| Сторінки (18/1735): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Що може бути дорожче за життя?
Переконання, що в минуле нема вороття,
А там було щастя кохання злиття
І трагікомізм, нездоланність вогнів почуття,
В унісон спів і спільне серцебиття,
Кожний день спілкування – снага немов відкриття,
Спільність єднання до самозабуття…
І не було, не було обвалу передчуття,
Що все це провалиться у небуття!
Отже: Любов не є дорожче Життя.
23.06.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739321
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2017
ЗАКОН СИНХРОНІЧНОСті
20.06.2017* 7:40
ВСТУП
Коли:
- стаєш старим фізично (інакше і не може бути на дев’ятому десятку життя), хоча в глибині душі і не відчуваєш свою старість;
- мимоволі розумієш, що мудрість так чи інакше торкнулася тебе, бо тільки розумна стара людина може бути мудрою;
- нарешті розумієш, що твої знання та вміння не потрібні нікому і, перш за все, твоїм нащадкам, адже вони тільки дратують їх;
то:
мимоволі занурюєшся у своє вже прожите життя, аналізуєш його, хоча при цьому і розумієш, що спокуса залишитися жити минулим, ігноруючи сьогодення та прийдешнє, вельми велика, адже так легко втекти туди та сховатися там в очікуванні, коли нарешті опинишся серед Більшості, бо Смерть вже вибила навколо тебе пусте коло – всі твої товариші на різних рівнях вашого спілкування вже Там, серед Більшості Людства.
В таких випадках рятує приховане від усіх почуття гумору стосовно самого себе та прагнення зрозуміти що ж нового хоча би для тебе дає твій повсякденний аналіз Минулого і, а раптом (!), це може навіть стати цікавим іншим людям.
Саме так я зрозумів, що все моє життя пронизане Законом Синхронічностіі.
Коли це зрозумів, то вирішив, як завжди колись робив при наукових розробках, познайомитися із офіційним тлумачення.
Справедливо вважається, що автором цього закону є Карл Густав Юнг, який виклав його в роботі "Синхрония: акаузальный объединяющий принцип" [1] (1951 рік, цікаво, що в Інтернеті його робіт на українській мові нема, як і анотацій).
Сам термін на цей час пройшов певні зміни і якщо К.Г. Юнг використовував слова «синхронія» та «синхронистичність», то зараз частіше за все використовують визначення «Закон синхронічності» і вважаю, що слід прийняти таку назву як робочу.
Знайомство з матеріалами на цю тему в Інтернеті (мені звичним є використання слова Мережа) показує, що:
- Тільки на російській мові і тільки у Гуглі на цей момент циркулює приблизно 133000 матеріалів – на українські, повторюю, не показано жодного;
- Ці матеріали охоплюють найрізноманітніші галузі діяльності людини, в тому числі і Магію;
- Вони всі практично так чи інакше, навіть коли мова іде про явно нереальні випадки демонстрації цього Закону, гуртуються на суто реальних подіях.
От яке визначення можна зустріти в масиві Законів Магії (переклад з російської мій – ЛВМ):
«Закон Синхронічності: Два чи більше подій, які відбуваються в один і той самий час – це схоже більше ніж просте зівпадіння. Дуже зрідка одні події відбуваються ізольоване від інших. Це завжди не чиста випадковість» [2].
А що говорить К.Г. Юнг стосовно цього?
«Таким чином, синхронистичність складається із двох факторів:
а) Образ, що знаходиться у несвідомому, проникає у свідомість чи безпосередньо (тобто, буквальне), чи опосередковано, у формі сновидіння, думки, передчуття чи символу;
б) Об’єктивна ситуація сходиться з цим змістом.» [1].
У мене поступово, за ті дні, що я обмірковував розуміння того, що Закон Синхронічності пронизує моє життя, склався певний намір, а саме:
- Системно описати власні випадки прояву цього Закону та прояву його в моєму оточенні;
- Показати, що розуміння та сприйняття цього Закону людиною залежить від парадигми визначення «Що таке людина?»;
- Зробити спробу пояснити максимально просто суть цього Закону виходячи із нової парадигми Буття (явно нетрадиційний онтологічний підхід).
Я переконаний, що у більшості людей цей Закон хоча би один раз спрацьовував так ясно, що запав у пам'ять. То було би цікавим, щоб моя розповідь спонукала і їх поділитися своїм досвідом. А раптом хтось захоче поговорити зі мною про це докладніше, то це можна зробити у Фейсбуці чи у віртуальному Клубі поезії.
1. Карл Густав Юнг - Синхроничность
www.chronos.msu.ru/old/RREPORTS/ung_sinhronichnost.html
2. Магические законы и правила | Центр Мирославы Буш
www.centre-magic.ru/all/2-osnovy-magii/8-magicheskie-zakony-i-pravila.html
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739191
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2017
Парадигма: є прірва часу між нами.
І дні існування минулої біллі
Неухильно вони падають у неї,
Хоча ти і існуєш поряд. Омана,
Що повернулись наші подружні ролі.
І насправді почуття в зраді згоріли?
15.06.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739106
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2017
Жалісні ваші очі,
Блакитні немов небо,
Мов після кохання ночі
Дивляться на мене.
Я кохання звів до сексу?
Хіба я вкрав цноту вашу?
Мав цигарку після сплеску,
Базікав про свою вдачу?
Цікаво, хто так хвацька,
Брутально з вас сміявся?
Підступно і зненацька?
Він у коханні клявся?
Блакитні ваші очі
Дивляться із проханням
Не позабути ночі,
Наповненні коханням…
14.06.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738101
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2017
Галині Станіславівні Кондренко (Ліцкевич)
ЕПІТАФІЯ
Вона була щаслива у своєму нещасті
Адже вершиною рабства є щапстя від рабства -
Чоловік не дапвав їй в цьому щастя проспати,
Адже у сяйці кохалась вона материнства.
05.06.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737260
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 11.06.2017
Тещі.
Їх у мене було п’ять.
Дві – молодші за мене.
Одна не дочекалася моєї появи –
Пішла з цього світу,
То я її не знав.
Одну я зневажав через дурість та авантюрність.
А трьох глибоко поважав і жалів.
Всі три були вчительками.
І життя мали, бач, не солодке.
Хто я, щоб судити їх життя?
Тільки зять.
Але, кохався з їх доньоками,
А потім страждаючи від втрати кохання,
Я бачив мудрість та великодушність тещ.
Може вони були такими, бо навчали молодші класи?
А може тому, що глибоко любили своїх доньок?
А може, прости Господи, щось привабливе було в мені?
Питання.
Питання…
А відповідей не маю.
Тільки шана до цих жінок, яких вже нема серед нас.
І вдячність,
Адже всі їх онуки народилися в любові.
То що мій біль від краху сімейних життів
Порівняне з їх болем?
Закон синхронності проявляється вельми різноманітне,
Особливо в моєму житті,
Що я, як завжди, розумію постфактум.
Тещі.
Три вчительки.
А ще три мали коріння у Донбасі.
У трьох життя було складне і тяжке.
Три зазнали втрати близьких.
Хто я такий, щоб говорити про них?
Тільки колишній зять.
Але я схиляю голову в пошані перед ними,
Бо вони народили доньок,
Які дали життя моїм улюбленим дітям.
01.06.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736319
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 03.06.2017
Фейсбук колише різними несподіванками:
Фейки про велич Росії;
Фейки про патріотів України, їх ніби ницість;
Милосердні історії рятування котів;
Патріотичні гасла і факти про підлість
Можновладців,
Президента та його камарильї;
Поради як сексуально жінкам надати кайф,
І навпаки – як їм отримати це;
Відвертості Лайфхакеру,
Його панацеї від жах-медицини;
Відвертості дійсних героїв України
І біль втрати їх у боротьбі проти Раші;
І велика купа інформаційних диверсій;
І ще більша купа самореклами
Людей, хворих гонором і гординею;
Та гойдання від злетів геніальних думок
До паління у прірву вати, дурниць і підлоти.
Все це – тільки крапля буденного життя Людства.
31.05.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736171
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 02.06.2017
Життя минуле зі мною розмовляє,
Просіює у пам’яті всі події –
Облудні вчинки і надії,
Нагадує, та не карає.
Здається, що довжелезна згадок стрічка
Голографічне жевріє невмируще,
Кидає у споминів гущу,
Стрімко несе, мов гірська річка.
27.05.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736028
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.06.2017
Ти пішов за межі моєї уяви,
Тому до тебе я вже не прийду,
Щезли місця, де ми колись малювали,
Та я не закінчив творчу добу.
Так, наші таланти підхоплені дітьми,
Тільки вони вже інші, не наші,
І дітей не лякають удари пітьми –
Сміливі, хоч і трохи ледачі.
Ти пішов ще молодий із цього світу –
Вже онуки тепер у фаворі:
Люблять Ніку, модерне відлиту
В Інтернеті, безумовно й апріорі!
21.05.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736027
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 01.06.2017
Ви кажете, що ми були близькі?
Що Я вам часто квіти дарував?
Навіть на руках радісно носив?
Дивно! Бо це я не пам’ятаю!
Ви впевнені? Це не ваші бзіки?
Тіло ваше цілунками зорав?
Вам наспівував саме цей мотив?
Омана! Бо це не пам’ятаю!
Невже мої спогади каліки?
Пам’ятаєте мій шрам під серцем?
Обійми ваші для мене ліки?
Кохання? Наше? Не пам’ятаю!
Слухайте! Може в іншому житті
Ми дійсно мали глибоку єдність?
Не спонукайте мене в каятті
Вас визнати!
Дійсно: вас не пам’ятаю!
19.05.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735900
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2017
Я пам’ятаю біль падіння в небажання жити
І сором, і страшний сором за своє кохання,
Немов незрозумілу мою роль в кориді,
Де був я матадором і биком в закланні.
Я пам’ятаю терпкі пахощі моєї крові,
Яка навколо утворила краплями стогін –
Мерзотно втратив розум у мінливій ролі…
Невже я сам себе кидав на гострі роги?
Копитом бив себе, хоч мав людини ноги?
Я пам’ятаю ще, зігнула як мене мерзотність
І як мій мозок заполонив вогонь пекельний –
Падав ниць, був знищений гонор, як і гордість,
І тільки Голос казав: «Вставай, привілебний!»
І от: я стою – холодний немов вино у льоху,
Яке довго пив – як розпечений немов метал.
Дивуюсь: яка нікчема собі на втіху
Мене кинула страждати у пекло заграв?
Дивуюсь: чому Минуле досі мене таврує?
Адже я його забув і навіть всім пробачив.
Чом зрада змією навколо все мандрує?
Що, я сам із себе щось там ще не вичавив?
Так, зрозуміло: кожний з нас падає в життя боях –
Хтось тільки контужений, поранений підступно…
Слава тим, хто зміг встати, встояти на ногах,
Хто поразки переміг гречно і вселюдно!
18.05.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735899
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.05.2017
89. ВОСЬМЕ ЖИТТЯ. Початок
21.05.2017* 08:15
Більше ніж 2 місяці я не був присутній в цьому тексті – було неухильне, повільне, але бурхливе розгортання подій, в результаті чого завтра у мене починається те, неминучість чого я давно підозрював, де-факто ДЕВ’ЯТЕ життя. Це кажуть, що у кішка має дев’ять життів? То от виходить, що хоч я по знаку і Риба, але явно гарно вписуюсь у своє прізвище, бо маю стільки життів!
Той 2013 рік був для мене знаменним.
По-перше, падіння на ноутбук мало неочікувані наслідки окрім того, що я своїми ребрами розбив екран ноута. . Ожеледь та ожеледиця, яку наша бабця Зіна називала узагальнено «сракопад», були вельми врожайними на травми. Швидка доставила мене до лікарні, а там – черга таких як я. При цьому що я, адже стою, хоча і волаю тихо від колючого болю. А інші – хтось з травмами черепа, хтось з поламаними ногами та руками, але героями дня були люди, які лежали на коталках. Особливо мене вразила жінка, явно високого рівня бізнесвумен. Не встигла відкрити двері свого авто – поламані ребра, щось із хребтом, на обличчі синя велика гуля, що тікала до потилиці. Так що я там тримав себе тишком-нишком.
Рентген, звична автоматична недбалість рентгенолога, яка вже встигла до 10:00 страшено втомитися від нескінченого припливу травмованих. = нічого страшного, ребра цілі, хребет – теж. Тут же юрма таксистів, що вправно розвозлять додому тих, хто не потрапляє до лікарні.
Нічого страшного! А я ледве дихаю, бо кожне вдихання викликає кинджальний біль в грудях. Місяць таким чином промучився, затих нібито біль, але, як достатньо швидко з’ясувалося, підступність мого Покарання була вишукано трагікомічна – тепер у мене біль в грудях час від часу, неконтрольовано, ов коз, повільно наростав до крещендо і треба було негайно бігти до туалету по малому, бо тільки тоді біль щезав.
Вершина цього трагікомізму викликає у мене досі вимучену усмішку.
Як завжди ми із синами відстояли чергу на маршрутку, щоб зайняти сидячі місця. Спочатку сини виходили на своїй зупинці, щоб іти пішки квартал до Художки, потім я на наступній – так що маршрутка у нас була одна і та сама. Молодший сів у кінці автобусу (дрімати!), старший – праворуч на першому одиничному сидіння і я за ним. Як завжди, читав щось. І раптом відчув: біль починає наростати. Всі спробу подолати його, а інколи це вдавалося, не були успішними. Вже сидіти не можу. Встав. А людей в автобусі, як завжди, немов оселедців у бочці. Від болі у мене в очах темніє. Старший син повернувся, очима питає «Що?» і тут я розумію, що не можу витримати біль. Ледве прошепотів: «Біль! Не витримую!» І не витримав. Біль, немов скажена собака, посміхнувся і почав стухати. Бачу: під’їжджаємо до Петрівки. «Я тут вийду» - сказав сину. І вийшов.
Рішення прийшло зразу. Гроші у мене були, бо я тоді не погано заробляв, то в переході до станції метро купив нижню білизну, адже був мороз на дворі, шкарпетки, целофановий кульок, рушник… Ледве дочапав до туалету, помахав перед касиркою посвідченням ветерана війни і зачинився в кабінці.
Майже півтори години я вовтузився переодягаючись, адже це була кабінка громадського туалету, десь 90 на 90 сантиметрів. Кожний мій порух немов чатував біль, тому я робив потрібний порух та замирав на якусь мить, щоб біль вщухнув. Час від часу я мимоволі сміявся скрізь сльози, бо уявляв всю кумедність ситуації.
Нарешті я переміг. Коли виходив із туалету, то касирка подивилася на мене розкривши рота, адже вона звикла, що всі ходять швидко туди-сюди, а тут раптом з’являється чолов’яга звідкись, як це вона могла пропустити що він входив?
Поки їхав на роботу, а потім з неї додому, то мимоволі думав про те, що це третій випадок в моєму житті по рубриці «Туалетна тема».
1959 рік. Я студент Архфаку КІБІ. Тоді два перших курсів кожний студент повинен був займатися в якійсь спортивній секції. Я – шпажист. Тренер сказав, що у мене видатні здібності (він не помилявся ніколи і я тільки по халатності не отримав майстра спорту) і я почав тренуватися як навіжений. І мав неймовірну насолоду від цього. Але один раз після тренування не вберігся і підхопив цистит. Вночі, у стані навпіл марення, дома в туалеті втратив свідомість і мої брати дві години виколупували мене звідти, бо двері відкривалися в середину. Коли приїхала швидка, то лікар питав: «А чого у нього шкіра на спині зідрана?» З того часу все своє професійне життя двері з приміщень проектував тільки на вибігання, відкривання назовні.
Другий випадок теж був трагікомічний.
1991 рік. Жити не було де, бо змушений був піти із третьої сім’ї, мав активну фазу Сенсорного розкриття, жив тимчасово в майстерні Петра Гончара на Андріївському узвозі. Дореволюційна будівля, висота другого поверху біля чотирьох метрів. Туалет нагадує пенал, що поставлений на попа, десь під стелею маленьке віконце в бік коридорчику. І от, машинально і бездумно, я почав гратися під час процесу із замочком на дверях. Він був якийсь вишукано красивий, здається чеський, з якимось кнопочками та штирками. І раптом щось в замочку тринькнуло, щось випало, кулись покотилося і… двері запечаталися. Я опинився у пастці. До віконця не дострибнути та пролізти в нього не можливе, бо вона таке мале!
Коли я нарешті насміявся, то вже було не до сміху? Попереду два вихідних дня. Сюди хтось може прийти тільки через добу, а може і через дві. Я тут сам. Був такий розгублений, що подумки запитав у Голосу: « Я вийду звідси?» - «Так. Незвичним чином.» - «Як так?» - Мовчання.
Почав нишпорити по кишеням – пусто. І раптом десь між складками тканини відчув щось – виявилася монета в 1 копійку часів Советікусу. Як вона туди потрапила – не відомо. І от, після 20 хвилин праці нею я зміг розкрутити гвинти і замок розвалився на частини. Голос саркастично сказав: «Поздоровляю!»
Колись після вечері мої хлопці казали: «Тато! Розкажи кумедні історії про своє життя!» І я розповідав. Їх є пару десятків і ці три з їх числа.
Той рік мав і дві значні події для нашої сім’ї.
Перша – Світозар остаточно перейшов жити до Олі, своєї громадської дружини. Її батьки прийняли його і він почав притиратися в їх сімейний устав.
Друге – Світозар блискуче захистив дипломну роботу в Художній школі – 12 балів. Як казали потім мені, то оцінка у нього була 11,5 + 0,5 за патріотизм. Я неймовірно пишався своїм сином, хоча все говорило про те, що його не тягне декоративне ужиткове мистецтво, а сучасне – комп’ютерна графіка.
Він разом з Олею зробили невдалу спробу поступити далі вчитися в Інститут імені Бойчука, хоча її родичі і зробили все, що тоді вимагалося від батьків в таких випадках, а їх зусилля дорого коштували.
Була і третя подія, але я про неї тоді не знав.
Літо ми з Дарієм традиційно провели на Дачі.
А кінець року подарував мені криз із тиском 250/120. Чесно кажучи, я так і не зрозумів що трапилося – просто носом почала кров фонтанувати. Лікар швидкої, яка везла мене до лікарні, сказав: «То ви щаслива людина! Кров носом пішла!» - «Еге ж, літра півтора вибігло. І ще я її ковтаю.» - «Але ж вона не пішла у мозок!»
Моєму середньому брату не повезло так і він тепер має паралізовану праву частину.
Я тоді ще не розумів, що все, приїхали, пора бути справжнім пенсіонером. Мені здавалося, що я буду працювати архітектором аж до самого кінця. І не розумів, що кінець вже маячить на обрії.
Формально моє Сьоме життя закінчилося в 2014 році і почалося Восьме, яке, як я вже сказав, судячи з усього неухильно закінчене і завтра почнеться Дев’яте.
Зараз мимоволі проглядаю своє життя очима системного аналітика і розумію, що в ньому дивовижним чином весь час правив бал Закон синхронізації. І ще: міцна окультна компонента! Так і підмиває оформити системний аналіз цього феномену. Але це вже буде потім, потім…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734406
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2017
Мені 81 рік і я є ветеран війни. Ні, не Другої Світової, хоча я дуже добре пам’ятаю перший день тієї війни, яку так пафосно назвали Вітчизняною. Мені було 5 років і моя мати привезла мене та молодшого брата до батька в гості, бо він був мобілізований в якості машиніста паротягу в Західну Україну, яку тільки приєднали до СРСР. Станція Стоянове. Була домовленість, що сім’ї таких як наш батько, повезуть на екскурсію до Львова, то ми 22.08.1941 року вже в 6:00 були на станції і чекали свого персонального потягу. Потяг чомусь затримувався, а над нами у небі кружляли літаки. Німецьких було 3, а наш – один. Наш літак збив два супротивника, як дорослі здогадалися, а потім і сам був збитий. Льотчики спускалися кудись на парашутах.
Тут прибіг наш батько з якимось нашими речами, а з ним разом інші чоловіки до своїх сімей, нас завантажили не у пасажирський поїзд, а у товарняк і ми поїхали на Київ. До дорозі нас бомбили ворожі літаки, стріляли із кулеметів, але Бог милував і ніхто не загинув, не був поранений. Потім мати казала, що в Депо на цей потяг виділили найкращого машиніста.
Тоді мені було 5 років і я ніяк не міг бути ветераном тієї війни.
Але я став ветераном іншої, бо брав участь в подіях в Угорщині у 1956 році.
Ні, я не стріляв, адже був зв’язківцем, хоча по мені стріляли. Усвідомив це тільки через 20 років, коли ми, кияни, що були разом тоді в Угорщині, зібралися і мені яскраво описали як я ховався за котушки тяжкого кабелю, а по мені строчив кулемет. Кабель потім викинули, бо він був порізаний.
З моєї вулиці тоді в Армію пішло три Віктора. Ми опинилися в різних частинах Одеського військового округу новобранцями, але коли по тривозі «щипали» частини, щоб оформити кадрований батальйон зв’язку в Парканах, то ми і зустрілися. На жаль, додому повернулося два Віктора – я і Касаткін, а Віктор Скадін загинув. І мені довелося описувати його мамі як це сталося.
Пройшло багато років, поки ми не зрозуміли, що всі, хто повернувся з тієї війни, мали ущербність.
У когось це мало трагікомічний характер – так Толя Околот довгий час кожну неділю одягав модний піджак, відповідні штани, чіпляв медаль на груди і в кирзових чоботях гуляв годинами з кінця в кінець вулицею Освіти.
Вітя Касаткін організував таємно професійну команду футболістів і почав їздити по селам та грати у футбол за гроші.
Кім Фрідман зробив шикарну професійну кар’єру, але став люто ненавидіти Советікус. Став дисидентом, рік провів у тюрязі по стандартному звинуваченню «за тунеядство» і, нарешті, емігрував до Ізраїлю.
Ігор Енгельгард, останній представник знаменитих Енгельгардів, що гнобили Тараса Шевченка, став писати талановиті вірші, але тільки з матюками, потім став фанатом творчості Висоцького і почав збирати записи його оригінальних виступів.
А були ще: Толя Масюк і Яша Фішман, Гліб Васильківський і Яша Закута, Альоша Шеремет і Альоша Ганкин, Саня Ільвівський і Вільчинський, ім’я якого забув, як і ще багато кого із однополчан, тільки образи їх стоять перед очима.
І на всіх нас та війна наклала тяжкий знак, а що вже казати за хлопців, які безпосередньо брали участь у боях?
За себе говорити нічого не буду, але карколомність мого життя, яке я вже маю за плечима, перевершує сценарії мелодраматичних фільмів.
Ми були винні в тому, що воювали? І отримали знак ущербності на все життя? Але таких, як ми, в Україні зараз тисячі, бо були таємні війни СРСР, Афганістан, тепер іде те, що так сором’язливо нашими можновладцями охрещене АТО. Таких як ми, в усьому світі мільйони, бо весь час ідуть війни, бо Війна є Хворобою Людства.
В’єтнамський синдром, Афганський синдром, а фактично Синдром Ветерана війни…Так чи інакше, але в ряді країн добре розуміють стан людей з таким синдромом і тому для ветеранів війни є певні пільги, проти яких пільги, що мають в Україні ветерани війни є дитячі сльози.
Але Советікус, який нібито вже помер, залишив багато мерзоти, серед якої чільне місце займає Ветеранство війни.
По-перше: є ветерани, що не воювали і неветерани, що воювали.
Про це написано вже багато, починаючи від того, що Велику Трагедію всього Світу Советікус перетворив у Велике Свято аж через 20 років, приписавши перемогу, до речі, виключно собі. Уявіть: весь світ у скорботі в цей день поминає павших, а в СРСР, тепер і в Росії веселяться. Тільки споконвічний агресор міг таке придумати та прийняти. А у ветеранах ходять не ті, що стали каліками фізично та духовно, а ті, що кулеметами гнали їх у бій.
Про воїнів УПА і говорити не буду – сказано теж багато
До речі: коли в Іспанії закінчилася громадянська війна, то Держава визнала ветеранами воїнів обох сторін! І так було не тільки в Іспанії!
По-друге: ряжені.
Коли я бачу свого ровесника, який згинається під вагою іконостаса орденів та медалей, та ще і «тих часів», часів по 1945 рік, то мимоволі ладний від сорому провалитися скрізь землю. Адже проста арифметика говорить, що це маскарад. Зі мною працював архітектор Альоша Рахуба, царство йому небесне, якого забрали до Армії у кінці 1944 року і йому було 16 років тоді. Отже, він був 1928 року народження. Зараз йому би було 89 років. То скільки було таких як він? Брали взагалі-то у 18 років до Армії, то таким ветеранам повинно бути 91 років зараз. Якщо вони були рядовими. А щоб стати за один рік призиву полковником чи генералом з великим іконостасом, треба було пройти майже всю війну! Тобто: мати зараз аж 95 років!
До речі: який середній вік життя чоловіків в Україні? 67? Щось таке.
І останнє, третє: фарисейство.
Те, що Раша є взірцем фарисейства в усьому давно стало азбучною істиною. І вся тема Війни є жвавим плацдармом для Рашизму: співають бравурно «Хотят ли русские войны» і можна по пальцям перерахувати роки, коли Советікус, а потім і Росія не воювала. Тисячі 200-х ідуть з України в Росію, але «нас там нет».
Та найстрашніше те, що це фарисейство привіте і до України: іде дійсна війна, а називається АТО, гинуть сини України, а можновладці ведуть торгівлю з ворогом… і так далі, так далі – все вже давно яскраво описане, благо поки що можна вільно говорити про це…
Мені залишається лише схилити голову перед усіма дійсними ветеранами всіх воєн і побажати їм самотужки боротися із Синдромом Ветерана війни та пам’ятати, що ця хвороба, на жаль, дуже тяжко лікується, бо спритно ховається у повсякденності.
09.05.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732640
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.05.2017
Я так втомився від зими,
Що поселилася в мені,
Заполонила серце, душу,
І трясе мов осінню грушу.
То падають донизу дні
Із гаслами: «Ми є одні!»
Не гріє мене давно Весна,
Бо я один і вона одна.
Від нас пішов наш спільний сміх –
Він у холоди давно утік,
І у одинокості сердець
Кричить: «Все, тобі є капець!»
А таких тисячі як ми,
В полоні що скиглять у Зими.
Пора вже кинуть у круговерть
Слова веселі: «Іди вже геть!»
От-от заквітне вже бузок,
А я все стогну: «Я – еківок!»
Пора вже внутрішньо горіти
І не себе, інших гріти,
Бо чую: «Можеш! То радій,
Що Весна прийде і ти – живий!»
Чекання є потужна сила!
Надія вже оповила?
Так! Чеканням оповила!
18.04.2017 К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731117
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 29.04.2017
Часто-густо діти батьків не чують, не розуміють,
(Поки самі не стануть вже дорослих дітей батьками),
Що батьки через турботу за них хворіють і гинуть,
Бо діти ставляться до них недбало, часто як хами,
Тому саме тихо/бурхливо завжди переконані:
«Що знають/можуть старі пеньки, оці в’ялі опецьки?
Ми, і тільки ми даємо прогрес, в життя закохані!
Ми, тільки ми переможці, ми молоді і молодці!»
То дай Бог ним до віку батьків дожити!
16.04.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731116
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.04.2017
Омана править бал на сцені країни, в Україні:
На вишиванці вишиває піруети президент,
Нарід вже розуміє і бачить: цей танець на мині,
Всі чекають: от-от він дотанцюється якраз ущент.
За ним бравурно ідуть у вихилясах можновладці –
Їх рухи і вправні, і наглі, псевдопатріотичні,
Бо знають: зараз вони можуть дозволити все в танці,
Їх співи при цьому гонорові, радісні і зичні.
Третьою колоною поважно цокотять манкурти –
Старі, що рашефіли ще із Советікусу часу,
І молоді, що танці Зради перетворили в гурти –
Вони радо обслуговують рашу біля шинквасу.
Далі тупцює вата, це – ті, що не рибо/не м'ясо,
Для них рабство – це спокій, дарунок, немов Божі роси:
Якщо вигідно, вони радо ідуть у вихиляси -
За гречку і цукор, за олію продають голоси.
А от солістами кочують по гуртам компрадори –
Вони вправно/хвацька зшивають все це у справжній ансамбль,
А музиками грають менти, судді і прокурори –
Всі поспішають, бо розуміють: часу мають обмаль.
15.04.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729179
рубрика: Поезія,
дата поступления 17.04.2017
Ми за освітою усі архітектори,
Більше як півстоліття по нам котком пройшло,
Були зодчими, поетами, лекторами,
Дизайнерами, вченими, художниками –
Все це наше стало, було і є ремесло.
Непомітно активне життя промайнуло,
Ми – пенсіонери, стоїмо у шерензі –
Старі, хворі, хтось веселий, а хтось похмурий,
Бо Смерть по одному тягне нас до Більшості,
Хоч Життя не до всіх і має претензії.
І скільки задумів не реалізоване!
Думка банальна і звична на усі часи!
Та саме на цьому Нове і основане:
Далі без нас наші діти/онуки ідуть,
Адже колись і ми так починали іти.
14.04.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=729079
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.04.2017
Були у мене славні/гарні друзі.
Таємні? Таких не пам’ятаю.
Ми із ними свята мали в лузі,
Гриби збирали в лісі, грались в гаю.
Що, вороги? Авжеж, була їх зграя –
Явні, більш таємні: тишком-нишком
Труїли мене ретельно лаєм,
А я навмисно йшов спокійно пішки,
Хоча і мав вдосталь гріхи і грішки.
Та от: нема давно з них нікого –
Давно не бачу дружньої усмішки,
Не маю підступного опіку.
Чи я сміюся? Так, буває зрідка,
Коли друзів згадками вітаю.
А ворогів? Згадка про них не гидка:
Через них є літ до небокраю.
06.04.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728821
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.04.2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727320
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.04.2017
Ранок.
Прокинувся.
Слухаю себе: тиск?
Високий.
Енап. Йогівська вправа на шиї.
Мідний обруч на голову.
Туалет.
Фізичні вправи для шийного відділу хребта.
По Норбекову.
Два стакани води із содою.
Півстакана води та 15 крапель АС Дорохова.
Сніданок сину?
Вже сам собі зробив.
Поїхав на лекції до Універу.
Комп: огляд у Мережі мерзоти за ніч.
Антипухлина суміш спецій.
Сніданок.
Одноразово перегляд фантастичного серіалу.
Емейл: листів нема.
А я не полковник, якому не пишуть.
Це Маркес?
Так: Габріель Гарсія.
Ще маю пам'ять!
Малювання: цикл «Стародавні боги України».
Крейдований папір, туш, перо.
Вже рік праці.
Це – четвертий із 15 аркушів.
Ескізи готові.
Тиск?
Упав.
Кава з какао та корицею.
Медитація під мідним обручом на голові.
Комп.
Пінтерест: архітектура, дизайн, графічне мистецтво.
Нема хліба.
Мимоволі вихід за межі квартири.
Іти тяжко – серце тягне.
Треба повільно, наполегливо.
Як завжди – відпускає.
Підстрахування: нітрогліцерин.
Гарно іти.
Відпустило.
Повітря тяжке, але це ж Троєщина.
А що там у центрі Києва?
Ностальгія за Хрещатиком.
Дома.
Миття посуду.
Між іншим – прання білизни.
Дизайн: «крючок» для ключів.
Це – фантастична істота типу носорогу.
Обробка гіляки.
Вірш: завтра треба вийти у Клуб поезії.
Їжа до приходу сина.
Він дома.
Коротка розмова, разом поїли, він – у себе.
Малювання: «Київ казковий»:
Папір, туш, перо, акварельні олівці.
Контакт: фіксація Парадигми Буття.
АС Дорохова перед вечерею.
Приготування вечері.
Вечеря, обов’язкова палаюча свічка на столі..
Вечірній перегляд наступної серії на компі.
Тиск: майже норма.
Терапія алюмінієвою фольгою та касторовою олією:
На ніч – ліва стопа, пальці рук.
Спілкування думкою перед засинанням:
Поблажливий Голос.
Засинання.
Сни.
Нічні прокидання.
Ранок.
Ранок.
Прокинувся.
02.04.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726908
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 02.04.2017
Я сказав тобі не ті слова,
Замовив я несправну пісню,
Не визнав, що ти завжди права
Воістину, хоча і прісно.
