Артур Сіренко

Коли грім

 «Серце  кинувши  в  шторм  і  штилі,
     Ми  в  обличчя  плюєм  сатані…»
                               (Олекса  Влизько)

«Коли    говорять  гармати  –  музи  мовчать!»  Автор  цієї  синтезії  був  як  мінімум  не  щирий.  Просто  коли  йде  війна,  говорять  інші  музи.  «Марсельєза»,  наприклад,    писалася  буквально  під  гуркіт  гармат.  «Роса  туману»  («Foggy  dew»)  і  багато  інших  ірландських  пісень  були  написані  теж  саме  під  гуркіт  гармат  (або  під  дзвін  мечів  –  в  залежності  від  епохи),  бо  в  Ірландії  війна  ніколи  не  закінчувалась.  Те  саме  можна  сказати  і  про  нашу  музу.  Маруся  Чурай  писала  саме  коли  «на  Вкраїні  ревіли  гармати».  Є  країни  яким  судилося  довго  воювати  за  свою  свободу,  яким  боротьба  перетворюється  в  долю  і  спосіб  життя.  Як  писав  Володимир  Сосюра  «життя  ж  –  це    вічна  боротьба,  і  тільки  сильними  народи  куються  в  нації…»  Можна  довго  сперечатися,  чому  окремим  народам  так  не  пощастило  –  одним  свобода  була  дана  від  початку,  а  якщо  і  втрачалася,  то  здобулася  швидко  і  знову,  іншим  навпаки:  доводилося  століттями  воювати  –  знову  і  знову  здійснюючи  спроби  –  «громаду  спроб»  як  писав  Василь  Стус…  Але  чи  не  пощастило?  Може  навпаки  –  саме  такі  народи  доля  гартує  для  майбутнього.  Читаючи  історію  Ірландії  дивуєшся  який  чином  цей  народ  вижив  взагалі,  який  чином  не  дивлячись  на  тотальне  знищення  протягом  не  те  що  століть  –  тисячоліть,  нескінченних  війн  на  цьому  маленькому  острові  який  судився  їм  долею  як  їхня  єдина  Вітчизна  і  колиска,  вони  зуміли  не  тільки  вижити,  але  і  створити  культуру  якою  захоплюється  весь  світ,  зуміли  розселитись  по  всьому  світу,  творити  цивілізацію  і  при  цьому  лишаючись  собою,  зберігши  свою  душу.  

Тут  можна  пофілософствувати  –  музи,  мовляв,  різні.  Є  музи  Еросу,  є  музи  лірики  і  сентиментальності.  Вони  то,  мовляв,  мовчать,  коли  люди  йдуть  або  померти,  або  здобути  свободу  чи  саме  право  жити.  Але  ж  ні.  «Сонячні  кларнети»  Павло  Тичина  писав,  коли  світ  навколо  нього  божеволів  і  вирував  –  Перша  світова  війна,  горожанська  війна  в  цілій  купі  країн  (бо  «шоста  частина  світу»  ніколи  не  була  однією  країною),  війна  за  незалежність  України,  свідком  якої  він  був.  Звісно,  він  писав  і  про  кров  і  про  жахи  війни  і  по  жахи  того  «уряду»  окупантів,  що  почав  свою  криваву  справу  на  нашій  нещасній  землі,  про  звитягу  людей,  що  стали  на  борню  свободи  («Пам’яті  тридцяти»  та  ін.).  Але  серед  цього  всього  він  писав  на  диво  метафізичну  тонку  лірику,  вірші  космічного  масштабу  глибинної  всесвітньої  філософії.  Отже  музи  не  мовчать  ніколи  –  навіть  тоді  коли  починають  говорити  гармати.  

Ернест  Гемінгвей  став  письменником  світового  рівня  зазирнувши  у  жахіття  війни.  Я  сумніваюсь,  що  він  зміг  би  стати  майстром  пера  без  цього.  Чи  Редьярд  Кіплінг  –  його  то  муза  –  муза  батальна.  В  часи  жахіття  війни  одні  поети  прислухаються  до  відчайдушності  людини  в  екстремальних  умовах,  інші  зуміли  зберегти  навіть  в  такій  ситуації  стан  спокою  і  медитативності.  Я  Євген  Плужник:  «…За  селом  батарея,  чати,  а  може  «Портрет  Доріана  Грея»  почитати?»  Це  ж  треба  так  зуміти  подивитися  на  себе  і  все  навколишнє  зі  сторони  щоб  під  кулями  читати  метафізичний  і  філософський  твір  про  циніків  і  неминучу  карму.  

Для  муз  і  поезії  взагалі  найгіршим  є  не  час  війни  (а  нині  нам  просто  нав’язують  війну  –  війну  хоч  і  без  стрілянини  але  війну  підлу  і  цинічну,  тиху  і  брудну,  війну  всього  підлоги  і  злочинного,  що  є  в  нашій  країні  проти  народу  і  його  права  бути  вільними  людьми),  а  час  після  боротьби  –  чи  то  в  час  перемоги  чи  то  в  час  поразки.  Післявоєнна  втома  знесилює  муз  -    якщо  це  перемога  –  все  мовляв  позаду,далі  нічого  цікавого,  або  після  поразки  –  розчарування,  хай  мовляв,  все  пропаде,  нічого  не  зміниш.  Ось  що  найгірше  для  культури  і  поезії,  зокрема.  

Але  були,  є  і  будуть  поети  і  письменники  які  будуть  творити  будь-коли,  у  будь-яких  ситуаціях.  Бо  вони  творять  вічні  цінності,  пишуть  про  найсокровенніше,  найголовніше  і  найпотаємніше.  І  можновладці  і  диктатори  та  їх  огидне  охвістя  такої  літератури  завжди  боялися  найбільше:  тут  і  не  заборониш,  бо  написано  зовсім  не  про  владу  і  не  про  політику,  але  ця  література  змушує  думати,  а  це  для  диктаторів  найбільш  небезпечне  –  коли  народ  починає  думати,  їх  влада  стає  ефемерною.  Показовою  тут  є  постать  Григорія  Сковороди.  Він  жив  ніби  і  серед  людей,  але  одночасно  в  світі  вищої  істини.  При  цьому  не  тікав,  а  саме  був  у  світі  істини.  І  саме  тому  світ  не  зміг  його  зловити  –  неможливо  зловити  того,  хто  вже  не  тут.  І  при  цьому  написав  твори  які  будуть  читати  і  через  тисячоліття.  У  братів  Стугацьких  є  персонаж  –  Письменник,  який  все  задавав  сам  собі  питання:  «А  якщо  мене  не  будуть  читати  через  сто  років,  то  навіщо  мені  тоді  взагалі  писати?»  Подібні  питання  не  задають  собі  або  дійсно  талановиті  майстри  пера,  або  графомани.  Інші  мордуються,  переживають  –  для  чого  все  це,  чому  так  важко  писати  і  так  важко  не  писати,  а  чи  варто  чогось  ось  це  –  те  що  написалося…  

Література  твориться  і  існує  за  своїми  законами  –  ця  аксіома  так  і  не  стала  зрозумілою  багатьом  хто  до  цієї  самої  літератури  не  байдужий.  У  свій  час  Акутагава  Рюноске  говорив,  що  (підкреслю,  це  з  його  точки  зору!)  війни,  революції,  соціальні  потрясіння  чи  стихійні  лиха  важливі  тільки  з  тої  точки  зору  чи  допомагають  вони  творити  шедеври  мистецтва  і  під  час  страхітливого  землетрусу  в  Японії  під  час  якого  загинули  сотні  тисяч  людей,  він  публічно  журився  з  того,  що  загинуло  багато  творів  мистецтва,  а  про  людей  –  ні  слова.  Таке  чисто  японське  відсторонення  від  буття  призвело,  зрештою,  його  до  душевної  кризи  –  він  втратив  мету  і  сенс  і  не  побачив  іншого  виходу  крім  самогубства.  Поет  чи  письменник  мусить  знайти  сенс  –  люди  які  пишуть  знічев’я  –  не  знаючи  для  чого  не  мають  право  називатися  ні  поетами  ні  письменниками.  Так,  є  люди  і  є  людці,  є  ватажки  і  є  диктатори,  але  є  ще  істина,  заради  якої  мусимо  жити  і  творити.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=464817
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2013

Перкалаба і Порожнеча

     «…Життя  як  скло  несемо  у  руках…»
                                                 (Арсеній  Тарковський)

Я  давно  чув  про  місця  та  куточки  моєї  замріяної  країни  «де  дідьko  каже  добраніч».  Але  де  це,  де  саме  ці  краї  я  не  здогадувався.  І  от  випало  побувати  мені  в  селищі  Перкалаба.  І  я  зрозумів  –  це  саме  там.  Є  землі  забуті  Богом.  Але  є  місця  забуті  не  тільки  ним.  І  людьми,  і  ще  кимось.  Щоб  переконатися  в  цьому  треба  відвідати  верхів’я  Білого  Черемошу.  Або  Чорного  –  це  вже  в  кого  які  смаки  на  колір  (це  я  без  будь-яких  натяків  на  політику.  Тим  паче,  що  Червоного  Черемошу  не  існує  і  існувати  не  може).  Саме  туди  –  до  витоків.  Поїхавши  в  Перкалабу  я  думав,  що  я  знаю,  що  таке  погані  дороги.  Виявилось,  що  я  досі  не  зав  цього  –  всі  дороги,  які  я  вважав  поганими,  насправді  досить  хороші.  А  от  дорога  в  Перкалабу…  Точніше,  сукупність  величезних  ям  над  прірвою.  Водій,  який  мене  віз  у  те  селище  на  джипі,  що  багато  бачив  і  летів  по  тих  ямах  на  максимально  можливій  швидкості.  При  цьому  бідолашний  джип  підкидало  вгору  більше  ніж  на  метр  –  і  це  над  прірвою.  Черемош  десь  там  далеко  внизу,  а  тут  ти  літаєш  в  просторі  в  середині  машини  і  з  гуркотом  падаєш  у  чергову  яму.  У  Селінджера  є  чудова  повість  «Над  прірвою  у  житі»,  а  це  було  над  прірвою  у  джипі.  Теж  суцільний  дзен-буддизм.  Для  водія  це  була  улюблена  розвага  –  проїхати  на  швидкості  по  такій  божевільній  дорозі.  Не  знаю  чи  справді  він  отримував  задоволення  від  такої  гри  з  власним  життям,  але  чомусь  він  не  вважав  себе  екстремалом.  При  цьому  він  чомусь  думав,  що  моя  звичка  ночувати  самому  в  дрімучому  лісі  –  це  небезпечно  (вовки,  мовляв).  

Але,  як  виявилось  Перкалаба,  не  самий  закинутий  край  в  Україні  –  туди  ще  є  хоч  якась  «дорога».  У  верхів’я  Чорного  Черемошу  навіть  такої  немає  –  під  час  останньої  повені  ріка  забрала  навіть  залишки  дороги  і  мости  –  дістатися  туди  вже  просто  неможливо,  навіть  пішки.  Хіба  що  йти  по  гірським  хребтам.  Пам’ятаю  десять  років  тому  довелось  мені  мандрувати  в  той  край  –  мене  вразили  кинуті  хати  і  хутори,  колиби  у  яких  вже  давно  ніхто  не  живе,  полонини  на  яких  пасеться  тільки  вітер.  І  тоді  дорога  ще  була.  

Приїхавши  в  Перкалабу  я  подумав  –  куди  б  податися  блукати.  Була  ідея  –  як  в  старі  добрі  часи  –  нелегально  перетнути  румунський  кордон  і  мандрувати  по  горах  Волощини  (які  за  хребтом  Чивчин  химерні  і  прекрасні).  І  зовсім  не  для  того  щоб  зайвий  раз  почути:  «Ну  інтелег!»  чи  відчути  в  крові  зайву  порцію  адреналіну  –  села  по  той  бік  «полоси»  переважно  українські  і  такі  ж  задрипані  як  і  наші.  Просто  так.  Для  споглядання  гори  Печаль.  Чи  скель  Смерті…  О  які  життєрадісні  назви!  І  головне  чисто  румунські.  Чи  то  Трансільванські…  Але  від  лісника  я  довідався,  що  по  той  бік  кордону  днями  вирувала  лісова  пожежа,  яку  погасив  тільки  дощ,  і  звірина  масово  тікала  на  цей  бік  від  кордону.  Надибати  на  згарище  і  пустку,  яку  кинули  навіть  вовки  мені  не  захотілось.  Вирішив,  послухавши  розповіді  місцевого  сторожа  лісу  і  охоронця  звірів,  піти  туди,  де  ніхто  не  ходить.  На  хребет,  що  з’єднує  Чивчини  та  Гриняви,  на  плоскогір’я  Команова  (найбільше  в  Карпатах,  до  речі…)  

Лісник  почав  розповідати  історію  про  своїх  волоських  колег  –  вони  на  ведмедів  почали  чіпляти  нашийники  з  радіоіндикатором  –  для  дослідження  їх  міграцій.  Дивляться  на  екран,  а  один  ведмідь  чомусь  прийшов  на  українську  прикордонну  заставу  і  там  зупинився.  Приходять  вони  на  заставу,  а  там  вже  ціла  буча  –  хоробрі  прикордонники  знайшовши  на  прикордонному  стовпі  ремінець  з  електронікою  подумали,  що  це  справа  рук  шпигунів  або  підступних  терористів.  Виявилось,  що  просто  ведмедю  нашийник  заважав  і  він  терся  шиєю  до  прикордонного  стовпа  доки  нашийник  не  відчепив.

Отак  розмовляючи  з  лісником  про  те,  про  се  я  заглиблювався  в  гори.  Проминув  «кляузу»  Кронпринца  Рудольфа.  «Кляуза»  мені  чомусь  нагадала  руїни  форту  часів  Римської  імперії  –  зітлілі  колоди  ще  трималися  купи  і  з  під  них  виривався  потік  води.  Таке  було  відчуття,  що  це  збудували  не  сто  років  тому,  а  в  часи  імператора  Траяна.  Далі  звернув  на  боковий  потік  –  бо  прямо  по  курсу  вже  була  Волощина.  Йдучи  вздовж  прозорого  потоку  і  насолоджуючись  спогляданням  ялинового  лісу  раптом  відчув  жахливий  сморід.  Поруч  побачив  джерело  як  вибивалось  із  землі  з  клекотанням  –  таке  було  відчуття,  що  вода  в  ньому  кипить,  хоча  на  дотик  виявилась  холодною.  Це  було  джерело  з  сірководнем.  Глибини  землі  тут  відкривали  свої  нутро.  Пройшовши  далі  натрапив  на  автомобіль  який  судячи  по  всьому  стояв  тут  не  перший  день  і  не  перший  тиждень  і  намет  який  вже  був  заплетений  павутинням.  Лісник-супутник  побачивши  моє  здивуванням  почав  розказувати,  що  приїхали  пару  тижнів  тому  сюди  двоє  людей,  поставили  намет,  лишили  машину  і  пішли  в  гори.  І  більше  їх  ніхто  не  бачив.  Приїжджала  міліція  їх  шукати  –  пошуки  полягали  в  тому,  що  хоробрі  детективи  запитали  лісника  чи  не  бачив  він  в  лісі  двох  людей.  Лісник  відповів,  що  не  бачив  і  на  цьому  пошуки  завершились.  «І  де  їх  шукати?  –  зітхнув  лісник.  –  Навколо  ліси  дрімучі.  Стежки  всі  позаростали  –  давно  тут  ніхто  не  ходить…»  Я  з  ним  погодився,  але  стало  якось  щемно  –  пропали  в  горах  двоє  людей,  а  нікому  до  того  немає  ніякого  діла.  І  в  новинах  ні  гу-гу  про  це…  Особливо  стало  якось  сумно  після  слів  лісника:  «Та  ведмідь,  напевно,  ними  пообідав  –  що  вже  там  шукати…»

Далі  я  розпрощався  з  лісником  і  подався  в  гори  без  цікавого  співбесідника.  Мені  в  провідники  напросився  один  місцевий.  На  пів  дорозі  до  полонини  (дорога  більше  нагадувала  «американські  гірки»  тільки  набагато  крутіше)  діалоги  з  провідником  почались  якісь  дивні.  Він:  «А  куди  ми  йдемо?»  Я:  «На  полонину!»  Він:  «А  як  мене  звати?»  Я:  «Іван  Сусанін.  Ти  зараз  ось  ще  –  розвертайся  і  йди  по  дорозі  вниз  назад  у  село  –  там  точно  знають  як  тебе  звати  і  де  ти  живеш!»  Так  що  далі  помандрував  у  самотності.  Галявини  навколо  були  то  червоного  то  фіолетового  кольорів  –  від  ягід  брусниці  та  чорниці  які  вкривали  поверхню  суцільним  килимом.  На  палючому  цьогорічному  сонці  вони  вже  були  перестиглі  і  незвично  солодкі.  Шлях  мій  лежав  через  ліс,  полонини,  потім  знову  через  ліс  мимо  озера  з  чорною  водою  і  скель,  що  стирчали  на  вершині  хребта  зубами  якогось  втомленого  дракона.  Траплялись  кинуті  колиби  серед  полонин,  що  заростали  молодим  лісом  і  малинниками  (малина  теж  швидко  набила  оскомину  –  так  її  було  багато).  Дивні  якісь  речі  відбуваються  в  горах.  Полонини  лісом  заростають.  А  ліс  висихає  –  цілі  гектари  сухостою.  Не  дай  Бог  хтось  би  недопалок  кинув  –  це  були  б  не  гори  –  а  факели.  

Стоячи  на  вершині  чергової  гори  я  побачив  на  горизонті  –  на  сусідньому  хребті  велетенські  білі  вуха,  що  стирчали  з  землі.  Цими  вухами  можна  було  б  слухати  як  розмовляють  зорі.  Але  ці  вуха  люди  використовували  зовсім  інакше  –  з  лихою  метою.  А  Нині  вуха  хоч  і  біліли  як  сніг,  але  потрохи  іржавіли  та  розвалювались.  Я  ще  подумав:  «Все  минає,  навіть  гординя  людська…»  І  рушив  далі.  Йшов  собі  слухаючи  вітер  минувши  криволісся  і  гору,  що  нагадувала  піраміду.  Перейшовши  перевал,  де  я  спочивав  в  тіні  дерев  слухаючи  птахів,  я  надибав  (на  своє  здивування)  за  хребтом  на  колибу  явно  населену,  хоча  дуже  потріпану  вітром  і  розхристаним  потоком  часу.  Колиба  вразила  і  зачепила  мене  своїм  якимось  потойбічним  виглядом  –  збудована  була  химерно  –  дах  був  вдвічі  більший  за  саму  колибу  і  нависав  спереду  хатки  над  порожнечею.  Так  ніби  під  дахом  половина  простору  було  житло,  а  половина  порожнеча.  

Пастух  зустрів  мене  привітно.  І  навіть  не  розпитував  хто  я  і  звідки  в  цій  пустці  і  кинутому  краї  де  давно  крім  нього  ніхто  не  ходить  і  ніхто  не  живе.  Питання  зайві  –  і  так  все  зрозуміло  –  для  чого  запитувати?  Пригостив  мене  сиром  і  буцом  (від  молока  я  скромно  відмовився  –  я  ж  не  кімерієць-молокоїд).  Пастух  розуміюче  кивнув  головою,  так  нібито  Геродот  змалечку  був  його  настільною  книгою.  Обличчя  в  нього  було  зоране  часом  і  з  такою  печаткою  самітництва,  що  питати  його  як  він  тут  живе  і  для  чого  було  б  і  марно  і  вульгарно.  Розмова  полилась  якось  сама  собою  –  про  головне.  Я  більше  слухав  аніж    говорив  слова  і  речення.  Я  люблю  слухати,  особливо  відлюдників  –  їх  тихі  слова  як  пошерхла  кора  дерева  –  тихі,  хоч  і  зашкарублі.  А  краще  вже  говорити  тихо,  аніж  кричати  вітру  про  те,  що  він  дме  намарно.  Мені  здалося  навіть,  що  старий  як  світ  пастух  говорить  не  мені,  а  порожнечі….  Монолог  був  спочатку  чисто  соціальний:

-    Немає  в  горах  ладу,  немає  порєдку  ніц.  І  добра  нема  –  біда  одна.  Ото  як  вбили  нашого  цісаря  Фердінанда  ясновельможного  та  не  стало  бабці  Австрії  так  ото  й  з  того  часу  й  гибіємо…

(Якщо  відверто  не  очікував  почути  отак  от  раптом  серед  пустки  і  тиші  такі  дифірамби  монархізму.  І  такі  сентименти  щодо  Габсбургів.  Сто  літ  пройшло,  а  все  Австро-Угорщина  для  гуцулів  щось  фундаментальне  і  незабутнє  –  а  інше  –  суєта  і  тлін.)

-  А  худібку  тримати  нині  то  збиток  один,  за  живу  вагу  копійки  платять,  то  кому  то  треба  глядіти  корови.  Йо.  Хіба  за  полосу  перегнати  –  там  в  кілька  разів  дорожче  заплатять.  Та  хіба  то  контрабанда?  Ади  тож  тварина  –  пішла  собі…

Я  погодився  –  це  справді,  зовсім  не  контрабанда.  Тварини  не  знають,  що  таке  кордон  і  для  них  наші  людські  умовності  –  безглуздя.  Всі  ми  під  сонцем  ходимо.  І  корови  теж.  А  лінії  на  карті  не  для  них  креслені.  

-  Нині  то  я  один  на  полонині,  а  колись  був  ще  один  пастух  –  Іваном  звали.  У  нього  батько  за  тих  француватих  совітів  був  голово  сільради.  Не  тут,  а  в  Гриняві.  І  хату  по  містовому  бляхом  покрили.  Ади  щоб  файно  було.  Так  батько  його  в  районі  на  техніка  вивчив,  а  потім  у  Львові  на  інжинєра.  Хтів  щоб  в  начальники  син  пішов.  А  той  і  жінку  мав,  і  гроші,  і  хату,  в  місті,  і  машину  гонорову,  а  потім  кинув  все  та  й  пішов  на  полонину  пастухувати.  Та  все  тут  під  деревом  сидів.  Пес  худобину  пасе,  а  він  під  деревом  сидить  і  на  гори  дивиться.  А  потім  сказав,  що  зрозумів  геть  усе.  І  пішов  до  села  й  людям  казав,  що  все  пусте.  Так  в  селі  думали,  що  звар’ював  геть  чисто  хлоп.  А  потім  він  моримухів  назбирав,  зварив,  сказав,  що  то  їжа  не  для  вас,  а  для  мене.  З’їв  їх  та  й  помер.  А  перед  смертю  сказав,  що  як  ідете,  а  тут  три  дороги,  то  йдіть  середньою…  І  що  як  помре  хтось,  то  знову  народиться,  а  всі  біди  від  того,  що  люди  хочуть.  А  не  хотіли  б  нічого,  то  й  біди  б  не  було.  Отаке  то  було…  

(Він  замовк,  бо  зірвався  вітер,  що  зашумів  у  верховітті  смерек,  а  розмовляти  разом  з  вітром  перебиваючи  його  не  випадало.  Вітер  слід  було  вислухати  –  що  він  скаже  з  приводу  цього  –  вітер  знав  більше  за  цього  старого  пастуха.  Може  тому,  що  був  старішим.  Старішим  навіть  за  ці  гори….)

-  А  в  селі  нині  пусте  все.  І  люди  пусті  і  в  кожній  хаті  пусто.  Та  й  тут  на  полонині  нині  все  пусте…  Зайду  інколи  на  гору  дивлюсь  навколо  –  а  кругом  пустота  і  нічого  крім  пустоти…  Я  ось,  що  скажу  –  коли  люди  казали:  «Корови»,  то  вони  вже  не  були  коровами,  тому  їх  і  називають  коровами.  А  коли  люди  казали  «хата»,  то  вже  не  була  хата,  тому  її  і  називають  хата.  Ото  і  пустота.  Коли  люди  кажуть  «Пусте»,  воно  вже  не  пусте,  тому  то  його  і  називають  пусте.  А  як  подивитись  навколо,  то  нічого  крім  тої  пустоти  немає,  все  з  пустоти  –  і  молоко,  і  худобина,  й  люди.  Але  сама  пустота,  то  не  пустота…  

Я  погодився  з  дідом.  І  поцікавившись  наостанок  як  його  звуть  –  чи  часом  не  Василь  Пустий  (виявилось,  що  саме  так),  я  пішов  блукати  далі  хребтами,  де  живе  тиша  і  дивився  на  порожнечу…

(Світлина  автора.  На  світлині  та  сама  колиба…)

2013

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=461579
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2013

Осiннiй снiг сивини

(Спроба  передмови  до  книги  Шона  Маклеха  "Кам'яний  Трамвай")

                 «Так  листя  шумить
                     І  падає  наче  дощ…»
                                             (Бо  Цзюй  І)

 Перед  Вами  незвичайна  книжка.  Незвичайна  у  багатьох  аспектах.  Вірші  починають  писати  в  юності.  І  тоді  ж  кидають  писати  поезію.  Як  Артюр  Рембо  –  все  що  він  написав  він  написав  у  дев’ятнадцять.  Потім  писати  кинув.  Ще  гірше,  якщо  людина  пише  в  юності  геніальні  твори,  а  потім  шкрябає  пером  бездарну  писанину,  заробляючи  цим  на  шматок  хліба  з  маслом  чи  (ще  гірше!)  отримуючи  за  це  дивіденди  у  негідників,  що  мають  владу.  Тут  же  ми  бачимо  якийсь  парадокс:  людина  почала  писати  вірші  (і  прозу,  зрештою,  але  інколи  це  одне  і  те  саме)  не  просто  в  похилому,  а  в  древньому  віці,  коли  перевалило  за  дев’яносто  сім.  Щоправда,  автор  стверджує,  що  почав  писати  давно  -  не  від  учора  (у  чому  я  особисто  глибоко  сумніваюсь),  писав  мало  не  все  своє  довге  життя  (хоча  чи  буває  життя  довгим?)  в  тому  числі  українською  та  гельською.  Але  як  мінімум  більшість  творів,  що  є  у  цій  книжці  написані  Шоном  Маклехом  коли  було  вже  йому  за  дев’яносто.  І  тут  я  подумав  ось  що  –  автор  правий.  Писати  вірші  потрібно  коли  чуприну  відбілив  осінній  сніг  сивини.  Для  істинної  поезії  потрібен  спокій  і  відчуття  довгого  шляху  –  пройденого  шляху  (хоча  шлях  ніколи  не  закінчується,  але  в  будь-якому  випадку,  для  того  щоб  отримати  право  писати  вірші  треба  добрий  шмат  шляху  пройти).  Якщо  в  поезії  відсутнє  осмислення  буття,  то  постає  питання  чи  дійсно  це  є  поезія.  Писати  можна  про  що  завгодно.  Світ  переповнений  поезією.  Тільки  це  не  всі  помічають.  Лишається  тільки  побачити  це,  зобразити,  занотувати.  Істинна  поезія  відрізняється  від  писанини  в  першу  чергу  нескінченністю  глибини,  що  ховається  між  словами,  тією  безоднею  в  якій  кожен  читач  блукає  самостійно,  шукаючи  свої  шляхи.  

 У  нинішньому  постмоденовому  світі  всі  прекрасно  розуміють,  що  форма  це  вторинне,  рима  тільки  заважає  справжній  поезії  –  це  добре  розуміли  класики  японської  літератури,  що  свідомо  відмовились  від  рими.  Верлібр  став  вираженням  індивідуального  "я"  сучасного  інтелектуала,  якому  тісно  у  будь-яких  формах  і  обмеженнях.  Верлібр  не  всі  сприймають  і  не  завжди  бачать  у  ньому  поезію.  Хоча  він  такий  же  давній  як  світ.  І  ще  невідомо  що  було  раніше:  зліплений  перший  глек  з  глини  чи  проголошені  перші  слова  верлібру.  У  цій  книжці  верлібр  не  випадковий  і  не  вимушений  –  він  закономірний  і  необхідний.  Ця  форма  інколи  єдино  можлива  для  конкретного  твору  –  кудлатого,  як  ірландські  скелі,  що  поросли  мохом.  Хоча  автор  не  цурається  римування  –  коли  це  потрібно.  

 Ернест  Гемінгвей  колись  назвав  Париж  «святом,  яке  завжди  з  тобою».  Читаючи  книжку  «Кам’яний  трамвай»  старого  відлюдника  і  філософа  Шона  Маклеха,  я  подумав,  що  Ірландія  в  його  творах  це  журба,  яка  завжди  з  тобою.  Тільки  тут  Ірландія  поступово  розростається  до  масштабів  світу.  І  вона  не  просто  «росте  як  гриб»  як  «протрухлий  український  материк»  у  творах  Василя  Стуса,  Ірландія  заповнює  собою  Всесвіт  виростаючи  навіть  не  до  розмірів  земної  кулі,  а  охоплює  сонячну  систему  і  ковтає  галактики.  Воно  й  не  дивно  –  для  кожного  ірландця  Ірландія  там  де  він  є  –  у  його  серці.  І  якщо  ірландцю  судилось  помандрувати  у  потойбічний  світ  –  байка  –  до  раю  чи  в  пекло,  там  теж  буде  невеличка  Ірландія.  В  Ірландії  завжди  було  місце  і  для  пекла,  і  для  раю.  Так  чому  ж  раю  і  пеклу  не  вмістити  в  собі  по  Ірландії  –  хоча  б  по  шматочку.  

 Ми  вже  звикли  чути  про  «англомовну  ірландську  літературу».  Сам  вираз  є  по  суті  абсурдним.  Це  все  одно  що  говорити  про  «російськомовну  українську  літературу».  Але  факт  лишається  фактом.  Ірландці  втративши  свою  мову  (майже  повністю,  у  переважній  більшості)  зберегли  свій  дух  і  свою  сутність.  Ірландець  завжди  лишиться  ірландцем  куди  б  він  не  потрапив  і  як  би  його  не  намагалось  переробити  суспільство.  Ірландець  впізнається  у  юрбі,  навіть  якщо  він  без  зеленого  капелюха  в  День  святого  Патріка.  

 І  в  цій  книжці  втілився  новий  абсурдний  феномен  (а  що  в  нинішньому  світі  не  абсурдне?)  –  «україномовна  ірландська  література».  Ірландець,  що  пише  українською  у  віці  97  років  –  це  щось  сюрреалістичне.  Це  якась  картина  Сальвадора  Далі,  що  вдерлася  без  дозволу  у  наш  божевільний  світ.  Ми  постійно  боялись  (чи  то  не  наважувались)  творити  літературу  космічну,  постійно  скочувались  до  хуторянства.  Якщо  мандрували  в  космос,  до  повертались  до  садку  біля  хати,  бо  там  кинутий  якір,  бо  без  того  шматка  землі  ми  ніщо.  Усвідомити,  що  в  туманності  Оріона  може  бути  шматок  України  для  нас  неможливо.  І  раптом  в  цій  книжці  я  помітив  за  межами  слів  дивну  аксіому  –  Вітчизна  в  першу  чергу  в  глибині  нашої  душі.  І  якщо  її  немає  там,  то  її  немає  ніде.
     
 Сучасний  читач  все  більше  усвідомлює,  що  він  те  тільки  читає,  але  і  живе  на  сторінках  якогось  абсурдного  літературного  твору,  де  сюжет  руйнується,  втрачається,  губиться.  Тому  сучасного  читача  найбільше  обурює  безсюжетність  (хоча  вона  цілком  має  право  на  існування  з  часів  Конфуція  та  після  віршів  Франсуа  Війона  особливо).  Тут  же  в  кожному  вірші  невеликий  сюжет.  Тут  навіть  пейзаж  отримує  свій  сюжет  буття.  Звідки  це  взялось    -  зрозуміло.  Ірландська  поезія  вся  пейзажна.  Навіть  якщо  вірш  про  скрипаля,  то  скрипаль  є  лише  частиною  пейзажу.  Якщо  описується  битва,  то  битва  є  пейзаж  –  не  більше.  Так  її  сприймають  герої,  такими  кольорами  вона  описується  –  фарбами  осіннього  ірландського  пейзажу.  Кожний  ірландець,  читаючи  давню  скелу,  усвідомлює  себе  частиною  пейзажу.

 Я  знайомий  зі  стариною  Шоном:  вперше  я  познайомився  з  ним  на  конгресі  славістів  в  Глазго  у  1992  році.  Я  тоді  хильнув  зайвого,  «і  тут  Остапа  понесло»  -  на  перерві  між  засіданнями.  Шон  чомусь  оцінив  цю  словесну  каламуть  як  щось  істинно  слов'янське.  Його  чомусь  дуже  зацікавила  моя  фраза:  «Григорій  Сковорода  –  це  останній  Будда  знервованого  ренесансу».  Шон  Маклех  в  середовищі  славістів  тоді  був  відомий  як  славіст-любитель.  Свого  роду  вільний  художник  славістики.  На  цьому  ж  конгресі  Жак  Іннусо  (Jacques  Innocents)  сказав  мені  пошепки:  «Славістику  ХІХ  століття  неможливо  уявити  собі  без  Павела  Йозефа  Шафарика.  Так  само  ірландську  славістику  неможливо  уявити  собі  без  Шона  Маклеха…  Тільки  це  сказано  мною  не  офіційно…»  Вдруге  ми  зустрілися  з  Шоном  Маклехом  (вже  як  старі  знайомі  і  добрі  приятелі)  на  міжнародній  конференції  «Кельти  і  слов'яни:  дві  парадигми  культури»  в  Палермо  у  1994  році.  Після  я  часто  відвідував  Шона  у  його  старому  будиночку  на  околиці  Дубліна  –  він  веде  самотній  спосіб  життя,  мало  з  ким  спілкується,  крім  такого  ж  старого  садівника.  Кабінет  у  нього  вічно  завалений  книгами,  які  він  читає  навмання  і  невпорядковано  та  сторінками  рукописів,  які  утворюють  просто  хаос  довкола  стола.  Над  усе  він  цілує  хороший  чай  і  може  годинами  філософствувати  на  тему  ірландської  міфології  і  генезису  індоєвропейських  народів.  Я  часто  запитував  його  –  чому  саме  славістика?  Адже  з  його  то  знаннями  гельської  та  валійської  мов,  з  його  то  знаннями  ірландської  міфології  він  міг  би  стати  відомим,  шанованим  і  знаним  кельтологом.  Але  про  те,  що  наштовхнуло  його  на  вивчення  слов’янських  мов  і,  зокрема,  української  мови  (яку  він  вперто  називає  руською)  Шон  говорить  абстрактно.  А  відповідь  на  це  є  одна:  Григорій  Сковорода.  Колись  Шону  Маклеху  в  його  студентські  роки  трапився  до  рук  томик  філософських  творів  Григорія  Сковороди  –  і  це  перевернуло  його  свідомість.  Він  став  славістом  назавжди.  А  мені  назавжди  (теж  назавжди)  запам’яталися  довгі  бесіди  з  ним  осінніми  ірландськими  вечорами  про  Спінозу  і  еволюцію  латиноамеранської  прози,  про  толерантність  раннього  конфуціанства  і  правління  ірландського  короля  Аеда  Слайне  мак  Діармайта,  про  вплив  клімату  на  фольклор  гелів,  про  мандрівника  Васко  де  Гама  та  про  манускрипти  монастиря  Клонферт…

 Ми  живемо  в  епоху,  коли  модернізм  перетворився  на  ретро.  Коли  постмодернізм  сприймається  як  факт,  як  подія  в  історії  літератури,  а  не  як  модна  течія,  розвага  літературних  гурманів  чи  забавка  для  богеми.  При  цьому  ми  якось  забули,  що  модернізм  невичерпний,  як,  зрештою,  невичерпний  і  будь-який  жанр  чи  напрямок  літератури.  Суть  не  стилістиці  (хоча  вона  нині  важлива  мало  не  в  першу  чергу).  Суть  в  глибині  –  там,  де  нічого  не  можливо  пояснити  вербально,  там,  де  щось  ховається  за  рожево  оболонкою  слів.  І  ніхто  не  пояснить,  що  воно  таке  оце  «щось».  Але  воно  визначає  істинну  поезію.  Тому  –  читаймо…

2013

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458565
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2013

Напередодні

(Низка  хокку)

«В  природі  відходив  у  вечір  спустошений  літній  день;  все  поступово  закінчувалось  поруч  і  далеко…»
                       (Андрій  Платонов)

     *        *      *
Сірий  день.  Дощить.  
Все  закінчилось  раптом.
Навіть  літо  це…

     *        *      *
Сухе  дерево.
До  мертвого  стовбура
Я  притулився.

     *        *      *
Кульгавий  пастух.
Він  теж  дорогу  шукав
До  Перкалаби…  

     *        *      *
Туманний  вечір.
Знову  дивлюсь  на  вікна
Чужих  будинків…

     *        *      *
Раптом  зрозумів  –  
Далі  дороги  нема.
Вітер  осінній.

     *        *      *
Старий  пес.  Осінь.  
Він  теж  дивиться  сумно
На  чужих  людей.

     *        *      *
Осінь.  Дощ  за  склом.
Люди  йдуть  калюжами
Кудись  далеко…

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446088
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 29.08.2013

Стежки розчарувань

       «Ну  от  і  все.
         Загубилась  стежка
         У  високій  траві…»
                           (Йоса  Бусон)

Стежка  перша.    Рембо.

Липень  тільки  починав  бути  собою.  І  це  відчувалося  –  папороть  пахне  так  тільки  тоді.  Коли  пора  стає  теплою  і  доброю  до  тіла,  мені  не  сидиться  в  місті  серед  людей  і  машин,  що  сотворили  люди.  От  і  тоді  –  понесло  в  Дикий  Край.  Не  в  пошуках  чогось,  а  бути  собою.  Поблукав-поволоцюжив  я  в  ущелину  Відчаю.  Та  місцина  вабила  мене  завжди  своєю  незайманістю  –  ліси-праліси  там  завжди  були  дрімучими  і  давніми,  мохи  не  знали  людської  ноги,  що  тиснула  їх  ще  більше  до  землі,  дерева  не  відали  злої  холодної  сокири,  а  потоки  доторку  теплих  рук.  Проте  подорож  цього  літа  виявилась  низкою  розчарувань  –  як  в  бутті  цієї  ущелини  так  і  в  людях.  До  ущелини  Відчаю  ведуть  багато  стежок  –  деякі  річковою  долиною,  деякі  через  гірські  хребти  обабіч  скель  та  гущавини  жеребу,  але  всі  вони  виявились  Стежками  Розчарувань.  Я  цього  не  знав  і  не  очікував.  Хоча  чи  варто,  взагалі,  очікувати  чогось…

Найболючіше  розчарування  було  в  тому,  що  ущелина  відчаю  перестала  бути  дикою  і  незайманою,  як  молода  гірська  коза  –  до  ущелини  дісталися  лісоруби.  Вони  проклали  туди  дорогу  бульдозером  перетворивши  її  в  суцільне  місиво.  Весь  праліс  в  тих  краях  їм,  звісно,  вирубати  годі,  але…  

Я  брів  гірською  стежкою  навмання  і  думав  про  те,  що  для  відлюдника  лишається  все  менше  місць  для  пошуків  істини.  Проте  старезні  буки  і  смереки  повернули  мене  до  роздумів  про  вічне.  Я  йшов  і  слухав  тишу.  Дорогою  траплялися  звірятка  –  крім  своїх  улюблених  орла  та  змії  я  побачив  горностая,  білочку  та  оленів,  що  гордовито  втекли  в  хащі.  

Раптом  на  стежці  з’явилася  постать,  що  рухалась  мені  на  зустріч  впевненим  кроком  героя.  Ледве  побачивши  його  я  відчув  класику  оспівану  Фрідріхом  Ніцше  та  Джеком  Лондоном:  сталеві  м’язи  випирали  з-під  тісної  сорочки,  яку  він  не  застібнув  –  зав’язав,  на  голові  бандана,  на  обличчі  трьохденна  голлівудська  щетина,  на  поясі  фінський  ніж,  через  плече  патронтаж  з  чисто  вестернівськими  патронами,  на  плечі  старий  кріс  –  гвинтівка,  що  багато  бачила,  погляд  вогненний,  черевики  важкі.  Справжній  Рембо  –  тільки  тутешній.  

Ну,  як  тут  було  обмежитись  лаконічним  «привіт»  чи  «честь»?  Порівнявшись  з  ним  я  вигукнув:  «Великому  мисливцю  –  великого  звіра!»  

Я  вже  очікував  почути  відповідь  хрипле  і  суворе:  «Йду  вбивати  ведмедя  –  в  мене  свої  рахунки  з  цим  людожером!»  Але  де  там…  

У  відповідь  я  почув  якийсь  переляканий  тонкий  голос:  «Та  я  це…  Того…  Йду  техніку  сторожувати…»  

О,  ні!  Люди  змаліли…        


Стежка  друга.  Філософ.

Наступне  розчарування  трапилось  мені  біля  мого  табору,  де  я  варив  свою  мандрівну  їжу  і  слухав  шум  річки.  Стежка  перетинала  рінь,  яку  я  обрав  собі,  як  місце  для  тимчасового  спочинку.  Місце  для  тривалого  спочинку  не  обиратиму  –  спочину  де  випаде.  Річка  говорила  мені  про  вічне  –  і  не  тільки  про  те,  що  все  минає  і  все  тече.  Ця  місцина  була  не  в  самій  ущелині  Відчаю  –  біля,  в  гірській  долині,  звідки  в  ущелину  можна  при  великому  бажанні  потрапити.  Я  торкався  руками  трави  і  думав  про  епоху  античності  –  до  філософії  там  спонукали  дві  речі  –  спекотний  клімат  і  легкий  бриз  з  Середземного  моря  –  цього  «Мезогейос  Таласса».  Сама  по  собі  спека  хоч  і  не  дозволяє  працювати  після  обіду,  змушує  до  мимовільного  дозвілля,  але  вбиває  будь-яку  думку,  спонукає  до  фаталізму.  Але  якщо  додати  ще  бриз…  Саме  тому  в  Персії  та  Єгипті  були  релігійні  подвижники,  а  не  філософи.  Заратустра  був  не  філософом  –  це  Ніцше  його  таким  зобразив…  

Мої  роздуми  перервалися  появою  на  стежці  дивної  фігури  –  точніше  двох.  Стежкою  йшов  босий  чоловік  з  сивою  бородою,  вдягнутий  в  лахміття,  яке  нагадувало  хламиду  Сократа.  Він  ішов  босим,  поруч  біля  нього  йшла  вівця  –  біла  з  чорними  плямами.  Він  щось  розказував  вівці  –  говорив  з  нею  –  певно,  тлумачив  своїй  єдиній  слухачці  якусь  високу  істину,  яка  щойно  йому  відкрилась  (бо  люди  не  гідні  його  високих  істин,  а  зберігати  їх  в  собі  несила).  Зовні  він  справді  нагадував  філософа-кініка,  що  зневажає  умовності  людського  буття,  «блага»  цивілізації,  докучливість  і  суєту  суспільства,  людину,  що  живе  заради  Істини.  Ось  він  –  Добрий  Пастир,  що  пасе  –  нехай  не  отару,  а  одну  вівцю.  

Коли  він  порівнявся  зі  мною  я  привітав  його,  сподіваючись  почути  у  відповідь  якусь  маленьку  мудрість  яку,  звісно,  збережу,  пронесу  крізь  роки  і  пил  міст.  

Але  у  відповідь  почув:  «У-у-а!  А-е!»  А  потім  якусь  нісенітницю…  «Філософ»  виявився  місцевим  божевільним,  що  кожен  божий  день  здійснював  свій  нікому  не  зрозумілий  ритуал  –  йшов  зі  своєю  вівцею  в  гори  стежкою  і  вертався  ввечері  в  село…  Він  справді  жив  у  своєму  світі,  який  іншим  людям  –  і  мені  в  тому  числі  –  незрозумілий.  Його  ментальний  світ  міг  бути  по  своєму  цікавий  чи  навіть  гідний  поваги,  як  світ  кожної  живої  істоти,  яка  має  право  на  життя.  Але  від  філософії  і  мудрості  це  далеко…


Стежка  третя.  Закохані.

Біля  ущелини  Відчаю  іноді  ходять  різні  люди.  Сього  літа  в  неї  зазирнули  лісоруби,  а  так  люди  проходять  мимо  тієї  ущелини.  Колись  я  наївно  думав,  що  всі  люди,  що  йдуть  в  гори,  йдуть  туди  в  пошуках  одкровень,  споглядання,  Істини,  Бога.  Щоправда,  виявилось,  що  більшість  йдуть  туди  аби  посмажити  м'ясо  вбитих  тварин  та  випити  розчину  етилового  спирту.  Але  ж  і  в  часи  античності  саме  більшість  засудила  Сократа  до  смерті,  а  Платона  двічі  продавала  в  рабство,  Езопа  бачила  лише  горбатим  рабом,  а  Гомера  сліпим  жебраком.  Більшість  в  усі  часи  жадала  «хліба  й  видовищ»,  а  вічне  та  прекрасне  творили  особистості.  Я  думав  про  це  сидячи  ввечері  біля  вогню  на  галявині  Самітника.  Ця  галявина  далеко  від  ущелини  Відчаю,  тільки  окремими  стежками  можна  звідти  в  ту  ущелину  потрапити  –  та  й  то  оті  стежки  треба  знати.  Я  вже  думав  цього  дня  мою  самотність  ніхто  не  обірве  гомоном,  ніхто  не  порушить  тишу  моїх  думок.  

Але  раптом  біля  галявини  з’явилися  двоє  –  пара  молодих  людей.  Помітивши  їх  я  одразу  зрозумів  –  це  закохані.  Ось  ще  є  вічною  цінністю!  Ось  що  ніколи  не  викличе  розчарування!  Кохання!  Воно  завжди  було  і  завжди  буде.  Ось  що  буде  надихати  поетів  і  робити  душі  людей  прекрасними!    

Вони  зайшли  на  галявину  і  підійшли  до  мого  самотнього,  але  гарячого  вогнища  і  спитали  чи  можна  їм  зупинитись  не  на  довго  на  цій  же  галявині,  вони  мовляв,  мені  заважати  не  будуть.  Я  в  пориві  ліричної  сентиментальності  і  поетичного  піднесення  відповів  їм  віршами  –  експромтом,  що  складався  з  уривків  з  різних  сонетів  Петрарки  і  власних  імпровізацій  в  риму:  

«Промчали  дні  мої  наче  оленів
   Коса  хода.  Час  щастя  був  коротший
   Ніж  помах  вій…
   ………………..
   Що  привело  вас  в  край  забутий
   Богами  і  людьми,  яких  думок  сувій?»

Їхня  відповідь  була  для  мене  несподіваною:  «Та  ми  так…  На  одну  ніч…  Викурити  косячок  і  потрахатись…»  


Стежка  четверта.  Проповідник.

Я  блукав  і  блукав  навколо  гори  Холодного  Споглядання.  Самотність  не  гнітила  мене.  Зустрічалися  різні  звірятка  які  дивилися  на  мене  здивовано-переляканими  очима:  від  білочок  до  тхорів.  Я  зупинився  на  черговій  галявині  біля  невеликого  водоспаду,  що  утворював  вир  серед  величезних  каменів.  Я  занурював  своє  тіло  у  холодну  крижану  воду  і  думав  про  Конфуція:  його  відлюдництво  було  серед  людей.  Він  мріяв  знайти  досконалу  людину  і  розумів  марність  своїх  пошуків.  Хоча  сприймав  саму  ідею  не  так  безнадійно  як  Діоген…  

Мої  роздуми  перервала  несподівана  поява:  на  галявині  з’явився…  Хто  б  міг  подумати?  Патріарх.  Апостол.  Справжній.  Сивий,  бородатий,  з  просвітленим  поглядом.  Привітавшись,  як  вітаються  хіба  що  носії  одкровення,  він  попросив  мене  про  делікатну  послугу  якщо  мені,  звісно,  буде  не  важко  це  зробити.  Він  говорив  дуже  ламаною  російською  мовою  з  сильним  закавказьким  акцентом.  Він  пояснив  мені,  що  він  мандрівник,  гуру  і  громадянин  Всесвіту.  Сюди  прибув  з  Тибету,  де  провів  кілька  років  у  монастирі  вивчаючи  Ваджраяну.  По  його  словам  саме  на  цю  галявину  мають  прибути  сьогодні  шукачі  істини  і  прихильники  істинної  віри  з  різних  куточків  світу.  І  їм  необхідна  саме  ця  галявина,  а  не  інакша.  Бо,  по-перше,  тут  місце  особливої  сили,  а  по  друге  давно  домовлено,  що  зустріч  відбудеться  саме  тут.  І,  оскільки,  я  не  посвячений  у  їхнє  таємне  коло,  то  не  можу  бути  присутній.  Я  погодився,  сказавши,  що  таких  галявин  я  в  тутешніх  краях  знаю  багато.  Згорнув  табір  і  зібрався  йти.  Це  викликало  радість  у  гуру,  в  якості  подяки  за  мій  благородний  вчинок  він  навіть  запросив  мене  на  їхню  урочисту  трапезу.  Я  звісно  прийшов  –  було  цікаво,  без  перебільшення.  Ще  б  пак  –  я  побачу  справжніх  шукачів  Істини,  людей  світла.  

На  галявині  зібралося  чимало  молодих  людей  –  вони,  щоправда,  більше  нагадували  хіпі,  аніж  віруючих  чи  анахоретів.  Трапеза  була  скромною  –  по  сухарику  і  жменці  сухофруктів  на  кожного,  що  запивалося  досить  непоганим  чаєм  без  цукру.  Трапеза  підкріплювалась  проповіддю  гуру.  Концепція  його  була  не  оригінальною  –  якась  суміш  буддизму,  індуїзму,  суфізму  та  даосизму,  замішана  на  сучасних  модернових  роздумах.  Основна  думка  вчителя  життя  полягала  в  тому,  що  треба  зректися  матеріальних  благ  –  роздати  бідним,  або  ще  краще  пожертвувати  своє  майно  секті  і  жити  тим,  що  Бог  посилає  не  думаючи  про  день  завтрашній,  бо  існує  тільки  вічне  сьогодні.  Я  ловив  себе  на  думці,  що  все  це  я  вже  читав,  нічого  нового  я  не  почую.  Потім  вони  били  в  барабанчик,  грали  на  сопілці,  танцювали  навколо  вогню  свої  дивні  танці,  медитували  і  співали  мантри.  Після  цього  посідали  в  коло  і  почали  сповідатися  гуру  –  розповідати  про  свої  проблеми  і  гуру  який  тут  же  розраджував.  Все  це  нагадувало  прийом  у  психіатра:  «В  мене  є  проблеми  і  я  хочу  поговорити  про  це…»  Періодично  гуру  знову  повертався  до  проповіді  –  він  згадував  різних  мислителів  давнини,  які  на  його  думку  досягли  досконалості  і  просвітлення.  І  серед  найвищих  мудреців  він  чомусь  найчастіше  згадував  Гафіза.  Потім  дійшла  черга  і  до  мене.  Гуру  люб’язно  надав  мені  слово,  сказавши,  що  це  людина,  яка  гурту  істинної  віри  надала  послугу.  Розповідати  про  себе  мені  було  не  цікаво  –  я  взяв  і  процитував  Гафіза  –  з  того,  що  згадалося:
«Щоб  ця  плоть  моя  тлінна  безсмертя  дізнала,
   Принеси,  о  сакі,  життьового  напою!
   В  мене  очі  –  на  вінцях,  душа  на  долоні!
   За  вино  її  візьмеш,  клянусь  головою!
   Не  дохитуйсь,  неначе  троянда  од  вітру:
   Я  до  стіп  твоїх  душу  розсиплю  росою…
   Другу  й  третю  струну  вдар  на  чангу,  музико,
   Слав  той  місяць,  що  всіх  переважив  красою!...»

На  подвижників  і  їхнього  гуру  це  справило  враження  вибуху  бомби.  Вони  заявили,  що  я  махатма  і  гуру.  І  що  вони  готові  прийняти  мене  у  своє  коло  і  слухати  слова  Істини,  що  втілюються  через  мене  у  цьому  грішному  світі.  Але  подякувавши  за  цікавий  вечір  і  пояснивши,  що  я  самітник  і  відлюдник,  я  помандрував  далі.  Ходив  по  горах  і  думав,  що  ось  –  є  насправді  в  світі  люди,  які  ось  так  –  зрікаються  бруду  світу  сього,  проповідують  Істину…

Через  кілька  днів  я  повертався  в  місто  людей  і  машин.  Коло  села  мені  трапився  знову  цей  сивобородий  гуру.  Він  розмовляв  по  мобільному  телефону  і  вів  розмови  далекі  від  божественних:  пояснював  своєму  далекому  співрозмовнику  скільки  він  брав  грошей  за  участь  у  семінарі,  скільки  слухачів  було,  скільки  вони  заробили  і  як  ці  гроші  будуть  ділити…

«О,  часи,  о,  звичаї!...»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435729
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.07.2013

Бувальщина

«У  гущавину  доріжка  по  папороті,  
   повз  сизих  кущів,  
   до  Солонського  Яру.  
   Солонський  Яр:  яр  і  село.»
                               (Микола  Хвильовий)

Я  люблю  писати  невигадані  історії  –  описувати  бувальщини,  записувати  справжні  спогади  –  це  набагато  цікавіше  за  будь-які  фантазії.  Єдиний  недолік  цього  жанру  –  звуженість  літературних  прийомів.  Перо  інколи  просто  не  слухається,  не  дозволяє  фантазувати  з  метафорами.  Правда  життя  буває  простою  і  жорстокою  –  слова  замерзають  на  цьому  морозі  реалізму.  Але  її  черствий  чорний  хліб  корисніший  за  будь-які  марципани…  

Це  трапилось  в  селі  П.  –  невеликому  мальовничому  селі  Черленої  Русі  недалеко  від  ностальгічної  долини  Дністра.  Я  навмисно  не  вказую  назви  села.  Варто  мені  написати  це,  як  тут  же  багато  різних  людей  скажуть,  що  така  історія  сталася  зовсім  в  іншому  селі,  і  було  це  не  зовсім  так.  Ця  історія  типова  –  ось  в  чому  біда.  Тому  назва  може  бути  будь-яка.  Спитайте  старих  людей  –  вони  розкажуть  Вам  подібну  історію,  що  сталася  саме  в  їх  селі.

Отже  це  сталося  восени  1946  року.  Рік  в  селі  П.  був  голодним,  люди  їли  лободу.  Якраз  збирали  вбогий  урожай  і  думали  як  дожити  до  весни.  Приїхала  з  райцентру  чорна  машина  з  людьми  в  одностроях  МГБ.  Сказали,  що  привезли  в  село  «уповноваженого»,  і  що  треба  з  головою  колгоспу  (якого  не  так  давно  обрали)  вияснити  деякі  дедалі  оргроботи.  Його  посадили  в  машину  і  повезли  –  більше  його  ніхто  ніколи  не  бачив  і  про  його  долю  нічого  не  чув.  Щезла  людина  ніби  і  не  було.  

А  новий    «уповноважений»  сказав,  що  він  «представник  радянської  влади»  і  приїхав  власне  тут  оцю  радянську  владу  встановлювати.  І  почав  свою  діяльність  по  «встановленню  радянської  влади»  бурхливо  і  з  ентузіазмом.  Спочатку  повісив  на  сільраді  новий  червоний  прапор,  а  на  церкву  великий  амбарний  замок,  сказавши  здивованим  селянам,  що  «релігія  –  це  опіум  для  народу,  тому  церква  закривається  і  буде  перероблена  під  клуб».  Потім  поліз  на  купол  –  не  полінувався  і  спиляв  хрест.  

Після  цього  ходив  по  селу  з  маузером  в  руках.  Побачивши  дітей,  у  яких  від  голоду  опухли  животи  він  тикав  їм  в  живіт  маузером  і  сміявся:  «У  вас  што  тут  всє  дєті  бєрємєнниє?  Ха-ха-ха!»  Потім  підходив  до  селян  тикав  їм  в  обличчя  своїм  улюбленим  маузером  і  шипів:  «Будєтє  чєм  то  нєдовольни  –  я  вас  всєх  на  Колимє  згною!»  

А  потім  наказав  вантажити  все  зібране  зерно  на  підводи  і  сказав,  що  хліб  він  здає  державі.  І  повіз  валку  з  мішками  в  райцентр.  Щоправда,  далеко  він  не  заїхав  –  дорога  йшла  біля  лісу  –  темного  і  густого,  майже  чорного.  І  хлопці  з  лісу  його  таки  перестріли.  Вість  несеться  швидше  за  людей,  навіть  якщо  несеться  серед  лісу.  Не  було  навіть  стрілянини  –  він  чи  то  не  встиг,  чи  то  побоявся  вихопити  свого  маузера  –  перед  ним  були  вже  не  беззбройні  селяни.  Хлопці  з  лісу  повернули  хліб  назад  у  село  і  роздали  людям.  А  «уповноважено»  знайшли  селяни  в  пилюці  на  дорозі  –  він  лежав  і  вигукував  щось  незрозуміле  дивлячись  навколо  переляканими  очима.  Хлопці  з  лісу  не  вбили  його  –  погидували  –  тільки  забрали  зброю  і  розтрощили  нанівець  йому  ноги.  Селяни  пожаліли  цього  «уповноваженого»  (точніше  те,  що  від  нього  лишилося)  -  погрузили  на  підводу  і  повезли  в  районну  лікарню.  Дорогою  «уповноважений»  періодично  здіймав  руки  до  неба  і  кричав:  «Господи!  Порятуй  мене!»  Той  самий,  що  ще  вчора  хотів  знести  церву  і  збивав  з  дзвіниці  хрести,  раптом  згадав  про  Бога  і  заговорив  українською.  Воістину,  бувають  дива  непередбачувані  на  цій  нещасній  землі…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423010
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.05.2013

Холодна весна

(Низка  хокку)

       *        *        *
 Холодний  ранок.
 Землю  весняну  топчу
 Черевиками.

         *        *        *
 Холодна  весна.
 Неіснуючі  квіти
 Згадую…  Сіро.

         *        *        *
 Світ  без  місяця.
 Дорогою  спогадів
 Тяжко  блукати…

         *        *        *
 Маленький  жмуток
 Маю  останніх  "вчора".
 Вчусь  забувати…

         *        *        *
 Сніг,  порожнеча.  
 Нічого  не  чекаю.
 Навіть  смерті…

 (Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414472
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 31.03.2013

Останній етюд відлиги

«Хотів  я  створити  вірші,
На  обличчя  моє  старе  не  схожі.
Перша  вишня  цвіте!»
                       (Басьо)

Я  переглянув  фільм  «Застава  Ілліча»  («Мені  двадцять  років»)  (1963)  режисера  Марлена  Хуциєва  пізно  –  тільки  зараз.  Тоді  як  треба  було  подивитися  цей  фільм  ще  у  шістдесяті  роки.  Але  це  сталося  не  по  моїй  вині.  Подивитися  цей  фільм  в  ті  роки  –  до  відносного  послаблення  тиску  на  культуру  комуністичного  режиму  було  нереально.  Фільм  виходив  на  екрани  довго  і  тяжко  –  його  критикували  і  не  сприймали  офіційні  кола,  потім  нарешті  пустили,  але  цензура  фільм  нещадно  порізала  і  змінила  назву.  Багато  епізодів  режисеру  довелось  перезнімати  заново.  Його  показали  кілька  разів  на  екранах  і  поклали  на  поличку.  Фільм  потрапив  під  негласну  заборону  –  офіційно  він  був  дозволений,  але  був  не  канонічним.  Його  не  лаяли  –  його  замовчували.  Його  не  забороняли  –  його  просто  не  показували.  Точніше  фільм  перестали  показувати.  Хотіли  забути.  Один  із  авторів  сценарію  фільму  –  Геннадій  Шпаліков  покінчив  життя  самогубством.  Чи  то  довели,  чи  то  він  просто  зрозумів,  що  в  цій  країні  йому  працювати  просто  неможливо…  Фільм  став  легендою  –  про  нього  говорили,  сперечалися  на  кафедрах  і  кухнях,  навколо  фільму  точились  дискусії.  Особливо  серед  тих,  хто  його  не  бачив,  а  тільки  про  нього  чув.  

На  перший  погляд  цей  остракізм  фільму  абсолютно  незрозумілий  –  фільм  виглядає  як  зразок  яскраво  зробленої  комуністичної  пропаганди.  Совкового  патріотизму.  При  цьому  фільм  справді  є  твором  мистецтва  –  високого  мистецтва.  А  це  поєднання  дуже  рідкісне.  Як  правило,  у  кіномистецтві  тих  років  фільм  –  якщо  пропагандистський  то  тупий  і  примітивний,  якщо  високохудожній,  то  далекий  від  офіційної  ідеології.  Тут  же  –  небачене  поєднання  –  ні  до,  ні  після  цього.  І  раптом  таке  несприйняття  з  боку  партійного  керівництва  на  найвищому  рівні.    Заперечення  себе.  Своєї  ж  ідеології.  Дивно.  Але  насправді  все  пояснюється  просто.  Фільм  (будь-який!)  не  можна  розглядати  відірвано  від  контексту  епохи.  А  в  той  час  опозиція  до  правлячого  режиму,  протидія  тоталітарній  машині  існувала  у  формі  комуністичної  опозиції  –  інколи  фронди,  інколи  справжньої  опозиції.  Мовляв,  комунізм  будують  але  неправильно.  Не  такий  комунізм  як  треба.  Перекручують  Маркса  і  Леніна.  Правляча  партійна  еліта,  мовляв,  зрадила  ідеалам  комунізму,  думає  тільки  про  себе  і  про  владу.  А  народ  перетворює  в  своїх  рабів.  Не  випадково  у  1962  році  в  місті  Новочеркаську  мирну  демонстрацію  робітників,  які  йшли  під  червоними  прапорами  і  портретами  Леніна  розстріляли.  Кількість  жертв  і  досі  точно  невідома.  І  вся  «вина»  робітників  полягала  лише  в  тому,  що  вони  вимагали  хліба,  молока,  м’яса,    підвищення  зарплати.  А  тут  у  фільмі  (через  рік  після  тих  знакових  подій)  по  вулицях  сучасної  Москви  ідуть  революційні  матроси.  Влада  тут  побачила  мало  не  як  заклик  до  нової  революції.  У  ті  роки  влада  (сама  комуністична)  боялася  комуністичної  опозиції  більше  ніж  білої.  Недарма  звинувачення  в  «троцькізмі»  та  «опортунізмі»  були  найстрашнішими  звинуваченнями  –  мовляв  ти  червоний,  але  не  наш.  Значить  ворог.  Це  були  останні  роки  комуністичної  фронди  та  комуністичної  опозиції.  Дуже  скоро  опозиція  і  фронда  могли  бути  тільки  відверто  антикомуністичні  і  навіть  не  рожеві.  

При  більш  детальному  і  уважному  аналізі  фільму  випливає  багато  цікавих  речей  і  думок.  Це  тільки  на  перший  погляд  автори  замиловуються  совком  і  хрущовками,  потворне  зображають  як  прекрасне,  бо  нічого  кращого  не  бачили.  Насправді  фільм  лежить  в  площині  неореалізму.  І  аж  ніяк  не  вписується  в  шаблони  антиестетичного  «соціалістичного  реалізму».  Це  свого  роду  перенесення  «італійської  весни»  на  інший  ґрунт.  Звичайно,  такий  саджанець  прижитися  не  міг.  Клімат  не  той.  Тай  не  поливали…  Але  автори  фільму  ще  цього  не  знали.  Це  була  епоха  відлиги  –  епоха  надій.  Надій  на  те,  що  людині  буде  нарешті  дозволено  самовиражатися  хоча  б  в  рамках  дозволеного.  Це  ми  знаємо,  що  цим  надіям  не  судилося  збутися,  Марлен  не  став  совітським  Федеріко.    Але  вони  ще  того  не  знали  –  вони  сподівалися.  

Епоха,  час,  люди  тут  справді  зображені  реалістично,  без  прикрас  та  ідеалізацій  властивим  мистецтву  тодішньої  совдепії.  Совок  зображений  совком  –  сірим  потворним  світом  –  ніяким.  І  люди  в  цій  сірості  пробують  будувати  повітряний  замок  –  з  нічого.  Зі  слів  і  спілкування,  з  віршів  і  музики.  Це  вже  було  сміливо,  це  вже  був  виклик.  Фільм  іноді  сприймається  як  документальний.  І  частково  він  таким  і  був  –  у  фільмі  чимало  документальних  кадрів  –  зокрема,  епізоди  поетичного  вечора  у  Політехніці.  Власне,  це  фільму  і  не  могли  пробачити,  і  саме  це  цензура  вирізала  в  першу  чергу  –  кадри  з  Вознесенським,  Євтушенко,  Андрієм  Тарковським  і  голосами  поетів-шістдесятників,  піснями  Булата  Окуджави,  які  звучали  за  кадром.  Ні  до,  ні  після  того  неможливо  було  уявити  поетичні  вечори,  які  збирали  б  велетенські  зали  людей,  які  прийшли  послухати  вірші  –  за  власним  бажанням,  без  оголошень  і  реклами,  просто  почувши,  що  таке  буде.  У  ті  роки  це  було  всім  –  і  можливістю  почути  справжню  поезію,  а  не  ідеологічно  стерильну  нісенітницю  –  офіційно  дозволену,  спробою  знайти  відповіді  на  питання,  яких  все  більше  виникало  в  головах,  навіть  своєрідним  негласним  протестом  проти  маразмів  дійсності.  І  цензура  цього  пробачити  не  могла.  Совітська  цензура  взагалі  не  пробачала  неофіційності,  власної  думки,  самовираження.  Власного  пояснення  чогось  (особливо  якщо  це  стосувалось  суспільства)  –  все  мало  співпадати  з  «лінією  партії»  крок  вправо,  крок  вліво  прирівнювався  до  зради.  А  тут  автори  самостійно  вирішують  питання,  що  таке  патріотизм  і  для  чого  жити.  Крамола…  Сподіваюсь,  якщо  Ви  захочете  подивитися  цей  фільм,  то  Вам  трапиться  в  мережі  саме  не  порізана  цензурою  версія.

Герої  фільму  за  їх  же  словами  «намагаються  бути  щасливими»,  але  в  них  нічого  не  виходить.  І  не  тому,  що  щастя  ефемерне.  Намагаються  знайти  себе.  І  знову  ж  таки  безуспішно.  Герої  зіштовхуються  з  тим,  що  світ  в  якому  вони  живуть  став  лицемірним  і  цинічним.  На  словах  всі  підтримують  партію  і  комунізм,  але  в  душі  їм  глибоко  начхати  на  ті  ідеали  –  оточуючі  героїв  люди  думають  про  матеріальний  добробут  і  розваги.  Звичка  несерйозно  відноситись  до  ідеологічних  догм  переросла  у  них  в  звичку  до  всього  відноситись  несерйозно.  Нівелюються  не  тільки  «комуністичні  ідеали»,  але  і  ідеали  взагалі.  І  герої  фільму  відчувають  себе  чужими  і  глибоко  самотніми  в  цьому  світі  цинізму.  У  них  наростає  внутрішній  протест.  Який  не  може  ще  вилитись  в  форму  відкритої  боротьби  з  системою.  Герої  досі  живуть  в  світі  ілюзій  –  мовляв  хибна  не  ідея  комунізму,  а  те  як  її  втілюють  в  життя.  Герої  приречені  в  своєму  світі  ілюзій  –  мають  загинути  або  ілюзії  або  герої.  Але  вони  ще  не  знають  про  це.  У  них  збільшується  кількість  запитань  на  які  немає  відповіді.  У  пошуках  цих  відповідей  вони  навіть  звертаються  до  потойбічного  світу  –  спілкуються  з  душами  померлих.  Ну  де,  коли  ще  в  чисто  «совітському»  кінематографі  можливий  був  такий  сеанс  спіритизму?!  Але  відповіді  вони  не  знаходять  і  там.  Фільм  завершується  розривом  героя  з  сучасниками  –  для  нього  вони  чужі.  Герой  не  знаходить  себе  в  цьому  світі.  Мусить  продовжувати  розбудовувати  світ  своїх  фантазій  все  глибше  відриваючись  від  дійсності.  Судячи  по  всьому  йому  пощастило  –  він  не  збожеволів.

У  фільмі  з’являються  образи  і  слова  немислимі  для  тодішнього  «соцреалізму»  -  герой  говорить  про  тридцять  сьомий  рік  і  про  те  що  він  не  може  «ставитись  до  цього  року  несерйозно»,  висловлює  бажання  набити  морду  типовому  гебістському  стукачу,  який  підозрює  колегу  в  нелояльності  до  влади  тільки  тому,  що  він  «щось  не  договорює»  і  намагається  завербувати  героя  фільму  в  якості  «сексота»  -  «сєкрєтного  сотрудника  КГБ».  При  цьому  стукач  бачить  крамолу  не  в  тому,  що  людина  говорить,  а  в  тому,  що  людина  про  щось  мовчить.  Ну  де  ще  яв  якому  фільмі  тих  років  це  показано?!  

Це  останній  комуністичний  фільм.  Потім  комуністичних  фільмів  вже  не  знімали.  Бо  той  низькопробний  ширпотреб  про  перевиконання  плану  бригадою  бетонників  не  можна  назвати  фільмом  –  твором  мистецтва.  Такі  «фільми»  -  ідеологічну  нісенітницю  -    робили  виключно  заради  зарплати,  нещирими  були  і  режисери,  і  артисти.  Вони  не  вірили  в  те  що  говорили  –  а  це  відчувається.  Або  фільми  знімали  високохудожні,  але  антикомуністичні  –  і  це  теж  було  видно  неозброєним  оком.  Фільм  нібито  про  громадянську  війну  і  червоних  комісарів,  але  в  фільмі  явна  апологія  білого  руху  і  білих  офіцерів.  Або  такі  натяки  і  підтексти,  що  просто  дивуєшся,  як  цензура  це  не  помітила  і  пропустила.  Наприклад,  серіал  «Сімнадцять  миттєвостей  весни»  -  там  під  виглядом  фашистської  Німеччини  зображено  Совітський  Союз,  під  виглядом  гестапо  –  КГБ.  Це  легко  вгадувалося.  Крім  апології  західного  способу  життя.  

Отож  не  дивно,  чому  фільм  «Мені  двадцять  років»  став  таким  популярним  серед  фрондуючої  інтелігенції  тих  років,  свого  роду  символом  «відлиги»  -  це  фільм  в  якому  люди  сподівалися,  що  жахіття  сталінізму  назавжди  відійшли  в  минуле,  що  маразми  сьогодення  тимчасові.  По  суті  цей  фільм  –  етюд.  Останній  етюд  відлиги.

(На  світлині  –  кадр  з  фільму)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414250
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 31.03.2013

Цигарка для Мельпомени

«Я  знаю  світ  –  старий  і  повний  бруду…»
                             (Франсуа  Війон)  

Гюстав!
Ти  ж  не  жив  у  часи  пихатого  Риму,
На  тебе  ж  не  тиснули  
Кам’яні  лапи  його  форумів,
Ти  ж  не  пив  отруєне  вино  цезарів,
Не  сидів  за  столом
Огидної  трапези  
З  черговим  Калігулою.
Чому  ж  твої  книги  сповнені
Такою  нудьгою  віковічною
Такою  безнадією  сірою?
Чому  слова  твоїх  апостолів,
Твоїх  героїв  –  вічно  невчасних,
І  поборників  істини
(Нікому  черговий  раз  не  потрібної)
Квітами  зів’ялими
На  могилу  історії?
Не  сумуй,  виноградарю!  
Виноробе  прозорих  романів.
Твій  трунок  не  сьогодні
Загуслий.
Не  в  мою  чашу  тиснений…  

Примітка:
Дружня  порада  –  не  читайте  роман  «Мадам  Боварі»  під  стукіт  коліс  поїзда  –  того,  що  його  тягне  паротяг  який  вперед  летить…  Особливо  взимку.  Краще  вже  «Спокусу  святого  Антонія»  або  «Саламбо»  -  але  не  сьогодні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413032
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.03.2013

Меланхолійний підсніжник

«Рись
 Снилась  у  лісі  заблукалому  мельнику…»
                           (Даниїл  Хармс)

Березень  кульгавим  сухотником
Шкутильгає  між  будинками  алюзій
Хворого  міста  навіювань,
Кварталами  календариків,
Де  намальовані  котики  –  
Не  ті,  що  пухнасті  й  весняні,
А  ті,  що  бруднять  черевики  рівноваги
І  псують  меблі  спокою
Гострими  кігтями  образ,
Де  садист-потворка  
Уявляє  себе  поетом.
А  скриня  з  наркотиками
Яку  сомнабули  
Називають  «телевізором»
Перетворюється  у  скриньку  Пандори
Де  навіть  на  дні  –  
Навіть  на  тому  темному  і  глибокому  дні
Не  лишається  надії
Хоча  б  у  вигляді  томика  Флобера
Чи  вусатого  Бержерака
Того,  що  де.
Сірано!
Тобі  пощастило  –  
У  твій  час  філософи
Розуміли  слово  «честь»
І  володіли  шпагою,
Не  носили  рожеві  окуляри  добробуту,
Не  співали  дифірамби  сифілітикам,
Не  славословили  маніякам,
Не  ходили  біля  їх  пам’ятників.
Бароко.  Епоха  великого  «не».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413012
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.03.2013

Кудлатий світ

(Низка  неканонічних  хокку)

     *      *      *
 Кудлатий  світ!
 Чому  в  його  нудьзі
 Жити  довелось?

       *        *        *
 Забуте  село.
 Давно  там  ніхто  не  живе.
 Крім  пса  чорного…

       *      *      *
 На  старій  кухні
 Ніжний  чаю  аромат.
 Холодний  ранок.

       *      *      *
 Старий  безхатько.
 Йому  теж  безнадійно.
 Грудневий  вечір…

         *      *      *      
 Від  суєти  міст
 Я  знову  в  гори  іду.
 Вітряний  ранок.

         *      *      *
 У  цьому  театрі
 Лялькою  бути  не  хочеться.
 Дивні  роки…

       *      *      *
 Багаття  жарке
 Нашого  світу  суму  –  
 Сонце.  Очі  сліпить.

       *        *      *
 Осінь  дивна.
 Самотньо  споглядаю
 Вчинки  людей…

         *        *        *
 Хотів  вітром  стати
 Коли  всі  думки  стали    
 Віршами  жовтня…

         *        *        *
 Старий  екскаватор.
 Дощ  осінній  в  минуле  пішов…
 Місяць  в  ковші.

         *        *        *
 Нірвана.
 Стороннім  вхід  
 Заборонено.

         *        *        *
 Нині  ми  багачі  –  
 Осінь.  А  десь  блукає
 Зима  Робін  Гуд.

         *        *        *
 Білі  яблука
 Нагадали  про  небо…
 Де  райський  сад?

         *        *        *
 Машини  везуть  
 Машин  -  кудись  далеко…
 Осінні  дороги.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412837
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 26.03.2013

Замiсть епiлогу

(Насправді  просто  епілог  до  повісті  «Батальйон  смерті»)

«Тут  прихожани  –  діти  праху…»
           (Осип  Мандельштам)

 Я  завершив  службу  і  отримав  на  руки  документи  про  звільнення  в  запас.  Довгоочікуваний,  омріяний  день  настав.  Я  попрощався  з  друзями.  Мій  старий  і  вірний  друг  вірменський  художник  попросив  мене  лишитися  ще  на  один  день.  Він  теж  мав  їхати  додому,  але  йому  не  дали  документів.  Ще  й  кинули:  «Не  треба,  щоб  вони  їхали  додому  разом.»  Він  просив:  «Заночуй  тут  ще  одну  ніч,  а  завтра  ми  поїдемо  до  мене  в  гості  –  і  ти  побачиш  що  таке  справжня  кавказька  гостинність!  Якщо  скажеш  –  хочу  їхати  до  тебе  в  гості  на  машині  кольору  шоколаду  –  і  я  тобі  це  влаштую!  Ти  не  уявляєш  яке  ми  влаштуємо  свято!»  Але  на  свій  сором  і  ганьбу  я  відмовився.  Я  сказав:  «Вибач,  але  в  цих  стінах  у  цьому  світі  я  не  можу  лишатися  більше  ні  хвилини.  Я  просто  мушу  піти  з  цього  світу  –  і  негайно…»  «Тоді  йди  –  значить  так  судилось.»

 Я  вийшов  за  ворота  КПП,  подивився  на  небо  по  якому  пливли  білі  пухнасті  хмари,  розкинув  руки,  наче  хотів  ними  охопити  весь  світ  і  вигукнув  на  все  горло:  «Свобода!!!»  На  мені  ще  була  остогидла  радянська  форма,  але  я  знав,  що  через  пару  днів  скину  її  назавжди.  Солдати,  що  чергували  в  той  день  на  КПП  побачившу  цю  сцену,  гідну  пензля  Ге  чи  Пікассо  розсміялись.  Може  вони  знали,  що  свободи  насправді  не  існує,  і  ми  вічно  приречені  перебувати  у  в'язниці  свого  тіла,  може  просто  зрозуміли,  що  справжні  свобода  схована  у  власній  душі,  а  решта  іллюзія  -  не  знаю...  
   
 Я  звільнився  в  той  самий  день  –  8  травня  –  коли  прийшов  два  роки  тому  в  військомат  щоб  сісти  в  автобус  набитий  такими  самими  постриженими  на  лисо  людьми,  які  їхали  в  невідоме.  Я  вертався  тим  самим  дивним  маршрутом,  що  і  приїхав  до  «Батальйону  смерті».  Навіть  в  столиці  імперії  зайшов  до  тої  самої  Третьяковської  галереї  і  так  само  годинами  дивився  зачаровано  на  картини  Врубеля.  Навіть  зловим  такі  самі  неприязні  погляди  іноземних  туристів  –  неприязні  щодо  форми  яку  я  досі  носив.  Але  я  їхав  додому  по  зовсім  іншій  країні  –  щось  змінилось  за  ці  два  роки  –  щось  невловиме,  сама  атмосфера…

 Я  часто  сумніваюсь  в  доречності  і  сенсі  своєї  правдивості  -  цього  зображення  темних  сторінок  людського  буття...  Як  хочеться  писати  про  прекрасне,  високе,  мудре...  Але  саме  це  -  оця  пережита  чорнота,  побачена,  відчута  темрява  людських  душ  змушує  це  описати.  Для  чого?  Навіщо?  В  світі  так  багато  паскудства.  Я  часто  думаю,  що  література  покликана  саме  зображати  світ  і  людей  кращими  ніж  вони  є  насправді,  щоб  подарувати  нам  сенс  і  радість  буття...  Але  не  писати  про  це  -  цього  вже  я  не  можу.  Занадто  довго  це  я  носив  у  собі,  носив  цю  зневіру  в  людину.  А  в  людину,  наспрваді,  треба  вірити...  

 Я  дуже  часто  сумніваюсь  і  не  бачу  сенсу  у  тому,  що  я  пишу...  Чи  зробить,  хоч  когось  хто  прочитає  це,  моя  писанина  кращим?  Добрішим?  Чистішим?  Не  знаю...  Часто  згадую  все  пережите  і  думаю  -  а  чи  не  було  все  це  дарма?  Ні,  напевно  все  таки  не  дарма...

 Так,  сто  разів  правий  той,  хто  скаже,  що  «дідівщина»  і  всі  армійські  маразми  створені  не  совітами  і  не  «радянською»  системо.  Що  «совок»  тут  ні  до  чого.  Все  це,  ця  природжена  жорстокість  закладена  десь  в  глибинах  єства  людини.  І  форма  та  зброя,  що  людина  тримає  в  руках  тільки  звільнює  це  зло.  І  жахливі,  нестерпні  умови  життя    тільки  посилюють  це,  перетворюють  людину  на  звіра.  Я  колись  чув  від  одної  інтелігентної  і  дуже  розумної  людини,  яку  щиро  поважав  (до  цього  як  почув  цю  фразу,  звісно),  яка  сказала,  виправдовуючи  звірства  армії  яку  вважала  своєю,  рідною  –  мовляв,  «на  війні  звіріють  всі»,  тому  нічому  дивуватись.  Ні  не  всі!  Не  всі!!!  
   
 В  радянському  варіанті  вся  ця  дідівщина  і  всі  ці  маразми  було  особливо  потворні  і  жахливі…  Я,  звісно,  не  можу  судити  про  інші  армії,  наприклад,  про  французький  «іноземний  легіон»,  хоча  в  мене  є  знайомі  які  там  служили.  Але  я  там  не  служив.  Я  не  пережив  тої  атмосфери,  а  значить  і  судити  не  маю  права.  Але  все  таки  –  жорстокість  там  мала  хоч  якийсь  зміст,  хоч  якусь  логіку  –  тут  же  –  повне  безглуздя,  повний  абсурд.  І  люди  –  живі  люди  приносились  в  жертву  цьому  абсурду…  І  про  них  забути?  Я  до  сих  пір  пам’ятаю  обличчя,  очі  і  слова  цих  людей  ніби  це  було  вчора…

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983  –  1985  років.  Світлина  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410284
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.03.2013

Розмова без слiв

«Докучили  мені  слова,  слова,  слова…»
         (Арсеній  Тарковський)

«Знайти  б  людину,  яка  забула  слова  
і  поговорити  б  з  нею…»
         (Чжуан  Цзи)

 Спілкування  людей  –  це  необов’язково  слова.  Навіть  інколи  взагалі  не  слова  –  розмови  бувають  без  слів.  І  в  цих  розмовах  вдається  інколи  сказати  про  найголовніше,  про  найсокровенніше…  У  цьому  я  переконувався  не  раз.  Але  вперше  це  зримо  і  ясно  я  відчув  одного  дня  на  службі  N-ській  військовій  частині  у  1984  році.  

 Якось  наказали  мені,  одному  литовцю  і  ще  кільком  солдатам  щось  там  робити  в  «ленінській  кімнаті»  -  чи  то  стільці  ремонтувати  чи  то  вікна  і  «бойовий  листок»  заодно  намалювати.  Ленінська  кімнати  була  вся  завішена  стендами  на  тему  –  як  то  погано  служити  в  американській  армії  і  як  то  добре  в  радянській.  Щоправда,  стенди  про  радянську  армію  мені  нагадували  якусь  чи  то  казочку  чи  то  утопію.  А  фотографії  свавілля  в  американській  армії  мені  чомусь  надто  нагадували  те,  що  я  щойно  бачив  в  казармі…  Згадався  якийсь  фільм  про  революцію,  куди  солдат  поведи  з  виховною  метою.  Там  були  епізоди  про  те,  яка  погана  була  царська  армія.  Тільки  нам  чомусь  вона  здалась  курортом  в  порівняно  з  нашим  буденним  життям.  Ще  згадався  чомусь  солдатський  віршик  –  породження  місцевого  фольклору  (певно  перероблений  з  якогось  зразка  зовсім  на  іншу  тему):

 …Куди  там  Достоєвському  з  романами  убогими
         Дізнався  б  він  покійник  як  тут  по  морді  б’ють…  

 Чому  саме  Достоєвський  –  для  мене  так  і  лишилось  загадкою.  Про  армію  він  не  писав…  

 Будь-яка  робота  в  «ленінській  кімнаті»  вважалась  свого  роду  відпочинком  –  ми  насолоджувались  теплом  і  безтурботністю.  Хотілось  поговорити,  але  мовний  бар’єр  дещо  заважав  –  втрачались  підтексти  і  натяки.  Та  й  про  багато  речей  говорити  було  небезпечно  –  могли  донести.  

 Раптом  я  взяв  в  руки  два  олівці  –  синій  та  жовтий,  і  тримаючи  їх  разом  на  фоні  плакату  з  червоним  прапором  сказав  задумано:

 -  А  раніше  то  було  все  зовсім  інакше…

 Литовець  взяв  зі  столу  три  олівці  –  жовтий,  зелений  та  червоний  і  відповів  з  акцентом:

 -  Так,  зовсім  було  інакше…  

 Ми  зрозуміли  один  одного  без  слів.  Навіщо  слова  і  запитання  коли  і  так  все  ясно?  Ми  стали  хорошими  друзями.  Не  один  раз  виручали  і  допомагали  один  одному.  Після  армії  я  думав,  що  зустрітись  вже  не  доведеться  –  адже  в  кожного  свій  шлях.  І  своя  Батьківщина.  Але  ми  зустрілись.  У  січні  1991  році  на  барикадах  у  Вільнюсі  –  щоб  загинути  «за  нашу  і  вашу  свободу»  або  здобути  її.

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983-1984  та  1991  років.  Світлина  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410282
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.03.2013

Караул iменi Омара Хайяма

«Хутчіш  вина  несіть,  бо  я  загину,
   Хай  щоки  запалають  мов  рубіни!
   Якщо  помру  –  вином  мене  омийте
   Й  лозою  перевийте  домовину!»
                       (Омар  Хайям)

 Різні  бували  караули  в  N-ській  військовій  частині  на  точці  «Пира».  Різні.  Проте  один  запам’ятався  всім  надовго.  Став  легендарним.  Я  назвав  його  «Караул  імені  Омара  Хайяма»  -  мені  його  учасники  видались  філософами  і  математиками.  

 Спочатку  все  йшло  банально:  зима,  мороз  під  сорок,  снігу  намело.  Прапорщика  П.  і  солдат  посадили  на  машину  –  бувалий  в  бувальцях  "газик".  І  поїхали  вони,  потрясло  їх,  похитало  спочатку  по  асфальтним  а  потім  по  лісовим  дорогам  крізь  заметілі  на  «точку»  -  кілька  бункерів  серед  тайги,  радіостанція,  антена,  караулка  і  склади.  Ще  колючка  і  ліхтарі.  І  сніги  –  нескінченні,  глибокі  і  білі-білі.  Як…  Як…  Як  смерть  сама!  Як  наречена!  Смерть  і  наречена  вдягаються  в  біле.  Бо  такі  вони.

 Старий  караул  як  водиться  зрадів  приїзду  зміни,  розповів  страшну  історію  як  на  вартового  минулої  ночі  напала  зграя  голодних  вовків  і  він  відстрілювався,  посварились  трохи  за  сирі  дрова  (а  де  їх  візьмеш  сухих?  Всі  сухі  сосни  та  берези  в  діаметрі  дві  милі  вже  були  попиляні!),  і  так  би  мовити  «зміну  зали  –  зміну  прийняли».  Почалась  звичайна  караульна  нудьга  –  холодно,  тоскно.  На  «Пирі»  це  відчувалось  особливо.    

 Проте  начальник  караулу  прапорщик  П.  вирішив,  що  нудьга  –  це  не  для  нього.  З  собою  він  взяв  невелику  валізку.  Солдати  наївно  думали,  що  там  у  нього  сховано  томик  Маркса,  п’єси  Лопе  де  Вега  та  статут  збройних  сил.  Нічого  подібного!  Прапорщик  розкрив  валізку  і  якось  радісно  посміхнувся,  хоч  і  зарані  знав  що  він  там  побачить  –  бо  сам  же  пакував.  Там  лежали  як  немовлята  в  колисці  пляшечка  з  прозорою  як  сльоза  рідиною  вітчизняного  виробництва.  Та  чарочка  об’ємом  триста  мілілітрів  з  гранями  на  зовнішній  стороні.  Таку  чарочку  прапорщики  називали  «гранчак».  І  не  відкладаючи  справу  в  довгий  ящик  бойовий  командир  почав  шукати  істину  –  сховану  десь  там  на  дні.  

 Проте,  чи  шлях  пошуку  був  обраний  невірно,  чи  баланс  між  тверезістю  й  cп’янінням  був  порушений,  але  чарочка  за  чарочкою,  пляшечка  за  пляшечкою  –  і  командир  впав  зі  стільця  на  підлогу  і  поринув  у  таємничий  світ  марень.  

 Солдати  помітивши,  що  бойовий  командир  без  свідомості  прийняли  командування  на  себе.  Після  короткої  наради  було  прийняте  відважне  рішення  пробиватися  крізь  заметілі  до  села  Пира,  що  було  в  кількох  кілометрах  від  караулки.  Понишпорили  по  кишенях,  знайшли  кілька  кольорових  папірців  з  портретом  Леніна  і  відправили  гінця.  Можете  уявити  собі  з  яким  нетерпінням  вони  його  чекали!  Але  він  прийшов!  Прийшов!  І  приніс  кілька  пляшечок  з  досить  таки  прозорим  напоєм.  Покликали  вартового:  «Йди  сюди!  Досить  там  стовбичити!  У  нас  тут  є  дещо!»  

 Через  деякий  час  в  караулці  валялися  на  підлозі  вже  не  тільки  прапорщик  але  і  весь  караул  у  непритомному  стані.  По  караулці  були  розкидані  автомати,  багнети,  магазини  з  патронами.  Коротше,  бенкет  удався  на  славу.  

