| Сторінки (6/592): | « | 1 2 3 4 5 6 | » |
[i]Життя – калам-бур,
калам-бур![/i]
Хтось впав, хтось проспав,
а хтось та пройшов…
Де вчора, де завтра?
До чого дійшов?
Там брейкери, рокери,
а тут – навпаки!
Обличчя в синцях,
в крові кулаки.
Хтось вийшов на волю,
а хтось ще сидить:
конає, доконує –
тільки мовчить.
І стара повія,
і юнка така ж;
потрібна машина –
потрібний гараж
і хата,
а краще котедж!
Мені не доказуй,
собі не переч!
Подерті штани –
це так геніально!
А рок – інтер-націо-нальний…
Усе, що доступне, – халява,
а стовп електричний – роззява!
Цей номер йому не зійде –
учора розбив чоловіка,
подумати тільки:
із органів КаДеБе…
Хтось родить двійнят,
хтось робить аборт…
Життя!
Для кого путівка –
суцільний курорт!
Для кого – в’язниця…
Дарма:
тут стражі закону,
там стражі замка.
Усе переплутане, все!
Хто має багато –
той більше краде.
Один тільки геній,
що чесно живе,
це він:
[i]Калам-бур,
калам-бур![/i]
Допоки не вмер…
Створено 25,26. 04. 1988 року, смт. Брошнів (Івано-Франківщина)
Опубліковано: "На зламі дня" - Львів: "Тріада плюс", 2004. 100 с. - С. 89, 90
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529264
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.10.2014
Хочеш пройти? –
може й пройдеш...
Хочеш упасти –
впадеш!
Тільки піднятися
хто допоможе:
лисий професор,
ситий доцент? –
Той бюрократ,
той просто так
шкуру свою бере-же!
Краще вже йти
в пекло чи в рай –
сам вибирай!
Там, за стіною, музики,
вин і горілок ріка,
п’яна дівиця наголяка
брейк демонструє
верхній і нижній –
їй все пасує!
Падати з дзвоном,
падати з тріском –
раптом почує
хтось заграничний!
В мене платформа
а-політична!
Я хочу жити
без заграниці!
Впасти, піднятись –
чорт побери! –
З носом розбитим,
він заживе,
тільки й біди!
В милі мій кінь –
ним не скакати,
буду чекати
осінню літа,
влітку зими,
заново все
розпо-чинати!
…Крила рожеві
синього птаха,
шапка у мене,
як в Мономаха,
тільки без перлів
і діамантів –
словом, князівська
з зайця папаха.
Впасти – так впасти,
краще іти!
В пекло чи в рай –
сам вибирай!
Там, за спиною,
там, за стіною,
музика, брейк!..
З носом розбитим
йду я вперед,
може, в дорозі
з вітром в тривозі
все заживе,
все заросте!
Створено 4. 05. 1988 року, смт. Брошнів (Івано-Франківщина)
Опубліковано: "На зламі дня" - Львів: "Тріада плюс", 2004. 100 с. - С. 11
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529115
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.10.2014
Прощай, країно гір високих,
прощай, країно світлих мрій,
і ти, берізко кароока
з косичками рясних надій!
Прощай! – І стеляться туманом
налиті свіжістю жита…
Прощай… – Із крихтою обману
шепочуть втомлені вуста.
Створено 20. 03. 1974 року,
с. Купеля (Рівненщина)
Оубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с.
С. 53
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529111
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.10.2014
На світі є біла калина,
що біло весною цвіте,
а є ще, а є ще калина,
яка ген у лузі росте.
Щороку вона зеленіє,
та цвітом не радує світ,
намарно у терні марніє
й рахує все: скільки ж їй літ?
З дитинства не вміла кохати,
від батька, від неньки втекла
та й вже не вернулась до хати –
у дикому лузі зросла.
Створено у 2002 році, м. Львів
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 69
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528932
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.10.2014
Із глибин душі зринають
звичні спогади життя,
і в рядки слова лягають
без обману й каяття.
Все було, що є в природі,
що згребла під сніг зима,
і, що втратив при нагоді, –
міри тому вже нема.
Я любив – мене любили,
сіяв вітер – вітер жав,
боронився, що мав сили,
і все долі видивляв.
На останньому ж бо слові
слово словом проросте,
і на цій простій основі
Богу дякую за те!
Створено 1 – 14. 10. 2002 року, м. Львів
Опубліковано: 1. Калинове вино. Львів: "Плай", 2005. – 96 с.
С. 75;
2. Енциклопедія сучасної творчості (Літературний альманах). – Хмельницький, Вид. Стасюк Л.С, 2016. 224 с. – С. 193.
[i]Музика Віри Євтушек[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528891
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.10.2014
[youtube]http://www.youtube.com/watch?v=iT5tCtd6og0[/youtube]
Тополиним пухом, тополиним цвiтом
впало біле літо на твої вуста,
вiдгримiли грози над блакитним світом,
вiдбуяли в долах золотом жита.
[i]І вже клени в осінь віттям нахилились,
виряджає сонях за покоси дні;
може, зорi синi в снах менi наснились,
коли ми зустрiлись вперше навеснi.[/i]
Може сон ранковий – вітер на осонні,
що пронісся плином невгамовних лiт,
i моє кохання на твоїй долоні
тополиним пухом тополиний цвiт.
[i]І не вірю, вірю в дивні я повір’я,
та щодня по колу Місяць золотий;
може завтра знову на моє подвір’я
прийде сон ранковий - легінь молодий.[/i]
Над горою хмара обнімає сонце,
при дорозі вітер хилить спориші,
лине в завтра думка, наче бистрий сокіл,
солодко і щемно знову на душі.
[i]Може сон ранковий – вітер на осонні,
що пронісся плином невгамовних лiт,
i моє кохання на твоїй долоні
тополиним пухом тополиний цвiт.[/i]
[b]Тополиним пухом тополиний цвiт.[/b]
Створено у 1972 році (1,2,3,7 куплети), м. Тернопіль і 2012 році (4,5,6 куплети), м. Львів
Опубліковано: 1. "Калинове вино", Львів: "Плай", 2005. - 96 с. – С. 54;
2. «Віддзеркалені простори», Львів: «Ліга-Прес», 2011, 56 с. – С. 7 – 8.
[i]Музика Тетяни Кисленко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528682
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.10.2014
Золото... золото... золото –
золото осенi, наче вулкан!
О моя доле, тернами сколота,
золото, золото – вiчний обман!
Де воно?.. де воно?.. де воно?.. –
пташки жар-птицi чарiвне крило?!
О моє щастя – злощасне руно,
золото вiчностi – смертi весло!
Ти, тiльки ти, тiльки ти одна
серце розбити моє так змогла.
О мати золота – примхо земна,
нащо ти горе менi принесла?
Золото… золото... золото...–
золото осенi, наче вулкан!
О моя доле, тернами сколота,
золото, золото – вiчний обман!
Створено 2,3. 01. 1987 рок, м. Львів
Опубліковано: "Моя пісня", Львів: "Сполом", 2004. – 120 с. – С. 90
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528655
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.10.2014
Без мене ти прожити зможеш
і я без тебе проживу,
тоді навіщо в небі зорі,
навіщо ними я живу?!
Чому цей світ такий тісний,
що розминутись двом несила?
У небі Місяць золотий
один… І ти – одна-єдина!
Дорогу хтось веде крізь небо
від гір до моря і назад,
я проживу,.. але без тебе
чи розцвіте весною сад?
Створено 12. 05. 1987 року, смт. Брошнів (Івано-Франківщина)
Оубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 35
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528485
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.10.2014
Не кличу, не прошу –
не приходи!
Забудь стежки, дороги,
мої пісні, тривоги,
ім’я моє
забудь.
Нехай я плачу, най ридаю,
а ти не йди –
усмішку-сонце, мед-цілунки
мені ти
не неси.
Як старий явір в дні зимові,
я не чекаю
ні літа, ні весни. –
Не приходи!
Хіба що…
в мої сни.
Створено у травні 1985 року, м. Івано-Франківськ
Оубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 56
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528464
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.10.2014
На порядок денний,
а віднині і щоденний,
ставлю я одне питання:
про кохання і любов.
Ненавиджу я дебатів,
хочу жити і кохати –
я закоханий у тебе
від вчорашньої ріки.
Там ти воду набирала,
усі доли проспівала,
усміхалася до мене,
наче сонце весняне.
На порядок нині денний,
а віднині і щоденний,
ставлю я одне питання,
голосують “за” усі!
Якщо “ні”, парламент, уряд
розжену – мене не здурять,
а коли прийду до шлюбу,
хай вінчає президент!
Створено 22. 07. 2005 року (fin. 10-45), м. Львів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528107
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.10.2014
Не цілуй вуста намарно –
в них вогню давно нема,
наді мною – чорна глиба,
піді мною – чорна тьма.
Не дивись на мене слізно –
лід розтане, сніг зійде,
рано-пізно (краще пізно!) –
все минеться, все пройде.
І тоді за мене інший,
може, добрий, може, злий,
все долюбить, доцілує,
ранок вип’є голубий.
Створено 6. 04. 1988 року, смт. Брошнів (Івано-Франківщина)
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 68
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528100
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.10.2014
Срібний день павутинкою
просочивсь із небес,
усією родиною
привітали тебе.
[i]Приспів:[/i]
[i]З Днем народження – добрі слова,
з Днем народження – щирі слова:
щастя, радості на щодень,
долі щедрої, світлих пісень![/i]
Білі хмарки коралами,
день на хмарках пливе,
друзі вірні зібралися
привітати тебе.
[i]Приспів.[/i]
Ллється з неба вже світло зір,
гомін, гамір в юрбі,
і злітаються звідусіль
есемески тобі.
[i]Приспів.[/i]
Опубліковано:
1. "Гомін Підгір'я". Альманах, вип. VIII. Дрогобич: "Посвіт", 2009. - С. 119;
2. Т. Василько, Євген Заставний. "Клавішами весен". Львів: "Ініціатива", 2011. 64 с. - С. 16 - 17.
[i]Музика Євгена Заставного[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527870
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2014
Віддзеркалені простори
в синіх-синіх небесах,
Місяць, зорі – то я вчора,
Сонце, квіти – нині я!
[i]Приспів:[/i]
[i]Ой любове, – хтось жартує, –
тільки ти врятуєш Світ,
хто ж Любов, Любов врятує –
хто врятує серця цвіт?![/i]
Не перечу вже нікому –
навіть самому собі,
від мого до твого дому
зорі квітнуть голубі.
[i]Приспів.[/i]
Перейти усі простори,
дотягнутись до небес,
про любов усі повтори,
для любові Місяць скрес.
[i]Приспів.[/i]
Віддзеркалені простори
в синіх-синіх небесах,
Місяць, зорі – то я вчора,
де ж любові чедеса?!!
[i]Приспів.[/i]
Створено 4. 07. 2003 року, м. Львів
Опубліковано: 1. "Моя пісня". Львів: "Сполом", 2004. 120 с. – С. 73;
2. "Достиглі яблука". Львів: "Плай", 2007. 56 с. – С. 16
[i]Музика Семена Карпи[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527866
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.10.2014
Звуки музики, шум, гамір,
джінси, юбки, чобітки,
раз за разом світло гасне,
серце рветься на шматки.
[i]Твої губи, твої руки,
очі – сині небеса;
я придумав нині казку,
в ній герої – ти і я.
Ми герої, ми герої,
ми герої казки-ночі
казки-пісні без кінця![/i]
Спрагле горло, спрагла думка
не гамує їх вже ”Sprite”,
в пишній залі справжня дурка,
а для нас – то милий рай.
[i]Твої губи, твої руки,
очі – сині небеса;
я придумав нині казку,
в ній герої – ти і я.
