| Сторінки (4/315): | « | 1 2 3 4 | » |
Я дивлюся на зоряне небо і знаю, що і він дивиться.Я сумую, дивлячись у вікно і знаю, що він сумує, сидя на підвіконні. Він дуже складна людина, але мені здається, що я розумію його, я іноді заплутуюся у власному напрямі думок, але він, за великим рахунком, теж здатний зрозуміти мене.
Я часто згадую його, коли порпаюся в собі і намагаюся розгадати таємницю людської душі і, я упевнена, що і він час від часу згадує про мене.
Я-явище ранньої осені.Він- вигляд її набуття повної чинності.Я-легкий дощик, іноді приношу радість і веселощі, іноді гострий, але швидко відступаючий біль і смуток, він-злива, він-затяжний дощ іноді без прояву інших ознак, просто дуже сильний, монотонний дощ, але іноді...він несе з собою грім, блискавку, різкі пориви вітру, хоча через короткий проміжок часу знову стихає.Дощ...
Я не надаю собі права на сльози, він не знає що таке слабкість.він уникає стосунків, Я не підпускаю людей близько до себе.Я ціную хвилини самотності, а він не представляє життю без можливості залишитися зі своїми думками наодинці.Проте приходить час, коли я божеволію від нудьги і безвиході і в ці моменти я знаю, що і він іноді хоче лізти на стелю від тлінності буття.
Він багато роздумує, аналізує, зіставляє, я намагаюся осягнути світ через читання, розширення своїх уявних можливостей, споглядання. Ми дивимося на світ різними очима, але бачимо його однаковим...в глибині душі, як моїй, так і його таїться бажання змінити все у своєму житті, але що конкретно треба міняти не знає ні він, ні я. У нього багато обличчь, але істинне відоме тільки йому, а у мене в голові постійний діалог свідомості з підсвідомим.
Ми йдемо, кожен своїм шляхом...такі собі два паралельних шляхи, які, по законах геометрії, не можуть перетнутися...
Я й взагалі не знаю, що це мені прийшло в голову нас порівнювати, напевно, у всьому винен посередник - Дощ...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431489
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.06.2013
«Жена должна быть мудрой и весёлой.» - Это я так подумала сегодня и решила. А муж…муж должен быть сильным и заботливым. Вот на таких браках держится мир и на таких людях держатся браки. Ну со мной-то всё понятно, я в школе училась хорошо, институт закончила, то бишь умная, в КВНе участие принимала, в лагеря ездила, общаться люблю – весёлая. Значит со своей ролью справляюсь. А вот муж…Задумалась я о муже и в панику пришла…
Сильный? Да кто его знает, все проблемы вечно в семью тянет, ещё и мне достаётся, чуть что в себе замыкается, нервничает, если что не по его. Не плачет, конечно, но ведь и силой это назвать сложно: где ж его непоколебимость, хладнокровность. Честно говоря, никогда себя не чувствовала защищённой рядом с ним, как-то вот мы на равных все эти тяжести душевные тянем, а порой даже я больше делаю. Из этого вытекает и то, что заботы от него никакой не получаю…
Возросло моё раздражение до крайности. А он, как обычно ещё и с работы опаздывал. Нервы мои и не думает беречь, негодяй. Звонок в дверь. Явился таки. Не в силах сдержать эмоции, я открыла дверь и не здороваясь пошла на кухню, где насколько это возможно, гремела кастрюлями, чтоб хоть как-то передать своё настроение. Ему судя по всему было абсолютно всё равно, он сел и начал жаловаться на свою работу, а потом на то, что ему стало нудно и что ему хочется чего-то кардинально нового, а потом он вообще заявил, что его достали мои вечные припадки истерики (подумаешь, я- женщина в конце концов, тем более не такие уж они и вечные, а только, когда он достаёт, ну и ещё иногда).
В общем, не в силах больше слушать этот бред я разбила тарелку об пол. Сказала ему, что он слабый, что всё мне приходится нести на себе, а я не нанималась, более того, на психолога я не похожа, поэтому нечего мне по ушам кататься и жизнь веселее делать – это его обязанность, в этом его забота обо мне проявляться должна. А где она? Вот именно…нигде.