Так, я у минулому літав
І падав в прірву твоїх очей,
І себе ніколи не картав
За мою шаленість всіх ночей,
Які тоді нас колихали,
Цунамі йшли в наші долоні –
То так пристрасті нами грали
І ми долали заборони.
Скільки подібне вже відбулось
До нас! І скільки буде потім!
А нам, звичайно, все вдавалось:
Наше кохання рідке зовсім.
25.02.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725503
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2017
Забувається все!
Наші добрі справи тікають в минуле,
А негаразди ще довго ниють в душі,
І термін життя мов кукують зозулі,
І сміливість всіх мужньо тікає в кущі.
Запроданці вже мають стрій патріотів,
Гамселить прапор/гасло: «Наш, наш президент!
Майстер омани грошових розворотів,
Він за горло тримає давно парламент!»
А на Сході панують гаспідні хмари,
На Заході нагла руйнівна лавина –
Сепари, манкурти і регів примарі
Точать ніж вдарити країні у спину.
Забувається все!
Навіть те, що терпець народу урветься,
Що Хмельницького дух закличе повстати!
І тоді Україна вся сколихнеться,
І потонуть у крові всі супостати.
22.03.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=725327
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.03.2017
Обдирний барига, манкурт на крові,
Компрадор у офшорному сяйві,
Крокує до пекла. Там і горі!
Наші прощі вже давно тобі зайві!
21.03.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724829
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2017
Міцні емоції кинуті в слова,
А очі ваші немов горіння льоду –
В них застигла біль немов би світова
Всіх тих, хто втратив кохання насолоду.
Ваш погляд Снігової королеви…
Невже він був радісний, належав Мавці?
Сльози розмили щастя акварелі,
Тепер в очах відбиток Кохання вбивці.
Емоції розпуки в очах відлитті.
Вас нагло в танцях кружляють нічниці…
Чекайте! От-от прийде нове поліття
І з ним на білому коні ваш лицар!
19.03.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724370
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2017
Форзиція скоро засміється жовтим,
А у лісі загосподарює жовна,
І з’являться мої улюблені губи,
Та я не буду там через свої згуби,
Що полонили моє фізичне тіло,
Яке стало кволе, немов затверділе.
Та подумки я зараз в лісі літаю
І у радості сміюсь – Весну вітаю.
16.03.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723927
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 16.03.2017
Форзиція скоро засміється жовтим,
А у лісі загосподарює жовна,
І з’являться мої улюблені губи,
Та я не буду там через свої згуби,
Що полонили моє фізичне тіло,
Яке стало кволе, немов затверділе.
Та подумки я зараз в лісі літаю
І у радості сміюсь – Весну вітаю.
16.03.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723926
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 16.03.2017
Здається: довго тягнеться Зима,
Хоч навкруги все снігом радує…
Та ні! Калюжами вже є вода!
Весни чекання нас загойдує!
Сонце, як і у роки минулі,
Сміється: Весна не за горами!
Ліси/гаї, в холоді поснулі,
Оновляться як зелені храми!
20.02.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719905
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 23.02.2017
Як довго тягнеться сумління
В моїх можливостях літати,
Бо сам себе сховав за грати.
Шовкове небо сміється сонцем,
Що я так недбало безталанний -
Це Доля пише мені догани.
Адже не поважав свої таланти,
А Богом таке завжди карається,
От чого моя душа і мається.
14.02.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718398
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 15.02.2017
87. Молодші сини.3.
12.02.2017* 18:40
Бач, місяць не міг примусити себе вийти на закінчення розповіді про моє Сьоме життя – просто був весь цей час в складному психіко-емоційною настрої. Здавалося, що нема ніякого підґрунтя для цього, адже я весь час знаходився з рідними мені дітьми, але… Була халепа у Дарія і я ніяк не міг знайти шлях її вирішити, поки Дарій сам не став здатний виконати це.
Колись я був певний, що буду працювати до самої смерті, що те, що став пенсіонером, ні про що не говорить, адже всі творчі професії мають таку можливість. Та неухильно так трапилося, що в кінці 2013 року у мене був Криз, потім у 2014 перший інфаркт і все – працювати я вже не міг суто фізично, хоча і міг, як всі сучасні архітектори, працювати за компом. А необхідні зустрічі, виїзди на огляд місцевості, зустрічі із суміжниками та інші заходи? І я здався – у 2014 році звільнився остаточно від офіційної служби, забрав трудову книжку та поклав її в шухляду. Мені здавалося, що це тільки перехід на інший рівень існування. І тільки пізніше зрозумів, що у 2013 році закінчилося моє Сьоме життя і почалося Восьме, в якому вже від мене ніхто не залежить, а я залежу від усіх.
Багато дивних збігів обставин відбулося на цей момент, але така зміна мого життя мала збіг і зі змінами в житті моїх молодших синів.
Світозар.
Йому було 16 років, коли один раз він запитав у мене: «Тато, можна до мене приїде в гості дівчина і залишиться на ніч?» Сам здивувався як спокійно зустрів це питання. «Хто вона?» - «Моя дівчина.» - «Хто вона?» - «З паралельного класу,» - «Її батьки знають про це?» - «Так.» - «Можна. Тільки з Дарієм домовся, щоб він спав на другому поверсі ліжка.» - «Дякую. Домовимося!»
Так у нас з’явилася Оля. Їй тоді було 14 років.
Через деякий час син почав ночувати у неї. Тоді я йому сказав: «Сину! Я хочу поговорити з батьками Олі, адже вона така молода!» Він покивав головою, а на другий день сказав: «Її мама прийде заради тебе на Художню раду в школу. Це тільки ти ходиш на всі художні ради мої та Дарія, а батьки Олі ніколи, хоча вони і закінчили у свій час цю школу.»
Оля з клану художників: прадідусь – вельми відомий український скульптор часів розквіту і загибелі СРСР, бабуся і дідусь – художники, мама і тато – художники. Можливо тому Олина мама зустріла мене приємною посмішкою, а коли я запитав її чи не мають вони з батьком щось проти мого сина, то вона лагідно сказала: «Ми подивилися на нього, побачили гарного хлопчика і зраділи. А те, що вони молоді, не турбуйтесь, бо ми з чоловіком теж стали разом ще в школі.»
Пройшло не багато часу і Світозар перебрався до них повністю.
Не просто було йому вписуватися в правила цієї сім’ї, час від часу він на декілька днів повертався до нас, але кожний раз невдовзі приїжджала до нас Оля, а на другий день вони їхали до неї.
Через деякий часу я зрозумів, що моєму сину неймовірно повезло, а може і сам він так вирішив свою долю, бо Оля закрила його біль відсутності мами під час активного становлення як чоловіка. Особливо це відчувається зараз і я не припиняю казати Олі дяку, хоча і знаю, що їй не просто з ним жити, але мене дивує її м’яка та нездолана суто жіноча вдача приборкувати цього Лева, адже Світозар не просто має цей знак, а вельми гарно вписується в нього своїм характером.
В 10 класі ми з ним, чого гріх таїти, задумали тему диплому, який він повинен був захищати в 11 класі, він зробив відповідну переддипломну роботу і її зразу Худрада прийняла як частину диплому. Так з’явилося «Декоративне панно-триптих «Пам'ять України» з назвами частин: «Сила», «Коріння», «Душа». Матеріал – бита керамічна плитка.
І син отримав вищу оцінку – 12 балів.
Це відбулося у 2013 році.
Дарій.
В лютому 2011 мені додому подзвонила медсестра Школи і сказала, що я негайно завтра зранку повинен прийти у Школу по результату медичного огляду. В чому справа син мені не міг нічого сказати, але коли я прийшов до Школи, то медсестра мене разом із Дарієм повела до Лікарні, яка розташована недалеко від школи зі словами: «Вас чекає лікар, який проводив огляд».
Лікар сказав мені: «Тато! У вашого сина варикоцеле. Треба негайно робити операцію!» - «А що це таке?» - «Дайте руку. Хлопчику, підійди до мене, розстібні штани! Покладіть руку сюди. Ну як?» - «Гуля» - «Це пухлина венозних вузлів, Я приготував вам направлення до лікарні, завтра же треба там бути!»
І була операція. І ніч я майже не спав, бо мені хірург сказав, що справи кепські, і щоб я завтра був в лікарні зранку, бо операцію сину будуть робити сьогодні увечері.
А вранці вона сказала: «Все добре, тато! Операція пройшла успішно. Але ще б декілька днів і ваш би син не міг би мати дітей. Реабілітація буде декілька місяців. Беріть сину відпустку по навчанню.»
І Дарій, як колись Світозар, взяв академвідпустку на рік.
При першій же нагоді ми поїхали на Дачу – свіже чисте повітря, проста натуральна їжа, неквапне малювання… І син вийшов із стану психологічного стресу, як мені тоді здавалося, але рубець на душі у нього тільки затягнувся.
Так я зустрів закінчення свого Сьомого життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717853
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.02.2017
Інколи здається, що мене вже ніщо не здивує,
Бо все вже відбулося: вогонь, вода та мідні труби
Адаптували мене своїми лабетами,
Та життя завжди туза має у рукаві,
Тому ніколи я не припиняю дивуватися.
Дивує раптове бачення глибинної суті сина,
Далекосяжність його таланту
І неусвідомлення ним цього;
Дивує нишком кинутий на мене погляд онуки-малечі,
Немов мене її очима оцінює таємна Сила,
А я вже вважав, що пора підводити підсумок:
Дивує спокій/тиша лагідного зимового вечора,
Що свіжістю чистого повітря відверто лікує,
Бо я його п’ю на затримці глибокого вдиху;
Дивує безпардонність, жадібність та підлість можновладців,
Які нагло набивають кишені торгівлею на крові,
Немов Покарання/прокляття омине їх та їхню родину;
Дивує щира і красива модерна пісня українських співаків,
Які часто-густо навіть не усвідомлюють,
Що це є їхній фронт боротьби за Україну;
Дивує підступність та фарисейство наших політиків,
Когорту яких, манкурти та компрадори, очолює сам Президент,
Який є ще одним випробуванням терпіння народу;
Дивує явна розумність поведінки тварин –
Собак, ворон, кішок,
Хоча більшість людей і гадки не має про це;
Дивує як обережно, але рішуче Людство Ведуть
До Мети його існування Координатори Вищих,
Хоча для Людства це часто-густо є вельми жорстоким;
Дивує тупість і нездоланність оголеності рашизму,
Який ретельно рубає сук дерева Життя,
На якому так довго, століттями, існує імперією зла;
Дивує, що моя рука так вправно і багато малює,
Немов у мене попереду довге життя,
Хоча я і пам’ятаю, що крокую за межі 80 років…
Дивує…
Чом, чом я досі здатний дивуватися цьому всьому?
Напевно це – Кара, бо позаду не безгрішне життя,
Адже дивуватися так солодко,
І так гірко згадувати свої помилки та негаразди!
10.02.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717634
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.02.2017
А ми падаємо звично в прірву облуди,
Бо можновладці ковдру тягнуть на себе –
Наші голі ноги вкривають розсуди,
Що кожний спроможний бути велике цабе.
Церква, комуняри, демократи, ви чули, –
Щастя нашого рабства майстерне ховання,
І тягнуть нас в мрію, щоб в ній ми поснули,
Бо так ми не відчуємо їх ошукання.
Та завжди знаходиться час/шана герою –
Він розбиває рожевий кокон терпіння:
Ненависть і захват кровавою грою…
Невже чекає на це нове покоління?
07.02.2017
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717442
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.02.2017
Коли не ти визначаєш своє життя,
Коли твоя залежність непоборна,
Бо ти нездатний щось змінити,
Адже крила твої давно опалені,
Навіть їхні пір’я зліпилися від крові;
Коли обрій твоїх польотів думки
Обмежений тісними стінами оселі,
А не стінами твоєї вільної уяви,
Бо вона ланцюгами біллі скована;
Коли пальці думок мацають тільки імлу,
За якою ховається холод Нікчемності,
Бо сяйво талантів твоїх скуйовджене
І нищиться усвідомленням непотрібності їхнього існування;
Коли…
Ти кожний день уявляєш себе Феніксом
І повільно розпалюєш сонце в собі,
Щоб подолати ці Брили,
І щоб жити, жити поки що…
26.01.2017
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716865
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 07.02.2017
Після нас залишається купа непотрібних іншим речей:
Книги, малюнки, фотокартки, тези промов і листування,
Непробачених вчинків нам/нами, невтілених сяйво ідей,
Таємниця чуттів і невтілення непокори бажання.
Закономірно, неухильно, цунамі ідемо в небуття –
Ми безтурботно, бездумно палили життя, немов безсмертні;
Хтось навіть встигає схопити жагуче полум’я/каяття,
Але як підсумок, звично/природно, це все на що ми здатні.
21.01.2017
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=716132
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.02.2017
Глибокий сніг від хуртовини,
Недбалі порухи повільної імли
Білилами фарбують горби, долини,
І цим підкреслюють міць Зими.
Падають, падають метелики білі,
Їх тягне з неба вниз м’який штиль –
Зимові дні, і як ночі, вже дозріли:
Адже Осінь схована в екзиль.
07.01.2017
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715940
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.02.2017
86. Молодші сини.2.
11.01.2017* 16:40
Я чудово зустрів цей Новий рік, 2017!
В садибі Бажена/Ані селі Липовий Скиток немов ожила часткова моя мрія – за столом були три моїй сина, дві невістки та одна онука. У мене завжди була явно ніколи не здійснена «мрія ідіота», щоб я міг побачити за одним великим столом всіх моїх дітей із їх сім’ями, але я завжди знав, що таке із блока моїх фантазій.
Був гарний стіл, весела молодь – старшому, Бажену, три дні тому виповнилося 32 роки, Соломія очікувала своє народження 8 січня (4 роки), а її дядя Дарій 9 січня (20 років). Після того, як пробив годинник останній раз в нашому рахуванні 12, після того, як ми випили – хто що: я – воду, Соломія – сік, хтось шампанське, а хтось дорогий коньяк, ми почули за стінами будинку канонаду. Бажен скомандував: «Всім на вулицю! Ми приєднуємося!»
А там з усіх боків в небо летіли феєрверки!
Бажен швидко налаштував потрібне, відтягнув нас на безпечну відстань, і з нашого двору полетіли в небо сполохи вогню, щоб високо над нами розквітали святкові різнокольорові іскрометні квітки.
Всі раділи, сміялися, шуткували, а на мене немов тягар ліг на рамена. Я не міг зрозуміти чому так, адже немов все добре. Дивився на обрій за схилами села – там весь час полихало сяйво від краю до краю. До мене підійшов Бажен, подивився на мене і тихо сказав: «Там знаходиться Київ!», а потім додав: «Бачиш як село святкує?! Тут є садиби вельмишановних, але не вони визначають святковість! Нам тяжко, всі кажуть, але живуть тут добре. Та я тобі це вже багато разів казав!»
Я чудово зустрів Новий, 2017 рік!
Але чому тоді весь час відчуваю тягар на плечах і на душі? Чому ніяк не наважувався сісти на продовжити свою розповідь? Думаю, що причин декілька.
Про-перше, минулий рік був дійсно тяжкий, хоча усвідомлення це і прийшло т оді, коли він пішов у минуле.
По-друге, останні передноворічні події були психологічно тяжкі для мене.
По-третє, для того, щоб не пропустити щось у своїй розповіді я ретельно проглянув сувої записи у щорічних щоденниках і жахнувся, бо побачив які тяжкі у мене були роки виховання мною синів самотужки. Враження було таке, що я ніс на собі великий тягар і так втягнувся в цей процес, що коли тягар щез, то тільки тоді я всім своїм їством відчув/зрозумів як це було тяжко робити.
Та продовжу розповідь про минуле.
[i]14.02.2007
Вчора Світозару зняли шви із ока. Операцію переніс дуже тяжко.
28.03.2007.
Вчора Світозару зняли остаточно шви з правого ока.
Короткі записи, а за ними ховається багато болі.[/i]
Ми із Світозаром регулярно приходили на консультативний огляд до його лікуючого лікаря Шаргородської. Красива та витончена, навіть вишукана молода жінка, лікар-офтальмолог Інституту мікрохірургії ока, асистент професора Сергієнка Миколи Марковича. І от, на такому прийомі вона щось дуже довго розглядала очі сина на приладі, а потім сказала йому: «Ти почекаєш у коридорі, добре?»
Коли він вийшов, то вона сказала мені: «Ну, що, тато! Треба негайно робити другу операцію. На другому оці. Іритація. У нього зараз тільки залишилося 15% від товщини роговиці. Я подивилася записи попереднього відвідування і бачу, що регрес пришвидшився. На жаль, зараз наша Верховна Рада мружить закон про трансплантати… Я чула, Микола Маркович казав, що на протязі місяця щось вирішать. Будемо мати надію. Він малює? – «Так. Адже він вчиться в Художній Республіканській школі.» - «Так. Я знаю. Художник.» - «Чим це загрожує йому?» - «Ви повинні знати: у нього в будь-яку хвилину може утворитися отвір і око просто витече. Я доповім Миколі Марковичу. Він добре пам’ятає Світозара. Чекайте дзвоника – вам за два дні до операції подзвонять щоб ви привезли сина.»
І ми чекали. Син був спокійний, адже я йому тільки потім розказав про загрозу.
Між двома операціями пройшло мало часу. Але прогрес був явний, бо ця операція зайняла тільки 20 хвилин, а перша тягнулася 2.5 години!
Ми продовжували наші езотеричні вправи – хтось ставить подумки питання чи тему, а інші Дивляться відповіді.
[i]2.04.2007
Я поставив подумки питання: «Мого життя вистачить, щоб поставити вас на ноги?»
Дарій Побачив відповідь:
«Хата в селі падає в чорне. Людина рукою намацує гіляку на балці хати, прив’язує мотузку, хапається за неї і тягне хату з чорного. Хатину поставив, позіхнув, закрив двері, заснув. Місяць у віконці зник, з’явилося сонце, встав, відкрив двері, пішов із хати впевнено. Поле. Пішов до поля. Взяв сапку і почав працювати. З іншими людьми разом.»
Світозар Побачив відповідь:
«Мультяшне обличчя дівчини, хлопець по пояс голий з великими очима. Око дивиться, перетворюється на зелене шкірою. Камера немов входить у зіницю і видно: летить з правого боку лист, ліворуч меч розпадається на дві частини, різко відлітає від зіниці і розрубує лист. Тоді видно погляд корови, яка жує все навколо себе, траву та кущі, навіть якийсь папір.»
[/i]
Пройде небагато років і я зрозумію, що Світозар тоді в алегорії бачив своє майбуття.
***
[i]1.06.2007
Світозара умовне перевели до 7-го класу. По фаху.[/i]
Як тяжко було йому вчитися! Адже його зір не давав йому можливість бачити деталі!
***
[i]18.06.2007
Ніяк не можу оговтатися від ситуації, в якій знаходиться Світозар.[/i]
***
[i]В принципі я задоволений синами:
- Світозар зробив 5 начерків;
- Дарій зробив сам (!) натюрморт, хоча і кострубато.[/i]
***
[i]4.07.2007
Вірш Дарія
БОЛЮЧИЙ СУМ
Сиджу я посеред поля.
І ніхто не чує мій біль.
Бо сиджу я посеред поля
Один біля струмків.
Боляче мені. Ніхто не пожаліє.
Бо не чує і не бачить мене.[/i]
Коментар не потрібний.
***
[i]12.09.2007
Даріку зробили операцію: в Ахмадиті вирізали кліща на животі праворуч. Дяка Бажену: сам хворий (праве вухо болить), але відвіз на своєму авто брата до лікарні.[/i]
***
[i]1.01.2008
Ми втрьох зустріли Новий рік 2008 в садибі Бажена і Ані. Було багато їх друзів.
***[/i]
[i]7.07.2008
Отже, сьогодні Світозар саме зараз (9:22) пише диктант. Останній іспит.
Здається, що його можуть помилувати і прийняти до 8-го класу, але я вже обмірковую гірше.
Дзвонить мені! Йому не треба здавати цей іспит, бо його зарахували. Слава тобі, Господи![/i]
Так, тоді Світозару прийшлося по-новому поступати в Художню школу. Його прийняли. І зразу можу сказати, що хоч він і вчився не на високому рівні (зір!), але став єдиним, хто по фаху Декоративне-ужиткове мистецтво отримав за дипломну роботу 12 по 12-бальній системі. І відбулося це у 2014 році.
***
[i]13. 09. 2008
Початкові оцінки синів = літні роботи / пленер.
Світозар: 8/7, Дарій: 10/7, по 12-бальній системі.
Недоліки:
Світозар: початок – блиск, потім починає псувати свою роботу, бо не бачить деталі.
Дарій: не встигає закінчити, бо зволікає, лінується, байдикує.[/i]
***
[i]9.01.2009
День народження Даріка.
Ми даруємо йому пляшки із монетами, що збирали рік. [/i]
І там було багато грошей!
***
[i]7.02.2009
Батьківські збори у моїх синів, а я тільки у Світозара, адже не можу бути одноразово там і там.[/i]
***
[i]15.02.2009
Хлопці навчаються у тьоті Нелі – вона чудовий педагог/художник.[/i]
***
[i]22.06.2009
Ми в Шишаках. Привіз Бажен.[/i]
Це – садиба тьоті Нелі. Полтавщина. Малювали. Відпочивали.
***
[i]1.08.2009
Дуже задоволений Світозаром. Він виконав фаховий мінімум і. головне, малює дійсно самостійне.
З Дарієм проблеми – демонструє явний регрес. І ще: занудне/увічливе/ліниве.[/i]
***
А може мій цей стан зараз, у 2017 році, характеризується так:
Софокл сказав: «Коли боги хочуть покарати людину, то вони виконують усі її бажання.»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711535
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2017
По ТіВі нам завзято кажуть,
Що тяжкий був минулий рік –
Активні стали сили вражі
Серед нас. Їх надсадний крик
Підступністю нас всіх вражає,
Брехнею нас б’є у груди.
Ми? Ми мали гарні врожаї,
З очей падали полуди..
Отрута: з’явилася Гадя.
Косоносна втопилась в правді.
А у Громади є споряддя,
Щоб не було їх у Зраді?
04.01.2017
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711531
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.01.2017
Зазирнути б в Прийдешнє й сказати,
Що буде все, безумовно, о’кей,
Що не будуть війною палати
Краєвиди українських земель;
Що не будуть підлоти/манкурти
Диктувати нам входження в рабство;
Що в раді щезнуть всякі нардерти,
А з ними зрада, жлобство, нахабство;
Що Україна плечі розправить,
А рашизм – радість! – в бозі почине;
Що нарід наш героїв прославить,
І що більше ніхто не загине!
Зазирнути б в Прийдешнє…
28.12.2016
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=709380
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 30.12.2016
Київ. Масив "Троєщина". ТеЦе «Район»
Щільно нафарширований бутиками –
Товар застиг в залах як мертва статуя.
І все це – ницості нашої еталон:
Продавці покупців манять пальчиками:
«Мінус сімдесят відсотків!». Алілуя!
Та натовп іде в «Сільпо», їжу купує.
22.12.2016
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708979
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 28.12.2016
85. Молодші сини.1.
27.12.2016* 17:00
У п’ятницю закрив себе як ФОП, а сьогодні, у вівторок, відправився сповістити про це у Податкову інспекцію. Сповістив. Почував себе вельми не погано і вирішив додому проїхатися трамваєм №5к, для різноманітності. Але у трамваї мене розтрясло і раптом почався приступ стенокардії. Вийшов із трамваю на зупинці біля Нової Лінії, а іти не можу – коротенький крок і біль в грудях. Неймовірно повільно, коротенькими шажками подолав сходи, вийшов на тротуар, а іти далі не можу. Три таблетки нітрогліцерину під язик з різницею в 15 хвилин допомагають мало. Почав кусати мізинець та середній палець – засоби польової медицини. Хвиля полегшення і спадає через хвилини три. Усвідомлюю, що п’ятдесят метрів долаю вже півгодини. А на вулиці людей нема.
Раптом повз мене, боковим зором бачу, проходить ліворуч жінка і повертається до мене:
- Вам погано? Що з вами? Викликати швидку? Довести вас додому?
Відповідаю щось. Вона із свого телефону дзвонить Дарію – він в Універі. Тоді вона відходить від мене, а мене вже згинає біль. «Третій інфаркт?» - питаю подумки. «Приступ стенокардії» - каже Голос.
Повертається жінка із якимсь чоловіком. Він міцно, але ласкаво бере мене під руку і починає вести через дорогу. На моє здивування мені робиться зразу легше, бо біль починає тікати.
- Таке враження, що ви взяли мій біль на себе! – кажу йому.
Він мовчить, а потім починає мені розповідати, що мені треба спілкуватися із деревами, в які години і з якими породами, що негатив треба скидати на осику та тополь. Мимоволі посміхаюсь, кажу йому що все це знаю, що мені краще за все дуб і вже не дивуюсь, що можу сам іти. Але вони довели мене до парадного мого будинку, ми потиснули руки – я, нарешті, зміг подивитися на їх обличчя, в їх очі. Доброзичливі та уважні люди. Чоловік швидко пішов, жінка трохи затрималася, а потім я, на своє здивування, без болі увійшов до будинку, до квартири і от сиджу за компом. Чоловік, що допоміг мені, знаю, явно має гарні розширені здібності і його мені явно Подали як допомогу. Скільки вже разів в моєму житті бувало таке!
До Нового року, до 2017 залишаються лічені дні. Вже відомо, що будемо святкувати у Бажена/Ані в садибі всією малою родиною: два сини з дружинами, Дарій та я. І буде ще моя онука Соломія та її хресний з дружиною. Звичне коло близьких людей. А я мимоволі знову та знову повертаюсь у згадках до того періоду, коли ми із молодшими синами залишилися самі.
Проглядаю старі записи в блокнотах, які роками вів, бо така вже у мене була/є манера дисципліноване тримати себе в оптимальному стані. І дивуюсь: як багато я забув, виявляється, і як багато цікавого було за той час!
Сини!
По крихтам збираю записи про їх життя того часу, що я зумів побачити та тоді записати.
01.05.2005
Виявляється, що Світозар у 2004 році записав до свого блокноту таке:
«Життя – це купа мрій, які треба здійснити.»
«Щастя – це сім’я: добра, велика, щаслива сім’я.»
« Не можна лінитися, бо інакше буде дуже погано.»
***
10,06.2005. Дача.
Дуже люблю своїх молодших синів, любуюсь ними. Я щасливий, що вони зі мною.
***
03.07.2005
Ми залишили Світозара в Художній школі здавати іспит «Композиція». Ідемо до мене на роботу.
- Тато! Давай зайдемо в магазин біля твоєї роботи. Я давно не пив «Рижий Ап» І Світозар теж.
- Добре.
- Ти пам’ятаєш де цей магазин?
- Пам’ятаю. Тільки не тягни груди від себе! – кажу йому, бо він обома руками відтягує від своїх грудей майку.
- Це що, є такий вираз?
- Який?
- Не тягни груди.
- Немає! – я починаю сміятися.
***
05.11.2005
Дарік весь час приходить до мене спати після зустрічі з матір’ю. Сьогодні вночі страшено кричав.
***
09.07.2006
Відбулася дивна річ.
У вівторок увечері ми троє пішли гуляти до річки. Дарік задав тему для обговорення: «Що нам треба для щастя?»
Ми жваво обговорювали це. Але раптом Дарік замовк, став похмурим, став дуже сумним. Він сказав, що Щось відчуває, а що саме – не може передати словами. Щось небезпечне. Ми із Світозаром пробували його розговорити – марно.
А у середу мене ледве не вбила автомашина. По площі йшов від станції метро «Оболонь» і дивився ліворуч, вираховуючи за яким 16-поверховим будинком знаходиться будинок пацієнтки. Щось мене примусило різко повернути голову на хід крокування і в цей час біля мого носа опинилася кабіна малої імпортної фури з відкритим вікном. Шофер – молодик з вип’яченою щелепою демонстративно дивився перед собою уперед. Мені по носу вдарило би бокове дзеркало автомашини, якби я не відштовхнувся від нього рукою. Фура пронеслась. І я зрозумів, що вона на великій швидкості мовчки вискочила із підземного простору супермаркету.
Ворота вже були закриті, а між ними та мною, кроків 10 від мене, легкова «Ніссан» уповільнювала ходу. Я не перелякався, а тільки обурився на того шофера фури. Подивився їй услід і побачив, що вона біла.
***
10.08.2006. Дача.
Сьогодні ми з хлопцями готуємось до повернення до Києва.
Мої сини – молодці. Особливо Світозар. Це вже чоловік, сформована особистість!
***
13.11.2006
Вчора Дарік після 1,5 годин сидіння за комп’ютером отримав головний біль біля потилиці та біля носу/ока праворуч, і було блювання. Заснув о 20:20. Спав гарно, спокійно.
***
27.11.2006
Бажен і Аня одружилися офіційно. Святкували в «Казці» (Вишгород).
***
18.12.2006
Наша Сенсорна робота.
Світозарова тема подумки: «Яка головна подія буде у 2007 році?
Світозар:
- Моя однокласниця Даша просміхається.
Дарій:
- Темний ліс. Пугач. Очі святяться. Збільшено голова пугача. Щось трапилося. Птаха летить з лісу, бо в ньому вогонь.
Я:
- Поле, день, ясно, Світозар ліворуч іде з дівчиною.
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708839
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2016
Як буденно танцює хвороба -
Тиск сто сімдесят на сто було вдень,
А вночі прокидає дивна втома –
Вісімдесят на сорок – низький рівень.
Паморочливо повзу на кухню –
Кава негайно! Хоч зараз і дві
Години ночі, та маю кав’ярню…
Рухи непевні, запаморочливі…
Чекання. Повільно тягнеться час.
Лікувався різними травами.
Вчора. Електроплита - немов шинквас
Лікує кави у джезві співами.
21.12.2016
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708291
рубрика: Поезія,
дата поступления 24.12.2016
А ти мене, виявляється, зрадив!
А був патріотом, розхриставши груди!
На Майдані давав слушні поради.
Коли став можновладцем – впали полуди!
Тепер ти не «бандера», а нувориш –
І маєш кеш мільярдний під подушкою –
Не країни благо, собі його твориш,
І патріотизм твій став бульбашкою.
Вважаєш, що взяв Бога за бороду,
Що безкарно будеш і далі брехати,
Та кінчається завжди терпець народу –
Вб’є тебе хтось, не врятують і шати.
21.12.2016
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708290
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 24.12.2016
84. Зупинка в дорозі
18.12.2016* 16:40
За вікном темно, але я знаю, що сніг нікуди не дівся – весь день час від часу, пораючись на кухні та працюючи за компом, поглядав на білий спокій.
Мій будинок стоїть таким чином, що перед моїми вікнами сніг лежить на даху гаража, що вбудований у схил. Це дає можливість дітям зимою, при першій ліпшій нагоді, кататися із гирки на санчатах. Їх галас не чую, тільки бачу як вони пожвавлено, жестикулюючи, спиною до мене сідають на санчата та щезають, коли санчата їдуть униз. Вже спокійно дивлюсь на них і пригадую, як мої сини точно так каталися тут на санчатах. Інколи на мене накочується сум спогадів про той час, бо які вони були тоді щасливі я який я був тоді щасливий!
Мені здається, що це було зовсім недавно, але усвідомлення цього мимоволі викликає в мені сумну посмішку, бо Бажену вже через декілька днів буде аж 32, Світозару вже 22, а Дарію буде 20 років на початку січня 2017.
Мені тяжко усвідомлювати, що я тепер роблюсь все більше і більше повністю одиноким.
Раніше одинокість була інтелектуальна, бо всі ті, з ким я міг мати рівні стосунки, вже пішли з цього світу.
Раніше одинокість була сакральна, бо в якості езотерика мені давно нема з ким спілкуватися, бо, з одного боку, мої Знання не потрібні, а з іншого боку, я давно припинив шукати вихід із цієї одинокості, бо всі ці шоу типу «Битва екстрасенсів» викликають у мене огиду і сум, адже я дуже добре знаю чим закінчуються такі речі для Просунутих. Так, там зустрічаються неймовірно талановиті люди, але… це не стає їм на заваді спокушати Долю, порушувати навіть так звані «Космічні закони».
Раніше одинокість була психологічна, бо я усвідомлював себе тільки половинкою Людини, адже фактично з 2001 року, а юридично з 2004 року біля мене нема жінки. Але тепер я з цим давно змирився і моя Чоловіча любов була всі ці роки зосереджена на молодших синах. Та тепер я і це втрачаю.