Ми герої, ми герої,
ми герої казки-ночі
казки-пісні без кінця![/i]
Створено 22. 04. 2007 року, м. Львів
Опубліковано: "Гомін Підгір'я". Альманах, вип. VIII. Дрогобич: "Посвіт", 2009. - С. 127.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527672
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.10.2014
Ти в небо дивишся – навіщо?
Земля прекрасна й восени,
хоча й дощить щодень зловіщо
і всі ми прагнемо весни.
Мене ти вже не ворохобиш –
сама дошукуєш причин:
чому всі зорі хороводять,
а Місяць плаває один…
Створено 26. 03. 1988 року,
смт. Брошнів (Івано-Франківщина)
Оубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с.
С. 64
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527667
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.10.2014
Бузиніє вечір
бузиновим соком,
падає у вечір
зірка зореока.
Падає й згоряє,
і немає ради,
якщо серце крає
біль гіркої зради.
Створено 24. 10. 2002 року, м. Львів
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 69
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527654
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.10.2014
Відлітають вже лелеки,
осінь, осінь недалеко,
і хоча на дворі спека,
незабаром буде дощ.
[i]Приспів:[/i]
[i]Купуйте парасольки,
купуйте парасольки…
Па-па! па-па-ра… па-ра-соль-ки…
Купуйте парасольки,
купуйте парасольки…
Па-па! па-па-ра… па-ра-соль-ки…
Купуйте парасольки…[/i]
В небі сонця срібні нитки
вишивають квіти нині,
але завтра-післязавтра
у ві Львові буде дощ.
[i]Приспів.[/i]
Ще розпечена бруківка,
на термометрах під 100,
та по радіо прогнози:
Незабаром буде дощ.
[i]Приспів.[/i]
Створено 18. 09. 2012 року, м. Львів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527641
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.10.2014
Я такий же як всі –
як ти, і вона, і він,
тільки , може, в очах моїх більше
золотавого смутку рівнин.
Народивсь я осіннього ранку,
коли листя на вербах, як мідь,
паліводою вітер у травах
про загублену юність шумить.
Журавлі, пролітаючи в небі,
так журливо, тужливо кричить,
і в селі, про турботи забувши,
в небо дивляться всі, і мовчать.
І тоді я їх смутком напився,
що терпкий, як весняний полин,
і від того в очах моїх більше
золотавого смутку рівнин.
Створено З0. 03. 1973 року, м. Тернопіль
Оубліковано: "Кохаю". Львів: "Ліга-Прес", 2000. 96 с. – С. 5
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527451
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.10.2014
Я знову падаю в нірвану –
стікає кров з мого чола,
я гостю зустрічав незвану,
а то любов моя була.
На ліжку ноги і правиця,
в нірвані сива голова,
а поруч згорблена дівиця
й насухо вибриті слова.
Нірвана виплакана сіллю
вушної болі та зубів,
і пахне вицвілою пріллю
в мерседесованій юрбі.
Нірвана, отже все спочатку –
я знову п’яний без вина;
нірвана – спогад, як печатка,
що повернулася весна.
Створено 8. 07. 2005 року (17:35 – 18:00), м. Львів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527445
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.10.2014
Очі пливуть в піднебессі –
в синіх проталинах хмар,
ноги затягують в безвість
руки незграбних примар.
Сонце в обшарпанім колі,
вервиця спраглих думок,
мешти крокують покосом
в замкнений світ на замок.
Золото жменями вільхи
стелять під ноги дощів,
літо скалічене вітром
скраплює сльози зі щік.
Створено 9.03. 2007 року (fin. 10-30), м. Львів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527213
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.10.2014
1.
[b]Б[/b]уло це в тi часи, коли на землi не минало й дня без чудес. Посеред полiських нетрiв доживав вiку старий-престарий волхв. I зростала бiля нього юна красуня Всеслава. Запримiтив Всеславу злий чаклун i забажав викрасти дiвчину. Перевтiлившися він у велетенського павука і розставив свої тенета на Всеславиних стежках-дорогах. Йшла якось дiвчина до озера зiлля-латаття збирати i потрапила у ті тенета. Накинувся чаклун павуком на свою жертву, став руки, ноги їй в’язати. Б’ється Всеслава у павутинні, на помiч кличе.
У той час до Полiського краю приблукав юний витязь князь Святозар. Кинувся вiн павука бороти, красну дiвчину з ворожих тенет визволяти. Метнув списа гострого i павука наскрiзь проколов. А злий чаклун тут же в оленя перевтiлився i помчав у зеленi хащi. Кинув юний витязь аркана i заарканив оленя. Та злий чаклун у яструба перевтiлився i злетiв у небо. Натягнув витязь лука i випустив стрiлу у птаха. Упав той у глибоке озеро i перевтiлився в щуку.
Пiд’їхав князь до озера, а злий чаклун переплив озеро i на протилежний берег вийшов маленьким горбатим дiдком з довгою-предовгою бородою. Повернувся обличчям до витязя i зловісно засмiявся:
– Ха-ха-ха-ха!
Та таким гучним смiхом, що в лiсi аж вiтер звiявся. А далі чаклун у вовкулака перевтiлився та й гайнув у лiсовi нетрi.
– Тепер бiди вiд нього не оббирешся, князю, – мовила Всеслава, – злий чаклун надармо не сміється.
2.
[b]П[/b]овiнчався Святозар із Всеславою i повiз її у хороми княжi. Але недовго юною красунею втiшався.
Злий чаклун вовкулакою у Дике Поле помчав, там лазутчиком прикинувся i намовив кагана Хазара слати вiйсько Україну воювати.
Налетiли хазари на край український. I потекла кров рiками, сльози морями розпливлися. Впала порубаною княжа дружина, а князь у полон потрапив. І повели-поволокли його хазари у Дике Поле. Там перед очi свого кагана Хазара поставили. I мовить той Святозару:
– Прийми мою вiру i я вiдпущу тебе у країну твою княжити.
Святозар таку вiдповiдь дає:
– Твого бога, Хазаре, я не вiдаю. Перун споконвiкiв моїм предкам служив. I я йому вiрний.
– Пiди i пiзнай мого бога, – велить Хазар.
Всемогутній каган дозволив Святозару коня вибрати i ним по всiй хазарськiй країнi роз’їжджати. А щоби князь не втiк бува, приставив до нього двох воїв.
Роз’їжджає Святозар степами, до життя хазар придивляється та шляхи для втечi вивiдує.
3.
[b]В[/b]сеславу ярмо поминуло. Але залишившись одинокою на руїнах княжого замку, подалася вона у краї свого прадiда, старого волхва. Iде лiсом i гiркi сльози ллє. Тут злий чаклун з’явився княгинi дорогу заступив.
Згадала Всеслава слова свого прадiда, що перехитрити злого чаклуна може той, хто бодай однiєю волосиною з його бороди володiє. I впала княгиня навколiшки перед злим чаклуном та стала благати, щоб повернув їй супруга Святозара. Краснi слова мовить, гiркi сльози проливає, а про те намотує на палець волосину з бороди злого чаклуна. Вислуховує чаклун Всеславу та смiється-регоче, аж ногами притупцьовує. А Всеслава тим часом i висмикнула ту волосину.
Натiшився злий чаклун словами Всеслави, в сову перевтiлився i полетiв у хащi.
Повернулася Всеслава до свого прадiда i принесла волосину з бороди злого чаклуна. Став старий волхв духiв скликати, а Всеслава їх помочi просити. I просить вона вiтра буйного...
4.
[b]Ї[/b]де Святозар степом, довколи озирає, а думками до отчого дому лине та Всеславою печеться. Тут чорна хмара небо вкрила, громами-блискавицями вдарила. I вразило небо на смерть одного стражника-хазарина. Взяв князь меч покiйника i вступив у бiй з другим хазарином-стражником. Не розучився князь зброю в руках тримати, перемiг хазарина i в рiднi краї подався.
Довiдався каган Хазарин про князеву втечу, коня осiдлав, своє вiйсько зiбрав i в погоню кинувся.
Три днi i три ночi їхав Святозар диким степом i хвилечки не вiдпочиваючи. На четвертий день пiд ним кiнь упав. Прилiг князь над Днiпровими кручами i мiцним сном заснув. Прокинувся i чує: земля гуде, конi iржуть. I бачить на горизонтi вiйсько незчисленне. Ось-ось до рук злому Хазарину потрапить.
5.
[b]В[/b]сеслава у цей час у Днiпра помочi просить…
6.
[b]Р[/b]озстелив Днiпро Славутич тумани берегами, князя вiд хазарських очей заховав. Святозар тим часом другого коня осiдлав, рiку переплив i знову степом до рiдних країв подався.
Ще три днi i три ночi пробув князь у дорозi, й хвилечки не вiдпочиваючи. Та тут i другий кiнь упав. Прилiг Святозар вiдпочити i мiцно заснув.
А хазари переправи навели i знову у погоню вирушили. Прокинувся князь i чує земля гуде, конi iржуть. Та знову бачить на горизонтi вiйсько незчисленне. Ось-ось i до рук злому Хазарину потрапить.
7.
[b]А[/b] Всеслава у цей час матiнку природу благає...
8.
[b]І[/b] вирiс серед степу лiс із деревами велетенськими, досi на землi небаченими.
Хазари, бiди не вiдаючи, не зупиняються. Лiс кликами перегородили та погоню продовжують. Але недовго добром їм велося. Почали дерева коням ноги обплутувати, за вершникiв чiплятися та на землю стягувати. Оголили хазари свої мечi гострi, стали дерева сiкти та все далi в глиб лiсу пробиратися. Але й на цей раз небагато проїхали, як потрапили пiд дерева з велетенськими листками. Тi листки до землi хиляться та вершникiв разом з кiньми накривають, а потiм у мiшки згортаються i знову вверх пiднiмаються. Чимало так хазар погубили. Тим часом уцiлiлi вершники в’їхали мiж дерева з шипами гострими. Шипи на воїв нахиляються i наскрiзь проколюють. I ще чимало хазар загинуло. А тi, що живими лишилися, потрапили мiж дерева з листками липкими. Хто листка доторкнеться, тут же й прилипне до нього. За якийсь час листки з тiла воду висмоктують, однi костi в почорнiлій шкiрі на землю падають. Вже мало що й залишилося хазар, а бiди їх ще не закiнчилися. В’їхали вони пiд дерева, з яких капає сік і шкiру до кiсток обпiкає. Люди звiриними голосами кричать, конi скаженiють та назад повертають. Але не можуть утекти хазари, бо знову у старi бiди потрапляють.
9.
[b]П[/b]ослужила природа князю i тут же дерева-людоїди у звичайнiсiнькi трави перетворила.
А Святозар тим часом без пригод додому повернувся. Там про долю Всеслави довiдався i знову подався у полiськi дебрi, щоб дружину у княж-град привезти.
10.
[b]С[/b]тав якось злий чаклун у бородi волосини раховувати. Тридцять сьомий раз перераховує, а все однiєї не дораховується. I здогадався, що то Всеслава її висмикнула.
Перевтілився злий чаклун у гадюку i до хатини старого волхва підповз. Бiля порога став дочiкуватися нагоди до хати вповзти, Всеславу та старого волхва вжалити та свою волосину вiднайти i в бороду повернути.
На той час Святозар на конi пiд’їхав. Не вiдав кiнь, що то злий чаклун у гадюку перевтiлився, наступив своїм копитом на голову та тут же й вщент розчавив. В останню мить злий чаклун надумав знову собою стати, але було запiзно. Тiльки борода землею постелилася. Та нiкого вона вже не злякала.
Забрав Святозар Всеславу у свої хороми, i знову зажили вони, як i належить князю та княгинi.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527064
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 01.10.2014
За туманом гори сині,
там блакитні милі дні –
я усе тобі пробачу,
тільки ти пробач мені!
