| Сторінки (3/287): | « | 1 2 3 | » |
А вже ж бо сонце в осінь перелито,
пташата в леті пробують крило.
Ще гойдалка вітрів гойдає літо,
та різнобарв’я – мов і не було.
Надбрів’я обріїв зійшлося в хмару сизу,
проміння в золоту заперто кліть.
На погляд спершись поглядом донизу –
ледь починає кронами паліть.
З них прохолоду струшують серпанки,
на крила тиші сіється роса.
В бурульку виноградну соком п’янко
терпкий промінчик з неба прослиза.
Ще сиву куряву доріг здіймає вітер,
іще тепло стебельце пам’ята.
Воно ще не сховало в сховок літа.
Цвіркун сюрчить – мелодія не та,
не сонячна, як досі, не уроча,
нанизує на струни висоту.
Вечірню тишу звук її толочить –
не ту октаву зіграно, не ту...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211408
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 18.09.2010
Я слово виціловую
Я слово виціловую на смак,
я кожну мить виважую на дотик,
несу свічу непізнаних екзотик
крізь біль чеснот, подрібнених на мак.
Лелію час, та світу все одно –
він, мов пісок, крізь пальці утікає
у самоту, що має запах кави.
Холодні зорі падають на дно...
І бродить ніч у темній паранджі,
збирає зір доспілі полуниці,
щоб сутінки знекровлені і ниці
не проросли в загубленій душі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211406
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.09.2010
А страшно буть безсмертним, страшно бути –
відчути подих вічності і пута.
Коли вже ти не птах і не людина,
а просто невмирання середина,
і навіть не плазун і не комаха,
а так собі – безсмертний бідолаха.
Ти мандрівник по відстані і часі,
в пустій ході самотній і нещасний.
І може статися, не буде навіть свідків -
з яких епох простуєш ти і звідки.
Не з нами, грішними, не там, де і святі –
чи ти такої б участі хотів?
Та певне ж, ти б за смерть віддав, що мав,
не раз до неба руки б ти здіймав,
бо на шляху, отім, що без межі
усе було б чуже і всі чужі,
і може б ти ще Господа молив,
аби твій вік безсмертний умалив,
змінив гріхи усіх твоїх доріг
бодай на пекло – все ж серед своїх.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211262
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.09.2010
Добридень, сонечку! Як спалося тобі
отам, де небо сходиться з горою?
Живкочуть горобці наперебій,
і день стріча бджолиним світлим роєм.
Добридень, вітре! Годі колисать
тобі крайнебо з полем жовтокосим.
Лети-но, погойдай листатий сад,
цілуй ромашки, поки ще не осінь.
Добридень, яблунько в просвітленій порі,
порадуй душу спілими плодами.
Поглянь, понад тобою угорі
співоче небо синь позаплітало.
Добридень, пташечко! Чи спиш хоч уночі,
струно розкішних нот і дивозвуків?
Дзвенять від неба сонячні ключі,
відгонять сон у рос холодну купіль.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211261
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 17.09.2010
Крим. Море, Камінь. Херсонес.
Диск сонця - тятива нап'ята.
Ти, мов дитя, чекаєш свята,
а навкруги - суціль прогрес.
Тут сірі кам'яні руїни,
стихія сонця і води,
які ведуть тебе сюди -
в храм древньогрецької країни,
де ти, немов малий ключник
чужого міста-таємниці...
Тут, що легенда - то скарбниця.
Ти, зачарований, проник
в ту давнину оглушним сплеском,
чи, може, вітром продувним,
щоб назавжди лишитись з ним
погордним духом безтілесним,
що чує, бачить, лиш мовчить.
Чатує небо вежі, води,
амфітеатр, будівель сходи,
колони, звін, що не звучить.
Прислухайтесь: душа віків
облизує холодні губи
і небо тихо грає в труби,
де скелі голі, аж ковзкі...
Загривки здиблених валів
збивають гриви в білу піну.
І ти стоїш осиротіло,
бо час в тобі не відболів.
Він ще живий, тобою диха,
могутнім поступом гримить
розп'ята між віками мить -
провісниця добра і лиха.
Де море Чорне пам'ять гладить,
стоїть, шрамований увесь
закутий в камінь Херсонес -
син гордий древньої Еллади
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211146
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 16.09.2010
Росою вранішньою вмитися
під ластовиний дружній щебет.
Де опустили верби китиці -
у сонця світлості пожебрать.
Жебрачимо - хто де, хто в кого:
свого достатку не надбали ще.
Знайшовши золоту підкову,
візьмемо, й викинем на звалище.
Коли що й маємо - не цінимо,
а загубивши, гірко плачем.
Тому й невдачі в нас поцілюють,
що не шануєм - лиш жебрачим
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211144
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.09.2010
Колихнув вітерець жоржину:
- Люлі-люлі, моя дитино...
- Пелехаті майорці погладив:
- А чи раді мені, чи раді?
Запитав гладіолусів:
- Як ви?
Чи вночі під дощем не заклякли?
Повняки лоскотнув, чорнобривці:
- Загордилися чим, гордивці?
Ворухнув пелюстками покрови,
поцікавився стиха: - Здорова?
Іще айстри знайшов на городі:
- Чи ніхто не завдав вам шкоди?
- Розцвітай! – хризантему просить,
- на землі вже панує осінь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210943
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 15.09.2010
Не дозволяй себе злякати,
бо страх текучий, як вода –
коли курок під пальцем ката,
а за плечем твоїм бліда.
Не дозволяй себе зламати
ні в час гризот, ні в час скорбот –
бо де є син, там є і мати,
і є ще біль – це твій народ.
Коли на вістрі болю – ложе
твоєї вищої з висот,
коли ти віриш в те, що можеш
з корінням видерти осот,
коли на будь - якій орбіті
мов крапля крові спалахне
твоя зоря – найкраща в світі,
твоя, чи може, навіть не...
не дозволяй, аби топтались
по вічних цінностях душі –
у час, коли один, як палець,
й сахнуться друзі, мов чужі,
не дозволяй, щоб через тебе
жалі, мов змії, проповзли,
щоб рахували злидні ребра,
й повчали мудрості осли.
Як в час найбільшої напруги
ти втратиш зір, чи слух, чи дар -
то ескулапам недолугим
не дай довершити удар.
Коли від ран тяжких, негойних
свідомість втратиш, то тоді...
хтось до грудей тебе пригорне,
й своє життя віддасть тобі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210842
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 14.09.2010
Парабола
Крива парабола гріха –
пів-тінь, пів-світло – більш нічого.
В розриві сутінку нічного
молитва вічності стиха.
Був сон, розтерзаний на пні,
і в нім короткі інтервали –
вітри пелюстки обривали,
топили в сутінків на дні.
А що у світлім тремі уст,
і хто завбачливо посвідчить –
чи самота, чи сум, чи відчай,
чи тиші невловимий хруст,
чи не приручених висот
хмільне нестримне божевілля,
чи світ святим благоговінням,
чи болю висохлий осот?
Душа під шлейфом таємниць -
то у скорботі, то весела,
то пророста пагінням зела,
то пада в розпачеві ниць.
Стікає мужністю одна –
і не розвінчана, й не скресла –
так на воді простерті весла
не дістають коралів з дна.
Сплива минулого іржа
вслід за водою-течією.
Пита ріка – була чиєю?
У відповідь -
усім чужа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210841
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.09.2010
Один на двох, один, як дикий мох –
прилаштувався владно і надійно,
брехнею обснувавсь, як павутинням –
один на двох – величний, наче Бог.
Він сам себе в лукавстві переріс,
осліплений рожевістю ілюзій,
не стямився, куди поділись друзі,
а думав, що вони завжди і скрізь.
Один на двох! – а радості нема,
і кожен день – лиш тіні бутафорій,
і дух давно і безнадійно хворий,
який доладна плоть іще трима.
Заплутався – себе самому жаль...
Там попіл сивий, де було багаття...
Де мед спокус – роїться ос багато
з трутизною їдких смертельно жал.
Вже сумнів, як ядуха, перейма,
вже малодушність схожа на параліч,
і наш герой – одна моральна каліч,
якій і ліків, нібито нема.
- О, тільки б клопоту! – стене один плечем.
- Мені б такого лиха! – хтось промовить.
Та є в житті одвічна аксіома:
Зрадливий хрест розчавлює нікчем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210725
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.09.2010
Я до тебе не йшла – летіла,
дню непізнаних мною згуб.
Впало серце на гострий зруб
розпечатаним словом з губ,
і душа розітнула тіло.
Я летіла отак не раз -
породілля була й убивця,
я шукала своє обличчя,
як шукають одвік скарбниці -
відшаровують з пласту пласт
попелищ, руйнувань, часів,
квітувань, знемагань та істин,
щонайвищу вершину змісту
з перестиглим від болю вістрям,
що не вийшло з тугих пазів.
Ронить смуток осінній лист,
вітер з хмарами в небі грає,
в дощової сльози на грані
на знекровленій в барвах рані
догорає холодний ліс
в повний зріст.
Сподіватись втекти на мить,
хоч на мить – у привілля пущі,
в дику гавань, де гальку лущить
хвиля з хвилею невсипуща
де туманом трава димить -
душу вмить.
А над нею примітна ледь
тінь розп’ятої небом птиці,
що із тишею наодинці
рос цілющих шука напиться,
заворожує співом лет.
Пахне мед.
Отуди б, а можливо, й ні –
може є десь місця миліші –
пересидіти б там, як в ніші
дні негожі, аби тепліше
стало світові і мені -
навесні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210721
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.09.2010
Пливла земля у сутінках вечірніх,
у небі ледве мрів Чумацький шлях.
Стенала тиша вогкими плечима,
зоря шукала крила - не знайшла.
Згорали в свічах тіні непокірні,
орбіти рвалися і падали в світи.
Ні догукатися до тебе, ні покинуть,
з тобою ніч – не знаєш, як іти.
Була печаль така, як лезо бритви,
крутили грози сивий верболіз,
а ти – ні до сльози, ні до молитви,
ні до любові – так і не доріс.
Ще довго билося у струнах ніжне скерцо,
плекаючи спокусу висоти.
Пішов, кремсаючи уламки долі й серця -
у вічну тінь, у сутінки, в хрести.
Благослови, мій Боже, самоту -
з- під снігу паростка живого воскресіння.
Життя спиває промінь на льоту,
луску пробивши мерзлого насіння
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210557
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2010
Ти зателефонуй – ну просто так...
скажи „добраніч”, і нічого більше.
Відіб’їє серце невловимий такт,
легка уява домалює інше.
Лишитися зі мною не прошу –
вологий вечір буде тому свідком.
Зроню думки в росу після дощу,
аби ти міг вертатись ними зрідка.
Поміж коротких незначущих фраз,
що ними розполохається тиша –
забудеш всі тривоги свої враз,
заплівшись хмелем молодого вірша.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210556
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2010
Я з одкровенням сам-на-сам.
Минулих днів розчахнуті зіниці.
Знов пам’яті належить воскресать,
щоб пригадать минуле- до дрібниці.
Потрібне це не мертвим - нащо їм?
вони вже впокоїлися, сердешні...
Крізь глибину віків і поколінь
очима пращурів побачити - прийдешнє.
Вервечки днів сплелися в ланцюги.
Чиєсь життя в сильцях - неначе птаха.
Безмежний час - як в моря береги...
Криваве сонце падає на плаху.
Вмирає день – багрянцем в косогір.
Осколки сонця - зорями до неба...