 І  все  було  б  нормально,  проспались  би  до  наступної  зміни  і  далі  знову  –  свідомість  як  скло  і  на  службу.  Але  сталось  непередбачуване.  Як  на  зло  саме  в  цей  день  і  саме  в  цей  час  принесло  на  «Пиру»  перевірку  з  гарнізону.  Приїхали  полковник  і  генерал.  В  караулці  тим  часом  один  із  солдатів  приходив  потрохи  до  тями.  Він  почув  звуки  мотору  автомобіля,  зрозумів,  що  тут  щось  не  так  як  завжди,  схопив  автомат  і  бігом  на  пост  навіть  не  зачинивши  двері  до  караулки.  На  посту  він  почав  репетувати  як  ненормальний  «Стій  стріляти  буду!!!  Стій  не  підходити!!!»  Можна  подумати  щось  запах  самогону  не  було  чути  від  нього  за  сто  метрів.  Але  то  байка.  У  караулці  перевіряючи  побачили  досить  колоритну  картину.  О,  де  старина  Хайям!  Він  міг  це  зрозуміти,  міг  би  це  оспівати.  Але  полковник  з  генералом  були  далекі  від  персидської  поезії,  далекі  від  ідей  суфізму…

 Караул  в  повному  складі  повантажили  на  машину  і  відвезли  в  гарнізонну  гауптвахту.  Скандал  був  –  ще  той.  Проте  старий  добрий  звичай  вшанування  Діоніса  –  бога  лози  та  келихів  і  далі  тривав…

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983  –  1985  років.  Світлина  з  мережі.  Там  –  на  «Пирі»  були  такі  ж  пейзажі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409992
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.03.2013

КПП

«Не  бачив  нічого  більш  потворного  ніж  цей  заклад,  
 проте  люди  ще  більш  відразливі…»
           (Максим  Горький)


 Як  і  в  кожній  військовій  частині  в  N–ській  військовій  частині  було  КПП  –  контрольно-пропускний  пункт  –  місце  зв’язку  замкненого  світу  «батальйону  смерті»  з  зовнішнім  світом.  Точка  контакту.  Місце  де  люди  могли  потрапити  з  одного  буття  в  інше.  Якщо  в  них  на  те  було  законне  право  –  дозвіл.  Тут  відбувалась  зустріч  з  родичами  якщо  вони  приїхали  з  візитом.  Вже  по  самій  суті  своїй  місце  було  культове.  

 На  КПП  цілодобово  чергували  солдати.  Причому  цей  наряд  на  КПП  вважали  якоюсь  нагородою  –  в  цей  наряд  рвалися,  тут  чергувати  жадали.  Заради  призначення  в  наряд  на  КПП  вислужувались  перед  офіцером,  принижувались,  випрошували.  При  цьому  дозволяли  чергувати  на  КПП  тільки  дуже  вузькому  коли  «обраних».  Заради  того,  щоб  потрапити  в  це  коло  деякі  солдати  готові  були  відремонтувати  що  завгодно,  затрати  бозна  які  зусилля  і  працю.  Більшість  про  наряд  на  КПП  навіть  і  не  мріяли  –  сприймали  це  як  щось  недосяжне  і  на  коло  обраних  дивились  з  прихованою  заздрістю  і  часто  з  показною  зневагою.  

 За  час  моєї  служби  –  а  це  було  у  1983-1985  роках  -    два  роки  я  так  ні  разу  не  чергував  на  КПП  і  не  прагнув  цього.  Чому  деякі  солдати  робили  з  цього  чергування  культ  я  довго  не  розумів.  Хоча  служба  легка  –  відкрити  ворота,  закрити  ворота,  козирнути  начальству.  Але  сенс?  Сидіти  добу  в  маленькому  приміщенні  доволі  холодному.  Збігати  в  магазин?  Зловить  патруль.  Посадять  на  «губу».  Але  несподівано  мені  став  зрозумілий  сенс  цього  жадання.

 Якось  я  стояв  на  посту  біля  складів  НЗ.  Цей  пост  був  розташований  недалеко  від  КПП.  Вечір.  Біля  дверей  КПП  нервово  крутиться  один  солдат.  Він  був  родом  з  одної  південної  країни  де  високі  засніжені  гори,  тепле  море  і  запашні  квіти.  І  люди  особливо  гарячі  і  темпераментні.  Назву  його  Гоча.  Хоча  ім’я  його  було,  звісно,  не  таке.  Це  міг  бути  і  зовсім  інший  солдат  з  зовсім  іншої  країни.  Двері  на  КПП  чомусь  закриті  зсередини.  Гоча  нервово  смикає  за  ручку  і  стукає:

 -  Слухай,  пусти!  Я  п’ять  хвилин  посиджу  і  піду.  
 -  Гоча,  іди  звідси!  Іди  в  казарму!
 -  Ну  що  тобі  шкода  чи  що?
 -  Зараз  офіцер  побачить,  що  ти  тут  сидиш  –  на  «губу»  і  тебе  і  нас  посадять!  Іди  звідси!
 -  Ну  не  побачить!  Чого  він  сюди  піде?
 -  От  приїдуть  твої  родичі,  чачу  привезуть  –  будеш  тоді  з  ними  на  КПП  сидіти.  А  так  не  можна.
 -  Ось  ти  який!  

 Тут  із-за  воріт  пролунав  жіночий  голос:  

 -  Солдатики!  Ви  здається  щось  хотіли?

 На  Гочу  це  подіяли  як  удар  струмом.  Він  почав  ломитися  в  двері:
 -  Я!!!  Я  хотів!  Я  дуже-дуже  хотів!!!  А-а-а!!!  Пусти!
 -  Гоча!!!  Іди  звідси!  

 Гоча  зрозумів,  що  його  на  КПП  не  пустять.  Він  обхопив  голову  руками.  Здається  було  б  у  нього  на  голові  волосся,  а  стрижка  «під  нуль»  -  він  би  його  повисмикував:

 -  А-а-а!!!  Я  більше  так  не  можу!  Не  можу!!!  

 І  поліз  через  паркан.  Не  знаю  чим  для  нього  тоді  кінчилась  ця  пригода.  

 Виявилось  що  на  КПП  інколи  приходили  дівчата  відповідної  поведінки  і  «спілкувалися»  з  чергуючи  ми  солдатами.  На  КПП  була  кімната  відведена  для  зустрічі  з  родичами  якщо  вони  приїжджають  в  гості.  Саме  цю  кімнату  і  використовували  для  «спілкування».  Дівчата  приходили  переважно  нетверезі,  «спілкувались»  з  солдатами  безкоштовно  –  бо  які  в  солдат  гроші.  Ще  й  приносили  для  солдат  подарунки  –  горілку  і  дешеві  цукерки.  Чим  пояснювалась  така  альтруїстична  поведінка  цих  дівиць  –  незрозуміло.  Один  солдат  висунув  версію,  що  це  вони  чинять  з  патріотичних  міркувань.  Замполіт  висловив  якось  протилежну  думку,  що  цим  дівчатам  платить  Пентагон  і  вини  завербовані  ЦРУ  з  метою  розбестити,  відволікти  від  служби  радянських  солдат  і  заразити  їх  поганими  хворобами.  І  ще  додав,  що  якщо  когось  зловить  за  процесом  зради  радянській  Батьківщині,  то  віддасть  під  трибунал.  Але  чергові  чомусь  на  цю  погрозу  не  зважали.  Так  само  не  зважали  на  те,  що  дійсно  можна  було  захворіти.  І  то  не  на  одну,  а  одразу  на  кілька  поганих  захворювань  одночасно.  І  один  солдат  таки  захворів.  Його  відправили  до  шпиталю,  але  вся  частина  чомусь  над  ним  сміялася  –  не  розумію,  що  тут  смішного…  

 Один  мій  знайомий  –  теж  з  тої  самої  південної  країни  –  мельком  бачив  тих  дівчат.  Казав  що  на  них  дивитись  огидно,  не  те  що  з  ними  спілкуватись.  Розмовляють  вони  використовуючи  приблизно  тільки  п’ять-десять  слів  відмінюючи  їх  і  комбінуючи  в  різних  комбінаціях  виражаючи  цим  убогий  спектр  своїх  думок  та  відчуттів.  

 Розповідають,  що  був  якось  на  КПП  курйозний  випадок.  Літній  вечір.  Приходить  на  КПП  дівиця  густо  і  яскраво  намальована,  в  платтячку  та  в  туфлях-шпильках.  Каже,  що  дуже  любить  солдат,  але  тільки  досить  незвичайним  способом  і  не  роздягаючись.  Солдатики,  звичайно,  здивувались,  але  все  одно  зраділи.  Один  навіть  вигукнув:  «Та  яка  різниця  куди?!»  Але  чи  то  щось  їм  видалось  підозрілим  чи  то  просто  вони  звикли  до  певних  традицій,  але  цю  дівицю  взяли  і  роздягли  не  дивлячись  на  її  бурхливі  протести.  І  дивляться,  що  то  не  дівчина,  а  хлопець.  Можна  тільки  собі  уявити  які  вони  були  шоковані.  Більше  ті  двоє  солдатів  ніколи  не  чергували  на  КПП.  А  в  одного  стався  навіть  якийсь  психічний  зрив  –  він  довго  ходив  як  неприкаяний,  щось  бурмотів  сам  до  себе,  його  погляд  виражав  розгубленість.  Ніби  життя  раптом  втратило  сенс.  Може  він  просто  зрозумів,  що  світ  в  якому  він  живе  огидний  і  оточуючі  люди  нічого  крім  відрази  викликати  не  можуть?  І  внутрішній  світ  більшості  оточуючих  людей  потворний  і  що  інколи  хочеться  розрядити  в  цих  людей  весь  магазин  автомата,  але  вони  теж  люди.  Хай  навіть  не  люди,  але  живі  істоти.  І  не  мені  судити,  бо  «не  судіть  і  судимі  не  будете».  І  «мені  отмщеніє  і  аз  воздам!»

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983  –  1985  років.  Малюнок  з  мережі.  Хто  автор  –  не  пам’ятаю.  Але  автору  дуже  вдячний.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409987
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.03.2013

Квiти i чоботи - Замiсть передмови

(передмова  до  повісті  «Батальйон  смерті»)

«На  осінньому  вітрі
 Збираю  каміння…»
     (Танеда  Сантока)

 Я  не  хотів  писати  цю  повість.  Більше  того  –  я  був  просто  впевнений,  що  я  ніколи  не  стану  писати  про  те,  що  довелось  мені  пережити,  побачити,  почути    в  армії  під  час  служби  у  1983  –  1985  роках.  Нормальна  людина  просто  не  повинна  бачити  все  це.  Цього  не  повинно  бути  ні  в  армії,  ні  в  будь-якому  мініатюрному  світі  в  якому  жили  і  живуть  люди.  Про  багато  чого  побаченого  я  так  і  не  написав  і  не  напишу  –  даруйте  мені  за  це.  Були  речі  занадто  огидні  і  потворні  –  перо  протестує,  відмовляється  служити.  У  ті  роки  в  мене  взагалі  була  думка,  що  це  все  неможливо  описати.  І  ніхто  про  це  не  напише,  бо  не  дозволять.  Та  й  не  зможе  –  слова  і  образи  бліднуть.  Тільки  Данте  і  Сайгьо  наважились  писати  про  пекло  –  наважились  сказати,  що  вони  зійшли  у  самі  його  глибини  і  повернутись  назад.  Хоча  серед  солдат  ходили  чутки  про  якогось  хлопця,  що  наважився,  спробував  цей  світ  описати,  але  йому,  звісно,  не  дозволили  все  це  опублікувати.  Як  виявилось,  спроби  писати  про  це  були  не  тільки  в  нього  –  багато  людей  спробували  зобразити  внутрішній  розклад  армії  в  кінці  епохи  маразмів.  

 Те,  що  я  бачив  і  що  пережив,  те,  що  пережив  не  тільки  я  –  ціле  покоління  юнаків  сповнених  мрій  та  ідеалів  –  цього  не  повинно  бути.  Армія  повинна  бути  інакшою.  Я  не  є  пацифістом  чи  хіпі  –  я  прекрасно  усвідомлюю,  що  поки  існує  світ,  допоки  існує  держава  і  людське  суспільство,  армія  мусить  бути.  Але  вона  повинна  бути  інакшою.  

 Я  пішов  в  армію  добровільно.  Не  уникав,  не  тікав  армії.  Більше  того  –  я  хотів  служити  в  армії.  Але  я  хотів  служити  в  іншій  армії.  Сподіваюсь,  що  в  сучасних  арміях  багато  чого  змінилось  на  краще,  і  тих  жахів,  які  довелось  побачити  нам  просто  вже  немає.  Але  тим  людям,  які  витримали  це  все,  або  не  витримали  і  загинули  слід  поставити  пам’ятник.  І  нехай  ця  повість  буде  цим  маленьким  скромним  пам’ятником.  Я  не  знаю,  наскільки  мені  вдалось  виконати  це  моє  надзавдання  –  я  побачив  і  можу  написати  тільки  про  якісь  крихітну  частку  тих  жахів,  які  відбувались  у  час  занепаду  епохи.

 Я  не  знаю  яка  атмосфера  панує  в  арміях  деяких  країн  зараз  –  я  не  можу  писати  про  те,  чого  я  не  бачив.  І  я  пишу  не  про  це.  Дуже  багато  людей  пройшли  через  все  це  або  навіть  через  набагато  гірше,  багато  хто  не  повернувся  з  тої  армії  або  повернувся  в  цинковій  труні  чи  повернувся  –  але  скаліченим  –  фізично  або  духовно.  Пройшло  більше  двадцяти  п’яти  років  –  більше  чверті  віку.  Сподіваюсь,  що  я  не  розголошую  якоїсь  «державної  таємниці»  якоїсь  там  країни  –  пройшов  час,  змінилась  епоха.    Але  досі  спогади  про  ті  роки  не  дають  спокою.  

 Акутагава  Рюноске  колись  написав  новелу  «Про  себе  в  ті  роки».  У  ній  спогади  є  якоюсь  ностальгічною  піснею  про  молодість.  Нехай  сумною  як  будь-яка  новела  Акутагави,  але  світлою.  Я  хотів  би  писати  новели  про  свої  світлі  спогади,  або  навіть  про  світлі  моменти  понурих  епізодів  свого  життя.  Але  не  можу  –  я  мушу  написати  про  те,  про  що  прийнято  зараз  забувати.  Я  намагався  написати  не  про  себе  в  ті  роки,  а  саме  про  ті  роки.  Армія  як  дзеркало  відображала  ту  епоху,  те  суспільство.  

 Я  ніколи  не  шкодував,  що  пройшов  через  це  все.  Хоча  в  ті  роки  була  популярна  приказка:  «Армія  –  це  школа  життя,  але  краще  її  пройти  заочно».  Я  не  шкодую,  про  пройшов  цю  жорстоку  школу.  Я  побачив  тодішнє  життя  таке  яким  воно  було,  я  позбувся  ілюзій  щодо  людини,  суспільства,  ідеологій.  Я  побачив  комунізм  таким,  яким  він  насправді  є  –  адже  в  тих  військових  частинах,  у  яких  мені  випало  долею  служити,  комунізм  вже  був  побудований  –  все  було  спільним  (включно  з  нижньою  білизною)  і  зникли  будь-які  стимули  до  праці.  Я  з  жахом  побачив  те  суспільство  яке  будувалось,  про  яке  мріяли,  оце  можливе  майбутнє  в  ім’я  якого  в  свій  час  знищили,  принесли  йому  в  офіру  стільки  людей,  мало  повністю  не  винищили  мій  народ.  Я  не  став  мізантропом,  не  став  ненавидіти  суспільство  і  людей.  Я  просто  перестав  боятися.  І  вибрав  свій  шлях  у  житті.  Я  став  переконаним  ворогом  системи,  а  не  інтелігентом,  що  постійно  сумнівався  і  задавав  питання  собі  і  людям.  

 Проходили  роки.  Все  побачене  і  почуте  не  стиралося  з  моєї  пам’яті.  Мені  часто  снився  один  і  той  самий  сон  –  ніби  я  знову  в  армії,  ніби  знову  мені  йти  в  караул,  їхати  в  тайгу  та  «точку»,  підніматись  по  тривозі,  носити  «хебе»  і  кирзові  чоботи.  Я  прокидався  і  дивувався,  що  я  знову  вдома  –  я  просто  не  міг  в  це  повірити.  І  так  тривало  роками…  Іноді  йдучи  по  вулиці  Києва  задумавшись  про  щось  своє  серед  натовпу  людей  я  рухом,  що  ввійшов  в  звичку,  поправляв  лямку  автомата  і  схопившись  за  порожнечу  зупинявся  –  свідомість  пронизувала  думка  сповнена  жаху:  «Де  автомат?!  Де  я  його  загубив?!»  Я  озирався  навколо  і  поволі  усвідомлював:  «Який  автомат???  Ти  давно  вже  не  в  армії!!!»  Я  відчував,  що  у  мене  з’явився  психоз  –  я  боюсь  загубити  неіснуючий  автомат.  Я  навіть  думав  купити  собі  сумку  з  лямкою  через  плече,  щоб  ця  звичка  зникала  поступово,  але  щось  мене  зупинило.  Інколи  в  юрбі  я  озирався  навколо  і  мене  не  покидало  дивне  відчуття,  що  всі  люди  навколо  мене  з  автоматами,  тільки  я  чомусь  не  бачу  зброю,  яку  вони  тримають  в  руках,  і  тільки  я  один  без  автомата,  беззбройний.  Я  відчував  себе  без  автомата  не  просто  беззахисним,  я  відчував  себе  голим  в  юрбі  одягнених  людей…  Часто  серед  ночі  я  зривався  з  ліжка  –  в  голові  звучав  сигнал  тривоги  який  чув  тільки  я  –  я  зі  здивуванням  думав  –  чому  так  тихо  в  казармі,  чому  не  чути  тупоту  чобіт  і  гамору,  чому  замовк  сигнал  тривоги,  чому  так  дивно  виглядає  казарма?  І  лише  потім  говорив  собі:  «Ти  вдома,  яка  ще  тривога???  Лягай  спати!!!»  Багато  років  після  описуваних  подій  я  кожен  день  прокидався  о  шостій  ранку  бо  чув  голосну  команду  днювального  «Підйом!!!»  і  прокинувшись  дивувався:  «Де  я?»  Це  жило  в  моїй  свідомості,  це  не  давало  спокою.  Я  постійно  думав  про  це  все.  Я  не  міг  не  написати  про  це  все…

 (Світлина  з  мережі)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409714
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.03.2013

Волонтер

«А  може  самотність  і  є  єдиним  порятунком  від  всього  цього  безглуздя?»
           (М.  Горький)

 Після  виключення  з  університету  я  поїхав  жити  в  невелике  провінційне  містечко.  Старовинне,  але  з  втраченою  давньою  архітектурою  –  совіти  встигли  зруйнувати  там  все  що  можливо  і  забудували  місто  потворними  «хрущовками».  Крім  всього  іншого  місто  було  перенасичене  військовими  заводами,  а  край  ракетними  військами.  

 Я  опинився  на  роздоріжжі  –  майбутнє  мені  бачилось  у  цілковитому  тумані.  Було  лише  ясно,  що  знайти  себе  і  свій  шлях  у  цьому  житті  мені  не  дадуть.  Не  дадуть  навіть  отримати  освіту.  І  змиритися  з  режимом,  з  системою,  що  ламає  людині  життя  за  кілька  листочків  паперу  списаних  нерівним  почерком  я  би  все  одно  не  зміг.  Я  все  одно  висловлював  би  свою  думку  і  незадоволення,  і  це  рано  чи  пізно  закінчилось  би  фатально  –  система  була  сильніша  за  самотніх  романтиків  –  вона  знищувала  їх.  Я  був  майже  впевнений,  що  мене  досить  швидко  просто  знищать  фізично  –  за  мною  слідкували  (це  було  помітно  неозброєним  оком,  я  почав  навіть  звикати  до  «привидів  у  цивільному»,  що  ходили  «хвостами»),  телефон  прослуховувався  (один  мій  знайомий  казав,  що  відчуває  фізично  коли  телефон  не  прослуховується.  До  такої  степені  чуттєвості  я  ще  не  дійшов  –  я  відчував  фізично,  коли  телефон  прослуховувався.)    А  за  вікном  стояла  (ні,  висіла  в  повітрі)  андроповщина.  З  телевізії  виливався  страх  –  прямо  з  екрану  на  підлогу.  Диктор  таким  тоном  говорив  слово  «Андропов»  наче  усвідомлював  про  кого  він  говорить.  У  голосі  телеведучого  при  цьому  звучав  навіть  не  страх  –  моторошність.  

 Я  відчував,  що  система  ця  зі  своїм  безглуздим  комунізмом  рано  чи  пізно  завалиться.  Але  я  чомусь  гадав,  що  це  буде  років  так  через  двадцять  –  не  раніше.  Час  прискорювався,  а  я  про  це  і  гадки  не  мав…

 Спроби  влаштуватися  на  роботу  перетворювались  в  якусь  комедію  –  варто  було  мені  назвати  в  відділі  кадрів  своє  прізвище,  як  одразу  починали  говорити,  що  вакантних  місць  немає,  хоча  я  точно  знав,  що  робітники  їм  потрібні  –  навіть  некваліфіковані.  Зрештою,  мене  взяли  чорноробочим  на  взуттєву  фабрику  –  пакувати  та  вантажити  зранку  до  вечора  коробки  з  мештами.  

 У  мене  в  голові  тоді  ще  була  купа  марксистських  ілюзій  –  як  я  тоді  пишався  належністю  до  робітничого  класу!  До  класу,  що  рухає  вперед  історію!  Свіжими  були  ще  події  в  Польщі  1980-1981  років  –  нікому  невідомий  до  того  електрик  з  Гданська  змінив  хід  історії.  Я,  звичайно,  навіть  не  думав  собі  ставати  українським  Лехом  Валенсою,  але  був  просто  переконаний  у  реальності  «українського  синдрому»  -  наступною  ареною  бастувальної  боротьби  мала  стати  Україна.  Але  я  швидко  розчарувався  в  пролетаріаті  –  я  побачив  глуху  і  темну  масу  дуже  далеку  від  боротьби  за  нормальне  людське  суспільство,  виснажливу  фізичну  працю,  що  відбирала  всі  сили,  не  лишала  нічого  для  творчості,  книг,  пошуків,  духовності…  

 Я  зрозумів,  що  довго  я  так  жити  не  зможу  –  рано  чи  пізно  я  зірвусь  –  а  одне  необережне  слово  і  я  за  ґратами.  Шкірою  відчував,  що  коло  звужується.  Виходу  немає.  Я  не  збирався  ставати  «професійним  революціонером»  -  але  сама  система  штовхала  мене  туди.  З  часу  мого  минулого  короткого  студентства  я  зрозумів  найважливіше:  в  країні  існує  справжнє  підпілля  –  коло  людей  які  ведуть  непримиренну  боротьбу  з  режимом  за  свободу  і  визволення  мої  нещасної  поневоленої  Батьківщини.  Водночас  існує  «опереточне»  підпілля  і  фронда.  У  серйозне  підпілля  шлях  мені  був  закритий  –  за  мною  слідкують.  З  «опереточним»  підпіллям,  що  було  насичене  провокаторами  і  фрондою  справу  мати  було  огидно.  Лишалося  одне  –  шлях  самотнього  вовка.  Боротися  з  системою  наодинці  справа  безнадійна  і  смертельно  небезпечна  –  доведеться  загинути  так  і  не  дочекавшись  падіння  совітів  та  імперії.  І  ніхто  навіть  не  згадає.  Як  не  згадують  сотні  тисяч  борців  полеглих  за  волю  протягом  століть  нескінченних  війн,  нескінченної  боротьби…

 Проте  в  той  час  я  мало  думав  про  сумні  перспективи.  Цей  розхристаний  час  мого  життя  був  по  своєму  цікавим  і  насиченим  новим  –  голосами  з  радіоприймача,  книгами,  релігійними  пошуками  –  я  тоді  вперше  захопився  буддизмом.  А  ще  –  я  чисто  випадково  придбав  чудове  видання  Миколи  Гоголя  українською  мовою  прекрасно  і  вишукано  проілюстроване  –  читав  просто  з  насолодою.  

 Проте,  думки  про  безвихідь  інколи  приходили  і  не  полишали.  

 Одного  весняного  дня  я  йшов  по  вулиці  міста  і  раптом  побачив  двері  з  написом  «Військомат»  -  і  зрозумів:  вихід  є!  Я  тут  же  сміливо  відчинив  двері.  У  кабінеті  я  очікував  побачити  дебелого  майора  з  фразою  на  устах:  «Патріотам  усюди  в  нас  дорога!»  Але  ні  –  в  кабінеті  сиділа  молода  дівчина.

 -  Я  хочу  в  армію!  Мені  вже  є  вісімнадцять  років!  Я  хочу  захищати  Батьківщину!  
 -  Ну,  то  чекайте,  як  прийде  повістка!
 -  Та  я  чекаю,  чекаю,  а  вона  все  не  приходить!  Я  хочу  в  армію  вже!
 -  Ну,  то  я  к  дуже  хочете  –  ось  –  виписую  при  Вас…  Тримайте!  Завтра  якраз  медкомісія…

 Далі  все  пішло  як  по  конвеєру  –  медкомісія  і  три  співбесіди.  Були  в  компанії  зі  мною  переважно  якісь  молоді  люди,  що  явно  вже  встигли  позловживати  алкоголем  і  «втомитися  від  життя»  (все,  мовляв,  уже  пережили,  хіба  що  армії  не  бачили)  –  вони  штучно  і  награно  сміялися  і  дивились  навколо  цинічним  поглядом.  Тоді  я  вперше  дізнався,  що  в  Радянському  Союзі  є  наркомани  і  то  чимало.  Кожному  перевіряли  вени  і  питали  чи  він  не  коловся.  Більшість  в  армію  йти,  звісно,  не  хотіли,  але  як  це  не  дивно,  було  крім  мене  ще  троє  добровольців  які  діяли  так  само  як  я  –  самі  прийшли  до  військомату  з  бажанням  на  устах.  Я  встиг  з  ними  переговорити  в  шумних  коридорах.  Один  виглядав  досить  інтелігентно:

 -  Чому  ти  хочеш  в  армію?
 -  Раніше  сядеш  –  раніше  вийдеш!
 -  Цей  принцип  тут  не  діє.  
 -  Просто  зараз  ідуть  нормальні  набори  в  нормальні  війська,  в  нормальні  частини.  Потім  підуть  набори  в  стройбат,  на  Землю  Франца-Йосипа,  до  чорта  на  кулички.  Краще  зараз  і  добровільно.
 -  Тоді  зрозуміло.

 Інший  нагадував  зовні  якогось  хулігана,  але  на  співбесідах  просився  в  Афганістан.  Йому,  звісно,  обіцяли  посприяти.

 -  А  ти  чому  так  рвешся  в  армію?  Ще  й  туди?  
 -  Я  хочу  вбивати  людей  і  гвалтувати  жінок!  Тут  це  погано  закінчиться,  а  там…  Війна…  -  в  нього  заблищали  очі  і  стиснулись  кулаки.  Я  зрозумів,  що  він  говорить  правду.  І  справді  цього  хоче.  Не  просто  хоче  –  жадає!

 Третій  запевняв,  що  хоче  служити  на  флоті,  плавати  на  кораблі  на  морі-океані.  Переважно  новобранці  панічно  боялися  «покупця»  у  морській  формі  –  служити  ж  три  роки  замість  двох.  Коли  з’являвся  такий  –  лунав  переляканий  голос:  «Маріман!»,  і  всі  починали  вдавати  з  себе  п’яних,  ховатися  під  лавки  чи  просто  не  відгукуватись  на  прізвища.  А  тут  –  волонтер!  Несподівано  в  коридорі  з’явився  морський  офіцер:  «Хто  тут  хоче  служити  на  флоті?  Ти?  Ну,  ходімо!»  -  і  поплескав  його  по  плечу.  На  устах  посмішка,  а  в  очах  сум  і  туга:  «Ех,  хлопче,  не  знаєш  ще  ти,  що  таке  служба  на  флоті!»  

 Через  пару  днів  я  вже  стояв  рано  вранці  пострижений  «на  лисо»  біля  дверей  військомату  в  очікуванні  автобусу.  Лунала  мелодія  «Прощання  слов’янки»  і  ридали  матері  розгублених  юнаків.  У  кожної  на  обличчі  було  написано  одне:  «Можуть  відправити  в  Афганістан!»  Один  мій  знайомий  тоді  ж  справді  туди  потрапив  і  повернувся  додому  без  ніг.  У  мене  виникло  відчуття  яке  довго  не  полишало  мене  –  мені  здавалось,  що  він  пішов  на  ту  війну  замість  мене.  Це  я  повинен  був  туди  потрапити  і  загинути  там.  Але  потрапив  він  і  лишився  калікою…

 Через  хвилину  автобус  вже  віз  мене  і  купу  юнаків  в  невідоме.  В  одних  на  обличчях  був  переляк,  в  інших  –  байдужість,  ще  в  інших  –  розгубленість.  Один  без  кінця  повторював:  «З  дітиськами  забирають!  З  дітиськами  забирають!»  У  нього  було  вже  двоє  дітей  і  було  йому  вже  26  років  –  думав,  що  уникнув  служби.  Але  загребли,  бо  «гребли»  тоді  всіх.  Хоча  це  було  незаконно.  Але  вони  послалися  на  якусь  постанову…  

 А  в  мене  було  відчуття,  що  все  це  відбувається  не  зі  мною.  А  з  кимось  іншим….  Але  як  це  не  дивно,  я  справді  хотів  до  армії.  Щоправда,  я  хотів  зовсім  до  іншої  армії.  Але  тої  армії  до  якої  я  хотів  давно  не  існувало…  

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983  року.  Малюнок  з  мережі.  Хто  автор  -  не  пам'ятаю,  але  йому  дуже  вдячний.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409712
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.03.2013

Пелюстки вишнi кольору хакi

«Нетривкий  наш  світ.
 І  я  з  тої  ж  породи  
 Квітів  вишневих.
 Вітер  їх  обриває,
 Сховатись…  Втекти…  Та  куди?»
               (Сайгьо)

 Відверто  кажучи,  я  очікував,  що  служити  мене  відправлять  в  такі  глухі  і  далекі  краї  і  в  таку  понуру  частину,  куди  ще  старий  крук  не  заносив  кістки  жодної  живої  істоти.  Яке  ж  було  моє  велике  здивування,  коли  потрапив  я  в  особливо  секретну  частину  розташовану  поруч  столиці  тодішньої  неозорої  імперії.  Система  десь  не  спрацювала.  Я  –  онук  «ворога  народу»,  син  політично  неблагонадійного,  сам  політично  неблагонадійний  –  і  раптом  потрапляю  в  таку  особливо  засекречену  частину.  Просто  в  системі  теж  працюють  люди  –  їм  теж  буває  лінь,  вони  теж  помиляються  чи  недопрацьовують.  На  мить  мені  здалося,  що  я  перехитрив  систему.  Але  це  було  не  так.  Мене  швидко  вирахували.  Але  було  вже  пізно  –  про  одну  моторошну  «державну  таємницю»,  точніше  про  одне  безглуздя  і  дурість  системи  чи  може  просто  людей  з  лампасами  я  вже  встиг  дізнатися.  

 Як  я  потім  довідався,  вість  про  місце  мого    перебування  дійшла  навіть  до  міністра  оборони  і  керівництво  тодішнього  КГБ.  Почався  страшенний  скандал  –  певно  комусь  із  нижніх  чинів  страшенно  влетіло  за  «прокол».  Хто  би  міг  подумати  –  моя  скромна  особа,  чия  вина  полягала  тільки  в  кількох  листках  списаного  паперу,  скромній  спробі  написати  кілька  ессеїв  стала  предметом  дискусій  таких  високопоставлених  осіб!  

 За  мною  тут  же  почали  слідкувати  і  крутитись  навколо  мене  різні  дрібні  провокатори  завербовані  з  солдат.  Робили  це  вони  надто  грубо  –  я  це  встиг  одразу  помітити  і  оскільки  це  для  мене  було  звичним  явищем  просто  не  звертав  на  них  уваги.  Я  зрозумів,  що  незабаром  з  цієї  частини  мене  відправлять  кудись  досить  далеко.  Що  незабаром  і  відбулося.  Але  принаймні  деякій  час  я  встиг  послужити  в  частині,  де  все  підтримувалось  в  більш-менш  нормальному  вигляді  як  це  і  мусило  б  бути  в  тогочасній  армії.  Муштра,  звичайно,  була  дика,  вільної  секунди  в  солдата  не  лишалось  жодної,  фізичні  перевантаження  були  тяжкі,  але  армія,  зрештою,  такою  і  повинна  була  бути.  Я  не  шкодую  про  ті  півроку  суворого  гарту.  Згадувався  Р.  Кіплінг:

 «Швидко,  грубо  і  майстерно  за  короткий  шлях  земний
     І  мій  дух  і  моє  тіло  вимуштрувала  війна.
     І  цікаво  –  що  зробити  здатний  Бог  зі  мною
     Більше  того,  що  зробив  вже  старшина?»

 Що  найбільше  запам’яталося  –  так  це  запах  трави.  Я  ніколи  не  думав  до  цього,  що  трава  така  запашна  і  що  так  може  людині  кортіти  впасти  обличчям  в  траву  і  відчути  її  запах.  Це  я  зрозумів  під  час  п’ятнадцяти  кілометрових  кросів  в  ОЗК  та  протигазі  і  з  повною  викладкою.  А  коли  нарешті  пробіг  ті  15  км  задихаючись  в  гумі,  скинув  протигаз  і  впав  на  траву…  Який  в  неї  був  соковитий  запах!  А  яке  духмяне  було  повітря!  Я  це  відчув    і  зрозумів  тільки  тоді.  І  так  було  не  раз.  

 Про  цю  військову  частину  назва  якої  рифмувалась  зі  словом  «гестапо»  солдати  жартували:  «Хто  пройшов  ….  –  не  страшне  тому  гестапо!»  Крім  всього  іншого  частина  була  імені  одного  радянського  генерала,  якого  в  полоні  в  концтаборі  фашисти  замордували.  Це  теж  було  однією  з  тем  солдатського  зубоскальства  –  мовляв  нас  мордують  так  як  його…

 Пройшло  майже  30  років  з  того  часу  –  я  сподіваюсь,  що  те  про  що  я  пишу  давно  перестало  бути  «військовою  таємницею»  і  ніхто  таких  понурих  планів  ведення  військових  дій  більше  не  виношує.  І  сподіваюсь,  що  я  наразі  нічого  не  розголошую.  А  страшна  таємниця  тієї  частини  полягала  ось  в  чому  –  у  випадку  небезпеки  захоплення  столиці  –  Москви  тобто  –  ворогом,  ця  частина  знищувала  столицю  ядерними  фугасами  –  щоб  ворогу  не  дісталася.  Точніше  у  випадку  небезпеки  навколо  столиці  закопувались  на  глибину  15  м  потужні  ядерні  фугами  і  підривалися.  При  цьому  утворювалися  б  воронки,  що  нагадували  місячні  кратери  глибиною  півкілометра  і  шириною  в  кілька  кілометрів  з  шаленим  рівнем  радіації  в  середині.  Для  ворога  це  мало  би  бути  нездоланною  перешкодою.  При  цьому,  звісно,  хто  не  встиг  втекти  зі  столиці  і  околиць  –  доля  тих  людей  була  б  сумна  і  трагічна,  хоча  недовга.  Згідно  плану  одні  підрозділи  ці  бомби  закопували,  потім  тікали  щодуху  подалі,  інші  в  той  час  надсилали  сигнал  на  вибух.  При  цьому  встигли  втекти  ті  що  закопували  чи  не  встигли  –  це  навіть  теоретично  перевірці  не  підлягало.  Командування  і  керівництво  мало  би  в  той  час  перебувати  десь  в  глибоких  бункерах.  Кому  тільки  цей  ідіотизм  в  голову  прийшов?!  Це  ж  ворогу  і  воювати  не  треба  –  сказати  –  ага,  зараз  ми  столицю  десантом  захопимо!  Бабах!  І  Все  самознищилось.  

 Причому  навчання  періодично  влаштовувались  –  ці  ядерні  фугаси  –  «бочки  з  огірками»  на  сленгу  тієї  частини  вивозились  зі  сховища,  закопувались  в  землю,  налаштовувались  на  вибух,  посилався  сигнал  (тільки  замість  бойового  учбовий,  тому  бомби  не  вибухали,  а  тільки  сигналізували,  що  команда  на  вибух  отримана).  Ну  це  ж  повний  жах.  А  якби  щось  не  так  спрацювало,  чи  якийсь  мудрагель  в  погонах  щось  переплутав?  Поруч  в  столиці  мільйони  людей  працюють,  живуть,  ведуть  дітей  в  садочок,  а  тут  поруч  якісь  камікадзе  у  формі  кольору  хакі  тренуються  зі  справжніми  ядерними  бомбами  як  би  їх  всіх  зараз  підірвати.  Ні  жителі  Радянського  Союзу  –  це  були  пелюстки  вишні.  Колись  в  японській  армії  була  особлива  різновидність  камікадзе  –  «пелюстки  вишні»  -  їх  садили  не  в  літаки,  а  в  керовані  бомби.  Так  і  тут  –  люди  накопичували  засоби  для  самознищення.  Світ  початку  вісімдесятих  вперто  бавився  в  самогубство.  

 Що  мені  ще  запам’яталось  зі  служби  в  тій  частині  –  так  це  один  осінній  день.  Нас  черговий  раз  відправили  на  тренування  –  ми  розгортали  радіостанцію  і  відправляли  в  ефір  учбову  команду  на  вибух.  Мене  відправили  в  ліс  з  автоматом  сторожити,  щоб  ніхто  в  район  тренувань  випадково  не  пройшов.  Навколо  стояла  тиша,  з  дерев  падало  з  легким  шурхотом  жовте  листя  осик,  а  в  високому  холодному  небі  летіли  журавлі  і  тужливо  курликали.  Я  тоді  склав  кілька  ліричних  і  сумних  віршів.  

 Що  цікаво,  поки  я  не  відчув  за  собою  стеження  мені  вдалося  досить  химерно  пожартувати.  У  тому  взводі,  де  я  служив,  було  багато  хлопців  зі  східної  України.  Сержанти  його  жартома  називали  «петлюрівський».  У  іншому  взводі  було  багато  хлопців  з  західної  України  –  його  відповідно  називали  «бандерівський»,  ще  був  взвод,  де  було  багато  солдат  з  Дону  –  відповідно  назвали  «денікінський».  Ще  були  «семьоновський»  (по  імені  отамана  Семьонова)  та  «колчаківський».  Сержанту  щось  в  голову  зайшло  –  вирішив  розважитись.  Сказав  мені  навчити  солдат  петлюрівських  пісень.  Нема  проблем  –  сказано  –  навчу.  Щоправда,  важко  довелось  з  таджиками  та  казахами  –  українські  слова  давались  їм  тяжко  –  але  навчились.  І  через  пару  днів  маршируючи  на  плацу  на  «стройовій»  підготовці  взвод  співав  «…Слушний  час  кличе  нас,  нуж  бо  враз  сповняти  свій  наказ!  За  Україну,  за  її  волю,  за  честь  і  славу,  за  народ!»  Інших  сержантів  взяли  завидки.  І  ось  уже  через  пару  днів  «бандерівський»  взвод  співав  повстанську  пісню:  «..Хлопці  підемо,  боротися  будемо,  за  Україну,  вольнії  права…»  «Денікінський»  взвод  розучив  пісню  «..Так  за  царя,  за  Родіну,  за  вєру…»  Але  співати  її  так  і  не  наважився.  Якби  хтось  з  командування  почув  наші  пісні  –  міг  би  і  не  зрозуміти  про  що  власне,  а  тут  одразу  все  було  б  ясно.  Повторюю  все  це  відбувалось  в  особливо  секретній  частині,  де  все  було  особливо  суворо.  Сержанти,  звісно,  бавились  з  вогнем  –  хтось  би  доніс  –  і  багатьом  було  б  непереливки.  Але  якось  пронесло  –  ніхто  не  доніс.  Хоча  були  серед  солдат  і  сержантів  люди  яких  примушували  «інформувати».  Система  не  завжди  спрацьовувала.  

 Через  деякий  час  мені  дали  наказ  їхати  служити  в  іншу  частину.  Коли  я  перетнув  КПП,  згадалися  слова  одного  японського  поета:  «Хоч  людське  життя  як  крапля  роси,  але  все  таки…»

 Примітки:
 Можете  вважати,  що  все  це  вигадка,  а  не  спогади  про  реальні  події  1983  року…
 ОЗК  –  такий  гумовий  костюм  для  захисту  від  хімічної  зброї  та  радіації.  Бігти  у  ньому  багатокілометровий  крос  –  це  пекло.
 Світлина  з  мережі.  Хто  автор  –  не  пам’ятаю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409416
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.03.2013

Водiй командира

«Verra  la  morte  e  avra  i  tuoi  occhi».
         (Cesare  Pavese)*

 У  «батальйоні  смерті»  (N-ській  військовій  частині)  особливо  привілейоване  становище  серед  солдат  займав  водій  командира  частини  –  рядовий  Ф.  Себе  він  вважав  вищою  кастою  і  зверхньо  ставився  не  тільки  до  інших  солдат,  але  і  до  всіх  оточуючих  взагалі  включно  з  офіцерами.  Щоб  підкреслити  свій  особливий  статус  він  носив  форму  «пеша»  замість  «хебе»  яку  носили  всі  інші  солдати.  «Пеша»,  звісно,  йому  не  видали  –  не  дозволялося  згідно  правил.  Цю  форму  він  десь  «дістав».  

 Офіцери  частини  з  ним  намагались  поводитись  ввічливо  і  не  робили  ніяких  зауважень,  хоча  він  заслуговував  їх  постійно  –  вів  себе  нахабно.  Крім  належності  до  «верхів  суспільства»  рядовий  Ф.  вважав  себе  ще  й  оракулом  –  міг  передбачити  майбутнє:  кого  віддадуть  під  трибунал,  кому  дадуть  відпустку  на  10  днів  (нездійсненна  мрія  кожного  солдата!),  кого  відправлять  служити  в  іншу  частину  і  таке  інше.  Про  всі  майбутні  події  він  знав  наперед.  Не  те,  що  він  був  екстрасенсом,  просто  мав  хороший  слух.  Супроводжуючи  командира  на  різні  наради  мав  звичку  все  чути  і  запам’ятовувати  і  робити  певні  висновки.  Інформація  завжди  мала  свою  ціну,  особливо  в  епоху  постіндустріального  суспільства  і  він  цю  ціну  усвідомлював  і  вдало  використовував.  

 Служба  у  нього  була  «лафа»  як  казали  на  тодішньому  солдатському  сленгу.  Ніяких  тобі  нарядів  та  караулів,  щоденно  можна  було  бачити  місто,  людей,  дівчат,  заходити  в  магазини.  Мрія  кожного  солдата!  Нездійсненна!  Мені,  наприклад,  за  два  роки  не  дали  жодного  «звільнення»  на  вихідні.  Я  бачив  світ  якщо  щастило  іноді  отримати  якесь  доручення  –  відвести  щось  в  якусь  частину  чи  викликати  офіцера  терміново  на  службу  (телефони  тоді  були  далеко  не  у  всіх,  мобільних  взагалі  не  існувало).  Тоді  можна  було  по  дорозі  забігти  на  5  хвилин  в  книжковий  магазин  і  з  жадібністю  подивитись  на  книги  –  а  іноді  й  придбати…  Рядовий  Ф.  мав  цю  можливість  щоденно.  

 Звісно,  треба  було  завжди  тримати  в  зразковому  стані  машину  командира  –  новеньку  чорну  «Волгу»  -  але  це  не  було  для  нього  проблемою:  якщо  треба  було  щось  відремонтувати  ніхто  з  солдат  йому  не  відмовляв  в  надії,  що  він  щось  дізнається  або  навіть  замовить  слово  якщо  потрібно…  

 Здавалось  би  –  людині  пощастило,  кращого  місця  служби  не  буває,  а  якщо  і  буває,  то  не  цьому  світі  занепаду.  Служи  собі,  насолоджуйся  життям,  а  там  і  додому  скоро…  Але  людина  так  влаштована  –  людина  постійно  всім  незадоволена,  хочеться  чогось  більшого.  Оце  постійне  прагнення  до  прогресу  у  багатьох  людей  реалізується  як  постійне  прагнення  до  насолод.  

 Тому  рядовий  Ф.  реалізовуючи  цей  глибинний  внутрішній  поклик  (і  нічого  не  знаючи  про  вчення  Фрейда)  почав  влаштовувати  для  себе  і  своїх  друзів  наступну  розвагу.  Серед  ночі  він  їхав  кататись  по  місту  НН  на  околиці  якого  і  розташовувався  «батальйон  смерті».  На  КПП  могли  чергувати  його  друзі,  які  пропускали  без  проблем  або  він  міг  просто  сказати:  «Командир  викликає,  терміново!»  і  їхати.  Ніхто  його  не  перевіряв.  Хоча  багато  хто  знав,  що  він  їде  зовсім  не  по  справах  служби.  Якщо  його  зупиняв  серед  міста  патруль  «відмазку»  він  використовував  ту  ж.  

 Кататись  по  нічному  місту  розвага  доволі  безглузда  (на  перший  погляд)  але  це  з  точки  зору  людини  вільної.  З  точки  зору  людини  в  формі  це  вищий  вияв  волюнтаризму  і  самоствердження.  Слід  зауважити,  що  в  місті  НН  (яке  завжди  в  усі  часи  було  містом  відносно  великим  і  насиченим  життям)  побутував  такий  звичай  –  в  місті  серед  ночі  прогулювались  дівчата  досить  вільної  поведінки  (часто  «під  шафе»  як  кажуть  нащадки  галів)  які  з  радістю  погоджувались  на  пропозиції  покататись  на  машині.  Особливо  якщо  ця  пропозиція  була  від  солдат  –  молодих  юнаків  у  формі.  І  особливо  якщо  обіцяли  скромну  винагороду.  Більше  того  ці  дівчата  часто  самі  виявляли  бажання  на  машині  покататись  якщо  транспортний  засіб  біля  них  зупинявся  –  особливо  якщо  цим  транспортним  засобом  була  чорна  «Волга».  

 Про  розвагу  нашого  героя  в  середовищі  солдат  почали  ходити  легенди.  Більше  того  –  рядовий  Ф.  почав  перетворюватись  у  фольклорний  персонаж.  Склали  навіть  пісеньку  –  щоправда  ремікс  на  одну  російську  народну,  але  колоритний.  Нажаль,  дослівно  передати  текст  немає  ніякої  можливості  –  фольклор  часто  використовує  вирази  далекі  від  літературних  мовних  зворотів.  Але  суть  передати  спробую.  «Поїдемо,  Ф…,  кататись,  давно  я  не  спілкувався  з  жінками  вільної  поведінки…»  -  і  таке  інше  (переклад  дуже  приблизний,  в  оригіналі  звучало  колоритно).  Що  цікаво,  якби  рядовий  Ф.  та  його  друзі  були  людьми  вільними  навряд  чи  вони  б  захоплювались  такими  розвагами  і  навряд  чи  навіть  розмовляли  б  з  цими  дівчатами  –  однострій  трансформував  психіку.  

 Все  в  цьому  світі  тимчасове  –  нічого  не  буває  довготривалого  і  тим  паче  вічного.  Ці  розваги  урвались  самим  несподіваним  чином.  Рядовий  Ф.  зі  своїм  другом  поїхали  пізно  ввечері  кататись.  Серед  міста  познайомились  з  двома  дівчатами  які  їх  запросили  в  гості.  Гостина  тривала  досить  довго.  Серед  глупої  ночі  друзі  сказали  дівчатам:  «До  побачення!»  і  направили  свої  стопи  до  місця  служби.  Але  вийшовши  з  дому  де  мешкали  їх  новоспечені  знайомі  дівчата  вони  побачили,  що  машини  немає.  Командирський  автомобіль  вкрали.  Можна  тільки  уявити  вираз  обличчя  і  емоції  які  з’явились  у  доблесних  вояків.  

 Але  чомусь  замість  того,  щоб  повідомити  міліцію  вони  вирішили  шукати  машину  самостійно  –  цілу  ніч  блукали  темними  вулицями  міста  шукаючи  автомобіль.  О,  як  важко  знайти  чорну  машину  в  темному  місті,  особливо  якщо  її  там  немає!  Про  це  буцімто  казав  ще  Конфуцій  якого  вони  не  читали.  Інакше  б  ця  безглузда  ідея  і  не  прийшла  б  їм  в  голову.  

 Повернулись  в  частину  на  світанку  вельми  засмучені  марнотою  зусиль.  Можете  тільки  уявити  собі  який  злий  був  того  ранку  командир  частини!  Машина  за  ним  не  приїхала!  Такого  ще  не  було  за  час  його  перебування  на  цій  посаді!  Він  добирався  на  службу  громадським  транспортом!  Їхав  і  думав  –  машина  вийшла  з  ладу,  а  цей  негідник  не  подивився,  не  відремонтував,  зараз  я  йому  влаштую  –  я  його  заміню,  я  його  в  наряди  до  кінця  служби  щоденно  ходити  примушу,  він  в  мене  останнім  додому  поїде…  Перетнувши  КПП  він  тут  же  грозою  і  блискавкою  в  образі  розгніваного  китайського  імператора  прогримів:  «Де  рядовий  Ф.  ?!!!!»  Який  тут  же  з’явився  на  напівзігнутих  з  тремтячими  колінами  і  пробелькотів:  «Машина  поламалась…»  На  що  він  розраховував  –  не  знаю.  Що  вони  наступної  ночі  машину  знайдуть?  Абсурд…  Але  командир  вирішив  особисто  перевірити  тут  же,  що  в  машині  зломалось  адже  вона  ніколи  не  підводила…  Довелось  рядовому  Ф.  в  усьому  признатись…  

 Його  тут  же  відвезли  на  гарнізонну  гауптвахту.  А  через  деякий  час  віддали  під  трибунал  і  засудили  за  грати.  Яке  саме  було  йому  покарання  –  як  так  і  не  довідався.  Чи  то  «дисбат»  чи  то  кілька  років  тюрми…  І  то  служити  йому  лишалось  всього  нічого.  Звільнився  би  і  гуляв  би  скільки  завгодно  нічними  містами.  Щоправда  на  «гражданці»  він  би  таких  розваг  би  і  не  захотів…  

 Командир  обрав  собі  нового  водія  –  молодого  солдата  з  якимось  вічно  переляканим  виразом  обличчя.  Краще  б  він  того  не  робив!  Через  пару  місяців  на  новій  машині  цей  водій  примудрився  на  повній  швидкості  врізатись  в  танк…

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983  –  1984  років.  Малюнок  з  мережі.)

 *  -  «Прийде  смерть  і  в  неї  будуть  твої  очі»  (Чезаре  Павезе)  (іт.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409414
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.03.2013

Про тих, хто не може

«…Яка  вже  там  свобода,
   Коли  зима  в  гаю.»
             (Арсеній  Тарковський)

 Різні  люди  служили  в  батальйоні,  різні…  Представники  найрізноманітніших  народів,  в  тому  числі  і  досить  екзотичних  про  які  я  раніше  і  не  чув.  Але  про  яких  було  цікаво  дізнатись,  зазирнути  в  їх  дивний  світ.  

 Серед  представників  різних  кавказьких  народів  був  серед  солдат  один  нохчо.  Щоправда,  один  ґурже  казав,  що  він  не  нохчо,  а  ґалґа.  Але  я  я  в  тому  сумніваюсь.  То,  певно,  чисто  сусідські  репліки  –  нохчо,  ґалґай  та  ґуржей  сусіди.  Яке  було  його  ім’я    –  я  не  пам’ятаю.  Називали  його  Кортамукале.  Чому  до  нього  причепилось  таке  назвисько  я  не  знаю.  Кажуть,  що  з  того  часу  як  він  побачив  пачку  з-під  цигарок  «Казбек»  і  сказав,  що  не  знає  такої  гори  Казбек,  знає  тільки  гору  Бешлоамкорта.*  Але  який  тут  зв'язок  з  його  назвиськом  –  я  не  розумію  досі.  

 Якось  відправили  нас  в  караул  на  «Пиру»  -  зима,  сніги,  мороз…  Видали  нам  автомати  та  набої.  Черговим  по  роті  був  якраз  сержант  теж  десь  з  Кавказу  –  тільки  не  знаю  якої  народності.  Видаючи  йому  автомат  він  сказав:

 -  Хо  ханз  чарахь  духа  бакдар  алча  а  лехар.**  

 Чи  щось  таке…  Не  знаю  чи  з  граматичної  точки  зору  ця  фраза  була  побудована  вірно,  але  як  мінімум  троє  присутніх  її  зрозуміли.  Вимову,  звісно,  неможливо  передати  на  письмі.  

 Приїхали  на  «Пиру».  Порожнечу  нескінченної  зимової  тайги  навіть  важко  описати.  Спокій  стояв  глибокий.  Цей  спокій  порушила  зграя  ворон  –  певно  прилетіли  на  покидьки  солдатської  польової  кухні  –  на  «Пирі»  навіть  взимку  готували  їсти  на  вулиці  в  польовій  кухні.  Своїм  лементом  ворони  порушили  тишу  снігів  та  своєю  чорнотою  заплямили  нескінченну  білу  порожнечу  зими.  

 Сидимо  в  караулці.  Раптом  чуємо  –  «та-та-та-та!»  -  автоматна  черга.  На  посту  якраз  стояв  наш  герой.  Караульні  на  «Пирі»  інколи  стріляли    -  коли  приходила  зграя  голодних  вовків  і  нападала  на  вартового.  Ми  подумали,  що  це  саме  той  випадок.  Вибігли.  Солдат-нохчо  чергами  стріляв  по  воронах.  Коли  чергова  черга  затихла  ми  спитали:

 -  Ти  навіщо  стріляєш?  
 -  Не  можу  я,  розумієш,  не  можу!!!  Більше  не  можу!!!

 Ми  навіть  не  спитали,  що  саме  він  «більше  не  може».  І  так  було  все  ясно…

 Примітки:
 Написано  на  основі  реальних  подій  1983  –  1985  років.
 *  -  Бешлоамкорта  –  гора,  що  плаче  (ґалґай).
 **  -  Тепер  ти  мисливець  за  істиною,  або  просто  шукач  її  (ґалґай).      
 Світлина  з  мережі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409354
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.03.2013

Дивнi люди

«Це  правда:
 Кров  з  каміння  може  змити  дощ…»
       (Богдан-Ігор  Антонич)

 У  батальйоні,  як  і  всюди  в  армії,  була  своя  санчастина  –  обитель  місцевих  ескулапів.  Їх  було  всього  двоє  –  командир  санчастини  –  флегматичний  капітан  з  досить  цинічним  світоглядом  (про  його  професійні  якості  мені  важко  судити  –  служби  він  відверто  уникав  і  все  передоручав  медбрату,  обмежуючись  стислими  вказівками.  Всіх  своїх  пацієнтів  він  вважав  симулянтами,  які  тільки  про  те  і  мріють,  щось  уникнути  військової  служби.  Симулянтом  він  вважав  навіть  одного  казаха,  у  якого  був  вроджений  дефект  суглоба  і  одна  нога  коротша  другої.  Він  прийшов  до  висновку,  що  ця  людина  служити  може,  особливо  в  нарядах.)    і  фельдшер  –  тобто,  медбрат,  якого  підбирали  з  солдат,  що  в  цивілі  перш  ніж  потрапити  до  армії  встигли  дати  клятву  Гіппократа.  

 Медбратів  за  півтора  року  було  кілька.  Призначали  одного,  а  потім  він  чи  то  звільнявся  чи  то  відправляли  його  кудись  невідомо  куди.  Одні  фельдшери  були  цілком  нормальними  хорошими  людьми,  інші  ж  відрізнялися  неприємними  дивацтвами.  Так  один  з  медбратів  вечорами  нюхав  ефір  (як  колись  Вільям  Джеймс)  і  взагалі  «бавився»  з  різними  ліками  разом  зі  своїми  друзями.  Інший  був  доконаним  садистом.  Солдати  потрапляли  в  санчастину  в  основному  з  ранами  та  гниючими  ранами.  Він,  звичайно,  вважав,  що  це  вони  зробили  собі  навмисно,  щоб  від  служби  «злиняти».  Різав  все  без  наркозу,  без  будь-якого  знеболення  при  чому  і  тоді,  коли  ніякої  необхідності  в  цьому  не  було.  При  цьому  брудно  лаявся  і  примовляв:  «Що  боляче?!  Будеш  знати  як  в  санчастину  ходити,    як  від  служби  відлинювати!!!  Ах  ти  ж  симулянт!  Ах,  ти  [погана  людина  і  збоченець]!»  І  таке  інше.  Бідолашний  солдатик  при  цьому  корчився  і  вив.

 Мені  теж  одного  разу  не  пощастило  –  я  сильно  пошкодив  собі  ногу  і  опинився  на  тиждень  в  санчастині.  Скуштувавши  весь  «гуманізм»  тамтешнього  лікування,  я  заодно  побачив  двох  дивних  людей,  що  справили  на  мене  досить  моторошне  враження.  Справа  в  тому,  що  в  санчастину  батальйону  чомусь  привозили  солдат  з  інших  частин  –  причому  дуже  віддалених.  І  клали  їх  не  в  гарнізонний  шпиталь.  А  саме  в  нашу  санчастину,  де  власне  і  засоби  лікування  були  обмежені.  Чому  це  так  –  я  можу  висловлювати  лише  здогади.  

 Один  із  таких  «солдат-мігрантів»  був  людиною  досить  інтелектуальною,  хоча  з  досить  неприємним  песимістичним  світоглядом.  Він  справді  був  симулянтом  –  імітував  шизофренію.  При  чому  робив  це  вміло,  навіть  майстерно.  До  армії  він  вчився  в  медичному  інституті,  але  за  щось  там  його  з  інституту  вигнали  і  забрали  до  армії.  Він  сподівався,  що  його  візьмуть  служити  медбратом,  але  невдача  –  не  взяли  –  тягнув  він  лямку  звичайного  солдата.  Потім  стався  якийсь  конфлікт  і  він  вдарив  офіцера.  Це  було  серйозно,  і  йому  «світив»  трибунал  і  серйозний  термін  ув’язнення.  Або  дисбат,  що  теж  не  цукор,  навіть  ще  гірше  ніж  тюрма.  Він  вирішив,  що  нема  на  то  ради  і  почав  симулювати  шизофренію.  І  це  йому  вдалося  –  щось  та  він  в  інституті  вивчав  і  це  йому  знадобилось.  У  нас  в  батальйоні  служило  два  справжніх  шизофреники,  проте  їх  вважали  симулянтами,  самі  себе  хворими  вони  теж  не  вважали,  і  вони  чемно  щоденно  брали  до  рук  автомат.  Шизофренія  ж  нашого  героя  була  якась  занадто  книжна,  занадто  класична,  якось  відчувалось,  що  вона  була  вичитана  з  підручника  «Психіатрія».  Але  йому,  здається,  таки  вдалося  перехитрити  потім  комісію.  А  поки  що  він  чекав  вироку  долі.  Співбесідником  він  виявився  досить  цікавим,  міг  годинами  філософствувати,  наприклад,  про  світогляд  протопопа  Аввакума  і  ренесансну  основу  його  суїцидальних  концепцій  та  причини  популярності  його  самотньої  постаті  аутсайдера  та  першого  бореального  дисидента  серед  російської  інтелігенції.  З  філософськими  його  поглядами  ще  можна  було  якось  погодитись,  але  зрозуміти  його  вчинки  –  фактично  добровільно  оголосити  себе  божевільним…  Ні,  я  не  можу.

 Несподівано  в  санчастину  батальйону  привезли  ще  одного  солдата  –  звідкілясь  здалеку.  Він  весь  час  сидів  на  ліжку  втупившись  в  одну  точку  за  межами  нашого  простору  і  часу.  Ні  з  ким  не  розмовляв.  Не  просто  не  розмовляв,  не  реагував  ні  нащо  –  не  реагував,  коли  до  нього  звертались  чи  штовхали.  Слух  він  не  втратив  –  якщо  біля  його  вуха  голосно  скрикнути  або  вистрілити  з  пістолета  –  він  здригався.  Так  само  здригався  якщо  його  вколоти  голкою.  Всі  ж  інші  реакції  –  навіть  захисні  були  відсутні  –  він  не  реагував  навіть  тоді,  коли  на  нього  замахувались  табуреткою  чи  били  по  обличчю.  Він  міг  впасти,  але  потім  сідав  і  знову  дивився  в  одну  точку.  Їв  тільки  тоді,  коли  його  брали  за  руку,  садили  за  стіл  і  давали  в  руку  ложку.  При  цьому  обличчя  як  і  раніше  лишалося  кам’яним  і  не  виражало  ніяких  емоцій.  Вираз  очей  був  такий,  начебто  він  про  щось  глибоко  задумався  і  забув  про  всіх  оточуючих.  Таке  відчуття,  ніби  у  нього  відбувся  колапс  психіки  –  вона  замкнулась  сама  на  себе  і  перестала  реагувати  на  зовнішнє  середовище.  Начальник  медичної  служби,  звісно,  вважав,  що  він  симулянт  –  але  не  уявляю  собі  як  можна  ось  так  симулювати.  Я  думав,  що  його,  певно,  вдарили  чимось  по  голові,  і  це  спричинило  такий  стан.  Але  все  виявилось  набагато  страшніше…

 Це  розповів  мені  медбрат.  Не  знаю  наскільки  ця  історія  правдива.  Медбрату  певно,  розповів  начальник,  що  читав  його  документи.  Сталося  ось  що.  Служив  він  в  якомусь  дуже  віддаленому  гарнізоні  –  чи  то  в  Монголії,  чи  то  в  Казахстані.  Стояв  якось  він  в  караулі,  змінили  його  на  посту,  заходить  він  в  караулку  і  бачить  в  одній  із  кімнат  наступну  сцену  –  двоє  солдат  ґвалтують  третього  солдата,  а  офіцер  –  начальник  караулу  спостерігає  це  збоченство  і  весело  сміється.  Певно  все  й  було  влаштоване  за  його  наказом.  Наш  солдат  прореагував  на  побачене  неадекватно  –  він  приєднав  до  автомата  магазин,  пересмикнув  затвор,  навів  автомат  на  цю  динамічну  групу  і  натиснув  курок…  Припинив  стріляти  тільки  тоді  коли  спорожнився  магазин.  Потім  сів  на  табуретку  і  пішов  в  себе  –  в  темні  лабіринти  своєї  свідомості.  

 До  нашого  батальйону  приїхав  толковий  психіатр,  який  вивів  солдата  з  цього  стану.  Певно,  він  був  справжнім  спеціалістом  і  майстром  своєї  справи,  якщо  зумів  це  зробити.  Я  його  не  бачив  і  не  знаю  як  він  це  зробив.  Я  на  той  час  вже  виписався  з  санчастини  і  ніс  службу.  Того  солдата  забрали  від  нас  –  він  мав  піти  або  під  трибунал  або  в  психлікарню.  Я  не  міг  забути  цього  солдата  і  мене  цікавила  його  подальша  доля.  Якось  я  запитав  про  це  телефоніста  який  знав  все  про  всіх  в  батальйоні  –  він  підслуховував  розмови.  Він  подивився  на  мене  якимось  дивним  поглядом  і  сказав:

 -  Помер  він  два  дні  тому  від  ниркової  недостатності  в  гарнізонному  шпиталі.  А  може  і  не  від  ниркової  недостатності  –  може  просто  йому  відбили  нирки  на  допитах…

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983  –  1985  років.  Малюнок  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409352
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.03.2013

Тінь великого воєводи

«Генерале!  Я  бився  завжди,  кругом,
 Які  б  шанси  не  були  примарні
 Не  потребую  я  зірки  іншої
 Крім  тої,  що  у  Вас  на  шапці…»
       (Й.  Бродський)

 Різні  події  ворохобили  «батальйон  смерті»,  вносили  неспокій  в  його  і  без  того  тривожне  буття.  Проте,  одна  з  подій  виглядала  як  подія  космічного  масштабу,  носила  характер  біблійного  епосу.  Йдеться  про  смерть  маршала  У.    (Написав  це  і  подумав  –  звучить  як  епізод  буття  китайської  народної  армії  часів  Мао).  

 Вість  про  смерть  правителів  і  імператорів  неодноразово  в  той  час  приходила  в  N-ську  військову  частину  –  це  ж  була  епоха  великих  поховань.  Старих  маразматиків  один  за  одним  тягнули  на  кладовище.  Коли  черговий  раз  при  вході  в  казарму  вішали  портрет  в  траурній  рамці  так  і  хотілось  сказати  (хоча  б  пошепки):  «Носити  Вам  і  не  переносити!»  Про  ставлення  до  правителів  які  відходили  у  безодню  небуття  там  –  за  межами  зеленого  паркану  доносились  до  нас  лише  уривки  чи  то  фраз  чи  то  епізодів  історії  совка.  «А  я  горілку  андроповку  так  і  не  спробував  –  навіть  і  не  знаю  яка  вона  на  смак…»  -  це  репліка  солдата  біля  портрета.  Для  нього  цей  напій  був  сенсом  буття.  Час  і  правителі  вимірювались  по  тонкощах  смаку  прозорого  хмільного  напою.  Почувши  це  я  зрозумів,  що  існують  сфери  людської  свідомості  які  для  мене  назавжди  лишаться  загадкою  як  міфічна  Terra  incognita.  

 «А  знаєш,  після  нагородження  Черненка  якимось  там  орденом  люди  на  вулицях  купляли  газету  «Правда»  з  портретом  Черненка  на  першій  сторінці  і  демонстративно  запихали  газету  в  урну  –  головою  вниз…»  Це  вже  репліка  тет-а-тет  від  людини  яка  мені  довіряла.  «Ти  що,  здається  радий???»  -  це  знову  репліка  в  мою  адресу  біля  портрета  в  чорній  рамці.  Тільки  від  іншої  людини.  «Та  ти  що?  Я  сумую….  Як  же  без  нього  –  пропадемо  усі…»  Але  загалом  поховання  чергового  імператора  сприймалось  вже  як  банальна  подія.  Можна  було  б  очікувати,  що  відхід  в  порожнечу  маршала  У.  –  тодішнього  міністра  оборони  великої  та  неозорої  Піднебесної  теж  буде  нудним  епізодом  сірих  буднів.  Але  ж  ні!  Чутки  почали  повзти  по  казармі  ще  ввечері:
   
 -  Ти  знаєш,  У.  помер!
 -  Не  може  бути!  Млинець!  Тепер  «дємбєля»  не  буде!*
 -  Ти  що?  «Дємбель»  неминучий  як  прихід  весни!
 -  Було  вже  так  –  «дємбєль»  переносили  на  рік  –  так  що  служити  ще  тобі  і  служити…

 Проте  цим  понурим  чуткам,  що  лоскотали  нерви  солдатам  майже  ніхто  не  вірив.  Але  в  глибині  душі  сидів  страх  –  а  раптом  носити  шинель  доведеться  зайвий  рік???  Маршал  У.  був  для  жовнірів  особою  культовою,  напівміфічною,  навіть  фольклорною  –  маршал  У.  періодично  видавав  наказ  про  звільнення  в  запас.  Два  рази  нарік  в  казарму  приходило  тривожне  очікування  –  а  раптом  він  наказ  не  підпише?  Періодично  виголошували  в  казармі  віршик  (найбільш  соковиті  цитати,  що  стосуються  жінок  наводити  не  буду):  «Спи,  солдат,  спокійної  ночі,  «дємбєль»  став  на  день  коротший…  Хай  присниться  дім  рідний,  [......]  пива  діжка,  горілки  таз  та  У-ва  наказ.»  

 І  тут  раптом  говорять,  що  маршал  У  помер!  Це  вселенська  катастрофа!  Хто  підпише  наказ?!  

 І  в  атмосфері  таких  настроїв  раптом  пролунала  команда:  «Батальйон!  Шикуватись  на  плацу!»  Плац.  Завмерли  лави.  Солдати,  прапорщики,  офіцери  напружено  чекають  комбата  –  майора  Г.  Зараз  він  вийде  чеканячи  крок  і  металевим  дзвінким  голосом  буде  віддавати  команди.  Слід  зазначити,  що  майор  Г.  був  єдиним  офіцером  в  частині  якого  я  поважав  –  його  ніколи  не  бачили  п’яним  (на  відміну  від  інших  офіцерів  частини),  він  ніколи  не  лаявся  нецензурними  словами,  ніколи  не  кричав  на  солдат  (лише  підвищував  голос)  тим  паче  ніколи  не  підіймав  на  солдат  руку.  Справляв  враження  офіцера  ще  тих  –  напівзабутих  часів  коли  слово  «честь»  не  була  пустим  звуком.  Його  боялись  і  поважали.  Майор  Г.  –  цей  незламний  комбат,  людина  зі  сталі  з’явився.  

 Вийшов  з  дверей  похитуючись  і  ледве  ледве  тримаючись  на  ногах  попрямував  до  лав,  до  поглядів  сотень  очей,  що  були  прикуті  до  нього.  

 -  Батальйон!!!  Струнко!!!
 -  Сол…  Солдати  і  …  Оф…  і  цери…  -  язик  у  нього  заплітався.  –  Коротше…  Наш  тато  рідний  –  цей  –  міністр  оборони…  Помер…  

 Потім  раптом  розвернувся  і  похитуючись  пішов.  Батальйон  завмер.  Це  був  шок.  Ніхто  з  офіцерів  не  знав,  що  наказувати,  що  говорити.  Ніхто  навіть  не  дав  команди  «Розійдись!»  Офіцери  якось  переглянулись,  по  одному  покинули  лави  і  пішли.  Потім  розбрелись  прапорщики.  

 Солдати  лишившись  на  плацу  якось  відчули,  що  світ  перевернувся  до  гори  ногами.  Батальйон  почав  розповзатися  з  плацу  як  таргани  розповзаються  по  шпарам  у  тихому  мовчанні  кухні  коли  приходить  світанок.  

 Я  зрозумів,  що  служба  на  сьогодні  відміняється  і  пішов  на  радіотелефонну  станцію  де  якраз  чергував  мій  друг  –  вірменин  Г.Г.  Крім  того  ця  точка  була  чудовим  спостережним  пунктом  подій  –  поруч  черговий  по  частині,  вхід  до  казарм,  вище  -  штаб.  Через  якусь  годину  по  частині  почали  тинятися  п’яні  офіцери.  У  стані  абсолютної  непридатності  до  служби.  Потім  понапивались  всі  прапорщики.  До  свинського  стану.  

 І  нарешті,  солдати  побачивши,  що  пішов  такий  траур  напилися  так  само.  Всі  без  винятку.  Останній  хто  напився  так  це  караул  (хоча  їм  то,  їм  то!  –  категорично!)  Військова  частина  перетворилась  на  сукупність  некерованих  людей  у  формі  які  безцільно  тинялись,  падали  і  белькотіли  щось  незрозуміле.  Єдиною  тверезою  людиною  в  батальйоні  –  цьому  замкнутому  самодостатньому  світі  лишився  я.  Тільки  не  сприйміть  це  як  якесь  самовихваляння!  Просто  в  ті  часи  я  вважав,  що  алкоголь  це  безперечне  зло  і  не  пив  навіть  пива.  Омара  Хайяма  я  тоді  ще  не  читав,  захоплювався  різними  східними  віровченнями.  Я  ходив  по  частині  –  єдина  твереза  людина  і  дивився  на  це  все.  І  це  було  моторошно.  Світ  сомнамбул,  ляльок  якими  керує  щось.  Навіть  не  хтось,  а  саме  щось.  Світ  божевільних  людей.  Мені  здавалось,  що  напився  не  батальйон,  а  весь  світ.  

 Для  солдата  світ  замикається  в  межах  зеленого  паркану.  Все  зовнішнє  сприймається  як  абстракція.  Нереальність.  Казка  про  інший  світ.  І  раптом  цей  замкнутий  світ  втратив  глузд.  Хоча  –  чи  був  він  тут  колись  здоровий  глузд?  До  реальності  повернули  голоси  з  кімнати  чергового  по  частині:

 -  Ні,  тов…  аришу  полковник,  я  тверезий,  я  службу  несу…  Замполіта?  Щщщас…  
 -  Алооооо…  Майор  Ф.  у  те  леле….фона.  Та  що  Ви…  Та  як  –  двох  слів  зв’язати  не  можу  –  я  і  більше  слів  зв’язати  можу…  Ось…
 Через  деякий  час  до  батальйону  приїхали  чорна  «Волга»  з  генералом  і  полковником.  Проте  ворота  КПП  їм  ніхто  не  відчинив  –  чергові  по  КПП  були  не  в  стані  не  те  що  відчинити  ворота  але  і  підвестися  на  ноги.  Довелось  людям  з  лампасами  і  двома  смужками  на  погонах  в  частину  зайти,  а  не  заїхати.  

 Можете  собі  уявити  цю  картину  –  іде  по  частині  «начальство»  зі  штабу  гарнізону,  а  ніхто  навіть  на  ногах  не  тримається…  Я,  звісно,  сховався  –  ще  бракувало,  щоб  вони  побачили  когось  тверезого,  когось  хто  випав  з  загального  потоку  буття.  Звісно,  я  б  крайнім  і  виявився:  «Всі  напилися,  а  він  тверезий  –  підозріло…»    

 Я  думав  буде  величезний  скандал.  Але  наступного  дня  –  все  тихо,  «ша».  Нібито  нічого  й  не  було.  ЧП  гарнізонного  масштабу  зам’яли.  Нібито  нічого  не  було.  Цей  день  просто  зник  з  пам’яті  як  ілюзія,  як  фантасмагорія  якогось  сну…

 *  -  коли  щось  було  погано,  то  солдати  інколи  говорили  «млинець»  -  російською,  звісно.  Що  таке  «дємбєль»  пояснити  неможливо.  Це  треба  відчути  (було).  Іноді  «дємбєлем»  називали  осінь.  Трусили  дерево  з  жовтим  листям  і  коли  воно  падало  кричали:  «Дємбєль!»  Іноді  весну  –  бачили  першу  прогалину  серед  снігу  на  весні  і  кричали  «Дємбєль!»  Іноді  «дємбєлєм»  називали  собаку  і  кликали:  «Дємбєль!  Іди  сюди!»

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983-1985  років)

 (Малюнок  з  мережі)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408847
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.03.2013

Сон

«Я  знаю,  сеньоре,  тільки  одне  –  коли  я  сплю,  я  не  знаю  ні  страху,  ні  надії,  ні  праці,  ні  блаженства.  Спасибі  тому,  хто  винайшов  сон.  Це  єдина  для  всіх  монета,  це  єдині  терези,  що  зрівнюють  пастуха  і  короля,  дурня  і  мудреця.  Єдиний  недолік  глибокого  сну  полягає  в  тому,  що  дуже  вже  він  схожий  на  смерть.»
   (Міґель  де  Сервантес  Сааведра)

 У  «батальоні  смерті»  були  процеси  культові,  які  вважались  вищою  цінністю,  даром  долі,  мірилом  блаженства.  Одним  із  таких  явищ  був  сон.  Солдати  батальону  постійно  і  хронічно  недосипали.  Ці  законні  «вісім  годин  особистого  часу»  постійно  у  солдат  обкрадалися.  Щоночі  траплясь  якась  термінова  оказія,  яку  потрібно  було  виконати  до  ранку  –  то  казарму  видраяти,  то  технічний  парк  від  снігу  звільнити  то  ще  якась  біда.  Ремонтникам  взагалі  майже  щоночі  давалась  команда  щось  до  ранку  відремонтувати.  Про  наряди  та  караули  я  вже  мовчу.  І  про  зясування  стосунків  між  «земляцтвами»  які  відбувалися  ночами.  Навчання  –  це  взагалі  окрема  тема.  Там  сон  перетворювався  на  недосяжну  мрію.  Згорнути  вузол  зв’язку,  розгорнути  вузол  зв’язку,  потім  знову  все  спочатку  –  згорнути,  перебазуватись  і  розгорнути  на  іншому  місці.  І  це  в  сорокоградусний  мороз  та  заметіль,  коли  і  спати  то  теоретично  довилось  би  на  снігу  серед  тайги...  

 Від  хронічного  недосипання,  а  точніше  неспання  у  солдат  з’являлись  галюцинації.  Іноді  досить  моторошні  і  похмурі.  Я  теж  якось  після  трьох  абсолютно  безсонних  ночей  побачив  велетенську  сріблясту  кулю  яка  котилась  по  казармі.  І  лише  через  кілька  секунд  зрозумів,  що  вона  існує  тільки  в  моїй  свідомості  –  я  бачив  сон  наяву...  

 Солдати  іноді  засинали  у  самих  несподіваних  місцях  та  обставинах.  Напрриклад,  під  час  шикування  на  плацу.  Стоячи.  Стоять  солдати,  і  раптом  з  першої  шеренги  солдат  падає  сторчама  обличчям  на  бетон.  Після  падіння  одразу  прокидається,  встає,  обличчя  розбите,  все  в  крові.  Потім  такі  солдати  ходять  з  характерними  відмітинами  на  обличчі.  Це  на  солдатському  сленгу  називалось  «хворіти  на  асфальтну  хворобу».  Я  ніколи  не  думав,  що  людина  здатна  моментально  засинати  стоячи,  сидячи,  виконуючи  якусь  роботу  чи  навіть  під  час  ходьби.  Колись  марширували  на  плацу,  весь  взвод  повернув  наліво,  а  один  солдат  на  ходу  заснув,  пішов  собі  прямо  і  врізався  головою  у  стовп  –  розбив  собі  голову...  

 Якось  погнали  нас  на  полігон  на  якому  відбувались  стрільбища.  Послали  в  оточення,  розкидали  по  лісу  і  звеліли  переймати  випадкових  перехожих,  щоб  не  потрапили  під  кулі.  Була  зима,  холодно.  Розпалили  ми  багаття  і  почали  грітися.  Бачу  в  одного  солдата  очі  потрохи  заплющуються.  Я  ще  подумав:  «Зараз  ненароком  у  вогонь  впаде...»  Не  встиг  його  розбудити,  як  він  сторчма  шубовсь  –  пррямо  у  вогонь.  Руки,  обличчя  попік,  репетував,  ображався,  чому  його  не  розбудили...  Один  солдат  заснув  взивку  прямо  в  шинилі  біля  гарячої  труби,  притулившись  до  неї  спиною.  Прокинувся  –  на  всій  спині  опік  добрячий  –  мордувався  потім  довго.  

 Відсипались  іноді  в  караулі  –  на  посту  залазили  кудись  в  шпарку  чи  в  зламану  машину  і  спали  не  дивлячись  на  сильний  мороз.  Тут  було  головне  не  проспати  перевірку  і  не  замерзнути.  На  першому  посту  –  біля  прапора  –  обладнали  навіть  спеціальну  сигналізацію  –  як  тільки  солдат  засинав  і  починав  трохи  хитатись  –  вмикалась  сигналізація.  Але  примудрялись  спати  і  там.  Окремі  майстри  поспати  стоячи  примудрялися  спати  не  хитаючись  –  ніби  завмерши.  Інші  ж  примудрялись  застромлбвати  автомат  багнетом  між  планками  сигналізації  –  вона  заблоковувалась  і  можна  було  стоячи  поспати  –  бо  сидіти  там  якось  було  ніде,  а  бетон  підлоги  був  холодний.  

 Особливо  серед  солдат  цінувалися  так  звані  «теплі  місця»  служби  –  заичайно  ж,  за  можливість  поспати.  Наприклад,  посади  хліборіза,  кінокрута,  писаря,  телефоніста,  радиста  на  точці.  За  це  місце  ладні  були  принижуватись,  погоджуватись  чергувати  круглодобово,  без  зміни.  Чергує  солдат  на  телефонній  станції,  сидить  за  пультом  і  заодно  спить.  А  служба  іде.  Сигнал  прийде,  він  прокинеться,  відповість  і  знову  у  царство  Морфея  –  у  лабіринти  нетривкого  сну.  Заснути  ось  так  сидячи  десь  на  кріслі  називалось  «перейти  на  автопілот».  

 Як  не  дивно,  але  улюбленою  розвагою  багатьох  садистів  в  батальоні  було  саме  познущатися  з  людини  під  час  сну.  Наприклад,  запхати  солдату,  коли  він  заснув,  між  пальцями  папірці  і  запалити.  Ця  жорстока  «розвага»  називалась  «велосипед».  

 Середньовічні  кати  та  їх  жертви  свідчили,  що  найстрашнішою  тортурою  було  позбавлення  людини  сну.  Була  навіть  така  форма  страти  –  не  давати  людині  спати,  і  людина  через  тиждень-другий  помирала  від  нервового  виснаження.  

 Сон  у  батальоні  був  мрією,  був  нагородою.  Солдати  все  чекали  дня  осіннього  переведення  годинників  –  дозволять  зайву  годину  поспати...  

 Здавалось  би  від  такої  перевтоми  солдати  мали  б  спати  мертвим  сном.  Де  там!  Коли  вже  під  радок  казарма  засинала,  вона  наповнювалась  звуками  –  солдати  у  сні  розмовляли,  кричали,  зривалися.  Іноді  навіть  вставали  і  ходили  по  казармі...  

 Кажуть,  що  найсильніший  інстинкт  це  оцей  «основний  інстинкт»  -  інстинкт  розмноження.  Для  лосося  чи  кота  це  може  і  так,  але  для  людини  цей  інстинкт  часто  заглушується  інстинктом  голоду.  Але  навіть  інстинкт  голоду  ніщо  в  порівняні  з  інстинктом  сну.  У  свій  час  це  яскрава  і  страшно  описав  А.  П.  Чехов  у  своїй  новелі  «Спати  хочеться».  У  батальоні  якось  один  солдат  з  частини  зник.  Шукали  –  не  знайшли.  Думали,  що  він  втік  додому  чи  ще  кудись.  Але  він  з’явився  коли  довершувалась  третя  доба  його  зникнення  –  бо  більше  трьох  діб  відсутності  –  це  вже  не  «самоволка»,  а  дезертирство.  І  вже  не  «губа»,  а  тюрма  і  надовго.  Виявилось,  що  він  заліз  на  горище  трьохповерхової  казарми,  забився  десь  в  шпарку  і  три  доби  відсипався  лежачі  на  шинелі.  Навіть  ніякого  бажання  поїсти  у  нього  не  виникало…  

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983  –  1985  років.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408845
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.03.2013

Знак хижака

«…  Лише  той,  хто  людяний,  
 вміє  і  любити  людей,  
 і  відчувати  до  них  відразу.»
                       (Конфуцій)

 Мало  розваг  було  у  «батальйоні  смерті»  мало  радостей.  Я  маю  на  увазі  розваг  для  нормальних  людей.  «Люди»  схильні  до  садизму  знаходили  радість  у  знущанні  над  слабшим  або  над  тим,  хто  не  має  друзів.  Ці  збочені  розваги  не  викликали  ніяких  інших  емоцій  крім  відрази,  особливо,  коли  було  несила  чи  не  було  можливості  захистити  невинну  жертву.  Для  людей,  що  мали  хоча  б  краплю  розуму  і  людяности  єдиною  розвагою  були  розмови  –  теревені,  ляси,  кидання  слів  у  порожнечу.  Як  називав  цей  процес  Тимофєєв-Ресовський  «трьоп».  

 Кіно  нам  показували  рідко  –  «кінокрут»  був  людиною  ледачею,  постійно  у  нього  щось  ламалось  –  за  всю  мою  службу  в  «батальйоні  смерті»  кіно  нам  показали  всього  два  рази  –  і  то  другий  раз  абсолютно  дурне  –  про  перевиконання  плану  будівництва  бригадою  бетонників.  Солдатський  клуб  і  бібліотека  постійно  були  в  стані  ремонту  та  й  той  макулатурний  непотріб,  що  там  валявся  читати  не  хотілось.  До  вартісних  книжок  був  страшенний  голод  –  що  було,  доводилось  постійно  ховати  від  брудних  рук  людей  недалеких.  Потім  «кінокрута»  посадили  за  торгівлю  наркотиками,  і  навіть  про  надію  на  розваги  довелось  забути.  

 Телевізор  в  казармі  нам  поставили  тільки  наприкінці  моєї  служби  і  то  дозволяли  дивитися  лише  в  неділю  тим  хто  не  в  нарядах.  Отже,  лишався  «трьоп»  -  банальна  солдатська  балаканина,  яка  нам  замінювала  все  –  літературу,  музику,  пісні,  науку…  Але  ця  гра  словами  дозволяла  дізнатись  про  людей,  країну,  час  таке,  що  не  вичитаєш  в  жодній  літературі  –  особливо  тоді.  Світ  тодішнього  «совка»  випливав  з  тих  розмов  реальним  і  не  розцяцькованим,  грубим  у  своїй  брутальності.  Після  багатьох  розмов  я  інакше  почав  сприймати  людину  як  таку  –  гріховність  і  святість  цього  «вінця  творіння»  ставала  перед  моїми  очима  у  своїй  сяючій  наготі.  

 З  якими  тільки  людьми  не  довелось  розмовляти!  З  яких  найглухіших  куточків  тодішньої  «імперії  зла»!  З  яких  найвіддаленіших  військових  частин  не  довелось  тільки  зустріти  солдатів  і  вислухати  їхні  страшні  сповіді  про  вояцьке  важке  життя.  Постійна  ротація  приносила  іноді  на  берег  «батальйону  смерті»  дивних  особистостей.

 Одного  разу  до  нас  перевели  одного  солдата  –  рядового  М.  з  якоїсь  частини  з  Далекого  Сходу.  У  ті  часи  це  було  не  дивина,  що  солдат  раптом  летів  через  половину  земної  кульки  служити,  наприклад,  з  Чукотки  в  Німеччину  чи  навіть  в  Нікарагуа.  Солдати  родом  з  Середньої  Азії  відправлялись  служити  на  Таймир,  а  якути  в  піски  Каракумів.  І  нікого  не  цікавило,  що  клімат  для  них  м’яко  кажучи  не  той  –  аби  подалі  від  дому.  

 Цей  солдат  одразу  мені  здався  дивним  –  таке  виникло  відчуття,  ніби  несе  він  на  собі  якийсь  відбиток,  знак,  що  ставив  його  окремо  від  інших  людей.  Навіть  не  знаю  чому  мені  так  здалось  –  адже  чинив  він  як  більшість  –  «відлинював»  від  служби,  але  і  не  «наривася»  на  неприємності,  перед  «начальниками»  не  гнувся,  але  і  намагався  не  «залітати».  Був  в  міру  безтурботним,  життя  намагався  сприймати  як  чийсь  невдалий  жарт,  але  лежала  на  ньому  якась  тінь.