Що поробиш, якщо доля,
мов натягнута струна,
коли грає – тоді рветься
й обриває спів вона.
За туманом гори сині,
там блакитні милі дні –
я усе тобі пробачу,
тільки ти пробач мені!
Створено 5. 06. 1987 року,
смт. Брошнів (Івано-Франківщина)
Оубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 61
[i]Музика Тетяни Кисленко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526903
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.09.2014
[b]Ж[/b]ив колись у наших краях старий князь. За вiк тридцять трьох доньок нажив, i лише на старостi лiт народився у нього син. Радіє князь синовi бiльше, як тридцяти трьом донькам. На те є причина – княжому сину князем бути! Та не радiє братова. I на те є причина, бо не дiстанеться трон її чоловiковi й не буде вона княгинею великою... Усi князя вiтають, а братова проклинає:
– Не княжити б йому, а вовком сiрим лiсовими нетрями блукати!
I мовила те в лиху годину.
Вирiс княжич. Якось з дружиною на полювання вибрався. Там за туром погнався. Під час погонi з коня упав, i в ту ж мить сiрим вовком став. Побоявся в такій подобі на очi дружинникам показатися. I подався у нетрi лiсовi, подалi вiд очей людських.
Після довгих блукань забрів у гори. Там і жити став. Вовк, звiсно, є вовком, то й життя веде вовче. Полював якось лисицю, а та, втiкаючи, привела його до печери. А в ній золота-срiбла видимо-невидимо. Через якийсь час надибав іншу печеру, у якій рiзної зброї видимо-невидимо. Та не до золота-срiбла, не до зброї княжичу. Але стежки до печер запам’ятав. А ще вислiдив схованку розбiйникiв. З перестороги утiк з тих мiсць, бо знав, що розбiйники людей убивають, а вовка, i поготiв, не пожалiють!
Брiв якось княжич-вовк лiсом i набрiв на хижу. Хотів її обминути, але в той час з хижi дiвчина вийшла: коса як пшеничне перевесло, стан смерековий, очi яфеновi, а обличчя, хоч води напийся. Задивився княжич-вовк на красну дiвчину, що й про свою вовчу подобу забув. І дiвчина помітила вовка. Але не налякалася, бо від народження у лiсi жила i добре знала повадки звiрiв.
– Iди, сiроманцю, своєю дорогою. Де люди живуть, тобi нiчого робити, – мовила дiвчина.
Княжичу вiд тих слiв очi сльозами скропилися. Побачила те дiвчина i без страху до вовка пiдiйшла та нiжно погладила його. А княжич-вовк ще гiркiше заплакав.
Не прогнала дiвчина вовка вiд свого дому, а мiцно подружила з ним. Вовк i днює, i ночує бiля хижi, та куди дiвчина, туди й вiн. Бачить те батько, але не сердиться. А якось й мовить:
– Чи не чоловiк се заворожений?
Смiється дочка:
– Минулися часи чарiвникiв, тату. Вовк вовком, та тiльки на людей зла не має. Побачив би ти, як вiн звiра гонить.
– Пусте говориш. Сходи краще до Великого Каменя та живої води принеси, а то я щось нездужав.
Послухалася дiвчина батька, взяла збан i за третю гору до Великого Каменя помандрувала. З-пiд того каменя жива вода тече. Хоча й мертвих вона не воскрешає, та хворих вилiковує. I вовк за дiвчиною подався. До Великого Каменя далека дорога, то ж у лiсi заночували, i лише в обiдню пору наступного дня прийшли до джерела.
Набрала дiвчина живої води у збан, сама напилася i спочити присiла. Вовк теж до джерела подався та став живу воду хлебтати. I враз знепритомнiв. Дивиться дiвчина і очам не вірить, бо бачить перед собою уже не вовка, а ладного леґінь. Умила дiвчина юнака водою, i той до тями прийшов.
Розповiв княжич про себе та дiвчинi в своєму коханнi освiдчився. Дiвчина до юнака горнеться та раду йому мовить:
– З тих пiр, як ти лiсовими нетрями сiрим вовком бродив, чимало часу промайнуло. Твiй батько зiстарiвся, а може, й помер. Не вiддасть стрийко по доброму княжого престолу...
Тут згадав княжич про лiсових розбiйникiв. Дiвчину додому провiв, а сам у дорогу подався. Вiднайшов розбiйникiв, став перед ватагом їхнiм i мову з ним держить, просить пiд його руку стати i, як буде на те Воля Божа, княжий престол вiдвоювати.
– Зброї у нас обмаль, i та затуплена, – мовить ватаг.
Пiшов княжич нi з чим вiд розбiйникiв. Та йдучи лiсом згадав про печеру, де всiлякої зброї видимо-невидимо. Вiднайшов її i принiс ватагові тисячу мечiв i стiльки ж щитiв та списiв.
– З такою зброєю в бiй хоч зараз iти можна, – мовить ватаг.
Пiсля цих слiв розбiйникiв на раду зiбрав. Княжич i просить їх пiд його руку стати i, як буде на те Воля Божа, княжий престол вiдвоювати.
– Згода, – кричать розбiйники. – Але наперiд, княжиче, по мiрi золота-срiбла на кожну голову дай.
Пiшов княжич нi з чим вiд розбiйникiв. Йде лiсом i журиться. Та згадав про печеру, де золота-срiбла видимо-невидимо. Вiднайшов її i принiс розбiйникам тисячу мiр золота i стiльки ж срiбла – по мiрi кожному.
– За такого князя ми у вогонь i воду підемо! – загукали розбiйники.
Захопив княжич з собою ще декiлька мiшкiв золота й срiбла i на чолi тисячної дружини у рiднi краї подався. Коли розбійників з гiр вивів, тисячу коней купив i стiльки ж упряжi. Посадив своїх воїв верхи на коней i з ними в княж-град поспiшив.
По дорозi княжич довiдався, що батько його давно помер, а княжий престол обiйняв стрий та свого найстаршого сина спадкоємцем проголосив. Довiдавсь і стрий, що його племiнник повертається, вирядив супроти нього свого сина з добiрною дружиною, і наказав, щоб той братовi голову зрубав, а тiло у вогнi спалив. На пiдступах до княж-граду зав’язався бiй жорстокий. Та розбiйникам то одна потiха, бо не в таких перепалках бували i зi зброєю куди гiршою. Спершу натиск супротивника витримали, а опiсля розiгнали дружинникiв у поля й лiси.
Довiдалися горожани, що у княж-град син покiйного князя повертається, прогнали князя-самозванця, а спадкоємного князя з хлiбом-сiллю зустрiли.
Князь, звісно, сватiв у гори послав. А невдовзi й весiлля зiграли.
Довго той князь правдою княжив, а княгиня красна йому дiтей родила. I народила тридцять трьох синiв i одну доньку для нової казки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526721
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 29.09.2014
[b]У[/b] давнi-прадавнi часи жив у наших краях князь. I було у нього тридцять три сини i одна донька. Зросли сини добрими леґiнями i воями мужнiми. В усьому батьковi пiдпорою були. А дочка виросла красунею, та з серцем злим i жорстоким. Коли їй вiсiмнадцять виповнилося, викрала в батька багато срiбла, золота, взяла з собою декiлькох служниць i втекла у дрiмучi лiси. Там в просторiй дерев’янiй хатi поселилася i лише один раз в рiк до людей навiдувалася, щоб красних легiнiв зваблювати. З ними вволю втiшалася, а по всьому їм голови вiдрубувала, а тiла на поталу звiрам викидала. За сiм лiт сiмох легiнiв звабила, сiмом легiням голови вiдрубала i сiмох синiв привела на свiт.
Довiдався батько про жорстокiсть доньки i прокляв її дiтей. I перетворилися ті в чудовиськ, не то людей, не то звiрiв. Побачила мати огидних синiв i прогнала їх з дому. Бродять вони лiсами та звiрiв лякають, а про людей, годi й говорити.
[b]В[/b]ийшов якось найстарший син огидним чудовиськом на галявину. На тiй галявинi хижу побачив, а бiля неї старого сивобородого чоловiка. Та не налякався старець чудовиська. З ним мову повів, про долю розпитав. А накiнець бесiди й порадив:
– Пiди i вiдрубай голову своїй матерi та кровi її напийся – i перестанеш ти огидним чудовиськом лiсами бродити та на людей i звiрiв лякати.
Найстарший син тут же до мами подався, голову їй вiдрубав і кровi напився. По тому у лiс забрiв i там на химерну кам’яну брилу перетворився.
[b]Н[/b]евдовзi на ту ж галявину роком молодший син забрiв, та ще огидливiшим чудовиськом. Але i його не злякався старий чародiй. Мову з ним повiв, про долю розпитав. А в кiнцi бесiди й порадив:
– Пiди i вiдрубай голову своїй матерi та кровi її напийся – i перестанеш ти огидним чудовиськом лiсами бродити та людей i звiрiв лякати.
Тут же й молодший син до маминого дому поспiшив, щоб якнайшвидше їй голову вiдрубати i кровi напитись. Та коли в хату зайшов i матiр мертвою побачив, то дуже засмутився, що не йому мамина кров дiсталася. I знову до чарiвника подався. Вислухав той мову чудовиська i знову радить:
– Вирви з грудей матерi серце i з’їж його.
Зрадiв молодший син словам чарiвника i щодуху до хати помчав, де мертва мати лежала. Похапцем їй груди розрубав, вийняв мертве серце i тут же з’їв його. А коли в лiс забрiв на химерну кам’яну брилу перетворився.
[b]З[/b]годом натрапив на чарiвника i третiй син.I був вiн ще огидливiшим чудовиськом, ніж старші брати. Та старець i з ним повiв мову, про долю розпитав, а пiд кiнець бесiди й порадив:
– Пiди i вiдрубай голову своїй матерi та кровi її напийся – i перестанеш ти огидним чудовиськом лiсами бродити та людей i звiрiв лякати.
Поспiшив i третiй син мамi голову вiдрубувати, кров її пити. Та коли матiр мертвою побачив, то сумним-невеселим до чарiвника повернувся, став iншої ради просити. Той i радить:
– Вирви з грудей матерi серце i з’їж його.
Поспiшив третiй син знову додому, де мати мертвою лежала. I знову сумним-невеселим до чарiвника повернувся. Радить йому старець з’їсти мамине тiло. Виконав цю пораду третiй син, мамине тiло з’їв i в лiс подався. Там i він на кам’яну брилу перетворився.
[b]П[/b]о цьому i четвертий син натрапив на чарiвника. Був вiн чудовиськом ще огиднiшим, ніж старші брати. Але i з ним повiв мову сивобородий старець, про долю розпитав, а по всiй бесiдi й каже:
– Пiди i вiдрубай голову своїй матерi та кровi її напийся – i перестанеш ти огидним чудовиськом лiсами бродити та людей i звiрiв лякати.
I цей син поспiшив мамi голову рубати та кров її пити. Та невдовзi повернувся i розповiв чарiвниковi, що у хатi лише маминi костi лежать.
– Не гидуй кiстками, потовчи їх i з’їж, щоб i слiду вiд твоєї матерi на землi не залишилося, – радить йому чарiвник.
Виконав ту раду четвертий син, костi потовк i до останньої крупинки з’їв. А як тiльки у лiс забрiв, на кам’яну брилу перетворився.
[b]І[/b] п’ятому сину поталанило зi старим чарiвником зустрiтися. А був вiн чудовиськом огидливiшим, ніж брати, котрi досi у чарiвника побували. Але й воно не налякало сивобородого старця. I з ним чарiвник повiв мову, про долю розпитав, а в кiнцi й порадив:
– Пiди i вiдрубай голову своїй матерi та кровi її напийся – i перестанеш ти огидним чудовиськом лiсами бродити та людей i звiрiв лякати.