Світозар давно вже має самостійне життя, не кажучи вже про Бажена, який ніколи не був фізично прив’язаний до мене, хоча емоційний/психологічний зв'язок між нами дуже міцний. А от тепер і Дарій все більше і більше відходить від мене.
Так, знаю, що я ще певний час потрібний йому, тільки він вже цього не розуміє і не приймає. Жорстко, але мені приходиться з цим зміритися, бо це закономірне.
Я традиційно проживаю кожний день насичено: малюю, пишу вірші та прозу (слава Богу, тут у мене є віддушина у Клубі поезії, де час від часу зустрічаю віртуально мені подібні «втрачені душі»), роблю меблі в домі, готую дерев’янки до реалізації різноманітних задумів в дизайні (а може це скульптура з дерева? Не знаю), готую їсти, займаюсь самолікуванням (сприймаю це як Іспит, адже раніше я собі ніяк не міг допомогти, тільки іншим людям!), перечитую книжки із своєї бібліотеки (благо, що вона має різноманітну тематику, давно не читав польську фантастику – треба почитати знову, читаю її без словника, а от розмовляти не можу, дивина), ретельно копаюсь у Фейсбуці та в Гуглі, дивлюсь різні серіали (як правило – фантастику, бо мені неймовірно цікаво як через неї Кодують Людство на зміну Вертикальної Раси, на фундацію нової Людської Цивілізації), час від часу слухаю, що мені говорить Голос, а інколи і Голоси (це давно стало звичним)…
Зараз вирішив витягнути старі Контактні записи, і не тільки такого ґатунку, і упорядкувати їх. Декілька разів робив спроби накопиченні Знання по-новому викласти в тексті, але кожний раз рано чи пізно бачив, що не можу продовжувати, то і вирішив, що краще упорядкую те, що вже маю, тим більше, що ці десятиліття для мене весь час були Навчанням, а це означає, що матеріал, який був на початку, необхідно корегувати, бо Знання, що прийшли пізніше, багато що показують в іншій трактовці, вони точніші.
До Нового року залишилося дуже мало. Маю традиційне запрошення зустрічати його з родиною у Бажена, але вперше, на своє здивування, раптом зрозумів, що я ладний і сам, одиноко, зустріти його у себе дома, тільки щоб не плутатися під ногами у синів. Можливо, що це якесь хворобливе перекручення моєї Чоловічої любові до дітей, але я ж завжди говорив правду всім, навіть собі.
Моя довга пауза у цій розповіді була обумовлена тим, що раптом спіймав себе на тому, що події. які були давно, більше 10 років назад, пам’ятаю добре, а от після 2009 року щось плутається в моїй пам’яті. То дістав старі блокноти із записами за роки, що промайнули, продивлюсь їх, а потім продовжу свою розповідь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707261
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2016
Чи буває так, що Добро строїться во Зло?
Буває.
Хоча б коли мале зло обумовлює Добро потім.
Тільки ми не знаємо, що це так буде.
І плачемо.
І бідкаємося.
Як там співав колись Георг Отс:
«Если к другому уходит невеста,
Еще не известно кому повезло»?
Чи буває так, що Зло строїться як Добро?
Завжди.
Адже хіба злодій кричить що він злодій?
Хіба вбивця хизується руками в крові?
Адже носить завжди білі пальчатки.
Хіба диктатор не любить титул «Нації батько»?
Адже ми ладні вважати такими убивць мільйонів!
Авжеж!
Македонський Сашко.
Кай Цезар.
Наполеон Боня.
Вовік Ленін.
Гітлер Адик.
Йося Сталін.
Жуков Жора.
Мао Дзе.
Пол Пот.
Путін Вован.
Гірлянда героїв і всі вони вбивці тьми людей.
17.12.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707110
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 17.12.2016
Ти сумно кажеш, що дійсно я старий вже.
Правда. Надовго руки/пальці німіють,
Інколи навіть тіло здається чуже,
Молоді мудрість мою не розуміють,
Не малюю, не пишу давно буриме,
Слова, мов волосся, все більше сивіють…
Та знаю: життя моє неповториме,
Мої руки досі багато що вміють,
З мене можна писати навіть максими…
Адже ідеї в мені ще крилатіють!
11.12.2016
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705998
рубрика: Поезія,
дата поступления 11.12.2016
Там, за межами мого існування
Є безмірне/безсмертне життя,
Та не існує в ньому кохання
І у шаленстві нема серцебиття.
Там, за межами мого існування
Є неймовірна жага Знання,
Але немає щастя мовчання
І занурення у самопізнання.
Там, за межами мого існування
Звичним явищем є відьмацтва,
Але немає жаги чекання,
Шалу, шаленства, натхнення мистецтва.
08.12.2016
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705791
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.12.2016
83. Кохалися у творчості
05.12.2016* 16:40
Коли рівно рік назад я почав цю розповідь, то і гадки не мав, що вона розтягнеться на рік, а тепер бачу: довше буде, це – перше, а друге те, що я не думав, що вона буде значно ширша у трактуванні суті чоловічої любові, адже вона починалася як парадоксальність чоловічої любові стосовно жінки.
Зі мною українська мова пошуткувала, адже в ній слово «любов» має вельми широкий спектр застосування, адже можна говорити, що ти любиш батьківщину, дружину, дітей, свою роботу, шашлик, бити байдики і так далі. Тому зовсім не випадково, що я непомітно перейшов у своїй розповіді на сферу розширеного застосування цього слова.
В українській мові є ще слово «кохання», яке має значно вужчий зміст застосування, адже не скажеш, що кохаєш батьківщину, дітей, свою роботу, шашлик, бити байдики, але скажеш, що кохаєш дружину, жінку, дівчину. Таким чином, слово «кохання» є інтимним, чуттєвим еквівалентом слова «люблю». Та мені доводилося чути вираз: «він/вона кохається у творчості». Вельми інтимний і точний вираз.
Так от, 2009 рік став для нас саме роком, коли ми троє почали кохатися у творчості. А вершиною цього був наш відпочинок в Шишаках Полтавської області.
Але тут слід зробити два відступи в бік від головної теми моєї розповіді.
Не пам’ятаю, чи говорив я вже про нашу родину, як про родину художників. Якщо так, то прошу пробачення за повтори.
Все починалося з нашого з братами батька. Він був, як по мені, дивовижно талановитою людиною. Народився в селі на Поділлі у 1903 році, був наймолодшим в багатодітній сім’ї, в школу не ходив взагалі, але мав мрію бути машиністом паровозу, тому в 16 років самотужки підготувався і здав екстерном іспити за 6-й клас, бо саме це обумовлювало тоді вступ у школу машиністів, і яку закінчив, здається в Козятині. З нашою мамою вони зустрілися в будинку відпочинку в Корсуні.
Коли почали жити подружнім життям, то виявилося, що він самотужки засвоїв живопис маслом, а я, коли мені було 4 роки, миттю приєднався до цього процесу: коли батько написав портрет мами та свій і поставив їх сушитися, то я вельми майстерно мізинцем зробив «бліки» на очах, за що був покараний – батько поставив мене на крупу у куток, дав в руки книгу, щоб я тримав її, вимагав, щоб я просив пробачення. Закінчилася екзекуція просто: через півгодини я втратив свідомість, впав і між моїми батьками була грандіозна сварка, про яку так любила розповідати моя мама, показуючи якою скотиною був наш батько.
Художню роботу батька я бачив вже у дорослому віці, коли на зворотному шляху із мандрів по Західній Україні в 1964 році заїхав до батька в Ківерци, де він жив. У нього були золоті руки і він був господарем – будинок побудував сам, мав в садибі курей, качок, кроликів, ондатри і ще якихось птахів. Але найбільше враження на мене справило інше.
Зі словами: «Пішли, я покажу тобі мою майстерню» він завів мене у пусту кімнату, на одній стіні якої була розташована копія картини «Альонушка» Віктора Васнецова. І я очманів: копія була зроблена в манері пуантилізму, видатним представником якого був Жорж Сера. Копію мій батько робив без пензля, ставлячи кольорові точки видавлюючи крапками фарбу із тюбиків.
А далі вже була проста генетика, в результаті чого художниками стали: я (при фаховій освіті архітектора), мій молодший брат Микола (закінчив Республіканську Художню школу та Київський художній інститут), його донька Марія (закінчила Художку), Моя донька Оксана (Художка і Київський художній інститут), моя донька Леся (Художка і Інститут легкої промисловості, дизайнер по одягу), мої сини Світозар і Дарій (закінчили Художку і вчяться у вузах на художників). До цього слід додати, що Наталія, дружина Миколи, закінчила все разом з ним, що чоловік Оксани теж закінчив Художній інститут, а їх син Данило теж вчиться у вузі на художника. Щоб подивитися роботи Оксани і Лесі достатньо в Гуглі забити їх прізвища та ім’я, про інших в такому випадку буде менше відомостей.
То скільки в нашому роду художників? Рахую: 10.
І саме входження моїх молодших синів у генетичне закріплення цього таланту обумовило в 2009 році наш відпочинок.
Тут треба зробити другий відступ від головної теми моєї розповіді.
У 80-х роках минулого століття в країнах «демократичного табору Радянського Союзі» з’явилася мода: інтелігенція почала купувати будинки в сільських населених пунктах, щоб мати друге житло – для відпочинку та творчості. В ті часи можна було вільно підписатися на фахові журнали, то в архітектурних журналах Чехословакії я зустрічав статті про це. Наприкінці 80-років ця мода докотилася до України і багато художників, особливо ті, хто був вільним художником, і архітекторів кинулись купувати хати в різних областях України, щоб мати собі гарні майстерні. Для киян особливою принадою була Полтавська область.
Наталі, яку ми досі називаємо в роду Нелою, купила таким чином хату в районному центрі Шишаки, Полтавщина. Це відбулося в 1991 році, коштувало це їй 6000 карбованців, помірні гроші як на той час, вона встигла це зробити до розвалу СРСР, а зразу після розвалу його така хата вже коштувала 100 000 карбованців.
Кожний рік вона і мій брат Микола, теж художник, ви ж пам’ятаєте це?, разом із сином та донькою виїздили туди на ціле літо і привозили потім до Києва якийсь врожай з городу та купу творчих робіт.
А у 1996 році вони взяли на сімейний підряд оформлення церкви в Яреськах село недалеко від Шишак. Спочатку, в 1996 році, був зроблений іконостас а у 1997 році вони розписували стіни.
Коли я приїхав до них в Шишаки вперше, то був приголомшений рельєфом місцевості, немов от-от почнуться гори, і суцільним масивом лісу, який було видно аж до самого обрію, який охоплював весь краєвид зліва на право і навпаки.
Дивовижно чисте повітря, низькі ціни порівняно з київськими, якість продуктів вище всяких похвал, ліс, річка Псел, яка довгий, час була еталоном чистоти ще в СРСР, простота відношень між людьми…
Отже, ми приїхали в Шишаки.
Майже 2 місяці ми жили, кохаючись в мистецтві і відчутті себе вільними художниками.
Серед великих дерев грецького горіха, що досі ростуть на цьому подвір’ї, ми поставили маленьку туристичну палатку, ту саму, в якій ми у 1993 році з майбутньою мамою моїх синів були в медовий місяць на Дніпрі в Дубках, Нам не було тісно спати втрьох, я спав посередині. Прокидався рано, десь біля 7:00, а хлопці спали, як правило аж до сніданку, який був десь біля 9:00. Спати в палатці було неймовірно солодко.
Після сніданку, як правило, Нела вела нас малювати якийсь пейзаж, благо куди не подивись все було красивим, сама бігла поратись по господарству і тільки час від часу прибігала контролювати роботи хлопців.
Потім – обід, інколи походеньки на річку чи до центру з якоюсь метою.
Вечеря проходила святково – обов’язково якась нетрадиційна їжа, але натуральна, по стакану червоного вина, обговорення малюнків та подій дня, сміх, веселощі і, нарешті, ховалися у палатку заради того, щоб дивитися на ноутбуці наступну серію «Зірковий крейсер «Галактика»», для чого я зробив тимчасову проводку електрики з хати до палатки.
Часто перед тим, як зануритися у фантастику, ми гуляли околицями. Бо красоти краєвиду нас причаровували. Через два-три дні ми з Нелою, поки хлопці спали, ходили на базар в центрі селища і, на моє здивування, це було робити не так просто, бо треба було іти весь час по горбам уверх/вниз.
Мене радувало те, що хлопці гарно і охоче малювали, що, безумовно, було заслугою Нелі, адже вона дуже гарний художник-педагог, має навіть своєрідну спеціалізацію: досі готує успішно випускників середньої школи і навіть Художки до вступу у вузи, де готують художників і дизайнерів, архітекторів.
Цей відпочинок так нам сподобався, що у 2010 році ми знову були в Шишаках. Але на цей раз нас туди віз не потяг та автобус, а Бажен на своїй автомашині – йому з Анею було цікаво зробити таку подорож.
Той самий розпорядок дня, та саме палатка, тільки тепер ми дивилися серіал «Доктор Хауз» - я знову закупив багато касет із серіалом, малювали ми ще завзятіше: я почав малювати масляною пастеллю, а сини окрім акварелі почали малювати вугіллям, сангіною та кольоровими акварельними олівцями. І знову ми гуляли по околицям селища – нас причаровували не тільки краєвиди, а і
назви: одна із околиць мала, наприклад, назву РакоСіч.
Хлопцям було ще веселіше, ніж минулий раз, бо приїхала онука Нелі з подругою, вік у них був щось середній між віком Світозара та Дарія. Небога Мар’яна на рік старша від дяді Дарія! Хоча це не страшно, адже у нього є племінник старший від нього аж на 20 років!
Забирав нас додому теж Бажен на автомашині і їхали ми з пригодами: авто поламалося, його лагодили, потім ледве добралися до Баришівки, тоді Бажен вночі підняв по телефону у Києві свого приятеля і той приїхав, щоб тягнути нас «на шнурку», а коли це дійство почалося, то в 4:00 звідкілясь винирнув скажений гаїшнік і оштрафував нас за перевищення швидкості при положенні «на шнурку». Так що наш відпочинок тоді закінчився пригодою.
Але я був неймовірно задоволений: мої сини два роки підряд приносили до Школи гарні роботи, які повинні були робити за літні канікули. І за багато років був я задоволений собою, бо зробив більше десятка цікавих художніх робіт. Досі час від часу з гордістю їх розглядаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705109
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2016
Коли я спілкуюсь із синами, то подумки завжди чую слова,
Що споконвічні: «Як би ж то молодість знала, якби ж то старість могла!»
02.12.2016
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704723
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.12.2016
82. Буденність
29.11.2016* 18:00
Два наступних роки, здається, нічим особливим не пам’ятаються. Хіба що якісь відголоси минулого.
Один раз мені треба було знайти якійсь документ і я почав вигрібати все з полиць в нашій шафі-стінці. Виявилось, що декілька років не лазив туди, ми тільки щось закидали – квитанції оплати різних послуг, в тому числі і за квартиру, старі блокноти та купу інструкцій до пральної машинки, холодильників (ми вже встигли поміняти їх двічі), зіпсовані фотоапарати, кофейний сервіз на випадок дарування комусь, ще дореволюційна кавомолка та газова праска кінця 19 століття, старі наші малюнки, пакунки та пакуночки із старими ліками, розпаровані шкарпетки та старі носовички і шнурки від взуття, яке давно викинули, іграшки дітей, які стали вже непотрібними, коробки із фігурками від кіндер-сюрпризів та залишки лєго всяких розмірів, пакунки вати та бинтів – одним словом, всяке барахло, яким ми непомітно обростаємо в процесі життя. Серед всього цього я побачив целофановий пакунок, в якому було щось мені незнайоме. Розкрив його і здивувався.
В пакунку було декілька десятків шприців та ампули в упаковках якихось ліків з незнайомими мені назвами. Почав читати інструкції до них і ошалів: це були ліки для лікування венеричних хвороб широкого спектру.
Перша думка, яка прийшла мені тоді в голову була: «То вона була благородна по відношенню до мене! От чому вона мене до допускала до себе як чоловіка!» А потім накотила хвиля відрази. І сорому, нестерпного сорому.
Весь 2007 рік Дарій ходив на заняття із тим же художником, який готував у свій час Світозара до вступних іспитів, закінчив 4-й клас і успішно пройшов іспити до вступу в Художку, де вже вчився Світозар.
Досі пам’ятаю, як ми втрьох – Дарій, Світозар і я, йшли щасливі до метро зі школи після того, як стало відомо, що Дарій поступив до Школи! Ясний сонячний день, ми ідемо по вулиці, я звично дивлюсь на потворні зади «Танцювальної академії» ліворуч по вулиці, праворуч – пустир, на якому тепер стоїть Американська амбасада. Хлопці ідуть попереду мене, я слідкую за ними очима, які ледве стримують сльози щастя, радість за синів переповнює мене. Сини про щось жваво гомонять, вони завантаження у свій світ. Ми наближаємося до повороту на Танкову вулицю і раптом Світозар хапає Дарія за руку і вони різко перебігають вулицю. Я бачу, як із-за лівого повороту на вулицю, по якій ми ідемо рветься на великій швидкості авто, розумію, що зараз воно на моїх очах вріжеться в моїх синів і я кричу в усю глотку: «Вперед! Бігом! Швидко!».
Мої сини, мов ошпарені, вискакують на тротуар, а між мною та ними, за їх спиною проноситься автомашина.
У мене був такий стрес, що трусилися руки, я не міг навіть вилаяти Світозара, тільки щось пробурмотів. Та він все зрозумів сам. Довго ми йшли по парку до зупинки метро «Берестейська» мовчки.
03.12.2016* 17:50
Пауза. Інколи дивуюсь, що виникають паузи в моїх починаннях – здається, ніщо не заважає продовжувати почате, але в середині мене щось немов ставить блоки і я не можу пройти через них. Колись в таких випадках йшов напролом, примушуючи себе працювати, але виходила така ахінея, що в соромі припиняв ці спроби бути переможцем самого себе. Можливо, що це явище своєрідного антинатхнення, бо, чесно кажучи, я ніколи не знав що таке натхнення, навіть дивувався, коли бачив як мої колеги входять в цей стан. То що, у мене він є завжди, але є і антинатхнення? Явно щось нове, не так як у всіх людей.
От і зараз я потрапив в лабети цього антинатхнення. Та вже вискочив із нього.
Безумовно, я мимоволі лукавлю, коли кажу, що по 2009 рік у мене було спокійне і не цікаве життя. Напевно так воно і було з точки зору буденності нашої сім’ї, адже все йшло по колу: навчання синів в Художці, мій контроль цього процесу і майстерність синів уникати мій контроль, мої походеньки в радість під час Художніх рад в Школі, коли одноразово виставлялися всі роботи всіх класів і огляд їх мимоволі опускав тебе у світ паростків українського образотворчого мистецтва. Все це так. Як і переживання за успіхи та помилки моїх синів в цьому святі фахового навчання. Але паралельно у мене було ще фахове життя архітектора та таємне, бо я став мовчазним Просунутим, життя в Езотериці.
Архітектурна діяльність не мала нічого видатного, а от в Просунутості я в ті роки зробив багато. Навіть пробував якось проявитися – брав участь в конгресах по Еніології в Одесі, публікував статті в журналі «Ениология», що видавався тоді в Одесі, адже Еніологія мала два крила – одне в Росії, а друге в Одесі. І кожне крило було переконане, що тільки воно є фундатором нової науки саме воно.
В цих моїх спробах я був нещирий, бо бачив абсурдність всіх цих новоявлених наук, в яких представники Ортодоксальної академічної науки робили спроби очолити та навіть пояснити в межах своєї парадигми те, що по своїй суті знаходиться за межами Ортодоксії. На зламі століть 20/21 в нашій країні шаленів розгул таких спроб. І кожний діяч вважав, що тільки ним запропонована нова наука є абсолютно точною і вірною - Міологія, Технічний аналіз, Нанопсихологія, Сеттлеретика, Организмика, Розумологія тощо і тощо. В той час немов гриби росли різноманітні Академії, а число академіків цих Академій давно перейшло за тисячу.
Один мій приятель запропонував мені стати академіком Академії Оригінальних наук України. Виявилося, що українське відділення Спілки винахідників та раціоналізаторів, яка майже споконвіку існувала в СРСР, після розвалу Советікусу, швидко перейменувала себе в цю академію. На час нашої розмови вони вже мали більше сотні академіків. Стати таким було просто: достатньо подати на їх Президію свою оригінальну роботу, вони перевірять по своїй картотеці чи вона оригінальна, і якщо все гаразд, то ти станеш академіком. Мої розробки були вельми оригінальні, то мені давалася гарантія. Та я сам собі все зіпсував, бо коли мені запропонували ознайомитися із видатною монографією віце-президента цієї організації, в якій він ретельно доказував, що ідеалом для Людства є середня стать і що все іде до цього, я¸ читаючи ці бредні, почав голосно реготати, а потім розказав що думаю як про автора, так і про цю академію.
Побіжно подивився свій архів – багато тоді я зробив цікавих розробок в Езотериці і всі вони спокійно стоять в зошитах на полицях. Та не буду про них, бо тут же я пробую розказувати про Чоловічу любов, яка в ті роки у мене була зосереджена на молодших синах. Але опис одного цікавого випадку слід навести – просто переписую із старого запису.
«Сьогодні 30.06.2007. Дача. Продовження свята на честь Конституції. Мої сини ще сплять. 7:55.
Вчора увечері ми втрьох гуляли. Дійшли до кінця центральної вулиці, але не пішли до річки Ірпінь, а повернули праворуч. І зразу на небі побачили дивне.
Було 20:30.
Спокій.
Ліворуч, за нашими спинами, на обрії за пасмами хмар тихо сідає сонце, якого ті не видно, тільки в смугах між хмар воно висвітлює небо.
Праворуч теж пасмо хмар, але вони імлисто-сіро-блакитні. Найбільш щільна та рівномірна протягнулася ближче до обрію. І на її фоні, у просторі між нами та обрієм, висять дві горизонтальні лінії/бруски, а під ними половина сонця. Немов гаряче сонце на заході його – розпечене, помаранчеве-жовте, гаряче і неймовірно красиве.
Я зупинився.
І сини стали.
У мене промайнуло: «Місяць?»
Першим зреагував Світозар:
- Тато, що це?
Машинально я подивився назад – сонце сховане, повернувся і непевно сказав:
- Місяць, бо сонце сідає там, а місяць… - і замовк, бо для місяця це неймовірно велике коло, і так низьке висіть.
Раптом з’явилося відчуття, що ця картинка висіть нерухомо, немов очікуючи, щоб ми її побачили. Окрім нас нікого. Троє дівчат вдалі по полю ідуть до річки.
- Подивимося! – сказав Дарій.
І вмить картинка трохи змінилася: горизонтальні «лінії» стали трохи довшими і у мене з’явилося відчуття могутності цього Чогось. Далі, як тільки ми почали дивитися це, почалася трансформація.
Спочатку почав зменшуватися «місяць», поки не щез. Потім горизонтальні бруски почали втрачати «барашки» по горизонталі, верхній почав витягувати кінець зліва і уверх, ніжній трохи приєднався до цього процесу і вони немов почали танути, тягнутись уверх і віддаляючись від нас. Враження було таке, що вони рухаються одноразово від нас і в середину себе.
Нарешті все щезле.
Трансформація йшла рівно, повільно, неухильно і зайняла хвилини 3, максимум.
- Тато, що це? – запитав Світозар.
- А ви запитайте у своїх Вчителів! – сказав я.
Хлопці почали сміятися, бавитися, хоча Світозар і зосередився.
- Мені говорить Вчитель, що це мабуть НЛО чи щось подібне.
- А мені – сказав Дарій – теж говорить це.
- Хлопчики! Прошу серйозніше!
На нас раптом налетіла хмара комарів і я сказав:
- Пішли додому, бо комари закусають.
Ми повернулись, щоб іти, пішли, дійшли до асфальту центральної вулиці, сини стали серйозні і Світозар знову запитав:
- Що це, тато?
- Я і повторюю: запитайте Вчителів. Тільки без баловства.
Сини «увійшли» в себе. Світозар сказав:
- Мій Вчитель говорить те саме.
Дарій винирнув із Спілкування і сказав:
- Мій Вчитель говорить, що це може бути НЛО чи щось подібне, але вірніше за все це знак Доля для нас.
Слова Дарія вразили мене, бо ми почали чомусь часто бачити тут, на Дачі, Незвичне.
Прикро: фотоапарат не взяли.»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704516
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2016
Як часто ми ховаємо очі в соромі?
Як часто ми визнаємо наші помилки?
Як часто ми бачимо негаразди в домі?
Як часто ми в соромі ховаємо думки?
Як часто нам біль дає жагуче каяття?
Як часто нас коробить наша же нещирість?
Як часто відправляємо совість в забуття?
Як часто ми вбиваємо у себе заздрість?
Відповіді на ці розпечені питання
Не кожний спроможний собі в собі шукати
Хоч у відповідях цих наше існування.
Та ми сліпі: любимо в трьох соснах блукати.
29.11.2016
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704515
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.12.2016
81. Буремний 2006.4.
24.11.2016* 10:40
Сьогодні 10 років, як одружився мій син Бажен з Анею. Тоді, в 2006 році, святкували це в кафе у Вишгороді. Гостей було багато – до двадцяти друзів Бажена, мати та бабуся Бажена, батьки Ані і ми, Левчишини: Тарас з дружиною Оксаною, Лада з дітьми Олексієм та Ариною, я із Світозаром та Дарієм.
Сьогодні Бажен і Аня зустрічають свій олов’яний ювілей разом із донькою Соломією, якій вже 4 роки.
На честь цього свята Бажен подарував дружині браслет «Пандора» - щось модне, Аня два роки його хотіла, а мене насторожує сама назва.
А я вже зробив композицію із 10 стебелів очистку плюс один пофарбований в білий колір – троянд нема, то я так зафіксував 10 років їх спільного життя, як і надію на щасливе подальше життя. Зараз я знову в їх садибі в селі Липовий Скиток, а завтра сюди приїде Дарій.
Це тоді, у 2006 році, було таке завершення року. Але остання чверть того року була для нас трагічна.
Перше вересня почалося, як завжди, святково, до того ж мені не треба було розрізатися навпіл, бо Дарій вчився в початковій школі при дитячому садочку, в який він, як і Світозар, ходив до цього. І святкову лінійку там зробили напередодні свята першого вересня.
Перше вересня в Республіканській Художній школі проходило традиційно: всі класи святково виходили із приміщення школи і вишикувалися в каре у великому дворі, біля виходу із вестибюлю в торці каре стояло керівництво школи на чолі із багаторічним директором Оленою Іванівною Авраменко у національному строї, обов’язково був хтось з академіків Художньої Академії, що у свій час закінчив цю школу, хтось від Міністерства культури, якому підпорядкована ця школа. Святкова музика, короткі святкові промови, декларація віршів старшими школярами, святковий вихід п’ятикласників, які вливаються в процес навчання, і заповнення ними вільного місця в каре, випускники завжди в українському національному вбрані – хлопці в сорочках з вишивками, а дівчата в різних варіаціях українського національного строю, п’ятикласниця на плечі дебелого хлопця з випускаючого класу у святковому проході вздовж каре під бамкання шкільного дзвоника в її руці, натовп батьків з фотоапаратами та кінокамерами навколо каре школярів та на пласкому даху прибудови до Актового залу школи, притишений гомін та сміх школярів, біганина тих, хто запізнився на свято, потім прохід школярів покласно під натягнутими рушниками із двору у вестибюль школи, щоб розійтись по класам – все це створювало і завжди створює неймовірно піднесений настрій у всіх присутніх, переповнює гордістю за цю сталу традицію, дає відчуття національної єдності приєднання до Культури. Тільки один раз на моїй пам’яті при цьому йшов дощ, то змушені були робити свято у вестибюлі школи, а так завжди була сонячна ясна погода, немов на замовлення.
Промайнув, здається, тиждень до того, як перун/блискавка вдарив нас.
Як завжди я чекав коли у моїх синів закінчиться тренування, насолоджувався кавою і дивився вниз на спортзал, де відбувалося парне тренування. До пари, в якій був Світозар, підійшла його тренер Юля, зупинила бій, про щось поговорила із моїм сином, потім постояла, думаючи про щось, повернулася і подивилися на наше вікно, побачила мене і помахала рукою, показуючи, що мені треба спустися вниз. Спустився по сходам і зупинився біля входу до спортзалу. Юля підійшла до мене.
- Здрастуйте! Світозар мій перспективний учень, у нього гарні перспективи, адже має відповідну статуру, тягнуті м’язи, швидкість, але зараз з ним відбувається неприємне: тільки що він сказав мені, що не бачить свого супротивника, у нього щось трапилося з очима. Прошу: покажіть його окулісту. Є загроза, що наш спортивний лікар не допустить його до змагань.
На другий же день Світозар не пішов у школу і ми з ним пішли в дитячу лікарню. Черга, нервування, нарешті його очі дивиться окуліст, я сиджу відокремлене на стільці, а потім лікар просить мого сина почекати у коридорі каже:
- У вашого сина кепські справи з правим оком, я допомогти не можу, то даю направлення в Обласну офтальмологічну дитячу лікарню.
В цій лікарні знову черга, нервування і приговор окуліста:
- У вашого сина кератоконус. Це руйнація роговиці, коли в ній відбувається потоншення центральної частини. Вам треба показатися доценту, я записую вас до неї на прийом.
Прийшли на прийом до доцента. Жінка віком під п’ятдесят років, сувора. Подивилися очі сина і каже:
- Вам треба звернутися в Ексимер, це приватна спеціалізована клініка, вони спеціалізуються на таких захворюваннях. Пишу направлення туди.
Ідемо туди. Аналізи, огляди – все гарні гроші, рекомендація: надіти лінзи. Купуємо лінзи. Син починає їх носити, але бачить ще гірше. Знову приходимо в Ексимер - рекомендують окуляри. Купуємо. Син ще гірше бачить. І тоді я знову іду із сином в Обласну лікарню до лікаря, який нас приймав із самого початку. Вона дивиться очі сина і каже, що у нього різке погіршення і тому вона рекомендує піти на консультацію до професора Сергієнка в Інституті мікрохірургії ока, який знаходиться в Медичному містечку. І тут до мене доходить, що ота доцент нас пустила по колу заради свого зиску, адже вона явно має відповідну домовленість із Ексимером. А для нас це вилилося в страждання сина, втрату часу та грошей, за свої переживання навіть не кажу.
Сергієнко Микола Маркович – доктор медичних наук, член-кор НАН та АМН України, професор, директор цього інституту, спокійна, врівноважена та неймовірно інтелігентна людина. Сучасна апаратура, ретельне обстеження і присуд:
- У вашого сина роговиця зруйнована на 70%. Потрібна негайна операція. Це треба ставити роговицю донора. Почекайте в коридорі, вам винесуть умови, як треба хлопчика готувати до операції і коли саме треба буде приїхати в нашу клініку.
Виявляється, що треба чекати, коли з’явиться донорська роговиця потрібного віку, а для цього слід чекати, коли десь помре дитина відповідного віку.
Дзвонять: приїжджайте.
Операцію сину робили дві з половиною години. Коли я приїхав до нього після операції, то був роздавлений його психологічним станом – він зразу схопив мене за руку і не відпускав її, все затримував мене біля себе, хоча і розумів, що мене там, дома, чекає Дарій. Психологічна травма була страшна: коли я забрав його додому, то він декілька місяців не міг прийти в норму.
І ми змушені були взяти у Школі академвідпустку. Але на весіллі Бажена Світозар вже сміявся і радів життю.
Скільки пройшло часу, десять років, а я моє серце досі обливається кров’ю, коли я згадую ті страждання сина та свої. І давить мене усвідомлення, що хвороба у сина з’явилася від стресу, коли мати пішла від синів. Те, що вона пішла від мене, є звичним – скільки таких подій відбувається в цьому світі! А от від синів! А вони неймовірно любили її.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702651
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2016
80. Буремний 2006.3.
22.11.2016* 19:25
Літо промайнуло в приємному відпочинку. Все було спокійним і здавалося, що і не було негараздів, хоча час від часу у мене і з’являлося відчуття, що десь за межами нашого щасливого існування збираються грозові хмари.
