| Сторінки (2/175): | « | 1 2 | » |
Кохана моя.
Квітка незрима чия краса неземна
Чарує, закидає у ріку відчаю,
накидає на плечі шаль смути,
Любові.
Й до болю пронизують вірші твої,
Кохана моя, квітка.
Я щезаю, стікаю як дощ
По краплині з неба і з рук твоїх.
Моє невгамовне дитя, ти.
Як хочеться тебе обіймати,
Кохати...
Квітко моя, я для тебе ту зірку
Дістану й чесно, без того обману
Піду.
Розтоплю себе як лаву
В траві.
Посеред зів'ялостей,
на перехресті алей...
Кохана моя!
Дихати можна лише тоді,
Коли ти біля мене
І ми - одні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639131
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2016
Я малюватиму тебе як картину -
Вічну, надійну, свою...
Я плекатиму тебе як дитину -
Завжди заплакану і смішну.
А вночі вкриватиму тебе ковдрою.
Зранку, як хочеш, кави тобі принесу.
Аби ти була такою ж щасливою,
Такою ж красивою як тебе люблю.
І коли вітер обійматиме твою спину,
І коли сонце зійде знову з-за хмар -
Я кохатиму лиш тебе єдину,
Бо ти найпрекрасніша з всіх примар.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638901
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2016
І наша ніч наповниться доторком,
Тихим сплетінням рук.
І у мареві темряви, нишпорком
Чути лиш серця стук.
Я могла б відірвати від себе
Шмаття тіла буйних вітрів.
Я б могла не покохати тебе
Адже ти мене не зумів.
Стільки пахощів влітку, чуєш?
Ми закинуті світом у ліс.
Ти не до мене вночі крокуєш,
І я й досі все чиясь міс.
Може шкірою почуєш крики,
Як безперервно реве душа.
Та чи є у нас спільні риси?
І чи буду колись твоя?
У безлічі відповідей на запитання
Ми не знайдемо свою любов.
Та чи потрібні комусь ці зізнання,
Коли між нами розлука знов?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638867
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2016
Чуєш, так буває, що робиш необдумані речі. А потім осад солодкий чи душевно - гіркий шкрябає душу. І тоді сумніви зачаровують, і тоді надлишок емоцій зіштовхують в прірву, і ти - мовчиш.
Так буває, чуєш? І ніщо не здатне змінити вчора, і ніщо не здатне змусити нас забути те, що подарував вирій щирості.
Певно, надмірна ніжність двох майже не знайомих людей - це найкорисніші ліки.
І нехай весь світ звинувачує в легковажності.
І нехай весь світ відвертається.
Але так не станеться, знаєш?
Бо ж так ненароком буває, що робиш необдумані речі. А потім осад солодкий чи душевно - гіркий шкрябає душу. І тоді сумніви зачаровують, і тоді надлишок емоцій зіштовхують в прірву, і ти - мовчиш.
І я мовчу.
Ну хіба це не прекрасно?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625806
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2015
Якби ти була моїм спогадом!..
Якби ти була моїм криком душі! -
Я б усе віддав, і задоволено
Усміхався б усім на Землі.
Якби ти була хоч краплиною
Щастя в моїй руці.
Я тоді почувався б людиною,
А не лялькою уві сні.
Якби ти була хоч частиною
Долі моєї й життя.
Я напився б тією хвилиною,
Що дало мені буття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=621447
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2015
Самотня пташка ніколи не була на заході. Всі летіли на схід, а вона залишалась тут – вдома. І, коли небо падало вільно додолу вниз, через пагорби, поміж листя, крізь вітер – пташка не квапилась. Пташка – жила.
В її житті було недостатньо сонця, проте вона знала, що будь яке тепло можна отримати й від місяця, вповні. Їй доводилось, інколи, вичікувати довжелезні черги з зірок, щоб привітатись із ним.
Крила завжди не слухались, та було в цьому щось чаруюче, невгамовно стрімке та добре. У всій красі буття вона знаходила часу на музику, що тремтячими пелюстками вигравали квіти, трави і листя великих дерев.
Казка була в ній, чи то вона була в казці. Не зрозумілим тільки залишалась буденність з якої не вдавалось вирватись. І хто знає, щоб було з пташкою, якби не випадковість.
Здавалось їй, що дощ закінчився і вулиця опанувала смачний запах свіжості. Проте сильна злива настільки заполонила простір міста, що крізь сіру завісу крапель не було видно жодного помаху, жодної щирості, жодної вірності…
Ми любимо кричати про свої почуття на всі сторони, пускати по вітру слова ніжності, щоб неслись у чужі королівства, а у самих,в правлінні свого життя не залишається вже нічого, що могло б врятувати кохання.
Тому завжди десь краще ніж тут. І не достатньо життя, певно, щоб обійти усі сторони світу задля повного здобуття взаємності.
А самотня пташка ніколи не була на заході. Всі летіли на схід, а вона залишалась тут – вдома. Бо крізь той дощ, що вперто не пропускав надії – розвиднілась радість. І лиш той її зміг побачити, хто щиро й вірно заповів своє серце казці.
І, коли небо падало вільно додолу вниз, через пагорби, поміж листя, крізь вітер – пташка не квапилась. Пташка – жила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617436
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2015
І може не твоєю казкою на вечір стала я.
І наша осінь квітами вже цвіте.
І ти моя останняя помилка –
І всю цю радість вітер від нас несе
Туди, де нас напевно немає.
Туди, де нас ніхто не чекає.
Туди, де нас й не мало б бути.
Туди, де тихо. І не чути…
Куди ти квапишся, скажи?
Куди тебе несе дорога?
Куди ти бігти хочеш, поясни?
Чи може ти туди захтів, до Бога?
Люди різні по життю бувають.
І певно різні є і ми.
Та ти чуєш, як дощі співають,
Що ллються восени?..
А я не з тих, хто буде плакать.
Я і не з тих, хто на коліна упаде.
І щасливою мені бути не завадить
Й той, що ніж до горла прикладе.
Я можу тоннами брехню кидати,
А можу правдою на смерть убить.
Ну що? Ти хочеш щось мені сказати?
А що це? Кажеш вітер уже спить?
Відчай. Чай. Відчуй. Відчай. Чай. Відчуй.
Колись ти скажеш, що мене не знаєш.
А може змінишся ти і впізнаєш
Дівчину в мені, що так тебе кохала,
Що так тобі і крихти правди не сказала…
Слова – слова… Кому вони потрібні?
Слабка – слабка… Ніхто і не потрібний.
Гірка і не смачна, як кориці стружка…
А що? Думав я шоколаду кружка?
Напийся мною! Напийся до дна!
Так, я твій кривавий бокал вина…
І навіть, якщо ти зранку прокинешся
Знай, до кінця тижня тобі жити лишилося.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616258
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2015
Напевно в любові скінчилась ручка. Синя чи то блакитна, як його очі, що інколи сняться мені. Не те, щоб я сильно хотіла його обійняти, просто б подивитися, забути, не знати...
Часом, із винаходом усіляких коректорів, гумок - ми витираємо те, що витирати не потрібно. Й пишемо по затертому пастою, щоразу попадаючи на обриси минулих слів. Чи то не слів, а почуттів?
Щоразу ти прокидаєшся, одягаєшся в джинси чи спортивні штани, кросівки, футболка... А я все ще гарно складаю подаровані тобою речі в шафу, бо ж гарні, дуже, бо ж від тебе - мені.
За роки прожиті думками про тебе і не звикнешся, що ти хочеш іншу і в неї, певно, такі ж очі як в тебе. Вона така ж як і ти. Бо любить дурненькі жарти, твоїх друзів, твої ігри, хоббі, ідеї, не свариться, мила, посмішка...її, певно, захоплює тебе так само як мене захоплює небо.
І всі ці пристрасні роздуми ні про що, коли я б хотіла кохати іншого, коли я також любила!..
І що кому треба з нас? Тобі - спокій. Мені - спокій. І, певно, це єдиний момент, що здатен сказати нам про те, що ми, дійсно - до болі чужі та різні.
Пф.
Ото була парочка.
Ото були ми.
Ти і Варварочка,
Дві різні стежки...
©
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613561
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2015
І билась об шибки вікна,
І раділа маленькому сонцю,
й коли залишалась одна -
Тікала в обійми сна.
І не видно й не чутно було
Її гарних й глибоких очей.
Бо ж як літо усе промайнуло
І нема уже теплих ночей.
І була собі маленька пташка.
Тендітна, чорнява і з крильми.
І була собі, бідолашка,
І спобуй її злови!..
© Стрельченко віршами
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611405
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2015
Дрібниця моя осіння.
Дрібниця моя мала.
Ти в мені мов коріння,
що пускає в землю трава.
Дрібниця моя, дрібниця.
Ти така ж неповторна,
Різка, невгамовна,
Як я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606691
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2015
У його кімнату завжди виливалося світло ліхтарів з-під небесся. Ввижалося, що стіни стискали його, силоміць тримали за руки й давали таблетки. Білим кольором здавався світ, білим кольором, інколи, був і він сам.
Із дрижачих пальців випадав сніг, яскравого й водночас блідого кольору. Він ловив його вві сні, коли не міг стрибати. Дивними пляцками йому видавали їжу: «Чи то картопля як млинчик, чи то я здурів?» - думав і поміж його так думали тисячі, котрих у кімнаті не було.
Раз на місяць він бачив рибу. Велику й слизьку, із вилупленими очима. Навіть тоді, коли річка вкривалася льодом – він говорив із нею, він ловив її.
А потім кровожерливо прибігали сусіди й пожирали її, як останню у світі здобич. «Не можна бути такими жорстокими» - казав й закривався у ніжному простирадлі.
Одного разу, серед тисячі люду в кімнаті – він зустрів її. Дівчину із очима кольору льоду, волоссям білим, як сяйво тих ліхтарів, що…
- Риба… Хіба не з’їли тебе тоді й щоразу, коли я говорив і ловив?
- Риба… Хіба дав би ти з’їсти мене й не приходив уже більш ні разу?
Снігу не було і дрижачі пальці
сіпнулись очі закрити
й враз – весь білий світ погас.
Чи то ліхтар перегрівся, чи то він просто осліп? Простирадло забрали і не приносили вже картоплі. Навіть стіни уже не тиснули, а він уже був під льодом сивої річки. І падав сніг. Теплий сніг. І не був він уже білим. Став він слизьким і вилупив очі на хлопця, що закидував вудку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591251
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2015
Ранок був втомленим. Від шалених вечірок ночі завжди залишалися використані презервативи, залишені недопалки та випивка на дні кожного келиху всіх тих невдах, що тамували спрагу щирості у шумних та ненадійних компаніях. Кожен з них був суцільною ненадійністю. Та жоден з них не думав про ранки. Так, їм було байдуже до тих постійних стомлених ранків, що розпочинались запахом перегару й наркотиків, які ще більше гнітили романтику невинного світанку.
Усім їм, певне, завжди бракувало уваги, впевненості, ніжності та любові. Інколи ти й сам відчуваєш себе понівеченим ганчір’ям, яке використали аби затерти сліди крові з підлоги. Та чи варта та ж сама кров бути витертою такою невдахою як ти? Гадаю, що ні. Бо усяка кров – це як особистість, до якої потрібен свій, особливий, підхід.
Якби кожен із них, хоча б раз, зустрів ранок із коханою людиною, то й світанки були теплими, й роса на траві й листі опадала не так квапливо як завше. Просто ніхто із них навіть не здогадується якими чарівними є світанки, якими радісними поглядами проміння бажає огорнути нас день. Так, світанок перший крок дорослого ранку. І кожне вітання із ним передрікає твій день і, певне, вечір також.
Ранок був втомленим. Від шалених вечірок ночі завжди залишалися використані презервативи, залишені недопалки та випивка на дні кожного келиху всіх тих невдах, що тамували спрагу щирості у шумних та ненадійних компаніях. Кожен з них був суцільною ненадійністю. Та жоден з них не думав про вечір. Так, їм було байдуже до тих постійних відторгнутих вечорів, що передбачували перед собою прихід темної ночі.
Усім їм, певне, ніколи не доводилось спостерігати усю магію вечірнього міста або ж, просто, неба. Здавалося б, що, коли ти сам дивишся на чаруючий захід сонця – увесь світ дивиться із тобою також. Бо ти і є весь світ. Бо твої очі – це безмежний простір можливостей і найпрекрасніших почуттів до життя довкола.
Якби кожен із них знав, що ставлення до ранку передбачає їх майбутній день, а вечір – ранок, то жоден би не їхав з глузду щоночі курячи травку та вживаючи кокаїн. Якби ж вони знали – вони були б щасливі.
Проте кожен із них щасливий по своєму. Хтось і дня не може прожити без сексу та сигарет, а комусь і літри спиртного достатньо. І тоді кожен має свою крихту радості, навіженої ніжності та любові.
Кожен із них має своє життя і свої ранки. І не їхня провина, що ти, зі своїм «ідеальним» баченням не розумієш їх. Слідкуй за своєю долею, вітайся зі своїми ранками, проводь свої теплі вечори, бо у всіх людей власне бачення світу. Бо ж не дарма у нас різні очі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555514
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.01.2015
Усяка любов минає,
коли її не ждуть,
коли її не відчувають
й не приймають.
Так, не приймають,
бо ж усяка любов минає.
І навіть, коли без нього й дня немає -
усе минає, так, минає...
І як жити далі хто вже знає?..
Ніхто не знає,
бо ми байдужі стаємо, друже.
Та чому серце твоє відчуже?!
Я не знаю, нічого не знаю.
І чого дивишся так байдуже?
Краще ти не дивись,
а мене заховай,
бо у думках тільки спогади най най.
І що далі робити?
Інших любити?
Не хочеться, знаючи,
і серцем линути
до тебе тільки
і ніколи від тебе.
Тож скажи ще скільки
нам в гордості битися?
В стіни мовчання зухвало ломитися
заради чого?
Щоб разом не бути?
Щоб дихати небом і не заснути?
І жити можна один без одного.
І любити можна не один одного.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=555188
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.01.2015
Стань вечором пізнім у моїм вікні,
Що ніжними доторками цілує вві сні.
Стань теплим присмаком на моїх вустах
І разом забудемо, що живе у нас страх.
Стань тим палючим шоковим станом,
Найдобрішим будь для мене тираном.
Це називається, певне, великим коханням,
Що відчувається навіть просто мовчанням.
І я б ради тебе віддала все на світі.
Ти наче диво, що приходить у літі.
І я б ради тебе змогла все зуміти,
Аби наші колись посміхалися діти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552540
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.01.2015
не говори мені тисячі гарних слів.
не бери за руку мене як її вів.
я зовсім інша - не така як вона.
інколи радісна, та насправді сумна.
дивні дивини творю в голові.
ти щось хочеш сказати мені?
забери усю смуту і очі закрий
готую звичайну отруту із мрій.
що? ти мене обігнати зумів?
і що маю робити аби зрозумів,
що я не звичайна у морі рибина,
а ти ще й досі маленька дитина.
так, я зухвала, смішна і жадана,
а ти... що? яка ще к чорту нірвана?!
друже мій, любий, мене зрозумій:
ти або з нею у парі або тільки мій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552258
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2015
Зникни назавжди з життя його, дівчинко.
Причину ти знаєш прекрасно й сама.
І погляди ваші на пальцях полічено.
І ти ж все одно не будеш одна.
Та й не журися за ним, розчарована.
Доля й та - буває дурна.
Ти ж не боєць, а в кайдани закована.
Чого ж ти боїшся? Ти не знаєш життя...
Для віри, любові, надії й добра.
Так, ти не будеш ніколи одна.
