| Сторінки (3/215): | « | 1 2 3 | » |
Люблю гуляти львівськими парками… Кожен з них має своє прожите життя і свою історію. В цьому зеленому раю мене завжди захоплюють живі маленькі рижуваті вогники, такі наївні і по-дитячому щирі, з круглими сумними оченятками, які спочатку дивляться на тебе досить боязко, виляючи хвостиком туди-сюди, потім дріботять ноженятами, підходять ближче, заглядають вже в очі щиро, по-товариськи і ніби просять якогось гостинця. Це добре, коли у кишені у тебе щось-таки знаходиться…
У мене в кишені не знайшлось нічого. Відкрила свою сумочку. В ній було майже все, як у кожної жінки. Але золотого горішка для білочки, щоб вона, як у Пушкіна «білка пісні все співає та горішки все гризе» не знайшлося. А жаль…
Мені шкода було розчаровувати білочку саме в цю хвилину. Вирішила забавитись з нею. Недовго поблукавши по стежинці парку, знайшла дві пустих половинки від горішка, який давно і з успіхом був згрижений риженятками, і почала легенько ними стукати. Маленьке диво наставило гостренькі вушка, прислухалось, трошечки подумало і з довірливою радістю кинулось до мене. А я все стукала і стукала. А звірятко дріботіло ніжками, ставало навшпиньки, вертіло хвостиком. Так їй хотілося того горішка…Нарешті я кинула шкаралупки на землю. Вже було збиралась іти. І тут побачила, як білочка кинулась до мого «подарунка». Вона довго приглядалась, досліджувала його. І нарешті зрозуміла, що я її просто обвела навколо пальця. Треба було бачити її оченята. Вони зробились круглими, здивованими, докірливими. Довго не могла я забути тих ображених маленьких оченяток, які дивились на мене розгублено та невпевнено...
Люди часто забавляються іншими...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303306
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.12.2011
Миколай сидів у своєму офісі та приймав листи електронною поштою. Два помічники – золотокрилі Ангели– носили цілими мішками листи від малечі з далеких сіл, куди інтернет навіть зі своєю шаленою швидкістю все ще не потикався носом. І дітям доводилось виводити каракулі кульковою ручкою на папері.
Кожен лист Миколай уважно перечитував і відповідав веселими смайликами. Ці смайлики приймала галаслива малеча і раділа так, як ніколи. Це були найрадісніші дні у році –дні , сповнені казкового очікування та магічного затишку у душах та серцях.
Свято наближалось!!! Миколай переглянув усю свою електронну пошту і кинувся розглядати чарівні зимові конвертики. Конвертики шелестіли у нього в руках, кожен з них тримав міцно запечатане бажання дитини, яке адресувалось тільки доброму Святому Миколаю. І ніхто про нього не знав. Ще двадцять років тому діти були більш дитячими та наївними. Зазвичай просили солодких ласощів, іграшок та книжок.
Тепер бажання урізноманітнились. Діти просили новомодніх мобілок, ноутбуків та нетбуків, сучасних іграшок і навіть автомобілів. Працювати ставало дедалі важче. Та серед усіх бажань найчастіше було одне: «Миколаю, чи ти знаєш, для чого дитині дві руки? Для того, щоб однією триматись за мамину руку, а іншою за татову руку! Зроби так, щоб у мене були мама і тато! І щоб у своїй сім’ї я не був самотнім!» Миколай задумався…
Ця проблема нашого часу ставала навіть важким завданням для Святого Миколая.
Миколаю, допоможи!