Я развернулась и не дожидаясь ответной реплики ушла в спальню. Я всегда так делала для того, чтобы произвести надлежащий эффект и дать ему задуматься о всём, что я сказала. Нет, ну какая же я всё-таки мудрая. Куда я только смотрела, когда выходила за него замуж. Он же всегда был рюмсающим хлюпиком. Я была полна негодования, но радовало то, что я наконец всё высказала.
Он молча зашёл в комнату. Странно, что он молчал,вообще-то. Зашёл и смотрит на меня так внимательно-внимательно, а потом язык показал и говорит «Не буду с тобой больше разговаривать никогда! Буду сам с собой» И давай сам себе рассказывать какой день хороший, как солнце за окном ярко светит. Ну не могла я не засмеяться, какой же он смешной всё-таки. А он обнял меня и говорит: «Ну каждый день, как на вулкане. Как придумаешь, что-нибудь. Зато как спокойно, когда знаешь, что на сегодня извержение закончилось и до завтра по крайней мере не повториться».
Я засмеялась и говорю: «Вышла замуж за философа…». А он говорит: «Ага,ну тут ещё такое дело, я ж у тебя слабый, я тут вообщем стекло от тарелки твоей в ногу загнал». А я смотрю, а у него и правда кровь идёт, ну и побежала, конечно, за бинтом, йодом. Жалко же его, да и сама виновата в какой-то степени…Вообщем пока я за ним ухаживала, как-то и забыла о мысли, которая мне утром в голову пришла.
И только когда я засыпала у него на плече, меня резко осенило, что никакая я не идеальная, а выходит даже анти-идеальная, ведь это мой муж поступил мудро, а я с самого начала вела себя, как избалованный ребёнок, а не взрослая женщина, меня, задевшую его мужское достоинство, ещё и веселить пришлось. С осознанием этого пришла ко мне мысль, что это я наш брак порчу. И тогда я заплакала. Я, кстати, почти никогда не плачу, а тут понесло. Он посмотрел на меня и сказал: «Знаешь, зато ты сильная и заботливая».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431485
рубрика: Проза, Лирика
дата поступления 14.06.2013
Снова ночь и тишина,
Я опять сижу одна,
Что, мой славный чёрный кот,
Вновь моих достиг ворот?
Ну иди сюда ко мне,
Посидим наедине,
Помолчим с тобой вдвоём,
Сердцем песню пропоём.
Слушай, что в тебе не так?
Почему для всех ты враг?
Чернота твоя, как ночь,
Мою грусть уносит прочь...
Вот ступает неспеша
Моя тёмная душа,
Жёлтый свет луны в глазах,
Как блеск звёзд на небесах.
Горд, внушителен, спокоен,
Мой отважный, храбрый воин.
Как другие ты сейчас
Не отводишь своих глаз.
Ты - не дьявольский, я знаю.
Просто в тебе много тайн...
И загадкою своей
Ты пугаешь всех людей...
Не мурчишь, не строишь глазки
И тебе не нужно ласки,
Ты по жизни одинок,
А иначе ты б не смог.
В этом мы с тобой похожи,
Хоть и человек я всё же.
Вижу: голоден слегка...
Слушай, может молока?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431070
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 12.06.2013
Я здесь одна и ты один,
О мой всесильный господин,
Среди полей,среди дубрав
Твой лёгкий всемогущий нрав!
Ты с грациозностью своей
Проходишь посреди аллей,
Склоняя всё перед собой,
Уносишь в бездну,вдаль покой.
Ты можешь всё низвергнуть в пыль,
Один твой вздох:реальность-быль
Но также ты уносишь боль,
Царь городов,степей король.
Всегда на воле-ты свободен
И в своём деле превосходен,
Отважен,словно царь зверей,
Храбрее,выше всех людей
Когда же злоба в твоём сердце
Наружу открывает дверцу,
Разрушить можешь всё вокруг,
Могуч и яростен твой дух...
А вот когда бываешь нежен,
Ты словно океан безбрежен,
Коснёшься ласково,приятно,
Тобою всё и вся объято...
Я покидаю заточенье
Тебе навстречу,царь Вселенной,
Творящий хаос,мира воин,
Внушителен и так спокоен,
Лечу к тебе,к тебе навстречу!
Один лишь душу мою лечишь...
Ты-Созидателя дыханье,
Прекрасное Творца созданье
Быстрейший ты его гонец,
Мальчонка-резвый удалец!
