Артур Сіренко

Лист Астеріону post factum

Нитку  одну,  Аріадно,
Кладеш  в  руку  –  мені,  
У  долоню,
Що  збагачена  досвідом  бронзи  
Меча.
Нитку  овечої  вовни
Рогатих  кудлатих  бербекульок  –  
Володарів  дзвоників  –  калатал  безтямних,  
Що  віщують  заграву
Над  пустищем  пагорбів
Вапнякових  і  диких
Як  все  кам’яне.  
Вістрям  меча-спати
Пишу  епізод
Тої  казки  сумної,
Яку
Колись  елліни
Розкажуть  мальованим  глекам
На  торжищі  стиглих  олив.
Забава
У  сутінках  віку  каміння:
Ігри  жорстокі  з  потворою-хроносом
І  не  втекти
За  хвилі  таласси  пелазгів
Під  чорним  вітрилом,
Моря
Яке  до  сих  під  безіменне,
І  мурувати  міста
З  брил  велетенських
Руками  циклопів,
Що  оком  єдиним
Глипають  в  безвість.
Стадо  кентаврів
Женуть  на  гірські  полонини
(Бо  час).
Де  той  пастух?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2022

Окраєць Неба

                                   «Поле  оливами
                                       Густо  сивіє  –  
                                       Глянь,  то  розгортається,  
                                       То  згортається  віяло…»
                                                                     (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)


Ще  думки  наче  зерна
Не  падали  в  зорану  землю  історії
А  вже  повітря  збирають  міхами,
Ненаписані  книги  проростають  з  глини
У  розломі  між  двома  одкровеннями.
Гостинні  солом’яні  хижі
Нагадують  зіккурати  –  
Сходинки  в  Небо,  назустріч  Місяцю,
Туди,  де  танцюють  маски,
Які  одягає  темрява
На  обличчя  своє  незворушне.
Так  співав  очерет:
Тут  дізнаються  сенс
Слова  гіркого  «повернення»
І  посолять  окраєць
Після.  

Наче  синя  риба  лагуни  тропічної
Небо  з  мене  змиває  спогади,
Свою  долю  називаю  трояндою,
Бо  забув  імена.  
Малюю  пейзажі
Попелом.  
Дарую  ці  картини  сумні
Перелітним  крукам.  
Виднокіл  посипаний  сіллю,
Синьоока  печаль
Дарує  мені
Ключ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958524
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2022

Крик сови

 «…  Життя  –  це  втеча  чи  нестримний  біг…»
                                                     (Франческо  Петрарка)

П’ять  пар  чобіт  
Князя  Чорторийського
Стоять  на  порозі
Давно  неіснуючого
Зруйнованого  вщент  замку,
А  мені  досі  болить  
Вістря  стріли  чужинської,
Що  застрягла  між  ребрами
У  житті  якомусь  позаминулому,
Коли  кінь  та  шабля
Та  ще  й  Воля
Єдине,  що  мати  й  тим  жити
У  столітті  бозна  якому
Але  бурхливому:
Коли  як  завше  –  
Сльози,  пожежі,  згарища,  пустища
І  солодке  «приходь»,
І  щемливе  «вертайся».
А  куди  вертатись,  як  листя
Коли  зелене,  а  коли  жовте
Закриває  чи  засипає  все
Аж  очам  боляче,
І  частують  холодним  вітром
Жінки,  яким  дарував  шеляг
За  шматок  хліба  і  дрібку  солі.
А  на  шляху  осінь.
Лети!  
Ти  вже  не  вершник,  а  птах,
Вмієш  слухати  дзвони  розбиті
Церкви  спаленої
На  попіл  сивий.  
За  крок  від  квіток  звіробою,
За  сто  років  до  Мікеланджело
Слухаю  білої  сови  крик.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958514
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2022

Чорний камінь

                     «…  В  країні,  де  зацвів  Едем  очей…»
                                                                 (Франческо  Петрарка)                                                                                            

Чорний  камінь  
На  шляху  кинув
Одинак,  що  не  лишає  слідів
І  не  бачить  себе  у  дзеркалі.
На  шляху,  що  заріс  рудими  кущами,
Що  дозріли  синіми  ягодами
Вчора.  
Весь  небосхил  
Фіалковий,  оксамитовий,  як  мої  спогади  
Про  країну  загірну  забутих  віршів
Запломенів  загравою  сонцеслів
Цього  вечора  –  
Вечора  пророцтв,  
Що  почали  збуватися.  
Пророцтв,  що  були  записані
У  спаленій  книзі  пергаментній,
Книзі,  яку  споконвіку  було  заборонено
Читати  чи  навіть  бачити
Неписьменним  пастухам-козопасам
Книзі,  яка  написана  бузиновою  чорнотою
Ще  тоді,
Коли  люди  бачили  сни
Неймовірні.  
Крізь  бескиди  журби
Йду  слідом  за  журавлем
В  ущелину  осінніх  днів,
Де  ніхто  не  назве  мене  свідком
Вільного  вітру.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=958036
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2022

До небосхилу

     «На  світанні,  коли  небосхил  засяяв,
         На  світанні,  коли  загомоніли  птахи…»
                                             («Пісня  про  Гільгамеша»)
                   
Троянди  співають  псалом
Морю,  яке  народжується
У  завитках  мушлі  (шум),
Троянди  днів  тиші  –  часу,
Коли  місто  нагадує  скрипку.
Вавилон  ще  не  збудовано  навіть,
Ніхто  не  приносить  офіру  Іштар,
Ріку  ще  називають  просто  Солодкою,
Ще  думки  наче  зерна  ячменю
Не  падали  в  зорану  землю  історії,
А  вже  повітря  збирають  міхами,  
Ловлять  вітер  зухвалий  (марно),
Ненаписані  книги  проступають  з  глини,
А  хтось  вже  знає  що  там  буде  написано
Для  нього  –  кому  цікаво  читанням
Заповнити  вічність.
У  розломі  між  двома  одкровеннями
Гостинні  солом’яні  хижі
Нагадують  зикурат    Нанну  –  
Сходинки  в  Небо,  назустріч  Місяцю,
Сходи,  які  бачать  у  снах,
Коли  сплять  на  землі  овечій,
Сходи  в  прочинене  Небо  –  
Туди,  де  танцюють  маски,
Які  одягає  темрява
На  обличчя  своє  незворушне.
Так  співав  очерет:
Тут  дізнаються  сенс
Слова  гіркого  «повернення»
І  посолять  окраєць
Після.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956860
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2022

Alphabetum Incognitum

                           «Тиша!
                               Там,  у  глибинах  озера,  біліють
                               Гори  хмар…»
                                                                                                     (Йоса  Бусон)

Вірші,  що  написані  на  стінах  в’язниці
(А  хтось  збудував  її),
Вірші,  які  вивчали  напам’ять,
Які  несли  через  безодню  років
У  лабіринтах  свідомості
Гіркі  як  мигдаль,
Солоні  як  Мертве  Море.
Дивлюсь  у  вікно  сподівань
                                                                                 і  повторюю
Слова,  які  не  можна  забути.
Літери  розчиняються  в  повітрі,
Літери,  які  я  щойно  вигадав,
Літери  незнаної  абетки
Давно  забутої  мови
Повторюю.
Перекладаю  на  цю  мову  рядки
Веселої  поеми  про  пекло.
На  лобі  спокійного  Козлотура
Малюю  знаки  таємні
І  мрію  про  море
В  якому  втопився  келих
Грааля.  
Я  вип’ю  цю  осінь  терпку
По  краплях,  ночами,
Коли  тіні  горнуться  в  плащ,
Коли  темінь  стає  домом-пусткою,  
Коли  з  хвилин  плетуть  вінок
Зорі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956698
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2022

Туди, де дощі

                         «У  руслі  сухому
                             І  там  протоптали  стежку.
                             Сяйво  листя.»
                                                                           (Йоса  Бусон)

Свою  долю  ховаю  в  торбу
З  малюнком  риби  та  лева,
Наче  рана  минулого
Болить  багряний  світанок:
Йду  за  поріг  замшілий
Ніби  той  волоцюга,
Що  забув  свої  книги
Написані  вдосвіта
І  пішов  мандрувати
В  країну  п’янку  вересня
(Трохи  загірну):
Туди,  де  дощ.  Де  краплі
Важкі  як  осіннє  небо.
Там:  навряд,  якось
Плинний,  нестворений,  
Споконвічний  (не  сон)
Явив  мені  знаки
На  павутинці  срібній,
На  межі  дерев’яного  світу
У  ходах  копачів  твердокрилих:
Вічність-жебрачка  прозріла,
Вона  вже  бачить
Очима  синіми
Блукальця  кожного
Загорнутого  в  шовк  вечора:
День  запізнився,
День  надто  тверезий
Для  сови,  що  дивиться  вниз
З  даху  будинку  епохи
У  прірву  «Сьогодні»,
У  безодню  хвилин,
Де  люди  не  хочуть  бути.
Краще  будуй  собі  вежу
З  базальтових  брил  меланхолії
Ножів,
Якими  Паріс  різав  яблуко.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=956608
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.08.2022

Доктор Етернітас

                         «Мій  спомин  спить  у  ланцюгах
                             Далеко  десь  від  наших  тіней…»
                                                                                   (Гійом  Аполлінер)

Мій  хвостатий  друг
Колись  був  будинком
З  вікнами-арками:
Готичним  прихистком  привидів,
Колись  височів
Серед  міста  камінних  спогадів,
Нині  –  співак  березневих  арій,
Нині  –  поет  муркотання,
Мисливець  ночей  орхідей,
Знавець  гризунів-пискунів.

Колись  мій  вусатий  друг  –  
Мій  співбесідник  єдиний,
Співавтор  ноктюрнів-елегій
Був  камінним  домом-фортецею
З  химерами  сліпими  
На  стінах  холодних  алюзій,
Глипав  темними  вікнами
У  сутінки  середньовіччя,
Виглядав  доктора-алхіміка
Єретика  сивочолого,
Чекав  його  з  прогулянок
З  чорним  псом-пуделем
І  ховав  у  пивниці-безодні
Старе  вино  оксамитове
У  діжці-барилі  дубовій.  

Мій  пухнастий  друг  –  
Свідок  звитяжних  вігілій
На  дахах  міста  ілюзій,
Шанувальник  приблуди  Місяця
Знає  чужу  самотність,
Відає  запахи  осені,
Коли  ніч  нескінченною  пусткою,
А  попереду  
Вічність.      

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=955451
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2022

Porta lunae

                 «Мій  спомин  спить  у  ланцюгах
                     Далеко  десь  від  наших  тіней…»
                                                             (Гійом  Аполлінер)

Не  перед  брамою  шукайте  мандрівця,
А  там,  на  тій  дорозі  -  на  шляху,
Що  пилом  вкрився,
Що  тугою  плететься  без  кінця
За  небокрай,  що  розколовся  навпіл,
Де  вказівник  –  меча  уламок,
Де  ми  вогонь  несемо  в  темінь  злу,
Де  спраглими  вустами  ми  мед  пили,
Де  в  світлі  зір  мисливця  Оріона
Осиновий  кілок  ми  забивали  в  серце
Чужинця-вурдалака-упиря,
Де  дзигар  міряв  час
Ночей  і  днів  людини  і  коня
Прочанина  меча  і  вершника  віршів,  
Де  ми  шукали  сон
Під  гіллям  дубу  й  терену,
Де  нас  зустрів  серпанок  
Над  домом  жайвора,
Де  на  замшілих  надгробках  марень,
І  вишень  стиглих  сік,  і  квіти  звіробою,
І  долі  кам’яний  огром
І  подих  річки  –  Бористену,
Що  пливе  в  країну  Гестії,  євшану,  полину.
Я  тут  самотній  –  
На  шляху  світанку,
На  дорозі  снів,  що  йде  на  Схід,
І  де  зіниці  жовтих  черепів
На  битому  шляху  містерій
На  Схід  зорять,  на  Схід
Лише  на  Схід…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=953201
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2022

Всесвіт без снігу

                                 «Ось  і  світанок.
                                     Вікно  відчинив  –  а  назустріч
                                     Зелене  листя…»
                                                                               (Танеда  Сантока)

Всесвіт  без  снігу
Завбільшки  з  троянду
Розповідає  необачному  перехожому
Про  сни  мандрівного  голуба
У  ритмі  ковальського  стуку
Сьогодні.
Татусь  Христофор  –  
Італієць.  Він  чув  про  зоряну  флейту
Дерев’яного  хлопчика.
Тому  і  поплив.  Шукаючи  шовк.  
А  знайшов  три  іржавих  цвяхи,
Що  прагнули  дерева-плоті
Легкого  як  крик
Дивачки  зозулі.  
Над  прірвою
Серед  мокрої  папороті
Ховаєш  три  шрами  на  спогадах
У  лісі  чаклунки  сови
Мислиш:  «Ми  тут!»
А  там  голоси  –  куди  не  дійти,  
Не  доплисти  і  не  долетіти,
Де  пророцтва  подерті  на  клапті.
Білі  іспанські  сорочки
Як  мушлі
Ховають  бронзову  шкіру
Від  Сонця  ледачого.
Тікають  (чому?)
Ці  люди  останнього  берега,  
Люди  води,  кипарисів  і  ластівок
За  видноколи  солоні
Шукаючи  Всесвіт  без  снігу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=952056
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2022

Аналіз «Слова Мстислава Ізяславича» - маловідомого рукопису XIV століття

Рукопис  «Слова  Мстислава  Ізяславича»  був  знайдений  у  1863  році  в  архівах  православного  жіночого  Спасо-Єфросинівського  монастиря  в  місті  Полоцьку  відомим  на  той  час  колекціонером,  нумізматом,  антикваром  та  знавцем  старовини  Інокентієм  Опатою  (1804  –  1882).  Документ  являв  собою  копію  кінця  XVII  століття  більш  давнього  рукопису,  який  по  опосередкованим  ознакам,  мовним  особливостям  та  стилістиці  датували  другою  половиною  XIV  століття.  Рукопис  довгий  час  перебував  в  особистих  колекціях  І.  Опати,  не  зберігся,  пропав  в  часи  громадянської  війни,  як  і  всі  його  колекції,  але  зберіглася  копія  копії  яку  зробив  сам  І.  Опата  для  публікації  документу  в  часописі  «Київська  старовина»,  що  так  і  не  було  зроблено  по  незрозумілим  причинам.  Очевидно,  рукопис  не  був  написаний  там  і  скопійований  був  не  там  –  на  час  копіювання  рукопису  монастир  належав  ордену  єзуїтів  католицької  церкви.  І  сумнівно,  щоб  там  і  тоді  копіювали  кириличні  тексти.  Як  писав  Казимир  Брацлавський  (1835  –  1890)  текст  потрапив  в  архів  чи  бібліотеку  монастиря  не  пізніше  1690  року  і  текст  був  скопійований  з  оригіналу  «південніше»,  тобто  в  одному  з  українських  монастирів.  

Щодо  авторства  документу  думки  істориків  розходяться.  Войцех  Жолковський  (1843  –  1902)  вважав,  що  текст  був  написаний  реальною  історичною  особою  князівського  роду  –  Мстиславом  Ізяславичем,  що  на  час  написання  тексту  був  військовим  ватажком,  командиром  загону,  що  діяв  у  війську  великого  князя  литовського  і  руського  Ольгерда  Гедиміновича  (1296  –  1377)  і  брав  участь  у  всіх  його  походах  та  битвах,  належав  до  роду  Ізяславичів  Полоцьких.  Але  ніяких  згадок  про  нього  в  історичних  хроніках  того  часу  ми  не  знаходимо,  відповідно,  не  відомі  ні  деталі  біографії  автора  ні  роки  його  життя.  Згідно  альтернативної  точки  зору  документ  є  фальсифікатом  одного  з  ченців  Києво-печерської  лаври,  що  був  прихильником  Великого  князівства  Литовського  і  вороже  ставився  до  Золотої  Орди.  Якщо  припустити  реальність  військового  ватажка  Мстислава  Ізяславича  та  його  авторство  тексту  (чи  авторство  одного  з  воїнів  його  дружини),  то,  цілком  можливо,  що  це  реальна  промова  виголошена  перед  воїнами  напередодні  битви  на  Синіх  Водах  у  1362  році.  Проте  в  тексті  не  вказано  жодного  історичного  імені  і  жодного  топоніму,  тому  це  датування  доволі  гіпотетичне.  Точно  ми  можемо  судити  тільки  про  час  копіювання.  Під  текстом  приписка:  «Переписано  скрипторієм  Никифором  (в  миру  Петром)  Вишгородським  в  літо  7182».

Текст  написаний  староукраїнською  мовою  зі  значними  вкрапленнями  старослов’янських  архаїзмів,  грецизмів  та  латинізмів  –  судячи  по  всьому  автор  тексту  був  освіченою  для  свого  часу  людиною  і  вживання  латинських  і  грецьких  слів  вважав  для  себе  нормальним.  

Текст  починається  зі  звертання  «Братїє  і  дружино!»,  що,  певно,  лишалось  в  XIV  столітті  традиційним  звертанням  ватажка  до  воїнів.  Далі  автор  говорить,  що  веде  воїнів  в  похід  за  віру  християнську  проти  «царства  зла»  -  саме  так  він  називає  Золоту  Орду  –  в  тексті  просто  Орду,  яку  називає  «темницею  народів»  і  «темницею  людей»  -  «затвор  і  поруб  на  люд»,  яка  є  «тать»,  тобто,  державою,  що  живе  грабіжництвом  і  злодійством,  сіє  на  підвладних  та  сусідніх  землях  тільки  горе,  смерть,  страждання,  загрожує  всьому  світові,  погрожує  знищенням  «християнському  світу»,  тобто  цивілізації.  Автор  розуміє  під  християнством  цивілізацію  взагалі.  Золоту  Орду  автор  називає  дикістю,  яка  сіє  навколо  і  несе  світові  тільки  відсталість,  бруд,  бідність  ширить  навколо  себе  «царство  тьми».  Далі  автор  переходить  на  особу  хана  Золотої  Орди,  якого  називає  терміном  «цар»  або  «цар  поганський».  Автор  говорить,  що  влада  його  не  від  Бога,  а  від  нечистого,  що  не  «цар»  він  а  «узурпатор».  Тут  ми  зустрічаємо  найдавніше  використання  в  слов’янських  джерелах  цього  терміну  та  ще  й  саме  в  такому  розумінні.  Судячи  по  всьому  автор  має  на  увазі  хана  Кільдібека.  Його  він  називає  «злим  карликом»  -  він  «зєл  куц  тать»,  що  остаточно  збожеволів  –  він  «безумний  луд»,  а  його  тіуни  та  баскаки  наслідують  його  жорстоке  безумство.  Далі  автор  переходить  в  релігійну  площину  –  говорить  про  те,  що  необхідно  боронити  істинне  християнство,  що  церква  яку  хоче  створити  «цар  зла»  на  підвладних  землях,  це  «церква  сатани»  -  «церква  вельзевела»,  а  не  церква  Христа.  «Цар  зла»,  на  думку  автора,  порушив  всі  закони  –  і  людські,  і  Божі,  всі  заповіді:  творить  собі  жорстоких  кумирів,  яким  приносить  людські  жертви,  вбиває  та  окрадає  як  своїх  підданих,  так  і  навколишні  народи,  говорить  тільки  брехню  –  «лжу»,  він  «блѧдословъ»,  людей  перетворює  на  безсловесних  рабів,  катування  використовує  як  страшну  норму  управління  своєю  державою,  благословляє  звірства  власних  вояків,  прославляє  катів  -  «спекуляторів».  Автор  говорить  про  те,  що  Орда  і  «скаредний  цар  зла»  (якого  він  називає  «паки  Гог  і  Магог  в  одно  лице»,  «людоїд»  -  «людоєдець»,  «андрофаг»)  руйнують  християнські  святині  –  «храми  наші  святі  дали  на  глум»,  знищують  книги  –  вони  є  ворогами  Слова.  Автор  використовує  термін  «варвари»,  підкреслює,  що  ця  війна  –  це  не  війна  князів  чи  царів,  це  війна  добра  зі  злом,  Орда  є  втіленням  зла,  а  він  і  воїни  його  дружини  мусять  боронити  добро.  І  не  за  славу,  не  за  військовою  здобиччю,  не  за  златом,  не  за  свого  князя  вони  йдуть  вони  в  бій,  а  за  волю  –  «воляту»  та  «слободу»  і  за  саме  життя  людей  –  за  «живот  люду  нашего».    

З  часу  створення  цього  тексту  пройшло  як  мінімум  660  років.  Але  текст  дивує  якоюсь  свіжістю  і  яскравістю,  цікавий  світосприйманням  людей  Русі  –  таким  відмінним  від  світобачення  слуг  Золотої  Орди.                              

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951680
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2022

Персидська троянда

                       «Вулиця.  Ніч.
                           Над  сірим  загаслим  попелищем…»
                                                                                       (Сімакі  Акахіко)

Пишна  персидська  троянда
Яку  оспівав  життєлюб  Хайям
Шипом  зозулястим  (ні,  кинджалом)
На  пучках  чуттєвих  лишає  слід
Глибокий,  як  прірва  між  зорями
На  схід  від  годинника,
Що  вказує  вістрям  стрілок-ножів
Межу
Між  буттям  і  вітрилом:
Синім  –  кольору  мандрів:
(Зникай  чи  пощезни  –  за  видноколом)
Їх  наповнює  музика  міста:
Поліса,  де  збудували  «Арго».  
Тесей  недолугий  з  мармуру  білого
Майструє  колиску,  а  не  саркофаг
Для  немовляти  епох  –  Поліфема:
Щойно  з’явився  на  світ  матінки  Лідії,
Щойно  на  берег  він  зиркнув
Оком  чорним  єдиним
На  скелі  пеласгів-рибалок,
Що  Істину-рибу  
Ловлять  між  хвилями  мрій,
Де  мойри  живуть  коло  дерева  Ночі  –  
Це  дворище,  насправді,
Це  зовсім  не  Коринф,
Це  Аркадія  вогнищ
Прощання.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951436
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2022

Птах кольору пилу

                   «П’єро
                     Розчинився  в  місячних  променях,
                     Перетворився  на  місячне  світло!»
                                                                   (Хорігуті  Даїгаку)

Тому,  хто  стояв  біля  брами
Люди  приносили  подаяння:
Кидали  до  дірявого  капелюха
(В  якому  могла  б  розміститись  Галактика)
Замість  блискучих  драхм
Слова,
Які  він  збирав  у  торбу,
Але  не  поніс  на  торжище:
Виміняв  їх  на  нічного  метелика
У  Турові  –  місті  князів,  зубрів  та  лебедів.
Тому,  хто  стояв  біля  брами
Сказали,  що  це  дерев’яне  збіговисько
Храмів,  веж,  палат  та  халуп,
Цей  прихисток  древлян  та  дреговичів  –  
То  насправді  Теби  Золотобрамні  –  
Кадмея  Драконяча  –  місто  намиста  Гармонії,
Де  шукають  орбіти  планет  астрологи
І  ніхто  не  знає,  що  відбулося,
Але  всі  знають,  що  буде:
На  вістрі  меча  і  на  полі  жита.  
Той,  хто  стояв  біля  брами
Відчував,  як  ми  всі  летимо,
Як  пророцтва  переплавляють  на  золото,
Як  лишається  сірий  попіл  
На  дні  скринь,  де  ховали  надії
Чи  то  не  пускали  їх  волю  –  
Ці  останні  нещастя  –  дарунки  Пандори
В  обійми  вітру-чужинця
Люди,  які  блукали  дорогами.
Стає  так  самотньо
Віснику,  що  стояв  біля  брами,
Коли  рушає  він  шляхом  лилика
Затискаючи  в  жмені
Синій  кавалок  Неба
І  мріючи  про  журавля  в  руках  –  
Птаха  кольору  пилу.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=951275
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2022

Пейзаж намальований димом

             «…  Я  сказав  собі:  «Тиша!»  -  
                           Качур  крякнув  мені  у  відповідь…»
                                                                                       (Сімакі  Акахіко)

Пейзаж  намальований  димом:
Ще  жива  поезія  проростає  зелом:
Можна  гру  починати  –  гру  серед  квітів:
Бо  літо.  
Пейзаж  придуманий  жайвором:
Тільки  степ  –  голий  як  бубон  шамана:
Музика,  з  якої  виліплюють  образи
Птахи,  що  розучились  літати,
Риби,  які  розучились  плавати,
Хмари,  що  розучились  бути  подушками
Сну.  
Коли  ти  лежиш  на  траві
І  слухаєш,  як  вистукує  дні
На  дереві  карбів  (з  якого  збудують  хижу)
Замість  дятла  зеленого  чорний  лелека
(А  я  кликав  зозулю
Щоб  летів  її  крик
Слідом
За  мною…)
Штовхаю  човна,  що  тесаний  завтра
З  дубу,  що  виріс  з  жолудя
В  якому  був  схований  світ,
Я  –  недоречний
Штовхаю  човна
У  хвилі  ріки
Яку  нарекли  Еріданом
Сивобороді  нащадки  Сократа  –  
Елліни  мрій.
Штовхаю  човна,
Що  попливе  у  майбутнє
Серед  пейзажу,
Що  намальований  димом.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950833
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2022

Серафим і квіти

                                   «Іншим  шляхом  піду,
                                       Ніж  весною  минулою  йшов
                                       У  глибинах  гір  Йосіно!
                                       З  невідомої  мені  сторони
                                       Подивлюсь  на  вишні  квітучі…»
                                                                                                                               (Сайгьо)  