 Співбесідником  він  мені  здався  цікавим.  Хоча  і  не  був  начитаним,  інтелектуалом  його  назвати  було  неможливо,  але  про  буття  він  вмів  говорити  дотепно,  що  цінувалось.  Випало  мені  якось  тягнути  з  ним  службу  в  одному  караулі  на  «Пирі».  Дров  ми  напиляли  достатньо,  пічка  горіла,  сильного  морозу  не  було,  нудьгу  розвіювала  розмова  ні  про  що.  Він  безтурботно  розповідав,  як  йому  там,  на  Далекому  Сході  вдавалось  постійно  тікати  в  «самоволку»  до  найближчого  населеного  пункту  і  йому  вдалося  навіть  за  час  своєї  служби  сотворити  навіть  нову  людину  чоловічої  статі  сумісно  з  однією  місцевою  жінкою  і,  що  він  про  своє  творіння  ніколи  не  забуде,  хоча  навряд,  чи  колись  туди  поїде  знов…  А  потім  розмова  перейшла  на  тутешню  службу  і  заготівлю  дров  зокрема:  

 -  Мені  навіть  страшно  по  дрова  було  йти  сьогодні…
 -  Чому?
 -  Я  колись  з  трьома  солдатами  в  тайзі  заблукав.  Теж  на  «точці»  -  відправили  нас  по  дрова.  І  ми,  начебто,  недалеко  в  ліс  відійшли,  вертаємось  і  бачимо  –  щось  не  туди  йдемо,  назад  –  знову  ліс  незнайомий.  Ходили,  кричали…  Заблукали,  коротше.  А  там  не  те  що  тут  –  там  тайга  усурійська  неходжена…  Дика.  Блукаємо  ми,  а  тут  на  нас  з  хащів  виходить  тигр.  
 -  Заливаєш.  Вони  дуже  рідкісні.
 -  Я  теж  до  того  дня  так  думав.  І  одного  солдата  –  хрусь  –  і  готово  –  за  секунду  –  він  навіть  крикнути  не  встиг.  Ми  закам’яніли  на  мить  з  переляку,  а  потім  тікати  через  хащі  напролом.  Не  знаю  чому  він  за  нами  не  погнався.  Потім  прийшли  до  тями,  почали  знову  дорогу  шукати.  Блукали,  блукали,  з  сил  зовсім  вибились  і  прийшли  на  те  саме  місце  де  тигр  солдата  загриз.  Кинув  його,  навіть  не  шматував  і  подався  кудись.  Ми  вирішили  нікуди  більше  не  йти,  чекати  там  поки  нас  знайдуть.  Вогонь  розпалили,  грілись  і  чекали.  Пощастило.  Знайшли  нас  –  випадково,  правда,  –  вертоліт  пролітав.  Але  через  два  тижні.  
 -  І  як  ви  тільки  з  голоду  не  загнулись?  Їли  то  що?  Їжаків  ловили  чи  ягоди  з-під  снігу  вигрібали?
 -  Що  їли,  що  їли…  Відомо  що…  Солдата  тигр  навіть  не  зачепив  –  тільки  вбив…  Людське  м’ясо  –  воно  як  цукор  солодке…

 Я  раптом  з  жахом  зрозумів,  що  він  говорить  правду.  Він  перейшов  межу  яку  переходити  не  можна,  порушив  дуже  давнє  табу  –  старе  як  світ.  І  на  ньому  тепер  довіку  сей  знак  –  знак  хижака,  знак  «не  людини».  Я  знав,  звісно,  що  це  табу  переступали  колись  цілі  племена  і  народи,  не  він  перший,  хто  поставив  себе  по  той  бік  людяності.  Згадався  тоді  раптом  Геродот  з  його  описом  племені  андрофагів,  що  жило  десь  на  північний  схід  від  Скіфії.  Може  він  нащадок  андрофагів  чи  може  прокинувся  в  ньому  голос  тих  незбагненно  далеких  часів?
 Мені  моторошно  було  від  думки,  що  служити  з  цією  істотою  доведеться  мені  добрий  шмат  часу.  Але  на  моє  щастя  його  незабаром  перевели  в  іншу  частину.  Але  ця  розповідь  лишила  в  моїй  душі  чорний  слід.  Слід  хижака.

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983-1985  років.  Світлина  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408523
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.03.2013

Зникнення

«Я  самотній  монах,  
що  бреде  пустелею  
з  дірявою  парасолькою».
             (Мао  Цзе  Дун)

 Буває  так,  що  люди  загадково  зникають.  Розчиняються  в  порожнечі  світу  сього.  Хоча  це  насправді  ілюзія  –  ніколи  нічого  не  зникає  –  все  лише  перетворюється  в  іншу  форму  порожнечі.  Бо  речовина-енергія  це  лише  форми  Великої  Пустоти,  її  флуктуації.  

 Несподіване  підтвердження  цього  незаперечного  постулату  буддизму  я  бачив  у  N-ській  військовій  частині  з  дивним  ім’ям  на  солдатському  жаргоні  –  «батальйон  смерті».  Не  знаю  хто  придумав  цей  безглуздий  вислів  –  адже  смерті  насправді  не  існує.    Є  лише  місток  між  різними  рівнями  чи  способами  буття.  Прозорий,  непомітний.  Ми  минаємо  його  навіть  не  зауваживши.  І  раптом  –  новий  світ,  нове  буття.  Сансара…  

 Люди  які  зникають  –  вони  лише  зникають  з  нашого  видноколу,  перестають  існувати  в  тому  ж  потоці  часопростору  що  й  ми  –  і  це  нас  часто  дивує  і  засмучує.  Особливо,  коли  після  зникнення  не  знаходять  їхнього  одягу  –  тілесних  оболонок  які  скидає  дух  щоб  втілитись  знову  і  знову.  Не  знаю  чи  люди  засмучувались  би  при  цьому  менше  якби  частіше  читали  «Махабхарату»  чи  «Праджняпарамітасутру».  У  N-ській  військовій  частині  цих  творів  чомусь  ніхто  не  читав.  Не  тільки  перед  лавами  солдат,  а  й  взагалі.  Спочатку  мене  це  дивувало:  кругом  суцільний  дзен,  а  про  Бодхідхарму  ніхто  й  не  чув.  Але  я  звик  до  цього  як  звикають  до  хмар  що  несуть  вість  про  каліюгу.  

 Отже  сталась  подія  яка  викликала  переполох  –  безвісті  зник  прапорщик  П.  Пішов  з  дому  на  службу  і  зник.  Додому  не  повернувся  і  на  службі  не  з’являвся.  Шукали  його  по  всіх  знайомих  і  всіх  можливих  місцях  де  він  міг  бути  –  марно.  На  третій  день  пошуків  вирішили,  що  тут  не  обійшлося  без  втручання  інопланетян  –  висунули  версію,  що  «зелені  чоловічки»  (тільки  не  ті,  що  носять  «хебе»  чи  «пеша»  зеленого  кольору,  а  з  зеленою  шкірою)  прилетіли  на  літаючій  тарілці,  що  нагадувала  армійську  миску  і  вкрали  цього  доблесного  вояка.  З  метою  захисту  Галактики.  Це  розповідав  один  жовнір.  Правда  він  в  цей  день  наковтався  якихось  таблеток  перебуваючи  в  караулі  (нудно  було  на  посту,  а  тут  «друган  колес  підкинув»)  тому  йому  ніхто  не  повірив.  

 Вирішили,  що  прапорщик  П.  пішов  у  вічність  в  небесний  караул  охороняти  браму  раю  і  пускати  в  неї  тільки  будівничих  комунізму.  

 Але  в  цей  день  раптом  знадобилось  відчинити  склад  ГСМ  («паливно-мастильних  матеріалів»)  на  якому  висів  здоровенний  замок.  Відчинивши  цей  склад  побачили  прапорщика  П.  який  лежав  на  підлозі  обхопивши  обома  руками  діжку  зі  спритом.  Спирт  був  потрібен  батальйону  для  протирання  контактів  на  радіоапаратурі.  Тримали  його  завжди  під  замком  і  видавали  офіцерам  суворо  лімітовано.  Прапорщика  П.  випадково  зачинили  на  складі  три  дні  тому.  Він  побачив  повну  діжку  спирту  і  зрозумів,  що  мрії  збуваються.  Провидіння  все  таки  існує,  хтось  чує  про  наші  бажання  і  втілює  їх.  

 Три  дні  він  «не  просихав»  -  напивався,  вимикався,  приходив  до  тями  і  зразу  знову  –  напивався,  вимикався.  Загартований  організм  героя  витримав  це  випробування.  Для  виживання  в  нього  іншого  виходу  не  лишалося  –  три  дні  треба  було  щось  пити  і  їсти.  Крім  того  кричати  про  допомогу  було  не  можна  –  все  таки  командир  як  не  як,  не  пасує.  Та  й  кричати  він  звик  тільки  нецензурні  слова,  а  тут  склад  ГСМ  –  місце  святе.  

 Після  віднайдення  героя  загальна  радість  охопила  батальйон:  ура,  справжній  герой  лишився  в  нашому  часопросторі  і  надалі  доблесно  буде  стояти  на  сторожі  совітської  батьківщини!

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1984  року.  Світлина  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408522
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.03.2013

Шлях до батальйону смертi

«Уникнути  всього  цього  не  можна,  
 але  можна  зневажати  все  це.»
                             (Сенека)

 Подорож  з  однієї  військової  частини  в  іншу  для  "жовніра"  радість.  Він  побачить  людей  без  однострою,  вулиці  і  автомобілі,  жінок  (!),  крамниці  і  просто  оточуючий  світ  –  замість  щоденного  плацу  і  казарми.  Крім  того  можна  зайти  в  ці  крамниці  і  подивитись,  що  там  продають  і  уявити  на  мить,  що  це  все  люди  споживають,  їдять,  речі  використовують,  книжки  читають…  Можливість  ось  так  визирнути  на  світ  для  багатьох  солдат  була  такою  собі  нездійсненною  мрією  до  здійснення  якої  чекати  і  чекати.  Тому,  коли  мені  сказали,  що  я  їду  без  супроводу  (!),  один  (!),  для  продовження  військової  служби  в  N-ську  військову  частину  в  місто  НН  душа  моя  наповнилась  радістю.  Ще  б  пак!  Я  знову  побачу  світ  людей,  подивлюсь  по  дорозі  на  цікаві  міста  –  про  місто  НН  я  багато  раніше  чув  і  читав,  але  ніколи  не  бачив.  Крім  того,  дорога  моя  буде  лежати  через  столицю  метрополії  в  якій  теж  чимало  цікавого,  а  солдат  в  ті  часи  в  музеї  пускали  безкоштовно.  

 З  такими  думками  я  отримав  на  руки  папери  і  збирався  покидати  частину  переповнену  дикою  муштрою.  Перед  самим  моїм  від’їздом  до  мене  підійшов  солдат  який  раніше  постійно  приставав  до  мене  з  безглуздими  запитаннями  типу:  «А  ти  не  знаєш,  поки  ми  спали,  уряд  часом  не  змінився?  А  як  ти  думаєш,  як  довго  комуняки  ще  будуть  при  владі?»  (які  я  ігнорував).  Підійшовши  він  виголосив  промову  для  одного  слухача,  гідну  кращих  риторів  античності:  «Ти  того…  Ну,  маєш  знати…  Твоя  доля  весь  цей  час  була  в  моїх  руках…  Якби  я  щось  сказав,  то  відвезли  б  тебе  далеко…  Мене  в  особливий  відділ  викликали.  І  не  тут  –  в  Москву  возили.  Там  крім  «особістів»  ще  в  цивільному  «кадебісти»  були.  Сказали  за  тобою  слідкувати,  кожне  слово  твоє  запам’ятовувати  і  потім  доповідати  в  письмовому  вигляді.  Ну,  ти  нічого  такого  і  не  говорив…  Так,  що  я  нічого  то  їм  такого  і  не  казав…  Куди  тебе  посилають  я  не  знаю,  але  я  тут  ні  при  чому…»  

 Він,  напевно,  подумав,  що  відкрив  мені  якусь  неймовірну  таємницю!  Теж  мені  –  лицар  плаща  і  кинджала,  майстер  переповідати  слова  про  «таке»…  

 Я  вирушив.  Вперше  за  стільки  часу  відчув  себе  відносно  вільною  людиною.  

 В  метрополії  встиг  забігти  тільки  в  Третяковську  галерею  і  довго  та  зачаровано  стояв  перед  картинами  Врубеля.  О,  галерея!  Чи  бачила  ти  колись  солдата  у  совдепівській  формі  який  так  довго  споглядав  полотна  Врубеля?  Цього  неперевершеного  містичного  майстра,  що  змінив  уявлення  сучасників  про  людське  єство.  Майстер  полотен  межі  божевілля.  

 Холодний  ранок  втілився  в  буття  у  вигляді  міста  НН,  що  тоді  -  у  1983  році  носило  досить  не  естетичну  назву.    Місто,  що  завжди  було  для  мене  втіленням  якоїсь  бореальної  загадки.  Східний  форпост  слов’янства  –  довгий  час.  Далі  було  тільки  угро-фінське  море.  Колонія  колонії.  Якщо  Великий  Новгород  був  маленьким  острівцем  слов’янства  в  угро-фінському  навіть  не  морі  –  океані,  то  місто  НН  було  брунькою  цього  острівця  на  якому  і  слов’янського  то  нічого  і  не  залишилось.  

 Архітектура  ХІХ  століття  мене  зацікавила,  але  не  вразила.  Але  фортеця…  Фортеця!  Нічого  подібного  побачити  я  навіть  не  очікував.  Це  така  татарщина…  Щось  абсолютно  східне,  тюрське  і  екзотичне.  Я  блукав  навколо  фортеці  споглядаючи  башти  і  бастіони,  а  з  надр  свідомості  все  виринала  цитата  одного  російського  класика:  «…І  наковтавшись  татарщини  вдосталь  ви  Руссю  зазвете  її…»  Блукаючи  містом  я  думав  про  те,  що  етнічна  російська  культура  це  складна  суміш  різних  угро-фінських  і  частково  тюрських  культур  і  то  лише  мовно  слов’янізованих.  Згадував  уривки  щоденника  Шевченка  про  дні  перебування  в  цьому  місті  –  він  був  правий,  класик  –  воно  таке  і  є  –  місто  химерної  метаморфози  християнства.  

 Помилувавшись  краєвидами  великої  ріки  Ра  що  несе  свої  води  в  море  Хазарське  пішов  я  шукати  військову  частину,  в  яку  мене  направили.  Як  виявилось,  вона  розташована  була  саме  в  фортеці,  яку  я  так  довго  споглядав,  і  це  не  місце  моєї  подальшої  служби  «отєчєству»,  а  лише  гарнізонна  комендатура  і  гауптвахта  заодно.  

 У  «строєвій»  службі  офіцер  довго  і  замислено  розглядав  мої  папери,  а  потім  сказав,  що  «без  пляшки  тут  не  розберешся,  тим  паче  на  тверезу  голову,  куди  тебе  відправити  служити  і  взагалі  треба  порадитись»  і  що  я  поки  що  вільний.  Я  почав  тинятися  по  цій  військовій  частині  в  очікуванні  чи  то  вироку  чи  то  подальшої  долі,  знічев’я  розмовляючи  з  тамтешніми  солдатами.  Вони  розпитували  мене  про  те  про  се  і  філософствували  про  мою  подальшу  службу:  «Це  взагалі  свинство,  що  тобі  на  дорогу  не  дали  пайку  і  грошового  «довольствія»  (ну  і  слово  ж  придумали!),  а  з  твоєю  військовою  спеціальністю  тебе  відправлять  у  саперну  частину  –  там  служба  легка  –  «лафа»  просто,  порівняно  з  іншими  частинами,  так,  що  тобі  пощастило…»  

 Раптом  мене  викликали  в  «стройову».  Офіцер  сухо  з  металом  в  голосі  назвав  номер  частини  в  яку  я  маю  відбути  і  побажав  щасливої  служби.  Сухі  цифри  не  подіяли  на  мене  ніяк.  Я  вже  направив  свої  стопи  до  воріт  КПП  як  до  мене  підійшло  п’ятеро  бравих  вояків  («коса  сажень  в  плечах»).  Їх  вираз  обличчя  не  віщував  нічого  хорошого.  «Котра  година?»  -  мовив  один  досить  зловісним  тоном.  «Все  ясно,  годинник  хочуть  відібрати…»  -  майнуло  в  голові  –  «…доведеться  їх  засмутити.»  «Я  не  маю  годинника.»  -  це  я  сказав  вже  в  голос  і  показав  порожню  руку.  Проте  це  явно  не  покращило  їх  настрій,  обличчя  стали  ще  більш  понурі  і  негостинні.  «Схоже  комусь  зараз  дістанеться  –  подумалось  мені,  -  і  цей  хтось  буде  я.  Їх  п’ятеро  я  один.  Спиною  до  стіни,  може  хоч  нирки  не  відіб’ють…»  Виникла  пауза.  Що  в  мене  немає  ні  курива,  ні  грошей  вони  вже  знали.  Паузу  перед  мордобоєм  треба  було  чимось  заповнити.  Якимись  словами.  «В  яку  частину  направили?»  -  навіть  не  сказав,  прохрипів  один.  «В  N-ську»  -  я  назвав  номер.  Обличчя  солдат  раптом  змінилося.  Ніби  осінній  вітер  промайнув  і  приніс  жах.  Ніби  побачили  вони  раптом  щось  невидиме  мені.  Такі  обличчя  бувають  в  людей  які  раптом  побачать  чиєсь  пошматоване  тіло.  Проте  вираз  жаху  відбився  лише  на  мить  –  вираз  змінився  на  блаженно-задоволений  –  ну  не  нас  же  туди  відправляють,  а  цього  дивака…  Потім  на  обличчях  з’явилось  відображення  призабутої  для  них  емоції  -  співчуття  (де-де,  а  тут  і  при  таких  обставинах  я  не  очікував  такого  побачити).  І  один  з  них  з  якоюсь  тугою  сказав:  «В  батальйон  смерті  їдеш…»  В  нього  промайнуло  –  хоча  лише  на  мить  –  на  обличчі  бажання  чимось  допомогти  або  хоча  б  порадити.  «Випив  би  ти  перед  тим  як  їхати  туди…  Ми  би  тобі  дали  на  випивку,  але  в  самих  немає…  Там  побачиш,  що  воно  і  до  чого…»  

 І  вони  провели  мене  до  воріт  поглядами,  сповненими  якогось  незрозумілого  поки  що  для  мене  смутку…  Я  вперше  бачив,  щоб  кілька  сухих  цифр  –  номер  -  так  впливали  на  людей,  викликали  такі  емоції,  і  в  кого  –  в  людей  в  яких  здавалось  би  всі  емоції  давно  померли  і  метаморфізувалися  в  площину  хижацтва.  Сенс  цієї  події  я  зрозумів  пізніше…

 (Світлина  з  мережі)
 (написано  на  основі  реальних  подій  1983  року)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408213
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.03.2013

Фаталiсти

«  …У  тілі  як  в  трюмі,
   В  собі  як  тюрмі…»
             (М.  Цвєтаєва)

 Люди  –  істоти  живі.  Їм  властиво  любити  життя.  Якщо  вже  не  любити  (коли  воно  нестерпне)  то  хоча  б  прагнути  жити.  Я  завжди  думав,  що  це  істина.  Незаперечна  як  швидкість  світла  в  теоріях  Айнштайна.  Я  помилявся.  Саме  життя  показало  мені  нетривкість  будь-яких  постулатів.  Серед  нас  завжди  живуть  фаталісти  для  яких  саме  життя  –  забавка,  з  якою  прощаються  легко,  викидають  на  смітник  часу  як  непотріб.  У  «батальйоні  смерті»  такі  люди  були  лакмусовим  папірцем  буття.  Я  дивився  на  них  і  думав  –  невже  справді  все  це:  людина,  тіло,  життя  –  ніщо?  Невже  справді  вони  вірять  що  дух  незнищенний  і  мандрує  з  одного  буття  в  інше?  Чи  може  їх  так  зачарувало  небуття,  що  вони  захотіли  злитися  з  ним?  Пройшло  більше  чверті  століття,  але  мені  все  згадуються  обличчя  тих  солдат,  що  добровільно,  без  будь-якого  примусу  обірвали  своє  життя  як  нитку.  Не  можу  забути  вираз  обличчя  одного  солдата…  

 Нас  відправили  в  лісовий  караул  «на  Пиру».  Серед  солдат  був  рядовий  Ф.,  якого  служба  особливо  морально  гнітила.  Буття  в  там-тому  війську  він  вважав  нестерпним  і  несумісним  зі  своїм  "Я".  Інколи  він  кидав  у  простір  фрази,  що  «звідси  я  все  одно  втечу…»  -  «Як?»  -  «Та  є  один  спосіб…»  

 «Пира»  зустріла  нас  як  завжди  пронизливим  холодом.  Щоб  зігрітися  в  тамтешній  караулці  для  ненажерливої  пічки,  що  майже  не  гріла,  треба  було  постійно  заготовлювати  дрова.  Нам  видали  сокири  і  пилки  і  відправили  в  ліс.  Серед  лісу  ми  знайшли  суху  березу  –  ціле  сховище  тепла.  Тягнути  в  караулку  далеченько,  але  якщо  розпиляти…  Тай  на  то  нема  ради…  Але  рядовий  Ф.  замість  того  щоб  долучитися  до  справи  поклав  праву  руку  на  пеньок,  сокиру  взяв  в  ліву.  Вираз  обличчя  став  у  нього  якийсь  безмежно  спокійний,  зрівноважений,  відсторонено-байдужий.  Навіть  наповнений  якоюсь  зневагою  до  оточуючих.  Обличчя  випромінювало:  «Ви  всі  нічого  не  розумієте,  а  от  я  –  вільніший  від  усіх  вас…»  Потім  він  якось  спокійно-зосереджено  махнув  сокирою  і  відтяв  собі  пальці.  Це  виглядало  настільки  моторошно  як  саме  життя  в  цьому  батальйоні.  Потім  він  звичайно  кричав,  руку  бинтували,  «начкар»  брудно  лаявся  і  таке  інше.  

 Відправили  рядового  Ф.  у  шпиталь.  Солдат  наївно  думав,  що  його  відпустять  додому!  Каліка  як  не  як  –  стріляти  не  може.  Але  він  помилився  –  замість  «додому,  до  хати»  загудів  він  під  трибунал.  За  «члєноврєдітєльство»  (ну  не  знаю  як  це  слово  перекласти!  Не  знаю!  Багато  слів  із  тодішнього  життя  просто  не  піддаються  перекладу!)  світило  йому  чимало  років  в’язниці.  Проте  він  вперто  запевняв,  що,  мовляв,  випадково…  Ми  теж  не  хотіли  йому  зла  –  і  так  себе  покалічив  на  все  життя  –  ми,  звісно,  нічого  не  бачили  як…  Кінчилось  тим,  що  його  не  посадили,  але  додому  не  пустили  –  відправили  служити  «на  точку».  Потім  він  знову  повернувся  служити  в  частину.  Його  постійно  ставили  в  наряд  на  кухню.  Спостерігати  як  він  обрубком  руки  мив  посуд  було  страшно.  А  вираз  обличчя  в  нього  був  все  той  же  –  зневажливо-байдужий  –  так  і  не  змінився  з  тої  миті  як  він  одним  помахом  руки  вирішив  змінити  свою  долю.

 Ще  більш  безглуздий  акт  фаталізму  вчинив  рядовий  Н.  Комусь  в  частині  прийшло  в  голову  модернізувати  процес  нарізки  хліба  для  солдат.  Привезли  механічну  електричну  хліборізку  якоїсь  дивної  конструкції  –  з  великим  косим  ножем.  Монтували.  Солдат  Н.  щось  там  прилаштовував,  але  раптом  хліборізка  автоматично  вмикнулася  і  відтяла  нещасному  обидві  руки  по  лікті.  Він  навіть  не  закричав  –  якось  спокійно  подивився  на  обрубки,  на  фонтанчики  крові,  що  заляпали  білий  кафель  та  й  запхнув  під  хліборізку  голову  і  гукнув:  «Вмикайте!»  Колеги  по  службі  люди  прості  –  просить  людина  вмикнути,  може  йому  так  краще  –  та  й  вмикнули.  Голова  по  їдальні  покотилась.

 Я  досі  не  можу  зрозуміти  –  як  можна  було  людей  –  молодих,  здорових,  повних  сил  і  енергії  довести  до  такого  стану  психіки,  щоб  вони  вибирали  небуття,  чорну  порожнечу,  замість  того  щоб  дихати,  радіти,  думати.  Може  справді  вони  вважали,  що  так  судилося  і  нічого  вже  не  зміниш?  І  це  огидне  і  нестерпне  життя,  ця  совітська  влада,  цей  потворний  совок  буде  тривати  вічно?

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983-1985  років.  Світлина  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408211
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.03.2013

Голоси

«Генерале!  
Ми  так  довго  сиділи  в  багні,
що  король  черви  наперед  радіє,
і  зозуля  мовчить…»
           (Й.  Бродський)


 Кожна  військова  частина  імперії  мала  своє  призначення.  Принаймі,  з  точки  зору  «стратегів»  з  лампасами.  Були,  звичайно,  військові  частини,  які  взагалі  були  нікому  не  потрібні,  і  невідомо  навіщо  вони  існували.  Були  і  забуті  підрозділи,  де  військовослужбовці  вели  напівздичавіле  існування.  

 Але  це  все  не  стосувалося  N-ської  військової  частини!  Суть  її  буття  –  передавання  послань  через  простір  і  час.  Від  одних  людей  в  погонах  до  інших.  Шляхом  коливання  електромагнітного  поля.  Тому  в  частині  було  величезна  кількість  різних  пристроїв  на  колесах  і  без  коліс  серед  далеких  лісів  і  боліт,  де  люди  сидячи  в  бункерах  хвилювали  ефір,  кидаючи  у  безмежжя  простору  слова.

 Раз  на  півроку  влаштовувались  грандіозні  дійства,  які  називались  «навчання».  Особливо  вражали  зимові.  У  безмежжя  снігів,  у  біле  мовчання  тайги  кидали  людей,  щоб  вони,  не  боячись  сорокоградусних  морозів  і  пурги,  ночували  в  палатках  на  снігу,  не  спали  по  кілька  діб  підряд,  без  кінця  то  розгортаючи  до  згортаючи  вузол  зв’язку.  Як  вони  при  цьому  собі  не  відморожували  все  що  можна  і  не  можна  –  не  знаю.  Один  мій  товариш  розповідав  про  галюцинації  які  переслідували  його  внаслідок  трьохдобового  абсолютно  безсонного  перебування  на  морозі.  Деякі  з  цих  навчань  варті  окремої  розповіді.  Ця  оповідка  не  про  це.  Це  поема  про  голоси  які  літали  в  ефірі,  хвилюючи  думки  людей  в  зеленому.  

 На  одне  з  таких  навчань  взимку  1984  року  відправили  і  мене.  Я  досить  туманно  уявляв  куди  ми  їдемо  –  їхали  окремо  від  інших  в  радіостанції  "Р-…"  на  колесах.  Крім  водія  (за  кермом)  в  тісній  будці  забитій  апаратурою  сиділи  лейтенант  М.,  прапорщик  П.  і  двоє  солдатів  (включаючи  мене).  Довго  стясло  нас  якимись  лісовими  дрогами,  завивала  машина  буксуючи  в  заметах.  Нарешті  зупинились  на  околиці  лісу.  Вдалині  бовваніло  село  з  дивною  угро-фінською  назвою  Пира.  Село  складалось  з  невеликого  числа  хат,  чи  то  правильніше  «ізб»  з  почорнілого  від  часу  напівзогнилого  дерева.  «Ізби»  були  навіть  не  обгорожені  парканами,  а  між  ними  пропливали  інколи  тіні  в  чорних  рваних  тілогрійках.  Це  викликало  в  мене  відчуття  суму  і  співчуття  до  людей,  що  приречені  все  життя  жити  в  таких  умовах.  Лейтенант  П.  сказав,  що  маємо  наказ  розгорнутись  саме  тут  і  «качати  зв’язок».

 Витягли  генератор,  завели  (при  цьому  прапорщика  добряче  вдарило  струмом  –  так,  що  він  відлетів  на  два  метри  і  впав  у  замет.  А  все  тому,  що  заземлення  просто  встромили  в  сніг),  радіостанція  засвітилась  купою  жарівок,  ми  поставили  телескопічну  антену  і  залізли  в  середину  –  в  «кунг».  З  динаміків  долинало  шипіння  і  скрипіння.  У  середині  було  тепло  –  «ташкент»  на  солдатському  сленгу.

 Від  усвідомлення  того,  що  всю  ніч  можна  «кімарити»  в  теплій  кімнаті,  коли  «соратники»  замерзають  в  палатках,  було  радісно.  Був  темний,  майже  безпросвітний  зимовий  вечір.  Офіцер  чомусь  засуєтився,  сказав,  що  в  нього  якісь  невідкладні  службові  справи  (судячи  по  всьому  якась  таємна  місія),  сказав,  щоб  ми  тут  несли  службу  старанно  і  направив  свої  стопи  в  сторону  села.  Прапорщик  з  сумом  і  нудьгою  подивився  йому  у  слід.  Через  півгодини  ніби  щось  згадавши  сказав,  що  він  мусить  теж  піти  по  справах  служби  і  щоб  ми  «діяли  по  ситуації».  І  якщо  з  динаміків  ми  раптом  почуємо:  «Волга,  Волга,  я  Сокіл!»  треба  відповісти,  мовляв  «Я  –  Волга…»  і  таке  інше.  І  теж  пішов  в  напрямку  села  пробираючись  крізь  замети.  

 Ми  одразу  вирішили,  що  ніяких  дурниць  в  ефір  кричати  не  будемо.  Волга  –  це  річка.  Ну,  як  можна  комусь  говорити,  що  я,  мовляв,  річка  –  подумають  клепок  немає  людина.  Просто  сидіти  було  нудно,  стали  ми  переключати  хвилі.  З  динаміку  було  чути  шуми,  голоси…  Раптом  натрапили  на  приємну  музику  –  і  ми  зрозуміли,  як  ми  будемо  проводити  цей  вечір.  Після  музики  якась  тьотя  з  динаміку  сказала:  «Ви  слухаєте  «Голос  Америки»  з  Вашінгтону».  Я  був  давнім  прихильником  цієї  радіостанції  і  тому  просто  слухав  з  насолодою.  Інший  же  солдат  –  родом  десь  з  російської  глибинки  –  напевно,  раніше  нічого  подібного  не  чув.  Слухав  він  заворожено,  роззявивши  рота.  «Так  вот  гдє  правда  то!  Вот  она  гдє…»  -  повторював  він  періодично  з  якимось  дивним,  майже  релігійним  завзяттям  (о,  незбагненна  російська  душа!).  

 В  голові  в  мене  промайнула  думка  про  «особістов»  які  цяпнуть  за  зябра.  А  потім  подумав  –  байдуже.  Перший  раз  чи  що.  

 Колегам  прийшла  в  голову  думка,  що  таку  чудову  передачу  гріх  слухати  в  самоті.  Вони  знайшли  гучномовець  і  врубили  його  на  всю  потужність.  На  село  полинула  передача…  Для  посилення  ефекту  вирішили  включити  потужний  прожектор  і  теж  направити  його  на  село  періодично  то  вимикаючи,  то  змінюючи  потужність.  Вийшло  звуко-світлове  шоу…  Так  розважались  ми  до  глупої  ночі.  

 Рано  вранці  прийшли  наші  командири  –  обличчя  лейтенанта  і  прапорщика  були  злі.  Деякий  час  вони  просто  дивились  на  наші  заспані  фізіономії  і  мовчали.  Відчувалось,  що  голови  у  них  боліли  –  певно  від  переживання  щодо  справ  службових.  Потім  їх  понесло.  Прапорщик  П.  –  досить  мовчазний  і  небагатослівний  розродився  цілою  тріадою,  гідною  найкращих  риторів  античності:  «Вот  ви  думаєтє  -  там  на  Западє  харашо,  там  секс,  а  ви  даже  нє  знаєтє  какая  ето  гадость  -  секс.  Я  вам  вот  что  скажу  –  нє  нужен  мнє  нікакой  секс,  у  мєня  есть  мая  Саветская  Родіна!»

 (Світлина  з  мережі.  Написано  на  основі  реальних  подій  1984  року.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407921
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.03.2013

Ще один вiзит в мiсто Донецьк

«Повернувся  у  місто,  знайоме  до  сліз…»
                     (Осип  Мандельштам)

 Один  мій  старий  знайомий  есеїст  якось  сказав:  «Всі  ми  родом  з  міста  Донецька…»  Я  погодився  з  ним.  Справді  –  з  Донецька  родом  Бернард  Шоу,  Лінкольн,  Моцарт,  Стівенсон…  Про  Калігулу  і  Сенеку  я  вже  мовчу  –  це  особи  культові,  і  в  Донецьку  їх  шанують  особливо.  Так  само  мовчу  про  Хуана  дон  Педро  –  він  теж  народився  в  Донецьку,  а  потім  був  обраний  президентом  Уругваю.  Щось  є  в  цьому  місті  загадкове,  містичне…  Тому  я  періодично  повертаюсь  в  Донецьк  –  кожні  тридцять  три  роки.  І  так  триває  вже  не  одне  тисячоліття.  Є  такі  міста  –  їх  називають  ще  Вічними  Містами  –  Рим,  Атени,  Вавилон,  Донецьк,  які  існують  з  тих  часів  як  виникло  людство…  Хоча  той  же  знайомий  есеїст  довідавшись,  що  я  хочу  повернутися  черговий  раз  у  Донецьк  сказав:  «Ну  і  повертайся  у  свій  Донецьк!  А  я  буду  повертатися  у  Горлівку  –  місто  філософів…»  Що  ж..  Кожному  своє.  Я  не  філософ.  Не  кожному  дано  бути  філософом.  Я  вважаю,  якщо  вже  повертатися,  то  у  місто  краси  і  радості.  

 Кожне  повернення  –  візит.  А  візити  –  вони  як  небезпечні  бритви  –  гострі  і  холодні.  Але  не  завжди.  Люблю  голити  ними  колючу  щетину  здивованих  жирафів!  

 Що  найбільше  вразило  цього  разу  в  Донецьку,  так  це  лимонні  дерева.  Вони  якраз  цвіли!  Уявіть  собі  велетенське  вічнозелене  дерево  з  блискучими  листочками  все  вкрите  білими  квітами.  І  аромат!  Насичений  запах  лимонного  квіту,  що  пливе  вулицями…  З  океану  віє  легкий  бриз,  долинає  шум  хвиль  і  запах  океану  змішується  з  запахом  лимонів.  У  Донецьку  взагалі  дуже  люблять  цитрусові  дерева,  є  навіть  стара  донецька  приказка:  «Хто  вирощує  лимонні  дерева,  той  ніколи  не  помирає!»  Магнолії  ще  не  цвіли.  Мені  багато  разів  говорили:  «Невчасно  ти  відвідав  Донецьк!  Треба  їхати  в  Донецьк  коли  цвітуть  магнолії!»  Але  вони  не  праві.  Донецький  край,  це  звісно  країна  магнолій,  але  ці  оксамитові  квіти  занадто  сентиментальні  і  романтичні.  Не  те  що  вони  не  пасують  Донецьку  –  вони  не  пасують  моєму  настрою  вічного  пілігрима.  

 Справжнє  життя  в  Донецьку  починається  вечорами.  О,  ці  донецькі  вечори!  У  гіперборейських  країнах  сонце  заходить  поступово,  купається  у  кольорах  заграви.  Зовсім  інакше  в  Донецьку  –  він  на  півдні.  Сонце  там  просто  падає  в  Океан  і  одразу  день  гасне  як  свічка,  яку  задули  гігантські  губи  Океану.  Бриз  стає  більш  відчутним  і  приємним  –  він  жене  з  міста  спеку  і  задуху  дня,  запахи  квітучих  лимонів,  апельсинів  та  орхідей  стають  більш  насиченими  і  терпкими  –  так  пахнуть  джунглі  –  «сельва»,  як  кажуть  у  Донецьку.  Шум  автомобілів  затихає  і  місто  починає  жити  своїм  справжнім  життям  –  починають  звучати  знамениті  донецькі  гітари.  І  біля  кожної  таверни  (особливо  грецької),  біля  кожного  шинку,  під  кожним  балконом  чути  серенади  –  довгі  і  тужливі  як  сама  південна  ніч.  Старий  Донецьк  –  знаменита  Юзівка  –  це  лабіринт  вузеньких  середньовічних  вуличок  зі  старою,  ще  колоніальною  архітектурою.  І  по  цим  вуличкам  освітлених  місяцем,  під  густими  тінями  фікусів  пливуть  звуки  серенад.  А  над  горизонтом  сяє  сузір’я  Південного  Хреста,  ніби  освячуючи  вечір.  На  набережній  серенади  чути  менше  –  там  більше  грають  фламенко  –  шурхотіння  листя  пальм  і  нескінченність  океану  не  сприяють  сентиментальності.  Набережною  прийнято  прогулюватись  в  штиблетах.  І  то  конче  лакованих.  Знамениті  донецькі  сандалі  городяни  використовують  в  центрі  міста.  Для  шпацерування  по  набережній  лаковані  штиблети  обов’язкові  –  так  само  як  модні  парусинові  штани  і  крислаті  капелюхи.  Без  них  Донецьк  не  Донецьк.  

 Кажуть,  що  мені  пощастило  –  в  останні  дні  мого  перебування  в  Донецьку  відбувався  знаменитий  донецький  карнавал.  Хоча  я  не  люблю  карнавалів.  Занадто  потужне  звільнення  емоцій.  Я  ціную  веселощі,  і  розумію,  що  жителі  Донецька  народ  веселий,  який  цінує  гумор  і  вміє  радіти  життю,  але  донецький  карнавал  це  занадто  відверто  для  моїх  пуританських  новел.  Під  час  карнавалу,  що  відбувається  щороку  якраз  на  початку  березня,  коли  сезон  дощів  вже  закінчився,  а  сезон  посухи  ще  не  почався,  жителі  Донецька  йдуть  вулицями  міста  роздягнені  до  неможливості  (звісно,  не  зовсім  голі,  але  на  межі  пристойності)  і  танцюють  під  звуки  різних  музичних  інструментів  танець  –  знамениту  донетчанку.  У  Донецьку  є  більше  ста  шкіл  донетчанки  –  і  в  кожній  школі  свої  традиції,  свої  костюми,  свої  пісні…  На  карнавалі  часто  доходить  до  непристойностей,  а  я  цього  не  люблю.  Хоча  народ  в  Донецьку  не  є  якимось  вульгарним  чи  розпусним  –  він  дуже  релігійний  (всі  дні  року  крім  карнавальних).  Храмів  в  Донецьку  більше  ніж  таверн  і  танцмайданчиків.  Місто  Донецьк  лежить  на  пагорбах.  І  на  найвищому  пагорбі,  що  здіймається  над  містом  городяни  поставили  величезну  статую  Ісуса  Христа,  який  розкинувши  руки  хоче  ніби  обійняти  місто.  

 Сьогоднішній  Донецьк  живе  туризмом  –  він  давно  перетворився  на  туристичну  Мекку.  Туристи  відвідують  це  місто  не  тільки  заради  карнавалів  і  чудових  пляжів.  Туристів  ваблять  і  традиційна  парусна  регата,  і  щорічний  фестиваль  клоунів  (тут  навіть  поставили  пам’ятник  клоуну  –  найбільший  в  світі,  який  рукою  вказує  на  цирк).  У  старі  часи  Донецьк  заробляв  переважно  як  центр  торгівлі  кокаїном  і  натуральним  каучуком.  Тут  робили  з  кокаїну  знамениту  донецьку  кока-колу  на  основі  місцевого  рому.  Але  після  того  як  уряд  Анголи  і  низки  інших  африканських  країн  заборонив  імпорт  кокаїну  і  виробів  з  нього  (а  пам’ятаєте  знамениті  донецькі  тістечка  з  кокаїном?),  вирощування  коки  на  околицях  донецька  занепало.  З  каучуконосами  після  винаходу  штучного  каучуку  стало  ще  гірше.  Лишилися  квіти  і  туризм.  Але  це  не  нашкодило  Донецьку  –  навпаки.  

 Той  самий  есеїст,  що  любить  приїздити  до  Горлівки  на  знамениті  філософські  диспути  та  літературні  зустрічі  вислухавши  мою  історію  запитав:  «А  може  ти  був  не  в  Донецьку?»  Жартівник.  А  де  ж  іще?  

 (Світлина  автора  есею  –  зроблена  на  околиці  Донецька.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407920
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.03.2013

Донецьк

«Пізнавати  –  не  те,  що  бажати,
 Бажати  –  не  те,  що  насолоджуватись.»
                 (Конфуцій)

Я  відвідав  свою  «маленьку  батьківщину»  -  свою  дідизну  –  свій  рідний  край,  який  покинув  я  тридцять  два  роки  тому  і  більше  не  вертався…  В  останнє  на  Донецькій  землі  довелось  мені  бути  у  новорічну  ніч  нового  1981  року.  І  з  того  часу  носило  мене  по  світах  і  все  завітати  до  рідних  степів  та  байраків  не  випадало.  Нарешті  звершилося,  збулося  –  хоч  і  не  на  довго,  але  в  гіперурбанізований  поліс  з  яким  в  мене  пов’язано  стільки  сентиментів,  я  завітав.  І  то  не  мить,  а  на  довгий  тиждень.  Майже  на  вічність  (з  точки  зору  комахи-одноденки).  Місто  я  не  впізнав  –  це  вже  інше  місто,  абсолютно  не  те  яке  я  бачив  і  яке  мені  було  до  болю  знайоме  у  сімдесятих  роках.  Це  вже  не  абсолют  світу  «індастріал»,  не  «Червона  пустеля»  Антоніоні,  не  апофеоз  індустріального  урбанізму  (в  якому  при  бажанні  можна  знайти  свою  філософію  самознищення  біосфери  і  людства  заодно)  –  це  вже  щось  принципово  інше,  що  виросло  на  залишках  промислових  монстрів.  

Враження  про  це  «щось»,  про  це  «нео»  суперечливі.  З  одного  боку  –  релігійний  ренесанс  –  і  це  радує:  у  сімдесяті  про  це  годі  було  мріяти,  це  було  немислимо  –  біля  доменних  пічок  і  совкових  гасел  –  храм.  З  іншого  боку  –  замість  істинної  духовності  та  глибоких  релігійних  переживань  та  одкровень  часто  пропонується  ерзац.  Штамп.  Не  православ’я,  а  його  бліда  ксерокопія.  У  більшості  вчорашніх  пролетаріїв  і  комунарів  релігійність  лише  ритуал  –  зовнішній  атрибут  –  не  більше.  Істинна  релігійність  може  бути  відроджена  лише  у  випадку  свідомого  вибору,  а  не  єдино-можливої  упаковки  псевдодуховного  товару.  І  для  моєї  церкви  місця  у  мегаполісі  не  знайшлося.  Українське  православ’я  є  чимось  недозволеним,  забороненим.  Українці  тут  не  мають  права  мати  свою  православну  церву,  а  лише  робити  вибір  між  католицизмом  і  російським  православ’ям  від  якого  часто-густо  відгонить  шовінізмом.  

З  одного  боку  –  місто  справді  стало  набагато  чистішим,  совкові  гори  сміття  і  покидьків  зникли,  з’явився  потяг  до  естетики,  мистецтва.  У  тому  числі  і  щодо  містобудування  (хоча  потворні  сірі  «хрущовки»  будуть  бовваніти  ще  довго,  аж  доки  не  розваляться  від  старості).  З  іншого  боку  –  це  естетика  гігантизму.  Витвір  мистецтва  (архітектури  чи  скульптури,  містобудування  чи  способу  буття)  з  точки  зору  сучасних  «поціновувачів»  у  Донецьку  повинен  вражати  своїми  розмірами,  подавлювати  особистість.  Якщо  це  храм,  то  величезний  храм,  якщо  скульптура,  то  величезна  статуя,  якщо  будинок,  то  конче  хмарочос.  У  цьому  потязі  до  гігантизму  є  щось  від  стилю  тоталітарних  суспільств,  де  прославлялася  не  людина,  не  індивідуальність,  а  сила,  маса,  влада.  

З  одного  боку  чітко  видно  порив  до  цивілізованості,  сучасності,  заперечення  потворної  совковості.  З  іншого  боку  –  відбувається  не  ліквідація,  а  трансформація  совка.  Чисто  буржуазні  форми  і  християнські  в  тому  числі  називаються  комуністичними  іменами.  Те,  що  комунізм  заперечував  і  знищував  тепер  називається  і  вважається  комунізмом.    Абсурд.  При  цьому  ця  «буржуазність»  показова,  криклива.  Тутешні  нувориші  і  скоробагатьки  та  їх  підспівувачі  полюбляють  не  просто  зображати  капіталізм,  а  виставляти  його  на  загальний  огляд  у  якихось  гіпертрофованих  формах.  Не  просто  сказати,  що  нами  править  жменька  мільярдерів  та  олігархів,  а  ми  нічого  не  вирішуємо  і  не  повинні  вирішувати,  а  ще  й  пишатися  цим!  І  поставити  серед  цього  бедламу,  цієї  пародії  на  цивілізоване  суспільство  здоровенний  пам’ятник  Леніну.  Справжній  театр  абсурду.  Місто  де  живуть  і  правлять  найбагатші  люди  на  планеті  має  найбільше  вулиць  названих  іменами  комуністичних  «вождів».  Те,  що  це  якесь  несумісне,  схоже  нікого  і  не  дивує.  

Яскравим  прикладом  трансформації  комунізму  в  Донецьку  є  пам’ятник  Артему.  Старий  пам’ятник  який  до  нашого  часу  не  достояв  був  пам’ятником-монстром.  Таким  собі  гіперкубізмом  –  людина-трансформер,  людина-машина,  людина  з  геометричних  фігур,  яка  готова  переробити  і  перемолоти  все  і  всіх.  Нинішній  пам’ятник  Артему,  що  височіє  в  Донецьку  –  це  пам’ятник  такому  собі  дядечку,  який  підкаже  як  правильно  налагодити  верстат.  У  цій  меланхолійній  фігурі  вже  немає  ніякого  бажання  «до  основи  руйнувати  світ».  До  речі  хто  такий  Артем  і  чого  йому  поставили  пам’ятник  у  Донецьку  ніхто  не  знає.  Він  зовсім  не  місцевий.  Кажуть,  що  «він  в  Донецьку  був  і  в  шахту  спускався»  -  яка  грандіозна  заслуга!  Кажуть,  що  він  в  Австралії  хотів  «організувати  робітничий  клас»  -  тільки  Донецьк  тут  при  чому?!  Ще  знають,  що  «був  революціонером»  і  натякають,  що  судячи  по  всьому  вбили  свої  ж  –  комуністи.  В  останньому  –  хто  би  сумнівався…  Але  чомусь  досі  найдавніше  з  нині  існуючих  міст  Донецького  краю  -  Бахмут  досі  називається  Артемівськом.  Досі  вулиці  Донецька  називаються  іменами  катів  і  організаторів  штучного  голоду.  Досі  вулиці  міста  називаються  іменами  злочинців,  які  вбили  мільйони  людей.

Пам’ятник  Леніну  в  Донецьку  –  це  окрема  історія.  Такого  монстра  годі  шукати  –  з  порушеними  усіма  пропорціями  тіла.  Ленін  тут  нагадує  величезного  клоуна,  паяце  божевільного  цирку.  Якщо  у  Кам’янському  (Дніпродзержинську)  Ленін  «модний»  і  нагадує  фотомодель,  що  рекламує  на  подіумі  піджаки  і  жилети,  то  тут  клоун,  який  вирішив  насмішити  народ.  Тільки  чомусь  не  смішно.  

Взагалі,  якщо  сімдесяті  роки  в  Донецьку  були  культурним  вакуумом  (пролетаризовані  неофіти  втрачали  свою  селянську  і  національну  культуру,  а  нової  так  і  не  отримували  –  совок  був  просто  відсутністю  культури,  пролеткульт  –  просто  міфом),  це  була  свого  роду  tabula  rasa  культури  з  окремі  спробами  у  цій  порожнечі  посадити  паростки  доброго  і  вічного,  то  нинішній  Донецьк  заповнюється  псевдокультурою  –  видовищем.  Створюється  культ  видовища.  Це  простіше  ніж  створювати  культуру.  Крім  того  для  влади  носії  культури  і  інтелекту  потенційно  небезпечні.  А  от  прихильники  видовища…  Ними  легко  маніпулювати.  Втіленням  цього  культу  видовища,  його  апогеєм  є  місцевий  «колізей».  Сучасно,  не  заперечую.  Але  в  мене  ця  гігантська  споруда  не  викликала  естетичних  переживань.  Так  само  видовище  для  якого  вона  збудована.  Я  роздивлявся  цю  споруду  і  думав  –  які  колосальні  кошти  витрачені  на  видовище.  І  це  в  той  час  коли  гине  наука  від  нестачі  елементарних  коштів,  бракує  фінансів  культурі,  мистецтву,  університетам,  школам,  музеям  і  в  той  же  час  викидаються  просто  шалені,  божевільні  гроші  на  ось  таку  захцянку,  на  ось  таку  розвагу.  Я  не  помилився  –  ми  справді  живемо  в  епоху  занепаду  Римської  імперії  (все  повторюється).  Все  той  же  культ  розваг,  імператорів  –  померлих  і  нині  правлячих,  олігархів,  розпусти,  видовищ  та  забобонів.  І  все  той  же  занепад  науки  і  культури.  Сучасні  скоробагатьки  Донецька  мають  поганий  смак  і  туманні  уявлення  про  справжні  цінності.  І  це  прикро.  Це  просто  жахливо.  Крім  того,  ці  гроші,  які  вони  вийняли  нібито  з  власних  кишень  вийняли  зароблені  тяжкою  працею  багатьох  людей  –  і  нас  у  тому  числі.  Я  особисто,  хотів  би  щоб  вони  вкладалися  в  майбутнє  якось  розумніше.

Блукаючи  по  Донецьку,  я  відчув,  що  місто  втратило  щось  дуже  важливе  –  в  сімдесяті  роки  склалася  в  середовищі  шахтарів  певна  ментальність  зі  своїм  специфічним  світосприйманням,  своєрідним  суржиком  яким  спілкувалися,  зачатком  шахтарської  субкультури  яка  формувалася  з  людей,  що  періодично  йшли  в  глибини  землі  і  поверталися.  І  це  втрачено.  Або  майже  втрачено…  Нинішнє  покоління  вже  не  пам’ятає  того  шахтарського  середовища  в  якому  жив  мій  дід.  Найгірше,  що  на  очах  втрачаються  залишки  історії  –  тої  старої  Юзівки  ХІХ  –  початку  ХХ  століття  з  нашаруваннями  будиночків  різних  стилів  –  від  класицизму  до  модерну  і  конструктивізму.  Сучасні  власники  або  все  нищать  будуючи  щось  нове  і  незугарне,  або  переробляють  старі  будиночки  обліплюючи  їх  пластиком  –  все  спотворюється,  все  втрачається.  Неповага  до  історії  абсолютно  –  більшість  просто  переконана,  що  історія  почалася  1917  року,  а  до  того  була  якась  порожнеча,  ніщо.  І  це  в  Донецькому  краї!  Давньому  як  світ…  Краї  кіммерійців,  скіфів,  сарматів  і  ще  величезної  кількості  різних  племен  і  культур  з  тисячолітніми  історіями  від  яких  не  лишилося  навіть  назв,  а  тільки  дивні  знахідки  археологів  в  могилах  –  степових  пірамідах  та  городищах…  І  це  в  краї,  де  власне  і  починалась  європейська  цивілізація,  де  люди  вперше  в  Європі,  а  можливо  й  у  світі  почали  плавити  мідь  розпочавши  Мідний  вік,  а  потім  і  бронзовий  –  через  кілька  тисячоліть.  Це  в  краї,  що  був  колискою,  прабатьківщиною  всіх  індоєвропейських  народів  –  тут  вони  виникли  і  розселилися  по  світу…  Саур-могила  сприймається  лише  як  місце  боїв  у  другу  світову  війну,  а  не  як  повита  легендами  святиня  давніх  цивілізацій  Великого  Степу…  Немає  поваги  до  історії  цього  краю,  цієї  давньої  землі.  

Що  було  важливо  для  мене  –  так  це  побувати  біля  будинку  колишнього  будинку  НКВД,  де  двічі  в  підвалах  побував  мій  дід  і  двічі  просто  дивом  уник  розстрілу.  Двічі  могли  розстріляти  його  (а  значить  і  мене)  і  двічі  йому  пощастило  –  вийти  живим  і  розповісти  що  коїлося  там  у  1937  році…  

Я  блукав  містом  і  мене  не  полишала  думка  і  відчуття,  що  моє  рідно  місто  в  мене  вкрали,  зробили  його  для  мене  чужим.  Хоча  антиукраїнська  істерія  –  створена  штучно  –  в  місті  потрохи  згасає.  Хоча  мені  двічі  трапилось  негативне  відношення:  «Прієхалі  в  Данєцк  так  гаварітє  на  панятнам  язикє!»  Мені  так  і  хотілося  відповісти:  «Це  ти  тут  зайда,  явно  приїхав  на  цю  землю,  мігрант  в  першому  поколінні,  а  я  тут  живу  з  діда-прадіда!»  Але  це  вже  поодиноко.  Мені  доводилося  чути  від  місцевих  школярів  чисту  українську  мову  без  будь-якого  суржику.  Ну,  не  вдасться  зробити  з  місцевих  жителів  (більшість  з  яких  українського  походження)  «чістокровних  велікоросов»  -  ментальність  не  та…  Рано  чи  пізно  відчуття  свого,  рідного  прокинеться  –  це  поклик  крові.  Козацької  крові.  Питання  тільки  в  тому,  як  довго  будуть  на  цій  землі  метастази  совка  і  коли  тих  кам’яних  ідолів  тоталітаризму  знесуть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407628
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.03.2013

Прапорщик Гiльйотен

«…Так  сідай  поміж  мною  і  Чакою
 На  кріселко  з  людських  черепів!»
                   (М.  Гумільов)

 З  усіх  трагедій  людських,  які  мені  довелося  бачити  в  «батальйоні  смерті»,  найбільше  мене  вразила  трагедія  рядового  Т.  

 Це  був  тихий  хлопець  десь  із  російської  глибинки  –  спокійний  і  добрий  з  вічно  сумним  поглядом.  Пройшло  стільки  років,  а  мені  й  досі  згадується  його  сумовитий,  сповнений  якоїсь  глибинної  журби  світу  сього,  погляд.  Майже  всі  солдати  «батальйону  смерті»  потроху  звіріли  на  службі  від  нестерпної  атмосфери  цієї  маразматичної  військової  частини,  що  висіла  як  смог  в  повітрі,  в’їдалась  як  моровиця  у  свідомість  потенційно  нормальних  людей.  Але  це  не  стосувалось  рядового  Т.  Він  попри  все  лишався  завжди  самим  собою  і  добросовістно  ніс  службу  водія:  возив  солдат  в  караул  на  «точки»,  вічно  ремонтував  свою  стару  совдепівську  вантажівку  приречену  щоденно  ламатися.  

 І  прослужив  би  він  своє  і  вернувся  би  додому  до  своїх  стареньких  батьків  живим  і  здоровим,  але  на  його  нещастя  в  окремому  гвардійському  батальйоні  служив  прапорщик  Д.,  якого  я  з  легкої  руки  (в  своїй  свідомості)  «охрестив»  прапорщиком  Гільйотеном.

 Прапорщик  Д.  був  з  тих  «кусків»  яких  на  місцевому  сленгу  називали  «разгільдяй».  До  цих  описуваних  подій  цей  «прапор»  прославився  тим,  що  під  час  навчань  не  догледів  цілий  шмат  масла  вагою  так  кілограмів  на  двадцять,  який  видали  на  весь  батальйон  на  час  зимової  "війни".  Солдати  побачивши,  що  такий  шмат  культового  продукту  лишився  собі  без  нагляду,  почали  цей  замерзлий  на  тридцятиградусному  морозі  твердий  куб  роздовбувати  різними  залізними  предметами,  і  шматки,  що  відколювались,  ковтати.  О,  скільки  разів  кожен  із  цих  солдат  мріяв  поглинаючи  або  не  поглинаючи  (якщо  вкрали)  свої  щоденні  законні  культові  двадцять  грамів  масла  (змішаного  з  маргарином),  що  ось  звільнюся  зі  служби,  куплю  цілий  кілограм  масла,  намащу  на  хліб  товсто-товсто  і  з’їм!  І  раптом  їх  мрії  здійснилися  по  недогляду  якогось  берендея  в  погонах!  Щоправда,  ковтали  вони  його  без  хліба  і  на  морозі,  але  то  байка  –  важливим  був  сам  факт.  

 Не  знаю,  чи  зовні  цей  прапорщик  був  подібним  на  «знаменитого»  французького  лікаря  –  певно,  що  ні  –  ні  по  інтелекту,  ні  по  морфології  обличчя.  Але  вони  були  подібні  долею.  Лікар  Гільйотен  насправді  не  винаходив  гільйотини  –  він  тільки  запропонував  цю  пекельну  машину  як  «гуманний  спосіб  покарання».  Потім  він,  звичайно,  бурхливо  протестував  проти  такої  назви,  сам  мало  не  потрапив  під  її  гостре  лезо  але  марно.  Назва  причепилась  і  закріпилась.  До  кінця  життя  йому  було  соромно  і  моторошно.  Його  нащадки  навіть  змушені  були  змінити  прізвище…  Щось  подібне  трапилось  із  прапорщиком  Д.

 В  той  злий  день  прапорщик  Д.  заступив  начальником  караулу  на  «Пиру».  Везти  караул  випало  рядовому  Т.  Він  чомусь  зайшов  до  мене  на  радіостанцію  -  не  пам’ятаю  вже  чому  –  може  просто  так.  Розмова  не  склеїлась,  але  в  мене  виникло  відчуття,  що  рядового  Т.  я  більше  ніколи  не  побачу,  і,  що  він  прийшов  попрощатися.  Я  зауважив,  що  одне  око  рядового  Т.  було  суцільною  гематомою  –  напередодні  його  дуже  сильно  побили  одні  мордовороти.  Я  подивився  на  його  сумні  очі,  порадив  зайти  в  санчастину  і  попросити  в  медбрата  якоїсь  мазюки  до  ока.  І  тут  в  голову  мені  прийшла  думка:  «Але  ні  до  чого  йому  та  мазюка,  йому  ж  сьогодні  голову  знесе…»  Подумав  і  жахнувся  –  що  за  безглуздя!  Як  таке  на  думку  може  взагалі  спасти.  Я,  звісно,  йому  нічого  не  сказав,  про  що  дуже  шкодував  потім…  Це  було  вперше  в  моєму  житті,  коли  я  раптом  зрозумів  які  події  мають  статися  у  найближчому  майбутньому,  але  я  тоді  про  це  не  здогадався…

 Прапорщик  Д.,  готуючись  до  караулу,  раптом  згадав,  як  там  нудно  на  "Пирі"  –  навколо  тайга,  болота,  хоч  вовком  вий  –  розваг  тобі  ніяких.  Добре,  що  є  така  штука  хороша  –  горілка.  Купити  її  треба  побільше.  А  купивши,  подумав  –  треба  все-таки  скуштувати  чи  добра.  Коротше  кажучи,  під  час  посадки  в  машину  він  був  уже  "хороший".  Понесло  його  на  доброту  і  філантропію  –  солдатики  ж  горілочки  давно  не  пили,  скучили  на  цим  напоєм  радості  –  треба  їх  пригостити.  І  водій  –  теж  людина  –  ось  тобі  чарчина  –  пригощайся.  Отже,  караульна  служба  того  дня  почалась  весело.  

 Їхали  як  на  звитяжну  битву.  Водій  в  такому  веселому  стані  з  машиною  звісно  не  впорався  –  залетіли  в  кювет.  І  ні  туди,  і  не  сюди.  Великий  командир  і  наказує  водію  –  давай,  мовляв,  зупиняй  якийсь  транспорт,  хай  нас  витягнуть.  Солдатик  Т.  вилітає  на  трасу,  а  тут  якраз  летить  вантажівка  набита  по  саму  зав’яку  металовиробами.  Водій  по  гальмах,  але  куди  там…  Голова  рядового  Т.  потрапила  під  колесо.  Те  що  від  голови  лишилось  розлетілось  по  асфальту  густим  фонтаном  місива.
   
 З  частиною  якось  зв’язались,  прислали  звідти  машину,  солдат  і  медбрата.  Ще  й  змусили  солдат  витягати  обезголовлене  тіло  свого  товариша,  вантажити  і  вести  до  моргу.  Медбратом  тоді  служив  у  батальйоні  грузин  С.  –  людина  зі  сталевими  нервами,  рвані  рани  не  раз  по  живому  зашивав,  але  виліз  він  з-під  машини  блідий  як  крейда,  руки  темтять…  Ця  людина  зазирнула  в  потворне  обличчя  смерті,  побачила,  що  може  статися  з  живою  мислячою  плоттю  за  одну  тільки  мить.

 Прапорщика  Д.  насварили,  звісно,  сказали,  що  він  поганий  і  нехороший.  Його  «розжалували»  в  рядові  і  вигнали  з  лав  збройних  сил  –  як  сказав  нам  замполіт  «з  ганьбою».  Ось  так  ось.  Старі  батьки  отримали  замість  сина  цинкову  труну,  а  винний  тільки  й  того,  що  втратив  своє  «високе»  звання.  Я  не  знаю  чи  згадував  він  колись  в  своєму  житті  рядового  Т.,  чи  мордувала  його  колись  совість  як  лікаря  Гільйотена.  Але  я  того  хлопчину  не  зможу  забути  ніколи.  Ніколи…

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1984  року.  Світлина  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407625
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.03.2013

Майор Жах

«…Ти  ночі  морок  чорний.
І  тіло  в  трепеті  і  душу  повнить  гул,-  
Кричу  й  молю  тебе  –  мій  бог,  
мій  Везельвул!»
                   (Шарль  Бодлер)

 Насправді  його  прізвище  було  інакше.  Не  буду,  звісно,  вказувати.  Типове  німецьке  прізвище  –  В.  Ім’я  його  було  теж  типове  німецьке  –  Г.  Коли  я  вперше  побачив  цього  майора,  я  про  нього  ще  нічого  не  знав.  Але  щось  мене  дивно  вразило  в  цій  людині.  Застиглий  як  маска  вираз  обличчя  і  погляд.  Погляд!!!  Він  пронизував  наскрізь  вістрям,  приникав  в  саму  глибину  єства  і  вселяв  жах.  Я  ще  подумав:  «Дивна  якась  людина».  

 Пізніше  мені  розповіли,  що  це  «особіст».  Майор  В.  служив  в  «батальйоні  смерті»  давно,  був  комуністом,  був  з  «особливого  відділу»  -  тобто  з  армійського  КГБ  і  одночасно  він  був  сином  офіцера  СС.  Я  в  це  не  повірив  –  цього  не  могло  бути,  тому,  що  бути  цього  не  могло.  Бачив  я  його  не  так  часто.  По  «обов’язку  служби»  він  би  повинен  був  мене  і  таких  як  я  –  політично  неблагонадійних  періодично  «тягати»  -  тобто  «проробляти»  -  вести  залякувальні  розмови,  змушувати  до  співпраці  і  таке  інше.  Але  він  чомусь  цього  не  робив.  Всі  ці  процедури  виконував  майор  Н.  з  штабу  гарнізону,  який  попри  свою  грізну  посаду  і  постійних  погроз  когось  там  розстріляти,  не  викликав  інших  емоцій  крім  відрази.  Він  нагадував  божевільного,  який  уявив  себе  Наполеоном  Бонапартом  і  Йосипом  Сталіним  одночасно.  Навіть  жести  і  фрази  копіював  -    і  одного,  і  другого.  Проте  нагадував  не  ката,  а  психічного  хворого  –  такого  собі  паяца-параноїка.  Від  рук  такого  –  навіть  якби  він  переодягся  в  заплічних  справ  майстра  в  чорному  балахоні  чи  інквізитора,  і  стояв  би  обабіч  гільйотини,  і  померти  було  б  не  страшно  –  було  б  тільки  огидно.  Як  у  свій  час  О.  Мандельштаму  було  б  огидно  померти  по  вині  папуги.

 Майор  В.  –  це  було  щось  зовсім  інше.  Він  взагалі  ні  з  ким  не  розмовляв  –  ні  з  солдатами  ні  з  офіцерами.  За  півтора  роки  служби  я  не  почув  з  його  уст  жодного  слова.  В  мене  навіть  було  відчуття,  що  він  німий.  Хоча  це,  звісно,  не  так.  Один  «прапор»  якось  сказав  мені  пошепки  і  перелякано:  «Майор  В.  казав,  що  ти  на  гачку  в  особістів!»  Але  говорив  майор  Жах,  напевно,  надзвичайно  рідко.  Він  просто  ходив  по  частині  і  заглядав  кожному  в  обличчя  своїм  страшним  колючим  поглядом.  Обличчя  людини  тут  же  змінювалось  –  воно  наповнювалось  неконтрольованим  страхом.  І  так  відбувалось  з  усіма  не  залежно  від  звання  і  віку.  Мені  довелось  багато  пережити  в  «батальйоні  смерті»  -  в  мене  два  рази  стріляли  майже  в  впритул  –  один  раз  п’яний  офіцер,  другий  раз  солдат-шизофренік  якого  чомусь  поставили  в  караул.  І  обидва  рази  мені  було  якось  байдуже.  Кожного  разу  я  бачив,  як  у  сповільненій  зйомці,  як  беруть  до  рук  зброю,  пересмикують  затвор,  ціляться  мені  в  голову  і  думав:  «Все,  кінець.  Вистава  життя  на  цьому  закінчилась.»  Але  щоразу  було  байдуже  –  померти  зараз  чи  ще  трохи  пожити.  Обидва  рази  мені  пощастило  –  не  влучили.  І  після  пострілів  була  просто  порожнеча  в  душі:  «Ну,  от  знову  цю  землю  топтати  і  на  все  це  безглуздя  дивитись…»  Страху  не  було  ніякого.  Але  коли  ж  майор  В.  направляв  на  мене  свій  погляд  все  єство  наповнював  якийсь  містичний,  нічим  не  пояснений  страх.  Мені  здавалось,  що  я  потрапив  до  рук  гестапо.  Можливо  він  володів  якоюсь  сугестією  успадкованою  від  тата  чи  що.  Я  не  вірив,  що  його  тато  насправді  колишній  офіцер  СС  і  тим  паче  не  вірив,  що  майор  В.  в  себе  в  кабінеті  практикує  методи  свого  тата.  

 Але  одного  разу  мене  викликали  у  «стройовий  відділ».  Прапорщик  Є.  говорив  мені  якісь  дурниці  –  кудись  мене  мали  відправити  з  іншими  солдатами  з  якимось  дорученням  –  я  вже  не  пам’ятаю  куди.  Думки  мої  були  не  про  це.  На  столі  у  «прапора»  я  побачив  розкриту  справу  майора  В.  Крім  інших  паперів  там  лежала  автобіографія.  Хоча  вона  лежала  догори  ногами  по  відношенню  до  мене  я  встиг  її  непомітно  і  з  жадібністю  прочитати.  І  ця  легенда  виявилась  істиною.  Його  тато  був  направду  офіцером  СС,  він  носив  прізвище  свого  тата  і  ім’я  яке  йому  тато  подарував.  Яким  чином  офіцер  СС  потрапив  на  службу  до  «органів»  я  так  і  не  довідався,  але  в  пам’яті  моїй  його  син  лишився  як  майор  Жах…

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983-1985  років.  Світлина  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407354
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.03.2013

Завiрюха та Рiздво

«Північ  кришить  метал,  
 але  шкодує  скло…»
             (Й.  Бродський)

 Однією  з  точок  за  межами  зеленого  паркану,  на  яку  щоденно  відправляли  караул,  була  так  звана  «Пира».  Вона  являла  собою  кілька  підземних  бункерів,  караулку  та  кілька  складів    серед  безмежного  дрімучого  лісу.  Ще  була  якась  польова  кухня,  антени,  що  стирчали  в  небо  (пролітаючи  біля  яких  ворони  інколи  падали  чомусь  замертво)  та  колючий  дріт.  За  кілька  кілометрів  від  цієї  «точки»  було  село  з  угро-фінською  назвою  Пира  сам  вигляд  якого  наводив  на  душу  «зелену  безпросвітну  нудьгу»  яка  можлива  тільки  в  глибинці  неозорої  Московії  -  почорнілі  напівгнилі  «ізби»,  люди-тіні  в  якихось  чорних  тілогрійках,  сумні  білокорі  берези.  І  вічно  сіре  небо  над  всім  цим.  Можливо  небо  бувало  і  яскравим,  блакитним  але  мені  бачити  його  таким  не  довелось.  Служба  взимку  там  вважалась  каторгою.  На  дворі  морозище  (іноді  більше  сорока  градусів  морозу),  снігу  по  самі  вуха.  У  бункерах  –  просто  холодильник,  в  караулці  ледве  вище  нуля,  іноді  вода  в  чайнику  замерзає,  пічка  ледве-ледве  гріє…  Зате  влітку  туди  рвалися  всі  –  вольниця!

 Влітку  мені  так  потрапити  на  «Пиру»  і  не  пощастило.  А  так  хотілось  помилуватись  лісом,  травою,  квітами.  Зате  взимку  туди  мене  посилали  регулярно.  Караул  взимку  на  «Пирі»  це  щось.  Особливо  коли  здіймалась  пурга.  Солдат  після  двох  годин  стовбичення  та  топтання  на  морозі  під  пронизливим  вітром  нагадував  сніговика  –  подертий  кожух  обліплений  снігом,  обличчя  вкрите  памороззю,  з  носа  інколи  висять  бурульки,  автомат  примерз  до  кожуха  і  вкритий  кригою  (як  з  нього  можна  було  б  стріляти  при  потребі  –  не  уявляю).  Після  повернення  в  караулку  солдат  буквально  відтаював  як  відтаювали  мамонти  з  вічної  мерзлоти.  Автомат  від  кожуха  віддирали  і  ставили  біля  пічки  розморожуватись.  Найгірше  було  з  руками  (особливо  коли  вони  примерзали  до  автомата)  –  руки  не  слухались,  не  відчувались,  коли  починали  розмерзатись  -  нестерпно  боліли.  Розморожувати  їх  треба  було  поступово.  Головне  на  «Пирі»  –  не  отримати  обмороження.  Людям  з  південних  країв  було  взагалі  нестерпно.  Черговий  раз  випало  мені  їхати  на  «Пиру»  в  караул  саме  на  Різдво.  

 Про  Різдво  я  завжди  пам’ятав  –  навіть  в  «батальйоні  смерті»  в  ті  роки  –  коли  будь-які  релігійні  слова  переслідувались.  В  одного  солдата  знайшли  хрестик  –  за  це  його  покарали  і  ще  довго  потім  «проробляли»  як  політично  «непідкованого».  Ще  в  студентській  іпостасі  вислуховував  я  періодично  фрази  –  не  дай  Бог  на  Різдво  побачать  у  вас  в  кімнаті  ялинку  –  з  університету  тут  же  виключать.  Тому  Різдво  я  святкував  виключно  в  душі.
   
 Я  їхав  в  машині  з  іншими  солдатами  у  вбогій  сірій  шинелі  стискаючи  руками  автомат  і  думав  –  завтра  Різдво.  І  буде  нині  Ніч  перед  Різдвом.  Майже  за  Гоголем.  

 Ліс  зустрів  нас  завірюхою.  Крім  різдвяного  морозища  здійнялась  пурга.  На  пост  заступив  я  тоді,  коли  на  дрімучі  гіперборейські  ліси  впала  ніч  –  тьма  безпросвітна.  Хотілося,  звісно,  різдвяної  зірки  в  небі,  але  над  головою  була  або  біла  імла  завірюхи  або  (коли  вітер  стихав)  чорна  безодня.  Сніг  під  ногами  рипів  –  голосно  і  різко,  вітер  жбурляв  в  обличчя  сніг.  Годинника  в  мене  не  було,  я  швидко  втратив  відчуття  часу,  холод  перестав  відчуватися  –  симптоми  тривожні  –  я  зрозумів,  що  замерзаю.  Щоб  не  перетворитися  на  крижану  брилу  яку  швидко  занесе  снігом  я  почав  якомога  швидше  рухатись  вздовж  «колючки»  та  складів  намотуючи  кола  по  втоптаній  стежині  яку  освітлювали  тьмяні  ліхтарі.  Я  забув  про  оточуючий  світ  –  я  думав  про  Бога.  Про  Христа,  що  прийшов  у  світ  пояснити  людям  істину.  Але  його  ніхто  не  зрозумів.  Ніколи  ні  до  ні  після  цього  я  не  переживав  такого  глибокого  релігійного  почуття  як  в  ту  ніч.  Повітря  дзвеніло.  Той  знає  це  відчуття  -  дзвонів  морозу,  хто  блукав  по  зимовій  тайзі.  Небо  наді  мною  розверзлося,  я  відчув  себе  самотньою  піщинкою,  що  летить  у  безодні  Всесвіту.  І  там,  звідти,  з  нескінченного  провалля  Космосу  на  мене  дивився  Бог.  Не  як  суддя  моїх  вчинків,  не  як  режисер  на  актора,  а  як  порадник  і  друг.  І  звертався  до  мене  простими  словами  про  Шлях  довжиною  в  життя.  

 З  лісу  почулося  виття.  Це  частково  повернуло  мене  на  Землю  з  польоту  через  простір  Галактики.  За  «колючкою»  промайнули  тіні.  Це  були  сіроманці.  Я  лише  встиг  подумати,  що  автомат  примерз  до  кожуха  і  вкрився  кригою,  замерзлі  руки  не  слухались  і  не  рухались  –  навряд  чи  я  зможу  стріляти  якщо  ці  голодні  створіння  нападуть,  як  одна  сіра  постать  підбігла  до  колючки  впритул  і  завмерла.  Між  нами  було  менше  метра  відстані,  розділяв  тільки  колючий  дріт.  Я  побачив  пару  блискучих  чорних  очей  –  розумних  і  насторожених.  Око-в-око.  Два  хижака  дивились  однин  на  одного  –  один  вільний,  інший  лише  з  мрією  про  свободу  –  свою  і  свого  народу.  І  за  кожним  полюють  –  тільки  різні  мисливці.  І  кожному  –  життя  лише  гра,  але  гра  за  свою  зграю.  Схоже  вовк  це  теж  зрозумів  –  подивившись  на  мене  хвилину  він  розвернувся  і  помчав  в  глибини  зимового  лісу.  

 Я  продовжував  блукати  і  топтати  білий  сніг.  Раптом  помітив,  що  колір  неба  змінився  –  світлішав,  а  потім  став  рожевим.  Прийшов  ранок  Різдва.  Виявляється  про  мене  забули,  заснули  всі  в  караулці  притулившись  до  теплої  пічки  –  а  я  цілу  ніч  блукав  серед  морозу  і  пурги.  Як  я  не  замерз  –  не  знаю.  Я  не  дістав  навіть  обморожень.  Прийшла  здивована  зміна:  «Ми  думали,  що  ти  пішов  спати…»  Смішні.  Вони  не  знали,  що  цю  ніч  я  розмовляв  з  Богом.

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983-1985  років)

 (Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407352
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.03.2013

Назва

«Хто  до  мене  покличе  
 загорнутих  в  саван  німий?
 Чи  в  безодню  могили  
 доноситься  голос  земний?»
               (Абу-ль-Атахія)

 Чому  N-ську  військову  частину  солдати  гарнізону  в  ті  часи  (1983-1985  роки)  називали  «батальйон  смерті»,  я  зрозумів  швидко.  У  першу  чергу  по  причині  високої  частоти  нещасних  випадків.  То  солдат  під  машину  потрапляв  –  головою  під  колесо  (мозок  по  асфальту),  то  під  танк  –  заганяли  танк  в  бокс  заднім  ходом,  і  чомусь  один  солдат  прямо  під  гусениці.  Лишилось  від  нього  одне  місиво.  І  найдивніше,  що  танк  то  повільно  їхав…  Звісно,  всім  було  зрозуміло,  що  солдата  під  гусениці  навмисно  штовхнули,  але  винних  так  і  не  знайшли.  То  важкі  ящики  вантажили  на  складі  і  один  ящик  впав  прямо  на  голову  з  висоти,  то  струмом  високої  напруги  когось  вдарить,  то  просто  послизнувся  солдат,  впав  і  головою  на  бетон  і  так  вісім  разів  підряд.  І  все  ставалось  абсолютно  випадково.  Тільки  дуже  часто.  

 Навіть  за  межами  частини  з  солдатами  батальйону  траплялись  нещасні  випадки  –  відправили  солдата  з  дорученням  в  іншу  частину.  Він  чомусь  замість  іншої  частини  опинився  на  вокзалі  і  потрапив  під  поїзд.  

 Про  «необережне  поводження  зі  зброєю»    я  вже  мовчу.  І  кожен  випадок  вартує  окремої  новели.  Кожен  –  ціла  заплутана  і  незрозуміла  історія  яка  обростала  міфами  і  версіями.  

 Взяти  хоча  б  поїздку  команди  радіостанції  «Р-…»  під  час  навчань:  поїхали,  а  дві  високі  телескопічні  антени  на  даху  забули  опустити.  І  проїжджали  якраз  під  високовольтною  лінією  –  від  радіостанції,  автомобіля  та  екіпажу  лишились  якісь  обвуглені  рештки.  Тільки  «прапор»  вцілів  –  його  на  кілька  метрів  з  машини  викинуло.  Цілий  і  неушкоджений  лишився.  Тільки  мову  відібрало.  Так,  що  причини  нещасного  випадку  він  пояснював  жестами.  Як  таке  могло  статися  –  величезна  загадка  і  таємниця.  Так  ніхто  і  не  зрозумів  –  командир  екіпажу  чи  то  був  ідіот  чи  то  напився…  Чи  то  може  просто  подумав,  що  це  не  радіостанція,  а  тролейбус.  Все  таки  радянське  військове  училище  закінчував.  

 Навіть  командир  частини  нещасного  випадку  не  уник.  Його  автомобіль  на  повній  швидкості  на  трасі  (!)  врізався  в  танк.  Як  водій  з  танком  не  розминувся  –  я  не  знаю.  Це  треба  було  вміти.  Це  особливе  водійське  мистецтво.  Командиру  проломило  череп,  водій  і  ще  один  офіцер  добряче  постраждали,  а  начальник  штабу,  який  не  відрізнявся  особливими  розумовими  здібностями  лишився  цілий  і  не  ушкоджений.  Жодної  пошкрябини.  З  приводу  цього  факту  солдати  довго  зубоскалили:  «Дурням  щастить!»  Водій  вижив,  одужав  і  пішов  під  трибунал.  Йому  хотіли  «пришити»  теракт,  розкрутити  «на  всю  катушку»,  але  потім  засудили  за  незумисний  злочин  –  дали  п’ять  років  тюрми.  

 Крім  нещасних  випадків  –  справжніх  чи  нібито  –  солдати  гинули  від  самогубств  або  пробували  їх  здійснити.  Стрілялись  в  караулі  на  варті,  вішались  вночі  в  умивальнику.  Один  для  різноманітності  пробував  перерізати  собі  вени.  Не  міг  уже  дочекатися  караулу  чи  що?  І  зробив  це  безграмотно  –  теплої  води  в  казармі  ніколи  не  було,  а  на  кухні  йому  цю  процедуру  робити  б  не  дозволили.  У  результаті  завели  в  санчастину  ще  й  виставили  на  посміховисько.  

 Стрілялись  переважно  з  автомата  на  посту.  Прикладали  дуло  до  серця  чи  до  голови,  чи  запихали  дуло  автомата  в  рот  і  натискали  курок.  Наслідки  виглядали  страшно.  АКМ  (ще  й  від  пострілу  впритул)  просто  шматував  тіло.  Вхідний  отвір  –  маленький,  кругленький,  а  вихідний…  Причини,  напевно,  були  в  кожного  свої.  Одні    витримували  понуру  атмосферу  «батальйону  смерті»,  інші  ні.  Принаймні,    я  не  знаю  жодного  випадку  коли  самогубство  спричинив  лист  з  дому.  Листи  перед  караулом  давали  –  правило  порушувалось  –  не  було  сенсу  не  видавати  –  в  караул  заступали  через  день.  Бували  випадки,  що  і  кожен  день  –  беззмінно,  хоча  це  вже  повне  порушення  статуту.  Але  що  в  «батальйоні  смерті»  не  порушувалось?  

 Нестерпну  атмосферу,  цей  дикий  звіринець  створювали  в  батальйоні  самі  ж  служиві.  Це  було  обумовлене  самими  принципами  формування  особового  складу  батальйону  –  сюди  відсилали  служити  переважно  тих  солдат  і  офіцерів,  що  провинились  в  інших  частинах  або  були  «забраковані»  десь.  Тому  серед  солдат  були  колишні  кримінальні  злочинці  після  ув’язнення,  наркомани,  алкоголіки,  психічно  хворі,  просто  хворі  чи  інваліди,  «політично  неблагонадійні»  чи  представники  народів,  які  вважалися  чомусь  «неблагонадійними»,  колишні  курсанти  яких  вигнали  з  училища,  чи  просто  солдати  які  вчинили  якийсь  поганий  вчинок,  але  до  дисбату  не  дотягнули  і  їх  відправили  сюди.  

 Політичних  за  час  моєї  служби  було  всього  троє:  я,  один  литовець  і  один  вірменин.  Можливо  були  ще  якісь  але  я  про  них  нічого  не  знав.  Нас  трьох  періодично  «тягали»  в  особливий  відділ  або  «особісти»  навідувались  по  наші  душі  в  частину.  Нам  кожному  окремо  «промивали  мізки»,  залякували  і  примушували  доносити  один  на  одного.  На  що  була  в  кожного  з  нас  своя  "відмазка".  Наприклад:  «Я  не  знаю  литовської  мови,  а  він  спілкується  виключно  зі  своїми  земляками…»  і  таке  інше.  Потім  ми  один  одному  переповідали  про  що  з  нами  говорив  «товариш  майор».  

 Щодо  офіцерів  –  не  знаю.  Хоча  краєм  вуха  чув  незадоволені  розмови,  що  ось,  відправили  служити  сюди  ні  за  що  ні  про  що.  Багато  офіцерів  були  після  Афганістану,  були  деякі  навіть  досить  колоритні  особистості.  Служив,  наприклад,  один  майор  В.,  який  був  сином  німецького  офіцера  СС,  що  перебував  в  полоні  десь  в  Казахстані.  Майор  В.  цього  не  приховував  і  навіть  носив  прізвище  тата.

 Офіцери  в  «батальйоні  смерті»  були  дуже  різні  –  від  інтелектуалів  до  алкоголіків-дегенератів  які  напивались  прямо  на  службі,  до  свинячого  стану,  били  солдат  і  мали  в  своєму  лексиконі  тільки  нецензурні  слова.  Про  представників  «золотого  фонду  радянської  армії»  -  прапорщиків  треба  взагалі  говорити  окремо…  

 Крім  нещасних  випадків  і  самогубств  солдати  гинули  ще  внаслідок  того,  що  їх  вбивали.  Не  дивлячись  на  мирний  час.  Бувало  так,  що  батальйон  ліг  спати  в  одному  складі,  прокинувся  в  іншому  –  одного  вночі  зарізали.  Регулярно  виникали  бійки  в  результаті  яких  солдати  діставали  важкі  поранення  або  ставали  каліками.  Я  маю  на  увазі  не  буденні  солдатські  мордобої,  а  серйозні  бійки  коли  вхід  пускались  ножі,  заточки,  металева  арматура  і  таке  інше.  Не  дивлячись  на  регулярні  «шмони»  ці  предмети  були  і  в  казармі  в  тому  числі.  Причиною  бійок  крім  загальної  атмосфери  озвіріння  були  ще  конфлікти  на  міжнаціональному  ґрунті  –  солдати  чітко  ділились  на  «земляцтва»  які  між  собою  ворогували.  Батальйон  нагадував  якусь  школу  національної  ворожнечі.  І  навіть  ті,  хто  був  від  цього  в  принципі  далекий,  неминуче  в  це  втягувались.  І  це  були  солдати  -  люди  які  регулярно  брали  до  рук  автомати,  стояли  в  караулі.  Тому  не  всі  самогубства  були  самогубствами  насправді.  

 Ви  спитаєте  як  я  вижив?  Я  кожен  день  кілька  разів  повторював  сам  собі  одну  і  ту  ж  фразу:  «Ні  про  що  не  шкодуй,  нікому  не  довіряй,  ні  на  що  не  сподівайся,  нічого  не  бійся!»  Це  допомагало…

 (Малюнок  з  мережі.  Написано  на  основі  реальних  подій  1983  -  1985  рр.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407093
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.03.2013

Ремвзвод

«  -  Що  таке  смерть?
   -  Ми  ще  не  знаємо  що  таке  життя,  
       звідки  ми  можемо  знати,  що  таке  смерть?»
                 (Конфуцій)

 Знайомство  з  «батальйоном  смерті»  в  мене  почалось  з  КПП.  Там  чергували  двоє  солдат  з  такою  глибокою  нудьгою  і  сумом  в  очах,  що  навіть  мандрівному  середньовічному  паяцу  і  то  зробилось  би  тоскно.  Після  кількох  запитань  хто  я  і  куди  почув  я  досить  знайому  фразу:
 -  Котра  година?
 «І  ці  туди  ж!  –  подумалось  мені.  –  І  ці  хочуть  відібрати  годинник  і  цих  теж  доведеться  засмутити!»
 -  Я  не  маю  годинника!  –  показую  руку.
 -  Дарма  ти  так.  Все  одно  в  казармі  заберуть.  Краще  віддай  нам.
 -  Я  справді  не  маю.
 По  очах  бачу  –  не  вірять.
 -  Тоді  дай  трохи  грошей.
 -  Не  маю.  
 -  Цього  ж  не  може  бути,  щоб  солдата  відправляли  з  одної  частини  в  іншу  без  грошей.
 -  Як  бачите,  може.
 Знову  не  вірять.  
 -  Тоді  може  збігаєш  за  пляшечкою  горілочки?  Ми  дамо  тобі  гроші.  Тебе  все  одно  патруль  не  перейме  –  в  тебе  документи.  А  нас  зразу  на  «губу»  заметуть…
 -  Ні,  за  горілкою  я  не  піду.
 -  Ну  це  ти  взагалі  дарма…
 Далі  вони  мені  пояснили  як  пройти  у  «стройову  частину».  Я  вже  збирався  йти,  як  вони  стали  по  стійці  «струнко»,  приклали  руку  до  козирка  і  продекламували:
 -  Вітаємо  Вас  з  прибуттям  у  військА!!!
 Я  подякував,  ще  й  сказав,  що  я  комусь  там  служу.  Сенс  їхнього  цинічного  жарту  я  зрозумів  дещо  пізніше.  Я  ще  подумав:  «Скрипки  до  рук  цим  солдатам  замість  автоматів!  Адже  вони  щодня  грають  сумний  вальс  розкладу  армії.»

 У  стройовій  частині  прапорщик  Є.  довго  перекладав  з  місця  на  місце  мої  папери,  потім  чомусь  поцікавився  чи  знаю  я,  чому  мене  відправили  служити  саме  в  цю  частину  (мене  це  абсолютно  не  насторожило),  почав  розпитувати  про  мою  освіту  і  плани  на  майбутнє  (про  свої  університетські  коридори  я  вирішив  нікому  не  розповідати),  а  потім  попросив  написати  на  листку  кілька  фраз  і  довго  роздивлявся  мій  почерк.  Потім  сказав,  щоб  я  зайшов  як  новоприбулий  до  начальника  штабу  на  співбесіду.  

 Начальник  штабу  –  майор  Г.  нічим  мене  особливим  не  вразив,  але  якоїсь  антипатії  теж  не  викликав.  Під  час  розмови  виникло  відчуття  ніби  він  хоче  мені  щось  сказати,  але  не  знає  як  –  слів  не  знаходить.  Чи  слів  таких  не  існує  –  можливо:
 -  Розумієш…  Е-е-е-е-е…  Тут  у  нас  служба  має  свої  особливості...  М-м-м-м-м…  В  цій  частині  трохи  все  не  так  як  в  тій  частині  де  ти  раніше  служив….  Ну,  як  тобі  сказати,  ще  далеко  не  все  гаразд…  Коротше,  сам  побачиш…  Не  зовсім  зрозуміла  твоя  військова  спеціальність  –  тут  одні  цифри.  Чому  хоч  тебе  в  «учебці»  вчили?
 -  Мене  вчили    висаджувати  в  повітря  міста  за  допомогою  радіокерованих  ядерних  фугасів!  –  чесно  признався  я,  нічого  не  приховуючи.  Набридло  мені  бавитися  у  військові  таємниці  та  ще  перед  безпосереднім  теперішнім  керівництвом.
 Він  щиро  здивувався.  
 -  Призначення  нашої  частини  навпаки,  взагалі  то  –  зв’язок  «качати».  А  телевізор  ти  відремонтувати  вмієш?
 -  Ні!  –  знову  чесно  признався  я.  
 На  той  час  я  вже  зрозумів,  що  в  радянській  армії  краще  приховувати  свої  знання  та  вміння.  Але  в  цьому  випадку  я  був  відвертий.  
 Я  ще  не  знав,  що  від  відповіді  на  це  запитання,  можливо,  залежить  моя  подальша  доля,  а  можливо  і  життя  –  його  довжина  чи  вкороченість.
 -  А  шкода,  а  то  я  вже  думав  тебе  в  ремвзвод  відправити…  Добре,  йди  в  ПУС  два  до  прапорщика  П.  Ставай  на  «довольствіє»!  

 Зміст  цих  слів  я  тоді  ще  не  зрозумів.  «Ох  і  термінологія  в  них!»  –  подумав  я.  Цей  майор  видався  мені  художником,  що  вічно  малює  свій  власний  портрет  в  повітрі  клаптиками  часу.  Тільки  сам  він  ще  не  здогадується  про  це…

 Отже,  ремвзвод  і  порядки  в  ньому  я  міг  тепер  спостерігати  (на  своє  щастя!)  зі  сторони  –  шмат  їхнього  буття  був  у  тій  же  казармі.