Несподівано для мене Вікторія запропонувала нам сім’єю приєднатися до її сім’ї і взяти участь у туристській поїздці по Західній Україні. Для мене це було дійсно несподіванкою, бо вже відпрацювався стереотип: Дача з усіма її нехай примітивними, але природними принадами. А тут така можливість вийти за межі звичного.
Та треба бути справедливим: я трохи лукавив.
В далекому 1956 році, коли нас, солдат Армії СРСР везли в ешелоні до Угорщини, то ми проїжджали Карпати. Я тоді вперше їх побачив і вони мене причарували. Досі пам’ятаю картинку: праворуч від ешелону круто уверх іде схил гори із яскраво зеленою травою, де-не-де лежать шматки білого яскравого снігу, маленька отара вівець, які флегматично щипають траву, а біля них на землі сидить хлопчина в кожусі, але босоніж, із сопілкою в руці і здивовано дивиться на ешелон.
У 1962 році у нас була архітектурна ознайомча переддипломна практика і половина курсу поїхала до Західної України – Львів, Рахів, Хуст, Мукачево, Берегове … І я малював. Багато малював і, повернувшись до Києва, вперше зробив в стінах свого інституту персональну виставку. Ці роботи досі збереглися, та – ні, у мене всі мої роботи зберігаються, окрім тих, що дарував і жалію тепер за них, то коли тепер їх переглядаю, то знову і знову згадую той час, кумедні історії, а вони були, нашого куратора архітектора Аркадія Зернецького – видатного малювальника, і той неповторимий аромат здивування від побаченого.
Потім, у 1964 році, закінчивши диплом і фактично заради халтури заваливши диплом (традиційну п’ятірку отримав, але на конкурс дипломів він не пішов), я загітував першу дружину і вона, вагітна другою донькою, поїхала зі мною в туристичну поїздку дикуном до Карпат. Їхали маршрутними автобусами від міста до міста, зупинялися на добу і знову їхали далі. Я не малював, бо було не до цього. Тільки коли приїхали у Шацьк, де жили родичі дружини, намалював пару плакатів до місцевого клубу, заробив таким чином гроші на дорогу до Києва.
У 1985 році я працював в УкрНДПІсільбуді, старшим науковим співробітником і був керівником підготовкою сіл України до останнього в історії СРСР конкурсу на найкращу сільську забудову. У зв’язку з цим треба було перевіряти відповідність поданих матеріалів від областей дійсності, то на мою долю тоді випало аж 7 областей, з яких 4 були: Волинська, Рівненська, Тернопільська та Івано-Франківська. Мене так і тягнуло в Західну Україну, хоча я є корінний киянин.
То чи треба говорити, що я з радістю дав згоду на подорож? А хлопці мої зраділи неймовірно – нове, нове побачать! А я радів за них – нове, нове побачать! Гроші у нас на це були, адже я тоді непогано заробляв.
Ця поїздка була дійсно чудовою. Маршрут охоплював головним чином Івано-Франківську область.
Це був серпень місяць, осінь тільки-тільки заявляла свої права.
Івано-Франківськ вразив мене не тільки старовиною архітектурою, а і сучасними забудовами, особливо як тонко і гармонійно місцеві архітектори використовували колір – пастельні варіації охристих, жовтих та салатових кольорів.
Базовий пункт у нас був в Яремчі – жили в хатах місцевого підприємця, який активно і успішно працював в галузі сільського туризму. Умови були чудові.
І кожний день ми кудись їздили.
Вздовж доріг стояли пам’ятні споруди на честь воїнів УПА та визволенню України від Советікусу, на честь самостійності України. Вони часто-густо були наївні, бо їх виконували явно місцеві жителі, але підкупали своєю щирістю та патріотизмом.
В пам'ять врізалися декілька моментів.
Ворохта.
У 1967 році я працював в Українському філіалі Курортпроекта і запроектував (у співавторстві з Є. Ходієвим) спальний корпус біля Олімпійського трампліну у Ворохті, але потім по переводу опинився в якості головного архітектора Ялтинського відділення цього ж інституту, то цей спальний корпус будувався без моєї участі в авторському нагляді. І от я отримав можливість побачити своє творіння. Мене здивувало те, що проект був втілений без будь-яких змін, що в ті часи було незвичним з боку будівельників. Але коли я зайшов в середину будівлі, то жахнувся: все було неймовірно забруднене, навіть деякі двері були поламані…
У Ворохті нам запропонували скористатися канатним підйомником і, змушений визнати, що вперше пережив легкий острах від висоти, коли внизу пропливали луки, дерева, якісь будівлі. Дивувався: адже раніше я нічого і ніколи не боявся. Хоча: ні, був гріх. У 1976 році ми, однополчани з Києва, зібралися щоб попрощатися із Кімом Фрідманом, який виїжджав до Ізраїлю, і тоді мені розказали те, що знали всі окрім мене. Виявляється, що коли я, почувши постріли, присів за велику котушки тяжкого кабелю, який ми тягнули вздовж вулиці біля аеропорту Будапешта, то чудом залишився живий, адже кабель на котушках був розрізаний кулеметною чергою. І я перелякався через 20 років. Як мої однополчани реготали! Від душі, до сліз!
А хлопці мої сиділи в люльках підйомнику спокійно.
Коломия.
Відомий всім Музей української писанки. Ми довго ходили по його поверхам і дивувалися майстерності українців, які з усього світу присилали свої твори. Навіть там є писанка на яйці страуса.
І, нарешті, Говерла.
В нашій команді я був найстаріший, бо мені було 70 років, а мій син Дарій був наймолодшим – йому було 9 років. Ми досягли вершини, фотографувалися. Тоді там було чисто, це зараз у Фейсбуці я побачив засмічену Говерлу. Чи треба переказувати той захват від краєвиду, який всі відчувають коли потрапляють на Говерлу?
І була пригода у нас.
Світозар із своїми товаришами рушив уперед всіх, а Дарій десь на половині шляху почав відставати. То я вирішив допомогти йому і щоб скоротити шлях та наздогнати головну групу туристів, потягнув його по косій через козацький яловець, який клубочився ліворуч від головної протоптаної стежки відвідачами. І ми заблукали. Ліворуч крутий схил, праворуч нічого не видно через кущі ялівця, однією рукою тримаюсь за кущі, а другою тримаю сина, який вже почав хвилюватися. Спокійно, тільки спокійно = заспокоювався, подумки проклав шлях і ми почали дертися уверх. Раптом почувся голос когось з нашої компанії. Ми пішли на цей голос і…Ура! Відкрилась вся вершина і вервечка людей, що немов змія тяглась до неї.
В останній день нам влаштували у великій залі, яку господарі мали як їдальню, святкову вечерю і на ній кожний отримав «сертифікат», що 29 серпня 2006 року подолав шлях до вершини Говерли.
У Києві на нас чекало 1 вересня.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702256
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2016
Ви часто брешете собі,
Рятуючи себе від себе?
Несете тяжкий хрест Брехні
Голгофою/шляхом на Небо?
Вам Правда завжди ріже око?
Душу кров’ю обливає?
Це зрозуміло, бо жорстоко
Правда суті оголяє.
19.11.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702254
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.11.2016
79. Буремний 2006.2.
19.11.2016* 14:00
Літо ми зустріли радісно: школа закінчена, можна відсипатися на Дачі, хоча я і досаждав синам: Світозару задали за літо зробити багато етюдів та начерків, а Дарія я почав готувати до вступу до Художки, то теж примушував малювати. Світозар реагував на це бурхливо, а Дарій – у своїй манері погоджуватися з усім, але робити тільки те, до чого душа лежить.
Але з якою насолодою ми спали! Свіже повітря, проста, але майже повністю натуральна їжа, увечері щось цікаве по телебаченню – для цього ми вкладалися на горищі втрьох паралельно, телевізор в ногах і відчуття повної свободи!
І купання на стрімкій річці Ірпінь, хоча після того, як виходили з води, налітали ґедзі та комари.
І походи через річку в ліс по гриби! Могутні дуби та сосни, густа поросль кущів і високі трави – все це дурманить і одноразово немов крила дає, бо повітря немов саме втікає в легені.
А увечері, після вечері, в компанії мого брата Валентина і його дружини Свєти, а то і без них, вихід на поле, яке розкинулося між Дачним містечком до 800 «дворів» та річкою Ірпінь і захват від краєвиду – вільний простір аж до обрію, хмари розмальовані сонцем, що сідає, в помаранчеве-червоні сполохи, вологе повітря, яке насичене випарами польових трав! Навіть армади комарів не були на заваді!
У мене закінчувалася відпустка і я починав їздити на роботу з Дачі, але увечері ми святкували вечерею моє повернення, адже я завжди привозив щось смачне.
Почав знову багато отримувати інформації по Контакту і ретельно записувати це в зошит.
На початку серпня ми отримали цікаву пропозицію і повернулися до Києва. Зразу же пішли по традиції до музеїв Академії Наук, але тепер сини іншими очима дивилися на антропологічні, зоологічні, біологічні, геологічні та археологічні експонати.
Ми вийшли із Музеїв і йшли вниз по вулиці Богдана Хмельницького – в наші наміри входило через підземний перехід на розі цієї вулиці і Пушкінської перейти на Пушкінську, пройти уверх по ній до Прорізної і там, на куту двох вулиць в кафе «Зустріч» традиційно куштувати: я – кава і бутерброд до неї, а хлопці – соки та різні солодкі речі з борошна.
До підземного переходу було кроків 10. Хлопці йшли на крок попереду мене і бурхливо обговорювали побачене в музеях, а я про щось думав і йшов опустивши голову, дивився під ноги. І раптом мене немов щось штовхнуло із середини – я різко підняв голову і побачив, що праворуч від мене, мені назустріч іде мати моїх синів.
Вона була одягнута в білі стильні джинси і в білу красиву блузку.
Вона не дивилася на хлопців, тільки на мене, і в її погляді було стільки презирства, стільки зверхності, що у мене перебило дихання. Ми мовчки пройшли один повз одного і тоді я тихо сказав:
- Хлопці! Тільки що повз нас пройшла ваша мати!
- Де? – вони різко оглянулися назад. – Нікого нема!
Я оглянувся теж. І дійсно, за нашими спинами її не було, тільки декілька перехожих. Мене кинуло в жар: так от як це може проявлятися, гра у двійників. Паранормаліка! Про подібне читав, але щоб зі мною таке трапилося не міг і подумати. Знав: якщо це розказати при нагоді їй, то вона буде здивована, адже вона фізично була десь за межами України.
Гра Пранормаліки!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701501
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2016
По чорному полю печалі,
По смугах сірого суму
Летить мій Пегас із сталі –
Тікає кулись він від глуму.
Нарешті порух крилами –
Це ривок у синьо небо,
І ловимо ми чолами
Незвичне. Тут я ще не був.
Як Істота ми вже єдині,
Та хто я є – ще не знаю?
Щось в мені є від людини,
Та чом серцем не калатаю?
Що залишив я на офіру?
Чом маю спокій сталевий?
Повертаюсь я до Офіру?
Мене чекають там леви?
Бач: радість мене огортає,
Щастя/спокій – це мої крила,
Забута красуня вітає:
«Я в чеканні тебе любила!»
І сяйво навколо яскраве,
Світлий хорал в нього влитий,
Бо життя було величаве…
На кришку падають квіти.
18.11.2016
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701500
рубрика: Поезія,
дата поступления 19.11.2016
78. Буремний 2006.1.
16.11.2016* 18:35
Пройдуть роки і я раптом вперше почую пісню «Соколята» у виконанні Хурсенко, і буду приголомшений тим, що ця пісня дослівно про мене та моїх молодших синів, і буду далі, коли почую її, завжди згадувати цей 2006 рік, який став для нас трьох буремним.
Перша чверть того року була звична – навчання синів у школах, тренування фехтувальників – Світозар почав подавати гарні надії тренеру, походеньки в сауну, а там – дві години відпочинку, з грою в більярд, чаями та розвеселою дорослою компанією. По суботам та неділям часта культурна програма – то на якусь виставку ходили, то у знаменитий чотирьох поверховий Музейний комплекс Академії Наук напроти Оперного театру, навкіс від нього, через дорогу.
Вікторія зі своїми дітьми регулярно рано вранці ходила на перший сеанс дивитися фільми в кінотеатрі «Жовтень», бо це було найдешевше та і людей мало, то часто і ми втрьох приєднувалися до них.
Здавалося, що все увійшло у колею.
Мій об’єкт – кондомініум в селі Плюти будувався з різним пригодами, але поки що все було в межах норми, час від часу я писав вірші та щось малював, почав цікаву розробку по Контакту і відчуття, що я є каліка, бо є тільки половиною Людини, непомітно почало танути, а вірніше – ховатися кудись в глибину свідомості.
Я був щасливий від відвідин Художньої школи, бо це було немов занурення у щось колись мною нездійснене, до того ж зразу згадувалось, що цю школу закінчили у свій час мої доньки Оксана і Леся, і при цьому я вже примірявся як тут буде вчитися і Дарій. Особливу насолоду я мав тоді, коли до мене приєднувався Бажен із своєю поки що цивільною дружиною Анею, а я приходив із Дарієм і відчуття родини обгортало мене і нас теплом.
Гарно нам тоді було. А мої друзі ще і веселили мене час від часу. Так один раз зателефонував Борис Орехов і сказав:
- Слухай, Вітю, тут виявляється наша Київрада об’явила конкурс серед батьків одинаків, які виховують самотужки двох і більше дітей. То ти не хочеш взяти участь в цьому?
- Знущаєшся, Боря?
- Та ти що, хіба я можу таке робити? Тут Іра щось говорить, почекай. Точно? Знаєш, вона говорить, що є певне обмеження: батькові повинно бути не більше 30 років.
- Так мені ж в цьому році буде 70!
- От і я про то!
- Ти нагадав мені інше. Коли Світозар пішов у садочок, то я вирішив, що як ветеран війни буду мати пільгу в оплаті садочка. Прийшов до завідуючої, а вона і каже: «На ветеранів Вітчизняної війни нема пільг за садочок. Тільки для афганців. Ви можете написати особисте прохання на райадміністрацію, там розглянуть її і вирішать, але держава не передбачила, що ветерани Вітчизняної війни можуть мати малих дітей!»
- А ти хіба ветеран Вітчизняної?
- Угорські події 1956 року тоді прирівняли до Вітчизняної.
- Вони праві, адже тоді треба було би платити і тим, хто брав участь у Куліковській битві.
- Еге ж, то я за синів плати за садочок по повній, а пільги маю на все інше.
- Ти вже користувався своїм правом ходити на червоне світло?
- Ні. Бо транспортом пересуваюсь безкоштовно.
- От, бачиш, ти маєш кайф! Приходь до мене в майстерню у четвер – покажу цікаві студентські проекти.
- Дякую. Буду.
- До зустрічі.
- До зустрічі.
І закінчилась перша чверть того року святкуванням мого 70-річчя. Нічого особливого – до моєї родини приєднався брат Валентин із дружиною Свєтою, та була Вікторія зі своїми дітьми. Була традиційна для нашої родини вечеря. І це фактично був останній раз, коли я так бундючно святкував свій день народження, бо далі пішло/покотилося життя в іншому режимі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700946
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2016
Як міцно минуле тримає за ноги!
За серце і за душу, і за прагнення,
Забувши всі болі, загоївши рани,
Жити тільки вільно, без перестороги,
Мати зараз від минулого звільнення…
І будувати з нових помилок храми!
11.11.2016
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700944
рубрика: Поезія,
дата поступления 16.11.2016
Кому по життю ми завжди потрібні?
Безумовно: батькам і нашим дітям,
Брати/сестри мають таке паралельно.
Але! Чим ближче ми до погибелі,
То знаємо: обдаровані ми щастям –
Чоловік + Жінка – суть Людства моделі.
04.11.2016
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700358
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.11.2016
ЗЕЛЕНСЬКИЙ = СТАНЧИК
Через Фейсбук дізнався, що вчора, 12.11.2016, був «Вечірній квартал - 95», вирішив його подивитися. Весь час натикався на сайти, де ця вистава немов була заблокована, але нарешті знайшов потрібний. Подивися, саркастично і гірко посміявся від душі, а потім раптом спіймав себе на думці, що наш пан Зеленський виконує зараз в Україні ту роль, яку мав колись Станчик в Польщі.
Хто такий Станчик?
Перш за все це герой картини польського видатного художника Яна Матейко. Але краще подивиться що про нього обережно каже Вікіпедія: придворний блазень великих князів литовських і королів польських Олександра Ягеллона, Сигізмунда І Старого та Сигізмунда ІІ Августа, жив в період 1480-1560 років, мав привілейоване становище завдяки своєму гострому розуму, безпощадно критикував безтурботну політику повелителів.
А хіба пан Зеленський не робить те саме в наш час стосовно наших сучасних можновладців? Каскади «Вечірніх кварталів - 95», багатосерійний фільм «Слуга народу», виступ на Юрмалі…
Але багато різниць між цими двома історичними персонажами, які взяли на себе небезпечні функції.
Станчик творив на протязі трьох можновладців, з яких тільки останній пережив його. Таким чином, для них Станчик був джерелом правди-матки, бо для того, щоб її , правду-матку, паплюжити, треба її знати. І Станчик повністю виконував цю роль носія правди, але, як кажуть деякі польські дослідники, інколи здається, що він мав вплив на можновладців і таким чином паплюження бувало м’яким.
Є велика різниця в тому, як творить пан Зеленський.
По-перше, на відміну від Станчика, який творив повністю самостійно, пан Зеленський творить в оточенні обдарованих сарказмом і гумором інших людей, так звана трупа Зеленського, яка фактично задіяна в усіх його проектах типу «Вечірній Київ» та згадані вище. А це означає, що пан Зеленський несе правду-матку у зговорі з іншими і таким чином у можновладців завжди є можливість тримати під наглядом всіх правдолюбців – не треба забувати, що на вистави цих заколотників приходить повний зал!
По-друге, Станчик фактично нічим не ризикував, тому що в ті часи роль лицедія була в пошані, хоча їх і називали тоді шутами, юродивими, скоромохами тощо. Пан Зеленський енд Компані ризикують всім, навіть своєю свободою та життям. Чому? Тому що є велика різниця між життям у 15-16 століттях і в 21! Тоді суспільство мало Станчиків як відокремлення із системи, а зараз Зеленські є тільки першими у системі собі подібних!
Тоді було зрозумілим, що відвертості Станчиків мають гротескний характер, а тепер відвертості Зеленських мають правдивість в гротескному світі!
Наш світ різко цивілізованіший за часи 15-16 століть! В ті часи запросто рубали голови, але при цьому це виконувалося буденно, без пафосу. В наш час часто-густо нема можливості рубати голову потрібній людині, але є пафос загрози, адже обіцянка президента Путіна підвисити президента Саакашвілі за яйця хіба не пафосна? То в наш час є природним, що після виступу пана Зеленського в Юрмалі з’явилося бажання відкрити проти нього карну справу, а після його розстрілу Верховної Зради (вибачте: Ради) в якості Слуги народу це бажання вже набуло державного значення!
Мимоволі приходиться зупинитися на мовному моменті.
Ми знаємо, що Станчик був поляком і тому розмовляв на польській мові і правду-матку ніс теж на своїй рідній шиплячій мові. А пан Зеленський в Україні, де, природно, державною мовою є українська, веде свої правдолюбні вистави на російській мові. Таким чином, він весь час ходить під Дамоклевим мечем покарання з боку можновладців, бо порушує мовні закони України, що небезпечно, але, з іншого боку, саме це заважає пану Зеленському набути статусу високого рівня, на якому знаходився Станчик! Це означає, що наші можновладці завжди можуть ігнорувати еківоки пана Зеленського, посилаючись на те, що адресат його виступів займає значно меншу мовну нішу, ніж українці. Але ситуація може кореним чином змінитися, якщо пан Зеленський і сотовариші непомітно, повільно перейдуть на українську мову, то тоді він зможе не тільки стати на один рівень із Станчиком, а і перевершити його, адже Станчик, нагадую, був один, а тут ціла камарилья!
Напевно саме цією загрозою можна пояснити реакцію окремих представників широкого спектру можновладців, хоча би пана Ляшко, які розглядають виступи пана Зеленського та його найманців як виступи колег по Верховній Раді!
Згадав, що Черчіль збирав карикатури на себе… До чого це я?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700357
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2016
77. СЬОМЕ ЖИТТЯ. Початок. 2.
12.11.2016* 17:45
Сенсорика.
Ми з хлопцями часто увечері сідали трикутником обличчям один до одного і я запускав «коло» на рівні сьомих чакр – так відбувалася наша синхронізація, бо мені приходилося бути стосовно синів весь час насторожі.
Якщо Вчителі синів давали їм Дозвіл, то ми продовжували «нашу гру»: хтось подумки ставив питання чи задачу, а інші дивилися відповіді. Проявилися особливості: у Світозара «мультики» були максимально конкретні і достатньо лаконічні, а у Дарія розповідь про Побачене могла розтягнутися на хвилин 10, бо у нього «картинки» перетікали одна в одну. Тематика у нас була різна, але те, що стосувалося нас мало форму типу: «Як ми проведемо це літо?» чи «Наша зустріч Нового року», але часто випливали патріотичні чи філософські питання. Ми робили записи всього цього, але знайти їх зараз не можу – десь загубились в паперах архіву. Та от одна картинка у мене виплила із минулого.
Питання Ставив Світозар, а я і Дарій Дивилися.
Що побачив Дарій – не пам’ятаю, а от свою картинку дуже ясно бачу і зараз.
День, сонячне, яскрава зелена трава, на відстані від мене, прямо переді мною знаходиться ставок, а перед ним щось на зразок чи то воріт, чи то переодягальні з дерев’яними воротами і дахом. До них повільно крокує молода жінка в українському національному вбрані. Заходить в середину цієї споруди, що стоїть перед ставком, якийсь час знаходиться там, а от і виходить, але через новий отвір, що утворився в споруді. І що дивне: тепер на ній на дві третини одяг має вигляд російського національного строю. Вода за її спиною потемніла.
Виявилося, що Світозар поставив питання: «Доля України в близьке майбутнє яка?»
Продивляюсь свої записи за той рік, 2005.
Сенсорно я працював не активно, але порушувалися питання:
- Генетичний прояв Лінії матері та Лінії батька в нашому роді:
- Детермінізм і Свобода Волі людей;
- Час (концепція, суб’єктивність та об’єктивність часу, вибір і конструювання майбутнього);
- Коефіцієнт Свободи Волі (складові, ретельний їх розгляд);
- Реалізація Коефіцієнту Свободи Волі в людях певних категорій (Втілення Вищого Розуму, Посланники Вищого Розуму, Святі люди, Вчені, Просунуті, Пересічні, Обумовлені, Ляльки, Відбувайли);
- Маятник (побудова, принципи і техніка роботи, безпека).
Порівняно з тим, що виконував раніше, мало. А, також було і Сенсорне Діагностування, теж мало.
В тому році вперше продзвонив дзвоник, що мої сини починають входити в доросле життя.
Я продовжував забирати дітей з тренування – приходив за півгодини до закінчення тренування, пив каву, адже в кафе тут продавали недорогу по тим часам і дуже смачну каву, дивився через вікно-отвір як внизу іде тренування, адже спортзал розташований на поверх нижче від головного входу в будівлю (рельєф!). І от один раз до мене підійшов Світозар і сказав, що одна дівчина, яка тренується разом з ним, вже декілька разів запрошувала його гуляти в парку після тренувань. Для мене це було несподіванкою. Дозвіл не дав, адже нам треба їхати з Печерська на Троєщину і робити уроки. Та я не оцінив вірно ситуацію: через деякий час ми вже познайомилися із мамою дівчини, а ще через деякий час почали приятелювати сім’ями.
Від першого шлюбу Вікторія мала дорослого сина – повернувся із Армії, студент. А другим чоловіком у неї був француз, то донька і молодший син – французи, мають батькове заповісте прізвище (таке мале, а вже туркеня!). Нам було цікаво спілкуватися і ми з Вікторією почали зустрічатися заради цього, пити каву, слухати розповіді один одного, але і не більше. Дивно, хоч вона і молода, мала харизму, була цікавою людиною, але при цьому у мене не викликала ніяких якихось емоцій, які повинні були би майже автоматично з’явитися в такому випадку. І все говорило про те, що її відношення до мене таке саме.
Здається, що ми втрьох навіть Новий рік, 2006, зустріли в їх сім’ї, але це зараз в моїй пам’яті немов розмите, не окреслене.
Я тоді не знав і навіть не думав про те, що навколо мене немов прокляття на одинокість, що колишня моя дружина забрала будь-яку мою здатність цікавити жінок, хоча за станом здоров’я, як мене весь час говорив мій лікар, мені треба було обов’язково мати жінку.
Та всі негаразди перекреслювало те, що Світозар вчився в Художній школі!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700142
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.11.2016
Я з радістю ховаю себе у спомин
Про ясний сонячний день в Карпатах,
Про велич гір, тихий смерек гомін,
Про таїнство життя в гуцульських хатах.
04.11.2016
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700140
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 12.11.2016
Комусь, у спідниці часто, ми несемо:
Талант, успіх, здоров’я, навіть здоровий глузд,
Потім бідкаємося: віддали дешево.
Переоцінку всього робити мусимо:
Шукаємо до Успіху нам вигідний в’їзд,
А треба: мужньо подивитись в дзеркало!
03.11.2016
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699790
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 10.11.2016
На лобі немовби Ангел розкинув крила –
Це зморшки шкіри дають такий малюнок,
Скроні: родимки – Сила себе проявила.
Кажуть: це від Вищих ознака/дарунок(?).
02. 11. 2016
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699788
рубрика: Поезія,
дата поступления 10.11.2016
76. СЬОМЕ ЖИТТЯ. Початок. 1.
07.11.2016* 20:20
Давно я так жорстко і довго не хворів простудою, хоча все і вписалося у вираз: «Простуда - така хвороба, яка проходить за тиждень, якщо її не лікувати і за 7 днів, якщо її лікувати,» За цей час багато подій промайнуло в моєму житті та в житті моїх синів, але «повернемося до наших баранів».
Той рік, 2005, пройшов у нас під знаменом вступу Світозара до Республіканської середньої художньої школи. Він закінчував 4 –й клас, в Школу приймали з 5-го класу, то часу до вступних іспитів ще було вдосталь. Тому ми ретельно продовжували вже побудовану раніше схему життя: тренування фехтувальні і сауна – все по два рази на тиждень, а по суботам і неділям Світозар брав уроки у професійного художника. Ми з Дарієм відводили Світозара на заняття, а через дві години забирали його і їхали додому. Дома обов’язково якась майже святкова їжа.
Як правило ці дві години ми з Дарієм проводили у мене на роботі в моєму кабінеті (Ха! Як не як, а я був головним архітектором і мав свій власний кабінет!). Врізався в пам'ять один такий день.
Січень. Був чудовий зимовий день: сніг лежав на землі чистий, білий, пушистий, мороз був легкий і світило сонце на безхмарному небі. Ми пройшли паркову зону Дитячої залізниці, яка примикає до Художньої Школи, перейшли вулицю і йшли по перпендикулярній вуличці. На ній знаходиться праворуч промислова забудова, а ліворуч гарний сквер. І раптом Дарій сказав:
- Дивись, який красивий день! Давай вірш з тобою зробимо.
- Як?
- Ти кажеш і я кажу, і буде вірш.
- Згода.
І от що з цього вийшло:
Дарій: Сніг кружляє,
На Землю падає,
Я: Душа болить,
Дарій: А серце – радує.
Ворона чорна
Я: На білий сніг
Дарій: Карбує соромно
Сліди від ніг.
Зимовий гриб,
Тополі стовбур,
Я: Я вже охрип,
Природа – бовдур.
- Що ти кажеш, тато! Природа не бовдур! Треба шукати інше слово!
Мій син тоді почав писати вірші, а було йому тоді 8 років.
Я досі здивований що тоді відчував щастя, незважаючи на те, що усвідомлював свою ущербність, адже в мені вже глибоко укоренилося розуміння, що Людина є Чоловік плюс Жінка, так мене Вчили весь час. Напевно таке відчуття у мене було тому, що я почав майже обожнювати своїх синів. Та Загроза Ущербу, про яку я весь час знав, почала проявляться.
Дарій вчився в 2 класі Початкової школи при садочку, в якій раніше ходив разом із Світозаром. В один день він передав мені записку від своєї вчительки з проханням обов’язково негайно прийти до неї на кінець уроків.
- Щось трапилося, сину? Ти нашкодив?
- Ні. Я не знаю чого тебе викликає вчителька.
Прийшов.
Вчителька закінчила останній урок, відпустила всіх дітей додому, попросила Дарія почекати в рекреації, а тоді протягнула мені декілька зошитів зі ловами:
- Це зошити вашого сина. Подивиться їх з кінця.
Я почав листати сторінки зошитів і ошелешив: вони були заповнені кошмарними малюнками, де головними героями були потворні жінки з усіма анатомічними деталями, але рогаті, хвостаті та кликасті.
- Я звернула увагу на те, що Дарій на уроці весь час щось малює. Підійшла і забрала ці зошити. А цей малюнок був зроблений окремо.
Я взяв малюнок і серце моє занило.
На малюнку стояла жінка в платі, але з усіма анатомічними деталями, правда соски у неї були у вигляді пазурів, обличчя – жахлива маска потвори, внизу підпис: «мама». Поряд з нею стоїть чоловік в костюмі, нормальний, в тіло якого по діагоналі з правого плеча та до лівої частини встромлений меч, кінець його сторчить із тіла, підпис: «тато». Над ними в якості ангела літає жінка-потвора з крилами, підпис: «донька».
- Вам треба негайно звернутися до дитячого психолога! Ви же знаєте, що в садочку дівчата так і вилися навколо Дарія, а зараз він став брутальним з ними.
Я звернувся до дитячого психолога. Ми прийшли по рекомендації до неї додому і вона запропонувала Дарію кольоровими олівцями намалювати що завгодно - на підлозі був чистий білий аркуш і розсипані олівці. Коли Дарій зробив малюнок, вона взяла його і ми вийшли на кухню.
- Ну що, тато. Мене цікавило які кольори вибере ваш син для малювання. Він вибрав: чорний, темно-синій, темно-коричневий. Це відображає стан його психіки зараз. У нього глибока психічна травма! Не говорить йому це. Я зараз розкажу що треба вам робити і прийдете до мене через місяць.
Через місяць він вже малював олівцями різного кольору, але не виключно радісними, теплими.
Я тоді дуже боявся, що у сина буде закріплена ненависть до жінки. Тепер можу сказати, що це не відбулося, слава Богу, але певна ущербність є, та про неї буде розмова у свій час.
Іспити Світозар здав і по конкурсу був прийнятий в 5-й клас Художки. Мої радості не було межі. Треба було здати вступні гроші в розмірі 100 гривень, я здав 200.
Влітку ми були на Дачі – чисте повітря, проста їжа, річка Ірпінь та ліс з грибами за ним. Але мені час від часу ставало тяжко, то мій брат Валентин придумував різноманітні «забави». Саме так почав мене агітувати прийти на засідання поетичного клубу, членом якого він був вже багато років. І я дав згоду. А там відбулося навіть для мене неочікуване.
У великому залі стояв великий овальний стіл, а за ним біля двадцяти людей різного віку, статі та достатку, різних професій – їх об’єднувала Поезія. Коли хтось з’являвся новий, то він приходив по рекомендації когось із членів Клубу і повинен був розпочати засідання своїми творами. Віршів у мене вже було багато, але я жодного не пам’ятав. То після того, як мене Валентин представив товариству, я вибачився, що не знав їх традицію і не приніс свої вірші, а замість цього запропонував їм взяти участь в експерименті: я буду розповідати про суть творчості кожного із них.
Кажу це і дивуюсь: нічого подібного раніше не робив і до цієї митті не знав, що таке можливе. Але мене вже несло!
Я дивися на людину і стисло давав характеристику його творчості. Чому я так говорив – не розумів, просто інформація із мене виливалася автоматично, тільки я кинув погляд на людину. Успіх був шалений! Вони всі один одного знали, а тут приходить невідома людина і починає розказувати таке про кожного з них, що сходиться з їх знаннями і навіть розкриває те, що всі інші не знали!
На наступне засідання я вже приніс свої вірші і декілька разів був присутній на засіданнях Клубу, але далі мене засмоктав побут.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699219
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2016
Так! Бекон сказав:
«Знання – це сила!»
Оруел сказав:
«Незнання – сила!»
Перший дбав про велич Людини,
Другий дбав про її безпеку.