Тут же помчав i п’ятий син до маминого дому. В домi ножа задибав, та по всiх куточках став матiр розшукувати, щоб голову їй вiдрубати та кровi напитися. Але як старанно не шукав, а й слiду не знайшов. Повернувся у розпачi до чарiвника, став питати, як далi йому бути. I мовить йому чарiвник:
– Вiднайди село, поживи бiля нього мiсяць-другий, а тодi до мене повертайся.
Пiшло чудовисько до села, там мiсяць навколишнiми лiсами проблукало i знову до чарiвника повернулося. Розпитує його чарiвник, що у селi та бiля села бачило.
– Багато людей, – вiдповiдає чудовисько.
– Пiди i убий першого-стрiчного,– радить йому чарiвник.
Поспiшило чудовисько до села. Тiльки з лiсу вибралося, як стару жiнку стрiло. Побачила та виродка несусвiтньогой так налякалася, що тут же знепритомнiла. Пiдняло чудовисько з землi каменя i замахнулося на непритомну жiнку, та так з пiднятою рукою i на кам’яну брилу перетворилося.
[b]Н[/b]абрiв якось на галявину, де чарiвник жив, шостий iз синiв. Почув чарiвник як земля пiд хижою хитається, вийшов на порiг та став мову вести з найогидливiшим iз чудовиськ, яких досi бачив, про долю розпитав та й раду мовив:
– Пiди i вiдрубай голову своїй матерi та кровi її напийся– i перестанеш ти огидним чудовиськом лiсами бродити та людей i звiрiв лякати.
Тут же й шостий син помчав матiр убивати, кров її пити, щоб свого уродства позбутися. У домi ножа задибав i по всiх закутках став матiр шукати. Та як старанно не шукав, але й слiду не знайшов. У страшнiй розпуцi до чарiвника повернувся та нової поради зажадав. I мовить йому чарiвник:
– Вiднайди село, поживи бiля нього мiсяць-другий, а тодi до мене повертайся.
Пiшов шостий син до села. Там два мiсяцi у хащах просидiв, на людей надивився, а найбiльше дочку коваля, красну дiвчину Дзвiнку, споглядав. На третьому мiсяцi до чарiвника повернувся. Став чарiвник його розпитувати, чого за два мiсяцi надивився. Чудовисько i вiдповiдає:
– Багатьох людей бачив i дiвчину красну.
Радить чарiвник:
– Пiди i вбий красну дiвчину – i перестанеш ти огидним чудовиськом лiсами бродити.
Жаль чудовиську дiвчини, але тут же й думає: "Яка менi користь вiд її краси, якщо вона мене нiколи не полюбить". I поспішило воно до села. А коли прибiгло, стало дочiкуватися, щоб дiвчина на вулицю вийшла. Не забарилася та з хати вийти. I коли на вулицю ступила, чудовисько намiрилось на неї накинутися. Але й з мiсця не зрушило. Тут же на химерну кам’яну брилу перетворилося.
[b]О[/b]станнiм на галявину, де проживав чарiвник, вийшов наймолодший iз синiв злої i жорстокої княжної. I був вiн найогидливiшим i найстрашнiшим зі всiх братiв-чудовиськ. Навiть старий чарiвник його налякався. Але того не виказав, i з ним мову повiв, про долю розпитав. А коли балачка до кiнця пiдходила то став радити:
– Пiди i вiдрубай голову своїй матерi та кровi її напийся – i перестанеш ти огидним чудовиськом лiсами бродити та людей i звiрiв лякати.
– Не прийму я твоєї ради, – мовить наймолодший син. – Краще вже я огидним чудовиськом залишуся, але руки на матiр не пiднiму, хоч знаю про її лихі справи.
Вислухав ту мову чарiвник i каже:
– Залишайся у мене до завтра.
Наступного дня чарiвник говорить чудовиську:
– Твоя мати вже мертва. Найстарший брат їй голову вiдрубав i кров випив. Іди і вирви з її грудей серце та з’їж його – i ти перестанеш огидним чудовиськом лiсами бродити та людей i звiрiв лякати.
– Не прийму я твоєї ради, – мовить наймолодший син. – Але додому пiду, матiр поховаю, щоб звірі тіло її не терзали.
Вислухав ту мову чарiвник i каже:
– Зробиш це завтра. А до тих пiр залишайся у мене.
Наступного дня чарiвник знову звертається до чудовиська:
– Твоя мати вже мертва. Найстарший брат їй голову вiдрубав i кров її випив. Другий із твоїх старших братів серце з її грудей вирвав i з’їв його. Пiди i з’їж її тiло – i ти перестанеш огидним чудовиськом лiсами бродити та людей i звiрiв лякати.
– Не прийму я твоєї ради, – вiдповiдає на те наймолодший син, –- але додому поспiшу, щоб матiр поховати.
Вислухав ту мову чарiвник i каже:
– Зробиш це завтра. А до тих пiр залишайся у мене.
На четвертий день чарiвник знову повів мову з чудовиськом:
– Найстарший твiй брат матерi голову вiдрубав i кров її випив. Другий з твїх старших братів серце з її грудей вирвав i з’їв його. Третiй твiй брат тiло матерi з’їв. Пiди i потовчи костi своєї матерi i з’їж їх – i ти перестанеш огидним чудовиськом лiсами бродити та людей i звiрiв лякати.
– Не прийму я твоєї ради, але додому поспiшу, хоч маминi костi поховаю.
Прийшов наймолодший син додому, та вiд матерi i слiду не знайшов. Подався засмученим знову до чарiвника. А той i каже йому:
– Найстарший твiй брат матерi голову вiдрубав i кров її випив. Другий старший твiй брат серце з її грудей вирвав i з’їв його. Третiй твiй брат тiло матерi з’їв. А четвертий кiстьми не погидував, потовк їх i з’їв до останньої крупинки. Пiди i вiднайди село, поживи бiля нього мiсяць-другий, а тодi до мене повертайся.
Послухався наймолодший син тої ради, i до села подався. Два мiсяцi край лiсу у хащах ховався, щоб людям на очi не показуватися, та все одну i ту ж дiвчину споглядав – дочку коваля Дзвiнку. Зачарувала його дiвчина i станом, i вродою. На третiй мiсяць до чарiвника повернувся. А той і став розпитувати, що бачив впродовж двох мiсяцiв.
– Дiвчину красну. Вiк тiльки й дивився б на неї! – вiдповiдає на те найогиднiше чудовисько.
– Пiди i вбий її, – радить чарiвник, – i перестанеш ти огидним чудовиськом лiсами-нетрями бродити та людей і звірів лякати.
– Не прийму я твоєї ради, – мовить наймолодший син. – Не пiднiму руки на дiвчину, яку кохаю.
– Тодi залишайся у мене до завтра.
А наступного дня чарiвник ще одну раду дає:
– Пiди до села i убий там першого стрiчного – i перестанеш ти огидним чудовиськом лiсами блукати та на людей i звiрiв жах наводити.
– I цiєї ради не прийму я, – мовить наймолодший син. – Не хочу, щоб за мою красу хтось життя втратив. Мiй хрест – менi й нести!
– Залишайся у мене ще на одну нiч, – просить чарiвник.
Наступного дня чарiвник винiс наймолодшому iз синiв злої i жорстокої княжної i найогиднiшому з семи чудовиськ, в яких перетворилися брати пiсля заклинання дiда князя, персня. А даючи сказав:
– Надiнеш його на правицю – i скiльки пальцiв на руцi, стiльки твоїх бажань виповниться.
Надiв наймолодший син жорстокої княжної чарiвного перстня на великого пальця правицi i забажав, щоб ожила його мати. І в тут ж мить вона з’явилася на галявинi. Переставив персня на вказiвний палець i забажав, щоб ожили усi леґiнi, яких погубила його мати. I тут же вони на галявинi з’явилися. Тодi надiв перстня на середнього пальця i забажав, щоб з його братiв усi чари спали. Тут же його брати на галявину примчали. А коли надiв перстня на безiменного пальця, забажав, щоб у серцях його матерi i братiв поселилася доброта. I тут же побачив на обличчях матерi i братiв добрi й щирі усмiшки. Пiсля цього переставив перстня на мiзинця i забажав, щоб красна дiвчина, яку вiн бачив у селi, щиро покохала його. I тiльки тодi згадав, що сам вiн залишився найогидливiшим чудовиськом, яких коли-небудь бачили на свiтi. Поглянув вiн на чарiвника, а той тiльки усмiхнувся i зник, а разом з чарiвником зникла й убога хижа.
...Леґiнi розiйшлися по домiвках, а мати з синами поселилася в лiсi, неподалiк села, щоб сини з людьми спiлкувалися та, щоб найменшого, уродливого, люди не лякалися.
Ходять у село сини, до дiвчат придивляються. I всiх красна Дзвiнка зваблює. Шле сватiв до Дзвiнки найстарший син. Та свати з кишем повернулися. Шле другий старший брат сватiв. I його свати з кишем повернулися. Так усi шестеро братiв по черзi Дзвiнку сватали, i всiм вона вiдмовила.
[b]П[/b]риблукав якось коваль з дочкою у мiсця, де мати з синами жила. Княжна подорожнiх до хати запросила, медом пригостила. Її сини краснiй дiвчинi та її батьковi догоджають – нiхто не в образi за кишi.
Погостювали та перепочили коваль з дочкою, господарям подякували i в дорогу вирядилися. Та на той час коли подорожнi на подвiр’я ступили, iз лiсу огидним чудовиськом вийшов наймолодший з братiв. Старий коваль, котрий i нечисту силу не раз поборював, i той зi страху знепритомнiв. А Дзвiнка в огидному чудовиську красного леґiня вгледiла. Загорiлися її очi коханням – i вона поспiшила на зустрiч своєму судженому. I чим ближче пiдходила до нього, тим гарнiшав юнак. I не в дiвочих очах, а наяву. Сповнилося останнє бажання доброго чудовиська. А за добре серце чарiвник зняв i з нього чари – i розвiялося зло, як дим, як осiннiй туман. I впала остання облуда з людських очей.
...Невдовзi весiлля зiграли. А що далi було, того я не знаю. Не всiм же в казки потрапляти, а як потрапляти – то не в усі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526720
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 29.09.2014
Дивлюся в очі соняхів
і бачу в них тебе,
таку веселу, сонячну,
як небо голубе.
І бачу смеречиноньку,
де я тебе зустрів,
і ти не заперечила,
додому щоб провів.
І бачу біля берега
хатину й тихий брід -
вертаюся до березня,
коли тебе зустрів.
Чомусь там вже не сонячно -
в усьому перекіс -
якщо вже квітнуть соняхи,
напевне квітнуть скрізь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526476
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.09.2014
Від серця пісня,
до неба думка,
від діда-прадіда душа
дзвінка і запальна.
[i]Приспів:
Бандури гомін,
трембіти говір
на сто світів, на сто доріг. –
Української культури
славний львівський оберіг. –
Це наша Альма-Матер![/i]
Талант від Бога –
він для народу,
для Батьківщини, нації. –
Не згубимо його!
[i]Приспів.[/i]
Народів мудрість
у книжнім слові:
безцінний скарб від поколінь –
для нових поколінь.
[i]Приспів.[/i]
Опубліковано: "Гомін Підгір'я". Альманах, вип. VIII. Дрогобич: "Посвіт", 2009. - С. 127.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526355
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.09.2014
Цієї жінки я не любив. Але її тіло мало якусь глибинну принадливість. Від одного дотику до нього моя кров пінилася і бурлила, як гірська вода на водоспадах. Тоді вона ставала мені безмежно дорогою і бажаною.