Тому зникни з його малого життя,
А він ще згадає ким ти була.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551912
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2015
Ти щось хочеш сказати мені?
Ні?
Чи це просто подихи в тишу?
Чи це просто дотики знизу
Землі і коріння й її трави?
Чи це просто уже не ми?
І запікаючи сонцем серце
Тебе побачу у дзеркальце
І, що ти робитимеш тоді?
Коли на небі не буде зорі
Лишається лиш цілуватися
І ніколи уже не розлучатися.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550198
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.01.2015
Життя не балує яскравими фарбами. Життя не витрачатиме ніколи на тебе найкращі свої кисті та полотна. Життя таке вперте, що або ти видереш силоміць у нього найкраще або залишишся до кінця замацькано - намальованим на брудному клаптикові паперу.
Інколи, у критичні моменти, потребуєш у життя чого більшого, чогось кращого ніж у тебе є, та чи хіба не у тебе найкраще? Кожен має те, на що заслуговує. Кожен має те, до чого прагне. Жага до багацтв: чи то моральних чи то духовних – лежить в глибині кожного з нас, та тільки одиниці знайдуть правильний шлях у діалозі із життям. І тільки одиниці з одиниць зрозуміють, що життя це всього на всього пішка долі, яку ще нікому не вдалось приборкати.
Чи може її приборкаєш ти?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549139
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.01.2015
У своїх тремтячих руках старенький Вовкула ніс шматочок вафельної цукерки. Він сів за стіл, де на нього уже чекав великий кухоль заварного чаю із різноманітих трав та ягід. Вовкула уже вісімдесят років свого життя, з дня у день, кожен вечір зустрічав сидячи за стареньким дубовим столиком визираючи у вікно з бажанням когось там угледіти. Він на когось чекав?
Його будинок не відрізнявся охайністю, та уся захаращеність додавала інтер’єру особливого шарму. Такого як і належить самотньому строму дідові.
Він писав листи, та ніколи не відправляв їх. Він не знав адресатів. Натомість Вовкула ховав їх у велику шафу, а через деякий час діставав і перечитував. Йому подобалось з них складати книги розписуючи кожне речення на листок чи два із роздумами про вічне, та маленьку магію, що завжди робила молодшим.
І ось одного разу я знайшла цю книгу: запилюжену і й змарнілу від темного сховку. Вона не була такою звичайною, як ми звикли. У ній була казка, що неодмінно змінила моє життя. Тому я хочу, щоб вона змінила й ваше.
- Дядьку, можна розказати?
- Про що, дитинко?
- Про книгу…
- Кхм… Якщо ти не боїшся впасти й злетіти одночасно потягнувши за собою й інших, то нехай. Мені вже нема чого приховувати. – пробурмотів і вийшов за двері.
_____
Це був холодний зимовий день, коли в одному маленькому будиночку загорілось світло. Воно спалахнуло так, наче це був останній вогонь надії на цілковитий порятунок. Ніхто тоді іще не знав, що той запилюжений ліхтарик загорівся не дарма.
_____
- Сьогодні до мене заходив Лео. – увірвався у двері вусатий чоловік із сокирою у руках.
- Як це? Марку, заспокойся. Нащо тобі сокира? – здивувався Вовкула.
У брудних сірих штанях стояв Марк із стурбованим обличчям дивився на сусіда. Сокиру він взяв з собою випадково. Вдома рубав дрова, та несподівано до нього завітав гість і той щодуху побіг до дядька.
- Марку, присядь. Що сталось? Поклади ж ти цю сокиру, бо ще покалічиш когось… - всаджував в крісло чоловіка. – Ти чай будеш? – запитував ніби нічого й не сталось.
- Який чай, дядьку?! До мене ж Лео приходив! – знервовано прокричав Марк.
- І що той Лео тобі сказав? – сьорбаючи з ложечки щойно запарений чай Вовкула.
- Він дав мені камінь. – дістає із кишені маленький блискучий смарагдовий камінець, - Ось. – протягує дядькові.
- І що ще сказав? – придивляється Вовкула і задумливо опускає очі до долу.
- Я не пам’ятаю… Щось там про «свій час», «дівчинку» і ще щось… - знервовано. – Вовкула, в мене діти, жінка. Який іще камінь? Нащо він мені?! Я про Лео ніякого добра ще не чув і оці його «жарти»!.. – поклав на столі камінець. – Нехай він побуде у вас, а?
- Добре, лишай.
____
Марія поралась у будинку, коли в двері голосно загрюкали.
- Хто там? – запитала жінка.
- Відчиняй, стерво! - почувся грубий чоловічий голос.
Господарка швидко відчинила двері:
- Серденько, де ти був? Робота ж закінчилась ще о четвертій.
- Заткнись, суко!.. – ляпасом відповів Орест дружині.
- Їсти будеш? – з байдужістю мовила Марія, бо уже давно звикла, що її чоловік приходить п’яний.
Нещасна й ображена жінка витерла руки об фартух й пішла на кухню досмажувати вечерю.
Подружжя Ореста та Марії нічим не відрізнялось від інших: чоловік ходив працювати на ферму, а його дружина сиділа вдома, та й обістя нічим не гірше від інших було. Єдине, за чим тужила Марія – це за дітьми. Не склалось у них з Орестом малечу вибавити. Та була у жінки таємниця, яку чоловік не знав.
Той день Марія згадувати не любила, але спогади щоночі будили її та не давали спати. У день вісімнадцятиріччя Марії її відчим зґвалтував дівчину, а потім дуже сильно побив. Через деякий час вона зрозуміла, що вагітна. За це її названий тато вигнав із дому та й в селі насміхалися. Тоді їй нічого не лишалося, як тікати в ліс. Там Марії побувати довго не довелося, всього декілька тижнів, аж поки не зустріла його – чоловіка з дерев’яним посохом:
- Я подарую тобі життя в іншому селі. У тебе буде будинок і чоловік. Але натомість мені потрібна буде твоя дитина.
Дівчина погодилась, адже була згодна на все. Їй не хотілося знати як його звуть. Він доглядав за нею у своєму домі до тих пір, поки дівчина не народила. А після пологів дав їй якісь трави і прокинулась Марія уже в чужому селі. Орест виявився єдиним хто допоміг дівчині: взяв до себе жити, а згодом і одружилися.
Кожного ранку вона запитує в себе: «Де її дитина? Як ї звуть і, взагалі, хлопчик у неї чи дівчинка?»
____
Смарагдовий камінець так і лежав недоторканим на дубовому столику в будинку Вовкули.
Він дивився на нього і манив незвідністю. «Чому Лео дав цей камінь Марку? Про яку дівчинку говорив? Чи знав Лео про те, що цей камінь опиниться в мене?» - думки з’їдали старого і спонукали до розгадки якоїсь загадки.
- Потрібно шукати у старих записах. Так – так… Де ж вони? – перебирав Вовкула величезну збірку старих заржавілих ключів, аж раптом зупинився. Камінь ще й досі лежав на столику.
- Варто його сховати кудись… У якесь таємне місце, про яке буду знати тільки я. – побіг до смарагду і сховав у маленький мішечок, щільно зав’язав і заховав у найпотаємнішу схованку свого дому: між старими в’язаними шкарпетками його бабусі і зламаним дерев’яним годинником в тумбі біля ліжка.
____
Ця ніч вкотре не давала їй спати. Чи то від нав’язливих снів чи то від печіння шкіри щоки, що ще декілька годин тому постраждала від сильного ляпаса такого дорого їй чоловіка.
Орест міцно спав, коли Марія збирала в сумку необхідні їй речі. Вона збиралася в дорогу. Їй найбільш за все хотілося віднайти той будинок, того дивака з посохом і дізнатися, де її дитина. «Більшого вона й не проситиме» - думала і поспіхом натягала чорного чепчика на русяве заплетене волосся.
Селище спало, а собаки голосно гавкали їй у слід. Здавалося, що попереду не така вже й довга дорога. І вона точно знала, що знайде його. Чого б їй це не коштувало.
____
Він йшов розгулюючи стежкою посеред лісу, не зважаючи на гуркіт з-за пагорба «сивої» долини. Чоловік рухався впевнено та рішуче, не оминав калюж, яких побільшало із приходом весни.
Його ноги були в крові, та він не зупинявся. Це було третє селище і позаду вже сотні кілометрів. Закінчилась вода у фляжці. У жовтуватій зашкарублій руці він тримав дерев’яного патика, що добре нагадував посох. Обличчя було добре сховане від несподіваних зустрічей, та з під капюшону добре було видно сірі застиглі очі.
Вчора він був у своєму домі. Він хотів був зайти, та знав, що дядько не пустить. Він був у брата, та той не бажав говорити. Втік, як заєць, що злякався вовка. Так, в дитинстві їх так і називали «заєць» за невгамовну непосидючість та «вовк», бо будь яка дія чи слова виглядали як добре сплановане полювання.
Лео йшов і не обертався. Він знав, що Марк обов’язково піде до дядька і той зрозуміє. Так, Вовкула знайде вихід.
____
У будинку Вовкули ліхтар горів до світанку. Всю ніч він шукав те, про що ніхто не знає, те, що допоможе Лео, те, що дасть підказку для розгадки йому, старому дідові Вовкулі.
- Так! «Історія про смарагдовий камінь», звісно! – згадав він і миттю поспішив до шафи. Там, він колись шукав старі рецепти печива бабусі й був натрапив на цікаву історію, яку потім забув прочитати.
Стілець ледь не перекинувся, коли Вовкула порпався між папірців в пошуках книги. І все ж знайшов. Тремтячими руками він здув пил із тьмяної обкладинки, де золотистими буквами ледь виднівся напис: «Баррагт».
Старий Вовкула добре знав із розповідей бабусі, що таке «баррагт». Будучи малим він часто слухав цісі невгамовні історії Невелли, що здавалися йому казкою. Та він знав, що «баррагт» це наймогутніший у світі магічний камінь. І знайти його можна було лише в місті Зоморрод.Та бабця Невелла мала свої таємниці, які ніхто так і не дізнався.
Вовкула покрокував до свого столу. Він розгорнув книгу, та там були пусті сторінки. Він гортав й гортав, але жодного слова та символу так і не побачив.
- Як же так?! Де ж воно?! Що за чортівня?! Такого не може бути… - сів на стілець і ледь стримуючи розпач поглянув на подвір’я в вікно.
____
Довга дорога плавно розчинялася в тенетах темного лісу, що сонно вітав її у своїх володіннях. Марія йшла неквапливо, роззираючись, аби намилуватись та не втрапити в халепу, бо хто зна, що у тому лісі може статися. Це тоді їй пощастило, а цього разу все може бути інакше.
В кишенях у неї були зернята, що минулого тижня купила на базарі.
- Тьфу, гіркота. – скривлено констатувала і дістала із сумки яблуко.
Марія любила яблука, а особливо солодкі. Вона сиділа на холодній землі й думала, якою буде їх зустріч із тим диваком, та що вона буде робити дізнавшись про дитину. Чи захоче вона її побачити?
Жінка не знала яким шляхом їй йти. В лісі вона натрапила на роздоріжжя, що дуже сильно збило її з пантелику. Не довго думаючи вона вирішила, що піде навмання і не прогадала. Через годину шляху вона побачила миготіння світла та димар. Це було мале подвір’я із горіхом біля воріт. Вона обережно, аби не злякати хазяїна відчинила хвіртку і зайшла.
____
Славне місто Зоморрод уже відчиняло свою браму перед чоловіком із посохом. Місто славетних багатств виглядало занедбаним та відчуженим. Складалося враження, що усі ті розповіді та історії є вигадкою, та себто так, якби він не знав правду. Усе, що нагадувало про минуле – це білий прапор із зображеним на ньому зеленим каменем, що так само як і тоді майорів із найвищої башти замку.
На Лео уже чекали. Великий бенкетний зал, що пашів розкішшю, та водночас показував усю ницість хазяїна цього багатства, відчинив перед блудником свої двері. Він увійшов. В кінці залу на червоному троні сидів король Лаврін вбраний у свій найкрасивіший костюм. Леон йшов до нього дивлячись лише в очі.
- Вечір добрий, Лео! А я вже бува думав, що ти втік чи, може, передумав допомагати мені. – брав у руки гроно винограду король.
- Ваше Високосте! Знаєте, мені немає чого боятись аби тікати. А допомагати я згодився не Вам, а вашому народу. – зняв капюшона Леон і уже відкрито на короля дивились втомлені сірі очі.
З останньої їх зустрічі Лео дуже змінився, його шрам під оком став ще виразнішим і тому довго дивитись на чоловіка ніхто не міг. «Ось чому він так ховає своє обличчя…» - думав Лаврін і безцеремонно поїдав виноград переминаючи його в своїх руках, що робило його потворною свинотою.
- То ти прийшов, бо уже знаєш вихід, чи не так? – зухвало запитав король.
- Не до кінця впевнений,що моє рішення правильне, але здається, що це єдиний вихід.
- Будеш вино, Лео? Спеціально до твого приходу…
- Мені не потрібне вино. Мені потрібна дівчина.
- Дівчина? – посміхнувся Лаврін, - Ну ти даєш, хлопче. Яку тобі? У мене є дуже багато служниць: чорняві, блідолиці, пишне…
- Ні, мені не для утіх.
- А для чого ж тоді тобі потрібна дівчина? – здивовано.
- Для нашої з Вами спільної справи.
- І хто ж вона?
- Лаура. Дівчина, що я колись привів вам із «сивої» долини.
Король Лаврін задумливо сів за стіл, щоб повен різноманітних прянощів, й налив собі ще один келих вина:
- Тільки, якщо для діла. А так… Це найулюбленіша моя служниця. І я б не хотів, аби хтось із якогось приблуддя псував їй репутацію. У мене на неї особисті плани. Знаєш, моя дружина уже не така приваблива…
- Тільки для справи. – запевнив його Лео.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547421
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.12.2014
Немає важкості в журбі.
То є лиш сон. Усе – це сон.
І знаєш як цілуємось вві сні?
Вже сонце встало, он –он…
Рукою легко покажи
Куди літають журавлі.
І як у небі білі голуби
Ми розчиняємось у млі.
Я, знаєш, трішечки боюсь.
Жалю і болю навесні.
І щовечора молюсь
Співаючи тобі пісні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547105
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.12.2014
Сьогоднішня ніч розпочалась зі слів: «Тобі не тре листівка?» зі смайликом наприкінці. Дивно, але це найкраще повідомлення у моєму житті. Звісно не тому, що я безмежно хотіла листівку, а зовсім з іншої причини. З якої? Я й сама ще не знаю і, напевно, знати не буду.
Ми закінчуємо цей рік кожен зі своїми проблемами, думками, емоціями. Ми намагаємось наповнити очікування майбутнього мріями та сподіваннями і щоночі стукаємось головою об стіну реальності. Це гнітить, але додає сил рухатись. Вперед? У кожного свій рух, навіть стоячи на місці ми можемо або змінити або занапастити світ. Інше питання: чий світ? Власний? Чи може того, що стоїть зліва?
Сьогоднішня ніч розпочалась квапливо. Я й навіть не могла й подумати, що маленька часточка мрії здійсниться. А скільки неочікуваностей чекає нас завтра? А, головне, кожного по одинці.
- Скільки мрій у тебе, дівчинко? – запитував розум мрійниці.
- Та стільки, що й у Всесвіті не поміститься. – відповідала запаковуючи подарунок.
- Віриш у чудеса?
- Ні. Не більше ніж у реальність.