И сбросив тяжкие оковы
Судьбы,что тяжка и сурова,
Моя душа летит с тобой
В полёт сквозь шар наш мировой.
Меня закружишь в вихре танца,
Заставишь по горам скитаться,
Лесов прохладой наградишь,
Ведь ты на месте не сидишь
Горячим будешь ты в пустыне,
Колючим,где мороз и иней...
И обогнув весь шар земной
Мы возвращаемся домой.
И вот я сладко засыпаю,
Уже во сны я улетаю,
А за окном лишь ночь и тишь,
И где-то рядом ты шумишь....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=431066
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 12.06.2013
Серед марева сірих фрагментів,
Снів, що навіть сюжету не мають,
Якісь люди, життєві моменти,
Та їх блискавка всіх закриває...
Серед цих чорно-білих картинок
Сноведіння взірвалось від подиву -
Десь з глибин підсвідомості дивних
Твоя посмішка вирвалась знову!
Все осяяла непероборная,
Таке впевнена, дика бешкетниця.
Тебе згадаю - сильного й доброго...
Будь щасливий, ти чуєш? Безмежно...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=430199
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 08.06.2013
А вам би було страшно
на цвинтарі вночі?
Скажу я однозначно –
мені от точно ні.
Мені куди страшніше
серед мерців живих,
Тих, що рабами стали
Залежностей своїх…
Тих, що чомусь вважають,
Що будуть вічно жить,
Що звикли без бажання
Одне і теж робить.
Мені страшніший натовп:
Він був, він буде й є.
У ньом вже забагато
Тих, хто згубив своє.
І тих, хто власну душу
Живою схоронив,
Чому я думать мушу
Те, що життя – це пил?
Холодний чи гарячий?
Та хай собі, не суть.
Одне я лиш зазначу –
Теплесеньким не будь.
Ми ж не живемо вічно,
Людино, схаменись,
На крик душі покличний,
Хоч трохи озирнись…
Ні, від мреців не страшно,
Страшніше від людей
З однаково пустими
Зіницями очей…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428398
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.05.2013
Ми бігли босоніж по траві. Я втікала, а він наздоганяв. Чесно кажучи, він бігав куди швидше ніж я, але його, судячи з усього, теж бавила ця гра і, виявляючись зовсім близько, він непомітно давав мені фору, а я використовувала цю можливість і щосили намагалася додати темп, і із заливчастим сміхом бігла по цьому, що вже стало рідним, полю. Вітер розвіював моє волосся, посмішка не сходила з обличчя, а бездонні, іноді такі сумні очі кольору неба, світилися теплими проміннячками щастя. Я не думала ні про те, що буде потім, ні про те, що було до цього, нібито усе моє життя полягало тільки в цьому моменті, в цій гонитві. Він намагався набути загрозливого вигляду і обіцяв жахливу помсту за усю мою безкрайню шкідливість. Ці загрози викликали в мені ще більший потік дзвінкого сміху...
Починалася смуга ромашкового поля, ромашки, ніби підключалися до гри, ніби були безмовними глядачами, які уважно спостерігали, хто ж переможе, сміялися і ляскали в долоні в особливо напружені моменти. Судячи з усього, вони були не на моїй стороні, тому що бігти в них виявилося складніше, ніж по траві, і я зачепилася... на цьому сутичка обіцяла бути закінченою моєю поразкою. Хоча, якщо бути чесною, я вже давно програла...
Програла, коли перший раз подивилася в його очі, коли глибоке море моїх очей раптом набралося сміливості подивитися на вогонь в його очах.
Я була упевнена, що моє море переможе, море - воно ж сильне, воно ж велике, воно ж просто подивиться на цей маленький вогник, якого ніколи не бачило - і забуде. І знову хвилюватиметься, і переживатиме штиль. Але не могло моє море забути того вогника, хотілося йому такий же, адже в морі неможливо розвести вогонь. І нічого вже не радувало моє море: ні штиль, ні хвилі.І розсердилося воно, розсердилося до неймовірної жорстокості. Воно вирішило загасити ненависний маленький вогник і знову відшукало його через річки і озера.