У ліжку Аліна (саме так її звали) була піддатливою кожному рухові. Вона швидко впадала в екстаз до такої міри, що, здавалося, втрачала розум. І так могло тривати довгими годинами. Задовольнити її пристрасть була неможливо. Такі жінки – епохальна рідкість.
Я досхочу втішався нею як жінкою і водночас зневажав за безмежну буйність. І була вона не з красунь. А великі впадини біля очей і викочені наверх очні яблука робили її навіть дещо потворною. Але зіниці очей були гарними – вуглисто-чорними, циганськими. І волосся – чорне, циганське. Мало хто йняв віри, що воно не фарбоване.
Одружилися ми, коли мав ось-ось народитися наш первенець. А можливо й не наш…
Свою дівочість Аліна згубили задовго до того, як дізналася, що то дівоча честь – коли їй ще й не виповнилося тринадцяти...
Первенця народила через вісім місяців після нашого знайомства. На той час її виповнилося двадцять і, якщо вірити її словам, то в неї я був третім.
А розлучились ми з чужої волі. Мною зацікавились органи радянської держбезпеки, вповноваження яких, нехай і не конституційні, виходили за рамки професійних питань. А далі усе відбулося за сценарієм розробленим у кулуарах КДБ.
… На волю я вийшов через три роки. Але до сім’ї, якої вже й не було, не повернувся. Її позов на розлучення сприйняв як зраду. І не як подружню (про неї я ще не відав), а як політичну…
З тих пір промайнуло ще сім літ.
…Вона сидить за кермом білих “жиґулів”. Її волосся й очі вдало контрастують з білим платтям, а з відстані, вочевидь, і з кольором автомобіля.
Зустрілися ми випадково: я, – як подорожний, а вона – водій авто. Підібрала… А тепер чомусь зупинилася на придорожній стоянці і веде свою сповідь.
“Чекала три місяці… А щодня перестрівають мене твої друзі. І в усіх одна балачка. То про Людмилу з Мінська, то про Оксану зі Львова… А я ж пам’ятаю про вітальні телеграми, листівки. І мої подруги на роботі теж хороші… А від тебе й вісточки немає.
Все почалося на Новий рік. Зустрічали тоді вісімдесят четвертий. Сестра запросила у гості. Не одну мене. З нами був чоловік, якого до тих пір я не знала. Анатолієм звати. Згодом виявилося, що він полковник військової медслужби. Твій шваґер тоді, ти ж знаєш, на надстроковій служив.
Я давно не пила і швидко сп’яніла. Сестра з чоловіком вийшли у спальню, а мене залишили з Анатолієм… Коли він поклав руки на мою талію, я затремтіла, як в лихоманці. Повір, мені здалося, що це були твої руки… Тілом оволоділа пристрасть і мене наче хтось підштовхнув у його обійми. Він щось говорив, але я чула тільки твій голос… Ти жодного разу не казав, що любиш мене, а тоді говорив… Здається тільки цю фразу повторював… Я не змогла заперечити жодному його рухові. Мені було приємно відчувати на своєму тілі чоловічі руки. То були його руки, але я відчувала їх як твої. І тіло, і вуста були тільки твоїми. І навіть розкіш, якою виповнилося моє тіло, була такою ж…
Коли я прокинулась, пробило південь. Мій одяг лежав акуратно складений на кріслі, яке стояло поруч з диваном, на якому спала, а я – вкрита одіялом. Тільки після прийняття душу я прийшла до тями і зрозуміла, що сталося непоправне. Мені було соромно показатися близьким на очі. І я втекла.
Через декілька днів навідалася сестра. Вона вдала, що нічого не знає. Розповіла про своє горе: «Аркашку (так вона звала свого чоловіка, а мого колишнього шваґра) беруть в Афганістан. Нещодавно, й року не промайнуло, як повернулись з Німеччини, і знову… Тепер прямісінько в пекло!» А коли прощалися, передала привіт від Анатолія і сказала, що ввечері він буде мене чекати. Не знаю чому, але я пішла на побачення. Можливо, тільки тому, що цього хотіла сестра. А вона хотіла!..
Анатолій повів мене в ресторан. Там я розповіла йому про горе, що спіткало сестру. Він пообіцяв, що заради мене допоможе Аркадію. А мені так хотілося зробити сестрі щось добре…. Вона все життя нарікала, що стільки зробила мені доброго, а подяки за те жодної…
(Я знав про те добре: поношені колготки та крадені з армійських складів консерви. А ще розмальовані вітальні листівки з Німеччини. Оте і все добро! Тут вимальовувалося інше – теж «добро»…)
– Після ресторану, – продовжувала Аліна, – він завів мене в підвал якогось будинку. Тоді все було по-іншому. Я вже не бачила в ньому тебе. Але його домаганням не противилась. Цілуючи мене, він розстібнув пальто, підняв плаття… У нього нічого не виходило і він повернув мене обличчям до стіни… Я старалася робити все так, щоб йому було приємно. А цього йому було мало. Він поставив мене на коліна й зажадав, щоб я задовольняла його в інший спосіб… Тільки після того він провів мене до вокзалу. Там мене потягнуло на рвоту. Ледь встигла в туалет забігти.
(Аліна мешкала в той час в приміському селі, до якого зручно було добиратися дизель-поїздом).
Сестра залишилася жити з чоловіком. Афганістан обминув їх… Ціною мого тіла. Пізніше виявилося, що про відправку частини, в якій служив Аркадій, в Афганістан сестра знала задовго до Нового року.
З тих пір я збайдужіла до себе. Знала, що ти мені цього не простиш. А затаїти свою провину я б не змогла.
Тоді я змінила місце роботи. Знайшла у селі чим зайнятися. В місто навідувалася зрідка – тільки за покупками.
…Весною зустріла подругу, з якою працювала до того як повністю перебралася в село. Вона запропонувала мені заробіток. Добрий заробіток!.. І всього прислуговувати десь-колись на заміських дачах.
– Приїжджають, знаєш, в місто, на заводи всілякі комісії… – таємниче поінформувала вона.
Я згодилася.
Не минуло і тижня, як вона зателефонувала мені. Домовилися після обіду зустрітися в неї на квартирі. Я одягла щонайкраще плаття, зробила зачіску. Але на своїй квартирі подруга примусила мене переодягтися в інше плаття… Біле, з кружевами… Як на заміжжя…
Я скоса поглянув на її теперішнє плаття, в декольте якого виднілися високі груди, і визнав, що воно їй личить. Про це я не сказав, але жінки є жінки: вони завжди помічають те, з чого чоловіки прагнуть зробити таємницю.
– Ні, це не воно… – І зневажливо докинуло, показуючи на своє теперішнє плаття, – Роба!
“І зачіску зробила іншу, – вела перервану розповідь Аліна, – навіть плаття і ліфчик дала мені подруга нові, імпортні, і такі вже білосніжні… І на диво все те було точнісінько мого розміру.
Я почувала себе принцесою. І, знаєш, тоді закортіло, щоб ти мене побачив, страх, як закортіло. Я не втерпіла і побігла у фотоательє… Вчора порвала ті світлини… Не хотіла, щоб хтось бачив їх і самій бридко дивитись на них.
Під вечір приїхала “Волга”, яка повезла нас на дачу. То був казковий терем на галявині військового лісництва. Очі розбігались…
Столи були накритими. Нам слід було наповнювати чарки і накладати гостям у тарілки. Тоді я часто згадувала тебе. Я ж знала, що там ти був голодним… Й тепер ти не поправився. А у нас столи вгиналися. Годі й перелічити, що на них було. Я тоді вперше чорну ікру їла… І форель… І…
Було їх вісім чоловік, а наготовлено було щонайменше на п’ятдесят. За вечерею все поїли. Опісля, ледь тримаючись на ногах, порозповзалися по кімнатах.
Нас теж було восьмеро. Моя подружка дала мені “по секрету” переглянути декілька журналів, привезених нібито кимось із гостей з Франції чи то з Німеччини. Суцільна порнографія… Я була ситою і на підпитку. А тут… Я пройнялася такою пристрастю, що ладна була навіть прилюдно віддатися будь-кому.
Не встигла я перелистати й двох журналів, як знову з’явилася подруга з тацюю заставленою наїдками і напитками.
– Занеси це в п’яту кімнату, – кокетливо наказала вона.
– А ти в якій будеш? – чомусь запитала я.
Напевне, закортіло теж бути “на висоті”.
– Буду поруч, в шостій. Клич на поміч, як не справишся… – і по тих словах весело розсміялася.
Я понесла. Знала, на що йду. Але не протестувала, навіть перед собою.
У п’ятій кімнаті виявився той же, якому я прислуговувала за столом. Звали його, здається, Левом Андрійовичем. Він був уже роздягнений в ліжку. Його ноги вкривало одіяло, а всі інші частини тіла виставлені на показ. Він явно чекав мене, запросив сісти, наповнив коньяком дві чарки. Випили… А Лев знову потягнувся до пляшки. Однією рукою наливає, а другою вже плавки з мене стягує. Випила я і другу, лягла на його груди, а через декілька секунд була вже роздягнена. Коли він цілував мої ноги, живіт, груди, мені було навіть приємно. А далі коньяк вдарив у голову – я впала в екстаз. Тоді вже я цілувала його всюди. Він тричі збуджувався, а пізніше не допомагали й мої ласки. Заснув.
В кімнаті горіла нічна лампа, ледь освітлюючи її червонуватим світлом. Мені ще хотілося чоловічої ласки. Навіть подумала, чи не піти “на підмогу” своїй подрузі. Але не наважилася. Пізніше ходила. І на підмогу, і на групові… А тоді – спорожнила розпочату пляшку і теж заснула.
Прокинулася від сновидіння. Наснився ти… Душив мене. Мовчки. Тільки в очі дивився пильно-пильно… Коли прокинулася, то побачила на собі отого ж Лева. Він лежав на мені всією своєю майже десятипудовою тушею і намагався оволодіти мною. Мені стало бридко. Я зіштовхнула його з себе і присіла. Не втекла. Так і залишилася сидіти, звісивши ноги на підлогу, застелену барвистим килимом. Він підсунувся до мене, обняв за плечі і надів на шию намисто.
Я знову йому віддалася…
Коли гості роз’їхались, ми, тобто “прислуга”, зібралися в бенкетному залі. Усі хвалилися своїми трофеями. Моє намисто було найдорожче. Пізніше я продала його за шістсот карбованців.
Моя подруга наказала мені мовчати. Навіть перед рідною сестрою не проговоритися жодним словом. І я мовчала.
Впродовж місяця мене ніхто не тривожив. Тільки сестра почала учащати і все допитувалася, де я була “в ту ніч”. Тоді її принесло в село… До мамки… Я навіть почала підозрювати, що до мене у “прислузі” була вона. Вочевидь погано справлялась з секс-обов’язками. Вона ж старша за мене на цілих п’ятнадцять літ. Отож я начебто прийшла їй на зміну.
А через місяць почалося… Щотижня. А іноді й цілими тижнями прислуговувала на дачах, то на одній, то на іншій. Я швидко ввійшла в нову роль. Довшим часом мені здавалося, що це і є справжнє життя… Спочатку пила. Пізніше почала колотися. А про все і кар’єру зробила… Після смерті матері переїхала жити до міста. З квартирою не було жодних проблем. Отримала позачергово… Влаштувалася в школу, доросла до директора. Тепер працюю в ОблУНО, методистом…”
Вона замовкла. Мовчанка затягнулася і я не знав, що діяти. Пожаліти? Сказати її образливі або, принаймні, зневажливі слова? Плюнути в очі? Але мені було байдуже до її долі. Кінець кінців, кожен марнує своє життя як уміє. Для годиться я запитав, навіщо мені про все це знати? Вона притулилася головою до керма і, опустивши вії, відповіла:
– Не знаю… Але, напевне, тому, що людям таки необхідно сповідатися.