Що дають один одному люди? До яких дій, роздумів, вчинків змушує їх емоція? Радості? Болю? Відчаю? Спокою…
Даруючи радість не думай чи буде щасливий хтось від того. Головне, щоб був радий ти. Головне, щоб ти пам’ятав за них, робив життя людей добрішим.
Кожен із нас стає потрібним тоді, коли нам потрібен хтось. Чи не так?
P. S. надихнуло The HARDKISS – Прірва.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546967
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.12.2014
"Якщо не зараз, то коли?" -
Шепоче теплий вітер в полі.
А ти хотіла б у незвідані світи?
Усе, що можна від неволі.
Чи знаєш ти, куди летять листи,
Що не надіслані поштовими скриньками?
Чи їх хтось ловить з висоти,
Чи так ховає, на полицю між книжками?
Мені б ще трошки й дописати ці рядки,
Та ходим ми далеко різними стежками.
І хто із нас біжить уже куди?
Ми не дізнаємось, бо тихо між словами.
P. S. вірш приясвячується чоловікові з прекрасним іменем, що змусив мене дізнатись багато істин за короткий проміжок нашого спілкування і зумів відкрити мені інше бачення реальності.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545340
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.12.2014
Здавалося ще вчора я не слухала Coldplay і у моїй кімнаті було тепло, а сьогодні уже відімкнули батареї і у тебе День народження, а у іншого є наречена. Це безмежно прикро, що мені довелось причинити комусь біль, але як же добре знати, що хтось десь зараз радісний чи то від свята чи то просто від особистого благополуччя.
Здавалося б ще вчора був вівторок, але ні, то був четвер. Такий суворий бородатий дядько, що нагнав на мене смуток емоцій та безнадійну радість у передчутті майбутнього. І от зараз я пишу цю розповідь не задумуючись яким буде наступне речення. Якщо воно, звісно, буде? І тут би поставити смайлика із хитрою посмішкою, аби збивала з толку тебе і мене водночас, та нащо?
Усі ми, інколи, йдучи певною дорогою, збиваємось зі шляху і потрапляємо у терни лісів, де сотні стежок запилюжених і стоптаних, та якщо ми й досі йшли тою тропою, що нам долею суджена – ми завжди віднайдемо її із сотень інших доріг.
Найпрекрасніше у творчості – це дивитись у вікно, аби зрозуміти, що ти будеш писати далі. Це буде наповнене щастям слово, чи величезне інтригуюче речення, яке переноситиме нас у наступний абзац.
Я ніколи не знаю про що буду писати аж доти, доки на білому аркуші не з’являються перші букви.
Знаєш, а слухати Coldplay це чудово. Особливо, коли хворієш три місяці, а лікарі просто не знають чому маєш температуру 37, 2. Занадто багато за цей час було, що переживати й далі – немає сенсу.
Так, розпочинати нове життя із Coldplay – неперевершено. Особливо, коли на вулиці -1, а ти вдома п’єш чай, думаєш про всіх тих, хто ігнорує твої повідомлення і безмежно радісно, коли розумієш: «Я таки відзначилась у їх житті – мене ж бо тепер ігнорують».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539993
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.11.2014
І я ніколи, напевно, не напишу власної книги. Не буде увіковіченої історії одного кохання чи трагічно прожитого життя. Писати ж розповіді з себе – це, фактично, теж саме, що вести щоденник. Ти думаєш, мені просто немає з чого писати? Думаєш, що у моєму житті немає кохання й емоцій? О, друже! Та у мене цього настільки багато, що…
Крапки посеред речення ставити важко. Особливо, коли розумієш, що усі слова варті уваги, та водночас – а навіщо їм про це знати?
Я люблю лимон із цукром, а ще гарячий чай. Квіти мені дарують рідко, тому улюблені змінились із білих лілей на ніжно-рожеві трояндочки. Що б це могло означати?
Вартість запилюжених фотокарток з кожним днем зростає в рази. І ти здогадуєшся, напевно, чому? Там де дитинство – завжди щастя, безтурботність і доброта. Там, на фото, у минулому, усе це є, а тут? Що є у нашому з тобою житті крім зради, жорстокості, ненависті і байдужості? Навіть правди немає, але ж ми відверті? Ми відверті з тобою, бо тільки чесна людина може не приховувати свою злість та ворожість. О так, це єдине, що залишилось в нас із дитинства.
Пройде ще рік, а потім два й три і ти – будеш іншим. Та й я буду іншою. Ми усі станемо іншими людьми. Будемо зухвалі і ввічливі, добрі й злі, мілкими в закапелочках душі й величними – ми будемо старшими.
І я ніколи, напевно, не напишу власної книги. Не буде увіковіченої історії одного кохання чи трагічно прожитого життя. Писати ж розповіді з себе – це, фактично, теж саме, що й… Так, крапки посеред речення ставити важко. Особливо, коли розумієш, що усе вище написане таки твоє, таки істина. Так, твоя особиста істина.
Можливо я ніколи не напишу власної книги, та це не смертельно. Смертельно, коли проживши життя розумієш, що у ньому так і не було тієї історії кохання…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530284
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.10.2014
Маленьке місто Провінція купалося у відблисках помаранчево – жовтого кольору, що так і лилось водоспадом з дерев. Цього ранку сонце освітлювало вулиці не так яскраво як вчора, та це не змінювало їх різючої краси. Чи є щось на світі миліше, ніж запах дерев у такому рідному тобі парку, що розлігся немов лінивий пастух за декілька вулиць від дому? Над цим потрібно не думати – це потрібно відчувати.
Найцікавішим у місті Провінції є мій маленький будиночок, що вже довгі роки спить посеред центру міста оповитий виноградом та яблунями. Кожного разу, коли проходиш повз або зазираєш у гості – невимовно сильно хочеться обійняти, окутати своєю ніжністю облуплені стіни аби не сумував, аби не замерз.
Уже не перший рік через поріг мого дому переступають інші люди. Прибираючи газони від віття та листя не бачать, як він хворіє. Вони їдять його виноград, збирають яблука й груші, саджають якісь буряки на газоні й не розуміють, що цим вони виснажують його і роблять гірше. Чому б не посадити квіти? Смачна полуниця росте за гаражем, що колись дідусь там ставив машину. Та зараз там книги… Багато рідкісної літератури, яку дім, так бережливо оберігає аби не попсувалась і не зникли зі світу ті сторінки романів і детективів видатної літератури. А що ж роблю я? Чому не лікую його? Чому заходжу так рідко в гості? Просто не має часу, просто всі зайняті, так, буденність…
Маленьке місто Провінція знає, що я віддала б усе на світі, аби знову жити там, аби виходити зранку на подвір’я із чаєм і поряд із рідними стінами спостерігати як зникає роса з листя дерев…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528000
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.10.2014
У моєї голови були хворі скроні. «Напевно простуда» - думала я, та, коли він подивився мені у вічі – довелося завмерти. Померти. Скільки людині потрібно для смерті? Здавалося, що ціле життя, бо тільки у його очах був відбиток важкої молодості, унікальної – моєї.
Слухай – слухай, як шепоче вітер у небі між деревами і, крізь листя, надсилає конвертами запахів наших емоцій. Бо побачивши тебе я зомліла. Упала. Побила коліна біжучи від твого погляду, який й досі не змогла забути.
Кури сигарети. Так, кури. Шкідлива звичка додає тобі мужності, харизми і такої ніжності!.. Мені б хотілося взяти тебе за руку. Відчути дотик шкіри і триматися пальців так сильно, що аж долоні б спітніли. Смієшся? Смійся, ти прекрасний навіть тоді, коли я не бачу твоєї посмішки.
Друже мій! А ти взагалі читаєш?! Так якби ж ти тільки знав, що це через тебе я почала слухати гурт «СПЛІН»…
Романси – романси…
Припини карбувати у моїй пам’яті погляди.
Ненавиджу сірі очі. Обожнюю сірі очі.
Ти поєднання емоцій в мені.
Скільки там кілометрів між нами? Багато? Так, я знаю. Дороги, знаєш, втомлюють… Та й відстань не зробить емоції сильнішими. Вони згаснуть. Гаснуть. Гаснуть…
Ми не говоримо про почуття – їх нема! Ми не говоримо про симпатію – вона оманлива!
І що б ми робили без соціальних мереж, тут, у житті? Я б не згадувала тебе, не переглядала фото, не знала б, що у тебе там є дівчина і… І жила б собі як і раніше, нервувала від періодичних нагадувань про себе колишнього, що так бісять і хочеться випити!..
Іноді я здаюсь собі найбільшим романтиком у цілому світі, та ні. П’ючи апельсиновий сок, або ж улюблений чай – не можу змусити себе прочитати книгу і, думаю, нащо ж тобі така як я?
А ні на що. А просто так. Аби відчувала емоції. Аби була. Аби…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527354
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.10.2014
Чи знаєш ти, що таке любов?
І що ховється у віршах між рядками?
Коли у жилах застигає кров
Шукаючи відваги між стежками.
Чи знаєш ти, куди тікає вітер?
Що він приховує у барвах небуття?
Коли безжально стають жорстокі й діти
Віддають за матір не початеє життя.
Чи знаєш ти, куди зникає щастя?
І що чекає нас, приблизно, через рік?
Коли ти весело говориш: "Здрастє"
І тихо так ступаєш за поріг.
Чи знаєш ти, що робила я без тебе?
І ще тоді, до смерті від життя?
Коли у небі чиєсь зупинилось серце,
А в нас і далі продовжилось биття...
Чи знаєш ти, про що говорять люди?
І що за "демони" у їхній голові?
Коли тривога поселилась всюди -
Ми відповідаємо за неї у суді.
Чи знаєш ти, хто винен у простуді?
У смертній, що дарована й мені?
Коли навколо гинуть люди
У невибагливій журбі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521406
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.09.2014
Можна розповідати дитині безліч неправдивих історій, читати казки на ніч і обіцяти, що ти ніколи її не покинеш. Дивна річ дитяча довіра. Вона чиста, як білий, незаплямований лист паперу. Навіть не у клітинку чи лінію – полотно для художника. А художниками є ми – батьки.
Споглядаючи за годинником, що невпинно біжить у перед не помічаємо, як швидко діти ростуть. Віддаючи все те, що маєш дитині, розумієш, що це і є радість усього твого життя.
Жодна розповідь не є неправдивою. Якщо вона з’явилась у твоїй голові – вона існує, а особливо, коли вона з’являється в серці твоєї дитини. Будь – яка казка на ніч веде стежиною у наступний день, у те майбутнє, коли дійсно можна буде злетіти і ніколи не покинути малечу. Бо батьки не покидають – вони залишаються в серцях дітей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520560
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.08.2014
Ти знаєш чудово, що я твоя.
Цілуєш казково у губи й за вушком,
Коли за вікном десь там війна.
Ти знаєш чудово, що я твоя.
У руки кидаєш солодкі цукерки,
Коли квартира під ранок така душна.
Ти знаєш чудово, що я твоя.
Бо не відчув любові до мене одразу,
Коли писала тобі про сухе гілля.
Ти знаєш чудово, що я твоя.
І щоночі промовляю цю фразу,
Коли в небі приходить пора нічна.
Ти знаєш чудово, що я твоя.
І до вічності твоєю я буду.
Бо ж любов є така дурна –
Їй з брехнею піти б до суду.
Ти знаєш чудово, що я твоя.
Але ти іще поки не мій.
І нехай через тебе болить душа –
Я продовжу цей беззахисний бій.
Ти знаєш чудово, що я твоя.
І обіцяти щось, казав: «Не буду».
Бо хто знає, коли посохне трава
І, що потім із нами буде.
Ти знаєш чудово, що я твоя.
І стати «усім» для тебе жадати буду.
Та ти ж не скажеш мені «моя» -
Через тебе перетворюсь в приблуду.
Ти знаєш чудово, що я твоя.
Але до часу до певного, знаєш.
Бо усе, що проходить є вода,
А ти все ще між світом блукаєш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518344
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.08.2014
Я порізала ноги у травах росою
Умилась вітрами та гіркою водою.
Чи може осика гіллям є безлика?
Чи щастя крізь пальці сипнув навмання
Листок, що падав до неба у низ від гілля?
Мов мошкара я дихаю тихо
І землею присипана спить кора.
Це повне занедбання
Сизих птахів
Пір'ями, що жоден із буйних вітрів
Забрати їх не зумів.
І котиться блискавка в обіймах грому,
Бо я ще не скоро опинюся вдома.
Нам треба аби весь світ обомлів,
Бо відпливаємо від островів
Життя продовжиться мов судома,
А я все ще тут. Роса. Утома.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518104
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.08.2014
Найбільше б мені хотілось
Навчитись писати красиві вірші.
Та якби щирими вони не здавались
Все одно шкандибають в письмі.
Міняла я техніку у листах,
Читала, вивчала літературу віків.
Та все ж зупинялось як на вустах
З’являлись нові поцілунки чоловіків.
Усе як завжди – я писати старалась,
Та він все змінив – творить перестала.
Храмаючі ритми у мить зупинились.
Напевно, для творчості нова ера настала.
І вже не потрібні посмішки багатьох,
Бо для життя потрібні ми вдвох.
І знову я риму в вірші зіпсувала,
Здається, я просто вночі крепко спала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516837
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.08.2014
Я б не хотіла бути
Важкою причиною твоїх думок,
Що не дають заснути,
Ховаючи очі від світла зірок.
Повір, я не знаю,
Що робити у вітах не снів,
Проте, відчуваю,
Що не пожовкне любов від вітрів.
Моє серце розбилось,
Давно, в скелі живих островів.
Таке ще не снилось –
Ти мене так зненацька зустрів.
Себто нічого не сталось,
Та я у чорнобрового закохалась.
Відчайдушно змовчи,
Коли в обіймах удвох опинимось.
І всі біди стерпи,
Бо вічно-закоханих уже не лишилось.
Обіцяти не буду
Багато і вічно в любові клястись.
Мені б збагнути,
Чи зможемо ми розійтись?
Головне, чого я боюся –
Обману й прокльону без каяття.
Тоді я у відчаї захлинуся
І знову писатиму про небуття.
Збережи мене,
Ляльку, малу й не дуже прекрасну.
Нехай це не мине
Й перетворить любов на казку.
Бо кожна казка
Є вічною та доволі простою.
Любов моя
Є щирою й завжди з тобою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516832
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.08.2014
нехай тобі, мій любий друже,
насниться безліч ліхтарів.
вони будуть на сторожі
твоїх гарних, теплих снів.
я пишу тобі, мій друже,
у бездонні чаші слів.
воно є ні на що не схоже -
почуття одвічних кораблів.
______
[b]
Можливо моє світло щастя у житті уже погасло, та твоє тільки розгоряється. [/b]
[i]
P.S.
присвячується Михайлу Завацькому[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514328
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.07.2014
Я втоплюся у ванній із квітами,
Щоб не відчувати пустих думок.
Я захлинуся щасливими мріями,
Щоб вже не чути глухий гудок.
Відчиняючи двері для обраних -
Сама себе зачинила в коморі.
І чуючи терпкий важкий подих
Вилью у чашу червоної крові.
Вино стане свіжим, як небо зрання.
Ти знаєш, коханий, я вже не твоя.
Вірш буде ламаний, наче війна,
А я залишуся навіки одна.
Найкращі моменти були із тобою.
Найкраща в житті була навіть й я.
Та тепер усе зупинилось сльозою,
Яку проронила в останнє душа.
Ти був тим єдиним. Моїм.
Ти був найріднішим. Моїм.
Ти був недосяжним. Моїм.
Ти був вічним життям. Моїм.
Та й зараз ти є усім:
І небом, й дощем і зорею.
Ти й зараз усе, та втім –
Я вже не є твоєю.