Сніжинки вальсували у замріяному небі і викликали на небо своїх чарівних сестер. Зорі вже не довго барились. Стали тихенько наспівувати колискову для дітей, а ті влягались спатоньки у свої ліжечка. Миколай обов’язково усім допоможе! А інакше бути не може! Бо він уже їде на своїх срібних санах до усіх нас – дорослих і малих!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=302534
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.12.2011
Вона жила тепер одна. І тільки та проклята любов все блукала по її будинку, не відступала від неї ні на крок. Давно змирилась з тою набридливою коліжанкою. Любов стала їй майже рідною. Тепер вже нічого не знала про нього: ні де він обертається, ані яким родом занять займається…Та любов все одно стояла поруч, мовчки дивилась в її очі і тяжко зітхала. Вона махнула на любов рукою і пестала з нею боротись. Всі попередні спроби були марними. Звиклось…
Любов ходила з нею на усі її пробні побачення, ставала німим свідком нових знайомств та розмов. І завжди всюди була третьою. Якось ніяковіли ті розмови. Слова швидко робились нудними, застрягали у горлі. Вона була поганою акторкою і не могла зіграти роль закоханої. Їй просто ставало скучно. Не могла побороти себе. Підривалась. Забирала з собою свою любов і бігла додому. А любов, як той Юда, всю дорогу нашіптувала їй про невдале побачення і черговий раз заганяла у глухий кут. Як педантичний математик, робила порівняльний аналіз, і знову ж таки виходила переможницею. Переможницею над нею та її життям.
За вікном трусила снігом зима… Він був чистим та дрібним, мов сонячне борошно, пересіяне через сито… Ранок дихав свіжістю та прислухався до тиші. Вона прокинулась від тої ранкової тиші і раптом помітила, що любов покинула її. Порожнє місце було ще теплим, але вже дійсно вільним. Відчуття свободи було дивним. І вона не знала, що з тою свободою робити. Чи тішитись, чи сумувати? Звичка–велика сила…Можливо, більша за любов…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=300077
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.12.2011
Час не пливе спокійною рікою. Мить не зупиняється. Навіть тоді, якщо вона прекрасна.
Час божевільно летить по тунелях глибоких морщин напруженого чола, поглинає блиск та гасить світло в очах, огортає байдужістю серце.
Безжально робить найкращих друзів недругами, ба навіть ворогами. Особливо тих, стежки яких перетинаються. І яким доводиться ділити шкуру невбитого чи вбитого ведмедя – не так важливо. Він робить коханих некоханими. Рідних по духу людей– абсолютно різними. Близьких – чужими.
Час не загоює рани. Вони просто припадають пилюкою.
І хто сказав, що він – найкращий лікар?
А, може, вся проблема не у часі, а просто в нас самих?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=295213
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.11.2011
Вже кілька днів все навколо причаїлось в якомусь дивному очікуванні. Земля дихала повільно і тяжко та все частіше зводила очі до неба. Під кінець року їй дихати ставало дедалі важче, в неї починалась болюча ломка. Межа між пізньою осінню та ранньою зимою... Потреба в наркотику... Врятувати її могло тільки небо...
Небо бурмосилось. Тяжіло над нею купами чорних хмар, посилаючи надію на очищення, а потім ті хмари повільно розходились. Через деякий час воно знову збирало їх докупи, а вітер ганяв ті хмарини, як пастух ганяє отару овець.
Останнє листя на берізці тремтіло від жаху, боячись кардинальних змін у своєму житті. Воно трималось віток з усією силою і благало хоч трохи затриматись пізню осінь. Та вона була невблаганною: брала довгу шаль, розпускала велику парасолю і поволі йшла у нікуди.
А потім прийшов перший сніг, той довгоочікуваний наркотик, якого жадала земля. Він падав з неба тихо та поважно, ніби виконував якусь важливу місію. Трохи погойдувався у повітрі, роздумуючи, чи не повернутись йому назад. Земля притихла, сніг діяв на неї заспокійливо. Вона вдихала його цілими пригорщами. А він сипався вже досить швидко. Ще мить і вся берізка завмерла під першим мокрим липким снігом. Доля її таки змінилась. Хоча тепер вона вже змирилась з усім і не дуже пручалась. Так, як примиряється людина із своєю долею, в якої у житті пішло щось не так, добре розуміючи, що цей процес неминучий...
У вікнах будинків засвітились очі радісної малечі. Сніг був для дітей радісним пришестям кожного року. І завжди вони зустрічали його однаково весело. Не дуже втішилися ним дорослі. Попробуй тепер – доберись на роботу. Переповнені автобуси, затори, важка дорога...
Скептично на сніг дивився тільки старенький ліхтар. Таких перших снігів він бачив у своєму житті чимало. І точно знав, що він ненадовго...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=293401
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.11.2011
Cтаренька похилена хата стояла, обпершись на високого ясена. Була осінь. Пожовкле листя тихо падало на її дах, вальсуючи в осінньому танці. А вона дивилась понуро, щось пригадуючи. Напевно, добрі часи…Веселий сміх та тупотіння дитячих ніжок. Веселі літечка, ніжні весни. А ще сніжні зими, Різдво, колядки під своїми вікнами, Різдвяну Зірку, що несла до неї радість та щастя.