Я зрозуміло кивнув головою і вийшов з машини. Вслід пролунали жалібні, здається, промовлені крізь сльози, слова:
– Не йди…
Я вдав, що не розчув їх, і попрямував до автостради з надією добратися до міста попутною вантажівкою. На проїзд в легковому автомобілі в мене не вистачило б грошей. До стоянки на великій швидкості наближався рефрижератор. І майже в цей же час зі стоянки рушили білі “жиґулі”…
Я серцем відчув, що має трапитися лихо. І воно трапилося… Коли я добіг до місця аварії Аліни в живих уже не було…
Створено у 1991 році, м. Львів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526277
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 27.09.2014
Літо, за звичай, приходить тихо,
дивуючи світ, білим цвітом акацій…
Літо 2014
упало на землю снарядами
і здивувало світ песиголовцями,
визираючими, з-під широких спідниць
вгодованих фурій: «Раша, давай!..»
Відспівали солов’ї…
Відлетіли лелеки…
Достигаючі соняхи схиляють голови
перед тими, хто зупинив песиголовців...
Вічна пам’ять і слава героям, що загинули!
Всенародна шана живим!
Створено 26. 09. 2014 року (02-45 – 03-50), м. Львів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526203
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2014
Зорі, мов очі,
травам шепочуть:
шу-шу-шу-шу-ри…
Верби плакучі,
коси пахучі
в дівчинки Шури.
[i]Приспів:[/i]
[i]Шурочка, Шура –
губки шнурочком –
розшнурувались,
з милим уперше,
як цілувались.
Як цілувались
впершу, удруге,
аж до погуби![/i]
Квітнуть порічки,
цвітом до річки:
шу-шу-шу-шу-ри…
Стежка в’ється,
серденько б’ється
в дівчинки Шури.
[i]Приспів.[/i]
Небо скресає
ранок співає:
шу-шу-шу-шу-ри…
– Лишенько-лихо, –
мовила тихо
дівчинка Шура.
[i]Приспів.[/i]
В посаг півсвіту,
місячним світлом:
шу-шу-шу-шу-ри…
Хмелем щоночі
звабливі очі
в дівчинки Шури.
[i]Приспів.[/i]
Опубліковано: "Гомін Підгір'я". Альманах, вип. ІХ. Дрогобич: "Посвіт", 2009. - С. 33 - 34.
[i]Музика Василя Сторонського[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525923
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.09.2014
Розмита тінь солоною сльозою
і рясно скроплена терпким вином;
відквітли небеса давно грозою,
душа відгіркла диким полином.
[i]Цвіте черемха – китиці піною,
що накипіло цвітом зацвіло,
лиш в спогад повертається луною
любові нашої стрімкий пролог.[/i]
Розмита тінь, розвіяні образи,
світлішає травнева синява,
і серце добирає в барво-фрази
крізь роздум пересіяні слова.
[i]Цвіте черемха – китиці піною,
в розмаї нині весь блакитний світ,
і жайвір в небі золото-струною
розгойдує безмежний небозвід.[/i]
Вже пахне ладаном полин достиглий,
солодить душу дика гіркота,
але це іншої любові диво,
і це вже інша істина проста.
[i]Цвіте черемха – китиці піною,
що накипіло цвітом зацвіло,
лиш в спогад повертається луною
любові нашої стрімкий пролог.[/i]
Опубліковано: "Гомін Підгір'я". Альманах, вип. ІХ. Дрогобич: "Посвіт", 2009. – С. 32.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525921
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.09.2014
[b]В[/b]ипали на долю короля важкi випробування. Зачарував його королiвство злий чаклун Арамх. I в королiвствi перестали цвiсти квiти, спiвати пташки, небо сiрi хмари заволокли – i нiколи сонце не проглядало, з гiр кривавi рiки потекли, у мiстах i селах смерть людей, як траву, косила, люди забули про смiх i зробилися злими та жорстокими.
[b]Б[/b]уло у короля троє синiв. I повелiв король найстаршому з них коня сiдлати та в дорогу вирушати, щоб країну вiд злих чарiв порятувати. Довго їхав королевич аж доки до високих гiр не добрався. У горах на найвищу вершину почав вибиратися. А коли пiднявся вище хмар, то побачив пишний терем. Поспiшив королевич до нього, долаючи крутi скелi, пiдступнi льодовi поля та каменепади. I вистачило йому сили й вiдваги на самiсiньку вершину зійти, де стояв пишний терем. Коли пiдiйшов до дверей, на порозi його зустрiв чаклун Арамх і мовив:
– Три місяці ти блукав свiтами, бажаючи рiдну країну вiд бiди-лиха порятувати. Не злякали тебе скелi крутi, пiдступнi льодовi поля i каменепади. Ти сильний i вiдважний лицар! I я виконаю сiм твоїх бажань. Але не спiши їх загадувати. Сьогоднi ти мiй гiсть. Зайди у мiй дiм гостинний.
Пристав королевич на ту раду. Коли порiг переступив, то потрапив у простору кiмнату, посерединi якої стояв стiл, рiзними наїдками та напитками заставлений. Згадав королевич, що три мiсяцi вина не пив, жодного разу не наїдався вдосталь, а з тих пiр, як на вершину йшов, у ротi крихти їжi не мав, краплi води не випив.
Арамх улесливо запитує:
– Чи не бажаєш, королевичу, мого яства та моїх напиткiв звiдати?
– Бажаю! – поспiшив вiдповiсти королевич.
Тут же до столу сів, досита наївся й напився, господаревi за гостину подякував.
По тому Арамх завів королевича у свої комори. У першiй iз них перлiв видимо-невидимо. Любується ними королевич, очей вiдвести не може. А далі й мовить:
– Менi б стiльки перлiв мати!
– З цих пiр усi вони твої, – хитро усмiхаючись, вiдповiв Арамх.
I повів королевича в іншу комору, в якій срiбла видимо-невидимо. Ще жаднiше засвiтилися очi королевича i він – знову говорить:
– Менi б стiльки срiбла мати!
Арамх лукаво й вiдповiдає на те:
– Тепер це все срiбло тобi належить.
I пiсля цих слiв повів королевича у комору, де золота видимо-невидимо. Побачивши те багатство, королевич знову мовить:
– Менi б стiльки золота мати!
I знову Арамх дарує усе золото королевичу та веде його ще до однiєї комори. А в тiй коморi дiамантiв видимо-невидимо. I висловлює королевич ще одне своє бажання:
– Менi б стiльки дiамантiв мати!
I цього разу лише усмiхнувся Арамх i радо вiддав усi дiаманти королевичу.
З комор повів Арамх королевича у свої покої. А там, на золотому тронi, перлами та дiамантами оздобленому, дiвчина сидить краси небаченої. Став просити королевич Арамха вiддати йому дiвчину в дружини. I на це погодився Арамх.
Вкiнцi вивів Арамх королевича у двiр, i показав йому карету й мовив:
– У цю карету скільки чого не покладеш, все вмiститься. I їде вона без коней i землею, i хмарами.
Лише тепер згадав найстарший з королевичiв, що Арамх обiцяв виконати лише сiм його бажань – саме стiльки, скiльки бiд доконують батькове королiвство. Та тут же й подумав: "Шiсть моїх бажань Арамх уже виконав, а однiєю бiдою бiльше чи менше, то все одно тим не заслужу батькової ласки. Краще вже дарованi Арамхом скарби та красну дiвчину вiзьму i в чужих краях у добрi заживу. А рiдну країну нехай iншi брати рятують". I став просити королевич Арамха, щоб той вiддав йому карету. Пристав на те Арамх i вирядив королевича зі свого дому.
[b]А[/b] в цей час рiдну країну рятувати вирядив батько середющого сина. Королевич з батьком, матiр’ю та з молодшим братом попрощався i покинув хороми королiвськi, град престольний.
Довго їхав королевич i через три мiсяцi до високих гiр добрався. Коли вище хмар пiднявся, побачив перед собою терем пишний. Поспiшив королевич до нього, долаючи крутi скелi, пiдступнi льодовi поля та каменепади. I вистачило йому сили й вiдваги на самiсiньку вершину зійти, де стояв пишний терем. Коли пiдiйшов до дверей, на порозi його зустрiв чаклун Арамх і мовив:
– Три місяці ти блукав свiтами, бажаючи рiдну країну вiд бiди-лиха порятувати. Не злякали тебе скелi крутi, пiдступнi льодовi поля i каменепади. Ти сильний i вiдважний лицар! I я виконаю сiм твоїх бажань. Але не поспiшай їх загадувати. Сьогоднi – ти гiсть. Зайди у мiй дiм.
Пристав королевич на ту раду. Коли порiг переступив, то потрапив у простору кiмнату, посерединi якої стояв стiл рiзними наїдками та напитками заставлений. Згадав королевич, що три місяці вина не пив, жодного разу не наїдався вдосталь, а з тих пiр як на вершину сходив, в ротi й крихти їжi не мав, краплi води не випив.
А в цей час Арамх улесливо запитує:
– Чи не бажаєш, королевичу, мого яства та моїх напиткiв звiдати?
Не злакомився середющий королевич на Арамхові наїдки й напитки. I дає Арамховi таку вiдповiдь:
– Не за тим я три роки свiтами поневiрявся. Тож найперше вислухай сiм моїх бажань, які ти обiцяв виконати.
А далi й загадує їх:
– Сiм лiт у царствi мого батька квiти не цвiтуть. Поверни, Арамше, квiти моїй землi.
– Сiм лiт у царствi мого батька пташки не спiвають. Поверни, Арамше, голоси нашим пташкам.
– Сiм лiт у царствi мого батька сонце з-за хмар не проглядає, сiрi хмари небо вкривають. Розвiй хмари i поверни, Арамше, моїй землi сонце.
– Сiм лiт у царствi мого батька кривавi рiки течуть. Поверни, Арамше, чистi води нашим рiкам.
– Сiм лiт у царствi мого батька смерть людей, як траву, косить. Забери, Арамше, смерть з наших мiст i сiл.
– Сiм лiт у царствi мого батька люди не смiються. Поверни, Арамше, нашим людям радiсть i смiх.
– Сiм лiт у царствi мого батька люди злi та жорстокi. Поверни, Арамше, доброту i щирiсть нашим людям. Ось сiм моїх бажань, за для яких я до тебе довго свiтами блукав та всiлякi бiди терпiв.
– Як обiцяв, усi бажання твої виповню, – мовить на те Арамх. – Але день ще не закiнчився. Якщо до заходу сонця ти ще чогось забажаєш, тодi нашiй угодi кiнець. I я велю вкинути тебе у найглибше i найсирiше підземелля мого царства і там до кам’яної стiни прикувати.
Пiсля тих слiв повiв Арамх середющого королевича у свої комори. Зайшли вони у першу комору де перлiв видимо-невидимо. Любується ними королевич, очей вiдвести не може. Але не спокушається багатством. Нi слова не мовить.
Веде Арамх королевича в наступну комору, де срiбла видимо-невидимо. Але й тут королевич промовчав.
Далi веде Арамх королевича у комору, де золота видимо-невидимо.
І тут королевич не спокусився Арамховими багатствами. I веде Арамх королевича у наступну комору, де дiамантiв видимо-невидимо. Любується ними королевич, та слова не мовить.
З комор веде Арамх королевича у свої покої, де на золотому тронi сидить дiвчина сидить краси небаченої. Але не спокусився середющий королевич i дiвочиною. Та коли у двiр вийшов i побачив карету та почув Арамхову розповiдь про її чарiвнiсть, то й не втерпiв:
– Менi б таку карету, то я б ще сьогоднi до батька матерi добрався ...