Подивилося востаннє і люто кинулося гасити. Але не знало море, що вода тільки розпалює вогнище і робить вогонь тільки сильніше і довго воно боролося, сподіваючись на свою перемогу, а коли зрозуміло, що наробило, було вже надто пізно, вогонь виріс до тієї ж міри, що і море і ось вже їм мало було місця для боротьби. Увесь сенс моря був тепер у боротьбі з вогнем, але не було воно тепер упевнено, що переможе його.
Його злякала своя одержимість цією боротьбою, адже є окрім цієї боротьби ще маса цікавих речей, але знову воно бачило вогонь, і забувало усі минулі страхи...
і не могли мої очі відірватися від його погляду,у якому горів вогонь жорстокий, всепоглинаючий, але для мене він був якимсь незрозумілим магнітом, я немов перевіряла себе на міцність, всякий раз кидаючи виклик цьому вогню. Як і зараз.Про що я думала, коли нарвалася на цю гру.Звичайно ж ні про що. А варто було б....І знову море і вогонь зустрічаються і усі мої розсудливі помисли покидають мене, віддаючи місце правому бою.
Він сміється, він ще не знає, що його перемога глобальніша, ніж виграш в цій гонці. Втім, може і не дізнається ніколи. Це не наша історія, це історія моря і вогню.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=428342
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.05.2013
-Ну от чому ти завжди такий несерйозний?
-А маю бути?
-Так!Маєш, бо тільки і знаєш, що підтрунівати над всіма.
-Обіжаєшся на мене?
-Не знаю...
-Провести додому?
-Не треба.
-Темно…
-Сама дійду.
-Добре, дивись не налякай нікого по дорозі.
-Дуже смішно.
Вона йшла і витирала сльози і тільки нічне зіркове небо розділяло її біль. Справа в тому, що вона була закохана в хлопця, що був так би мовити центром компанії. Ця його дурнувата пихатість, вічний доречний і не зовсім сарказм і взагалі, що вона знайшла в ньому не розуміла сама, але коли бачила його, серце вистрибувало з груді. Не знаю, чи відчували ви таке, що хотілось просто летіти, стрибати по дорозі назустріч світу, сонцю і йому! Або здавалось їй, що просто земля кудись дівається з-під ніг. ЇЇ тягнула до нього невідома сила, і всі ці мої слова здаватимуться банальними, якщо не знати, що це було її перше кохання, тому й здавалось це почуття чимось неземним, казковим незвичайним. І весь цей політ її душі зазвичай з дзвінким стуком врізався в цей кам*яний монумент, який певно ніщо в цьому житті не виб*є з рівноваги. З вічною самовпевненою посмішкою дивився він на все оточуюче коло людей. Хлопці поважали, дівчата, такі ж наївні прості дівчата, як і вона, втрачали голову. І кожна вважала, що долею він назначений саме їй.
Що вона могла зробити? Сказати йому? О, не настільки була вона смілива та й що далі? А нічого. Зайвий привід зробити з неї жертву для жартів. Як можна було влюбитись в таке чудовисько? В таке жорстоке, нечуйне створіння. Що він міг дати їй? Ні про яку заботу, тепло не варто було навіть думати, не те, що говорити. От зараз, що не міг він її проводити? Він же в нас такий герой, такий наполегливий…Нащо це їй?Ну нащо? Хіба терпіти його ідіотські концерти і подавати вінець слави, що він так любив надягати.
А сьогодні ввечері вона подивилась на ті ясні тихі зорі. І відчула дивну потребу в якійсь ніжності. Їй так хотілось, щоб він був поруч.І справа в тому, що він був. Цей їх діалог також відбувався при свті місяця і що вона почула? Те що і завжди, його фірмові підколи, його зухвалу поведінку, нарочито показну холодність. І все. Більше нічого не було.
Вона постояла трохи коло двору, але загавкала сусідська собака і щоб не підіймати галасу, їй прийшлось ідти до хати, по путі витираючи сльози, бо якщо батьки побачать її похмуре обличчя, прийдеться дуже довго фантазувати, а вона вже не мала сил на це. Вона пообіцяла собі одне,від сьогодні вона пообіцяла собі викинути свої ідіотські мрії і забуте це перше, тому певно й невдале кохання, ця потреба в якійсь заботі відкрила їй очі. Сьогодні ж вона позвонить іншому хлопцю, він милий і завжди добре з нею поводився. Ніколи більше ці чарівні зорі не побачать її сліз...