Чимало  речей,  явищ,  подій  любив  Серафим  у  своєму  бутті  мандрівного  філософа  Міста.  Він  любив  навіть  дощ  –  цей  вічний  докучливий  батіг  безхатьок  –  жителів  вулиць  та  завулків.  Особливо  після  того,  як  одна  жаліслива  старенька  на  ймення  Ізольда  подарувала  йому  макінтош  з  посмішкою  на  фарбованих  темною  помадою  вустах:
-  Носи  це  гумове  зелене  творіння  шотландців,  Тристане!  Сей  смарагдовий  плащ,  дихай  і  насолоджуйся!  Адже  ти  теж  Робін  Гуд,  тільки  Робін  Гуд  духу,  вічних  слів,  а  не  золотих  кружальців  кишень.  Носи!  Ти  в  ньому  нагадуєш  кельта  –  чи  то  короля,  чи  то  фенія,  чи  то  Фергуса  блукальця…
Чому  старенька  подумала,  що  Серафима  звуть  Тристан  –  не  відомо.  Це  так  і  лишилося  загадкою  Міста.  Чи  так,  чи  інакше,  але  після  цього  несподіваного  подарунка  Серафима  жартома  стали  називати  лицарем  округлої  картонки,  а  дощ  Серафим  полюбив.  Безтямно.  Як  люблять  Місяць  оповні  чи  Океан.  Дощ  став  йому  нагадувати  веселого  чепурунка  Неба,  і  Серафім  радісно  чалапав  калюжами,  дарував  посмішку  кожній  краплі,  що  плескалась  в  калюжу,  здувалась  водяним  міхуром,  дарувала  хвалу  Небесам  колами  по  воді.  
Любив  Серафим  Місто  –  бачив  у  ньому  вічну  загадку,  кам’яний  ліс,  в  якому  ростуть  кіоски-гриби  і  бігають  перехожі-зайці.  Любив  Серафим  тролейбуси  –  цих  вусатих  жуків  древа  кам’яного  життя,  цих  апостолів  розп’ять-перехресть.  Любив  прислухатись  до  їх  шуму,  гудінню  електричних  моторів  і  веселої  лайки  пасажирів,  що  стрибали  через  калюжі  назустріч  цьому  іскристому  диву  на  чорних  гумових  колесах  часу  –  калошах  мокрого  простору.  Серафим  вірив,  що  на  тролейбусах  люди  поспішають  назустріч  важливим  справам,  лишаючи  своїх  господинь  та  отроків  у  бореальних  світах  зачинених  квартир.
Любив  Серафим,  коли  весною,  в  квітні  у  вітринах  крамниці  під  вивіскою  «Сад  –  город»  виставляють  довгі  темно-зелені  огірки  в  довгастих  сірих  ящиках  і  поруч  з  ними  посміхається  молода  продавщиця  в  білому  халаті,  а  поруч  біля  вітрини  на  старезному  осокорі,  що  залитий  променями  лагідного  Сонця,  майструє  своє  гніздо  грак.  
Любив  Серафим,  коли  влітку  поруч  біля  «Джипа»  суничного  кольору  йде  бородань  у  чорних  начищених  черевиках,  а  за  кермом  «Джипа»  сидить  юна  білявка,  а  в  салоні  життєрадісного  авто  чути  пісню  «Йєстедей»  зухвалих  «Бітлів».  
Але  особливо  Серафим  любив  квіти,  помічав  їх  своїми  аквамариновими  зіницями,  споглядав  їх  ніжний  оксамит  –  так  легко,  наче  ненароком,  і  навіть  Час  (сам  Час!)  ділив  він  по  епохам  квітів.  Зиму  він  називав  епохою  білих  крижаних  квітів,  потім  йшли  епохи  (або  дні  –  часом  для  нього  дні  були  епохами,  а  епохи  –  днями)  підсніжників,  пролісків,  підбілу,  анемон,  рясту,  абрикосів,  персиків,  слив,  вишень,  яблунь,  груш,  горобини,  акацій,  півоній,  шипшини,  троянд,  королиці,  звіробою,  деревію  і,  нарешті,  дні-епохи  осінніх  квітів  –  гонорових  жоржин  та  ображених  айстр.  І  кожна  квіткова  епоха  була  для  нього  часом  нової  радості  з  незабутніми  ароматами,  іншими  нотами  дзижчання  бджіл.  А  потім  знову  надходили  дні  білих  пелюсток  паморозі,  коли  цвіли  тільки  зимова  нудьга,  журба  та  різдвяник  з  пеларгонією  у  вікнах  будинків  людей.
Найбільше  Серафим  боявся  опинитись  в  місті  без  квітів  –  без  цих  відчайдушних  вказівників  Часу,  боявся  навіть  більше,  ніж  опинитись  в  місті  без  сезону,  як  на  вулиці  сумних  оповідок  Сюгаро  Ямомото.    
Улюбленими  квітами  для  Серафима  були  (як  це  не  дивно)  зовсім  не  вишні  (хоча  Басьо  та  Бусона  він  міг  цитувати  годинами),  і  навіть  не  троянди  –  квіти  поета  сумної  радості  життя  Омара  Хайяма  і  відчайдушних  вершників  ренесансу  –  розенкрейцерів.  Ні.  Найдужче  Серафим  любив  кульбаби  –  насолоджуватись  їх  солодким  ароматом  та  оспівувати  ці  сонечка  трави  він  міг  вічно.  І  Рей  Бредбері  тут  ні  до  чого.  З  ностальгічної  прози  берегів  Атлантики  він  поважав  тільки  Джерома  Селінджера.  
За  весь  час  нашого  більш  ніж  сорокарічного…  знайомства?  дружби?  взаєморозуміння?  ми  часто  говорили  про  квіти  –  більше  аніж  про  людей  і  набагато  більше,  аніж  про  колючі  події  та  про  холодні  і  теплі  країни.  Може  і  не  розмовляли  би  більше  ніколи  про  долю  горожан-містян  та  громадян  (Господи!  А  я  то  думав,  що  це  одне  і  те  ж!),  якби  не  траплялись  в  Серафима  зустрічі  з  іншими  знайомими  незнайомцями  (адже  всі  люди  одне  одному  незнайомці  –  часом  зустрінеш  людину,  а  вона…)
І  ось  у  той  день  зустрівся  нам  з  Серафимом  Хтось  –  він  читав  японських  поетів  мовою  оригіналу  тільки  в  літаку.  А  цивільні  літаки  в  Росії  з  відомих  причин  перестали  літати,  Хтось  явно  нудьгував,  і  не  зображав  естета.  І  побачивши  Серафима  запитав  його  не  про  Вічність,  навіть  не  про  Красу,  і  зовсім  не  про  Космос,  а  запитав  про  нинішні  сумні  події  –  про  війну.  При  цьому  він  димів  ненароком  люлькою  –  духмяним  вірджинським  тютюном  з  вишнями,  притискаючи  до  тіла  ліктем  том  «Війни  і  миру»  графа-орача.  Я  навмисно  не  вказую  його  імені  –  він  письменник  –  доволі  відомий  в  певних  колах  в  Золотій  Орді.  Навіть  називаю  його  словом  Хтось  –  наче  не  особа  він,  а  так  заковтувач  повітря.  Багато  хто,  читаючи  його  твори,  відчував  метафізичний  холод,  торкаючись  пальцями  обкладинку  його  важкої  та  зубатої  книги.  Проте,  свої  книг  під  пахвою  він  не  носив  –  не  любив  він  цих  паперових  дітей,  наче  відчував,  що  вони  чужі  –  не  тільки  йому,  але  і  взагалі  –  людям.  
Серафим  почув  його  зухвале  запитання,  якось  змінився  на  обличчі  і  висловився  доволі  різко  і  чітко,  наче  не  слова  говорив,  і  різав  лезом  звуків  густе  повітря  нинішнього  злого  часу:
-  Будь-яка  війна  жахлива,  а  ця  особливо.  Відбуваються  події  немислимі  для  історії.  Росія  остаточно  перетворилась  в  Імперію  Зла.  У  Золоту  Орду.  Сіє  навколо  тільки  руйнування,  біль,  страждання,  смерть.  Загрожує  знищенням  всьому  світові,  всім  живим  істотам  на  планеті  Земля.  Культивує  дикість,  відсталість,  примітивізм,  бідність,  бруд.  Більше  того  –  ця  імперія  набагато  гірша  Золотої  Орди  –  цієї  давньої  імперії  зла  правителі  хоч  і  були  жорстокими,  але  мали  раціональне  мислення  –  Чингісхан  та  Батий  діяли  обдумано,  а  не  на  шкоду  собі.  Тут  же  повна  шизофренія,  повне  божевілля.  Нинішній  хан  божевільний,  а  бояри  та  опричники  наслідують  його  безумство.  І  цей  спосіб  буття  нинішня  Імперія  Зла  насаджує  не  тільки  власним  нещасним  народам,  але  іншим  країнам  також,  які  тільки  й  хотіли  того,  щоб  жити  по  людськи.  Гіперборея  –  ця  земля  давніх  андрофагів  перетворилась  в  тюрму  народів,  знищує  власні  народи  і  намагається  поглинути  та  знищити  інші,  що  стали  на  шлях  нормального  буття  і  прогресу.  Принижує,  знищує  особистість,  відбираючи  в  людей  елементарну  свободу  і  майбутнє.  Катування  в  Росії  стали  страшною  нормою.  Імперія  Зла  прославляє  катів  і  насильство,  побачивши  в  цьому  ідеал.  Брехня  піднесена  до  норми,  розтоптані  всі  людські  та  Божі  закони.  Власну  церкву  Московія  перетворила  в  якусь  сатанинську  секту,  що  підпорядкована  державі-монстру,  секту,  що  виправдовує  і  благословляє  звірства  власник  «вояків».  Нинішнє  буття  цієї  нової  Золотої  Орди  –  безумство.  Правителі  не  тільки  виправдовують  свої  злочини  проти  людяності,  але  і  пишаються  ними.  Культура  Русі  знищується  –  церкви,  які  пережили  Батия  та  Гітлера  навмисно  знищуються  нинішніми  рашистськими  «асвабадітєлямі».  Варвари  навмисно  знищують  музеї,  книги,  пам’ятники,  саму  культуру.  Втрати  для  всього  людства  непоправні.  Гинуть  люди:  а  кожна  людина  –  це  цілий  світ,  знищуються  цілі  світи  –  у  тому  числі  ті,  що  ледве  виникли.  Назавжди.  Іронія  в  цій  країні  стала  неможливою.  Сама  література  стала  неможливою  в  цьому  середовищі  заперечення  інтелекту  та  розуму.  Тут  вже  неможливо  бути  філософом,  не  можливо  бути  Сократом  вулиць  і  задавати  питання  собі  і  людям,  неможливо  зі  сторони  споглядати  все  це  –  занадто  це  все  жахливо!  Нині  йде  не  просто  війна  –  іде  війна  добра  зі  злом.  І  Росія  не  просто  стала  на  сторону  зла,  вона  стала  втіленням  світового  зла.  І  я  не  можу  більше  лишатися  філософом,  не  можу  лишатися  мандрівцем,  волоцюгою  буття,  Діогеном  завулків  і  сміятися  над  світом  і  людьми!  Я  змушений  виступити  супроти  цього  здичавіння.  
Після  цього  Серафим  зник  –  пропав  невідомо  куди.  Чимало  людей  в  Місті  дивувались,  бо  звикли  вже  до  цього  мислителя  та  людини  з  ліхтарем  слів.  А  багато  хто  не  дивувався.  Особливо  не  здивувався  Уважний  Читач,  що  непомітно  перетворився  на  людожера.  Я  вже  не  вірив,  що  мені  пощастить  колись  ще  зустріти  Серафима  і  завершити  свою  дивну  повість  про  нього.  Я,  грішним  ділом,  подумав,  а  чи  не  злетів  Серафим  до  Неба?  Адже  він  Серафим,  хоч  і  крила  свої  ховав.  Але  виявилось,  що  все  не  так.  Я  зустрів  Серафима  в  час  цвітіння  жасмину  в  Легіоні  Вільної  Росії  –  у  плямистому  однострої  з  біло-синьо-білою  нашивкою  на  рукаві  та  літерою  "Л"  там  же.  Я  не  знаю,  як  він  зумів  дістатися  з  Московії  в  Україну-Русь,  через  які  хащі  та  степи  Золотої  Орди,  через  які  чудні  чи  гірські  країни,  але  він  опинився  саме  тут  –  в  Легіоні,  не  дивлячись  на  свої  вже  не  зовсім  молоді  літа.  Він  залишив  в  минулому  своє  буття  мандрівного  філософа,  знайшов  собі  нову  хату  в  боротьбі  за  Свободу  та  Людяність  під  біло-синьо-білим  прапором.  Став  Людиною.  Повернув  собі  свій  початок  Дії.  Дав  собі  відповідь  на  питання  –  хто  я,  де  я,  навіщо  я  живу.  Я  не  знаю  чому.  Може  тому,  що  Русь  для  нього  не  пусте  слово  і  не  одне  і  те  ж,  що  Золота  Орда.  Може  тому,  що  в  душі  Серафима  завжди  жила  і  живе  надія  –  мрія  про  Вільну  Гіперборею,  про  Свободу  людини  і  Свободу  народів.  На  те,  що  постануть  на  місці  Імперії  Зла,  де  поважалась  би  людина  і  її  мрії,  права  народів  на  життя,  а  не  тиранія  та  ідея  світового  панування.  Може,  Серафим  вірить  в  те,  що  Місто  нарешті  стане  Градом,  де  люди  будуть  жити  в  ім’я  мистецтва,  літератури,  а  не  в  ім’я  вбивства  інших  людей.  Хто  знає  –  все  може  бути…  
Я  ніколи  не  думав,  що  повість  про  Серафима  завершиться  ось  так  –  я  думав,  що  повість  про  Серафима,  про  цю  дивовижну  людину  чи  (може  бути)  небожителя  взагалі  ніколи  не  завершиться.  Чому,  запитаєте  ви,  завершилась?  Адже  Серафим  живий,  ще  багато  чого  в  його  житті  трапиться,  і  почалось  то  в  його  житті  найцікавіше!  А  тому,  що  я  не  знаю  долі  свого  героя  (у  нинішні  то  часи!).  Я  не  знаю  нині  навіть  власної  долі  (а  колись  знав!).  Але  те,  що  я  встиг  дописати  цю  повість  –  вже  дещо.  А  значить  можна  вірити  в  майбутнє,  можна  і  потрібно  жити.  А  там  –  тільки  Богу  відомо  як  воно  буде.  А  що  буде  –  так  це  безперечно.                        
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=950499
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2022

Оксамитове літо: вечір

                                   «У  старий  колодязь
                                       Губить  пелюстки  камелія  –  
                                       Сплески  в  пітьмі…»
                                                                         (Йоса  Бусон)

Тягар  літнього  вечора,  
Сутінок  тога  для  патриція-лилика  –  
Це  мовчання  оксамитових  
Лускокрильців:  тільки  відтінки  сірого  
І  потойбічні  ноти,
Які  ніколи  не  опанує  скрипка
Зеленого  музики  світанку.
Сонце  вдягнене  у  волосяницю
Ховається  у  прихисток  Будди:
Лишає  нам  на  згадку  дерево,
Що  загортається  ковдрою  ароматів  –  
Для  них  –  жителів  темряви.  
(Де  ти,  Ендіміоне?)
У  колисці  заграви
Спить  Геката  –  володарка  
Чорних  собак.  Повелителька  змій.
У  лісах  молитов  і  трагедій
Подарує  мені  ненаснилі  
Квіти  жасмину  –  окрайці  свідоцтва,
Що  літо  прийшло  лебедине
На  озеро  тиші,  на  річку  мовчання,
І  тої  маленької  істини
Білі  шматки  палімпсесту  про  те,  
Що  життя  –  це  мідяк,  гріш  потертий
Який  колись  кинув  –  нам  –  жебракам
До  капелюха  солом’яного
Прямісінько  з  Неба
Бог.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949955
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.06.2022

Станіслав: травневі сутінки

                               «Споглядаємо  клени.
                                   Як  доречно  тут  опинились
                                   Дві  парасольки!»
                                                                                       (Йоса  Бусон)

Станіслав  –  то  місто  з  химерами,
Де  написана  книга  бруківки  –  
Сімнадцять  сторінок  готичного  тексту
Про  горобців-сіроманців
(Шанці  рядків  і  трохи  бароко)
І  чисті  незаймані  аркуші  (нібито)
На  яких  Одвічний  писав  про  модерн  молоком
Замість  чорнила  (бузина  не  достигла),
І  жодного  запитання  про  сніг  –  
Одні  кострубаті  відповіді-дзвони.  
Голод  скляної  прозорості  –  
(Візантійські  келихи-мушлі)
Його  відчуває  травневе  Небо
Торкнувшись  до  голки  ратуші
(Боляче  навіть  пухнастим  хмарам).
Атрибути  пейзажу:  Місячний  млин  –  
Він  потребує  води
Чистоплинної:
З  білого  борошна  ночі  (зорі)
Пекли  ми  овечий  хліб  –  
Для  Сократа  –  артиста  вулиці
(Не  сховається  під  хламиду
У  своїх  Атенах  совиних  –  ареопаг),
На  димоквітах,  на  синіх  фіалках  Кроносу,
На  флоринах  жовтих  кульбаб
Очкасті  метелики  –  птахи  Сатира-Пана  
П’ють  нектар  –  трунок  богів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948973
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2022

Танці в етері

       «Вирушаю  туди,  звідки  лунає  голос…»
                                                                   (Такамура  Котаро)

Розмови  сонцеоких  блукальців
Засипано  пелюстками  вишні:
Каравани  літописів  відчаю
Човгають  епохами  людської  свідомості
(Місити  пісок  вічності  –  тобі  –  містику):
Кожен  рядок  про  страждання  –  
Наче  писати  було  більше  ні  про  що:
Літопис  дзвінкої  радості
Ніхто  не  напише  ніколи:
Нема  таких  писарів,
Не  відшукати  такого  монаха  –  
Де  там.  
Чи  то  люди  не  вміють  радіти,
Чи  то  бубон  шамана-мисливця
Провіщує  тільки  зловісне,
Крук  вистукує  дзьобом  години  –  
Замість  дзвону  на  ратуші
По  дереву  всохлого  ясена.  Стук.
Наш  дім  на  семи  вітрах  –  
Ми  змайструємо  з  нього  вітрильник
Або  солом’яного  птаха  –  
Полетимо.
Туди,  звідки  ніхто  не  вертався:
Хтось  назвав  оцю  землю  важкою  –  
Ми  легкі,  ми  з  повітря,  ми  птахи
Ми  свавільні.  Ми  вільні.
Річкою  неба  лети
Володар  цієї  хвилини.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948794
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2022

Мить журби

                   «…  Миттю
                             Відцвітають  шерехи  світу
                             Посейбіч  й  потойбіч  смутку…»
                                                                       (Пауль  Целан)

Звуки  –  це  квіти.
Вони  зацвітають  щоранку
І  закривають  свої  пелюстки
Щоночі  –  коли  все  втрачає  сенс.
Все  –  навіть  Істина.
Біля  стіни  смутку
По  обидва  її  боки
Там,  де  сіяли  зерна
Квітів  журби
І  чекали  доки  вони  
                                               розквітнуть  звуками:
Звуками  музики  моря,
Звуками  пісень  тіла,
Звуками  царства  Я.
Дожити  б  до  перемоги  –  
Перемоги  Правди  та  Людяності
(Де  ти,  дивак  Леонардо?)
…………………………….
Я  вирощую  квіти
На  полі,  що  не  знало  плуга,
Яке  поливали  сльозами
Люди,  що  забули  про  посмішку.
На  полі,  де  приносили  треби
Аресу
Бородаті  номади  –  пастухи  круторогих  волів
І  білих  коней.
Я  вирощую  сині  квіти
Журби.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=948417
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2022

Туманні блукальці Неба

     «Vaghe  stelle  dell'Orsa,  io  non  credea
         Tornare  ancor  per  uso  a  contemplarvi…»
                                                                               (Giacomo  Leopardi)

Ловили  в  глибинах  рибу,
А  зловили  камінь:  
Плескатий  як  сом  
І  важкий  наче  спогади:
Принесли  його  до  садиби:
Під  вишні  квітучі  –  тоді,  на  світанку,
Коли  все  фарбує  рожевим  
Заграва  –  
Все,  навіть  квіти  печалі  –  вишні,  
Поклали  його  –  нехай  плаває
Серед  моря  пелюсток  весною,
Серед  озера  золота  листя  в  жовтні,
Серед  білого  смутку  холоду  –  взимку,  
Поклали.  Легенько  –  
Щоб  землі  не  стало  боляче,  
Щоб  ніхто  не  пускав  його  в  річку  –  
Плавати
І  ковтати  наші  веселощі  –  
Уривки  вічної  радості,
Виринати  назустріч  Місяцю  –  
Підступному  злодію,
Що  краде  у  нас  срібло  зірок  –  
Вічних  блукальців  в  тумані  –  
В  тумані  Шляху  Чумацького,  
Краде  у  нас  срібло  Стожар  –  
У  нас,  пастухів  легенд.  
І  ніхто  в  тому  селищі
Гончарів  та  писарів,
Друзів  бджіл  та  зозуль
Не  знав,  що  під  каменем-рибою  
Поховали  ми  нещастя  останнє  –  
Надію.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=947303
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2022

Упряж для вороних

                           «…  Це  дворище
                                         Де  вже  готова  упряж
                                         Для  твого  серця…»
                                                                           (Пауль  Целан)

Моє  серце  вирушало  у  подорож,
Покликало  собі  кучера  чорновбраного,
Що  впряг  двох  коней  вороних,
Коней,  що  не  знали  господаря,
Що  споконвіку  були  дикими  й  вільними.
Моє  серце  обрало  собі  дорогу
У  країну  захмарну-загірну,
Яку  довго  вигадували,
Яку  придумали  книжники  ренесансу.
Моє  серце  вирушає  у  подорож
Шляхами  гірських  круків
І  жовтокрилих  метеликів  –  
Туди,  де  летить  зозулі  крик.
На  дворищі,
Яке  топтали  монахи  
Важкими  черевиками  зречення,
Де  зроду  не  цвіли  кульбаби  радості,  
Де  бруківку  тесали  з  брил  смутку
Серце  взяло  з  собою  валізу
Важку,  як  весь  тягар  світу
І  мріяло  тою  колісницею
Залізом  самородним  кованою  –  
Тим  запрягом  недоречним
Заїхати  в  Країну  Білих  Хмар  омріяну
Або  в  країну  Вічної  Молодості
Чи  в  місто  Віри  Таємної
А  приїхало  на  війну.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=945987
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2022

Пам'яті Юрія Гагаріна та Ніла Армстронга

                                       «Жниво  велике,  а  женців  мало.
                                           Тож  благайте  Господа  жнив,  
                                           щоб  послав  робітників
                                           на  жниво  своє…»
                                                                         (Євангелії  від  Луки.  10.15)

Нині  День  космонавтики,  а  про  це  ніхто  і  не  згадав,  ніхто  й  не  пом’янув.  Забули.  Нібито  і  не  було  неоліту,  нібито  і  плуг  не  винаходили  довго  та  в  муках,  і  воли  не  ревли  під  ярмом,  тяжко  орючи  полиновий  переліг  першим  дерев’яним  зубом  землі.  Наче  не  малювали  на  глиняних  глеках  знаки  Галактики  і  не  мріяли  літати  між  зорями  в  снах  –  вночі,  після  жертвоприношень,  накликаючи  дощ.  Наче  не  називали  зорі  комонями  Місяця  і  не  дивились  червневими  ночами  в  зеніт  у  пошуках  небесного  Волопаса  –  тоді,  ще  до  замріяної  Русі,  на  цій  землі  нескінченності.  Але  ж  всі  ми  хоч  трохи  космонавти!  Багато  хто  визнає  себе  в  душі  Гагаріним,  дивлячись  на  сковорідку  з  шиплячим  маслом  та  рум’яними  ароматними  грінками,  як  на  прообраз  чорного  зорельоту,  що  летить  до  злого  червоного  ока  Оріона  –  Бетельгейзе.  Всі,  всі  ми  космонавти  –  всі  –  і  поглиначі  житніх  канапок  з  докторською  ковбасою,  і  зачаровані  дзеркалом  дівчата  (а  раптом  там  не  тільки  сліди  губної  помади,  але  й  заграва  туманності  Андромеди?)  –  всі  ми  космонавти.  Або  астронавти.  Це  я  про  тих,  хто  перетнув  Океан  на  лайнері  уявляючи  себе  сучасним  Уліссом  (де  ти  був  Одіссей?)  Дехто  з  них  прерії  Іллінойсу  називає  синіми  степами  Сколотії,  а  дехто  простори  перикотиполя  Оклахоми  називає  вітряною  Тамбовщиною  і  мріє  про  ліхтарника  та  його  ліхтар  ночі  (запалюйте,  запалюйте,  запалюйте!).  Всі  ми  літаємо  в  Космос  Далекий  –  хто  у  снах,  марячи  про  душу,  що  покинула  тіло  в  пошуках  Абсолюту  та  Надбуття,  хто  наяву,  розплющуючи  очі  назустріч  безодні  зоряного  Неба  –  тоді,  коли  ніч  особливо  довга  і  темна,  хто  навпаки,  заплющивши  очі  і  слухаючи  музику  бачить  сузір’я  Кассіопеї  –  там,  за  межею  галюцинацій.  Літали  в  Космос  ми  всі  –  і  в  снах,  і  наяву,  кожен  зазирав  в  Небо  –  хоч  раз  у  житті,  хоч  одного  разу,  хоча  б  по  дорозі  за  клуню,  коли  він  біг  до  вітру  в  селі,  де  живе  бабуся  (а  вона  теж  космонавтка  –  вона  теж  зазирала  щоранку  в  криницю  з  надією  побачити  в  чорній  понурій  татарській  воді  відображення  зірок).  Ех,  ви,  забудьки!  Забути  –  і  про  кого  –  про  Юрія  Гагаріна  забути!  Про  цього  Хлопця  Великої  Порожнечі!  І  сказати  його  тіні:  «Пробач,  Юра,  ми  все  проїхали!»  Про  нього  –  про  це  смоленське  втілення  Ніла  Армстронга  забути!  Але  ж  навіть  ті,  хто  захопився  творами  Толкіна,  живе  в  світі  його  казкових  фентезі  і  спалює  орків  та  гоблінів  вогняним  мечем  помсти,  хто  надсилає  маленькі  ракети  в  іржаві  консервні  бляшанки  з  бомжами-мародерами.  Ці  месники  теж  космонавти!  Вони  теж  люди  мрії!  Літайте,  друзі,  літайте!  Світ  ще  не  такий  старий,    як  це  здається,  не  виродився  в  пусте  марення  краба-самітника,  не  став  фата  морганою  плісняви  і  маренням  молі.  Світ  ще  молодий,  переживе  нинішні  беззоряні  темні  ночі  гоголівської  містики  невського  проспекту  –  світ  ще  подивиться  в  Небо  очима  повними  сліз,  очима  чистими  від  божевілля  і  жаху  буття.  Буде  дивитися  вгору  в  пошуках  зір  мрії,  зазирне  в  майбутнє,  а  не  в  понуру  минувщину  середньовіччя.  Космос  –  це  Воля,  Свобода.  Той,  хто  втратив  Свободу  літати  не  може,  але  вільних  людей  на  Землі  вистачає  –  і  так  буде  завжди.  Навіть  в  Дикому  полі  Золотої  Орди  та  в  холодній  понурій  Гіпербореї  неволя,  тюрма,  духовне  рабство  тимчасові.  А  значить,  люди  будуть  мріяти,  будуть  літати.  Як  Юра  Гагарін  –  він  же  Ніл  Армстронг.  Ніл  Армстронг  взяв  на  Місяць  тартан  свого  клану,  Юрій  Гагарін  не  взяв  в  Космос  нічого,  крім  мрії  про  нірвану  у  Великій  Порожнечі  –  основі  всього  сущого.  Нинішнє  затьмарення  свідомості  мільйонів  людей  ординським  дурманом  і  монгольськими  забобонами  тимчасове.  Космос  чекає  на  нас.  На  нас  –  людей  планети  Земля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=944891
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2022

Мовчання долонь

           «Мовчання,  мов  переплавлене  золото,
               В  обвуглених  до  кісток
               Долонях…»
                                                                               (Пауль  Целан)

Мовчання  –  
Легке,  наче  подих  пролісків
Несу  в  долонях
Якими  вчора
Виряджав  у  політ  залізного  птаха.
Мовчання  –  
Кидаю  його  насіння
У  землю,  що  пахне  тліном.
Бо  мовчання  –  це  дерево,  
Яке  виросло  з  попелу,
Яке  зеленіє  листками  майбутнього,  
Яке  бубнявіє  плодами  прийдешнього.
Мовчання.
Його  важкі  зерна
Тримаю  в  долонях  обвуглених  –  
В  руках  алхіміка,
Що  плавив  золото  слів
З  олова  сірих  днів  Днів  Судного  Дня.
Останню  офіру
Вершу  вперше  не  медом  –  глиною,
Виліплюю  глиняних  коників  –  
Тіней  крилатих  вершників,
Що  скачуть  між  білими  хмарами  –  
Сонцю  назустріч  калиновому.
Мовчання.
Слухаю  його  одкровення  –  
Голос  білого  неба
Весни  давно  очікуваної
Весни  сумної.  Весни  трагічної.  
Весни  вічності.  Весни  майбутнього.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943700
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.04.2022

Напередодні

                                       «Зовсім  не  треба
                                           Катувати  майбутнє
                                           Навіть  якщо  можемо
                                           Його  побачити…»
                                                                     (Гійом  Аполлінер)

Майбутнє  –  це  сутінки
Весняного  вечора
Напередодні  зацвітання  слив.
Не  треба  його  катувати,
Майбутнє  –  то  хатка  бобрів
Про  яку  написано  в  папірусах
Олександрійської  бібліотеки
Спаленої  на  попіл,  але  закарбованої
На  білих  хмарах  сув’язі  спогадів.
Майбутнє  –  це  ріка  Бористен
За  мить  до  порогів,  за  краплю  до  доторку
Брил  кам’яних  –  ненаситних,
Майбутнє  –  то  острів  скелястий,  
Де  Робінзон-філософ  вдає  Діогена  –  
Ловлячи  рибу-час.  У  діжку  глиняну.
Майбутнє  –  це  біла  конвалія,
Яку  на  порозі  забули
Хати-пустки,  хати-румовища,  
Хати,  яку  мурували  там  –  на  межі
Між  неогеном  глиняним
І  сурмами  Судного  Дня.
Майбутнє  –  це  човен  бога-рибалки
Який  розтрощили  хвилі:
З  уламків  збудуємо  хижку  –  
На  березі  мрій.
Майбутнє  –  то  паморозь
Зими-Іфігенії  –  біла,  іскриста
І  чиста.  Як  сторінка  
На  якій  напишуть  вірші.
……………………………………….
Не  катуйте  майбутнє!  
Дайте  прийдешньому  келих  води!
Чистої.  
                   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943554
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2022

Весняний одяг

                                 «День  зміни  одягу.
                                     Чиїсь  постаті  в  полі
                                     Ледве  жевріють…»
                                                                       (Йоса  Бусон)

Міняю  одяг  –  
Чорний  краватковий  на  плямистий,
Міняю  скрипку  –  
Легку  й  лаковану  на  залізну,
Міняю  друзів  –  
Філософів  на  самураїв,
Міняю  Сонце:
Зле  й  зимове  на  березневе:
Оте  –  радісне,
Міняю  квіти:
Тендітні  білі  галантуси  
На  черлені  спалахи
Троянд  миттєвих.
Міняю  постаті  –  
Літературних  геніїв
На  ті  –  в  полях,
Що  ледве  жевріють,
Що  ледве  в  сутінках,
Які  очікую,
Міняю  птахів  –  
Цвірінькалок  –  жменьки  пуху
На  круків  залізних,
Що  кидають  шматки  Сонця
На  вовкулак  темряви,
Міняю  життя  –  
Монаха-відлюдника
На  буття  майстра  меча:
Я    -  самурай  та  хайдзін,
Друг  місяця,  воїн  світанку,
Пелюстка  вишні
Квітневого  ранку…
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=943175
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2022

Кінь сивий

                       «Повсюду  мертвих  дерев  тіла.
                           Світанок  вже  зовсім  близько.
                           Скажи  хоч  слово!
                           Порушуй  мовчання  обітницю!»
                                                                                                           (Мікі  Рофу)  

А  до  мене  прийшов  кінь  сивий  –  
Дивиться  своїми  очима  синіми
У  моє  минуле  темне  і  зранене,
У  моє  майбутнє  сумне  і  готичне:
Коні  скачуть  з  туману  зимового
У  густий  туман  мого  майбутнього:
Кому  білого  коня  та  стріли,  
Кому  червоного  коня  та  меча,
Кому  вороного  коня  й  терези,  
Кому  чалого  коня  та  косу,
А  мені  –  коня  сивого  зажуреного,
А  мені  шлях  без  кінця  і  без  краю
Назустріч  огненній  кулі,
Що  з  зі  степового  видноколу  
                                                                         викочується  
І  руків’я  шаблі  долонею
                                                                         відчувати
У  поході  козацькому  вічному,
І  час  світанками  міряти,
І  тужити  у  снах  кольорових
За  квіткою  сон-трави,  
За  чорним  камінням
Зі  знаком  папороті,  
За  стиглими  вишнями,
За  гомінкими  бджолами
І  коню  сивому  
Шепотіти  на  вухо
Казку.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940837
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2022

Острів серце

                       «…  Коли  сходить  Місяць
                                 Володіє  землею  море,
                                 І  здається,  що  серце
                                 Забутий  далекий  острів…»
                                                         (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

На  острові  мого  серця  
Живуть  мовчазні  Робінзони,
Цвітуть  п’янкі  орхідеї  (черлені),  
Шалені  аборигени
Танцюють  нечемні  танці
На  черепах  вовкулак:
З  неба  зеленого  –  з  його  сутінок
Падають  лунко  на  землю
Горіхи:
Може  то  сад  осінній
Босоногого  Епікура  –  
Винороба  ілюзій,  шанувальника  Вакха,
А  може  шматочок  хмари,
Що  впав  в  Океан  на  хвилі
І  скам’янів  необачно  –  
Став  незаплющеним  оком,
Що  глипає  з  синяви  в  синяву  –  
До  речі.  До  човника.  До  порожнечі.  
На  острові  мого  серця
Інколи  падають  зливи  –  
Прямо  на  томик  поезій,  
Який  загубив  на  дюнах
Капітан  дерев’яної  шхуни
(Вітрило  і  трохи  щастя,
Сік  лайма,  сухар,
Смак  грогу  і  вітер  в  обличчя
Солоний):
Вітер  гортає  сторінки:
Сонети  піску  і  ночі
(Ноктюрн),  
Елегії  про  Вероніку,
Що  зрізані  коси  (навіщо?)
Кинула  геть  на  Небо.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=940722
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2022

Кам'яна мелодія

     «Відмірений  годинником  зрадливим
         Летить  у  вічність  невблаганний  час.
         Все  те,  що  може  пам’ять  розгубити,
         Цим  білим  аркушам  віддай  на  схов…»
                                                                                   (Вільям  Шекспір)

               Написав,  споглядаючи  стару-стару  світлину.  Оцю.  