Тепер сонце якось крадькома обходило її, заглядало у почорнілі очі. Інколи пробивалось несміливо до неї поміж гіллям розлогого горіха і ніяковіло. Ніяковіло від того, що навіть воно вже не могло звеселити її. Була та хата занадто сумна та неприступна.
Заскрипіла хвіртка. Я зайшла на подвір’я. Хата не зраділа мені і не привітала.
Видно, образилась ... Тільки з докором низько з-під лоба глянула на мене. Я мовчки опустила очі, а вже потім голову. Торкнулась дверей. Двері не дуже гостинно відчинились. Переступила поріг. Тіні злякались мене та швидко розбіглись по кутках. Зачаїлись тихенько, мов малі дітлахи, які ховаються від великого і страшного бабая. І тільки Святі з почорнілих образів дивились на мене мовчки, з тихим сумом в очах, бо ніхто вже давно не молився до них, не просив щастя та долі, не ділився радістю та переживаннями.
Серце моє то завмирало, то все з більшою силою стукало у грудях. Я хвилювалась, як мала дитина. Та дитина, яка весело дивилась з портрета в білому фартушку та бантиками у волоссі. Портрет висів на стіні, припадав пилюкою. Під портретом етажерка з книгами… Шевченкові твори, читані-перечитані сотні разів. Книжки читались особливо солодко, коли приходила якась осіння вірусяка, і в школу можна було не іти. Тоді тепла ковдра і книжка ставали найближчими друзями. А моя бабуся готувала гарячий чай з малиною. І такий той чай був запашним! Запах малини і теплого літа проходив через всю кімнату, нагадуючи про спекотні літні дні.
Вже нема моєї бабусі. Рідної, близької, мудрої людини, яка підтримувала та дбала про мене все своє життя. Тільки картини, вишиті нею, нагадували про неї. А ще фотографії…
Сльози котились по моєму обличчю. Я просила пробачення… Пробачення… у хати. За те, що покинула її, що живу тепер іншим життям, що навідуюсь дуже рідко, що не чути у ній веселого дитячого сміху, а панує тиша…
Прости мені! Все одно, хатинко, ти для мене найрідніша та наймиліша! Бо тут живе найкраща частинка мого життя – моє дитинство!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=289196
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.10.2011
Ти приїхав! Серце вже кілька тижнів, а то і місяців до твого приїзду кожен день бігало на вокзал, чекало на пероні і радісно здригалось при кожному посвистуванні чергового поїзда, який мчав до славного Львова. Воно вже майже жило на тому багатолюдному вокзалі. І думки з шаленою швидкістю поїздів бігали туди-сюди.
Ти приїхав! І раптом все стало в житті неважливо! Купи паперів і документів на робочому столі, глузливі погляди збоку, проблеми і халепи були в зоні недосяжності. Вільна, щаслива, по-дитячому безтурботна, усміхнена, божевільна, справжня!
Ти приїхав! І з кожного вікна багатоповерхівки виглядало радісне сонце і ніжило своїми пальчиками як завжди «на своїй хвилі» перехожих. Вузенькі вулички древнього Львова і запах кави...Кожна мить ставала нескінченністю, а нескінченність миттю. Жила тою хвилиною і розчинялась в просторі ...Як назвати цей простір? Не знаю... Це – височінь, у якій легко літати, повітря, яким легко дихати і сонце...Сонце, яке в ту мить стає тільки твоїм, але ти хочеш поділитись ним з цілим світом! Світом, який подарував це щастя!
Нехай на мить! Але на мить, яка триває впродовж життя!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285033
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.10.2011
Ангел сидів, опустивши свої білі крила, і тихо плакав. В його очах відбивалась синь осіннього неба і потопала у сльозах. Плакав від розгубленості, безпорадності та гіркоти...