***
Він ще трохи постояв біля її двору, трохи злився на сусідську собаку, що не сиділось їй в тиші. Хоча може воно й на краще, може то доля така і не варто йому було сьогодні підходити до неї. Десь в кімнаті загорілось світло. «Надобраніч» - сказав він у тишу і скрився в темряві.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427748
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.05.2013
Я –українка, я жила в літах,
У жилах моїх кров славетних предків,
І підсвідомість ожива у снах
Тих спільних, нас єднаючих моментів…
Я – українка, ще віки тому,
Я віднайшла її таку пустельну…
Я йшла через Балкани і нову,
Чарівну для життя відкрила землю.
Я - українка, я жила в гор́ах,́
Тих, що тепер ми кличемо Карпати.
Несла тоді вогонь в своїх руках,
Навчилась шити, прясти, малювати…
Я – українка, ще віки тому
Нам з вами спільний дім облаштувала,
Я знала, що побачу наяву
ЇЇ в очах нащадків… добре знала.
Я – українка, так, це саме я
Співала ту найпершу колискову,
Дітей гойдала на своїх руках
І істин їх навчала Я духовних.
Я – українка, жінка і тому
Я на війні ніколи не бувала,
Та від чужої думку я свою
Традицію завжди оберігала.
Я – українка, в кожнім із життів
Я йшла по праву руку українця,
І в кожний, із його важких боїв,
Я проводжала, й шла об нім молиться.
Я – українка, тисячі свічок,
Палила в церкві і молилась Богу,
Щоб оберіг рідненьких діточок,
Щоб милий віднайшов свою дорогу.
Я – українка, бачила їх всіх…
Правління Мономаха і Мстислава..
Тікала на Поділля від панів,
Аби лунала скрізь козацька слава.
Я – українка, обі світові,
Моя рідненька прабабуся Анна
Пережила, чекаючи з війни
Свого єдиновірного Михайла.
Я – українка, я – нащадок їх.
Я бачила цей світ вже…їх очами,
І та любов, що у мені горить,
Не згасла, лиш росла вона віками.
Я – українка, кожен з нас несе
Велику силу, витримку духовну,
О, лиш би тільки пам’ятати це,
Не розгубити їхню перемогу…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427549
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.05.2013
Коли я його вперше побачила… ооой… скільки ж бурхливих емоцій пронеслось в мені коли я Його побачила. Якщо чесно, мені захотілось все й одразу – бігти, стрибати, летіти, кричати, співати – дуже-дуже голосно, не стримуючи своїх емоцій…
Коли я його вперше побачила,то покохала його одразу… Я знаю, що ви скажете, що такого не буває…Це з вами не буває, а зі мною буває!
Коли я вперше його побачила, я одразу відчула, що він – особливий, що він – саме те, про що я мріяла всі ці роки…
Коли я вперше його побачила, я зрозуміла, що ніколи в житті ще не бачила таких щирих, відвертих, глибоких і замислених очей теплого-карого відтінку.
Коли я вперше його побачила, в його погляді відображався якийсь смуток… і як же я хотіла зробити бодай щось, щоб розвеселити його і трохи розвіяти цю його нудьгу.
Коли я вперше його побачила, я без будь-яких коливань могла певно сказати, що для нього я ладна готувати, прибирати, приділяти йому стільки часу, скільки йому тільки буде потрібно від мене, готова до сумісних ранкових пробіжок, до його трохи дратівливого характеру, до того, щоб опікати його, якщо він захворіє, і цілувати у носик перед сном.
Коли я вперше його побачила, я хотіла обійняти його і нікому…нікому…НІКОМУ вже більше не віддавати…
А мама сказала:
-Як будеш жити сама, так і заводь собі кого хочеш, а до тих пір – і не мрій про ротвейлера!
=)))
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427134
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.05.2013
Велике проханя: не сприймати це серйозно і не відправляти мене до психіатру)))Просто люблю дітей і інколи пишу шось веселе для племінника...)
Я малeньке жабенятко
У болоті я живу
Люблю весело стрибати
Квакати пісні люблю.
Маю колір я зелений,
На обід я їм комах
А який вже я красунчик
Знають всі – це просто АХ.