Чиєсь життя не варте, може, гріш -
на землю інше вернеться, мов лебідь.
Зазнала, Україно, на віку -
гуляла смерть на чорному бенкеті.
Скільки дітей твоїх загинуло від куль,
скільки від голоду у мирнім тридцять третім!
До днів теперішніх нелегким був твій путь,
та й нині не завжди на ньому радість.
Нема такого права нам - забуть,
бо забуття подібне чорній зраді.
Я з одкровенням сам–на-сам.
Минулих днів розчахнуті зіниці -
в них біль мого народу і сльоза,
і віра в нас – висока, мов дзвіниця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210442
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.09.2010
Що більш рутини – то менш людини
*
Я побачила час
неспокійний, як маятник в тиші.
Через мить на очах-
все зникало, ставало колишнім.
Щойно ворон кричав-
із берези струсив білий іній -
зник в минулому час,
перекреслений крилами ліній.
Те відлуння крила
в струнах пам’яті сни уже снить.
Тільки вічність трима
мить життя за тонесеньку нить.
Щось таке в тому є-
непідвладне і невідворотне...
Б’ється серце моє,
щоб не впасти в холодну безодню.
Дорога кожна мить,
у житті все далеко не просто...
Поспішаймо творить -
непідвладні стандартам і „гостам”.
Кожен має своє,
неповторне - і кредо, і вдачу.
Хтось до одуру п’є,
хтось заламує руки і плаче.
Хтось у плетиві пут,
інший-зір дістається –не оком.
Він увічнився тут,
доторкнувшись зорі ненароком.
Кожна мить на землі
дозріває глибинно й вагомо.
Чи наш день не змалів
від титанів до мізерних гномів?
Все залежить від нас –
ким були, нині є, і ким станем.
Аби час наш не гас –
дорожімо ним так, як востаннє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210441
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.09.2010
В новогоднюю ночь, как всегда,я не рядом с тобою...
И опять я сама - год за годом плывут чередою.
Я сама - это горько, это мучительно,
и немножечко поучительно.
Как всегда, мне до боли обидно...
Я друзьям своим так завидую!
В этот вечер мне очень нужна
та любовь, что еще не пришла.
Я без тоста бокал подниму,
и друзья не поймут - почему.
За тебя! За любовь твою
молча я свой бокал подниму...
(стихотворение написано в 1976. Мне 17 !!!)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210346
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2010
Снег закружит белыми хлопьями,
и малыш вдруг в ладоши захлопает,
и в шубченке своей неуклюжий,
в самом первом танце закружит,
и проложит свой первый след -
самый первый, как этот снег.
И Зима его щечки щиплет,
и следы его снегом засыплет.
Малышу же, конечно, покажется,
что Зима эта просто проказница!
(стихотворение написано под Новый 1976 год. Мне 17)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210344
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 10.09.2010
Ген аж отам, де полем перейти –
за обрій проплила хустина біла.
-Матусю, ти? Вернися і прости…-
лише крилом майнула перепіла.
Коли в задуму саду забрела
у тихий день, у розмаїтий щебіт-
побачила –весняно розцвіла
руками тата викохана щепа.
Поміж дерев у білій рясноті,
коли той день пернаті розвеснили -
майнула рідна татовина тінь,
і я біжу до нього що є сили.
Я так спішу…- Рідненький, зачекай,
я так багато маю розказати,
бо почуттів у грудях через край.
Сад опустів – не стало видно тата...
По той бік тиші пахне смутком дощ,
мережить крила батьківського саду.
Через літа його не потривож –
він в пам’яті… Ми інший сад насадим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210184
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 09.09.2010
Не вийдеш з нею повагом між люди,
яких усе життя труїла лжа..
.коли так хочеться повірити у чудо,
а вірить в чудо правда заважа
Ю.Боярунець
О цей білий вогонь-
що січе, і пече, і карає-
ніби сотня Горгон
над одуреним світом волає.
Проростає крізь сни
розпеленаним білим сновиддям
пломінь квітів рясних-
з рясноти навіть неба не видно.
Подорожнім іти -
щоб у світі стрічати подібних,
залишати сліди-
неповторні, як все в цьому світі,
спроектовану душу
виболювать в тишу вулканну,
що без вибуху душить,
перетерши на куряву камінь.
Крок до правди крізь час,
що до крові роз’ятрює мізки -
переповнює нас
так, аж серце розколює тріском.
Лиш долоні – мов свічі,
та зойком надломлені груди,
потамований відчай,
що не дасть болю вийти між люди.
І любов до життя-
та такого, щоб заздрили заздрі.
Мудра віра свята-
у предтечу незвіданих матриць.
Зимовий небоцвіт
пелюстки розсіває холодні...
І дзвенять, ніби мідь
недолюблені світом долоні...
Певне, зовсім не сніг-
міліарди розпечених скелець
переповнюють світ,
і болять недолюбленим серцем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210180
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.09.2010
В пору жайвора серце крається,
стежка юності – не вертається.
Падолистом слід засипається,
стежка матері-не вертається.
Забіліли в неньки коси, забіліли,
заболіло дітям серце, заболіло.
Забриніли нотки смутку, ніби струни,
промайнули дні веселі, промайнули…
Засніжило світ, запорошило,
- Бережіть себе, неньку прошу я.
Щоб з усіх доріг і стежин усіх
найдорожчую не засипав сніг.
Забіліли в неньки коси, забіліли,
заболіло дітям серце, заболіло.
Забриніли нотки смутку, ніби струни,
промайнули дні минулі, промайнули…
Дарували ви щастя синові,
пригорнути б вам неба синього.
пильнували ви долю доньчину,
берегли пісні краю отчого.
Забіліли в неньки коси, забіліли,
заболіло дітям серце, заболіло.
Забриніли нотки смутку, ніби струни,
промайнули дні минулі, промайнули…
В небі зорянім шлях золочено,
та зозулею напророчено –
через все шитво долю вишито,
полягли жита - поле вижате.
Забіліли в неньки коси, забіліли,
заболіло дітям серце, заболіло.
Забриніли нотки смутку, ніби струни,
промайнули дні минулі, промайнули…
Діти-діточки, вам залишилось,
Що моїм життям недовишилось.
Молодим зерном поле всіяла,
щастям-долею і весіллями.
Вишивалася доля хрестиком,
руки згорнуті – ті, що пестили,
пригорніть ще раз, ніби крилами...
Біль, мов білий сніг – випав килимом.
Білим килимом яснозоряним,
де ходилося – шлях розорано.
Щедро зорано, рясно всіяно:
зліва – доньчине, справа - синове.
Забіліли в неньки коси, забіліли,
заболіло дітям серце, заболіло.
Забриніли нотки смутку, ніби струни,
промайнуло все життя, промайнуло…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210015
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 08.09.2010
Спимо собі у повиточку долі,
плете життя мереживо надій,
аж доки душу зло не переполе,
понищить щастя паростки бліді.
Метелик горнеться крильчатами малими -
у сподіванні квіти обійма…
пожуриться, і далі в світ полине,
бо пісні щастя в квітах тих нема.
Впаде сльоза росою на пелюстку,
у небо сонце хмару підійме,
загоїть біль, та в місці болю - пустка,
немов з корінням
вирвано мене.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210014
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.09.2010
Прибите небо вітром до землі,
що трубить у холодні зорі білі.
Промерзле яблуко гойдається на гіллі,
і сніг – мов жар в невичахлій золі.
Прибите небо вітром до землі...
Прибита тиша снігом до землі.
Студений жар... Тінь птиці-синя-синя,
мов цвіт живий на білій парусині.
Холодне сонце в білому брилі.
Прибита тиша снігом до землі...
Леліток бризки більші і малі –
їх снігурам збирати і збирати -
Оці розкішні стрази і карати,
щоб спалахнути променем в крилі.
Дзьобають синь
в заметах снігурі....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209560
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 06.09.2010
Місяцем небо зорано,
вільно землі під зорями,
гінко вітрам розкутим,
легко душі в покуті,
крилам у небі дзвінко –
жінка йде світом –
жінка ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=209559
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.09.2010
Цілує осінь яблуневу стиглість
в золочені обвітрені уста.
Ще хмара сонця випити не встигла –
за обрій повертається пуста.
Ще небеса на блюдці дня розлиті,
ще вітер хлюпа теплу даль в лице.
Гойдають синь легенькі білі ниті,
нагадують: не літо -
осінь це…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204830
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 08.08.2010
Калюжами чалапа, наче чапля,
під чорною чадрою чахла ніч.
Хлюпочеться, печально шепче, плаче -
здичавів час од вічних протиріч.
Регоче сич, пророчить неминучість.
Чорніють кучері колючих чагарів -
мов чапараль пробачень і розлучень.
Як у чистилищі - хоча б не очамріть!
Дірчавіє чадра чаклунки-ночі,
гучніше чути чавкання дощу.
Душе моя, чи хтось тобі зурочив?
Шепочеш: - Ша!... Я тишу полощу...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204820
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 08.08.2010
Ось звук дощу – тріскучий і нудний –
аж вирватися хочеться назовні,
вдихнути грому, свіжості озону,
хоч доведеться мокнути під ним...
Ось тиша, що немає в світі тиш,
таких, як ця – глибока і тривожна...
Її, мов кулю, пережити можна –
коли ти в неї кулею летиш...
Онде зоря – холодна і бліда –
зірветься раз і зойком озоветься
востаннє у чиїмсь розбитім серці,
коли до нього вторгнеться біда...
У тиші тиш, у темряві ночей
є промінь Богом даний, що не гасне.
Він там, де поміж двох квітує щастя –
у глибині закоханих очей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204715
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.08.2010
Любов у силі, сила у любові...
І що таке – півцарства в пів-житті?
Якщо життя – лиш пам’ять, то тоді
все решта – мить, дарована тобою.
Якщо колись, отямившись від гри
у хрестики і нулики, поразку
ти сприймеш, як даровану підказку –
пройти, з лиця зітерши клятий грим,
зумієш (певне, іноді так є,
і до кінця, можливо так і буде –
що хтось тебе усе-таки полюбить,
вдихнувши світ в життя пусте твоє),
якщо тобі докучить тарарам
поразок, перемог – зів’янеш в силі,
збагнеш: кохання – чисте і красиве
із лицарів – найкращих підкоря,
тоді і я (а може, не тоді)...
Без роздумів, бо все-таки я жінка –
бентежну у душі відчую жилку,
тебе одного виловлю в юрбі...
І що таке – півцарства в пустоті
порівняно із владою любові,
у тій, де розчиняються обоє –
обоє грішні, і в гріху – святі?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204714
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.08.2010
Десниця часу в хаосі думок,
у ній життям освячені валторни.
Твій власний день несхожий, неповторний,
мов течія, яку несе струмок.
Отой струмок, що омива сліди.
Він – не ріка, бо ріки - для великих,
твій день – лиш твій! Це вчинки, і молитви
що совісті твоїй весь вік нести.
Твій день – не курява, що вітер розміта,
не хмари, вщент розтерзані громами ,
він сув’язь пам’яті – а це уже немало.
Твій день – струна, в якій бринять літа
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204544
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.08.2010
(В.Рисцову –поету-гончару присвячується)
Я із глини, повір мені,
І зарадить цьому анічим,
Бо горшки з моїм іменем
Розлетілися у далечінь
В. Рисцов
Цвіт мати-мачухи жевріє на осонні,
і дозрівають тишею меди.
Тут мрії ходять росами босоніж -
збирають небо в кошик золотий.
Тут промені в обвітреній напрузі
напнули спалах обрію тонкий.