Але не встиг доказати свого бажання, як накинулися на ньога Арамховi слуги i потягли-поволокли у найтемнiше i найсирiше підземелля, щоб до стiни ланцюгами прикувати.
[b]А[/b] в дорозi в цей час уже був наймолодший королевич. Як i його брати, довго лiсами, степами їхав i добрався до гiр високих. Коли пiднявся вище хмар, то побачив перед собою пишний терем. Та не поспiшив до нього, а найперше вполював рiзної дичини, пообiдав та на дорогу їжею запасся. Лише тодi рушив до терему. I йому довелось долати крутi скелi, пiдступнi льодовi поля i каменепади. Та не забракло сил i вiдваги на самiсiньку вершину піднятися де стояв пишний терем. Коли пiдiйшов до дверей, на порозi його зустрiв чаклун Арамх. І мовив:
– Три місяці ти блукав свiтами, бажаючи рiдну країну вiд бiди-лиха порятувати. Не злякали тебе скелi крутi, пiдступнi льодовi поля i каменепади. Ти сильний i вiдважний лицар! I я виконаю твоїх сiм бажань. Але не поспiшай їх загадувати. Сьогоднi – ти гiсть. Зайди у мiй дiм.
Пристав королевич на ту раду. Коли порiг переступив, потрапив у простору кiмнату, посерединi якої стояв стiл, рiзними наїдками та напитками заставлений. Арамх i запитує королевича, чи не бажає вiн його єства та питва покуштувати.
– Свого маю вдосталь i тебе пригощу, – вiдповiдає на те наймолодший королевич.
Веде Арамх наймолодшого королевича у свої комори. Але королевич байдуже дивиться на фальшивi чаклуновi багатства. I перед красою дiвчини не знiтився.
Вивiв Арамх наймолодшого королевича у двiр, чарiвну карету показує та розповiдає про її чарiвнi властивостi. Але й карета його не зацiкавила, бо живе королевич однiєю думкою, як рiдну країну вiд погибелi врятувати. Арамх тим часом усе грiзнiше брови супить. I веде наймолодшого королевича у найтемнiше i найсирiше підземелля, де до стiни прикованим його брат стоїть та вiд спраги й голоду вмирає. Просить середющий брат його визволити, не дати померти у Арамховiй темницi. Крається серце за братом, але мовчить наймолодший королевич. А сам й думає, як то обхитрити злого чаклуна, щоб той i всiх сiм бiд вiд його країни вiдвернув, i брата визволив.
Пiсля усього вивів Арамх королевича за порiг свого дому i мовив:
– Не спокусився ти нi багатствами, нi дiвочою вродою. Не зламали тебе i слiзнi прохання твого рiдного брата. Ти заслужив того, щоб я виконав твоїх сiм бажань. Та поспiшай їх загадати, бо як сонце за гору заховається, то наша умова й ламаної копiйчини не вартуватиме.
А сонце ось-ось мало заховатися за гору. I мовить королевич:
– Хитрий ти Арамше, а тому менi слiд бути хитрiшим. Загадаю тобi лише одне бажання в якому вмiщується ще більше, ніж сiм. Бо до семи лих моєї країни додалося моє горе i горе моєї родини. Слухай його: знiми усi свої мерзеннi чари з моєї країни!
В туж мить повiяли вiтри буйнi i захиталася земля. А через хвильку зщезли терем злого чарiвника Арамха i його темницi. I впали кайдани з королевича, прикутого ланцюгами до кам’яної гори. Обнялися брати i помандрвали з високих гiр у зеленi долини. Зiйшли в долини i побачили сонце у небi, килими квiтучих трав, чистi потоки i почули пташиний спiв. В долинах зустрiли i найстаршого свого брата, який сидiв посеред широкої галявини, без золота, срiбла та перлiв дiамантiв, i не було в нього нi красної дiвчини, нi чарiвної карети, бо все дароване йому багатство Арамхом було фальшиве i зщезло разом з Арамховими чарами. Обняли молодшi брати свого старшого брата i втрьох до батькiвського дому помандрували.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525727
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 25.09.2014
Було це давним-давно, а може, i ще давнiше. В тi часи син коваля неодмiнно ставав ковалем. А звали сина того коваля Назаром. Коли народився Назар, зачарувала його баба-чародiйка вiд насильницької смертi. А коли трапиться бiда, то зняти тi чари зможе лише королева, яка назве його нареченим. I таким вже майстром був Назар, що слава про нього по всьому королівствi розійшлася.
Король того королiвства, де жив син коваля Назар, мав двох синiв. Старший з них дуже хотiв бути королем i знав, що пiсля смертi батька буде ним. А молодший ще бiльше хотiв бути королем, але знав, що й пiсля смертi батька, на королівський трон не зійде. Тому й надумав оженитися на юнiй королевi з сусiдсього королiвства. І поїхав свататися. Побачила королева того королевича i таким вiн їй бридким видався, що й дивитися на нього не захотіла. Але не гоже було сваритися її маленькому королiвству з сильним сусiдом. Тому й дала свою згоду вийти замiж за бридкого королевича, та лише пiсля того, як вiн принесе їй на заручини сережки, та такi, щоб на срiбних волосинках золотi блошки були пiдвiшанi, i щоб тi блошки були величиною звичайнiсiнької блохи.
Не роздумував королевич, що діяти, а прямісінько до Назара поскакав, i повелiв йому сережки викувати. А напослідок пообiцяв Назара озолотити. Молодий коваль тут же за роботу взявся.
Не багато часу промайнуло, як сережки були готовi. Приїхав королевич знову до Назара, викуванi ним сережки забрав, а хлопцеві голову вiдрубав. Упав Назар на землю, але не помер, а перевтiлився в мурашину. Та того королевич не помiтив, бо надто вже поспiшав своїм подарунком королеву потішити.
Та не так вийшло як гадалося. Побачивши сережки, коолева було чуть не зомліла. Але не тому, що сережки були поганими, а що доведеться їй за бридкого королевича замiж виходити. Та прийшовши до тями, подумала і ще одне бажання загадала:
– Вийду я за тебе замiж, – каже, – але до весiлля нехай твої майстри пiдкують золотi блошки, що на сережках, срiбними пiдкiвками та прикують тi пiдкiвки дiамантовими цвяшками.
Їде королевич додому, журиться та каїться, що Назару голову зрубав. Коли додому вернувся, велiв усiх ковалiв до королiвського двору скликати. А коли ті зiбралися, став їм свою причину розказувати. Вислухали ковалi королевича й кажуть:
– Один у твоєму королiвствi коваль був, котрий зумiв такi сережки викувати, але пiдкувати їх i вiн, напевне, не змiг би. В цiлому свiтi таких майстрiв не знайти. Про них хiба в казках казано.
Знову їде королевич до сусiдського королiвство, а там i мовить королевi:
– Таких майстрiв, щоб зумiли блошок пiдкувати, у королiвствi мого батька немає. I в цiлому свiтi їх не знайти.
– Що ж, – вiдповiдає на те королева, – якщо ти правду кажеш, то бути менi твоєю жоною. Але якщо такий майстер у моїй країнi знайдеться, тодi йому i мужем моїм бути.
Смiється на ту мову королевич i говорить:
– У твоєму королiвствi не знайдеться й коваля, щоб такi сережки викував.
Промовчала королева, та тут же гiнцiв по всiй країнi розiслала й велiла їм розшукати такого коваля, який би зумiв золотих блошок срiбними пiдкiвками пiдкувати та набити тi пiдкiвки дiамантовими цвяшками.
Батько Назара, як почув, що королевич велiв ковалям до королiвського двору збиратися, побоюючись нового лиха, тут же навантажив своє ковальське добро на воза i в сусiдське королiвство подався.
Поселився коваль з зачарованим сином-мурахою у найближчому вiд кордону селi. Там кузню облаштував i став своїм ремеслом людям допомагати. Приїхав гiнець вiд королеви i в село, у якому старий коваль із зачарованим сином поселився. Зайшов у кузню i свою причину розказав.
– Нi, – мовить на те коваль, – до такої справи я не пригiдний.
Вийшов гiнець засмученим, бо на це село останню надiю мав. Та мову гiнця Назар чув. I став казати:
– Згоджуйся, батьку, королеви прохання виповнити. А за роботу не печися, бо що несила зробити людинi, те пiд силу мурашинi.
Вибiг коваль з кузнi, покликав гiнця, котрий вже в дорогу вирядився, та й каже йому:
– Привозь сережки. Може, я таки зумiю пiдкувати блiшок, як того велить королева.
Зраділий гiнець з втiшною вiсткою до королеви помчав й повідав їй, що коваль той старий удiвець.
– Слова свого здержу, – вiдповiла на те королева. – Краще мужем мати старого коваля, нiж бридкого королевича.
Пiсля цих слiв королева передала гiнцевi сережки i велiла, аби пiдкованих блiшок сам коваль привiз. За тим i карету вислала.
Взявся Назар до роботи – i за одну нiч обох блошок пiдкував.
Привезли коваля у королiвськi палаци й тут же королеві представили. Низько вклонився коваль правительниці й вручив сережки з золотими блошками зi срiбними пiдкiвками, набитими дiамантовими цвяшками.
Поглянула на ту роботу королева й мовила:
– Бути, тобi, ковалю, моїм мужем. Бути тобi королем мого королiвства.
А коваль відповідає:
– Твоя воля, королево, виповнена, але не моя в тому заслуга, а мого сина. Назви його своїм нареченим – i вiн тут же перед тобою стане.
Вийшла королева у двiр, де людей видимо-невидимо зiбралося, щоб свого майбутнього короля побачити, i мовила:
– Назарiю, з цiєї митi нарікаю тебе моїм нареченим.
Поклав коваль на долоню королеви мурашину і та враз у красного легiня перевтiлилася.
Невдовзi весiлля зiграли. Пiсля весiлля коваль Назар королем став. А королевича з сусiднього королiвства злоба та заздрощi швидко у могилу звели.
А ще з тих пір працьовитих лісових мурах ковалями називають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525689
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 25.09.2014
Ой вербице-вербо –
душе завербіла,
нащо в’яжеш верву,
як усе згоріло?
Залишився попіл
та ще дим по світу –
не розвіє полем
того вітер, вітер…
Та й не сквітне цвітом,
що в душі зболіло –
було тепле літо,
літо відлітіло.
Ой вербице-вербо –
душе завербіла,
нащо в’яжеш верву,
як усе згоріло?
Створено 25. 10. 2002 року, м. Львів
Опубліковано: "Моя пісня". Львів: "Сполом", 2004. 120 с. – С. 92.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525443
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.09.2014
Дві лебідки, дві лебідки,
поміж ними лебідь,
дві сусідки, дві сусідки,
а між ними леґінь.
Дві лебідки, дві лебідки
плавають край броду,
дві сусідки, дві сусідки
каламутять воду.
Леґінь, леґінь все веслує,
леґінь рибку ловить
та й лебідоньку чарує,
з нею мову мовить:
“От як вижнеться пшениця
та й пожовкне зілля,
як в людей усе годиться,
буде в нас весілля!”
Лебідь, лебідь, білий-білий,
всі його питають:
нащо йому дві лебідки –
най щось люди мають!
Створено 1. 07. 2003 року, м. Львів
Опубліковано: "Моя пісня". Львів: "Сполом", 2004. 120 с.
С. 72.
[i]Музика Тетяни Кисленко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525442
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 24.09.2014
Не я засвічую зірки –
мені їх не гасити!
Як шкода, що правд на світі є багато –
у кожного своя…
Та чи є правда десь одна?!
Дурак - знавець найбільших істин,
мудрець в усьому сумнівається!
Чому ж на мене руку піднімають,
погрожують убити,
і дім мій спопелити,
доказуючи, своєї правди правоту?