Камінне  серце  Карпат  –  
Ми  його  втратили,  загубили,
Воно  розтрощилось  у  жорнах
Невблаганного  млина  Долі:
Мельник  Час  грав  би  нам  на  сопілці,
Але  поглухли  всі  сови  й  пугачі
В  долині  сірих  брил-черепах.
Кам’яне  смарагдове  серце!  
Воно  гупало,  стукало,  стугоніло,  
Тріпотіло  і  пульсувало!
Змололи  той  сяючий  камінь  
На  тьмяне  порохняве  борошно,
Спекли  з  нього  хліб  гіркий  –  
Їжте,  сумні  вигнанці,
Їжте,  співці  безнадії!
Грайте  сумні  мелодії
На  скрипках  тисових
Печалі  пташиної.
Грайте,  поки  Довбуш  новий  виросте
І  барткою  нове  серце  зі  скелі  вирубає:
Скелі  крем’яної  замшілої,
З  якої  мурувати  хотіли  браму
До  замку  –  чорного  сховища,
Притулку  всіх  неприкаяних  –  
Без  Каїна  на  ковалів  вивчених,
Але  поснули  всі  будівельники
Сном  загати  і  серпанкового  марева,
Поснули  і  будувати  їм  годі,
Колись  чи  хтось  у  тій  темряві
Горобинових  ночей  прокинеться?
А  люди  стоять  собі  
Під  дощем  осіннього  листя,
Стоять  собі  і  на  волю  омріяну
Сподіваються.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=939645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2022

Те, що в залишку

               «Тож  нам  залишилось  прясти  нову,  
                   Червонясту  основу  сну
                   На  піщаних  надгробках  марень…»
                                                                                                 (Пауль  Целан)

Сон  –  це  тканина
Зіткана  з  льону,
Що  виріс  в  країні  дощів,  
Які  падали  краплями-смарагдами
На  листя  співців-неофітів.
Сон  –  це  стара  вишиванка
Теслі  старого  з  обличчям  пророка  –  
На  шрамі  шрам:
І  всі  білі,  всі  як  борони
На  скрині  –  коли  тешуть  хрест.
Сон  –  це  опудало,
Яке  поставили  на  полі  соняшників
Лякати  горобців-лицарів
Вбраних  у  сіру  крицю
(Тамплієри  крилаті  –  
Провісники  радості
Для  згорілої  пустки  села:
Чума  чи  то  голод
І  трохи  вогню  –  спалах).
Сон  –  це  хатинка,
Де  ми  від  грози  ховаємось
Коли  лячно,  коли
Дятел-шинкар
Замість  зозулі
Поселився  в  годиннику:
Стукай  по  дереву
Коли  я  ненароком
Повідаю  істину  писарю.
Сон  –  це  серпанок
Дивної  вовни  світанку  –  
Зима  загортає  під  ковдру
Вісника  келихів  срібних.
У  сні  моєму
Ладнають  мені  гільйотину
На  площі  –  на  Гревській,  де  Отель-де-Віль  
Де  голодна  юрба
Жадає  видовища,
Хліба  й  вина
Опісля.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938726
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2022

Кристал води

         «У  серці  моєму  сутінки
             Падає  сніг  на  замети  спогадів…»
                                                                                           (Мікі  Рофу)

Цієї  зими,
Коли  думки  про  Вічність
Перетворюються  на  кристали  води,  
А  спогади  сплять  під  снігом,
Як  спить  табличка  глиняна
З  письменами  пташиними
Про  муралів  снів  та  веж  
Двох  каламутних  річок.
У  серці  моєму  сутінки  –  
До  весни,  
До  першого  підбілу  весняного,
Сутінки
Білими  плямами  на  крило  передбачень  –  
Пророцтв  жебрака  старого
Світу  на  межі  моря.
Годую  старого  крука  –  птаха  Феба
Чи  словами  про  смерть,
Чи  думками  про  Нескінченність,
Про  нетлінність  субстанції
Отої  –  нематеріальної.
Годую.  З  руки.  
Чорного  вісника.  
Агов!  Ви  –  катари,
Сучасні  альбігойці  Сарматії!  
Шукайте  собі  прихисток
В  країні  знаків  зруйнованих,
Добрі  люди  у  мандрах  –  
А  ви  у  дворище,
Де  замість  коней
Впрягають  у  сани  пустище
(Бо  зима!  Бо  таки  холодно!)
Нам  –  жебракам  з  подертою  свитою…
Хіба  грітися  шаблею,
Якщо  вже  кузні  не  розпалені,
І  міхи  діряві  зітхань  повні,
І  ми  не  ковалі,  а  бондарі  –  
Діжок  для  вина  світу  сього
У  цьому  селі  мірошників…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938637
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2022

Світанок сонного Сонця

У  глеки  налито  світанок
Замість  вина  снігових  елегій,
Замість  черлених  краплинок  літа,
Замість  води,  що  стає  кров’ю  лози,
Коли  майстер  наметів  пустель
І  тесля  кедрових  воріт  (які  зачиняють)
Благословляють  весну:
А  ми  отой  трунок  ковтками  –  
Питво  зимових  світанків  –  
Білих,  як  ожеледь,  гострих  як  Сіріус  –  
Голкою  в  скроню  –  зірка  холодних  вітрів
Краю  тирси  і  хліба,  криниць  і  лошат,
Срібних  як  ранок  сонного  Сонця  зими  
(Прокидайся)
Серце  моє  –  гірка  ягода.
Для  чого  тебе  зірвали  з  куща  колючого,
Для  чого  тебе  заморозили
В  озері  зозулястому  серед  січня  сухих  очеретів
(Життя  –  це  рогозовий  пух  над  водою),
Коли  крига  синіє,  а  Оріон  мисливцем  злим
Мітить    стрілою  в  кожного
Хто  світанком  зимовим  напоєний,  
Хто  сонне  Сонце  криком  мовчання  будив,
Хто  пса  білого  небесного  з  руки  годував,
Хто  снігом  босоніж  йшов
До  криниці  забутих  слів.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=938357
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2022

Чорний мармур

                       «У  темних  тріщинах  ночі
                           Саламандровий  мармур
                           Спить…»
                                                     (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Місяць  безбородим  Фідієм  –  
Скульптором  потойбічних  Атен
Вирізує  з  чорного  мармуру  ночі  
Сову.  
Серце  зимового  вітру
Стугонить  білою  кров’ю
Шестикутними  голками  Неба  –  
Нетутешнього  старчика
В  якого  вкрали  золоті  монети  зірок
Люди.  
У  місті  дивному,
В  якому  живуть  не  люди  –  опудала,  
Родичі  снігових  потвор
Зліплених  марно  
На  очах  жовтих  вікон
Будинків  німих.  
Сова  пугикає  в  простір  –  
Порожнечу  чорну  зимової  ночі  –  
Книгу,  де  пишуть  снігом
Білим  по  чорному,
Пишуть  слова  крижані
Епохи  вовків.  
Бачиш  –  ночі  стають  кришталевими,  
Бачиш  –  вікна  згасли  як  свічки,
А  біле  мовчання
Ріже  як  хліб  
Крик  сови.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936363
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2022

Дощ просвітлення

               «У  серці  та  сама  журба,  
                   що  в  дощі  просвітлення
                   Примиренна  скорбота  про  годину,  
                   що  не  збулась…»
                                                                     (Федеріко  Гарсіа  Лорка)

Зимовий  дощ  –  це  холодні  сльози  
Блідого  замерзлого  меланхоліка  Неба,
Це  одкровення  синьої  книги,  
Яку  писав  принц  дерев  і  квітів
Довговолосий  втікач  Сітхартха  
Словами  мовчання  і  опалого  листя  –  
Це  дощ  просвітлення.  
Дощ,  який  звик  замерзати  й  тужавіти  –  
Ставати  скляним.  Він  хотів  бути  дзеркалом
Але  марно.  Він  хотів  бути  срібним.
Але  даремно.  З  його  краплин  
Не  змайструєш  кулі  для  вурдалака,  
Не  зробиш  хреста  чи  годинника  –  
Не  той  час,  не  ті  перехрестя  
На  дорогах,  які  не  пройти,  не  проїхати,
Не  проповзти  пластуном  на  череві.
Лише  дощ  –  одкровення  й  просвітлення.
Лише  краплі  в  обличчя  –  холодні  як  доторки
Сніжної  королеви  –  божевільної  дочки  Космосу.
Лише  кульки  води  на  шкіру,  в  зіниці  очей,
Ніби  хтось  хоче  шпурнути  твою  душу  нетлінну
У  бездонне  озеро  Часу,  в  містерію  слів  забутих
Білого  племені  сильних  людей,
Що  йшли  за  стадами  оленів
На  північ.  Де  зорі  і  холодно.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=935609
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.01.2022

Сліди на снігу

А  ти  шукав  відчаю
На  березі  березня,  
На  скелястій  громаді  
Грудня.
А  знаєш,  прийшла  вже  зима  –  
Така,  хоч  сідай  в  корабель
«Безнадія»  -  
Шхуну  чужу  з  вітрилами  сірими,
З  торочками  штрипіхатими
Парусини  –  прядива  льону
З  вітрил  хрестоносців  шматків
(Пливи).  
Така  вже  зима,  хоч  лишайся
Серед  руїни  готичного  храму
Химер  лякаючи  криком  сови,
А  ти  сподівався,
Що  грудень  сховав  в  калиту  
Золота  таляр  –  Сонце.
Думав,  що  він  глитай
Та  поверне  –  бо  мусить,  
Як  річка  не  стане,
Як  все  не  засне
У  країні  сколотів,
Де  біля  вогнища  гріються  
Діти  діви-змії  Апі.  
А  ти  шепотів,  сподівався,
Мріяв  про  лева  –  
Золотом  грива,
І  сліди  на  снігу
До  примарного  Сонця,
Слухав  стукіт  копит,
Що  стихав-завмирав:
А  воно  вже  зима  –  
Коням  бракне  трави,
А  вівці  –  пастуха,
А  Небу  білявому  –  Сонця.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=934394
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2021

Сховок

   «…У  лісі  сховайся,
           Щоб  навчитися  синім  словам
           Що  сплять  у  хмарах,  жолудях,  мушлях…»
                                                             (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Ліс  не  сховає  –
Він  поглине  як  море  –
Зелене  море  листя  і  шуму,
Жовто-багряне  море  осені
І  чорно-біле  море  зими.
Хіба  до  весни  дочекаєшся?  Ти.
Воно  ж  проковтне,  поглине  –
Море  стрімких  знаків  оклику,
Де  замість  риб  їжаки.
Не  сховає.  
Хіба  вириєш  заступом
Не  сховок,  а  схрон.
І  будеш  дивитись
Свої  сни  кольорові,
В  яких  синій  заєць
Говорить  вірші
Словами  синіми  –
Наче  оте  румовище  д’горі  –
Румовище  мрій.
Чи  то  сподівань.
Отака  тарапата.
І  будеш  слова  колисати
Сині  як  казка.  Яку  не  забути.
Не  стерти  із  пам’яті,
Як  стирають  абетку
Написану  крейдою
На  чорній  сторінці  життя.
Хіба  закарбуєш  одвічне:
На  мертвому  дереві  знак:
Сокіл,  що  лине  в  піке  –
Тризубаний  знак  партизана.


(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933030
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2021

На щиті

                 «На  щиті  він  несе  
                     Твій  смеркаючий  усміх,
                     Пришпилений  
                     До  ворожого  стягу  зі  сталі…»
                                                                                       (Пауль  Целан)

Я  повернусь  
У  край  наш  овечий
На  черленім  щиті,  
Що  триматимуть  міцно
Втомлені  руки  моїх  побратимів,
Я  повернусь,
Коли  вогняний  світанок  
Торкнеться  пальцями  променів
Білого  марева  вишень
На  щиті,  що  створив  Гефест  –  
Син  Гери,  вихованець  Фетіди
(Заграва  –  
Там  тужавіє  серце  Неба,
Там  тамтами  Галактики  –  
Ритм  Гелонів).
Згадайте:  
Стежинами  пролісків
Йшли  ми  на  Схід
Дорогами  мідними,  дорогами  номадів
Сірооких  сколотів.
На  прощання  коваль  
Трьома  чорними  смугами  
Плямував  і  мені  сагайдак.
Як  колись  за  Сулою  
Коні  били  копитом,
Чорне  Сонце  пророчило  битву,
Сокіл  кричав  –  там,  де  блакить.
І  не  знав  кожен  з  нас,
Що  холодна  вода  чаші  снів
Бузиною  забарвлена,  що
Час,  наче  пес,  ковтає  хвилини
З  руки.  Із  долоні.
Хвилини,  які  віднайшли
Ми.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932643
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2021

Дні глухої осені

                   «…  Там  мрію  чеканять  інакше,
                             Ніж  тут,  де  міняють  в  пітьмі  
                             Забуття  й  чудотворство…»
                                                                         (Пауль  Целан)

Дні  завершення  осені  –  
Наче  мальовані  амфори  
В  які  забули  налити  вино.
Лускокрила  епоха:
Все  так  ефемерно,
Таке  нетривке
Все  –  навіть  істин  абеткових  рій,
Тих,  маленьких,  банальних,  зачовганих
Наче  сандалі  дивака  Архімеда,
Що  снив  Сіракузи  як  берег
Сліпця  Поліфема.  І  деспота  мідного.  
Істин
Які  як  монети  з  дельфіном  на  золоті.
Коли  осінь  глуха  –  
Я  помираю,
Стаю  нерухомим,  німим:
Навіть  мім
Сказав  би  відверто  деревам  
Поснулим  і  голим,
Тільки  не  я  (бо  мовчу),
Бо  кров  тужавіє  і  гусне
В  епоху  метеликів
Коли  осінь  глуха,
Бо  небо  синіє  чужим,
Бо  хризантеми  біліють  крижинами,
Бо  час  помирати
Співакам-цвіркунам
До  весни.  


(Світлина  автора  віршів)
   

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931896
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2021

Сині квіти самотності

                         «Пустотіле  дворище  життя.  В  димотязі
                             Цвіте…»
                                                                                                                   (Пауль  Целан)

Квіти  самотності
Вирощую  на  кам’яних  плитах  –
Уламках  гранітних,
Що  колись  були  монументом
Мрії.
Сині  квіти  пустельника  –
Такі,  як  шматочки  Неба,
Такі,  як  зіниці  Кроноса,
Наче  цятки  волових  очок
У  траві-мураві  забуття
В  якій  загубили  слова
Люди  човнів  і  тенет:
Люди  пустелі  моря:
Мовчазні  наче  слід
На  вогкім  кротовинні,
Люди,  які  зробили  собі  з  водоростей
Подушки.

Подвір’я  життя  прожитого  марно
Чіпляється  наче  мушля  жадібна
М’якуна  безокого  і  слизького
До  тіней  димарів.
Там  згоріло  все  справжнє.
В  пічках  будинків
Де  ніхто  давно  не  живе.
Не  пихкає  люльками,
Не  читає  апокрифи,
Не  говорить  абсурд
І  не  дихає  пилом  планети.

Козлоногий  флейтист
Якось  сказав  мені
В  тіні  крислатого  дубу,
Що  я  марно  живу  тут.
Дарма.
Краще  грати  на  скрипці…
Чи  на  кіфарі…
Чи  майструвати  іграшки
Для  кошенят.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=931044
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2021

Залізний журавель

                 «…  Приплине  крізь  потоки  думок
                           Сірий,  мов  сталь  журавель  –  
                           Ти  йому  відкриваєшся…»
                                                                       (Пауль  Целан)

Коли  день  полиновий,  а  ніч  совина
Глипає  Місяцем-лупалом  у  безсоння  твоє,
І  дихаєш  запахом  жовтого  листя  кленів,
Коли  відчуваєш  горобиновий  смак  світанку
На  вустах,  що  звикли  казати:  «Прощай!»
Щогодини,  коли  блюз  ностальгії
В  кожній  калині  звучить,  
Тоді
Забуваєш  про  спокій
І  свої  одкровення,  що  луною  над  Стіксом,
Чи  то  річкою  мідною,  де  човен  самотній
(А  ти  ж  був  рибалкою,  перевізнику  мій,
Колись,  в  часи  мальованих  глечиків)
Забуваєш  про  сон,  про  візерунок  опалого  листя
І  звіряєш  осінньому  птаху  –  сірому,
Наче  твої  сліди  на  піску  в  сутінках,
Наче  тінь  на  болотах  реліктових
Наче  спогади,  де  завжди  бракло  барв.
Коли  вітер  мовчить,  коли  осінь  стулила  уста,
Дослухаюсь  до  тиші,  хочу  почути  «кру»  -
Крик  прощальний.  Та  чую  лише
Помах  крил.  Металевого  журавля.
І  шепочеш  йому  сокровенне.  Таємне.
Твоє.  
Сховане  в  глибині
Душі-криниці.  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929532
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2021

Різновидності пітьми

                 «Майбутнє  –  це  форма  пітьми…»
                                                                               (Йосип  Бродський)

Минуле  –  це  книга.
Я  це  зрозумів  дощавої  ночі
Коли  гортав  свої  млисті  спогади,
Розуміючи,  що  нічого  не  забувається.
Минуле  –  це  книга  з  шкіряною  обкладинкою
На  якій  нічого  не  писано,
Тільки  прикрашено  рубінами,  смарагдами
Та  шматочками  срібла
(Бо  ніч  –  навіть  там  –  на  обкладинці).
Теперішнє  –  це  кавалок  світла,
Що  вдирається  в  око  голкою,
Що  малює  на  стіні  черепа
Фрески  –  вохряні.  Про  Істину.
Про  людину  зі  свічкою.  
А  майбутнє  –  це  форма  пітьми,
Чорна  ластівка,  що  відлетіла  в  Африку,
Гніздо  якої  порожнє:
Ніч  там  знаходить  затишок,
Коли  кладе  правицю
На  рамена  цієї  жебрачки
Войовник-вершник  Сонце.
Майбутнє  –  страшна  чорнота,
Де  око  відпочиває
І  не  боїться  посліпнути
І  стати  (як  все  колись)
Нічим.  
Бо  Ніщо
Воно  тут,  воно  поруч,
Не  тільки  в  майбутньому.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928501
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2021

Зіниці нещадного моря

         «Тільки  море  здатне  дивитися  в  обличчя
             Небу…»
                                                                     (Йосип  Бродський)

Море  має  на  диво  колючі  очі,
Море  не  дивиться  –  глипає
В  зіниці  кожної  хмари-черепа
Висмоктуючи  з  неї  вологу,
Жадібно  забираючи  те,  
Що  колись  дарувало.
Тільки  море  
Своїми  очима-водяниками
Здатне  сміливо  дивитися  
В  обличчя  одвічного  Неба  –  
Злого  свідка  наших  нещасть,
Мовчазного  пророка,
Що  знає  майбутнє
Всіх  і  кожного  –  
Навіть  чорних  каменів
З  яких  єретик-невдаха
Мурує  собі  вічне  ложе.  
Тільки  море  ніколи  не  плаче
Коли  читає  по  зорях
Прийдешні  дні  і  години.
Тільки  в  зіниці  моря
Небо  інколи  зазирає
Щоб  милуватися  трішки  собою
(Небо  трохи  Нарцис  –  
Щоп’ятниці,  але  не  скорботної).
Море  відчуває  себе  колискою:
Кров  солона  в  кожному  з  нас
Відлунює  шаленому  буревію.
Море  відчуває  себе  могилою:
Ковтає  кожного  неприкаяного
Мандрівця  солоного  вітру,  
Що  напинає  вітрило
І  кидає  землю  гостинну,
Ловить  лускатих  мовчальників,
Шукає  щось  там  за  обрієм
І  знаходить  собі  спокій
В  глибинах.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928495
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2021

Срібне вітрило

               "Sopra  le  onde  –  
                 Vela  d'argento…  »  
                                                 (Giovanni  Donatello)*

Море,  
Яке  існує  тільки  в  минулому
Таласса  солона,  
Що  вирує  у  моїй  свідомості
А  ще  в  сумній  казці,  
Яку  розповів  сліпий  лірник.
Море  темних  часів
Посріблене  вітрилами  аргонавтів
Тонкого  прозорого  льону  –  
Безпритульних  прочан  –  
Шукачів  металу  сонця,
Всюди  чужих,  навіть  на  Острові  Мрій.
Після  мідних  мечів,
Після  бронзи  ножів,
Що  барвились  вохрою,
Люди  країни  скель,  що  втратили  твердь
Під  сандалями  і  босими  п’ятками-бджолами
Жадають  срібного  дня:
Поцятково:
Шматочками  хмар,  що  впали  в  море,
Шматочками  піни  –  Афродіти  колиски.
Вони  лишень  зрозуміли,
Що  вітрила  –  це  теж  хмари,
Що  життя  –  це  вітер  випадку,
Лишень  стрибнули  з  одного  моря  до  іншого,
З  берегів  рибалок  долі
До  земель  негостинних  овечих  і  сопілкових,
Як  зуби  дракона  лускатого
Проросли  із  землі  війною.  Страшною.
А  потім  –  
З  металом  сонячним  
Тікати  у  світ  білих  скель  –  
Посріблених  світлом
І  подихом  злого  Борея  –  
Варвара.

А  Ясон
Кинув  свій  срібний  перстень
У  глибокий  колодязь  Атени,
Що  вирив  Кекропс.
Ясон  –  взутий  в  одну  сандалю
Не  знав,  
Що  епоха  сонячних  глечиків
Довершилась**.  

Примітки:  
*  -  «Над  хвилями  –  срібне  вітрило…»  (Джованні  Донателло)  (іт.)
**  -  Бронзова  доба  справді  давно  довершилась  –  ще  три  тисячі  років  тому.  Ми  живемо  в  епоху  заліза…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=928205
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2021

Світильник гасне

                           «Світильник  гасне,  ґніт  чадить
                               Уже  у  сутінках…»
                                                                         (Йосип  Бродський)

Птах  не  кричить  –  бо  тьма,
Світильник  гасне,
В  душу  як  слимак
Вповзають  сутінки  –  
Хай  не  осінні  і  нехай  густі,
І  хай  нагадують  безодню  
Моря,
Де  почвари  світять
Вогнем  холодним.
Йду  в  пітьму,
Як  йдуть  у  сон,
У  сниво  черепах,
Де  виноград  чіпкий,  як  наглядач
Плантацій  бавовняних  влітку.
Ego  (чи  може  Едо)
Як  перстень  срібний
Там,  у  сховку
У  пивниці,  що  нагадує  вертеп
Дочасний.
Якби  хоча  б  промінчик,
Хоча  б  одну  зорю  –  там,  нагорі,  
У  чорноті.  Де  око
Шукає  марно  суть,  опори,  сенсу,
Мети  для  мрій.  
Я  залишив  свої  старезні  черевики
Там  –  за  дверима,
В  які  давно  не  стукали.
Ніхто,  ніяк.
В  скарбничку  слів  апокрифа
Кидаю  замість  флоринів
Залізні  цвяхи.  