Прокльони для мене - прийму,
Ти знай.
Відразу до мене – прийму,
Прощавай.
І я б закінчила уже цей вірш,
Та він продовжується через тебе.
Чим далі підемо – тим буде гірш,
Для нас, бачиш це синэ небо?
Я й зараз усе ще люблю тебе.
Я й зараз до тебе тепло відчуваю.
Я знаю, усе це колись мине,
Та як жити без тебе?! Не знаю…
Я просто не варта любові твоєї.
Не варта слів, почуттів – пройде,
Я вірю ти дійдеш до щастя тієї,
Що після мене до тебе прилине.
Я просто змінилась.
В мені щось не те.
Напевно просто наснилась.
І дійсна любов так швидко не йде.
А може я просто втомилась?
Від вічної уваги тобі і жертовності?
Кому це потрібно було тоді?
Коли я без пам’яті закохалась?
Та все ж різниці немає ніякої.
Я втоплюся у ванній з квітами.
І з весни важкої та запізнілої
На могилу підсніжники принеси.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513868
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.07.2014
Він був не таким як усі. Щось таке в його очах видавало на зовні безмежну силу любові, ніжності та турботи. Чорне волосся, брови, довгі вії та щетина на підборідді. Я була йому майже до плеч, тому, щоб поцілувати – ставала навшпиньки, а він нагинався до мене і обіймав.
- Коли ти зрозумів, що я подобаюсь тобі?
- Знаєш, в тебе гарні очі. І, коли ти вчора визирнула з вікна і поглянула на мене – я не знав куди бігти.
Він казав, що поцілунки в перший чи другий день знайомства – це нормально, а я боялася,
що він зникне й тому обривала листочки з кущів і розкидала їх по дорозі. Він бачив, що я нервую. Він і сам нервував через мої смс-ки, що я надсилала годину тому. Казав, що я перша така – цікава.
- То тебе не буде в понеділок на роботі?
- Ще не знаю. Ти, головне, кекси печи, мені на день народження.
Він цілував мене ніжно, що аж мурашки по шкірі й для мене – таке відчуття було першим.
Коли я побачила його – сяйнула думка, що це «моє», але щось недосяжне із далекої галактики. А він он який, хитрий.
На прощання не було ні поцілунків й обнімань. Ми потиснули один одному руку і розійшлись в різні сторони.
Тепер я знаю, що моя душа належить лиш Олександру.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512377
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.07.2014
Розкажи мені, як ти мене любиш,
Як торкаєшся поглядом до моїх очей.
Рокажи, що без мене не можеш
І не знаєш ніяких поганих речей.
Розкажи, як літаєш, коли я є поряд.
І як віриш мені - у бездонні слова,
Що не віриш як погане усе ще говорять
І завжди шепочеш, що я лиш твоя.
Мені так важливо, що ти відчуваєш.
Для мене й про мене, які пишеш пісні?
Багато чого про нас ще не знаєш,
А я про нас мрію лиш у вві сні.
Не те, щоб не разом й не те, щоб окремо.
Просто не зараз і так як завжди.
Ми все ще маленькі - не близько живемо,
Та в серці назавжди й не прийдуть холоди.
[i]
P.S. присвячується Завацькому Михайлу[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510775
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.07.2014
Молитися на небо вічним сном
й триматися за руки без відносин -
це як прощення просити за любов,
що нам за плечі безпощадно трусить.
І серед вітру бачити дощі
нам не відмовить жожна заборона,
коли в деревах загудуть хрущі -
ти станеш просто, як звичайна забобона.
Гарячі очі кольору води
мене чіпляють дивлячись у душу.
Й татуювання на зап'ясточку руки
Мені шепоче, що любити тебе мушу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506096
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.06.2014
І весь цей час є нерухомість.
І ми у ньому є столи.
То ми потрібні в інтер’єрі,
То не потрібні – на смітник.
І всі ці люди – випадковість.
Я їх не знаю, як і ти.
Ми наче рибки у вольєрі:
Не можемо втекти.
Тобі, мій друже, що потрібно?
Любов? Чи дружба? Обери.
Я, знаєш, вже давно байдужа
До витівок твоїх. Налий води.
Інколи потрібна лиш підтримка.
А що я маю, розкажи?
«Не дзвони», «Не цілуй»…
Тебе такого любить тільки ненька.
І небо небом поневолене.
Чого? Бо одне. Єдине. Ціле.
А я поневолилась весною.
Бо ти є я. Я є тобою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503050
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.06.2014
Звільнившись від буденних турбот, мені закортіло побувати у дворі тієї багатоповерхівки, де я колись виросла. Скільки разів доводилось там проходити, стільки я й дивувалась тому, як же ж все змінилось. Ось і тепер.
Я зайшла у засліплене сонцем подвір’я, де гралися діти й відпочивали їх батьки. Сідати під розжарене сонце мені не хотілось, тому я вирішила присісти біля свого колишнього під’їзду. За п’ять років там давно зробили зручну лаву. З будинку то виходили то заходили люди й кидали на мене дивні, інколи, байдужі погляди. Зізнатись чесно мені було доволі сумно сидіти й просто дивитись на перехожих. Дедалі цікавіше, коли говориш по телефону і тоді, уже можна дивитись то в одну сторону то в іншу. Якось так повелось, що людина, яка просто сидить і обертається то туди то сюди – дуже дивна і чого вона взагалі тут сидить?! Тому, щоб не провокувати жильців, а зокрема молодих матусь та їх дітей на допитливість я набрала номер свого друга Валентина. Навіть коли дуже зайнятий – він все одно знайде час для мене. Говорили ми з ним приблизно хвилин сорок, а може й трошки менше. Я мала змогу дізнатись де купити бадмінтон, що краще техніку брати в розстрочку, а не в кредит і т.д.
Після закінчення розмови я чекала телефонного дзвінка від ще однієї людини. Сидячи на лаві я відверто змерзла, адже була одягнута досить легко, а вітер він такий – йому все одно: хочеш грітись, дівчинко – марш під сонце! І я була уже надумала таки піти, ринути у спеку, проте повз мене пройшла бабця. Я аж оторопіла від не очікування. Вона йшла помаленьку, перебираючи ніжками у таких ніби домашніх тапках, у колготках, що вже були досить старими. Була на ній хустинка білого кольору з квіточками, біла тепла кофта, а з під неї визирало домашнє фіолетове платтячко. В руках, як завше у всіх бабусь, був пакет, старезний – старезний і ще щось яскраве. Проходячи вона подивилась на мене:
- Тобі не холодно? Сидиш тут руки і ноги голі.
Так, мені було холодно, але враз після її погляду я зігрілась.
- Ні, не холодно. – з посмішкою відповіла.
Бабця пройшла невеличке коло біля під’їзду та підійшла до мене простягаючи те яскраве, що тримала в руці.
- Прочитай мені, доню, бо не бачу.
- Так, що тут у нас?...
Великими буквами на яскравому папері написано «Запрошення», а знизу «Запрошуємо вас 14.06.14р. завітати до нашого банку на ДЕНЬ ВІДКРИТИХ ДВЕРЕЙ» - далі я вже не читала.
- Там реклама банку.
- Що? Не чую… - нахиляється до мене бабця.
- Реклама банку! Кажуть ДЕНЬ ВІДКРИТИХ ДВЕРЕЙ у них…
- А, то я викину це. – забирає у мене папірець й продовжує стояти поряд. – Знаєш, оце дивилась телевізор і там говорив… Ну той… Що в Росії головний…Як його? Забула…
- Путін?
- Так, казав, що за все треба і воду і опалення і цей… Як його? Забула знов, ти бач. Ну той, що ще плиту вмикаєш…
- Газ?
- Ну…Ай, забула… - махнула рукою старенька.
- То ви сідайте поряд. Не стійте.
Дві – три хвилини ми сиділи мовчки. Вона поправила свою хустинку з якої було видно сиве волосся. Її лице було в зморшках, а руки помиршавіли. Я хотіла запитати як її звуть, але вона раптом заговорила:
- Раніше, в нас нічого не було… Ні ліків, ні хліба… Я пам’ятаю, як колись ми малі… Нас людей шестеро: три дівчини і три хлопця. Сиділи дома і чули по радіо «Внимание. Говорит Москва. На нас напали немцы». Як ми тоді полякались всі, ой! – хлопнула руками. – Але був день і ми пішли в ліс, по гриби. Збираєм, а там німці йдуть навпроти. Ну думаєм, точно розстріляють. Вони підійшли, подивились, що то гриби і пішли. А ми як покидаєм відра, як почали тікати, то побігли аж до річки. Там лодка була, така велика-велика, то ми в неї сіли і попливли. Як бачимо з іншого берега люди в воєнній формі та й давай нас зупиняти. Почали питати звідки ми, чого пливемо, а один хлопець, старший, казав, що ми партизанів шукали, що в партизани хочемо. То нам тоді видали форму і ми там пробули три роки…
- Скільки вам було років?
- По 15 -16. Малі були... – і після цих слів одразу замовкла. Дивилась кудись. Куди?
Потім знову розповідала, говорила, що добували корись із земної кори такі ліки, що все лікували. Потрібно було тільки взяти шматочок, розпарити на воді й намазати там, де болить – одразу виліковувався. І привозили їй тоді з Санкт-Петербургу колись, а зараз, каже, все з мілку й немає нічого натурального: і сир і ковбаса і хліб – ніщо не натуральне. Й знаєте, я з нею погоджуюсь.
- Я була мала, то знаю, як в голодомор було… Історія є, як хлопчик підслухав розмову батьків. Казали вони, що м’яса від молодшого сина вже не лишилось, кажуть, треба середнього вбити вночі. То старший як почув – побіг шукати брата, а як найшов взяв за руку і на вокзал. Там сіли в потяг…Це ще добре, що не зловили, та й поїхали в місто. Там їм роботу дали. Так і вижили… - розповіла.
«Отже, народилась вона десь 1926 року. І зараз їй 88?» - подумала я.
Розповіла мені старенька і яка в неї квартира хороша, яка дочка, про внучку, яка померла в 30 років і про правнука, який був інвалідом і про племінницю двоюрідну, що пила безпробудно й відсиділа 6 років за вбивство й мало стареньку не задушила, про внуків Ігора та сина Андрія, про дочку Люду, про пенсію, про жителів інших будівель, про трагічні історії багатодітних та одиноких мам і здається, я б дізналась більше, та мої думки наздогнав телефонний дзвінок.
Бабця й не побачила напевно, що я розмовляю по телефону – розповідала й розповідала, проте я чула все, що вона говорить.
- А я себе бачила два рази по телевізору, - говорила старенька. – Я тоді ще молода була, гарна, повненька. Працювала на трикотажному заводі. І був там один журналіст. Одного разу прийшов він і каже: «Маша, иди сюда. Екатерина и ты тоже. Еще две девочки идите тоже ко мне.» Покликав, а ми молоді, мені тоді тридцять років було, сміємось до нього, а він фотографує нас і пише: «Они смеются потому, что завтра у них праздник – 8 марта». Наступного дня в продажі вийшла та газета в яку він подавав ці матеріали. Відкриваю, а там (сплеснула в долоні) наше фото на великій сторінці, а внизу текст. Таке гарне фото! – замовкла дивлячись в нікуди. – А наступного дня він приніс це фото роздруковане. Усім дівчатам роздав за гроші, а мені безкоштовно, бо любив: «Я всем де вушкам за 20 копеек отдаю, а Маше – бессплатно». А другий раз забрав він нас, тих же дівчат на виборчу дільницю. Дав нам плаття гарні і сказав на сцену йти співати і танцювати, то ми так вже співали, так танцювали, що чуть не попадали. Зарплату дали нам. О, а ще телекамери знімали. То він все про мене казав, все мене показував. І вже три дні пройшло, а вони все крутили то відео. Я вже й навіть не дивилась.
Тепер я зрозуміла, що її звати Марія. І говорила вона ще багато. Розповідала про різні передачі, про історії з життя. Розповідала так, що і вона і я плакали разом. Вона від тих трагічних історій, що згадувала, а я від того, що не можу бачити, як плачуть старенькі.
Дивовижна жінка. Й без зубів зовсім. Старенька. І чоловік її, Василій Іванович (Слава йому небесна). Про нього зі сльозами на очах розповідала дуже тепло. Підполковником був. Він був старшим ніж вона, але й у старості, коли вона вже не може ходити – він займався спортом. Говорив: «Маша, делай зарядку даже дома. Для ног это всегда полезно». Казала, що він о восьмій ранку прокидався та ішов на вулицю займатись, а одного разу не прокинувся на дзвінок будильника. Вона спочатку й не збагнула, говорила до нього доки він лежав. А потім вже аж побачила, що Василій Іванович не говорить. Визвала онуків та швидку. Уже пізніше констатували смерть – у лікарні. Вона говорила чоловікові, щоб не купував грибні закрутки із магазину, говорила, щоб не їв навіть те, що приніс. Але він махнув рукою й сказав, що Марія нічого не тямить у грибах. З’їв той роковий, останній гриб в банці. І все. І згас.
Хоронили його з оркестром. І кожного року на 9 травня везуть йому величезні букети квітів на могилу.
- Вибачте, але я вже повинна йти.
- Добре, а чого ж ти тут сиділа, доню? Відпочивала чи шо?
- Так, чекала друга.
- Доню, а ти тут живеш?
- Ні, не тут.
- А де?
- Далеко – далеко звідси.
- Не розказуй тут нікому, що я розповідала.
- Не розкажу.
- Я загадала! То газ! То цей, з Росії, казав, щоб ми в Росію все платили, бо це все з Росії. Представляєш? – махнула рукою.
- Так, але ми не будемо. Дякую Вам.
- Та тобі дякую. – поцілувала мене в щоку.
І я пішла. І навіть не оберталася. Чому? Зате я знаю, в якому домі вона живе і в якій квартирі. Потрібно буде надіслати їй листівку. Зізнаюсь, дві з половиною години пройшли не даремно. Люди повинні відкриватися один одному, навіть ось так – не знайомим. Це прекрасно.
Дякую, Маріє.
26. 05. 2014р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501579
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.05.2014
Добрий вечір, тобі, мій коханий. Знаєш, пишу це вночі, щоб ніхто це не бачив й не здогадався, що я закохана і – пишу. Мої вуха заклякли в очікуванні твого голосу й губи посохли, наче після поцілунку із холодом вже потріскались. Коханий мій, знаєш, я втратила розум від іспитів, що дарує мені життя. Тому найбільшим бажанням є погуляти у невагомості із тобою.
Я люблю барви вечірнього неба, проте, ще ранкового, адже воно нагадує твої очі. Зазвичай на сніданок я п’ю розчинну каву із бутербродами або грію тепле, ні, гаряче молоко і кидаю туди три ложки цукру. Солодко.
А двері до мого будинку й досі відкриті. Я не зачиняю їх, бо чекаю на тебе. І стіни ще в твоїх малюнках. Так, я не переклеюватиму шпалери, не змиватиму те, що ти так старанно виводив пензлем чи балончиком з фарбою. А пам’ятаєш наше фото з альбому, що ти носив із собою в куртці? Я знайшла його захованим біля вазону, там на веранді, серед сантиметрового пилу та сміття. Ні, мені не лінь і я це все приберу, та не зараз… Не сьогодні.
Тиждень тому я їхала на велосипеді. Впала та розбила коліна, але не плакала. Знаєш чому не плакала? Бо сльози вже зникли і дівчина, як на мене, ніколи не повинна плакати. Можливо тільки від щастя й усе.
Коритися небу, як корилася тобі вранці, вдень і вночі – буду.