01.11.2016
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699217
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.11.2016
Спіймай мене
У просторах Поезії,
Сідлай мене,
Мов я – коняка вороний,
Люби мене
І без претензій гонору,
Що я кульгаю
Час від часу на дві ноги.
Укрий мене
Таланту вірш-попоною,
Годуй мене
Травами свого натхнення!
Веди мене
У країну персоналій,
Де кожний з нас
Має успіх достеменно!
31.10.2016
К.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698807
рубрика: Поезія, Поетичні маніфести
дата поступления 05.11.2016
75. Фінал
28.10.2016* 13:30
Як я хотів, щоб нікого не Карали! Адже це моє життя, адже я сам все обумовив! Та я знав, що Ведучі мають свою логіку, в багатьох випадках для мене недосяжну і незрозумілу. Мені залишалося просто не звертати уваги на все, що тоді відбувалося за межами моєї драми. А події були послідовні.
Спочатку колишня друга дружина директора А.С.С раптом прийшла з двома дітьми в робочий день до організації і влаштувала показовий скандал.
Потім молодий чоловік, працюючи на облаштуванні дачі директора, чиркнув собі руку електропилою і став калікою. А мати у нього юрист, то прийшлося якось відкупатися.
А потім почались з’ясування стосунків між засновниками, в результаті чого головний редактор Борис Єрофалов вийшов із коаліції і організував свій журнал під назвою «А + С» (Архітектур + Констракшен). А це вже було серйозно і стало зрозумілим, що бізнес Прими є приговорений, адже все трималося на інтелекті та таланті Бориса, на його оригінальності. (До речі: журнал А+С існує і зараз, тепер це є дорогий професійний журнал, який виходить під егідою Спілки архітекторів України і головним редактором якого є Б. Єрофалов).
Було якийсь час барахтання, потім перепродаж Видавничого дому А.С.С., а потім – щезання з горизонту як Видавничого дому, так і його першого господаря.
Долю Прими, його дітей та дружин не знаю і знати не хочу і маю надію, що вони всі живі та здорові, але інколи, немов саркастично дратуючи мене, Голос щось говорить на їх рахунок. Та я зразу блоку такі розмови.
Необхідно сказати, що мій брат Валентин жодного разу не казав мені: «А я попереджав, що це погано закінчиться!». Він всіляко підтримував мене і я глибоко вдячний йому за це, як і його дружині Свєті.
Коло людей, які збиралися у нас, якось непомітно стануло і я дійсно замкнувся тільки на роботі та на турботах про дітей. Навіть гарний приятель Марій, який підозріло підкреслено розказував мені яка у мене гарна дружина, миттю щез із спілкування зі мною. Тільки Тарас Шейко та Боря Орєхов психологічно підтримували.
З Тарасом я зустрівся в кафе «Зустріч», було в ті часи таке кафе на розі вулиць Прорізна та Пушкінська, там збиралась всяка київська недорізана інтелігенція, представники різних сфер Мистецтва, якісь підозрілі особистості та навіть інколи заходили депутати, хизуючись своїми значками. Тарас мене вже чекав: за столиком. Напроти нього якась особистість щось полум’яно йому розповідала, Тарас спокійно слухав і раптом побачив мене. Рвучко встав:
- Так, я все зрозумів. До мене прийшли. Привіт.
- Привіт.
- Я тут вина взяв пляшечку. Натурального. Як ти любиш. Голос сказав мені, що нам треба буде випити. Зараз черга по каві підходить, я замовив. То поки що розказуй.
І я пустився у розповідь. Він терпляче слухав мене, ходив за кавою, наливав вино в стакани, знову терпляче слухав, а потім сказав:
- Ну що ти весь час Віта, Віта? Все! Її нема! Вона не витримала Іспиту. Забуть! У тебе тепер одна турбота: думай як дітей будеш виховувати. Сам. А будеш саме так виховувати! От, послухай, я тебе дещо розкажу…
У Орехових я був дома в гостях. Кава за дубовим столом в кухні, який Боря зробив сам. Звичне дружнє спілкування, щира розмова, я сказав коротко про своє, але Боря, як і його дружина Іра, все миттю вловлювали. Боря посміхнувся і сказав:
- Чого ти турбуєшся? Подолаєш. Ти ж не оригінальний. Один архітектор вже три роки сам виховує двох малих синів, бо мати покинула їх. Але я тобі не скажу його прізвище, а то ви ще почнете плакатися один одному! Пішли в кімнату, краще я тобі покажу нові мої пейзажі маслом!
Коли я більш-менш прийшов в стан нормального мислення, то часто обмірковував період мого Щастя з 1993 по 2000 рік і думав: «А на що я надіявся? Адже дикий розрив у віці.»
А потім згадував випадки із історії Людства, де подібні шлюби відбувалися і не мали якогось меркантильного характеру, і не руйнувалися;
а потім читав/перечитував наші блокноти та записки, де ми писали один одному як ми кохаємо один одного;
а потім знову і знову проглядав свої вірші, які весь час писав дружині;
і знову та знову повертався до переконання, що отримав Кару.
Треба було жити далі.
Не зразу зрозумів, що фактично я давно живу в стані Сьомого життя, але для себе визначив, що за межу між Шостим та Сьомим життями слід прийняти 2004 рік, коли офіційно відбувся розрив.
Як би там не було, але 2005 рік в повному розумінні цього слова став першим роком мого Сьомого життя і про це слід розказувати, бо крах сім’ї не зняв з мене Карколомність подальшого життя!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697235
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2016
У Липовий Скиток прийшла зима –
Сніг впав раптово, невблаганно,
І бути тут вже рації нема:
Сезон закритий. Мені – пошана.
27.10.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697234
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 28.10.2016
74. Крах Щастя. 4. Я.3.
27.10.2016* 17:55
Вчора випав сніг в Липовому Скитку. Завтра буде п’ятниця і сюди, в садибу
Бажена/Ані/Соломії, приїде Дарій після занять в інституті і ми увечері будемо мати Закриття сезону – закінчується моє тримісячне відрядження, бо Соломія іде у садочок і тепер нагальність моєї допомоги різко зменшується.
Дивлюсь у вікна будинку – сніг вже майже зійшов, а у мене чомусь виникла думка: «І навіщо я розповідаю події минулого, якщо на мене очікує продовження карколомності життя і навіть є загроза, що проявиться Дев’яте моє життя?» Але розумію, що ця думка трохи лукава, адже я добре знаю, що маю бажання закрити минуле, а для цього треба дивитися йому в очі. І я роблю це. При цьому не маю до себе ніякого пом’якшення, все називаю так, як воно було тоді.
Був кінець літа. Дружина забрала дітей, сказала, що відвозить їх для відпочинку до батьків у Коржі, а вона вже поновила на той час стосунки з ними, і щезла. Мені було тяжко на душі і я поїхав на Дачу.
Дача.
Ще на початку розгортання краху нашого подружжя вона сказала, що хоче мати дачу, про що я і сказав брату Валентину. Як завжди він кинув: «Подумаємо!», що означало, як правило, ввічливу відмову в його лексиконі. Але, на моє здивування, він подзвонив, що є варіант. І я отримав Дачу майже у 8 соток за 300 доларів та необхідністю виконати складну процедуру переоформлення права власності (виконував це майже 5 років!).
Ділянка мала/має високе стояння ґрунтової води, майже торф’яник, але для нас це було як вікно у Європу, а маленький дерев’яний будинок під трикутним дахом, побудований не те що бездарно, а дико попередніми власниками (ми стали третіми) перекосився на один бік, бо, як потім я з’ясував, з того боку частина будівлі просто висіла в повітрі без опори на будь-який фундамент. Ми вивезли з території тачок 10 різного барахла, дружина навіть в цьому брала активну участь, але це було тільки в один рік.
То я приїхав на Дачу. І у мене була кошмарна ніч – мав спілкування на рівні ПідСвідомостей з усіма своїми дітьми, дружинами, я у всіх просив пробачення за свої дії. Те, що я чув, було жорстоке, але справедливе, воно немов розпечене залізо завдавало мені тортури, але я був переконаний, що повинен пройти через це.
На другий день повернувся до Києва і вирішив їхати в Коржі до дітей, бо туга за ними оповила мене повністю. Дорога електричкою стала для мене неймовірними тортурами, бо раптом Голос проявив активність і всю дорогу умовляв мене не їхати, вийти на першій-ліпшій станції і їхати додому. А я говорив і говорив про свою тугу за дітьми.
І от я приїхав.
Довго шукав потрібну садибу, бо за роки, що я не був там, з’явилося багато новобудов.
Знайшов і зайшов на подвір’я. На сходинках до будинку сидів замурзаний Дарій, який, коли побачив мене, розгубився, потім щось вигукнув і кинувся до мене. На це вийшла моя теща (на 2 роки молодша за мене), а потім висунув голову і тесть (старший за мене на один рік). Я не міг вловити вираз їх обличь, а вони швидко пішли в середину хати. Я за ними і на порозі кімнати, у дверях став перед ними на коліна:
- Вибачте мені! Допоможіть! Не за себе прошу, за дітей прошу!
- Вікторе! Що ви робите! Встаньте! – сказала теща, а її чоловік дивився мовчки на мене з огидою.
Тут Дарік торкнув мене за руку:
- Тато! Пішли посидимо разом!
Ми вийшли з хати і сіли на сходинку входу. Коли проходили тамбур, то я на вікні машинально побачив фотокартку, на якій по цьому подвір’ю йшов полюбовник дружини.
Сіли і Дарій почав мені щось розповідати, а я ледве стримував ридання. Вийшла теща:
- Не треба було вам сюди їхати. Світозара тут нема, він у Андрія в Києві. А взагалі вона приїжджає сюди з дітьми, він її привозить на машині, залишає дітей і вони їдуть. Потім привозить, коли треба дітей забирати.
До Києва я повернувся з бажанням побачити Світозара, то поїхав до Андрія, але там Світозара не було і Андрій сказав мені, що він не знає де Світозар. А я навіть перед ним та його дружиною стояв на колінах та просив пробачення. За що? За те, що ми з його сестрою любили один одного і народили в любові дітей?
Зараз навіть не можу зрозуміти як я міг тоді пасти так низько, так втратити гордість і навіть просту чоловічу та людську гідність, але таке було.
І таке моє падіння було різноманітним, та досить одного прикладу.
І от я отримав виклик до суду по позову моєї дружини про розлучення.
В той вечір діти були дома, адже це був 2004 рік і ми давно вже жили тільки втрьох, але незважаючи на звичність цієї ситуації, для мене ця заява була як удар ножом під серце. Пам’ятаю, що прочитавши позов, я впав на ліжко і зі мною почало відбуватися щось незрозуміле – було таке враження, що з мене витікає життя. Біля мене копошилися перелякані сини. Та на моє щастя, раптом по старій пам’яті до нас прийшов Костя Бернацький і він мене врятував.
Я був немов лялька із тканини, яка набита ватою. Він роздягнув мене, сини допомагали, і обліпив трафаретами інформаційного матричного лікування – він тоді захопився цим напрямком нетрадиційного лікування і я відключився. Отямився тільки пізно вранці наступного дня. Сини були біля мене, немов чатували всю ніч.
Не давав згоду на розлучення, бо були малі діти, така була моя мотивація. На що я розраховував тоді, зараз не розумію.
Раптом Дарію увечері стало погано – живіт болить. Викликав Швидку допомогу і його забрали до лікарні – апендицит. Рано вранці я приїхав до лікарні і дізнався, що Дарій народився під зіркою, бо йому негайно вночі зробили операцію, люфт небезпеки рахувався буквально на годину-півтори.
Подзвонив на мобилку дружині. Не брала слухавку. Дзвонив декілька разів. Не брала слухавку чи відключала виклик. Тоді подзвонив її помічнику Миколі, у неї вже свій штат з’явився в А.С.С. Він не знає де вона. Тоді я попросив його запитати про неї у її полюбовника, у їх директора. Через деякий час Микола передзвонив і сказав: «Він не знає, але просив передати, що чи збережеться сім’я Левчишина залежить виключно від нього!»
Тоді я попросив Миколу передати їй, що Дарій в лікарні і вона, як потім я дізнався, один раз приходила до сина.
Ця історія мала дивне продовження.
Я забрав сина з лікарні, а йому не можна було залишатися самому дома поки не заживе все. Світозар - у школі, я – на роботі, хто буде з Дарієм? І я знайшов молоду жінку, яка погодилася за гроші тиждень бути із Дарієм, поки я не прийду з роботи, бо вона жила недалеко від нас. Вранці я відправляв Світозара у школу, чекав на прихід цієї сердобольної, а потім біг на роботу. На роботі швидко роздавав завдання підлеглим, розмовляв з власником фірми і біг додому.
Через тиждень ця молода жінка припинила допомагати і тут раптом моя теща почала приїздити до нас та готувати якусь їжу. Робила вона це через день і я платив їй за це доларами, адже я мав зарплату, як тоді було зведене, в двох видах.
А потім ми остаточно стали жити втрьох.
А потім я дав згоду на розлучення.
А потім таким чином закінчилося моє Шосте життя офіційно і почалося Сьоме життя, але тільки через багато років я зрозумів, що моє Сьоме життя почалося значно раніше де-факто ніж де-юре.
І останньою крапкою в цьому, як я вже говорив вище, став новорічний другий тост, коли Світозар, тримаючи в руці бокал із дитячим шампанським, проголосив бажання двох синів, щоб я знайшов їм молоду маму.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697069
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.10.2016
Промайнуло Літо мов примара,
Осінь теж пішла від мене,
У минулому спочила слава,
Що життя моє буремне.
Інколи у снах ще бачу радість
Святкування першоснігу,
Як Зима довкілля морозно їсть,
Річку одягає в кригу.
Але тіло моє при цьому спить
У теплі, бо м’яка ковдра
Стрімко, немов літак-килим, летить
В сновидінь таємні надра.
27.10.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697068
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 27.10.2016
73. Крах Щастя. 4. Я.2.
26.10.2016* 17:25
Коли я виконував Сенсорне Діагностування Людини, то робив це із розрахунку, що в кожній людині реалізується 5 програм її існування в якості Симбіонта із певним типом Душі. Інформація Зчитується в такому випадку по програмам:
1. Шлях Душі (тобто: який багаж Душа несе на собі із Досвіду доземного існування);
2. Земна програма реалізації Душі (Карма. З великої літери, бо з маленької – це всім відома карма); ця програма визначає загальну Мету Реінкарнаційного шляху Душі на Землі);
3. Програма реалізації Душі (Доля) – загальна обумовленість існування людини як Симбіонта з Душею;
4. Програма реалізації Тонких Тіл людини – це певні наробки, які кожне Тонке Тіло принесе у свій Світ (Агрегатність) після смерті людини;
5. Програма реалізації Реального Тіла – це те, що нам генетично передають як естафету наші тато та мама.
При цьому в межах всіх програм є стандартно очікуємі ушкодження, які фіксуються, а потім по ним даються рекомендації як їх зняти, якщо це Допускається і можливе.
В межах 1-ї програми серед іншого Діагностується 5 типів Одержання:
1. Плюс Одержання – «Добрими справами тарується дорога до пекла»;
2. Мінус Одержання – «Зло заради зла»;
3. Одержання 1-го роду – заміщення Свідомості ПідСвідомістю;
4. Одержання 2-го роду – заміщення Свідомості НадСвідомістю;
5. Одержання 3-го роду – заміщення Свідомості ПідСвідомістю та НадСвідомістю одноразово.
Вся ця класифікація була прийнята мною на основі досвіду Діагностування людей, яких у свій час немов спеціально для цього Приводили до мене. Але, як тепер розумію, проґавив ще один різновид Одержання – Одержання Любов’ю, що, прикро, я розумію тільки зараз.
Так, я мав Одержання любов’ю до своєї дружини і не зважаючи на те, що все кричало про її зраду, я ладен був стелитися перед нею заради збереження сім’ї і заради дітей, бо переконання того, що для них це буде дуже дорого коштувати, переросло із Вірогідності у Знання Істини.
А події розгорталися невблаганно.
Спочатку наша квартира почала наповнюватися технікою – холодильник, мікрохвильова, гарні керамічні плитки для підлоги… Ці речі були дорогі, деякі з них були до того в ужитку у директора, який великодушно за гарну роботу презентував моїй дружині.
Потім з’явилася бригада робітників під керівництвом Миколи-архітектора, яка переробила лоджії, одну - на кухню, поклала плитку там же та в тамбурі, а до того прийшла бригада електриків і зробила теплу електричну підлогу на двох лоджіях. Мені було сказане, що все це бартер, я мав підозру, що цей бартер повинен дорого коштувати і має «специфічне», але ….
У мене тоді були знайомства із цікавими людьми і одна із архітекторів, розпитавши мене про моє життя, а воно було яскраво написане на моєму обличчі (ще моя мама говорила: «Твій ворог – твоє обличчя: на ньому все написане. Ти не можеш брехати!» - «Так я і не брешу!» - «Напевно саме тому і не брешиш!»), то ця сердобольна колега сказала:
- У мене є знайома дуже сильна бабка!
- Чаклунка?
- Не знаю. Вона мені дуже допомогла і я знаю, що вона допомагає парам.
- До бабок не треба ходити.
- А ви не поспішайте. Навіть те, що ви маєте Здібності, не рятує вас від того, що потрібна допомога. Треба принести фотокартку дружини.
Зрозуміло: у неї Включення – фотокартка.
Але я був у такому розносному стані, що у мене явно відібрало здоровий глузд і я подзвонив по вказаному телефону.
Прийшов по вказаній адресі. Мене зустріла асистент Чаклунки (так я почав подумки називати цю жінку), відкривши двері, голосним воланням:
- Дідусь прийшов!
Звичайна кімната. Звичайна жінка років за 50. Стіл, завалений якимось журналами і книжками. А посередині вільне місце і лежить колода карт. Мене мов ошпарило: і куди я потрапив через свою дурість?
Жінка гостро подивилася на мене, очі у неї трохи розширилися від подиву, вона хмикнула і мовчки протягнула руку. Вклав в неї фотокартку.
Вона уважно подивилася на фотокартку, потім закрила очі, посиділа так мовчки, взяла колоду карт і потасувала її. В мені в цей час Хтось з цікавістю спостерігав новий ритуал.
- Навіщо прийшов?
- У мене двоє дітей…
- Зрозуміло… Сини… Але навіщо прийшов?
Мовчу.
Вона кинула декілька карт на стіл:
- Навіщо тримаєш його?
- Кого?
- Полюбовника своєї дружини. Відпусти їх. Він не жилець на цьому світі, а ти тримаєш його.
- Я не виконую ніяких чаклунських дій.
- Не виконуєш. А хіба це треба робити для цього? Тяжкий випадок. Відпусти його.
- Та я не тримаю!
- Ти її тримаєш, а це означає… Сам розумієш? Добре. Залишай фотокартку мені. Приходи через два дні. Принеси трохи маку. Скажу навіщо. Синів дуже любиш?
- Так. І її.
- Ну-ну…
Рази чотири був у неї, а може і більше, сипав мак в ліжка дітей (а в цей час Хтось в мені гірко реготав). Типова поведінка людини в стані Одержання. Стосунки між мною та дружиною ніяк не поліпшувалися, ще гірше було, але трапилось зовсім неочікуване: у мене прорізалися нові Сенсорні здатності. Напевно вся ця історія саме для цього і організовувалася, напевно тому у мені розум Відібрали, щоб я поперся до Чаклунки, напевно вона щось зрушила в мені…
По-перше я почав вночі покидатися і думкою вступати в контакт із ПідСвідомістями синів та дружини. Кошмарні речі я чув, мав діалоги, а біль, яку переживали сини, мне перекручувала, як і повна байдужість дружини.
По-друге: я став усвідомлювати себе членом Ради Землі.
Сталося це банально.
Дружина спала на нашому ліжку, а я окремо на підлозі. В голові – торнадо ідіотських думок. (Боже, скільки разів за своє життя і спав на підлозі і де тільки це не було!) Ніяк не міг заснути. Пробував через третє око щось Подивитися – пусто, тільки пелена перед очима.
Тоді зробив спробу думкою піти уверх і на своє здивування наштовхнувся на якусь перепону. Як мембрана. Просилив зусилля і відчув, що моя думка стала гострою, мов рапіра, що вона проткнула цю перепону, але тільки для того, щоб наштовхнутися на нову псевдо-мембрану. Стало цікаво. І пішов далі. Скільки було таких мембран – не пам’ятаю, але раптом я усвідомив себе сидячим навпочіпки під стільцем.
Заціпенів у двох світах – в реальності я відчував все, що повинен був відчувати, - сопіння дружини у вісні, звуки того, як ворочаються сини у свої ліжках, легкий нічний шум вулиці, що ледве долітає до нашої квартири, відчував, що у мене трохи затекла одна нога, що простирадло трохи з мене сповзло, але, одноразово, я сидів біля дерев’яного стільця з високою прямою спинкою і бачив, що долоня моєї правої руки охопила пальцями ребро кришки столу, біля якого стоїть стілець.
Повільно, невпевнено я почав розпрямляти тіло і визирнув на над ним. Побачив тільки неокреслений простір. Тоді я сміливіше розпрямився і подивився перед собою.
Овальний великий стіл. За ним сидять, судячи з усього, люди, але у всіх замість обличь вертикальні білі плями, які легенько світяться. А посеред столу, над його серединою, висить золотисто-гаряча куля, яка має м’яке і дуже приємне сяйво.
Ніяких слів, навіть телепатичне, до чого я вже звик за ці роки свого незвичного існування в Контактах, але немов мене огорнула фраза: «То ми зачекалися. Сідай зручніше!»
Я вмости свій зад на краєчок стільця і тоді всі відвернулися від мене.
А от що було далі – не пам’ятаю.
Скільки разів я вже розказував цей випадок? Декілька. Але кожний раз в мені проявляється одна і та сама картина.
Потім мені Сказали, що це була Рада Землі, що її члени з’являються на її засідання під час сну, що всі вони не мають від цього ніякого зиску для себе, що більшість з них навіть гадки не має, що вони є членами Ради, бо їх Здатності сховані в них, хоча всі члени Ради і мають ці Здатності дуже високої моці, що найдорожчим є те, коли член Ради здатний витримати навантаження свідомої роботи в якості члена, що мене перевіряли на таку здатність…
І я її не прийняв. Відкинув. Бо мені заслала очі і серце Біль від розвалу сім’ї.
Зразу скажу: мене Примусили потім Працювати правильно, але не так, як було маніфестоване в тому випадку.
Дружина все пізніше і пізніше приїздила додому. Я годував дітей, клав їх спати і вибігав на вулицю – у нас тоді можна було з поверхні вбудованого в рельєф гаражу перед будинком бачити напряму простір до вулиці.
Було вже біля 12 годин ночі. І я чатував на звичному місці. Побачив, як з вулиці провертає автомашина і їде до нашого будинку. Я пішов до будинку і зупинився на його куту. Машина повернула ліворуч, до іншого будинку. Із неї хтось вийшов. Жінка. У мне переконання – моя дружина, Пішов назустріч. Так: це вона. Побачила мене. Зупинилася. Повернула голову до автомашини і щось сказала. Із автомашини вийшов чоловік високого росту – це її полюбовник. Вони наблизилися до мене. Я поздоровкався. А потім сказав:
- То що, ви полюбовники?
Вона засміялася, а він сказав:
- То поговоримо.
Була якась ідіотська розмова. Про що? Змазане зараз. Але одна його фраза врізалася мені в пам'ять і я її пам’ятаю досі, навіть інтонацію того, як він говорив її,:
- То які у вас можуть бути претензії до мене? Адже я вам гарно заплатив: холодильник, мікрохвильова, ремонт квартири і таке інше…
А я думав, що це – кохання. А виявилося – це все оплата послуг повії. І це було закономірним, бо, як потім я дізнався, він регулярно із Білої Церкви привозив повій автобусом і влаштовував для свого кола груповуху. Досі не знаю і не хочу знати, чи брала в цьому участь моя колишня дружина.
Тоді вона зайшла на коротко до квартири, щось там наговорила мені і пішла, він чекав її в машині. З того моменту почала вимагати, щоб я до неї не застосовував слово «дружина».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696896
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2016
Диверсія « Н. САВЧЕНКО»
Народний депутат Верховної Ради Надія Савченко заявила спочатку про те, що Україна повинна вибачитися перед Донбасом, а тепер вона заявила, що Президент України Петро Порошенко повинен вибачитися перед Віктором Януковичем і передати йому посаду. Абсурдність цих заяв, їх провокаційність та антидержавність, не кажучи вже про направлення проти України та здорового глузду, здається, очевидні. Але вони закономірні.
Якщо подивитися кінохроніки часів знищення «ворогів народу» довоєнних часів, а це період десь з 1933 по 1940 роки включно, то кидається в очі, і про це багато писали закордоні журналісти, що всі «вороги» спокійно і навіть завзято визнавалися в неймовірно безглуздих своїх підривних діяльностях – щось на зразок організації кілометрових підкопів під державні установи і тому подібне. Все це пояснити можна було тільки одним: вже в ті часи в Радянському Союзі вельми ефективним було зомбування людей.
Зараз широко представлена література по питанням фактичного вивчення та застосування різноманітних практик широкого зомбування людських мас в Радянському Союзі, а не тільки окремих людей. Хоча тут не можна не згадати як після розвалу СРСР по країні прокотилася хвиля дивних самогубств представників високої номенклатури як Держави, так і КПРС, - роздавався телефонний дзвоник, людина брала слухавку, мовчки слухала, клала слухавку і робила крок через вікно багатоповерховкі до землі. Це один із описаних в пресі випадків.
Царська Росія, СРСР та сучасна Росія ґрунтуються на брехні, підлості, агресивному і необмеженому шовінізмі тощо, що зараз називається одним словом – рашизм. При цьому зомбування широких мас народу набуло філігранності. В цьому відношенні велику роль мають «ідоли» - всі ці Павліки Морозови та Павки Корчагіни, Матросові та Космодем’янські тощо. Всі ці ідоли завжди організовувалися для внутрішнього ужитку, але поряд з цим була розроблена система створення різноманітних засобів зовнішнього ужитку, про які в часи мого юнацтва іронічно казали: «Росія є батьківщина рожевих слонів». Країни, які утворилися на руїнах СРСР, мають багато шлейфів від Советікусу та Більшовизму, і одним із них є потреба мати своїх ідолів. То, як кажуть, сам Бог велів Росії цим скористатися. Про таку «працю» спецслужб Росії можна написати дисертацію. При цьому користуватися треба буде тільки відкритими джерелами.
Безумовно, перший успішний проект такого ґатунку був виконаний ще в Радянському Союзі і назву йому можна дати «Валентин Мороз».
В Інтернеті інформація про Валентина Яковича Мороза представлена широко. Вікіпедія лаконічна: український історик, один із найбільш радикальних представників українського національного руху, бувший політичний в’язень, політичний дисидент, автор більше 30 книг. Ця людина мужньо пройшла через всі випробування радянської репресивної машини – дійсні голодовки протесту і годування силоміць через капельницю, карцери та все таке інше. У 1979 році його разом із ще чотирма політв’язнями обміняли в Нью-Йоркському аеропорту на двох громадян СРСР, які були засуджені в США на великі строки за шпигунство. Валентин Мороз став вільним, але те, що він почав говорити, що почав пропагувати було шоком для всіх, хто боровся за цього видатного дисидента, патріота України. Фактично він став рупором руйнації українського націоналізму. Валентин Мороз досі живий – в цьому році на своє 80-річчя він видав наступну свою книгу. Але хто зараз його знає? Чому він був відсутній в бурхливий період становлення українського націоналізму під час формування самостійної України? Бо це був і досі є вельми успішний проект «зомбування ідола», через який вельми підступно виконувалася руйнація того, що він представляв як «ідол».
Знаючи все, про що я говорив вище, подивимося на героїню Надію Савченка, яка повністю вписується у систему формування ідола.
Якщо проаналізувати те, як вона потрапила в полон, що про неї говорять ті, хто знав її до полону, те, як її певний час тримали на окупованій території, потім перевезли до Росії, як тримали в тюрмі, як при цьому їй дозволяли робити демонстрації її патріотизму, як вона оголошувала голодовки, але при цьому чомусь завжди залишалася у гарному тілі, як в Україні почалася та розгорнулася компанія по її звільненню, а потім до цього була приєднана закордонна громадськість і навіть закордоні політики, як її підхопила на свій прапор «Батьківщина», як вона була звільнена і як вона поступово із палаючої патріотки перетворилася на фактичного ворога України, то можна побудувати таку схему.
Певні російські служби достатньо ретельно шукали між полоненими українцями кандидата на «Троянського коня». І в цьому велике значення мав психологічний портрет кандидата. А для цього потрібний був час на певні випробування, які давно сформовані таким чином, що людина, до якої їх застосовують, не усвідомлює те, що її тестують. Напевно, що через таке сито пройшло багато людей і раптом – ідеальний кандидат: мало освічений і має «рильце у пушку»; жінка, що вже підкупає; рівень інтелекту вельми не високий, але з амбіціями, які не мають повного задоволення; має здатність на екстравагантні вчинки; достатньо молода; більш-менш приваблива і не має вираженої харизми. Проби показали, що стосовно неї можна застосовувати засоби психотропного та психотронного зомбування з глибоким зануренням у Підсвідомість. Далі – справа суто технічна і результат зусиль чорних Кулібіних ми бачимо.
Неймовірно важливим фактором було те, що «Батьківщина» поставила Н. Савченко першим номером у своїх виборчих списках. Гарний піар-хід, але є цікаве питання: «А якась інша партія, яка тоді грала на політичній арені, здатна була на такий вчинок? Судячи з усього – ні! Тільки Ю. Тимошенко була здатна на таке, але тоді виникає інше питання: «А як ця ідея прийшла до неї?» Відповідей може бути декілька, але, враховуючи позицію, яку займає стосовно Президента і навіть України ура-патріотка Юлія Тимошенко, можна уявити, що тут не обійшлося без «певної допомоги».
Далі відбулося те, що відбулося і є гарні аналітичні дослідження цього, які показують як красиво Президент нейтралізував диверсію «Н. Савченко» - нема рації переказувати. А от те, що Савченко поступово скотиться до відвертої шкоди стосовно Української держави, є новація, тому що на рівні ватників в Україні це працює, як і працює відвертий оскаженілий популізм Ю. Тимошенко та Олега Ляшка.
Отже, при всій абсурдності цієї ситуації, можна вважати, що диверсія «Н. Савченко» Росії вдалася. Цікаво, який фортель викине цей Троянській кінь далі?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696526
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2016
72. Крах Щастя. 4. Я.1.
23.10.2016* 20:20
Я вже декілька разів, здається, говорив, що це мені Кара, але за що саме?
В той час, період біля 1999 року та в той рік точилася війна на Балканах – розвалювалася Югославія в кровавих з’ясуваннях стосунків. Чесно кажучи, я мало дивився Останні вісті по телебаченню, бо мене це не цікавило. Тим більше, що в той час опрацьовував за допомогою Сенсорного моделювання країни Європи – це була цікава робота, яка викликала в мені захват: за допомогою наступної системної моделі виконувався прогноз розвитку країн Європи до 2015 року в сфері Духовності.
Один раз я включив телевізор, потрапив на Останні вісті по 5 каналу і якраз на момент, коли щось розказували/показували про війну на Балканах. Щось говорили про участь України в миротворчих силах на цій війні. Дивися телевізор між іншим, бо в цей час паралельно готував якійсь матеріал до наступного кроку по країнам Європи. І раптом ясно проявилася інформація, що Україні не можна брати участь в миротворчих заходах, принаймні на цій війні. «Чому?» - автоматично запитав. І проявилася фраза: «Тому що всі, хто брав участь в цьому і хто повертається додому, є ущербними. Ця інформація засекречена, але!» І в цей час по телебаченню почали розказувати про, здається, підполковника, який повернувся в Україну і укоротив життя сім’ї та собі. Здається, що було щось саме таке жахливе.
Приголомшений я присів за стіл, машинально почав проглядати свої наробки і, знову таки – як блискавка серед ясного неба, побачив, що мої моделі вельми ясно корегуються із станом країн, які задіяні у конфлікті.
Довго сидів без думок, немов білий шум заволодів моїм мозком. А потім відставив своє Сенсорне моделювання і більше до нього не повертався. Кинув цю роботу, проробивши десь відсотків 45.
Мені достатньо м’яко було Сказане, що роботу треба продовжити. Не виконав. Трохи жорстокіше Нагадали. А я саботував це.