Як день згора в жаркім гончарнім крузі-
в горнятах випалені світяться віки.
Тут глина пахне щирими руками,
праюний світ народжується тут,
тут рими й строфи зрілими думками
у пісню рвуться, звільнені від пут.
Тут вправні руки творять з глини диво,
спадає з пліч житейська мішура.
Поет-гончар, мов чудо, милостиво
здіймає світ на глиняних шарах.
Здається сонце створеним із глини,
старанно випалене майстром у печі.
На крилах мрій підняте в небо лине -
дзвенять у променях мелодії ключі.
Проста й велична путь його і доля,
над ним чоло схиляє висота.
Душа всмиряє радощі і болі,
співучі зорі з серця вигорта.
І щиру пісню, сповнену любові,
і витвори майстерної руки -
гончар-поет, як в амфору, жертовно
переливає серцем у віки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204542
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 06.08.2010
Палітру почуттів
поклавши на мольберт,
художник взяв у руки пензля
і завмер
в чеканні миті...
Єдиним подихом творив
шедевр -
ромашки в житі.
Він так писав... Він так писав -
життя спинилось.
Ромашки ті на полотні -
дарунок милій!
Та враз неначе ожила
тендітність біла:
напитися роси бджола
на квітку сіла.
Промінчик квіти цілував -
завмер в екстазі...
Митець в картину свою вклав
і душу разом.
Художник диво з див творив,
і не помітив -
кохана стиха підійшла
з волоссям в літо.
- Звичайні квіти? Ну й дивак!
В них - ніжність?
В оцих маленьких, польових? -
смішно!
Троянди краще б малював, маки...
Юнак дивився на шедевр -
плакав
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204376
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.08.2010
- А що, коли це знову не він? Я майже нічого про нього не знаю.
- Зараз ти мені нагадуєш людину, що сидить у будинку, охопленому полум’ям, боячись вийти на вулицю, аби не підхопити простуду - тому що на вулиці гроза.
Та він це, він. Довірся мені, якщо не хочеш довіритися жіночій інтуїції. ”Впізнаю тебе із тисячі, відчую тебе мікронами, вгадаю тебе до рисочки, час розпульсую скронями. Стану твоєю радістю, буду твоєю згубою, варто тобі озватися – час не цокоче – гупає” . Ех ти, а я й справді ладна була повірити жіночій інтуїції... - Іронічний голос звучав у ній по-новому – схвильовано і трохи аж ніби-то сердито.
- „Колесом доля, колесом – поміж стежин заплутаних. Пізній любові боязно в молодість повернутися... ” – задумливо добавила Оксана.
- І нічого не пізно. „Судженого конем не об’їдеш”. Ось побачиш, незабаром все проясниться.
Наступна ніч видалася Оксані вічністю. Проте цього разу вона була несхожою на всі інші безсонні ночі. Щось змінилося, і те „щось” набувало дедалі чіткіших людських рис, володіло голосом, мало звабливу усмішку і очі... Ось воно, оте невловиме, підсвідоме, що постійно вислизало з-під влади розуміння... Саме вони – такі до болю знайомі і такі віддалені часом два синіх озерця - те єдине, що могло стати місточком між її минулим, якого вона безсила була відректися попри його темні барви, і майбутнім, яке вона десь на рівні підсвідомості вже пустила в свою душу.
Одинока жіноча постать стояла біля вікна – куди вдивлявся її погляд? що прагнув розгледіти в нічних сутінках?
На вулиці ледь сіріло. Несподівано у верховітті задзвенів закличний пташиний спів, неподалік відгукнувся інший. „Щасливі...” – сумно усміхнулася.
Кімнатну тишу розірвав раптовий звук мобільного. „Кому це ще не спиться в таку рань?” – подумала, натискаючи на кнопку прийому виклику. Те, що вона почула, мимоволі змусило її розгублено опуститися в крісло.
”Ви не спите? І я не сплю давно – згасились звуки фіолетом ночі. Ріжками місяць стукає в вікно, на землю падає туману вогке клоччя. Ви не спите?Серпанку абажур іще не скоро спуститься до тиші. Думки причеписті, та ви не жур, не жур - послухайте, о чім квітують вишні. Ані шелесть... хіба що солов’я до любощів схиляє солов’їха. Ви не спите? Не сплю давно і я. Тремтять зірки беззвучним пізнім сміхом” –
донеслося з іншого кінця простору.
- Ні, це неможливо.... Цього просто не може бути..., - ледь чутно пролепетала.
- Що саме неможливо? Що я телефоную в таку пору? Вибачте – не спалося, цілу ніч думав про Вас і про себе. Ось бачите, навіть вірша написав, можливо, дещо незугарний вийшов, зате щирий, - як на Вашу думку? Так не терпілося почути Ваш голос, що я не міг не стримався від спокуси зателефонувати.
- Але це мій вірш. Так не буває. Це я його щойно написала... – „Якесь божевілля.... Містика...” – подумки.
„Нічого дивного – озвалося її друге „я”, - всі закохані трохи божевільні. Ангели є в усіх, і вони мають змогу спілкуватися межи собою. Це люди замкнуті тілесною оболонкою і розділені простором, а для нас не існує неможливого ”.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204372
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.08.2010
Назавтра...
„ Виступа світанок із беріз - білий-білий у прозорій льолі... Лиш на зламі - намистинки сліз: Храм краси, жорстокий фатум долі”.
Рум’янолиций день грайливо ковзнув поміж беріз, ледь торкаючись трепетного галуззя, що вже починало набухати життєвими соками, притулився теплою щокою вологої прохолодної кори, заворушив тонким віттям. Оксані здалося раптом, що вона відчула, як напружилася вся цнотлива безголось, все єство білокорої красуні, пронизане щемливим відчуттям довго стримуваної жіночності, як від самого коріння з найглибших її глибин по всьому древу полився блаженний струмінь очікуваної насолоди – хвиля за хвилею, від якого брунькам стало хмільно і млосно – немов налитим жагою персам, ладним розірватися від нестерпної хіті та бажання бути спитими – аж краплини солоду виступили на бруньчатих набубнявілих лусочках . В жінки мимоволі здригнулися вії – така ніжна радість пройняла серце. Адже зимовий льодолам, подібного якому не пам’ятали навіть старожили, так покремсав дерева, що марно було сподіватися, аби вижили після нього тендітні берези – а вони таки вистояли, з надією потяглися до першого теплого проміння, як до спасіння, здатного зцілити їхні надломлені тіла і зболені душі. „Жіноче щастя у беріз- чарівні, сік гамує спрагу... Проте, чи хто відчув насправді смак болю їхніх чистих сліз? Жіноче щастя у беріз....” Оксана притулилася щокою до холодної кори – схвильована і розчулена. З дерева на неї скрапнула волога – прямо на вії. Чи то вони зволожилися від власних непрошених, нерозділених ні з ким, прихованих глибоко в душі навіть від самої себе почуттів – хтозна.
- Пробачте, вам недобре?
Оксана так замріялася, що навіть не зогляділася, звідки перед нею виникла постать немолодого сивочолого вусаня, що співчутливо дивився їй в очі, і зрозуміла, наскільки безглуздою вигляділа збоку її поведінка. І звідки він тут взявся о цій ранній порі?
- Ні-ні, не хвилюйтеся, все гаразд. Мені вже краще. – поспішила добавити.
- Можливо, я все-таки вас проведу?
Тільки тепер вона помітила, що на чоловікові був спортивний костюм сталевого кольору і небесно-голубі очі. Несподівано для самої себе в голові майнуло: „Очі – як були в нього...” – аж сама стрепенулася від такого порівняння. Поспішила відігнати недоречні думки, переключитися на інше. „Очевидно, бігав” – про себе, а вголос:
- Та ні, дякую, все гаразд. Ви, здається, поспішали у справах, пробачте, що змушені були затриматися.
- Ну що ви, які справи? Просто, я звик щоранку бігати. Тільки цього разу змінив маршрут. Як ви думаєте, можливо, це не випадково? – на жінку з-під густих брів пролився небесний усміх розумного погляду. Оксана на якусь мить поринула в його глибину, немов аж забулася, де вона, що з нею. Цей стан майнув так швидко, що не міг бути поміченим стороннім оком, проте його було досить для згадки. Вона рапто так зримо відчула їхню присутність, що мимоволі озирнулася - нікого, окрім беріз, що привітно виколисували на довгому вітті зелену ніжність. Розгублено дивилася на незнайомця, не знаючи, що відповісти. Запитання видалося їй зухвалим, а вона давно відучилась відповідати, як колись – гідно і з викликом.
„Ну чого стоїш, як стовп, мовчки? Кажи вже щось” (почула всередині себе знайомий голос).
„А що говорити? Я не знаю, що в таких випадках говорять” - відповіла незримому суфлеру.
- Ну то що, можливо прогуляємося? Ранок чудовий, пташки співають. В нас є чудова нагода познайомитися. – вивів з оціпеніння незнайомець.
„Погоджуся, і він подумає, що я легковажна. Не погоджуся – піде, і я ніколи більше його не зустріну. І цих очей...” Аби приховати ніяковість, відкинула рукою непокірне рудоволосе пасмо, що розсипалося по правій щоці і лоскотало, потривожене вітром.
„Погоджуйся – підштовхувало внутрішнє „я” – це він!”
- Та ні, - мені потрібно йти... А втім – гаразд, давайте прогуляємося, - несподівано для себе самої промовила зовсім не те, що збиралася сказати.
Далі все йшло, неначе по „накатаному” сценарію. Збоку їхня романтична пара, що повільно прогулювалася алеєю скверу весняної рані, могла видатися закоханою. Сонце бризкало крізь крони промінням, і від того обличчя чоловіка і жінки поперемінно то прояснялися, то поринали в прозору тінь, то знову прояснялися, неначе підсвічені зсередини якимсь невловимим світлом. Оксана незчулася, як відступила її невпевненість. З Віктором Івановичем їй було легко й весело, як було колись давно-давно. Ота недовга прогулянка зробила неможливе: відлистала в її календарі назад літ отак десь п’ятнадцять.
- Ну все, мені потрібно йти. До побачення... – Вона тепер не боялася втонути поглядом в його озерах. Лише пальці ледь зригнулися від дотику його засмаглої міцної руки. „От коли б зараз сипнув дощ. Нам довелося б кудись ховатися, тікати”, - на мить уявила, як біжать, сміючись, рука в руці. А потім ...
- Можливо, ми продовжимо знайомство? Ну, хоча б завтра. Погоджуйтеся! Давайте повечеряємо в кав’ярні, що на розі Київської і Першотравневої. Гаразд? – не скільки запитальним, скільки ствердним тоном сказав, і на прощання добавив: - До швидкого побачення! Ну скажіть мені: так!
- Так.
„Що я роблю? Що я роблю?” – подумки повторяла одне і те ж запитання, відчуваючи спиною погляд, який ще довго її супроводжував .
- Ти робиш все правильно, і не смій відступати, – почувся знайомий голос власного „я”. – Намагаєшся знову втекти сама від себе, заховатися у свій надуманий спокій , як равлик. Тікаєш, мов дівчисько, щоб і далі оплакувати свою самотність – тобі так подобається? Зараз ти нагадуєш людину, що сидить у будинку, охопленому полум’ям, боячись вийти на вулицю, аби не підхопити простуду - тому що на вулиці гроза. ”Впізнаю тебе із тисячі, відчую тебе мікронами, вгадаю тебе до рисочки, час роз пульсую скронями. Стану твоєю радістю, буду твоєю згубою, варто тобі озватися – час не цокоче – гупає” . Ех ти... А я й справді ладна була повірити жіночій інтуїції... - Іронічний голос звучав у ній по-новому – схвильовано і трохи аж ніби-то сердито.