 Командував  тим  взводом  старший  лейтенант  К.  У  першу  чергу  здивували  його  очі  –  скляні,  застиглі.  Вперше  я  бачив  очі,  які  нічого  не  виражали,  не  змінювались  в  залежності  від  обставин  і  ситуації.  Очі  –  дзеркало  душі,  іноді  дивлячись  в  очі  людини  можна  прочитати  її  думки.  Але  не  в  цьому  випадку.  Таке  було  враження,  що  очі  штучні.  Чи  то  просто  їм  немає  що  віддзеркалювати  –  немає  в  глибинах  черепа  ні  душі,  ні  думок.  Він  завжди  ходив  у  шкіряних  рукавичках-пальчатках  –  навіть  в  казарму  до  солдат  заходив  тільки  в  них  –  без  шинелі,  але  в  пальчатках.  Я  спочатку  подумав,  що  в  нього  якість  шрами  на  руках  і  він  їх  приховує.  Але  на  плацу  на  морозі  він  свої  шкіряні  рукавиці  зняв  –  руки  були  в  нього  звичайнісінькі.  Причину  цієї  звички  я  зрозумів  пізніше  –  в  пальчатках  у  нього  були  зашиті  свинцеві  пластини,  тому  удар  його  кулаків  був  особливо  болючий  і  нищівний.  Я  тоді  вперше  побачив  як  офіцер  б’є  солдат  –  жорстоко,  нещадно,  люто,  з  насолодою  (яка  проте  абсолютно  не  відображалася  на  обличчі  –  обличчя  так  і  лишалося  застигле,  а  очі  скляні).  Бив  солдат  він  з  будь-якої  причини  –  за  найменшої  підозри  на  невиконання  якогось  завдання  які  часто  і  виконати  то  було  неможливо.  Ремвзвод  постійно  щось  ремонтував  –  і  вдень,  і  вночі.  Техніка  постійно  ламалась  –  і  нова,  що  приходила  з  совкових  заводів,  і  стара  яка  просто  розвалювалась,  але  повинна  була  ще  служити.  Командир  бив  героїв-ремонтників  без  попереджень  –  спочатку  бив,  а  потім  пояснював  за  що.  Для  екзекуцій  вибирав  двох  «основних»  -  двох  «лобів-авторитетів»  які  потім  починали  бити  всіх  інших.  Попри  все  ремзвзод  вважався  елітою  –  їх  рідко  ставили  в  караули  та  наряди.  Солдати  ремвзводу  трималися  від  інших  «служивих»  окремішньо,  не  входили  до  земляцтв,  мало  з  ким  спілкувались.  

 У  середині  взводу  панували  якась  дика  атмосфера  жорстокості  та  приниження.  Був  там  один  солдат  –  не  обділений  інтелектом,  але  якийсь  трохи  безпомічний  та  загальмований  у  побуті.  Він  перетворився  на  об’єкт  постійних  знущань.  Кілька  разів  «товариші»  по  службі  практикували  над  ним  якусь  дивну  процедуру  –  цього  солдата  зв’язували,  голили  йому  голову  бритвою,  а  потім  били  по  обличчю  з  такою  силою,  що  обличчя  перетворювалось  у  суцільну  гематому  –  мама  рідна  би  не  впізнала.  Потім  відносили  в  санчастину,  бо  свідомість  він,  звісно,  втрачав.  У  санчастині  він  лежав  деякий  час  і  кожного  дня  виглядав  у  відчинене  вікно  на  плац  і  співав  голосом  сповненим  безнадії:  «Ой,  ви,  ой,  ви,  сірії  шинелі…»  Особливо  це  він  полюбляв  робити  під  час  «розводу».  Побачивши  його  спотворене  обличчя  замполіт  кричав:  «Сховайся,  ти  –  ідіоте!!!»

 Солдати  ремзвод  відносили  до  так  званого  «чмо»  -  «надзвичайно  подужної  організації»  -  обслуговуючих  підрозділів  батальйону.  Але  ця  жменя  вояк  була  своїм  замкненим  світом  який  не  любили,  в  який  не  хотів  втручатися  ніхто.

 Ремвзвод  був  єдиним  взводом  в  частині  де  проводилась  муштра  з  «стройової»  підготовки.  Це  теж  була  свого  роду  розвага  їхнього  командира  –  ніхто  від  нього  цього  не  вимагав.  Хоча  решту  підрозділів  теж  періодично  марширували  перед  командуванням  -  після  «розводів»,  на  честь  «свят»  чи  просто  перед  обідом.  Але  ремвзвод  відрізнявся  якимось  «остервенінням»  чи  що  під  час  карбування  кроків  –  чоботи  вони  оббивали  знизу  металом  –  невеликими  металевими  підковками  та  іншими  залізними  деталями.  Крокували  і  дзвеніли.
   
 Одного  разу  під  час  такого  марширування  під  ноги  ремвзводу  кинувся  з  гавкотом  маленький  собачка  –  водяться  такі  інколи  на  території  військових  частин.  Солдати  їх  люблять,  називають  різними  смішними  кличками  –  «дємбєлєм»,  «лєтьохой»  чи  ще  якось.  Чомусь  той  собачка  дуже  не  любив  солдатів  ремвзводу.  Загавкав  і  кинувся  під  ноги.  Але  не  один  м’яз  не  здригнувся  на  обличчях  "героїв-ремонтників",  ніхто  не  відвів  погляду  направленого  кудись  в  порожнечу,  вони  продовжували  карбувати  кроки.  Собачка  встиг  лише  разок  пискнути  потрапивши  їм  під  ноги  з-під  чобіт  полетіли  якісь  бурі  шматки  і  на  плацу  лишилася  пляма  розтоптаного  кривавого  місива.

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983  –  1985  років.  Світлина  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407092
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.03.2013

Про дружбу i кров

(Уривок  з  повісті  «Батальйон  смерті)
                   
«Хмарам  услід,
Що  пливуть  по  небосхилу
І  я  іду…»
         (Такахама  Кьосі)

 Прибувши  осінню  1983  року  в  N-ську  частину  М-ського  гарнізону,  після  невеликих  формальностей  я  нарешті  переступив  поріг  казарми.  Свій  речовий  мішок  я  здав  в  «каптьорку»    прапорщику  К.  Побачити  його  я,  звісно,  вже  не  сподівався.  Це  я  зрозумів  побачивши  палаючі  очі  кількох  солдат,  що  стояли  біля  «каптьорки»  і  просто  прикіпіли  поглядом  до  мого  речового  мішка.  Але  як  це  не  дивно  одну  річ  з  того  солдатського  мішка  мені  повернули  –  це  була  книга  –  «Кобзар».  Я  зберіг,  проніс  цю  книгу  через  всю  службу,  хоча  в  мене  сто  разів  могли  її  відібрати  чи  знищити.  Я  читав  цю  книгу  при  найменшій  нагоді  –  ця  книга  допомогла  мені  вижити,  вистояти,  лишитьсь  людиною.  

 Далі  я  ввійшов  до  казарми.  Казарма  вразила  мене  своєю  неохайністю  –  вона  була  страшенно  брудною,  на  ліжках  не  було  білизни  –  тільки  старі  брудні  матраци  та  ковдри.  До  мене  одразу  підійшло  кілька  солдат.  Після  кількох  банальних  запитань  і  фраз:  «Як  тебе  звати?  З  якої  частини  сюди  направили?  Чому?  Де  раніше  служив?  Знайомся  –  це  Гоча,  це  Сосо,  це  Ахмед,  це  Расул…»,  запитали:  «Ти  розмовляєш  з  акцентом.  В  тебе  обличчя  не  таке  як  у  росіян.  Ти  хто?»  Я  зрозумів,  що  питають  вони  мене  про  національність.  Я  відповів,  що  я  українець.  Вони  якось  з  сумом  подивились  на  мене  і  сказали:  «Твоїх  земляків  тут  немає…»  І  подивились  з  таким  співчуттям  і  якоюсь  безнадією…  І  відійшли.  Хтось  іще  сказав:  «А  я  спочатку  подумав,  що  він  сван  –  трохи  схожий…»  Я  тоді  не  зрозумів  чому.  Ну,  немає  в  частині  крім  мене  більше  українців  –  хіба  це  трагедія?  Хоча  якось  дивно,  переважно  радянська  армія  була  переповнена  українцями,  тим  паче  тут  –  у  глибині  Росії.  Але  потім  я  все  зрозумів  і  досить  швидко.  

 Виявилось,  що  всі  солдати  в  частині  були  чітко  поділені  на  земляцтва.  Земляцтво  –  це  єдине  на  що  солдат  міг  сподіватися,  єдине  місце  де  солдат  міг  знайти  підтримку,  допомогу.  Земляцтв  в  батальйоні  було  багато  –  грузинське,  вірменське,  азербайджанське,  північнокавказьке  (переважно  народи  Дагестану  та  адиги),  татарське,  кілька  середньоазійських  та  прибалтійське,  кілька  російських.    У  багатьох  земляцтвах  панувала  справжня  дружба,  справжнє  братство.  За  земляка  готові  були  віддати  життя,  піти  за  нього  на  ніж,  на  заточку,  на  кавалок  арматури.  Заступитися,  навіть  якщо  сили  в  бійці  були  явно  нерівні.  З  земляком  ділились  останнім,  виручали  і  допомагали  у  всьому,  навіть  якщо  земляк  був  сто  разів  неправий.  Земляцтво  завжди  трималося  разом,  у  караули  і  наряди  заступали  завжди  кілька  земляків  одночасно.  Хоча  офіцери  це  не  схвалювали,  але  з  цим  мусили  миритись.  Такі  звичаї  панували  далеко  не  в  усіх  земляцтвах.  Справжнє  братство  панувало  тільки  у  кавказьких  земляцтвах,  в  інших  –  у  меншій  степені.  А  в  російських  земляцтвах  (які  ділились  по  територіальному  принципу  і  чомусь  між  собою  ворогували)  панувала  дика  «дідівщина»  та  потворний  звичай  «продажі  в  рабство».  Я  ось  про  що.

 Підходить  солдат  з  одного  земляцтва  до  солдата  з  іншого  і  простягає  йому  пачку  цигарок  –  дорогих,  з  фільтром.  Цигарками  не  прийнято  було  пригощати.  Тим  паче  дорогими.  Цигарки  виконували  функцію  грошей.  Тим  паче  пригощати  солдата  з  іншого  земляцтва.  Якщо  пригощає,  значить  не  просто  так.  Але  той  бере  –  одну  і  запитально  дивиться  на  «пригощаючого»:

 -  Та  бери  ще,  бери  всю  пачку…  Слухай,  треба  б  солдата  на  ніч  –  казарму  помити…  -  і  показує  пальцем  на  якогось  «зьому»  -  земляка  тобто.  
 -  Бери  хоч  назавжди!  –  і  загрібає  собі  до  кишені  пачку.  

 А  це  означає,  що  той  бідолашний  солдат  з  синдромом  хронічного  недосипання  буде  цілу  ніч  «драяти»  казарму  яку  вже  тиждень  чи  більше  не  мили,  яка  вже  брудом  на  три  пальці  заросла.  А  якщо  відмовиться,  то  його  жорстоко  поб’ють  або  покалічать.  Щоправда,  якщо  він  погано  помиє  (що  найбільш  імовірно)  то  його  все  одно  поб’ють,  можливо,  не  так  жорстоко…  

 Інші  земляцтва,  крім  російських,  собі  ніколи  цього  не  дозволяли.    У  кожному  земляцтві  панували  свої  неписані  закони,  порушувати  які  ніхто  не  смів  –  тоді  міг  би  отримати  ножем  від  своїх  же  земляків.

 Всі  земляцтва  між  собою  ворогували.  Причому  ворогували  жорстоко,  дико.  Якраз  перед  моїм  прибуттям  на  службу  в  цю  частину  відбулась  жорстока  бійка  між  вірменським  та  азербайджанським  земляцтвами  –  були  вбиті  і  покалічені  з  обох  сторін.  Після  цього  в  частину  багато  разів  приїжджав  батько  одного  з  покалічених  солдат,  вимагав  справедливості,  знайти  винних,  піклувався,  щоб  сину  дали  якусь  пенсію  по  інвалідності,  але  все  марно.  Я  досі  пам’ятаю  сумні  очі  цього  старого  батька  солдата…  І  це  все,  нагадаю,  відбувалось  задовго  до  трагічних  подій    1988  року…  

 Я  тоді  вперше  стикнувся  з  тим,  що  люди  можуть  так  ненавидіти  один  одного  тільки  по  причині  належності  до  різних  національностей.  До  цього  я  наївно  вірив  в  байки  про  «єдиний  радянський  народ»,  «непорушну  дружбу  народів  СРСР»…

 До  земляцтв  приймали  по  якомусь  дивному  (на  перший  погляд)  принципу.  До  вірменського  земляцтва,  наприклад,  приймали  людей  які  ніколи  не  бували  у  Вірменії,  не  знали  вірменської  мови  і  навіть  зовні  на  вірмен  були  не  схожі.  Але  потім  я  дізнався,  що  вони  були  вірменами  по  крові.
   
 Один  солдат  був  родом  з  Ашгабаду,  знав  туркменську  мову  і  наївно  думав,  що  його  в  туркменське  земляцтво  приймуть.  Але  як  тільки  він  почав  говорити  з  «земляками»  вони  здивовано  подивились  на  нього  і  спитали:  «Ти,  напевно,  татарин?»  Між  туркменським  і  татарським  земляцтвами  були  дружні  стосунки.  На  його  нещастя  він  був  не  татарин.  Його  тут  же  жорстоко  побили.  

 В  земляцтва  приймали  по  крові.  До  цього  я  чомусь  думав,  що  той  «поклик  крові»  про  який  писав  Джек  Лондон  вигадка,  міф.  Виявилось,  що  щось  є  у  людей,  що  їх  споріднює,  народ  -  не  просто  сукупність  людей.  Щось  є  в  наших  генах,  що  визначає  характер,  поведінку,  світобачення…  Тільки  а  радянській  армії  цей  «поклик  крові»  виливався  в  ворожнечу,  жорстокість.

 У  багатьох  солдат  просто  не  було  земляків  –  вони  були  самі  по  собі.  І  їм  доводилось  тяжко.  Якщо  погрожували  якість  «мордовороти»  сподіватись  можна  було  тільки  на  себе.  Виживати  і  при  цьому  лишатися  людиною  було  важко.  Але  було  треба  –  лишитись  людиною  за  будь-яку  ціну  –  навіть  якщо  заплатити  доведеться  власним  життям.  Бо  якщо  перестаєш  бути  людиною  –  то  чи  варто  жити?

 Було  в  частині  п’ятеро  «лобів»  які  трималися  окремішньо,  вважали  себе  «істинно  рускімі»,  «чистокровними»,  мало  не  «вищою  расою»,  а  всіх  інших  людей  відповідно  вважали  «людьми  другого  сорту».  Вони  тероризували  представників  інших  національностей,  якщо  їх  не  було  кому  захистити.  У  частині  був  всього  один  солдат  єврей  –  вони  його  жорстоко  побили  тільки  за  те,  що  він  єврей.  Цікаво,  що  кавказькі  земляцтва  вони  зачіпати  боялись  –  звісно,  такі  покидьки  в  душі  боягузи.  Вони  нападають  тільки  коли  мають  явну  перевагу.  Погано  доводилось  і  тим,  чиї  земляки  всі  поїхали  додому  «на  дємбєль»  і  солдат  лишався  один.  Тоді,  все  що  накопичилось  в  інших  земляцтв  проти  цього  земляцтва  виливалось  саме  на  цього  солдата.  Трапилось,  що  всі  вірмени  поїхали  додому,  лишився  один.  Через  кілька  днів  ці  п’ятеро  мордоворотів  його  жорстоко  побили  тільки  за  те,  що  він  вірменин.    

 Мені  пригадується  один  солдат  кореєць.  У  нього  було  поширене  серед  корейців  ім’я  Кім.  Крім  нього  в  «батальйоні  смерті»  інших  корейців  не  було.  Він  був  інтелігентною    і  дуже  розумною  людиною.  Але  конче  деяким  «людям»  треба  було  його  ображати  –  кидати  різні  репліки  з  приводу  його  фенотипічних  ознак.  На  його  щастя,  його  призначили  телефоністом  на  телефонну  станцію  батальйону.  Він  так  і  просидів  два  роки  в  малесенькому  приміщенні  заставленому  апаратурою,  сидів  цілодобово  в  кріслі  в  навушниках  і  коли  приходив  сигнал  відповідав:  «Ірбіт».  Чув  слова,  наприклад:  «Дай  мені  «Вазу»!»  Втикав  телефонний  штекер.  Майже  як  в  часи  революції:  «Дівчино!  Дайте  мені  Смольний!»  Можна  було  б,  звичайно,    зробити  цю  станцію  автоматичною,  але  ні  –  треба  було  посадити  солдата,  щоб  він  там  чергував.  Він  майже  не  виходив  з  тієї  станції  –  там  же  і  спав  в  кріслі  в  навушниках  періодично  прокидаючись  коли  приходив  сигнал.  Виходив  тільки  поїсти  в  їдальню  і  окремо  від  усіх.  Хоча  крісло  його  для  «автопілоту»  не  дуже  годилося  («автопілотом»  називали  солдати  сон  сидячи  або  стоячи  –  компенсували  так  хронічне  недосипання).  Я  би  від  такої  служби  за  два  роки  звихнувся.  Він  витримав.  Йому  би  ченцем  в  буддистський  монастир  –  він  би  роками  міг  би  медитувати…  Станція  була  його  поруч  кімнати  чергового  по  частині.  Офіцери  часто  зазирали  в  його  кімнатку  і  кидали  різні  образливі  репліки  –  з  їх  точки  зору  це,  напевно,  було  смішно:  «Кім,  чому  ти  посилку  отримувати  не  йдеш?  Тобі  ж  посилка  прийшла!  Твій  тато  Кім  Ір  Сен  прислав  тобі  жменьку  рису,  дохлого  щура  і  свій  величезний  портрет.  Тепер  будеш  ходити  по  плацу  з  портретом  і  написом  «тато»  і  вигукувати:  «Хай  живе  ідея  Чуч-Хе!  Хай  майорять  три  червоних  прапори!  Ха-ха-ха!»  Або:  «Кім!  В  мене  до  тебе  два  запитання.  Куди  подівся  наш  караульний  собака?  І  що  ти  смажив  вчора  на  кухні?  Ха-ха-ха!»  І  це  офіцери…  «Люди  честі  і  гідності»…  Радянський  офіцер  це  було  щось…  Кім  дуже  ображався.  Одного  разу  я  побачив  його  біля  дзеркала.  Він  довго  і  уважно  дивився  в  дзеркало  а  потім  сказав:  «У  тебе  немає  Батьківщини,  Кім!!!»  Офіцерам  він  мстився  цікавим  способом  –  він  не  знімав  навушники  коли  вони  просили  по  телефону:  «Дай  мені  місто!»  І  прослуховував  всю  іхню  розмову  з  коханками.  Один  раз  навіть  переключив  на  гучномовець  в  казарму  –  солдати  довго  тішились…  Крім  того,  окремі  офіцери  розважались  по  телефону  своєрідним  чином  –  те  що  зараз  називається  «секс  по  телефону».  В  Радянському  Союзі  це  теж  було  –  підпільно,  звісно,  хоча  про  це  ніхто  і  не  згадує.  Кім  знав  все,  що  мало  відбутися  в  частині.  Знав  раніше  за  будь  кого.  Навіть  водій  командира  зі  своїми  великими  вухами  не  був  так  проінформований.  Якось  я  зайшов  до  нього  на  станцію  серед  ночі,  розговорилися  (ми  були  у  доволі  приятельських  взаєминах).  Кім  сказав,  що  може  завдяки  апаратурі,  що  міститься  на  станції  прослуховувати  будь-який  телефон  в  Радянському  Союзі.  Я  не  повірив.  Тоді  він  чимось  клацнув  на  блоках  і  почулась  розмова  якихось  людей.  Він  тут  же  втрутився  в  розмову  сказавши:  «Хай  живе  радянсько-корейська  дружба!»  Співрозмовники  дуже  здивувались.  Офіцери,  звісно,  знали,  що  Кім  їх  розмови  підслуховує  і  періодично  кидали  в  трубку  репліки:  «А  тепер  пару  слів  скажемо  одній  …  морді!»

 Цікаво,  що  з  земляцтвами  офіцери  собі  подібних  реплік  не  дозволяли.  Це  могло  мати  наслідки.  Тільки  одного  разу  прапорщик  К.  вишикував  наряд,  в  який  заступило  татарське  земляцтво  майже  в  повному  складі  і  сказав:  «Ну  що?  …  морди!  Кажете,  нам  татарам  все  одно,  що  кулемет,  що  самогон  –  аби  з  ніг  валило?  Га?»  Але  побачив  у  відповідь  злі  погляди,  стиснуті  кулаки  і  почув  фразу:  «Думати  спочатку  треба,  а  вже  потім  говорити!!!»  Він  відповів:  «Ну,  ви  зовсім  «обуріли»!»  Але  більше  ніхто  собі  таких  фраз  не  дозволяв.

 Між  собою  в  земляцтвах  прийнято  було  розмовляти  рідною  мовою.  Хто  рідної  мови  не  знав  намагався  хоч  трохи  вивчити,  щоб  хоч  розуміти,  що  обговорюють.  Для  солдат,  що  не  мали  земляків  єдиним  виходом  було  навести  дружні  стосунки  з  якимось  земляцтвом  –  хоча  своїм  цей  солдат  ніколи  не  стане,  але  стане  частково  своїм,  напівсвоїм,  а  це  вже  було  не  аби  що.  На  смерть  за  тебе  не  підуть,  але  якась  допомога  і  підтримка  можлива.  Інколи  це  рятувало  життя.  Приставлять  ніж  до  горла,  а  тут  вигук:  «Не  чіпай  його!»  Відпускали.  А  раптом  захистять…  А  з  деякими  земляцтвами  зв’язуватись  просто  боялись  –  заріжуть  без  зайвих  розмов.

 Я  подружився  з  багатьма  людьми  з  кавказьких  земляцтв  –  я  поважав  гордість  і  непокірність  цих  людей,  шанування  звичаїв,  братерство,  повагу  один  до  одного.  Краще  втратити  життя  ніж  честь  –  це  не  могло  не  викликати  повагу.  Я  почав  вивчати  кілька  кавказьких  мов  і  навіть  мав  деякі  успіхи  в  цьому  мовознавстві  –  міг  перекидатися  фразами,  підтримувати  розмову  на  побутовому  рівні.  Своїм  для  них  я,  звичайно,  не  став,  але  знайшов  хороших  приятелів  та  друзів.  Прикро,  що  мої  друзі  інколи  ворогували  між  собою…

 Про  те,  що  деякі  народи  Радянського  Союзу  між  собою  ворогують  я  тоді  не  знав.  Вперше  з  цим  стикнувся  я  саме  в  цьому  батальйоні.  І  це  для  мене  було  якимось  приголомшуючим  відкриттям.  Стою  якось  на  посту  біля  прапора.  Мимо  йдуть  двоє  незнайомих  солдат.  Їх,  напевно,  прислали  з  іншої  частини  у  відрядження  щось  там  вантажити.  Вони  запитали  не  підходячи  близько:  «Слухай,  боєць,  а  вірмени  у  вашій  частині  є?»  «Ні,  немає,  були,  але  всі  поїхали  додому.  Був  один,  але  зараз  він  у  шпиталі…»  Я  мало  не  сказав  «побили  його  дуже  жорстоко  якісь  мордовороти  –  не  знаю  за  що»  -  я  тоді  ще  не  знав,  що  побили  його  тільки  по  причині  його  національності,  але  не  сказав,  прикусив  язик.  Вони  засмутились.  Я  хотів  їх  чимось  порадувати,  подумав  поруч  же  інші  люди  живуть  –  майже  земляки,  може  вони  з  ними  захочуть  поговорити,  і  сказав:  «Азербайджанці  в  частині  є!»  Вони  раптом  зблідли,  вираз  обличчя  у  них  змінився,  вони  розвернулись  і  пішли.  Тоді  я  не  зрозумів  чому  така  реакція.  

 Яскравий  приклад  «дружби  народів»  побачив  я  через  деякий  час  у  казармі.  Вечір,  всі  втомились.  Сидять  собі,  лежать.  Тут  заходить  в  казарму  рядовий  О.  В  нього  у  військовому  квитку  замість  прізвища  написали  ім’я,  замість  імені  –  по  батькові,  а  замість  по  батькові  написали  слово,  що  на  їхній  мові  є  показником  належності.  Він  став  серед  казарми  і  голосно,  з  сильним  акцентом  почав  говорити,  ніби  виступаючи  на  сцені:  «А  де  рядовий  Г.?  Немає?  Він  же  …  (назвав  його  національність  з  виразом  сильної  відрази  на  обличчі).  А  вони  ж  взагалі  не  люди.  Вони…»  Тут  він  почав  підбирати  різні  образливі  слова.  Потім  урочистим  тоном  почав  декламувати  вірш  –  плід  його  власної  «творчості»  -  рідкісний  зразок  безграмотної  графоманії.  Суть  цього  вірша  була  с  тому,  що  представники  національності,  до  якої  належав  рядовий  Г.  дуже  погані  люди.  Слід  зазначити,  що  представників  їхніх  земляцтв  –  ні  одного,  ні  другого  в  казармі  на  той  час  не  було.  Всі  слухали  цю  дурну  промову  без  будь-якого  інтересу  зі  звично  нудним  виразом  обличчя.  Рядовий  О.  з  гордістю  розвернувся  і  вийшов.  Але  через  лічені  хвилини  до  казарми  зайшов  рядовий  Г.  Йому  тут  же  з  захватом  переповіли  щойно  почуту  промову.  Рядовий  Г.  спочатку  зблід  як  стіна,  потім  почервонів  як  комуністичний  прапор,  потім  знову  зблід.  Кулаки  в  нього  стиснулись.  І  тут  заходить  веселий  і  безтурботний  рядовий  О.  Побачивши  Г.  він  закам’янів,  на  обличчі  застиг  вираз  жаху.  Він  не  міг  навіть  поворухнутись.  Рядовий  Г.  просто  вибухнув:  «Іди  сюди!!!  Я  тебе  заріжу!»  У  його  правій  руці  тут  же  блиснув  ніж,  а  лівою  він  схопив  табуретку  і  запустив  в  рядового  О.  Табуретка  не  влучила,  О.  дременув  з  казарми,  Г.  за  ним…  На  щастя,  О.  втік  і  десь  тимчасово  сховався.  

 Проте  подібні  конфлікти  частіше  закінчувались  більш  трагічно.  Одного  вечора  повернувшись  з  нарядів  і  караулів  казарма  поступово  готувалась  до  сну.  Відбій  уже  пролунав,  офіцер  вийшов,  але  затихала  казарма  поволі  –  у  кожного  були  ще  якісь  свої  справи.  Несподівано  пролунало:  «N!  Іди  сюди!!!»  N  зупинився,  зблід,  але  йти  навіть  і  не  думав  –  лише  дивився  застиглим  обличчям  на  того  солдата,  що  теж  стояв  серед  казарми.  Це  почало  нагадувати  сцену  з  якогось  дешевого  вестерну.  Підійти  він  не  мав  права  –  цим  би  він  принизив  своє  земляцтво.  За  спиною  в  нього  встали  земляки:  «Не  чіпай  його!»  Тут  вже  за  спиною  іншого  солдата  ніби  виросли  його  земляки.  «А  чому  це  я  маю  його  не  чіпати?!»  Тут  вже  повставали  з  місць  інші  земляцтва.  Земляцтва  між  собою  мали  тимчасові  спілки  –  якщо  земляцтво  А  конфліктує  з  земляцтвом  Б,  то  земляцтво  В  підтримує  земляцтво  А.  Але  це  зовсім  не  означає,  що  якщо  земляцтво  А  буде  конфліктувати  з  земляцтвом  Г,  то  В  підтримає  земляцтво  А,  можливо  якраз  навпаки  –  вчорашні  друзі  стануть  ворогами.  Атмосфера  в  казармі  напружується.  Солдат  повторює:  «А  чому  я  його  маю  не  чіпати?!»  «Тому  що  я  так  сказав!!!»  Вони  наближаються  один  до  одного.  І  не  тільки  вони.  У  руках  у  солдат  виблискують  ножі  і  заточки,  хтось  відриває  металеві  дужки  від  ліжок,  хтось  хапає  табуретку.  Черговий  по  роті  ховає  ключі  від  збройної  кімнати  –  про  всяк  випадок.  Туди  все  одно  ніхто  не  полізе  –  сирена  завиє,  черговий  по  частині  караул  підійме  по  тривозі.  Але  про  всяк  випадок…  «А  мені  [все  одно],  що  ти  сказав!!!  Ти  [дуже  погана  людина,  і  я  з  твоєю  мамою  мав  інтимні  стосунки!]»  Це  смертельна  образа.  Удар!  І  бійка  як  вибух  поширюється  по  казармі.  Дехто  пробує  уникнути  бійки  і  ховається  під  ліжко.  Але  його  знайдуть  і  там:  «Ах  т  ж  …,  всі  б’ються,  а  ти  вирішив  дременути!»  І  він  отримує  своє  –  байдуже  від  кого.  Через  деякий  час  бійка  затихає.  Всі  розповзаються  зализувати  рани.  Сильно  поранених  відносять  в  санітарну  частину.  На  ранок  шикування.  Всі  стоять  з  розбитими  обличчями,  синяками,  гематомами.  Жодного  цілого  обличчя.  Командир  частини  обходить  лави:  «Що  було  вночі???  Я  питаю  –  що  було  вночі?!»  Всі  мовчать  тільки  винувато  посміхаються.  З  вікна  санітарної  частини  визирають  обличчя  на  які  навіть  дивитися  страшно.  

 І  ці  люди  тримали  в  руках  зброю!  Я  часто  думав,  а  що  буде,  якщо  вони  підуть  в  бій  –  справжній  бій.  Тут  не  треба  буде  ворога  –  вони  ж  в  першому  ж  бою  один  одного  перестріляють!  Як  може  воювати  така  армія?  Я  стояв  у  лавах  серед  цих  солдат  і  з  жахом  усвідомлював  –  якби  війна,  я  би  теж  з  цієї  частини  кількох  негідників  застрелив.  У  першому  ж  бою.  Невже  я  стаю  такими  як  вони?  Невже  я  теж  звірію?  

 Примітки:  
 [...]  -  приблизний  переклад  фрази.
 Написано  на  основі  реальних  подій  1983  –  1985  років.  
 Світлина  з  мережі.  Хто  автор  -  не  пам'ятаю,  але  дуже  йому  вдячний.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406826
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.03.2013

Сновида

"Метелик  і  танк."
     (Ернест  Гемінгвей)
                                                                                                                                         
«Генерале!  Нажаль,  життя  -  одне.
Щоб  не  шукати  доказів  марних,
нам  доведеться  пити  до  дна
чашу  свою  в  цих  скромних  хащах…»
       (Й.  Бродський)

 Яких  тільки  людей  у  1983-1985  роках  доля  не  робила  солдатами!  Радянська  імперія  гостро  потребувала  вояків  ще  й  до  того  вела  війну  яка  набирала  оберти.  Новобранців  не  вистачало.  Почали  брати  до  війська  всіх  –  студентів,  хворих  (армія,  мовляв,  вилікує!),  засуджених,  батьків  двох  дітей  –  коротше  всіх.  Андроповщина  з  її  «загвинчуванням  гайок»  робила  «відмазки»  від  армії  практично  неможливими  –  принаймні  для  переважної  більшості  людей.  

 За  часів  служби  в  армії  довелось  мені  бачити  в  якості  солдат  дуже  різних  людей  і  серед  них  було  чимало  дивних.  «Батальйон  смерті»  колекціонував  саме  таких.  Серед  таких  трапився  і  сновида  –  рядовий  К.  Серед  глухої  ночі  він  підіймався  з  ліжка  і  починав  блукати  по  казармі  дивлячись  в  нескінченність  порожнечі  невидячими  очима.  Коли  його  кликали  –  він  не  чув  і  не  реагував.  Тільки  коли  ловили  і  торсали  приходив  до  тями,  починав  питати  для  чого  його  розбудили  і  підняли  з  ліжка.  Про  свої  нічні  блукання  він  нічого  не  пам’ятав.  

 Міг  блукати  цілу  ніч  нечутно  ступаючи  босими  ногами,  роздягнутий  –  і  це  не  дивлячись  на  холод  в  казармі,  перевтому  і  хронічні  недосипання.  Судячи  по  всьому  мозок  його  спав  на  ходу.  Брати  таких  людей  до  армії  це  злочин!  Крім  того,  що  він  був  сновидою,  в  нього  була  ще  низка  відхилень  у  психіці  які  було  видно  неозброєним  оком.  Я  не  спеціаліст  в  цій  області,  діагноз  ставити  не  можу.  

 Але  навіть  солдати,  які  постійно  підозрювали  інших  у  симуляції  і  «шлангуванні»  говорили  офіцерам,  що  його  треба  «комісувати».  Він  викликав  співчуття  вже  своїм  зовнішнім  виглядом.  Нагадував  велику  дитину.  Він  так  і  сприймав  світ  як  дитина  віком  п’яти  років.  Хоча  інтелектуальний  розвиток  в  нього  був  нормальний,  у  його  голові  склалась  навіть  своя  філософська  система.  Дивився  на  оточуючих  людей  поглядом  дитини  –  очі  були  сповнені  якось  безпосередності,  довірливості,  відкритості.  Наївний  він  був  до  неймовірності.  Такі  люди  не  можуть  служити  в  армії!  Не  можуть  брати  до  рук  зброї!  Але  хто  в  тій  країні  це  розумів…  Коли  йому  давали  якийсь  наказ,  він  дивувався  і  питав  навіщо  це  потрібно,  коли  йому  особливо  популярно  це  пояснювали  він  йшов  виконувати,  але  через  хвилину  забував,  починав  просто  собі  гуляти  і  співати  якусь  дитячу  пісеньку.  Його  могли  послати  за  дровами,  він  приходив  з  букетом  квіті  і  казав:  «Гляньте  які  красиві  ромашки  я  назбирав!  Це  вам!»  І  на  таку  блаженну,  святу  людину,  на  цю  дитину  в  деяких  садистів  піднімалась  рука!  

 Інстинкт  самозбереження  в  рядового  К.  був  практично  відсутній.  Коли  його  били  чи  замахувались  на  нього  він  навіть  не  захищався  і  не  прикривав  голову  руками.  Після  ударів  починав  голосно  плакати  –  не  просто  плакати  –  ридати,  як  плачуть  діти.  Плач  цей  тривав  годинами,  сльози  горошинами  котились  з  його  очей.  Якщо  його  били  сильніше,  він  просто  втрачав  свідомість.  Надовго.  Плакати  він  міг  інколи  просто  так  –  без  причини.  За  запитання  –  чому  він  плаче  відповідав:  «Я  хочу  до  мами!  Додому!»  Від  їжі  він  відмовлявся,  казав,  що  це  не  смачно.  В  умовах  "батальйону  смерті"  це  фактично  було  самогубство.  Смертний  вирок.  Він  і  так  приїхав  в  частину  «доходягою».  Тепер  худнув  на  очах  –  швидко  перетворювався  в  живий  скелет  обтягнутий  шкірою.  

 В  якійсь  інший  частині  його  «забракували»  -  побачили,  що  хворий  на  голову,  але  не  комісували,  а  відправили  служити  в  «батальйон  смерті»  де  він  був  практично  приречений.  Коли  його  призначили  в  караул  і  дали  до  рук  автомат,  це  виглядало  як  зла  пародія,  знущання  над  радянською  армією.  Треба  було  його  сфотографувати  при  цьому  і  опублікувати  фото  на  Заході.  Гонка  озброєнь  і  "холодна  війна"  тут  же  припинились  би.  Всім  би  стало  ясно,  що  армія  з  такими  солдатами  не  здатна  воювати.  

 Більш  абсурдної  картини  на  армійську  тему  мені  ще  бачити  не  доводилось.  В  караулі  серед  ночі  він  кинув  пост,  прийшов  без  автомата  в  караулку  і  сказав,  що  йому  холодно,  він  хоче  спати,  автомат  залишив  під  парканом,  бо  він  важкий  і  він  не  може  його  носити.  Автомат  знайшли  і  пробували  йому  пояснити  призначення  «цієї  залізяки»,  що  було  важко:  «Ти  хоч  розумієш,  що  за  втрату  автомата  тебе  посадять  до  тюрми?!»  «А  це  погано  чи  добре?»  (Вмів  він  задавати  питання!)  «Там  дуже  погано!»  «Гірше  ніж  тут?»  «Гірше!»  «Тоді  відвезіть  мене  краще  до  тюрми,  може  тоді  до  мене  мама  буде  приходити  і  цукерки  приносити…  Або  краще  вбийте  мене,  бо  сам  я  застрелитись  не  вмію,  а  мені  тут  дуже  і  дуже  погано…»  Після  кількох  таких  казусів  його  перестали  ставити  в  караули  і  наряди.  Навіть  на  шикування  батальйону  його  не  випускали.  Ну,  уявіть  собі  картину:  плац,  «Батальйон!!!  Струнко!!!»  Тиша.  Сніг  гасить  далекі  звуки.  І  раптом  дитячий  голос  -  дзвінко:  «А  я  придумав  нову  пісеньку  про  Чебурашку!»  

 Зрештою,  з  казарми  його  взагалі  не  випускали  -  поставили    «вічним  днювальним».  А  що?  Хороший  днювальний  вийшов!  Головне  було  не  дати  йому  роздягтись.  Він  так  і  засинав  вдягненим,  а  потім  вставав  у  блукав  цілу  ніч  по  казармі  з  багнет-ножем  на  ремені.  Нічна  казарма  «батальйону  смерті»  це  особливий  світ!  Від  перевтоми  нервова  система  багатьох  солдат  була  розхитана.  Багато  хто  у  сні  розмовляв.  Причому  не  один  і  часто  солдати  під  час  сну  вели  довгі  діалоги  один  з  одним  про  які  звісно  не  пам’ятали  і  не  вірили  коли  їм  про  це  переповідали.  «Сєрьога!  Ти  воду  забув  злити,  двіжок  розморозиш!»  «Я  злив.  Тобі  завтра  в  караул  заступати.  А  я  в  наряд  по  кухні  йду  –  прапор  казав…»  І  так  цілу  ніч…  Можете  уявити  собі  цю  картину.  Напівтемрява.  Сплячі  солдати  перегукуються  і  кидають  в  простір  беззмістовні  фрази  і  серед  цього  блукає  між  ліжками  сновида  з  ножем  на  поясі  і  дивиться  божевільними  очима  у  нескінченність…  

 Офіцери  дивились  рядового  К.  якимось  дивним  поглядом  –  була  там  і  жалість,  і  якийсь  відчай:  «І  це  такими  солдатами  командувати???»  Один  офіцер  –  капітан  Н.  який  відрізнявся  досить  суворим  підходом  до  солдат  зайшов  в  казарму,  підходив  до  кожного  солдата  і  навіть  не  наказував  –  благав:  «Не  чіпайте  К!  Заради  всього  святого  не  чіпайте  К.!  Біда  буде!»  Але  його  все  одно  «чіпали»…  

 Я  боявся  найгіршого  –  що  він  просто  помре  одного  чорного  дня.  Але  йому  пощастило.  Одного  дня  приїхала  перевірка.  Всю  частину,  звісно  «драяли»  потужно  кілька  ночей  підряд  до  цього.  Рядового  К.  і  кількох  йому  подібних  «кадрів»  вирішили  десь  сховати.  Але  він  таки  трапився  на  очі  перевіряючим!  Вони  одразу  зрозуміли,  що  це  знахідка.  Закрились  з  ним  в  кабінеті  на  чотири  години.  

 Рядовий  К.  міг  говорити  тільки  правду,  він  навіть  не  уявляв,  як  можна  говорити  не  те,  що  думаєш.  Коли  його  повела  в  кабінет  комісія  очі  в  офіцерів  стали  великими  і  круглими.  І  не  тільки  в  офіцерів.  Почався  страшенний  скандал.  Але  кінчилось  як  завжди  нічим  –  кількох  офіцерів  насварили,  пару  солдатів  (найбільших  садистів)  посадили  на  гауптвахту,  рядового  К.  відвезли  в  якусь  іншу  частину.  

 Ходили  чутки,  що  його  комісували.  Я  молив  Бога,  щоб  це  була  правда.  Інакше  він  просто  би  не  вижив…

 (В  основу  покладені  спогади  про  реальні  події  1983-1884  років,  малюнок  -  з  мережі).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406825
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.03.2013

Полiтiнформацiя

«Невже  для  життя  потрібна  ще  й  потолоч?»
                     (Ф.  Ніцше)

 У  «батальйоні  смерті»  (себто  в  N-ській  військовій  частині)  у  1983  –  1984  роках  проводились  політінформації.  Нерегулярно,  звісно,  –  частіше  солдат  зранку  залучали  до  якихось  робіт  –  але  проводились.  Жовніри  до  цих  політико-виховних  заходів  відносились  неоднозначно:  з  одного  боку  приємніше  сидіти  в  теплі  в  «ленінській  кімнаті»  ніж  чистити  від  снігу  плац,  з  іншого  –  слухати  майже  годину  якусь  беззмістовну  тарабарщину,  що  переривається  періодично  криками:  «Солдате!!!  Не  спи  –  замерзнеш!!!»  Було  нудно.  

 Політінформацію  щоразу  проводили  інші  офіцери  чи  унтерофіцери  надстрокої  служби.  Найгірше  якщо  це  доручали  прапорщику  –  це  вже  був  повний  маразм.  Тоді  по  складах  читалась  газета  «Правда».  Кожне  слово  іноземного  походження  читалось  з  помилкою  і  неправильним  наголосом.  Складалось  враження,  що  «товариш  прапорщик»  грає  вар’ята  і  зображає  пародію  на  партійного  діяча.  Але  це  була  не  пародія  –  він  справді  погано  вмів  читати  і  багатьох  «складних  і  довгих»  слів  просто  не  розумів.  Це  було  б  смішно,  якби  не  було  так  сумно  –  ця  людина  вважала  себе  вищою  кастою  в  порівнянні  з  нами  –  солдатами…  

 Трохи  веселіше  було,  коли  проводили  заняття  офіцери.  Тут  уже  могла  звучати  безпосередня  розповідь  про  те  як  «важко  живеться  робітникам  на  Заході,  як  важко  служити  солдатам  в  американській  армії  –  над  ними  постійно  знущаються  і  кожної  миті  можуть  з  армії  вигнати.  І  тоді  вони  опиняються  в  армії  безробітних  і  помирають  від  голоду  під  парканом.  А  вас  тут  годують,  одягають  і  ви  того  не  цінуєте».  О,  в  скількох  солдат  в  цей  час  з’являлася  в  голові  думка:  «Мене  б  з  цієї  армії  вигнали  –  як  би  я  був  би  за  це  вдячний!»  

 Два  рази  проводив  політінформацію  «особіст»  з  гарнізонного  штабу  –  майор  Л.  Це  вже  просто  було  моторошно.  Вся  його  бурхлива  промова  крутилась  навколо  однієї  думки  яку  він  кілька  разів  повторив:  «Як  шкода,  що  зараз  немає  в  живих  товариша  Сталіна.  Я  би  тоді  половину  з  вас  розстріляв,  а  інші  несли  б  службу  так  як  треба».  Я  ще  подумав:  «Ну  в  цьому  я  і  не  сумніваюсь  –  якщо  дорветесь  до  влади  знову  втопите  країну  в  крові.  На  цей  раз  остаточно».  Ще  в  нього  була  думка:  «Я  знаю  –  серед  вас  є  люди  які  вороже  ставляться  до  радянської  влади.  І  ми  за  ними  слідкуємо.  Одного  я  не  розумію:  якщо  людина  радянською  владою  не  задоволена  –  чого  з  нею  возитись.  Розстріляти  її  [туди  роз-туди]!»  (Тут  у  нього  була  довга  тріада  сенс  якої  можна  перекласти  хіба  що  приблизно  –  слів  таких  в  словнику  немає).  В  чию  адресу  це  було  сказано  деякі  з  присутніх  прекрасно  розуміли.  Але  найбільше  мене  вразило  зовсім  не  це  політзаняття.  

 Одного  разу  нас  знову  о  сьомій  годині  ранку  загнали  в  «ленінську  кімнату»  і  сказали,  що  буде  політінформація.  Зайшов  лейтенант  П.  Він  виглядав  набагато  старшим  за  інших  лейтенантів  батальйону.  Причому  було  дуже  сумнівно,  що  пияцтво  і  розпуста  могли  б  так  зістаріти  людину.  Очевидно  він  не  виглядав,  а  справді  був  набагато  старшим.  Але  в  його  віці  він  був  не  майором  чи  капітаном,  а  саме  лейтенантом.  Судячи  по  всьому  його  понизили  у  званні  за  якийсь  вчинок.  Це  траплялось  у  «батальйоні  смерті»  неодноразово.  Обличчя  в  нього  постійно  було  ніби  пом’яте.  Однострій  принаймі  був  більш-менш  чистий  і  попрасований  (хоча  не  завжди  –  бачили  його  і  брудній  і  пожмаканій  формі),  але  обличчя,  яке  не  приведеш  до  ладу  праскою,  видавало  в  ньому  алкоголіка.  Багато  офіцерів  батальйону  приходили  в  казарму  п’яними  –  це  вже  нікого  не  дивувало.  Але  щоб  до  такої  степені  –  приходити  в  казарму  до  солдатів  і  не  триматись  на  ногах  і  потім  падати  і  засинати  десь  в  куточку  на  підлозі  –  це  вже  переходило  будь-які  межі!  Бачив  його  одного  разу  в  казармі  –  хитався  зі  сторони  в  сторону  і  кричав  затинаючись  і  плутаючи  слова:  «Струнко,  сволота!  Струнко,  я  вам  сказав!  Ви  знаєте  хто  я  такий?  Я  тут  найбільший  командир  і  начальник!  Я  вам  покажу  хто  я  такий!»  

 Були  в  частині  офіцери  яких  боялись,  були  і  такі  яких  поважали.  Цього  ж  не  просто  зневажали,  а  глибоко  зневажали  до  такої  степені,  що  ігнорували  всі  без  винятку  його  накази.  І  отаке  одоробало  прийшло  зранку  виховувати  солдат  політично  і  нести  їм  інформацію  про  події  у  світі.  Я  тоді  вперше  бачив  його  тверезим.  Був  досить  ретельно  поголеним  і  в  охайному  однострої,  але,  не  дивлячись  на  це,  він  випромінював  якийсь  бруд.  Бувають  такі  люди  –  все  що  вони  говорять  автоматично  стає  брудним.  

 Політінформацію  він  почав  з  того,  що  повідомив  наскільки  йому  не  хотілось  сюди  йти  в  таку  ранню  годину,  в  нього  на  ранок  були  зовсім  інші  плани,  він  по  його  словам,  планував  зранку  здійснити  один  процес,  одну  дію  пов’язану  з  його  біологічною  стороною  буття.  Далі  послідувала  розповідь  про  те  як  у  нього  пройшла  ця  ніч  –  судячи  по  розповіді  –  дуже  бурхливо.  Але  лишилась  ніби  не  завершеною,  бо  довелось  йому  бігти  на  службу.  «Ех,  краще  б  я…»  -  тут  у  нього  пішли  фантазії  на  тему  як  би  він  провів  би  цей  ранок  з  анатомічними  деталями  та  з  використанням  нецензурних  слів.  О,  де  ти,  Зігмунде?  Який  би  матеріал  побачив  би  ти  для  своїх  теорій!  У  деяких  солдат  подібні  розповіді  з  уст  інших  офіцерів  викликали  нездорове  пожвавлення.  Тут  же  в  очах  всіх  слухачів  була  така  зелена  нудьга…  Зеленіша  ніж  колір  їхніх  одностроїв.  

 Потім  лейтенант  ніби  нагадав  для  чого  власне  сюди  прийшов.  Свіжий  номер  «Правди»  йому  читати  не  було  ніякого  бажання  і  тому  пустився  він  у  спогади.  Почав  розповідати  про  епізод  своєї  служби  в  Афганістані.  Як  їхали  вони  на  БТР  через  якийсь  кишлак,  побачили  крамницю  і  звичайно  ж  навмисно  БТР-ом  її  зачепили  так  що  одну  стіну  знесло.  Там  виявилось  багато  хороших,  корисних  і  смачних  речей  які  вони  тут  же  в  БТР  і  завантажили.  «Якийсь  дідусь  з  бородою  голосно  обурювався,  щось  по  своєму  белькотів  то  його  з  АКМ  і  [вбили  до  біса]»  (переклад  висловів  приблизний).  Потім,  по  його  словам,  вони  заїхали  в  інший  кишлак  і  там  розважались  гвалтуванням  місцевих  жінок.  Я  не  знаю  що  з  його  слів  було  правдою,  а  що  побрехеньками.  Але  розповідь  про  свої  мародерства  в  Афганістані  доводилось  мені  від  офіцерів  чути  на  політінформаціях  ще  двічі  –  і  щоразу  це  подавалось  як  подвиг.  Ось,  мовляв,  служба  насправді  річ  весела  –  відправлять  вас  туди  –  буде  чим  втішитись.  Не  сумніваюсь,  що  подібні  факти  справді  мали  місце.  Але  вихвалятись  цим  ще  й  на  політінформації  –  це  вже  вершина  цинізму.  

 Я  слухав  це  все  і  думав:  «Невже  ніколи  не  прийде  той  день  коли  тебе  і  тобі  подібних  і  тих  хто  тебе  в  ту  нещасну  країну  послав  посадять  на  ліву  підсудних?»  

 Цього  офіцера  я  побачив  наступний  раз  десь  через  півроку.  Він  прийшов  в  казарми  п’яним  до  свинського  стану  ще  й  в  цивільному  одязі.  Якщо  я  не  помиляюсь,  його  засудили  на  «суді  честі»  офіцерів  за  якийсь  вчинок,  «розжалували»  -  тобто  позбавили  офіцерського  звання  і  вигнали  зі  збройних  сил.  Він  прийшов  чи  то  щось  виясняти  чи  що…  Черговий  офіцер,  що  побачив  його,  викликав  солдат  і  наказав  цього  «кадра»  побити  і  викинути  за  межі  частини.  Що  солдати  і  зробили  залюбки  –  скинули  його  зі  сходів,  потім  потягнули  на  КПП  і  викинули  за  межі  зеленого  паркану.  Виглядало  це  потворно.  Нехай  це  і  колишній  –  але  офіцер  –  і  наказувати  солдатам  його  бити…  Мені  вперше  в  житті  стало  шкода  людину  яку  я  глибоко  зневажав.

 (Написано  на  основі  реальних  подій  1983-1984  років.  Фото  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404815
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.02.2013

Покарання

«Яка  безодня  зла  навколо  мене!»
                                   (О.  Довженко)

 Як  і  в  кожній  військовій  частині  будь-якої  армії  світу  в  N-ській  військовій  частині  імперських  військ  яку  солдати  гарнізону  між  собою  називали  «батальйон  смерті»  у  1983  –  1985  роках  була  своя  система  покарання.  

 «Наряд  поза  чергою»  не  котувався  –  так  могли  покарати  лише  жартома.  І  справа  тут  не  в  важкості  несенні  служби  (хоча  багато  жовнірів  залюбки  йшли  б  на  кухню,  а  не  в  караул  в  сорокаградусний  мороз).  Солдат  в  батальйоні  як  і  в  усій  армії  в  той  час  гостро  не  вистачало.  В  наряд  та  караул  заступали  через  день  –  «через  день  на  ремінь»  як  любили  говорити  люди  в  зеленому  «хебе».  Я  вже  мовчу  про  солдат  які  несли  свою  службу  цілодобово  –  сиділи  беззмінно  за  пультами  радіо-  чи  телефонних  станцій  на  "точках",  там  же  і  спали  під  попискування  блоків  апаратури  і  мигання  жарівок.  Як  вони  при  цьому  не  божеволіли  –  не  знаю.  І  то  ця  служба  вважалася  «теплим  місцем»  -  не  треба  замерзати  чи  постійно  возитися  з  їдкими  та  паливо-мастильними  речовинами.  В  одного  солдата  від  такої  постійної  «возні»  руки  перетворились  на  суцільну  гниючу  рану,  але  його  все  одно  змушували  щоденно  виконувати  ту  саму  роботу  яка  була  йому  категорично  протипоказана.  

 Тому  наряди  сприймали  як  буденність,  іноді  навіть  як  бажаний  відпочинок.  Оскільки  серед  солдат  особливого  бажання  нести  службу  не  спостерігалось,  більше  того  –  кожен  намагався  якомога  більше  службу  проігнорувати  і  виконання  своїх  обов’язків  уникнути  –  «шлангувати»  (як  говорили  на  шинельному  арго)  –  система  служби  базувалась  на  покараннях.  Все  робилося  під  страхом  палиці  –  іноді  в  буквальному  розумінні  цього  слова.  

 Капітан  П.  завжди  заходив  казарму  великою  ретельно  витесаною  і  відполірованою  палицею  яка  трохи  нагадувала  бейсбольну  біту  на  якій  він  вирізав  череп  з  кістками.  Лупцював  він  цією  палицею  немилосердно  –  особливо  любив  періщити  сплячих.  Під  час  чергування  заходив  зранку  в  казарму,  і  хто  не  встав  з  підйомом  діставав  свою  порцію  ударів.  Офіцеру  це  приносило  радість  та  й  авторитет  з  кожним  ударом  зростав.  

 Інший  офіцер  любив  заходити  в  казарму  з  відром  холодної  води  (і  це  взимку,  коли  температура  в  казармі  була  трохи  вище  нуля,  а  вода  в  кранах  умивальників  замерзала!)  Так  що  хто  не  встав  з  підйомом  тут  же  отримував  позаплановий  душ.  

 Солдата,  який  вчасно  не  поголився  і  мав  на  «морді  обличчя»  щетину,  голили  у  досить  дивний  спосіб  –  рушником.  Солдата  прив’язували  до  стільця  (руки  зв’язувались  за  спиною),  ззаду  на  обличчя  накидувався  жорсткий  армійський  рушник  і  обличчя  з  силою  натиралось  аж  доки  щетина  разом  зі  шкірою  з  не  злазила.  Це  так  би  мовити  легкі  екзотичні  неофіційні  покарання.  

 Були  і  неекзотичні  коли  солдата  тупо  били  ногами.  Але  про  це  писати  не  цікаво.  

 До  офіційних  покарань  належала  гауптвахта.  Це  класика.  І  це  був  справді  не  цукор  –  все  там  робилось  під  дулом  автомата,  після  тижня  гауптвахти  люди  повертались  спустошені,  в  очах  темніла  безодня  порожнечі.  Найгірше  на  гауптвахті  –  це,  звичайно,  карцер.  Він  являв  собою  бетонне  підвальне  приміщення  –  вічно  холодне  (про  зиму  я  вже  мовчу),  без  вікон,  з  лямочкою  під  стелею  яка  постійно  тьмяно  горіла.  В  приміщенні  був  тільки  бетонний  стовпчик  метрової  висоти  посередині.  На  підлогу  наливалось  по  кісточки  холодної  води,  для  посилення  ефекту  в  поду  насипалась  хлорка.  В  солдата  забирали  верхній  одяг  і  взуття,  заштовхували  в  це  приміщення.  Єдиний  вихід  який  йому  лишався  для  виживання  –  це  залізти  на  цей  бетонний  стовпчик  і  сидіти  без  сну  ледве  балансуючи,  замерзаючи  і  задихаючись  від  їдких  випарів  хлорки.  Той  хто  витримував  добу  в  такому  карцері  нагадував  тінь.  

 Але  в  частині  частіше  практикували  неофіційні  покарання.  Одне  з  найбільш  моторошних  –  «зимове».  Взимку,  коли  в  тих  краях  лютували  морози  і  доходило  до  мінус  сорок,  людину  туго  зв’язували  по  рукам  і  ногам  і  кидали  в  приміщення  (що  було  розташоване  за  межами  будівлі  і  не  опалювалось)  на  годину-другу.  Для  посилення  ефекту  солдата  обливали  водою.  На  дворі  не  мороз  –  морозище,  сніг  скрипить,  в  «каптьорці»  така  ж  температура.  Рухатись  людина  не  може.  Кричати  –  нема  сенсу.  Лишається  лежати  і  відчувати  як  замерзаєш,  як  холод  забирає  з  тіла  життя,  єство  пронизує  надприродний  страх.  Найгірше  коли  про  людину  при  цьому  забували  і  забирали  з  «холодної»  запізно.  Бачив  я  колись  такого  солдата.  Він  лежав  в  казармі  в  одязі,  що  був  вкритий  шаром  криги.  Мотузки  з  нього  зняли,  але  тіло  продовжувало  зберігати  скоцюрблену  форму.  З  носа  висіли  крижані  бурульки,  обличчя  і  коротка  зачіска  були  вкриті  памороззю.  Я  думав  він  не  виживе.  Але  поступово  тіло  поверталося  до  життя,  дихання  посилювалось,  пальці  почали  рухатись…  Як  це  не  дивно,  але  він  майже  не  дістав  обморожень  –  ну,  крім  вух  і  кінчика  носа  хіба-що.  Ще  один  солдат  якого  аналогічним  чином  покарали  і  забули  про  триваючу  екзекуцію  зумів  якось  вибити  ногами  двері,  розв’язатись  і  втекти  через  паркан.  Він  був  худий  як  тріска  з  руками-паличками  і  з  вічно  здивовано-переляканим  виразом  обличчя.  Ходяча  карикатура  на  людину.  За  що  його  так  жорстоко  покарали  я  так  і  не  довідався.  Можливо  за  те,  що  в  нього  була  брудна  форма,  можливо  за  те,  що  погано  помив  підлогу  в  «ленінській  кімнаті».  Блукаючи  по  місту  він  підійшов  до  міліціонера  і  сказав:  «Я  здаюсь  радянській  владі…»  Його  відвезли  на  армійську  гауптвахту.  Я  уявляю  собі  як  він  радів  в  подумках  по  дорозі:  «Ура!  На  гауптвахту!  Я  буду  дихати,  їсти  перлову  кашу,  перебувати  в  приміщенні  з  плюсовою  температурою,  буду  ще  жити  і  жити!»  Після  гауптвахти  його  перевели  в  іншу  частину  –  більше  про  його  долю  я  нічого  не  чув.  

 Васлідок  інциденту  приїхав  в  частину  перевіряючий  –  всіх  сварив,  голосно  лаявся:  «Що  за  порядки!  Над  солдатами  знущаються!»  Але  на  цьому  все  і  закінчилось.  Покарання  морозом  тривали.  

 Особливо  мені  запам’яталося  як  вишикували  всю  частину  на  плацу  в  мороз  і  завірюху.  Трьох  солдат  вивели  з  лав  і  примусили  півгодини  стояти  перед  "строєм"  без  шапок  (тут  і  в  шапці  було  холодно  –  продувало  убогу  шинель  наскрізь).  Сніжинки  танули  на  їх  лисих  головах.  Єдиною  їх  провиною  було  те,  що  вони  поголили  голови  бритвами  коли  вимагалося  мати  лише  коротку  стрижку.  Як  вони  не  захворіли  на  менінгіт  –  не  знаю…

 (Малюнок  із  мережі.  Написано  на  основі  реальних  подій  1983  -  1985  років.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404814
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.02.2013

Месник

«Генерале!  Вас  немає,  і  промова  моя
 Звернена,  як  звичайно,  нині
 В  порожнечу…»
             (Й.  Бродський)


 Сімдесяті  роки  були  в  Палеарктиці  роками  лицемірства.  Початок  вісімдесятих  додав  до  цього  краплі  цинізму  і  очікування  чогось.  Те  що  відбувалось  було  маразмом,  але  щось  іще  висіло  в  повітрі  –  назвемо  це  очікуванням.  Якщо  відверто,  то  у  1983  році  я  гадав,  що  людей  честі  вже  або  не  існує,  або  всі  вони  сидять  –  хто  за  ґратами,  а  хто  в  комірчинах  власних  нір.  Як  я  помилявся!  Виявилось  люди  честі,  які  в  ім’я  цього  призабутого  поняття  готові  віддати  все  –  життя,  свободу  –  існують.  І  вони  поруч.  В  часи  мого  перебування  і  службі  чужій  імперії  в  N-ській  військовій  частині  довелось  мені  в  цьому  переконатись.  Більше  того,  виявилось,  що  існують  люди  які  готові  в  ім’я  вияснення  суті  висловлювань  поставити  на  кін  все  і  свідомо  переламати  свою  долю.  

 Одного  дня  в  в  N-ську  військову  частину  яку  солдати  гарнізону  між  собою  називали  «батальйон  смерті»  привезли  поповнення  новобранців.  Причому  всі  вони  були  з  Кавказу  –  представники  досить  різних  народів,  що  той  гірський  край  населяють.  Адаптувались  вони  до  умов  нового  свого  життя  важко  –  занадто  багато  чого  у  них  викликало  внутрішній  спротив.  Це  стосувалось  в  повній  мірі  і  «рядового»  Т.  Нажаль,  я  точно  не  можу  пригадати  до  якої  національності  він  належав.  Різних  народів  і  народностей  живе  на  Кавказі  майже  двісті.  Ніхто  навіть  не  знає  точно  скільки  їх  там  живе,  і  кого  можна  вважати  окремим  народом,  а  кого  лише  етнічною  групою.  Говорили  про  його  національність  по  різному  –  я  боюсь  помилитись.  

 Одного  разу  солдату  Т.  наказали  здійснити  очищення  кімнати  від  бруду.  Інший  солдат  Н.  російської  національності  вголос  засумнівався  в  якості  виконаної  рядовим  Т.  роботи  застосовуючи  при  цьому  нелітературні  висловлювання  і  вирази  які  годі  шукати  у  словниках  російської  мови.  Зокрема  він  згадав  матінку  рядового  Т.  (про  яку  він  звісно  не  мав  ніякого  уявлення,  а  також  не  мав  абсолютно  ніякого  уявлення  про  ставлення  до  матері  на  Кавказі),  сказав  що  з  його  матінкою  він  здійснював  певний  процес.  Як  правило  на  подібні  твердження  солдати  різних  північних  національностей  не  реагують  взагалі,  розуміючи  абсолютну  безглуздість  і  фантастичність  цього  твердження.  Тут  же  реакція  була  несподіваною  і  гострою.  Вираз  обличчя  рядового  Т.  із  гордовито-зневажливого  змінився  –  наповнився  ненавистю,  очі  блиснули  і  голосно  пролунало:  «Ти  нє  панімаєш,  что  ти  сказаль!!!  Ти  же  мою  мать  аскарбіл!  Я  тєбя  зарєжу!»  

 Ніхто  на  ці  слова  ніякої  уваги  не  звернув  –  мало  хто  із  солдат  скаже  погрозу  іншому  солдату  –  особливо  під  час  сварки.  В  адресу  горянина  сказали  ще  кілька  «ласкавих»  слів  оздобивши  їх  рукоприкладством  і  на  тому  розійшлись.  Але  солдат  Т.  був  людиною  слова.  

 Вночі  він  прокинувся,  зайшов  на  кухню,  вибрав  найбільший  ніж  (бо  його  власний  кинджал  забрали  в  нього  ще  на  призивному  пункті),  повернувся  в  казарму  і  зарізав  солдата  який  його  образив.  

 Рота  прокинулась  вранці,  але  з  ліжок  встали  не  всі  –  один  так  і  лишився  лежати  дивлячись  скляними  переляканими  очима  в  стелю  проштрикнутий  наскрізь.  Рядовий  Т.  нічого  не  приховував  –  навіть  пишався  своїм  вчинком.  Його  відвезли  під  конвоєм  в  комендатуру  гарнізону.  Подальша  його  доля  мені  невідома.  

 Як  правило,  якщо  когось  в  частині  засуджували,  то  замполіт  перед  лавою    зривав  погони,  казав,  що  це  не  солдат,  а  в’язень,  трибунал  засідав  безпосередньо  в  цій  же  частині  і  таке  інше.  Так  було  регулярно  і  багато  разів.  Тут  же  –  мовчок.  Ніхто  нічого  більше  про  цього  месника  солдатам  не  сказав.  Лишились  легенди  у  правдивість  яких  я  просто  не  вірю.  Це  хтось  вигадав.  Крім  того  –  ці  легенди  одна  одну  заперечували.  Згідно  однієї  легенди  трибунал  зайшов  в  тупик.  Адже  ніхто  –  ні  черговий  по  частині,  ні  днювальні,  ні  чергові  по  роті,  ні  вартові  не  бачили  щоб  хтось  вночі  пробирався  на  кухню  (яка  закривається  після  закінчення  роботи  наряду)  і  повертався  звідти  з  величезним  ножем  довжиною  більше  ніж  півметра.  (Ну,  звичайно,  як  можна  одночасно  щось  бачити  навколо  і  спати?)  Значить,  виходить  треба  карати  цілу  купу  людей  які  мирно  сопіли  в  дві  дірки  на  бойових  постах.  Крім  того,  рядовий  Т.  міг  би  в  таких  умовах  перерізати  всю  роту  –  а  він  цього  не  зробив,  значить  людина  свідома.  І  людина,  яка  дотримується  свого  слова,  а  значить  буде  вірна  присязі.  А  ще  й  якщо  врахувати,  що  в  в  N-ській  частині  в  той  час  служило  два  шизофреники  і  один  сновида  (щоправда  всіх  їх  оголосили  симулянтами  і  дали  до  рук  зброю,  хоча  солдати  знали,  що  вони  справді  хворі  –  так  симулювати  неможливо)  справа  стає  взагалі  туманною…  

 Тому  трибунал  вирішив,  що  потерпілий,  себто  вбитий,  якого  неодноразово  звинувачували  у  правопорушеннях  які  по  суті  були  злочинами  і  за  які  він  був  під  арештом  на  гауптвахті,  страждав  на  манію  переслідування  і  чисельні  фобії,  захищаючись  він  монстрів  і  чудовиськ  які  йому  щоночі  снилися,  він  ховав  під  матрацом  кухонний  ніж  і  в  результаті  необережного  з  ним  поводження  проткнув  себе  наскрізь  цим  гострим  предметом.  А  рядовий  Т.  на  себе  просто  наговорює,  і  щоб  більше  він  цього  не  робив  засудити  його  до  двох  років  дисциплінарного  батальйону…  

 Я  в  це  не  вірю.  Це  черговий  міф  брудної  казарми.  Але  хто  знає…

 (Фото  автора  оповідки.  Написано  на  основі  реальних  подій  1983  -  1985  років.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404548
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.02.2013

Втiкач

«Генерале!  Наші  карти  –  ла...но.  
 Я  пас.»
                   (Й.  Бродський)


 У  часи  моєї  служби  в  N-ській  військовій  частині  імперії  довелось  мені  познайомитись  з  людиною,  що  зробила  втечу  (від  будь-чого)  філософією  свого  буття  -  способом  існування.  У  тому  кавалку  гіганської  армії  в  якому  мені  долею  випало  служити  у  1983-1985  роках  було  чимало  дивних  людей  –  в  ті  часи  брали  до  війська  всіх:  хворих  і  здорових,  інтелектуалів  і  повних  дегенератів.  І  відкупитись  було  майже  нереально.  Службу  сприймали  як  фатальну  ноту  нудної  мелодії  життя.  

 Серед  жовнірів,  що  мусили  тягти  нелегку  лямку  казарми  траплялися  в  тій  частині  представники  найрізноманітніших  народів.  Рядовий  С.  був  уйгуром  за  національністю.  Більшість  його  одноплемінників  проживали  в  Китаї.  Йому  ж  випало  народитись  у  сусідній  імперії.  Займався  він  випасанням  стад  парнокопитних  тварин  на  гірських  полонинах  Алатау  і  жилось  йому,  напевно,  може  і  не  дуже  легко,  але  вільно.  

 Якось  в  його  колибі  закінчилась  сіль  і  він  подався  в  найближче  селище  в  долині.  Його  зловили  і  забрали  до  війська  –  якраз  він  виявився  під  аршин.  У  N-ській  військовій  частині  йому  дуже  не  сподобалось.  Причому  не  сподобалось  все.  Від  способу  буття  до  методів  поповнення  енергії  тілом.  Тому  він  вирішив  повернутись  додому  у  рідні  гори.  Помітивши,  що  в  частині  в  надлишку  наявна  зброя,  за  якою  вельми  неохайно  доглядають,  і  подумавши,  що  в  житті  пастуха  боротьба  з  вовками  неминучий  аспект  буття  і  скоростріл  буде  в  цій  справі  вельми  доречний,  жовнір  С.  прихопивши  цю  залізяку  і  трохи  хліба  чкурнув  з  військової  частини.  Добирався  він  у  рідні  краї  у  вагонах  товарних  потягів.  Якимось  чином  він  дізнавався  куди  той  чи  інший  потяг  прямує,  і  хоча  він  мав  щодо  географії  Євразії  досить  приблизне  уявлення,  до  рідних  країв  він  таки  дістався  і  решту  дороги  –  де  колія  уривалась  –  долав  пішки.  (Можна  тільки  уявити  цю  подорож  –  це  ж  була  епопея!)  

 По  дорозі,  маючи  доволі  часу  для  роздумів,  зрозумів  він,  що  на  рідній  полонині  його  таки  знову  зловлять  і  повернуть  до  осоружного  йому  війська.  Тому  вирішив  він  перейти  китайський  кордон  і  приєднатися  до  більшої  частки  свого  народу.  Кордон  перейти  не  вдалося  –  його  зловили  прикордонники.  Опору  він  не  чинив,  чесно  признався,  що  в  армії  йому  не  сподобалось  і  він  втік  з  метою  повернення  до  скромного  життя  пастуха.  

 Його  відвезли  назад  у  N-ську  військову  частину,  де  і  скликали  військовий  трибунал.  Вирок  виявився  на  диво  м’яким  –  дисциплінарний  батальйон.  Це  відразу  стало  в  частині  легендою:  «Зі  зброєю  втік  і  тільки  дисбат!  Неймовірно!  А  NN  десять  рублів  вкрав  і  дали  йому  десять  років  тюрми!  Рік  за  кожний  вкрадений  рубль!»  

 Не  знаю  чому  трибунал  цього  разу  виявився  таким  сентиментальним.  Можливо,  на  його  рішення  вплинув  факт:  незадовго  до  втечі  рядовий  С.  був  по  звірячому  побитий  якимись  лобуряками  за  погане  знання  російської  мови.  

 Відбувши  покарання  в  дисбаті  жовнір  С.  повернувся  в  N-ську  частину  продовжувати  нести  службу.  Щоправда  схильності  до  дисципліни  у  нього  не  з’явилось.  Скоріше,  навпаки.  Крім  того  став  він  озлобленим  мізантропом.  Майже  ні  з  ким  не  спілкувався.  

 З’явилась  у  нього  якась  дивна  звичка:  періодично  він  брав  на  кухні  ніж  і  починав  різати  собі  руки,  плечі,  іноді  голову.  Після  цього  йшов  у  санітарну  частину  де  йому,  звісно,  робили  перев’язку.  Забинтований  ходив  по  казармі  і  кидав  в  простір  фрази  (хоч  його  ніхто  ні  про  що  не  питав):  «Вот,  паранілся,  нє  магу  теперь  службу  нєсті,  в  караул  нє  магу,  в  наряд  нє  магу…»  Як  тільки  рани  загоювались  він  повторював  цю  процедуру.  

 Відслуживши  таким  чином  чотири  роки  замість  двох  закінчив  службу  погано  –  перед  самим  звільненням  пішов  до  міста  самовільно  і  потрапив  під  колеса  автомобіля.  Він  таки  втік  –  він  прекрасно  розумів,  що  свободу  не  отримують  у  подарунок,  свободу  можна  тільки  завоювати:  байдуже  як  –  шматуючи  своє  тіло  чи  зрікаючись  всього  і  всіх.  Він  таки  втік  –  дременув  від  життя  з  яким  змиритися  не  міг.  Нехай,  у  велике  ніщо.  Але  остання  втеча  йому  вдалася  цілком.  Борхес  колись  сказав  безсмертну  фразу:  «Я  ніколи  не  був  ні  в  якій  організації».  Подібну  абсолютизацію  свободи  індивідууму  ми  знайдемо  хіба  що  в  Чжуан  Цзи.  Певно,  існує  певна  порода  людей  для  яких  поняття  «внутрішня  свобода»  є  не  більше  ніж  абстракцією.  Для  них  будь-яке  обмеження  викликає  настільки  сильний  підсвідомий  протест,  що  вони  готові  навіть  на  знищення  власної  плоті  чи  припинення  земного  існування  заради  уникнення  диктату  з  боку  іншої  особистості.  Це  дурниці,  нібито  існують  народи  звиклі  до  деспотизму  і  рабства.  Кожен  шукає  свій  шлях  до  волі  чи  ілюзії  волі.  

 Спитаєте,  навіщо,  мовляв,  я  тут  розмальовую  чорно-білі  картини  совка  барвами  осені?  Так,  ні  для  чого…

 (Малюнок  з  мережі.  Написано  на  основі  реальних  подій  1981  -  1985  років.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404544
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.02.2013

Тиша землi

                   «Я  несу  в  свою  мандрівку  мандрівок
                       Найкраще  з  видінь  землі.»
                                                                       (Максиміліан  Волошин)

 Патріарх  гомінкої  церкви  джмелів
 Такий  же  самотній  як  чорний  лелека,
 Що  прилітає  щороку  до  мого  села
 Мовчазного  і  тихого,  як  сухий  колодязь.
 У  кожному  селі  білі  як  сніг  лелеки
 Плетуть  століттями  з  вербового  хмизу
 Свої  псалми  кучерявих  гнізд
 Тільки  в  моєму  селі  –  чорні
 Прилітають  гніздитися  
 І  то  не  на  стріхах,
 А  на  холодних  коминах,  димарях  дідизни.
 Може  тому,  що  бджоли
 Єдині  хто  править  службу
 Під  куполом  кинутої  церкви,
 Що  волає  зламаними  хрестами
 До  посліплого  неба.
 Чи  може  тому,  що  на  цвинтар
 Давно  ніхто  не  приходить
 І  не  зазирає  в  обличчя  сумних  квітів
 Крім  сови  та  прочанина  одуда.
 А  може  просто  тому,
 Що  в  моєму  селі  
 Давно  всі  померли:
 Бо  синьоокі  зайди  -  
 Вовкулаки  вдягнені  в  шкіру
 Яничари  з  червоним  знаком
 Відібрали  в  людей  хліб…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402237
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 18.02.2013

Буття уривками

«Хіба  я  подумати  міг,
 Що  знов  через  гори  оці
 Піду  на  старості  літ?
 Вершина  життя  мого  –  
 Сая-но  Накаяма.»
           (Сайгьо)

У  кожного  майстра  (тим  паче  генія)  є  своя  вершина.  Інколи  до  неї  автору  хочеться  повертатися  знову  і  знову.  Інколи  майстер  не  усвідомлює,  що  створив  найкращий  у  своєму  житті  шедевр,  досяг  небаченої  (навіть  для  себе)  висоти,  іноді  усвідомлює.  Іноді  оточуючі  не  розуміють,  що  це  краще  творіння  майстра  і  віддають  захоплюються  другорядними  творіннями…  Я  давно  хочу  написати  про  фільм  Федеріко  Фелліні  «Вісім  з  половиною»  (Federico  Fellini  «Otto  e  mezzo»  -  іт.)  (1963)  –  цей  фільм  я  (і  не  тільки  я,  слава  Богу!)  вважаю  вершиною  творчості  цього  генія  кіно,  зараховую  до  кращих  шедеврів  кінематографу  за  всю  його  історію,  до  фільмів,  які  змінили  саме  кіно  як  мистецтво,  примусили  нас  усіх  інакше  розуміти  кінематограф.  Цей  фільм  вплинув  на  подальший  розвиток  кінематографу  –  в  першу  чергу  вплив  його  парадоксальної  метафоричності  простежується  в  епічних  картинах  пізнього  Андрія  Тарковського,  в  містичних  сагах  раннього  Джіма  Джармуша  та  в  постмодерністських  фантасмагоріях  Еміра  Куштуріци.

Фільм  мав  потужний  резонанс  по  цей  бік  «залізної  завіси»  -  Федеріко  був  чи  не  єдиним  представником  альтернативного  кінематографу  шістдесятих  якого  дозволили  совіти  –  мовляв  свій,  мало  не  комуніст.  Бернардо  Бертолуччі  був,  звісно,  в  той  же  час  не  «мало»,  а  просто  італійським  комуністом.  Але  його  «Останнє  танго  в  Парижі»  ніхто  в  Совітському  Союзі  і  не  думав  дозволяти  –  про  це  годі  було  навіть  мріяти.  Звісно,  у  шістдесяті  Федеріко  Фелліні  ще  не  зняв  свій  знаменитий  фільм  «Репетиція  оркестру»  з  нищівною  критикою  тоталітаризму  і  людського  суспільства  взагалі,  тому  двері  до  совкового  глядача  йому  привідчинили  (трохи).  Серед  тутешньої  інтелектуальної  публіки,    зголоднілої  за  справжнім  кіномистецтвом,  серед  не  позбавлених  мислення  глядачів,  які  естетично  виховувалась  на  придуркуватих    персонажах  «Чапаєва»  та  «Веселих  хлоп’ят»,  фільм  мав  шалену  популярність.  І  зовсім  не  тому,  що  цей  фільм  бодай  хтось  зрозумів.  Просто  раптом  публіка  подумала:  «Ось  альтернативні  комуністи.  Справжні.  Інтелектуальні.  Розумні,  Веселі.  Не  такі  як  наші  ідіоти…»  На  ІІІ  Московському  міжнародному  кінофестивалі  (1963)  фільм  «Вісім  з  половиною»  несподівано  переміг.  І  це  була  сенсація.  Бо  офіційні  кола  партійної  олігархії  «штовхали»  на  перемогу  фільм  «Секретар  райкому».  І  тут  –  на  тобі  –  виявилось,  що  інтелектуально-мистецька  фронда  сильніша  ніж  думали  дубоголові  партократи.  І  офіційний,  і  масовий  совок  цей  фільм,  звичайно,  не  сприйняв  –  для  них  це  була  «єрунда».  Фільм  вимагав  думати,  потребував  для  розуміння  певного  рівня  освіти.  Для  тодішнього  керівництва  це  не  тільки  була  недоступна  сфера,  але  й  небезпечна.  Але  тим  не  менш,  фільм  пустили,  і  фільм  показали.  Для  інтелігенції  він  одразу  став  культовим  –  і  не  дивно  –  тодішня  інтелігенція  була  саме  інтелігенцією,  а  не  купою  сутенерів  від  інтелекту,  не  ремісниками  від  культури  та  науки.  

Для  одних  цей  фільм  став  прапором  авангарду,  для  інших  –  взірцем  футуризму,  ще  для  інших  –  справжнім  і  некастрованим  реалізмом,  ще  для  інших  –  містичними  пошуками,  апогеєм  символізму,  грою  у  сюрреалізм  і  таке  інше.  Ніхто  навіть  не  усвідомлював,  що  ці  визначення  одне  одне  заперечують.  І  ніхто  навіть  не  спробував  відповісти  на  запитання:  «Що  це?»  Хоча  для  геніальних  творів  мистецтва  це  запитання  завжди  є  недоречним…

Можу  висловити  тільки  деякі  думки  з  приводу  –  мої  слова  не  можуть  охопити  всіх  аспектів  і  всієї  глибин  твору,  моя  дзвіниця  занадто  мала  і  невисока,  щоб  дзвін  з  неї  (вилитий  без  срібла  майстром-волоцюгою)  провістив  істину  –  тим  паче  про  цей  фільм…  

Отже.  Таке  собі  невелике  «отже».  Тільки  не  сприймайте  все  вище  сказане  як  преамбулу.  Фільм  починається  з  думки  про  самотність  –  глибочезну  самотність  сучасної  людини  (а  тим  паче  сучасного  інтелектуала)  в  безмежно  байдужому  до  індивідуума  суспільстві.  Сучасне  суспільство  –  сукупність  самотніх,  ізольованих  один  від  одного  людей.  Ця  самотність  трагічна,  вона  вбиває.  Переважно  авангардові  фільми  завершуються  цим.  Цей  же  фільм  цим  починається  –  але  не  завершується.  Закінчується  ж  дивним  оптимізмом  –  веселою  клоунадою,  яка  символізує  радість  творчості  –  в  житті  насправді  є  сенс,  життя  це  радість,  треба  тільки  зрозуміти  це…  Виявляється,  що  «життя  це  свято»,  тільки  герою  соромно  і  важко  признатися  в  цьому  –  навіть  самому  собі.  Бо  навіщо  «збирати  обличчя  людей,  яких  ви  так  і  не  навчились  любити»…  І  хоча  шістдесяті  зараз  сприймаються  як  ретро,  але  мало  що  змінилося  і  все  повертається…  

Структура  фільму  парадоксальна.  Фільм  про  те,  як  знімали  цей  фільм.  У  глядача  складається  враження,  що  режисер  не  знав  про  що  б  йому  зняти  фільм  і  зняв  про  те,  що  він  не  знає  про  що  знімати  фільм.  Якесь  замикання  ідеї  на  собі.  Це  як  дракон,  що  ковтає  свій  хвіст…  А  в  якому  ще  фільмі  можна  знайти  нищівну  критику  на  сам  цей  же  фільм  –  тут  же  є  персонаж  –  кінокритик,  який  критикує  сценарій  цього  ж  фільму…  При  цьому  критикує  нищівно,  каменю  на  камені  не  лишаючи.  Це  щось  нове.  Як  було  так  і  лишається  Ніхто  більше  крім  Фелліні  такий  підхід  не  використав.  Головний  герой  –  це  по  суті  сам  Фелліні,  який  сумнівається,  шукає,  переживає  кризу  творчості.  

У  фільмі  буття  абсурдне.  І  ця  абсурдність  складається  з  уривків  фантасмагорій.  Шматків  картин  навколишнього  світу,  які  з  одного  боку  цілком  реальні,  з  іншого  –  втілення  якогось  безглуздя.  Купа  якихось  напівбожевільних  персонажів  які  просто  вдираються  в  будні  головного  героя,  що  не  розуміє  для  чого  і  хто  він  тут…  Якісь  уривки  спогадів,  кожен  з  яких  фантасмагорія  дитячого  гіпертрофованого  сприйняття  світу,  сни  головного  героя,  які  так  змішуються  з  реальністю  так,  що  межа  зникає,  герой  перестає  розуміти  –  де  закінчується  сон  і  починається  реальність,  і  чи  може  це  одне  і  те  ж  саме…  Буденність  перетворюється  у  містику,  у  загадкові  сюрреалістичні  картини.

Фільм  насичений  прихованими  цитатами.  І  в  першу  чергу  з  італійської  класики.  Це  дивно  для  модерністського  фільму.  Але  тут  поєднується  непоєднуване.  Сцени  на  кладовищі  і  спілкування  героя  з  давно  померлими  людьми  –  пряме  посилання  на  Данте  Аліґ'є́рі  і  його  подорож  до  пекла.  Сцени  вражають  своїм  трагізмом.  Навіть  сцена  самогубства  героя  –  чи  то  спроби  чи  то  у  сні  не  сприймається  так  трагічно.  Та  й  сам  головний  герой  як  Данте  «свій  шлях  життя  пройшов  наполовину  і  заблукав…»  Інші  ж  епізоди  своєю  комічністю  нагадують  епізоди  з  «Декамерону»  Джованні  Бокаччо  -    світ  змінився  з  часів  раннього  ренесансу  (чи  то  ні?)  але  світом  і  далі  править  розпуста…  Інші  ж  сцени  ліризмом  нагадують  тонку  сентиментальність  Франческо  Петрарки.  Розпуста  розпустою,  але  душа  ще  лишилася  в  тілі  і  не  продана…  

Естетика  фільму,  звісно,  модерністська.  Класика  тут  тільки  у  вигляді  слідів  на  сучасності,  спогадах.  Окремі  герої  фільму  навіть  живуть  виключно  концепціями  модернізму:  «Якби  ви  інколи  читали  обгортки  шоколадок,  замість  того,  щоб  їх  викидати,  ми  могли  б  уникнути  багатьох  розчарувань».  Щось  більш  модерністське  в  кіно  так  ніхто  і  не  сказав.  І  ось  в  цей  світ,  де  модерністське  все  –  від  окулярів  до  водонапірної  вежі,  входить  давнина,  нехай  у  вигляді  спогадів.  Уривки  давньої  історії  Італії  раптом  входять  в  сучасність.  Як  незамінний  атрибут.  Неможливо  втекти  від  власної  історії,  як  неможливо  втекти  від  себе.  Входить  у  реалії  модернізму  той  давній  італійський  традиційний  світ  виноробів  та  пастухів,  де  дітей  купають  в  вині,  бо  «хто  купається  в  вині,  той  стає  дорослим».

Образ  сну  невипадково  домінує  в  фільмі  –  суспільство  спить.  Перебуває  в  сталі  летаргічного  інтелектуального  сну.  Але  знову  ж  таки,  цей  сон  –  ілюзія,  режисер  говорить  нерозуміючому  його  глядачу:  «Ви  мене  не  надурите,  ви  тільки  прикидаєтесь,  що  спите!»  Навіть  діти  тут  говорять:  «Ми  не  повинні  спати  -  у  цю  ніч  портрети  рухають  очима».

 Інтелігент  у  сучасному  безглуздому  світі  перебуває  на  межі  божевілля  –  яким  чином  герой  фільму  не  втрачає  здорового  глузду  мандруючи  з  одного  епізоду  до  іншого  так  і  лишається  загадкою.  Може  тому,  що  він  філософствуючий  інтелектуал  в  собі.  Як  річ  в  собі  в  класичній  німецькій  філософії.  Він  внутрішньо  відсторонений  він  світу  сього  –  хоча  б  тому,  що  він  йому  чужий.  Для  нього  світ  існує  сам  по  собі,  а  його  «я»  -  саме  по  собі  і  живе  якимось  своїм  життям  філософствую  чого  аскета.  Йому,  зрештою,  все  одно  –  розуміють  його  чи  ні.  Безглуздя  навколишнього  світу  має  досить  посереднє  відношення  до  буття  його  «я».  Він  все  ходить  серед  людей,  серед  особистостей  далеко  не  пересічних,  які  філософствують  про  естетику  модернізму,  таємниці  психіки,  вплив  католицизму  на  формування  комунізму  (sic!  Совітська  цензура  тоді  це  пропустила!  Ще  б  хтось  з  героїв  пофілософствував  про  вплив  інквізиції  на  формування  сталінізму!),  але  герой  лишається  до  цих  інтелектуальний  розваг  і  пошуків  байдужим.  Він  ходить  серед  людей,  але  як  Заратуштра  бачить  тільки  уламки  людей.  Але  навіть  це  його  не  хвилює.  На  вічному  роздоріжжі  питання:  «Що  є  істина?»  занадто  міцно  засіло  в  його  голові.  До  героя  фільму  звертаються:  «Ви  як  справедлива  людина,  а  ви  італійці  всі  такі…»  -  так  і  хочеться  відповісти:  «Справді…»  Може  дійсно  світ  має  шанс  перейти  через  все  це  безглуздя  і  зажити  справжнім  життям,  де  особистість,  інтелект  -  в  пошані,  де  народи  мають  право  бути…  

(На  світлині  –  кадр  з  фільму.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397837
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.02.2013

Білий час

(Низка  хокку)

 «Я  розірву  кущів  кільце,
   Піду  з  галяви…»
           (Варлам  Шаламов)

     *      *      *
Здалося,  що  сніг.
Сива  паморозь  вкрила
Світ  у  свічаді…

     *      *      *
Тиша  –  мій  Всесвіт.
Прокидається  місто.
Сховку  немає…  

     *      *      *
Сивий  філософ
Пощез  серед  білого
Першого  снігу…

     *      *      *
Порожнеча.  Сніг.
Чиїсь  самотні  сліди.
Піду  назавжди…  

     *      *      *
Холодна  вода.
Тиша  глибини.  Спокій.
Люди  на  кризі.

     *      *      *
Холодний  вечір.
Навіть  дух  замерзає
Посеред  зими…

     *      *      *
Шматочки  часу.
Виблискує  паморозь.  
Годинник  людей.