Маленька дівчинка, яку тримав все життя за ручку, відчуваючи тепло її пухкої долоньки, яка щиро дивилась в його блакитні очі і радісно посміхалась у відповідь на його усмішку, тепер, ставши дорослою жінкою, сиділа знервована, мовчки закусила губу, і латала дірки у своїй душі. Руки тремтіли, на пальцях виступали червоні крапельки крові і капали на душу. Кап-кап-кап... Сльози від болю наверталися на очі...
«Нічого! Ще трішечки...Скоро все мине! І все у мене вийде!»-думала вона.
«Не догледів, не зумів... Завжди ж старався бути біля неї. Як так могло статися?»-бідкався Ангел.
Вона підійшла до Ангела і втерла його сльози. Не плач, мій Ангелику, все буде добре! Краще вже полатана душа з Вірою, Надією та Любов’ю, аніж вишита зверху золотим бісером з гнилою серединою...
Ангел посміхнувся їй і взяв мовчки за руку...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=283755
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.10.2011
Срібняки висипались з твоїх дирявих кишень на підлогу. Різке прикре дзеленчання різало вуха, а вже потім розкраювало серце. Їх було багато...Вже ціла купа лежала на землі... Тупий розгублений погляд зупинявся то на них, то на тобі. Блукав затемненими куточками кімнати... А я все повторювала «Невже так буває? Хіба так можна?»
Коли був «зароблений» перший срібняк, вже і сам того не памятаєш...Але він мучив душу, ти ховав його, стискав у кулаці і ладен був викинути і не згадувати про нього... Забути про нього, гріх... Покаятись. І очистити свою совість назавжди. Але згодом...Згодом звик до нього. І той гріх не здавався уже гріхом, а малесеньким грішком. Нема ж безгрішних людей...
Два срібняки вже лежали у кишені. А згодом їх було три. Ти «заробляв» їх, обмінювався ними з так званими «друзями». Тими, що вміли усміхатися, а за спиною теж голосно дзеленчали срібняками.
Тепер уже ціла купа тих простих монеток сипалась з дирявих кишень, а, може, ти навмисно витрушував їх перед моїм носом?
Сад Гетсиманський завмер і затремтів...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=282567
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.09.2011
Ти хапаєш мене за руки і притискаєш до стіни…Дивишся у моє обличчя…Я хочу звільнити свої руки і починаю нервово крутити ними. Мовчки сповзаю по стіні вниз. Присідаю навпочіпки і схлипую… Маленькі краплинки людської печалі заповнюють очі і помалу течуть по щоках. Недобре плакати… Плач все більше розпалює жалість до себе. І людина, жаліючи себе, прощає собі майже все. Переконує усіх довкола в своєму нещасті. І стає хронічно нещасною. Не хочу бути такою. Може, злість переможе зашмаркану жалість? Починаю злитись...Сама на себе чи на когось?
Розумію – треба щось змінювати. Але з чого починати? Це питання є вже навіть не питанням, а щоденною філософською стверджувальною фразою, що весь час крутиться в голові. Злитись довго? Від злості гинуть нервові клітини, гине молодість і краса. А для жінки – це трагічно. Жінка – продовжувачка роду людського. І якщо вона не переможе у собі зародки злості, то точно пожне зло.
Хоча доброта з масними очима і з каменюкою за пазухою мене теж не влаштовує. Щиро заглядати комусь у вічі, а потім болісно кидати каменем у плече? Б-р-р-р. Стає трохи не по собі. Щоб позбутись каменюки, треба щиро каятись. Каятись так, щоб увесь світ заплакав разом з тобою. Каюсь! Кидаю каменюкою об землю. Розбиваю на дрібні шматки. Ті шматки трохи муляють моє серце і душу. Такою дрібною каменючкою правда вже не вб’єш і не пораниш... Але як позбутися ще її? Трохи ніби полегшало…
Та ти знову хапаєш мене за руки, за серце і душу. Болісно притискаєш до стіни… Ну що ти хочеш в маленької тендітної жінки?! Скажи мені врешті-решт!!! Нічого тобі не вийде! Ця вічна боротьба з тобою і за тебе навіть подобається мені… Бо коли ти щиро заглядаєш у мої очі і щасливо посміхаєшся мені, я розумію, що все-таки люблю тебе! Бо як не любити Життя?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281925
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.09.2011
Він біжить підтюпцем по дорозі, підбираючи за собою уже несвіжі зім’яті, як старі купюри, листочки. Вони то опираються, то вже, не маючи змоги противитись, піддаються його зухвалому пориву, самі не відаючи добре це чи ні. То він зривається раптово вгору , проривається між віттями зіщулених від холоду, похмурих, задуманих дерев. І все літає поміж ними.