- „Колесом доля, колесом – поміж стежин заплутаних. Пізній любові боязно в молодість повернутися... ” – задумливо продовжила свій вірш Оксана.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204201
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.08.2010
Гойдається в березах сіре небо,
колишуть хмари обрій вдалині,
і подихом, перетнутим в мені,
останній лист тріпоче - а чи треба?
Самотній лист, не рви мені душі...
Дощами митий, шарпаний вітрами,
приб'ється тихим спогадом до рами,
допише недописані вірші.
Впаде мій сум в осінню каламуть -
не сплесне, не розіб'ється, не скрикне.
Лиш зойкне у душі осіння скрипка
за тим, чого ніколи не вернуть
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204200
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2010
Колись в щоденному вертепі,
де лицедіє метушня –
хтось прийде в серце замість тебе,
у вихрі щастя закружля.
Твої дощі, стежки рутвяні,
шалені дні спокус і мук
у безум щастя окаянний –
чужих очей, і рук, і губ.
Як небо втомиться розвоєм,
помчиться полум’ю навстріч -
то світ, помножений надвоє,
ввіллється сонячно до віч.
І стане день сяйливокрилим,
зустрівши казку наяву.
Як спраглий день жадає зливи,
стріла Амура – тятиву,
як все в житті не безнадійно –
нема ріки без берегів,
немає сутінків без тіней,
немає віри без богів,
немає щастя без любові,
без сонця – променя нема.
Однак серця, любові повні -
життя над прірвою трима
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204131
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.08.2010
- Оце вже цікаво. Може скажеш, чому?
- Не знаю.
- От бачиш, а я знаю. Знаю, що ти навіть у заміжжі багато років залишалася одинокою. Ніхто не знав, скільки вила, як вовчиця, в подушку, намагаючись задавити бажання плоті, що кипіла, немов вулкан. Знаю, що робила спробу вдовольнитися любощами з іншими, і не змогла.
- Так, після того відчувала тільки огиду і сором. Але ж це було всього лише кілька разів...
- Даремно виправдовуєшся – не мені тебе судити.
- Таких як він - не було. Він залишився там, в молодості – гарним, здоровим, сильним, сексуальним.
- Ну залишився, то й залишився, що ж тепер – і тобі не жити? Адже ти його не кохала. Ага, он воно що... Це тому ти прокинулася вся в поту, метаючись по ліжку, мов від пропасниці? Приходив він...?
- Ні, то був сон. Його давно немає, ти ж знаєш...
- Але ти зберігаєш пам’ять, а вночі вона матеріалізується в твоїй підсвідомості. От і виходить, що ти викликаєш його звідти. А його потойбіччя – пекло. Хоч трохи усвідомлюєш, що це значить? Нагадати тобі твої ж слова: „пам’ять струшує сивину у лабіринти спогадів - сліди сахаються осколків” – то навіщо ж мучиш себе?
- Так. Я не хотіла... Знаю, що гріх, це дуже страшно. Та він дійсно приходив, взяв мене силоміць, вся моя воля і тіло були немов паралізовані. Проте, мені було так добре, як ніколи при його земному житті. Я усвідомлювала, що так не повинно бути. Не було продиху – здавалося, задихнуся. Не знаю, звідки прийшла молитва, але я не могла ворухнути губами, щоб проказати її. Лише в уяві... І руки для хреста не могла здійняти – лиш подумки. І тільки тоді звільнилася, і прокинулась.
- Отож бо й воно. І знову за ручку і папір – воно тобі потрібне? А ще намагаєшся моралізувати, повчати інших. Та ти навіть своїх таємниць не вмієш приховати. Куди воно годиться, оце твоє патякання: „Нікому в світі не скажу – хай буде наша таємниця, що ти ночами мені снишся, крилом майнувши за межу. Приходиш тихо, як тоді – у ночі світлої любові... Чи серце нудиться тобою, чи пророкує: буть біді? Які ті пестощі на смак у зойк очей твоїх холодних? Мов безкінечний лет в безодню – так страшно, неосяжно так... Ні рук таких, ні уст нема – вони пекельні і всевладні. А тіло вибухнути раде, неначе в нім вулкан дріма. Душа в зусиллі стрепене, щоб хрест покласти і молитву... А з підсвідомості: коли ти іще провідаєш мене?” От тобі й таємниця... І що про тебе після цього подумають? Краще б коханця знайшла – по крайній мірі, той живий був би. А то... Лише у своїх віршиках просторікуєш. Ет, що з тобою говорити? Ну от, скажи, навіщо ти думаєш про нього? Адже він хотів позбавити тебе життя. Якби не я, то...
- Що-о-о..? Ти тут до чого?
- Як то – до чого? Навіть лікарі не могли зрозуміти, як трапилося, що ти повернулася, вважай з того світу. Ти ж не станеш заперечувати?
- Н–н-і...
- Ну от. А ти мала б здогадатися. Сама згодом напишеш: „Смерть була за плечима – з голубими, як цвіт, очима. Я для неї – розкрита карта, а на карті – незнане завтра. Зачепила коси лиш краєм, підморгнула: - Ну що, вмираєм? Відказала на те їй в очі: „Я не згодна, я жити хочу! І вона відійшла, всміхнувшись, в тінь густу, у мою минущість, залишила мене в гондолі, по цей бік, щасливіший, долі”. А те, що я – твій ангел-хранитель, ще не здогадалась? Я постійно з тобою. І в сні напередодні того злощасного дня приходила, аби попередити про можливу біду, і ворожку надіслала.
- Дійсно, було таке. Так чому ж ти не вберегла мене?
- Як то – не вберегла? А оце хто – не ти? Е ні, голубонько... Ти мала пройти випробування, і отримати попередження. Ісус знав, що його чекає, а все пройшов, що належало. Твої страждання – то ніщо порівняно з його муками, та він не нарікав на долю. А те, що я ні на мить не залишала тебе – ні про що тобі не говорить?
- Ну-у-у... Можливо, я якось над цим не задумувалася.
- А пригадуєш, що подумала першим, коли прийшла до тями на лікарняному ліжку?
- Я ніколи не забуду тієї хвилини. Як зараз пригадую: за вікнами погожа днина ще зовсім юної осені, палатна тиша, і якась дивна пустота в душі – ні радості, ні розчарування, ні, як не дивно, навіть болю. Лише голова, немов свинцева. Я сказала подумки: „Господи, дякую тобі, що залишив мене на цьому світі. Дай мені сили піднятися, не втратити глузду. А ще змогу писати вірші. Обіцяю, я зумію бути вдячною, і „викарабкаюся” будь-якою ціною...”
- А далі що було?
- Далі я спробувала заримовувати слова, і відчула, що це мені вдається.
- Ось бачиш.
- А може, такого й не трапилося, коли б не подала на розлучення? Все-таки він кохав. Щоправда, кохання те було якесь незбагненне. „Гостро ноги тне осока, та й тому є своя причина. Бо веде нас любов така із зав’язаними очима”. Та, власне, й людиною він був не такою поганою. Запитай кого – ніхто поганого не скаже. Одна я знала, яким він бував різним: то ніжним, то веселим, то жорстоким і свавільним.
- Він був одержимий тобою і безвольний. Від того й спився. Не слід плутати кохання з одержимістю.
- Он воно що... Я все ніяк не могла зрозуміти, що діється. Так-так, дійсно! Адже він був мічений трьома шістками від народження. Крім того, був мені колись сон... Він страждав, він благав не залишати його, він погрожував. Та я просто не могла так більше.
• О... доходить тобі все-таки. Як там у тебе: „не говорім про долю звисока: ніщо на світі не буває дарма. А все оте, що день нам висіка, і є життя, що зветься мудро „карма”?
- Я робила все, що могла, аби вберегти наш шлюб, вірніш, те, що від нього лишилися. Якщо ти так усе знаєш про мене, то повинна пам’ятати : „ Вжалив місяць гострим жалом, аж душа затерпла! Я тебе не залишала – я ішла до тебе. Та в лиху годину кляту (щезни, потороччя!) – ти впустив у душу ката, наче хто зурочив. Стала каменем наріжним віха на мольберті. Це вона – безмірно грішна, що жадала смерті. Малювалось полотно – розтинались груди. Не привабливе воно – не дивіться, люди!”
- І навіщо було оте виставляти на люди? Терпи собі далі, як раніше. Не ти перша, не ти остання. Або зроби щось, якщо не хочеш терпіти. Сама ж кажеш собі: „ Забудь, ніщо не буде, як колись. Мигтять життя фатаморганні слайди. Поблідло те, від чого відреклись. Примхливим маревом оте, що прийде завтра”. До речі, в твоїй душі немає до нього ні злоби, ні образи. Як то?
- Яка може бути образа? Він не усвідомлював сам, що діяв. Та й, врешті-решт, хоч такою страшною ціною, але все ж звільнив мене.
- Між іншим, ти знала, що тебе чекає, знала... Сама винувата. В храм мала йти, покаятися, свічку поставити. Бачиш, навіть ворожка тобі ворожила, та хіба ж ти її вислухала? „ Не повірила ворожці, відмахнулась: геть іди! В тиші вітер подорожній замітав її сліди. Сива вісниця зухвало все пророчила біду. Хмари сонце заховали, під грозою далі йду. Десь за обрієм, я знаю, осінь в тиші золотій. то живу, то завмираю – досить стрітися біді. Гей, провіснице, поквапся знов мені поворожить! Я життя збагнула вартість, і тепер так хочу жить!” Ну то й живи собі на здоров’я! До речі, все хочу запитати тебе: чому вірші пишеш, як прозу – суцільним рядком?
- Все просто. Вірші і є прозою мого життя. Чому ж маю якимось чином їх виділяти? Пишу, аби „виплеснути в жар згусток крику – дати болю шанс стать безликим” . І взагалі, ти ж знаєш, в мене давно все стало на свої місця. То просто такий відрізок долі був. Спочатку майже одночасно пішли в світ кращий батьки. Не встигла отямитися, як спіткала нова біда. „Доля щільно з тривоги зіткана, з безіменних глухих кутів. Час, позначений чорною міткою, розклювати життя хотів”. Тепер я намагаюся хоч час від часу до церкви ходити, молюся...
- Ну і як же ти молишся? Невже молитви вивчила?
- Не лише вивчила, а й свою придумала. Ось послухай. „Печаль від серця відведи - про це щоденно я молюся. Та в душу заповза, мов гусінь, лиха супутниця біди. Від зла й образи захисти. У вірі укріпи навіки. Влий світла під мої повіки в дні холоду і самоти. Дай людям користь принести, хоч трішки світ змінить на краще. Аби давно спочилий пращур майбутній день мені простив. Своє призначення земне ущерть наповнить вищим змістом. Не просто бути - пити, їсти в цей світ покликано мене. Я певна цього... Боже, дай мені надію, мудрість, силу. За все, о чім тебе просила - у судній день мене спитай! Не дай обтяжитись пустим, не дай спіткнутися півкроком, щоб не зронити ненароком те, що належить донести. Дай крила мудрості, молю - аби душа сягнула висі. До серця словом озовися в час ніжності і мить жалю”. Ну от! Бачиш, усе в мене гаразд.
- Гаразд, гаразд... Знаю я твої гаразди. Завтра знов обійматимеш березу з сльозами на очах?