Я люблю тебе, знаєш. Тому на зап’ясті викарбуване твоє ім’я.
Ой, тихо. Здається у мої вікна знову стукає ніч. Добраніч, коханий.
Твоя В.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497693
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.05.2014
Мені потрібна вічність,
Щоб насититись тобою.
Тут все одноманітність,
Коли ти не зі мною.
Я тебе кохаю щиро.
І відверто заявляю,
Ти для мене усе небо!
Тільки це я відчуваю…
Пробач мене за недалекий
Написаний сьогодні вірш,
Що з серця йде такий відвертий
І все для тебе лиш.
Колись, можливо, й ти напишеш
Про мене свою віршовану любов.
Й ніколи більше не залишиш,
Бо будеш тільки поряд, знов…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491395
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.04.2014
22. 01. 2014 року.
в пам'ять загиблим на майдані. Слава Україні! Героям Слава!
Нема прощення тим,
Хто вбив людину
І без совісті у церкву
Молитися прийшов.
У День соборності країни
Пролилася перша кров
Й на тлі моєї України
Помічена ножем любов.
Приберіть негайно оцю владу,
Що б’є своїх людей.
Розстріляйте цього гада,
Що вбив молодих дітей.
Дітей батьків, які плекали
Щасливу їм і безтурботну долю,
Але не смерті. Ні, не смерті!
А нації потрібну волю…
І просячи прощення в мами
З телеканалів, телефонів і листів
Беруть каміння, палки в руки,
Аби врятувати декілька життів.
Пробачить мама, звісно.
Пробачить аби тільки не помер.
Пробачить обіймаючи твоє щось тісно.
Пробачить молячись за тебе від тепер.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=474365
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.01.2014
Я є однією з тих небагатьох, хто ховається поміж людей, й іноді з’являється за самотніми столиками у кафетеріях. Ніколи не думала, що пити чай із трьома ложками цукру, спостерігаючи за тими, хто мене явно не бачить – солодко й гірко водночас. Це трапляється раз на тиждень, коли я – занадто пунктуальна, і приходжу раніше за годину або за дві. «Усі люди різні» - говорю я постійно, приходячи додому пізно ввечері.
Останнього вівторка за столиком навпроти сиділи він і вона. Про щось буйно балакали – він кричав, а вона, опустивши голову, слухала і просила тихіше. Потім видихнув, взяв свою куртку й рушив на вулицю. Дівчина, посидівши трохи, зібралась й, кинувши оком на холодний чай і солодкі булочки, залишивши ключі на столі, пішла.
Мені здалось, вона любила його, і її карі очі дуже хотіли плакати. Через десять хвилин чоловік повернувся, захеканий. Видно біг. Постояв перед столиком трохи, а потім вирішив допити чай і доїсти булочки. Заховав ключі і, заплативши, пішов - видно востаннє, щоб знову не повернутися сюди, де вони розійшлись.
І завжди зустрічаються безліч цікавих людей. У кожного з них своя історія, частинку з яких я маю змогу спостерігати, але ніхто ніколи не знатиме, де саме вони закінчуються й чим.
Цікаво, він забрав ключі, щоб повернути їй?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473412
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.01.2014
Ніколи не кажи життю прощавай,
А особливо цінуй кохання.
Щирі почуття заведуть тебе в рай
І не підпустять страждання.
Єдина хвилина – цілунок
У твоїй руці випадковість
І сподівання.
Я люблю тебе, знаєш,
Це моє відверте зізнання.
Й коли очі заплющиш
Застрягаючи в сон,
Я ніжнесенько так поцілую.
Ти прокинешся похапцем
І в унісон
Відчуєш, як я танцюю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472804
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2014
Не обирай людей просто так.
Вони не іграшки і не карти.
Ти не пограєшся і з віком не викинеш.
Вони залишаються. В серцях залишаються.
Не обирай людей просто так.
Час пробігає. Це все не жарти.
Ти не забудеш - з голови їх не викреслиш.
Вони залишаються. В душі відбиваються.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=467496
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.12.2013
Ідучи по вулиці, де поряд лише багатоповерхівки і сніг – не звертай у провулки, щоб не узяти на себе гріх вбивства. Курити сигарети – це просто, як два плюс два, а що далі? Стояти за рогом, аби не зустріти проблему, що в’їсться у шкіру? Чи зняти увесь одяг і бігти у темряву, потім навпомацки шукати виходу і врешті решт зрозуміти, що його нема? У цьому й полягає сутність безвиході, коли сидиш у порожній кімнаті, коли холодно, коли ти – у в’язниці.
«Головне не те, вб’єш ти чи ні, а те – чи зможеш вистрілити» - останнє, що встигла промовити перед пострілом. Він не мучився довго. Вмер одразу. Звідки узялись усі ці міліціянти? Добре, що усі докази одразу були проти мене. Я переживу ще одну ніч, день, тиждень, рік, життя… Так, ним можна пожертвувати, адже, кому воно потрібне? Мені? Ні.
П’ять років ув’язнення. П’ять безкінечних тисячоліть. Повністю занедбана зовнішність. Шкода, але тепер вона притаманна мені.
Він не мучився довго. Вмер одразу. Єдине, що пам’ятаю – це наляканий погляд. Ніколи не потрібно псувати мені настрій або ж просто дразнити мої нерви, яких й так немає. Він поплатився. У моєму серці нема каяття, так, це є безчесно, безсовісно, аморально й гнітюче… Зігнати злість на безневинному, наївному хлопцеві було недоречно й по дурному, але, що зробиш – таке життя. І я навіть не знаю де його поховали…
Час невпинно рухається вперед. Місто змінилось. Люди стали іншими, а я, напевно, ніколи уже не буду кращою. Єдине, що мені залишається – це поїхати кудись у пошуках нового життя, нового вбивства. Тут, вдома, я не знаходжу більше таких людей як він. Шкода.
Шукати у пристрасті зорі, що заховались в тумані ночі – це романтично, коли ти десь у полі. Стоїш. Потім з криком розганяєшся – біжиш і прямісінько в ліс, поміж дерев до прірви. Уже хочеш упасти, але зупиняєшся – будеш жити.
Сни, як і думки, мають звичку матеріалізуватися й поглинати тебе до самих кісток. Мурахи пробігають по тілу. Холодно? Ні, я давно уже не відчуваю такого. Є лише нестримне бажання крові.
Вовк? Скоріш вовчиця, що втратила своє немовля, свою любов, щастя, надію й життя.
Нестримне й нестерпне це бажання свіжої крові. Потреба у важкому диханні жертви, її конвульсії, крику від болі й наляканих, уже до останнього, очах.
Метрополітен був порожній. Скрізь порожні пляшки, сміття й десь там, біля східців, спить бомж. Добре, що з колишнього життя залишились добрі знайомі, що дістали для мене довгоочікуваний револьвер. Так, немає нічого краще ніж знати, що твоя сила знаходиться у твоїх руках.
Дивний мужчина був напідпитку. Виглядав приблизно до років сорока. Засмальцьована рубаха, старі протерті джинси й кеди. Дивний вигляд, але що тільки не побачиш вночі у цьому великому Києві.
Він йшов впевнено, хоч його ноги відверто пручалися. Виглядало доволі смішно. Я слідкувала за ним доти, доки він не присів на холодну підлогу метрополітену.
- Цигарку маєш?- запитала.
- Що? Яку цигарку? А, так – так – так… - він розгублено й сонно пробурмотів, а потім незграбно поліз до кишені й дістав уже понівечену пачку цигарок.
- Дякую. Що святкуєш? Додому не збираєшся?
- Святкую я, дорогенька, розлучення… - з посмішкою сказав, - мене дружина покинула.
- А ти видно не радий, так?
- Чому ж? Радий, просто… Шкода її, нещасну. Вона ж без мене… - махнув рукою.
- Що без тебе? Не знайде іншого чоловіка? Чи буде шкодувати, що покинула тебе?
- Ні, знайде… Вона ж у мене така гарна – гарна… була.
- А ти її кохаєш?
- Так, кохав… Точно пам’ятаю, що кохав.
- І? Ти не хочеш її повернути?
- Я й не намагався… Вона завжди все вирішувала…
- Можливо ви б і не розлучились, якби ти вирішив цю справу і наважився її залишити, а?
- Ти будеш мене вчити?! Пішла з відси!
- Ти сам винен у своєму горі.
Він підірвався з місця й ударив мене по лиці. Я впала.
- Ти, хвойдо, думаєш, що розумна?! Та що ти знаєш про мене?! – уже був розвернувся й попрямував до виходу. Мені знадобилась хвилина, щоб прицілитись йому у потилицю. Адже не важливо вб’єш ти чи ні, важливо – чи вистрілиш ти. І я вистрілила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=457623
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.10.2013
Ти не спиш. Ти думаєш.
Здавалося б усе так просто,
Елементарно,
Але дивні кігті ночі
Чіпляють твоє незадоволення.
Тобі боляче, але ти – є.
І не важливо, що у тебе
Двійка з англійської
І доведеться її перездавати,
Що у тебе в університеті
Стільки заліків, що можна
Три дні не лягати спати.
Проте, ти любиш його.
Або ж ти просто так думаєш.
Він хоче завести з тобою
Домашню тваринку.
Кота напевно.
Але ви просто пара,
Яка загубилася у просторі
Двох місяців осені.
Він просто диво,
Що несе у своїх очах небо,
А ти тонеш у ньому, бо
Найбільш за усе любиш небо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456457
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.10.2013
Вечір був наповнений мокрим листям. Впереміш з болотом воно наповнювало її думки. Дівчина у чорному жакеті здавалась занадто безжурною, щоб плакати й занадто змученою, щоб радіти. Їй довелось докурити ще одну цигарку – третю за день. Відверто кістляві плечі накрились сірим пальто – змерзла.
Доля безжальна, але справедлива. Кожен із нас завинив. Хтось платить за скоєні гріхи, а хтось із слабкого цуценяти перетворюється на хижого вовка, що прагне крові. От і Дарина – вовк. Точніше вовчиця, що втратила своє немовля, свою любов, щастя, надію й життя.
Він убив її матір. Він убив її брата й маленьку сестру. Трьома пострілами завершив безтурботне, щасливе, сповнене радості життя. Перетворив усе на звичайне існування. У той злощасний день він залишив її живу й, напевно по дурості, жбурнув у кущі пістолет. Вона ж підібрала й тепер чекає. Кожного дня у голові виникають картинки як саме вона це зробить. Один постріл і все скінчилось.
- Тобі немає де жити? – почулось з-за спини. Дарина обернулась й побачила хлопця у червоній в’язаній шапці. Він підійшов ближче й простягнув руку. – Я Вадим. Уже давно за тобою спостерігаю. Ти тут кожного вечора. У тебе проблеми?
- Стежиш? І наскільки давно? Дивно, що тобі вистачило сміливості підійти до мене, адже я доволі сумнівна особистість. Жодна нормальна людина не воліла б знаходитись там, де вбили її життя.
- Що? Про що ти? Ні, я не стежив. Я просто…
- Що просто? Йди куди йшов. Не дратуй мене. – в темноті промайнула запальничка. Дарина закурила ще одну цигарку.
- Ну й дурепа ти. Я знаю твою історію. Про це усі знають. Стільки шуму тоді було. Я спочатку не вірив, що це ти, але з рештою… Я просто хотів допомогти тобі!
- Допомогти? – вона видихнула й підійшла до нього.
- Ну… - розгубився хлопець.
- Тоді вбий мене. – прошепотіла йому в вухо.
- Що? Я не збираюсь нікого вбивати! – відсахнувся.
Вона поклала пістолет перед ним й відійшла на декілька кроків.
- Сцикло. – нагло промовила Дарина з метою обурити юнака. Вадим довго не вагався, адже не любив таких сміливих дівчат. Йому хотілось налякати її, тому й схопив з землі зброю. Він протягнув руку, ніби прицілювався.
- Ну і? Чекаєш від моря погоди? Стріляй вже. Потім витреш пістолет носовичком й покладеш біля мене. Типу самогубство буде. Ну? Довго я ще маю чекати? Злякався? Ха – ха! Ти боїшся… Маленький хлопчик злякався! – глузливо знущалась вона.
Вадим спітнів і уже був хотів опустити пістолет, коли Дарина підійшла, вихопивши з рук зброю – обняла за шию й прицілилась йому в голову.
Вдох й почулось маленьке клацання. Це був вистріл. Він був наляканий, а вона з легенькою посмішкою прошепотіла: «Головне не те, вб’єш ти чи ні, а головне – чи вистрілиш ти?»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=454851
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.10.2013
(Недовірш і недопроза. Просто думки.)
Ти думаєш картини не мають голосу?
Тоді ти просто не бачив справжніх.
Справжні картини кричать.
Завжди.
Й шепочуть.
А почути їх можна серцем.
Або ж просто очима.
Так, їхній голос швидше відіб’ється в очах
Ніж відізветься в серці.
Бо до серця тяжкий і тернистий шлях,
А у погляді душа в емоціях б’ється.
Справжні картини - це відлік часу,
Що заворожує подорожніх.
І у душах ставлять справжню печать.
Назавжди.
Навмисне не плачуть.
І у зговорі не будуть з митцем.
Насправді художник – просто хлопчина,
Що малює картини у темних ночах
І перебуває у неіснуючій пастці.
З якої не вилетить він немов птах.
Він колись з полотном в єдине зіллється.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452847
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.10.2013
Комендант заснув на посту серця.
І нишком проникли туди всі страхи.
Залишається лиш закрити ті дверця,
Що є виходом на всесвітні дахи.
І ніхто не дізнається, що ти сховалась
Від принизливих поглядів тих людей,
Що бачили вчора, як ти озиралась,
Коли він йшов поряд знайомих алей.
Відблиском щастя будуть лиш очі,
Що посміхаються постійно тобі.
І ти згадаєш час тої ночі,
Коли він вштрикнув у тебе ножі.
Не буде образи і відчаю навіть,
А лише вдячність за ті ночі і дні,
Адже життям щастя лиш править
І все погане залишилось в сні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=448178
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.09.2013
Найчастіше вмирають закохані.
Йдуть не коханими у інші світи.
Тут із земними вони є непрохані.
Завжди усім заважають іти.
Іноді кличуть на поміч лихі,
Щоб летіли до краю світу.
І мчаться стежинами ті,
Щоб донести хоч крихту цвіту.
А кому потрібне кохання,
Коли в очах немає вогню?
І усі ці щирі зізнання
Перетворюються у змію.
Жалить болючим укусом
Залишаючи слід на віки.
Зникне усе землетрусом
І плетіть невмирущі вінки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=447050
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.09.2013
Я гратиму для тебе щодня.
Писатиму про радощі лист
І на подвір’ї розкидатиму листя.
Вирушатиму в мрії з тобою.
Цілуватиму в щоку
І зливатимусь із травою.
Обійматиму тепло.
Укриватиму ковдрою
І відганятиму зло.
Робитиму все що завгодно.
Тихенько сміятимусь
І для тебе у прірву зірвусь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446580
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.08.2013
І руки замазані у чорнила.
І серце не припиняє биття.
З тобою розправляю я крила
І біля тебе проживу я життя.
Коричневі очі виливаються в сірі.
Небо червоним потроху стає.