(Світлина  автора  віршів.  Написано,  коли  вересень  довершився,  а  Сонце  стало  холодним.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926526
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2021

Епоха завершилась

                                   «Подібно  до  Емерсона,  
                                       я  пишу  над  дверима  своєї  бібліотеки:  
                                     «Примха»…»
                                                                               (Оскар  О’Флахерті  Вайлд)

Колись  бородатий  мисливець  Хем  писав:  «Щось  завершилось».  Передчував,  але  не  знав  що.  Ми  тепер  знаємо  –  довершилась  епоха.  Античність  завершилась,  померла,  а  ми  і  не  помітили.  І  ви  не  помітили.  Але  то  байка  (не  езопова).  Найгірше  те,  що  це  не  помітили  філософи-скептики.  Любомудри  з  вітряного  Ріміні.  Расени  стали  спогадом,  а  народ  далі  полюбляє  бої  гладіаторів.  Тільки  називає  їх  по  іншому.  Вже,  мовляв,  не  ігрища.  Вже,  мовляв,  то  не  релігія,  то  так  –  розвага.  Ристалища  комоней  світу  сього.  Байдуже,  що  візничі  стають  місивом  піску,  плоті  і  крові.  Під  копитами  тих  же  комоней.  Бо  чом  не  вершники?  Вершники  там  –  у  третіх  лавах  (бо  в  перших  старчики-сенатори).  Читають  Овідія  та  аплодують.  І  тицяють  великим  пальцем  вниз.  І  слов’яни  знову  варвари  (добре  хоч  не  раби,  принаймні  не  всі),  а  зі  степів  знову  сунуть  гуни.  Аттіла  ще  не  відає,  що  йому  подарує  зустріч  з  вихованою  патриціянкою  з  першого  Риму.  Хороше  виховання  –  воно  назавжди.  Ільдіко  чи  Юдит  –  тут  головне  виховання.  Епоха  –  це  вторинно,  особливо  коли  мова  йде  про  ложе.  Про  те,  що  середньовіччя  почалося  ніхто  не  зрозумів.  Навіть  Аніцій  Боецій.  А  вже  кому-кому,  а  цьому  знавцю  музики  майбутнього  –  йому  то  епоха  відкрила  своє  потворне  обличчя,  яке  сховала  до  часу  непрозора  вуаль.  Великі  Теодоріхи  не  любили  філософії,  малі  чи  мізерні  Теодоріхи  філософію  просто  ненавидять.  Це  тоді  Теодоріхи  бували  великі.  Нині,  коли  черговий  раз  прийшло  нове  середньовіччя  Теодоріхи  бувають  тільки  мізерні  і  жалюгідні.  І  від  того  ще  більш  огидні.  Як  прикро,  що  все  постійно  повторюється.  Вже  тисячі  років  одне  й  те  саме  –  все  повторюється,  наче  колесо  крутиться.  Наче  ми  не  в  історії,  а  на  каруселі  в  парку  розваг.  Хочеться  в  Небо,  а  тут  колесо.  І  знову  візантійщина,  знову  треба  проповідувати  християнство.  Знову  імперія  буде  валитися  як  глиняний  ідол  бога  Мардука  –  уламки  будуть  чавити  всіх.  Не  тільки  каліфів  на  годину.  Оскар  з  клану  О’Флахерті  –  клану  розбійників,  піратів,  повстанців  і  відчайдух  писав  якось,  що  «в  часи  античності  люди  не  мали  одягу,  в  часи  середньовіччя  люди  не  мали  тіла,  а  нині  люди  не  мають  душі».  Цікаво,  ось  воно  –  нове  середньовіччя  почалося  –  знуву  будуть  люди  без  тіл?  З  голими  душами?  Приємно,  що  нині,  на  черговому  повороті  колеса  настання  нового  середньовіччя  передчували  і  навіть  про  це  написали.  Навіть  40  років  тому  –  ще  тоді,  як  воно  тільки  стукало  в  двері.  А  ще  кажуть:  «Стукайте  і  відчинять».  Ось  дехто  і  стукав.  Ось  ми  і  відчинили.  Тоді,  півтори  тисячі  років  тому  цього  ніхто  не  відчув.  За  півстоліття  до  кінця  прекрасної  епохи  думали,  що  античність  буде  тривати  вічно.  Ніхто  нічого  не  передчував.  425  рік  –  якісь  узурпатори,  війни  за  владу,  Папа  Цилестин  І,  єретики-несторіани,  імператор  Флавій  Теотозій  ІІ,  гуни,  Бахрам  V  Гур  вогнепоклонник.  І  жодного  титана  думки.  Жодного  поета.  Чи  може  середньовіччя  почалося  раніше?  Цікаво,  а  що  скажуть  історики  майбутнього?  Коли  почалося  нинішнє  середньовіччя?  Начебто  і  свідок  я,  але  не  збагну.  Епоха  нині  почалася  другосортна.  І  неосередньовіччя  теж  другосортне.  Темрява,  звісно,  не  така  густа  як  тоді,  все  таки  Епікура  тоді  забули  і  твори  його  втратили.  А  зараз  –  якщо  такий  з’явиться  новий  Епікур,  то  подумають,  що  то  водій  тролейбуса,  а  не  філософ  і  будуть  цитувати  його  на  останніх  зупинках.  Суттєва  відмінність  нинішніх  людей  від  людей  VI  століття  по  Христу  в  тому,  що  вони  були  відверті  і  послідовні  у  всьому,  навіть  у  своїй  саморобній  темряві.  Нині  ж  фальш.  Якщо  не  в  усьому,  то  в  спокуті  духу.  Джером  Девід  Селінджер  був  правий  –  всюди  фальш.  Тільки  він  не  знав,  що  жив  напередодні  великої  фальші.  Рано  він  замкнувся  в  бункері  –  він  би  відчув,  як  фальш  густішає  з  року  в  рік,  як  перетворюється  в  фруктове  желе  з  родзинкою.  

Про  середньовіччя  писати  легко  –  це  була  епоха,  коли  в  неприкаяного  і  покраяного  материка  викраденої  биком  дівчини  були  відсутні  сумніви,  вони  вважались  якою  вадою,  мало  не  ганьбою.  Люди  (а  чорні  монахи  зеленого  острова  особливо)  перестали  розуміти,  що  таке  вада.  Справжні  вади,  вони  вважали  вказівкою  з  потойбічного  світу,  а  несправжні  вади  вигадували.  Тому,  хто  пояснить  мені  навіщо  це,  я  поставлю  бронзовий  пам’ятник  в  Аркадії,  щоб  він  міг  без  єхидства  і  метафор  сказати:  «Et  in  Arcadia  ego».  Я  чомусь  впевнений,  що  першою  птахою  середньовіччя  було  не  падіння  Західної  Римської  імперії,  а  вбивство  Гіпатії  в  415  році.  Юрба  фанатиків,  що  знищує  красу  і  мудрість  –  це  вже  чисто  середньовічний  феномен,  це  вам  не  вакханки  з  забутого  міту,  не  Діоніс,  що  дарував  радість,  яку  ніхто  не  зрозумів.  Це  поява  отієї  Sancta  simplicitas  –  хмизу  для  вогнищ  буде  вистачати  ще  довго.  І  перегорнув  останню  сторінку  античності  і  закрив  недописану  книгу  послідовників  Геродота  зовсім  не  Юстиніан.  Цю  книгу  остаточно  закрила  юстиніанова  чума.  Не  було  спроб  втілити  республіку  Платона  в  реальність  не  тому,  що  цього  ніхто  не  хотів,  а  тому,  що  ніхто  про  це  навіть  не  думав  –  нікому  було.  Почалось  то  середньовіччя  Аттілою,  а  закінчилось  Кромвелем.  Він  то  про  ідеальну  державу  думав  і  навіть  спробував  втілити  це  в  життя  перерізавши  і  перевішавши  третину  населення  Смарагдового  острова.  Значить  все  –  середньовіччя  завершилось.  Знову  популярні  Утопії.  У  неосердньовіччі  замість  чуми  маємо  інші  пошесті,  які  не  так  вбивають,  як  лякають,  знищуючи  не  плоть,  а  дух.  

Середньовіччя  відрізнялось  від  античності  в  першу  чергу  тим,  що  в  епоху  агонії  античності  (Pax  Romana)  раби  вмирали  на  потіху  аристократії,  а  в  Середньовіччя  аристократи  вмирали  на  потіху  юрбі.  Нині  –  в  неосередньовіччі  аристократія  канула  в  Лету,  але  юрба  жадає  нових  лицарських  турнірів  зі  справжньою  кров’ю,  а  не  бутафорською  фарбою  шекспірівських  театрів  і  не  соком  журавлини  рухомих  картинок  братів  Люм’єр.  За  відсутності  лицарів  юрба  жадає  бачити  погибель  аристократів  духу.  І  то  не  на  арені  і  не  на  ристалищі.  Тут,  біля  бар’єру.  І  справжньої  загибелі,  не  театральної,  на  очах  злих  однооких  телекамер.    

Але  погодьтеся,  в  час  приходу  отого,  попереднього  середньовіччя  світом  правили  велетні.  Темні  віки  іноді  народжують  велетнів.  Може  це  якось  природа  компенсує  недолік  поетів  і  художників.  Загинути  від  рук  правителя-велетня  почесно.  Нині  ж,  коли  прийшло  нове  середньовіччя,  світом  намагаються  правити  карлики.  Це  огидно.  Це  образливо  для  людського  духу.  Особливо  зараз,  коли  багато  поетів  замовкли  або  замовкають.  Загинути  від  рук  карлика  соромно  і  прикро.    

Можна  було  б  очікувати  нового  Петрарку  –  час  прискорюється,  його  ж  недовго  чекати,  правда?  Але  Петрарка  приходить  після  Данте  Аліг’єрі,  а  він  мусить  конче  спуститись  до  пекла,  інакше  нічого  не  вийде.  І  померти  в  Равенні  –  в  цій  останній  столиці,  в  цьому  post  scriptum  пишної  Візантії.  Пекло  вже  не  в  глибинах  землі,  воно  тут,  на  поверхні,  ми  самі  його  створюємо.  Замість  Петрарки  –  на  тобі,  тримай  –  Чингісхан.  Цього  разу  він  грамотний  –  письменний,  знає  літери  і  вміє  навіть  скласти  фрази  до  ладу.  І  замість  опору  нашестю  –  пародія  на  опір.  На  те  воно  і  нео.  Неоліт  був  в  поті  чола.  Неоген  гуркотів  тупотом  копит  в  степах.  Неофіт  горів  серцем.  А  неосередньовіччя  –  пародія  на  середньовіччя.  Свого  роду  постсередньовіччя  якщо  хочете.  Дай  то,  Боже,  щоб  то  була  висока  пародія.  Саме  в  епоху  середньовіччя,  десь  в  часи  папи  Григорія  Великого  ввійшли  в  буття  селищ  людей  дзвони.  Нині  знову  гудуть  над  Землею  і  над  Сарматією  зокрема  дзвони.  І  згадуючи  того  ж  бородатого  Хема  та  Джона  Донна  знову  процитуємо:  «Не  питай  за  ким  гудить  дзвін.  Двін  гудить  за  тобою…»  У  часи  Джона  Донна  дзвін  гудів  за  епохою  середньовіччя  –  епохою  лицарства,  королів,  пишних  титулів,  мечів  та  гонору.  Нині  дзвін  гудить  за  епохою  Ренесансу  та  Просвіти.  Дзвін  гудить  за  кожним  з  нас  –  бо  ми  були  дітьми  тої  епохи,  що  пішла  остаточно  в  небуття,  в  спогади  старих  підсліпуватих  бібліотекарів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924716
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2021

Ладнати вітрило

                                       «Погірчи  мене,
                                           Долучи  мене  до  мигдалю…»
                                                                                                   (Пауль  Целан)

У  високій  вежі  людських  сподівань
Налий  мені  в  чашу  срібну  –  
Блискучу,  як  зорі  посліплі  –  
Білі  як  смуток  по  тризні,  по  требі
У  ніч  над  горою  Кайлас,
Чорного  трунку  гіркого
Налий!  Терпсіхоро!  
У  кров  мою  бузинову,
Трунку  порожнього  степу,
Де  вітер-опришок  полиновий
І  сіль  на  устах.  І  на  рану  від  кулі.  
По  краплі.  
Налий  мені  в  чашу  з  тавром  Мінотавра  
У  світі  мигдалю  гіркого  як  Час.  Наш.  
Ладнаю  вітрило:  
Сіре,  бо  льон  відсинів,  відчорнів:  
Плисти  по  мертвим  морям,
Камінь  втопити  –  там,  де  безодня,
Блукати  в  пошуках  білого  цвіту
Дерева,  що  віщує  печаль  навесні,
А  наразі,  на  полі  куріпок
На  полі  моєї  журби
Сонях  розстріляно,  
Сонях,  що  Сонцю  вклонився
Розстріляно  кулями  –  
Важкими  як  якір,  гіркими  як  сон
Під  дірявим  човном
На  березі  озера  чаплі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2021

Плавання кам'яних хмар

               «Від  ока  до  ока  хмарина  пливе,
                   Як  Содом  до  воріт  Вавилону…»
                                                                                       (Пауль  Целан)

Міста  мов  човни  кам’яні
Дрейфують  у  бік  Вавилону.
Минуле  нагадує:  бриз  небокраю
Вітрила  наповнював  важкістю  
І  гнав  кораблі  кам’яні  до  заграв,
Де  скрипки  зі  снігу  (зі  сміху)
Співали  про  келих  важкий  золотий:
Отой,
Що  все  мимо,  все  мимо  (обабіч)
Проносив  Господь
До  пори  і  до  часу  (бо  сам  же  просив).
А  нині  громадище  (ні,  корабель)
Чи  може  то  хмара  цеглин,
Чи  то  лабіринт  –  печерок  з  жарівками,
Що  на  вітрилах  (таких  же  камінних)
Несуть  сині  хвилі  (як  небо)
Прямісінько  в  гавань  Мардука  –  
До  воріт  Вавилону,  де  жреці  навісні
Торгують  майбутнім:  покрадений  час
На  терези.  І  за  безцінь.  
А  від  ока  до  ока  хмари  пливуть:
Теж  кам’яні,  бо  забракло  води
Навіть  в  уяві.  Лишається  мармур
Для  хмар  і  богині  Іштар:  
Ідола  з  брили  звільнити  
І  розтрощити  чоло  на  дорозі  –  
На  бруківці  зачовганій
Міста  п’яного.  Не  мрій.
Просто  не  мрій.  Бо  вже  досить.
Мрій.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.08.2021

Солодкий дощ

                 «Є  в  дощу  одкровення  –  ніжність  таємна,  
                     Солодкавість  прадавня  примиренного  сну…»
                                                                                         (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Руде  і  чуже  Сонце  
Зазирає  крізь  краплі  дощу  –  
Ми  ковтаємо  їх  як  вино  –  
Хмільний  трунок  острова  лаврів,
Черлений,  наче  остання  заграва,
Густий,  як  епоха  мальованих  глеків.
Це  вино  дарують  нам  хмари  –  
Нетутешні  білі  прибульці
Народжені  кам’яними  глеками  –  
Чашами  гір  Неповернення  –  
Montibus  Excelsis  de  Non-reditus
(Бо  навіщо?)
А  Сонце  чуже
Намагається  збудувати  веселку
Між  солодкими  краплями,
Змурувати  її  зі  струн-променів  –  
Посмішку  Іриди-вісниці:
Дочки  Тавманта,  сестри  Гарпії.
Під  тою  веселкою
Збудують  собі  домівку
Рудоволосі  перевертні  –  
Жінки  хвостаті,
Що  необачним  мрійникам  вкорочують  віку.
Якщо,  звісно,  Сонце  створить  веселку:
Бо  краплі  надто  солодкі,
Надто  п’янкі  і  надто  чужі  –  
Для  країв  то  наших  –  полинових,
Де  все  гірке  споконвіку.  Все.  
Життя  навіть…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922685
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2021

Провулки

Серед  вулиць  пізнього  літа,
У  лабіринтах  провулків  торішньої  меланхолії
Гальмую  автомобілі  вчорашнього  дня:
Сірого,  наче  небо  Ісландії  мрій,
Я  –  комедіант  ненаписаної  вистави
Про  електрика  з  міста  Турина
На  ймення  Крамола  
Та  його  чорну  качку  і  сусідку  –  
Карооку  швачку  подертого  на  клаптики  Неба.
Серед  вулиць  невдахи  серпня  –  
Невизначеного,  як  недостигле  яблуко
Елегій,  що  писав  Авель
Годую  котів  смугастих  алегорій  Софокла:
Сиром,  з  якого  зроблений  Місяць  –  той  самий,  
Що  висів  над  хатою  Джона  Кітса  –  
Моряка  каравели  «Елегія».
Серед  вулиць  останньої  спеки
Міста,  в  якому  зроду  не  садили  каштанів  –  
Гірких,  як  полин,  кінських,  як  річка  Гіпаніс
Фарбую  рогаті  тролейбуси  
Чи  то  плаття  канцеляристок
У  колір  горобиного  сну.
Завітав  у  крамницю  Джордано  –  
Там  сова  міряє  черевики,
Зайшов  у  шинок  дрімоти  –  
Там  останню  надію  міняють  на  крейцери
Срібні  -  з  профілем  Франца.  
Срібні,  як  ніч.  Срібні,  як  кулі,
Які  набивав  у  важкий  «Сміт-Вессон»
Коли  я  відстрілював  вурдалаків
У  ніч,  напередодні  осені.  
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921638
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2021

Торба Сивіли

                         «…  І  тоді  ми  пішли  розійшлись  хто  куди
                                   Пілігрими  сумнівів  вигнання…»
                                                                                                           (Гійом  Аполлінер)

У  затінку  лавра  –  дерева  Дафни
Між  двома  струмками  солодкими
Торба  Сивіли
Забута  загублена  непотрібна,
Хоча  з  якимись  папірусами
Чи  то  пергаментами
(Вишкрябаними  палімпсестами),
А  кому  нині  ті  пророцтва  потрібні?
Сурмачі  ж  бо  в  Колізеї  виключно,
А  питво  хмільне  прогіркло  отрутою,
Весталки  стали  вакханками,
Волоцюги  називають  себе  філософами,
А  митники  громадянами,
А  тирани  й  деспоти  благодійниками,
А  грабіжники  легіонерами,
А  повії  жрицями  Еросу.
Забагато  містерій  у  місті  сови,
Фессалійці,  метеки  юрбою
По  дорозі  з  Колону  в  Атени
І  з  Атенів  в  Колон  –  колись  там  Едіп  блукав,
Нині  дорога  на  торжище,
Де  продають  рабів
З  клеймом  замість  гідності.
А  десь  на  острові
                                                     ще  правлять  віче  Кабіри
На  мові  пелазгів  плетуть  візерунок  слів
Про  човен  Дардана,  про  солодке  вино,
Яке  в  кратері  чорному
Колись  давно  піднесли  аргонавтам.
Вони.  

Невже  хтось  вчитається,  
Розбере  по  літерах  ті  пророцтва  писані
Мовою  давно  забутою?
Може  комусь  потрібно  воно?
Та  кому?  Кому?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=921100
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2021

Пеан Гефеста

                         «…  Над  ковадлом  мороку
                                   Лунке  полум’я  Місяця…»
                                                         (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

У  кузні,  де  підковують  Фавна,
У  темній  кам’яниці  Аркадії,  
Де  не  запалюють  свічок  –  зроду,  
І  тільки  горно  дає  неситим  очам  харч,
Де  кують  кулі  зірок  замість  ножів,  
Майструють  чорних  карликів  
Замість  кайданів  
                                                 на  душу  Ріки  Небесної.
Колір  роздумів  синій.
Колір  смутку  смарагдовий.  
Тільки  там  –  у  кам’яницях  Гефеста,
Малиновий  колір  зусиль,  
Дзвін  металу  і  запах  диму,
Майструють  егіду  для  Еріхтонія,
І  вогняні  квіти  
Цвітуть  в  безнадійній  тьмі:
Кривоногий  вершитель  майбутнього:
Епохи  заліза.  
Колір  надії  бузковий.
Шкода,  що  вона  досі  схована
В  отій  скрині  –  
Один  раз  прочинили  без  дозволу,
Невчасно  (чи  може  вчасно)  стулили.
Місто  на  межі  свідомості  –  
Його  будували  вночі
З  каміння,  яке  шукали  навпомацки
Хіба  вони  знали,  що  мури  і  храми
Можна  створити  з  зірок?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=920031
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2021

Час, що настав

                   «Вже  час,  щоб  настав  таки  час.
                       Вже  час.»
                                                                       (Пауль  Целан)

Вже  час
Метелику  з  жовтими  крилами
Літати  над  чорними  автомобілями
Міста  під  назвою  Повернення
(Куди?)
Вже  час  
Пальцями  перебирати  струни
Зламаних  скрипок  Війона
(Отого  –  Франсуа),
Споглядаючи  хвостатих  котів
Дерев’яного  селища  боднарів.
Вже  час
Жебракам  співати  псалми
Єретичної  Біблії  альбігойців,
А  пасажирам  повітряних  куль
Кидати  їм  в  капелюхи
Іграшкових  синіх  мишей.
Вже  час
Жабам  шукати  шляхів
Від  румовищ  Гіппарха
До  синьої  орхідеї  торішнього  сну
Монаха  кляштору  згорілого  наніц.  
Вже  час
Скіпетром  цезаря  писати  лімерики
В  книгу  зшиту  з  дубового  листя  –  
Сухого  як  погляд  ящірки.
Вже  час
Продавцям  манускриптів  
Грати  сонати  Боккаччо
На  віолончелях  нічних  лускокрильців.
Вже  час.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919612
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2021

Політ над брамою

                       «Можливо,  край  брами  міської
                           Підійме  його  у  повітря  
                           Чиясь  нічна  воля…»
                                                                                     (Пауль  Целан)

Місто,  яке  назвали  Воротами  Неба
Зачинило  мальовану  браму  Інанни,
Щоб  не  пустити  пророка  овечого  –  
Бастарда  вождя  племені  пастушуго,
Що  вічно  дивився  в  насмішкувате  небо
І  називав  зле  Сонце  іменем  Уту,
І  думав,  що  воно  добре,  
Тільки  чомусь  люди  й  верблюди
Його  колись  –  в  епоху  дощів  –  розгнівали,
І  з  того  часу  воно  кожну  билинку  палить
І  змушує  людей  шукати  прихистку
І  ховати  тіло  під  шати.
Він  заснув  біля  брами  
Втомившись  чекати  світанку
І  снились  йому  усміхнені  Шеду,
Які  сперечалися  з  Енкі,  
Що  не  давав  їм  напитися  –  
Ні  краплі  води  прозорої,  
Хоч  володів  водами  глибочезними.  
А  потім  прокинувшись,  
Коли  зійшла  на  небі  зоря  Амаруту,
Літав  над  брамою,  ширяв  у  повітрі
Окрилений  чиєюсь  нічною  волею,
Чиїмось  бажанням,  що  росло  у  пітьмі,  
Що  теж  хотіло  поринути  в  Небо,  туди,  
Де  Небесна  Ріка  
Водоспадом  тече  в  Нескінченність.  

Це  була  воля  людини,
Що  сиділа  на  сходах  храму
Богині  війни  та  кохання
І  чекала…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=919460
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2021

Босоніж

             «…  Але  босоніж  крокує  в  повітрі  той,  
                         Хто  найбільше  схожий  на  тебе…»
                                                                                         (Пауль  Целан)

Схожий  на  мене  червень-схолар
Тупотить  серед  пташиних  ясенів,
Серед  квітучих  жасминів
(Автохтонів  країни  шовку)  –  
Він  трохи  паяц,  трохи  мисливець,
І  трохи  невіглас  (ну,  зовсім):  
Мені  презентує  дощ  
                                                                     електричний,
А  схожа  на  тебе  півонія
Задивлена  в  Небо-дорогу:
Хмаровану  білим  і  синім:
Воно  нині  небо  Ноя
І  трохи  мрійника  Яфета:
Яфетичні  народи-номади
Виходять  зі  скрині  Степу  
І  блукають  старою  Европою,
Яку  колись  викрав  бик:
Білий  як  піна  морська,
Рогатий,  як  Місяць,
Хвостатий  як  ти.
А  дні,  як  намисто  з  перлів,
Які  вухастий  тубілець
Дістав  з  прозорого  моря
І  заплющивши  очі
Мріяв  про  рибу  крилату,
Про  човен  і  весла,  про  зорі
І  квіти  на  березі  мрій.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=917815
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2021

Літопис знаками

                               «…  Дім  цей  руїною  став…»
                                                             (Публій  Овідій  Назон)

Люди  на  планеті  Земля  мають  таку  властивість  –  вони  намагаються  розповісти  про  себе  нащадкам.  Про  себе,  про  свої  переживання  і  відчуття,  про  своє  життя,  свої  уявлення  про  світ.  Про  те,  як  вони  любили  і  вірили,  ростили  хліб  і  дивились  на  зорі,  народжувались  і  помирали.  Для  цього  люди  обирали  різні  способи  –  ще  до  того,  як  винайшли  письмо.  Малювали  петрогліфи  на  сірих  скелях.  Хоча  усвідомлювали,  що  такі  послання  в  майбутнє  можуть  бути  зруйновані  стихіями  –  каміння  не  вічні,  як  не  вічне  все  суще.  Малювали  як  реальні  образи,  так  і  знаки  –  знаки  більш  ємнісні,  змістовні  –  низкою  знаків  можна  записати  набагато  більше,  ніж  реалістичним  малюнком.  І  навіть  більше,  аніж  літерами  –  значення  слів  змінюється,  зміст  втрачається,  підтексти  зникають.  Знак  завжди  лишається  собою.  Знаки  малювали  на  глечиках,  потім,  коли  ткацтво  розвинулось  і  одяг  перестав  бути  просто  захистом  від  холоду,  набув  естетичного  змісту,  знаки  почали  вишивати.  Одяг,  то,  звісно,  тлін,  але  традиція  вічна.  Традиція  існує  доки  існує  етнос.  Ба,  навіть  один  етнос  може  передавати  свої  традиції  іншому.  Як  шумери  передали  іншим  народам  свій  епос,  свої  легенди  і  міфи,  свій  світогляд  і  систему  письма.  Знаки  вишивки  –  це  насправді  літопис,  розповідь  про  події,  зображення  світу  знаками,  вираження  певних  релігійних  і  філософських  ідей.  Це  письмена,  зміст  яких  ми  забули.  Письмена,  які  прийшли  до  нас  крізь  глибини  тисячоліть  –  з  початків  неоліту.  Я  завжди  мріяв  розшифрувати  ці  послання,  навчитись  читати  ці  візерунки  –  предтечі  ієрогліфів.  Одного  весняного  вечора,  коли  цвіли  вишні  та  сходив  Місяць  оповні,  я  розглядав  один  із  давніх  рушників  зі  своєї  колекції  старожитностей.  І  раптом  мені  відкрився  зміст  побаченого  –  я  побачив  душу  творця  цього  візерунку,  його  думки  про  Всесвіт.  Оця  чорна  цятка  –  це  чорне  вугілля  вогню.  Навколо  неї  червона  восьмикутна  зірка  –  це  вогонь,  його  язики,  що  летять  на  всі  вісім  сторін  світу.  Це  не  просто  вогонь  –  це  ритуальний  вогонь,  це  отой  Агні-хотар,  що  несе  бажання  людей  до  богів,  відносить  жертви-бажання  в  потойбіччя.  Чотири  білі  плечисті  постаті  навколо  вогню  –  це  люди,  що  вершать  требу  і  ритуальний  танець  навколо  вогню.  Навколо  людей  чорний  ромб  облямований  червоним  –  це  знак  жертовника.  Вогонь  ці  люди  розпалили  не  будь-де,  це  місце  треби,  олтар.  Свого  роду  ритуальний  центр  селища.  Навколо  святилища  чотири  великих  ромби  з  візерунком  грат  –  це  поля.  Грати  це  борони  –  це  оброблені  поля.  Це  підкреслюють  знаки  колосу,  зерна,  що  оточують  ромби.  Полів  чотири  і  людей,  що  танцюють  навколо  вогню  теж  чотири.  Поля  –  це  володіння  чотирьох  різних  родів  або  кланів,  а  біля  вогню  ватажки  кланів,  одночасно  жреці.  У  центрі  кожного  поля  вписані  один  в  інший  три  ромби  і  квадрати  з  білою  цяткою  в  центрі.  Це  садиби,  будинки,  де  і  живуть  ці  клани.  Біла  цятка  –  це  люди,  що  там  живуть.  Червоний  квадрат  –  домашнє  вогнище.  Чорний  ромб  навколо  них  –  господарство,  домашні  тварини,  сад,  город.  Далі  візерунок  продовжується  з  тими  ж  елементами  –  це  клани,  що  об’єднуються  в  плем’я.  У  них  різні  ритуальні  вогнища,  але  все  об’єднується  в  єдине,  бо  все  плем’я  має  одні  звичаї  і  всі  визнають  одних  богів.  Візерунок  обмежують  лінії  –  їх  три  –  це  межі  пізнаного  світу.  Їх  не  випадково  три.  Одна  це  та  межа,  яка  обмежена  нашими  відчуттями,  друга  –  межа  нашого  розуму,  третя  межа  нашої  інтуїції,  просвітлення.  За  межами  нашого  пізнання  є  небесний  світ  і  підземний  світ.  Небесний  світ  заповнений  виключно  білим  полем  –  це  світло,  яке  є  основою  небесного  світу.  У  підземному  світі  кілька  рівнів.  А  одному  –  найменш  глибокому  –  підземний  вогонь.  Навколо  цих  вогнів  немає  нікого  –  вони  самодостатні,  їх  ніхто  не  розпалював  –  вони  існують  вічно,  з  того  часу  як  виник  світ.  Ще  глибше,  за  черговими  межами,  чорні  хрести,  які  одночасно  є  чотирма  колесами  і  чотирма  колосками.  Це  якісь  глибокі  сили,  які  крутять  цей  світ,  давні  першооснови  Землі.  Ще  глибше  –  першопочатки  цих  сил,  з  яких  вони  проростають.  Я  не  знаю,  чи  вірно  я  прочитав  це  послання,  можливо  так  воно  і  задумувалось  колись  –  хто  зна…              

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916561
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.06.2021

Дах

Він  теж  був  руфером  –  
Майстрував  дах  на  семи  вітрах
Між  землею  сірою  і  прозорим  повітрям  –  
Холодним  як  ніч  чужа,
Дивлячись  в  небо  очима  сірого  птаха  –  
Коли  Білі  зорі  ховались  за  хмари,
А  кратер  Плутарха  нагадував  око  –  
Селени-ворожки,  володарки  чорних  псів,
Що  зазирає  в  каламутні  глибини
Озера  Мічіган
І  стає  на  мить  скво  із  племені  віннебаго.
Він  теж  майстрував:  
Чи  то  плащ,  чи  то  сховок,
Чи  то  світ  у  свічаді  (там),
Чи  може  галеру,  що  пливе  
Хвилями  моря  під  назвою  Час
Чи  то  пірогу,  що  пливе  річкою,
Яку  назвали  Епоха:
З  минулого  –  а  куди  невідомо,
Чи  може  ковчег-притулок,  
З  якого  випускають  голубку:
Пошукати  останній  кавалок  Сарматії,
Останню  жменьку  чорної  землі  Скіфії.  
Він  теж  літав:
На  крилах  із  черепиці  рудої  
Як  кров,  в  якій  отрути  жар  палить
(І  про  це  забуваючи)  –  
В  небо  –  там  де  сузір’я  Лева!