Є просте правило, яке автоматично застосовується стосовно таких як я тоді був.
Тобі спочатку м’яко Говорять. Не обов’язково це буде Голос – все що завгодно: це може бути розповідь когось із твоїх товаришів про щось подібне, чи раптом побачиш фантастичне оповідання, чи ще щось звично буденне, яке нібито випадково потрапляє до тебе. Ти не чуєш.
Тоді те саме приймає суворішу форму – раптом порізав палець самим ідіотським чином, чи на рівному місці падаєш і отримуєш гарні гулі, в кращому випадку, і таке подібне. Це тобі Говорять. Ти не чуєш.
Тоді тобі Кричать – це може бути якійсь негаразд з твоєю дитиною, чи з дружиною, чи з іншою дорогою тобі людиною, і так далі. Ти не чуєш.
І тоді тебе Б’ють. І це є вже дійсна Кара.
Інколи вся процедура розтягується на маленькі кроки, але якщо на тобі вже Щось висить негативне, навіть якщо ти і не здогадуєшся про це, то все миттю скорочується.
І це був мій випадок.
Сказати, що я любив свою дружину тоді – це не сказати нічого. Я був хворий Любов’ю до неї, я вважав її майже взірцем жінки і дружини, матері. І тому Біль, який впав на мене, був нестерпний. Пам’ятаю, як один раз, коли я був сам дома, із риданням я питав у Вищих навіщо мені завдається такий Біль, Вони що, отримують таким чином задоволення з Людини? Відповіді не було, тільки я всім тілом відчував, що мене Розглядають з цікавістю, немов я є якийсь дивовижний експонат.
Напевно можна було би написати карколомний роман тільки про мої переживання, адже вони котилися по мені аж 4 роки. Але з позиції сьогодення бачу доцільним зупинитися тільки на окремих яскравих моментах.
Один раз, це, як по мені, було в 2001 році, я пізно прийшов додому (готувався до презентації мого проекту) і був здивований: моя дружина була напружена, а сини сиділи біля неї чимсь приголомшені. Сходу вона присікалася до чогось, влаштувала мені скандал і я, відчуваючи, що можу зірватися, сказав, що піду трохи пройдусь, щоб заспокоїтися.
Пройшовся навколо будинків по колу, відсутній був хвилин 20, заспокоївся і зайшов у квартиру, відкривши двері своїм ключем. Тиша. Світло виключене. У мене серце упало до п’яток. Включив світло – у квартирі пусто – ні моєї дружини, ні моїх дітей.
Я закричав як поранена тварина.
Почав як у лихоманці шукати записку – нічого. Отже, вона забрала дітей і поїхала до нього.
Згадую, що якось вона показувала мені його квартиру біля станції метро «Берестейська», то я вибігаю із квартири, біжу до автобуса, метро, пересадка, я біля цієї квартири. Темно у вікнах 1-го поверху, в усіх квартирах будинку, не тільки в цій. Відчуваю, що втрачаю владу над собою. Дзвоню брату Валентину і як у лихоманці розказую про свою халепу. Він спокійно слухає мене, а потім говорить: «Заспокойся! Головне: ти живий! Невже у твоєму житті це найгірший випадок? Їдь додому!»
Кажу йому «Так! Так.», а сам бігом на транспорт і їду три зупинки до будинку, де розташована редакція А.С.С. На прохідній будинку, а це будинок, де круті квартири і який ретельно охороняється, веду себе як навіжений. Суворий охоронник навіть перелякався і разом зі мною піднімається на потрібний поверх – пусто, світло виключене. А я вирішив, що вона з дітьми там знаходиться.
Якось виходжу з будинку, з двору, виходжу на вулицю і відчуваю, що втрачаю сили. Присів на залізобетонний моноліт якогось рекламного щита. В голові гуде і перед очима пелена сірого кольору. Перечекав поки все це пройде і раптом розумію, що на вулиці окрім мене нікого нема і що міський транспорт вже не ходить. Лізу в кишеню – грошей нема. Нишпорю по іншим кишеням – нема грошей. Отже таксі ловити нема за що. І я тоді пішов додому пішки.
Це дорога від Тролейбусного парку біля мосту, де пересікаються вулиці Дегтярівська та Олени Теліги (недалеко від станції метро «Більшовик») – по прямій кілометрів 10, а по вулицям – майже 15 кілометрів.
І я прийшов додому біля 3 годин ночі. У мене були літні «тапки» з гумовою підошвою – я стер її вщент і це взуття прийшлося викинути.
Отупило прийняв ванну і впав сонний.
Через два дні була субота.
Раптом вдень роздався дзвоник у двері. Відкрив. Вона зайшла разом із Дарієм зі словами:
- Він вимагав, щоб я привезла його до тата. Світозар у мого брата.
Ми з Дарієм кинулися один до одного, обнялися і ледве не плакали від радості. А вона повернулася і пішла від нас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696344
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2016
71. Крах Щастя. 3. ДІТИ
21.10.2016* 12:15
Моє ставлення до дітей взагалі, а до моїх – особливо, завжди базувалося на тому, що від самого народження це вже особистості, тому і вести себе з ними треба відповідним чином. Я ніколи не сюсюкав з дітьми.
Так, як можна довше, поки вони це дозволяли, старався бути з ними лагідним, але маю гріх: інколи зривався і підвищував голос на них, бо маю, на жаль, один із недоліків: для мене червоною ганчіркою є дурість і хоча би натяк на брехню.
Так, я всіх своїх дітей купав після народження, носив на руках, а потім і на копах. Це була така насолода! Завжди вона переповнювала мене ніжністю до них, хоча хто з них це пам’ятає зараз? Природно: ніхто.
Так, я завжди знав, що у мене діти талановиті і мають гарний потенціал. І не зважаючи на те, що життя жорстко корегувало можливості реалізації їх талантів; не зважаючи на те, що кожна моя дитина не реалізувала ще свої можливості на «повну котушку»; не зважаючи на те, що більшість з них живе своїм особистим життям, де нема місця мені; не зважаючи ні на що, я пишаюсь своїми дітьми і, напевно, це дійсно єдине в моєму житті, що я виконав вельми не погано. Хоча повністю я брав участь у вихованні тільки молодших синів, а інших – в межах до закінчення періоду «садочок».
Моє відношення до молодших синів було обумовлене, як я тепер розумію, багатьма факторами.
По-перше, вони народилися в коханні батьків, хоча тут нічого особливого і не було, бо всі мої діти так народилися. Була тільки одна специфіка: я тоді був переконаний, що тільки дві мої старші доньки і два молодших синах уникнули дії телегонії.
По-друге, вони з малеча проявляли кмітливість і тягу до малювання, а я так мріяв, щоб мої діти реалізували те, що я не виконав у своєму житті. Саме по цій причині я потягнув їх у спорт – вони почали тренуватися в секції фехтування спортклубу «Динамо», де директором був Григорій Крис. Це була моя друга спроба втягнути мою дитину у фехтування. Перша – я привів туди Бажена. Крис пам’ятав мене ще тоді, бо ми зустрічалися на бойових доріжках, ще посміявся: «То може твій син шульга повторить мої досягнення?!» Я посміявся теж, знаючи, що Бажен не буде Олімпійським чемпіоном. А коли я привів Світозара і Дарія, то Крис вже не пам’ятав мене – сотні батьків дітей пройшли перед його очима за цей час. Дарій ще в школу не ходив, був наймолодшим у Дитячий фехтувальній школі «Динамо», а Світозар зразу почав проявляти таланти – тягнуті м’язи від народження давали таку можливість, і його моторика.
По-третє, у нас була неймовірно дружня і чесна сім’я і сини росли із щирою любов’ю як до матері, так і до мене. Вони купалися в щасті кожний день у повному порозумінні цього слова. При цьому у Світозара рано почав проявлятися сарказм, а у Дарія – здатність гострослова, немов він отримав у спадок цю здатність від моєї бабусі Зіни по материнській лінії.
Четверте, нарешті, у них зразу проявилися спадкові Розширені Сенсорні здібності і мене це переповнювало гордістю. Я довго не розумів, як це так: вони мають ці Здібності, але не є вираженими дітьми-індиго. І тільки потім прийшло розуміння/знання, що діти-індиго є «барабанщиками», які ідуть попереду головної і основної маси новоявов, а мої діти і є такими представниками Нового, провозвісниками Шостої Вертикальної Раси, де Розширенні Сенсорні здібності є буденністю, а не особливістю. Подальше життя показало, що так воно і є.
Коли почали проявлятися перші ознаки того, що мати торпедує нашу сім’ю, сини прийняли це із подивом і оціпенінням. Але потім вони почали все активніше і активніше проявляти своє відношення до цього.
У Світозара це проявлялося в бурхливих реакціях на різні ситуації. Але я досі вдячний йому за те, що у нього тоді вистачало розуміння бути тихим, коли біль розривала мене, адже я зразу Побачив/Відчув/Усвідомив яка шкода буде завдана нашим синам при руйнації сім’ї.
У Дарія це проявлялося через підкреслено ніжне відношення до мене.
Зараз мимоволі пригадую окремі акти із життєвої драми того часу.
Відпочинок у 2002 році сім’єю. Я тоді ще ніяк не міг змиритися з неминучим крахом і всіляко прагнув поновити звично нормальні стосунки з дружиною. І от я майже силою примусив її мати близькість. На другий день у мене з’явилось в непотрібному місці новоутворення. Сказав їй про це і її реакція була проста: вона посміхаючись сказала мені, що це Кара мені за те, що я її примушую. Ми були одні в будиночку відпочинку, діти десь гуляли на території бази відпочинку, то я не стримувався і було бурхливе обговорення. Із будинку я вивалився в стані грогі, біль розривала мене, в голові крутилися якісь ідіотські думки. Я ледве контролював свій психічний стан. Майже нічого не бабичі я кудись йшов. І раптом побачив перед собою Дарія – згадав, що він ходив дивитися коли будуть мультики в кінозалі.
Дарій зупинився, побачивши мене, швидко, але уважно подивився на мене і сказав:
- Тато, нахились, будь ласка, я хочу обняти тебе так, як я завжди обнімаю маму.
Я присів на навпочіпки, нахилився і цей малюк обняв мене, прихилив голову і почав шепотіти: «Я люблю тебе, тато». Мене розпирали ридання, ледве стримувався, а він продовжував мене обнімати, поки я не взяв себе в руки. Потім він взяв мене за руку зі словами:
- Пішли, тато, трохи погуляємо разом.
Один раз у 2003 році був випадок, якій досі мені до кінця не зрозумілий. Увечері дружина прийшла пізно додому, як завжди я нагодував дітей, поклав спати, її чекала вечеря, але вона присікалася до чогось і влаштувала скандал. Винен: не витримав, теж голосно говорив, з емоціями, адже я людина вельми емоційна і визнаю це недоліком. Розбудили дітей. Світозар був в ярості, а Дарій навіть почав схлипувати. Якось все заспокоїлося.
Вранці всі прокинулися, збираю дітей до школи, але дружина знову завела свою волинку про мою нікчемність. Я із синами стоїмо в коридорчику квартири. І тут Світозар повертається до Дарія і говорить:
- Дарій! Я не розумію! Ми ж з тобою вночі гарно поговорили з ними, вони нам обіцяли вести себе добре, а тепер таке! Що скажеш, Дарій, чому це так?
- Я не знаю. Теж не розумію.
Вночі я не говорив із синами, я спав. Вона – теж. Отже, вони зробили розмову на Вищому рівні, на рівні Підсвідомості.
В ті часи я був любителем сауни зі стажем. Раніше завжди ходив по саунам разом із Баженом, а тепер почав з 2000 року ходити із Світозаром і Дарієм. Ми відпрацювали таку систему: я з роботи під’їжджав до зупинки транспорту біля Кирилівської церкви, Світозар разом з Дарієм приїжджав на цю ж зупинку з боку Троєщини, ми зустрічалися і йшли пішки на «підпільну» сауну при автостоянці Академії Наук, купували по дорозі різні смаколіки до сауни. І дві години потім були у чоловічому суспільстві любителів сауни. Мої сини були наймолодші, але можливо саме тому до них відносилися всі вельми поштиво і їх дні народження відмічали точно так, як і всього товариства. І так на протязі багатьох років, кожний вівторок і четвер. Діти навіть домашнє завдання робили в сауні.
А їх мати в цей час десь мала своє життя.
А ще ж були тренування фехтування по понеділкам, середам і п’ятницям! Так що життя моїх дітей було насічене, як і моє, бо їх треба було привозити та забирати, а це час.
Досі пам’ятаю прикрий випадок із Світозаром.
Я відвіз його на тренування, повернувся додому, забрав Дарія із садочку (він тоді ще не ходив на тренування), почав готувати їжу, щось там було із Дарієм, потім займався своїми справами, здається щось малював і Дарій біля мене, і забув про Світозара. І раптом як сполох в голові: «Світозар!». Погляд на годинник – 21:00. У мене серце впало: тренування закінчуються в 20:00. Умовляю Дарія чекати нас і даю йому якесь завдання, кажу, що я їду за Світозаром, то нехай Дарій чекає нас. Кидаюсь до стоянки приватних таксистів, хапаю перше-ліпше і умаляю як можна швидше їхати на Печерськ. Пояснюю шоферу чому так прошу. Їдемо, а в цей час у Києві пробки, як завжди. Я в таксі не знаходжу собі місця і тільки повторюю: «Синку» Чекай мене! Чекай мене!»
Нарешті підлітаємо до будинку спортивного комплексу, я вискакую із таксі, підбігаю до головного входу і бачу свого сина, який сумно дивиться на мене через скляні двері входу. Окрім нього – нікого нема, тільки черговий в глибині фойє. Ледве не плачу і прошу сина вибачити мені, а він сумно та спокійно каже: «Ти ж приїхав!»
Назад їхали на цьому ж таксі, але вже спокійно. І з Дарієм нічого не трапилося поганого без нас.
Світозар вчився в 4-класі і треба було готуватися до вступних іспитів до Республіканської середньої Художньої школи. То я прийшов до неї і домовився про те, що його буде готувати до вступних іспитів гарний викладач. Такса стандартна – 10 євро за годину занять, заняття – по суботам і неділям, по дві години. То в ці дні ми із синами їздили втрьох – від зупинки транспорту ми йшли пішки до майстерні викладача, залишали Світозара на дві години, потім ми з Дарієм йшли до мене на роботу, благо вона була через квартал від майстерні, там Дарій робив уроки чи малював, я проектував, адже я тоді розроблював проект кондомініуму в Плютах, потім ми забирали Світозара із майстерні і поверталися додому. Дома обов’язково щось смачне треба було мати, а ще краще – по дорозі, бо у нас була така традиція: після тренування я завжди їм купував сік і печиво з цукерками на їх вибір, до сауни теж щось таке, то як можна було не робити після малювання?
І була страшна криза, коли мати моїх синів повністю припинила бачитися з ними. Це вже був 2004 рік. Три місяці кожну ніч аж до Нового року 2004/2005 я кожну ніч майже не спав, бо то один син в істериці, то другий. Дарій спав на першому ярусі двоповерхового ліжка, то я брав його на руки і носив, заспокоював, співав різні українські пісні. Із Світозаром було складніше, бо я його не міг витягнути до себе на руки. то ставав на край ліжка Дарія, перехилявся через борт ліжка Світозара і нашіптував йому різне заспокійливе. Ті місяці були тяжкі для мене, я весь час хотів спати, але наші сауна, спорт та мистецтво не припинялися.
Новий рік 2004/2005 ми зустрічали повністю самі, без матері синів, адже вона нарешті отримала розлучення і щезла з нашого горизонту. Був, як завжди, святковий стіл, який ми традиційно поставили напроти телевізора. І тут мої син мене здивували.
Коли зазвучав наш гімн, то вони встали по стойці струнко на свої стільці, приклали правиці до серця і проспівали гімн. Я встиг зробити навіть фотокартку цього. А потім, коли прийшов час говорити другий тост, а у нас він традиційно раніше був за маму, то Світозар встав, підняв бокал з дитячим шампанським і сказав:
- Тато! Ми тут порадилися з Дарієм і бажаємо тобі, щоб ти в цьому році знайшов нам молоду маму!
Три роки на кожний Новий рік другим тостом він говори такі слова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695817
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2016
70. Крах Щастя. 2. ВОНА
14.10.2016* 11:00
Дивне відчуття зараз переслідує мене: немов це не я розказую про своє життя, про певні колізії мого життя, а їх окрім цього ще було багато і вони протікали одноразово, немов я є письменник, який формує певну систему розповіді про певну людину, немов я з боку дивлюсь на себе і розказую все це максимально безстрасно.
Так, я розумію, що розказувати про події, які відбулися більше ніж 15 років назад, інакше і не можна, але мене дивує це по іншій причині: адже я звик, що існую у двох іпостасях, де одна – реальна людина з іменем Віктор, який є обдарований різноманітними талантами, які так і не реалізував широко і відкрито для всіх людей, а тільки камерно – вузькому колу родичів, які і не вважають це талантами; а друга іпостась – це ВіктОро, проявлений в реальному житті Симбіоз Людина/Душа, який абсолютно байдужий до розголосу про себе, якому, судячи з усього, більше ніж досить те, що відбувається/фіксується в схованій від інших очей сфері життя Віктора. І от з’являється немов третя варіація на задану тему.
Коли починалася ця розповідь, то між Віктором і ВіктОро була дискусія: чи треба все називати своїми іменами? Адже мова іде про людей, які ще живі. Як вони це зустрінуть, якщо це прочитають? Сумніви та коливання етичного характеру продукував завжди Віктор, а ВіктОро завжди говорив, що це не має ніякого значення, бо в Інформаторії Землі все єдине все це записане, точно так, як записується будь-яке життя будь-якої людини. А до цього ще треба і додати те, що герої розповіді, прямо скажемо, вели себе по відношенню до Віктора вельми не етично, м’яко кажучи. Але Той, третя іпостась, хто веде цю розповідь, немов і не присутній при цій суперечці, він веде розповідь навіть в умовах, коли відбувається реконструкція подій постфактум.
Все це, як не дивно, нагадує мені той час, коли відбулося Сенсорне Розкриття і коли я проходив Ініціацію. Один раз я несподівано для себе усвідомив, що маю мислення не на одному рівні, а на декількох.
Спочатку це було розуміння, що на одному рівні я читаю рефреном молитву, на другому веду розмову з Голосом, а на третьому – розмірковую про суто буденні речі: що купити поїсти та що буду робити увечері.
А потім взагалі трапилось несподіване. І пам’ятаю коли та де це трапилося. Це було в приміщені Інституту народної медицини у Києві на вулиці Толстого, де читав лекцію один із корифеїв російської Нетрадиційної науки Акимов. Він розповідав про торсійні поля. А я в цей час:
- Слухав уважно його розповідь;
- Слухав коментар, який мені давав Голос;
- Фіксував свою оцінку тому, що чув;
- Бачив, як за допомогою торсійних генераторів росіяни оброблюють населення Криму (автор в цей час показував, що вони таким чином шукають нафту);
- Всіма силами стримував в собі крик болі від почутого/побаченого і приговорював: «Спокійно! Спокійно! Ти зараз нічого зробити не можеш!»
П’ять усвідомлених рівнів одноразового мислення!
Це був 1991 рік.
То хіба треба мені тепер хвилюватися стосовно морального права розказувати про своє життя? Адже люди, які були задіяні і які досі задіяні навколо мене, мають право заперечувати мої твердження. Хоча цікаво було би послухати… Хоча… Мимоволі пригадав, як моя третя дружина на весіллі нашого сина Бажена раптом звинуватила мене в тому, що це я винен, що вона зрадила мене, почала гуляти і що наша сім’я була зруйнована. Суто жіноча логіка.
Але щось я затримався на відступі від порушеної Теми.
18.10.2014* 18:00
Безумовно, все, що я описую, є продуктом мого суб’єктивного сприйняття і оцінки. Тільки фіксація самих фактів є сухою констатацією подій. З цієї точки зору як мені описати поведінку моєї дружини тоді? Напевно через фіксацію фактів, бо мою реакцію на них, як і реакцію дітей, слід розглядати окремо. А події розгорталися таким чином.
Новий рік 1999/2000 ми зустріли традиційно – сімейне свято. Чесно кажу, зараз не пам’ятаю точно, але, здається, до нас традиційно на другий день прийшов мій брат Валентин з дружиною Свєтою. Чи був у нас тоді брат дружини Андрій з дружиною – не пам’ятаю. А на початку 2000 року Віталіна відправилась у відрядження до Одеси і там зразу стала коханкою свого директора.
Необхідно сказати, що всі професійні журнали в той час, напевно і зараз так, існували за рахунок реклами. В силу цього дуже важливим було знайти бажаючих дати рекламу, а вони в той час часто-густо розраховувалися бартером, а потім максимально отримати зиск від цієї реклами для того, хто замовив рекламу. Тому всі редакції таких журналів шукали різні форми досягнення успіху. Хто придумав в А.С.С. хід «Одеса» не знаю, але тих грошей, які редакція мала від реклами, вистачало для того, щоб в Одесі на випадок представництва нового номеру журналу зробити презентацію, на якій будуть представлені бізнесмени та як можна ширше коло архітекторів та всіх, хто так чи інакше крутиться навколо Архітектури і Будівництва. Це означає, що збирається вельми представницька публіка, робиться гарний сабантуй, із запрошенням різних знаменитостей, музика, гам, майже світське життя. Напевно, треба було дійсно сталеві нерви, щоб втриматися від спокуси, особливо, якщо це порівнювати з нашим буденним життям.
Що гріх ховати, я спочатку не відчував якихось змін. Навіть вважав закономірним, що моя дружина почала ретельно міняти свій гардероб, що вона все менше і менше уваги приділяла дітям, і все частіше та частіше затримувалася на роботі – бач: треба багато робити поза офіційним терміном праці.
Влітку вона з дітьми відправилася відпочивати до Бердянська і моя участь в цьому навіть не оговорювалася. Щось ненормальне було в цьому, але: діти ж були на морі!
Під кінець 2000 року у мене вже сумнівів не було, що вона мені зраджує. Навіть був такий кумедний/сумний випадок.
Час від часу вона приносила якісь журнали з виставок і один раз принесла журнал, назву не пам’ятаю, в якому була актуальна стаття: «10 ознак того, що ваша половина вам зраджує». Коли я прочитав їх, то мимоволі гірко розсміявся:
- То у нас з тобою зараз задіяні всі 10 ознак того, що ти мені зраджуєш.
- Хто тобі таке говорить? Мало що напишуть в журналах!
- Але ж тут ясні показані факти, які у нас зараз існують!
- Брехня! – сказала вона нагло.
Я і заткнувся. Але вперше полосонула мене біль за дітей. Раптом я Побачив, Сенсорно Побачив як спалах яснобачення, що наших дітей чекає Біль.
Ми продовжували час від часу увечері ставити подумки теми, а інші Сенсорно дивилися відповіді, але тепер вона все частіше ставила теми, які не озвучувала, отримавши відповіді від нас.
Гроші, які вона отримувала, тепер були тільки її. У нас почалося погіршення життя, але вона продовжувала нарощувати свій гардероб та свою розкутість.
Наше інтимне життя фактично припинилося, а для мене це стало ударом – адже я не міг ніяк стрибати в гречку, а незадовільнена потреба штовхнула мене у простатит та аденому.
Під Новий рік я випадково підняв папірець, що валявся на підлозі, і побачив діаграму, яку ми часто використовували для того, щоб, опираючись на наші Сенсорні Вміння, з’ясувати узгодженість між різними людьми, а на ній були задіяні всі діти Прими та наші діти. Я зрозумів, що вона розглядає варіант бути його наступною дружиною.
Від болі за дітей у мене тоді аж потемніло в очах.
Треба сказати, що я у своєму житті ніколи не переживав заздрість і ревнощі. Знаю, що мені, як не дивно, заздрили і навіть були ревнощі. Але біль від самої суті зради я відчував завжди і дуже сильно. Тут це мало неймовірну силу.
Чи розумів я тоді Іронію Долі? Безумовно: ні.
Як завжди було в моєму житті, Доля, немов насміхаючись, кинула мені соломинку: раптом я отримав пропозицію очолити проектування житлового комплексу малоповерхової забудови в одній фірмі. З неймовірною вдячністю я дав згоду.
З вдячністю згадую, коли директор і власник фірми «Снага» Юрій Коваленко прийняв мене на роботу, як я на наступний день чекав його в приміщенні фірми аж до 21:00, бо він був на нараді десь у Верхах, але я попросив у нього аванс, адже дома у мене зовсім не було грошей, адже вона вже давно нічого не давала в сім’ю, адже діти мене чекали, що я привезу якусь їжу, і от він приїхав і дав мені, здається, 200 доларів, а для мене це було як свято, я десь зумів поміняти гроші і купити їжу, приїхати додому і радіти тому, що діти не голодні.
Іронія Долі полягала ще в тому, що моя фірма знаходилась територіально через один будинок від будівлі, в якій розташувалася редакція А.С.С.
Як ми зустріли Новий рік 2000/2001 не пам’ятаю, здається, традиційно. Але в тому році моя дружина почала вимагати, щоб я не називав її дружиною і велично поїхала відпочивати за кордон, до Словенії. Навіть не хочу гадати як та з ким вона там відпочивала, адже хтось робив її фотокартки, які вона потім показувала.
Новий рік 2001/2002, здається, був теж традиційно сімейний, але в тому році раптом ми сім’єю поїхали відпочивати до бази відпочинку заводу «Реле і автоматики» - ще одна Іронія Долі: я починав свою трудову діяльність на цьому заводі після школи в якості токаря, звідти пішов в Армію, там працювали мої однокласники Толя Поліщук і Володя Соколов, а останній в якості голови профкому навіть відкривав цю базу відпочинку.
Під час відпочинку вже почався період ледве-ледве прикритої ворожнечі до мене і відкритої зневаги. Ми мали будиночок на дві кімнати, але вона спала із синами в одній, а мені великодушно надала право спати окремо в іншій кімнаті.
Я ще не усвідомлював, що у мене фактично вже почалося Сьоме життя – без дружини, але з дітьми.
2003 рік був роком агонії. В тому році коханець повіз мою ще формально дружину до Парижу – ну як можна було встояти від такої можливості побувати в Парижі, побачити Ейфелеву башту, поїсти омарів? Формально ця подорож йому нічого не коштувала, адже туристична фірма за рекламу розплатилася двома подорожами до Франції, повністю оплативши їх.
Напередодні від’їзду вона подзвонила мені і попросила під’їхати в «Сельпо» (тоді цей торговий центр був єдиний на Троєщині) до салону краси. І я слухняно під’їхав. Вона робила повний марафет – манікюр і ще щось комплексне. Виявилося, що я потрібен був для того, щоб оплатив її процедури. І тоді я вперше відмовився це робити, вже не міг забирати гроші від дітей.
Коли вона вчасно не провернулася до Києва, то ми троє місця собі не знаходили. І я попросив синів Сенсорно Дивитися де їх мама та що з нею. Побачили: все добре, буде через день. А коли вона приїхала та дізналася про нашу операцію, то закотила мені істерику, що я примусив синів шпигувати за нею.
В тому році вона спробувала забрати дітей і піти з ними, але її коханцю це не було потрібним, тим більше, що він вже налаштувався на іншу молоду жертву. Не допомагало те, що вона почала купувати одяг як у повії (демонстративно міряла його при мені). Нарощування грудей він їй оплатив і я, (чемний дурень!) навіть масирував їх для того, щоб імплантати м’яко увійшли в м’язи. При цьому вона почала спати на підлозі в кімнаті дітей, щоб навіть не бути зі мною в одній кімнаті.
В 2004 році вона подала на розлучення. І припинила жити з нами. Стандартна причина – «…не зійшлися характером, дітей прошу залишити мені». Користуючись законом, я рік не давав згоду на розлучення, але в кінці того року, коли прийшла третя повістка, я не витримав і дав згоду.
До судді я прийшов вчасно, а вона трохи запізнилася. Я не бачив її більше ніж півроку. І от вона прийшла і я був приголомшений – прийшла розв’язна, нахабна, демонстративно зла в гонорі жінка. Чужа, до очманілості чужа.
І я вперше відчув до неї огиду і кошмарний сором за себе!
А вона явно вже мала свій розрахунок на подальше життя – рвала всі звязки.
- Ти тут завжди жалівся, що колишні твої дружини закривали твоїх дітей від тебе, то радуйся: я залишаю їх тобі!
До речі: одна моя подруга розказала мені, що у свій час її батько показав їй що означає, коли чоловік і жінка мають секс.
До речі: я скоро приїду за заберу холодильник, бо це мені його виділили в А.С.С. Мікрохвильову залишу вам.
І вона щезла з Києва.
Від суду я декілька зупинок у бік центру Києва йшов пішки і боровся з нудотою – такої сильної огиди я не мав ні до кого за все попереднє життя, а від сорому мені здавалося, що моє тіло палає. Десь на периферії Свідомості я Бачив/Відчував, що той, хто є ВіктОро, спокійно розглядає мене, але співчуття від нього не було. І я розумів, що маю Кару.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695289
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2016
Ти прийшов, а мене вже тут нема –
Адже я до тебе пішов в гості,
А навколо злостиві знамена
І на них піратські «череп/кості».
То фортецями ми помінялись?
Що? Це тепер піратські кораблі?
Веселими Роджерами ми сміялись?
Переляканий я кричав: «Гриби!»?
Де гриби? В темному цьому лісі?
Мавку бачу, а де мої гриби?
О! Пробіг повз мене Велес лисий
З криком: «Яга! Зустрінуймось коли?»
Я впав за дубовий міцний стовбур –
Хтось стріляє вправно жолудями,
Раптом чую: «Вставай, любий бовдур!
Вчора знов упився до безтями?»
Лячно/очманіло оглядаюсь:
День, сонце, верхній одяг на мені…
Визнаю, хоча я і вагаюсь,:
Вживати треба градуси малі!
Липовий Скиток
16.10.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694980
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 17.10.2016
Я був героєм!
Грудьми лягав на зрадометні черги;
Тілом падав на вибухи брехні;
Сміявся, коли пальці мені ламали у тортурах,
Які, між іншим, кохані дарували із любов’ю;
Мовчав завзято, коли мене топили у гидотах
І цілунками штовхали/вели до плахи;
Я тихо сумував, коли у каву на меду
Мені з усмішками отруту додавали…
Я був героєм!
Все це я пережив і подолав.
І не сконав.
Тепер я вже не Той, а Інший –
В мені прокинулися реінкарнаційні суті:
Хтось нездолану зброю дав – слово,
Хтось загострив його іронією,
А хтось – єхидною сатирою,
Хтось, а може це і я, загартував цю зброю
В горнилі без спокути Правди.
Я вже не герой!
А безпристрасний Нестор,
Який бронею байдужість має
І нікому ніщо не прикрашає.
15.10.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694529
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 15.10.2016
Чи ми залежимо від прагнення кохати?
Так!
Чи ми залежимо від щастя, що нас кохають?
Так!.
Та тільки ілюзія, що кохання може бути вічне,
Нам завжди тьмарить очі, серце, душу.
Що є кохання?
Духовна єдність?
Чи спалахи насолоди в сексі?
Чи прагнення свої чуття віддати
Як розуміння Доброти краси?
А може прагнення собою закрити любку?
А може пишатися, що вона тебе кохає?
І вірити/знати, що вона не зрадить,
Не встромить, посміхаючись, ножа у спину?
Радіти, що діти народилися в коханні?
І що їх мати буде/є для них святиня?
І знати, що в Коханні двоє і є Людина,
Бо кожний тільки її половинка?
І пам’ятати день, коли зустрілись?
Коли наважився сказати їй, що любиш?
А може втративши її ти розумієш,
Що ж в дійсності є Кохання?
Що є Кохання?
Мільярди відповідей,
Та в дійсності – відповідь відсутня,
Бо Людство досі відповідь шукає.
Універсальну.
І не находить.
Бо її немає.
Бо кожний з нас відповідь має особисто –
Ми народились так,
Кохаємо так,
І так ми покидаємо цей світ,
Де є Кохання і Любов.
Особисто/одиноко.
І тільки зрадники Кохання
Казати люблять:
«Тут дві винні сторони!»
12.10.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694014
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2016
Кожну ніч у мене руки німіють,
Як колись, коли ми з братом фундамент робили
Для Дачі його багатостраждальної,
Але вона йому щастя дала на роки.