І ми йдемо поряд, як закохані звірі,
Що знають напевно – ти точно моє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446573
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.08.2013
«Вічність ховається у краплях прозорої води» - Ярослав часто згадував ці слова, які вона промовила у той похмурий день. Йому так подобались її діловита манера розводити руками і вказувати на його помилки. Зараз же він сидить у занедбаному батьківському будинку за містом і згадує, як колись, п’ять років тому, вона голосно сміялася і закривала йому очі долонями, а він цілував її руки, чоло і губи…
Гуркіт машин за вікном заповнювали увесь простір кімнати. Дівчина у рожевому светрі сиділа на підлозі й розглядала блискітки на шпалерах. Сонце сідало. Його сонні промені пробивались крізь шибку вікна і легко, мов пір’я, падало на стіну. «Коли вже я її домалюю?» - запитувала сама себе Валерія, кидаючи короткі погляди на недописану картину. Ще один день закінчився. Ще одна ніч попереду. Вона нарахувала уже тисячі ночей і днів без нього, але не плакала – просто жила.
Кожного дня він писав листи до друга, що жив у іншому місті. Вночі підробляв таксистом. Ярослав складав гроші на поїздку за кордон. Чомусь йому завжди здавалось, що тільки там він знайде спасіння від самотності. Адже там його ніхто не чекає, ніхто не знає. Стільки можливостей попереду, стільки нових знайомств, можливо нове кохання?
Раніше у неї було коротке біляве волосся, а зараз вона стала палкою брюнеткою. Її стиль обмежувався декількома джинсами і належних до них майками та кросівками. Якби хтось із знайомих побачив це дівча на вулиці, то ніколи б не впізнав. Адже тоді вона була молода студентка у діловому вигляді, в окулярах, а зараз що? Їй уже 25, а вона ще й досі не заміжня і виглядає, як сімнадцятирічна.
Він зібрав речі у валізу. Їх вийшло не багато. Продав усе, що тільки мав із нажитого за життя і поїхав у аеропорт. Дорогою його серце калатало, як навіжене. Ярослав не знав, що з ним. Йому уже було хотілось звернутись до лікаря, але передумав. Через декілька годин його літак приземлився. Ніч і свіже повітря – це перше, що вдарило у його свідомість.
Валерія вибігла з під’їзду у пошуках натхнення. Вона брела темними вуличками і потроху прийшла до пляжу. Шум океану подобався їй. Дівчина сіла на холодний пісок і почала вдивлятися у хвилі неспокійної, живої стихії.
Зловивши таксі, Ярослав попросив привезти його у найгарніше місце, де можна помилуватись краєвидом і залишитись на одинці із думками. Таксист виявився дуже привітним і зрозумівши своє завдання повіз Ярослава на пляж.
Вона почула чиїсь кроки за спиною. Обережно розвернулась і побачила, що неподалік від неї на піску вмостився якийсь чоловік. З вигляду йому уже було далеко за 35. Дівчина помахала рукою йому і у відповідь почула врівноважене «Доброї ночі, пані.» Їй здалось, що вона його знає – голос виявився дуже знайомим, але вона не надала цьому значення.
- Що Ви робите так пізно тут на пляжі? Молодій дівчині не гоже прогулюватись нічним містом одній – це небезпечно. – сказав їй голос мужчини, що сидів уже біля неї.
- Я нічого не боюсь. Я звикла. Ви не тутешній? – глянула на нього Валерія, але не змогла роздивитись обличчя.
- Так, сьогодні приїхав. Вирішив змінити життя…
- Колись я також приїхала сюди із цією ж метою.
- І як? Вдалось?
- Так, але я не в захваті. Хоча, я ні про що не шкодую. Ще декілька тисяч днів та ночей і я буду спокійна.
- Тобто? Я не розумію… Ви ж не можете рахувати постійно дні і ночі – це наче вічність… Це важко.
- Знаєте, вічність ховається у краплях прозорої води. – вона піднялась і пішла геть.
Ярослав посидів хвилин зо дві, а коли обернувся дівчини уже ніде не було. Наступні кілька днів він не міг спати. Невже вона? Не схожа, але ці слова…
Потім кожного вечора він приходив на пляж і чекав на неї, але дівчина не з'являлась. Через місяць він уже змирився з усім і вирішив займатись звичною справою – підробляти в таксі.
Однієї ночі йому надійшов виклик і він відправився за вказаною адресою. Будинок був десятиповерховим. Ярославу здавалось, що у тих квартирах живуть лише люди з великим достатком. Буквально через хвилину з відти вибігла дівчина. Він упізнав її – це була вона. Невже вона живе тут? Хто вона?
Після тієї ночі Валерія закінчила свою картину. Її думки були вільні й тому, вирішила поїхати туди, звідки п’ять років назад тікала не звертаючи ні на що. Купила білет на літак і уже наступної ночі вона повинна була вилітати.
Біля дому її чекало викликане нею таксі. Наближаючись до нього, вона побачила водія і оторопіла – Ярослав. Він вийшов з машини і вони стояли декілька хвилин мовчки дивившись одне на одного.
- Ти змінилась.
- А ти постарів.
- Зайдемо вип’ємо чаю?
- Ходімо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=444584
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.08.2013
Люблю того безмежно,
Кого любить не можна.
І я необережно
Не хочу віддаватись почуттям,
Доки живу спокійним я життям.
Нехай пробачить мене серце.
Нехай пробачить душенька моя,
Але з тобою бути я не можу,
Бо не твоя принцеса. Не твоя.
Тобі ж потрібна інша.
Не я – дитина. Ох, не я.
Забудь ці дні недовгі,
Коли ми разом – ти і я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=436967
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.07.2013
Тихий, оповитий сірою буденністю вечір. Вона гуляє пляжем, не помічаючи нікого й не чуючи жодного звуку. Зупиняється.
Вона прокинулась раптово. Довго не могла піднятися з ліжка. У другій половині дня почистила зуби, розчесалась, одяглась по домашньому і взялась смажити яєчню.
Годинник невпинно прямував уперед показуючи їй 17-ту годину вечора. Місяць тому вона посварилась із своєю найкращою та єдиною подругою. Дивно, але уже стільки днів вони не розмовляли. Їй хотілось подзвонити, але власна гордість не дозволяла зробити цього. Чому вона повинна дзвонити першою? Адже це означало б, що Катя, все ж таки, була права. Кожного дня вона мучила себе думкою, що винна. Дні без найкращої подруги були жахливі. Відчуття провини не давало їй спати спокійно. Та жахлива сварка, яка вийшла випадково згадувалась їй постійно: Катя зустрічалась з хлопцем, а він через рік відносин покинув її. Каті було дуже важко і вона попросила дівчину поговорити з колишнім. Та довго відмовлялась, але згодом погодилась. Того дня вона зустрілась із ним в парку. Катя дивилась на них здалеку і побачила, як хлопець почав приставати до дівчини. Він поцілував її. Вона ледве вирвалась, але коли прибігла до Каті, то тієї уже не було. Через декілька хвилин Катя зателефонувала і сказала, що більше ніколи не хоче бачити подруги, що та зрадила її.
Може все ж таки подзвонити їй? Все ж таки наважилась та набрала давно знайомий номер:
- Алло, Катя, приїздиш сьогодні до мене? Так, звісно! Угу… І твоє улюблене печиво. Чекаю.
Одразу після розмови натрапила поглядом на спільне фото з подругою. Посміхнулась. Вона вибачила мене. Що може бути краще? Хм… Швидко погодилась приїхати – це добре.
Чайник вже давно закипів. Зазвичай Катя ніколи не запізнювалась. Поглянула на годинник – 19.30. Телефон подруги був вимкнений.
Рівно о 21-й годині пролунав мобільний – це була мама Каті. Заплаканим голосом дівчина взнала, що подругу збив автомобіль. Слухавка випала у неї з рук видаючи лише гудки. Як так вийшло? Чому? Вона металась із однієї кімнати в іншу. Спільна фотографія. Каті більше немає?! Сльози.
Вода була досить спокійною. Вітер ледве – ледве торкався її волосся. У пам’яті витали картини з дитинства, коли вони, малі, бігали тут босі, грали в доганяли… Майже завжди вона були разом, як сестри. Іноді люди так і вважали їх сестрами – двійнятами: майже завжди однаковий одяг, однакова музика, захоплення і т.д. Вони були дуже схожими… Видихнула. Дістала із сумочки спільну фотокартку. Ще раз поглянула. Поцілувала і пустила на воду. Нехай пливе…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=435135
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.07.2013
«Твій несмак компенсується вродою…» - сказала вона мені, легенько закурюючи цигарку. Я довго згадував її обличчя, як воно виглядало? Не пам’ятаю. Єдине лиш, що вкарбувалось мені у пам'ять, так це те, що вона була не такою як всі. Тобто, можливо й такою, але все ж таки…
У той день я багато пив. Мене носило вулицями, по калюжах та запилених будинках, що уже давно доживали свої останні роки. Тоді я зовсім не знав, що зустрінусь із жінкою, яка закохає мене в себе, змусить пошкодувати, що жив без неї усі ці роки. Жахливе почуття провини. Чомусь(?). Навіть не знаю, де тепер її шукати? А тоді, надвечір, я сидів у кафе, що знайшло собі милий прихисток за рогом від обласної бібліотеки. Сонце уже сідало і небо прийняло помаранчево – рожевий колір. І тут, зовсім випадково, вона вийшла з будинку навпроти. Красива, як жовте, доспіле колосся пшениці в полі, як легкий освіжаючий дощ у жарку погоду. Вона була наче вітер – легка і невимушена, справжня.
Мене підхопило і у заціпенінні я побіг за нею. Ледве наздогнавши її, впав на коліна і винувато поглянув їй в очі. Вона – жінка мого життя, поглянула на мене і з усмішкою дістаючи з сумочки пачку цигарок, терпко промовила: «Твій несмак компенсується вродою…».
Після цих слів вона пішла. Я кожен день чекав на неї біля того будинку з букетом квітів і без них. Я чекав. Ні, я очікував на неї, але її не було. Опитував людей у кафе й у домі, але ніхто не знав хто вона.
Завтра – рівно двадцять років, як я побачив її. Завтра я знову піду туди в надії, що вона так само легко й граціозно вийде з будинку і скаже мені: «Твій несмак компенсується вродою…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=434683
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.07.2013
Немає нічого краще
Ніж стукіт дощу
По вікнах і шибах,
По скронях…
В серці відголосом дзвінким
Відбивається.
Дощ в легенях моїх.
Він там ховається.
Затишно в нирках йому
Та й у печінці,
Коли я кожен вечір
Не п’ю і не курю,
А ковтаю безвихідь
І сплю.
Мабуть, так буде краще,
Як завжди,
Випиваючи краплі
Сумного дощу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=433452
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.06.2013
Перечитай мої листи.
У них достатньо болю,
Щоб ще чекати до весни
І засинати разом із журбою.
Моєї творчості пройшли роки.
Їх разом з тінню вже не повернути.
І з тих струмочків утворилися річки,
Яких мені ніколи не забути.
І скільки радості у сонці,
Що так плекає настрій мій.
Ось воно, світить у віконці
Даруючи натхнення для надій.
Мені вітри у полі
Що дали силу волі
Поцілували руки долі
І відпустили мої болі.
Тепер життя прекрасне.
І для нових віршів
Новий час настане,
А ти, не забувай моїх листів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432987
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.06.2013
Тихий вересневий вітер здіймав її волосся догори, і тоді вона була схожа на русалку чи лісову мавку. Легенькими кроками дівчина ступала по майже поснулій траві, що уже встигла вкритися помаранчево – жовтим покривалом. Звідусіль були дерева з оголеними вітами, що з разу в раз гнулись під наполегливим подихом вітру, змушуючи її здригатися кожної миті. Їй не було холодно, але вона щосили дмухала у руки, ховаючи їх у рукава свого довжелезного коричневого пальта.
Він сидів на своєму дивані тримаючи в руках теплу каву. Радіо, що хрипіло на його кухні, затихло, зробивши в квартирі мертву тишу. Було настільки тихо, що йому здалось, ніби всередині чашки з кавою щось хлюпоче, але, не встигнувши збагнути всю безглуздість своїх думок, піаністка, що жила поверхом нижче, зруйнувала усю цю диво-створену тишу. «Де вона?» - запитав він сам у себе, і відлунням у його голові пролунала відповідь: «Зайди».
Через 15 хвилин хлопця не було вдома. На столі залишилась лише спорожніла чашка, у глухому мовчанні радіо. Він біг не знаючи куди саме. Він біг за нею. Його вело серце.
- Світе мій, тебе я благаю: віднайди спокій у мені! – прокричала вона в кремезні стіни лісу. Впала. Сидить на колінах. Закриває очі. Плаче.
- Кохана моя, я знайду тебе! – говорив він сам собі, пробираючись крізь насипи листя поміж сухих дерев. Спіткнувся, упав, але піднявся й продовжив свій біг. Зупинився. Побачив її, що сидить на землі. Колінами повністю вгрузла в листя. Підійшов. Обійняв за плечі. Повернув до себе. Зазирнув у очі:
- Що ти тут робиш, кохана моя?
А кохана його просто встала. Вирвалась з обіймів. Роззулась. Поглянула на його здивоване лице й пішла. Він дивився, як вона зникає в тіні сонних гілок, як вони, дерева, забирають її від нього. Заплакав. Просидів там до опівночі. Зрозумів – вона не повернеться. Піднявся. Випростався й рушив додому.
«Скільки можна брехати самому собі?!» - запитував докірливо, але через мить винувато виправдовувався: «Я кохаю її. Так. Я кохаю її.»
Декілька років тому й зараз, і наступні роки він не один раз бачив її вдома, а вона з’являлась і зникала. Дражнила його, як тоді, коли познайомились.
Прийшов додому. На столі залишена ним чашка й тиша... На кухні ввімкнулось радіо. Посміхнувся:
- Кохана, ти вдома? Я так і знав…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432842
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.06.2013
Мені подобається твоє ім’я.
Мені подобається голос й очі.
Тебе лиш одного бажаю я
І обіймати серед ночі.
Єдине лиш, що нас чекає
Це зустріч наодинці.
Моя любов ще спить у скриньці,
А час невпинно помирає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432620
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.06.2013
Не є справжнім думати про вічне.
Не є вічним думати про справжнє.
Де логіка? А в чому суть?
У серці ж бо наче вітри ревуть.
Обійми. Щирі відчуття.
Кому потрібна воля?
Кому, коли одна?
І що робити далі без життя?
Моє. Моє. Моє.
Казати тихо у вухо твоє
Втомилась і вже навіть змирилась
Із тим, що ще раз народилась.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432514
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.06.2013
Як би було весело!
Як би було радісно,
Коли б у небі чистім
Зелене сонечко було!
І дивним не здавався б
Рожевий колір жита
І синіми були б дерева,
А небо помаранчевим.
Усе це кольорове
Давало б позитив життю.
І серце заспівало б
Слізьми червоного дощу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432077
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.06.2013
Нарікаю тебе
Бути рабом моїм,
Вірною слугою,
Що радість й тугу
Розділятиме зі мною.
Нарікаю тебе
Мені поклонятись,
Як найвищому божеству,
Як ідолу і завзято
Мене лиш одну прославляти.
Нарікаю тебе
Любити мене
Одну і навіки,
Поки живу
Й після смерті
Твоєї й моєї.
Люби ж но востаннє
Моє панування.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=432073
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.06.2013
Таких, як я – не кохають.
Такими захоплюються, пишуть вірші,
У легендах і розповідях прославляють
І моляться на одинці в пітьмі.
Таких, як я – не кохають,
А знаходять лиш привід плекать.
Любуються, щиро вірять
У те, що можу їх надихать.
Таких, як я – не кохають.
Дарують найкраще,
Й насправді не знають –
Тепер, їх життя навіки пропаще.
Таких, як я – не кохають.
Лиш тонуть в каламутних очах.
Кожного дня листівки мені відправляють,
Але не знають, чого плачу я по ночах.
Таких, як я – не кохають.