- Та не бурчи вже. Тебе послухати, то й посумувати трішки не можна. Ліна Костенко як мудро сказала: „блаженний стан душі мистецтву не сприяє”. Прийде завтра, тоді й побачимо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=204128
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.08.2010
То був не дощ, але й не сніг –
так буває ранньою весною.
День бринів живицею рясною
з голосу, із рук її і ніг.
Йшла вона – і розцвітала даль,
небо відгорнуло край фіранки -
в золочений промінь філігранки
впала крапля сміху молода.
Свіже клечання розправило листки,
китицями в променях заграло,
а дівча збирало ті корали
й дарувало птахам на свистки.
Щебетливе срібло голосів
напиналося на променях і бростях.
Йшло дівча – вдихало в груди простір,
сповивалось в пахощі лісів.
Пелюстково усмішка цвіла -
в небеса здіймала хвилю серця...
Плюскотіли радістю озерця,
й дозрівало небо для крила.
Йшло дівча, а може, й не дівча –
може, то сама весна ступала -
сонце її в променях купало,
світ її обіймами стрічав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203616
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 31.07.2010
Роздираю ніч пазурами безсоння, де з потойбіччя темряви скресає привид пам’яті, чіпляючись за уламки думок, плутаючись у свідомості десь поміж минулим і сьогоденням, корчиться гримасами болю, намагається підкорити все єство, всевладно розчиняється в нім, оволодіває, як насильник жертвою, як пекло грішником, не даючи отямитися, і лише манюсінький незахланний закапелочок душі відчайдушно борсається, противлячись безодні, що от-от поглине і його, та врешті йому вдається пробитися тонюнім несміливим промінчиком, процідившись з глибини темряви, і ось невдовзі він стає яскравішим, молитовно струменить, заливає, сповнює цілим потоком світла і свідомість, і думки, викупує в собі неначе немовля у хрещенській купелі, поглинає, розчиняє липучу темряву гріха, і немає більше сили, здатної зупинити це сяєво, здіймає увись і свідомість, і душу до лету: Господи, спаси і сохрани!
- Ну то як ото воно – бути одинокій?-голос долинув нізвідки, неначе з глибини свідомості так несподівано, що Оксана стрепенулася. Озирнулася навсебіч – нікогісінько.
- Що ти озираєшся, немов злодійка?
- Хто ти?
- Я – це ти.
- Це неможливо.
- Все наше життя – суціль неможливість. Навіть те, що ти ще ходиш по цій землі.
- Але звідки ти знаєш?...
- Про те, що трапилося з тобою? Ха-ха-ха... Кому ж краще знати, як не мені? Я про тебе знаю значно більше, ніж ти сама.
- Як це?
- А отак: ти обманщиця, а я ні, мене неможливо одурити.
- Неправда, я ніколи не обманюю.
- От бачиш, і зараз говориш неправду. Та для мене твої слова нічого не значать – я й без них усе знаю. Ти обманюєш сама себе. Ти велика грішниця. І спокусниця.
- Як то?
- Ну що тут незрозумілого? Ти пишеш твори, створюючи образ жінки, якою вона є – закоханої, сексуальної, тим самим спокушаючи. Сама ховаєшся в оболонку байдужості. Ну, ось, наприклад, як це розуміти:
„Знемагаю в твоїх обіймах, як сонце знемагає в обіймах неба.
- Чи ти мій? – питаю.
- Не зовсім.
Як злодійка, біжу від тебе. Ані дихати, ані спати – проминань і наближень трепет... Наступаю собі на п’яти, та чомусь повертаюсь до тебе. Загартовую час терпінням, як гартують весну морози, як на цвіт непокірний іній – пелюстинок опалі сльози. Вибивають останні кеглі, гасять осінь вітри студені. Тихим плеском пролитий келих розчиняє в серцях буденність”.
- Ну що ж, коли ти – це я, то ти повинна знати, що я нікого не маю, відтоді, як...
- Оце вже цікаво. Може скажеш, чому?
(Далі буде) Тримайтеся, молоді колеги, не я перша почала!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203615
рубрика: Поезія,
дата поступления 31.07.2010
Цей бездомний облізлий пес,
ця в очах його туга згусла...
Не обгавкає вас, не вкусить,
без любові, надії без –
шолудивий нічийний пес...
Той співчутливо кине псу
кусень хліба, той скривить губи,
чоботищем ударить грубо,
проявивши бездушну суть –
майже мертвому цьому псу.
Він недавно комусь служив,
він лизав чиїсь ноги, руки...
Нині – жертва наруги й муки –
тіло пса без тепла в душі,
так неначе не жив... Не жив –
тільки ревно комусь служив.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203435
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.07.2010
Стояла надворі провесінь,
напнуте небо вітрилами,
пробився з-під снігу пролісок –
то щастя в серцях відкрили ми.
Коли розійшлись з тобою –
у тиші вмирали кроки...
І серце ятрилось з болю,
і вересень міряв смокінг.
Коли прощалась з тобою –
зима посипала борошном...
Вкривала весь світ габою –
щоб стало на серці порожньо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203434
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2010
Першовитоки
Вертаюсь в першовитоки свої-
до перших слів, до Ветхого Завіту -
коли ще навіть не було Землі
в холоднім і безликім цьому світі.
Все має свій початок – в ньому суть
добра і зла, ненависті й любові.
І я колись свій починала путь,
і був він не обтяжений тобою.
Був перший крик, і перший крок, і сміх,
зачатки совісті, неначе рудименти,
і відчуття – що ти один за всіх,
і страх ще не почавшися - померти.
З цим я жила – як вітер, як трава,
попри усе –намотувала кола,
була провинна і була права,
Та не була байдужою ніколи.
Не був до мене лагідним цей світ
опікувався ангел мною строго,
щоб на землі проживши стільки літ -
дочасно не постала перед Богом.
Здійснила те, на що не спромоглась,
про що і мріяти давно уже відвикла
Був ураган - за борт упав баласт,
а я залишилась – почати новий відлік
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203261
рубрика: Поезія, Міська (урбаністична) поезія
дата поступления 29.07.2010
ЧАЕС. Реактор. Мертва зона.
Мовчать, не б'ють на сполох дзвони -
як те в усі часи належить:
на смерть, на горе, на пожежу.
Природа. Люди. Долі. Жах...
Хіба у смерті є межа?
Земля. Домівки. Щастя. Мрії...
Чи можна ЗОНОЮ відмірять?
Світліє ніч. Полоще ранок
горлання півнячих горлянок -
отих, що будять сонце.
Чорнобиль сіє стронцій...
Лелека немовля поніс,
а там - могильник, Чорний ліс.
Там пустка. Руйновище.
Лиш мертвий вітер свище.
У квітах зріють там меди,
та знаки скрізь: туди - не йди!
Невдовзі тут були б жнива -
тепер це ЗОНА... нежива.
Тут восени аргонії...
Вмирає час в агонії.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203257
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 29.07.2010
Травневі дні - це біле божевілля...
Так пелюстково світяться сади!
У пахноту пробудженого зілля
лелечий легіт лине від води.
Усе пливе у хмелеві п'янкому,
тріпоче небошовку чисту шаль.
І вишеньці у білому вінкові
віддати цноту вітрові не жаль.
Зірве фату, оросить світаново,
в медове щастя шлюбу поведе.
І місяцем загублена підкова
нічні верети з променів спряде.
А солов'ї? Ця надзвичайна птиця
не перетьохкає до ранку всіх пісень.
Не спиться вишеньці закоханій, не спиться -
чекає вітра: що він принесе?
І жаби у ставку, немов шалені -
перекуматись встигли сотні раз.
Вдяглися береги в усе зелене:
кравець умілий травень постаравсь
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203138
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 28.07.2010
Де туманів легке похмілля
пада веснами в чорне рілля,
де панує громом розп'ята
синь небес і дощів кантата -
в тихий день розвеснілим лісом
вітер хмари сушить розвісив.
На бентежно-зеленім гіллі
розвіваються білі-білі...
Що гукаю - сама не чую:
поміж хмар десь луна ночує.
У промінні яснім далина
срібнодзвонням землі долина.
В грудях тенькає тихо-щемно,
мов на землю зійшло прощення
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=203131
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 28.07.2010
Незриме «щось» притримує зап’ястки:
куди спішиш – довкола марнота.
Не довго, послизнувшися, упасти –
на лихо, скрутиш в’язи чи хребта.
Моя дорого з терня і обвалів!
Чи ми зустрілися невчасно і не там?
Та зрадити – такого не бувало -
за це тебе безпам’ятству не дам.
Вітри обмов лизали злоязико,
та не твоя була у тім вина.
До тебе, як до подруги, я звикла,
мій кожен крок тобі – не дивина.
Моя дорого, поєна сльзами,
розіп’ята хрестами роздоріж!
Складаємо удвох життя екзамен –
хоч приголуб, хоч прикрощами ріж.
Вітри нові –гарячі і студені
гартувають нас, та ми тепер не ті.
І наше неспокійне сьогодення
вже поглинають хвилі молоді.
Мені до ніг – печаль свою і втому,
сплітаючи стежки в тугу косу.
Прошу тебе – вертай завжди додому,
в душі молитву, радощі і сум….
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202925
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.07.2010
Гривастий кінь, розсідлано-гривастий...
і ти за тую гриву ухопивсь,
в чолі холодним потом окропивсь –
так легко з нього, дикого, упасти...
Ще норов не приборканий ніким,
а ти вже мчиш, мчиш вітру навперейми.
Тобі навстріч гаряче і шалене,
що одяг й скальп зірвало б залюбки -
із тебе, вершника, що вперше на коні,
що очі вирячив, напевне, з переляку...
Нехай там що про тебе хтось балака –
ти на коні! Та ще й – не в стремені!
Ти ризикнув – і зовсім не для втіх,
ти не коня – себе ним приручаєш.
Можливо, не із примхи, а з одчаю -
і зайві тут гнуздечка і батіг.
О вільний вершнику, хвала тобі, хвала!
Мені б отак – щоб іскри з-під копита...
Хоч раз в житті себе так полюбити,
аби судьба приборкана була.
7.03.2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202921
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.07.2010
Готуйся, серпне! Осінь на порозі...
А ти такий ще літом запахущ!
Оспіваний в поезії і прозі
твій недогаслий жовтолиций кущ.
На нім сліди розкішного аличчя,
гойдається на вітті чорнослив.
Рум’янцем світиться калинове обличчя,
ціловане устами літніх злив.
Сценарій давній: зібрано гербарій
із розмаїття квітів, звуків, гроз.
Твій день вже відлітує незабаром.
Скінчиться свято. Прийде будень проз.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202751
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 26.07.2010
На легіт – ранок нанизали гуси.
Сопілок очеретяне „ду-ду”.
Всміхнулось сонце дню золотоусо:
„Чекали? Дочекалися – іду!”
Іде-пливе - гаряче покотило,
настояне на росяній траві,
якими щойно мавки лиш ходили –
гасили світло в місячній брові.
В вінку зеленім став іще, достоту,
мов сонний звір, гойдав круті боки.
Ще чудернацькі в сутінках істоти
ледь-ледь торкались сонної руки.
Лиш клапоть снива – в часу десь на днищі.
Обличчя ночі – зморено-бліде.
Небесний сонях – вище, вище, вище...
Чи бачите? - світанок вмитись йде
до річки через кладочку і далі:
попід вербичками - до очерету, в став!
А там – дивися, враз сліди розтали:
умився, вітром витерся – розтав...
Натомість день веселий, гожий! Літо
розщебеталось птаством межи віть.