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397666
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 02.02.2013

Якщо твій дім порожнеча…

«З  глини  роблять  глечики,  
але  цінність  глечиків  полягає  у  порожнечі  в  них.
Пробивають  вікна  і  двері,  щоб  зробити  дім,  
але  цінність  будинків  полягає  у  порожнечі  в  них.
Ось,  що  значить  корисність  буття  
і  придатність  небуття…»
               (Лао  Цзи  «Дао  Де  Цзін»)

Для  розуміння  художнього  твору  (а  шедевру  кіномистецтва  особливо)  необхідно  розуміти  культурне  середовище  в  якому  цей  твір  створювався.  Художньо-філософського  набутку,  світогляду  народу  серед  якого  цей  фільм  створювався.  Інакше  розуміння  фільму  буде  або  хибним,  або  спотвореним  і  глядач  може  прийти  до  абсолютно  невірних  висновків  щодо  змісту  фільму.  Про  це  мені  подумалось  після  перегляду  фільму  одного  нового  сучасного  режисера.  Який  не  увійшов,  а  увірвався  в  кінематограф,  створюючи  щось  принципово  нове,  досі  небачене  (хоче  вважається,  що  все  вже  було  і  зняти  щось  принципово  нове  просто  неможливо).  Я  маю  на  увазі  постать  корейського  кіномитця  на  ім’я  Кім  Кі  Дук  (хоча  правильно  вимовляти  Кім  Гі  Док  –김기덕  (кор.)).  Перший  фільм  цього  режисера  який  мені  пощастило  переглянути  називається  «Порожній  дім»  (2004)  («빈집»  -  «Пін  Ті»  -  «Вакантний»  (кор.)).  Потім  я,  звісно,  переглянув  і  інші  фільми  цього  нового  майстра  кіно,  але  вважаю,  що  саме  фільм  «Порожній  дім»  є  найкращим  фільмом,  який  створив  цей  художник  з  Країни  Ранкової  Свіжості,  його  шедевром,  пропуском  у  коло  геніїв  кінематографу…

Є  режисери  кіномова  яких  загальнодоступна,  які  говорять  вселюдськими  категоріями  добра  і  зла,  символами,  які  настільки  давні,  що  зрозумілі  кожному,  чиї  предки  тримали  в  руках  лук  і  стріли,  леміш  плуга  і  руків’я  меча,  сідлали  коней  і  пасли  стада.  Але  є  режисери  які  розмовляють  мовою  певної  культурної  традиції,  мовою  філософського  спадку  –  таких  зрозуміти  можна  тільки  підготовленому  глядачу,  який  розуміє  зміст  символів  конкретного  культурного  світу.  Інакше  втрачається  розуміння  самої  суті  твору,  або  твір  розуміється  принципово  невірно  (що  теж,  зрештою,  може  бути  цікавим)…  Саме  до  цієї  категорії  режисерів  належить  Кім  Кі  Дук.  Він  будує  фільми  опираючись  на  давні  традиції  корейської  культури,  філософії,  світогляду,  поезії,  театру…  Звичайно,  фільми  Кім  Кі  Дука  можна  дивитися  навіть  не  знаючи  хто  такі  Кім  Соволь  чи  Вон  Чхонсок  і  що  таке  сіджо.  І  чим  відрізняється  класичне  сідло  від  циклічного.  Але  для  розуміння  його  фільмів  потрібно  хоча  б  знати  основи  історії  далекосхідної  філософії:  конфуціанства,  даосизму,  буддизму  і  культурних  феноменів,  що  виросли  на  цих  філософських  ідеях.  

Перше,  що  впадає  в  око  це  інша  естетика,  інакше  розуміння  прекрасного  в  кіно,  аніж  звик  європейський  глядач.  Так,  дія  відбувається  в  сучасній  Кореї,  але  фільм  наповнений  атмосферою  споглядання,  медитації,  спокійного  зосередження.  Об’єктами  медитації  можуть  виступати  і  сучасні  автомобілі  і  фотографії  модернових  фотохудожників,  але  не  в  цьому  суть.  Під  час  споглядання  картинних  кадрів  (а  там  кожний  кадр  картина,  хоч  і  інколи  модернова)  все  більше  усвідомлюєш,  що  тут  важливий  не  об’єкт,  а  та  порожнеча  між  предметами,  яку  кожен  глядач  заповнює  сам.  І  чим  більше  порожнечі  в  кадрі  тим  більшим  глядач  може  наповнити  цю  порожнечу.  Якщо  на  початку  фільму  в  кадрі  є  маса  рухомих  предметів  і  подій,  то  в  кінці  фільму  герой  споглядає  голу  стіну.  І  що  цікаво,  що  ми  теж  бачимо  те,  що  бачить  герой,  те,  чого  насправді  немає.  «Насправді»?  Та  ми  починаємо  все  більше  розуміти  умовність  цього  «насправді»…  

Сюжет  фільму  хоч  і  несподіваний,  оригінальний,  але  на  диво  простий:  головний  герой,  ще  юнак,  практично  дитина,  має  дивне  хобі  –  він  залазить  у  чужі  будинки,  які  тимчасово  порожні  –  господарі  десь  поїхали.  І  не  для  того  щоб  щось  вкрасти  чи  нашкодити,  а  просто  так  –  заради  спортивного  інтересу,  заради  отієї  цікавості  на  якій  теж  тримається  життя.  Але  усвідомлюючи,  що  це  якось  негарно  –  входити  у  внутрішній  світ  чужої  людини,  наш  герой  компенсує  свій  поганий  вчинок  –  він  прибирає,  пере  брудну  білизну,  ремонтує  зламану  побутову  техніку.  Але  подорожуючи  маленьким  світом  чужих  людей  герой  інколи  спостерігає  яким  ницим,  нікчемним,  жахливим,  потворним  життям  люди  живуть.  Він  хоче  зникнути  зі  світу  людей  –  стати  непомітним,  невидимим  (і  йому  це  вдається  –  він  є,  але  зникає  з  поля  зору  людей).  І  подорожуючи  чужими  будинками  він  раптом  помічає.  що  він  не  один  такий  –  поруч  із  ним  є  ще  такі  ж  люди  -  чужі  для  всіх,  нескінченно  самотні…

Для  розуміння  цього  фільму  потрібно  в  першу  чергу  зрозуміти,  що  для  корейця  є  поняття  «дім»,  що  означає  дім  в  корейській  культурі,  у  традиційному  корейському  суспільстві  (яке  більш  патріархальне  ніж  будь-яке  далекосхідне  суспільство,  навіть  більше  ніж  давньокитайське).  Пояснити  цей  феномен  «гіперпатріархальності»  важко  –  він  лежить  в  площині  етногенезу  корейського  народу,  який  досі  лишається  загадкою  історії.  Можливо,  поєднання  палеоазійських  елементів,  алтайських  номадів  та  австранезійських  «народів  моря»  Пацефіди  і  породило  цю  патріархальність  (на  противагу  ізольованості  Японії  з  її  пережитками  матріархату  та  занадто  вже  давньої  цивілізованості  Китаю).  Поняття  «дім»  в  давній  Кореї  досить  близьке  до  поняття  «home»  в  англійській  культурі  після  зрілого  ренесансу.  Але  це  не  тотожне  середньовічному  європейському  «мій  дім  –  моя  фортеця»  чи  вікторіанському  «мій  дім  –  моя  приватна  власність».  У  давній  Кореї  мій  дім  –  це  мій  внутрішній  світ.  Дух  як  такий  (з  точки  зору  далекосхідної  філософської  традиції)  має  чисельні  оболонки  –  тіло,  потім  одяг,  потім  дім  і  потім  суспільство.  Кожною  із  цих  оболонок  людина  створює  своє  «я»  -  звісно,  ілюзорне,  тимчасове,  миттєве,  але  «я».  Особистість  це  те,  що  людина  створює.  Дім  це  одна  із  огорож  особистості,  які  людина  створює  впорядковуючи  світ,  які  і  визначають  цивілізованість,  оцю  «гуманність,  «людяність»  -  «жень»  конфуціанства.  Поняття  дому  носило  сакральний  характер.  У  традиційному  корейському  суспільстві  навіть  заарештовувати  злочинців  не  можна  було  в  домі  –  для  цього  викликали  людину  в  управу  або  за  межі  дому.  Дім  усвідомлювався  не  як  накопичення  речей,  а  як  певна  порожнеча  відгороджена  від  іншої  частини  світу.  Це  спосіб  впорядкування  Хаосу.  

Героя  фільму  цікавить  саме  входження,  зазирання  в  світ  інших  людей.  Зазираючи  в  дім  він  зазирає  в  душу,  бо  дім  є  реалізацією  душі  в  предметах.  Герой  поступово  мандрує  від  сучасних  «ніяких»  квартир,  що  ерзацом  дому,  квартир  порожніх  людей,  до  помешкань  традиції,  які  збудовані  за  давніми  предковічними  канонами  і  живуть  вічністю  і  красою.  До  помешкань,  де  дім  гармонійно  і  поступово  переходить  в  сад,  де  кожна  річ  є  втіленням  краси  –  простої,  але  вічної…  Герой  входить  у  порожній  дім,  який  інколи  виявляється  зовсім  не  порожнім  –  нібито,  але  по  суті  порожнім.  Бо  головний  принцип  традиційного  корейського  дому  це  багатофункціональність  порожнечі.  Вона  є  знаком  органічної  повноти  буття  роду,  а  значить  основою  естетичного  начала  в  людському  житті,  втіленням  кланової  ієрархії.  Ця  порожнеча  дому  є  сукупністю  місць  –  сукупністю  динамічною,  що  вказує  на  вічне  оновлення  якостей  простору.  Тому  в  корейському  домі  відсутні  будь-які  загальні  правила  його  організації.  Кожний  предмет  у  домі  і  кожна  його  частина  мають  виражену  індивідуальність,  але  вони  тільки  частина  стилістично  поєднаної  різноманітності  форм  і  ритмів.  Звідси  і  основна  риса  корейського  дому  –  благородна  стриманість.  Кожна  річ  в  домі  повинна  явити  в  собі  і  через  себе  всю  повноту  буття,  зіштовхнутись  із  вічноіснуючим.  Дім  повідомляє  нам  про  Єдину  Метаморфозу  буття.    

Фільм  просякнутий  буддиською  та  даоською  ідеєю  Порожнечі  як  першооснови  буття.  Герой  подорожує  з  однієї  порожнечі  в  іншу,  намагається  злитися  з  порожнечею,  стати  нічим,  злитися  з  цим  вічним  Ніщо.  Фільм  завершується  сюрреалістично  –  герої  досягли  цього  –  вони  стають  невагомими  і  невидими  для  оточуючих  людей.  Вони  стають  на  вагу  і  вага  показує  нуль.  Вони  і  є  і  їх  не  існує  одночасно.  Герої  зникають  для  суєтного  і  брудного  світу  сучасного  суспільства  (і  не  тільки  сучасного,  нажаль),  але  вони  є  для  свого  світу  –  одухотвореного.

Головні  герої  фільму  не  розмовляють  ні  між  собою,  ні  з  іншими  людьми.  Протягом  всього  фільму  вони  мовчать.  З  іншими  людьми  їм  говорити  немає  сенсу  –  вони  все  одно  їх  не  зрозуміють,  між  собою  говорити  –  теж  немає  сенсу  –  і  так  все  зрозуміло  і  без  слів.  О,  як  це  нагадує  вислів  Чжуан  Цзи:  «Знайти  б  мені  людину,  яка  забула  слова  і  поговорити  б  з  нею!»  Герої  справді  розмовляють,  але  без  слів.  Вони  розмовляють  образами,  предметами,  знаками,  поняттями,  вчинками.  Ці  знаки  змістовні,  наповнені  сенсом,  але  водночас  зрозумілі  тільки  для  них  двох.  Сексуальність  існує,  але  вона  лишається  за  кадром  –  для  героїв  це  лише  шлях,  засіб,  а  не  мета.  Крім  знаків  герої  розмовляють  ще  музикою.  І  не  обов’язково  корейською…  

Найбільше  вражають,  звісно,  сцени,  коли  герої  починають  бавитись  неіснуючими  предметами.  І  дивно  –  оточуючі  люди  починають  вірити  в  реальність  цієї  гри  і  цих  предметів,  включаються  в  цю  гру.  Виникає  думка  –  а  що  є  реальність?  Які  предмети  існують  насправді  –  ті  що  бачимо  ми,  чи  ті,  які  бачать  герої?  

Герої  йдуть  до  просвітлення,  події  навколо  них  і  їх  внутрішнього  світу  підштовхують  їх  до  цього.  Живуть  герої  ритуалізованим  життям.  Багато  їх  вчинків  є  лише  необхідним  ритуалом  життя.  І  вони  здійснюють  цей  ритуал  навіть  якщо  це  небезпечно,  навіть  якщо  це  є  ризикованим  для  життя.  Бо  ритуал  з  точки  зору  конфуціанства  є  однією  з  основ  суспільства  і  світу  сього  –  ритуал  це  втілення  Волі  Неба  –  першооснови  світу.  І  здійснюючи  ритуал  людина  приєднується  до  космічного  циклу,  до  потоку  буття  Всесвіту.  У  фільмі  на  диво  вдало  поєднуються  ідеї  конфуціанства,  даосизму  та  буддизму  –  у  рідкісній  у  наш  час  гармонії.

І  байдуже,  що  ці  ритуали  здійснюються  у  порожніх  будинках.  Бо  кожний  дім  порожній.  Бо  кожен  дім  –  Порожнеча.  Твій  дім  –  Порожнеча.  І  ти  зрозумієш  це.  Ти  прийдеш  до  цього…

Головний  слоган  фільму  вимовляє,  звісно,  не  наш  мовчазний  герой  і  не  його  мовчазна  подружка  –  вимовляє  поліцейський:  «Ти  хочеш  зникнути  з  цього  світу?  Якщо  ти  це  зробиш,  то  я  тебе  вб’ю!»  І  головне,  що  не  відчувається  абсурдність  цього  виразу…

Для  мене  Кім  Кі  Дук  приємний  не  тільки  прихованою  філософічністю  –  ідеєю  повернення  до  традиційних  цінностей.  Яких  в  цьому  «модерновому»  світі  стає  все  менше…  

(На  світлині  –  кадр  з  фільму)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394334
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.01.2013

Розмова з сивим їжаком

«Кілька  років  тому  я  дізнався  від  Шефа…  телефонний  номер  Бога.»
 (Харукі  Муракамі)                            

Мандрую  на  схід.  
За  барханом  бархан.
Стежа  каравану  долає  
Черговий  перевал.
Мандрую  на  схід.
У  моїх  черевиках
За  халявами  сховані  
Твори  Германа  Гессе  потріпані.
На  пам'ять  цитую  Лі  Бо
Коли  пересохле  горло
Про  воду  хрипить.
Серед  ночі  наснився  Конфуцій.
Очі  розплющив,  а  зорі
Гронами  виснуть
В  колодязі  марив  моїх
Чи  то  медитацій.
Дослухаюсь  до  звуків  пустелі.
Сивий  їжак  
Приніс  мені  яблуко  істини
Маленької,  як  чайник  Хайяма
І  пошепки
Відкрив  таїну
Про  те,  що  життя  наше  сон  -  
Тільки  сон…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=388905
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 31.12.2012

Медитація просвітленого Дон Кіхота

«Я  б  теж  не  проти  зрадіти!  …  
Тільки  ж  ніяк  не  згадаю  правила,
як  це  робиться.»
                   (Льюїс  Керрол)

Я  хочу  написати  про  фільм  «Межі  контролю  («The  Limits  of  Control»  -  англ.)  який  подарував  нам  -  грішним  і  непросвітленим  режисер  Джім  Джармуш  (Jim  Jarmusch).  І  то  не  колись  за  царя  Бориса  (чи  то  Панька),  а  у  2008  році.  Для  альтернативного  кінематографу  це  фільм  можна  сказати  свіжий  –  ще  пахне  фарбою  якою  розмальовують  фасади  будинків  у  місті  з  дивною  назвою  Сінема.  Тільки  не  питайте  чому  я  хочу  написати  про  цей  фільм.  Взагалі  ніколи  не  питайте  «чому».  Тим  паче  тих,  хто  сховав  своє  «чому»  у  пустелі  поміж  старими  колючими  кактусами.  І  не  кажіть  (і  ти  паче  не  пишіть):  «Він  «вкурив»  цей  фільм,  а  ми  ні,  тому  він  пише,  а  ми  читаємо».  Я  не  гіпі.  А  якщо  я  і  бував  в  Катманду,  то  ненароком.  А  якщо  я    і  гіпі,  то  лишень  трохи.  Лишень  на  саму  цяпочку.  Ну  ось  на  скількочки…  А  якщо  і  «вкурив»  черговий  андеграундний  шедевр,  то  тільки  тому,  що  так  воно  є.  

Ми  вже  звикли,  що  Джармуш  це  інше  кіно.  Не  для  всіх.  Лишень  для  нас  –  тобто  для  тебе  і  для  мене.  Ну,  ще,  для  тих  хто.  Вся  проблема  (якої  немає),  як  багато  цих  «ми»  -  тих  хто  черговий  дивний  та  химерний  фільм  «вкурив»  і  не  поїхав  дахом.  А  якщо  і  поїхав,  то  не  від  фільму.  І  всі  звикли,  що  Джармуш  зрозумілий  не  всім.  Точніше  всі  прикидаються,  що  Джармуш  їм  не  зрозумілий.  А  не  «всі»  прикидаються,  що  вони  його  зрозуміли.  Спробуйте  повірити,  що  я  його  зрозумів,  тому  про  нього  пишу.  А  можете  і  не  пробувати.  Це  абсолютно  не  вплине  на  фільм,  на  розуміння.  І  загалі  не  вплине.  Ні  на  що.  Хоча  б  тому,  що  немає  того  на  що  можна  впливати.  Отієї  «реальності».  Бо  вона  в  кожного  своя.  Тільки  не  реальність,  а  ілюзія.  Яку  створює  невідомо  хто,  а  може  просто  кожен  сам  собі.  Або  не  створює,  бо  немає  чого  створювати….  

Ми  так  звикли  звикати.  Але  попри  це  Джармуш  створив  новий  шедевр  який  не  вписується  нікуди,  навіть  у  його  дивовижний  ні  на  що  не  схожий  стиль.  І  світ.  Я  цей  фільм  не  «подивився»,  я  цей  фільм  пережив.  Більшість  своїх  думок  з  приводу  я  сховаю  в  темну  скриню  (даруйте).  Але  дещо  скажу.  Бо  досі  під  враженням.

Найперше  відчуття,  що  це  взагалі  не  фільм.  Це  медитація.  Медитація  на  тему  Іспанії.  Ніколи  не  думав,  що  Іспанія  може  бути  об’єктом  чисто  буддистської  медитації.  Виявляється  може.  Іспанію,  виявляється,  можна  спокійно  споглядати.  Не  божеволіти  від  фламенко,  андалузьких  гітар  та  кориди,  не  згорати  у  полум’ї  інквізиторського  сонця  «Сієсти»,  а  саме  спокійно  споглядати.  Цю  пустелю  життя.  Якось  звик  до  того,  що  Іспанія  це  вир,  пристрасті,  емоції.  А  тут  між  поняттями  «Іспанія»  і  «спокій»  поставлено  знак  рівності.  Я  дано  не  бачив  такого  глибоко  медитативного  фільму.  Герой  не  діє  –  він  медитує  на  тему  «буття»,  а  Іспанія  як  фон  і  спосіб.  

Герой  фільму  мені  нагадав  медитуючого  Дон  Кіхота,  в  якого  ідеєю  стала  не  Дульсінея,  а  Істина.  І  не  просто  медитуючого  –  просвітленого  Дон  Кіхота.  Лицаря  сумного  Образу  який  став  Бодхісатвою.  Лишився  в  цьому  світі  ілюзій  і  мороку,  щоб  вести  інших  людей  до  просвітлення…  

Фільм  абсурдний  і  навіть  сюрреалістичний.  Вчинки  героїв  нелогічні,  видаються  невтаємниченим  безглуздими,  позбавленими  сенсу.  Самі  ж  герої  іноді  нагадують  божевільних,  що  грають  ролі  у  якійсь  виставі,  яку  вигадав  їх  хворий  розум.  Тільки  насправді  вони  розуміють  цей  божевільний  світ  краще  ніж  будь-хто.  Абсурдність  і  сюрреалістичність  на  фоні  Іспанії  не  дивна,  ба,  навіть,  закономірна.  Іспанія  це  батьківщина  Сальвадора  Далі.  До  істини  тут  ідуть  шляхом  нагромадження  парадоксів.  У  фільмі  немає  «Палаючого  жирафа»,  зате  герой  будує  своє  життя  з  картин  художників-авангардистів.  І  музики.  

У  фільми  простежується  елементи  вестерну  –  принаймні  на  рівні  психології  героїв.  Вестерн  як  жанр  і  стиль  мистецтва  має  два  корені  –  Ірландію  з  її  відчайдушними  людьми,  що  втратили  землю  під  ногами,  у  яких  «всі  війни  веселі,  всі  пісні  сумні»  та  Іспанію  з  її  вічною  конкістою  –  відвоюванням  чи  то  раю,  чи  то  землі  незнаної.  

У  фільмі  незвичний  (навіть  для  Джармуша)  слоган.  Незвично  довгий  слоган,  що  повторюється  багато  разів  різними  героями  і  навіть  співається:  «Той,  хто  думає,  що  він  важливіший  за  інших,  повинен  піти  на  кладовище.  Там  він  зрозуміє,  що  життя  -  це  не  більше,  ніж  жменя  попелу».  Герої  переконані  в  цьому,  навіть  готові  померти  за  це.  І  на  автомобілі,  що  везе  їх  через  пустелю,  вони  написали:  «Життя  нічого  не  вартує».  Як  прикро,  що  вони  глибоко  праві.

Перед  нами  сучасна  Іспанія.  Але  Іспанія  не  буває  сучасною.  Є  такі  країни,  які  не  бувають  сучасними.  Занадто  багато  вони  пережили,  занадто  глибокі  в  цих  країнах  колодязі  історії,  щоб  вони  змогли  бути  «сучасними».  В  Іспанії  особливо  гостро  відчувається,  що  ця  країна  пережила  громадянську  війну.  Взагалі,  всі  країни  діляться  на  дві  групи  –  ті,  що  пережили  громадянську  війну,  і  ті  для  яких  це  абстракція.  Чи  то  передчуття.  «Передчуття  громадянської  війни».  Громадянська  війна  лишає  настільки  глибокий  відбиток  на  кожному  камені  будь-якої  країни,  на  душах  ще  ненароджених  людей,  який  не  зітреться  ніколи.  Якщо  не  вірите  –  порівняйте  Швецію  та  Ірландію.  У  фільмі  відчувається  (на  рівні  нервів)  Гемінгвей  з  його  фаталістичним  «По  кому  подзвін».  Ах,  Ернест,  Ернест…  Що  забув  ти  в  країні  мертвої  землі?

Герой  фільму  це  не  тільки  Дон  Кіхот  який  досяг  просвітлення.  Цей  гідальго,  який    ще  й  не  читаючи  Ніцше  став  надлюдиною.  Досяг  цієї  «вищої  межі»  самоконтролю  про  яку  мріяв  Конфуцій.  

У  кінці  фільму  герой  розчиняється  в  юрбі.  Хоча  самої  юрби  ми  не  бачимо.  Навколо  тільки  пустеля  –  чи  то  міста  чи  то  випаленої  сонцем  землі.  Але  ми  про  це  здогадуємось.  Бо  найпростіший  спосіб  зникнути  –  це  розчинитись  у  юрбі.  Зробити  вигляд,  що  ти  нібито  такий  як  усі…  

Джім  Джармуш  цим  фільмом  якось  зумів  так  невимушено  всім  нам  сказати  –  постмодернізм  живий.  А  я  вже  замовив  вінок  на  його  могилу…  Як  я  помилявся…  

(На  світлині  –  кадр  з  фільму)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387991
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.12.2012

Останній лицар епохи модерн

«Я  нічого  не  лишу.  Я  нічого  не  хочу  лишати  після  себе.»
                           (Ернест  Гемінгвей)

 Десятиліття  бувають  сірі,  бувають  задушливі,  а  бувають  яскраві,  перенасичені  подіями  в  повітряному  океані  культури  і  мистецтва.  У  химерному  і  страшному  ХХ  столітті  найяскравішими  і  найбурхливішими  (з  естетичної  точки  зору)  роками  були  шістдесяті.  По  яскравості  і  різноманітності  літературної  палітри  їх  можна  хіба  що  порівняти  з  двадцятими  роками.  Це  було  свого  роду  друге  пришестя  двадцятих.  Тільки  вже  не  як  постскріптум  до  епохи  модерн,  а  передмова  до  постмодернізму.  І  в  ці  колоритні  роки  (хто  пам’ятає....  А  хто  памятає?  Який  старий  дивак?)  на  книжковій  поличці  кожного  поважаючого  себе  інтелігента  по  цей  бік  залізної  завіси  (не  плутати  з  бамбуковою)  стояв  притулений  до  товстих  підписних  томів  портрет  Ернеста  Гемінгвея.  Це  не  був  культ  чи  мода.  І  зовсім  не  поклоніння.  Це  будо  щире  захоплення,  це  був  феномен  часу.  Феномен  який  досі  не  поснений  до  кінця.  І  відповідь  на  пиання:  «Чому?»  -  важливіша  ніж  воднева  бомба  для  розуміння  епохи  і  нас  серед  отого  (мало  не  сказав  цього,  хоча  всі  ми  нинішні,  хто  хоч  раз  спробував  щось  написати,  як  літератори  сповиті  там  і  тоді  –  серед  бубнявіючих  паростків  капусти  шітдесятих.  Навіть  якщо  народились  у  постмодернові  дев’яності...)  мережива  ідей  та  думок  –  невисловлених,  сказаних  пошепки  чи  то  криком  на  всю  потужність  легень.  

 Отже  –  чому  Ернест  Гемінгвей  –  і  саме  тоді.  Інші  бородаті  –  від  Маркса  до  Леніна  (з  Толстим  включно)  були  якось  відсунуті  набік.  Якщо  їх  портрети  ще  стояли  на  поличках,  то  всі  робили  вигляд,  що  цих  портретів  не  існує.  (Леніна  почали  чомусь  називати  «Лукічом»  і  казати,  що  «Лукіч  все  опошлив».)  Саме  не  існує.  І  то  саме  не  Джек  Лондон,  який  так  був  співзвучний  романтикам  свободи  та  мінімалізму,  не  парадоксальний  Айнштайн  (а  як  тоді  любили  мислити  парадоксами!)  і  навть  не  Марк  Твен  (і  то  для  покоління  яке  вміло  цінувати  жарт!).  І  зауважте  не  в  середовищі  гіпі  чи  носіїв  молодіжної  субкультури  (хоча  в  ті  роки  всі  відчували  себе  молодими),  а  саме  в  середовищі  зрілих  інтелігентів  –  і  то  різних  –  від  фрондуючих  «комсомольських  вожаків»  до  дисидентів,  що  друкуватися  в  офіційних  газетах  вважали  образою  для  своєї  честі.  У  чому  був  феномен  захоплення  Гемінгвеєм  тоді?  Безумовно,  не  в  його  екзотчності  (хоча  всі  читачі  «Снігів  Кілімаджаро»  жили  з  впевненістю,  що  в  Африці  вони  побували  насправді,  а  не  в  своїх  фантазіях),  і  не  його  «західності»  -  мода  на  Захід  ще  не  прийшла,  і  не  в  його  «дозволеності»  -  Ремарка  і  Тагора  теж  дозволяли  –  а  вони  ще  більш  екзотичні  і  ще  більш  «дозволені».  Начебто  справжня  література  потребує  «дозволу»…  Тут  справа  в  іншому...

 Гемінгвей  відвертий.  Навіть  тіні  лицемірства  несумісні  з  його  прямим  і  суворим  світоглядом.  З  його  міцними  руками,  що  звикли  тримати  рушницю,  а  не  авторучку.  Якщо  він  ненавидить,  то  ненавидить  щиро.  Якщо  чимось  захоплюється,  то  теж  щиро.  І  це  в  світі  суцільного  лицемірства  і  брехні,  яким  просто  просякнуто  було  тодішнє  суспільство.  І  це  не  могло  не  імпонувати.  Всім.  Його  проза  правдива  –  там  немає  отієї  «внутрішньої  цензури»  якою  просякнута  була  вся  література  –  від  офіційної  «соцреалістичної»  до  андеграундної  –  написаної  «в  стіл»  невідомо  для  яких  прийдешніх  читачів  у  майбутнє  існування  яких  навіть  автори  не  вірили.  А  тут  –  повна  відвертість.  Автор  писав  саме  те,  що  думав,  як  відчував  і  як  сприймав  світ  –  це  було  нечувано,  це  було  забуте.  Тодішній  «соцреалізм»  насправді  був  далекий  від  реалізму  –  це  була  суцільна  фантазія  та  вигадка:  неіснуючі  персонажі  діяли  в  неіснуючому  часопросторі  (Толкін  відпочиває).  Тільки  ця  фантазія  була  нудна  і  наперед  запрограмована.  І  ніякого  реалізму  –  це  теж  було  відомо  наперед.  Будь-який  реалізм  був  небезпечний  –  виглядав  як  «наклеп  на  лад».  А  тут  –  на  тобі  –  справжній  реалізм  –  життя  без  прикрас  –  натуральне  –  таке  як  воно  є.  Життя  в  ХХ  столітті  стало  жорстоким  і  страшним,  людина  як  індивід  стала  нічим  –  «жменею  таборового  пилу»,  «гарматним  м’ясом»,  життя  людське  перестало  цінуватися  взагалі  –  особливо  в  деяких  суспільствах.  Мільйони  людей  стали  частиною  якось  величезного  безглуздого  жертвоприношення.  І  цей  жорстокий  світ  постає  у  творах  Гемінгвея  без  прикрас  і  масок.  Жорстокість  світу  сього  замальовується  чесно,  але  без  цинізму.  Я  тільки  за  це  поставив  би  йому  пам’ятник  –  це  треба  зуміти  –  в  цинічному  світі  не  тати  циніком.  І  при  цьому  не  розповідати  людям  утопічну  казочку,  а  говорити  сувору  правду.  «Переможець  не  отримує  нічого»  -  це  суворі  реалії  і  треба  лишатися  людиною  в  цих  реаліях.  Це  світ  у  якому  «про  мертвих  можна  сказати  тільки  те,  що  вони  мертві».  Мужньо  сприймати  ці  реалії  і  боротися  з  ними,  а  не  розкисати  чи  впадати  у  відчай.  Його  проза  –  це  справжня  чоловіча  проза  –  без  зайвих  сентиментальностей.  Проза  сильних  людей,  які  вміють  і  люблять  дивитися  в  обличчя  небезпеці,  які  зустрічають  свою  смерть  як  даність,  як  неминучу  буденність,  без  страху  і  навіть  без  негативних  емоцій:  «Яке  мені  діло  звідки  ти  прийшов?  Ви  всі  приходите  з  якихось  жахливих  місць,  і  знову  всі  йдете  туди.»  

 Його  герої  реальні  живі  люди.  Справжні.  Не  вигадані  «святі»  матеріалізму  без  вад,  сумнівів  та  недоліків  (яких  не  буває).    І  ця  «натуральність»,  справжність  героїв  не  могла  не  захоплювати  покоління  шістдесятих.  Це  покоління  хотіло,  жадало  сказати  правду,  для  якої  інколи  бракувало  слів.  І  ці  слова  раптом  знаходились.  Випливали  з  творів  цього  бородатого  і  справжнього  чоловіка  –  мисливця  і  рибалки.  «Нинішні  політики  нагадують  мені  ту  каламуть,  яка  лишається  на  дні  пивного  горня,  в  яке  повії  накидали  недопалків»  -  зауважте,  сказано  про  політиків  взагалі,  без  прив’язки  до  якось  суспільного  ладу  чи  країни.  О,  як  це  колоритно  характеризує  і  деяких  нинішніх  політиків,  вже  початку  ХХІ  століття.  

 Гемінгвей,  як  митець,  сформувався  в  двадцяті  роки  –  колоритні  і  яскраві,  –  напевно,  найбільш  колоритні  та  яскраві  в  ХХ  столітті.  Ці  роки  були  свого  роду  апогеєм  модернізму.  Епоха  модерн  знайшла  в  них  своє  довершення,  свій  останній  злет.  І  вже  не  у  формі  декаденсу  чи  містики  (хоча  кожен  декаденс  це  в  першу  чергу  містика),  а  у  формі  «свята,  яке  завжди  з  тобою»  -  це  Ернест  сказав,  звісно,  про  Париж,  але  це  можна  було  сказати  і  про  епоху.  У  двадцяті  роки  люди  веселилися,  як  в  останнє,  насолоджувались  життям,  як  в  останнє,  саме  мистецтво  було  насичене  ось  цими  переживаннями  –  радіємо,  бо  ця  радість  остання.  

 Матеріалізм  Гемінгвея  суворий.  Він  не  залишає  людині  ніяких  надій,  ніяких  ілюзій.  Таким  є  не  тільки  матеріалізм  і  реалізм  Гемінгвея  –  таким  є  матеріалізм  і  реалізм  взагалі  –  безнадійним.  Ми  жменя  праху,  далі  тільки  велике  Ніщо.  Ми  нікому  не  потрібні,  і  нам  ніхто  не  потрібен.  Єдина  втіха  –  прожити  це  життя  яскраво,  відчути  цю  шалену  гру  зі  смертю  в  покер  в  повній  мірі,  до  кінця.  І  програти  в  решті  решт,  бо  переможців  в  цій  грі  не  буває.  А  якщо  й  бувають,  то  «переможець  не  отримує  нічого»,  точніше  отримує,  але  Ніщо.  Життя  (з  точки  зору  Ернеста  Гемінгвея)  це  трагедія,  позбавлена  сенсу.  Але  в  цій  трагедії  людина  має  право  на  свободу.  Якщо  не  на  свободу  в  житті,  то  на  свободу  в  смерті.  Не  знаю,  як  його  переклади  пропустила  совітська  цензура  –  він  же  навіть  не  «попутник»  комунізму.  Свобода  для  Гемінгвея  абсолютний  ідеал,  те  єдине,  чим  він  жив.  Його  позитивні  репліки  в  адресу  лівих  режимів  в  різних  країнах  –  це  лише  спосіб  демонструвати  свою  індивідуальну  свободу  –  не  більше.  Йому  ж  була  огидна  будь-яка  цензура:  «Не  дивлячись  на  будь-яку  цензуру,  народ  все  одно  довідається  правду…»  Комунізм  з  його  несвободою  був  йому  такий  же  огидний  як  і  фашизм.  Просто  Ернест  міг  писати  лише  про  те,  що  бачив.  Інакше  його  реалізм  не  був  би  щирим.  Для  того,  щоб  писати  про  комунізм,  він  мусив  би  жити  в  совітах  –  навіть  не  бувати  з  візитом,  а  жити.  А  цього  він  зробити  не  міг  –  він  хоч  і  був  потенційним  самогубцем,  але  не  божевільним.  Культ  свободи  особистості  –  ось  що  захоплювало  і  зачаровувало  інтелігентів  шістдесятих  років!  Ось,  що  зводило  їх  з  розуму.  І  саме  тому  цей  бородатий  дивак  запалював  душі  своїм  не  модним  уже  на  той  час  реалізмом.

 Колись  в  молодості  він  дивувався:  «Он  він  який,  Париж!»  І  оце  здивування  лишилося  у  всіх  його  творах:  «Так  он  воно  яке,  життя!»  І  це  здивування  щире,  чесне.  Чесність  з  самим  собою  –  ось  що  було  головним  для  Гемінгвея.  «Людина  повинна  знайти  те,  що  не  можна  втратити».  Тільки  де  його  шукати  і  хоч  яке  воно  приблизно…  Чи  хоч  сам  він  знайшов  в  своєму  житті  оте  «те»…

 Сучасна  література  нагадує  вино.  Інколи  терпкий,  міцний,  запашний  мускат.  Інколи  каламутну,  прокислу,  смердючу  «бормотуху».  Кому  як  пощастить.  Що  скоштувати.  І  що  кому  пасує.  Твори  Гемінгвея  –  це  віскі.  Прозоре,  міцне,  гірке  ірландське  віскі.    Можна  його  пити  розбавленим,  можна  обпікати  уста  і  серце.  Але  стережіться,  щоб  воно  не  звалило  вас  з  ніг.  Світогляд  Гемінгвея  густо  замішаний  філософією  Ніцше.  А  хто  в  епоху  модерн  чи  одразу  опісля  не  зачитувався  висловами  Заратустри  і  кого  не  ніс  у  нескінченність  вихор  цього  божевільного  філософа  з  його  вірою  в  життя  та  людину,  що  стане  колись  надлюдиною?  Тільки  у  Максима  Горького  в  творах  погано  перетравлене  ніцшеанство,  а  тут  –  добре  перетравлене.  Ще  й  поєднане  з  філософією  свободи.  Такий  синтез  просто  приречений  бути  вибухонебезпечним.  У  совковому  середовищі  інтелігент  уявлення  не  мав  про  Ніцше.  А  тут  піднесли  його  філософію  у  такій  гострій  приправі  і  з  таким  соусом.

 Лицарі  в  романську  чи  готичну  епоху  жили  вірою.  Хай  навіть  не  у  вищу  доцільність  світу  і  не  абсолютний  довершений  дух,  а  в  Прекрасну  Даму.  Але  вірили.  І  віра  була  стержнем  їх  життя.  Тут  же  –  в  епоху  модерн  і  після  (о,  цей  постмодерн!  Ми  досі  живемо  там.  Чи  тут…)  віри  і  надії  у  людини  не  лишилося.  Можна  спробувати  знайти  (звісно),  але  для  чого…  І  в  лицаря  епохи  модерн  не  лишається  жодного  ґрунту  для  мужності  –  крім  самої  мужності.  І  він  мусив  прожити  саме  так    -  полюючи  на  слонів  і  левів,  ловлячи  великих  хижих  риб  в  океані.  Бавлячись  зі  смертю  в  рулетку.  Але  завжди  вигравав.  Але  так  не  повинно  було  бути.  Він  зіграв  зі  смертю  в  цю  гру  останній  раз  –  і  дав  їй  можливість  виграти.  Він  справді  був  лицарем.  І  вбивав  тварин  і  ворогів  на  війні  не  тому,  що  відчував  потребу  у  цьому  чи  ненависть  –  він  хотів  відчути,  що  сам  ще  живий.  Часто  двобій  був  не  засобом,  а  самоціллю.  Способом  бути.  Це  далеко  від  буддизму  з  яким  в  Ернеста  спільне  розуміння  суті  життя.  Але  він  не  міг  в  принципі  іти  до  спокою  і  нірвани  –  спокій  йому  був  не  потрібен.  Він  закреслив  своє  життя  тільки  тому,  що  в  кожній  грій  треба  вчасно  поставити  крапку.  І  він  цю  крапку  поставив  вчасно  –  після  модерну  настали  роки  культурної  деградації  –  всі  жили  минулим  –  спогадами  про  епоху  модерн.  Ця  епоха  «ніякості»  -  тридцяті,  сорокові,  п’ятдесяті  роки  –  завершилась.  Починалась  нова  епоха,  в  якій  останнім  лицарям  модерну  вже  не  було  місця.

 Не  буду  приховувати  –  я  частенько  перечитую  його  мужні  твори,  і  не  тільки  тоді,  коли  їду  в  гори,  чи  в  край  богом  забутої  землі,  куди  крук  ще  не  заносив  кісток  білої  людини.  І  я  поважаю  його  вибір  поставити  крапку  в  своєму  житті  літератора  саме  таким  способом.  Це,  принаймні,  чесно.

 (Світлина  з  мережі.  На  світлині  портрет.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380754
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.11.2012

Легенда про все

«…  Гірке  вино  поезії
       Мушу  пити  сам.»
     (Богдан-Ігор  Антонич)

Чомусь  Богдана-Ігоря  Антонича  всі  сприймають  виключно  як  матеріаліста  і  співця  «незнищенності  матерії»  -  модної  в  прагматичному  ХІХ  столітті  теми.  Хоча  я  бачу  його  в  першу  чергу  містиком.  І  то  саме  католицьким  містиком.  І  зовсім  не  тому,  що  в  його  творах  як  ніде  відчувається  дух  давнього  міста,  насиченого  духом  псевдоготики.  

Католицизм  більш  «темна»  різновидність  християнства  ніж  православ’я.  Сутінки  готичних  храмів  темніші  і  більш  моторошні,  ніж  ті  пошуки  світла  з  гори,  очікування  світлого  чуда  у  темряві  світу  сього,  яке  ми  бачимо  в  східному  християнстві  –  від  коптів  до  кам’яних  одкровень  вірменського  григоріанства.  Чи  світлою  приземленістю  і  сакралізованою  тілесністю  аріанства.  Але  ця  «темність»  -  до  чорноти  –  католицизму  дозволяє  йому  зазирнути  більш  глибоко  у  ту  безодню  порожнечі,  якою  і  є  світ.  Всесвіт,  це  нескінченна  порожнеча  і  чорнота,  з  мізерно  малими  спалахами  світла  і  матерії,  які  в  свою  чергу  теж  є  різновидністю  порожнечі.  Це  особливо  відчувається  у  фугах  Баха  –  особливо  в  мінорних.  Ну,  хто,  хто  ще  в  музиці  зумів  сказати  так  відверто  і  просто:  «Всі  люди  повинні  померти»?  Так  далеко  в  Велику  Порожнечу  світу  сього  не  змогли  зазирнути  навіть  музиканти  Тібету,  хоча  їм  то,  їм…  Так  і  хотілось  написати:  «Сам  Бог  велів»,  але  ні  –  не  написалося.  І  зовсім  не  тому,  що  в  філософії  буддизму  цей  термін  не  використовують.  Але  говорять  про  те  ж  саме,  тільки  іншими  словами.  
Написав  ось  це,  уявив  собі  оту  нескінченність  порожнечі  і  якось  болісно  подумалось:  і  як  Йому  там  –  у  нескінченній  порожнечі  Вічності  дивитися  на  жменьку  тимчасово  палаючих  «вуглинок»,  яку  ми  називаємо  Всесвітом.  
Думки  про  нескінченність  неминуче  приводять  до  поняття  Бога.  Просто  буддисти  це  поняття  назвали  Порожнечею.  Татусь  Гільйотен  колись  сказав:  «Ви  почуєте  тільки  легкий  подих  вітру…»  Він  у  своєму  механістично-матеріалістичному  ХVIII  Руссо  та  Вольтера  навіть  не  задавав  собі  питання:  «А  далі  куди?  А  ЩО,  власне,  далі?  За  цим  легким  подихом  вітру…»  
Коли  я  читав  вірші  Богдана-Ігоря  Антонича  з  книги  «Велика  гармонія»  в  першу  чергу  вразило  ось  що.  1933  рік,  поруч,  за  Збручем  мільйони  людей  помирають  від  штучного  голоду,  знищується  народ  частиною  якого  поет  є,  а  на  папір  лягають  рядки  про  «каштани  в  ранок  сивий,  попелястий».  Очевидно  епоха  ставила  перед  кожним  альтернативи:  або  писати  в  цей  час  «Партія  веде»  ретельно  зашифровуючи  у  фрази-славлення  катів  та  злочинців  страшні  реалії  часу,  як  це  робив  П.  Тичина,  або  пустити  собі  кулю  в  скроню  з  відчаю  як  це  зробив  Микола  Хвильовий,  або  в  знак  протесту  кинути  гранату  в  совітське  консульство  як  це  робили  боївкарі  ОУН  чи  писати,  сидячи  в  кав’ярні  у  благополучному  ситому  Львові  і  писати  про  каштани,  і  думати  про  вічне.  Ось  він  –  український  дзен:  філософствувати  про  вічність  і  незнищенність  матерії  коли  тебе  розстрілюють.  Крім  українців  на  таке  були  здатні  хіба  що  ірландці.  Джойс  теж  філософствував  і  творив  літературу,  коли  ірландці  гинули  на  барикадах.  Виходить  стара  приказка:  «Коли  говорять  гармати,  музи  мовчать»  глибоко  помилкова  –  музи  ніколи  не  мовчать,  навіть  під  кулями.  

Час  показав,  що  третій  шлях  у  тому  страшному  році  був  найбільш  слушний,  тільки  на  нього  вже  мало  хто  був  спроможний  в  тій  безнадії.  Хоча  такі  люди  були  і  муза  до  них  приходила  теж.  Мені  доводилось  бачити  листівку  1933  року  з  закликом  до  збройного  повстання  написану  від  руки  в  місті  Кам’янське  –  в  самому  епіцентрі  геноциду:  “Краще  померти  від  куль  у  боротьбі,  ніж  від  голоду!»  

Хоча  до  духу  боротьби  Антонич  -  цей  самотній  філософ  не  був  байдужий.  Ніхто  так  яскраво  і  поетично  не  оспівав  українську  армію  часів  визвольної  боротьби,  як  це  зробив  Антонич  у  віршах  «Слово  про  полк  піхоти»,  «Стяги  в  куряві»,  «Слово  до  розстріляних».  Поет  може  не  гинути  на  барикадах,  а  тихо  померти  в  лікарні  чи  тюрмі,  але  може  на  віки  запалити  нащадків  полум’яним  духом  своєї  поезії.  І  це  потрібніше  за  будь-яку  зброю.  Перемагає  дух,  а  не  залізо.  Колись  Спарту  обложили  вороги  і  написали  обложеним  довжелезний  ультиматум:  «Якщо  ви  не  відкриєте  ворота,  то  ми  захопимо  місто,  повбиваємо  всіх  хто  тримає  зброю,  решту  продамо  в  рабство,  всі  ваші  святині  зруйнуємо,  від  міста  не  лишимо  каменя  на  каменю  і  т.д.  і  т.п.»  На  це  послання  спартанці  відповіли  коротко:  «Якщо».  

Найбільше  вражає  в  поезії  Антонича,  звісно,  неймовірне  поєднання  матеріалізму  з  містицизмом.  Час  для  таких  неймовірних  поєднань  явно  ще  не  настав.  Інтелектуали  ще  жили  ілюзіями  фізики  Ньютона.  Про  те,  що  матерія  може  перетворитися  в  Ніщо,  а  з  Ніщо  може  виникнути  матерія  –  про  це  ще  не  знали.  Тільки  окремі  люди  здогадувались,  що  матерія,  це  флуктуація  Порожнечі.  Цікаво,  якби  Антонич  був  знайомий  з  досягненнями  сучасної  фізики  чи  не  написав  би  він  замість  «Пісні  про  незнищенність  матерії»  «Пісню  про  незнищенність  порожнечі».  

Подумалось  ще  ось  що  –  ми  не  маємо  право  докоряти  філософу  за  те,  що  він  філософ,  а  не  козак  з  шаблюкою.  Кожному  своє.  Хтось  мусить  бути  Гонтою,  а  хтось  Сковородою.  Антонич  зумів  за  свій  короткий  вік  стати  новим  Сковородою  і  померти  страшного  1937  року  одночасно  з  багатьма  нашими  співвітчизниками  не  доживши  до  приходу  своїх  катів  1939  року.  
Ще  вражає  глибока  самотність  поета.  Поети-філософи  завжди  самотні.  Це  поети-трибуни  в  натовпі  перетворюються  в  прапор.  А  філософія  вимагає  тиші.  Вона  не  може  стати  прапором.  Це  марксизм  вважав  це  можливим  (бо  вважав  себе  філософією).  Але  насправді  марксизм  не  філософія  –  це  заклик  набити  шлунок  відібравши  кусень  хліба  у  більш  працьовитого  і  кмітливого  сусіда.  З  чисто  релігійними  обіцянками  матеріалістичного  раю  на  Землі.  
Світ  в  якому  жив  Антонич  хворів  марксизмом  і  тоталітаризмом  –  це  була  свого  роду  страшна  мода.  Тридцяті  роки  були  роками  божевілля  людства.  І  серед  цього  божевілля  знайшлась  людина,  яка  спокійно  думала  про  вічне.  Таких  поетів  у  нас  мало  –  занадто  болить  нам  усе,  стан  нашої  Вітчизни  вічно  поневоленої  і  стан  нашого  народу  вічно  окраденого,  щоб  хоч  хтось  міг  би  заспокоїтись  серед  цього  вічного  болю  і  прислухатись  до  Нескінченності.  Антонич  зумів,  хоч  це  йому  давалось  нелегко  –  відчувається,  що  він  поривався  до  духу  боротьби  і  хто  знає  –  якби  доля  подарувала  йому  трохи  більше  літ,  і  якби  пощастило  йому  пережити  страшний  1939  рік  з  його  Дем’яновим  лазом  писав  би  він  серед  лісу  повстанські  пісні  на  клаптику  паперу  покладеного  на  приклад  кріса.  

Я  не  випадково  згадав  Сковороду.  В  українському  православ’ї  чітко  простежувались  дві  тенденції  –  пошук  самоідентифікації  через  православ’я  та  екуменізм,  філософське  осмислення  світу  через  християнство,  яке  інколи  не  вписувалось  суворі  канони  і  догмати.  Втілення  другої  течії  якраз  і  був  Григорій  Сковорода.  Антонич  жив  на  початку  ХХ  століття,  а  не  в  середині  ХVIII  –  він  міг  мислити  мислити  (і  мислив)  тільки  як  теософ,  а  не  будувати  світ  з  символів  як  останній  адепт  релігійного  стоїцизму  доби  рококо.  
Є  в  Антонича  один  дуже  короткий  вірш.  Найкоротший.  «Тиша  –  це  мова,  якою  говорить  до  людини  Бог.»  У  цьому  весь  Антонич…  

(Світлина  автора  есею.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375932
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.11.2012

Кружляння свiту

Слухав  би  шурхіт  листя
 Але  в  небі  синьому
 Всесвіту  оргАн
 Мені  Баха  заграв…
 Осінній  вітер.
 Порожній  парк.
 Пустеля  й  холод.
 Там  почуття  мої  
 Лишились  жити
 Коли  я  сам
 Пішов  собі  
 У  тиху  ностальгію...
 Над  давньою  рікою
 Над  Славутичем  сивим
 Буду  пісню  складати
 Про  буття  наше  марне...
 Падолист.

 (Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373751
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.10.2012

Вiтер князiвства У

Жовтень  вітряний  -
 Нашої  осені  апогей
 Кидає  в  обличчя
 Жменями  листя  розчарувань,
 Нагадати  нам  хоче
 Про  те,  що  живемо  
 Не  вічно  –  
 На  щастя  
 Чи  то  нажаль…
 Знову  осінь.
 Спокій  –  прощай…
 У  Піднебесній
 На  землі  давнього  як  світ  
 Князівства  У
 Потріпану  книжку  Конфуція
 Ховаю  від  злих
 Поглядів  потолочі,
 Від  кострубатих  пальців  ката,
 Від  вологих  долонь  євнухів,
 Від  цинічного  сміху
 "Маленьких  людей".
 Люди  в  брудному  одязі,
 Дірявими  черевиками
 Топчуть  землю  святу,
 Яка  така  ж  як  давні  часи
 Чистоти...

 (Це  все  -  про  Конфуція  та  про  Китай.  До  України  все  це  немає  ніякого  відношення...  Світлина  автора  віршів).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=373746
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 27.10.2012

Три клоуни

«  -  Отже,  прощавай  моє  завтра!»
                             (Акутагава  Рюноске)

 Я  думав  завжди,
 Що  клоуни  бувають  лише  смішні
 Але  виявляється,
 Що  в  оцьому  цирку  слов’янському
 Вони  бувають  страшні  й  потворні.
 Три  клоуни
 Над  лісами,  степами  й  болотами
 Грають  свою  виставу
 Огидну  й  жорстоку  –  
 Хоча  й  смішну.
 Три  клоуни  –  
 Маленький,  товстий  та  вусатий
 Зображають  Наполеонів,
 Калігул  та  Дракул.
 Сміємося,  бо  що  ж  іще?
 А  вони  зазирають  –  
 У  кожну  шпарку-шпариночку,
 Виглядають  з  кожного  дзеркала
 Три  паяци
 Вважають,  що  страта
 Це  повчально  і  весело,
 Що  вони  не  вар’яти
 І  не  скоромохи,
 А  пророки  і  цезарі.
 Дзвіночки  калатають
 Публіка  від  моря  до  моря
 Тішиться…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372405
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.10.2012

Стоячи на мосту

Якось  я  зайшов  на  Тайгайський  міст  –  на  той  самий,  що  в  свій  час  був  оспіваний  ще  Миколою  Хвильовим,  і  довго  дивився  в  далину,  де  за  маревом  осіннього  дня  ледве  жевріли  вогні  якоїсь  загірної  країни.  І  тоді  я  написав  таке:

       «  -  …А  що  під  Тайгайським  мостом?
                     Там  теж  гудки:  то  паровики  –  
                     І  в  степ,  і  на  станцію.»
                                                 (Микола  Хвильовий)

 Старий  крук
 Вміє  задавати  питання.
 Він  прилітає  щодня
 До  мого  вікна  і  сідає
 На  зламану  гілку  
 Осіннього  ранку
 Дерева  мого  життя.
 Тільки  він  занадто  старий,
 Щоб  слухати  відповіді.
 Тиша  його  глухоти
 Готичним  храмом
 Височіє  над  містом  Акутагави.
 Відповіді
 На  його  запитання  підступні  –  
 На  його  Зенона  апорії  
 Висять  у  повітрі  гронами
 Тільки  вони
 Не  потрібні  нікому…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=372402
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2012

Скрипаль, який приходить у темрявi

«У  самотності
 Як  ніколи  цінуєш
 Дружбу  з  Місяцем.»
               (Йоса  Бусон)

 Скрипаль  моїх  снів.
 Мовчки  зазирає  у  мою  пам'ять,
 Дивиться  спокійним  поглядом
 Дивака-мірійника.
 Чому  кожен  мій  сон  як  музика?
 Чому  навіть  дерева  танцюють
 Коли  літаю  я  
 Над  дахами  людей
 Ночі  кожної
 Без  мітли  і  пропелера,
 Як  місячний  зайчик  
 У  Лхасі  –  сумному  місті  сиріт?
 Чому  у  моїх  снах  кольорових
 Всі  сови  монашки
 Всі  вовки  –  автори  містерій,
 Всі  зайці  водії  паротягів?
 Скрипаль  посміхається,
 Він  знову  бере  до  рук  скрипку
 Коли  я  поринаю  у  марення….
 Грай,  скрипалю,  грай…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=371507
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 17.10.2012

Триптих урбаністичного блюзу

«Куди  тебе  заніс  дух  буревію?  
 Ти  заїхав  у  країну  і  царство  
 де  живуть  як  вражені  
 і  сплячі  в  домовинах…»
                   (Григорій  Сковорода)

 Блюз  мого  міста

 Цю  осінь  малював  
 Сліпий  художник
 Якому  замість  фарб
 Меланхолійний  сажотрус  
 Дав  мішок  попелу,
 А  замість  пензлика  
 Зламану  рушницю.
 Кульгавий  поет
 Співає  про  фарби
 Бабиного  літа
 Цього  брудного  міста.
 Позич  мені  очі  свої
 Веселий  художнику  слів!
 Хочу  побачити  
 Радісні  кольори
 Цього  поганського  храму
 Збудованого  з  цеглин-помилок
 Та  цементу  брехні
 Доки  світ  людей-ляльок
 Не  став  порохом…

 Блюз  твого  міста

 Високе  осіннє  небо  
 Дивиться  на  тебе  
 Очима  «апостола  черні»,
 А  під  ним  люди,
 Що  дихають  димом
 Заморського  зілля
 І  собаки,  що  забули
 Дорогу  до  псячого  чистилища  –  
 Жебраки-католики
 Зустрічають  Місяць  –  
 Свого  панотця  
 Вдягненого  у  рясу  ночі
 Піснею  без  слів.
 Якби  ж  громадяни
 Навчились  відрізняти
 Ранок  від  вечора…

 Блюз  нашого  міста

 Ходимо  серед  машин
 Дивимось  в  обличчя  людей
 А  хочеться  пірнути  в  небо
 Але  боїмося  –  втопимось
 У  вирі  Чумацького  шляху
 Боїмося
 Розбити  голови  
 Камінням  зірок…
 А  ми  граємо  в  чотири  руки
 На  величезному  роялі,
 Що  завис  у  небі  над  містом
 Як  дирижабль
 «Граф  Ципелін».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369038
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 06.10.2012

Майстер Марк

«Три  кварки  для  майстра  Марка!»
               (Джеймс  Джойс)

Старий  бібліотекар.  
Книгами  сумних  років  
Заповнює  поличку  століття,
Дає  мені  цей  томик  потріпаний,
Де  навіть  літери  стерлися,
Де  мишачих  зубів  слід
На  сторінці  Справжнього  Дня.
Зітру  з  цієї  книги  пил.
Зазирну  в  його  окуляри  розбиті.
Давно  ніхто  не  заходить
У  бункер  цього  книгосховища,
У  нутрощі  будинку-корабля,
Де  звуки  кроків
Як  дзвін  катакомбної  церкви,
Де  потріскані  стіни
Як  гори  далекої  Ельдорадо,
Де  стеля  нависає  грозовою  хмарою
Над  думками  кволої  осені.
Не  мовчи,  дідусю  сумний,
Повідай  мені  таємницю
Яку  заховав  тут…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=366217
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 24.09.2012

Моя парасолька

“Se  mai  foco  per  foco  non  si  spense…”
                                                                                                         (Francesco  Petrarca)*

Люди  під  парасольками  снів.
Осінній  дощ  –  це  мара,
Це  привид  нудного  міста  «сьогодні»,
Це  жебрак,  який  у  рваному  піджаку
Сумно  співає  своє  нудне:
«Signore,  una  moneta!
Almeno  un  centinaio  di  lire  presentare!»**
Осінній  дощ  –  це  Венеція,
Що  висить  над  каналами  буднів,
Це  хворий  священик,
Що  тобі  відпускає  гріхи,
Це  сутана  старого  монаха,
Якого  чомусь  називають  Бог,
Хоча  він  просто  глядач  
Цієї  вистави  без  кульмінації  та  епілогу,
Де  море  артистів  і  один  поціновувач,
Який  більший  ніж  море.
Я  блукаю  завжди
Під  чорною  парасолькою  ночі,
Дивлюсь  у  порожнечу  своїх  снів,
Візьму  квиток  у  місто  
Під  назвою  Завтра,
І  під  деревом  Бодхі,
Почитаю  потріпаний  томик  віршів
Старому  папузі…

Примітки:
*  -  Якщо  твій  вогонь  не  загаситься  іншим  вогнем...  (Франческо  Петрарка)  (іт.)
**  -  Сеньйоре,  одну  монетку!  Хоча  б  одну  сотню  лір  подаруйте!  (іт.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365392
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 20.09.2012

Сліди тварин

Серед  трави  зім’ятої  вітром
Дикий  кіт  зі  зламаним  годинником
У  лапах  простору.
Блукаю  лісом  історії
Де  замість  дерев  ідоли,
Де  замість  суниць  –  вовчі  ягоди,
Де  замість  неба  –  дірява  парасолька  Мао
Де  замість  вовка  –  Калігула
Влаштовує  чергову  оргію
Чи  то  у  Римі  бундючному
Чи  то  в  Москві  у  горілці  втопленій.
І  всі  стежки  переплутані,
І  всі  білки  –  «білочки»,
І  кожен  ведмідь  людожерисько
І  кожен  гриб  мухоморище…
Кортить  на  галявині
Собі  могилку  вирити
Але  заступ  зламаний.
Тому  блукати  приречений
В  цьому  лісі  дрімучому
Не  одне  літо-літечко
А  ціле  тисячоліттячко
Аж  поки  журавель
Чорним  мічений
Не  заспіває  світанку
Пісеньку…


(Світлина  автора)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363972
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.09.2012

Ключ від згорілої хати

«Небо  і  Земля
 ставляться  до  людей  
   як  до  собак.»
                               (Лао  Цзи)

Хто  відшукає  
Старий  колодязь,
Кине  у  нього  
Діряве  відро,
Щоб  спіймати  відображення
Хворого  місяця
Цього  старого  меланхоліка
Блідого  онука  Космосу.
І  буде  слухати  
Як  скрипить  дерев’яний  журавель
Який  пив  щоночі  росу,
І  беріг  чорну  воду
З  глибин  землі,
Щоб  втруїти  нею
Вогненного  вершника,
Що  скаче  на  сліпому  коні
По  землі,  що  не  бачила
Нічого  крім  пожеж  та  моровиць
І  чобіт  покидьків.
Хто  відкопає
Іржаву  шаблюку
Зариту  старим  отаманом
Під  розтрісканим  дубом
З  якого  стирчать  ікла  
Сивого  вепра,
Якому  блискавки  подарували  вічність.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363453
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 11.09.2012

Серед вересня

Ще  квіти  не  змерзли.  
Ще  хризантеми  
Не  стали  крижинками.
Ще  люди  не  схожі
На  старих  пінгвінів.
Автомобілі  
Ще  не  нагадують
Затишну  хатку
Баби-Яги.
А  я  вже  мрію
На  своїх  черевиках
Полетіти  на  Місяць  –  
З  денця  кратерів  пити
Воду  забуття.

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=363238
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 10.09.2012

Говорити людям

Людям  говорив,
Що  дерева  теж  португальці.
Людям  говорив,
Що  кожне  дзеркало  –  двері
З  однієї  порожнечі  до  іншої.
Людям  говорив,
Що  коти  знають  Істину
Десь  від  нас  назавжди  заховану.
Людям  говорив,
Що  кожна  квітка  –  то  Васко  да  Гама,
Що  пливе  на  кораблі  вікна  у  потойбічну  Індію.
Людям  говорив,
Що  кожна  смерека  то  старий  вчитель,
Що  відає  про  Шлях
Невідомої  осені.
Людям  говорив,  
Що  Ван  Гог  лише  прочинив  двері.
А  вони  не  вірили…

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=362586
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.09.2012

Анатомiя совка

«Я  постав  серед  світу,  
   і  Я  з’явився  вам  во  плоті.
   Я  знайшов  всіх  вас  п’яними,
   Я  нікого  не  знайшов  з  вас  жадаючими,
   і  душа  моя  засумувала  за  дітей  людських.»
                 (Євангеліє  від  Фоми.  38.  33.)

Здавалось  би  совок  як  типаж  і  як  суспільний  «феномен»  відійшов  в  минуле.  Хоча  окремі  «заповідники»  совка  вперто  животіють  в  часопросторі  колишніх  неозорих  совітів,  але  совок  як  різновид  антропоїда  поволі,  але  впевнено  зникав.  Несподівано  в  суспільстві  (і  не  тільки  в  нашому)  з’явилась  дивна  тенденція  до  його  реанімації.  Безнадійно  хворого  вирішили  знову  поставити  на  ноги  і  дати  йому  «путівку  в  життя».  Більше  того,  декому  закортіло  народ  як  такий  зробити  совком.  Виникає  відчуття,  що  нас  всіх  за  вуха  тягнуть  в  совковість.  Зусилля  марні  –  совок  приречений,  його  епоха  відійшла.  Але  думається  –  чи  не  варто  б  проаналізувати  цей  феномен  –  феномен  совка,  щоб  хоча  б  зрозуміти  куди  і  ким  намагаються  знову  стати  окремі  громадяни.  Чи  не  слід  дослідити  анатомію  цього  типажу  не  такої  вже  й  далекої  епохи.

Під  совком  я  тут  розумію  певний  типаж  людини.  Не  тип  суспільства  (яке  інколи  теж  називають  совком),  а  саме  тип  людини  породженого  цим  суспільством  з  усіма  його  атрибутами  –  поведінкою,  світоглядом,  етикою,  естетичними  уявленнями.

Совок  –  це  було  явище  потворне.  Я  маю  на  увазі  чисто  естетичну  сторону  цього  феномену.  Для  совка  як  такого  мистецтво  як  таке  було  чимось  далеким  і  незрозумілим.  Для  совка  естетична  сторона  буття  була  взагалі  чимось  не  просто  другорядним,  а  взагалі  непотрібним  атрибутом.  Хрущовка  для  совка  була  зразком  архітектури,  картина  «Ходоки  у  Леніна»  зразком  образотворчого  мистецтва  –  скатертина,  ну,  просто,  намальована  як  справжня!  Для  совка  мистецтво  і  саме  поняття  прекрасного  зводилось  лише  до  відображення  дійсності  –  якщо  намальовано  «як  справжнє»  -  значить  художник  хороший,  якщо  «якесь  не  таке  як  справжнє»,  то  це  витвір  поганого  художника.  Щодо  змісту  твору  мистецтва  з  совком  краще  не  говорити  –  сама  розмова  про  зміст  для  нього  є  підозрілою.  Совок  ладен  відкинути  і  заперечити  мистецтво  як  таке  взагалі  –  для  нього  важливими  є  тільки  матеріальні  блага.  З  самим  існуванням  мистецтва  совок  скоріше  просто  мириться,  якщо  твір  не  викликає  в  нього  відчуття  чогось  незрозумілого.  А  незрозуміле  йому  все,  що  сказано  не  прямим  текстом,  а  натяком  чи  образом.  А  все  незрозуміле  для  нього  він  сприймає  вороже  –  «і  для  чого  це  потрібне?!»  Улюбленим  мистецтвом  для  совка  є  кіно.  При  цьому  фільми  він  чітко  ділить  на  «хороші»  і  «погані».  «Хороші»  -  це  ті  які  закінчуються  «хеппі  ендом»  -  всі  герої  наприкінці  щасливі.  Якщо  ж  фільм  трагедійний  –  наприклад,  «Гамлет»  -  фільм  в  принципі  поганий.

Совок  агресивний  до  всього  чого  він  не  розуміє  –  все  незрозуміле  на  його  думку  треба  заборонити  раз  і  назавжди.  І  дозволити  тільки  всім  зрозуміле.  Щоб  питань  не  виникало  ніяких.  Питання  як  такі  совку  неприємні.  Він  не  любить  питання  –  особливо  коли  вони  виникають  в  нього  в  голові.  Він  любить  тільки  відповіді  –  прості  і  однозначні.

Совок  жорстокий  –  все  що  йому  незрозуміле  він  вимагає  не  просто  заборонити  –  знищити,  носіїв  незрозумілого  розстріляти.  Це  єдина  кара  яку  совок  визнає  –  помилилась  продавщиця  на  п’ять  копійок  –  розстріляти  її!  Підписав  директор  дурницю  –  розстріляти  його!  Забрів  сусідський  бичок  на  чужий  город  –  розстріляти  сусіда!  При  цьому  совок  просто  впевнений,  що  жорстокі  покарання  не  можуть  стосуватися  його  –  тільки  когось  –  сусіда,  директора,  продавщиці.  Себе  він  уявляє  святим  і  в  принципі  непідсудним.  Совок  має  явні  схильності  до  садизму  –  смертну  кару  він  хоче  бачити  публічною,  ще  й  особисто  брати  в  ній  участь.  Крим  садизму  совок  має  схильність  ще  й  до  мазохізму:  совок  поважає  тільки  жорстоку  владу.  І  чим  влада  жорстокіша,  тим  більше  совок  її  поважає.  При  цьому  совок  любить  повторювати:  «Порядок  потрібен.  Розпустився  народ.  З  нами  жорстокіше  треба…»  Зауважте  не  «з  ними»,  а  «з  нами»  -  совок  жадає  щоб  саме  з  ним  теж  поводились  жорстоко  і  брутально.

Совок  не  любить  працювати.  Роботу  як  таку  він  сприймає  як  покарання  чи  як  ганьбу.  Принцип  за  яким  він  живе:  «Де  б  не  працювати,  аби  не  працювати!»  Уникання  роботи  він  сприймає  як  доблесть,  досягнення.  Своїм  завданням  він  бачить  імітацію  роботи,  створення  видимості  роботи.  При  цьому  він,  звичайно,  вважає,  що  всі  мають  працювати  –  обов’язково  фізично.  Будь-яку  інтелектуальну  працю  він  вважає  неробством.  І  вимагає  покарання  всіх  хто  не  працює  фізично.  Тільки  на  його  думку  працювати  має  хтось  –  тільки  не  він.  Взагалі,  хтось  за  нього  повинен  думати,  працювати,  організовувати,  облаштовувати.  Він  має  тільки  споживати.  Бо  він,  мовляв,  «цього  заслужив».  Чим  саме  заслужив  –  незрозуміло.

Совок  злодійкуватий.  Красти  для  нього  –  норма  життя.  При  цьому  він,  звичайно,  не  каже,  що  він  вкрав  –  він  «взяв».  Навколо  всенародна  власність,  а  значить  і  його  і  він  має  право  «взяти»,  «дістати».  Своїми  крадіжками  він  пишається.  При  цьому  обурюється,  що  «країну  розкрадають».  Звичайно,  не  він,  а  абстрактний  «хтось»  -  «ворог  народу».  Інколи  совок  визнає,  що  краде,  але  тут  же  знаходить  виправдання  своїм  ганебним  вчинкам:  «Не  вкрадеш,  не  проживеш».  Найкраща  влада,  з  точки  зору  совка,  це  така,  що  «сама  краде  і  іншим  не  заважає».

Совок  впевнений,  що  навколо  існують  вороги  у  величезній  кількості  які  тільки  і  мріють,  щоб  зруйнувати  його  суспільство,  де  йому  як  він  вважає  зручно.  Ці  вороги  всюдисущі  –  «ворогом  народу»,  «шкідником»  може  виявитись  будь-хто  –  сусід  чи  бабуся,  що  замітає  вулицю.

Совок  завжди  живе  в  передчутті  чогось  поганого  –  буде  гірше  –  це  він  впевнений.  Зникне  якийсь  товар  з  магазину  чи  подорожчає.  При  цьому  він  одночасно  свято  вірить,  що  керівництво  країни  про  нього  турбується  і  без  партії  та  уряду  він  просто  пропаде.  Совок  свято  вірить,  що  раніше  було  краще,  що  в  старі  часи  «було  все»  -  не  залежно  від  того  який  час  і  які  роки  за  вікном.  У  сімдесяті  совок  нив,  що  зараз  все  дорого  і  погано,  а  от  раніше  –  в  п’ятдесяті  роки…  Для  совка  існувало  якесь  щасливе  минуле.  В  щасливе  майбутнє  він  вірить,  але  формально.  Взагалі,  всі  комуністичні  догми  совок  повторював  як  ритуальну  формулу.  Він  не  вірив  жодному  гаслу.  Але  це  для  нього  було  способом  виявити  лояльність.  А  лояльність  для  совка  обов’язків  атрибут  поведінки.  Він  швидко  буде  змінювати  думку  і  світогляд  аби  лише  бути  лояльним  до  влади.  Сьогодні  він  буде  засуджувати  «ворогів  народу»,  завтра  «культ  особи»,  післязавтра  «волюнтаризм»,  потім  «застій».  Головне  бути  лояльним  –  совок  думає  так,  як  думає  керівництво.  Хоча  керівництво  погане  –  совок  це  усвідомлює  і  говорить  про  це  пошепки  будучи  глибоко  переконаним,  що  за  такий  шепіт  треба  посадити,  знову  ж  таки,  не  його  а  сусіда.  Бо  він  хоч  і  шепоче,  що  «щось  тут  не  так»,  але  керівництву  країні  відданий.

Совок  заздрісний  –  він  просто  переконаний,  що  всі  хто  мають  матеріальних  благ  хоч  трохи  більше  ніж  він  здобули  їх  нечесним  шляхом  і  підлягають  тому  «розкуркуленню».  Найбільшу  радість  совку  приносить  нещастя  сусіда,  особливо  якщо  все  в  нього  згоріло  нанівець.

Совок  воліє  менше  думати.  Якби  була  можливість  взагалі  не  думати,  а  тільки  їсти  і  спати  –  він  би  тільки  це  і  робив.  Совок  глибоко  переконаний,  що  всі  важливі  питання  це  «не  його  розуму  справа»  -  все  обдумає  за  нього  керівництво.  І  його  офіційна  думка  завжди  з  керівництвом  має  співпадати.  Якщо  ж  хтось  думає  не  так  –  це  особа  підозріла  –  напевно,  ворог.

Метою  і  сенсом  життя  совка  є  матеріальні  блага.  При  цьому  куций  набір  цих  благ  має  бути  конче  не  такий  як  у  всіх  –  це  створює  для  совка  відчуття  елітарності.  При  цьому  кумиром  для  совка  є  поняття  «дефіциту»  -  він  буде  купувати,  «діставати»  через  знайомих  принижуючись  річ  яка  йому  зовсім  не  потрібна.  Але  вона  є  «дефіцитом»,  а  значить  можна  буде  похвалитись  знайомим,  що  така  річ  в  нього  є.  Совок  може  ціле  життя  будувати  будинок,  а  потім  стягувати  в  нього  «дефіцитні»  речі  і  так  в  ньому  і  не  жити,  цими  речами  не  користуватись.  Це  буде  як  музей.  Сюди  він  буде  приводити  знайомих  і  сусідів  і  показувати,  що  це  в  нього  є.

Совок  «консервативний»  -  він  не  хоче  в  принципі  нічого  змінювати.  Поняття  «стабільність»  він  розуміє  дивно  –  для  совка  важливо  щоб  нічого  в  принципі  не  змінювалось:  якщо  це  загнивання,  деградація  і  бруд  то  хай  так  і  лишається.  Бо  він  глибоко  вірить,  що  змінюватись  все  може  тільки  в  гіршу  сторону.

Совок  до  інтелекту  ставиться  агресивно  вороже.  Слово  «інтелігент»  для  нього  лайливе.  Поняття  «інтелігент»  для  нього  майже  рівнозначне  поняттю  «буржуй».  Якщо  інтелігент  вдягнений  охайно,  то  це,  звичайно,  «інтелігент  вшивий».  Такому  на  думку  совка  треба  «бити  морду»  щоб  не  був  «шибко  грамотним».

Розмовляє  совок  якоюсь  каліченою  мовою,  що  є  мішаниною  суржика  зі  сленгом.  Лексикон  у  нього  убогий  –  складається  переважно  з  кількох  нецензурних  слів,  які  він  комбінує  висловлюючи  свої  примітивні  думки  і  переживання.  Родовід  свій  він  не  знає,  вважає,  що  «нічого  в  минулому  копатися».  У  кращому  випадку  знає  як  звати  його  дідуся  і  бабусю,  але  про  них  він  зневажливо  каже  «село»,  «селюки»  (якщо  живуть  в  селі)  і  «відсталі  люди»  (якщо  з  міста),  але  попри  свою  зневагу  регулярно  приїжджає  до  них  по  овочі  інші  продукти,  бо  вважає,  що  вони  просто  повинні  його  все  життя  годувати.  Крім  міського  є,  звичайно,  і  сільський  совок  –  окрема  різновидність  нероб  та  алкоголіків.

Одягається  совок  зумисно  неохайно  та  без  смаку  –  щоб  бути  не  схожим  на  інтелігента.  Крім  того  совок  не  хоче  виділятися  з  юрби  –  він  хоче  бути  як  всі.  Совок  взагалі  все  робить  і  говорить  «як  всі»  -  своєї  думки  він  не  має  в  принципі.  Якщо  ж  він  не  знає  як  «говорять  всі»  -  це  його  ставить  у  дуже  невизначене  і  неприємне  становище.  Совок  буде  мовчати  доки  не  довідається,  що  з  цього  приводу  «думають  всі».

Совок  боягузливий,  боїться  постійно  «як  би  чого  не  вийшло»,  тому  залюбки  пише  брехливі  доноси  та  анонімки  «куди  слід».  А  якщо  в  результаті  цієї  писанини  когось  посадять  чи  виженуть  з  роботи,  совок  умиротворено  засинає  з  відчуттям  виконаного  обов’язку.

Будь-які  вчинки  влади  совок  виправдовує,  навіть  якщо  це  очевидні  жахливі  злочини.  На  його  думку  «так  треба  було»,  «такий  час  був».  Якщо  довідується  про  репресованих  чи  постраждалих  від  влади  обов’язково  скаже  такому  як  він  совку,  що  «так  їм  і  треба».  Совок  в  принципі  не  ініціативний,  він  свято  переконаний,  що  «будь  яка  ініціатива  карається»  і  краще  «сидіти  нижче  трави,  тихіше  води».

Совок  ксенофоб  –  вважає,  що  всі  іноземці  вороги  і  тільки  й  думають  про  те  як  зробити  якусь  підступну  шкоду  якщо  не  йому  особисто,  то  суспільству.  Він  трохи  расист  і  легкий  антисеміт.  Про  інші  народи  і  національності  говорить  завжди  зневажливо  і  розповідає  про  них  різні  принизливі  побрехеньки.  Про  свою  національність  говорить,  що  він  «совєтскій»,  культури  і  мови  своєї  не  знає  і  не  цікавиться,  вважає,  що  це  «нікому  не  потрібно».  Цей  свій  обмежений  безкультурний  світогляд  він  схильний  нав’язувати  іншим:  «Я  без  цього  живу,  нехай  і  інші  без  цього  живуть».

Совок  вважає  себе  атеїстом  і  вважає,  що  релігію  як  таку  треба  знищити  під  корінь,  а  храми  перетворити  на  спортивні  зали  або  знести.  При  цьому  він  страшенно  забобонний  –  вірить  у  чорну  кішку,  тринадцяте  число  і  ще  купу  всіляких  дурниць.  Він  взагалі  легковірний.  Якщо  йому  сказати,  що  квітка  пеларгонія  приносить  нещастя  і  привести  кілька  вигаданих  абсурдних  прикладів  «про  одну  тітоньку»,  він  тут  же  всі  вазонки  з  дому  повикидає.  Вірить  найрізноманітнішим  чуткам  і  пліткам  –  більше  ніж  пресі.  Газету  він,  звичайно,  передплачує,  то  так  сказали  на  роботі,  але  ніколи  не  читає  –  тільки  робить  вигляд,  що  читає.  Інколи  збирає  бібліотеку  (якщо  це  модно  і  книжки  «дефіцитні»),  але  ніколи  жодну  книжку  не  читає,  тільки  показує  знайомим.  До  літератури  як  такої  ставиться  зневажливо,  мріє  щоб  її  взагалі  не  було.  Ті  хто  читають  книжки,  а  особливо  вірші  з  його  точки  зору  «сволота»  і  «негідники».  Колись  доводилось  чути  репліку  одного  совка  з  Луганська:  «Ось,  пам’ятник  поету  поставили,  тепер  біля  нього  всіляка  сволота  збирається  і  вірші  читає».

Літературу,  театр,  мистецтво,  філософію  совку  заміняє  вживання  алкоголю  –  це  для  нього  основна  радість  і  сенс  життя.

Мислить  він  примітивно,  спрощеними  категоріями  –  «добре»  -  «погано».  Світ  для  нього  чорно-білий,  не  існує  ніяких  відтінків  чи  тонів.  Все  спрощено  однозначно.

Совок  як  суспільне  явище  приречений  на  зникнення.  Сам  розвиток  цивілізації  викидає  цей  типаж  як  непотріб.  Совок  несумісний  з  інформаційним  суспільством,  а  тим  паче  з  технотронним.  Розвиток  сучасної  техніки  посилює  в  людині  індивідуалізм,  автоматично  стимулює  розвиток  особистості  для  якої  право  вибору  –  основне.  А  це  несумісно  з  психологією  совка.  Совок  зникне  як  тінь  нікчемного  суспільства,  що  його  породила.  Постає  питання,  чи  не  прийде  на  зміну  совку  щось  інше  –  не  менш  огидне…

(Малюнок  з  мережі)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360588
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.08.2012

Люди і пустеля

               «Співай  і  вируй,  
                   лікуй  душу  новими  піснями,
                   щоб  нести  велику  долю,
                   котра  не  випадала  ще  жодній  людині!»
                                                                     (Фрідріх  Ніцше)

Кінематограф  як  мистецький  феномен  схожий  чимось  на  річковий  транспорт:  течі  Великої  Ріки  розгалужуються,  але  є  певні  знакові  віхи  –  свого  роду  дороговказівники  чи  то  порти-пристані  звідки  судилось  вирушати  новим  капітанам-творцям.  До  таких  знакових  фільмів  безперечно  належить  фільм  Серджо  Леоне  (Sergio  Leone)  «Хороший,  поганий,  злий»  (1966)  («Il  buono,  il  brutto,  il  cattivo»  (іт.),  «The  Good,  the  Bad  and  the  Ugly»  (англ.)).  Фільм  прийнято  сприймати  як  розважальний  і  як  завершення  трилогії  про  «жменю  доларів»  присвяченій  старій  заяложеній  темі  людей  і  грошей.  Насправді  все  не  так  просто.

Фільм  багатоплановий,  багатоповерховий,  різноплощинний.  Навіть  різнонаправлений.  На  час  виходу  цього  фільму  вестерн  як  жанр  виродився.  Перетворився  з  напрямку  кіномистецтва  на  різновидність  кустарної  шабашки,  ремесла  розваг,  у  свого  роду  лубок  Нового  Світу.  Новітня  казка  і  модерновий  міф  трансформувались  в  штамп.  Вестерном  як  жанром  перестали  цікавитись  митці,  вважалося  знімати  в  сьому  стилі  мало  не  ознакою  поганого  смаку.  І  раптом  –  переворот.  Стрічку,  звісно,  лаяли.  Але  навіть  найагресивніші  критики  розуміли  –  це  шедевр  і  його  вплив  на  кінематограф  як  такий  буде  величезним  –  що  і  не  забарилось  збутися.  Фільм  побудований  в  принципі  без  претензій  на  реалізм  (на  відміну  від  багатьох  попередніх  вестернів).  Більше  того,  це  по  суті  найбільш  голосне  заперечення  реалізму  в  новітньому  італійському  кінематографі.  Італійську  весну  розуміють  виключно  як  течію  неореалізму  –  і  раптом  –  відверте  заперечення.  Леоне,  взагалі,  працював  як  міфотворець.  Вестерн  у  нього  не  просто  казка  з  особливими  правилами  (мінімум  присутності  жінок,  абсолютизація  досконалості  певних  здібностей  героїв,  зловживання  алкоголем  як  спосіб  життя  та  ін.),  а  міф,  епос.  Епос  новітній,  модерновий,  але  зі  стилістикою  класичного.  «Ганфаєр»  тут  не  просто  майстер  постріляти  –  це  аргонавт,  філософствуючий  про  гуманізм  зі  світоглядом  Діогена.

У  фільмі  взагалі  відчувається,  що  режисер  усвідомлює  себе  спадкоємцем  великої  і  давньої  цивілізації.  Так  знімати  міг  тільки  італієць  для  якого  античність  була  вчора,  а  всі  середньовічні  естетизації  темної  містики  –  дивне  непорозуміння.  Фільм  перенасичений  символами,  які  виглядають  як  цитати  чи  то  із  Сервантеса  чи  то  із  Данте.  Елементи  середземноморської  цивілізації  виглядають  як  мозаїка.  Автор  заперечує  окремішність  американської  культури.  Весь  фільм  просякнутий  думкою  –  європейці  здолавши  океан  і  засновуючи  Новий  світ  прихопили  з  собою  свою  голову  і  посадили  відщепу  європейських  культур  на  новий  ґрунт.  Режисер  підводить  до  думки,  що  так  звана  американська  культура  це  одвічний  конфлікт  двох  цивілізацій  –  середземноморської  (романської,  якщо  хочете)  і  кельтсько-германської  (англосаксонської).  Індіанські  елементи  не  присутні  навіть  як  тіні.  Дивишся  фільм  і  бачиш  якесь  продовження  історії  романських  народів.  Ці  католицькі  храми,  монахи,  віслюки  і  колодязі.  Так  і  хочеться  вигукнути:  «Це  знущання.  Це  ж  пісня  про  Іспанію,  а  не  епопея  підкорювачів  дикого  краю!»

Фільм  просякнутий  індивідуалізмом.  І  це  теж  шістдесяті!  Індивідуум  –  самоцінність,  суспільство  –  ніщо.  Герой  сміється  з  приводу  його  псевдо  цінностей.

Ще  один  рівень  фільму  –  пародійний.  Фільм  починається  як  пародія  на  вестерн  і  кінематограф  взагалі.  Автор  ще  не  починаючи  сюжет  пояснює  –  цей  персонаж  –  поганий,  цей  –  хороший,  а  цей  –  огидний.  Це  ж  знущання  над  споживачем  «кіно»  як  ширпотребу,  обивателем  екрану.  Але  це  тільки  елемент  фільму  –  далі  діалог  ведеться  образами,  крупними  планами,  типажами.  Стереотипність  героїв  стає  ілюзією.  Образи  глибокі  і  оригінальні.  Всі  персонажі  цинічні  –  і  це  не  випадково  –  людина  тут  цинічна  по  своїй  суті  не  залежно  від  моральної  основи,  що  є  вторинною.  Зображений  світ  просякнутий  неодарвінізмом  –  йде  виживання  найбільш  пристосованого.  Ніцшеанство  виступає  як  домінанта  світогляду  сучасної  людини  –  на  екрані  йде  становлення  надлюдини  –  нехай  і  створеної  напівштучно  за  допомогою  винаходу  інженера  Кольта.  Герої,  звісно,  не  проголошують,  що  «Бог  помер»  -  для  них  це  банальна  істина.  І  це  все  –  неодарвінізм  і  ніцшеанство  поєднане  з  глибоким  гуманізмом.  Ви  скажете  –  це  неможливо,  таке  поєднання  –  несумісне.  Але  в  цьому  то  і  була  вибуховість  такої  суміші  –  вибуховість  шістдесятих  років.  Це  передчуття  1968  року  з  усіма  його  ілюзіями  і  марними  мріями.  Не  випадково  картина  просякнута  антивоєнним  пафосом.  З  точки  зору  режисера  будь-яка  війна  безглузда,  аморальна,  дурна.  І  немає  такої  мети,  яка  б  виправдовувала  війну.  Будь-яка  війна  аморальна,  навіть  якщо  здійснюється  під  найчистішими  і  найкращими  гаслами.  Будь-яку  війну  ведуть  негідники  –  і  не  в  ім’я  гасел,  а  в  ім’я  власних  примітивних  бажань.  Герою  байдуже  яку  форму  одягати  і  що  проголошувати  –  навколо  ідіотизм  –  з  обох  боків  фронту.  Важливі  вічні  цінності,  а  не  гасла.  Це  теж  шістдесяті.  «Давай  висадимо  в  повітря  міст  і  ці  ідіоти  підуть  собі  воювати  в  якесь  інше  місце.»  -  так  відноситись  до  війни  може  певно,  тільки  італієць  для  якого  починаючи  з  часів  занепаду  Римської  імперії  війна  -  суцільне  безглуздя,  нищення  культури  заради  творення  якої  він  і  живе…  Герой  фільму  вкриває  помираючого  солдата  власним  плащем  –  єдиним  майном,  що  в  нього  лишилось,  хоча  хвилину  тому  він  був  у  лавах  ворожого  табору.  Бо  для  нього  це  не  ворог,  а  людина,  просто  людина,  яка  заслуговує  поваги  тільки  за  те,  що  вона  думає,  відчуває.  Для  героя  поняття  «ворог»  тотожне  поняттю  «те  що  вбиває  мене»  -  причому  саме  зараз,  в  цю  мить.  Героя  не  цікавить,  що  було  вчора  чи  що  буде  завтра  –  для  нього  реально  існуючим  є  тільки  коротка  мить,  що  і  є  життям.  Ворог  через  мить  може  стати  другом,  або  «тим,  що  копає  землю».  Для  нього  люди  чітко  діляться  на  дві  категорії  –  ті,  що  тримають  в  руках  револьвер  і  ті,  що  копають  землю.  І  в  нього  немає  нахилів  ненавидіти  будь  кого  –  навіть  того,  хто  вчора  хотів  його  вбити.  «Те,  що  нас  не  вбиває,  робить  нас  сильнішими»  -  цією  фразою  Ніцше  просякнутий  не  тільки  цей  вестерн.

Образи  фільму  є  самодостатніми  картинами,  автономними  філософськими  притчами.  Людина,  що  біжить  по  кладовищу  –  а  кладовище  тягнеться  до  самого  горизонту,  море  хрестів.  І  цей  біг  в  невідомість.  Так  кожна  людина  біжить  через  море  смерті  яким  є  Всесвіт  до  якоїсь  примарної  мети,  якої,  можливо,  і  не  існує.