Бо бездушною стала й черства,
А вони нехай так і не знають,
Що щастя для мене – це бути одна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431458
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.06.2013
Я б вітром в степу
До тебе зірвалась.
Я б краплями з неба
Упала тобі на щоку,
Але загубилась
У темних підвалах
І вік тепер тебе не знайду.
Коли прилетиш ти
В краї мого міста
Незабудь мене віднайти.
Лиш зрозумій,
Якщо совість чиста,
То обмежень немає для мрій.
Ти зараз далеко.
Мене ти не знаєш.
Живеш просто неба
Й іншу кохаєш,
А я тут саменька –
Чекаю на тебе,
Молюся і вірю,
Що будеш тільки мій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431454
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.06.2013
У пам’яті моїй цвіте пахуча квітка.
Красою незрівнянна, молода.
Ти ніжно так цілуєш її тонкі пелюстки
Й н мене поглядаєш, стискаючи в обіймах.
Колись вона зів’яла і ти пішов від мене,
А я сама стояла – і лиш безмежне небо!
Навколішки благала я щастя от рослини,
Але ж вона зів’яла і обтрусила цвіти…
Йди собі, мій любий, напевно, так і буде,
Що я одна зостанусь й дивитимусь в вікно.
А ти там помаленьку, забудь мене і згадуй,
Як ти у чистім полі пелюстки цілував.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430665
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.06.2013
Я ніколи тебе не триматиму
Поруч, в обіймах, з собою.
Проте, все лиш тобі віддаватиму,
Щоб до мене тягнувся рукою.
Я ніколи тебе не триматиму.
Хіба лиш у думках збережу.
І, коли ти підеш – я не знатиму,
І про те, що люблю – не скажу.
І у день, що колись нас розлучить
Бджола прилетить і укусить,
Щоб обох, хоч трошки, помучать
І навіки віків проучить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430664
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.06.2013
Ну що, отримав?
Чи це примхи випивки?
Мені однаково чи будеш
Вагатися між нами.
Та я завжди вірила і знала,
Що вдячним будеш лиш мені.
Вона ж пограється і кине
Тебе самого уночі.
І навіть те, що ви є схожі
У музиці і алкоголі –
Зі мною ж ти
поряд був завжди.
Зі мною танцював,
А зараз що? Зажди,
Тобі здається, що все знаєш,
Що у любові
немає кнопки «стоп»,
Але однаково лягаєш
Спати і з думок
Не вилетить мій образ.
Ангелок.
Твої всі примхи я прощаю.
І все ж таки тебе люблю я,
Коли бачу поряд не себе.
Її. Дурну й пихату.
Єдине прошу, не забудь
Той вечір, танці і роки
Проведені разом.
Я і ти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=429157
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.06.2013
Кожного дня і кожної ночі
Я вірю у пошук твоєї душі.
Та коли знаю, що не знайду твої очі,
Відразу клюють мене сльози чужі.
Кидаю відразу у кошик без дна
І на вулиці дощ б’є по калюжах.
Та вірити в те, що лишилась одна
Це як плекати зів’ялі букети байдужих.
Візьми мою руку тебе я прошу,
Щоб не втратила сили
І не пішла в темну тишу
Аби мене полюбили…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427513
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.05.2013
І лиш жовта лілея у вазі стоїть.
Наче добрая фея чарами манить.
У очі тихесенько дивиться й каже,
що поцілує ніжнесенько і нікому про це не розкаже.
А небо чаруюче, захопливо мріє.
Для юних і милих життя майоріє.
Чекаючи знову терпкого рання
Я вікна відкрию для нового кохання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426936
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.05.2013
«Я любила його!» - кричала вона
У зачинені вікна пустелі,
А чорний кіт реготав
Приліплюючи її погляд до стелі.
І вона метушилась з одного кутка
Та у другий.
І вдивлялась в слова, що сказав
Тоді її любий.
Чутні були гарчання собак,
Коли йшла вона серед ночі
У далекі обрії, і від так
Вже витирала заплакані очі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421997
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.04.2013
Обхоплю твою шию руками
Тихо прошепочу, що люблю.
І розтане земля під ногами.
Знай, тобою лиш я живу.
На коліна впаду
Якщо треба.
І замість тебе
Всі слова підберу.
Коли очі прекрасні, як небо
І чаруючим доторком рук
Я тебе поцілую в губи
І почується сердець наших стук.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420844
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.04.2013
Я тобі не іграшка.
Даремно не бери.
Не можна викинути
І без потреби зберегти.
Я тобі не іграшка.
Не намагайся повернути,
Коли уже жбурнув мене у бруд
Ховаючи очі темні в окуляри.
Я тобі не іграшка.
Не зачіпай, як не потрібна
Була тоді, а зараз що?
Не повернусь до тебе все одно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420241
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.04.2013
«У книгах ми жадібно читаємо про те,
на що не звертаємо уваги в житті. »
Еміль Кроткий
Сьогодні зранку, коли читала книгу в школі, одного сучасного письменника, то почула дуже цікаву думку від подруги: « Не люблю книги не о чём!» Тоді ж я не надала належного значення її словам, але згодом – ввечері, я осмисливши все зрозуміла, що вона помиляється.
Мені здається, що КНИГА – це не просто ТЕ, що можна лише прочитати у пошуках корисної інформації або що. Книга – це, як людина, кожна із них є різною; це індивідуальна особистість, яка має своє життя, свої почуття, свої думки, свою долю, свою роль у котромусь із життів її читачів. Будь-яке слово не написане дарма. Навіть, якщо у книзі будуть просто пусті сторінки – її не можна викидати на смітник, адже автор хотів нам щось показати, щось донести до душі, до свідомості, аби ми з Вами зробили певні глибокі висновки.
Для мене книга – це джерело невичерпної енергії, яка змушує жити, рухатись в перед і прагнути чогось нового. І я вдячна тим письменникам, які привили мені цю здатність розуміти, любити і відчувати книги.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=419668
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.04.2013
Прозора вода стрімко струменіла під бетонним мостом, що був вкритий опалим осіннім листям, яке іноді від безділля роздмухував вітер, вимальовуючи ним у повітрі різноманітні візерунки. Бувало таке, що люди приходили сюди пробираючись крізь гущавини лісу протоптуючи стежки, щоб просто постояти на цьому мості та подивитись пейзажі дивовижно-прекрасного місця.
Найчастішим гостем з усіх відвідувачів був старенький дідусь. Він приходив сюди, кожний день по обіді та стояв на мості до самого вечора, дивлячись то у воду то у небо, ніби намагаючись щось там розгледіти, важко видихав і плакав, складав руки в «замок», знову плакав та витирав пил рукою з парапету моста.
Одного похмурого ранку,коли у воду гронами падали краплі дощу, роблячи із землі болото та омиваючи уже майже поснулі дерева холодною водою, міст чекав відвідувача. Сьогодні дідусь прийшов набагато раніше ніж завжди. У його руках була чорна парасолька, на голові чорний капелюх з якого тирчало сиве волосся, чорне пальто до колін та брудні парадні туфлі. Дідусь став посеред мосту і гірко-гірко заплакав. Він плакав так, як не плакав іще ніколи за ввесь цей час. Потроху дощ припинився, і дідусь закрив парасольку та кинув її на мокрий бетон мосту. Старенький постояв ще декілька хвилин, потім оглядівся, дістав із-за пазухи револьвер та застрелився.
***
Пройшли роки після смерті діда. Люди так само ходили сюди, щоб помилуватись пейзажем та «злитись у повній гармонії з природою».
- Тату, а що це за вінки? – запитав маленький хлопчик, років 10-ти, у кремезного чоловіка, який вів його за руку.
- Вони покладені тут в пам'ять про загиблого дідуся, синку.
- Загинув? Як це сталось?
- Подейкують, що його вбили, але я знаю, що він сам себе убив. Чому? Тому що колись давно на цьому місці була знайдена мертва дівчинка. Її загризли собаки, а той дідусь, замість того, щоб врятувати дитину – втік.
- А звідки ти про це знаєш, тату?
- Розумієш, синку, колись я теж був таким маленьким хлопчиком, як ти і називав його «татом».
Вони поклали дві червоні гвоздички поряд з вінком, мовчки поглянули навкруги і чоловік, взявши малого на руки, пішов додому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418751
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.04.2013
У момент вигнання серця із душі
Не забудь залишити от дверей ключі.
Та із очей кохання колючими голками
Повиколупуй. Боляче й голодними вовками
Вкуси мене за руки оголивши кісті,
Щоб кров текла й багряним кольором у річці
Сльозини витікали й місто грішних омивали
Збиваючи із ніг усіх невірних і лихих,
Щоб біль і зрада зовсім зникли
Залишивши добрих і малих
Дітей, що ще нікого не убили
Байдужістю, прокльоном і життя
Ураз покращиться від нападу любові і добра.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418669
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.04.2013
Обрії сонця вже погасли давно.
Твої почуття, як холодне вино.
Терпкими словами розливались в бокалі
Краплини твоєї озимої крові.
Байдужістю пахли квітки на вікні,
Вся причина невірності у тобі.
Мене огортає безвихідь надії,
А ти повертаєш назад у мої мрії.
Кохання так швидко, як вітер в степу.
Ти покличеш мене, а я не прийду,
Бо набридне чекати твого вороття
І тоді я буду уже не одна.
Смаком гіркого полину від тебе піду
І більше ти не побачиш мою сльозу,
Адже тінь розіллється вітрами в імлі
Й опиниться у солоній воді.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=417605
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.04.2013
Відірвись на хвилину
Від тихих і темних ночей,
Що колишуть тебе мов дитину
І сон наганяють до твоїх очей,
І співають думки без упину.
Й покотяться сльози
Наче світлі зірки
У безмежнії темнії ночі
І заплаче серденько тої матері,
Що запалила свічки нові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416798
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.04.2013
Спільно з fire_maroder
Сьогодні зранку хтось навчив
Шукати всюди позитив.
І, як мені великий дядько
Узяв й на ногу наступив,
''незлим і тихим'' тре згадать-бо
Отой коштовний ''плюс-мотив.''
Сьогодні йшов по вулиці у дощ,
Мене обхляпала машина із калюжі.
І хтілось приложить "по наглій ружі"
Я ж був мокрісінький, такий як хвощ!
Водій поїхав, гад, і втік із поля бою,
Сказав мені, останньому герою,
Ямки дорожні мовчки рахувати:
курити сигарету і сумно споглядати,
Згадати ще щось... Позитив?
Це так банально, але вірно.
Від злоби був би і убив,
А так все файно, гарно й мирно.
Прийшовши до дому, новини включив,
Дітей обіймаю, дружину цілую,
Бо є ж такі речі, що справді ціную.
І вам осягнути б це "диво із див".
Я дякую,
За все
Що хтось мене навчив.
В цьому житті
Бажаю вам
Шукати позитив.
Якщо уважно хтось
Читатиме наш твір,
То він тут відшукає
Маленький акровірш
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416479
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.04.2013
Навіщо було так робити?
Навіщо було тобі це?
Лиш, щоб із пантелику збити?
Чи просто зіпсувати геть усе?
Мені збрехати сорому хватило.
Образити і ніби нічого й не було.
І зникнути з життя квапливо,
Аби забути все, щоб не було.
Моєї гордості достатньо,
Аби без тебе не страждать.
Витримаю усе мужньо,
Аби більше так не довірять.
Ти мені більш ніж друг не будеш.
І не варто будувати марнії стежки.
Бо ти по них пройти не зможеш,
А я розвішаю повсюди ланцюжки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=416224
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.04.2013
- Хто ти? - запитує мене ангел із блакитними очима та сірими, як туман, крилами. Його волосся було чорним, як ніч, а я дивилась на нього та нічого не могла промовити до тих пір, поки не побачила у його руках листя - зелене і свіже, щойно з дерева. Я заплющила очі й спробувала зрозуміти, що це все сон і що насправді його немає тут, що він – це моя уява, яка взбунтувала, образилась, вирішила докучити мені, але ні, не вийшло, він справжній.
- Я ніщо. – відповіла я .
- Але ти мислиш, говориш, існуєш, то як ти можеш бути «ніщо»?
- Не знаю.
- Хочеш я буду твоїм охоронцем? Я подарую тобі життя у світі й буду оберігати доти, доки з моїх крил не осипиться останнє пір’ячко. – він поглянув мені в очі й, не дочекавшись відповіді, підкинув листя вгору. Вони падали мені до ніг і… О Боже! Ноги… У мене з’явилося тіло і я тепер не просто «ніщо» ? Дивно, мороз по шкірі пронизав мене з середини. Опинившись десь серед міста після заходу сонця, влітку, я відчула, що потрібна тут не просто так.
- Ангеле, що це за дивне відчуття? – запитала я його, дивлячись в небо, а він, кружляючи навколо мене, весело сміявся та відповів:
- Твоя душа бажає віднайти своє покликання. Ось, підніми будь - який листочок, адже кожен із них відповідає за щось. Один з них – твоє покликання. – показав пальцем мені до ніг на те листя, що дало мені тіло, і я підняла один листочок. Він був гарного зеленого кольору, насичений, яскравий. В якусь мить листочок перетворився на перо. – О, письменником будеш. Ось твоє покликання – писати, творити прекрасне із слів.
- Прекрасне із слів? – здивувалась я.
Минуло декілька років, поки я опанувала свій дар. За цей час я не бачила ангела. Мені здавалось, що він зник, залишив мене, але я помилялась. Нещодавно я побачила його. У волоссі прорізалась сивина, очі уже не були такими блакитними, а крила пошарпані. Ангел виглядав дуже втомлено й хворобливо. Мене збентежило це:
- Тобі погано? Через що? Де ти був увесь цей час? Що з тобою?
Ангел повільно присів на стільчик і сказав:
- Пам’ятаєш, я казав, що, давши тобі життя, завжди буду охороняти тебе? Я завжди був поряд. Ти – письменниця. Доки ти писала, усі навколо ненавиділи тебе, бажали зла, намагалися згубити тебе, адже ти писала щиро, й усе це я брав на себе. Ти ніколи не страждала. Ти нічого не помічала, бо я забирав собі усі біди й нещастя, що випали на твою долю. І зараз я не перестану тебе охороняти.
Я стояла і дивилась на нього зі співчуттям і нерозумінням усього. Навіщо тоді йому це? Честь? Гідність? Але ж він ангел, він божество, а я «ніщо» тільки з тілом і умінням писати.
***
Завтра мене стратять за правду. Стратять за те, що я не підпорядковувалась комусь і завжди була в’язнем своїх принципів, ідей та думок. З нетерпінням чекаю ранку, щоб під теплим промінням сонця вийти на вулицю і отримати кулю у вісок. Цікаво, де ж ангел? Він казав, що буде поряд – і де ж він? Ні, я не звинувачую його ні в чому, але зараз я б воліла аби він був тут, зі мною. Мені б поговорити з ним, висказатись, а то ж завтра моє недовге, але не даремне життя припиниться, і я знову стану «ніщо».
Легко… Дуже легко на душі. У мої очі впевнено дивиться дуло автомата. Раптом позаду військового з неба щось впало – це був ангел. Так, це був мій ангел. Я зраділа, але коли він піднявся, то побачила сивого, змарнілого діда з обшарпаними, поламаними крилами. Він намагався зробити крок, а потім ще один. Мить – постріл. Ангел розвіявся у повітрі, а я залишилась жива. Чому? А тому що, усі мої вірші, усі мої твори будуть існувати вічно й ім’я моє разом з ними. Ангел дав мені найкращий талант у світі, і моє покликання було варте усіх цих страждань, які він взяв на себе.