Дощів у дзбанок дня уже налито –
ущерть наповнений, на покуті стоїть.
Там, де стоять настоянки пахнючі
із чебреців, рум’янку, лободи,
причепи невблаганної байстрюччя -
з левад, ярів пробралося сюди.
Де споришів махрові килимочки,
ромашок, чорнобривців рушники,
де жебонять між трав дзвінкі струмочки,
де небо на крилі, і навпаки...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202749
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 26.07.2010
Були ви, може, поруч - я не знала!
Таке буває з нами , і не з нами.
Нас розділяв лиш крок, різниця в тому,
що потяг мчав мене у невідомість,
а ви зійшли на станції не тій,
й навік ми розминулися в житті.
Без мене ви десь вийшли, отже, я
зійшла одна на станції "Сім'я".
Не ті мене зустріли руки, губи,
не той освідчився, що любить,
не той сказав мені слова не ті...
Ми більше не зустрілись у житті.
Ви залишилися на станції "Минуле",
та я вас так ніколи й не забула.
Усе пройшло, розвіялось, як дим.
Ви в пам'яті лишились молодим
і, як мені колись, вже дамі іншій
свої палкі присвячуєте вірші.
А так мені хотілось вас зустріти
на станції отій, що звалась "Літо"!
Та потяг мчить, літа мої відносить -
вже незабаром полустанок "Осінь"
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202597
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2010
Відчутний подих осені... Летить
листок відпущений, і падає, і гасне...
В останню мить життя свого він, власне,
ще прагне сад собою освітить.
Зітхання тиші в тому пломінці
я теж відчула – якось підсвідомо,
і щира вдячність вогнику рудому,
й листок опалий – в мене у руці.
Назавтра звично не зашелестить,
і контур золотом не вирізьбиться в небі –
лише блакить, холодних днів блакить –
протягнеться від мене аж до тебе.
І порожнечі чутно буде тріск,
мов келишки розбито кришталеві.
Життя промчить на швидкості шаленій,
заливши світ в пекучий часу віск.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202460
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.07.2010
Наворожи, благає лист,
тепла в осіннім проминанні,
коли промоклий наскрізь ліс
в холодний сум дощів пірнає;
коли заблудою крізь глід
поколотий бреде до крові,
лишаючи на віттях слід,
короткий день, вологи повен;
коли із неба сивих піль
спадають росами тумани;
осок незжатих терпкий біль
під косогір хова оману
живого спокою, де лин
хвостом скидає темну хвилю.
Над кручею старезний млин
крила забутим скрипом квилить.
Наворожи, благає лист... 17.11.2009
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202459
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.07.2010
Тьох-тьох – то серце...
тік-так – то час...
Зійшлися в герці
уламки щасть.
Блудливим сміхом
думки чужі.
Нікчемна втіха –
тупі ножі.
Солоне сонце,
тверді вуста.
Коротка совість -
душа пуста.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202310
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.07.2010
Світлофор... Зупинись, зажди –
попереджує нас сигналом,
аби вскач ми життям не гнались,
переходом ішли завжди.
Все за правилами...А світ
у триколірний б’ється простір.
Світлофор не помітить просто –
тільки очі зажмурить слід.
Люди квапляться – диваки,
ритм життя зупинить не в силі –
нелогічно, зате красиво,
не за правилами, та залюбки!
І себе віддають чимдуж
предковічному зову руху,
ігнорують ребристі смуги,
небезпеку і бруд калюж...
Рветься час із очей триколірних,
рух без правил – хоч день, хоч мить.
На дорожній талон проколений
за порушення –
схожі ми.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202172
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.07.2010
Світанок виповз равликом помалу-
ще обрії невидимі були...
І білий чуб осіннього туману
куйовдили холодні ковили.
Здаля виднілись пригірки імлисті,
забрівши аж по пояс в осоку,
і новий день, за ніч удосталь виспавсь,
спросоння прокричав: ку-ку-рі-ку!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202010
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 21.07.2010
Здається, в небо полум’я летить,
пливуть хмарини повагом, нешвидко.
Тримає вітер сонячну блакить,
мов змія паперового за нитку.
Тумани поглинає осока,
хлюпочуть хвилі тихо, мов знічев’я.
Вогонь жар – птиця з лету висіка –
горить минуле – пам’ять незнищенна.
Ще сонячно. Ще в барвах світ буя.
Кружляє лист і вабить вдаль дорога.
-Ходи зі мною, може, я твоя?
…Не знаю…Може…
Все в житті - від Бога.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=202009
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.07.2010
Волає пам’ять - стільки втрат
над німотою гострою...
Обрубок тіла – друг чи брат
Афгана тінь наповстує.
Повік націлені жалі
у серце, ніби снайпери:
-Ми ще живі, ми ще живі,
ми забуттям не знайдені.
Немислимо чужа війна-
мужів державних вигадка.
Жах смерті, пізнаний сповна –
розбитим серцем вибухнув.
Не спить ночами, б’є під дих,
не щезне, не забудеться…
Довіку пам’яттю про тих,
кому не повернутися.
Страждання скільки, скільки сліз
з-під крил „тюльпана" чорного.
Останній в вічність перевіз
човна до Лети зчовгував.
Кого скосила - тих змела
чи горем, а чи кулею.
Дістати тільки не змогла
завбачливо „відкуплених".
Афганістан. – прокляття, біль.
Хто зламаний, хто вистояв.
У перший серця солоспів
Афган смертельно вистрелив.
Пече війна – тавро проклять,
по кому смерчем пройдено.
А рани крізь роки болять…
Нема вцілілих – жодного.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=201846
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.07.2010
Набухає, як брунька, сонце
в Борисфена пролитих стеблах.
Розполохають бризки сон цей,
бо вода в Борисфені тепла.
Тут Ярило гуляє босий,
наколовши стернею п’яти.
Тут ранкове проміння косе
прикорнем до кози прип’яте.
Тут купальські вогні, як маки –
на долонях жорстких Дажбога,
тут вигойдують щастя мавки,
парубків беручи в облогу.
В прохолоді ранковій зілля
закосичує ранки юні,
тут справляють дзвінкі весілля
стоголосі пташині струни.
Тут посрібленим крапом зшиті
голубих потічків мережки...
Ах, чому з цих часів, скажіте,
заросла в давню казку стежка?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=201598
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 18.07.2010
...Світ неначе завмер – тільки тиша одна на слуху.
Інструмент, партитура, магічність у погляді майстра.
Замовкає усе, розбившись у стінку глуху -
лиш у першім ряду ледь помітно тремтять жовті айстри.
Перший звук, ніби грім, що від нього здригнулись шибки,
і здригнулися враз – і партер, і балкони, і ложі –
провалилися в темп – рокітливий, навальний, стрімкий...
Серце стукало в такт, поривалось в чечітку підошов –
нерухомо, бо навіть, здавалося, й подих пропав –
тільки звук, тільки ритм – що від мертвої точки до висі.
Навіть дощ за вікном, що донині лише накрапав –
впав у шквал, дикий шквал - мимоволі йому підкорився.
Далі – срібний струмок, що зі всюди, чи пак, з нівідкіль,
і здалося – весна несподівано вдарила в струни.
Десь далеко лунав чистий цокіт о камінь - підків,
грім у небо гримів, перекочував горами луни.
Змах єдиний руки – знову клекіт, і знов нароста,
так неначебто він поглинуть прагнув душу і тіло,
ніби з трьох Ніагар вниз обрушилась раптом вода...
Айстри в першім ряду так жагуче, так спрагло жовтіли.
О яка була гра! Диригент був –у леті струна,
його змаху руки підкорялося все безвідмовно –
від стіни до стіни, від підлоги до стелі – луна,
і реальності нуль - лиш симфонія і підсвідомість.
Серце, серце, вгамуйся, безумне, не можна бо так -
розірвеш грудну кліть - бризне кров на сюртук і сорочку.
А воно тріскотить, відбиває напружений такт...
Тільки в першім ряду жовті айстри - і сльози...і мовчки...
Гру закінчено. Тиша – ні руху, ні звуку – лиш пульс
у джерельцях німих - тих що б’ються в усіх біля скроні.
Браво! Буря овацій пробила б камінний Ельбрус
чи спекла б Гімалаї в гарячих від плеску долонях.
Диригент, який щойно тримав цілий світ у собі,
що немов чарівник – розчахнув кожну душу, як вікна...
Рухом палички він діставав
неба й зорі з орбіт -
на землі між людей щоб побільшало радості й світла.
Скільки квітів йому, і усмішок, і вдячних облич -
квіти ті дорогі, і як водиться, пак - екзотичні.
Айстри жовті гойднулися – жовті, як сонце сторіч –
і лицем до лиця, погляд в погляд, і руки – дотичні.
І маестро збагнув, що навіки для себе пропав,
що його полонили ці очі, ці брови, ці руки,
і земля, по якій він антично донині ступав –
захиталася враз, поглинувши картини і звуки.
Айстри зойкнули в світ – світлий промінь ковзнув по щоці,
зблід маестро, відчув - без єдиного слова освідчень...
Жовті айстри, ах айстри – забуті в тремтячій руці,
і повержений час,
і коханням освячена вічність
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=201596
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.07.2010
У тиші зойкнули дверцята,
серпанком вечір на поріг.
А місяць протрубив у ріг,
і розтрусив у світ зірчата...
Враз розчахнулося вікно
і промайнула мить, мов спалах,
щоб упірнути сном у пам’ять,
неначе все було давно..
Летіла далеч в небеса,
і зависав туман, мов клоччя,
коли на крилах темних ночі
волого всіялась роса...
Ступаю в морок, у росу -
дріж пронизала тінь на злеті -
дерев незгаслі сигарети
здмухнули попелисто сум
на плечі осені. Така
вона і трепетна, й холодна,
мов листопад, чиї полотна
незрима видала рука.
Прощальний небу реверанс
в печальнім тихім листопаді...
На цім його останнім святі
знайдеться місце і для нас.
Так, саме так – не подивуй –
іще душа не остудилась,
лиш тіло холодом зросилось,
та слід прим’яв бліду траву.
Світ заворожено примовк,
Напнувши, мов перуку, тишу,
лиш вітер час нічний колише,
щоб від печалі не промок.
А в грудях зріє ще хмільне-
жаринка в попелищі ватри,
що спалахнуть щомиті ладна –
спалити нас – тебе... мене...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=201445
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 17.07.2010
Я вийшла в ніч.
Стояла тиша –
глибока, ніби правіки…
А в фіолетовім узвишші
яріли маково зірки.
А над усім, і наді мною –
така беззвучність, що хоч пий…
Дарма, що ніч повита млою,
що місяць на тепло скупий,
дарма…. дарма,
що сяйва мало –
в безмежжі порожнеч нема.
Не схожа темінь на примару…
Я в цім огромі, мов сама
прозорими крильми майнула
поміж невидимих беріз -
землі залишила минуле,
де ворох дум і злива сліз.
Як легко завмирати в леті,
під струменем вітрів хмеліть,
відчуть в душі себе поетом –
в правічній сув’язі століть...
Шепталися, тремтіли зорі,
назустріч неба йшли вали -
такі безмежні і прозорі
вони в високості були,
що я пірнула в їх глибини
і розчинилася, мов тінь.
Пливли крізь мене беззупину
комети – вогневоруді,
і розцвітало різноцвітно
сяйливе видиво в очах….
І раптом ледве чутно в світі
малий цвіркунчик засюрчав...
Спинила враз політ стокрилий –
куди нам, грішним, до небес?