Якось дивакувато дивиться на все це змарніле вигоріле за літо сонце, примружуючи по черзі то одне, то друге підсліпкувате око. Сумно… Молодість минула. Залишається спостерігати тільки за зухвальством буйного вітру. А потім, як старенькій людині, йому це все стає нецікаво, і натягнувши на себе покривало, зіткане з брудних скуйовджених хмар, воно лягає трохи перепочити.
А вітер, задерши голову, немов малий неслухняний хлопчисько, і помітивши, що за ним ніхто вже не дивиться, нервово збирає всю свою злість в маленькі вітряні кулачки, потирає червоні від самого себе очиська, плаче від образи.
І сльози ті переходять у затяжний осінній дощ, який спочатку накрапає поодинокими краплинками. Кап-кап-кап. Потім тихенькою сірою мжичкою несміливо мерехтить у повітрі… А потім, набравшись достатньо сміливості, нахабно вистукує у темні шибки вікон, ніби просить пустити до хати.
Але ніхто і не думає пускати двох осінніх друзяк до своєї домівки…Вони ще довго вкупі вештаються по старих львівських парках, трамвайних коліях, наздоганяють втомлених після важкої роботи перехожих. Ті зіщулившись і забравшись під теплі коміри осінніх пальт, недружелюбно поглядають на все це дійство, яке відбувається довкола і мріють тільки про те, щоб якомога швидше потрапити у свою домівку, вмоститись у затишній теплій кімнаті біля комп’ютера або телевізора і смакувати ароматну каву чи сьорбати щойно запарений чай. Тепло як!..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281747
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.09.2011
Вона жбурляла першим мокрим липким снігом прямісінько в обличчя, ніби хотіла помститись за те, що так довго вимушена була приховувати своє існування і нишком сидіти у темному куточку уже давно байдужого серця…
Цей осінній сніг, змішаний зі сльозами , затримувався деякий час в очах, а далі чорні розпачливі потоки спадали по розчервонілих від осіннього холоду щоках.
Все місто, колись таке радісне і до глибинки душі рідне, здавалось тепер похмурим, ворожим і колючим. І люди пробігали мимо зовсім байдужі до того горя, яке ширилося у серці з такою швидкістю, що, здавалося, ще трохи, воно розірве його на шматки. Та краще воно розірвало б його відразу, аніж вмощуватись у ньому великою чорною потворою, яка починає потроху їсти нерви, життя, ще досить молоде обличчя…
Тепер вже все тіло гуло паскудною нудьгою… Нудьгою, яка викручує руки, ноги, від якої паморочиться в голові… Ноги підкошувались і несли це маленьке, жалюгідне тіло самі не знаючи куди, бо голова вже не керувала нічим. А у ній пропливали химери з того минулого життя. Тепер уже дійсно минулого…
Та ось у серці тенькнула якась маленька дивна, схожа на тонесеньку соломинку, через яку цідиться ясний струмінь світла, уже остання надія на те, що завтра перший сніг, який засипав усе місто, розтопиться. Він же повинен розтопитись! Звичайно, повинен! Адже перший сніг лежить завжди від сили кілька днів! І разом з ним розтопиться, зникне, помре зрада!
Хоча у глибині розбите серце точно відало: сніг розтопиться, але та зрада залишиться на все життя…Вона залишається навіки…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281551
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.09.2011
Сніг лежав одинокими острівцями і тихо помирав під легеньким березневим сонцем. Він був втомленим життям, почорнілим та нещасним, як стара квола людина. Всі радості та гріхи молодості, давно забуті ним і усіма довкола, тепер чомусь пригадувались до найменшої дрібниці. Здавалось, він зітхає та сумує за щасливими днями. Разом з тим про деякі речі він шкодував... Його останні подихи були настільки тяжкими та жалісними, що на все це було дивитися сумно.