Примітка:
Ілюстрація  –  автопортрет  художника  Всеволода  Максимовича.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=916347
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2021

Свита для Сонця

                       «Зійшов  лише  мох,
                           Ще  довго  чекати  до  млива…»
                                                                                   (Пауль  Целан)

Ми  сіяли  жито  на  полі  глиняному  
Нашого  болю,  а  зійшов  мох.
Намелемо  з  нього  зеленого  борошна,
Напечемо  коржів  гірких  як  дні  суховію,
Будемо  ними  гостити  
Злого  божиська  Сонце.
А  тобі  в  кучері
Я  вплітаю  фіалки  лісів  ведмежих  –  
Лісів  варварів-зайд:
Нехай  на  них  глипає
Синє  око  шамана-травня
Чекаючи  на  сузір’я  Лева,
Щоб  воно  знову  на  Небосхил  вибігло
Риком  захмарним
Нову  звитягу  віщуючи.
А  ми  все  під  Небом  ходимо-колобродимо,
Все  чогось  шукаємо  –  чи  то  коней  сірих,
Чи  то  днів  минулих  та  в  криниці  втоплених,
Чи  то  журавля,  що  біду  пророчить,
Чи  то  волі  потворами  вкраденої,
Замість  ліхтарів  собі  блиском  мечів
Дорогу  присвічуємо:
Нас  праліс  ховає,
А  ми  зі  схову  вертаємось
До  людей,  що  жнуть  мох  замість  жита,
В  ярмо  вовків  замість  волів  впрягаючи,
Одягають  свиту  на  Сонце,
А  на  Місяць  солом’яний  плащ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915413
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2021

Драгоман

               «Тепер  вже  достатньо  листя
                   Щоб  розтлумачити  подих  вітру…»
                                                                             (Пауль  Целан)

Я  драгоманом  тепер
У  війську  зеленого  лісу:
Перекладаю  на  мову  шпачину
Шелест  старих  осокорів,
Людям-блукальцям  тлумачу
Слова  весняного  вітру,
Які  переказує  ясен
Шарудінням  своїх  зелених  рук,
Які  записує  жук-літописець
Знаками  болотяних  черепах  –  
Там  –  під  корою  ялин,  
На  брунатних  стовбурах  мертвих.  
Листя  достатньо  –  
Для  сторінок  палімпсесту,
Для  апокрифу  злого  єретика  –  
Травневого  вітру  гір  –  
Весняного  вітровію-бурлаки,
Що  несе  сірі  хмари  журби
В  країну,  що  плаче  за  цвітом  вишень
Тихо,
Без  сліз.

А  я  знов  занотовую,
Знову  записую
Чорнилом  кольору  вохри
Все,  що  вітер  шепоче:
Вітер-опришок
Прозорий,  шалений  –  
Гайдамака  весни.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=915078
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2021

Плесо

                           «У  плесі  твоїх  очей
                               Видно  невід  рибалки
                               Божевільного  моря…»
                                                                         (Пауль  Целан)

У  божевільному  морі,
Яке  я  побачив  там  –  
У  глибинах  твоїх  очей
Плавають  навіжені  риби,
Що  вміють  літати  над  рифами,
Шалені  блискучі  почвари  –  
Вони  полюбляють  циклони,
Тайфуни  з  очима  хижими  –  
Очима  кагана  орди.  
Їх  ловлять  вдягнені  в  сіре
Бородаті  старі  рибалки,
Кидаючи  конопляний  невід
В  прозору  синю  глибінь
І  майструючи  човни  гостроносі
На  березі  Скель  Сподівань.  
В  очах  твоїх  море
Неспокою  вічного,
Де  хвилі  думок  трощать  барки,
А  я  флібуст’єр  –  шрам  на  шрамі
І  пливу  навмання,
Бо  жодної  зірки
І  компас  поцупила  відьма,
І  хронометр  показує  час  
Короля  Едуарда  Сповідника,
А  бом-клівер  і  фок  
Зірвано  шквалом  істерик.
У  морі  твоїх  очей  –  
Морі  вікінгів,  дочок  Доріди  
                                                               і  синіх  китів
На  реї  іспанської  бригантини
Мене  (як  корсара)  повісили
Якось  уранці  
Коли  Сонце  було  голодним,
Коли  сіль  виїдала  очі…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913234
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2021

Розчахнута брама

           «Бо  слово  втрачене
               Знов  стало  біля  брами…»
                                                                 (Пауль  Целан)

Я  стою  біля  брами
Розчахнутої,  як  діжа
В  якої  відвалилося  дно,
Я  стою  на  межі  
Між  містом  і  пустелею  степу
І  бачу  очима  сірими
Як  філософи  несуть  на  продаж  
На  ринок  світу  сього  
Свої  бороди  нестрижені,  незачесані
Наче  думки  після  сієсти  в  Мілеті.
Я  бачу  гетер  корінфських,
Що  несуть  уламки  мідного  дзеркала,
Граючи  веселу  мелодію  Аркадії
Срібними  дзвониками  Родосу,
Що  причеплені  до  босих  ніг
(Пилюка).
Зрадницький  степ,
Якому  паротяг  заозерний
Будує  майбутнє
З  цеглинок  пари  та  гуркоту,  
Вабить  дорогами-зміями
У  Ніщо.  
А  я  вірую  в  ковилу  та  Сонце
І  досі  лишаючись  коло  брами  відчиненої:
Брами,
Яку  ніхто  і  ніколи
Не  зачинить  руками  мозолистими,
Не  приколотить    до  воріт  щита  з  драконом
Хвостатим,  як  все,  що  минає,
Не  замкне  їх  списом  гострим,
І  не  крикне  голосно  з  мурів
За  обрій  втікаючим  хмарам  білим:
«Варвари!»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912045
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2021

На скронях

     «…  А  якщо  на  чиїхось  скронях  загусне  мох,  -  
               Відкрийте  всі  люки,  нехай  при  світлі  місяця
               Побачить  фальшивий  кришталь,  
               Отруту  і  черепи  театрів»
                                                                         (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

На  скронях  старого  ідола
Кам’яного,  як  все  минуле,
Гусне  оксамит  зеленого  моху:  
У  кам’яного  діда  –  сторожа  льоху,
Що  стоїть  на  кресах  –  він  теж  актор  театру  –  
Театру  абсурду,  де  коні  актори,  
А  трава  –  декорація,  а  сліди  на  піску  –  
Це  лише  літери  абетки  давно  забутої  –  
Абетки  тірсенів  чи  то  пеласгів,
А  вітер  –  це  лише  музика  –  музика  забуття.
Над  рівниною  сліпого  оракула  
Авгуром  чужим  читаю  книгу  Неба,
Здивовано  здоганяючи  поглядом
Політ  злиденного  крука:
Вистежую  чужинецьких  варварів,  
Випробовую  гостроту  стріли
Пальцями,  що  звикли  до  струн  ліри,
Сагайдак  і  руків’я  меча  –  шлях  вершника,  
Що  не  згубив  торбу  залатану
З  рукописами  пеанів-віршів
Про  бабака-провісника:
Насвистів  він  мені  пісеньку  –  
Пісеньку  про  майбутнє  розстріляне  –  
Прийдешнє  наше  зле,  неприкаянне,
Але  не  позичене,  не  загублене.  
А  на  скронях  чи  то  на  кресах  
Мох
В  того  самого  дідугана  кам’яного,
Що  сторожить  льох  великий,
Що  досі  таки  не  розкопаний,
Не  розкрадений,  не  розорений
Зайдами.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911586
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2021

Замість струн

                 «Що  там  у  мені  причаїлося
                     В  такий  час  сумний?»
                               (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Ми  танцювали  
Ногами  босими  під  музику  вітру
По  землі  притрушеній  попелом
Під  жовтим  Сонцем.  
Ми  говорили  
Слова  колючі  наче  плоди  нетреби  
Мовою  темного  лісу  і  порожнього  поля
Під  жовтим  Сонцем.
Ми  лічили  
Білі  каміння  серед  чорної  гальки
На  рінні  ріки  сподівань  марних
Під  жовтим  Сонцем.
Ми  ліпили  
З  липкої  глини  людей  подоби  
Чи  то  богів  байдужих  краю  солом’яного
Під  жовтим  Сонцем,
Яке  слухало  крик  людини,
Що  знала  коли  впаде  дощ
Мідними  краплями  на  душу  хліба
Під  жовтим  Сонцем.  
Ми  жили  на  попелищах,
На  землі,  що  втомилась  
Дарувати  нам  зерна  кольору  Сонця,
Ми  жили  ніби  мріяли,  
Ніби  на  щось  сподіваючись
І  приносили  треби
У  печері  підземного  мороку
Тій,  що  стала  чужою.
Ми  пішли,  заховавши  Істину
Десь  там  –  у  глибинах  спогадів
Шляхом  жовтого  Сонця.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908947
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2021

Холодна монета Місяця

 «Березень  –  швидкоплинна  тінь,  
     Січень.
     У  моїх  старих,  наче  Небо,  зіницях…»
                                             (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Я  збираю  в  діряву  торбу  метафор
Тіні  весни  Петрарки  –  
Цегляної  квітки  Етрурії,
Хвилинами  чужих  анемон  Тоскани  –  
Квітів  холодного  вітру  
Босоногої  Мнемозини  –  
Дочки  Урану,  сестри  Океану,
Діви  старої,  очі  якої  стали  прозорі
У  відблисках  Місяця  –  срібного  флорина,
Що  раптом  викотився  
На  стару  скатертину  Неба:
Він  загубив.  Хто  ж  іще.  Більше  нікому.  
Хотів  кинути  –  вічній  жебрачці  Ночі:
Ver  cinereo  tectum  velamine  
Nox  rimosas  mus.  –  
А  ми  це  повторюємо,
Шепочемо  наче  молитву,  
Наче  закляття  весталки,  
І  своїми  очима  –  старими  як  світ  –  
Які  вже  все  бачили  –  
Поспішаємо  поглядом
За  тінями  березня  –  замерзлого  зайця,
Що  тікає  назустріч  колючому  снігу:
Туди,  де  птахи  дзьобами  довгими
Пишуть  в  повітрі  сонети
І  трохи  прози  –  бо  березень,  березоль  –  
Час,  коли  все  тимчасове:
Навіть  дерева  плачуть,
Навіть  квіти  –  шматочки  блакиті,    
Навіть  срібний  флорин  Місяця  
Не  для  нас.  Для  Атіса  –  царя  Меонії,
Батька  Тірсена.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=908540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.03.2021

Центуріон очерету

«Він  тоги  не  має  й  зорю  не  благав,
   Він  іде  за  листком,  що  кружля  перед  ним…»
                                                                                 (Пауль  Целан)

Останній  патрицій  осені,
Що  мав  колись  тогу,
Та  втратив  –  
З  неї  пошили  прапор  –  
Останній  прапор  вовчиці
Ватаги  пройдисвітів  Ромула,
Горожанин  останній  журби  
(Urbi  et  Orbi!),
Бо  осінь:  час  бігти  стежиною  
За  жовтим  листочком  ільму,
Що  поволік  вітер  –  
По  землі,  по  землі,  по  землі  –  
По  цій  –  потрісканій  –  
Бо  осінь  –  час  сивочолих  
Центуріонів.  
Він  підіймався  сходами:
Думав  –  ведуть  вони  в  Небо  –  
Останній  аристократ  очерету  –  
Цар  сутінок,  князь  вигадок,
Герцог  білого  моху:
Зійшовши  на  башту
Побачив  –  там  осінь  –  
Там,  де  холодна  синява,
До  якої  безодня
І  годі  долинути.
На  башту  зійшов
Етрусків-расенів-заброд:
Волоцюг,  як  і  всі,  хто  живе
В  цій  країні  телят,
Хто  марить  і  снить,  бо  життя  то  є  сон,  
Зійшов,  а  там  осінь:
Куди  не  поглянь  –  всюди  осінь:
В  Італії  хижій,  
У  Скитії  дикій,  
І  навіть  в  Елладі  –  
Лиш  осінь,  і  листя,  і  вітер.
І  тога  –  подерта  на  прапор
Повстанців.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907896
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2021

Випити сни

     «…За  кого  ж  ми  сни  наші  вип’ємо,
             Як  не  за  жорно?»
                                                             (Пауль  Целан)

Сни,  в  яких  достигає  пшениця,
Жовтогарячі  сни  колеса  Сонця  –  
Воза  огненного,  в  яке  повпрягав  
Коней  білих  нестримних  шалених
Час  (а  ми  його  бачимо).
Сни  солом’яні  літа  довершеного
Вип’ємо  замість  меду  п’янкого  –  
Бо  Час  (а  ми  йому  треби  вершили…)
Келих  піднімемо  снами  наповнений  –  
Таки  цими,  серпневими,  ковиловими:
Піднімемо  келих  за  жорна:
Важкі,  кам’яні  –  які  все  перемелюють:
Радість,  журбу,  одкровення,  ніч  і  натхнення:
Навіть  оту  чорноту  Ночі  одвічної  –  
Все  перемелюють  –  сиплеться  борошно:  
Біле  розсипане  борошно  зір.  
Руки  які  з  того  пилу  зірок  тісто  замісять?
В  печі  якій  хліб  нам  спечуть  
З  тіста  отого  небесного?  
Ми  оремо  землю  –  кожного  разу
Як  кусень  щербатий  Місяця-коржика
Травам  накаже  рости.  
Оремо,  в  плуга  впрягаючи  
           Білих  коней  світанку,
                   Чорних  коней  ночі,
                         Каурих  коней  вечора,  
                               Чалих  коней  присмерку.
Оремо  землю  чорну
В  яку  колись  ляжемо  попелом  
Наших  домівок.
Ми  –  подорожні  вічні
Кидаємо  в  праматір  землю  –  
Ні,  не  зерна  –  зірки.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906894
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2021

Той, що зачиняє брами

[i]                  «Це  той,  хто  присвоїв  собі  мої  очі.
                     Він  їх  привласнив  тоді,  
                     коли  зачиняються  брами…»
                                                                                     (Пауль  Целан)[/i]

Якийсь  дивак  нетутешній
Малював  на  моїх  вікнах  папороть  –  
На  вікнах,  що  завжди  люблять  світло
І  дарують  промені  необачним  мешканцям
Дому,  що  стоїть  на  піску,
Що  висипався  з  клепсидри  Вічності:  
Ним  рахували  епохи  –  так  необачно,  
А  він  висипався.  
Добре,  хоч  ходить  вулицями
Попід  вікнами,  попід  тинами  і  парканами
Художник  білих  папоротей,  
А  не  той,  то  зачиняє  брами
І  краде  сірі  очі  людей  тиші  –  
Щоб  не  бачили,  щоб  блукали  в  темряві:  
Там,  де  потворки  шукають  тебе  –  
Необачного,  недоречно,  непотрібного.
Той,  що  зачиняє  брами
Приходить,  коли  настає  темрява,
Ховає  вкрадені  очі  в  скриньку
Зроблену  в  чорного  дерева  –  
З  тису  старезного  і  отруйного,  
Що  ріс  в  забутій  ущелині,
Проклятій  шаманом-калікою
Народу  довгих  мечів  і  кудлатих  коней
В  ущелині  сірих  каменів  і  річки  холодної,  
Куди  ніхто  не  ходить,  не  бродить,
Не  колобродить,  ніхто,  
Навіть  Мара  оминає  його.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902027
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2021

Зимові сни

                   «Заснути  хочу  сном  осінніх  яблук…»
                                                                               (Федеріко  Гарсія  Лорка)

Зима  мокра  й  холодна
Наче  арктична  риба  Каласта,
Наче  плющ  отруйний  в  лісі  лисиць,
Наче  білий  мох  білого  дня  Касте  Суму
Нашіптує  сни  вужа.
А  Місяць-невдаха  нашіптує:
«Сон  це  не  страшно…»
(Він  знає.  Як  не  він  то  ще  хто…)
А  може  Місяць  це  теж  яблуко  –  
Але  не  осіннє,  а  кам’яне,
Що  надто  довго  висіло  
На  невидимій  гілці  минулого
І  не  падало  в  оцю  безодню  Ніщо,
А  кам’яніло,  сіріло,  мертвіло  –  
Бо  бачило  сон  –  надто  ніякий,
Надто  одвічний  –  про  вир  круговерті  –  
Той  самий.  Отой,  що  завжди.  
Хотілось  заснути  –  заблукати  у  сни  їжака,
Разом  з  колючим  філософом  межичасу  
Бачити  зоряну  ніч  (над  листям  торішнім).
Сон  –  це  не  страшно.  Той  безхатько  правий.  
Той  блукач.  Той  кулястий  ліхтар.  
Той  волоцюга.  
У  яблучних  снах  
Буду  пити  срібним  кратером  сидр.  
А  може  й  кальвадос  –  іспанський.  
У  снах.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900015
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2021

Вік золотий

   «Вік  золотий  було  вперше  посіяно…»  
                                                       (Публій  Овідій  Назон)

                                 Винахіднику  плуга  –  щиро.  

Вік  золотий  зернами  кольору  Сонця
У  землю  чорну  масну
Перший  орач  волів  щойно  приручених
У  перше  ярмо  дерев’яне.
І  перший  плуг  з  рогу  оленя  і  кореня  дубу.
Перший  орач  ліпив  глеки  
З  глини  кольору  золота  
І  малював  чорним  –  кольору  ночі  і  мудрості
Знаки  закручені  –  втілення  Вічності  –  
Знаки  Галактики  –  сліди  солі  розсипаної
На  долівці  тьми.
Чи  то  молока  розлитого  корови  одвічної.  
Ще  залізо  не  краяло
Перший  хліб  гарячої  печі,
Ще  меча  ніхто  не  вигадав
І  не  тямив  ним  плоть  шматувати,
І  не  гострив  його  біля  кузні  кіптяви:
Кузні  лихих  чаклунів  руди  болотяної.
Ще  земля  була  щедрою,  а  поле  неміряне,  
Ще  вершників  степ  не  знав,
І  земля  не  стогнала
Під  копитами  номадів  довгих  мечів,
Ще  Сонце  вмивалося  –  наче  прокинулось
Водою  світанків  і  рік  
Незнаних,  неназваних,  ненаречених
Ще  треби  приносили
Тільки  Землі-Праматері,
А  не  Арею  –  мечу  двосічному,
Ще  земля  була  щедрою,
А  Місяць  рогатий  до  худоби  лагідним,
Ще  до  епохи  сокир  бронзових  
Було  тисячі  літ…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898994
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2020

Людина, що стояла на мосту

   [i]                                «Під  берегом  острова  одне  об  одне
                                       Б’ються  бортами  порожні  човни…»
                                                                                                                   (Гійом  Аполлінер)[/i]

Коли  пишеш  есей  про  авторів  текстів  (байдуже,  поетичних  чи  прозових,  хоча  в  епоху  модерн  поети  писали  поетичну  прозу,  а  прозаїки  віршували),  хочеться  писати  про  творців  які  перемогли.  Це  окрилює,  це  Акутагава  Рюноске  програв  –  він  сам  це  визнав,  це  відчувалось  в  усіх  його  новелах  і  віршах  –  він  програє.  І  то  у  нас  на  очах.  Те  саме  можна  сказати  про  багатьох  –  Маяковського,  Плужника,  Рембо,  Бодлера  і  багатьох  інших  –  вони  програли.  Хоча  мали  всі  шанси  перемогти.  Хто  програв  битву  з  дурнями,  хто  з  катом,  хто  з  темрявою,  що  сидить  в  глибина  свідомості.  Хто  просто  з  духом  розчарування  та  зневіри.  Я  хочу  написати  есей  про  людину  яка  перемогла,  яка  сказала  всім  і  собі:  «А  я  ще  є».  Попри  все  –  попри  жахи  війни,  безглуздя  індустріальної  епохи,  смертельне  (для  інших)  поранення,  шпиталь,  тюрму,  шахраїв,  зраду  друзів.  Попри  все.  Я  хочу  написати  про  людину,  яка  стояла  на  мосту  Мірабо  і  вже  завдяки  тільки  цьому  стала  людиною  вічності  –  я  пишу  есей  про  Гійома  Аполлінера.  Про  людину,  що  нехтувала  всіма  звичними  формами  -  від  граматики  до  стилістики,  яка  не  була  провісником  епохи,  яка  не  вписувалась  в  епоху,  яка  просто  створила  епоху,  а  потім  решта  людей  вже  намагались  вписуватись  в  його  поетичний  світ.  Кожен  по  своєму.  Але  кожен  невдало.  На  відміну  від  переможця  Гійома,  інші  приборкувачі  Пегаса  та  майстри  пера  чи  просто  провінційні  каламарі  не  розуміли,  що  треба  не  вписуватись  в  сучасність  і  не  протидіяти  сучасності,  а  творити  світ  сучасності.  Вигадувати  його.

Треба  справді  бути  переможцем,  щоб  зуміти,  будучи  білоруським  поляком,  так  опанувати  французьку  мову  і  культуру,  щоб  стати  більшим  французом  аніж  самі  жителі  Галії,  генієм  французької  поезії.  На  війну  він  пішов  добровольцем.  Як  він  міг  не  піти  битись  і  помирати  за  Францію,  якщо  він  вже  став  справжнім  французьким  поетом?  Хай  навіть  йому  і  відмовили  в  громадянстві.  Ну  що  ж  іще  робити  поляку  серед  зелених  пагорбів  Пікардії  та  між  барокових  химерій  паризьких  вуличок  як  не  піти  вмирати  за  Францію?  І  то  не  за  корсіканського  шибеника,  а  за  республіку.  Його  творчість  війна  розчахнула  навпіл.  Точніше  на  троє.  Як  це  знайомо  нам  –  все  написане  ділити  на  «до  мобілізації»,  «після  мобілізації»  та  «після  демобілізації».  Але  так  спокійно  споглядати  війну,  всі  ці  жахи  і  писати  в  цей  час  про  красу,  відшукуючи  її  там,  де  її  принципово  не  може  бути  –  це  ніхто  з  поетів  не  зумів  –  тільки  він  –  нащадок  поліських  аристократів,  що  сконструював  псевдонім  з  уламків  свого  довжелезного  імені.  Як  імено  може  складатися  з  шести  слів  (навіть  для  шляхтича  уродзоного!)  –  це  для  мене  загадка.  Гірша  едіпової.  У  мене  було  таке  відчуття,  що  він  відчував  –  стрибне  рано  чи  пізно  з  висоти  свого  довжелезного  імені  в  провалля  небуття,  як  в  часи  міфічні  софоклівсий  сфінкс  шугонув  у  прірву,  коли  розгадали  його  загадку.  Але  я  помилявся  –  Аполлінер  не  загадував  загадок  і  навіть  не  розгадував  їх  –  він  був  деміугром  в  літературі,  а  не  Прометеєм,  що  дарував  поетичний  вогонь  сучасникам.        

Ім’я  можна  змінити.  Можна  навіть  змінити  Батьківщину  і  назватися  шаманом  іншого  бога    чужого  племені.  І  приностити  треби  чужому  Сонцю.  Але  корені  підрубати  неможливо.  Навіть  якщо  людина  рубає  їх  самостійно.  Навіть  якщо  на  батьківщині    не  бувала  зроду  і  народилася  бозна  де  –  серед  вічного  міста  цезарів,  а  дитинство  взагалі  пройшло  в  сентиментальній  Італії  та  в  картярському  Монако.  Корені  даються  взнаки.  Гійом  Аполлінер  пише  французькою  мовою  твір  «Лист  запорожців  турецькому  султану».  А  потім  неодноразово  згадує  в  віршах  то  «кіммерійські  сутінки»,  то  «небесні  Дунаї»,  то  знову  з’являються  запорожці  і  степи  неозорі  прямо  серед  Парижу.  До  того  ж  «мої  запорожці»!  Саме  не  якісь  там  екзотичні  чи  гоголівські  запорожці,  а  саме  його  запорожці.  Для  нього  це  рідне  і  своє.  Крім  Франції  він  зумів  (хоч  на  мить)  втілитись  в  Україну.  Все  там  –  у  Скіфії-Україні  –  і  вхід  до  підземелля  мертвих,  і  політ  в  Небо.  А  тут  Париж  і  його  алкоголі.  Тут  блукають  вулицями  Пан,  Христос  та  Ерос.  І  ніякі  не  автомобілі,  що  вдираються  в  рядки  віршів,  як  щойно  вони  вдерлися  нахабно  в  лабіринти  вулиць.      

                             «Коли  прийде  твій  час  і  в  кіммерійській  млі…»

Де  ж  іще  шукати  імлу  поету,  як  не  в  сумній  і  вітряній  Кіммерії,  де  як  казали  елліни  є  вхід  до  пекла  –  в  Тартар?  Це  тут  можна  ненароком  попрощатися:

                             «Прощай  Прощай
                               На  горло  скаране  сонце»

Він  ще  не  знав,  що  Сонце  скаране  на  горло  не  тільки  в  Парижі  –  коли  за  вікном  століття-потворка,  Сонце  водять  на  страту  регулярно  і  то  в  різних  землях,  навіть  там  де  правителі  прийшли  з  пітьми  і  не  знають,  що  таке  Сонце.  А  мандрувати  в  потойбіччя  необхідно  саме  в  Кіммерії.  Чи  то,  перепрошую,  у  Скіфії.  Кіммерія  –  це  надто  по  гомерівськи.  Сказати  «Кіммерія»  -  це  все  одно,  що  зазирнути  в  забуті  часи.  Але  поетам  то  дозволено.  Хоча  далеко  не  всі  користуються  цією  індульгенцією  і  зазирають.  Мандрувати  в  потойбічний  світ  можна  і  в  Сарматії.  Чи  то  на  кресах.  Як  кому  належить.  Але  не  судилось.  Балансувати  на  межі  життя  довелось  таки  в  Пікардії,  а  помирати  в  Парижі.  І  усвідомити  -  горло  Сонцю  перерізали  не  тільки  там  –  у  синіх  чарівних  степах,  але  і  тут  –  у  Франції.

Українство  виглядає  з  його  віршів  як  не  ховай.  Визирає  як  шабля,  яку  не  сховаєш  під  модним  піджаком.  «Полум’ярем  горю  між  вас  храмовики…»  -  о,  як  це  по  українськи  –  згоріти  з  кимось,  а  не  жити  в  ім’я  їхніх  ідей  і  нести  ці  ідеї  людям.  Кохання  для  нього  завжди  нещасливе,  а  життя  сумне  –  так  ніби  він  всеньке  життя  боронив  шаблею  неіснуючу  Україну,  яка  живе  тільки  у  мріях,  а  не  вічно  вільну  Францію.  Полум’я  інквізиції  –  це  для  нього  «гніздо  одваги»,  а  не  ганебна  сторінка  історії  людства.  І  можна  нескінченно  писати  з  траншей  листи  Лу,  яка  і  не  збиралась  тебе  чекати  і  просити  в  неї,  ні  не  кохання,  де  там,  книжку  якогось  англійського  реаліста.  Бо  романтику  потрібно  торкнутись  реалізму  –  бодай  в  книжці.  Його  не  лякає,  що  оця  Лу  його  швидко  забуде,  що  «скоро  пам’ять  моя  розчиниться  в  порожнечі»  -  може  тому,  що  лякатись  взагалі  не  варто.  Варто  лише  споглядати  красиві  «нетривкі  квіти  вибухів».  Вартує  чогось  тільки  перемога  –  і  в  оцьому  «місті  метеорів»,  і  в  «інституті  молодих  сліпців»,  і  в  «садах  урочистих  сяйв»,  і  в  «сотнях  міст»,  де  «в  гаморі  губивсь  їх  слів  правдивий  зміст»  -  перемога  над  собою,  над  нездоланним,  над  одвічним  страхом  смерті,  над  безглуздям  світу  сього.