Тобі без світу сиротливо,
коли ти навіть дикий пес.
А ти без нього хто? Земного
тебе чекають на землі –
день, об який розбились ноги
й душа - в криваві мозолі,
твоя криниченька й родина,
й краплина, зронена з чола,
і перш за все – ота єдина,
яка тобі життя дала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=201444
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2010
По ночах, як заснуть
жовті очі ромашки,
І дороги закриють
прострелені даллю світи –
Кроки міряє час –
невідступно, навально і важко.
До початку йому
цілу вічність належить іти.
Повертатися спогадом
в горем убите далеке,
що встає із землі
чорнотою голодних очиць,
підніма журавлів
в зазомбоване мороком небо,
і крізь час йде до нас,
і мовчить, і мовчить, і мовчить...
Та йому б розказать,
розкричати свій біль – а несила,
як несила в собі
цей нелюдський тягар волочить.
Як вмирали – не хліба –
зерняток вже в Бога просили,
як з Мадонн і Богинь-
у безумних голодних вовчиць!
Можна й далі отак,
затуливши історії очі –
ні імен, ні катів,
ні стражденних у муках облич.
Тільки правда жива,
і не може, й мовчати не хоче -
добуває з грудей
незотлілий від безвісті клич.
Хто сказав – не було?
Хто сказав, що ми маєм мовчати?
Крізь віки пропекло
те нестерпне погрозливе „цить!”
На цім світі й на тім
яничарам не буде пощади,
як прощення нема
за нечуваний той геноцид.
Хто сказав – не було?
Що була в Україні посуха?
Що то сам по собі
облетів нерозцвічений цвіт?
Правда мовила – ні!
А ти, світе, лиш правди послухай –
то була не посуха –
жахнувся почутому світ.
Час несе у собі
сивий спогад гіркий і нетлінний -
той, що прагли убити,
з життям в потойбіччя звести.
Нехай знають усі –
доки пам’яті –
бути моїй Україні!
Пам’ять вічна,
як світ,
як історія,
правда,
хрести.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=201297
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 16.07.2010
Ішло торговище – гойдалися ряди.
-Ходи сюди! Та ні, сюди ходи!
Крутилося-вертілось там і тут,
і товпився по чергах ушлий люд.
Той ще торгується, той „мочить „ вже товар,
хтось прогадав, а в когось є „навар”.
А в черзі цій – тут стільки видно юд!
- Що за товар?
- Та дружбу продають....
Недорогий і гідний часу крам,
не дивно, що довкіл такий бедлам.
Кому відкрито, іншим з-під поли
(цінніше, певне, дружби там були).
Були й такі – на купі, ніби хлам:
на всяк товар купець – і пан, і хам.
скажи кому, що дружба – то не крам,
що то порядності найвищий в світі храм,
то не повірять, в очі засміють –
це лицемірів товпище і юд.
Купують дружбу – давка до воріт...
те, що колись тримало чесний рід –
у обмін за абищицю яку:
за дружбу-дріб’язок дають по п’ятаку,
хто за ковбаси-яйця на столі,
хто за тепленьке місце на землі –
ціна в залежності від розміру й ваги.
У змові з совістю жвавенько йдуть торги.
- Мені продайте дружбу от оцю, -
це ворог мій шепоче продавцю.
На мить завмер у тілі моїм рух,
бо дружбу продає мою мій друг.
Що друг продав – не в тому навіть річ,
А в тім, що ворогу.
За що?
За могорич...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=201296
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.07.2010
Я люблю вас, Осене, люблю!
Покружляймо з листям тихо блюз,
розведім заграву вогняну...
Я люблю Вас, Осене, одну.
Одягніться в золотий хітон,
потанцюєм з вами вальс бостон.
Музики одвічна таїна...
Ви у мене, Осене, одна.
Тчуть тумани оксамит сивин.
Ми ще з Вами, Осене, на Ви.
Я устами Вас ще не торкнувсь -
тільки вітер та осінній блюз...
Залишуся з Вами віч-на-віч,
вкриє поволокою нас ніч.
В темнім небі місяць нам сплете
заряне мереживо руде...
Пірнемо під ковдру темноти,
станем з Вами, Осене, на "ти".
Небо наш благословить союз.
І звучатиме на вітрі тихо блюз.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=201060
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2010
Гуси-гуси над осіннім містом...
Ворохоб'я листя у саду.
В багрецевий вальс під звуки Ліста
кличе клен берізку молоду.
Вітер розметає ошаліло
холод ватри золотих перук.
Вперлась річка випуклим коліном
в перетятий пагорбами луг.
І тече, тече собі ліниво,
сонця м'яч гойдає на воді.
Сині плеса владно полонили
крапельки рожеві і руді.
Даленіють хвилі-хлюпавички,
посивіли скроні у ланів.
Прохолода в'яже рукавички
з павутиння, що між полинів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=201058
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 15.07.2010
Ви не спите? І я не сплю давно –
згасились звуки фіолетом ночі.
Ріжками місяць стукає в вікно,
на землю падає туману вогке клоччя.
Ви не спите? Серпанку абажур
іще не скоро спуститься до тиші.
Думки причеписті, та ви не жур, не жур –
послухайте, о чім квітують вишні.
Ані шелесть... хіба що солов’я
до любощів схиляє солов’їха.
Ви не спите? Не сплю давно і я.
Тремтять зірки беззвучним пізнім сміхом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200879
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2010
Залишайся для серця спогадом,
в бездиханні зухвалим продихом -
щоб зіп’ята на пальці тиша
молитовно сягла узвишшя.
Залишайся звабливим подивом -
щоб між поглядів сонце сходило,
щоб у їхньому лоні світлім
мрії тихим промінням квітли
У моїм безогляднім щасті
залишайся...
Залишайся коротким спалахом -
я зорею в той спалах падала б,
і в солодкому леті тому
я б забула печаль і втому.
Я на ймення тебе не зватиму,
я про тебе одна лиш знатиму.
У суєтній життєвій тисняві
залишайся для серця піснею –
залишайся...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200875
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2010
Не моліться на нас, не треба -
краще нам подаруйте квіти -
в безупиннім життєвім леті
будуть щирістю нам зоріти.
Не даруйте єлейні ріки -
поведіть у весну нас юну,
щоб згадали, ну хоч би зрідка,
що жінки ми – співочі струни.
Не дивіться з-під брів лукаво,
погасіте усмішки хтиві –
заяложеними рядками
недовір’я між титри йтиме.
Посміхніться ласкаво, щиро -
щоб хотілось довіку разом -
крізь зозулину незлічимість,
крізь закохану несучасність.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200683
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2010
Прощальний вечір.
Час дощу
наснив останню зустріч з вами.
Крізь сум, не мовлений словами
вчувалося: не відпущу…
Краплини падали - весна…
Весна устами шелестіла,
що спрагло так спивали тіло.
Безумство? Щастя?- хто те зна.
Душа злітала ген увись,
дощинками униз летіла,
і холодила грішне тіло,
щоб згадувать цю мить колись.
колись – у вечори без вас,
як в тишині місяцеокій
весняний вечір збудить спокій,
щоб наспівать зорі романс
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200681
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2010
Під небом котиться Земля -
у Всесвіті маленька зірка.
І хтось невидимий здаля
весь час за нами стежить зірко.
Чи то по розуму "брати"?
Можливо, монстри безсердешні?
А ми, роззявивши роти,
чекаєм, що нам дасть прийдешнє?
Життя прискорює свій біг,
аж рве суєтність оболочку.
На траєкторії орбіт
в нас - вічність? фініш? Чи відстрочка?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200551
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.07.2010
Перетремчу.Перемовчу.
Перелопачу.Перевію.
Волання, схоже до плачу.
Життя, подібне буревію.
Мовчу. Не затишно душі
від пустослової балачки.
Де ніч у сірім кунтуші -
там нехристь б'ється навкулачки.
На самім дні дзвінких криниць
квітують ночі зореоко.
Краплина тиші пада ниць.
Скриплять дуби, узявшись в боки.
Про що той скрип у тиші дум?
Про що - у рамі темній ночі?
У Гетсиманському саду
плід пізнання зростав пророчий.
Пізнання істини і лжі -
то знак в цілункові Іуди:
підлоту чинять не чужі,
близькі твоїй довірі люди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200549
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.07.2010
Як дивно – яблуня – мов та, і вже не та -
зістарилась... Чи й я отак старію?
Вона мене малою пам’ята -
наївною, задивленою в мрію.
Медузи хмар, завислі угорі –
такі, як і колись - а ми змінились.
Так само захід охрою горів,
неначе хтось роздмухував горнило.
Упізнаю цей сад, й себе оту,
яка прийшла - весну щоб описати.
Успішно подолала висоту,
а з висоти – он як її багато!
В кишені зошит, й звісно, олівець –
вмостилася у вітті, як в гніздечку.
Чижикав поруч тишу горобець,
звисало небо зовсім недалечко,
внизу чорніла ребрами рілля,
а далі- верби в зелені махровій,
і сонце, мов з пелюшок немовля –
дивилося на ріки і діброви.
Праворуч – скільки вітер весняний
дістати міг озимистого вруна –
до мене бігли з далі-далини
мелодії пташині тонкострунні.
Шпаки свистали, вітер струменів,
рожевий хміль гойдав квітуче віття.
На думку образи приходили мені -
такі, як ще нікому, певне, в світі.
Сиділа я, як вершник на коні,
про яблуню писала і про грушу...
І так тоді писалося мені,
мов ту весну впустила в юну душу.
Я відтворила словом, я змогла!
Я щось таке сама собі відкрила...
Мелодію небесну осягла,
немов сама зіп’ялася на крила.
Схилилась тиша ніжно до землі,
а сонце до вербової колиски.
Отямилась – як злазити мені? –
з вершечка і не високо, й не низько.
Вже сутінки сховали гілочки,
які мене до неба підіймали –
хоча б який ліхтарик чи свічки...
Ой лишенько, ой мамочко, ой мамо!
Сиджу й чекаю – сором аж пече,
та що тут вдієш – злізти не зумію.
Драбина через татове плече
спустила до землі крилату мрію.
І сміх, і гріх... До школи вранці йду,
здаю свій твір, аж серце в груди тисне.
Та на мою нечувану біду
під твором жирна двійка, як навмисне.
„Коли вже списуєш – то хоч без помилок” –
такий вердикт учителя суворий.
Щось дав мені життєвий той урок? -
Усе життя я вчусь писати твори.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200392
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 11.07.2010
Мати вийшла у світ –
небо їй як на прощі.
По росі босий слід,
сонце ноги полоще.
Мати вийшла і стала –
довкіл неї жар-птиці.
І яка ще там старість –
зарум’янені лиця.
А весна на землі –
он яка запахуща!
Край причілка зацвів
ружі дикої кущик.
Мати сіяла день –
ластівки щебетали.
Де поділося, де?
Ой було, та й не стало...
Облетіли сади, почорніло дворище.
Не спішиться сюди – цвинтар став нині ближче.
Ой матусенько, ма...
Серце з горем ночує.
Й диво-птахів нема,
і матуся не чує.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200391
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2010
В траві маленька жвава мурашва
снує свою стежину метушливо,
якийсь корінчик має за поживу,
і так в Господнім світі вижива.
Ручайно світ з довкілля витіка,
притрушені росою з ночі трішки
прикрасили галяву сироїжки,
їжак на голки тишу натика.
Як затишно… Панує благодать,
немов у шкаралупині – горішньо.