Моя мама пані жаба,
Тато мій – жаб*ячий пан
Дуже любе він на свято
Діставати барабан.
Веселиться все болото
Гучно квакає пісні
Бо така вже ми – родина
Без веселощ нікуди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=427103
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 24.05.2013
Не йди…
Я просто скажу тобі: «Не йди».
Не кричатиму, що люблю - зараз це не має великого значення, не казатиму, що ти смисл мого життя - я знаю, що є більш вічні і важливі речі, ніж цей короткочасний момент життя, що скоро мине.
я не погрожуватиму суїцидом, не бійся, я ще маю здоровий глузд, не буду говорити також, що без тебе не зможу жити – ти не повинен бути зі мною з жалості, я не казатиму, що мені боляче – нащо тобі слабка дівчинка, яку треба кожного разу рятувати, тим більш я не буду тебе ні в чому звинувачувати – так ти точно не залишишся і будеш правий, не буду затіювати скандал і рвати на голові волосся, не ридатиму, не битиму тебе, не валятимусь в ногах – це навіть для тебе занадто...
не скажу й того, що ти був кращим, як нам було добре разом – розумієш, все діло в тому, що наголос тут на слові «було», а цей момент настільки короткий, що якщо ми почнемо згадувати все «було», часу на є і буде не вистачить.
Я просто кажу тобі, що відчуваю в цей момент, я кажу «не йди»…
А знаєш що далі? Далі життя. В тебе своє, а в мене моє.
«Нащо казала не йти?» - можливо спитаєшся мене.
Просто я знала, що все буде саме так, як сталося, просто в кожної історії має бути свій фінал, гідний фінал. Я просила не йти, щоб останній раз подивитись у твої очі і поставити крапку нашої п*єси.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426794
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.05.2013
Ми маємо бути сильними,
Нам іншого не дано,
Цей світ такий ненадійний,
Та ми віримо все одно.
Я не знаю як ви, а я згадаю
Мені рідних по духу людей.
Їх слова і поради закладують
Джерело моїх кращих ідей.
І нажаль ми далеко не янголи,
Скільки ж бруду ми носим в душі...
Скільки болі ми в інших закладуєм,
До якогось там щастя спішим.
Так, ми звісно далеко не янголи,
Бути їми не наша доля,
Та підчас Бог дарує нам крила,
І дарує свободу волі.
Тільки б нам було сил не спинитися,
До мети прямувати постійно,
І людиною гідной лишитися,
Як докупи зберем свої мрії.
Кожен день — як війна зі слабкістю,
Тільки ви не втрачайте надій,
Бо немає більшої радості,
Ніж ті крила досягнутих мрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424196
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.05.2013
Тиха ніч, відлуння мрій
І погляд, сповнений надій.
Рука моя в твоїй руці
Тут сни збуваються усі.
Нікого, тільки я і ти
Скриваємось від самоти…
Дивлюсь в ті очі і тону,
З тобой не страшно йти до дну.
Я зачарована красой,
Що нас оточує з тобой
І дивне світло тих зірок,
І теплий ніжний вітерок.
Яскравий блиск моїх очей…
Ця ніч - дорожча всіх ночей
Моє лице, твої долоні,
Так затишно в твоєм полоні,
Плеск води, шуршання листя
Весь ліс в осінньому намисті…
Ми мовчки слухаємо тишу,
І ані слова – все це лишнє.
Клітинкой кожною душі
В собі ті спогади лиши.
Я збережу, я обіцяю
Той промінь, що між нами сяє…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424009
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.05.2013
Щось дивне відбувається зі мною,
Коли я бачу ті чарівні сни,
В яких під впливом ранньої весни
Біжу вмиватися холодною росою.
Біжу назустріч сонцю, щастю, вітру
Босоніж в поле, позабув про все
І радості потік мене несе
До трав весняних і до перших квітів.
З душі моєї вічна пісня лине,
Котра завжди наповнює мене,
Вона відкриє ту, яка я є
До першої й останньої краплини.
Обличчя моє посмішка осяє,
А вітер огірне мій тонкий стан,
Під ноги покладе густий туман...
І десь на Сході сонце запалає.
Моя душа вистрибує, летить,
Вона нарешті щастя упізнала!
Їй так давно того не вистачало...
І я відчула серцем вічну мить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423977
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.05.2013