А колись він був свіжим та молодим. І все йому тоді здавалося під силу. Він загравав з перехожими, дружив із сміливим та відчайдушним вітром, зухвало кидаючи усім виклик. Кружляв у білому вальсі з коханкою-завірюхою, яка у танці пронизливо реготала дзвінким голосом.
Він умів бути чарівним та казковим. І тоді усі зачаровані, затамувавши подих, дивились на нього, а він творив дива. Вкривав тихенько всю землю білим покривалом і нашіптував їй на вушко старі добрі казки, як нашіптує матуся перед сном своїй любій дитині. А та смішно посапує носиком і просить розказати казочку ще.
У передноворічну ніч його чекали особливо…Він інколи дозволяв собі просто не прийти…І тоді свято, звичайно, відбувалось, але воно було не таким, яким хотіли його бачити. Бо без снігу зникала магія, було якось по-буденному нецікаво, не було справжнього свята!
Сьогодні він був старим, кволим та одиноким. Лежав тихо та мирно, усвідомлюючи те, що наближається його кінець…Ніхто вже не захоплювався ним. І він тихенько танув.
Ми - сніг…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281372
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.09.2011
Вільна – коли мені не говорять: «Підеш п’ять кроків направо, потім десять кроків наліво, і далі підеш прямо…» Бо хто знає, якої довжини мій крок? І скільки цих кроків я хочу зробити у тому чи іншому напрямку? І чи захочу я взагалі кудись іти?
Вільна – коли я не стаю полонянкою зовнішніх чинників, вони не подразнюють моє внутрішнє «я» і ніяким чином не впливають на мою думку про дану подію чи людину.
Вільна – коли я можу сміятись, якщо мені насправді смішно і плакати, коли мені зле.
Вільна – коли я можу любити тих, кого насправді люблю і не приховувати своєї нелюбові до тих, які не заслуговують чогось кращого.
Вільна – це коли я не прислухаюсь до натовпу. Бо «натовп може піднести тебе до небес, коли ти в’їжджаєш на маленькому віслюкові в місто, а поперед тебе летить маленька голубка… І який у мить зрадить, щойно хтось, у кого шати вишиті золотою ниткою, а на ногах взуття з телячої шкіри – крикне «Ату його!» .
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281358
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.09.2011
У моїх долонях на мить затрималось сонце. Але лише на мить... Я жадібно хапала його руками, чіплялась пальцями за останні промінчики, але воно стрімко падало додолу. Лише кілька секунд – і за обрієм... Ген-ген так далеко, що до нього уже не досягнути. Снували перші вечірні сутінки. І ностальгія за сонцем. Ностальгія не у серці і не в душі, як то зачасто буває. Ностальгія у моїх руках... Ті руки плакали за сонцем, простягались до нього і вже тепер розуміли, що втратили його на льоту так безглуздо і безповоротно, як втрачає людина щастя... А сонце усміхалось своєю прощальною усмішкою, сумною і мудрою. Руки опустились. Обрій зашарівся, ніби спійманий на гарячому злодій, який украв моє сонце...
Щастя – то сонце...Воно вислизає з рук? Чи хто його краде? Тільки руки ще довго ностальгують за ним, простягаючись до обрію...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281201
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.09.2011
Ти кидаєш мені до ніг золоті кленові листочки, немов вимолюєш прощення за те, що принесла мені стільки болю, смутку та терпіння. Ці листочки я не підбираю. Горда… Ними бавиться вітер, перебирає їх, складає за кольорами. Ось жовті, червоні, кольору журби та осінньої депресії. А на окремих ще залишаються смужки зелені минулого літа. І вони виглядають серед цієї купи доволі оригінально.
Майстриня ти ще та! Умієш відточити кожен краєчок свого витвору! І я сама, не помічаючи цього, починаю милуватись роботою професійного ювеліра. Такого не знайдеш у жодній ювелірній крамниці древнього Львова!
Підлабузниця! Ще трохи і я забуваю про все на світі! Ти захоплюєш мене своєю стриманою цнотливою красою! Підбираю жовто-гаряче листя і складаю в осінній букет! Прощаю тобі усі гріхи! Прощаю біль, смуток і терпіння! Мої очі купаюсься в тому золотому сяйві! Яка ти все-таки чудова, львівська осене!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=281199
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.09.2011