Перед  нами  велика  філософська  притча  незвичайного  майстра.  Картина  художника  пейзажу  та  людських  душ.  Життя  –  це  мозаїка.  І  режисер  кадр  за  кадром  цю  мозаїку  складає  в  калейдоскоп,  співаючи  серед  пустелі  модерного  суспільства  пісню  про  Людину.
У  фільмі  звеличується  людина  як  така  –  фільм  по  своїй  суті  ренесансний  чи  навіть  бароковий  –  тут  дивуватися  немає  чому  –  італійська  культура  –  культура  вічного  бароко…  Власне,  це  і  послужило  основою  для  критики  цього  фільму  –  світогляд  режисера  ренесансний,  середньовіччя  для  нього  ніби  і  не  було.  Античність  плавно  перейшла  в  проторенесанс.  Для  італійця  це,  зрештою,  так  і  було.  В  італійський  культурі  християнство  феномен  античний.  А  не  основа  середньовічної  (і  готичної,  панове,  так!)  свідомості.  Кінокритики  переважно  мислять  середньовічно  –  для  них  ренесанс  чи  то  не  почався  чи  то  давно  закінчився.  Ми  справді  живемо  на  початку  нового  середньовіччя,  але  даруйте,  помріяти  про  світ  Платона  можна.  Хоча  б  на  екрані  кінотеатру…

(На  світлині  -  кадр  з  фільму.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360586
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.08.2012

Пісня, яку ніхто не почув

«Від  сивої  давнини  я  роблю  своє  діло,  і,
 здається,  кінця  йому  не  видно…
 Ви  стали  моєю  в’язницею
 з  якої  я  не  можу  вирватися!»
                                 (Пер  Лагерквіст)

Деякі  культурологічні  питання  приречені  вічно  висіти  в  повітрі  –  з  того  часу  як  вони  виникли  з  небуття  і  періодично  нагадують  про  своє  існування.  Всім.  Особливо  тим,  хто  не  хоче  їх  бачити.  До  цих  питань  належить  без  сумнівно  одне  риторичне:  «Що  таке  сучасна  шведська  культура?»  (У  ширшому  контексті  –  скандинавська.)  Під  словом  «сучасна»  мається  на  увазі  не  модернова  –  модернові  культури  це  варіації  весняного  настрою  нестиглих  цивілізацій  –  а  культура  Швеції  після  героїчної  епохи.  Що  така  епоха  була,  і  що  культура  тої  епохи  вічно  буде  надихати  на  подвиги  –  безсумнівно.  Але  урвалось,  як  уривається  багатьом.  Король  Карл  XII  був  останнім  спалахом  тої  епохи,  останнім  лицарем  вже  не  існуючого  середньовіччя,  останнім  вікінгом  Скандії.  Після  нього  лише  меланхолія  застиглого  сірого  північного  неба.  Олово  як  фон  для  сонця.  1808  рік  занадто  жирну  крапку  поставив  на  історії  цієї  неоаристократичної  країни.  Швеція  була  пошматована  остаточно  надто  зажерливим  і  злим  сусідом.  Лишалося  тільки  сумувати,  зі  страхом  дивитися  на  схід  і  думати  тільки  про  самозбереження.  Певно  і  мрій  вже  не  лишилося.  Або  натхненних  спогадів.    Цю  меланхолію  холодного  спокою  у  свій  час  тонко  вловив  А.  Тарковський  у  фільмі  «Жертвоприношення».  Але  я  не  по  це…

Після  Тарковського  я  вже  не  сподівався  почути  репліку  на  тему  –  що  таке  сучасна  шведська  ментальність.  Навіть  не  культура,  ні  –  ментальність.  В  свій  час  про  це  багато  філософствував  Пер  Лагерквіст  –  згадаймо  хоча  б  його  фаталістичну  повість  «Кат».  Але  в  кінематографі…

Не  буду  приховувати  –  одкровенням  в  пошуках  відповіді  на  це  довічне  питання  став  для  мене  фільм  «Пісні  з  другого  поверху»  («Sanger  fran  andra  vaningen»  -  швд.)  режисера  Роя  Андерсена  (Roy  Andersson).

Фільм  вже  назвали  сюрреалістичним.  Хоча  насправді  реалізму  там  більше  ніж  у  творах  Чехова.  Принаймні  ніхто  не  розмовляє  з  шафами  і  не  мріє  знову  посадити  вирубаний  сад  (бідний  Чехов!  Він  не  знав,  що  в  тій  країні  скоро  посадять  не  тільки  сад…)  У  фільмі  звучить  декаденс,  навіть  безнадійний  декаденс.  Але  безглуздя  і  фантасмагоричність,  що  навалюються  на  свідомість  з  екрану  –  це  реалії  нинішнього  життя,  сучасного  суспільства.  Люди  не  знають  навіщо  вони  живуть  –  сенс  життя  втрачено.

Християнство  героями  фільму  викидається  на  смітник.  З  якимось  жалем,  тугою,  але  з  відчуттям  неминучості.  А  викинуті  ідеали  немає  чим  замінити.  Абстрактний  гуманізм  у  прокрустовому  ложі  атеїзму  ну  ніяк  не  тягне  на  концепцію  –  концепцію,  що  надасть  людству  мету  і  сенс.  Люди  відчувають,  що  втрачені  не  тільки  сенс  їхнього  існування  але  і  естетика  –  світ  потворний  і  це  сприймається  як  факт,  як  самодостатня  реальність.  Вчинки  людські  в  цьому  світі  позбавлені  змісту.  Люди  діють  механічно  –  бо  так  воно  є,  так  треба.  Питання  ніхто  не  задає  –  для  чого  задавати,  коли  і  так  все  ясно  –  відповіді  на  всі  запитання  давно  отримані.  Точніше  відповідь  одна  –  світ  це  суцільне  безглуздя.

Людина  в  такому  світі  приречена  стати  жертвою  –  невинною  жертвою  –  агнцем,  якого  кинуть  на  заклання  цьому  сірому  суспільству.  І  співчуття  буде  таким  же  атавізмом  як  почуття  –  бо  які  можуть  бути  почуття  у  цій  сірості  приреченого  на  існування  світу?

Як  на  мене  автор  тут  ставить  питання  глибше  ніж  будь-хто  на  березі  того  втомленого  моря,  що  постало  як  льодовикове  озеро,  як  шмат  великої  крижини,  що  раптом  стала  просто  водою.  Автор  запитує  –  а  чи  не  було  лютеранство  основою  подальшої  трансформації  свідомості  в  атеїстичну?  Адже  в  лютеранстві  таїнство,  містика  скинуто  з  небес  на  землю.  З  ірраціональних  просторів  у  логічні  ланцюги.  І  якщо  людині  не  потрібно  посередника  між  своїми  думками  і  Богом,  то  чи  людина  не  відкине  посередника  (вищий  моральний  закон)  між  собою  і  своїм  світоглядом,  між  собою  і  суспільством?  Чим  стане  суспільство,  в  якому  релігія  перетвориться  тільки  на  форму,  атрибут  рутинної  повсякденності,  докучливий  ритуал?  Чи  не  є  релігія,  релігійні  переживання  людини  тим,  що  рятує  нас  від  світу  сірості  буття?  Того  самого  буття  яке  ми  собі  створили…

Кожен  герой  у  фільмі  займається  явно  не  свою  справою.  Бо  своєї  справи  не  існує  і  існувати  в  тому  світі  не  може.  Бо  своя  справа  для  людини  -  це  знайти  сенс  життя.  А  сенс  може  бути  у  кожного  свій,  індивідуальний.  Хто  зна,  може  універсальний  сенс  така  ж  іллюзія  і  примара  як  комунізм.

Всі  герої  фільму  або  старі  або  внутрішньо  старі  –  старі  духом.  Вони  живуть  в  старому  світі,  а  значить  і  народжуються  старими.  Якщо  трапляється  якийсь  порив  молодості,  то  лише  у  козенят  –  тих  самих,  що  виросли  б  і  стали  цапами-відбувайлами.  Але  не  судилось  –  тут  духовно  зістаріле  суспільство  знищує  паростки  молодого  духу.

Звісно,  прикро  чути  в  наші  дні  голос  такого  відвертого  песимізму,  такого  антиестетичного  зображення  людини  як  такої  –  персонажі  можуть  викликати  або  жалість  або  відразу  –  іншого  не  дано.  Їх,  направду,  до  болі  шкода.  Але  фільм  кличе  подивитися  навколо  –  чи  не  перетворимо  ми  свій  –  поки  що  молодий  світ,  на  ось  такий…

Цей  фільм  роздумів,  фільм  алегорія,  фільм  попередження...

(На  світлині  -  кадр  з  фільму.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360299
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.08.2012

Дiти вдови

«Пробігли  дні  мої  –  наче  оленів
Коса  хода.  Час  щастя  був  коротший,
Ніж  помах  вій…»
                                     (Петрарка)

Напевно  найбільш  французький  фільм  по  духу,  по  ментальності,  по  змісту  і  взагалі,  який  був  знятий  за  останні  12  років,  це  фільм  «Вдова  з  острова  Сен-П’єр»  («La  Veuve  de  Saint-Pierre»  (фр.))  (2000)  режисера  Патріса  Леконта.  Це  приємно  дивує  в  нашу  то  епоху  безглуздої  культурної  глобалізації.  Крім  того,  що  фільм  знятий  в  кращих  традиціях  французького  кінематографу,  містить  блискучу  гру  талановитих  акторів,  фільм  являє  собою  епічну  філософсько-етико-соціальну  сагу.

Фільм  наповнений  дискусійними  і  багатозначними  думками.  Двозначність  закладена  навіть  в  назві  фільму:  крім  того,  що  в  фільми  присутні  реальні  вдови  з  острова  Сен-П’єр,  присутня  ще  одна  «вдова»  -  на  французькому  народному  сленгу  ХІХ  століття  «вдовою»  називали  гільйотину.  Навколо  саме  цієї  «вдови»  і  розгортається  весь  сюжет  і  всі  глибокі  трагедії  фільму:  на  далекому  острові  Сен-П’єр  –  французькій  колонії  немає  гільйотини  і  ніхто  не  хоче  працювати  катом,  а  на  думку  місцевої  влади  голови  громадянам  треба  конче  відрубувати.  Ката  зрештою  знаходять  серед  новоприбулих  колоністів,  але  кандидат  вагається,  ніяк  не  підписує  угоду.  «Роботодавцям»  зрештою  уривається  терпець:
«  -  Так  Ви  хочете  відрубувати  людям  голови?
-  Хочу!!!»
Виявляється  кандидата  зупиняла  не  особливість  професії,  а  розмір  зарплати…

У  фільмі  ясно  простежується  думка:  люди  чітко  діляться  на  дві  категорії  –  одні  готові  пожертвувати  життям  в  ім’я  своїх  принципів,  переконань,  почуттів,  інші  заради  кар’єри  готові  вбивати  невинних  людей.  І  цей  розподіл  не  залежить  від  інтелектуального  розвитку,  освіти,  релігії.  Етика  і  інтелект  незалежні.  І  друга  категорія  людей  буде  служити  будь-кому  –  королю,  республіці,  імператору,  феодалізму,  капіталізму,  комунізму,  фашизму,  демократії  –  їм  все  одно.  Вони  швидко  змінюють  свої  переконання,  яких  насправді  не  існує.  Їхня  «позиція»  є  лише  маскою.  Ці  люди  завжди  були  і  завжди  будуть  і  при  будь-якій  владі  будуть  чинити  свою  чорну  справу.

Фільм  глибоко  гуманістичний.  Тут  показано,  що  в  кожній  людині,  навіть  найгіршій  (з  точки  зору  обивателя,  звісно),  сховано  щось  хороше.  Тільки  розбудити  це  хороше  буває  важко.  Погане  вилазить  саме  –  під  впливом  алкоголю  чи  випадку,  а  хороше  тендітне,  вимагає  плекання,  вирощування.  Але  якщо  воно  прокинулось  –  людина  перегороджується,  стає  здатна  на  велике  і  благородне.

Цей  фільм  ще  спроба  відомого  режисера  Еміра  Куштуріци  на  акторському  поприщі.  І  вдала  спроба  –  одну  з  головних  ролей  він  грає  майстерно.
 
Фільм  глибоко  трагедійний.  Тут  немає  навіть  натяку  на  гумор  –  нехай  і  навіть  чорний,  як  це  полюбляють  майстри  постмодернізму.  Фільм  класичний.  І  цей  класицизм  оспівує  благородне,  чесне  та  інтелектуальне  ХІХ  століття,  коли  навіть  негідники  мусили  ховатися  за  масками  благородства.

Фільм  –  це  гімн  чистоті.  У  наш  брудний  час  нам  показують  кришталево  чистих  людей,  зрештою,  приречених  у  брудному  світі.  Бо  кожен  час  по  своєму  брудний  –  завжди  знайдеться  потолоч,  що  отруїть  найчистіші  криниці,  найблагороднішу  епоху.  Підзабуті  у  наш  платонічні  почуття  показанні  у  формі  настілько  сильного  кохання,  щоб  в  душі  не  лишається  місця  для  якихось  інших  переживань  –  навіть  для  ревнощів.  Це  звучить  парадоксально,  але  героїв  глядач  розуміє.

Для  французького  мистецтва  і  кінематографу  в  тому  числі  не  типові  картини  північної  суворої  та  скупої  природи.  Але  тут  вони  органічні,  більше  того  –  буяння  фарб  і  життя  було  б  тут  чуже,  як  воно  чуже  у  віршах  Шарля  Бодлера.  Саме  цей  поет  пригадується  і  ніби  стоїть  за  естетизацією  суму  та  відчаю  в  цій  картині.  Фільм,  направду,  глибоко  естетичний  –  інакше  і  не  могло  бути  –  ХІХ  століття  –  це  століття  найвищого  злету  людської  культури  та  мистецтва  –  далі  пішла  епоха  неестетична,  епоха  культури  занепаду,  естетизації  потворного.  Попереду  ХХ  століття  –  століття  неосередньовіччя,  повторення  готичної  темряви.

Це  оспівування  життя  як  такого  –  в  фільмі  життя  самоцінне,  самодостатнє,  є  сенсом  самого  себе.  Пейзаж,  природа  вдало  доповнюють  внутрішній  світ  і  переживання  героїв,  створюють  атмосферу,  тло  переживань.

Це  гімн  людині.  Тільки  на  перший  погляд  тут  панує  фаталізм.  Герої  не  фаталісти,  герої  фільму  –  люди  честі.  Вони  чинять  так,  не  тому,  що  вважають,  що  долю  змінити  не  можливо.  Вони  чинять  так,  тому,  що  інакше  вони  втратять  честь,  а  це  гірше  смерті.

Герої  фільму  терплять  поразку,  гинучи  в  ім’я  своїх  переконань  і  принципів.  Тому,  що  інакше  не  можна  –  не  можна  з  покидьками  та  потолоччю  грати  за  їх  правилами  –  краще  загинути.  Але  лишається  народ  –  ще  не  деградований,  наповнений  якоюсь  внутрішньою  чеснотою,  він  народить  нових  героїв.

Ще  одна  думка  яка  випливає  з  свідомості  після  перегляду  –  всі  ми  діти  вдови,  діти  тої  страшної  епохи,  коли  людське  життя  було  розмінною  монетою  владоможців.  Попереду  нас  чекають,  можливо  (хоча  хто  хоче  сідати  в  човен  цього  «можливо»?),  страшні  часи.  Але,  які  б  не  були  часи,  все  одно  треба  лишатись  людиною  –  до  цього  кличе  фільм.

(На  світлині  –  кадр  з  фільму.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=360259
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.08.2012

Якщо ви заблукали у норвезькому лiсi

«Опадають  квіти
 Їх  роздроблені  відображення
 Потік  відносить…»
                     (Нацуме  Сосекі)

Мало  було  в  моєму  житті  переглянутих  художніх  фільмів,  які  справили  настільки  ж  неоднозначне  і  глибинне  враження  на  мою  підсвідомість  (і  її  темні  закутки)  як  фільм  Режисера  Ан  Хун  Тана  «Норвезький  ліс»  (2010)  («Норувей-но  морі»  -  яп.)  по  роману  Харукі  Муракамі.

Фільм  складний  –  там  заплутане  нашарування  з  поверхів,  площин,  просторів  та  прихованих  цитат,  що  надсилають  свідомість  «посвяченого»  в  такі  сфери  мистецького  (і  не  тільки)  буття,  з  яких  годі  шукати  тривіального  виходу.

Одразу  зазначу,  що  роман  і  фільм  абсолютно  різні  художні  твори,  хоч  і  об’єднані  спільним  сюжетом,  подіями  та  загальною  побутово-модерністською  ментальністю.  У  романі  відчувається  сильний  вплив  літератури  європейського  постмодернізму,  тоді  як  фільм  –  естетиїзована  притча  про  покоління  розхристаних  шістдесятих  і  вдалий  спосіб  відтворити  їх  духовний  світ  з  усіма  модерністськими  поривами  у  незнане.

Небагато  існує  фільмів,  у  яких  шістдесяті  показані  як  цікаве  ретро.  Сам  факт  цього  багатьох  шокує.  Адже  справді  шістдесяті  стали  ретроспективною  минувшиною  –  особливо  для  тих,  для  кого  дев’яності  –  минула  епоха.  А  шістдесяті  –  це  взагалі  сива  давнина,  мало  не  епічні  часи.  Але  багато  людей  –  і  я  в  тому  числі  –  добре  пам’ятають  1969  рік  –  для  них  це  було  вчора.  Це  їх  світ.  І  раптом  їм  в  очі,  прямим  текстом  сказали  з  екрану:  «Ви,  панове,  ретро!  Живі  експонати  історії.»  Це  пережити  важко.  Це  сприймається  хворобливо.  Навіть  в  контесті:  «Та  ви  теж  були  модернові.  Ну,  майже  як  ми…»

Цей  фільм  –  одна  із  спроб  (і  то  вдала,  так!)  відповісти  на  питання  –  чим  був  для  людства  1969  рік?  Атмосфера  того  неймовірного  часу  передана  дуже  вдало  і  до  найменших  дріб’язкових  деталей.  Люди  тоді  саме  так  жартували,  говорили  по  телефону  і  споглядали  дерева.  З  тих  часів  змінилось  багато  саме  таких  дрібних  деталей  –  а  цього  й  ніхто  не  помітив  9крім  автора  фільму).  І  відповідь  на  вищенаведене  сакраментальне  питання  у  цьому  фільмі  парадоксальна:  1969  рік  –  це  велике  роздоріжжя.  Зрив  1968  року  вже  позаду.  Жадання  свободи  –  і  на  Заході,  і  на  Сході,  і  за  всіма  залізними  і  бамбуковими  завісами  закінчилось  крахом  і  розчаруванням.  Але  в  повітрі  висіло:  це  радикальний  поворот  історії,  все  тепер  буде  інакше,  світ  змінився  і  всі  ми  на  роздоріжжі.  Шістдесяті  скоро  стануть  історією,  але  вони  залишаться  жити  в  нашій  крові  довгі  епохи.  Можливо,  цілі  століття  в  душах  людей  будуть  агонізувати  шістдесяті  роки  ХХ  століття.  Вони  і  зараз  пульсують  у  наших  венах.  Озиваються  голосами  патлатих  блукальців,  щасливих  безхатьків.

Але  1969  рік  тут  лише  фон  –  хоч  і  вдало  зображений.  Все,  що  відбувається  –  відбувається  в  душах  людей.  І  переживання  героїв  показано  через  образи  природи.  Кіномова  фільму  образна  –  стан  трави  і  дерев  –  це  стан  душі.  Вітер  не  просто  вітер  –  це  душа  світу  сього.

Герої  фільму  розриваються  між  двома  світоглядами,  між  двома  способами  естетичного  розуміння  світу,  між  двома  світосприйманнями  –  модерновим  в  якому  звучить  музика  «Бітлз»  і  традиційним  японським  –  споглядально-просвітленим.  Герої  шукають  себе  і  не  знаходять  –  традиційний  світ  помер,  а  новий  –  модерновий  –  потребує  адаптації  до  його  нових  нелогічних  реалій  розхристаних  особистостей.
 
Я  досі  думаю:  які  слова  в  цьому  фільмі  є  ключовими  –  і  сумніваюсь.  У  багатьох  (зрештою,  всіх)  фільмах  є  фрази,  які  є  ключами  до  розуміння  змісту,  сенсу  і  суті  фільму.  Згадаймо  хоча  фразу  з  культового  фільму  «Місце  зустрічі  змінити  не  можна»:  «Злодій  має  сидіти  в  тюрмі!»  чи  фразу  з  фільму  «Мрець»  Джармуша:  «У  тебе  є  тютюн?»  Тут  відповідь  здавалось  би  очевидна  –  в  кінці  фільму  героя  запитують  по  телефону:  «Де  ти?»  Він  відповідає  здивовано:  «Де  я?»  А  потім  запитує  сам  себе  в  простір:  «Де  я?»,  бо  насправді  не  розуміє  де  він  опинився  і  який  звідси  вихід.  Але  не  все  так  однозначно.  У  фільмі  є  низка  ключових  фраз:  «Краще  б  він  поїхав  в  Уругвай..»  і  т.д.  І  сама  назва  фільму  «Норвезький  ліс»  -  знакова.  Адже  ніякого  норвезького  лісу  у  фільмі  немає  –  дія  відбувається  у  різних  містах  Японії.  Але  ніби  між  іншим  звучить  в  епізоді  «хіпацька»  пісенька:  «Вони  жили  в  хаті  збудованій  з  доброго  норвезького  лісу…»  І  стає  зрозуміло:  герої  фільму  живуть  в  цьому  норвезькому  лісі,  який  ще  не  зрубали  і  не  зробили  з  нього  доброї  затишної  хати.  Більше  того  –  герої  заблукали  у  ньому…

У  фільмі  є  роздуми  про  самогубство  (центральної  теми  сучасного  мистецтва  –  у  нинішньому  світі  всі  пишуть  і  знімають  фільми  про  самогубство  –  більше  і  писати  то  ні  про  що),  зокрема  дано  відповідь  на  давнє  запитання:  чому  самогубство  засуджується  будь-якою  релігією,  будь-яким  суспільством.  Це  не  тому,  що  самогубство  погане  для  людини  –  смерть  не  буває  ні  поганою,  ні  хорошою.  Смерть  взагалі  не  буває  –  смерті  не  існує.  Щоправда,  герої  фільму  цього  ще  не  знають  –  чи  то  тому,  що  надто  молоді,  чи  то  тому,  що  сприймають  світ  як  потік  почуттів,  переживань.  Є  лише  надія,  що  вони  це  зрозуміють.  Або  ні.  Тоді  все  справді  безнадійно.  Але  суть  не  в  тому.  Самогубство  засуджується  будь-якою  релігією  тому,  що  воно  приносить  людям  страждання  –  тим  хто  лишився  жити,  а  не  перейшов  у  інше  буття.  Люди  не  знають,  що  смерті  не  існує  –  тому  приречені  страждати,  горювати  за  тими  хто  пішов  і  вічно  звинувачувати  себе.  Світ  і  без  того  переповнений  стражданнями,  гріх  привносити  додаткові  і  лишати  їх  по  собі.

Герої  фільму  шукають  сенсу  буття  і  не  знаходять  його  –  сенс  існує,  але  це  лишається  поза  кадром.  Шматочки  надії,  що  герої  все  таки  знайдуть  шлях  і  сенс  лишаються,  але  це  десь  там  в  майбутньому.
Фільм  цікавий  для  розуміння  світогляду  та  ідеології  хіпі.  Вперше  показана  «однаковість»  світу  шістдесятих  в  різних  куточках  світу  –  шістдесяті  Японії  дуже  вже  нагадують  шістдесяті  Європи,  України,  Африки  (принаймні,  по  естетичних  переживаннях  людей)  –  глобалізація  яку  так  «модно»  нині  лаяти  почалась  тоді,  а  не  зараз.  «Компи»  і  «мережа»  тут  ні  до  чого  –  тоді  –  в  часи  «Бітлз»  та  Кеннеді  щось  змінилось  в  самому  світі,  в  самому  повітрі.

Герої  фільму  не  просто  на  роздоріжжі  –  вони  зависли  в  повітрі  –  майбутнє  не  просто  невизначене  –  його  ніби  і  не  може  існувати.  Сексуальна  революція  вже  відгриміла,  а  сексуальна  контрреволюція  не  просто  ще  не  почалась  –  ніхто  навіть  не  здогадується,  що  вона  можлива.  Герої  шукають  вихід  з  безглуздості  свого  існування  в  чуттєвості,  зазирають  у  глибини  власної  душі  і  не  побачивши  нічого  крім  порожнечі,  розуміють,  що  виходу  немає.  Про  те,  що  існує  релігія,  наука,  мистецтво  і  що  саме  вони  можуть  допомогти  відшукати  сенс  буття  героям  ще  слід  здогадатись.  Ці  поняття  наразі  вони  сприймають  як  елементи  світу  в  якому  вони  приречені  (саме  приречені)  жити.  Медитативно  переживають  фільм  глядач  і  режисер  –  але  не  герої.  В  цьому  їх  трагедія.  Традиційну  культуру  вони  відкинули,  а  нову  –  модернову  –  так  і  не  знайшли.  Точніше  не  знайшли  себе  і  ній…

На  останок  пораджу  подивитися  цей  фільм  на  мові  оригіналу  –  фрази  японською  звучать  просто  красиво  –  при  перекладі  багато  втрачається.  В  першу  чергу  поетичність  діалогів.  Хто  ще  не  вивчив  японської  мови  –  цей  фільм  для  нього  буде  додатковим  аргументом  сісти  за  хірагану  та  катакану.  Я  тоді  вам  можу  тільки  позаздрити  –  відчуття  краси  і  досконалості  ієрогліфів  у  вас  ще  тільки  попереду.  

(На  світлині  –  кадр  з  фільму.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359122
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.08.2012

Не ламайте квiтiв, навiть тодi, коли вони вiдцвiли

«Поля  журбенних  глин  –  то  рідний  край  для  нас.
 І  пекло  на  землі,  і  весь  цей  рай  –  для  нас.
 І  нинішній  цей  глек  з  джерельною  водою,
 І  цегла  забуття  –  ось  урожай  для  нас…»
                                                                   (Омар  Хайям)

Є  фільми  які  зачаровують,  є  фільми,  які  дивують,  жахають,  надихають,  звеличують,  пригнічують,  засмучують,  веселять  дух…  А  є  фільми  які  викликають  сум’яття…  До  таких  фільмів  я  би  відніс  фільм  Джіма  Джармуша  «Зламані  квіти»  (2005)  (Jim  Jarmusch  «Broken  Flowers»  (англ.)).  Переглянувши  цей  фільм  я  довго  не  міг  сформулювати  своє  враження  від  цього  творіння  дивного  і  непередбачуваного  режисера  –  я  побачив  зовсім  не  те,  на  що  я  очікував…

Фільм  дивний  у  всіх  відношеннях,  не  типовий  ні  для  сучасного  кінематографу,  ні  для  Джіма  Джармуша  як  режисера.  Джармуш  парадоксальний  –  його  фільми  перенасичені  ірраціональним,  підсвідомим,  дивним,  неймовірним.  Фільми  Джармуша  наповнені  експресією,  подіями,  бурхливими  емоціями  на  межі  життя  і  смерті  –  найсильнішого  переживання  які  тільки  є  у  людині.  А  тут  же  все  не  так  -  все  на  диво  реалістично,  банально,  спокійно.  Сюжет  на  диво  простий  –  старий  «Дон  Жуан»  на  старості  років  зрозумів,  що  життя  пройшло  дарма,  сенсу  жити  далі  немає,  але  і  змінювати  щось  вже  пізно.  Лишається  механічно  і  сіро  дожити  роки  які  судилося.  Попереду  тільки  нікчемна  самотня  старість  і  смерть.  З  відчуттям  своєї  непотрібності.  Але  раптом  він  довідується,  що  можливо  у  нього  є  син  –  невідомо  де  і  невідомо  хто  –  і  він  починає  марні  пошуки.  З  надією,  що  його  життя  отримає  хоч  якийсь  примарний  сенс.  І  справді  цікаво  –  а  що  зробив  би  Дон  Жуан,  якби  не  загинув  від  важкої  руки  Командора  –  Камінного  Господаря  і  дожив  би  до  старості?  Пішов  би  в  монастир?  Став  би  філософом?

Але  за  цією  простотою  і  банальністю  сюжету,  за  типовими  образами  сучасності  ховається  щось  більше  –  щось  невловиме  і  багатозначне.  Подорож  нашого  героя  втомленого  марнотою  і  сірістю  –  це  подорож  за  істиною.  Герой  фільму,  якого  за  збігом  обставин  (посміялася  доля)  теж  звати  Дон  –  натяк  на  знаменитого  прототипа,  що  жив  на  чотири  століття  раніше  –  здійснює  епічну  подорож  як  аргонавти  в  старовину.  І  байка,  що  зовні  це  виглядає  банально,  він  подорожує  по  лабіринтах  власної  душі.  І  як  Одісей  вирушає  у  невідоме  і  нескінченне  море  на  пошуки  своєї  омріяної  Ітаки,  так  і  наш  герой  –  старий  Дон  вирушає  на  пошуки  сенсу  свого  життя,  хоча  (на  відміну  від  Одісея)  розуміє  всю  примарність  цих  пошуків.  По  дорозі  він  зустрічає  п’ять  жінок  –  своїх  колишніх  жінок  –  двадцять  років  по  тому.  І  це  не  просто  типажі,  не  просто  типи  сучасних  жінок  –  це  символи.  Втілення  різних  граней  людського  буття.  Перша  жінка  –  це  еротичність,  чуттєвість,  втілення  земного  і  тілесного  кохання.  Друга  –  символ  раціональності,  стоїцизму,  холодного  розуму,  поміркованості,  зваженості  вчинків,  користі  та  матеріальних  благ.  Третя  –  символ  наближення  до  природи,  універсального  космічного  закону,  пошуків  Дао  (якщо  хочете).  Четверта  –  символ  ненависті,  жорстокості,  нетерпимості,  сварки,  непорозуміння.  І  нарешті  п’ята  –  це  ж  сама  смерть.  Кожній  із  цих  жінок  він  дарує  квіти.  І  щоразу  рожеві.  І  щоразу  інакші.  І  щоразу  недоречні.  Не  ті.  Чуттєвості  він  дарує  лілії  –  символ  незайманості  і  чистоти.  Ненависті  він  дару  квіти  прості,  польові,  природні.  Смерті  –  троянди.  Але  щоразу  ці  квіти  зламані  (хоча  букет  підібраний  бездоганно).  Вони  недоречні  –  їм  судилось  опинитись  на  смітнику.  Коли  квіти  душі  викидають  на  смітник  душа  опиняється  в  порожнечі,  яка  може  спонукати  до  роздумів,  філософії  та  просвітлення  –  якщо  цього  захоче  сама  людина.  Та  й  символи  які  бачить  наш  герой  якісь  недолугі  –  чуттєвість  зводиться  до  розпусти  –  показної  та  огидної,  нашому  герою  вже  явно  не  потрібної;  розсудливість  заводить  людину  в  світ  потворності,  меркантильності  та  убогого  матеріалізму,  де  сенс  існування  –  накопичення;  природність  зводиться  до  розуміння  тварин  та  рослин,  але  відкидає  людину  як  таку,  мистецтво,  людяність,  культуру;  жорстокість  веде  до  повної  духовної  деградації;  а  смерть  –  навіть  вона  не  лишає  герою  надії  чи  покою  –  є  лише  незрозумілою  пітьмою  за  межею  його  «я».  Все  це  чуже  для  нашого  героя,  заводить  його  ще  в  глибші  хащі,  манівці,  замість  того  щоб  вивести  до  світла.

У  фільмі  (на  відміну  від  інших  фільмів  Джармуша)  є  лише  слабкі  сліди  буддизму  –  лише  легкий  натяк.  Наш  герой  дає  настанови  юнаку-безхатьку,  що  подорожує  автостопом:  «Не  важливо,  що  відбулося  вчора,  бо  воно  минуло,  не  важливо,  що  відбудеться  завтра,  бо  воно  в  тумані  невідомості,  важливо  те,  що  відбувається  зараз.»  І  саме  цю  фразу  можна  вважати  ключовою  у  фільмі.  Свого  роду  резюме.  «Слоган»  фільму  якщо  хочете.

У  героя  прокидаються  цілком  нормальні  бажання  і  пориви  –  допомогти  людям,  знайти  сина  і  сенс  життя  –  але  оточуючі  –  навіть  ті,  хто  мусив  би  його  зрозуміти,  роблять  висновок,  що  він  ненормальний,  психічно  хворий.  Ще  б  пак  –  в  нинішньому  світі  такі  бажання  видаються  абсурдними  –  більшість  живе  меркантильними  інтересами  і  дрібними  примітивними  бажаннями.  Навіть  не  заради  себе  –  заради  вдоволення  примітивних  інстинктів  і  плоских  тілесних  бажань.  Нинішнє  суспільство  –  це  навіть  не  суспільство  егоїстів  –  це  суспільство  людей,  які  забули  себе,  забули  для  чого  вони  живуть…  І  хоча,  здається,  істина  ось  вона  –  поруч,  але  ж  ні  треба  жити  не  справжнім  життям,  а  вигадати  собі  фетиш…  Сумне  суспільство  сумних  людей  –  вічно  самотніх  і  замкнених  у  собі.  І  ніякі  квіти  тут  не  допоможуть  –  навіть  якщо  вони  вже  зламані.

Фільм  ставить  більше  запитань,  ніж  дає  відповідей.  Точніше  весь  фільм  –  суцільне  запитання:  «Для  чого  ми  живемо?»  І  це  запитання  поставлене  в  якійсь  спокійній  споглядально-меланхолійній  атмосфері,  що  так  рідко  зустрічається  у  божевільно-динамічному  нинішньому  світі.

(На  світлині  –  кадр  з  фільму.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359121
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.08.2012

Життя як музика

«Нам  буття  не  судилось.  Ми  -  тільки  потік.
 Ми  всі  форми  наповнюєм  радо  собою:
 Форму  ночі  і  дня,  русла  років  і  рік,
 Піднебіння  печери  і  тишу  собору…»
                                           (Герман  Гессе)

Генії  багатогранні.  Їхня  творчість  різновекторна.  З  різними  рівнями  змісту.  З  різними  думками  і  висновками  в  одному  творі  –  часто  несумісними.  Або  на  перший  погляд  несумісними.  Про  це  мені  подумалось  після  перегляду  фільму  Федеріко  Фелліні  «Репетиція  оркестру»  (1978)  (Federico  Fellini  «Prova  D'Orchestra»  іт.).

Подивившись  я  подумав  –  це  інший  Фелліні.  Зовсім  не  той  бунтар,  ексцентрик,  жартівник  і  експериментатор,  що  запам’ятовується  з  фільмів  «Амаркорд»,  «Вісім  з  половиною».  І  не  сатирик  на  грані  епатажу  –  творець  фільму  «Солодке  життя».  Це  зовсім  інший  митець  –  це  філософ  і  тонкий  естет.  Це  зрештою  розумний  неоконсерватор.  Ми  звикли  сприймати  Фелліні  як  безнадійно  лівого  художника,  мало  як  не  прихильника  радикальних  соціальних  змін.  Пам’ятається  як  колись  в  совітах  запевняли,  що  Фелліні  друг,  мало  не  свій  і  майже  комуніст.  І  критик  буржуазного  суспільства.  Тільки  чомусь  фільми  його  важко  доходили  до  совкового  глядача  (я  вже  мовчу,  що  совок  його  зовсім  не  розумів),  а  інколи  і  зовсім  не  доходили  потрапляючи  під  негласну  заборону  чи  замовчування.  Пам’ятаю,  як  довго  йшов  до  глядача  в  совітах  фільм  «І  корабель  пливе…».  Я  довго  не  міг  зрозуміти  чому  –  фільм  явно  анимілітарний,  з  різким  антивоєнним  пафосом,  що  так  було  модно  в  тодішньому  «Союзі».  І  раптом  таке  неприйняття…  Тепер  зрозуміло  чому  –  Фелліні  совітські  комуністи  не  могли  пробачити  фільм  «Репетиція  оркестру».

Якщо  відверто  –  я  не  пригадую  в  світовому  кінематографі  такого  глибокого  і  високохудожнього  фільму  з  такою  тонкою  і  глибокою  критикою  тоталітаризму,  комуністичної  революції,  профспілок  і  психології  юрби.

Про  цей  фільм  багато  сперечались  –  інакше  бути  і  не  могло.  Кожен  критик  і  глядач  це  розумів  по  своєму,  у  кожного  ці  образи  викликали  свої  асоціації.  Мене  не  полишає  думка,  що  цей  фільм  я  подивився  невчасно.  Справді,  треба  було  його  подивитись  тоді  –  1978  року.  Тоді  все  це  звучало  і  сприймалось  зовсім  інакше.  Тоді,  напередодні  1980  року  –  року  змін  суспільної  свідомості  –  змін,  направлених  до  повернення  в  суспільство  традиційних  цінностей.  Вічних  цінностей.  Марксизм  як  форма  суспільного  радикалізму  показав  свою  неспроможність  створити  досконале  суспільство.  Його  утопія  перетворювалась  на  антиутопію.  «Досконале  суспільство»  на  ділі  перетворювалось  в  суспільство  маразму…

Фільм  наповнений  символами.  Це  стає  очевидно  не  одразу  –  починається  фільм  як  псевдо  документалістика,  як  документальні  зйомки  репетиції  оркестру  в  старовинній  церкві.  Артисти    філософствують  про  музику,  про  сенс  мистецтва,  про  своє  життя.  Іноді  ця  філософія  набуває  несподіваних  форм.  Один  музика  запитує  чи  то  сам  себе  чи  то    колег,  чи  то  глядача:  «Куди  зникає  музика  коли  ти  перестаєш  грати?»  Це  як  пряме  посилання  на  твір  Л.  Керрола  «Аліса  в  країні  чудес»,  де  Аліса  запитує  сама  себе:  «Куди  зникає  полум’я,  коли  свічка  гасне?»  Мало  хто  знає,  що  тут  Керрол  цитує  Будду,  який  задавав  точно  таке  саме  питання  своїм  учням.  Натяки  чи  то  просто  роздуми  про  буддизм.  І  це  не  данина  моди  –  очевидно  для  Фелліні  буддизм  був  не  просто  екзотичним  вченням…

Але  поступово  стає  зрозуміло,  що  все  що  відбувається  це  візерунок  символів.  Оркестр  –  це  суспільство,  диригент  –  представник  інтелектуальної  еліти,  що  випадково  прийшов  до  влади,  церква  –  Батьківщина,  музика  –  життя,  інструменти  –  професії  та  місце  людей  в  суспільстві,  ноти  –  доля.  Церква  (себто  Італія)  –  храм  дивної  акустики.  «…Люди  всієї  Європи  заздрили  нам..»  Справді  Італія  колиска  культури  та  цивілізації.  Колись  їй  заздрили.  Але  все  нетривке  в  цьому  світі.  У  найцивілізанішій  і  найкультурнішій  країні  може  з’явитися  свій  Муссоліні.

Здавалось  би  оркестр  створює  досконалий  мистецький  твір,  де  все  має  бути  гармонійно  і  прекрасно.  Але  чомусь  нічого  не  виходить.  Чи  то  бракує  натхнення,  чи  то  накопичилось  розчарування.  Замість  краси  і  гармонію  долинає  какофонія.  У  декого  вихоплюються  фрази  кинуті  в  простір  (чи  то  собі):  «Іноді  хочеться  померти.  Чому?  Тому,  що  світ  став  злим  і  огидним.»  Поступово  росте  невдоволення  диригентом.  Виявляється  що  суспільство  безнадійно  хворе.  «Загальний  невроз  –  ворог  всього  людства.  Він  зведе  нас  всіх  в  могилу…»  Фільм  перетворюється  з  реалістичного  в  суцільний  сюрреалізм.  Музиканти  здіймають  революцію  і  вимагають  вбити  диригента.  Стіни  церкви  (де  спочиває  не  один  Папа)  вони  розмальовують  гаслами  і  кричать:  «Смерть  диригенту!»  Починають  трощити  меблі  і  інструменти.  Один  із  музикантів  вихоплює  пістолет  і  починає  стріляти  в  людей.  Навіщо?  А  просто  так.  Революція  ж!  А  революції  потрібні  жертви!  Пістолет  у  нього  забирають,  але  він  обурюється:  «У  мене  є  дозвіл!!!»  Пістолет  тут  же  повертають  –  якщо  є  дозвіл,  тоді  дійсно  –  вбивати  людей  має  право.  Як  це  схоже  на  одну  революцію!  Що  була  зовсім  не  в  Італії…  До  речі…  Диригент  в  цей  час  просто  сидить  в  стороні  –  йому  все  одно.  Його  більше  хвилюють  його  роздуми  про  мистецтво.  Бо  якщо  неможливо  створити  щось  досконале  –  той  все  хоч  вогнем  горить…  Дехто  з  музикантів  під  загальний  шум  займається  тут  же  розпустою.  Революція  як  не  як,  свобода!  Значить,  геть  всі  моральні  закони  –  свобода,  так  повна  свобода!  І  від  моралі  теж.  Саме  не  свобода  творчості  (про  неї  забули),  не  свобода  для  чогось,  а  свобода  від  всього.  Тут  же  в  юрбі  (яка  щойно  була  зібраннях  інтелігентних  творчих  людей!)  виникає  ідея  замість  диригента  поставити  метроном  –  машину.  Ось  що  буде  правити  світом  –  машина.  Ось  як  хтось  уявляє  свободу  –  свободу  від  чиєїсь  особистості,  але  підпорядкування  машині.  Машину,  правда  тут  же  ламають,  бо  серед  революціонерів  розкол  –  правління  машини  декому  різко  не  сподобалось.  Починається  бійка  –  війна  між  різними  таборами  –  «машиністів»  та  «анархістів».    Але  несподівано  стіни  церкви  падають  –  в  зал  храму  в  пролом  стіни  вривається  велетенська  металічна  куля  –  церкву  виявляється  руйнують.  Ось  чим  все  закінчується  повним  руйнуванням  всього  –  країни,  культури,  історії…  Під  уламками  гинуть  ті  хто  ніякої  участі  в  революції  не  брав  –  найбільш  беззахисні,  добрі  і  спокійні.  Їх  ця  хвиля  знищує  в  першу  чергу…  Коли  здавалось  все  загинуло  і  все  зруйновано  виходить  диригент  і  каже  сакральну  фразу  –  фразу  ключ:  «Ми  тут,  щоб  почати  все  спочатку.  Відкиньте  страх  –  репетиція  продовжується…»  І  стається  диво.  Музиканти  –  ті  самі  що  ще  кілька  хвилин  тому  хотіли  вбити  диригента  дістають  з  під  уламків  свої  інструменти  і  виконують  дивну  по  своїй  красі  музику.  Здавалось  би  –  «хеппі  енд»  -  люди  усвідомивши  всю  небезпеку  тотальної  катастрофи  згуртовуються,  залишають  свої  комуністичні  ілюзії,  починають  творити,  відроджують  своє  традиційне  суспільство,  свою  культуру.  Знову  знаходять  сенс  життя.  Але  де  там!  Натхненний  першим  успіхом  диригент  зривається  на  палку  промову  –  його  промова  поступово  перетворюється  на  щось  дуже  знайоме,  з’являються  якісь  сталеві  і  злі  нотки…  З  італійської  мови  диригент  поступово  переходить  на  німецьку,  використовує  характерні  для  диктатора  жести.  Диригент  перетворюється  в  Гітлера.  Це  шокує.

Це  не  просто  фільм  –  це  притча  на  тему  –  звідки  береться  комунізм,  фашизм,  чому  нормальне  суспільство  раптом  сходить  з  розуму  –  народ  перетворюється  в  юрбу.  Чи  то  некеровану  чи  то  навпаки  повністю  керовану  диктатором  –  і  що  більш  небезпечно  ще  хто  знає…  

Слід  згадати,  що  фільм  знятий  в  сімдесяті  роки  і  Італії.  На  фоні  соціальних  протестів,  суспільного  неспокою,  «червоних  бригад»,  що  вбивали  політиків  і  кидали  бомби,  у  суспільстві  росло  розчарування  у  традиційних  цінностях  –  християнстві.  Демократії,  церві...  Здавалось,  що  Італія  стоїть  на  порозі  комуністичної  революції.  І  Фелліні  розповів  нам  казку  наповнену  алегорія  –  чим  все  це  може  закінчитись.  Чим  взагалі  закінчується  комуністичний  рух.

Але  фільм  не  безнадійний.  Режисер  показав  –  існує  щось,  заради  чого  варто  жити.  Перед  чим  ніщо  всі  суспільні  химери  та  утопії.  Це  творчість.  Це  мистецтво.  Це  культура.  Заради  цього  варто  жити  і  цьому  присвятити  життя.

(На  світлині  –  кадр  з  фільму.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358913
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.08.2012

Якщо ти ще живий…

«Та  ніде  не  знайшов  я  вітчизни;
 не  маю  спокою  я  в  жодному  місці
 і  рвуся  за  всякі  брами.»
                                     (Фрідріх  Ніцше)      

 В  історії  світового  кінематографу  мало  знайдеться  фільмів,  які  різні  люди  –  від  маститих  критиків  до  звичайного  глядача  будуть  проголошувати  «кращим  фільмом  всіх  часів  і  народів».  Думка  парадоксальна  і  позбавлена  сенсу  –  в  мистецтві  (тим  паче  в  кіномистецтві)  подібні  твердження  безглузді  –  глядач  оперує  чимось  невловимим,  а  тому  відносним  з  точки  зору  «кращості».  Але  так  чи  інакше  –  ця  думка  висловлювалась  з  приводу  фільму  «Мрець»  («Dead  Man»  (агл.))  (1995)  режисера  Джіма  Джармуша  (Jim  Jarmusch).  Мені,  звичайно,  важко  погодитись  з  такою  оцінкою  цього  фільму  –  вершиною  світового  кінематографу  я  вважаю  фільми  режисера  Андрія  Тарковського.  Але  фільм  «Мрець»  безперечно  є  кращим  фільмом  Джармуша,  рідкісним  шедевром  –  з  якої  б  точки  зору  ми  цей  фільм  не  оцінювали.  І  належить  до  низки  найкращих  фільмів  які  були  створені  за  час  існування  кіно  як  мистецтва.

Фільм  «Мрець»  аналізують  в  першу  чергу  як  зразок  новітнього  вестерну,  хоча  вестерном  його  назвати  важко.  Так,  дія  відбувається  на  Дикому  Заході  і  ще  й  в  класичні  для  всіх  вестернів  часи.  Але  закони  жанру  невблаганні.  У  вестерні  не  може  біти  такого  вихору  емоцій  на  якому,  власне,  і  побудований  весь  фільм,  найманий  вбивця  не  може  запитувати  іншого  вбивцю:  «А  ти  хотів  би  бути  місяцем?»,  бавитися  вночі  з  плюшевим  ведмедиком  і  філософствувати:  «Ну,  скажи,  що  ти  радий,  що  сонце  заходить  поступово.  Було  б  гірше,  якби  воно  гасло  як  свічка…»  Це  вже  якийсь  сюрреалізм,  чесне  слово.  Для  вестерну  (як  жанру)  це  просто  абсурд.      

Фільм  побудований  на  засадах  і  в  стилі  постмодернізму.  Дев’яності  роки  –  це  був  апофеоз  постмодернізму  –  час  його  розквіту,  найбільшої  популярності  та  найвищого  художнього  злету.  Я  маю  на  увазі  популярність  в  колах  інтелектуалів.  Цей  напрям  не  міг  бути  в  принципі  широко  популярним  –  він  народився  як  забава  інтелектуалів.  Дев’яності  зараз  сприймаються  як  далека  історія,  шмат  часу  який  прийнято  лаяти  чи  навіть  зневажати.  А  в  той  же  час  це  був  період  цікавого  культурного  феномену.  Зараз  постмодернізм  призабутий.  Нині  взагалі  все  призабуте  –  нинішня  епоха  –  це  епоха  невизначеності.  У  першу  чергу  культурної  у  мистецької  невизначеності.  Новий  напрямок  не  виник  (хоча  він  не  забариться),  старі  вважаються  такими,  що  вичерпали  себе  (хоча  це  не  так,  чимало  напрямків,  таких  як  футуризм,  тільки  намітили  перспективу  свого  розвитку  і  замовкли,  так  і  сказавши  свого  головного  голосно).  Постмодернізм  просто  забутий.  Забутий  незаслужено.

Фільм  «Мрець»  складний  для  аналізу  –  я  довго  намагався  написати  про  нього  і  все  не  наважувався.  Занадто  багато  площин  розуміння,  символів,  знаків.  Все  що  досі  написане  про  цей  фільм  –  поверхове.  Ніхто  так  і  не  зробив  аналіз  цього  шедевру,  і  мені  це  не  до  снаги  –  я  це  цілком  усвідомлюю  –  але  спробувати  варто.

Світоглядні  корені  фільму  в  шістдесятих.  Хоча  це  абсолютно  не  очевидно.  Але  автор  робить  не  просто  натяк  –  пряме  посилання.  Автор  цитує  Кастанеду.  Кастанеда  теж  як  і  постмодернізм  досяг  піку  своєї  популярності  саме  у  дев’яності  –  з’явилась  навіть  «мода»  на  індіанську  культуру  –  музику  та  химерні  культи  їхніх  шаманів.  Але  Кастанеда  –  це  саме  втілення  світогляду  шістдесятих  –  цей  пошук    виходу  у  замежове,  у  потойбічне,  і  в  інше  суспільство,  якщо  хочете  –  розумніше  і  духовніше  ніж  тогочасний  «цивілізований»  світ,  що  оточував  патлатих  хіпі  вільних  від  марноти  і  упереджень.

Містичний  аспект  фільму  важко  піддається  аналізу  –  чи  автор  справді  підводить  нас  до  світогляду  містиків  і  справді  вірить  у  існування  «різних  рівнів  буття»,  у  які  мандрує  головний  герой,  чи  це  просто  фон  для  усвідомлення  глибини  трагедії  особистості?  Дивлячись  фільм  ми  усвідомлюємо  можливість  реальності  всіх  цих  подій  –  все  це  могло  бути  –  і  індіанець  який  цитує  вірші  Вільяма  Блейка,  і  юнак,  що  живе  з  кулею  застряглою  біля  серця,  і  водночас  на  наших  очах  відбувається  щось  загадкове,  нечуване,  таємниче.  Ми  починаємо  вірити  у  той  інший  рівень  буття  на  який  слід  перейти  герою  цієї  химерної  повісті  про  людину.

Фільм  чорно-білий.  Знятий  зумисно  у  чорно-білій  тональності.  Це  графіка  –  сучасна  графіка  кіномистецтва.  Тут  одразу  напрошуються  паралелі  з  Андрієм  Тарковським  –  іншим  майстром  кінографіки.  Але  якщо  для  Тарковського  графічність  часто  вимушена,  то  тут  це  вільний  вибір  автора.  Цим  фільмом  Джармуш  створив  нову  хвилю  ренесансу  чорно-білого  кіно.  І  справді:  чорно-білий  кінематограф  далеко  не  вичерпав  себе.  Кольорове  кіно  винайшли  зарано.  Кінографіка  відійшла  у  минуле  не  встигши  створити  найбільші  свої  шедеври.  І  це  було  повернення  –  тріумфальне  повернення  чорно-білого  кіно.  Автор  постає  перед  нами  як  майстер  гри  світла  і  тіні  –  це  майстерність  малювання  відтінками  сірого.  Особливі  контрасти  створюють  справжній  театр  світла  і  тіні.  Колір  тут  не  потрібний.  Він  зайвий.  У  жодному  іншому  фільмі  так  не  відчувається  зайвість  кольору  як  у  цьому.

Паралелі  з  Тарковським  цим  не  вичерпуються.  Джім  Джармуш  тут  постає  як  майстер  «розставляти  предмети»  -  камера  ковзає  по  них,  створює  якісь  каскади  фантасмагоричних  натюрмортів.  Щось  подібне  ми  бачимо  хіба  що  в  «Сталкері»  Тарковського.  Навіть  не  знаю,  чи  це  прямий  вплив  чи  нове  відкриття  того  ж  підходу  в  кіномистецтві.  Так  само  як  і  у  Тарковського  кадри  фільму  картинні.  Кожний  кадр  постає  перед  нами  як  довершена  картина,  довершений  шедевр  графіки,  де  кожен  елемент  важливий  і  наповнений  змістом.  Це  рідко  кому  вдається  з  кіномитців.  Тільки  у  Тарковського  ця  картинність  розтягнута  в  часі  –  погляд  довго  зупиняється  на  об’єкті.  Тут  же  динамічність.

Джармуш  постає  у  фільмі  як  майстер  образів  і  майстер  емоцій.  Перед  героєм  (а  глядач  тут  дивиться  на  світ  очима  одного  героя)  проходить  низка  яскравих  типажів  епохи,  яскравих  образів.  Вони  як  намистини,  а  ниткою  тут  час.  Кожний  образ  довершений,  витончений.  Епоха  ХІХ  століття  з  її  тонкою  психологією  особистостей  постає  перед  нами  у  глибині  конфлікту  особистостей.

Проте  фільм  не  про  епоху  –  про  людину  як  таку.  Це  по  суті  філософсько-графічне  ессе  на  тему:  «Що  таке  людина?»  Перед  нами  чеховських  інтелігент  (а  доба  то  чеховська!  Не  дарма  О’Генрі  називали  «американським  Чеховим»!)  який  стає  свідком  геноциду  корінного  населення  колоністами,  що  втілюють  аморальну  механістичну  цивілізацію.  Жорстокий  світ  очима  чеховського  інтелігента  –  мало  б  хто  наважився  на  такий  експеримент  у  кіномистецтві.  На  наших  очах  відбувається  трансформація  особистості  –  це  помічали  всі,  і  це  викликало  найбільше  зацікавлення  і  критиків,  і  глядачів.  Людина,  яка  лишає  світ  сучасної  механізованої  цивілізації  (по  суті  цивілізації  машин  і  мертвих  людей  –  бо  живими  їх  назвати  важко)  і  подорожує  у  світ  природний,  дикий,  живий,  неминуче  трансформується  –  відбувається  дивна  метаморфоза.  На  наших  очах  народжується  особистість.  Герой  епохи  якщо  хочете.  Страх  стає  непотрібною  і  зайвою  химерою.  Смерть  видається  чимось  неіснуючою,  якимось  привидом  –  бо  насправді  життя  вічне,  і  ми  тільки  подорожуємо  по  різних  його  рівнях…

У  фільму  показано  протиставлення  двох  типів  цивілізації  –  цивілізації  машин  і  цивілізації  природної,  де  в  центрі  буття  стоїть  особистість,  людина,  а  не  матеріальні  псевдоцінності.  На  початку  фільму  герой  подорожує  в  «Місто  Машин»,  що  є  втіленням  механістичної  цивілізації  і  переконується,  що  ця  цивілізація  –  цивілізація  мертвих  людей.    «Саме  серце  пекла».  Навколо  знаки  смерті,  які  просто  переслідують  героя.  Цей  тип  цивілізації  огидний  і  знищує  у  людині  людське.  Герой  знаходить  себе,  розуміє  суть  свого  «я»  тікаючи  у  глибину  дрімучого  лісу  з  індіанцем-ізгоєм  свого  племені.  Автор  свідомо  робить  вибір  –  віддає  перевагу  природній  цивілізації,  що  живе  згідно  принципів  гармонії  з  оточуючим  світом,  це  свого  роду  даосизм  в  кіно.

У  фільмі  є  навіть  сліди  буддизму  –  герой  отримує  свого  роду  просвітлення  споглядаючи  старезне  дерево,  переходить  від  чуттєвого  до  споглядального  способу  життя  –  і  багато  аспектів  світу,  які  раніше  були  для  нього  надзвичайно  важливими,  стають  непотрібними,  нікчемними,  не  вартими  уваги.  Навіть  власне  життя  перетворюється  для  героя  в  якусь  абстракцію.  Споглядаючи  вбите  оленятко  серед  нескінченного  дикого  лісу  герой  усвідомлює  себе  оцим  вбитим  оленятком.  Для  нього  «я»  перестає  бути  самодостатнім  феноменом  відокремленим  від  світу,  для  нього  «я»  це  те,  що  він  бачить.  Герой  розчиняє  своє  «я»  у  Всесвіті,  у  нескінченному  потоці  Часу.

У  фільмі  є  ключова  фраза.  Героя  часто  запитують:  «У  тебе  є  тютюн?»  Це  свого  роду  якийсь  символ.  Ніби  запитують  насправді  не  про  тютюн,  а  про  якусь  суть,  що  має  бути  в  єстві  людини.  Якесь  Дао.  Ніби  запитують:  «А  в  тебе  є  Шлях?  Та  суть,  внутрішня  сила  яка  і  робить  нас  людьми?»  У  кінці  фільму  герой  таки  має  тютюн  –  але  індіанцю  який  запитував  героя  про  його  наявність,  він  виявляється  не  потрібен:  «Він  тобі  знадобиться  для  останньої  подорожі…»

Одного  з  героїв  фільму  звати  Ніхто.  Інше  його  ім’я  –  «Той,  хто  говорить  голосно  –  не  говорить  нічого».  І  це  символічно.  Він  частина  Всесвіту  і  розуміє  це.  Його  голос  –  це  голос  Всесвіту,  а  Всесвіт  до  серця  кожної  людини  звертається  тихо.

І  останнє,  що  хочеться  сказати  –  я  переглянув  кілька  версій  перекладу  цього  фільму.  І  всі,  що  нині  доступні  для  глядача  –  нездалі.  Переклади  жахливі.  Втрачається  зміст  тексту,  зміст  фраз.  Найкращий  –  і  дійсно  хороший  переклад  цього  фільму  мені  пощастило  почути  у  1996  році  –  тоді  ще  на  касеті.  Для  постмодернізму  важливим  (дуже  важливим!)  є  хороший  переклад.  Взагалі,  погані  переклади  дуже  псують  враження  від  творів,  а  тут  це  відчувається  особливо  гостро.  Можна  було  б  порадити  дивитися  фільм  на  мові  оригіналу,  але  для  цього  мало  знати  мову  –  тут  треба  відчувати  тонку  гру  слів…

(На  світлині  –  кадр  з  фільму.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358910
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.08.2012

Люди в країні дощу

«Три  дні  і  три  ночі  провели  так  воїни,
   а  перед  завершенням  четвертого  дня
   повелів  Мананнан  всім  піти,
   так  що  не  лишилося  в  домі  жодного,
   хто  скуштував  життя…»
       (Давньоірландська  скела
     «Виховання  в  домі  двох  чаш»)

Серед  фільмів,  що  безперечно  є  шедеврами  кіномистецтва  є  фільми,  які  нагадують  дзеркало  епохи.  Сам  час  відображався  в  цих  кінофільмах  –  художніх,  зовсім  не  документальних,  але  ці  фільми  зображали  час  глибше  і  повніше  ніж  будь-яка  кінодокументалістика.  Про  це  мені  подумалось,  коли  я  переглянув  фільм  «Липневий  дощ»  режисера  Марлена  Хуциєва  (1966).  Фільм  безперечно  є  шедевром  і  найкращим  фільмом  цього  режисера  –  вершиною  його  яскравої  творчості.  Хоча  не  всі  з  такою  думкою  погодяться  –  найбільший  резонанс  в  суспільстві  викликав  (і  надовго)  фільм  Хуциєва  «Застава  Ілліча»  -  теж,  безперечно,  майстерно  зроблений  фільм,  що  вплинув  на  ціле  покоління  «шістдесятників»  і  став  навіть  символом  цього  феномену  і  символом  свіжоств  «відлиги».  Але  «Липневий  дощ»  це  твір  вже  зрілого  відомого  майстра.  Спокійний,  філософський,  зі  своєрідною  естетикою  та  кіномовою,  наповнений  символами  та  протиріччями.  Тут  автор  більше  задає  питань,  ніж  пробує  дати  на  них  відповіді.  Задавати  питання  –  велике  мистецтво.  Задавати  питання  завжди  важче  ніж  відповідати  на  них.  Хоча  б  тому,  що  в  ті  роки  кожне  запитання  було  свого  роду  відповіддю...  Цей  фільм  більше  лаяли  і  критикували  і,  напевно,  недарма  режисера  Марлена  Хуциєва  називали  «людина  липневого  дощу»…

Що  найбільше  дивує  –  як  цей  фільм  могла  пропустити  цензура?  Багато  фільмів  –  набагато  м’якіших  і  лояльніших  до  режиму  були  безапеляційно  заборонені  і  покладені  «на  поличку».  Ну,  де,  в  якому  ще  фільмі  один  з  героїв  просто  кричить  глядачам:  «…Ви  можете  легко  прокинутись  і  прозріти?!  …  Я  хочу  щоб  все  було  справжнє!  …  Мені  набрид  загальний  трьоп,  коли  слова  нічого  не  означають!»  Епоха  справді  була  «на  зламі»  -  час  надій  закінчився,  відродження  потрохи  придушили,  почався  час  словоблудства  –  слова  втратили  звій  зміст,  перетворились  на  безглузду  тарабарщину  яку  повторювали  як  ритуал,  як  свідоцтво  лояльності  до  режиму.  Комунізм  вже  ніхто  не  будував  і  не  збирався  будувати,  всім  давно  стало  зрозуміло,  що  це  утопія,  тільки  мало  хто  наважувався  це  сказати  вголос…  Почалась  епохи  лицемірства  –  носії  ідеології  самі  не  вірили  в  свої  слова,  але  карали  за  кожну  найменшу  «єресь».  Це  все  у  фільмі  сказано  не  прямим  текстом  –  але  зрозумілим  натяком.

Герої  фільму  –  інтелігенти.  При  цьому  інтелігенти  не  з  андеграунду,  не  з  маргінесу  і  навіть  не  з  тодішньої  фронди.  Вони,  начебто,  «на  коні»,  можуть  творити  офіційно  і  писати  не  «в  стіл»,  творити,  писати,  їздити  за  кордон  і  будувати  скульптури.  Але  серед  них  панує  атмосфера  глибокого  розчарування  –  в  усьому:  в  суспільстві,  в  майбутньому,  в  ідеології,  в  системі,  в  людях.  Герої  прекрасно  розуміють,  що  жити  і  працювати  вони  змушені  в  вузьких  рамках.  У  цих  рамках  їм  не  просто  тісно,  їм  незатишно,  їм  інколи  нестерпно.  І  вибір  перед  ними  невтішний:  або  пристосовуватись  і  лицемірити,  або  випадати  з  течії  буття.  Світ  стає  для  них  все  більш  сірим  –  совок  стає  все  більш  потворним  просто  на  очах.  Герої  стають  все  більш  самотніми  і  непотрібними  –  ні  собі,  ні  суспільству.  Вони  це  переживають  гостро  і  болісно.  Інтелектуали  перетворюються  в  скрині  забиті  купою  непотрібних  знань,  правильні  і  чисті  стають  огидними  святенниками,  жадаючі  свободи  обмежують  цю  свободу  розпустою,  друзів  радять  колекціонувати  як  речі…  У  головних  героїв  розрив,  розлучення.  Під  образом  сексуального  розриву  насправді  криється  розрив  інтелігентів  з  системою.  Система  їм  стає  остаточно  чужою.  Вони  не  можуть  з  нею  жити,  але  і  бунтувати  для  них  є  поки  що  неприродно.  Відчуття  безвиході  заповнює  героїв.  Одні  тікають  в  минуле,  де  для  них  ще  існував  сенс  і  зміст,  інші  тікають  в  себе,  ще  інші  сподіваються  на  щось  істинне  –  те  що  ховається  за  кадром,  за  видимою  стороною  життя.  Тікають  кудись  –  не  усвідомлюючи  куди  і  навіщо.

Совок  показаний  суспільством  самотніх  –  люди  не  розуміють  один  одного  і  не  хочуть  розуміти.  Замикаються  в  собі.  Говорять  діалоги  в  порожнечу  –  без  будь-якої  надії  що  їх  почують.  У  фільмі  є  неймовірна  і  глибоко  символічна  сцена:  герої  сидять  серед  ночі  у  темному  лісі,  а  над  ними  ревуть  військові  літаки.  Таким  воно  і  було  суспільство  епохи  «холодної  війни»  -  темрява,  постійна  загроза  апокаліпсису  і  вогник,  біля  якого  годі  зігрітися.  Система  штовхає  героїв  до  подвійного  життя  –  окремо  офіційного  і  окремо  неофіційного.  Герої  не  звикли  і  не  розуміють  чому  їм  потрібно  жити  так.  Один  із  героїв  підкорюється  обставинам  –  стає  таким  яким  його  хочуть  бачити  «владу  імущі»,  інший  тікає  в  невідомість.

Це  справді  був  рік  психологічного  зламу  –  масові  опозиційні  настрої  змінились  з  комуністичних  (при  владі  не  такі  комуністи,  не  справжні,  а  ми  хочемо  справжнього  комунізму,  людяного)  на  антикомуністичні  (справжнього  комунізму  не  буває,  кожна  форма  комунізму  потворна  і  жорстока).  Але  на  зламі  світоглядів  люди  почувають  себе  підвішеними  невідомо  де  –  і  в  цьому  їх  трагедія,  а  зовсім  не  в  неможливості  знайти  свою  половину.

Цей  фільм  рідкісного  напрямку  –  соціалістичного  реалізму.  Дуже  мало  хто  знімав  у  рамках  напрямку.  Навіть  якщо  вважати,  що  ту  форму  державного  феодалізму,  що  була  в  «Совітському  Союзі»  можна  назвати  «соціалізмом».  Майже  все,  що  знімалось  було  не  реалізмом  і  не  соціалістичним.  У  кращому  випадку  було  казкою  про  білого  бичка  з  абсолютно  нереальними  персонажами,  що  живуть  у  вигаданій  неіснуючій  країні.  Тут  же  –  справжній,  непідроблений  реалізм.

Фільм  інколи  переходить  у  «потік  свідомості»  і  починає  нагадувати  роман  Джеймса  Джойса  «Уліс»  -  тільки  бідолашний  Одіссей  чомусь  жіночого  роду  і  потрапив  не  модернову  Ірландію,  а  в  совковий  захаращений  довгобуд.  З’являються  на  екрані  ще  дві  стихії,  які  теж  є  своєрідними  героями  фільму  –  юрба  та  радіо.  Юрба  сірої  совкової  Москви  снує,  пливе  вулицями  під  мінливі  звуки  радіоприймача,  ручку  якого  крутить  незримий  адепт  буття.  Радіо  в  ті  часи  буди  тим  самим,  чим  для  нас  є  мережа  «інтернет»  –  вікном  у  світ.  Навіть  більшим  –  єдиною  можливістю  почути,  що  ж  насправді  відбувається  там  –  за  «залізною  завісою»:  яку  музику  слухають,  про  що  думають,  що  люблять  і  як  живуть.  Це  був  світ  радіо.  Світ  звуків  і  слів.  Світ  ще  не  став  світом  кольорових  картинок.  Країна  постає  з  екрану  не  тільки  країною  невпорядкованої  будови,  де  будують  невідомо  що  і  невідомо  для  чого  –  перед  нами  країна  дощу  від  якого  нікуди  сховатись,  бо  парасольки  далеко  не  в  усіх.

Це,  певно,  перший  «радянський»  фільм  в  якому  про  війну  говорять  без  зайвої  героїзації  і  романтизму  –  просто  як  про  страшну  трагедію,  іноді  навіть  з  чорним  гумором.  Вперше  показано  безглуздість  тодішніх  «виборів»  -  всі  усвідомлюють  беззмістовність  цього  процесу,  але  все  одно  беруть  в  ньому  участь  –  якось  механічно,  навіть  пародійно…

Режисер  постає  як  майстер  психологічної  гри  і  крупних  планів  -  ідуть  обличчя  молодих  людей  –  і  надії  в  їхніх  очах  немає.  Тільки  запитання  і  німий  докір.

Багато  хто  із  творців  цього  фільму  та  акторів,  що  в  ньому  зіграли  мали  батьків,  що  були  розстріляні  1937  року.  Власне  цей  фільм  один  із  зразків  мистецтва  дітей  розстріляних  батьків  з  їх  вічним  запитанням:  «Хто  винен?»

(На  світлині  –  кадр  з  фільму)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358789
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.08.2012

Година щура

«-  Не  хотів  би  я,  -  сказав  король  Ірландії,
 -  битися  з  лейнстерцями,  
     але  якщо  така  ваша  воля,
     то  бийтеся  з  тим,  хто  проти  вас.»
                                         (Скелла  «Борома»)

Якщо  відверто,  я  не  люблю  фільмів  на  тему  жорстокості.  Хоча  розумію,  що  світ  в  якому  ми  живемо  є  жорстоким  і  злим,  і  є  тенденція  посилення  цієї  домінанти  в  глобалізованому  суспільстві.  Щодо  причин  –  окремо.  Тому  я  не  чекав  нічого  нового  і  цікавого  (для  себе)  вирішивши  переглянути  фільм  Мартіна  Скорцезе  «Відступники»  (2006)  (Martin  Scorsese  “The  Departed”).  Власне,  переглянути  цей  фільм  мене  спонукало  тільки  прізвище  режисера.  Скорцезе  майстер  фільмів  з  глибокою  філософією  та  й  просто  майстер  кіно.  Згадати  хоча  б  фільм  «Остання  спокуса  Христа».  Попри  свою  скандальність  (незрозуміло  чому)  це  фільм  глибоких  і  серйозних  роздумів  на  тему  людини  як  такої,  суспільства,  історії,  релігії…

Починав  дивитися  я  фільм  «Відступники»  упереджено  –  гангстерський  фільм  на  тему  сучасної  мафії.  Типажі,  що  живуть  у  світі  грубої  сили  і  насильства.  Тема  м’яко  кажучи  стара.  Але  переглянувши  фільм  я  був  вражений.  Ні,  не  динамізмом  сюжету,  не  майстерною  грою  акторів  (підбір  акторів  справді  вражає  і  гра  неперевершена).  Вражає  нетиповість  фільму  –  як  сюжету,  фабули  так  і  змісту  діалогів  на  фоні  досить  банального  детективного  сюжету.  Перед  нами  ірландський  світ  –  все  побудоване  навколо  боротьби  поліційного  відділку,  де  майже  всі  співробітники  ірландці,  з  ірландською  ж  мафією  в  Бостоні.

Сучасний  світ  не  просто  постіндустріальний  чи  інформаційний,  він  технотронний,  динамічний,  прискорений,  глобалізований.  Але  навіть  в  цьому  світі  ірландці  продовжують  лишатися  собою  –  дивним  народом  з  химерного  острова  Долі,  «дітьми  богині  Дану»,  що  живуть  якимось  незрозумілим  для  інших  людей  життям.  Вчинки  їх  нелогічні.  Не  те,  що  тут  інша  логіка  як  у  людей  іншого  типу  цивілізації.  Тут  життя  і  вчинки  в  принципі  нелогічні,  бо  люди  керуються  не  логікою,  а  якимось  своїми  законами  буття  які  іншим  людям  пізнати  не  дано.  Як  сказав  колись  Зігмунд  Фройд:  «Ірландці  –  це  єдиний  народ  який  не  піддається  психоаналізу.»  І  ця  думка  тут  вдало  обігрується  протягом  цілого  фільму.  Герої  живуть  в  атмосфері  кланових  законів,  які  хоче  хтось  цього  чи  не  хоче,  але  незримо  присутні.  Це  як  даність  яку  треба  прийняти,  бо  так  воно  є.  Як  каже  один  із  героїв  фільму:  «Адже  я  ірландець,  і  я  буду  все  життя  терпіти,  навіть  якщо  це  неправильно.»

На  цей  світ  кланових  законів  накладається  католицький  світогляд  який  за  півтори  тисячі  років  став  незамінним  атрибутом  психіки  ірландця.  І  обидва  головних  герої  які  протистоять  один  одному  у  смертельній  грі  є  відступниками  не  тому,  що  зраджують  своє    соціальне  середовище,  а  зраджують  людей,  які  довірились  їм.  Зрада  людей,  які  довірились  тобі  історично  вважається  в  католицизмі  (тим  паче  в  ірландському  варіанті  католицизму)  найбільш  тяжким  гріхом.  Недарма  Данте  Аліг’єрі  розмістив  таких  людей  у  самій  глибині  пекла.  Тому  загибель  героїв  є  неминучою.

Переклад  фільму  жахливий.  Всі  мовні  тонкощі  втрачено  і  репліки  героїв  часто  звучать  просто  примітивно.  Це  прикро,  це  псує  враження  від  фільму.  Крім  того  в  оригіналі  герої  іноді  вплітають  в  мову  ірландські  слова.  А  іноді  взагалі  переходять  на  ірландську  –  у  перекладі  це  взагалі  не  передано.  І  це  дуже  прикро.

У  фільмі  відсутні  сентименти  на  зразок  «ми,  ірландці»,  які  зустрічаються  навіть  в  епосі,  де  здавалось  їм  точно  не  місце.  У  фільмі  ірландці  вбивають  ірландців.  Тут  немає  ідеї:  «Ми  допомагаємо  один  одному,  тому,  що  ми…  (можна  вставити  назву  багатьох  народів)».  Тут  інше:  «Ми  вбиваємо  один  одного,  тому  що  ми  ірландці.»  Тисячоліттями  цей  народ  жив  у  своєму  замкненому  світі  –  на  острові  з  дуже  обмеженими  ресурсами.  Жив,  розділений  на  клани.  І  всі  клани  ворогували  між  собою,  вічно  воювали  між  собою.  Не  дивлячись  на  постійну  зовнішню  загрозу,  загрозу  самого  існування  цього  народу.  І  це  величезна  трагедія.  Яку  хіба  що  ми,  українці,  можемо  зрозуміти…

У  фільмі  в  перебіг  подій  вривається  (саме  не  входить,  а  вривається)  ірландська  музика,  спотворена  сучасними  інтерпретаторами.  І  це  не  випадково  –  традиційний  світ  спотворено.  Але  він  продовжує  існувати.  Це  парадокс,  це  дивний  феномен  –  ірландський  народ  продовжує  жити  і  не  розчинається  оточуючих  народах,  навіть  в  такому  казані  народі  як  Америка.  Цей  народ  зберіг  свою  внутрішню  культуру,  самоідентифікацію  попри  століття  асиміляції,  геноциду,  втрату  рідної  мови.  Ірландці  це  феномен.  І  не  тільки  культурний  чи  психологічний  феномен.  Це  феномен  виживання.

Перед  нами  світ  недовіри.  Світ  в  якому  довіряти  не  можна  нікому  і  нічому.  (Хіба  що  ватажку  клану  можна.  Але  якщо  ти  ватажок  клану  –  то  взагалі  нікому.)  Як  ключова  фраза  звучить  репліка:  «Не  можна  довіряти  людині  якій  нічого  втрачати.»  Але  по  ходу  фільму  виясняється,  що  людині  якій  є  чого  втрачати  теж  довіряти  не  можна…  І  з  сумом  думаєш  –  невже  таким  і  є  нинішній  світ?  Фільм  закінчується  кадрами  на  яких  над  безоднею  іде  щур.  Справді  нинішній  час  -  це  година  щура…

(На  світлині  –  кадр  з  фільму.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358788
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.08.2012

Дорога, яка нікуди не веде

«Нічого  не  поробиш,
   Потрібно  –  ось  і  іду…»
                       (Танеда  Сантока)

Майстер  рідко  стає  перед  глядачем  у  повній  величі  свого  таланту  в  своїх  ранніх  роботах.  Але  це  не  стосується  Федеріко  Фелліні  (Federico  Fellini)  –  одного  із  найбільш  блискучих  і  оригінальних  кінорежисерів  ХХ  століття.  «Дорога»  («La  strada»  (іт.))  (1954)  –  це  по  суті  перший  фільм  цього  генія  світла  і  тіні.  Він  це  кіно  творив  у  своїй  душі  ще  у  1949  році,  коли  ще  не  починав  нічого  знімати.  Просто  режисер  і  автор  сценарію  в  одній  іпостасі  довго  не  міг  знайти  кошти  для  реалізації  своєї  ідеї.  І  знімав  інше.

Кажуть  (і  пишуть),  що  в  цей  фільм  він  вклав  стільки  душевних  сил  і  енергії,  що  пережив  сильний  нервовий  зрив  –  цілу  катастрофу  душі,  після  якої  довго  і  тяжко  «відходив».  Воно  й  не  дивно  –  важко  знайти  ще  якийсь  італійський  фільм  з  такою  глибиною  людської  трагедії,  з  такою  оголеністю  роздертих  людських  душ.  Це,  певно,  найбільш  реалістичний  фільм  Фелліні  –  подальші  його  твори  носять  характер  фантасмагорії,  хоч  і  побудований  на  реальних  образах.  В  інших  фільмах  Фелліні  наш  реальний  світ  постає  як  якась  божевільна  сюрреалістична  фантазія  (бо  так  воно  насправді  і  є  –  і  чим  далі  в  потоці  часу  тим  химерніше).  Тут  же  реалізм  ріже  по  душам  своєю  гострою  бритвою  буття.  Світ  потворний.  І  це  сказав  італієць!  Син  чарівної  країни-казки.  Показати  Італію  потворною  –  це  треба  мати  надзвичайну  внутрішню  сміливість  і  відвертість  (і  це  задовго  до  знаменитих  шедеврів  Вісконті!  Я  маю  на  увазі  «Смерть  у  Венеції»,  «Рокко  і  його  брати»  де  ця  божевільно-крамольна  думка  звучить  вже  як  банальність.  Ми  то  цю  думку  не  розуміємо  і  не  хочемо  розуміти.  Для  нас  зображена  Італія  це  просто  постіндустріальний  світ  –  без  конкретики).

І  в  той  же  час  Фелліні  в  першому  ж  істинно  своєму  фільмі  випадає  з  італійського  неореалізму,  випадає  з  потоку  «італійської  весни».  Я  не  про  декаденс  –  хоча  в  фільмі  він  відчувається.  І  то  не  запізнілий.  Новий.  Ніхто  так  не  сумував  напередодні  шістдесятих  –  років  надії.  Я  про  те,  що  реалізм  тут  плавно  переростає  в  філософські  роздуми  на  теми:  що  таке  людина?  Для  чого  все  це  потрібно  –  життя,  світ,  люди?  У  чому  взагалі  сенс  буття  людини?  І  багато  відповідей  лишаються  висіти  в  повітрі  невизначеного  світу  –  світу  людства  з  невизначеним  майбутнім.  Робиться  тільки  натяк  –  для  чогось  все  це  є,  кожен  камінчик  потрібен,  кожна  людина  для  чогось  потрібна,  навіть  нездала  чи  божевільна,  зла  чи  потворна  –  всі  вони  для  чогось  потрібні.  Все  це  існує  недарма,  цей  весь  світ  людей  і  речей,  каменів  і  живих  істот  –  все  має  свою  мету  і  призначення.  Тільки  ми  вперто  не  можемо  це  призначення  розгадати  –  може  тому,  що  не  намагаємось?

Фільм  глибоко  гуманістичний.  І  справа  тут  зовсім  не  в  тому,  що  Італія  –  це  батьківщина  європейського  гуманізму.  Італія  м’яко  переходила  від  античності  до  ренесансу,  варварство  раннього  середньовіччя  сприймаючи  як  щось  зовнішнє,  чужорідне.  Тут  зовсім  не  в  тому  справа.  Гуманізм  цього  фільму  абсолютно  не  ренесансний.  Можливо  це  взагалі  єдиний  в  історії  італійського  кінематографу  неренесансний  італійський  фільм.  У  ренесансній  культурі  під  гуманізмом  в  першу  чергу  розуміють  створення  досконалої  людини,  а  не  співчуття  до  знедолених  –  душевно  чи  матеріально  –  байдуже.  Співчуття  це  більше  християнська  категорія  притаманна  не  лише  ренесансу,  успадкована  ним  від  глибоко  християнського  середньовіччя  Европи.  У  цьому  фільмі  йдеться  про  те,  що  в  кожній  людині  –  навіть  найпотворнішій,  найжорстокішій  є,  закладено,  жевріє  в  глибині  душі  щось  добре  і  світле.  І  воно  може  прокинутись.  Хай  навіть  людина  і  штучно  цей  вогник  доброти  намагається  погасити.  Це  Конфуцій  разом  з  Кантом  вважали,  що  людина  по  своїй  природі  зла,  і  тільки  зусилля  розуму,  культури,  освіти  роблять  її  доброю.  Тут  же  основна  аксіома  фільму  –  людина  по  своїй  природі  добра,  і  тільки  суспільство,  потворна  цивілізація  роблять  її  злою.

Фільм  трагедійний  –  фаталістичний  навіть.  Носії  чогось  світлого  і  доброго  в  цьому  світі  бруду  гинуть,  але  лишають  на  землі  слід,  зерно,  яке  рано  чи  пізно  проросте.

У  фільмі  світ  людей  постає  цирком  –  але  дуже  сумним  цирком.  Тут  навіть  клоуни  не  смішні.  А  сумні.  Все  інше  –  просто  трагедія.  Якщо  у  Василя  Стуса  є  «Веселий  цвинтар»,  то  у  Фелліні  «Сумний  цирк».  Сама  думка  про  те,  що  суспільство  це  навіть  не  театр,  а  цирк,  простежується  в  наступних  роботах  Фелліні  постійно.  Тільки  надалі  це  -  в  тому  числі  смішне  або  взагалі  смішне.  У  багатьох  фільмах  Фелліні  навіть  фашизм  смішний.  І  навіть  тортури  у  фашистських  спецслужбах  теж  смішні.  Як  смішна  війна  у  Ярослава  Гашека.  Тут  же  сміх  в  принципі  недоречний.  Фільм  випадає  з  загального  оптимістичного  і  саркастичного  кінематографу  Фелліні  (бо  він  оптиміст  –  навіть  потойбічний  світ  зумів  зобразити  якось  оптимістично  у  фільмі  «Вісім  з  половиною»).  Тут  же  все  безнадійне.  Навіть  прозріння  одного  із  негативних  персонажів  фільму  якесь  безнадійне,  безвихідне.  Прозріння,  що  супроводжується  відчаєм,  усвідомленням  безглуздості  власного  життя.  Хоча  тут  життя  всіх  персонажів  безглузде,  позбавлене  сенсу.  Їхнє  життя  це  нескінченна  дорога.  І  ця  дорога  нікуди  не  веде.  Бо  безодня  небуття  це  і  є  те  саме  «нікуди».  Тільки  одні  герої  фільму  усвідомлюють,  що  їхнє  життя  це  коротка  мить  балансування  над  прірвою,  а  інші  ні  -  живуть  бо  живеться.  І  живуть  сьогодні,  бо  про  завтра  думати  марно.

Герої  фільму  їдуть  по  дорозі  життя  мимо  людей,  що  живуть  і  страждають,  мимо  монастирів,  де  шукають  спокою  та  істини,  мимо  радостей  і  печалей.  Їхня  дорога  звивиста,  але  звернути  кудись  неможливо.  Навіть  якщо  звернути  пробують  –  вертаються  туди  ж  куди  веде  їх  доля.  Виходу  немає  і  не  може  бути..  Але  лишаться  надія,  що  все  це  недарма…

(На  світлині  –  кадр  з  фільму.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358569
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.08.2012

Мрія як сон

«Вчасно  ж  я  згадав!  Є  в  мене  друг  в  цих  краях.  Тільки  б  відшукати  дорогу  до  його  дому.»
   (Давньоірландська  скелла
   «Руйнування  дому  Да  Дерга)

Кожен  напрямок  мистецтва  (а  кіномистецтва  тим  паче,  бо  кіномистецтво  це  сон  розуму)  має  свою  Джомолонгму,  свою  вершину  польоту  літака  мрії,  свій  найвищий  шедевр.  Про  те,  який  саме  твір  можна  назвати  цим  шедевром  сперечаються  і  будуть  сперечатися.  Бо  так  воно  є.  Бо  ми  мислимо,  а  отже  дивимось  кіно…

Дев’яності  роки  роки  ХХ  століття  нині  прийнято  лаяти.  Дев’яності  кожного  століття  взагалі  прийнято  лаяти.  Ще  б  пак  –  fin  de  siecle.  Для  Мандельштама  дев’яності  роки  ХІХ  століття  «глухі»,  для  Чехова  сумні  роки  занепаду,  для  всіх  поетів  «срібного  віку»  -  колиска  сумного  декаденсу.  Для  всіх  письменників  ХІХ  століття  дев’яності  роки  ХVIII  століття  –  божевілля,  сутінки  свідомості  коли  «боги  жадають».  Дев’яності  роки  ХVII  століття  для  Свіфта  і  Дефо  були  роками  безпросвітної  самотності  духу…  Це  суб’єктивно  –  просто  завершувалась  епоха  –  тоді  нудно,  тоді  трагічно  і  болісно.  І  це  сприймалося  як  кінець  світу  –  їхнього  світу.  Чи  то  нашого  –  даруйте…  Але  наші  дев’яності  це  була  не  тільки  епоха  божевілля  змін  («Щоб  ти  жив  в  епоху  змін!»  -  сумне  китайське  прокляття,  але  ж  ми  не  в  Китаї  живемо!).  Це  ще    й  був  порив  до  свободи  і  культурний  феномен.  Звісно,  з  вісімдесятими  і  їх  потужним  культурним  вибухом  годі  порівнювати.  Але  дев’яності  якщо  не  породили,  до  викохали  химерне  дитя  –  постмодернізм.  І  не  тільки  в  літературі.  У  кінематографі  в  першу  чергу.  Зараз  ми  тільки  з  ностальгією  зітхаємо:  «Постмодернізм  помер,  а  я  ще  ні…»  Це  байка.  Постмодернізм  пішов  в  андеграунд.  Як  це  і  передбачали.  І  вершиною  постмодернізму,  як  течії  кінематографа,  я  бачу  фільм  Еміра  Куштуріци  «Арізонська  мрія»  (чи  то  «Арізонський  сон»…  Хоча  це  одне  й  те  саме  –  мрії  то  сни,  а  сни  то  мрії…)  (Emir  Kusturica  «Arizona  Dream»  англ.)  (1993).

Мені  можуть  заперечити  –  а  як  же  чисто  постмодерновий  «Андеграунд»  того  ж  Куштуріци?  Як  же  його  знаменита  сага  «Життя  як  диво»?  Але  я  вважаю  фільм  «Арізонська  мрія»  (чи  то  «Мрія  Арізони»)  вершиною  творчості  Еміра  Куштуріци,  його  найвищим  шедевром,  не  дивлячись  на  те,  що  фільм  не  зрозумів  глядач  в  свій  час  –  фільм  практично  провалився  з  точки  зору  прибутку  та  глядацьких  симпатій…  Інші  фільми  майстра  більш  менш  передбачувані  в  його  ключі  кіномови  –  Балкани  з  їх  божевільним  буттям,  цигани,  гіпноз,  парапсихологія,  трагедія  особистості  під  час  війни  всіх  проти  всіх…  Це  і  зрозуміло  –  Батьківщина,  що  розтерзана  і  зруйнована  війною  у  тебе  на  очах,  змушує  знімати  і  писати  саме  про  це.  Тут  же  геній  не  стриманий  рамками  землі  до  якої  прив’язаний  кров’ю  та  долею  –  тут  геній  творця  вільний  у  своєму  анархістському  польоті  (а  кожен  геній  хоч  трохи,  але  анархіст…)

Важко  знайти  не  тільки  серед  постмодернових  фільмів  дев’яностих,  а  і  взагалі  серед  світового  кінематографу  всіх  часів,  фільму  де  б  так  тісно  сплелося  смішне  і  трагічне,  де  ставились  би  стільки  складних  запитань  і  проблеми,  щодо  буття  людини  як  такої  –  мислячої  і  чуттєвої  істоти.  Де  б  нанизувалось  стільки  протиріч,  і  так  спліталися  стилі,  дискурси  і  напрямки  кіно…

У  фільмі  дивно  поєднаний  реалізм  і  сюрреалізм.  Хоча  це  типово  для  постмодернізму  (тим  паче  високого  постмодернізму),  але  таке  сплетіння…  Перед  героєм,  який  прекрасно  усвідомлює,  що  «Америка  вже  давно  відкрита»  постають  реальні  картини  сучасного  суспільства,  але  розрізнити  де  закінчується  реальність,  а  де  починається  світ  марив  і  галюцинацій  неможливо  –  світ  наповнений  дивними  химерами,  дивними  людьми  і  парадоксами.  Реальні  картини  буття  виглядають  як  полотна  Сальвадора  Далі,  а  марення  на  диво  реальні…  І  хоча  нашому  герою  з  дитинства  втокмачували  щоденно,  приводячи  у  світ  реальностей  зі  світу  сну  фразою  «Вставай,  Колумбе!»,  що  все  давно  відкрите  і  винайдене  і  не  варто  знову  переконуватись,  що  вогонь  гарячий,  а  життя  непередбачуване,  наш  герой  (точніше  герої)  з  якоюсь  божевільною  впертістю  намагаються  винайти  і  сконструювати  аероплан.  У  них  звичайно  нічого  не  виходить…  Конструкції  вперто  не  хочуть  літати…  Це  триває  доти,  доки  іншим  людям  це  не  набридає  і  вони  дарують  мрійникам  мініатюрний  аероплан.  Мрія  про  політ  здійснилася!  І  це  при  тому,  що  герої  які  так  мріють  літати,  вміють  літати  і  без  аероплану  –  шляхом  левітації.  Просто  не  усвідомлюють  цього…

Несподівано  в  структуру  фільму  вплітається  «соцреалізм».  Ну  де,  в  яких  фільмах  на  американському  ґрунті  можна  побачити  майстерно  вплетені  елементи  соцреалізм?  Дівчина,  що  грає  на  баяні  з  цигаркою  в  зубах  на  фоні  хлопця  який  зварює  якусь  безглузду  конструкцію.  (І  все  це  відбувається  в  Арізоні!  Не  на  Магнітці,  і  не  на  Дніпрогесі,  і  навіть  не  на  ударних  будовах  Тіто.)  Куштуріца  ще  їдко  посміється  над  «соцреалізмом»  у  фільмі  «Життя  як  диво»  -  їдко  як  ніхто.  Тут  лише  слабкий  натяк  на  сатиру…  Під  сатиру  тут  підпадає  більше  не  безглузде  суспільство,  а  людина  як  така.  Персонажі  фільму  живуть  у  своїх  вигаданих  світах  зі  своїми  чудернацькими  мріями.  Один  мріє  жити  в  іглу  з  криги  разом  з  ескімосами  і  ловити  камбалу  в  Льодовитому  океані,  інший  мріє  продати  стільки  старих  вживаних  автомобілів,  що  якщо  їх  поставити  один  на  оден,  то  вони  досягнуть  місяця,  ще  інша  мріє  померти  і  народитись  в  наступному  житті  черепахою…  Мрії  їм  сняться.  Кожна  мрія  –  це  сон.  І  мріяти  можна  про  все  –  навіть  про  смерть…  Деякі  мрії  близькі,  їх  легко  зробити  реальностями,  проте  герої  вперто  лишають  їх  недосяжними  мріями.