Кожну ніч встаю і звішую руки вздовж тіла –
Тоді оніміння стікає до кінчиків пальців,
А під ранок цей стан фіксується тихо
І дарує мені сон, десь до сьомої ранку.
Кожний день працюю і долаю це оніміння:
Молоток і пила,
Олівець і пензель,
Абетка по чорному компу –
Все вимагає чекання, коли оніміння майже минає.
Скільки форм оніміння в житті я вже подолав?
Скільки разів здавалось, що це вже в останнє?
То я спокійний, то я долаю і це оніміння,
Бо попереду ще багато треба/хочу зробити.
10.10.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693623
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.10.2016
69. Крах Щастя. 1.
08.10.2016* 17:20
Кінець 20 та початок 21 століття. Людям властиво вважати значимими подібні переходи. Хоча що в цьому значимого, якщо пам’ятати, що всі наші круглі дати та круглі події є тільки результатом нашої людської домовленості? Адже наш календар побудований на прийняті рахування дня народження Христа як початок нової ери. З цієї точки зору всі системи рахування бігу часу мають однакове право на існування, навіть твердження християнства про визначення «нашої ери» від «створення світу», хоча при цьому і було біля 200 спроб визначити скільки часу пройшло від цієї «визначної події» до року народження Христа з варіаціями визначення терміну від 3483 років до 6984 років. Та як би там не було, але в моєму житті ця зміна була дійсно доленосною.
В той час мене розпирали Знання і я почав метатися де б їх застосувати. Від Архітектури я був відокремлений, але від цього не припинив бути архітектором, тому нічого дивного не було в тому, що я почав занурюватися в Геомантію, трактуючи її не як гадання по землі, а як науку про прояви Нереального в Реальності Землі. Принаймні спочатку так було. Система Читання територій, яку я в решті решт побудував, показувала, що всі так звані патогенні зони мають складний характер як по своєму походженню, так і по структурам і виразам. І всі вони, як по мені (ще один мій недолік: завжди вважав, що те, що знаю я, знають всі), легко Читаються, мають знакову характеристику ( «плюс» чи «мінус») і їх можна вважати позитивно та негативно діючими на людину. Їх слід поділяти на категорії:
- Нейтральні, бо вони фактично мають знак «0» - такі території можна вільно використовувати при забудові;
- Слабо Негативні – при забудові слід їх враховувати, але особливих заходів можна не застосовувати, хоча потім я і з’ясував, що треба ще враховувати форму та матеріал забудови;
- Негативні – вони вимагають застосування ретельних заходів по їх нейтралізації;
- Сильно негативні – ніякі заходи захисту людей від їх дії не працюють;
- Катастрофічно негативні – які мають великий ареал активної дії і людині навіть наближатися до них небезпечно.
Безумовно, тут же з’ясувалося, що в містобудівництві, в архітектурній та будівельній практиках все це не враховується.
Один із Полігонів Іспиту для езотериків є так званий «Полігон мовчання». Це коли ти Бачиш/Знаєш/Розумієш щось, тебе розпирає Це і ти рвешся сказати людині чи людям про Це, врятувати. Але є жорстке правило: «Ти маєш право говорити тільки тоді, коли тебе питають». А мене не питали. А мене розпирало.
Спочатку зробив спробу запропонувати свої послуги в цьому ріелтерам. Прийшов у відому фірму і мав розмову із заступником директора. Красива та розумна жінка уважно вислухала мене, а потім запитала: «У вас діти є?» - «Так, є.» - «І у мене є. То я хочу не залишити їх сиротами. І вам це раджу. Ми давно мали підозру, що Щось таке існує. Практика. Як ви думаєте, на Печерську є в житлі прояви негативності? Є. Тепер уявимо, що ми отримуємо паспорти негативності цих будинків. А ми там багато вже продали та перепродали. То що буде з нами, зі мною? Уб’ють! Подумайте ретельно про це!»
Але я продовжував провалювати цей Полігон Іспиту і продовжував шукати де ж розказати про свої Знання. І нагода зробити це зразу проявилася.
В той час у Києві було багато різноманітних організацій різного типу, які займалися нетрадиційними послугами для населення. В одній із них, яка спеціалізувалася на наданні медичної допомоги інформаційними засобами, я пробував працювати консультантом і сенсорним діагностом. Головний лікар цієї організації, людина, яка не мала власних Розширених Сенсорних здібностей, але мала неймовірно енциклопедичні знання про цю галузь життя людей, один раз сказав, що є один архітектор, який цікавиться патогенними зонами. І дав мені його телефон. Так я познайомився із Олександром Прокоповим. Він заснував архітектурне проектне бюро і керував ним. Ми гарно і плідне спілкувалися, я часто бував в його офісі, Як всякий діючий архітектор, Саша накопичував гарну професійну бібліотеку, а в ті часи у Києві був бум на професійні журнали і саме у нього я побачив журнал АСС, який вразив мене своєю оригінальністю і незвичністю розповідей про Архітектуру і не тільки.
Засновниками журналу були Борис Єрофалов і Олександр Прима. Перший – головний редактор, другий – директор і за його плечами, на моє здивування стояв Центр розвитку територій – міфічна для мене організація, яка гарно нагріла той банк, в якому я працював. Банк був малий, з темним походження грошей, на грані банкрутства і мав бундючну назву «Центральноєвропейський банк». Керував їм щирий фінансист Віктор Адамович, молодий чоловік, який щиро вірив у майбутнє банку і тому розпочав тяганину по вибору ділянки під нову і бундючну будівлю банку, а справи в цьому відношенні якраз мав із згаданим вище Центром. Здається, що був аванс, здається 250 тисяч доларів, вони кудись поділись, нібито в Чехію – я точно не знав про це нічого, але про те, що Адамовича і тут обманули знав точно.
В той час я вже знав про так званий Закон Синхронізації, по якому перший прояв чогось – випадок, другий - настороженість, бо це вже не випадковість, третій = закономірність, але це мене, як не дивно, не насторожило. Хоча, що тут дивного? Адже я летів на Покарання як метелик на вогонь.
Підготував статтю на тему ув’язки Архітектури і Геомантії, розшукав адресу редакції журналу, а виявилося, що це вже Видавничий дім (тоді це було дуже модним) і з’явився до директора. Він швидко переправив мене до головного редактора, з яким ми дуже швидко знайшли спільну мову.
Розмова з Борисом Єрофаловим була явно приємна обом – зустрілися два неординарника, з парадоксальним мисленням, хоча кожний і співає свою мелодію. Статтю мою він швидко продивився і зразу прийняв, а потім була просто бесіді. І раптом він говорить мені:
- У вас нема молодої людини, яка б взяла на себе розповсюдження наших журналів? У нас пробій з цим. Молода, до 30 років людина, можна і без спеціального знання, було би бажання, а ми навчимо!
І у мене зразу вихопилося:
- Є. Це моя дружина. Молода і прагне добитися чогось більшого, ніж робота вихователем в дитячому садочку.
- То хай вона завтра прийде до нас, скажемо на 12:00. Мене, можливо, не буде, але буде директор, то я його попереджу.
- Гаразд.
Тепер я можу зробити реконструкцію цієї зустрічі.
Сидить директор – років на 20 молодший за мене, високий (за 190 см, як і Єрофалов), гарно одягнутий, впевнений в собі. Він вже тричі одружений (от коли проявляється Іронія Долі!), кожний раз спочатку мав коханку на роботі, а потім вона ставала його дружиною, остання дружина працює тут же з ним (а як же інакше?), він має 4 сина - від першого шлюбу за десь до 18 років, працює теж тут же, від другого – два сина і від третього – один син, ще малолітка. Він є хвацький та наполегливий і, явно чи неявно, в ньому проявляються сховані риси відношення праведного єврея до гоїв, хоча формально він росіянин чи навіть українець.
І от до нього приходить дружина бовдура Левчишина найматися на роботу. А Борис вже переговорив з ним і він знає, що це є той самий Левчишин, батько Оксани, про якого вона так багато цікавого розповідала. А тут стоїть молода, дуже симпатична, струнка, погано одягнута та сором’язлива жіночка – сама доля веде до його рук ласий шматочок. І, безумовно, Віталіна миттю була прийнята на роботу. А я, радіючи з цього, почав ретельно допомагати їй, адже чого-чого, а різноманітного знання я накопичив вдосталь за своє життя.
Далі все йшло як по розкладу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693420
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2016
Каламбур/ескапада – як випад шпаги:
Розумно, недбало, легко, безжальне,
Хоча це - тільки звичний спалах відваги
На образу. А було так карнавальне!
Явно злий погляд, закопилені губи,
Ясна ворожа жіноча зневага,
І блискавична її гонору згуба -
І вона перед всіма стоїть убога.
07.10.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693418
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 09.10.2016
Досі не залишаю здатність радіти
Різноманітним талантам інших людей.
Які красиві творчості їх діти!
Який величний успіху їх буревій!
06.10.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693221
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.10.2016
68. Щастя. 2.
05.10.2016* 17:05
Я упивався щастям сімейного життя.
Дружину не просто любив до безтями, я був хворий нею. Не було шаленої різниці у віці (40 років!) і це легко пояснювалося, адже я ніколи не відчував свої роки. Навіть зараз, коли мені 80 і вже, здається, втрачати нема чого окрім свого життя; навіть зараз, коли борюсь із хворобами, а вони вельми реальні, адже на третій поверх по сходам піднімаюсь з трудом, а інколи і з нітрогліцерином під язиком під час зупинці десь посередині сходів; навіть зараз, коли сексуальне питання не є вже для мене батогом Божім; навіть зараз я не відчуваю свій вік і кожний день у мене переповнений діяльністю – столярнічую, малюю, пишу вірші та прозу, наважуюсь мандрувати з онукою (їй 4 роки) по декілька годин, навіть маю Контакт і навіть пробую сам себе сенсорно лікувати. І все це при ясному розумі. Тепер. А тоді у мене розум був відібраний коханням до Віталіни.
Ми приїжджали до мого брата Валентина на дачу. Я багато десятиліть назад спроектував її, а він до останньої можливості (до інсульту в 2013 році) будував і облаштовував її. Будівля дачі має вигляд високого даху без стін, що у 70-тих роках було новацією, по типу туристського намету. У розвиток моєї ідеї він із східного боку під стелею зробив «схованку» розміром десь 1,5 на 2,5 метрів, яка по довжині мала клеєний абстрактний вітраж із кольорового скла (я його йому організував у знайомого скульптора). І це було наше місце спання. Поки діти були малі, то Віталіна вкладала їх після 21:00, а після вечері, яка часто була біля каміну, біля 0:00 ночі ми лягали – вона з одного боку дітей, я – з іншого. Прокидався я рано, як тільки сонце сходило и починало грати через вітраж на моєму сімействі, і довго лежав любуючись тим, як спить моя дружина і наші діти.
Потім по гвинтовим сходам я спускався на основний поверх і любувався сплячим Баженом, який завжди був з нами. Я упивався тим, як три мої сини спілкуються один з одним і як Бажен для своїх братів є великим авторитетом. До речі: це і досі зберіглося, хоча тепер Бажен для них часто-густо виступає не тільки в ролі старшого брата.
Ми ходили всім кагалом в ліс по гриби і я радів тому, що моїй дружині це подобалося.
Вона часто збирала всіх дітей, а це були наші двоє, Бажен та Костя - син старшої доньки мого брата і вони на весь день йшли на озеро.
А чого коштувало купання в річці Ірпінь – глибина не доходить до поясу, але стрімка течія, немов гірська річка десь в Карпатах. Коли ходили в ліс по гриби, то переходили цю річку вбрід і я переносів дружину та дітей по черзі через річку.
Ми ходили в кіно та на якісь заходи, що влаштовували мої знайомі. У нас були обручки і по нашій поведінці було зрозуміло, що ми подружня пара. Це викликало здивування, хоча я і мав, як завжди молодий вигляд, адже мені весь час давали на 10-15 років менше, але поряд зі мною навіть в такому випадку йшла «моя онука».
І часто я шкірою відчував заздрість, навіть злобу. Особливу злобу при першій ліпшій нагоді проявляла мати Бажена. І я міг її зрозуміти – поставила мені роги, взяла розлучення (я рік не давав згоду), кричала що зустріла дійсне своє кохання і що вона нарешті буде мати доньку! Тільки одна дрібничка: я знав, що вона могла була мати дитину тільки від мене, що не даремно її перший чоловік пішов від неї, бо не було дітей.
Саме її злостивість примусила мене шукати відповідь на питання: «А чому так буває, що пара довго живе разом і не має дітей, а потім вони розходяться і бац – кожний в іншому шлюбі має дитину?» Відповідь тоді отримав просту і, як по мені, достатньо цікаву.
Виявляється, що на Тонкому рівні яйцеклітина жінки і сперматозоїд чоловіка мають певні коди, що можна прирівняти до замка (яйцеклітина) та ключа (сперматозоїд). При цьому, виявляється, є жінки, які можуть завагітніти від будь-якого чоловіка (в одному із американських фільмів одна із відмочок говорить, що вона вагітніє навіть від зубної щітки, якщо вставить її в рота), а є жінки, які можуть завагітніти тільки від неймовірно вузького кола чоловіків. Є чоловіки, які можуть запліднити будь-яку жінку, а є такі, які можуть зробити це тільки із вельми вузьким колом жінок. А весь загал чоловіків та жінок – варіації на цю тему.
І це ще не все. Жіноча яйцеклітина має сталий код, який притаманний тільки цій жінці. А у кожного чоловіка є тисячі сперматозоїдів, які викидаються до яйцеклітини. І кожний із сперматозоїдів має притаманну тільки йому варіацію коду цього чоловіка. Таким чином, із зграї сперматозоїдів до яйцеклітини проривається тільки той, у якого хоча би на 85% є сходимість із кодом яйцеклітини. Найкраще – 100%, бо недостаючи 25% компенсуються «поломкою замка» при входженні сперматозоїда в яйцеклітину.
Так от, виявилося, що Бажена мати відносилася якраз до розряду жінок із вельми вузькою щілиною коду яйцеклітини, тому не дивно, що у першому шлюбі вона не мала вагітності, як потім при всіх потугах після розриву зі мною. А я, як виявилося, якраз відносився (зрозуміло, що тепер це не для мене) до чоловіків, які мають фактично абсолютний ключ до всіх яйцеклітин жінок. До того ж, у мене вельми вузький спектр варіабельності коду яйцеклітин.
Це тепер я такий розумний. Як кажуть в Одесі: «Щоб я був такий розумний зараз, як твій тато потім!» Тепер я багато що розумію із свого життя.
Розумію, чому перша дружина так страждала від мене – дві вагітності і 13 абортів за 7 років спільного життя і ніякі засоби перестороги не допомагали. Усвідомлення цієї моєї провини перед нею переслідує мене досі.
Розумію, чому моя друга дружина раптом завагітніла від мене при фактичній відсутності контакту між нами.
Розумію, чому моя третя дружина, у якої я був чоловіком в другій сотні незрозумілого десятку, яка до мене мала два викиди, завагітніла і народила доньку, у якої були порушення мозкової діяльності якраз по лінії матері і які я зняв, не розуміючи, що маю відповідну Здатність і Силу. Судячи з усього моя донька Богдана зараз красива і успішна жінка віком 37 років. Але я нічого не знаю про її життя.
Розумію, чому так трапилося все і з п’ятою дружиною, хоча тоді я просто упивався щастям.
Мені завжди було не зрозумілим чому в нашому роду є правило: чоловіки ніколи не вибирали жінок, жінки завжди обирали їх. Та невдовзі мені до рук потрапила робота одного англійського лікаря, який показав, що фактично між чоловіком і жінкою завжди з’являються «незримі феромони», які просто кричать про здатність і готовність продовжувати рід. І я зрозумів, що кожний чоловік та кожна жінка мають на Тонкому рівні своєрідні маніфестації, які визначають не тільки родичанство душ, а і багато чого в суто реальних параметрах. І це можна Читати.
І ще: жінки завжди відчувають про чоловіків такі речі. Це ми, чоловіки, часто-густо глухі до них. Хоча той англієць і тут показав багато цікавого., наприклад: віктімність при ґвалтуваннях
В той час я носився з ідеєю робити консультативну допомогу батькам, Читаючи можливості та вірогідності життя їх майбутньої чи вже народженої дитини. Але зіткнення з людьми показало мені, що це нікому не потрібне. То я і поховав це в собі.
Цікаве і таке: я робив спроби щось розказати молодшим синам про це, але вони не слухають мене. Отже, і ці мої Знання є передчасні.
Я часто писав вірші, присвячені Віталіні. А коли ми з нею прожили в шлюбі 6 років, це був 1999 рік, то зробив книжку в одному примірнику, в якій на кожний рік було декілька віршів і книжка мала назву «Шість років щастя». Ця книжка досі стоїть на полці у нас дома.
Мені здавалося, що цього мало, що я повинен дати їй можливість розвиватися, тому як тільки з’явилася нагода кудись її просунути, так я цим і скористався. На свою голову.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692636
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2016
67. Щастя. 1.
04.10.2016* 18:00
Тепер я часто думаю про те, що моє життя переповнене несподіванками, неординарністю і карколомністю, але це тепер я все це усвідомлюю, а тоді, в минулому, я просто жив. Не розмірковуючи ні про що, ніщо не плануючи.
Так, я дійсно кохав всіх своїх дружин, я дійсно досі усвідомлюю свою провину перед першою дружиною і своє безсилля в усіх послідовних коханнях, але я ніколи не був так щасливий, як в останньому шлюбі.
Так, всі мої діти народжені в кохані і я досі їх всіх глибоко люблю і поважаю, починаючи від старшої доньки Оксани, яка, напевно, скоро буде сама бабусею (55 років!), та до наймолодшої моєї дитини сина Дарія (19 років!). Я переповнений гордістю за те, що вони всі розумні, талановиті, що в усіх них так яскраво, хоча і принципово по-різному, проявлена моя генетична карта, що з них аж четверо є художниками – дві доньки та два сина, що всі вони мають вищу освіту, хоча молодші двоє синів тільки і вчяться у вузах, а Бажен має незакінчену вищу (відмовився захищати диплом в КПІ, варвар!), все це так, але найглибші мої почуття зараз відносяться до Світозара і Дарія, які народжені в шлюбі із Віталіною.
Жили ми бідно, але завжди нам вистачало на те, щоб вписуватися в мінімальні потреби. Віталіна не працювала довгий час, бо народжувала двох синів та мала час піклування за ними, а коли працювала, то мала зарплату виховательки в дитячому садочку, а ця зарплата ніколи не була високою. Я, здається, не погано заробляв, коли працював офіційно і не офіційно, але нам ніколи не вистачало грошей на те, наприклад, щоб купити ліжко – в часи навального заселення нашої частини Троєщини, а там пануючими були кооперативні будинки, люди активно викидали вікна і двері із своїх квартир заради того, щоб поставити пластикові чи ще якусь іншу комфортну столярку, то я збирав викинуті дерев’янки і сам в квартирі робив потрібне – саме так робив та декілька разів перероблював наше ліжко, а потім ліжка для дітей, що в решті решт привело до створення двоповерхового ліжка для синів (воно досі існує), книжкових полок для книжок і багато чого іншого, слава Богу: руки у мене завжди вміли робити потрібні речі.
Однокімнатну квартиру я перетворив на «чотирьох кімнатну», бо з кухні зробив дитячу кімнату, кухню і навіть їдальню зробив на одній лоджії, а робочу та комп’ютерну кімнату на другій лоджії, благо кожна з лоджій має розмір 1,5 на 3,5 метрів. Розташування квартири на першому поверсі дало можливість вигребти пісок із під лоджій і зробити там підвальні приміщення, які досі набиті різноманітним мотлохом, розібрати який у мене досі руки не доходять.
Бувало так, що ми ледве-ледве дотягували по грошам до моєї пенсії, яку я оформив у 1996 році. Приходилося вставати в 6:00 і іти займати чергу на пошті, яка відкривалася о 8 годині ранку, для того, щоб як можна скоріше купити їжу для дітей. Але частіше бувало інакше: гроші закінчуються, де взяти в борг не знаємо, і тут раптом роздається дзвоник – треба когось діагностувати, а це орієнтовно коштувало 10 доларів.
То був час моєї найактивнішої роботи в якості езотерика – Сенсорне діагностування людей і територій, а потім і подій; написання по Контакту і без цього книг на теми архітектури та езотерики; товсті зошити з матеріалами, які були отримання по Контакту; декілька маленьких груп власних учнів; розквіт Мандрів Думок та Ментальної проекції… І все це при повному взаєморозумінні з дружиною!
Для нас було звичним, що ми вечорами сідали один напроти одного і подумки ставили певні питання чи задачі, а інший «сенсорно дивився» і озвучував те, що «бачив». Ми як малі діти раділи, коли отримана таким чином інформація мала коефіцієнт достовірності майже в 1,00! Спочатку це ми робили вдвох з Віталіною, а потім, коли діти підросли, то почали і з ними разом це виконувати, бо у синів зразу проявилися Здатності від народження.
Пригадую такий випадок.
Сини виросли на книзі «Улюблені вірші» видавництва А-ба-ба-га-ла-ма-га (книга досі зберігається як цінність) та на мультиках про Малюка. Кожний вечір час, коли йшов цей мультик, був як свято. І от, один раз веду дітей до садочку, вони жваво про щось гомонять, зацікавлено прислухався і раптом розумію, вони обговорюють схожість минулої серії і того, що кожний з них бачив у своєму сні до того. Виявляється, що кожний з них перед сном просить Вчителя показати йому у вісні наступну серію мультика! Коли я перепитав у них чи це так, то старший, Світозар, повернув до мене голову, а вони завжди ходили попереду мене, і із здивування запитав: «Як це ти не знаєш про це? Не заважай, бо ми до садочка хочемо все перевірити!» Тоді і з’ясувалося, що Світозар має Вчителя чоловіка, а Дарій = жінку, з якими вони майже від самого народження спілкуються думками.
І, безумовно, у нас було багато друзів.
Приходив брат Віталіни Андрій з дружиною, а потім і із синами. Всі дні народження та інші свята, Новий рік ми зустрічали разом. Ми їздили на дачу до тещі Андрія, а вони приїздили на дачу до мого брата Валентина.
Приходили Валентин із дружиною Свєтою, інколи бували їх доньки у нас, а влітку по декілька місяців ми жили у них на дачі.
Приходили колеги по Езотериці і не тільки – колишній екстрасенс Костя Бернацький (він переніс Хворобу екстрасенса аж в 3 формах! І залишився живим, хоча і втратив свої Здатності), сім’я Шимальських – ми разом працювали у Володі Максимова, бували у нас військові науковці Олег Герасименко, Дінар Білішав і Віктор Оноприєнко (ми разом працювали у навпіл закритій організації), Володя Маслов – вчитель токарній справі на заводі «Реле і автоматика», куди я прийшов працювати після закінчення середньої школи; виявилося, що він живе з дружиною в сусідньому будинку!), інколи приходили пацієнти.
Саме тоді я розробив методику Сенсорного Діагностування людини, яку називаю давно вже «Система Діагностування ВіктОро». Для виконання такого Діагностування мені необхідно знати тільки ім’я, по-батькові та прізвище людини і я діагностую 5 програм, які реалізуються в кожній людині. Результат – десь 35 сторінок комп’ютерного тексту на А4. При цьому людина повинна знати 5 вимог:
- Людина може тільки сама звернутися до мене з проханням виконати таку Діагностику, хоча просити можна і за інших при умові, що це дитина до 14 років;
- Людина повинна знати, що моя праця є тільки консультативна, бо я не Цілитель, а тільки діагност;
- Людина дає мені тільки свої ім’я, по-батькові та прізвище, але, якщо хоче потім перейти на паралельне діагностування (виконується кимсь іншим) в інших Езотеричних системах (наприклад: астрологія, нумерологія тощо), то і дати народження;
- Людина отримує в результаті мої рекомендації, але виконання чи невиконання їх є повністю на розсуд людини;
- Людина повинна щось заплатити за мої послуги, але розмір оплати вона визначає сама (тоді середня вартість такого діагностування у Києві була в 10 доларів).
Через мене таким чином пройшло більше 200 Діагностувань і, як правило, до мене зверталися тоді, коли офіційна медицина чи не могла, чи була нездатна поставити Діагноз.
Про випадки такого Діагностування людей, а потім і територій треба окремо розказувати, але тоді я був щасливий, бо був затребуваний, був потрібний іншим людям.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692448
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2016
66. Філігранність Кари. 2
21.09.2016* 09:35
До 1987 року у мене були гарні стосунки із старшими доньками – ми час від часу зустрічалися, спілкувалися і, як мені здавалося, нас задовольняв такий статус-кво. Оксана вийшла вже на диплом в Київському Художньому Інституті, я декілька разів приходив до неї в інститут дивитися її роботи і дуже пишався її успіхам. Один раз вона розказала мені, що має гарні стосунки із студентами Архітектурного факультету цього ж інституту, що допомагає їм по шрифтам в їх дипломних роботах. У мене склалося враження, що вона явно розказала цим своїм товаришам, що її батько архітектор і, знаючи дійсне жорстке відношення доньки до мене, а я не осуджував її за це ніколи, явно розказала про моє карколомне життя. Які в дійсності у неї там були стосунки з цими хлопцями я не знаю, але, як з’ясувалося через багато років, один із них став могильщиком мого Шостого життя.
Мене завжди дивувало як в житті все вписується в певне коло одних і тих людей, немов якась Сила збирає їх час від часу до купи, немов спеціально замикається все на певну обмеженість людей і стосунків між ними, в той час як все це відбувається в місті з мільйонами мешканців, де можливості «розмазати» взаємодію між людьми неймовірно великі, адже це не село із 50 хатами, де всі знають один одного і все про один одного.
01.10.2016* 16:00
Мимоволі зробив довгу паузу – упорядкування сімейних подій у молодших синів. І от, нарешті можу продовжувати свою розповідь. Спочатку слід закінчити. попередню думку.
Мої колишні дружини всі українки. Але! Батьки трьох із них перед війною перебралися із Донбасу до Києва.
Батько третьої дружини, Іван Мєшков, був висунутий на роботу в ЦК компартії України з Донбасу і таким чином вся його сім’я стали киянами. Суто російське прізвище. Думаю, що українцем став по політичній волі партії, адже він був інструктором ЦК, а потім замміністра юстиції.
Батько четвертої дружини Микола Кликов, теж суто російське прізвище, перебрався до Києва під шаленими тиском своєї дружини із Донбасу. Був будівельником.
У п’ятої дружини дід перевіз сім’ю з голодного Донбасу до Києва, пішов працювати робітником на Київський паровозовагоно-ремонтний завод (тоді це був КПВРЗ, зараз, здається, тільки КВРЗ) робітником. Його сім’я жила тоді в першому парадному будинку Ударника, що із червоної цегли, цього заводу, а наша сім’я жила в цьому ж будинку після війни, коли ми повернулися із евакуації із Саратова, у четвертому під’їзді. По сімейній легенді дід трохи підправив напис свого прізвища і став Кондренко – суто українське прізвище.
Він працював в одній бригаді столярів із рідними братом моєї мами Петром Прендзевським.
Мимоволі пригадав у зв’язку з цим наступну «закрутку» долі.
Ми жили на першому поверсі. Кімната п’ять на п’ять метрів: мама, бабця Зіна і нас три брата. Над нами жила сім’я Косміних. Глава сімейства рідка бував дома і про нього пошепки говорили, що він працює в КДБ. На третьому поверсі – сім’я моєї однокласниці Ади Казанцевої, а вище – сім’я Бойко, їх батько був столяр і працював разом із моїм дядею Петро.
Бойко мали декілька дітей і жили неймовірно бідно. І раптом стало відомо, що главу сімейства арештували – крадіжка. При ремонті вагонів міняли всі вікна. Старі вікна утилізували (палили), то Бойко вирішив взяти пару цих старих вікон і поміняти їх на їжу в селі. А його спіймала охорона заводу при спробі їх винести. І того, хто стояв на шухері. І це був дід моєї майбутньої п’ятої дружини.
Не пам’ятаю на скільки років їх засудили, але достатньо скоро з’ясувалося, що:
- ніхто в будинку не засуджував Бойко, а співчували йому;
- його в якості засудженого відправили на будівництво Сталінградської ГЕС (тоді це було будівництво століття!):
- батько Косьмін виявився начальником охорони засуджених на цьому будівництві;
- Бойко повернувся додому через декілька років і навіть з медаллю за вправну роботу.
Коли я зрозумів, що дід Андрія і Віталіни Кондренко працював із Бойко і був разом з ним засуджений, то Андрій попросив, щоб я ніде та ніколи не говорив про те, що знаю цю історію, бо дід максимально приховує це. Було дивно таке слухати, адже Бойко повернувся героєм навіть на ті часи! А тут досі людина, навіть після розвалу Советікусу, соромиться своєї халепи з голоду вчиненої.
Але яка закрутка Долі!
Та повернемося до наших баранів, то биш: до мого Шостого життя.
Коли я зараз розглядаю всі події того часу, то не може не визнати іронію Долі, а точніше: іронію і витонченість мого Покарання. Я міг би навести багато доказів цього, але доцільно зупинитись тільки на одному – на людині, яка стала знаряддям цієї Кари. І я це зроблю, але спочатку треба розказати що ж уявляло моє Шосте життя у розквіті, коли я купався у Щасті.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691905
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2016
Переляк: бачиш мене у дзеркалі!
Тільки богів не клич – не допоможуть!
Це не я проявився, це – зір Калі,
Це проявились Сили її каламуть.
Я звик в Мандрах не боятись нічого,
В Мандрах Думок за межі Реальності,
Бо сприймаю будь-якого Чужого
Як Носія Доброти монадності.
- Чую смертного! – Голос - Бачу смертного!
Кінець Буття хіба наближається?
Який Світ породив тебе, суєтний?
Що, говорити твар ця наважиться?
Мовчу. Мовчу! Навіть думки завмерли.
Стою в центрі зграї форм незбагнених,
І тільки Душа закриває жерло,
З якого літаю в Мандрах шалених.
- Знаю! Він прийшов з далекої Далі!
Там ми колись були богинею!
Бач! Алаверди давно ми не мали –
Я перейду з ним на його лінію!
- Дивно: мене досі ще пам’ятають!
Бач! Я досі в цьому світі живу!
А Хто ти? Про тебе люди не знають!
Я про Тебе Своїм теж ніц не скажу!
У дзеркалі бачу себе: патлатий,
Треба вуса, вже пора, обкарнати!
І, напевно, змінити Думок шати,
І припинити із Мандрами грати!
30.09.3016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691904
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 01.10.2016
Пам’ятаєш наше кохання?
Дніпро, місце – Дубки, палатка на двох…
Незвичне було у нас парування –
Виклик відвертий для багатьох.
Пам’ятаєш як ми кохались?
Як ми розпалили Щастя багаття?
Ворожість і заздрість нас не торкались –
Ми мали спільне серцебиття.
Пам’ятаю наше кохання!
Згадка – мов ватра серед глухих ночей.
Та зрада твоя дала викрадання:
Не пам’ятаю колір твоїх очей.
26.09.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690958
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2016
Якщо ти забуваєш свої роки –
Про життєві поразки/перемоги,
Про регіт/стрекіт невдачі/сороки,
Про вивчені/не вивчені уроки,
Про щирі/зрадливі звабливі руки,
Про натхнення і супровід їх – шоки,
Про несподівано сміливі кроки
Про в коханні/любові замороки,
То чи люблять тебе такого боги?
25.09.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690796
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.09.2016
Чому ми пишемо вірші?
Чому малюємо?
Чому граємо вистави?
Чому танцюємо?
Чому співаємо?
Чому ми дихаємо?
Бо ми живі!
Бо любимо ми!
Бо ми кохаємо!
23.09.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690559
рубрика: Поезія, Поетичні маніфести
дата поступления 24.09.2016
Поети.
Творчість кожного – це айсбергу глиба,
Але він не мертвий/холодний шмат льоду,
А тіло живе і рухливе,
Де кожний вірш, новий вірш, -
Вершина поетична айсбергу цього,
Що не тане, а росте, збільшує масу свою,
Що пливе в Океані Поезії.
Якщо, немов буревісник, оглядати цей Океан,
То можна побачити,
Що по ньому пливе безліч таких айсбергів –
Великі і маленькі, величні і буденні,
Миттєві і розгалуженні в часі,
На мовах живих і навіть забутих,
Вони пливуть в Океані як частина
Ноосфери
І проголошують велич Людини.