Аполлінер  –  поет  міста.  Але  не  того  Міста,  що  оспівав  Еміль  Верхарн  –  то  місто  монстр,  місто  страшне,  хоч  і  гідне  великого  епосу.  Місто  Аполлінера,  це  поліс  абсурду,  безглуздя.  Його  не  варто  боятися  хоча  б  тому,  що  взагалі  нічого  не  варто  боятись.  Але  співати  про  щось  крім  Міста  –  неможливо.  Весь  світ  став  містом.  Навіть  шанці  війни  –  це  теж  місто.  Місто  поширилось  на  всю  планету  і  на  всі  сфери  буття  людини.  І  це  життя  в  Місті  –  це  алкоголь.  Життя  п’янить  сильніше  за  будь-який  «Арман’як»  чи  подвійний  «Бурбон».  Життя  Гійом  п’є  і  п’яніє  ним.  Навіть  таким  –  сучасним  –  позбавленим  сенсу.  Бо  в  цьому  нескінченному  місті  якщо  і  прийде  знову  Христос,  то  цього  ніхто  просто  не  помітить.  Не  помітить  і  все.  Бо:

                                             «…  Ніч  відходить  неначе  прекрасна  метиска
                                                         То  сумирлива  Лія  чи  Фердіна  кігтиста
                                                         І  ти  п’єш  алколголь  цей  палкий  як  життя
                                                         Життя  що  ти  пєш  як  п’янюче  пиття…»
                                                                                                         
Він  справді  стояв  на  мосту.  І  не  тільки  в  той  сумний  вечір  1912  року  –  він  стояв  на  мосту  все  життя.  На  мосту  між  минулим  і  майбутнім,  на  мосту  між  смішним  і  трагічним,  між  потворним  і  прекрасним.  Він  стояв  на  мосту  над  рікою  часу.  На  його  щастя  це  міст  звався  мостом  Мірабо  і  був  на  Сеною.  Я  з  жахом  думаю,  щоб  було,  якби  це  міст  був  над  Німаном  чи  Прип’яттю,  чи  (не  дай  Бог!)  над  Дніпром.  З  того  часу  міст  Мірабо  став  сумним  мостом  і  туди  часто  приходять  поети-самогубці  щоб  кинусь  головою  вниз  у  каламуть  вічності.  Я  –  автор  цього  неприлизаного  есею  теж  людина  модерну  –  цієї  епохи  самогубців.  Але  мені  не  потрібен  міст  Мірабо  щоб  поставити  поетичну  крапку  в  книзі  буття.  Страх  смерті  можна  долати  будь-де.  І  воєн  вистачає,  і  помирати  є  за  що.  Навіть  через  сто  років  після  Аполлінера.  Ми  вивчили  його  уроки,  хоч  і  були  поганими  учнями.  А  хто  в  ХХІ  століття  може  назвати  себе  хорошим  учнем  модерну?

Є  такі  люди,  про  яких  Ернест  Гемінгвей  писав:  «Людину  перемогти  неможливо.  Людину  можна  вбити,  але  перемогти  людину  неможливо».  Саме  до  такий  людей  належав  Гійом  Аполлінер.  Перемігши  Смерть  на  війні  він  був  вбитий  «іспанкою»  після  повернення  з  того  божевілля.  Був  вбитий,  але  не  переможений.

Примітка:  На  світлині  –  той  самий  міст  Мірабо  і  поет  Гійом  Аполлінер.  Не  стрибайте  в  Сену  з  каменем  за  пазухою,  якщо  часом  будете  на  ньому  стояти...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898305
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2020

Річки Сонця і річки Місяця

На  Русі  і  в  оточуючих  слов’янських  та  чудських  землях  річки  завжди  текли  або  з  півночі  на  південь,  або  з  півдня  на  північ.  Або  дарували  Борею  свою  воду,  або  забирали  в  нього  холодний  подих  і  прозорість.  На  берегах  таких  рік  селилися  бородаті  русини,  а  безбороді  русини  хлюпались  в  них  і  прали  в  їх  прозорій  воді  свій  сірий  одяг.  Не  менш  бородаті  вікінги,  що  вміли  тримати  в  руках  сокиру,  любили  хвилями  цих  річок  плавати  на  своїх  довгих  човнах  з  кінською  головою  і  крізь  діряві  вітрила  дивитися  на  руді  язики  округлого  Сонця.  Чудь  ловила  в  цих  річках  рибу  м’якими  сітями-пастками  промовляючи  при  цьому  свої  слова-окрайчики:  «Хива  кала!»  і  мружилась,  дивлячись  на  сріблясті  боки  коропів  і  карасів.  Окунів  вони  називали  «Пікікас  лінту»,  вугрів  лаяли  чорними  словами,  здіймаючи  втомлені  очі  до  неба  в  пошуках  волоцюги  Місяця.  Русини  –  поляни  та  тиверці  на  берегах  цих  річок  любили  місити  глину  і  малювати  на  лизаних  вогнем  глеках  знаки  неочікуваного  Козлотура  білого  Овна.  (А  чого  ми  тоді  очікували?  Точніше,  кого?  Старчика  Або?)  

У  таких  річках  у  дуже  давні  часи,  коли  клімат  був  тропічним  і  не  по  дитячому  спекотним,  а  Сонце  менше  нагадувало  царгородський  помаранч,  водилися  крокодили.  Ці  ненажери  навіть  не  здогадувались,  що  у  часи  прийдешні  та  майбутні  варяги  будуть  на  плинні  піщані  мілини  цих  річок  витягувати  свої  дерев’яні  струги,  а  русини-уличі  будуть  над  річковими  урвищами  та  ярами  ліпити  свої  глиняні  хати,  накривати  їх  соломою  і  співати  вечорами  свої  сумні  тужливі  пісні-линви  про  птахів  осокових  мокряків.  У  ті  забуті  навіть  Богом  часи  крокодили  річок  Сонця,  річок-компасів  клацали  гострими  зубами-конусами  і  ковтали  все,  що  ненароком  потрапляло  до  води,  навіть  великих  вусатих  і  хвостатих  щурів  (Фе!  Яка  бридота!),  а  лисі  мастодонти  трубили  світанок  і  кликали  хвостатих  мавп  на  сніданок.  Потім  стало  холодно,  мокасинові  заброди  малювали  на  обличчях  кольорові  візерунки  вохрою  і  смажили  на  берегах  вже  холодних  річок  м’ясо  волохатих  важкоступів  мамутів  і  зубробізонів  з  розумними  карими  очима.  Слухали  при  цьому  як  виють  злі  білі  вовки  і  розповідали  довговолосим  жінкам  казки  про  ведмедів-грибоїдів.  Самі  ж  вони  грибів  не  їли  –  гидували.  Сонце  вони  називали  зайцем  ґоґодзів,  а  Місяць  зневажали,  як  зневажали  потім  борсука-землерия-пана  на  галявинах  Залісся.  Тоді  річки,  що  текли  з  півночі  на  південь  живилися  холодними  талими  водами  Великого  Льодовика,  а  ті,  що  текли  на  північ  з  півдня  впиралися  в  велику  блакитну  стіну,  утворюючи  холодні  прозорі  озера-моря,  в  які  любив  зазирати  Місяць  –  ще  юний  і  не  злий.  При  цьому  Місяць  посміхався  і  фарбував  свого  чуба  і  щоки  вохрою  –  щоб  бути  схожим  на  мисливців,  що  грілись  всеньку  холодну  ніч  біля  ватри,  щоб  зранку  знову  піти  вбивати  тварин  і  їсти  їх  пружне  м’ясо.  При  цьому  Місяць  підморгував  вухастим  їжакам  смерекового  криволісся.

Були,  звісно,  на  Русі  ріки,  які  текли  з  заходу  на  схід  і  зі  сходу  на  захід.  Але  таких  річок  на  Русі  не  любили,  вважали  їх  якимись  неправильними  річками,  на  їхніх  берегах  жити  соромились.  Русини  –  навіть  древляни  і  білі  хорвати  називали  такі  річки  Річками  Білого  Очерету,  кидали  в  них  округлі  чорні  камінці  і  кричали  при  цьому:  «Сонце,  отямся!»  Варяги  відмовлялись  на  таких  річках  грабувати-вбивати  і  мовчали,  коли  між  долинами  цих  потоків  на  вододілах  і  суходолах,  через  болота  і  ліси  тягнула  по  колодах  їх  кораблі-струги  всіляка  cвoлoтa  Після  хрещення  русини,  особливо  синьоокі  сівери  на  берегах  таких  річок  будували  церкви  використовуючи  лише  білу  глину,  домішуючи  до  неї  солому  і  колоди  для  таких  храмів  брали  тільки  кленові,  гадаючи,  що  гострі  листки  цих  дерев-самітників  захистять  будівничих  від  великоротих  вухастих  демонів.  Навіть  Разін,  якого  важко  назвати  варягом  –  занадто  він  інакше,  аніж  вікінги,  думав  про  замашну  сокиру  сильнорукого  царського  служаки  –  і  той  бешкетував  та  грабував  у  тих  місцях,  де  річка  Юл,  яку  чудь  називала  Рав  несла  свої  води  в  море  Хозарське  з  півночі  на  південь,  а  ті  місця,  де  вона  вертала  на  схід  називав  Водами  Копит  Бика  і  забороняв  там  навіть  топити  полонених  дівчат-бусурманок,  а  не  те  що  з  таких  річок  пити  і  лити  в  них  кров  поганих  (на  його  думку)  людей.  Князь  Володимир  Великий  називав  такі  річки  річками  Рогніди,  а  Ярослав  Мудрий  казав  про  такі  річки,  як  про  річки  Залізної  Шапки.  Князь  Мстислав  Затятий  такі  річки  не  любив  страшно  і  якось  сказав  своїй  залізовбраній  ощетиненій  списами  дружині:  «Побратими  меча!  Краще  пошукати  міста  Тмутаракані,  аніж  володарювати  на  берегах  таких  брехливих  річок!»  Розстріляний  більшовиками  письменник  Борис  Вогау  (1894  –  1938),  що  був  з  роду  німців-поселенців,  коли  бував  з  друзями  на  берегах  таких  річок  завжди  виливав  у  прісну  воду  келішок  саморобної  селянської  горілки,  примовляючи  при  цьому:  «Вечір  густий  ховає  німу  березу  в  кошик  століття…»  

Якось  я  ловив  у  такій  річці  осетрів  (не  буду  згадувати  назву  цієї  річки  вночі  –  я  пишу  цей  есей  серед  ночі,  коли  за  вікном  пітьма  і  сили  зла  всемогутні).  Зі  мною  тоді  в  човні-чайці  був  Рудий  Зачарований  Мандрівець.  Ми  спіймали  велетенського  осетра  з  відмітиною-шрамом  на  лівому  боці  –  роздивляючись  сліди  зубів  ми  зрозуміли,  що  той  слід  лишила  щука  –  стара  як  світ.  Довгорилий  осетер  жадібно  ковтав  повітря,  плескав  зябрами,  наче  хотів  проковтнути  злого  злодія  Місяця.  Ми  різали  його  біле  м’ясо,  як  різали  колись  варяги  круторогих  волів  слов’ян  і  смажили  на  жадібних  язиках  ватри  запашні  шматки  їжі  замурзаних  селян.  Рудий  Зачарований  Мандрівець  сказав  мені,  наминаючи  черговий  соковитий  шмат  риби,  що  був  приправлений  індійським  перцем  та  левантійським  коріандром:  «Хвилі  цих  річок  сумують  за  русалками  та  водяниками,  що  покинули  ці  води  та  жабуриння  тоді,  коли  повелителі  бронзових  ножів  принесли  на  березі  однієї  з  таких  річок-сиріт  требу  на  тризні  за  степовим  ватажком  племені  –  викрадачем  биків.  Тоді  вони  порушуючи  степовий  звичай  принесли  в  жертву  чорного  коня  замість  білого  швидконогого  жеребця…»  Я  повірив  йому  –  з  того  часу  журба  не  полишає  мене.  Я  пишу  лише  сумні  пісні.  На  Русі  таких  піснярів  називали  берладниками  синьої  хмари,  не  давали  їм  білого  хліба,  а  чорний  житній  краяли  для  них  гострим  ножем  –  робили  хлібу  боляче.                                                

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=897729
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2020

Межа ностальгії

                               «Я  підійшов  до  межі,  за  якою
                                   Припиняється  ностальгія,
                                   За  якою  сльози  стають  
                                   Білосніжними  як  алебастр.
                                   Сутінки  моєї  душі!»
                                                                       (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Падолист  вчорашніх  віршів,
Пізня  осінь  гіркої  кави  самотніх  роздумів
На  килимі  мертвого  листя,
Що  нагадують  жмутки  непотрібних  рукописів
Алхіміків-чорнокнижників  епохи  чуми  
(І  жодного  клаптику  шовку)
Малюють  межу  ностальгії  –  
Білою  фарбою  холодного  відчуження:  
Яка  завтра  зникне  під  таким  же  білим  снігом
Ще  більш  холодим,  аніж  байдужість  тих,
Що  пішли  в  сутінки  –  сутінки  світу,  
А  не  моєї  свідомості,  бо  там  Ніщо.  
Межа  –  
Я  переступаю  її  вологе  лезо:
Розумію,  що  Час  розрізаний,
Час  кавалкований  і  пошматований:
А  я  наодинці  з  епохою  темряви  –  
Навіть  Бог  втомився  і  вирішив  відпочити
Від  споглядання  цього  заціпеніння.  
А  десь  в  пивницях  старого  замку  серця
Шумовиння  вина  кольору  вохри
Тих  часів  коли  Сонце  грона  повнило
Солодким  соком  пізньої  радості.
От  тільки  крук  на  мосту  Тайгайському  
Отому  з  якого  видно  потяги,
Що  летять  у  степ  осінній
Мене  щоразу  запитує
(Щоразу  як  падолист):
«А  може  в  тому  замку  живуть  привиди?
Сивочолі,  шляхетні  та  неприкаяні  –  
Може  таки  живуть?»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895529
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2020

Знову сни

 [i]                      «Ти,  любий  марнотрате,  не  владар
                           Отого  спадку,  що  марнуєш  нині,  —
                           Природа  щедра,  та  красу  не  в  дар,
                           А  в  позику  лише  дає  людині…»
                                                                                                   (Вільям  Шекспір)[/i]

Знову  сняться  сни.  То  приємні  і  казкові,  то  важкі  тяглі  як  мішане  холодною  водою  грузьке  болото.  Якщо  всі  снива  переповісти,  то  подумають,  що  вар’ят.  Тому  сиджу  і  мовчу.  Мовчу,  себто,  не  пишу.  Мовчу  пером.  Такий  вже  я  вродився  каламар  –  за  мовчання  приймаю  відсутність  чорних  знаків  на  папері.  Слова  то  можна  говорити  своєму  котові  –  але  йому  то  що  –  для  нього  всі  люди  пусті  базікали.  Навіть  Господар  і  той  –  марнотратник  звуків,  а  я  то  взагалі  логосоман.  Ні,  щоб  сказати:  «Няв!»  І  все  зрозуміло.  А  то  потягло  його  на  хвільософію  ту  кляту  клапату  чи  то  на  любомудріє  книжне.  І  хто  його  отого  безглуздя  навчив?  Оцього  співмешканця,  що  пригощає  смаколиками,  коли  йому  зазирнеш  в  очі  багатозначно.  Хто  його  до  того  спонукав?  Який  дідько  чи  тітка?  Ще  й  взявся  розказувати  мені  свої  сни.  Я  ж  йому  не  розказую  свої  сни  –  не  розказую,  як  мені  наснилася  мишка.  І  я  злапав  її  сіреньку  в  куточку  за  хвостик.  Йому  таке  ніколи  не  насниться,  може  тому,  що  він  теж  сіренький  –  і  очі  в  нього  сіренькі,  і  шкарпетки  сіренькі,  і  тексти  сіренькі.  

Ех,  друже  ти  мій  хвостатий-вусатий  і  волохатий!  Писав  би  ти  краще  вірші!  Або  пісеньки  свої  муркотальні.  Я  ж  бо  до  твоїх  порад  прислухаюсь  і  мову  твою  котячу  розумію.  На  відміну  від  мови  вітру,  що  мені  чужа.  Бо  вітер  оповідає  про  підміну.  Начеб-то  не  вітер  він,  а  чудь.  Не  хочу  про  підміну  чути  –  насниться.  А  надворі  осінь  глуха  і  зла  –  а  тут  ще  в  снах  підміна.  Не  хочу  таке  бачити,  коли  дощ  холодний.  Колись  вже  було  таке  –  здалося,  що  як  засну,  то  насниться  підміна.  Я  тоді  три  ночі  не  спав  –  заснути  боявся  і  побачити  такий  сон  навісний.  Потім  зрозумів,  що  сни  можна  гортати,  як  сторінки  грецької  книги,  що  писана  на  острові  Патмос  і  заспокоївся.  Відтоді  я  люблю  читати  книги,  що  писані  на  острові  Патмос  перед  сном.  А  оскільки  життя  це  сон,  а  сон  це  інша  форма  життя,  то  виходить,  що  я  читаю  тоті  книги  перед  життям.  Негарно  виходить.  Але  нічого  з  цим  не  зробиш.  Краще  читати  книги  до  життя,  аніж  після  життя.        

А  сниться  таке,  що  боронь  Боже  комусь  оповісти.  І  не  тільки  Боже,  а  й  Буже.  Течи  собі  і  далі  в  море  солоне,  а  мене  боронь.  Снилося,  що  країні  моїй  загірній  караїми  товчуть  мак  у  ступі.  А  я  в  темній  кенасі  розмовляю  з  Богом  сумним.  Все  питаю  його  про  щось  сокровенне,  а  він  мовчить  –  тільки  хитає  головою  скрушно.  А  я  козак,  і  рука  так  і  хоче  відчути  в  руках  замашну  шаблю.  І  жадають  руки  рубати  тою  шаблею  пружну  плоть  ворога-зайди.  А  я  замість  того  все  шукаю  якусь  Істину  незнану  й  невідому,  як  земля  нічия.  І  питаю  в  порожнечі  лункої:  «А  де  ж  то  наш  гетьман?  Які  церкви  мурує,  на  яких  горах  і  кручах?»  А  потім  снилося,  що  в  кутку  глек  повний  води  зачарованої.  А  потім  той  глек  великий  взяв  та  й  перекинувся  і  розбився  сам  по  собі.  І  вода  потекла  на  сусідів  –  отих  що  під  землею  в  Тартарі  живуть.  І  глек  той  ліпили  берладники.  Був  на  ньому  візерунок  кольоровий,  та  облупився.  Була  на  тому  візерунку  Істина,  але  де  там  тепер  її  прочитати  чи  побачити  у  візерунках.  Я  кинувся  ту  воду  переймати  –  та  де  там!  Хіба  переймеш  воду  руками…  А  потім  наснився  той  самий  сон,  що  снився  мені  тридцять  років  тому  –  з  гаком.  З  тим  самим  гаком,  що  чіпляє  за  ребра.  Тільки  снилось  продовження.  Як  і  тоді  –  кожен  наступний  сон  був  продовженням  попереднього.  Снилось  мені,  що  звати  мене  Кармаджан,  і  що  живу  я  в  якісь  країні  за  горами  (тільки  не  в  загірній,  а  саме  за  горами!),  і  навколо  руїни,  і  йде  війна,  і  живуть  в  тих  руїнах  нещасні  люди…  А  тепер  знову  те  саме  в  тому  сні  –  знову  війна  і  руїни,  тільки  я  зістарівся  на  тридцять  років  і  автомат  в  руках  тримати  несила.  На  тридцять  років  постарів  я  в  тих  снах.  З  іржавим  гаком.  Що  теж  зістарівся.  Цікаво,  а  тому  Кармаджану,  якщо  він  існує  насправді,  а  не  тільки  в  країні  мого  сну,  теж  сниться  щоночі,  що  він  то  я?  І  що,  він  теж  у  снах  командував  взводом  у  степах  териконових  сарматських?  І  читав  вірші  нікому  не  зрозумілі  байдужій  до  всього  публіці?  Невже?  

Прокинувся  і  подумав:  «А  може  я  Далай-лама?  Тільки  не  цей,  нинішній,  що  загубив  свою  Батьківщину  і  ніяк  не  знаходить  по  злим  чужинам,  а  інший.  Що  я  реінкарнація  його  святості  та  лай  бла  ма  п’ятого  Нгаванга  Лобсанга  Г’яцо.  І  мені  треба  мурувати  Поталу…»  А  потім  подумав:  «Яка  дурниця!  Такого  не  може  бути!  Я  не  можу  бути  Далай-ламою,  бо  ніякого  «Я»  не  існує  –  «Я»  -  це  ілюзія,  тимчасове  сплетення  дхарм.  А  якщо  «Я»  не  існує,  то  я  не  можу  бути  кимось,  навіть  собою  бути  не  можу,  не  те  що  Далай  ламою.  І  Поталу  мурувати  не  моя  справа.  Тут  хоч  би  Істину  пізнати  або  людство  врятувати,  а  то  взявся  Поталу  лагодити  –  теж  мені  штукатур  знайшовся…»

А  ту  іще  людина  зі  світлим  чубом  сказала,  що  немає  в  мене  ніякого  кота.  А  з  ким  же  я  тоді  щодня  розмовляю?  Ні,  не  права  ця  людина  світлочуба.  Є  в  мене  кіт.  І  сни  мені  сняться  щоночі.  Коли  наважусь  спати  і  сни  бачити.  Наважусь,  бо  щоразу  боюсь,  що  насниться  таки  мені  справжній  сон,  в  якому  відкриється  Істина.                    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891635
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2020

Малахітова людина

                                   «…А  я  хотів
                                           У  небуття  зануритись  щасливим…»
                                                                                           (Франческо  Петрарка)

Малахітова  людина
Кришить  своє  серце  в  сільницю,
Хоче  посолити  світ
Своєю  кров’ю  зеленою:
Нерозчинною,  мідною,
Восьминоговою.
Людина  вирізьблена  з  малахіту
Тупцює  шляхом  чумацьким
За  сіллю  гіркою  сивашською,
Полічивши  кістяки  рогатих  волів
Та  каурих  мулів  готських  –  
Серед  тирси  минулого,
Серед  ковилу  снів  жахних.
Малахітовий  жевжик
Співає  не  рапсодію  –  реквієм
Кожному,  хто  вміє  літати
Разом  з  журавлем-монахом:
Цибатим  філософом  сфагнуму.  
Малахітовий  чоловічок
Вважає  себе  коштовністю,  
Не  знає  як  перейти  брід  
Ріки  Молочної  білої:
На  дні  соми  поснулі  
Ковтають  все  кам’яне:
Серед  отої  глини  жовтої
З  якої  колись  глеки  зліплять
Для  вина  яблуневого…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887949
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2020

Час пітьми

 «Коли  настане  час  ти  в  кіммерійській  тьмі  
     Шукати  марно  будеш  тінь  мою…»
                                                                       (Гійом  Аполлінер)

У  Кіммерії  пітьма,
Яка  шириться  від  молока  
Чорної  кобилиці,
Що  надоїла  сива  жінка
Вдягнена  в  овече  руно
І  грубе  полотно  шерстяне.
Пітьма  шириться  від  кожної  краплі
Білої,  наче  імла  на  Степом,
Наче  туман  у  леваді  снів,
Наче  борода  жреця  Праматері  Світу.
У  пітьмі  розчиняються  тіні  –  
Діти  віковічної  темряви,
Що  в  час  згасання  заграви
Шурхотіли  ковилою  разом  з  ящірками,
Давали  притулок  хвостатим  мишам
Від  синього  ока  зозулястого  яструба,
А  тепер  в  Кіммерії  пітьма:
Час,  коли  навіть  Місяць  заснув,
Зник  у  своєму  сховищі,
Коли  навіть  зорі  згасли  як  свічки,
Вкрадені  беззубою  відьмою
І  сховані  у  цупкий  мішок  для  непотребу.  
Тільки  стукіт  копит  –  
Коней,  що  ніколи  не  сплять,
Тільки  крик  сови  –  
Птаха  мудрості,
Тільки  шелест  тростин  
Мислячого  очерету.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886276
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2020

Берег ріки

             «Вогню  вогонь  не  покладе  межі
                 Дощі  не  каламутять  глибини
                 Та  схоже  схожим  назавжди  живе,
                 Чуже  чужим  живитись  може…»
                                                       (Франческо  Петрарка)

На  березі  ріки  мовчазної,
Яку  оспівав  флорентієць  –  
Вигнанець,  сумний  пілігрим,
Блукалець  лісів  безнадії  
(Навіть  там,  де  сонячно).
На  березі  річки  чекання
Човняра,  що  не  гірш  Одіссея
Знав  про  весло  все.
Я  шкодую,  що  він  не  Улісс,
Я  ховаю  монету  в  кишеню,  
Затискаю  її  між  пальцями  –  
Монету  –  шматок  Сонця,
З  рельєфом  дельфіна
На  стороні  дня,
З  написом:  «Ола  пернойн»*
На  стороні  ночі.  
Я  чекаю  на  майстра  весла
(Йому  не  потрібні  вітрила  –  
Тут  вітер  помер)
Мовчазного  як  сутінки,
У  країні  кімерів-молокоїдів,
Бородатого,  наче  Сократ.
Він  колись  був  рибалкою
І  ловив  сріблястих  плавців
У  мереживо  днів  –  не  своїх.
І  думав,  що  не  плавці  то  лускаті,
А  сталеві  ножі,
Що  раптом  перестали  тонути
У  воді  вічності.
Я  чекаю,
                             чекаю,  
                                                       чекаю
Отого  мореплавця,
Що  проміняв  прозоре  море
На  каламутну  ріку.
Чекаю.
Марно.  