Ще  один  дискурс  фільму  –  неофрейдизм.  У  фільм  вплітаються  сексуальні  фантазії  героїв,  які  керують  ними  як  маріонетками.  Герої  усвідомлюють  безглуздість  своєї  поведінки,  але  продовжують  грати  в  цю  гру.  Попереду  в  героїв  розчарування,  самотність,  зневіра,  страждання…  Але  лишається  надія.  І  мрія.  Яка  завжди  прекрасна,  навіть  тоді  коли  вимріяна  вона  серед  пустель  Арізони…  Поведінка  героїв  безглузда.  Але  що  в  цьому  світі  не  безглузде?

Я  «вкурив»  цей  фільм.  Я  зрозумів,  що  риби  справді  можуть  плавати  в  повітрі,  карети  «швидкої  допомоги»  можуть  відвозити  людей  прямо  на  місяць,  а  «риби  тим  відрізняються  від  людей,  що  ніколи  не  плавають  в  лайні»…

Я  торкнувся  тільки  деяких  граней  цього  величного  епічного  шедевру,  цієї  філософської  саги  про  людину  та  її  мрії.  Спробуйте  побачити  в  цьому  фільмі  своє.  І  мрійте.  Або  хоча  б  спробуйте  –  помріяти…

(На  світлині  -  кадр  з  фільму)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=358552
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.08.2012

Майстер вітряків

(Низка  хайбун)


             *          *          *
Цього  літа  я  відпочивав  на  Маркізських  островах  –  на  острові  Фату-Хіва.  Острів  зачарував  мене  спокоєм,  лагідною  природою  і  відсутністю  докучливих  і  вульгарних  земляків-скоробагатьків.  Цілими  днями  я  безцільно  блукав  по  острову  милуючись  екзотичними  рослинами,  плавав  навперейми  океанічним  хвилям,  пірнав  навздогін  зграйкам  яскравих  риб  та  в  пошуках  барвистих  мушель.  Густими  тропічними  вечорами  (о,  цей  тропік  Козерога!  О,  ці  таємниці  південних  морів!),  що  ставали  ще  більш  безтурботними  від  легкого  океанічного  бризу,  сидячи  на  веранді  свого  бунгало,  я  слухав  шум  хвиль  та  шурхотіння  листя  пальм,  попиваючи  кокосовий  сік,  який  на  Фату-Хіва  особливо  запашний  та  солодкий.  Іноді  моїм  співбесідником  був  Жак  Поль  Франсуа  де  Ломар  –  нащадок  французьких  аристократів,  що  переховувались  в  Брістолі  від  вихорів  Великої  французької  революції.  По  матері  один  з  його  предків  був  гугенотом  і  довгий  час  жив  в  Ірландії,  ховаючись  від  переслідувань  протестантів  в  часи  Людовіка  ХІV.  Він  виявився  тонким  знавцем  австрійського  модерну,  нудьгував  по  причині  відсутності  співбесідників  і  маси  цікавих  думок,  які  накопичились  у  його  голові  в  результаті  тривалого  відлюдництва  на  острові  (як  давно  він  залишив  Париж!)  –  помітивши  в  моїх  руках  томик  Райнера  Рільке,  він  усвідомив,  що  його  тут  і  зараз  зрозуміють.  Ми  з  ним  багато  говорили  про  епоху  короля  Франциска  І  та  світогляд  Франсуа  Війона.  Якось  розмова  зайшла  про  Велику  французьку  революцію.  Мій  співрозмовник  висловив  цікаву  думку,  що  однією  з  причин  революції  була  церковна  політика  Папи  Климента  ХІV  і    якби  не  протестантизм,  вогнище  якого  продовжувало  жевріти  в  душах  багатьох  французів,  Бастилія  ніколи  не  була  зруйнована,  а  монархія  у  Франції  лишилася  б  старою  доброю  традицією  зміненою  реформами  до  парламентаризму,  і  що  корені  світогляду  гугенотів  лежать  в  пластах  містичних  вчень  катарів  та  альбігойців.  Після  цієї  розмови  я  наступного  дня  довго  споглядав  порожній  океан  і  написав  ось  таке  хокку:

Сонячний  вітер.
Мені  б  у  його  вихорі
Вітрила  здійняти.

             *          *          *
Під  час  своєї  останньої  подорожі  до  Італії  я  зупинився  на  десять  днів  у  Ріміні  в  готелі  «Коралло»  (доречі  досить  симпатичний  готель).  В  цьому  чарівному  приморському  містечку  я  познайомився  з  китаянкою  Лі  Цзян.  Вона  приїхала  на  ту  саму  наукову  конференцію  що  і  я,  ще  й  зупинилась  в  тому  самому  готелі.  У  той  час  я  досить  непогано  володів  Пу  Тун  Хуа  та  Бей-Цзінським  діалектом  китайської  мови.  Тому  порозумілися  ми  швидко.  Щовечора  ми  прогулювались  по  піщаному  берегу  Адріатичного  моря  дихаючи  його  солоним  холодним  подихом  і  підставляючи  обличчя  вітру.  Була  рання  весна,  туристів  не  було,  пляжі  і  готелі  були  порожні.  Блукаючи  порожніми  пляжами  можна  було  сповна  насолоджуватись  безлюддям  і  спокоєм  у  такій  завжди  гамірній  Італії.  Моя  співрозмовниця  виявилась  хорошим  знавцем  Конфуція.  Родом  вона  була  не  з  Китаю,  де  при  владі  досі  лишаються  комуністи,  а  з  Малайзії  –  з  китайської  діаспори.  Це  якось  одразу  відчувалося,  хоча  комунізм  не  лишив  на  психології  китайців  такого  потворного  відбитку  як  на  ментальності  росіян  чи  казахів.  Розмовляли  ми  більше  про  еволюцію  даосизму,  сорти  чаю  та  перспективи  натурального  каучуку  (вона  мала  плантації  каучуконосів  в  Малайзії).  Якось  розмова  перейшла  легко  до  теми  ренесансу  (ми  ж  були  в  Ріміні)  –  говорили  про  те,  що  істинними  творцями  відродження  були  насправді  Малатеста  та  Вісконті,  а  потім  уже  католицька  церква,  поети  та  художники.  З  китайської  ми  перейшли  на  англійську  –  італійської  вона  не  знала  зовсім,  а  говорити  про  ренесанс  в  Італії  китайською  мовою  це,  пробачте,  нонсенс  і  моветон.  На  прощання  я  склав  їй  ось  таке  хокку:

Крик  паротяга.
Куди  я  їду?  Навіщо?
У  далину  таку…

         *        *        *
Якось  блукаючи  безцільно  вулицями  гамірного  та  галасливого  міста  Салоніки  я  подумав,  що  в  часи  Арістотеля  воно  було  таким  же  суєтним.  І  просто  дивно,  що  саме  тут,  в  самому  апогеї  античного  та  візантійського  ринкового  галасу  постали  такі  гіганти  культури  як  брати  Солунські  –  Кирило  та  Методій.  Видно,  великі  перехрестя  спонукають  не  тільки  до  рухливості,  але  і  до  філософії.  І  які  протилежності  розташовані  поруч  –  гора  Атос  з  вічним  спокоєм,  чистотою  думок,  медитативністю  своїх  монастирів  і  Салоніки  зі  своїм  невгамовним  шумом  і  брудом.  Подумавши  про  те,  що  Салоніки  впадають  в  тимчасове  заціпеніння  вдень  і  починають  жити  своїм  бурхливим  життям  вічного  свята  вночі  я  склав  ось  таке  хокку:

Намалюй  мені  вічність!
Хоча  б  на  дзеркалі.
Або  на  поверхні  вітру…

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=357684
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.08.2012

Гао Ці. Візит до відлюдника. Переклад.

Відвідав  Чень  Юнь  Янь  –  відлюдника,  що  оселився  в  горах  Сі  Шань.  Чекаючи  на  нього,  написав  йому  в  подарунок  вірші  про  свої  почуття.

Горлиці  крик
Серед  бамбуків  густих.
Холодом  осені
Храм  серед  гір  затих.
Відлюдник  старий
Не  повернувся  додому.
Вітер  і  дощ
Чекають  разом  зі  мною.  

Примітки:  
На  малюнку  напис:  «Фан  Вень  Інь  Ші»  -  «Відвідую  з  візитом  відлюника».
Гао  Ці  (1336  -  1374)  -  великий  китайський  поет.  Жив  на  зламі  епох  Юань  та  Мін.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356377
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.08.2012

Гао Ці. У домі вчителя. Переклад.

Темний  бамбук
Стебла  схилив  над  дорогою.
Місячний  посвіт  
Тремтить  у  віконці  убогому.
Відлюдник  у  горах
Занурився  в  споглядання.
Душу  його
Не  зачепить  осіннє  зітхання.  

Примітки:  
На  малюнку  напис:  «Цзай  Лао  Ші  Де  Цзя»  -  «Знаходитьсь  в  домі  старого  вчителя».
Гао  Ці  (1336  -  1374)  -  великий  китайський  поет.  Жив  на  зламі  епох  Юань  та  Мін.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356345
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 09.08.2012

Продовження оповідок про вчителів комунізму

«Що  робити?»
                             (В.  І.  Ленін)

Продовжуємо  публікацію  уривків  з  книги  Комочкіна  К.  Ф.  «Оповіді  про  вчителів  комунізму».  Книга  доволі  рідкісна  і  маловідома  публіці.  По  суті  своїй  це  мемуарна  література  –  спогади  про  життя  і  діяльність  першого  секретаря  Кролевецького  райкому  партії  Полікарпова  В.  І.  Ці  спогади  цінні  для  вивчення  історії  комуністичної  ідеології,  а  також  для  пропагандистів,  що  займаються  практичними  питаннями  виховання  комуністичної  молоді.  

*          *        *
Парторг  Полікарпов  говорив:
- Чи  не  радісно  вчитися  комунізму  справжнім  чином  і  постійно  домагатися  досконалості  пролетарської  свідомості?  Чи  не  приємно,  коли  комсомольці  приїжджають  на  партійну  школу  здалеку?  І  чи  не  той  справжній  комуніст,  хто  не  нарікає  з  приводу  того,  що  комунізм  буде  збудований  ще  не  скоро?  

*          *        *
Парторг  Полікарпов  говорив:
- Рідко  буває,  щоб  комсомолець,  сповнений  поваги  до  секретаря  райкому  партії  був  би  незадоволений  радянським  урядом.  І  не  бувало  зовсім,  щоб  той  комсомолець,  хто  задоволений  радянським  урядом,  впав  би  в  опортунізм  чи  підпав  би  під  вплив  буржуазної  ідеології.  Комуніст  турбується  про  корінь  –  про  ідеологію.  Коли  закладена  ідеологія,  то  народжується  комунізм.  Повага  до  секретаря  райкому  партії  –  чи  не  в  ній  коріниться  комунізм?

*          *        *
Парторг  Полікарпов  говорив:
- Якщо  будуть  поважати  Володимира  Іл’їча  Леніна,  пам’ятати  Фелікса  Едмундовича  Дзержинського,  то  в  народі  знову  зміцніє  комунізм.

*          *        *
Парторг  Полікарпов  якось  засмутився:
- Як  я  опустився!  Мені  давно  вже  не  сниться  товариш  Ленін!

*          *        *
Парторг  Полікарпов  говорив:
- Чи  далека  комуністична  ідеологія?  Коли  я  до  неї  намагаюсь,  вона  до  мене  приходить.

*          *        *
Якось  парторг  Полікарпов  захворів  і  його  поклали  в  обкомівську  лікарню.  Комсомолець  Булочкін  прийшов  до  нього  в  палату  і  попросив  дозволити  почитати  йому  вголос  роботу  Леніна  «Крок  вперед,  два  кроки  назад».  
Парторг  Полікарпов  спитав:
- А  хіба  так  роблять?
Комсомолець  Булочкін  відповів:
- Роблять.  Ленін  говорив:  «Вчитися,  вчитися  і  ще  раз  вчитися  комунізму  справжнім  чином!»
Парторг  Полікарпов  заперечив:
- Я  вже  давно  вивчаю  комунізм...  

*          *        *
У  своєму  парткомі  Полікарпов  здавався  простодушним  і  недорікуватим,  а  на  партійній  конференції  або  на  засіданні  обкому  він  говорив  красномовно,  хоча  і  мало.

*          *        *
Коли  парторг  Полікарпов  організовував  комуністичний  суботник,  він  стояв  на  східних  сходах  тресту  в  парадному  костюмі  з  краваткою  і  червоною  стрічкою  на  лацкані  піджаку.

*          *        *
Коли  згорів  Кролевецький  райком,  то  парторг  Полікарпов,  дізнавшись  про  це,  тільки  спитав:
- Ніхто  не  постраждав?
А  щодо  протоколів  засідань  райкому,  які  зберігалися  в  його  кабінеті,  навіть  і  не  згадав.

*          *        *
Одного  разу  комсомолець  Булочкін  спитав  парторга  Полікарпова:
- Як  служити  справі  Світової  Революції?
Парторг  Полікарпов  відповів:
- Не  знаючи  як  служити  пролетаріату,  чи  зумієш  служити  справі  Світової  Революції?
- Насмілюсь  запитати,  що  таке  комунізм?
- Не  знаючи,  що  таке  розвинутий  соціалізм,  як  можеш  знати,  що  таке  комунізм?

*          *        *
Одного  разу  парторг  Полікарпов  сказав:
- Який  гідний  і  хороший  комсомолець  Булочкін!  Він  в  день  задовольняється  тільки  шкуринкою  хліба  і  одним  келішком  горілочки.  Інші  би  не  витримали.  Але  він  не  зраджує  цим  радостям!  Який  гідний  і  хороший  комсомолець  Булочкін!

*          *        *
Одного  разу  комсомолець  Булочкін  спитав  парторга  Полікарпова,  що  таке  «соромно».  Парторг  Полікарпов  відповів:
- Соромно  отримувати  зарплату  в  країні  в  якій  будують  комунізм  і  в  країні,  де  при  владі  буржуазія.
- А  чи  може  вважатися  комуністичною  мораллю  і  комуністичним  вихованням  усунення  в  собі  марнославства,  гонору,  заздрощів  і  жадібності?
- Це  може  вважатися  важкодосяжним.  А  що  стосується  комуністичної  моралі,  то  я  не  знаю.  –  відповів  парторг  Полікарпов.  

*          *        *
Одного  разу  парторг  Полікарпов  відвідав  другу  Кролевецьку  середню  школу.  Побачивши  його  піонери  почали  стукати  в  барабан,  сурмити  в  піонерський  горн  і  кричати:  «Завжди  готові!»
Побачивши  це  парторг  Полікарпов  сказав:
- Вміють  вибрати  час!  Вміють  вибрати  час  ці  піонери  з  другої  школи!

*          *        *
Одного  разу  парторг  Полікарпов  почув  по  радіо  пісню  «Мала  земля».  Після  цього  він  три  дні  не  міг  їсти  докторської  ковбаси  і  сказав:
- Не  чекав  я  від  музики  такої  дії,  не  чекав...

*          *        *
Парторг  Полікарпов  якось  сказав:
- В  країні  вже  ніхто  не  вірить  в  побудову  комунізму.  Відремонтую  я  паротяг,  візьму  гвинтівку  і  поїду  на  станцію  Комуна.  Кого  візьму  я  з  собою?  Певно,  комсомольця  Булочкіна.  
Комсомолець  Булочкін  почув  про  це  і  почав  пишатися.
Тоді  парторг  Полікарпов  сказав:
- Але  лихо!  Комсомолець  Булочкін  не  може  працювати  навіть  кочегаром  на  паротязі!

*          *        *
Парторг  Полікарпов  якось  сказав:
- Прекрасно  і  велично  звучить  пісня  «Інтернаціонал»  коли  її  виконує  комуніст  Іванов!

*          *        *
Перший  секретар  Сумського  обкому  партії  Самодуров  якось  сказав,  коли  мова  йшла  про  Кролевецький  райком  партії:
- Секретар  райкому  Полікарпов  справжній  комуніст  і  хороший  організатор,  але  він  не  зумів  нічим  прославитись.
Почувши  про  це  парторг  Полікарпов  сказав:
- Чим  же  мені  зайнятись?  Може  мені  зайнятись  організацією  гуртка  самодіяльності  на  хімічному  заводі?  Або  може  організацією  спортивних  змагань  у  місті  Шостка?  Займусь  я  керівництвом  гуртка  художньої  самодіяльності  на  хімічному  заводі!

*          *        *
Парторг  Полікарпов  якось  вигукнув:
- Якщо  комунізм  вже  не  комунізм,  то  який  це  може  бути  комунізм?  Який  це  може  бути  комунізм?!!!

(На  світлині  –  пам’ятник  Леніну,  який  стояв  на  площі  біля  Кролевецького  райкому  партії  у  1972  –  1990  роках  і  який  свого  часу  був  відремонтований  по  особистій  вказівці  парторга  Полікарпова.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351244
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.07.2012

Гіркий мед весни

(Замість  післямови  до  збірника  віршів  Інги  Хухри  «Дикий  мед»)

«Тепер  я  перестану  шукати  дорогу  в  минуле.  
Досить  дзвонити  по  телефону,  записаному  на  папірці.»
                         (Кобо  Абе)

Ми  досі  живемо  в  світі  літератури.  Нехай  суспільство  за  вікном  (за  нашим  вікном  –  в  цьому  чужому  світі  ще  лишилося  трохи  нашого,  або  такого,  про  що  ми  можемо  ще  сказати  –  наше)  чи  то  постіндустріальне  суспільство,  чи  то  інформаційне,  чи  то  технотронне  –  байка  –  ми  продовжуємо  мислити  як  в  часи  Овідія  –  літературно.  Просто  література  змінилася  (хоча  в  цьому  світі  нічого  не  буває  «просто»  -  я  це  усвідомлюю,  але  досі  пишу  –  «просто»).  Якщо  донедавна  це  була  література  в  стилі  Сфіфта,  Шекспіра,  Анатоля  Франса,  то  тепер  це  література  в  стилі  ісландських  саг  та  «Пісні  про  Роланда»  -  сучасна  література  (та  якби  тільки  література!)  повернулась  то  ментальності  середньовіччя  з  його  містицизмом,  ірраціональністю  та  чисто  жіночою  інтуїтивністю.  Релігія  краси  античності  в  яку  так  була  закохана  епоха  ренесансу  забута.  Знову  прийшла  естетика  готики.  Це  все  я  сприймав  як  аксіому,  як  постулат  (якщо  хочете).  Але  несподівано  до  моїх  втомлених  рук  та  очей  (від  чого  втомлених?  Від  зневіри  та  песимізму  нинішніх  авторів?  Я  їх  розумію,  але…)  потрапили  вірші  незвичайної  сучасної  поетеси  –  Інги  Хухри.  Прочитавши  її  дивні  твори,  наповнені  явно  не  сучасною  чуттєвістю,  я  подумав:  «Це  остання  поетеса  ренесансу!»  

Справді,  ренесанс  помер,  агонізував  протягом  страшного  ХХ  століття  –  цього  предтечі  нового  середньовіччя.  Але  як  не  дивно  (о,  як  приємно  дивуватися!  Як  добре,  що  збереглась  ще  ця  здатність  –  в  наш  то  час  –  дивуватися!)  збереглись  ще  люди  (і  поети!)  які  продовжують  мислити  і  думати  (і  навіть  писати)  так,  ніби  ренесанс  досі  триває.  Згадаємо  хоча  б  Хуліо  Кортасара  –  адже  його  оповідання  це  теж  бароко,  що  пишається  власною  «красивістю»  в  чисто  європейському  місті  Буенос-Айресі.  Ай,  скільки  поетів  і  письменників  відчували  свою  «невчасність»!  А  хоча  Ви  зустрічали  поета,  який  би  сказав  чесно  і  відверто  (і  щиро):  «Я  прийшов  у  цей  світ  вчасно!»  Про  це,  що  правда,  писав  Маяковський  –  але  чи  щиро?  Чого  б  тоді  йому  ставити  крапку  у  своїй  творчості  кулею?

Читаючи  збірник  «Дикий  мед»  я  думав:  «Це  теж  бароко…»  Справді,  ренесанс  –  це  в  першу  чергу  чуттєвість  і  відвертість.  Це  прекрасно  розуміли  автори  часів  модерн  –  хоч  і  ховались  в  хащах  символів,  зрозумілих  тільки  втаємниченим  (це  було  передчуття  нового  середньовіччя,  але  без  пророцтв).  Без  відвертості  неможливо  уявити  собі  ні  Шекспіра,  ні  Бокаччо,  ні  Сфіфта,  ні  поетів  часів  романтизму  –  вони  ще  жили  ілюзіями  ренесансу  (точніше  думкою,  що  ренесанс  буде  тривати  вічно).  Пуританство  це  не  ренесанс.  Це  його  побічне  дитя,  що  народилося  передчасно  і  тому  страждало  від  задухи.  

Анатоль  Франс  колись  написав  прекрасну  річ,  що  стала  свого  роду  декларацією  –  «Сади  Епікура».  Справді  епікурейство  стало  рятівною  соломинкою  для  багатьох  авторів  ХХ  століття  –  вони  рятувались  у  його  садах  радості  та  тихих  простих  насолод  від  божевілля  страшного  часу.  У  ХХІ  столітті  страшний  час  триває  (а  ми  то  думали,  що  приходить  епоха  гуманізму!  Поваги  до  людини!  Де  там…).  Особистість  справді  поважають  –  як  в  часи  Річарда  Левове  Серце,  індивідуалізм  справді  абсолютний  –  як  часи  Хрестових  походів,  але  інтелігенту  від  того  не  легше.  Тим  паче  поету!  (Ах,  як  невчасно  мені  подумалось,  що  трубадури  в  часи  середньовіччя  були  професією  зневаженою  –  на  них  дивились  як  на  паяців  –  в  кращому  випадку…)

Читаючи  цю  збірку  я  зрозумів,  що  це  феномен  –  адже  ренесансна  поезія  і  проза  була  глибоко  чоловічою.  Автор  у  ту  епоху  виступав  завжди  свого  роду  деміургом,  творцем.  Поодинокі  поетеси  писали  аналогічно  –  таке  складалося  враження,  що  вони  бачать  світ  очима  чоловіків.  А  тут  –  перед  нами  чисто  ренесансна  поезія,  але  жіноча.  Так  бачити  і  писати  може  тільки  жінка.  І  це  цікаво,  це  нове.  

Звичайно,  писати  відверто  намагались  чимало  поеток  нашого  часу.  Але  ця  відвертість  завжди  чомусь  виходила  готичною  або  чисто  романською  –  з  присмаком  штучної  ідеалізованості.  Тут  же  інтимна  площина  людського  буття  є  природною  як  природним  є  еротизм  в  індійських  легендах  та  храмах.  Ах,  як  довго  і  скільки  авторів  і  мислителів  нехтували  біологічним,  природнім,  глибинним  єством  в  людині!  Мислителі  часів  Томи  Аквінського  в  природному  бачили  тільки  гріховне  –  як  довго  ця  ідея  домінувала,  як  довго  святість  природного  буття  яку  так  розуміли  і  так  змогли  оспівати  даоси  не  розуміли.  

Ренесанс  був  епохою  постійного  пошуку  оцієї  природної  святості,  коли  плоть  розумілась  як  щось  чисте  по  своїй  суті,  чистою  початково  і  тільки  людське  затьмарення,  оці  темні  хащі  людської  свідомості  роблять  її  штучно  брудно.  Це  чисто  античне  розуміння  тіла  людського  рідко  зустрічається  в  сучасній  літературі.  А  якщо  і  зустрічається,  то  лише  як  самодостатній  факт,  а  не  як  засіб  до  пізнання,  просвітлення,  як  пошук  шляху  до  Істини.  

У  цій  книзі  інтимні  переживання,  ерос,  чуттєвість  відкривають  браму  вічності,  адже  як  пише  авторка:  «Орган    без    пам'яті    лунав.    Кровоточили    ноти.»  Ось  цей  космічний  орган  грає  мелодію  Всесвіту  і  наші  переживання  та  почуття  це  звуки  цього  космічного  оркестру.  І  ця  комічність  виривається  з  тісних  рамок  індивідуалізму.  Тут  є  чисто  ренесансний  порив  до  вогню  Всесвіту:  «У    жовтневих    кольорах    ліхтар    небесний    зблід…»  -  ліхтар  може  біти  тільки  небесним,  він  уже  не  може  біти  ліхтариком  маленького  замкненого  світу  кухні  і  сільської  церкви.  Тут  людина  мислиться  як  істота  космічна.  І  ліжко  стоїть  не  в  комірчині  на  тихій  вуличці  Молен-Руж,  а  десь  між  Плеядами  та  Туманністю  Андромеди.  

Говорячи  про  відвертість  в  мистецтві  не  можемо  не  згадати  про  фільми  Нагіса  Осіми  –  я  маю  на  увазі  його  дилогію  «Імперія  почуттів»  та  «Імперія  пристрасті».  Там  відвертість  є  ключем  до  буддиських  істин,  які,  звісно,  лишаються  за  кадром,  яле  до  яких  глядач  приходить,  якщо  в  нього  вистачить  розуміння  і  здатності.  Деякі  вірші  авторки  мені  нагадали  цей  спосіб  пошуку  істини.  Тільки  тут  пошуки  не  буддиських  істин  як  таких,  а  пошуки  Абсолюту  –  того,  до  якого  приходять  всі  шукачі,  тільки  різними  шляхами…  Авторка  пише,  що  «…Інколи    краще    мовчати…»  -  вона  ще  не  знає,  що  завжди  краще  мовчати.  Мовчання  –  це  пошук  істини  в  собі,  слова  –  спроба  знайти  істину  для  інших.

Взагалі,  деякі  вірші  цього  збірника  нагадували  мені  по  внутрішньому  глибинному  змісту  вірші  Оно-но  Коматі  –  той  же  фаталізм  та  глибина  проникнення  таємні  закутки  людської  душі:

«Якби  не  таємничий  смуток  слів,
   Який  мене  тримає  
   На  цім  світі
   Давно  б  уже  
   Покинула  його…»
                                                                                               (Коматі)

 Цікаво,  що  Коматі  ніколи  в  мене  не  асоціювалась  з  епохою  середньовіччя.  Може  тому,  що  Японія  не  мала  своєї  античності.  Вона  одразу  стрибнула  з  часів  варварства  (в  хорошому  розумінні  цього  слова)  в  епоху  ренесансу,  що  в  далекосхідних  цивілізаціях  почався  значно  раніше.  І  епоха  Хейян  це  по  суті  ренесанс  неіснуючої  античності.  Точніше  чужої  античності  –  китайської.  Тільки  цей  ренесанс  готовий  був  тривати  до  нескінченності…  

Перед  нами  зовсім  інакше  розуміння  чуттєвості:  «Але    й    у    цьому    є    якийсь    приємний    смак,  шляхетний    смак.    Кохання    -    вільний    птах.»  Оця  от  шляхетність  переживань,  самоцінність  почуттів  –  є  тут  щось  від  чисто  античного  розуміння  аристократичності.  Але  античним  аристократам  був  притаманний  песимізм.  Нам  годі  навіть  уявити  патриція  без  цієї  чсто  скептичної  зневіри  в  доцільності  буття.  Тут  же  життя  є  самодостатнім  скарбом,  самоцінністю.  Ми  відчуваємо,  тому,  що  ми  живемо.  І  це  є  вищою  цінністю  буття.  Тут  більше  відчуваються  мотиви  Фр.  Петрарки  -  згадаймо:  «Пробігли  дні  мої  -  наче  оленів  коса  хода…»  (Петрарка),  хоча  Петрарка  занадто  ранній  ренесанс,  може  навіть  тільки  передчуття  ренесансу,  а  тут  він  нагадає  стиглий  плід,  що  готовий  впасти  додолу  гойдаючись  у  поривах  сильного  вітру  змін…

У  кожному  творі  цього  глечика  «Дикого  меду»  прихований  теїзм  –  світ  прекрасний,  а  значить  він  доцільний.  Це  як  світогляд  Плотіна  та  Порфірія  –  переживання,  це  шлях  до  Вищого,  Єдиного.  Ми  осягаємо  це  вищу  приховану  істину  Всесвіту  пройшовши  через  всі  аспекти  буття,  через  всі  переживання  і  страждання,  через  пекло  самотності  та  рай  гармонії.  Є  хтось  –  не  суддя  наших  вчинків,  а  спостерігач…  Але  це  можливо.  Це  лишається  гіпотезою,  а  не  догмою.  

На  перший  погляд  книга  наповнена  стражданням  –  навіть  весняний  мед  гіркий,  навіть  молодість  сповнена  самотності,  марних  пошуків  себе,  нескінченних  запитань  на  які  не  існує  відповідей…  Але  це  ілюзорно.  У  цій  гіркоті  є  солодощі  буття.    У  цій  самотності  –  пошуки  істинного  шляху.  У  цій  невизначеності  –  дзеркало  Всесвіту.  

З  точки  зору  авторки  світ  існує  тому,  що  ми  його  відчуваємо.  Саме  наші  почуття  є  єдиним  критерієм  оцінки  буття  світу.  Світу  в  якому  ми  приречені  бути.  Страждати  і  гинути.  І  наші  почуття  і  переживання  є  елементами  єдиної  Душі  Всесвіту,  цього  Космічного  Розуму.  Все  чим  ми  живемо  настільки  ж  реально,  наскільки  воно  відображає  оцю  Єдину  Космічну  душу  –  звідти  ж  приходить  і  краса  і  любов.  У  нашому  феноменальному,  людському  світі  ця  Всесвітня  душа  розбивається  на  кавалки  –  душу  неба,  душі  зірок,  душі  людей…  І  намарно  намагаємось  подолати  цю  ілюзорну  роздробленість  гублячись  у  світі  самотности…  Оце  єднання  з  першоосновою  світу  сього  авторка  бачить  у  коханні  –  духовне  платонічне  кохання  і  тілесне  кохання  з  точки  зору  аврки  нероздільні  і  суть  одне.  При  цьому  авторка  відкидає  соліпсизм  який  багато  кому  в  наш  непевний  час  вже  встиг  набити  оскомину.  

Під  час  читання  цієї  книги  не  полишає  відчуття,  що  етику  тут  відкривають  і  пишуть  заново  –  Арістотеля,  схоластів,  патріархального  світу  нібито  і  не  було.  Етичний  бік  цих  віршів  підводить  читача  до  думки,  що  зло  (і  самотність  людини  як  варіант  всесвітнього  зла)  дійсно  реально  існує,  але  воно  існує  не  дарма.  Зло  світу  сього  потрібно  для  того,  щоб  долаючи  його  своїм  терпінням  і  своєю  стійкістю  поет  міг  досягти  добра  і  просвітлення,  оселитися  в  цій  обителі  світла.  

Наш  читач  не  звик  до  філософствуючи  жінок.  Тим  паче  до  поеток-філософів.  Творів  Сафо,  насправді,  ніхто  з  наших  читачів  в  очі  не  бачив.  Інакше  б  здивуванню  середньо-статистичного  читача  не  було  б  меж.  Ця  поетка  була  в  першу  чергу  філософом.  Тим  паче  не  звик  наш  читач  то  філософствування  на  мові  чуттєвості,  навіть  Еросу.  Особливо  якщо  ця  філософія  альтернативна,  нетипова,  жіноча  –  наповнена  інтуїцією,  а  не  логікою.  Тому  беріть  обережніше  до  рук  цю  книжечку  –  ця  суміш  може  стати  у  вашій  свідомості  вибухонебезпечною.

Авторка  пише:  «Мені    потрібен    адресат...  Хтось    рідний,    хтось    з    дірою    в    серці.»  Справді,  ми  живемо  в  світі  байдужих.  У  світі  людей  з  кам’яними  серцями.  Але  є  недія  достукатись  у  неіснуючі  двері  печер  людських  душ.  Поруч  з  нами  блукають  лабіринтами  свідомості  читачі  –  наші  читачі.  У  яких  серце  теж  зранене  цим  черствим  світом,  які  здатні  відчувати  і  розуміти…

Про  авторку

Авторка  цієї  книги  –  Інга  Хухра  народилась  в  далекому  місті  яке  колись  заснували  вікінги  на  березі  холодного  моря,  яке  проте  ніколи  не  замерзає,  бо  зігріте  теплими  течіями  Океану.  Саме  від  цього  моря  авторка  успадкувала  свій  вітаїстичних  і  бурхливий  темперамент  і  нездатність,  несприйняття  байдужості.  Вона  рано  захопилась  античною  філософією,  особливо  творами  Епікура,  Хрісіппа,  Епіктета  та  Клеанфа.  На  її  світогляд  суттєво  вплинула  поезія  Оно-но  Коматі  та  Германа  Гессе.  Освіту  здобула  в  невелику  чарівному  місті,  що  загубилося  в  часі  та  просторі  на  березі  кам’яного  моря  гір.  За  фахом  Інга  майстер  слів.  Логос  для  неї  завжди  був  більше  ніж  просто  символом  –  таким  Логос  міг  сприймати  хіба  що  Сенека.  Зараз  авторка  живе  в  краю  річок  та  зелених  пагорбів  і  шукає  Істину  в  візерунках  звуків…

(Світлина  автора  есею)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350754
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.07.2012

Метаморфози Мінотавра

«Важко  мати  справу  з  нікчемними  людьми!»
                                                         (Конфуцій)

Джек  Лондон  сказав  колись  сакральну  фразу,  що  стала  для  ХХ  століття  свого  роду  прологом:  «Я  вірю  в  статевий  добір».  Майже  в  той  же  час  А.  Чехов  писав  про  свою  зневіру  в  статевий  добір,  про  те,  що  сучасні  йому  жінки  обирають  переважно  людей  нервових,  чоловіків  на  межі  психічної  патології.  І  це  все  було  сказано  на  фоні  пануючих  у  суспільстві  ніцшеанських  мрій  про  «нову  людину»,  «нову  расу»,  ба,  навіть,  про  «надлюдину».  Ілюзії  химерного  і  мрійливого  ХІХ  століття,  що  досягли  апогею  в  добу  модерн  в  ХХ  столітті  раптом  в  щось  виродились  –  потворне  і  нікчемне  –  в  совок  на  одному  шматі  земної  кульки  і  на  тупого  есесмана  на  іншому.  Замість  надлюдини  суспільство  витворило  споживача  котлет  і  ковбаси,  жорстоких  солдафонів  не  здатних  мислити.  Дивлячись  на  сучасне  людство  хочеться  волати:  «Мрії  про  досконалу  людину  померли!»  Ні  Джек  Лондон,  ні  Чехов,  ні  Ніцше  не  розуміли  –  та  й  не  могли  розуміти,  що  статевий  добір  завжди  сприяє  незвичайним  формам,  навіть  якщо  вони  несприятливі.  Доцільність  цього  парадоксу  зрозуміла  –  це  збільшує  поліморфізм  популяції,  збільшує  різноманітність  форм,  що  посилює  гнучкість,  можливість  розвиватись  популяції  в  цілому.  Різноманітність  необхідна.  Життєво  необхідна!  Одноманітність  прирікає  на  виродження,  тупик.  Цього  вперто  не  хотіли  розуміти  «сильні  світу  сього»  протягом  всього  століття  великих  ілюзій.  Диктатори  різного  кольору  і  ґатунку  намагались  зробити  підвладний  їм  народ  одноманітним  –  сіру  масу,  що  слухняно  втілювала  б  у  життя  їхні  маніакальні  ідеї.  Але  марно!  Будь-яка  популяція  маю  таку  предковічну  властивість  –  вона  автоматично  стає  різноманітною.  Скільки  не  винищували  людей  які  «якісь  не  такі»  -  по  світогляду,  мові,  звичаям  чи  ще  якимось  критеріям,  популяції  людські  знову  ставали  різноманітними  по  світобаченню,  поведінці,  самому  відношенню  до  суті  буття.  Комуністи  і  фашисти  взагалі  вважали,  що  з  народом  можна  робити  будь-що,  створювати  з  нього  найхимерніші  конструкції  нехтуючи  біологічною  суттю  людських  популяцій.  Можна,  мовляв,  перевихованням  створити  досконалу  расу  слухняних  однакових  людино-роботів.  Як  говорив  Мао:  «Народ  –  це  чистий  листок  паперу.  На  ньому  можна  написати  будь-які  ієрогліфи.»  Оця  от  система  –  однаковості,  що  доводилась  до  абсурду  ідеями  впровадження  однакового  одягу  для  всіх,  ліквідації  сім’ї,  створення  свого  роду  спільності  сексуальних  взаємин  була  по  своїй  суті  приречена  на  провал  –  вона  протирічить  біологічному  єству  людини  як  виду  живих  істот,  що  абсолютно  не  змінилось  за  останні  45  тисяч  років.  Причому  «вожді»  абсолютно  усвідомлювали  неможливість  загального  щастя,  яке  завжди  є  короткочасним,  майже  миттєвим  переживанням  між  періодами  незадоволення  середовищем  чи  собою.  В  цьому  і  першооснова  прогресу  як  такого.  Тому  початково  висувалася  теза:  «Комунізм  –  це  тоді,  коли  всі  в  однаковій  мірі  нещасні.»  (Пол  Пот)  Справді,  якщо  однаково  щасливими  люди  бути  нездатні,  значить  їх  треба  зробити  однаково  нещасними!  Публічно,  крім  вищезгаданого  комуністичного  лідера  і  хіба  що  Мао,  цього  ніхто  не  виголошував.  Народ  треба  було  годувати  казочкою,  утопією  –  інакше  хто  ж  погодиться  працювати  на  таке  суспільство?  Найзручніше  було  в  такому  випадку  відсунути  загальне  недосяжне  щастя  у  якесь  невизначене  майбутнє  (як  це  було  при  совітах),  або  на  визначене,  до  якого  виголошуючий  цю  обіцянку  все  одно  не  доживе.  Хрущов,  як  відомо,  обіцяв  побудувати  комунізм  до  1980  року.  Крайня  форма  цього  маразму  була  в  маоістських  режимах,  коли  оголошувалось,  що  досконале  суспільство  вже  створене,  народ  просто  не  усвідомлює  цього.  І  чим  убогіше  живе  при  цьому  народ,  тим  легше  було  їм  тоді  маніпулювати.  Якщо  щастя  вимірюється  мисочкою  рису  чи  баланди,  таке  щастя  людям  легко  подарувати!  Як  казав  Мао:  «У  бідній  та  відсталій  країні  легко  і  просто  збудувати  комунізм.»  Тобто  треба  довести  спочатку  країну  до  повного  зубожіння  і  відсталості,  а  потім  комунізм  будувати.  Справді,  ну  хто  погодиться  на  усуспільнення  своєї  власності  якщо  вона  чогось  вартує.  Інша  справа  –  усуспільнити  свою  подерту  тілогрійку  з  надією,  що  нову  дадуть.  Такий  народ  легко  сприймає  абсурдні  гасла  і  бачить  у  них  якусь  високу  незаперечну  істину.  «Первинне  –  це  вторинне,  вторинне  –  це  первинне.»  (Мао  Цзе  Дун)  Ну,  до  якого  ідіотизму  треба  довести  людей,  щоб  вони  подібні  гасла  вчили  на  пам’ять  і  скандували  їх  хором  на  мітингах?  Маоізм  був  був  шизофренічний,  совок  –  просто  тупий  і  маразматичний.  Здавалось  би  їх  викинули  на  смітник,  ніхто  всерйоз  комунізм  будувати  не  збирається,  навіть  в  Китаї  комуністичні  гасла  повторюють  як  ритуальну  фразу  –  не  більше,  будуючи  типовий  капіталізм  тільки  державний  і  недемократичний.  Та  ба  –  комунізм  виштовхали  за  двері,  а  він  лізе  через  вікно.  Знову  дуже  багатьом  захотілось,  щоб  думали  за  них,  а  вони  були  лише  гвинтиками  машини  яка  котиться  невідомо  куди.  Комунізм  не  змінився.  Його  людино-ненависницька  суть  лишилась  тою  самою.  Якщо  знову  він  запанує  у  якійсь  країні  він  буде  приречений  на  крах.  Тільки  це  може  коштувати  життя  дуже  багатьох  людей…

(Ілюстрація  -  картина  художника  Яцека  Єрки).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=350104
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.07.2012

Про те, що трапляється одного разу

«Я  жодної  сльози  у  світу  не  просив…»
                     (Шарль  Бодлер)

Про  шедеври  писати  важко.  Особливо  про  такі,  де  вербальна  частина  твору  мізерна,  а  весь  зміст  і  думки  передаються  образами.  Критика  має  бути  гідна  шедевру  про  який  пишеш.  А  це  неможливо.  Поруч  біля  майстрів  відчуваєш  себе  мізерним.

З  такими  думками  я  вирішив  написати  ессей  про  фільм  майстра  сінематографу  Серджо  Леоне  «Одного  разу  на  Дикому  заході»  («Once  upon  a  time  in  the  West»  (англ.),  «C’era  una  volta  il  West»  (іт.))  (1968).

Це  безперечно  шедевр,  вершина  творчості  Серджо  Леоне,  найкращий  вестерн  знятий  будь  коли…  Хоча  з  цим  далеко  не  всі  погоджуються,  що  й  не  дивно.  Рідко  який  майстер  міг  би  сказати  про  свій  твір  з  повним  правом:  «Я  закрив  тему!»  Серджо  Леоне,  звісно,  цього  не  сказав,  але  тему  вестерна  справді  закрив  –  перевершити  майстра  в  цьому  жанрі  ніхто  не  зміг.  Більше  того  –  ніхто  не  спромігся  створити  нічого  навіть  гідного  порівняння.  Мені  скажуть  –  як?  А  Джармуш  зі  своїм  фільмом  «Мрець»?  Але  це  взагалі  не  вестерн.  Крім  того,  що  порушуються  практично  всі  закони  жанру,  крім  того,  що  це  постмодернізм  (що  з  вестерном  не  сумісно),  це  поема  про  трансформацію  психіки  урбанізованої  людини  під  дією  віковічних  стихій,  сага  про  чеховського  інтелігента,  що  став  свідком  геноциду.  Ну  який  же  це  вестерн?

Вестерн  –  це  жанр,  що  керується  своїми  законами,  своєю  стилістикою  якщо  хочете…  Ні,  в  жанрі  вестерн  нічого  рівного  створено  не  було.  Ні  до,  ні  після.

Хоча  Сам  Серджо  Леоне  теж  дещо  відійшов  від  правил  жанру  свідомо  їх  порушуючи  і  створюючи  дивну  химеру  з  вплетеннями  нетипових  мотивів.  По-перше,  образ  головного  «ганфаєра»  -  тут  він  європеїзований  індіанець.  Це  нетипово.  «Ганфаєром»  має  бути  англо-сакс.  Індіанці  –  фон,  корінний  етнічний  елемент,  стихія.  І  аж  ніяк  не  «цивілізатор».  По-друге,  міміка  –  згідно  законів  жанру  обличчя  мають  бути  стоїчно  незворушні,  особливо  в  критичних  ситуаціях  чи  під  час  несподіваних  подій.  Тут  же  –  хвилі  емоцій,  які  замінюють  одна  одну  каскадом,  які  заміняють  слова,  які  виражають  зміст  і  сенс…  Люди  мовчать  –  це  непотрібно  –  їхні  думки  написані  на  обличчях.  Люди  розмовляють,  спілкуються  не  вербально.  Слова  часто  протирічать  тому,  що  вказано  на  обличчях.  Режисер  ніби  проголошує:  ми  спілкуємось  душами  та  емоціями.  Сухий  зміст  слів  і  літер  зависає  в  повітрі  спаленого  простору,  зникає  у  вирі  часу.  Про  істинний  зміст  слів  ми  завжди  маємо  лише  здогадуватись.

Вестерн  –  це  в  першу  чергу  індивідуалізм,  торжество  особистості  над  обставинами,  єством.  Інакше  і  бути  не  може  в  міті,  в  епосі  підкорення  дикого  простору,  «цивілізаторства»,  культургейства  якщо  хочете  -  нехай  і  псевдо.  (А  що  в  цьому  світі  не  псевдо?)  Тут  же  –  особистість  у  вихорі  часу.  Кожен  кадр  стверджує  –  людина  насправді  нічого  не  вирішує,  все  складається  так,  як  має  скластися,  як  судилося.  Більш  фаталістичного  вестерна  годі  шукати.  Хіба  що  подібний  фаталізм  є  в  фільмі  «Золото  Маккени»  режисера  Джей  Лі  Томпсона.  Але  там  фаталізм  містичний,  а  тут  соціальний.

Задовго  до  Куштуріци  в  вестернові  буття  вносяться  елементи  «соцреалізму».  Герої  одержимі  не  особистим  буттям  і  добробутом,  а  ідеєю-фікс:  збудувати  залізницю  від  океану  до  океану.  І  в  ім’я  цієї  ідеї  готові  пожертвувати  всім  –  навіть  своїм  і  заодно  чужим  життям.  Вперше  в  вестерні  в  кадр  вводиться  маса  –  юрба,  що  творить,  будує  залізницю.  І  залізниця  буде  збудована,  не  дивлячись  на  те,  що  всіх  творців  ідеї  перестріляли.

Тут  цікава  безмежна  відірваність  особистості  від  світу  –  світ  живе  за  своїми  законами,  особистість  за  своїми.  І  можна  або  кинутись  у  цей  вир  світу,  розчинитись  у  ньому,  стати  піщинкою  людської  пустелі  або  лишатись  собою.  І  тоді  мандрувати  безмежно  і  назавжди  самотнім  через  події  і  світи.  Дружби  не  існує.  Це  ілюзія.  Зате  існує  честь,  закони  якої  порушити  неможливо.
 
З  усіх  фільмів  Серджо  Леоне  це  найбільш  американський.  Не  просто  «найбільш»  -  це  єдиний  фільм  Серджо  Леоне  знятий  на  американському  ґрунті  і  про  Америку.  Мене  знову  можуть  запитати:  «Як?  А  як  же  фільм  «Одного  разу  в  Америці»?»  Це  фільм  не  про  Америку.  Це  фільм  про  Італію  та  італійців  –  спроба  дати  відповідь  на  запитання:  що  таке  мафія?  І  режисер  відповідає  –  мафія  це  те,  що  в  середині  нас.  Все  інше  в  цьому  фільмі  –  бутафорія,  театральний  маскарад.  Фільми  «Хороший,  поганий,  злий»  і  вся  ця  серія  фільмів  про  стрільця-блондина  теж  не  про  Америку  –  про  середземноморську  цивілізацію  і  місце  людини  в  ній.

«Одного  разу  на  Дикому  Заході»  -  це  спроба  відповісти  на  запитання,  що  таке  взагалі  феномен  американської  культури.  І  тут  випливає  просто  крамольна  думка  –  американська  культура  це  трансформована  ірландська  культура.  Америку  як  таку  створили  ірландці.  Звідти  корені  всіх  парадоксів  і  нелогічності,  кантрі  та  вільний  мандрівний  дух,  культура  пастухів  та  романтиків.

Фільм  наповнений  символами.  І  найголовніші  з  них  –  вода  та  колесо.  Символи  джерела  життя  та  вічності.  Навколо  них  крутиться  все  –  і  в  буквальному  і  в  переносному  змісті  цих  слів.  Першооснови,  що  визначають  буття.

Головні  елементи  кіномови  тут,  звичайно,  це  обличчя,  зняті  крупним  планом.  І  це  вдало  доповнено  просто  геніальною  музикою  Енніо  Морріконе  та  звуками  природи.  Спів  цикад  тут  говорить  більше  ніж  слова,  навіть  більше  ніж  постріли,  бо  вони  лише  спосіб  спілкування  людей,  а  не  знаки  буття.

І  тема  смерті  –  як  і  має  бути  у  вестернах  –  на  поверхні.  Для  героїв  смерть  це  абстракція.  Це  те,  що  не  стосується  до  життя  як  такого,  щось  неминуче,  а  значить  і  не  варте  обговорення  чи  страху.  Страшно  не  померти  –  страшно  вийти  з  цієї  гри,  виявитись  слабаком,  не  гідним  буття.  І  тут  ключем  звучить  фраза  –  побажання,  яке  краще  за  будь-які  інші  у  їхньому  вже  не  ілюзорному  світі:  «Нехай  тебе  застрелить  людина,  яка  вміє  добре  стріляти!»

(На  світлині  –  кадр  з  фільму.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346279
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.06.2012

Книга дощу

«А  втім,  хто  з  нас  був  тінню?»
                           (Луїджі  Піранделло)

             *            *            *
Візьму  парасольку,
Піду  на  роботу  під  дощем.
Ранок.  Мокро…

         *              *              *
У  шумі  міста
Про  найголовніше  в  житті
Вірші  напишу…  

         *              *              *
Кудлатий  літун
Відчув  радості  літа  -  
Луки  зацвіли.

         *              *              *
Сонячний  вітер.
Мені  б  у  його  вихорі
Вітрила  здійняти.

         *              *              *
Її  чорнота
Звуками  наповнена.
Квітнева  журба.

         *              *              *
Блукаю  сумний
У  порожнечі  неба  -  
Шукаю  себе.

         *              *              *
Дивна  розмова
У  порожній  кімнаті
Зі  старим  котом…

         *            *              *
Старий  храм.  Тиша.
Спокій  гасне  як  свічка.
Осінній  вечір.

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346240
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 25.06.2012

Місто Станіслав у світовій літературі

«Наймиліше  мені  дивитися,  друзі,  на  вас,  коли  ви  кидаєте  свого  золотого  м’яча!  Тож  я  на  Землі  ще  трохи  побуду  –  даруйте  мені  за  це!»
       (Фрідріх  Ніцше)

Місто  Станіслав  є  не  тільки  культурним  феноменом,  але  і  творчим  –  містом  де  творили  письменники  і  поети,  художники  і  архітектори  –  Станіслав  ще  й  об’єктом  мистецтва.  Його  красу  оспівували,  ним  милувались,  його  відчували  як  колиску,  його  вулиці  і  будівлі  надихали.  Станіслав  в  українській  літературі  займає  особливе  місце  (недарма  Іван  Франко  чимало  своїх  творів,  у  тому  числі  і  знаменитого  «Мойсея»  вперше  читав  саме  тут),  але  це  тема  окрема  і  достойна  пера  літератора.  І  це  тема  не  статті  –  це  тема  цілої  монографії.  Я  нині  хочу  повести  мову  про  Станіслав  у  світовій  літературі.  Звичайно,  це  місто  згадується  в  поезії  і  прозі  іноземних  авторів  не  так  часто  як,  скажімо,  Париж,  Венеція  чи  Севілья.  Але  це  місто  з  часів  його  заснування  було  на  перехресті  шляхів,  його  відвідували  чимало  неординарних  особистостей,  що  володіли  не  тільки  шпагою  але  і  пером,  про  цю  перлину  архітектури,  про  цей  вузол  історії  Європи  чули,  говорили,  писали…  

Якщо  аналізувати  не  історичні  хроніки  краю,  де  починаючи  з  1662  року  назва  міста  просто  рясніє,  а  чисто  літературні  твори,  то  перше  згадку  про  Станіслав  (Станіславів  –  Stanisławów)  ми  знаходимо  у  маловідомого  польського  поета  Броніслава  Комарецького  (Bronisław  Komareсki)  (1695  –  1756).  Його  твори,  що  дійшли  до  нас,  були  опубліковані  у  1843  році  в  Кракові  в  збірнику  поезії  «Wiersze  dziadków  starożytności».  Зокрема  у  його  вірші  «Wiosna  i  mnich»,  що  датований  1742  роком  читаємо:

«…Powyżej  wznosi  się  wiatr  rozdziera  moją  duszę.
Otwórz  okno.  Hałas  Stanisławskiego  rynku.
Samotny  mnich  chodzę  po  górach
Znaleźć  drogę  do  Palestyny,  Ziemi  Świętej...»*

Проте,  належність  цих  рядків  перу  Комарецького  є  сумнівною.  Укладача  збірника  –  Яна  Крулека  звинуватили  у  містифікації.  Так,  тогочасний  літературний  критик  Зіновій  Малецький  у  статті  «Польський  Оссіан»  друкованій  в  часописі  «Literatura  i  życie»  (№  5  за  1851  рік)  прямо  писав  про  підробку.  Проте  Ян  Крулек  у  відповідь  заявив,  що  рукописи  які  б  могли  підтвердити  автентичність  творів,  згоріли  під  час  відомих  подій  1848  року  у  Львові.  Питання  так  і  лишається  відкритим,  хоча  відомо,  що  Броніслав  Комарецький  у  1743  –  1746  роках  неодноразово  бував  у  Коломиї  і  навіть  мав  дуель  з  каштеляном  Тлумача  Йозефом  Которою,  яка  на  щастя  завершилась  без  жертв  і  малим  кровопролиттям.  Так,  що  Броніслав  Комарецький  у  Станіславові  цілком  міг  бути.  Наскільки  цей  вірш  відповідає  стилю  цього  поета  –  питання  так  і  лишається  відкритим  –  до  нас  дійшло  вкрай  мало  творів  Б.  Комарецького,  і  то  лише  окремих  уривків.  

Ще  один  поетичний  твір,  де  згадується  місто  Станіслав,  належить  перу  Вольфанга  Шольца  (1776  –  1839)  знаного  більше  як  пивовара  та  виноторговця.  Але  він  також  писав  вірші,  які  навіть  були  опубліковані  невеликим  тиражем  у  Дрездені  у  1819  році  у  збірці  під  назвою  «Ruhm  und  Stolz».  Там,  зокрема,  у  вірші  «Der  Rest  des  alten  Soldaten»  знаходимо:  

«…Mädchen  von  Stanislaus
Wie  die  glänzenden  Uniformen  
der  österreichischen  Soldaten
und  bilden  eine  schwarze  Beamte.
Gleichgültig,  sie  träumt  davon,  
Dichter  und  Glocke  Geldbörsen.»

Вольфанг  Шольц  проживав  у  1806  –  1815    роках    у  Станіславі  і  мав  крамницю  на  площі  Ринок  біля  ратуші.  Його  будинок  був  відомий  у  німецькій  колонії  Станіслава  як  такий  собі  літературний  салон.  Цей  літературний  салон  відвідував  (будучи  проїздом  у  Станіславі)  Людвіг  Зойберер  (1766  –  1840),  що  писав  свої  твори  латинською  мовою.  На  згадку  про  цей  візит  він  лишив  друзям  ось  такий  експромт:

«Urbem  somnia,  vetus  castellum  Stanislav
Vere  dignum  memoria  manent.»***

В  угорській  літературі  ми  знаходимо  згадку  про  місто  Станіслав  у  творах  Лайоша  Хонапа  (1810  –  1869).  У  вірші  «Napfény»,  що  так  і  не  був  опублікований,  але  згадується  в  мемуарах  Конрада  Фольо  (1817  –  1888),  знаходимо  такі  рядки:

«A  Hold  fénye  esik  otthon.
Azt  akartam,  hogy  itt  éljünk  -  a  Stanislav,
Város  a  béke  és  a  nyugalom....»****

Епоха  модерн  подарувала  нам  цілу  низку  авторів,  що  писали  на  різних  мовах,  але  з  якимись  дивним  захопленням  згадували  місто  Станіслав  чи  навіть  присвячували  йому  свої  твори.  Воно  й  не  дивно  –  зависнувши  на  перетині  шляхів,  на  перехрестях  старої  доброї  Європи  Станіслав  був  місцем,  де  зупинялось  чимало  поетів  і  письменників,  кого  доля  чи  випадок  занесла  до  Австро-Угорщини.  Зокрема,  відомий  австрійський  письменник  Леопольд  фон  Захер-Мазох  (1836  –  1895)  двічі  відвідував  Станіслав  проїздом  у  1854  році  проїздом  зі  Львова  до  Праги  і  в  1870  році  проїздом  з  Праги  до  Львова.  Обидва  рази  він  зупинявся  у  Станіславі  в  готелі  «Брістоль»  (нині  не  зберігся)  у  номері  13.  Як  стверджує  Левко  Сапогівський  саме  у  Станіславі  Захер-Мазох  вперше  сказав  фразу:  «Я  відчуваю  себе  українцем»  під  час  розмови  з  Вальдемаром  фон  Шварцем  (1831  –  1900).  Також  є  відомості,  що  саме  в  готелі  «Брістоль»  Захер-Мазох  почав  писати  свою  знамениту  повість  «Дон  Жуан  з  Коломиї»  (часопис  «Червоная  Русь»  від  16.04.1888  року,  замітка  анонімного  автора  «Леопольд  фон  Захер-Мазох  і  Русь»).  Захер-Мазох  планував  присвятити  Станіславу  одну  з  своїх  «Галицьких  оповідок»  -  «Праля  та  кухарка»  яку  навіть  почав  писати,  але  не  завершив  –  чернетка  не  збереглася.    Дія  оповідки,  згідно  задумки  автора,  мала  відбуватися  зокрема  в  будинку  розпусти,  що  розташований  біля  пасажу  Гартенбергів  (нині  один  з  корпусів  Прикарпатського  університету).  Крім  того,  відомо,  що  в  першій  редакції  новели  «Жіночі  образки  з  Галичини»  мова  йшла  про  ринок  у  Станіславі,  а  не  в  Коломиї,  і  тільки  пізніше  автор  переробив  новелу  для  більшої  колоритності  –  Станіслав  виглядав  менш  екзотично  та  менш  етнічно  в  порівнянні  з  Коломиєю.  

Райнер  Марія  Рільке  (Rainer  Maria  Rilke)  (1875  –  1926)  двічі  відвідував  місто  Станіслав  проїздом  у  1899  та  у  1900  роках  зупиняючись  у  готелі  «Уніон»  -  в  якому  саме  номері  встановити  не  вдалося.  Подейкують,  що  він  прогулювався  по  вулиці  Lindengasse  (Липова)  та  по  парку  цісарівни  Єлизавети.  Збереглась  навіть  сильно  покреслена  чернетка  з  наступними  закресленими  рядками:

«Die  Stadt  sieht  Gott  als  seinen  Traum
   Ich  vergesse  nicht,  Ihre  Straße,  kein
   Altstadt,  wo  Stanislau  Blume  blüht  Abschied
   Gib  mir  deine  Trauer,
   Um  dauerte  Tage.»  *****

Це,  очевидно,  був  начерк  вірша,  задум  якого  поет  потім  або  відкинув  або  забув…

Цікаво,  що  про  Станіслав  на  початку  ХХ  століття  писали  і  поети,  які  ніколи  в  цьому  місті  не  бували,  хіба,  що  чули  від  друзів  або  читали  про  цю  кам’яну  перлину  біля  Карпат.  Так,  відомий  поет  Осип  Мандельштам  (1891  –  1938)  як  відомо  у  Станіславі  ніколи  не  був  (хоча  міг  побувати  у  1910  році),  але  присвятив  Станіславу  блискучий  вірш  (який,  на  жаль,  потім  переробив):

         *          *          *
Ах,  ничего  я  не  вижу,  и  бедное  ухо  оглохло,
Всех-то  цветов  мне  осталось  лишь  сурик  та  хриплая  охра.
И  почему-то  мне  начало  утро  карпатское  снится;
Думал  –  возьму  посмотрю,  как  живёт  в  Станиславе  синица,
Как  нагибается  булочник,  с  хлебом  играющий  в  жмурки,
Из  очага  вынимает  лавашные  шкурки…
Ах,  Станислав,  Станислав!  Или  птица  тебя  рисовала,
Или  раскрашивал  лев,  как  дитя,  из  цветного  пенала?
Ах,  Станислав,  Станислав!  Не  город  –  орешек  калёный,
Улиц  твоих  большеротых  кривые  люблю  вавилоны.
Я  бестолковую  жизнь,  как  мулла  свой  Коран,  замусолил,
Время  своё  заморозил  и  крови  горячей  не  пролил.
Ах,  Станислав,  Станислав,  ничего  мне  больше  не  надо,
Я  не  хочу  твоего  замороженного  винограда!

Важко  сказати,  що  спонукало  Мандельштама  написати  цей  вірш,  а  потім  докорінно  мінити  –  можливо,  спілкування  у  1929  році  з  Григорієм  Хачкаряном,  що  був  родом  зі  Станіслава  (з  вірменської  громади  цього  міста).  

Цікаво,  що  і  у  творах  Зінаїди  Гіппіус  (1869  –  1945)  ми  теж  знаходимо  згадки  про  місто  Станіслав,  хоча  поетеса  теж  ніколи  в  цьому  місті  не  бувала.  Більше  того,  місту  Станіславу  у  неї  присвячений  один  з  найбільш  її  парадоксальних  та  сюрреалістичних  віршів:

         *          *          *
Я  шёл  по  стылому,  седому  льду.
Мой  каждый  шаг  –  ожоги  и  порезы.
Искал  я  город  Станислав  –  и  знал,  что  не  найду,
Как  синтез  не  найду  без  антитезы.

Смотрело  маленькое  солнце  зло
(Для  солнца  нет  ни  бывших,  ни  грядущих)  –  
На  хрупкое  и  скользкое  стекло,
На  лица  синие  мимоидущих.

Когда-нибудь  и  ты  меня  искать
Пойдёшь  по  той  же  режущей  дороге.
И  то  же  солнце  будет  озарять
Твою  тщету  и  раненые  ноги.

Загалом,  розвідку  можна  було  б  продовжити  –  місто  Станіслав  згадує  ще  Володимир  Маяковський  (хоча  різко  негативно  –  для  нього  це  місто  глибоко  буржуазне,  а  значить  чуже  і  вороже  –  я  маю  на  увазі  вірш  «И  пускай  буржуазная  сволочь..»),  але  не  хотілось  би  цей  есей  закінчувати  на  таких  сумних  нотах...  

Я  впевнений,  що  ця  тема  далеко  не  вичерпана  –  серед  забутих  літературних  творів  європейських  та  російських  митців  (а  можливо  і  єврейських  та  вірменських)  є  ще  чимало  поетичних  та  прозових  рядків  присвячених  цьому  давньому  і  казковому  місту  –  Станіславу…

Примітки:

*  -  …Над  вежами  вітер  душу  мою  шматує.
           Відкрите  вікно.  Шум  станіславського  ринку.
           Самотнім  монахом  піду  через  гори
           Шукати  шляху  в  Палестину,  у  Землю  Святу…  (пол.)

**  -  …Дівчата  міста  Станіслава
               Люблять  блискучі  мундири  
               австрійських  солдат
               і  форму  чиновників  чорну.
               Байдужі  їм  мрії  поетів  
               І  дзвін  гаманців…»  (нім.)                
         
***  -  Місто  моєї  мрії,  стара  фортеця  Станіслав
                 Залишиться  в  пам'яті  моїй  казкою  весни.  (лат.)

****  -  Світло  місяця  падає  на  будинки.  
                     Я  мріяв  жити  тут  -  у  місті  Станіславі,  
                     Місті  спокою  і  тиші....  (угор.)

*****  -  Це  місто  бачить  Бог  як  свій  сон,
                         Мені  не  забути  твої  вулиці,  ні,
                         Старий  Станіславе,  де  цвіте  квітка  прощання
                         Віддай  мені  свою  журбу,  
                         Щоб  тривали  дні.  (нім.)

(Світлина  автора  віршів.  На  одній  з  вулиць  Станіслава.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=346000
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2012

Про любов до вождя

«Минуле  віддане  на  поталу,  -  бо  колись  потолоч  може  допастися  до  влади,
 і  час  утопиться  в  плитких  водах.»
 (Ф.  Ніцше)

Штучно  поширюється  міф,  що  нібито  в  часи  «культу  особи»  народ  фанатично  обожнював  вусатого  виродка,  створював  собі  кумира.  Це  неправда.  Люди,  які  були  дорослими  в  часи  сталінщини  мислили  критично  і  прекрасно  все  розуміли  –  хто  в  чому  винен  і  як  воно  могло  бути.  Дітей,  звісно,  в  ті  часи  потужно  обробляли,  «промивали  мозок».  А  дорослі  часто  боялись  при  дітях  говорити  «зайве».  Тому  й  виростали  часом  фанатики.  І  то  не  всі.  Старе  покоління  –  ті  хто  в  двадцяті  й  тридцяті  роки  були  дорослими  людьми  відійшло.  І  схоже  нікому  вже  розповісти  як  ті  люди  мислили,  як  дивилися  на  світ  і  тодішніх  правителів  –  горезвісних  «вождів».  Я  розкажу  тільки  про  те,  що  чув  –  про  ставлення  того  покоління  до  вусатого  «вождя»  в  селищі  Північне,  що  біля  міста  Сніжного  на  Донеччині  –  на  шахті  №  32-біс  шахтоуправління  «Зоря»  в  ті  свинцеві  роки.
Ілюстрацією  відношення  до  «вождя»  може  бути  зокрема  місцевий  шахтарський  фольклор.  Я  маю  на  увазі  справжній  фольклор  –  не  вигаданий  штучно  по  партзавданню.  Довелось  мені  від  старих  людей  чути  купу  приповідок  про  Сталіна,  які  на  жаль  повністю  ну  ніяк  не  можу  привести  –  там  суцільна  нецензурщина.  І  наповнені  вони  такою  зневагою  і  ненавистю  до  «вождя»  всіх  народів,  що  годі  шукати  там  навіть  слідів  поклоніння.  Зокрема,  доводилось  мені  чути  біля  десяти  варіантів  приповідки:  «Спасибі  Сталіну-грузину,  що  ……  резину.»  В  середині  там  такий  «трьохповерховий»  в  адресу,  що  ну  ніяк…  Ні,  не  буду  писати  я  таких  слів.  Дід  розказував,  що  і  знамениту  приповідку:  «Огірки  й  помідорчики,  Сталін  Кірова  убив  в  коридорчику»  розповідали  ще  в  тридцяті  і  в  сорокові  –  задовго  до  двадцятого  з’їзду.  І  при  цьому  люди  іноді  за  такі  репліки  плати  життям,  але  все  одно  говорили…  Люди  сміялись  над  самою  смертю.  Причому  у  приповідках  висміювались  всі  тоді  «тонкошиї  вожді»  -  поплічники  «великого  керманича».  Побудови  типу  «Бєрія,  Бєрія,  нєт  к  тєбє  давєрія…»  і  далі  за  текстом  певно  найм’якша  сентенція  з  низки  характеристик  кожного  з  «керманичів».  Взагалі  тема  народного  фольклору  плолетарізованих  народних  мас  30-50-тих  років  практично  недосліджена  і  досі  лишається  під  певним  табу  –  відвертий  кітч  щодо  офіційної  ідеології  тодішнього  суспільства  створений  з  абсолютно  не  літературних  виразів  якось  так  і  лишив  цей  шмат  народної  творчості  за  межами  уваги  дослідників.  Так  і  лишився  зникаючим  табу.  Про  анекдоти  я  вже  мовчу.  Виявилось,  що  про  «вусатого»  анекдоти  ходили  ще  в  ті  часи,  і  виявилось,  що  знаменитий  анекдот  «Папитайтесь,  таваріщь  Горькій,  напісать  раман  «Атец»,  папитайтєсь.  Папитка  нє  питка,  нє  правда  лі,  таваріщь  Бєрія?»  з  бородою,  і  ходив  в  народі  ще  в  кінці  сорокових.
Чому  шахтарі  говорили  іноді  так  необачно  і  «безшабашно»,  бавлячись  зі  смертю  в  піжмурки  думаю  зрозуміло  –  ці  люди  кожен  день  на  смерть  ішли.  Лізли  «в  забій»  і  не  знали  –  хто  повернеться  живим,  кого  винесуть  на  поверхню.  А  як  гудок  тривожно  ревів  над  селищем  –  збігались  до  шахти  –  знали  –  когось  завалило…
Ще  одна  яскрава  ілюстрація  «любові  до  вождя»  це  ставлення  до  його  пам’ятнику,  що  стримів  біля  прохідної  на  шахту.  На  постаменті  регулярно  з’являвся  напис  з  одного  короткого  слова  з  трьох  літер.  Ідуть  шахтарі  зранку  на  зміну  мимо  пам’ятника  «вождю»  -  на  постаменті  напис  золоченими  літерами  «Й.  В.  Сталін»  а  під  ним  крейдою  «…».  З  парткому  вже  біжать  з  відрами  і  ганчірками,  змивають,  шахтарі  сміються.  «Чого  смієтесь?!»  «Та  то  ми  так,  про  своє.  А  я  навіть  читати  не  вмію…»  Напис  змивали  а  на  ранок  він  з’являвся  знову.  Шукали,  звісно,  але  хто  це  писав  –  так  і  не  знайшли.  Навіть  охорону  виставляли  –  все  одно  напис  регулярно  з’являвся.  Потім  постамент  перефарбували  на  білий  колір  –  напис  почали  писати  вуглиною.  Судячи  по  всьому,  це  були  вчинки  не  однієї  людини,  а  свого  роду  колективне  зрушення.  Я  так  уявляю  собі  картину:  глупа  ніч,  ліхтарі  де-не-де  ледве  миготять,  тільки  світяться  вогники  на  териконах,  долинає  гудіння  з  шахти.  Повз  паркани  обережно  пробирається  шахтар  –  чорний  весь    -  в  штибі,  спецівка  теж  чорна  як  ніч  –  тільки  зуби  виблискують.  В  руках  шмат  вуглини  чи  крейди.  Підійшов,  а  там  уже  написано:  «…!»  «Ех,  випередили!  Певно  хтось  із  нічної  зміни  написав!»  Так  тривало  аж  до  того  часу  поки  «кривавий  Торквемада»  не  потрапив  до  пекла.  Пам’ятник  продовжував  стояти,  аж  поки  хтось  не  розпустив  чутку,  що  в  інших  містах  пам’ятники  зносять.  Шахтарі  зібрались  і  без  будь-якої  підказки  переляканого  керівництва  пам’ятник  звалили  і  розтрощили  на  шматки.  Мій  дід  теж  прийшов  з  кувалдою,  хотів  стукнути  хоч  раз  по  голові  «вождю».  Але  таких  бажаючих  було  багато,  вдалось  йому  тільки  потрощити  ноги.
Були  звичайно  і  такі,  що  ридали  від  таких  звісток.  Хоча  плакали  вони  не  за  тінню  «рудого  і  вусатого»,  а  зі  страху  за  майбутнє:  «Певно,  знову  буде  війна.  Знову  буде  голод…»  І  бігли  скуповувати  в  селищну  крамницю  сіль,  сірники  і  мило.  Бо  більше  там  і  купувати  було  нічого…  Ті  хто  доносив,  ті  не  плакали  –  ті  перелякано  принишкли  і  мовчали.
Після  знесення  постамент  лишався  порожній.  Хтось  із  керівництва  вирішив  на  це  пустище  поставити  Шевченка.  Поставили.  Через  кілька  днів  з’явився  на  постаменті  напис:  «Діти  ж  мої  діти,  що  ж  ви  наробили,  на  сталінську  [дупу]  мене  посадили…»  Тараса  зняли  і  постамент  так  і  лишився  порожній.  Всі  якось  те  місце  оминали,  постамент  заріс  бур’яном,  туди  кидали  сміття.  В  такому  вигляді  я  побачив  цей  обрубок  страшного  минулого  у  1979  році  коли  один  старий  дід  розповів  мені  історію  того  місця.  Він  недобрим  поглядом  подивився  на  постамент  і  сказав:  «Тут  стояв  пам’ятник  цьому  …  вусатому.»  І  плюнув.  А  ще  хтось  нині  байки  нам  розказує  ніби  люди  з  іменем  того  «вождя»  на  вустах  на  смерть  ішли…  Не  вірю.

(Ілюстрація  з  мережі  -  обкладинка  дитячої  книжки  К.  Чуковського  "Тараканище"  -  дуже  вже  мені  цей  вусатий  персонаж  когось  нагадує...)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345780
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.06.2012

Паростки бамбуку

«…Від  Сумеру  на  південь
Починається  дзен
І  вертається,  Іккю,
Коаном  до  тебе…»
             (Ляля  Рубан)

До  мене  підійшов  шестирічний  син  і  сказав:

-  Тату!  Я  давно  не  кричав  у  пральну  машину,  а  вона  зайнята.  Вже  зупинилась.  Там  лежить  одяг.
-  Вибач,  зараз  розвішу.

Я  вийняв  з  пральної  машини  весь  одяг,  чемно  розвісив  сушитися,  вимкнув  машину.

-  Все,  можеш  кричати!

Син  пішов  до  ванної  кімнати,  відкрив  дверцята  пральної  машини.  Хвилин  п’ять  було  чути  «У-у-у-у!  А-а-а-а!»  Я  тим  часом  думав  про  Тібет.  Перед  очима  пливли  кам’яні  пустелі,  засніжені  вершини  гір  та  озера  в  яких  відображалося  Небо.

-  Все,    тату,  я  вже  покричав  в  пральну  машину!

Я  подумав  про  те,  що  напевно,  настав  час  для  виховального  моменту:

-  Не  забувай  кричати  в  пральну  машину!  Це  навіть  важливіше  ніж  запалювати  ароматні  палички  перед  статуеткою  Будди  Шак’ямуні  Сітхартхи  Гаутами!  –  (статуетка  Будди  завжди  стояла  на  моєму  столі  і  син  любив  запалювати  перед  нею  ароматні  палички  з  запахом  сандалу.  При  цьому  він  співав  мантру:  «А-мі-да-фо!»).  Я  після  паузи  продовжив:  -  Один  хлопчик  весь  час  забував  кричати  у  пральну  машину,  і  в  результаті  так  і  не  досяг  просвітлення,  лишився  в  колі  сансари…
-  Тату!  А  я  хочу  зняти  фільм.  Вирішив  його  назвати  «Вся  правда  про  драконів».  Дай  мені  відеокамеру!

Я  дав  йому  відеокамеру  і  він  пішов  в  дитячу  кімнату.  «О,  як  прискорюється  час!  Як  впливає  на  людину  прогрес  техніки!»  -  подумав  я.  В  його  роки  я  навіть  і  не  мріяв  зняти  свій  фільм.  Це  була  його  не  перша  спроба  знімати  кіно.  Свій  перший  фільм  –  трьохсерійний  –  він  зняв  кілька  місяців  тому.  Назвав  його  «Ручка».  Фільм  був  присвячений  ручці  від  дверей  в  дитячу  кімнату.  Він  знімав  її  з  різних  ракурсів  –  зверху,  знизу,  збоку.  Камера  рухалась  навколо  ручки.  Періодично  за  кадром  виникали  звуки:  «Ви  готові,  діти,  відчинити  двері?  Це  ручка  від  дверей.  Двері  можуть  відчинитися,  і  тоді  ми  вийдемо  з  цієї  кімнати.»  І  так  три  серії.

Про  що  буде  новий  фільм  (хоча  ясно,  що  про  драконів)  -  мені  було  страшенно  цікаво.  Але  я  не  втручався  у  творчість.  Поки  тривали  зйомки  я  дістав  з  полички  томик  давньої  японської  поезії.  Розкрив  навмання.  Натрапив  на  вірші  Оно-но  Коматі:

 «Обірвані  корені
   Над  рікою  сумної  верби…
   Так  і  я  безпритульна!
   З  легкою  душею  по  течії  лину
   Ледве  почую:  пливи!»

Читав  і  думав  про  те,  що  українською  Коматі  звучить  легко,  невимушено  –  так  само  як  і  японською.  Між  нами  більше  тисячі  років,  а  які  близькі  нам  її  розхристані  тривожні  танка!  Людина  не  змінилась  за  останнє  тисячоліття.  Все  та  ж  самотність  перед  безоднею  Всесвіту.  Все  та  ж  невідомість  на  порозі  Вічності.  Відклав  томик  перекладів  і  взяв  книгу  -  теж  збірник  віршів,  але  японською  мовою.  Розгорнувши  навмання  –  і  як  це  не  дивно  –  теж  натрапив  на  вірші  Коматі:

«Ахаре  тефу
   Котоко  сотікере
   Йо-но  нагані
   О-мохі  хана  рену
   Ходасі  нарікена…»

Як  дивно,  що  трапилось  саме  це  знамените  танка  –  про  «таємничий  смуток  слів»…

Тим  часом  робота  над  створенням  фільму  була  завершена:

-  Тату!  Я  вже  зняв  фільм!  Давай  його  подивимося!  Не  забудь  тільки  назву  фільму  написати:  «Вся  правда  про  драконів».

Я  переписав  фільм  з  камери  на  комп’ютер  і  ми  всілися  біля  екрану  монітора.  Фільм  виявився  короткометражним  –  на  22  хвилини.  Камера  була  статична.  На  екрані  з’явилось  зображення  стіни.  У  кадр  потрапили  також  край  стола  (на  якому  власне  і  стояла  камера)  та  куток  картини,  що  висіла  на  стіні.  На  картині  був  намальований  Будда  у  стані  медитації  під  деревом  Бодхі,  але  в  кадр  потрапив  лише  куток  рамки.  Нічого  не  змінювалось  протягом  10  хвилин.  Потім  за  кадром  почувся  голос:  «Дракон  прилетів!»  Потім  знову  нічого  не  змінювалось  протягом  10  хвилин  і  знову  почувся  голос:  «Дракон  повернувся  назад!»  І  в  кінці  фільму  на  мить  з’явилося  зображення  іграшкового  дракона.

-  Гарний  у  мене  вийшов  фільм?
-  Чудовий!  Набагато  кращий  за  ті  фільми,  що  демонструють  нині  по  телевізору!  Тільки  в  мене  кілька  зауважень  критичних:  по  перше  забагато  деталей  –  край  столу  і  куток  картини  по  суті  не  потрібні  –  вони  не  несуть  якогось  принципового  змісту,  без  них  можна  було  б  обійтися,  просто  знімати  стіну.  Зображення  дракону  теж  зайве  –  всі  хто  бачив  драконів  і  так  знають  як  він  виглядає.  А  хто  не  бачив  –  краще  хай  домальовують  собі  в  уяві  дракона,  ніж  бачать  на  екрані  іграшкового.  Голос  за  кадром  теж  зайвий.  Якщо  вже  фільм  про  драконів,  то  і  так  зрозуміло,  що  дракон  прилетів.  А  якщо  прилетів,  то  зрозуміло,  що  мусить  повернутися  назад.
-  Добре,  я  це  врахую  при  зйомках  нового  фільму.  Я  ще  хочу  зняти  фільм  «Вся  правда  про  динозаврів»!
-  Добре,  але  не  сьогодні.  Ти  ще  не  писав  сьогодні  ієрогліфи.  Напиши  десять  разів  ієрогліф  «шлях»!

Потім  ми  слухали  старовинну  японську  музику.  І  думали…  Ні,  ми  тоді  ні  про  що  не  думали.

(Малюнок  з  мережі.  Хто  автор  –  не  пам’ятаю…)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345778
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.06.2012

Коли одцвiтали жоржини

«У  німій,  ніби  смерть,  порожнечі  свічад…»
         (Василь  Стус)

У  1985  році  після  армії  я  поступив  в  Київський  університет  –  омріяну  мною  «альма  матер».  Хоча  мене  попереджали  колись  «лицарі  плаща  і  кинджала»,  що  вищої  освіти  мені  не  отримати  і  що  вони  «рекомендують»  мені  жити  за  межами  України,  але  я  ризикнув.  Як  не  як  -  часи  змінилися  –  Горбі  до  влади  прийшов,  повіяло  змінами.  Повернувшись  в  Україну  я  подав  документи  в  Чернівецький  університет,  потім  мало  не  в  останній  день  забрав  свої  папери,  поїхав  до  Києва  і  подав  в  Київський  університет.  Не  дивлячись  на  тодішній  шалений  конкурс  –  десять  чоловік  на  місце  –  поступив.    В  мене  виникло  відчуття  ейфорії  –  здалося,  що  «залізні  жовніри»  справді  лишили  мене  в  спокої  і  дадуть  тепер  мені  нормально  жити.  І  що  часи  справді  вже  змінилися,  а  не  з’явився  лише  якийсь  натяк  на  можливий  вітер  весняних  змін.  З  якоюсь  насолодою  я  занурився  у  процес  навчання.  Але  ілюзія  тривала  лише  трохи  більше  тижня.

Якось  одного  теплого  вересневого  дня,  коли  одцвітали  жоржини  і  на  брук  почали  з  лускотом  падати  київські  каштани,  я  сидів  в  аудиторії  в  центральному  «червоному»  корпусі  на  четвертому  поверсі.  Була  практична  з  предмету  «Історія  КПРС».  Предмет  цей  я,  звісно,  страшенно  не  любив,  але  намагався  не  проявляти  своїх  негативних  емоцій  з  приводу  тих  нісенітниць  і  відвертої  брехні  які  доводилось  вислуховувати.  Пара  йшла  собі  спокійно  і  звично,  я  сидів  на  першій  парті,  то  викладач,  то  студенти  плели  якісь  дурниці  про  другий  з’їзд  РСДРП.  Але  раптом  в  аудиторію  зайшло  четверо  молодих  людей  віком  десь  від  двадцяти  п’яти  до  двадцяти  семи  років.  Один  із  них  підійшов  до  мене,  тицьнув  під  ніс  посвідчення  і  тихо  сказав:  «Ми  з  Комітету  державної  безпеки.  Прошу  пройти  з  нами.  Тільки  не  шуміть  і  не  здіймайте  галасу.»  Те  саме  сказали  моєму  колезі  –  студенту,  що  сидів  зі  мною  за  одною  партою.  Перше,  що  я  подумав:  «Таки  вирахували  мене.  І  таки  не  дадуть  спокою.  Знову  виженуть  з  університету  і  знову  почнеться…  А  як  неприємно  –  прямо  на  парі,  при  студентах  і  викладачеві…  Але  дивно,  що  послали  таких  молодих  і  недосвідчених.  Може  тільки  й  на  службу  поступили  і  це  їх  перше  завдання…  Неприємно  бути  першою  жертвою  юного  недосвідченого  ката.»

Взявши  сумку  я  вийшов  з  аудиторії,  люди  в  цивільному,  звісно,  за  мною.  Тільки  я  ступив  на  сходи  як  один  з  них  скрутив  мені  руку  за  спино.  Цього  я  не  чекав  і  здивовано  подивився  на  агента.  Я  звик,  що  гебісти  поводились  досить  інтелігентно  і  без  рукоприкладства  –  рукоприкладством  займались  люди  нібито  не  причетні  до  комітету.  А  тут…  Його  колега  тут  же  втрутився:  «Ти  навіщо?»  «Він  міг  кинутись  зі  сходів!»  Той  зажестикулював.  Його  жести  можна  було  зрозуміти  так:  «Ти  що  придурок?»  А  вголос  він  запитав:  «Ви  що,  справді  хочете  кинутись  вниз  –  покінчити  з  собою?»  «Ні!»  «Відпусти  його!  А  Ви  йдіть  повільно  до  виходу,  не  робіть  різких  рухів,  ні  з  ким  не  розмовляйте!»

Вийшли  з  корпусу.  Я  чекав,  що  як  завжди  буде  стояти  чорна  «Волга»  і  мене  повезуть  на  цей  раз  на  «Володимирку».  Але  нічого  подібного.  Машини  не  було.  Помітивши  моє  здивування  один  із  них  сказав:  «Слідуйте  за  нами,  тут  поруч,  нам  потрібно  поговорити  з  Вами.  Це  не  арешт.»  Я  йшов  і  думав:  «Чому?  Хіба,  старі  справи.  За  останні  півроку  в  мене  не  було  ніяких  розмов  ні  з  ким  –  жодної  двозначної  фрази.  Ніяких  рукописів,  ніяких  листів…  Чому?  Хіба  що  причина  у  фразі,  що  сказана  була  мені  три  роки  тому  –  рекомендуємо  не  жити  в  Україні.  Як  тоді  вони  поведуть  розмову?  Ми  Вас  попереджали?  Навряд.  І  для  чого  затримали  ще  одного  студента?  Скоріше  будуть  звинувачувати  в  антирадянській  пропаганді.  А  можливо  хтось  із  моїх  старих  знайомих  потрапив  до  них  на  гачок  і  на  допитах  назвав  моє  ім’я?»