Літа зозулина розкукує торішні,
щоб зайвини задарма не роздать.
У небосинь залюблені лани -
руками пахнуть, людською душею.
І думається інколи: невже ми
в житті своїм вандали, дикуни?
Чи ми природі гибельно - чужі,
що все довкіл плюндруємо і нищим?
Аїдів світ без верху і без днища-
в зникомості холодній на межі.
За небайдужість я в житті - понад усе,
бо душі в нас не зовсім лопухасті.
Коли дійдем від зверхності до щастя -
можливо, Бог від нищення спасе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200266
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.07.2010
Усе боялась перейти межу:
комусь - наліво, а комусь - направо!
Ступить на територію чужу
ніколи і ніде не мала права.
Бувало, штовхав в груди буревій,
я так боялась збитися з дороги.
"Зігнися, та ламатися не смій!
Казала, й не боялась ані трохи.
Слизьким був шлях в мороз після дощу,
нелегко встояти, не впавши на коліна.
"Впаду - й повік собі вже не прощу",-
казала так, і впасти не посміла.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200265
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.07.2010
Сніг ішов цілу ніч -
без перерви, без сну і спочину.
Листопад зняв із пліч
і підставив йому сорочину.
Запорошило...
Як
слід зробити
по першосніжжю?
Крок ступнув і...
закляк:
зачаровано... тихо...ніжно...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200057
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.07.2010
Іду на луг ледь світ босоніж:
не наполохать трав - бо сонні ж....
Боюсь, ступивши, не прим'яти
цей килим з чебреців і м'яти.
Роса. Туман. Та чую - вище,
у верховітті пташка свище.
Стою з світанком сам-на-сам.
Злітає пісня в небеса.
Чуттєвості і тиші в'язь
звідкіль в душі малій взялась,
щоб так, як в казці - ані руш!
Лиш поповзом, неначе вуж,
крадеться ранок поміж віть...
А соловейко "фіть" та "фіть"-
З туману співом вирина.
Згорнула крила далина
ще звечора - тепер дріма,
допоки дня іще нема.
Хоча вже обрій запалів
поміж долонями полів.
За мить у небо піднесе
цвіт сонячний - пробудить все.
Німую. Лиш маленьке "я"
до світу серцем розмовля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=200055
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.07.2010
А зорі падають у штопор,
збивають яблука летючи.
Чатує ночі тінь на здобич,
метнувшись хмарами із кручі.
Гойдають зоряні канати
квадрати вікон.Гаснуть звуки...
Грай-вітер шелестом листатим
тонкі берізок пестить руки.
Шаліє сутінь волохата,
і губить сни в долоні часу,
і місяць, всівшися на хаті,
збирає росяні прикраси.
На погляд, зведений до неба
спадає благовість незрима.
А слів немає, та й не треба-
дивись, як місяць зверху блима.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199895
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 08.07.2010
Гребінці одиноких сосен
чешуть хмарам вологі сни.
Бо довкола гуляє осінь,
і ще довго чекать весни.
Так бентежно і соромливо
листопад по землі ступа.
Сіє небо холодне мливо,
зрідка лиш - прозорінь скупа.
Заховались гриби під листя.
Ані звуку - занишкнув ліс.
Пахне пряно від сосен глиця.
Стереже свою нору лис.
Мерехтить вдалині оерце
із-зі балки, де граб поріс.
Холод осені цілить в серце
і болить безголосо ліс.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199894
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 08.07.2010
Ще осінь вітра наслуха,
дерева гомонять, немов отерплі…
Сезон дощів – то холодно, то тепло,
то з неба мокра сиплеться труха.
Кущі по самі груди в молоці
туману сивого – і тим вони схоронні.
Знялися з криком ворони й ворони,
згасивши день, мов промінь на щоці.
Листопад п’є з остуджених річок,
згорнувши тінь небес на тихі плеса.
Пливе печаль і відправляє месу…
Затисла осінь серце в кулачок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199799
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 07.07.2010
ось так
в незриму безбереж
скресають зорі, мов цілунки…
Ти в мить таку зорю береш,
немов жадану діву-юнку,
спиваєш гріх її спокус,
покірність вуст й мовчазну згоду…
Самозакоханий – відбувсь
десь межи зав’яззю і плодом…
За мить ти став для діви ким -
коханцем, ангелом чи катом?
Найкращим в світі чи бридким,
вмить небо спресувавши в атом?
Цей незабутній зорекреш
в жагою перелиті перса…
Ти звісно першим був,
та все ж -
для тебе ця зоря
не перша.
Ніч зорелітна, мить пласка –
новим життям в пітьмі розквітла,
цілющим подивом листка,
іскринкою в фантомі світла
про-дзве-ні-ла –
вистругана
смичками цвіркунів
до найвищої октави…
стерпла –
зелен-гріхом
під вії-трави...
скресла
розкриком,
розхлипом,
розхлюпом,
розцвітом,
вибухом...
Родилися зоренята…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199704
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2010
Весна сягнула путівців,
і забриніли небоструни-
це птахи з вирію вернулись,
щоб засвітити струни ці.
Глибока нетутешня синь
тріпоче в погляду на денці -
так повінь сонця і весни
лелітками прошила день цей.
Ще сніг зірвався якось раз-
труснуло небо сіру хустку,
і під ногами кожен страз
обледенілим зойкнув хрустом.
Немов останній зимосхлип
приречено пірнув у лози,
щоб там пролить холодні сльози
в пушинки котиків рясних.
А в поміжгір’ї і ярах,
межи дерев, що на осонні
голівки підіймають сонні
такі тендітні, просто ах!-
підсніжники і сон-трава,
і мати-мачухи віночки...
Святкову, вишиту сорочку
земля поволі одяга.
Від соку дзвінко дозріва
дерев урочиста напруга:
ось перша бруньочка і друга
вологий ротик розкрива.
За ними вибухом рясним
проснеться зелень дрібнолиста,
і все довкілля урочисто-
зеленим спалахом весни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2010
Пливе імла-така густа,
аж фіолет скрапа прозоро
на білі полохливі зорі,
кудлато- в небо пророста.
Блукає тиша....Сни її
бентежать попасом. А може,
бурхлива ночі тінь тривожить
хмільне безсоння солов’їв?
Прозора мла – до глибини
думок лоскітних, в ніч пролитих.
Колінносхило у молитві
скрипалять небо цвіркуни.
Імла, що вітер розтрусив
вологим листя шумовинням
у ніжні пахощі жасминні,
в дрібненькі крапельки роси....
Земля притихла – ні шелесть.
Ще тільки ночі половина,
заким півняче горловиння
на шмаття ніч не роздере.
Проклюнув місяць угорі
тонкого неба шкаралупу,
і мов курча, на землю лупа,
де тіні-наче упирі.
У грудях ночі ще дріма
співуча сонячна Лелія....
Згасає, щойно звечоріє -
мов не було її й нема.
Лиш на світанку розцвіта,
скресає серця ясноцвітом,
пливе, мов усмішка над світом,
гаптує вічності літа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199559
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2010
Скажи, а ти любити вмів –
без хизувань, банальних слів,
без цілувань і без обійм –
як любить небо голубів?
Крізь парадокси протиріч –
пориву ніжності навстріч,
через напруги голий нерв-
любити так, що аж би вмер?
За ту печаль у сяйві свіч,
за ту сльозу, що з милих віч,
за вінценосність звабних форм,
слів найсвятіший омофор,
за рідні кроки і за сміх,
за рай і пекло – зміг би? Зміг?
За крах надій, що не збулись,
усе простивши – сторчма вниз,
перехворівши болем втрат –
сильнішим вийти з них стократ,
без лицедійних клоунад
сягнути краю й стати
НАД..!
Щоб на останнім рубежі
почути раптом: „Ми чужі”.
Щоб стисло дух, як рваний міх –
ти після цього жити б зміг?
Чи ти б, кінчаючи свій вік,
її коханою нарік –
ту, незабуту, хоч чужу,
забрав би в пам’ять –
за межу?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199363
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2010
Загубилася осінь у пасмах дощу,
і покликала тишу у душу.
Вітер поли хапав – не пущу, не прощу -
бо з тобою довіку я мушу...
Літо „бабине”, де ти? В якому з облич?
Розповилося в серці чиєму?
І озвалося серце: ти клич мене, клич –
до кохання, до пісні, до щему.
Може, чарами час межи нами стоїть
і розлука терпка, як безодня?
Ти діждись в однокрузі охлялих століть,
як не зможеш зустрітись сьогодні.
Попросися у прихисток щирих очей,
в одиноких долонь латаття –
і не страшно, що дощ –
обіпрись на плече.
Хочеш, вдвох розведемо багаття?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199362
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2010
У білий саван змерзлого чекання
влилося світле: березень зі стріх!
І вітер згріб холодними руками
зволожений недорозталий сніг.
Нанизує на промені бурульки,
позиркує на сонце з-під-тишка,
дерева – ввись - прозору гінкість лунко,
де в бруньках зріє зелень ворушка.
Мені туди, де витоками весни:
у „котиків” лозову муркотінь,
у скрипку неба, звуками воскреслу,
де промінець струну позолотив.
І ось лечу – вдаль душу розпростерши...
Весняну повногрудо п’ю бентеж...
Летім зі мною - щастя, мов уперше
когось полюбиш... і прозрієш теж.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199225
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2010
П’ю тишу так, неначе не було
хмільнішого в житті моїм напою...
Ми з тишею приречені обоє -
як небо, в лет пронизане крилом.
Солодка повінь поглядів і тіл
між пелюсток любові і спокуси.
Я не тебе – себе в тобі боюся...
У блиск очей, в шал губ, у хміль – летім.
Цнотливий щем у храмі воскресінь -
розтерзаним крилом в колюччі глоду...
Моя покірність рук тобі на згоду -
за сонячну вхопилась волосінь.
В ній тиша блискотлива і тремка,
і дзвонить брость у сонячні мембрани.
Неспокоєм душі мені обрана –
пробитись руслом в течії струмка,
який не осягла ще до кінця,
пошерхлих уст питвом не вгамувала...
Пила, хмеліючи, з долонь твоїх, бувало,
і був той хміль обом нам до лиця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199223
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.07.2010
Забула, що ви були.
Забула, що вас немає.
Що зойком поріс полин.
Що світ лиш для вас тримала.
Так тихо...І світло так...
Безпечно - ні сну, ні дії.
Стук серця - інертний такт.
Лиш крилам вогонь радіє.
Летіти! Туди, де зір
мережить холодний бісер.
Де дикий незнаний звір
до обрію лапи звісив.
До нього! Із тиші днів!
І будь тоді те, що буде!
Де неба прозорий плин
життєвим гербом не скутий.
Із тіні хутчіш, чимдуж -
де сонцем імла розбита.
Де в'ється дороги вуж,
де часу дзвенять копита.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199107
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2010
Зайнялися між диких груш
промінців язики ігристі.
Горобина вдяглась в намисто,
і шипшина - її не руш!
Кучеряво- охриста осінь.
Обриває листки листопад.
І колючі дощинок оси -
як назустріч тобі ступать...
Чи то хміль до останку спитий,
що на дні, чи вдаю - байдуж?
Грім - як в душу б'є кінь копитом,
блискавками ціляє дощ.
Ще краплинами він тріпоче,
ще отак - до лиця лицем.
Щезни все! Тільки очі... очі -
світ замкнувши тугим кільцем.
Тільки ти. Тільки я. Так п'янко
межи нами слова мовчать.
Осінь - часу чарівна бранка,
полохлива душі печать
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=199102
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2010