Примітки:
*  όλα  περνούν  –  я  навів  іоніййський  варіант  вимови  цієї  фрази.  Насправді  на  монетах  Міста  Щасливого  –  Сабії  Борисфеніди  такого  напису  ніколи  не  писали.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885365
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2020

Помах крил

[i]  «Чи  досягну  корінням  королівства
           В  якому  народилася  вода  і  достигає?»
                                           (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)[/i]

Я  літаю  між  краплями  
Дощу  нескінченного,
Що  почався  відколи  
Небо  зазирнуло  в  свічадо
Моря  синього  і  глибокого
Як  журба  самотності.
Годі  пірнати  
У  його  темні  глибини
Черепахам  кам’яних  філософій
Бородатих  пророків  віку  машин  –  
Залізних.
Годі  шукати  Сонце  –  
Це  жовте  око  невчасності
У  кам’яних  лабіринтах,
Які  збудували  монахи
Чорної  віри  Бон.  
А  я  літаю  між  краплями,
Що  падають  важкими  думками
З  хмар-меланхленів,  
Які  заховали  Сонце  –  
Від  мене  –  сонцепоклонника,  
Що  звик  мандрувати  у  пошуках
Світанку  –  як  мрія  синього.  
Помах  уявних  крил  –  
Які  не  лишать  тіні
Навіть  тоді,  
Коли  визирне  забуте  Сонце.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880486
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.06.2020

Дикий аґрус

 [i]                              «Ми  нудні  наче  книги,
                                   Спочинем,  бо  осінь…»
                                                                       (Поль  Верлен)[/i]

Дикий  аґрус  достиг  
Під  небом  Верлена
Серед  лісу  зелених  рук,
Що  тягнуться  жаданням  доторку:
Доторку  Порожнечі.  
Терпкі  і  кислі
Зелені  ягоди  дикого  аґрусу  
Біля  стежки  босої  німфи  –  
Подруги  Пана  –  вічно  сумної  Ехо,
Що  чекає  на  крик  –  крик  чорноптаха.
На  стежі  лісовій  –  стежі  Персефони  –  
Кам’яній  і  колючій  –  
Наче  справді  судилось  їй
Прикрашатися  диким  аґрусом
І  ожиною  марних  мрій
Грають  виставу  Есхіла
Сумні  кентаври  з  очима  воловими
І  наяди  фрігійського  водограю  –  
Холодного  –  бо  все  охололо:
І  слова,  і  голос,  і  навіть  сліди  козлоного:
В  театрі  без  глядачів:
Хочуть  сказати  нам  –  прозорим,
Що  все  минає,  все,  навіть  темрява,
А  ви  думали  лише  літо.
Хочуть  сказати
Що  всі  люди  вміють  літати
Тільки  забули  про  це  ненароком
(Згадав  колись  тесля  Дедал  –  
Даремно).  
А  я  збираю  плоди  дикого  аґрусу  –  
Кислі  ягоди  Порожнечі.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880308
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2020

На струнах

                               «На  струнах  роялю  порожнього
                                   Павуки-акробати…»
                                                                     (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

На  струнах,
Яких  давно  не  торкалися  пальці
Ні  старого  музИки
З  сивою  бородою  невідомого,
Що  в  синіх  венах  минулого,
Ні  юної  шанувальниці  Діоніса,
Якій  пасувала  би  арфа,
А  не  чорний  рояль  –
Гість  з  потойбічного,
Страшний  свідок
Мертвих  поетів  звуків,
Душі  яких  розчинились  в  Синяві.
На  цих  струнах
Живуть  музИки  тиші  –
Восьмилапі  поціновувачі  гемолімфи,
Що  грають  мелодії  нечутні  нам,
Не  чутні  вухастим  стрибунам,
Не  чутні  шкірястим  літунам,
Не  чутні  ловцям  сірих  мишей.
На  своїх  шовкових  струнах  вони
Слухають  музику  Ночі  –
Ноктюрни  сірих  метеликів,
Шепіт  липкої  темряви.
На  струнах,
Які  замовкли  –  хто  зна  чи  назавжди,
Які  зроблені  з  бронзи  –
Металу  яскравого  Сонця
І  голосистих  бджіл  степу.
На  цих  струнах  живуть
Восьмиокі  Арахни  –
Колишні  красуні,  колишні  ткалі
Візерунків  буття  веселого.
Струни  часів  бронзи
Мовчать.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879647
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2020

Монолог скрипки

[i]                                          «Б’є  в  рамена  засмаглі
                                             Метеликів  чорна  зграя
                                             Білі  змії  туману  
                                             Сліди  замітають…»
                                                                   (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)[/i]

Не  турбуйте  мене,
Коли  граю  я  на  залізній  скрипці
Фатальне  соло
Лише  для  слухача  одного  
Під  небом  світанків  і  синяви  –  
Під  оцим  куполом  вічності,
Під  білими  хмарами  сну,
Над  жовтими  кульбабами  яви.  
Не  турбуйте  мене,
Коли  я  стискаю  залізну  скрипку
Напередодні  акорду  короткого
Затамувавши  подих,
Обережно  торкаючись  пальцем
Струни  сталевої.
Мою  фугу  почує  
Слухач  –  по  той  бік,
По  той  бік  поля  квітучого  –  
Неораного,  несіяного,  незнаного
Нами.  Мною  –  
Дивака-музики  на  ймення  Харон.  
Не  турбуйте  мене:  
Замість  нот  збирані  зерна  нірвани
Бережу  паче  пастор
Береже  овечок  чорних  і  білих
З  якими  Судний  День  зустріти  мріє  –  
Там  –  де  небо  цілує  озеро:
Воду  меотів.
Не  турбуйте  мене  –  
Скрипаля  бронзових  нот
Дзвінких  і  легких  як  Сонце
Коли  перед  концертом  –  
Перед  коротким  соло
Перед  фугою  нашого  часу
Я  одягаю  фрак  –  
Кольору  трави  і  землі  –  
Таки  нашої.    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876448
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2020

Музика мовчання

                           «Про  те,  як  тріщать  цикади
                               І  маки  цвітуть  –  ми  знаємо,
                               Самі  ж  в  глибокому  схроні
                               На  арфі  без  струн  граємо…»
                                                       (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

   Лицарям  Місячного  Сяйва  та  Горобиних  Ночей

У  глибинах  глини,  у  нутрощах  скель,
Під  корінням  старезних  дерев,
Що  снять  ароматом  конвалій  Неба
Ми  вирили  схрони  –  глибокі,  наче  колодязі,
Тихі,  наче  птах  світанку  опівночі.
Ми  чекаємо  слушного  часу,
Граємо  на  різблених  арфах  –  
Арфах  без  струн.
Ми  граємо  музику  тиші,  
Співаємо  пісні  мовчання  –  
Тут,  в  глибинах  землі.
Нас  чують  тільки  корені  –  
Підземні  руки  столітніх  буків
І  ясенів  синього  вечора  –  
Нашу  пісню  мовчання.  
Нам  сняться  сни  про  майбутнє  –  
Сонячне,  як  червнева  шипшина
І  високе,  як  Вега  у  липні,
Сни  про  країну  загірну,
Про  Землю  Майбутнього  –  
Нам  –  мрійникам  лісу,
Шукачам  незримого  і  невідомого,
Нам  –  прочанам  таємного,
Лицарям  сяйва  Місяця.  

А  десь  на  поверхні  зеленотравній
Серед  лісу  тінявого  і  яглицевого
Бродять  люди  босоніж  
І  дослухаються  –  
Вухом  до  землі  вологої  тулячись,
Хочуть  почути  музику  –  
Музику  нашої  тиші.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=873543
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2020

Рибалки

 «Каміння  спить,  і  пси  лежать  дрімотні.
   Ах,  ніч  сумна,  як  ночі  ті  скорботні,
   що  ждуть,  щоб  ранок  повернувсь  назад…»
                                                                             (Райнер  М.  Рільке)

           Тим,  хто  розмальовував  глеки.  Щиро.  

Рибалки  ловили  осетра,
А  витягли  камінь  –  
З  нутра  Бористену  –  
З  ріки  верболозів  і  чапель.

Рибалки  ладнали  човен  –  
Смолили  йому  боки
І  дерев’яне  черево.
Аж  бачать,  а  то  Місяць,
Який  пливе  по  Небу
Глиняних  снів  землеробів.
Взяли  вони  отой  камінь  –  
Округлий,  як  все  минуле
(Чи  то  не  камінь,  а  серце,
Що  давно  скам’яніло,
Бо  втратило  сподівання),
І  потягли  на  гору,
Де  якісь  диваки    палили
Свої  солом’яні  хати,  
Щоб    ніколи  не  згадувати
Про  те,  що  сподівалось,
Про  те,  що  мріялось,
І  про  що  малювалось
На  глиняних  глечиках,
На  дерев’яних  снах
І  солом’яних  платтях
Чужих  наречених.

Рибалки  ладнали  сіті
Для  риби  на  ймення  сонце,
А  бачать,  що  то  одяг
Для  них  –  
Жебраків  і  відлюдників.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871675
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.04.2020

Твій дім

[i]                                    «Я  також,  згадай-но,
                                             Пиловбрана,  прилетів  сюди
                                             Журавлем…»
                                                                                           (Пауль  Целан)
[/i]
Твій  дім  стоїть  
У  Кварталі  Латинському,
В  синьоокій  Лютеції
У  кам’яному  Парижі  –  
Серед  міста,  в  якому  немає  
Жодної  барокової  кам’яниці,
Твій  дім  (наче  сірий  кляштор)
Бовваніє  темним  опудалом
На  березі  Сени  –  
Ріки  непрозорого  часу,
В  якій  Франсуа  ловив  пічкурів  –  
Отой,  що  Війон  –  
Отой,  що  розбійник  і  злодій,
Гравець  у  слова  і  майстер  ножів.

Твій  дім  серед  міста
Нечесаних  галів,  
Безхатьок-ваґантів,
Що  діжку  нечемних  пісень
Жбурнули  в  пивницю.
А  з  вікна  визирає  Бодлер,
І  щось  там  про  осінь
Холодну  і  сіру.  

Твій  дім  серед  міста,
Де  жоден  дивак
Залізною  вежею  небо  не  ранив.
Ти  в  місті  живеш,
Де  ніхто  не  палив  ще  на  площі
Магістра  лицарів  Храму,
Де  ніхто  не  пірнав
У  потік  каламутний
З  моста  Мірабо,
Поставивши  крапку
В  сумному  вірші  про  любов.
………………………………
Я  бавлюсь  словами  в  тюрмі  –  
У  тюрмі  почуттів  –  
У  в’язниці  людей.
Прилетів  журавлем  ненароком
У  місто  твоє
Оточене  мурами  слів
І  полечу  горобцем
Або  подихом  вітру
У  передмістя:
Шукати  сліди  на  воді.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871674
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.04.2020

Серафим і Смерть

                                   «Світ  дикий  і  пустий.  Земля  і  Небеса
                                       Осиротілий  рід  людський  жаліють.
                                       Без  квітів  луки  і  без  яхонту  перстень…»
                                                                                               (Франческо  Петрарка)  

Про  різне  філософствував  Серафим,  споглядаючи  марноту  Міста.  Дуже  навіть  про  різне.  Теми  для  роздумів  виникали  в  його  хаотичній  свідомості  самі  по  собі,  або  були  надіслані  з  надхмарних  сфер,  або  підказувались  Тими,  Що  Минають.  А  таких  людей  було  в  ті  часи  чимало  на  вулицях  Міста.  Особливо  типи  теплими  літніми  днями,  коли  час  сієсти  ще  й  не  думав  починатись,  а  час  пробудження  зі  сну  вже  поринув  в  Лету.  Я  не  знаю,  хто  спонукав  Серафима  думати  про  Смерть.  Не  я  –  це  точно.  З  вишніх  сфер  до  Серафима  приходили  теми  світлі,  радісні,  метафізичні,  одухотворені,  а  такі  ось  понурі  та  декадентські  –  ніколи.  Сам  же  Серафим  наслідував  Конфуція  і  любив  повторювати  мудрість:  «Ми  ще  не  знаємо,  що  таке  життя,  звідки  нам  знати,  що  таке  смерть?»  І  тому  філософствував  і  говорив  про  життя,  намагаючись  зрозуміти,  чим  є  цей  феномен,  ця  дивина  буття,  ця  флуктуація  ентропії,  цей  спосіб  існування  колоїдних  розчинів.  Чи  вдалося  Серафиму  зрозуміти,  що  таке  життя  –  не  знаю.  Не  відаю.  Мені  він  про  це  нічого  не  говорив.  І  для  мене  запитання  «що  є  життя?»  так  і  лишився  відкритим  і  загадковим.  Навіть  незвіданим.  Як  Terra  incognita  для  Джеймса  Кука.  Як  Велика  Порожнеча  для  Юрія  Гагаріна.  У  чому  сенс  життя,  я  ще  якось,  з  горем  навпіл,  зрозумів,  і  то…  

І  я  був  вкрай  здивований  і  навіть  знічений,  коли  довідався,  що  Серафим  крім  всілякого  іншого  філософствує  про  Смерть.  Не  очікував  я  такого  от  такого  повороту  думки  в  його  бесідах  і  судженнях  –  не  очікував!  Але!  

Якось  зранку  я  здійснював  прогулянку  Містом  з  метою  приємного  марнування  часу  (точніше  часопростору,  бо  час  з  простором  поєднаний  нероздільно!)  і  періодичного  заповнення  легень  повітрям,  в  якому  досить  багато  кисню.  Це  мені  необхідно  для  роботи  мозку.  Не  встиг  я  повернути  на  куті  Вулиці  в  пошуках  крамниці,  де  продають  різні  смачні  і  корисні  для  тіла  нашого  напої,  я  помітив  випадково  Серафима,  що  лежав  собі  на  тротуарі,  що  зроблений  для  перехожих,  на  імпровізованому  килимку  з  легкою  посмішкою  на  устах  і  розпочатою  пляшечкою  горілочки  прозорої  в  руках.  Біля  Серафима  знаходись  двоє  Тих,  Що  Йдуть  Мимо  (не  плутайте  з  Минаючими!).  Один  із  цих  вищезгаданих  громадян  республіки  знаходився  в  вертикальному  положенні  тіла  відносно  поверхні  землі  (суворо  перпендикулярно  до  поверхні  Землі),  а  інший  на  вприсядки,  як  сидять  на  жердинці  курочки  та  півники  або  громадяни,  що  перебувають  під  вартою  держави  за  скоєні  порушення  суспільного  устрою.  Обидвоє  Тих,  Що  Йдуть  Мимо  були  молодими  людьми,  років,  так,  приблизно,  двадцяти  восьми  з  половиною  з  часу  їх  народження.  З  хвостиком.  Одягнуті  вони  були  охайно,  демократично,  трохи  навіть  естетично,  але  не  без  легкої  зневаги  до  свого  зовнішнього  вигляду.  Капелюхів  на  головах  їхніх  не  було,  напевно,  по  причині  доволі  теплої  погоди  і  поведінки  лагідного  Сонця  –  світила  нашого,  яке  в  той  день  лисини  людські  не  припікало.  Ось,  думаю,  спитають  вони  зараз  Серафима  про  погоду  –  яка,  мовляв,  нині  погода  в  Місті.  Або  спитають  Серафима  про  заморське  зілля,  яке  сушать,  мелють,  а  потім  набивають  ним  білі  паперові  трубочки  і  запалюють  їх,  а  дим,  що  від  того  зілля  палаючого  навіщось  вдихають.  Спитають  про  наявність  цього  зілля  в  Серафима.  Але  ж,  ні!  Зовсім  інакше  вони  запитали!  Замість  такого  звичного  запитав  один  Той,  що  Йде  Мимо  в  Серафима:      

-  Шановний  Серафиме  Петровичу!  Скажіть,  а  що  таке  Смерть?  

Ну,  думаю,  зараз  Серафим  скаже  молодій  людині  куди  він  зараз  має  піти  і  з  якою  метою,  і  хто  він  такий  пояснить  йому.  Але,  ні!  Не  так  трапилась  ця  подія,  не  так  вона  відбулась.  Серафим  здивовано  подивився  на  людину  чоловічої  статі,  зневажливо  посміхнувся  і  відповів:  

-  Дурницю  Ви  сказали,  молодий  чоловіче,  пане  без  капелюха!  Дурницю!  Я  Вам  пробачаю,  звісно,  бо  не  відали  Ви,  що  таке  от  говорите.  Як  можна  дати  визначення  тому,  чого  не  існує?  Неможливо  це!  Бо  немає  ніякої  смерті,  вигадки  все  це.  Придумали  для  того,  щоб  людей  лякати.  Але  чимало  людей  повірили  цій  безглуздій  вигадці  і  бояться!  Людина  –  це  зовсім  не  колоїдний  розчин  поліпептидів,  зовсім  не  білкове  тіло,  не  хребетна  двонога  тварина  з  гіперцефалізацією.  Людина  –  це  Дух.  А  Дух  –  безсмертний,  незнищенний,  вічний.  Дух  не  може  припинити  існування.  Дух  тільки  змінює  тілесну  оболонку,  втілюючись  знову  і  знову,  змінюючись,  як  змінюється  візерунок  в  калейдоскопі,  але  зникнути  не  може.  І  якщо  ви  не  пам’ятаєте  про  свої  минулі  втілення,  то  це  не  означає,  що  їх  не  було.  Я  ось  пам’ятаю.  Якщо  існує  якийсь  візерунок  дхарм,  то  зникнути  він  не  може,  може  тільки  змінитись.  І  змінюється.  Щосекунди.  Те,  що  Ви  називаєте  смертю  є  тільки  хитким  містком  між  двома  перевтіленнями  Духу.  Між  двома  перетвореннями.  І  найкращий  доказ  вічності  Духу  –  нинішнє  існування  кожного  з  нас.  Крім  того,  оце  ось  оце  поєднання  дхарм  –  елементів  психіки,  елементів  «Я»  -  цей  орнамент  постійно  змінюється:  «Я»,  що  було  хвилину  тому,  зовсім  не  те  «Я»  в  цей  момент  часу,  а  ще  через  хвилину  буде  зовсім  інше  «Я».  Виходить,  що  я  кожну  мить  помираю  і  виникаю  знову.  Це  означає,  що  смерть  –  це  просто  безглузда  ілюзія,  гра  вашої  хворобливої  уяви.  Крім  того,  Дух  людини  це  лиш  частинка  Суті  Всесвіту.  І  можливо  злитися  з  Абсолютом  Всесвіту  воєдино.  А  Суть  Всесвіту  безсмертна  і  незнищенна.  Так,  що  не  докучайте  мені  зі  своїми  дивними  фантазіями  і  затьмареннями.  І  йдіть  собі  блукати  Містом.  

Здивувались  Ті,  Що  Йдуть  Мимо  почувши  такі  слова  Серафима,  дуже  здивувались.  А  потім  пішли  собі,  як  і  належить  Тим,  Що  Йдуть  Мимо.  Звичай  у  них  такий  є  –  йти  собі,  минати.  Так  вони  і  все  життя  минають.  А  потім  в  іншій  іпостасі  втілюються  і  знову  минають  –  все  мимо  та  мимо…  

Написав  я  оце  –  оцю  повість  сумну  чи  то  веселу  і  ось  в  такому  вигляді  вирішив  виставити  її  на  загальний  огляд  моїх  читачів  і  шанувальників.  І  почитальників.  Але  раптом.  Але  ось  трапилось  –  несподівано.  Не  встиг  я  перо  своє  воронове  відкласти,  не  встигло  чорнило  на  ньому  висохнути,  не  встиг  я  притрусити  папір  з  текстом  золотим  пилом  (як  любив  це  робити  Оноре  де  Бальзак),  не  встиг  я  наповнитись  відчуттям  власної  гідності  і  посміхнутись  радісно,  як  зайшов  до  мого  «кабінету  невдахи»  Уважний  Читач.  Він  завжди  заходить  невчасно  і  недоречно.  Зайшов  він,  значить,  і  без  будь-якого  «добридень»  чи  «перепрошую»  прямо  з  порогу:  

-  Добродію!  Пане  писако!  Прочитав  я  назву  вашого,  з  дозволу  сказати,  «оповідання»  «Серафим  і  Смерть»  і  подумав:  а  чи  не  «вбити»  Серафима  зібрався  автор  повісті?  
-  Та,  Ви  що?    З  чого  Ви  отаке  вигадали?  
-  Знаємо  ми  Вас,  підступного  й  мерзенного  каламаря,  Ви  не  одного  свого  літературного  героя  «вбити»  зволили!  Навіть  тих,  прототипи  яких  живуть  собі  здоровенькі.  І  навіть  не  знають,  що  на  сторінках  Ваших  оповідань  вони  давно  загинули  найтрагічнішим  чином.  Та  Ви  вбивця,  дядечку!  Вбивця  та  кровожер!  Неабиякий  до  того  ж!  
-  Безглуздя  та  абсурд  Ви  сказали,  шановний  пане  Уважний  Читач!  Повний  абсурд!  Серафим  –  істота  безсмертна,  вічна.  Він  хоч  і  безхатько,  але  вбити  його  неможливо.  Навіть  на  сторінках  оповідання  мого.  Навіть,  якщо  припустимо  помилковість  його  філософії  про  безсмертя  Душі.  Навіть  тоді.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2020

Сумний балаган

                                                 «…  І  поставив  я  в  серці
                                                           Невеселого  жарту
                                                           Балаган  без  акторів
                                                           На  ярмарку  жаху…»
                                                                           (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

У  моєму  серці  
Театр  акторів-безхатьок  
Балаган  вистав  моторошних,
Де  Гамлету  прострілили  серце
Зі  снайперської  гвинтівки.
У  балагані  отому  Гвідо
Пише  слова  сажею
На  сторінках  світанку  осені:
І  то  все  сценарії  
Вистави  про  безнадію,
Де  Арлекін-самогубець
Вкорочує  сумну  п’єсу  пташину  
Безглуздим  своїм  вчинком
Плямистого  шпака-пересмішника.
У  серці  моєму  паяци
Жарти  свої  невеселі  
Вигукують  в  порожнечу,
А  світляки  ліхтарики
Запалюють  за  кулісами
Бо  в  темряві  нашого  часу
Оту  виставу  страшну,
Оцю  комедію  моторошну
Ніхто  би  не  міг  побачити,
Якби  ніч  отак  совою  глипала
В  душу  кожного  перехожого.  
Отого  і  запалюють:
Засвічують  –  ніби  плачуть:
Не  сльозами,  а  жмутком  променів.  
У  виставах  мого  балагану
На  порозі  Бетельгейзе  глядачкою,
А  скрипаль  виграє  мелодію
Без  струн  у  тиші  такій  –  небувалій…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868181
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.03.2020

Фарби для Місяця

                                       «…  А  Місяць  цієї  ночі,
                                                 Як  на  горе  осліпнув
                                                 І  купив  у  Смерті
                                                 Фарбу  вихору  й  попелу…»
                                                                 (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Я  купляю  в  крамницях  Леванту
У  чорновбраного  Яго  –  
Меланхлена  венеціанського  –  
Старого  слуги  Республіки
Фарби  для  білого  Місяця  –
Посліплого  свідка  містерій,
Німого  аптекаря  і  алхіміка,
Що  дарував  трунок  
Кожному  коханцю  Музи  –  
Хворої  діви  Евтерпи.
Куплю  трохи  фарби
(Нехай  навіть  він  не  бачить)
Розмалюю  його  кольорами:
Кольорами  циклону  Атлантики:
Ненароком  всі  зрозуміють
Під  Небом  таким  невдячним,
Байдужим  п’янкої  офіри,
Що  ночі  у  нас  сині  –  у  нас  –  
Пілігримів  Півдня  –  
Коли  в  зеніті  Вега  –  
Зірка  надії  останньої
Божевільної  жінки  Пандори  –  
Першої  серед  рівних.
Позичу  в  водяника  Дожа  –  
Отого,  володаря  моря,
Меланхоліка  Бартоломео*
Три  дукати  для  чорної  фарби  –  
Фарби  нестримної  бурі,
Фарби  весняного  відчаю,
Фарби  таємної  мудрості  –  
Намалюю  на  Місяці  плями  –  
На  чолі  сліпого  Пророка.  

Примітки:
*  -  Бартоломео  Граденіго  (1259  –  1342)  –  хто  ж  іще…  Якщо  вже  кидати  обручку  в  лагуну  –  то  тільки  йому.    

Ще  примітки:  читайте  на  дозвіллі  «Історію  Венеції»  -  це  повчально  і  так  по  весняному  модерново.  Це  краще,  аніж  ловити  в  Адріатиці  пічкурів.  А  ви  ще  питаєте,  чому  над  храмом  Темпіо  Малатестіано  так  безнадійно  світить  місяць…  Та  оте  солоне  містечко  то  не  маленький  Рим  –  то  загублена  полотняна  торба  святого  Маріно.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=868085
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 15.03.2020

Вільні століття

                         «І  з  кучерявими  багряними  богами
                           Я  поруч  плив  у  ті  століття  вільні…»
                                                                             (Володимир  Набоков)

Епоха  синіми  пролісками
Проростає  крізь  зотліле  листя  віків,
Століття  намистом  бурштиновим
На  шию  веселих  богів:
Віщує  епоху  Свободи
Сміючись  сопілкар  Сонце.
Боги  свої  кучері
Миють  у  водоспадах  часу,
Люди-птахи
У  країні  своїй  загірній
Дзьобають  замість  зерен
Кванти  жовтого  світла.
Епоха  Свободи
Проростає  білим  підсніжником
З-під  важкої  землі  вічності,
Вухастим  зайцем  стрибає
Запашною  долиною  рясту  –  
Рясту  пориву  нестримності,
Гордим  оленем  крокує
Лісом  прозорим  пробудження.

Століття  Свободи
Співають  бадьорі  боги:
Молодими  тілами  кольору  бронзи
Славлять  нову  весну
Танцями  вітру  квітів.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867429
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 09.03.2020

Самотній вогонь

                                                   «Серед  пустелі
                                                       Я  бачив  вогонь!»
                                                                               (Накахара  Тоя)

Ті,  хто  розпалив  вогонь
Серед  моря  каміння,
Серед  океану  піску  –  
Просто  сумні  пілігрими:
Такі  ж  шотландці  –  
Сторожі  голих  пагорбів
Як  лицар  початку,
Який  не  знав,  
Чим  усе  завершиться,
Точніше,  знав,  але  
Не  хотів  нікому  сказати,
Бо  стати  пророком  
Було  нестерпно.  
Дим  у  зимовому  небі
Гіркіший  за  віскі  з  острова  Торі.
Немає  дороги  зворотньої
З  цієї  пустелі  самотності,
Де  замість  снігу
Падає  взимку  пісок,
А  небо  -    кольору  ртуті,
І  люди  ховають  обличчя
У  сховок  тканини  грубої,
Тканої  з  шерсті  верблюдів.
Повелитель  поганих  доріг
Шепотів  мені  про  порожні  колодязі,
Про  Срібну  Ріку
Вздовж  якої  блукати  й  блукати,
Куди  –  невідомо.  
Шепочу  сутри
З  іменем  Будди  Майбутнього  
І  мислю:  
Я  ще  живий!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864183
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.02.2020

Зимові гуси

                                                       «До  тих,  хто  іде
                                                           І  до  тих,  хто  лишається
                                                           Прилітають  гуси…»
                                                                                               (Нацуме  Сосекі)

У  місті  
В  якому  ніколи  не  було  трамваїв
Я  йду  вздовж  неіснуючої  колії,
На  вулиці,  де  зима  заморозила  душі,
Марно  виглядаю  зимових  гусей
Білих,  як  сніг  Країни  Ведмедиці.
Вони  прилітають  тільки  опівночі
Тихо,  наче  здивовані  сови
І  гелгочуть  нечутно
Про  великі  холодні  озера
Повні  сріблястої  риби.
Прилітають
Лише  до  самотніх  поетів  –  
Лише  до  самотніх.  
Було  темно
На  вулицях  Зимового  Міста
Спали  в  своїх  домівках
Перехожі  й  пожежники,
Щурі  і  коти,  водовози  і  злодії,
Кати  і  повії,  аптекарі  й  пекарі.
Не  спав  лише  Сторож  Снів
Моторошних  і  смішних,
Сірих  і  кольорових:
Снів,  які  загубили  мертві
І  назбирали  живі
У  своїх  хворобливих  мареннях.
Сторож  Снів  –  такий  безпритульний  –  
Блукав  з  ліхтарем
Під  чужими  вікнами:
Вікнами  снів.
А  я  виглядав  зимових  гусей,
Знав,  що  вони  прилетять:
Якщо  не  до  мене,  то  конче  до  когось.
Знав.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864168
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.02.2020

Дикі вишні

[i]        «Росисте  гроно  винограду
                 Під  вечір  потягне  лисиця…»
                                                     (Сімадзакі  Тосон)
[/i]
Коли  вітер  прийшов
                                     у  міста  катарів
Дикі  вишні  достигли
                                     в  садах  Провансу.
Коли  осінь  фарбує  
                                     пастеллю  П’ємонт
Перевалом  журби
                                     йдуть  та  йдуть  савойяри.
Альбігойці  збирають  зерно
                                     в  глеки  порожні  віри,
На  сторінках  старої  Біблії
                                     на  полях  намальовано:
Чи  то  люди,  чи  звірі.  