Повели  якимись  заковулками,  завели  у  напівпідвальне  приміщення  якогось  старого  житлового  будинку,  відкрили  кімнатку.  Там  виявилась  типова  кімната  для  допитів  –  стіл,  стілець,  нічого  зайвого.  Мого  колегу-студента  завели  в  сусідню  таку  ж  саму  кімнатку.  Почався  вже  дещо  звичний  для  мене  діалог:

-  Ви,звичайно,  знаєте  причину  Вашого  затримання  і  про  що  ми  з  Вами  хочемо  поговорити?
-  Ні!  Навіть  не  здогадуюсь!
-  А  якщо  добре  подумати?
-  Я  вже  добре  подумав  по  дорозі  сюди.  Я  не  розумію  причин  мого  затримання  і  не  розумію  про  що  Ви  хочете  зі  мною  говорити.  –  (а  сам  подумав:  «На  що  він  розраховує?  Що  я  скажу  –  це  певно  із-за  розмови  з  NN!  Так  я  зовсім  не  те  мав  на  увазі!  І  ні  на  що  я  не  натякав!  На  це  він  розраховує?  Чи  то  так  їх  вчили  починати  розмову?»)
-  Ви  вже  були  під  судом  і  слідством  у  справах  державної  безпеки.  Коли?  Де?  У  якій  справі?
-  Щось  я  не  пригадую  такого  епізоду  у  своєму  житті.
-  Доведеться  Вам  нагадати.
-  Нагадайте.  Може  я  щось  нове  довідаюсь  про  себе.  –  (а  сам  подумав:  «Зараз  він  дістане  з  свого  портфеля  товсту  папку  з  моєю  особистою  справою  і  почне  –  Вас  заарештовували  тоді  то.  Звинувачували  в  тому  і  в  тому,  а  потім  там  то  і  там  то…  Або  принаймні  папірець  з  інформацією.»  Ні,  не  дістав.  Більше  того  –  на  хвильку  замовк.  «Та  в  нього  взагалі  ніякої  інформації  про  мене  з  собою  немає!  Теж  мені  сірі  кардинали  знайшлися…»)
-  Ви  після  армії  поступили  в  університет.  Вами  в  армії  цікавився  особливий  відділ,  а  до  армії  Комітет  держбезпеки.  Чому?
-  Це  Вам  краще  знати.  Я  про  це  не  маю  ані  найменшого  уявлення.  Це  ж  не  я  цікавився  особливим  відділом,  а  він  мною  –  згідно  Ваших  слів.  Тому  мені  б  було  б  дуже  цікаво  про  це  дізнатися.  Або  Ви  щось  плутаєте.
-  А  Вас  не  здивувало,  що  затримали  саме  Вас,  а  не  когось  іншого?
-  Здивувало.  Навіть  дуже  здивувало.  В  університеті  купа  студентів,  а  Ви  затримуєте  чомусь  саме  мене  і  задаєте  абсолютно  незрозумілі  запитання.  –  (і  подумав:  «Зараз  він  мусить  все  викласти  –  чому,  в  чому  мене  вони  збираються  звинуватити  і  на  основі  чого…»)
-  Нам  стало  відомо,  що  Ви  мали  намір  влаштувати  вибух  бомби  в  метро.
-  Абсурд.  По-перше,  я  гуманіст  –  навіть  кролика  не  зможу  вбити,  не  те,  що  невинних  людей.  А  по-друге,  якщо  Ви  мене  в  цьому  звинувачуєте,  то  будь-ласка  конкретно  –  де,  коли,  кому  я  говорив  хоча  б  про  можливість  такої  події.  А  я  цього  не  говорив  –  це  точно.  –  (а  сам  подумав:  «Та  вони  зовсім  здуріли!  Переплутали  1985  рік  з  1937  роком.  Чи  то  вусатий  воскрес?  Такого  божевілля  та  ще  й  в  наш  час  я  навіть  від  них  не  очікував.  Видно  вирішили  таки  мене  знищити  фізично.  І  за  що?  За  кілька  віршів  і  новел  написаних  три  роки  тому?  Тварюки!»)
-  Ми  сьогодні  вчинили  обшук  у  Вашій  кімнаті  в  гуртожитку  і  знайшли  саморобну  бомбу.  Що  Ви  на  це  скажете?
-  Так  покажіть  мені  її  –  я  дуже  хочу  побачити,  що  Ви  мені  підкинули.  Тоді  я  скажу,  що  перший  раз  це  бачу.  А  інакше  я  схильний  думати,  що  Ви  мене  просто  залякуєте.  А  до  того  розмовляти  немає  про  що.
-  Так  ось  Ви  якої  думки  про  органи  держбезпеки!
-  Ні  я  не  такої  думки  про  органи  держбезпеки.  Я  такої  думки  про  того,  хто  це  все  –  цю  жорстоку  і  дурну  виставу  влаштував.  Хтось  певно  захотів  отримати  орден  і  підвищення  по  службі  за  розкриття  неіснуючої  міфічної  терористичної  групи.  І  з  чого  ж  це,  цікаво,  я  цю  бомбу  міг  виготовити  –  згідно  Вашої  версії?  Бо  я,  наприклад,  просто  не  маю  ні  найменшого  уявлення!
-  Ви  вкрали  хімічні  речовини  в  хімічній  лабораторії  університету.  Там  якраз  виявлена  недостача  деяких  хімічних  речовин.  І  є  в  нас  свідки,  які  Вас  бачили.
-  Ну  то  приведіть  цих  ваших  свідків.  Я  хочу  подивитись  їм  в  очі.  І  сказати  в  очі,  що  вони  брешуть.  І  які  ж  це  цікаво  хімічні  речовини  пропали?
-  Небезпечні.
-  Прошу  конкретніше.  Бо  якщо  виявиться,  що  пропав  хлорид  натрію  і  бікарбонат  натрію  –  то  я  дуже  сумніваюсь  що  хоч  якусь  бомбу  з  них  можна  виготовити.
-  Покажемо  Вам  і  список,  і  свідків  приведемо,  і  очну  ставку  влаштуємо.  Крім  того  у  Вас  при  обшуку  ми  знайшли  зброю  і  боєприпаси  які  Ви  вкрали  в  армії.
-  Згідно  Ваших  слів  я  взагалі  монстр  –  і  бомба,  і  зброя…  Просто  цікаво  –  і  що  ж  я  в  армії  поцупив?  Підводний  човен  чи  ракету?  Я  не  здивуюсь  якщо  зараз  на  дворі  танк  прогуркотить,  і  ви  скажете,  що  саме  цей  танк  я  з  армії  в  валізі  привіз  і  ховав  його  під  подушкою.
-  Дарма  Ви  жартуєте.  Дуже  скоро  Вам  стане  не  до  сміху.
-  А  мені  і  зараз  не  до  сміху.  Вам  не  здається,  що  Ви  працюєте  якось  непрофесійно?  Треба  було  все  це  підкинути  мені  коли  я  на  парах  був,  а  ввечері  влаштувати  обшук  в  моїй  присутності  і  при  свідках.  Я  би  тоді  дивувався,  казав  би,  що  то  не  моє,  що  мені  підкинули.  А  так  –  я  не  сприймаю  Ваші  слова  серйозно.
-  Ви  добре  тримаєтесь.  Ви  точно  проходили  по  якійсь  справі.  По  якій?
-  Я  просто  начитався  детективів.
-  Яких?
-  Конан  Дойла.  Про  Шерлока  Холмса.
-  А  Солженіцина  теж  читали?
-  Я  частенько  захожу  в  книжковий  магазин  і  в  бібліотеку  –  і  щось  ні  разу  не  бачив  я  там  такого  автора.  Хіба  Ви  дасте  почитати.
-  Ви  прекрасно  розумієте  про  що  я  веду  мову!  Крім  того  у  Вас  на  книжковій  поличці  знайшли  літературу.
-  Яку?  По  зоології?  Чи  по  ботаніці?  У  мене  на  поличці  тільки  книги  по  спеціальності.  Там  якусь  крамолу  знайти  неможливо.  Крім  того  ці  книги  взяті  в  бібліотеці.  Навіть  жодної  художньої  книжки  в  мене  не  було.  Так  що  –  даруйте,  не  вірю!
-  Досить  ламати  комедію!  Нам  прекрасно  відомо,  що  Ви  сколотили  серед  студентів  антирадянську  організацію  і  її  очолили.  Нам  все  відомо.
-  І  коли  б  це  я  встиг???  Я  тільки  тиждень  вчуся  в  університеті!  Як  за  тиждень  можна  створити  підпільну  організацію,  її  очолили  і  ще  організувати  теракт???  Це  можливо???  Ви  хоч  думайте,  що  говорите!
-  Ви  все  можете…  Від  Вас  всього  можна  чекати…  Ваш  товариш,  до  речі,  вже  в  усьому  зізнався!
-  І  як  це  Ви  примудрились  так  людину  залякати,  що  вона  почала  брехати  на  себе  і  оточуючих?  Зрештою,  він  поруч  –  приведіть  його  сюди  –  з  сусідньої  кімнати  і  хай  сам  він  це  мені  скаже.
-  Ви,  я  бачу  не  усвідомлюєте  серйозності  Вашого  становища.  Проти  Вас  ми  маємо  незаперечні  докази  –  Вам  загрожує  розстріл  або  дуже  довгий  термін  ув’язнення.  Якщо  Ви  не  хочете  говорити,  доведеться  Вас  відвести  на  Володимирську  і  застосувати  більш  дієві  засоби.  Тоді  Ви  заговорите.
-  Я  знаю,  що  Ви  можете  застосувати  «більш  дієві  засоби»  -  хоча  це  злочин  -  але  у  Вас  нічого  не  вийде!!!  Ви  нічого  нового  не  почуєте.  Якщо  Ви  думаєте,  що  будь-яку  людину  можна  зламати,  то  Ви  помиляєтесь.  Будь-яку  людину  можна  вбити,  але  зламати,  і  примусити  брехати  –  не  кожну.  Я  готовий.  Везіть.  –  (і  подумав:  «Все.  Це  кінець.  Казка  життя  уривається.  Це  ж  треба  ось  так  –  двічі  пережити  розстріл,  пройти  через  таку  службу  в  армії  і  загинути  ось  так  –  по  дурному.  Від  того  що  ці  садисти  вколять  якусь  бридоту…  Але  цікаво  –  чому???  Яка  причина  цього  всього?  Це  все  не  випадково…»
-  Але  Ви  могли  б  уникнути  цього  всього.
-  І  яким  же  чином?
-  «Чистосєрдєчним  прізнанієм!»  -  він  перейшов  на  російську  мову.  –  Ви  повинні  повідомити  нам:  хто  із  студентів  висловлює  антирадянські  настрої?  Хто  з  викладачів  на  лекціях  висловлює  антирадянські  думки?  Хоча  б  натяком…  Яка  існує  в  університеті  антирадянська  організація  і  хто  туди  входить?  Ми  тоді  забудемо  і  про  бомбу,  і  про  зброю,  і  про  літературу…  І  будемо  сподіватися  на  нашу  подальшу  співпрацю.
-  Ви  знаєте  –  не  вийде  з  мене  ніякого  агента.  Я  не  вмію  контактувати  з  людьми  і  про  щось  дізнаватися.  Крім  того,  я  просто  впевнений,  що  все  що  Ви  мені  сказали  щойно  –  міф.  Ваші  фантазії.
-  Я  так  зрозумів,  що  Ви  відмовляєтесь  співпрацювати  з  органами  держбезпеки???
-  Відмовляюсь.
-  Тим  гірше  для  Вас.  Крім  того  Ви  знаєте,  що  помер  Василь  Стус…
-  Ні,  знаю.  –  я  справді  цього  знав.
-  Досить  брехати!  Все  Ви  знаєте!  …  -  він  ще  щось  говорив,  але  я  вже  нічого  не  чув.  В  очах  потемніло,  попливли  навколо  сині  кола…

Я  дивився  в  порожнечу  стіни  і  думав  лише  про  одне:  «Вони  вбили  Василя  Стуса!  Найкращого  поета  сучасності…  За  його  прекрасні  вірші…  І  тепер  бояться,  що  про  це  дізнаються  –  чи  вже  дізналися  всі,  в  тому  числі  студенти.  І  серед  студентів  можуть  бути  акції  протесту,  непокори,  самоспалення.  Вони  злякались  цього  і  вирішили  залякати,  виявити  потенційних  ініціаторів  протестів.  Я  у  них  в  списках  «політично  неблагонадійних»  ось  і  вирішили  мене  «опрацювати»…  Зараз,  можливо,  в  цю  ж  мить  ведуться  допити  інших  студентів,  проходять  арешти,  затримання…  Мені  кінець,  але  це  вже  немає  ніякого  значення.  Вже  ніхто  не  буде  писати  неймовірні  вірші  про  круговерть  трипільських  сонць…  Немає  в  живих  Василя  Стуса…»  У  свідомості  зазвучали  вірші:

Яка  нестерпна  рідна  чужина,
цей  погар  раю,  храм,  зазналий  скверни!
Ти  повернувся,  але  край  не  верне:
йому  за  трумну  пітьма  кам’яна.
Як  тяжко  нагодитись  і  піти,
тамуючи  скупу  сльозу  образи,
радійте,  лицеміри  й  богомази,
що  рідний  край  –  то  царство  німоти…

Допит  тривав,  знову  задавали  ті  самі  питання  на  які  я  вже  просто  не  реагував.  Раптом  мій  «інквізитор»  підвівся  і  сказав,  що  йому  треба  зателефонувати.  Вийшов  і  через  кілька  хвилин  зайшов.  Став  серед  кімнати  у  якійсь  урочистій  позі  і  сказав:

-  Ми  знайшли,  хто  виготовив  бомбу.  Ви  вільні.  У  ваших  інтересах  про  нашу  сьогоднішню  розмову  нікому  не  говорити!

Я  ще  подумав:  «Теж  мені  Володя  Шарапов…  Що-що,  а  цього  я  обіцяти  тобі  не  буду…»  Я  направився  до  виходу.    Але  озирнувся.  Він  дивився  на  мене  з  якимось  дивним  виразом  обличчя  і  з  якоюсь  єхидністю  в  голосі  спитав:

-  І  це  все  завтра  буде  відоме  у  Мюнхені???
-  Я  цього  не  говорив…

Я  йшов  по  вулицях  осіннього  Києва,  одцвітали  на  клумбах  парку  жоржини,  топтали  асфальт  збайдужілі  кияни.  А  я  йшов  і  думав:  «Немає  більше  Василя  Стуса…»

(Написано  на  основі  реальних  подій  вересні  1985  року.  Світлина  з  мережі.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345667
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.06.2012

Люди і тіні

«…І  вже  не  святкує  тіло
       Роковини  суму  свого…»
                                 (А.  Ахматова)

Молодість  –  час  гострого  сприйняття  елементів  буття,  часточок  світу  і  часу.  Нехай  досвід  мізерний,  самовпевненість  -  безмежна  і  ми  в  ту  пору  любимо  помилятись,  але…  В  тому  гострому  сприйнятті  подій,  явищ  і  слів  ми  буваємо  ближчі  до  істини  ніж  в  роки,  коли  наші  келихи  повні  мудрості  і  сивина  дарує  спокій  і  зваженість  вчинків.

Як  і  всі  молоді  люди,  я,  в  час  коли  мені  було  ледве  більше  двадцяти  закохувався  бурхливо.  Несамовито.  Кров  кипіла  як  вода  в  чайнику  на  вершині  гори,  світ  здавався  безмежним  дивом,  а  люди  шукачами  істини.

Я  познайомився  з  нею  в  студентській  бібліотеці.  Якось  підвів  очі  втомившись  від  студіювання  грубезного  тому  і  зрозумів,  що  треба  знайомитьсь  саме  з  нею,  вже  і  негайно.  Не  те,  щоб  вона  була  красунею,  зовсім  ні.  Просто,  щось  зачепило.  Тут  не  працює  логіка.  Тут  діє  щось  настільки  глибинне  і  давнє,  пояснити  вчинки  –  бодай  свої  –  неможливо.  Це  був,  по  суті  мій  перший  роман  –  перша  взаємна  закоханість.  До  того  якось  з  дівчатами  «не  клеїлось»,  а  потім  армія…  Сів  поруч,  поцікавився,  чому  крім  Догеля  вона  вивчає  зоологію  по  цій  занадто  об’ємній  книжці,  слово  за  словом,  крім  того  вчились  ми  на  одному  факультеті  і  наступного  дня  ми  зустрілися  в  місті,  пішли  в  кінотеатр  –  дивились  фільм  -  я  вже  не  пам’ятаю  який  –  здається  «Сальвадор»  Стоуна  –  хоча,  ні.  Він  з’явився  в  прокаті  пізніше.  А  це  була  весна  1986  року.  Схоже,  почуття  було  взаємним  –  зустрічались  майже  щодня  і  любили  до  пізньої  ночі  тинятися  Києвом  розмовляючи  про  все  на  світі  –  від  причин  флуктуацій  ентропії  у  Всесвіті  до  методів  приготування  кави.  Цілунки  паморочили  голову,  світ  видавася  круговертю  див.

Якось  у  вихідний  день  вирішили  для  початку  відвідати  музей  Західного  і  східного  мистецтва  –  колишній  музей  Ханенка.  Картини  геніїв  пензля  розглядали  довго  і  зачаровано,  пошепки  обмінюючись  враженнями.  Особливо  нас  вразила  картина  Луіса  Моралеса  «Молитва  святого  Франциска  Асізського».  Під  враженням  побачено  ще  довго  блукали  по  місту  і  говорили  про  ренесанс,  про  європейське  середньовіччя,  про  хрестові  походи  як  романтичне  божевілля  суспільства  в  епоху  примату  особистості,  сперечалися  про  витоки  європейської  культури.  Дійшли  до  висновку,  що  Данте  зовсім  не  був  першим  поетом  доби  відродження  –  він  був  людиною,  що  втілила  в  своїй  свідомості  вершину  середньовічної  думки,  довела  середньовічний  світогляд  до  логічного  завершення  вибудувавши  його  уявний  світ  в  якому  в  центрі  був  сатана,  і  реальний  світ  був  тільки  колами  інферно,  і  потойбіччя  було  таким  же  матеріальним  як  інквізиція.  І  епоху  готики  аж  ніяк  не  можна  назвати  проторенесансом  –  це  був  апогей  середньовіччя  –  його  темна  вершина,  і  в  пеклі  тої  страшної  епохи  занепаду  лицарства  народжувався,  виплавлявся,  гартувався  новий  світ  і  новий  час.  Просто  Італії  якось  вдалось  оминути  темряву  європейського  світогляду  XIV  століття  і  перестрибнути  з  раннього  середньовіччя  з  його  романською  архітектурою  одразу  в  проторенесанс.  А  решта  Європи  ще  довго  блукала  манівцями  столітніх  війн.  І  що  протестантизм  не  був  якимось  чужорідним  елементом  в  ренесансі  чи  навіть  як  вважали  деякі  мислителі  «антиренесансом»  -  це  було  саме  втілення  ідеї  величності  людини,  що  могла  спілкуватися  з  Богом  безпосередньо,  а  значить  і  пізнати  Бога.  І  Бог  в  лютеранстві  виступав  як  універсальний  першопочаток,  «провидіння»,  а  не  як  містична  особистість  середньовіччя.

Поступово  тема  розмови  якось  ковзнула  від  старої  до  сучасної  Європи  і  тогочасних  пацифістських  та  лівих  рухів.  Раптом  я  почув:  «А  мій  тато  –  комуніст.  Він  сказав  якось,  що  сучасні  французькі  комуністи  -  вони  вже  не  червоні,  а  рожеві…»  Це  на  мене  не  справило  особливого  враження.  Я  прекрасно  розумів,  що  тодішні  комуністи  чітко  ділились  на  чотири  категорії:  ті,  що  справді  вірили  в  досконале  суспільство  і  щиро  були  переконані,  що  воно  справді  будується  (таких  було  мало,  це  були  фанатики  і  то  доволі  неприємні,  від  них  можна  було  чекати  чого  завгодно,  але  з  ними  хоча  б  можна  було  дискутувати),  ті,  що  вступали  в  партію  заради  кар’єри  (таких  було  більшість,  і  це  були  найбільш  небезпечні  –  вони  могли  піти  на  будь-який  злочин  якщо  це  було  потрібно  «начальству»),  ті,  що  вступили  в  партію  «за  компанію»  (всі  вступають  і  я  теж,  це  була  сіра  інертна  маса  яка  могла  змінити  погляди  будь-коли)  і,  нарешті,  ті,  що  вступали  в  партію  заради  боротьби  з  нею.  Серед  таких  траплялися  і  мої  однодумці  –  я  був  цього  певен.  Так,  що  її  тато  міг  належати  до  будь-якої  категорії.

Ми  продовжували  говорити  як  раптом  вона  згадала  про  одну  важливу  справу:  «Ой,  мені  ж  треба  в  аптеку  зайти,  обіцяла  дідусю  ліки  пошукати  –  у  нас  в  місті  в  аптеках  таких  немає.  Який  в  мене  дідусь!  Ти  не  знаєш  мого  дідуся,  колись  я  тебе  з  ним  познайомлю,  він  герой,  він  ще  до  війни  тут  в  НКВД  служив…»  Далі  я  вже  нічого  не  чув.

У  мене  в  очах  потемніло,  світ  посірів,  втратив  звуки  і  кольори.  Перед  очима  пронеслись  моторошні  видива.  1937  рік.  З  подвір’я  колишнього  інституту  шляхетних  дівчат  виїжджають  вантажівки  вкриті  брезентом.  Крізь  щілини  в  дошках  капає  якась  бура  рідина  на  київську  бруківку.  Машини  прямують  в  напрямки  до  Биківні,  де  в  лісі  за  зеленим  парканом  вже  вириті  траншеї,  де  будуть  зариті  тіла  розстріляних,  і  вантажівки  їх  везуть  і  везуть  –  вдень  і  вночі…  А  в  підвалах  теперішнього  «Жовтневого  палацу»  -  того  страшного  будинку,  де  нині  влаштовують  концерти,  працює  конвеєр  –  ведуть  і  ведуть  роздягнених  людей  і  кожному  з  них  «люди»  в  кітелях  стріляють  «наганів»  в  потилицю.  А  ось  1941  рік.  Останні  години  совітської  влади  в  Києві.  Керівництво,  командування,  НКВД  вже  зрозуміло,  що  все  втрачено  і  збирається  тікати  кинувши  місто  і  армію  напризволяще,  вже  наказуючи  своїм  агентам  висадити  в  повітря  заміноване  місто  разом  з  його  жителями,  але  в  цей  же  час  через  місто  женуть  в  сторону  Биківні  колону  червоноармійців  під  конвоєм.  Вони  вирвались  з  оточення,  чудом  пробились  до  «своїх»,  але  зараз  їх  уже  женуть  -  беззбройних,  з  обірваними  нагородами  і  відзнаками  як  «зрадників  Батьківщини»  на  розстріл.  Їх  ще  встигнуть  за  ці  години  розстріляти  і  зарити  в  траншеї  для  мертвих,  їм  не  судилось  ні  стати  партизанами,  ні  полягти  в  бою.  А  ось  Биківня  нинішня  –  крізь  лісовий  мох  і  корені  проступають  людські  кістки  –  і  скільки  їх  там  поховано  ніхто  не  знає…

Тіні  і  видива  пронеслись  в  свідомості  зі  швидкістю  табунів  диких  коней  і  зникли.  Але  світ  так  і  лишився  темним,  безколірним,  посірілим.

Далі  розмова  наша  розклеїлась,  я  провів  її  до  кімнати  в  гуртожитку,  якось,  щось  навіть  сказав  на  прощання…  Я  більше  ніколи  з  нею  не  зустрічався.  Ніколи.  Навіть  гуртожиток,  де  вона  жила  оминав,  щоб  не  побачити  її  хоча  б  випадково…

(Світлина  з  мережі)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=345666
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.06.2012

Чорні знаки паперу

*        *        *
Про  знаки  чорні
На  папері  креслені
Вірші  напишу…

         *        *        *
Порожнечу  слів
У  пісню  про  світ,  красу
Вплету.  В’янення…

       *        *        *
Доля  урвала
Пісню  про  поетесу…
Карма.  Сансара.

         *      *        *
Чудес  не  було.
Є  посивілі  легенди
Про  дивні  речі…

       *        *        *
Осінній  вітер.
Він  отут  поселився
В  жовтому  лісі…

       *        *        *
Під  небом  хворим
Шукаємо  істину
У  світі  тліну…

       *        *        *
Від  негараздів
Не  сховатись  нікому
Осінь…  Порожньо…

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344893
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 19.06.2012

Осіння порожнеча

*        *        *
О,  скільки  світів
Породила  Порожнеча!
І  ми  живемо  в  них…

       *        *        *
Ось  хто  мої
Творіння  оцінить!
Вусатий-смугастий…

       *        *        *
Всі  міста  –  кораблі
Пливуть  в  невідомість
В  туманне  майбутнє…

       *        *        *
Дивний  килим
Мені  осінь  стелить…
Листя  шурхотять!

       *        *        *
Хмара  крапель
Перетворилась  в  туман.
Шум  водоспаду…

       *        *        *
На  осінніх  деревах
Важкими  плодами  висять
Наші  серця...

       *        *        *
Дивних  звірів
В  осінньому  лісі
Побачив…

     *        *        *
Осінній  вітер
Слухаю  звуки  понурі
Сплячих  людей…

       *        *        *
Легка  посмішка
На  обличчі  самурая…
Черлені  клени.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344892
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 19.06.2012

Гостина залiзних жовнiрiв

(Уривок  з  повісті  "Батальйон  смерті")

«Ідуть  залізні  жовніри
 Ідуть  охоронці  віри
 Діти  Залізного  Фелікса
 Піднесені  страхом  мас…»
                           (К.  Єрофєєв)

У  молоді  роки,  наповнений  жадобою  пізнання  істини,  став  я  спудеєм  єзуїтського  колегіуму  який  на  той  час  став  університетом  світським,  в  якому  бурсаки  були  майже  виключно  православні  –  лише  окремі  студіози  були  бусурманами  чи  католиками.  Як  і  личить  представникам  нашого  стану  жили  спудеї  (і  я,  грішний)  у  скромних  келіях,  що  належали  королю  і  спосіб  життя  шукачі  пізнання  вели  аскетичний.  У  тих  келіях  ми  відпочивали  від  трудів  праведних,  готували  свою  скоромну  та  пісну  їжу  тілесну  на  вогні  та  вечорами  крім  тілесної  споживали  їжу  духовну  -  вели  бесіди  про  красне  письмо,  малярство  та  вправлялися  в  риториці  та  фільозофії.

Одного  вечора  (чи  то  навіть  правильніше  сказати  однієї  ночі)  у  мою  скромну  келії  завітали  залізні  жовніри  –  лицарі  «плаща  і  кинджала»  -  слуги  короля,  ясновельможного  цісаря  та  святої  інквізиції.  На  моє  здивування  яке  було  виражене  не  риторичною  фразою,  а  виразом  обличчя  охоронці  віри  відповіли,  що  обшук  вони  здійснюють  за  моєї  згоди  і  що  живу  я  в  келіях  королівських,  а  не  у  своїх  власних  і  ніякого  дозволу  на  обшук  і  не  потрібно.

А  слід  зазначити,  що  в  ті  часи  (року  божого  1983-го)  діти  Залізного  Фелікса  (першого  інквізитора  нового  цісарства)  такий  страх  серед  різних  станів  посполитих  накликали,  що  ніхто  у  них  нічого  і  не  питав.  Проте  шукали  вони  зовсім  недовго  –  на  моєму  столі  рукописи  побачивши  сказали  вони,  що  почитають  сії  писання  і  з  тим  пішли.  А  треба  сказати,  що  я  в  ті  часи  коли  випадало  мені  короткочасне  дозвілля,  вправлявся  я  в  написанні  оповідок  та  віршів.  І  не  думаючи,  що  в  писанні  сьому  є  якийсь  гріх  чи  єресь  та  столі  ті  чернетки  лишав.

Чого  саме  в  мою  келію  залізні  жовніри  завітали  –  того  я  не  відаю.  Може  того,  що  вечорами  ми  –  спудеї  різні  бесіди  вели  і  крім  питань  фільозофічних  дискутували  про  устрій  суспільний.  То  хтось  із  спудеїв  до  святої  інквізиції  донесення  міг  написати:  «Так  мовляв,  і  так  –  спудей  такий  то  думки  крамольні  єретичні  висловлює  щодо  цісарства-королівства  нашого  та  його  лад  суспільний.  Вірнопідданий.»  Та  могла  і  інша  причина  бути.  В  ті  часи  свята  інквізиція  винаходами  майстрів  різних  користувалась.  Серед  тих  винаходів  були  такі  пристрої  непомітні,  що  слова  людські  записували  і  на  відстані  передавали.  То  інквізиція  встановлювала  такі  присторії  у  лекційних  залях  університетських  та  келіях  спудеїв  –  і  слухали  залізні  жовніри  чи  немає  де  крамоли  та  розмов  бунтівничих.

Ще  одна  причина  на  той  візит  бути  могла.  Сталося  в  тій  порі  в  цісарстві  нашому  наступне:  ясновельможний  цісар  Леонід  І  Літописець  взяв  тай  помер.  Коли  вість  про  подію  сю  в  університет  дійшла,  один  з  професорів,  що  викладав  нам  науку  про  історію  товариства  усуспільнення  (було  таке  товариство  яке  сам  цісар  очолював  і  яке  прагнуло  всю  власність  людей  у  власність  суспільну  перетворити  і  понтіфики  вчення  того  товариства  як  істинну  віру  трактували)  наказав  всім  спудеям  до  залі  однієї  великої  зібратись.  А  там  пристрій  працював  який  зображення  на  велику  відстань  передавав.  І  от  цісаря  покійного  ховають  бозна  де  –  в  столиці  імперії  біля  фортеці  –  а  той  пристрій  показує.  А  правителя  того  ми  не  любили  за  тупість  його  та  обмеженість,  за  вчинки  нерозумні,  брехню  та  марнославство.  Отож  сумний  вираз  обличчя  нам  зобразити  при  цьому  нам  так  і  не  вдавалось.  Що  й,  певно,  було  людьми  причетними  до  інквізиції  помічено.

Такі  були  причини  цього  чи  ні  –  але  залізні  жовніри  до  моєї  келії  на  гостину  завітали.  Зрозумів  я,  що  чекають  на  мене  біди  і  не  помилився.  Через  кілька  днів  біля  входу  до  келій  наших  пристрій  задзвонив  –  той  що  голоси  людські  на  відстань  далекі  передає.  І  кажуть  мені  через  той  пристрій  –  зайдіть  будьте  ласкаві  в  університет  до  келії  де  писано  на  дверях  «Перший  відділ».  Завітав,  я,  звісно.  А  там  мене  вже  залізні  жовніри  чекають.  І  грамоту  маленьку  показують,  де  написано  було:  залізний  жовнір  святої  інквізиції  такий  то.  Імення  його  і  не  пригадаю  –  не  до  того  мені  було  -  втямив  я  що  чекає  на  мене  у  незабаром.  А  залізні  жовніри  і  мовлять  –  говорити,  мовляв,  нам  з  Вами  необхідно,  але  для  цього  мусите  слідувати  з  нами  в  резиденцію  святої  інквізиції.  Посадили  вони  мене  у  бричку  самохідну,  що  без  коней  їде  –  мастило  гірське  в  утробі  тої  брички  горить  і  від  того  вогню  вона  і  їде.  Певно,  винахідник  якийсь  іноземний  таку  бричку  вигадав.

Завезли  мене  в  резиденцію  інквізиції  –  а  там  при  вході  кам’яна  фігура  Залізного  Фелікса  –  першого  головного  інквізитора  –  вони  йому  як  святому  поклонялися.  Завели  в  келію  тай  питають:  «Знаєш,  чому  ми  з  тобою  говорити  хочемо  –  по  доброму  спочатку  без  випробувань  тілесних?»  «Ні,  не  відаю  я  того.»  «Та  як  же  не  відаєш,  коли  ти  оповідки  та  віршики  писав?»  «Але  хіба  єресь  якась  чи  бунт  в  них  є?»  «Воно  то  може  і  немає,  але  якщо  прочитати  їх  уважно,  то  висновок  можна  зробити,  що  народу  посполитому  в  королівстві  нашому  зле  живеться  і  багато  станів  суспільних  устроєм  королівства  незадоволені.  І  цісарі  наші  минулого,  такі  як  Йосип  І  Грізний  погані  були.  А  тут  і  до  заколоту  недалеко.  А  якщо  хтось  із  чужоземців  сії  писання  почитає,  то  погано  про  цісарство-королівство  наше  думати  буде.»  А  потім  допитувати  стали  –  хто  навчив  мене  ції  твори  писати  та  кому  я  їх  читав  і  як  я  збирався  за  кордон  ці  твори  передавати.

Відповідав  я,  що  грамоті  та  письму  ще  в  школі  церковно-приходській  був  я  навчений,  а  писати  вірші  та  оповідки  то  кожному  закортіти  може,  і  нікому  їх  не  читав,  бо  незакінчені  вони  і  з  іноземцями  я  знайомств  не  маю.  А  вони  знову  те  саме  –  «Кому  читав  та  хто  напоумив?».

І  так  довго  тривало.  Зрештою,  їм  чи  то  набридло,  чи  то  вони  зрозуміли,  що  з  мене  нічого  не  витягнеш  –  ніякої  гучної  справи  про  єретиків.  Зайшов  до  кімнати  старий  інквізитор  зі  злими  колючими  очима.  І  почали  вони  в  моїй  же  присутності  радитись,  що  зі  мною  робити.  Я  так  зрозумів,  що  не  з  метою  направду  раду  чинити,  а  з  метою  мене  залякати.  Один  мовить  –  в  темницю  його  кинути  на  віки  вічні,  інший  –  завести  у  підземелля,  прикласти  до  голови  мушкет  чи  гаківницю  та  й  стрелити,  а  третій  радить  –  завести  його  до  такого  лікаря,  що  зі  здорових  людей  божевільних  робить.  А  потім  сказали  мені:  «Відпускаємо  ми  Вас.  Ваше  щастя,  що  нікому  ці  оповідки  не  читали.»

Кілька  днів  мені  не  вірилось,  що  я  ось  так  можу  вільно  ходити  вулицями  міста,  дихати,  розмовляти,  пити  каву  та  милуватись  деревами.

Через  кілька  днів  після  вищеописаних  подій  в  нашому  університеті  відбувався  іспит  –  час  то  того  підійшов.  Іспит  відбувався  з  науки  про  історію  товариства  усуспільнення.  А  треба  сказати,  що  я  хоч  і  не  мав  ніяких  симпатій  до  цього  товариства,  але  до  наук  різних  потяг  мав,  історію  того  товариства  вивчив  і  на  іспиті  старому  професору  то  все  доповів.  Але  у  відповідь  почув  я  наступне:  «Ви  говорите  не  те,  що  думаєте.  А  думаєте  Ви  так,  як  думав  Троцький,  що  ворогом  нашому  цісарству  та  суспільному  ладу  нашому  був.  А  тому  оцінку  незадовільну  Вам  ставлю  і  зі  стану  студентського  виганяю.»  Здивувався  я  звісно  –  бо  дивно  було  чути  від  такого  поважного  прихильника  Арістотеля,  що  він  думки  здатний  читати.  Крім  того  світогляд  мій  від  світогляду  Троцького  був  дуже  далекий.

Але  нема  на  то  ради  –  пішов  я  грамоти  свої,  що  мене  свідчили  забирати.  А  мені  їх  не  дають.  Кажуть  –  відвідайте  спочатку  збори  молодіжного  товариства  усуспільнення.  А  треба  сказати,  що  в  той  час  належність  до  молодіжного  товариства  усуспільнення  було  знаком  лояльності  цісарю  та  суспільного  ладу  королівства  оборонцем  якого  цісар  і  був.  І  всі  конче,  хто  спокійно  хотів  в  королівстві  жити  і  уваги  інквізиції  до  себе  не  накликати  мусили  змолоду  в  то  товариство  молодіжне  зголошуватись.

Прийшов  я  на  те  зібрання  –  а  там  крім  спудеїв  переляканих  залізні  жовніри  та  інквізитори  сидять.  Почали  тоді  присутні  у  риториці  вправлятися:  «Є  серед  нас  товариш,  який  нам  зовсім  не  товариш,  який  думки  ворожі  нашому  цісарству  і  нашому  суспільному  ладу  –  найкращому  в  світі  висловлював,  які  самій  ідеї  усуспільнення  ворожі.  А  тому  слід  вигнати  його  зі  стану  спудеїв  і  з  молодіжного  товариства  усуспільнення.»  Так  вони  і  вирішили  шляхом  рук  підіймання,  і  пішов  я  по  світу  блукати.

(Світлина  з  мережі.  Написано  на  основі  реальних  подій  1982  -  1983  років  від  Різдва  Христового.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344665
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.06.2012

Брати

«…люди  давно  на  світі  живуть  і  вже  все  вигадали.»
         (Андрій  Платонов)

Настрій  у  брата  Бартоломео  був  сьогодні  чудовий  –  ще  б  пак  –  зранку  повітря  було  свіже,  прохолодне  і  дивно  збадьорювало,  хмари  плели  в  небі  якусь  казкову  дивину.  Хотілося  дихати  і  працювати.  Він  любив  свою  роботу.  Брат  Бартоломео  очолював  Святий  відділ  розслідувань  єретичної  гріховності  містечка  Сан-Петро.  Простіше  –  місцеву  інквізицію.  Роботи  останнім  часом  було  багато  і  цей  хороший  день  був  не  винятком.    Брат  Бартоломео  навмисно  не  поспішав  на  службу.  Хотілось  пройтись  тихими  ранковими  вулицями,  слухати  звуки  своїх  кроків,  відчувати  всім  єством  свіжість.  Іноді  йому  траплялися  люди.  В  очах  їх  з’являвся  страх  ледве  вони  бачили  його  високу  постать  у  чорній  сутані.  Він  любив  такі  погляди  навіть  відчував  цей  людський  страх  на  відстані  –  спиною.  Це  надихало  Бартоломео,  дарувало  йому  відчуття  величі  і  значущості,  сенсу  власного  буття.  Прогулюючись  він  поправляв  свою  чорну  сутану  інквізитора  –  він  любив  цей  одяг,  відносився  до  нього  як  до  жінки  –  погладжував  і  розмовляв  з  ним.

Брати  Григоріо,  Антоніо,    Пауло  були  на  місці  і  можна  було  починати.  Він  не  любив  пісні  обличчя  Антоніо  і  Пауло  –  свою  роботу  вони  робили  механічно,  без  захвату  і  шалу.  І  мало  втішало,  що  вони  з  усім  погоджувались  і  все  підписували.  А  цей  Григоріо…  Ну  хто,  хто  його  прислав  в  святий  трибунал?  Ну  який  з  нього  інквізитор?  Це  худе  загострене  обличчя,  миршава  постать.  Шмаркач.  Молокосос.  Єдине  на  що  годиться  –  протоколи  писати.

Привели  якусь  молоду  дівчину  років  двадцяти.  Дочка  місцевого  виноградаря,  що  помер  від  чуми  два  роки  тому.  Знає  він  цих  місцевих  виноградарів!  Серед  них  була  поширена  єресь  альбігойців,  яка  певно  досі  жевріє…

Справа  виявилась  проста  і  ясна.  Сусідки  донесли,  що  підсудна  чаклувала  і  висловлювала  єретичні  судження.  Так,  у  день  святого  Анастасія  вона  вивісила  сушитись  панчохи,  в  той  час,  коли  біля  воріт  у  неї  лежав  дохлий  щур  і  тут  же  почалась  страшна  буря,  яка  наробила  в  містечку  чимало  біди.  А  на  страсну  п’ятницю  подивилась  якимось  дивним    поглядом  на  козу  –  і  молоко  в  кози  пропало.  Місцевий  пастор  –  отець  Глоріо  доповів,  що  церву  вона  відвідувала  рідко  і  на  сповіді  давно  не  була.  При  обшуку  в  дівчини  знайшли  дві  явно  єретичні  книги  –  одна  грецькою  (ех,  шкода  братія  грецькою  не  розуміє,  інакше  докази  були  б  очевидні)  і  ще  якусь,  де  писалось,  що  «Пробігли  дні  мої  –  наче  оленів  коса  хода….»  Єресь!  Явна  єресь!  Життя  –  це  дар  божий,  а  не  кроки  оленів.  Хм…  Якийсь  Петрарка  написав.  Певно,  єретик,  не  інакше.  Крім  того  на  ринку  чули  як  ця  дівчина  говорила,  що  братія  в  тутешньому  домініканському  монастирі  тільки  те  й  робить,  що  пиячить  та  займається  розпустою.  Ясно!  Наклепи  на  святу  церкву  та  інквізицію.  Типова  єретичка!  Лишилось  домогтися  від  неї  визнання  і  розкаяння.  Крім  того  у  неї  могли  бути  спільники…  І  хтось  їй  ці  єретичні  думки  навіяв  і  чаклунству  навчив.  Хто?  Та  дівчина  вперто  все  заперечувала,  казала,  що,  мовляв,  все  це  наклепи,  в  тих  книгах  ніякої  єресі  немає.  Довелось  застосувати  «допит  з  пристрастю».

Як  правило  цю  процедуру  довіряли  місцевому  кату.  Але  сьогодні  в  брата  Бартоломео  було  натхнення!  Допит  влаштував  він  власноручно.  Спочатку  застосував  «іспанський  чобіт».  Марно.  Не  допомогло.  І  трохи  перестарався  –  ногу  підсудній  зовсім  розтрощив…  Потім  підвісив  її  на  дибу  –  теж  марно…  Торочить  те  саме.  Кілька  разів  мліла  –  відливали  водою.  Ні,  тут  зусилля  були  марними…

-  Все  з  нею  ясно.  Єретичка  і  відьма!  Спалити  її  сьогодні  ж!  На  вогонь!  –  розчаровано  видихнув  брат  Бартоломео.

Брат  Антоніо  вже  махнув  рукою  –  давайте  мовляв  протокол  сюди  –  підпишемо,  брат  Пауло  позіхнув  і  потер  руки  –  з  цим  закінчено  мовляв.  Але  погляд  Бартоломео  впав  на  брата  Григоріо.  Він  нічого  не  писав  –  руки  в  нього  тремтіли,  в  очах  було  якесь  сум’яття  –  суміш  жалості,  сумнів,  відчаю.  Бартоломео  підійшов  до  столу  і  впритул  зазирнув  йому  в  вічі:
-  Ти,  взагалі,  віруєш,  що  Ісус  Христос  був  син  божий?!
-  Вірую!  Але…  Так…  Так…  Так  не  можна!  –  в  очах  брата  Григоріо  жаль  і  співчуття  було  витіснено  єдиним  –  великим  страхом.
-  Вірі  і  святій  церкві  загрожують  єресі!  Ми  оточені  ворогами!  Зараз  не  час  для  сентиментів  і  чистоплюйства!  Ти  або  з  нами,  або  проти  нас.  Третього  не  дано.  Вирішуй.  Якщо  не  з  нами,  то  сам  розумієш  які  висновки  ми  зробимо…
-  Я  з  вами…  З  нами…  Зараз  допишу  протокол…

На  автодафе  брат  Бартоломео  не  пішов  –  хоч  намагався  не  пропускати  таких  подій.  Знав,  що  і  без  нього  все  організують  бездоганно,  але  не  тому.  Він  лишився  в  келії  і  думав  –  йому  не  йшов  з  голови  сон.  Багато  разів  йому  снилось  одне  й  те  саме  –  нібито  у  нього  є  брат.  І  не  просто  брат,  а  брат-близнюк.  Тільки  живе  він  зовсім  в  іншій  країні  і  що  дивно  –  не  одночасно  з  ним  –  в  якомусь  іншому  часі  і  між  ними  століття…

Настрій  у  комісара  Полікарпова  був  сьогодні  чудовий  –  ще  б  пак  –  зранку  повітря  було  свіже,  прохолодне  і  дивно  збадьорювало,  хмари  плели  в  небі  якусь  казкову  дивину.  Хотілося  дихати  і  працювати.  Він  любив  свою  роботу.  Варфоломій  Полікарпов  очолював  місцеву  надзвичайну  комісію.  Революційний  трибунал  містечка  Фастів.  Простіше  –  місцеву  чека.  Роботи  останнім  часом  було  багато  і  цей  хороший  день  був  не  винятком.    Варфоломій  Полікарпов  навмисно  не  поспішав  на  службу.  Хотілось  пройтись  тихими  ранковими  вулицями,  слухати  звуки  своїх  кроків,  відчувати  всім  єством  свіжість.  Іноді  йому  траплялися  люди.  В  очах  їх  з’являвся  страх  ледве  вони  бачили  його  високу  постать  у  кітелі  та  галіфе.  Він  любив  такі  погляди  навіть  відчував  цей  людський  страх  на  відстані  –  спиною.  Це  надихало  Полікарпова,  дарувало  йому  відчуття  величі  і  значущості,  сенсу  власного  буття.  Прогулюючись  він  поправляв  кобуру  свого  маузера  і  легко  погладжував  його  рукоятку  –  він  любив  свою  іменну  зброю,  відносився  до  нього  як  до  жінки  –  пестив  і  розмовляв  з  ним.

Грішка,  Антошка  і  Пашка  були  на  місці  і  можна  було  починати.  Він  не  любив  пісні  обличчя  Антошки  і  Пашки  –  свою  роботу  вони  робили  механічно,  без  захвату  і  шалу.  І  мало  втішало,  що  вони  з  усім  погоджувались  і  все  підписували.  А  цей  Грішка…  Ну  хто,  хто  його  прислав  на  службу  в  трибунал  революції?  Ну  який  з  нього  чекіст?  Це  худе  загострене  обличчя,  миршава  постать.  Шмаркач.  Молокосос.  Єдине  на  що  годиться  –  протоколи  писати.

Привели  якусь  молоду  дівчину  років  двадцяти.  Дочка  місцевого  дрібнобуржуазного  інтелігента,  що  помер  від  тифу  два  роки  тому.  Знає  він  цих  місцевих  інтелігентів  –  буржуазне  охвістя!  Серед  них  було  багато  есерів  та  меншовиків  –  певно  і  досі  є…

Справа  виявилась  проста  і  ясна.  Сусідки  донесли,  що  підсудна  говорила,  що  розквартирований  у  Фастові  червоноармійський  полк  особливого  призначення  тільки  й  здатний,  що  селян  грабувати  та  ґвалтувати,  а  як  прийде  Петлюра,  то  розбіжаться  ці  мародери  як  щурі.  Місцевий  партійний  активіст  –  Горлов  доповів,  що  прийти  на  мітинг  в  честь  дня  Паризької  комуни  вона  відмовилась,  ще  й  заявила  при  цьому,  що  марксизм  –  це  небезпечна  утопія,  червоний  прапор  над  своєю  хатою  ніколи  не  вивішувала.  При  обшуку  в  дівчини  знайшли  дві  явно  контрреволюційні  книги  –  одна  французькою  (ех,  шкода  товариші  французької  не  розуміють,  інакше  докази  були  б  очевидні)  –  явно  від  агентів  Антанти,  і  ще  якусь,  де  писалось  про  якогось  студента,  що  бабцю  сокирою  зарубав  і  потім  філософствував  про  людей  звичайних  і  незвичайних.  Явна  контрреволюційна  пропаганда.  Хм…  Якийсь  Достоєвський  написав.  Певно,  контра  і  буржуй,  не  інакше.  Крім  того  на  ринку  чули  як  ця  дівчина  говорила,  що  в  чека  засідають  садисти.  Ясно!  Наклепи  на  радянську  владу  і  чека.  Типова  контра!  Лишилось  домогтися  від  неї  визнання  і  розкаяння.  Крім  того  у  неї  могли  бути  спільники…  Хтось  її  цьому  навчив  і  підбурив.  Хто?  Тут  явно  є  контрреволюційна  організація…  Та  дівчина  вперто  все  заперечувала,  казала,  що,  мовляв,  все  це  наклепи,  в  тих  книгах  ніякої  антирадянщини  немає.  Довелось  застосувати  «допит  з  пристрастю».

Як  правило  цю  процедуру  довіряли  червоноармійцю  Зобову  –  майстер  цієї  справи.  Але  сьогодні  в  Полікарпова  було  натхнення!  Допит  влаштував  він  власноручно.  Спочатку  просто  бив  по  морді  буржуйській.  Марно.  Не  допомогло.  Руки  виламував  і  трохи  перестарався  –  щось  там  зламав  -  хруснуло…  Потім  підвісив  її  за  руки  -  попередньо  скручені  за  спиною  -  на  гак  від  люстри  і  бив  залізним  прутом  –  теж  марно…  Торочить  те  саме.  Кілька  разів  мліла  –  відливали  водою.  Ні,  тут  всі  зусилля  були  надаремно…

-  Все  з  нею  ясно.  Контра!  Есерка!  Розстріляти!!!  –  розчаровано  видихнув  Полікарпов.

Антошка  вже  махнув  рукою  –  давайте  мовляв  протокол  сюди  –  підпишемо,  Пашка  позіхнув  і  потер  руки  –  з  цим  закінчено,  мовляв.  Але  погляд  Полікарпова  впав  на  Грішку.  Він  нічого  не  писав  –  руки  в  нього  тремтіли,  в  очах  було  якесь  сум’яття  –  суміш  жалості,  сумнівів,  відчаю.  Полікарпов  підійшов  до  столу  і  впритул  зазирнув  йому  в  вічі:
-  Ти,  взагалі,  віриш  у  перемогу  Світової  Революції  і  комунізму???
-  Вірю!  Але…  Так…  Так…  Так  не  можна!  –  в  очах  чекіста  Грішки  жаль  і  співчуття  було  витіснено  єдиним  –  великим  страхом.
-  Революції  і  Радянській  владі  загрожує  контра  всіх  мастей!  Ми  оточені  ворогами!  Зараз  не  час  для  сентиментів  і  чистоплюйства!  Тільки  нещадний  червоний  терор  врятує  комуну!  Ти  або  з  нами,  або  проти  нас.  Третього  не  дано.  Вирішуй.  Якщо  не  з  нами,  то  сам  розумієш  які  висновки  ми  зробимо…
-  Я  з  вами…  З  нами…  Зараз  допишу  протокол…

На  розстріл  Полікарпов  не  пішов  –  хоч  намагався  не  пропускати.  Знав,  що  і  без  нього  все  організують  бездоганно,  але  не  тому.  Він  лишився  в  кабінеті  і  думав  –  йому  не  йшов  з  голови  сон.  Багато  разів  йому  снилось  одне  й  те  саме  –  нібито  у  нього  є  брат.  І  не  просто  брат,  а  брат-близнюк.  Тільки  живе  він  зовсім  в  іншій  країні  і  що  дивно  –  не  одночасно  з  ним  –  в  якомусь  іншому  часі  і  між  ними  століття…

(Світлина  з  мережі.  Автора  не  пам'ятаю,  але  вдячний.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344664
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.06.2012

Пісня про вірність. Переклад

(З  «Ші  Цзін»)

 Бараняча  шуба,  кайма  із  пантери,
 Ти  з  нами  жорстокий,  наш  пане,  без  міри.
 Чи  іншого  пана  немає  юрбі?
 Ми  вірою  й  правдою  служим  тобі.

 Рукав  твій  обшитий  пантерою  з  краю.
 Ти  з  нами  жорстокий  –  я  в  праці  сконаю.
 Чи  іншого  пана  немає  юрбі?
 Ми  вірність  стару  бережемо  тобі.

 (На  малюнку  напис:  «Чжун  Чен  Де  Ге»  -  «Пісня  про  вірність»,  "Пісня  вірності"  (кит.))

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344589
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.06.2012

Похід на гунів. Переклад

(З  «Ші  Цзін»)

 Ми  папороть  збирали  по  лісах,
 Зривали  паростки  весняні,  молоді,
 Коли  додому  простягнеться  шлях
 По  холоду  підемо  і  сльоті.

 Ні  сім’ї,  ні  хати  немає…  Біда!
 Це  гунська  ввірвалась  орда!
 Годі  спокій  шукати  тобі!
 Смерть  шукай  на  війні.

 Ми  папороть  збирали  по  лісах,
 Стебла  ніжні  –  п’янкий  аромат.
 Коли  додому  простягнеться  шлях
 Хворе  серце  згадає  солдат.

 І  серце  нудьга  все  жалИть  і  гризе,
 Голод  мучить  і  спрага  палИть,
 Охороні  кордону  немає  кінця
 Не  чекає  сім’я  гінця.

 Ми  папороть  збирали  по  лісах,
 Міцні  весняні  паростки  тоді.
 Коли  додому  простягнеться  шлях  
 Лік  втратимо  ми  місяців  юрбі.

 І  серце  болить  і  болить  –  
 Солдат  не  прийде  додому  назад!

 (На  малюнку  напис:  «Юань  Цзу  Цюй  Сюн  Ну»  -  «Похід  на  гунів».)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344588
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 17.06.2012

Пересмішник з темного часу

«…Є  музика,  яка  містить  в  собі  атоми  нашого  буття.»
                                   (Осип  Мандельштам)

Письменника  Носова  Миколу  Миколайовича  (1908  –  1976)  сприймають  виключно  як  письменника  дитячого.  Причому  розглядають  його  прозу  в  площині  тільки  російської  літератури.  Хоча  народився  він  в  Києві  і  виріс  в  Ірпені.  І  свою  знамениту  епопею  про  Незнайку  почав  писати  для  журналу  «Барвінок»  українською.  І  його  твори  сприймають  лише  як  казочки  для  дітей  –  не  більше.  Певно,  деяким  майстрам  слова  не  щастить  –  їх  так  і  не  встигають  зрозуміти  сучасники  –  нажаль,  чи  то  на  щастя  для  них.  Було  б,  наприклад,  дивно,  якби  Джонатана  Свіфта  сприймали  б  як  автора  казочок  для  дітей,  не  більше.  Сучасники  прекрасно  розуміли,  що  його  «Гуллівер»  написаний  для  дорослих,  як  їдка  сатира  на  тогочасне  суспільство  –  глибока  і  нещадна.  Сатиру  Носова  у  його  «дитячих»  творах  вперто  не  бачили.  Я  маю  на  увазі  неперевершену,  безсмертну  трилогію  про  Незнайка.  Для  багатьох  дітей  –  і  для  мене  в  дитинстві  в  тому  числі,  це  улюблена  книжка.

Це  захоплюючий  світ  створений  фантазією  майстра  в  якому  цікаво  і  кумедно  жити.  Але  не  тільки.  Варто  подивитися  на  ці  твори  уважніше  і  починаєш  дивуватися.  Як?!  Невже  цензура  в  ті  роки  могла  це  пропустити?!  Звісно,  хрущовська  «відлига»,  придирались  до  кожної  фрази  не  так  нищівно  і  людожерськи,  але  все  таки…

Ну  де,  в  якому  творі  совітської  літератури  –  цього  цементного  моноліту  «соцреалізму»,  ви  ще  можете  знайти  таку  сатиру,  сарказм  і  навіть  знущання  над  типажем  епохи  –  радянським  міліціонером?  Персонаж  Свистулькін  викликає  просто  таки  гомеричний  сміх.  Це  просто  ідіот  у  формі.  Арештовує  підозрілих  тільки  для  того,  щоб  прочитати  їм  мораль,  випадково  повертаючись  додому  потрапляє  в  чужу  квартиру  і  сприймає  її  як  свою.  Його,  будять,  пояснюють,  він,  звичайно,  йде  одягаючи  чужу  куртку  з  чужими  документами  водія  Бублика.  І  тут  перестає  розуміти  хто  він  –  міліціонер  Свистулькін  чи  водій  Бублик  як  написано  в  документі.  Починається  в  нього  роздвоєння  особистості  –  адже  в  радянському  суспільстві  все  вирішує  папірець:  написано  Бублик  –  значить  ти  Бублик!  І  потрапляє  він  до  психлікарні  будучи  переконаним,  що  він  це  не  він…  Ну,  хто  б  ще  насмілився  в  кінці  50-тих  так  над  системою  посміятися,  навіть  у  формі  дитячої  казочки!

Перша  частина  трилогії  –  «Пригоди  Незнайки  та  його  друзів»  -  це  пародія  на  тогочасне  «радянське»  суспільство.  Не  просто  пародія  –  зла  сатира.  Кожен  персонаж  –  карикатура  на  певний  типаж  сучасника.  Безтолковий  лікар,  який  лікує  всі  хвороби  виключно  касторкою  і  зеленкою  –  бо  інших  методів  не  знає.  Але  вважає  себе  правомочним  диктувати  кожному  його  спосіб  життя.  Бездарний  поет,  який  пише  графоманську  нісенітницю  і  всі  оточуючі  вважають  його  генієм  пера  і  затамувавши  подих  слухають  заримовану  тарабарщину.  Бездарний  художник  який  малює  за  його  ж  словами  «халтуру»  по  трафаретам,  але  вважає  себе  «богемою»  і  веде  відповідний  спосіб  життя.  Ненажери,  які  бачать  сенс  життя  у  поглинанні  «делікатесів»  -  пончиків  і  сиропу  (про  інші  вони  просто  не  чули).  Механіки,  які  винаходять  нікому  не  потрібні  безглузді  пристрої  (комбінацію  магнітофона  і  пилососа).  Інтелігент,  який  живе  в  своєму  замкненому  світі,  який  нікому  не  зрозумілий  і  викликає  тільки  сміх  оточуючих.  Письменник,  що  вишукує  теми  для  романів  підслуховуючи  чужі  розмови.  І  всі  про  це  знають,  що  він  підсовує  в  квартири  «жучки»,  але  продовжують  вважати  його  шанованим  письменником,  хоча  жодної  книги  він  так  і  не  написав…  Як  це  все  схоже  на  атмосферу  певного  часу!  Того  самого  часу,  коли  повітря  таке  важке  і  задушливе,  що  хоч  ножем  ріж…  І  всі  ці  персонажі  замикає  наш  головний  герой  –  абсолютний  невіглас  і  нездара,  який,  проте,  впевнений,  що  сучасники  його  просто  не  розуміють  і  який  жадає  одного  –  бути  головним,  всім  керувати,  бути  самим-самим…  І  волею  випадку  йому  це  вдається  –  шантажуючи  товаришів  по  нещастю,  яких  –  абсолютно  здорових  насильно  утримують  в  лікарні  з  незрозумілих  причин  (точніше  для  наукової  роботи  місцевого  «доктора»  -  чергового  нездари),  він  переконує  їх  заявити,  що  він  їх  керівник  і  великий  авторитет  в  усьому.  Ставши  каліфом  на  годину  (чи  то  секретарем  парткому  на  годину)  він  дає  абсолютно  безглузді  вказівки  (які,  на  щастя,  ніхто  не  виконує),  всюди  демонструє  свою  необхідність,  важливість  і  незамінність,  не  розуміючи  наскільки  він  смішний  на  цій  «посаді».  І  коли  настає  розвінчання  псевдовченого  і  лжелідера,  настає  трагедія  –  трагедія  «людини  без  кабінету»,  начальника,  який  перестав  ним  бути,  вічно  колишнього.

Безтолкове  суспільство  живе  тільки  за  рахунок  мініатюрних  розмірів  його  членів  –  природа  дарує  гігантські  в  порівнянні  з  розмірами  мешканців  плоди.  Інакше  все  точно  пішло  б  в  тар-тарари…

Наш  герой  потрапляє  в  країну,  де  проблеми  взаємовідносин  статей  і  непорозуміння  між  особинами  різних  статей  зайшли  настільки  далеко,  що  вони  живуть  окремо  –  в  різних  містах  окремими  «гомосексуальними»  громадами.  Зображення  цих  громад  –  це  ще  й  їдка  сатира  на  жіночу  та  чоловічу  психології.  Поведінка  мешканців  цих  «жіночих»  та  «чоловічих»  міст  гротескна,  абсурдна,  позбавлена  сенсу  і  змісту.  Люди  самі  вигадують  собі  проблеми  і  створюють  химерні  фантоми  яких  самі  ж  бояться.  Хтось  вигадує,  що  в  сусідньому  місті  завівся  дракон  –  і  всі  цьому  одразу  вірять.  Ну,  як  же  не  повірити,  якщо  всі  так  кажуть!

Це  не  персонажі  –  це  карикатури  на  людей.  Написані  з  натури…

Я  досі  не  розумію,  як  це  не  помітила  цензура!

Але  після  виходу  книги  автору  було  замало  посміятися  над  тогочасним  суспільством.  Автору  захотілось  посміятись  не  більше  не  менше  як  над  майбутнім  –  над  комунізмом.  У  той  час  всі  вірили,  що  комунізм  не  за  горами,  навколо  висіли  гасла  «Нинішнє  покоління  буде  жити  при  комунізмі!»,  Хрущов  обіцяв,  що  у  1980  році  настане  перша  фаза  комунізму.  І  ось  автор  зобразив  пародію  на  цей  очікуваний  досконалий  суспільний  устрій.  Ще  й  назвав:  «Незнайка  в  Сонячному  місті».  Явно  натякаючи  на  комуністичну  утопію  Томази  Кампанелли  «Місто  Сонця».  Прямі  паралелі!  Читаєш  і  дивуєшся  –  комунізм  якийсь  тут  дивний.  Люди  живуть  і  не  знають  для  чого.  Мета  втрачена.  Техніку  вигадують  все  більш  і  більш  химерну  –  невідомо  для  чого.  Будинки,  які  крутяться,  машини,  що  замість  коліс  мають  спіралі  та  інша  нісенітниця.  І  тут  раптом  просто  недопустима  крамола!  Виявляється  при  комунізмі  теж  будуть  злочинці!  Вони  будуть  чинити  злочини  просто  так  –  бо  їм  це  подобається.  Схильність  до  злочинів  виявляється  вроджена,  і  ніяк  її  не  виправиш.  Та  в  ті  часи  про  це  і  говорити  ніхто  б  не  посмів.  В  ті  часи  і  генетика  то  була  заборонена,  бо  суперечила  марксистсько-ленінській  ідеї  перевиховання.  Як  Носов  насмілився  це  написати  –  не  знаю.  І  хоча  закінчується  все  повним  хепі-ендом:  міліціонера  Свистулькіна  виписують  із  психлікарні,  бо  він  нарешті  само  ідентифікується,  злочинців  садять  за  грати,  у  дивака  Незнайка  відбирають  чарівну  паличку,  але  лишається  слід  –  це  комуністичне  суспільство  смішне  і  безглузде.

Та  автору  і  цього  видалось  замало!  Посміявшись  над  своїм  суспільством  Носов  вирішив  посміятися  і  над  західним  суспільством.  Геній  сатири  пише  завершення  трилогії  –  «Незнайка  на  Місяці».  Тут  уже  автору  можна  було  не  критися  і  не  боятися  цензури,  і  він  нищівно  сміється  над  індустрією  розваг,  бізнесом,  біржею,  поліцією,  безробіттям,  монополіями,  західним  правосуддям,  парламентом,  психологією  буржуа,  фільмами  жахів.  Але  раптом  –  автор  починає  сміятися  над  профспілками  та  революцією!  Революція  в  цьому  світі  «коротульок»  смішна.  Хоча  зачаровує  своєю  гуманістичністю  –  таких  гуманних  і  добрих  революцій  просто  не  буває.  І  все  якось  казково  і  смішно  –  революцію  привозять  інопланетяни  і  викликає  якийсь  недотепа  з  акціями.  І  результати  революції  на  тогочасні  совіти  ну  зовсім  не  схожі  –  ніякої  тобі  держави  в  результаті.  Анархія  та  й  годі.  Така  собі  ідеалістична  анархія  –  все  організовується  само  собою.

Завершує  трилогію  майстер  ностальгічно  –  всі  ці  химери  часу  і  простору  ніщо.  Важливий  для  людини  лише  шмат  рідної  землі,  де  є  сонце  і  небо,  трава  і  квіти.  Все  інше  –  пусте.  І  комунізм  теж.

(Світлина  з  мережі.  На  світлині  –  Носов  М.  М.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343638
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.06.2012

Про себе

   «Моє  минуле  розвезло  свої  могили,  прокинулося  чимало  похованих  живцем  страждань,  -  вони,  закутані  в  саван,  виспалися  вволю.»
                                                       (Фрідріх  Ніцше)

Я  народився  в  країні  Ніппон  (європейці  –  південні  бородаті  варвари  називають  її  Японія)  в  селищі  Нагато,  що  біля  Оями  в  рік  жовтої  миші  (1196  році  за  європейським  літочисленням  в  сім’ї  збіднілого  самурая.  Мій  батько  Неко  Огонсьоку  служив  при  дворі  місцевого  феодала  Кавабата.  Батько  дав  мені  імя  Акіра  –  життя.  Я  отримав  досить  непогану  для  тих  неспокійних  часів  домашню  освіту.  Мій  учитель  –  буддистський  монах  якого  звали  Ікінонакаде  Мадо  (雪の中で窓)  -  Вікно  в  снігу  (схимницьке  ім’я,  справжнє  його  ім’я  всі  забули  –  навіть  він  сам)  краще  володів  мечем  ніж  каліграфією.  Але  завдяки  йому  я  познайомився  з  китайською  мудрістю,  творами  Конфуція,  сутрами  та  навчився  складати  танка.  Китайську  я  вивчив  погано  і  хоча  і  віршував  китайською  в  стилі  «ці»,  але  більше  полюбляв  японською  –  як  писати  так  і  читати.  Тоді  я  вперше  захопився  поезією  Оно-но  Коматі,  хоча  самураю  це  і  не  личить.  Батька    більше  тішило  моє  вміння  володіти  мечем  –  катаною,  аніж  мої  успіхи  в  поезії  та  каліграфії.  Коли  настав  час  змінити  юнацький  одяг  та  зачіску  на  дорослі,  я  був  прийнятий  на  службу  до  нашого  повелителя  –  його  світлості  Кавабата.  Свої  здібності  вперше  продемонстрував  у  сутичці  з  людьми  Таро  Фудзівари.  Після  цієї  битви  мене  стали  називати  Сюєсі  Катането  (Майстер  Меча  -  修士片手刀).  Проте  служба  при  дворі  Кавабати  була  не  довгою  –  наш  повелитель  не  мирився  з  владним  кланом  Ходзьо,  і  в  результаті  на  його  замок  напали  –  майже  всі  самураї  нашого  повелителя,  що  були  на  той  час  в  замку,  загинули  у  вогні  битви  разом  з  нашим  повелителем  –  від  замку  лишилося  одне  попелище.  Мій  батько  як  і  личить  справжньому  самураю  здійснив  сеппуку  і  супроводив  нашого  повелителя  в  Країну  Високого  Неба.  Перед  самогубством  він  склав,  згідно  звичаю,  ось  таке  танка:

Ранкова  роса
Омила  цей  світ  сумний.
Холодне  сонце
Сутрою  просвітлення
Пробудило  зозулю.

Мати  будучи  вірною  дружиною,  закликала  служницю  (яка  одночасно  була  наложницею  мого  батька),  і  вони  на  «раз-два-три»  закололи  одна  одну  ножами.  Я  не  здійснив  сеппуку  як  це  від  мене  очікували,  хоча  за  нашим  повелителем  дуже  тужив.  Мені  потім  все  життя  (в  ту  реінкарнацію)  було  соромно  за  цей  вчинок.  Але  це  не  була  слабкість  чи  страх  перед  смертю  –  я  вже  тоді  розумів,  що  ніякої  смерті  не  існує,  це  було  усвідомлення  безглуздості  законів  світу  сього…  Я  став  блукаючим  самураєм  –  роніном.  До  мене,  як  до  майстра  меча  просилися  в  учні.  Але  я  всім  відмовляв.  У  моєму  тодішньому  становищі  роніна  не  мають  учнів.  В  ті  роки  якраз  спалахнула  чергова  велика  війна  –  і  Камакура,  і  їх  вороги  потребували  вправних  рук  і  хоробрих  сердець.  Я  наймався  то  до  одної  армії  то  до  іншої  (навіть  в  загони  акуто)  і  вправно  проливав  кров  на  полях  битв.  Але  скоро  все  навколишнє  перестало  мене  радувати,  я  гостро  відчув  марноту  навколишнього  безглуздя  і  постригся  в  монахи  в  монастирі  Енрякудзі  школи  Тендай-сю.  Я  хотів  досягти  просвітлення  і  нірвани…  У  ті  роки  монахи  вміли  володіти  не  тільки  вервечками  і  знали  не  тільки  сутри  –  між  сусідніми  монастирями  часто  спалахували  конфлікти  в  основі  яких  лежали  зовсім  не  релігійні  суперечки.  Я  став  «воюючим  монахом».  В  одній  з  сутичок  з  монахами  сусіднього  монастиря  я  отримав  важке  поранення  стрілою  –  меч  безсилий  проти  підступної  стріли.  Мене  підібрали  і  виходили  місцеві  селяни.  З  того  часу  я  став  відлюдником,  жив  в  бамбуковій  хижці  в  горах,  навчав  бажаючих  буддистської  мудрості.  Помер,  так  і  не  досягнувши  нірвани,  у  1256  році  за  європейським  літочисленням.

Після  цього  я  народився  в  Китаї  в  рік  чорного  дракона  (у  1336  році  за  європейським  літочисленням)  в  епоху  Юань  в  селищі  Цзянь  Си  (金寺  -  Золотий  монастир),  що  у  провінції  Шан  Дун  у  сім’ї  чиновника.  Прижиттєве  ім’я  батька  було  Гао  Лі,  посмертне  Ван  І.  Батько  був  дрібним  чиновником,  збирав  податки,  набирав  в  армію  солдат,  писав  звіти  про  урожай.  До  селян  ставився  поблажливо,  хотів  якось  полегшити  їхню  важку  долю,  недобори  податків  списував  на  неврожай.  Жодного  разу  в  управі  не  лунали  «м’ясні  барабани»  (покарання  бамбуковими  палицями  за  несплату  податків).  Крім  того,  батько  мав  невеликий  маєток  і  кавалок  землі.  Ім’я  при  народженні  мені  дали  Ці.  Батько  хотів,  щоб  я  теж  став  чиновником,  дав  мені  досить  непогану  домашню  освіту,  хоча  вчителя  в  ті  часи  було  знайти  важко.  Але  вчитель  знайшовся  –  старий  знавець  літератури  і  відомий  конфуціанець  Лянь  Бо.  Я  старанно  вивчав  ієрогліфи  та  класичну  літературу,  хоча  мене  більше  захоплював  не  «Лунь  Юй»,  а  Чжуан  Цзи  і  вірші  Ван  Вея.  Досягши  повноліття,  поступив  на  службу,  потрапив  у  столицю  (тоді  столицею  було  Да  Ду),  але  скоро  її  залишив.  Жив  у  власному  маєтку,  захопився  поезією,  даосизмом,  буддизмом.  Під  час  відомих  подій  1363  року  повсталі  селяни  спалили  мій  маєток  разом  з  бібліотекою,  з’їли  мого  улюбленого  песика  породи  чау-чау.    Хоча  я  на  них  не  ображався  –  це  вони  вчинили  з  відчаю  та  голоду…  Я  знов  мусив  піти  на  службу,  опинився  у  військових  формуваннях  на  монгольському  кордоні  біля  Великої  Китайської  Стіни  в  Драконових  горах  (龍山  -  Лун  Шань)  біля  міста  Лянь  Чжоу.  Коли  громадянська  війна  затихла  і  встановилась  нова  династія  Мін,  я  оселився  у  столиці  –  тепер  столицею  став  Ін  Тянь  (Цлі  Лін)  –  Нинішній  Нан  Кін.  Займався  літературою,  вчителював.  Був  несправедливо  звинувачений  у  змові  проти  імператора  і  публічно  страчений  на  горло  у  1374  році  за  європейським  літочисленням.

Після  цього  я  народився  в  Уельсі  (Кимру),  в  селищі  Одохр,  що  Гвінеті  в  родині  Овена  Ллойда  в  1579  році.  Батько  був  дрібним  землевласником,  розводив  овець  і  назвав  мене  на  англійський  манір  Джоном.  Я  був  п’ятим  сином  в  сім’ї.  З  дитинства  знав  тільки  стрижку  овець,  сироварню,  пасовища.  Місцевий  священник  пастор  Томас  (в  миру  Ола  Сунлід)  навчив  мене  грамоті.  Я  хотів  як  і  батько  стати  фермером,  але  доля  судилась  мені  інакша.  У  1596  році  після  Великодня  на  овець  напала  моровиця  –  батько  лишився  ні  з  чим.  Голодували.  А  потім  влітку  моровиця  напала  на  і  людей.  Селище  вимерло.  Поховати  померлих  допоміг  той  же  пастор,  що  прийшов  у  селище  одягнувши  вбрання  чумного  лікаря.  Я  подався  в  мандри  волоцюгою  і  опинився  аж  в  Брістолі.  Там  я  найнявся  матросом  на  корабель  «Ізабелла»  яким  командував  капітан  Саймон  Бакстер,  якого  називали  «Бородатий  Крук»  (Бардет  Равен).  Моряк  з  мене  вийшов  не  такий  уже  й  поганий,  принаймні  на  морську  хворобу  я  не  страждав.  Я  думав,  що  це  корабель  торговий  –  мріяв  я  тоді  побачити  Індію.  Але  капітан  вирішив  спробувати  примарного  щастя  і  пошукати  долі  корсаром.  Так  я  став  «джентльменом  долі».  Кілька  років  ми  грабували  іспанські  кораблі  на  просторах  морів  від  Панами  до  Азорів  і  щедро  проливали  на  палубу  іспанську  кров.  Інколи  я  думав  про  те  хто  я:  матрос  флоту  Її  величності  королеви  Англії  Єлизавети  І  чи  просто  пірат?  28  вересня  1603  року  недалеко  від  берегів  острова  Бардабос  запаси  пороху  у  трюмі  нашого  корабля  чомусь  вибухнули  (певно  по  необережності  когось  з  моряків,  що  вже  призвичаїлись  палити  тютюн  –  тоді  він  ще  був  в  дивовижку).  Я  опинився  в  воді,  вчепившись  у  порожню  діжку.  Так  я  гойдався  на  хвилях  три  дні,  шкодуючи,  що  в  діжці  не  лишилося  хоч  трохи  рому,  аж  поки  мене  не  з’їли  акули.

Після  цього  я  народився  у  1890  році  в  Коннахті  (Ірландія)  в  сім’ї    сільського  вчителя  біля  Слайгьо.  Але  мої  батьки  були  родом  не  з  Коннахта  –  вони  були  з  клану  О’Донелів  і  походили  з  Донеголу.  Назвали  мене  Патріком.  Освіту  я  здобував  в  Дубліні,  в  Трініті-коледжі,  куди  вступив  у  1909  році.  Спеціалізувався  на  сходознавстві  –  вивчав  шумерську  та  тібетську  мови.  Але  освіту  не  завершив  –  втупив  до  лав  «Шин  Фейн»  з  метою  боротися  за  свободу  Ірландії  зі  зброєю  в  руках.  У  «Шін  Фейн»,  а  потім  і  в  ІРА  мене  називали  Рорі.  Наша  підпільна  комірка  спробувала  висадити  в  повітря  пам’ятник  англійській  королеві  в  Дубліні,  але  невдало.  Від  англійської  поліції  я  переховувався  в  Донеголі  –  жив  у  маленькій  хатинці  біля  моря,  писав  прокламації  і  статті.  У  1916  році  взяв  участь  в  Ірландському  повстанні  в  Дубліні,  загинув  під  час  вуличних  боїв,  солдати  Ірландської  республіканської  армії  поховали  мене  прямо  на  клумбі  -  бої  тривали.  Під  час  поховання  хтось  із  солдат  сказав  фразу  «Рорі  врятує  Ірландію!»  («Rory  ach  amháin  in  Éirinn!»)  і  салютував  в  повітря.

Після  цього  я  народився  в  Україні  у  1965  році  у  селищі  Сніжне,  що  в  козацькому    краї  (землі  Кальміуської  паланки  Нової  Січі),  недалеко  від  знаменитої  Савур-могили.  Я  ще  ходжу  серед  вас,  вечорами  п’ю  запашний  чай,  згадую  пережите  і  пописую  свої  химерні  новели…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343626
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2012

Абу-ль-Атахія Хто до мене покличе… Переклад

*        *        *
Хто  покличе  до  мене  мешканців  темних  могил,
Близьких,  що  згинули  в  розквіті  сил?
Хіба  їх  впізнаю  посталих  із  праху,
Якби  чудом  небаченим  хто-небудь  їх  воскресив?
Хто  покличе  загорнутих  в  саван  німий?
Чи  в  безодню  могили  доноситься  голос  земний?
Не  кличте  даремно.  Ніхто  не  вертається  звідти.
Всі  відходять  туди  –  шлях  людей  є  такий.
Гей,  людино  жива!  Подивися  на  себе    –  ти  мрець.
Дні  завершені  всі.  І  приходить  звичайний  кінець.
Сивина  –  капелюх  твій,  як  марево  білий.
І  втекла  твоя  молодість,  час  полум’яних  сердець.
Твої  друзі  померли  –  шукають  обіцяний  рай.
Обігнали  тебе,  обійшли  –  поспішай,  доганяй!
На  землі  для  старого  вояки  казок  не  лишилось,  -
Ні  надії,  ні  радості.  Часу  дарма  не  займай!
Збирайся  в  дорогу,  вже  час  –  в  нескінченну  пітьму.
Шлях  останній  чекає  тебе  –  приготуйся  тому.
Все  майно  своє  кинь.  І  воістину  станеш  багатим.
Зневажай  багача  –  це  жебрак,  що  наповнив  суму.
Збирайся,  не  гоже  чекати,  не  бійся  рушати  у  путь.
Не  сподівайся,  що  часу  ще  досить  –  про  це  позабудь.
На  останок  грішити  –  то  справа  остання.
Притамуй  свою  пристрасть  і  благо  найвище  здобудь.
Ті,  хто  правду  шукають  -  знайдуть  серед  ночі  ліхтар.
Душі  грішні,  сліпі!  Прозрівайте  –  приймайте  сей  дар.
Як  дивує  святенник,  який  відкидає  спасіння,
Так  дивує  обранець,  що  гасить  молитви  пожар.
І  дивують  байдужі  засліплі  серця,
Що  повірили  вигадці  -  вічне  життя.
Новий  день  наближається  –  вершник  як  марево  білий,
Поспішає.  То  смерть  надсилає  гінця.
Твої  дні  марнотратні  –  дарунок  Аллаха  руки.
Твоя  смерть  неминуча  –  покара  тобі  за  гріхи.
Мешканець  світу  під  місяцем  –  час  твій  минає,
Наче  млин  перемелює  дні  під  потоком  ріки.
Скільки  мурів  фортець  доля  нещадна  змела,
Скільки  воїнів  чорна  поглинула  мла!
Де  будівничі  палаців,  султани,  еміри?
У  які  саркофаги  дорога  життя  завела?
Де  хоробрі  звитяги  та  честі  сини,
Чия  зброя  посіяла  смерть  на  війні?
Де  герої,  вершителі  долі  і  світу,
Де  титани  пустелі?  Закопані  в  прах  давнини.
Де  улюбленці  долі  –  про  них  не  стихають  пісні.
Наче  воля  Аллаха  слова  їх  були  голосні.
Де  кумири  юрби?  Стали  жменьками  праху,
Крізь  які  проростає  трава  навесні.
На  престолі  небес  –  віковічний  Аллах.
Він  карає  і  милує,  та  обертає  у  прах
Непокірних,  невірних,  на  небо  підносить  достойних.
Він  великий.  Йому  рівні  нема  в  нескінченних  світах!

(поетичний  пореклад  з  дослівного  перекдаду.  За  дослівний  перекдад  з  арабської  подяка  Заброді  В.  В.  Фото  автора  перекладу.)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343426
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.06.2012

Ватра горобини

(Низка  неканонічних  хокку)

       *        *        *
Серед  галактик
Орган  звучить  фугою
Про  нескінченність…

       *        *        *
Палала  горобина
Ватрою  серед  зими
Але  крук  подзьобав…

       *        *        *
Старе  місто
Втопилось  у  порожнечі.
Це  винен  сніг…

       *        *        *
Люди  в  білому
Проводжають  в  небо
Вічного  мандрівника.

       *        *        *
На  мокрому  асфальті
Листя  килим
Для  падолиста-падишаха…

(Світлина  автора  віршів)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343425
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 12.06.2012

Ті, що гріють небо

*        *        *
Аромат  гербати.
Занесе  снігом  мене
У  цьому  селі...

       *        *        *
Тільки  дощ  прийшов
На  зустріч  з  поетом
Дивним….

       *        *        *
Гріють  небо
Самотніми  вогнями
Сумні  люди…

       *        *        *
Ми  теж
У  порожнечі  розтанемо
Як  цей  дим…

       *        *        *
У  дзеркалі  своєї  душі
Бачимо  дивні  тіні...
Осінні  дні.

(Світлина  автора  віршів.  Тут  він  в  горах  на  одинці  зі  свою  тінню  -  як  завжди...)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343221
рубрика: Поезія, Рубаї, хоку, танка
дата поступления 11.06.2012

Герман Гессе. У тумані. Переклад

Так  дивно  –  у  тумані  я  іду!
В  самотині  тут  кожен  кущ  і  камінь,
Дерева  всі  посліпли  на  біду,
І  кожен  тут  один  –  і  амінь.

І  скільки  друзів  в  світі  цім  було,
І  світло  у  житті  було  й  тепло;
Тепер  туман  повзе  –  і  на  свою  біду
Не  бачу  куди  йду.

Тут  мудрість  втрачена,  ніхто  не  знає
Для  чого  темрява  і  що  таке  вона,  
Та  неминуче  поглинає
Усіх  загублених  пітьма.

Так  дивно  –  у  тумані  я  іду!
Життя  тут  –  самочинний  плин,
Чужі  всі  на  свою  біду
І  кожен  перехожий  тут  один.

Оригінал:

Im  Nebel

Seltsam,  im  Nebel  zu  wandern!
Einsam  ist  jeder  Busch  und  Stein,
Kein  Baum  sieht  den  andern,
Jeder  ist  allein.

Voll  von  Freunden  war  mir  die  Welt,
Als  noch  mein  Leben  licht  war;
Nun,  da  der  Nebel  fällt,
Ist  keiner  mehr  sichtbar.

Wahrlich,  keiner  ist  weise,
Der  nicht  das  Dunkel  kennt,
Das  unentrinnbar  und  leise
Von  allen  ihn  trennt.

Seltsam,  іm  Nebel  zu  wandern!
Leben  ist  Einsamsein.
Kein  Mensch  kennt  den  andern,
Jeder  ist  allein.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=343219
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 11.06.2012

Чорний рiк

«…  Знаю,  -  тут
Замість  капусти  і  замість  брукви
Мертві  голови  продають.»
 (М.  Гумільов)

Історія  входять  в  нашу  свідомість  не  з  сухих  підручників  -  з  розповідей  старих  людей.  І  в  цьому  плані  добрий  шмат  нашого  народу  позбавлений  історії  –  старше  покоління  часто-густо  просто  боялось  розповідати  як  воно  було  насправді  –  діти  могли  сказати  щось  зайве,  а  там…  Це  в’їлося  в  свідомість  людей  –  занадто  страшні  часи  їм  довелось  пережити.  Саме  тому  більшість  наших  людей  живе  і  живить  свій  світогляд  міфами.

Мені  пощастило  більше  –  покійний  дід  Олександр  багато  розповідав.  І  розповідав  відверто.  Більше  не  мені  –  його  співбесідниками  були  люди  старші.  Але  моя  присутність  його  не  зупиняла  –  діти  мають  знати  –  це  було  його  переконання.  Дід  Олександр  був  людиною  непересічною,  життя  його  було  важким  і  складним,  як  і  в  більшості  людей  того  трагічного  покоління.  Його  розповіді  я  вбирав  як  губка.  Шкода,  що  багато  імен  і  прізвищ  не  запам’яталось,  стерлося  з  пам’яті.  Але  може  це  і  до  кращого.  Імена  конкретизують  подію.  Тоді  як  ці  події  типові  –  вони  траплялися  з  мільйонами  наших  людей  того  часу…

Мій  дід  Олександр  народився  ще  в  ХІХ  столітті,  рано  подався  з  селянського  світу  в  пролетарі  –  на  шахти  в  Донецький  край.  Як  і  багатьох  людей  того  часу  його  захопила  в  кінці  двадцятих  років  велика  ілюзія  –  він  став  комуністом.  Напевно,  справді  вірив  у  майбутнє  ідеальне  суспільство  і  хотів  його  наблизити.  Але  через  кілька  років  –  страшного  1933  року,  коли  партійцям  наказували  відбирати  в  голодуючих  людей  хліб,  він  кинув  партійний  квиток  на  стіл  зі  словами:  «Заберіть  цю  книжечку  –  я  не  збираюсь  бути  співучасником  злочину!»  В  той  час  це  було  рівноцінне  самогубству.  Багато  хто  так  і  робив  –  стрілявся  в  знак  протесту  проти  того  жахливого  безглуздого  масового  винищення  людей.  Але  це  не  допомагало  і  на  організаторів  геноциду  не  діяло.  Тоді  діда  не  зачепили,  він  лишився  живий,  хоча  потім  це  йому  звісно  пригадали…

Чорного  1937  року  він  працював  простим  шахтарем  на  32-ій  шахті  шахтоуправління  «Зоря»,  що  біля  міста  Сніжного.  Одного  дня  рушаючи  на  ранкову  зміну  він  разом  з  іншими  шахтарями  побачив  біля  воріт  прохідної  співробітників  НКВД  –  «Сьогодні  роботи  не  буде  –  всі  на  мітинг!»

На  мітингу  їм  представили  нове  керівництво  шахти  –  в  повному  складі  відбулась  ротація  –  новий  директор,  нові  інженери,  бухгалтери…  З  трибуни  лунав  впевнений  і  сталевий  голос  нового  директора:  «…Так  ось  чому  наша  шахта  не  виконувала  план!  Вороги  народу  були  в  керівництві  шахти!  Тепер  вони  розвінчані  і  розстріляні  як  скажені  собаки!  Тепер  будемо  працювати  як  належить  і  перевиконаємо  всі  зобов’язання!!!»  Через  кілька  тижнів  історія  повторилася  –  все  керівництво  шахти  знову  було  розстріляне.  Включно  з  тим  самим  директором,  що  закликав  бути  нещадними  до  «ворогів  народу»…

Приходять  шахтарі  на  зміну  –  а  на  шахті  порожньо  –  нікого  –  ні  дирекції,  ні  інженерів,  ні  бригадирів.  Тільки  співробітники  НКВД  командують:  «Всім  вантажитись  по  машинам!»  Тут  же  біля  прохідної  низка  відкритих  вантажних  машин.  Повантажили  шахтарів  –  везуть  –  з  вітерцем.  Дід  дивиться  –  везуть  далеко  –  в  обласний  центр  –  тодішнє  Сталіно  (нині  Донецьк).  Вони  їхали  і  навіть  не  здогадувались  про  те,  що  всього  через  кілька  годин  багато  хто  з  них  буде  розстріляний  як  «ворог  народу»  -  прямо  ось  так  –  в  шахтарській  робі  в  касці  з  ліхтариком,  з  «тормозком»  і  «канагонкою»…  Ну  як  їм  таке  могло  спасти  на  думку  –  вони  ж  і  є  народ  –  самий  справжній  –  шахтарі  –  які  ж  вони  можуть  бути  вороги  народу?

А  конвеєр  смерті  уже  працював  –  «трійки»  засідали,  кожна  справа  цим  «судом»  розглядалась  не  більше  хвилини:  «Прізвище?  Ім’я?  По-батькові?  Ви  –  ворог  народу,  вирок  –  розстріл!  Вивести!  Наступний!»

Вони  їхали  і  цього  не  знали…  Їх  привезли  під  приміщення  обласного  НКВД  –  там  уже  стояла  маса  машин  з  шахтарями.  Їх  шикували  в  колони  і  запускали  на  подвір’я:  “Прізвище?  Шахта?  Прізвище?  Шахта?...»  Потім  сортували  по  двоє-троє  і  запускали  в  кабінети.

Зайшов  з  товаришем  –  шахтарем  П.  і  мій  дід.  В  приміщенні  вони  побачили  трьох  співробітників  НКВД  і  свого  бригадира  Т.  Бригадир  сидів  в  центрі  кімнати  на  стільці.  Обличчя  його  було  в  крові  і  гематомах  –  судячи  по  всьому  його  перед  цим  сильно  били.
 
-  Скільки  у  вас  на  дільниці  цей  ворог  народу  зламав  машин?!
-  Та  який  я  ворог  народу???  –  не  сказав,  пошепки  простогнав  шахтарський  бригадир.
-  Мовчати!!!  Ти  ворог  народу!!!  Так  скільки?
-  Та  в  нас  на  дільниці  взагалі  поки  що  немає  машин,  ми  все  по-старому  працюємо,  дідівськими  методами,  кіркою.  І  шахта  під  нахилом  –  вагонетки  самі  котяться…  -  це  сказав  шахтар  П.  Сказав  правду.
-  Ти  виправдовуєш  ворога  народу!  Значить  ти  і  сам  ворог  народу!  Вивести!  А  ви  що  скажете?

Мій  дід  чесно  признався,  що  на  цій  дільниці  він  працює  не  так  давно  і  за  час  якого  роботи  ніяких  аварій  чи  поломок  не  було  і  що  це  можуть  підтвердити  інші  шахтарі,  так  що  йому  про  це  повідомити  нічого.  Діду  пощастило.  Його  відпустили.  А  бригадир  Т.  і  шахтар  П.  в  той  же  день  були  розстріляні.

Через  кілька  днів  в  місті  Сніжному  була  облава  –  хапали  на  вулиці  всіх,  хто  у  вихідний  день  був  вдягнений  у  краватку  (явно  буржуазний  елемент  одягу,  ну  хто  крім  ворогів  народу  буде  його  вдягати?  Ще  й  в  час  вирішальної  боротьби  за  соціалізм?)  Навіть  не  приховували,  що  всі  вони  були  в  той  же  день  розстріляні…

Поява  на  вулиці  чорного  автомобіля  викликала  жах  –  люди  ховались  хто  куди  міг  вигукуючи  в  пів  голосу:  «Воронок  їде!  Воронок  їде!!!»

Народу,  який  пережив  такий  рік  і  не  збожеволів  слід  поставити  пам’ятник…

(Всі  події  –  реальні.  Нічого  не  вигадано…)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342995
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.06.2012

Герман Гессе. Швидкоплинність. Переклад

Із  мого  дерева  життя
Все  листя  поступово  облітає.
Строкатий  світ  надій  -  
Як  він  п’янить,  вирує,  докучає
І  втомлює,  і  серце  наповняє!
Те,  що  сьогодні  ще  цвіте  
І  пахощі,  плоди  дарує
Назавтра  в’яне,  помирає.
І  незабаром  вітер  заспіває
Свої  пісні  нудні
Над  пагорбом  брунатним
Де  прах  мій  спочиває.
А  над  колискою  
Схилилась  мати  -  
Мені  б  ще  раз  в  ці  очі  зазирнути,
Зорю  побачити,  що  вказує  на  путь,
Тривожить  вічно  нас  і  не  дає  заснуть.
Все  помирає,  все  іде  в  імлу,
Лиш  Мати  Вічна,  що  творить  пітьму,
Що  нам  дарує  дні,  і  сонце,  і  слова,
Що  граючись  в  повітрі  пише
Напівзабуті  наші  імена.

Оригінал:  

Vergänglichkeit

Vom  Baum  des  Lebens  fällt
Mir  Blatt  um  Blatt,
O  taumelbunte  Welt,
Wie  machst  du  satt,
Wie  machst  du  satt  und  müd,
Wie  machst  du  trunken!
Was  heut  noch  glüht,
Ist  bald  versunken.
Bald  klirrt  der  Wind
Über  mein  braunes  Grab,
Über  das  kleine  Kind
Beugt  sich  die  Mutter  herab.
Ihre  Augen  will  ich  wiedersehen,
Ihr  Blick  ist  mein  Stern,
Alles  andre  mag  gehn  und  verwehn,
Alles  stirbt,  alles  stirbt  gern.
Nur  die  ewige  Mutter  bleibt,
Von  der  wir  kamen,
Ihr  spielender  Finger  schreibt
In  die  flüchtige  Luft  unsre  Namen.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=342993
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 10.06.2012