22.09.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690391
рубрика: Поезія, Поетичні маніфести
дата поступления 23.09.2016
Є Океан, що зветься Життя,
В ньому є материки, що звуться Людська Діяльність,
А серед них гордо панує Мистецтво.
Гори Скульптура, ліса і долини Живопис,
Зодчі величні споруди та повітря,
Що має ім’я Музика,
Події, фантазії, казки
В межах Прози, Кіно і Театру,
І Поезія,
Що об’єднує всіх своїм глибоким диханням.
Споконвіку цей Материк є рухливим:
Бо нові Види Мистецтва з’являються знову і знову,
А старі не вмирають,
А розвиваються і перероджуються
На радість людям,
Які щасливо далі торують цей Материк,
Бо всім серцем і розумом ловлять вітер Натхнення
І завмирають від щастя,
Коли ейфорія з іменем Творчість
Обнімає їх всюди, де люди існують.
22.09.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690243
рубрика: Поезія, Інша поезія натхнення
дата поступления 22.09.2016
Коли ти вже є старий,
То, незалежно від років де-факто,
Дивуєшся, що внутрішньо ти не змінився.
Тебе не лякає Вій,
Панночка – матримоніальний фактор,
Адже ти добіг – з Мудрістю вже оженився.
У крейдяному колі
Стоїш із усмішкою марудною,
Недбало відкидаючи атаки темні.
Гарцюєш мимоволі
Думкою/снагою білосніжною,
Слухаєш із усмішкою тих, хто є чемні.
21.09.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690240
рубрика: Поезія,
дата поступления 22.09.2016
Я давно не мандрую вже Думкою
Над місцями Сили моєї країни,
Не малюю, користуючись гумкою,
Ті події, які бути повинні.
Живу за рахунок звичної пенсії,
Як езотерик – ховаюсь в запасі,
Хоча і не маю кінця каденції –
Досі маю Силу в ролі пасії.
Кожний день буденно плаваю в споминах,
Вночі сни багатозначно буденні,
Старим сумно бачу себе на світлинах,
Але малюю – купаюсь в натхненні!
20.09.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690064
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 21.09.2016
«Падаю, але встаю.
Сумніви. Переконання.
В житті продовжую цю гру –
Серця калатання.
Одинокість назавжди –
Приєднання до Більшості:
Мандруємо у Ті світи,
Щоб Тут слід залишити.
Пора? Та ми ще живі!»
- Коньяк колою зм’якшений!
- Що? Нарізають вже торти?
Мені – шмат окрашений!
10.09.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689895
рубрика: Поезія,
дата поступления 20.09.2016
Дивуюсь досі із свого обличчя -
В різні часи люди різні казали, що я схожий:
У тридцять років – на Маяковського,
У сорок – нібито на Горького,
У п’ятдесят – навіть на Шевченка.
Дивувався твердженням таким,
Дивився у дзеркало –
Та ні, тільки Я був завжди.
А зараз здивовано бачу:
Із дзеркала на мене дивиться Марк Твен.
14.09.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689703
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 19.09.2016
65. Філігранність Кари. 1
18.09.2016* 20:00
Приймаючи за основу класифікацію Ю. Мухіна, слід визнати, що навколо мене чомусь після повернення до Києва весь час була якась жидівська аура супроводу, хоча це, можна сказати, і взагалі було характерним для того часу – вирування негласних «змагань». Мимоволі пригадав кумедну ситуацію, що була обумовлена цим.
Після закінчення інституту в 1964 році я прийшов працювати до Діпромісту і моїм першим наставником в цій альма-матер став Костя Гвоздь, який на декілька років раніше за мене закінчив Архфак КІБІ. Він любив різноманітну аналітику стосунків і зразу мене попередив, що в Діпромісті весь час іде негласна боротьба/змагання між українським та єврейським спільнотами, що в той час було, скажемо так, не вітаємо офіційно.
І от, на одному із зборів інституту стояло питання вибору двох депутатів на профспілкову обласну конференцію. Хтось висунув кандидатуру Табачника. І почалась дискусія. Одна сторона (єврейська) розказувала який Табачник високий фахівець та патріот, а друга (українська) – який він нехлюй та примітивний. Вже забули про все інше і дискутували майже півгодини. Ніхто не хотів поступатися. При цьому один із працівників весь час поривався щось сказати, але він не належав ні до одного із таборів, то йому весь час затикали рота. Нарешті він вліз в якусь паузу, коли кожна сторона, втомившись, накопичувала сили для подальшої боротьби, і викрикнув: «Я пропоную другу кандидатуру – Тютюнника!» І весь зал грохнув сміхом, бо Тютюнник навіть в ті часи був яскравим представником українців – розмовляв тільки українською, шанобливо одягав вишиванку і взагалі був бойовим патріотом.
Збори обрали миттю одноголосно делегатами Табачника та Тютюнника.
Коли я перейшов працювати в УкрНДПІцивільсільбуд, то достатньо швидко зрозумів, що там в той час були такі самі «національні змагання». І це, безумовно, достатньо швидко торкнулося мене, можливо саме тому, що я не входив в жодне подібне угрупування.
Здається, це було в 1986 році, коли я не витримав безглуздої наукової роботи у відділі Георгія Миколайовича Рогожина, що тільки частково було обумовлено ним, і попросився в дирекції переводу в Проектне відділення на посаду ГАПа. Враховуючи, що у мене на той час вже був достатній стаж роботи на цій посаді, мене перевели в Другу майстерню. І тут з’ясувалося, що майстерня знаходиться під негласним патронатом євреїв і я ніяк не вписуюсь в їх бачення хто саме повинен займати посаду, що зайняв я. Не розуміючи нічого цього, ринувся у роботу, зробив інспекцію об’єктів, що знаходяться в роботі і з’ясував, що є такі, якими ніхто не займається. Одним із них був проект Комплексу реабілітації для певного колгоспу. Він був записаний за одним із керівників групи, який формально був моїм підлеглим, але зразу же став у фронду до мене. Поговорив з ним про цей об’єкт і почув, що він їм не займався і не має наміру займатися, бо на його руках є інші об’єкти. Поїхав до замовника – об’єкт «живий». А я по старий пам’яті продовжував відслідковувати наукові розробки в галузі і тут мені на очі потрапляє, що одна одеситка має затверджену тему кандидатської дисертації «Комплекс реабілітації сільських працівників» (точні назви не пам’ятаю). І як тільки я потрапляю до Одеси у відрядження, так розшукую цю одеситку. Дізнаюсь її телефон, дзвоню, отримую запрошення приїхати до неї додому, приїжджаю. Подружня пара архітекторів. Він – українець ростом під два метри, жвавий та веселий, працює районним архітектором та на Набережній заробляє гроші малюючи портрети – тоді це був один із престижних видів бізнесу. Вона – типова одеська красуня-єврейка, маленького росту, струнка та розумна. Зустріли мене щиро і радісно, адже втілення наукової ідеї пливе саме в руки. Кава з коньяком, якийсь закусон і відверта професійна розмова – все сходиться. Задоволений я повертаюсь до Києва.
А у Києві холодний душ: мене звинувачують в тому, що я вкрав у живого автора об’єкт, він голосно говорить який я негідник і починається бодяга з’ясування стосунків у директора. Змушений здатися і об’єкт повертають у стан очікування. А через тиждень зовсім несподівано одеситка приїжджає до мене в інститут для того, щоб офіційно оформити співпрацю. Я в шоці, кажу, що не можу їй нічим допомогти. Вона наполягає, а я не можу же їй розказати, що потрапив з цим об’єктова у перепльот і що тому безсилий реалізувати нашу домовленість.
Завершується все це тим, що вона зло і мстиве говорить мені: «Це так просто не закінчиться для вас! Ваше прізвище я запам’ятала! Ви будете за це покарані!» Щиро і винувато вибачаюсь, вона їде додому, але я тоді і гадки не мав, що пройдуть роки і саме дача цієї подружньої пари буде одним із майданчиків фіксації краху мого Шостого життя. Уявляю яку сатисфакцію отримала одеситка! Багато років по тому я зрозумів що таке помста з відстрочкою, а тоді це прийняв як один із філігранних засобів Кари мене
Таких філігранностей було ще декілька.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689548
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2016
На жаль, я не дон Хуан, а міг би мати тьму жінок.
Та ні – вони завжди мене самі обирали
І я покірно подружжям з ними йшов в життя танок,
Не відаючи, що мною завжди вправно грали.
На щастя, я не є дон Хуан, бо мав би тьму жінок,
Зневажливо кохав би без всяких моральних правил,
Тому довірливо сприймав Любов як Подарунок
І, як з’ясувалось, ніколи на Балу не правив.
Як гарно, що я не є розбещеник дон Хуан –
На мене тільки п’ять жінок зухвало напоролись.
Хоч потенційно міг жертв тягнути і караван!
Та, бач, ці бажання в мені ніколи не ятрились!
17.09.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689547
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.09.2016
64. ЄВРЕЇ? Жиди
16.09.2016* 17:00
Мій гарний товариш Олег Герасименко, коли ми ще разом працювали у навпіл закритій організації аналітиками: він – системним аналітиком, а я – сенсорним аналітиком, якось заговорив зі мною про жидів. До цього я знав, що так називають євреїв по-польські і що так називають у нас презирливо євреїв подібно до того, як українців росіяни називають хохлами, а українці росіян = кацапами.
Двадцяте століття закінчувалося, починалося 21 і для нас, аналітиків, питання, які крутилися навколо єврейства, були важливі, адже ми займалися питаннями безпеки України, опрацьовували так звані новітні (нетрадиційні) війни, а це неявно, бо тоді навіть неможна було про таке говорити, вело до того, що Росія є нашим Ворогом, а її в суті багато було чого дивного пов’язане із євреями. Але не для нас: ми знали, що Рашизм проголошує російську націю Обраною Богом, але офіційно вже таким споконвіку себе вважає єврейська нація, так що зіткнення цих двох «обраних» на теренах України не могло нічого гарного принести нашій країні.
Олег довго і різноманітне розказував своє розуміння суті «єврей» і «жид», ми навіть дискутували на цю тему.
Йшов 2003 рік. Ми з Олегом вже не працювали разом, хоча і робили спроби самостійно якось організувати продаж своїх талантів. З’явилася ідея зробити це на ниві Геомантії, тим більше, що ми з ним успішно виконали декілька замовлень по визначенню оптимальних ареалів забудови з точки зору прояву патогенних зон. У мене в цей час агонія Шостого життя явно вийшла на максимум, але я всіляко шукав шляхи порятунку, то і привів свою юридично ще дружину до Олега додому, а ми саме так часто зустрічалися, щоб проговорити можливість, що вона почне просувати наші таланти, адже ми в цьому вельми слабі, а вона вже на цей час набила руку в таких справах.
Під час нашої зустрічі мені весь час було соромно перед Олегом, бо Віталіна прийшла на зустріч вельми визиваючи одягнутою і весь час за апломбом ховала фактичне своє неуцтво. Олег тільки поглядав на мене і я по очах його бачив, що він щиро мені співчуває. Нам не вдалося домовитися, а коли ми з Віталіною виходили, то він тихо мені сказав:
= Завтра, в 18:00, як завжди – Набережна біля Річкового вокзалу.
Це було постійне місце наших зустрічей для спілкування.
Зустрілися. Розмови були різноманітні, адже ми отримували задоволення від спілкування, а потім він мені сказав:
= Я, безумовно, не екстрасекс, але я дещо скажу тобі, тільки ти не ображайся! – я насторожився, бо так він завжди починав говорити про серйозні речі. – Так от. По-перше: твоя дружина бреше тобі і обманює тебе. По-друге: тут замішані жиди. То я приготував тобі на флешці відповідний матеріал, перепиши, а при зустрічі повернеш мені флешку. Потім поговоримо.
Так у мене опинився шматок тексту із книги Ю. Мухіна «Убивство Сталіна і Берія» на російській мові, хоча Олег тоді і передав мені достатньо широкий огляд «єврейського питання».
Юрій Ігнатович Мухін представлений в Електронній бібліотеці Royall.if.com 60-ю творами, які, якщо судити тільки по назвам, говорять про неоднозначність автора. Але, враховуючи порушену мною тему опису мого життя, та ще під кутом Чоловічої любові, доцільним є поговорити про «Главу 9. Третій клас» із названої вище книги.
Книги Ю. Мухіна можна вільно читати в Мережі, можна щось безкоштовно скачати, щось купити, але в руслі моєї розповіді доцільно, напевно, переказати суть і навіть навести деякі цитати із названої мною книги. Цитування буду робити на українській мові, а точність мого перекладу з російської бажаючий може перевірити по першоджерелу.
Перш за все Ю. Мухін виступив проти розподілу людей К. Марксом на пролетарів та експлуататорів і запропонував ділити людей на три класи по змісту та направленості їх життя. Далі доцільно просто навести цитату із невеликими скороченнями.
«Природа дала йому здатність подавляти інстинкти у випадках, коли людина служить Великій Меті – той меті, заради якої він готовий жити і заради якої готовий померти. Це перший клас людей, це і є власне люди, а не людотварини, і давайте їх так просто і назвемо – Люди.
Другий клас – обивателі. Їх мета в житті, як у тварини – у відтворенні роду. Вони власної Великої Мети не мають і завжди знаходяться під зовнішнім впливом: роблять «як всі». При цьому вони можуть легко піти на пригнічення тваринних інстинктів, якщо всі це роблять. Якщо всі вірять в Бога і керуються у своєму житті його завітами, то і вони ними керуються, навіть якщо їх тваринним інстинктам потрібне інше. Якщо всі служать Великій Меті, то і вони служать і без особливих проблем можуть піти за цю мету у бій…
Третій клас найстрашніший. Це клас людей, у яких мета життя у задоволенні своїх тваринних інстинктів. Ці люди страшніші за тварин, тому що тварини задовольняють свої інстинкти рівно на стільки, на скільки це вимагається для їх мети – відтворення виду.»
Треба визнати, що автор достатньо аргументовано показує та доказує право на життя своєї класифікації, хоча ми завжди знаємо, що будь-яка класифікація завжди будується виключно на статистичній достовірності і не має абсолютного характеру.
Людей третього класу автор називає жидами і в розділі «Жидівство» дає обґрунтування такої назви.
«Самі жиди, причому будь-яких національностей, пробують вселити іншим думку, що термін «жид» є зневажливою кличкою будь-якого єврея і тільки єврея. При цьому жиди інших національностей таким твердженням відводять звинувачення у жидівстві від себе. А жиди єврейської національності цим твердженням ховають своє жидівство за нібито загальну нелюбов «некультурних» людей до євреїв.
І взагалі, можна дати таке визначення бути жидом – це прагнення паразитувати, прагнення отримувати з інших те, що ти не заробив, при цьому паразитувати вимагається з виглядом порядної людини. Остання вимога обов’язкова, тому що якщо ви просто крадете і не виявляєте претензій, щоб вас іменували порядною людиною, то ви не жид, а злодій: якщо ви відкрито випрошуєте милостиню, то ви не жид, а жебрак. А якщо робите те саме але вимагаєте, щоб вас припинили ображати антисеміти чи комуністи, то ви – жид. Зверніть увагу: бути жидом – це прагнення до паразитизму, а не дійсне паразитування. Це моральний образ людини, а не конкретний вчинок. От людина прагне паразитувати, але не виходить це у нього – інші жиди не дають чи суспільство насторожі. Але він все єдине жид!»
Автор, в силу тематики цієї своєї книги зосередив всю свою увагу на обґрунтуванні трагічної ролі Імперської Росії та СРСР в залежності від дій жидівства населення цих країн, але основою у нього все ж є розгляд моральної та етичної суті жидів всіх національностей незалежно від соціально-економічного становища індивідууму.
«…жид ненавидить працю як таку. На будь-якій роботі йому плювати, що він робить, він жадає тільки матеріальні блага.
…Жид хтивий, немов скотина, як півень, не важливо: подобається йому курочка чи ні, потоптати її – обов’язок півня. Жид навіть секс перетворює на щось сумне, позбавлене людських почуттів, в якийсь зворотно-поступальний рух без різниці, з ким та з чим – із жінкою, гумовою лялькою, з трупом чи свинею.
… Жидізм – це не хвороба сугубо євреїв – це хвороба всього Людства.»
Тепер, якщо цю кальку визначення жидізму я накладаю на друзів-євреїв нас, трьох братів, про що я казав вище, то бачу, що це були просто євреї, а не жиди. Не мало значення, що у брата Миколи друг Юлик був яскравим представником художнього світу, у брата Валентина друг Петро (всі звали його Петяня) був робітником, а мій друг Давид був гарним дизайнером та знавцем російського мистецтва, - всі вони ніколи не прагнули паразитувати, хоча на кожному з них паразитувала велика купа дійсних жидів різних національностей.
Десь вище я вже сказав, що у мене було два дійсних ворога і що вони євреї. Трохи не так: один був повноправним євреєм, другий – прихованим, що було у свій час вельми модне в СРСР, але головне інше: вони були жиди і повністю вписувалися у класифікацію Пана Ю. Мухіна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689150
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2016
Я вже давно старий,
А ви приходите до мене в снах,
Немов не знаєте про це,
Немов парфумами теплом душі дурманите,
І щось я чую про кохання,
І ще вимоги якісь, претензії,
І ще багатозначні натяки,
Немов не знаєте, що я старий.
У снах, де ви пануєте,
Де ви часто чатуєте на мене,
Де ви весь час як Дежавю,
Себе не бачу я зі сторони,
То мимоволі думаю:
Може я і не старий,
А усвідомлення, що я старий –
Омана звична для реальності?
Та ні, ви щось таємне знаєте про мене,
Щось таке, що є за межами старіння.
Питання ятрять моє серце:
Навіщо?
Навіщо ви приходите до мене в снах?
І хто ви?
Звідки?
Ми були колись знайомі?
Питання падають у безвідповідальність.
І я лягаю спати – а раптом ви чатуєте на мене!
09.09.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688270
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 13.09.2016
63. ЄВРЕЇ. Давид Гінзбург
05.09.2016* 08:45
В моєму житті євреї брали активну участь – як в якості друга, товаришів і
колег, так і в якості руїнників/ворогів.
Орієнтовно виходить, що із загальної кількості людей, які обумовили моє життя, не рахуючи близьких та рідних, євреї, які приносили мені добро/підтримку/толерантність і навіть визнання мене як особистості та неординарної людини, складають третину від загалу. Тільки зараз, коли пишу ці строки, розумію це. Як і те, що євреїв-ворогів у мене було двоє, а недоброзичливців - не більше п’яти.
Якщо розказувати про цих дружніх до мене людей, то це фактично повинна бути окрема розмова, але тоді я вийду за межі порушеної теми. В той же час, говорити про ворогів, не сказавши про друзів, є неетичним.
По лінії батько, відповідно до легенди, нашим пращуром був болгарин, який розчинився в українській громаді у 18 столітті в селі Голово-Русове (тепер Олександрівка) на Поділлі. Тому батько мій – українець.
По лінії матері, враховуючи її дівоче прізвище Прендзевська, пращуром був поляк, але вся родина Прендзевських жила у Києві, про що є документальні розхристані твердження, теж починаючи з кінця 18 століття, всі були українцями і розмовляли українською мовою. Отже, мати моя теж українка.
Прорахунок показує, що по матері я і мої брати є киянами в 6-му, а скоріше за все в 7-му коліні.
Наша мати та її брати розмовляли на так званій південно-російській мові - так сором’язливе дехто називав міський суржик. Все оточення цього покоління і ми, їх діти, розмовляли теж так. І далеко не всі спроміглися повернутися до рідної мови. Але оточення всіх нас було суто українське, хоча і спаплюжене ретельною та довгою русифікацією.
Тим дивніше було те, що ми, три брати, мали в друзях євреїв.
Молодший брат Микола – професійний художник, то його другом був відомий художник Юлій Шейніс, який помер в 2012 році.
Середній брат Валентин – робітник, то його другом був теж робітник Петяня Якович, який поїхав до США, бо дружина-росіянка на цьому наполягала, і там помер років 5 назад.
У мене все було складніше, хоча і була витримана закономірність: мій друг Давид Гінзбург закінчив Мухінку в Пітері і був дизайнером по інтер’єрам (споріднений до архітектури фах). На жаль, його нема серед нас вже майже 30 років і мені досі не вистачає його скепсису та поради в тяжку хвилину, його знання та розуміння Мистецтва, його великодушшя та підтримки.
Познайомилися ми з ним в далекому 1952 році в Студії образотворчого мистецтва, яке вела Єлизавета Володимирівна Піскорська.
Ініціатором нашого зближення був Давид і це мене довгий час дивувало – він із сім’ї високих інтелігентів (батько був другою скрипкою в Київському оперному театрі, мати працювала на заводі Антонова, бо ще до війни закінчила авіаційний технікум), а я - із сім’ї спадкових робітників.
Він жив на Пушкінській, в центрі міста, а я – на Вузівській, що тоді була окраїна міста, бо ця вулиця була на стиковці Першотравневого селища (його зараз нема), Костопаловки (теж нема цієї місцевості, вона щезла в процесі прокладки Червонозоряного проспекту та забудови вздовж нього), Солом’яники, яка була представлена Солом’янським кладовищем.
Ми вчилися в різних школах і, здається, що тільки заняття у пані Піскорської об’єднували нас. Але якось так трапилось дивно, що ми потягнулися один до одного.
В той час кінотеатр «Зоряний», що досі зберігся праворуч від кінця Шостої Нової вулиці (тепер вулиця Освіти) на вулиці Кривоноса, славився тим, що раніше за всі кінотеатри Києва показував «трофейні» та взагалі закордоні фільми. Коли показували вперше індійський фільм «Бродяга», то черга тягнулася від кінотеатру аж до Шостої Нової і заверталася на неї. І я мужньо стояв декілька годин в ній для того, щоб взяти для Давида квитки на цей фільм.
Коли Давид вперше привів мене до себе додому, то я був приголомшений будинком, в якому він жив на Пушкінській (досі не можу спокійно проходити повз цей будинок, який славився тоді тим, що там жили артисти та музиканти Оперного театру, що на його сходах знімали фільми). Це – красивий будинок №21, який був побудований до революції.
Сім’я Гінзбургів – мати та тато, двоє синів (брат Давида був молодший за нього на 10 років) мешкали в маленькій кімнаті на самому верхньому поверсі, до того ж до них можна було потрапити тільки пройшовши плутанину коридорів, бо Советікус начикрижив на цьому поверсі окремі кімнатки, кухня була спільна. Кімната була вузька і для мене було таємницею як вони спали, але інтер’єр її мене вразив – піаніно, на стіні портрет батька в смокінгу та зі скрипкою в руках, який маслом намалював Давид, красивий посуд, красиві меблі і чистота.
Але головною окрасою цієї сім’ї, безумовно, була мати Давида. Неймовірно красива жінка – такий витончений образ єврейки з високим інтелектом. Вона мене прийняла так щиро і з такою добротою, що я довгий час соромився дивитися їй в очі. Вона всіляко підтримувала нашу дружбу.
Так, Давид грав на акордеоні і навіть в 9 та 10 класах був членом навпіл підпільного музичного гурту, але музика його не приваблювала, бо він мріяв бути художником. Та в ті часи йому, єврею, не просто було реалізувати свою мрію. Ткнувся в Республіканську Художню школу – облом, і тоді через якихось далеких знайомих батька (напевно через когось із Одеського оперного), він поступив в Художнє училище при Одеській кіностудії. Закінчив і почав працювати художником-підмайстром на Київській кіностудії.
Коли я демобілізувався, то на другий день після повернення до Києва, вранці поїхав до Давида. Швидко забіг по довгим сходам наверх (ліфта в будинку, здається, досі нема) і подзвонив у персональний дзвоник Гінзбургів на дверях. А вони раптом переді мною відкрилися різко – в них стояв Давид з рідкісне красивою дівчиною. Ми обнялися з ним і він сказав:
- Знайомтесь! Неллі. Віктор. Як ти вчасно ти прийшов! Зараз їдемо на 13 лінію Пуща Водиці – ми там зняли будиночок на тиждень. Збирається гарна компанія. Відсвяткуємо твоє повернення!
- Та я бачиш як одягнутий! – Він подивився на мої кльоші шириною 44 см (а всі вже носили штани зі штанинами 15 см), на мою «сіточку» - псевдо майка із якоїсь тканини з великими дірками. – До того ж у мене нема грошей.
- Одяг – не має ніякого значення. Гроші – теж, бо, по-перше: я працюю і маю зароблені гроші, а по-друге: ти повернувся живий після Угорщини! Їдемо прямо зараз. Твоя мати не буде турбуватися? Так?
- Так. Я сказав що їду до тебе.
- От бачиш! Повернешся увечері.
Одна із найдорожчих для мене фотокарток: ми з Давидом на березі ставка в кінці Пуща Водиці. Тоді ми каталися там на човнах! Був гарний сільський базарик! І я вперше в житті усвідомлював себе щасливим, радів життю, спілкуванню з другом, вперше коштував витончену натуральну сільську їжу і дороге віскі!
Давид.
В тому ж році він поступив у Вище Художнє училище імені Мухіної в Пітері і, що дивно, без будь якої протекції, просто гарно здав вступні іспити.
Ми не бачилися з ним майже два роки.
І от я у складі фехтувальної команди КІБІ їду да Таллінну на товариську зустріч із командою фехтувальників місцевого Політехнічного інституту. Поїзд з Києва до Ленінграду прийшов вранці, а з Ленінграду до Таллінну іде через 12 годин, то наша команда розповзлася дивитися місто. А я – до Давида в гуртожиток.
Знаходжу Соляну вулицю, заходжу у двір потрібного будинку – страшні перекошені будинки утворили каре навкруги великого дерева, все по Достоєвському, піднімаюсь на по хитким дерев’яним сходам на другий поверх, двері виходять майже на сходинки, відкриваю двері і бачу за столиком заспане обличчя студента:
- Чого треба?
- Давид Гінзбург.
- Перші двері ліворуч.
Протискуюсь в щілину між столиком та косяком дверей, роблю крок до вказаних дверей і тут вони розкриваються. На порозі стоїть Давид і питає:
- Ти тут голу натурницю не бачив Не пробігала? А-а…це ти! Ну, здрастуй! Культурна програма: показую Мухінку, центр міста, а потім – п’янка. Ти надовго?
- Увечері на Таллінн – змагання по фехтуванню.
- Заходь в кімнату, познайомлю із товаришами.
І було знайомство з Мухінкою – був у захваті від побаченого, потім екскурсія по центру міста і Давид мене вразив знанням міста, його історії та легенд. Коли повернулися в общагу, то він запитав:
- Є бажання на марку горілки?
- Давно не коштував Єрофеїча та Старку. От мої 5 карбованців. – я був певний, що таким чином пригощаю всіх, адже на пляшку якраз вистачало.
Давид посміхнувся:
- Хлопці! Почин зроблений!
Хлопці мовчки поклали по п’ятірці. Тоді Давид витягнув з під свого ліжка величезну сумку , підійшов до шафи і відкрив дверцята. Я ошелешив: величезна шафа, висотою аж до стелі, а це майже 3 метри, була набита пустими пляшками у два ряди від підлоги та до стелі. Давид набив сумку пляшками і сказав:
- Пішли зі мною, розкажу ще дещо.
Виявилося, що було куплене 5 пляшок Старки – по одній на кожного. Хлопці в кімнаті були з різних місць Росії, то і наїдки були відповідні. Треба було купувати тільки хліб, а на наше повернення картопля в мундирах вже чекала на нас. Два сорти сала, цибуля, квашена капуста, якийсь особливий сир…
На поїзд Давид провів мене вчасно. Мій тренер тільки хмикнув, побачивши мене, і сказав:
- У тебе є доба, щоб прийти в себе.
Але виступав я тоді погано – половину боїв програв.
Далі з’ясувалося, що вся група, до якої належав Давид, прославилася своїми дебошами та п’янками, і ще різноманітними епатажними вибриками, творча різноманітність яких була неперевершена.
Після передостаннього курсу група поїхала малювати пейзажі в Кіжі. Давид чудово малював. Особливо гарно йому вдавалася сполука акварелі із восковими пастельними олівцями. Група відпрацювала потрібний термін і повернулася до Ленінграду, а Давид залишився малювати далі.
Через два тижні він повернувся до Ленінграду і тут як сніг на голову звістка: всю групу виключили із вузу! Виявляється, що якась натурниця підхопила сифіліс, а тоді з цим було дуже суворо, то коли почали розкручувати історію, то виявилося, що майже вся ця група проходила через цю натурницю. І тут у ректора луснув терпець – він вилучив із вузу всю групу.
Давиду повезло двічі.
По-перше, він користувався послугами цієї натурниці до епізоду, то не був хворим.
По-друге: миттю примчалася його троюрідна сестра, яка давно була закохана у нього майже від народження, пішла до ректора, впала перед ним на коліна, наговорила тридцять бочок арештантів, і ректор постановив: «Якщо Давид дійсно одружується на москвичці, то повинен це доказати документом і тоді йому дадуть можливість закінчити вуз. Інакше – виключення».
Таким чином, в той рік Давид був єдиним випускником Мухінки по своєму фаху.
Коли я бував у Москві на змаганнях, чи у відрядженні, то завжди зупинявся у Давида та його дружини Свєти. У них народився син.
Коли я опинився працюючим в Москві, то запросив Давида очолити проектантів (він привів свою бригаду), бо я був тільки ГАПом та автором проекту санаторію для Великого театру та Кремлівського палацу з’їздів.
Коли наш проект луснув по причині недостатнього фінансування, то ми звільнилися одноразово – я хворів після цього майже 9 місяців, а Давид зі своєю бригадою почав працювати в Проектній організації по розробці Кварталу Нового Житла в Москві.
Коли я став архітектором-кооператором, то ми зустрілися у Світловодську – там був мій кооператив, я був там у відрядженні, розроблював проект забудови житла, а Давид по дорозі із Сибіру до Києва спеціально приїхав до мене, щоб домовитися про співпрацю при реалізації мого проекту.
В той день я бачив його останній раз.
Ми весь день провели разом – розмови про співпрацю, згадки старого, розмови про мистецтво, кава в кафе з коньяком, мовчання один біля одного…
Літо. Жара. Ми в сорочках з короткими рукавами.
Він на катері на підводних крилах йшов до Києва, а я ще повинен був затриматися на два дні. При прощанні звично поклав долоню йому на груди – у нас була звичка дружно торкати один одного, і я здивувався: мені здалося, що я поклав руку на тверду чавуну поверхню, холодну і незворушну, немов я руку поклав на вологу неживу плоть. А тоді до мого Сенсорного Розкриття ще було 2 роки!
На другий день він з матір’ю пішов на Труханівський пляж у Києві, скупався, підійшов до матері, сів біля неї, показав рукою на дерево зі словами: «Я його завжди любив малювати» і впав – зупинилося серце. Він помер на руках у матері.
Я зразу і не збагнув яким ударом для мене була смерть Давида. Через роки зрозумів, що саме це пояснювало чому я завалив тоді проектування у Світловодську.
Була поїздка до Москви, бо урну з його прахом дружина розмістила на Ваганьковському кладовищі у Москві.
Потім була зустріч у Києві з Ідою Львівною, мамою Давида, і відверта розмова про нього. Вона мало що могла розказати про нього такого, що я не знав, а от я – багато. Прикро, але дещо її приголомшило.
Інколи дивлюсь на фотокартку, де разом існують батьки Давида, Давид, я і Льоня Чоботько, який товаришував з нами. Зараз в живих тільки я. Поки що.
***
В моєму житті велику роль зіграв ще Борис Якович Кучер – визначний архітектор, гарний художник, поет і рідкісний розумник. Один час він був моїм керівником, а потім ми стали просто гарними товаришами. Він був на 9 років старший за мене і його в минулому році не стало на цьому світі. Можливо, що я коли небудь розкажу про нього. Можливо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688086
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2016
Немов дробом посічений простір -
Це колишуться згадки життя,
Тепер вони мої часті гості –
В оселі Одинокість вони – покриття.
Там, за межами стін емоцій,
Клубочиться діями інший Світ,
Що має мене ще при боці,
Але готує до себе мій переліт.
А я на крилах своїх споминів
Пакуюсь у політний багаж,
Знаю: нема там Сонця променів,
Там буде вибух мого життя – епатаж.
08.09.2016
Липовий Скиток
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688082
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.09.2016