На  землях  старого  кляштору
                                     виноградники  та  переліг,
Сонце  дозрілим  яблуком
                                     козлоногому  Пану  до  ніг,
Чорні  вівці  слухають  Кальвіна  –  
                                     дерев’яним  пророком  млин.
Було  б  у  цих  селах  весело
                                     але  безнадія  і  сплін.  
Савойяри  несуть  туман
                                     у  торбах  сірих  містралю,
Хто  і  навіщо  гіркі  слова
                                     сіяв  у  глину  краю?
Цього,  оцього,  де  фіги  й  мигдаль
                                       цвітуть,  як  завше,  весною
Буде,  буде  косити  чума:
                                       людей  бо  нині  –  як  гною.
А  дикі  вишні  достигли  таки
                                       у  левадах  Провансу  зелених,
Присмак  гіркий  чергової  війни
                                       чорною  сіллю  у  венах.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=863338
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2020

Діти варварів

                       «Коли  сходить  Місяць
                           Дзвони  німіють,
                           І  відкриваються  стежі  
                           Серед  дрімучих  хащів…»  
                                                   (Федеріко  Гарсіа  Лорка)

Босоногі  мешканці  лісу
Збирають  білі  камінчики  –  
Округлі,  як  яйця  птахів  –  
Отих,  що  розтанули  в  небі  –  
Синьому,  наче  сни  форелі:
На  руїнах  гнилих  імперій
Мурують  нові  світи:
Заново.  Від  самого  початку.  
Синьоокі  діти  півночі
Рудочубі  –  малюють  на  шкірі
Відшліфованій  сімома  вітрами
Знаки  казкової  вічності.  
Хтось  там  новим  апостолом
Віщує  їм  про  прийдешнє,
Хтось  дарує  їм  віру
Принесену  в  козячій  торбі  –  
Дірявішій  за  епоху.  
А  хтось  декламує  Євангеліє  
Демосфеном  з  палаючим  поглядом  –  
Їм  –  дітям  простору,  
Онукам  Борея  нестримного,
Їм  –  людям  вогню.
І  там  –  на  руїнах  імперій
Огидних,  як  все  рабське
Діти  північних  варварів
Співають  пеан  про  високе,
Про  чисте,  прозоре  і  вільне.
Діти  моря  і  лісу,
Вітру  і  хвиль  високих,
Володарі  довгих  мечів
На  руїнах  потворних  імперій
Зорали  нову  ниву
І  сіють  тверді  зерна
Жита  –  хліба  майбутнього.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862369
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2020

Етюд безсніжної зими

             «…  Моя  рука
                       Виводить  ці  рядки  в  напівімлі…»
                                                                       (Гійом  Аполлінер)

Цієї  безсніжної  зими  душа  прагне  липкої  прози  –  солодкавої  і  тяглої,  наче  медова  офіра.  Хочеться  писати  річкові  есеї  –  непередбачливі,  як  гірські  потоки.  Хоча  кожен  потік  передбачливо  вливається  в  затоку  свідомості.  Але  жадається  саме  творити  есеї  –  втілювати  їх  громади  слів  на  папір  –  білий  як  сніг  –  якого  бракує,  якого  нема.  І  то  саме  есеї  –  не  готичні  новели  густою  палітрою  оливних  фарб  Франсіско  Хосе  де-Гойї,  і  не  сюжетні  оповідки  неврозів  модернової  людини  –  жовті,  як  кульбаби  в  травні,  і  навіть  не  важкі  декадентські  романи,  що  тонуть  залізними  дірявими  кораблями  у  глибині  часу,  важкі,  як  сира  земля,  а  саме  легкі  повітряні  есеї.  Є  в  них  щось  бджолине,  щось  воскове  –  ліпи  що  хочеш.  Хоч  коника  осідланого  (скачи  собі  за  синій  виднокіл),  хоч  ляльку  сліпу  (розмовляй  з  нею  про  що  хочеш),  хоч  свічку  (яку  будеш  потім  спалювати  вогнищем  чергового  автодафе,  розрізаючи  темряву  ножем  охряного  гострого  світла.  

Зимові  есеї  –  це  окрема  тема  у  нашому  поствізантійському  світі.  Хоч  дехто  і  впевнений,  що  це  хворе  дитя  варварства  і  ромейських  апологетів  (Візантія  –  хто  ж  іще)  десь  ще  агонізує.  Десь  –  у  неправильних  хворих  землях.  Але  де  там  –  то  хазари,  Золота  Орда,  охрещена  чудь.  Це  Воно  агонізує.  І  так  легко  передбачати  майбутнє  –  бо  все  повторюється.  І  все  вже  було.  І  це  так  гостро  відчувається,  коли  зима  безсніжна  і  все  оголено,  ну  геть  все  –  нерви,  люди,  дерева,  кам’яні  будинки,  степ,  людське  безглуздя.  

Зимові  есеї  особливо  соковиті  і  смакують  опівночі,  коли  хочеться  гарячого  чаю  і  теплих  думок.  Вони  як  зимові  яблука,  що  долежали  в  пивниці  до  своєї  пізньої  стиглості  –  і  не  замерзли,  і  не  попсувались  чорнотою,  а  налились  цукром.  Зимові  есеї  –  вони  як  бджоли,  що  несуть  цілющий  мед  у  вулики  нашої  свідомості.  Саме  бджоли,  а  не  різнобарвні  важкі  джмелі,  що  прокидаються  раніше  за  всіх  і  збирають  те,  що  іншим  не  вольно.  Джмелі  –  то  повісті.  Я  часом  думав,  що  зимові  бджоли  –  то  сніжинки  морозного  снігопаду  –  жалкІ  літуни  вуликів  зими.  Але  де  там  –  то  есеї.  Ми  ж  бо  не  двірники  і  не  охоронці  зимівників  –  ми  творці  текстів.  

Кожен  есей  –  а  зимовий  особливо  –  має  бути  в  якомусь  контексті.  Цим  контекстом  може  бути  епоха  –  час.  Або  хоча  б  годинник  на  руці  –  часомір.  Мірило  того,  що  виникло  раніше  всього  сущого.  Чи  не  вперше  в  історії  нині  народжуються  есеї  без  контексту.  Есеї  самі  по  собі.  Які  можуть  однаково  бриніти  прозорими  крилами,  що  в  епоху  Нерона,  що  в  часи  графа  Каліостро.  Ми  до  цього  не  звикли.  Нам  це  як  лезом  по  пучках  безіменних  пальців:  і  боляче,  і  недоречно,  і  не  зрозуміло  за  що.  І  головне  –  мордує  питання  –  навіщо?  

Може  нам  і  важко  про  це  думати  і  писати,  але  ще  важче  було  їм  –  тутешнім  есеїстам  ХІ  століття.  За  спиною  вічний  неспокій,  а  попереду  нескінченне  угро-фінське  море:  дикий  край,  що  не  мав  історії.  Ні  початку,  ні  точки  відліку,  ні  теперішнього,  а  значить,  і  ні  майбутнього  теж.  У  нас  хоч  була  візантійська  точка  відліку  –  чужа,  але  усвідомлення  першопочатку.  А  там?  Там  –  де  сонце  забарилось  визирнути  з-за  виднокраю?  Майбутнє  там  стає  минулим  навіть  і  не  почавшись.  О,  навіщо,  навіщо,  ми  принесли  в  той  край  сенс?  Невже  для  того,  щоб  той  світ  зліпившись  і  отримавши  якусь  форму,  вже  напівцивілізований  перетворився  на  пухлину  нещасної  планети  і  зжер  нас?

Минулі  п’ять  років  з  хвостиком  були  роками  світу  Ернеста  Гемінгвея.  Все  тут  знайшлося  і  знайшло  себе.  І  дзвін,  що  гудить  по  тобі,  і  Україна,  що  перетворилась  на  острів  в  Океані,  і  нескінченна  корида  –  пісок  і  жадібні  очі  юрби,  і  свято,  яке  завжди  з  тобою  –  бо  кожен  день  як  останній,  а  значить  свято…  Ще  трохи  «Снігів  Кіліманджаро»  -  бо  сенс  знайдено  і  одкровення  прийде,  нехай  хоч  і  в  останню  мить,  і  трохи  «Прощавай,  зброє»  -  після  демобілізації,  звісно.  Ну,  трохи  ще  Ремарка,  так,  на  додаток,  бо  на  східному  фронті  без  змін.  Нині  ж  час  «Боярині»  Лесі  Українки  і  ще  більше  Гійома  Аполлінера  –  всього,  від  «Алкоголів»  до  останніх  сумних  верлібрів.  Хоча  Дніпро  ледь-ледь  нагадує  Сену,  і  міст  Мірабо  ніхто  над  ним  не  збудує.  Але  вже  є  ностальгуючі  закохані  на  цьому  неіснуючому  мості  і  все  те,  що  звучить  у  пізнього  Аполлінера  –  нинішній  літературний  світ  –  це  чорнильниця,  яку  зробили  з  гільзи.  Її  не  хочуть  приймати  на  пошті,  коли  автор  раптом  захотів  свої  фронтові  спогади  відправити  додому  запаковуючи  їх  замість  картону  чи  поштового  паперу  в  старі  газети.  І  лишається,  наче  старий  солдат  Гійом,  писати  листи  Лу  –  існуючій  чи  неіснуючій  –  байдуже.  Бо  листи  в  порожнечу.  Може  вона  зрозуміє,  які  квіти  цвітуть  біля  шанців  на  війні,  як  читається  Дікенс  під  звуки  ворожої  канонади.  А  потім  раптом  сказати:  

«Та  я  не  скаржусь  я  радію  долі
Наперекір  всьому  наперекір  тобі
Я  поверну  ще  поверну  втікачку  Лу…»

І  писати  саме  так  –  без  розділових  знаків.  Бо  і  без  тебе  вже  розділили  тексти  на  «до»  і  «після».  Вже  і  без  тебе  вкрали  в  тебе  найдорожче  і  продовжують  красти,  що  лишилось.  Там  –  у  мішку  спогадів.  А  рідний  край?  Отой,  де  Савур-могила?  Отой  степовий  і  незабутній,  отой  –  наш.  Невже  теж  як  Аполлінер:

«Радісінький  що  виїхав  не  вернуся  назад
Хоч  за  чотири  дні  втомився  від  дороги
Повір  я  не  в  зажурі  я  веселий  так
Щасливий  і  сміюсь  римуючи  рядки…»  

Невже  ми  ще  здатні  бути  щасливими  після  всього  пережитого?  Тоді  чому  нічого  не  забувається,  а  інколи  і  не  пишеться?  

Таке  відчуття,  що  снігу  не  буде  вже  ніколи.  Хіба  що  в  Антарктиді,  і  то  дозовано.  Собача  зірка  Сіріус  перестала  бути  містичною  –  перетворилась  просто  на  холодне  око  Порожнечі,  що  глипає  на  нас  неприкаянних  і  віщує  собачі  дні  –  нові  злі  часи.  Добре  хоч  перетворився  з  Невблаганного  на  мале  цуценя.  Великий  Пес  став  віщуном  мисливця,  а  страх  десь  там  –  бігає  малим  песиком.  На  нього  ніхто  не  зважає.  Не  боїться  ніхто  і  нічого.  З  вічних  тем  для  есеїв  та  верлібрів  лишилися  теми  Смерті  та  Вічності.  Може  тому,  що  безсніжною  зимою  пасує  писати  про  неіснуюче:  ніякої  смерті  немає  –  то  все  ілюзія.  І  все  має  свій  кінець,  навіть  Вічність.  Парадоксально,  але  факт.  

«Прощай  моя  Лу  прощай
Небо  сивіє…»  

Це  тоді  і  це  в  нього  небо  сивіло.  А  в  нас  воно  вже  давно  посивіло.  І  ми  чекаємо  невідомо  чого  –  може  того,  що  напишуться  нові  тексти.  Колись  вони  писалися  кров’ю  на  снігу.  А  нині  де  там  того  снігу.  Хіба  читати  Петрарку  і  мріяти.  Про  Вітчизну  Загірну.  

«І  ось  я  небесного  кольору  до  самого  вечора
Зіллюсь  з  небокраєм  і  добре  так  на  душі…»  

Отак.  І  ніяк  інакше.  Думати  про  захмарне,  коли  все  це  триває.  Це.  Це  в  Аполлінера  була  «нудьга  осені»,  бо  дощава  зима  в  Провансі  зазвичай.  А  в  нас  не  Прованс  –  не  мрійте.  «Тобі  в  старому  світі  стало  душно…»  Справді  задуха  –  хоч  і  зима,  а  задуха.  Гійому  там  –  в  світі  модерну,  який  чомусь  раптом  постарів,  а  мені  нині  –  коли  все  старе,  нікчемне,  віджиле  вилізло  на  поверхню.  І  хочеться  хоча  б  в  світі  літературних  фантазій  це  здолати.  Нині  тексти  компактні  –  словам  тісно.  Слова  задихаються  в  оцій  гущавині  сенсу  і  змісту.  Всі  ми  тутешні  і  для  нас  Сена  –  то  річка  вітчизняної  копії  Парижу  –  якщо  не  Бистриця,  то  Уж  або  Буг.  Місцевий  Мірабо  лишився  аристократом  духу  і  його  манери  республіканця  награні.  Про  монархізм  він  щось  чув,  але  це  настільки  протирічить  його  анархічному  вихованню,  що  годі  думати  про  роялістську  змову.  Хтось  знає,  що  Вітчизна  загрожена,  але  робить  вигляд,  що  його  не  цікавить  ніщо  крім  горнятка  кави.  Хтось  про  це  репетує  мало  не  щоденно,  але  саме  поняття  «Вітчизна»  в  його  голові  туманне.  Але  є  ще  люди,  які  творять  Вітчизну  в  своїх  текстах.  І  є  люди,  які  підуть  на  смерть  за  неї,  якщо  знову  це  буде  потрібно.  Такі  от  реалії  безсніжної  зими.  А  ви  кажете,  що  примули  знову  цвітуть  на  клумбах  –  і  то  серед  січня.    

За  поребриком,  звісно,  суцільний  Кафка  та  Оруел  –  і  морок  абсурду  гусне.  Але  я  не  про  це.  Я  про  те,  що  нині  наше  життя  це  продовження  тексту,  а  текст  це  продовження  нашого  життя.  Ми  пишемо  літературні  твори  не  тільки  на  папері  чи  моніторі,  але  і  на  білих  сторінках  дня  і  чорних  сторінках  ночі.  А  в  кого  який  виходить  текст  –  це  вже  залежить  від  сміливості  і  чесності  автора.  Бо  ми  люди  модернізму.  Ми  живемо  після  епохи  модерн.  Постмодернізм  проминув  як  марево,  як  тінь,  як  видиво  веселки  після  дощу  –  ми  навіть  не  встигли  зрозуміти  що  це.      

2019                            

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861739
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2020

Світ, якого нема

                                   «Відходить  Місяць
                                       Косим  вітрилом
                                       Сагайдаки  повні
                                       Ранкової  роси…»
                                                           (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Світ,  якого  немає
Зобразив  нам  художник  літер,
Що  бачить  слова  кольоровими,
А  життя  вічною  мандрівкою
Звивистою  стежиною  спогадів
З  одного  туману  до  іншого
Через  один  брід  намулистий
До  іншого  мокряку  волячого.
Отого  світу  немає  –  
Отого  запашного,  яскравого,
А  ми  все  міркуємо,
Чи  то  був  він  насправді,
А  чи  його  вигадали,
І  тішимось  своєю  фантазією
Ми  –  сіровбрані  філософи  буднів,
Як  тішуться  очкасті  метелики
Солодкою  весняною  квіткою.
Світ,  який  зник  наче  тінь
У  ніч  горобину,
Зник,  наче  крапля
Дощавого  дня  падолисту,
Як  крижана  пелюстка
Серед  зими  мовчання  білого.
Світ,  про  який  ми  мріємо,
Світ,  що  голкою  в  серце,
Світ,  який  помічає  в  дзеркалі  дня,
Світ,  якого  нема.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857680
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 12.12.2019

Джмелі

     «Далекий  шлях,  а  часу  в  нас  так  мало!»
                                                               (Франческо  Петрарка)

Ми  думали,  що  життя  –  це  книга,
А  це  лише  вервечка
Уламків  часопростору
Нанизаних  на  нитку  почуттів.
Вервечка,  що  тягнеться  в  темряву,
Яку  перебирають  пошерхлі  пальці  
Гончара,  що  майструє  тіла
З  липкої  жовтої  глини
Та  прозорої  води  часу
(як  легко  вдивлятись  в  майбутнє!),
Ліпить  собі  іграшки  –  
Персонажів  театру  лялькового.
Вони  грають  йому  смішну  виставу
Про  те,  що  смерть  неминуча,
Грають  і  розбиваються,
Руйнуються
На  порох  сухий,
На  пил  під  ногами  босими
(Черевики  давно  загублені,
Бо  набридло  їх  витирати
Від  пилу  зірок
Килимком  під  дверима  Всесвіту).
Пошийте  хтось  завісу  смугасту  –  
Треба  ж  цій  драмі  антракт
Хоч  інколи  влаштовувати,
Щоб  ляльки  могли  усвідомити,
Що  сценарій  мелодрами  глиняної
Написано  сірими  чорнилами,
Пером  крила  чорного  крука,
Що  дзьобав  падло
Мертвого  тіла  Галактики.
А  коло  гончарне  все  крутиться,  
Глину  руки  старезні  місять,
У  променях  злих  зірок
Нові  іграшки-пищики  випалюються…

А  над  квітами  ґоґодзів  
Гудять  джмелі  волохаті:
Сторожі  запашної  неплинності,
Вартові  нових  хвилин  нетлінності.
Слухайте  їх  гомін  прозорокрилий  –  
Може  тоді  щось  втямите,
Перш  ніж  сховають  вас
У  ящик  тисовий
Для  глиняних  іграшок-пищиків
Струганий.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857676
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.12.2019

Темні слова

                             «Написані  темні  слова
                                 Абеткою  яких  заграв?»
                                                             (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Темні  слова
Зустрічаються  в  кожній  книзі  –  
Навіть  у  світлій,  що  наче  промені  на  воді:
Навіть  в  такій.
Слова  написані  темрявою:
Для  чого,  кому,  навіщо?
Слова  темні,  як  ніч.
Темні,  як  наші  часи.
Чи  то  оті  –  часи  лангобардів  –  
Русявих  людей  заліза,
Довгобородих  зайд
До  країв  стиглого  винограду
(А  на  краю  дерев’яного  столу
Ніж
Яким  різати  хліб
І  запивати  його  вином).  
До  моїх  черевиків-апостолів
Пришиті  підошви
Шевцем  косооким  на  ймення  Сонце.
Але  навіть  він  –  золотонитковий
Має  темні  слова
Написані  літерами  заграви.
Не  нашої.
Не  доброї  і  лагідної  –  а  тої  –  
Заграви  пустелі  духу.
Темними  словами  написана  книга,
Яку  дарував  мені  поет  божевільний
Давно  розстріляний
У  якомусь  підвалі  
Будинку  бетонного
Проклятого  Богом  міста  –  
Міста  Вічної  Ночі.
Нічого  не  лишається  
На  сторінках  книгу  піску.
Тільки  слова
Тільки  темні  слова
Тільки  слова  непрозорої  Тьми
Будуть  звучати
Коли  не  стане  нас…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857251
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 08.12.2019

Сліди золотого лева

                                 «Люб’язний  Орсо,  вашому  коню
                                     Арканом  можна  наказати:  «Стій!»
                                     Та  хто  полонить  дух,  що  рветься  в  бій  
                                     Цураючись  безчестя,  як  вогню?»
                                                                                                 (Франческо  Петрарка)

Сліди  золотого  лева
На  піску,  який  залишила  ріка,
Загубила,  наче  коштовний  непотріб,
Чи  то  як  зерна  Вітчизни  майбутньої:
Нам  на  спомин
На  згадку  –  лише  одну,
Випадкову.
Тінь  від  його  гриви
На  воді  світло-синій
На  воді  плинній
Воді,  де  живуть  русалки,
Що  плетуть  собі  прядиво
Наших  снів.  
А  в  снах  –  наче  в  дійсності,
Наче  сон  –  то  не  вигадка,
Ми  йдемо  слідами  лева,
Вдягаємо  одяг  з  криці,  
Вдягаєм  залізні  сорочки,  
Взуваєм  залізні  чоботи,
Йдемо  шляхом  нескінченним
І  слухаєм  стукіт  копит
Комоней  гордого  князя,
Що  мечем  здобував  волю
І  все  сліди  шукаємо
Золотого  небесного  лева
У  снах,
                         у  снах,  
                                                 у  снах…
Тільки  у  снах…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854934
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 16.11.2019

Той, хто з тобою

     «Вона  іде  шляхами  пілігрима  
         Крізь  біль  і  сум,  крізь  темряву  ночей…»
                                                                                     (Вільям  Шекспір)

Мені  говорили,
Що  в  цьому  місті  зітхань  
Надто  багато  води  каламутної
Але  це  прозора  Венеція  –  
Місто  заброд-венетів,
Тінь  на  солоній  воді
Тінь  Аквілеї  пишної,
Побічне  дитя  козопаса  Аттіли,
Золоте  яблуко,  що  раптом  упало
На  хвилі  піняві  лагуни
З  дерева  мідностопих  цезарів,
Яке  трусили  немиті  гуни  
Годовані  молоком  овечим  –  
Діти  без’язикого  пастуха  Місяця.
Мені  говорили,  
Мені  –  марнослову  і  чорнокнижнику,
Що  тут  забагато  човнів  дерев’яних,
А  це  просто  легенькі  тріски
Зі  скрині  святого  Марка  –  
Босоногого  дивака-апостола,
Що  витесував  колючі  істини
З  гілок  запашних  оливи  квітучої.
Мені  говорили,  
Що  тут  забагато  голодранців  рибалок,
А  то  лише  орачі  неозорого  моря,
Шукачі  сріблястих  знаків  лускатих
Серед  намулу,  серед  піску,  серед  минущого
Серед  трави  морської,
Яку  збирай  –  не  збирай,
А  все  марно.  А  все  ні  до  чого.
Мені  говорили,
Що  то  пухнаста  киця  –  
Кам’яна,  але  не  тутешня,
А  то  лев  крилатий,
Сторож  кришталевого  завтра,
Що  гортає  сторінки  Книги,
Де  хтось  очеретиною  писав  літери,
Замість  чорнильниці  мушлю
Ладнаючи…

Коли  осінь  глуха
Коли  падолист  –  
Дихаю  його  холодною  сирістю
Як  дихали  венети  
Вітром  зимової  Адріатики.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854926
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2019

Прядиво

                   «Тьмяний  місяць.  Туман  на  квіти
                     Ледве  помітне  кинув  прядиво…»
                                                                                               (Лі  Юй)

Та  це  не  буття  –  це  прядиво:
Плетиво  ниток  Порожнечі.
Я  думав,  що  це  заметіль  листя  –
Золотого,  як  мої  спогади
Про  кожне  дерево  недоречне,
А  це  лише  забутий  апокриф
Італійської  дощавої  осені,
Неаполітанського  падолисту,
Нетутешнього,  наче  Данте,
Що  заблукав  у  степах  Сарматії,
Замість  подорожі  зі  свічкою
У  Тартар  негостинний.
Я  думав,  що  це  осінній  вітер
Холодний  як  і  все  навколо,
А  це  єретик  з  постолами  дірявими  –
Втікач  з  країни  теплої
Гаїв  олеандрових  та  помаранчевих
До  країни  вічного  холоду.
А  я  собі  гортаю  й  гортаю
Сторінки  сього  апокрифу,
Читаю  фрази  давно  заборонені,
Вдивляюсь  у  літери  готичні  осені
І  думаю  –  та  то  ж  не  життя,
А  прядиво  ниток  Порожнечі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853459
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2019

Сон серця

 «Побачило  зимових  сутінок  просторість  –  
     Заснуло  серце…»
                                                         (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Моє  серце  горнулось  
До  білих  зимових  метеликів
Які  прилітали  
На  червону  відмітину
Серед  білої  порожнечі,
Яких  приносив  до  теплого  поштовху
Холодний  грудневий  вітер.  
Моє  серце  шукало
Хоч  трохи  тепла  серед  холоду
Серед  квітів  морозу
І  подихів  сивих  хмар.  
Моє  серце  безхатьком-собакою
Блукало  манівцями  міста  чужого
Кам’яного  –  з  вікнами-більмами
І  бачило  сни:  такі  ж  кольорові,
Такі  ж  теплі  і  вітряні
(Легкий  бриз  океану)
Як  острів  загублений  в  порожнечі
Порожнечі  нашого  світу:
Моє  серце  бачило  сни.  
Серед  безодні  самотності,
Серед  Ніщо  майбутнього,
Серед  ночі  вічної  й  нетутешньої
Моє  серце  бачило  сни:  
Наповнених  світлом  сумного  Сонця,
Наповнених  квітами  дивними,
Наповнених  синявою  –  
Бачило  сни…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852109
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2019

Дорога: нічого не втрачено

                                       «Ілюзія  –  це  повія
                                           Яку  бачиш  у  позолоті,
                                           Що  покриває  вечір
                                           І  вмирає  при  народженні  дня…»
                                                                                                                   (Іріа  Лопес)

У  сірому  світі  хворих  ілюзій  
Губаті  люди  торгують  дірявими  душами
Від  обіду  до  загуслого  вечора:
Три  крейцери  за  оцю  –  заштопану,
Яку  везли  на  панцирі  сталевої  черепахи
Від  міста  ляпасів  до  селища  митників
(Одна  хата  Матвія,  але  порожня,
Назавжди  кинута,  як  сліпа  ящірка).
А  ви  збираєте  у  телячу  калитку
Кавалки  потріпаних  слів-ілюзій:
Порізаних  ножицями  сліпого  часу
На  дрібненькі  кавалки  буття  прозорого  –  
Того  –  данського,  про  яке  принц  марив.
А  вздовж  дороги  постаті  –  якщо  не  тіні,  
То  вигадки  –  продажні  кволі  ілюзії,
Які  так  навіювали,  про  які  так  щебетали
Маги  в  кудлатих  хітонах  і  кольорових  шатах.
У  когось  лишається
Лише  вона  –  продажна  повія  ілюзія
Замість  кухарки  та  музи,
Замість  гімнастики  і  надії  на  вічність
Замість
Просто  нікчемна  ілюзія…  
І  лише  вітер  –  холодний  осінній  вітер
Шепоче  всім  і  кожному:  
«Нічого  не  втрачено!»  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852108
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.10.2019

Виноград стиглої осені

                           «Починається  плач  гітари
                               Розбивається  чаша  ранку…»
                                                                   (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Жовтень  кульгавим  грішником
Шкандибає  до  храму  старих  єрЕтиків
Білих  друїдів  забутої  секти
Катарів  з  міста  Альбі  –  
Виноградарів  сизих  ягід
Знавців  давнього  трунку  –  
Напою  шаленства  тракійців.
Жовтень  королем  позолоти
Катом  в  плащі  розкішному
Стріляє  мені  в  скроню.
Жовтень  –  німий  свідок
Осені  патріарха.  
У  кишені  напхано  листя  –  
Того  –  кленового,  того  –  повного  барв,
А  жмені  повні  каштанів  –  
Гірких  горіхів  майбутнього,
Твердих  як  іспанські  кулі
Грабіжника  злого  Пісарро.  
А  мені  долати  стежини
Кам’яних  і  чужих  Піренеїв
У  пам’яті  тільки  етюди  
Невдахи  й  вигнанця  Пікассо.  
Не  чекайте  від  мене  мовчання,
Не  чекайте  від  мене  образи,
Чекайте  від  мене  помсти
Коли  жовтень  злим  танцюристом
Стріляє  мені  в  скроню  –  
Так  наче  я  не  прочанин,
А  божевільний  гідальго,
Вершник  німої  осені…  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851147
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.10.2019

Будинок з химерами

                               «Вечір  одягнувся  холодом
                                   Щоб  не  втратити  шлях…»
                                                             (Федеріко  Ґарсіа  Лорка)

Я  зачиняю  двері  –  
Важкі  тисові  двері
Ковані  кімерійським  залізом  –  
Металом  довгих  мечів.
Я  зачиняю  двері
Будинку  вічної  темряви,
Де  живуть  кам’яні  потвори
Вигадані  галицьким  Квазімодо,  
Горбатим  львівським  Гобсеком,
Кульгавим  доктором  Фаустом
З  Пекарської  –  
Недбалого  передмістя,
Вулиці  охайних  мулярів  –  
Отих,  що  вільні.  
Всюди,  навіть  у  Вільно  Вітовта.  
Я  зачиняю  двері
Вдягнувши  залізні  пальчатки
Давно  померлого  лицаря,
Якого  чомусь  називали  катом,
Може  за  сірі  очі,
Може  за  хриплий  голос,
Може  за  те,  що  писав  сонети
І  багато  вигадував
Історій  про  свого  меча  дворучного
Якого  називали  Трояном  –  
Чому  –  невідомо.  
Я  зачиняю  двері
В  будинок,  де  в  кожній  кімнаті
Портрети  сліпих  володарів
Снять  про  минуле  –  
Таке  ж  страшне  як  кульбабове  поле
З  чумними  могильниками.
Я  зачиняю  двері
Коли  гасне  все  світло:
І  там  –  на  Небі,
І  тут  –  у  вікнах,
Бо  лойові  свічки  Ігнатія  Лойоли
Перетворюються    на  клепсидри,
Які  ковтають  час  наче  сови
Поглинають  волохатих  пискляток.  
Я  малюю  на  вогких  стінах
Будинку  з  химерами
Знаки  ночі  і  темряви
І  пишу  ґотичними  літерами:
«Eterna  noctis».  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848824
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.09.2019