Єдине, що я зрозуміла так це те, що я не просто «ніщо» й ніколи ним не була.
P.S.
«Доки знатимуть люди мої слова – я завжди буду жива.»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=415960
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.04.2013
Пробач за те, що ми знайомі.
Пробач за те, що інколи дзвоню.
Пробач мене, що усім ділюсь з тобою
І що в телефоні чутно лиш мою сльозу.
Я знаю, що у тебе безліч є проблем.
Я знаю, що чужа є тобі з кожним днем.
Проте крім тебе, мені нікому дзвонити
І нікого в цім світі так любити.
Ти татко мій. Мій брат.
Мій вічний спокій, джерело порад.
Ти моє дихання. Моє життя.
Мій ніжний погляд, моє щире каяття.
Знаєш, я про тебе думаю.
Мені хочеться дружити.
В самотності вмираю,
А ти не можеш часто приїздити.
А тобі – то це не треба.
Тобі й так всіх вистачає.
Тобі мене достатньо, знаю.
Але мені тебе так мало…
Прости мене, благаю.
Прости мене, хоч знаю,
Що на рядки не відгукнешся,
А просто посміхнешся.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414475
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.03.2013
Не скажу,
Що пишу талановито.
Не скажу,
Що ввійду у віки.
Проте знаю,
Що все роками прожито.
І будь – що буде
Мої вірші – це мої думки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414073
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.03.2013
Привіт. Я прийшов до тебе.
Я – чорний кіт.
Привіт.
Я знаю, біль твого серця не мине,
Але я – кіт.
Привіт.
Ти знаєш, я довго йшов до тебе.
Бо я – кіт.
Я не маю крил, та маю добру душу.
Ти не дивися, що
Я – чорний кіт.
Привіт.
До тебе приєднатись мушу.
Не прожени мене.
Я ж кіт.
З тобою в горі й радості
Жити тепер буду.
Всі біди віджену
І біль твій присплю.
Я – чорний кіт.
Привіт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=412090
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.03.2013
Шукай гармонію в собі.
Блукай тернистими шляхами.
І проблиск світла, що горить вночі
Швиденько обійми руками.
Повір, нікому не збагнуть,
Як ти стараєшся і вчишся.
Лише бажаю тобі - в добрий путь!
І ти ніколи не зіб'єшся.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=411125
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.03.2013
Втомлене, пропахле осіннім сумом надвечір’я. За вікном догорають останні краплі дощу, що пройшов іще вдень. Легке марево диму пролітало повз нього і він, весь захоплений, засліплений, закоханий – дивився у небо і мріяв про щасливе завтра. Ще мить і він подумав: «А чи згодиться вона бути його годинником?» Щоб будила його зранку ніжно й тихо, щоб годувала вчасно – три рази на день, щоб вкладала його спати о десятій вечора, щоб була поряд завжди, як наручний годинник. Тоді б він відчував себе повністю щасливим. Погодилася б вона чи ні? Важко видихнув, озирнувся – у парку було декілька людей: він і дві закохані пари. Косо посміхнувся. Запхнув руки у кармани та поплентався не поспішаючи додому. По-дорозі викурив три сигарети. Викурив би ще, та запальничка зламалась, а купувати нову не хотілося.
Вдома було брудно настільки, наскільки дозволяло собі холостяцьке житло. Іноді вона приходила сюди і прибирала, але тієї чистоти вистачало лише на день – два. Він кинув ключі на стіл, зняв куртку та шмальнув її на диван. Роззувся аж біля ліжка і заховавшись під ковдру намагався заснути.
«Дивна річ, - подумав він – я не люблю її, але хочу, щоб вона була поряд. Чому?» Ще трохи покрутившись у ліжку – заснув.
У неї було каштанове волосся. Іноді воно відблискувало рижуватим. Карі очі та до болю у вухах писклявий голос. Вона дуже гарно посміхалась. Він завмирав, коли бачив цю посмішку, відчував дотик рук, її поцілунки, обійми… «Погодилась би вона чи ні?» - увесь наступний тиждень він запитував себе, ніби очікуючи відповіді від пустоти.
Ранок третього тижня – задзвонив телефон. Це була вона. Його кинуло в жар, руки запітніли, серце наче хотіло вистрибнути з нього, та він був уже не чув дзвінка, а лиш стукіт серця, і нарешті - це довгоочікуване її: «Привіт. Ти зайнятий?». На хвилину він утратив голос, проковтнув слюну і витиснув із себе декілька слів: «Ти будеш моїм годинником?». За мить у телефоні почулись монотонні гудки телефону – вона кинула трубку. Чому? Що вона хотіла? Він не знав нічого, розгубився і був ладен уже заплакати, заридати, як дитина у якої відібрали цукерку чи іграшку, та все своє розчарування він вирішив утопити в алкоголі.
Пройшов рік. Він дізнався, що вона вийшла заміж і уже чекає дитину, а він так і залишився один, замкнений у собі, деградований у своїй «берлозі», у барах та п’яних бійках, застиглий в очікуванні свого часу, свого годинника, якого він уже ніколи не матиме.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409635
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.03.2013
Він каже: шось не то.
Я запитую: тобто?
Він: Отже, розповідаю.
Я нічого не зробив.
Я адекватний.
М"яко-сердний мужичок,
бо треба було б розізлитись,
топнути ножкою,
і більш ніколи не згадувати –
одним словом зробити висновок.
Вона мені не довіряє,
я такий, як всі,
може навіть нижче,
а все інше ілюзія.
А більш ні з ким
я "цілуватися не хочу".
Він любить її?
Я не знаю.
Адже він мій найліпший друг.
Хоч живе далеченько,
Та все ж таки знаю,
Він буде поряд й тоді,
Коли відстань не сягатиме меж.
І може він
Ще того сам не знає,
Але мені приємні розмови дарує.
І колись без обмеження стін
Він буде повчати дітей поколін.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409095
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 14.03.2013
І синє небо
проситься у руки,
І сонце грає -
зачіпає серця струни.
Я вірю щиро
в щастя і любов,
коли настане тепле наше літо,
щоб в жилах полилась гаряча кров.
І світлі ночі десь за містом,
поруч будемо тоді,
І я дивитимуся в очі,
коли зостанемось одні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408733
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 13.03.2013
Знайшовши музику натхнення
Пишу свого вірша тобі.
Не те, щоб повністю у риму,
Тут головне, присвячення тобі.
Вірші – це просто випадковість,
Що десь застрягла у душі.
Й гризе до болю мою совість,
Що причаїлася у серці, у крові.
Знаєш, а у тебе блиск в очах.
Я дякую тобі.
І висох уже дощик на дротах,
А ти посміхаєшся мені.
Знаєш, а у тебе гарна посмішка.
І нею ти причаровуєш мене.
І я поряд із тобою наче пташка,
Відчуваю всередині щось скоро спалахне.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407883
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.03.2013
Я бачила тебе лиш раз,
А ти уже наснився у ночі.
Біжить кудись невпинно час
І не відчути твою руку на своїм плечі.
Надію маю лиш на те,
Що мій запал скоро пропаде.
Казав мені: « Цей світ не ідеальний»…
Який ти гарний, ой, який ти гарний!
Не те, щоб я від серця віддала ключі,
Й не те, щоб зовсім не хотіла,
А просто вразили амури підлі ті,
І я, напевно, полюбила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406387
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.03.2013
Добридень Вам, письменнице!
У цей прекрасний день
Вітаємо вас, імениннице
Десятками віршів й пісень.
День Ваш – всеукраїнське свято
Для дорослих і малих,
Що пам’ятають Вашу творчість свято,
Як крила для піднесення земних.
Багато творів знаємо,
З маленьких літ вчимо.
Вашу творчість поважаємо
І нових віршів ждемо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406131
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.03.2013
Відчувати музику серця,
що доторкається
із кожним подихом
твоїх слів;
Страждати, кохати,
їсти чорний шоколад,
що гіркуватий трохи;
Малювати малюнки
яскравою фарбою
на кінчиках пальців
по-білому аркуші
почуттів;
Гратися лагідно
із собакою,
кажучи, що він
твій найкращий друг;
І нюхати шкіру,
дивтися в очі,
шепотіти на вухо,
прокидатися від жахливого сну
посеред ночі -
Це безтями закохатись
у душу,
якої ніколи
поряд ще не було.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404996
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.02.2013
Забарвлена, мальована
краса буденних днів.
Заквітчаноштрихована
душа вищих світів.
Бувають негаразди в нас,
проблеми і сварки,
але на місці не залишиш час,
тому на повну ти живи!
Згадаймо всі моменти,
коли раділи я і ти,
коли нам сонце освітило
усі дороги та стежки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404994
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.02.2013
Усе починалось сьогодні зранку
З постілі, гарячої кави,
Зі східців, і як вийшла з дому,
Подвір'я та лави із голубами.
Усе починалось сьогодні зранку
Коли голова спалахнула думками
У вирії смутку,
Що обіймали руками.
Усе починалось сьогодні зранку
Під час колотнечі в душі почуттів.
Ми декілька днів граєм в мовчанку,
Що приховує наш нерозділений гнів.
Усе починалось сьогодні зранку
І мені б залишити ключі,
Щоб постать твоя ще з'явилась на ґанку
І серце відчувало вночі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=404416
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.02.2013
Від неба відірвана
І від раю.
Без тебе залишена,
Але я не вмираю.
Буває так солодко
Від серця до серця,
І щастя так лоскотно;
Очі – маленькі озерця.
Подихом вільним
Малої пташини
Куряву із волосся здіймеш
І у мареві хмільному – підеш.
Кожна хвилина – це я.
Кожен листочок із дерева,
Погляд очей дитиня,
Усе це – я.
Буду для тебе
Гарною втіхою.
Буду любити
І буду вірною.
Тому все це запам’ятай
І мене у руки злі не віддай.
Врятуй, не залишай.
Забери й оберігай.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403151
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.02.2013
Привіт, моє серденько.
Підійди до вікна.
Схили наді мною голівоньку
І скажи, що твоя.
Закрий мені очі руками
Й натомість зажмур очі свої.
Перев’яжи мою шию стрічками
І серцем почуй , як голосять солов’ї.
Хай квіти пов’януть,
Коли ми на самоті.
Хай зорі погаснуть,
Коли вії й ті – золоті.
Мене, зазвичай,
Не приваблюють злі,
Черстві й нахабні
Люди, тому – процвітай.
Я знаю, що ти
Будеш мене любити
Ще довго і щиро,
Але ламається моє перо.
І я вже не можу писати.
Пробач, я була наче привид.
Це наче душу в собі перевертати
І подихом серця любити ці рани,
Аби ж ти не вмер.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403146
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.02.2013
Я люблю тебе. Так.
Чуєш? Я люблю тебе!
Знаєш, любов не смачна.
Вона гіркувата на смак.
Над нами сонце і небо,
Як очі дитини – таке голубе.
Я люблю тебе. Так.
Люблю, як ще не любила.
Ти ж бо мій, але так – на словах.
І я кричатиму зараз,
І завтра, і ще декілька років
Аж поки мене душа не покине
Від болю й розлуки;
Я не витримаю цієї муки.
Думаєш я ще дуже мала
І не можу любити?
Ти помиляєшся, милий,
Я без тебе, як ангел безкрилий,
Як птах у синьому небі – безсилий.
Тобі навіть дивно, так?
Ти думав, ніхто не зможе тебе покохати?
Тоді запам’ятай , що
Кожна людина відчуває по – своєму,
Кожна людина любить по – своєму,
Кожна людина цілує
І дивиться також по – своєму.
Написавши ще декілька слів
Я вже не знаю,
Де відшукати риму?
Підійди, я просто тебе обійму.
І навіть не прошепочу, що люблю.
Бо ти ж посміхнешся
І серце мені розіб’єш,
А потім я вмру
І ти цього не зрозумієш.
Відпустиш мене і я полечу
Туди, де мене ти вже
не скоро зустрінеш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402538
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 19.02.2013
Це дівчина моєї мрії.
Вона - неземна.
Незрівнянно вродлива –
Це дівчина мого життя.
А я надзвичайно щасливий,
Кола вона біля мене пройшла.
Я, мабуть, дуже вразливий,
Якщо від погляду плаче душа.
Це дівчина моєї мрії.
Я люблю її, а вона
Не підлягає жодній теорії
Про вічність і небуття.
А я безнадійно закоханий
В дівчину мого життя.
Я від світу наче відірваний,
Коли мене обіймає вона.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401980
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.02.2013
Літо. Захід сонця освітлював дорогу, викладену із камінців, і дерева, що легенько хилилися під подихом помірного вітру. У селі, куди вона потрапила випадково, усі готувались до вечері та сну, а вона стояла просто посеред дроги у старих, зношених кедах, порваних джинсах та заплямованій майці. У її руках була ще не розпочата пачка цигарок, а на плечі висіла сумка. Її волосся легенько здіймалось із кожним поривом повітря так, що іноді закривало її лице й на видноті залишались лише очі. Дівчина ні про що не думала, вона просто стояла мовчки. Стояла навпроти нього: на вигляд такий самий - «прибувший із далеку», він поринав в її очі. Вони були бездонні та гарні. Він закохувався в них щоразу як бачив, а вона безтями любила його дивовижну посмішку.
Він у чорній куртці, джинсах та бєрцах нагадував чорного та вільного ворона, а вона - маленьку знедолену пташину. Вони мовчали доти, доки сонце уже не зайшло за горизонт.
- Ти ж не палиш, навіщо тобі цигарки?
- А знаєш, у будь-який момент я можу запалити.
- Чому? Я ж поряд, – він підійшов і вихопив у неї із рук пачку з цигарками, але не викинув, бо сам дуже хотів палити. Кожного дня він згадував той день, коли вона потрапила в ту страшну аварію, і ті довгі години очікування.
Вони постояли ще декілька хвилин, не дивлячись одне на одного. Він розмірковував, що їм робити далі, а вона просто чекала. Їй здавалось, що він зараз піде назавжди. Вона вважала себе тягарем для нього. Все ж таки, уже пів року вони були разом. І він її не покинув. Вона завжди пам’ятала той день, коли у її крові виявили СНІД. Це було великим ударом для неї, родини, друзів. З рештою усі відвернулись від неї, просто так; родина кидала всі гроші на якісь дурнуваті ліки. Тому, не псуючи нерви батькам, вона вирішила піти і прожити цей рік так, як вона того хотіла, а він просто був поруч і сказав, що ніколи її не залишить.
- Ти злючка, мала, що стоїш? Ходімо, – з високо піднятою головою сказав він і, взявши її за руку, поволік за собою.
- Коли я помру, напишеш про мене книгу? – зупиняючи його, запитала вона.
- Книгу? А чого ти помреш? Ти не помреш, мала, це я тобі кажу, твій «татко»! - так він називав себе, коли чомусь її повчав або що.
Вона обійняла його настільки сильно, наскільки могла, і йому здалось, що то було лише вчора, а насправді уже пройшло 3 роки, і він стоїть тут, на сцені, презентує нещодавно дописаний роман – роман, про неї. Про дівчину із бездонно гарними очима, в які він закохувався знову й знову. Аплодисменти. Він вийшов на вулицю. Уже було темно, і сніг над його головою кружляв у грайливому танці. Важко видихнув і намацав у куртці пачку цигарок. Це була саме та пачка, що він тоді забрав у неї. Поспіхом відкрив її, але там замість цигарок був її кулончик, який вона завжди носила з собою. Але як кулон опинився в цій пачці? Він не знав, і йому не хотілося знати. Він постояв ще хвилину, потім узяв свій портфель, застебнув куртку і пішов додому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401663
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.02.2013