Якщо життя згубити,
кому ж тоді залишиться та правда?..
Не я засвічую зірки –
мені їх не гасити!
Не я родив верблюда,
а вчити-то
доводиться мені!
Створено 31. 07. 1985 року, м. Івано-Франківськ
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525413
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.09.2014
[b]Б[/b]ули часи, коли в тих краях, де тепер височать величаві Карпати, пінилось море. Володарем того моря був Тетис, син Нептуна – повелителя усiх пiдземних, наземних i небесних вод. Вiд морських русалок народилося в Тетиса три сини: Днiстер, Сян i Прут. Щоб мiж синами не було колотнечi, Тетис подiлив свої володiння на три частини. Води на сходi вiддав Днiстру, на пiвночi – Сяну, а на пiвднi – Пруту. I роздiлив їх сушею. То були Пракарпати. Змiни, що вчинилися на землi, помiтили небеснi сестри-божицi. Найстарша полюбила Сяна, середуща – Днiстра, а наймолодша – Прута. Зiйшли сестри до облюбованих морiв купатися та з морськими царями кохатися. Вiд їхнього кохання три сини народилися: у Сяна – Лемко, у Днiстра – Бойко, а в Прута – Гуцул. Мали сини зачаття водне i небесне i тому не могли нi у водi жити, нi на небо пiднятися. I вийшли на сушу.
До того часу Пракарпатами заволодiв триголовий людо-змiй Верхогляд, який по заморських країнах лiтав, там з пiдданих данину збирав i тримав усi краї у страсi й покорi. Лишень вiд заднiстрянських слов’ян нi золота, нi срiбла не вимагав. Але щороку трьох найкращих дiвчат брав. По року скидав їх у море i летiв за новими красунями. I так було до тих пiр, доки Тетисовi онуки не вийшли на сушу. В один день брати на землю ступили, в одну мить на високу гору глянули i водночас побачили пишний терем зі срiбла, золота та сонячного кришталю. I всi троє до того терема вирушили. Там в один час i зустрiлися. А перед теремом у цей час Верхоглядовi невiльницi гуляли. Побачили красних леґенiв i дуже зрадiли. Та ще бiльше за їх долю спережились i стали благати, щоб ті хутчій втiкали, бо як лихий змiй налетить, то не минути їм бiди-лиха.
I тiльки-но закiнчили свою мову, як тут же людо-змій Верхогляд з’явився. Ще здалеку побачив бiля терема юнаків і так закричав, що аж земля затряслася, а морем хвилi покотилися. Але не злякалися брати. Назустрiч змiєвi вийшли. У кожного у лiвицi щит, у правицi меч, а на головi шолом гостроверхий.
– Так ви ще й битися зi мною надумали?! – розлютився змiй i ще дужче закричав. – На попiл спалю, пухом-прахом по свiту розвiю!
I випустив з нiздрiв трьох носiв, що на трьох головах випиналися, три вогненні лавини. Вiд того полум’я камiння плавилось. Але за синами зiрко стежили батьки. I тiльки-но лихий змiй вогненнi язики з нiздрiв випустив, подув Сян таким холодним вiтром, що полум’я враз у лiд перетворилося й густим градом на землю випало.
Ще бiльше розлютився Верхогляд. I випустив з нiздрiв усiх трьох носiв три крижані потоки. Але в цей час подув Прут таким гарячим вiтром, що крига вмить водою спливла i випала на землю рясним дощем. Зрозумів змiй, що не впоратись йому з супротивниками нi вогнем, нi холодом, озброївся трьома списами i став ними з-пiд хмар погрожувати. А брати дружньо щитами боронилися і над змiєм насмiхалися. Побачили батьки, що синам до змiя мечами не дотягтися, звернулись за помiччю до Нептуна. I наслав той хмари чорнi. I полився з хмар тих дощисько. Намокли змiєвi крила, i став він до землі опускатися. Тут i змахнули брати дружно мечами i водночас у трьох мiсцях змієві черево розпороли. Та тим собi ледь лиха не накоїли, бо зі змієвого черева, як з лантуха, дiдьки, чорти, бусуркані* i всiляка iнша нечисть висипалася i на юних звитяжцiв накинулась. Але в цей час Днiстер вiтром подув і всю ту нечисть по сушi розвіяв.Тоді Верхогляд озброївся трьома щитами та трьома мечами i знову пішов у наступ. А далi, як i ведеться у битвах зi змiєм, три днi i три ночi билися. На четвертий день змiй зі сил вибився i опустив кованi щити. Тодi супротивники мечами схрестилися. I були змiєвi мечi слабшого гарту, тому й поламалися. А мечi братiв були кращого гарту – цiлими залишилися. I ударили три брати по трьох змiєвих головах, i ті в мить по землі покотилися. У той час земля затряслася – i розсипався Верхоглядiв терем на морський пiсок. Подув вiтер i понiс його до морського берега. Лише три брати, сини неба i води, i три земні дiвчини, заднiстрянські слов’янки, посеред голого камiння залишилися. Узяли брати по дiвчині i повернулися кожен на берег свого батька-моря.
[b]У[/b] Лемка чотири сини народилося. Найстаршого звали Стоєм, середущих – Пiкуєм i Магуром, а наймолодшого – Туром. Сини роботи не цуралися i разом з батьком чимало добра нажили. Були у них отари овець, череди худоби, табуни коней i повнi обороги збiжжя.
Якось батько й каже старшому та середущим синам:
– Виросли ви i змужнiли, до всiлякої роботи ладнi, пора у свiт iти та навколишнi землi заселяти, успадковані вiд щедрого Сяну.
Ту розмову пiдслухав дідько, який з iншою нечистою силою зі змiєвого черева висипався. I коли Стой лягав спати, пiдiйшов до нього i став говорити:
– Твiй батько найбiльше любить Тура, а вас, старших синiв, хоче свiт за очi спровадити, щоб усе спiльно нажите добро йому одному залишилося. Забери свою частку i хутчій з дому втiкай, то на новому мiсцi добрий задiл матимеш.
Послухався Стой дiдька i тут же став у дорогу збиратися. Подiлив він усе майно на чотири частини, не без дiдькової помочi зiбрав своє докупи i з ним у дорогу вирушив.
А дiдько тим часом до Пiкуя пiдступився. Розбудив його i став наговорювати:
– Твiй батько найбiльше любить Тура, старших синiв хоче свiт за очi спровадити, щоб усе спiльно нажите добро йому одному залишилося. Забери свою частку i хутчій з дому втiкай, то на новому мiсцi добрий задiл матимеш.
Послухався i Пiкуй дiдька, став добро дiлити i в дорогу рядитись. Не вiдаючи, що Стой уже взяв свою частку, знову роздiлив нажитi статки на чотири частини i з дiдьковою помiччю зiбрав своє докупи i в дорогу вирушив.
А дiдько уже Магура підбивав до втечі i йому казав:
– Твiй батько найбiльше любить Тура, старших синiв хоче свiт за очi спровадити, щоб усе спiльно нажите добро йому одному залишилося. Забери свою частку i чимдуж утiкай з дому, то на новому мiсцi добрий задiл матимеш.
I Магур послухався дiдька. Теж роздiлив усе майно на чотири частини, з дiдьковою помiччю своє докупи зiбрав i в дорогу вирушив.
Прокинувся вранцi Лемко i відразу помiтив, що в коморах збiжжя поменшало, а череди, стада і табуни порiдiли. Не вiдаючи, чия то робота, Лемко прокляв злодiїв, щоб ті разом з майном, яке вкрали, довiку кам’яними горами стояли. I тiєї ж митi здригнулася земля i посеред широких просторiв Пракарпат високi гори виросли. Найвищими вершинами постали Лемковi сини: Стой, Пiкуй i Магур. А бiля них низки менших гiр – то каравани того добра, яке вони на свiй розсуд собi удiлили.
Коли Лемко довiдався, що сини дiлили майно справедливо та ще й собі у збиток, то гiрко розкаявся. Але те каяття було запізнілим. Так i понинi в тих краях стоять високі гори. А зелень на них – то щирiсть Лемкового каяття.
[b]Б[/b]атько Днiстер вiддав синовi Бойку найродючiшi землi. Невдовзi тi землi заселили Бойковi сини, онуки i правнуки. I прославились на весь Карпатський край та й на всi навколишнi країни як вправні й умiлі хлiбороби. Возили вони добiрне зерно за моря-океани, а до свого краю привозили золото i срiбло, перла і діаманти, найдорожчий кришталь та iншi коштовностi.
Може, жили б так i досi, якби не дiдьковi витівки. Пiдступився якось дiдько до овдовiлої Сивулi i став говорити:
– Велика твоя сiм’я, дiтей, як зiрок на небi, та все доньки. Чи ж тобi без господаря землю порати? А спробуй-но копнути глибше i натрапиш на дармове золото, за яке вашi мужi збiжжя вiддають та в дорогах життям ризикують. Станеш багатою i славною, бо вдячнi будуть тобi й iншi жiнки краю за те, що їх чоловiкам не доведеться надовго вiд рідних домiвок вiдлучатися.
Послухала ту мову Сивуля, на своє поле пiшла i розкопала глибоку яму. А там – чистісiньке золото. Але вийняти його було важко. I тут знову пiдступив дiдько:
– Я допоможу тобi, але за послугу вiддаси менi своїх найстарших доньок – Бистрицю i Лiмницю.
Пристала бідна вдова на ту угоду – i невдовзi посеред ниви з’явилась висока гора. Побачили сусiди золоту гору на Сивулинiм задiлi й на своїх землях почали золото добувати. Не без дiдькової помочi купи швидко збiльшувалися i незабаром на мiсцi щедрих нив виросли височезнi гори. Тодi прийшов дiдько до Сивулi i став вимагати у неї доньок. Але та запримiтила у дiдька, який нарядився за панича, хвоста. Здогадалася жінка, з ким угоду уклала, i вiдмовилася вiд даного нею слова. Тут же й доньок попередила, щоб чимдуж з дому втiкали. Але втекти вiд дiдька було непросто. Він таки догнав сестер i перетворив їх у рiки, якi й досi несуть води до свого прадiда Днiстра.
У той же день впала з людських очей облуда. I замiсть золота вони побачили перед собою гори звичайнiсiнького камiння. I лише тодi зрозумiли, якого лиха накоїли. Але не дав їм прадiд Днiстер померти голодною смертю, бо заповнив рiки рибою, гори вкрив лiсами, а ліси заселив звiрами. Через вiки знову прославилися бойки. Але на цей раз уже як вправнi й умiлi лiсоводи та лiсоруби. А от чи не пiддадуться диявольськiй спокусi вдруге i не знищать щедрi дари свого прародича Днiстра, то покаже час.
[b]І[/b]з трьох витязiв, якi побороли лихого змiя, найдовше прожив Гуцул – бiльше тисячi лiт. I започаткував вiн триста i один рiд. Його сини i доньки заселили простори, якi звiльнив для них дід Прут. Жили вони у злагодi i мали вдосталь усiлякого добра. Коли Гуцулу виповнилося тисячу лiт, подiлив вiн свої вотчини на триста й одну частини i роздав їх своїм синам i донькам. А сам усамiтнився посеред ясенового гаю i там доживав вiку.
Звершивши лихi справи з потомками Лемка i Бойка, добрався дiдько до гуцулiв. I при першiй-лiпшiй нагодi став нашiптувати їм:
– Надiлив вас батько рiвними вотчинами, а того, що один рiд бiльший, iнший менший, не врахував. То чи справедливий його подiл?!
I вчинився мiж потомками Гуцула розбрат.
Зiбрались якось ті, котрим Бог спослав великі родини, i пiшли до батька просити, щоб подiлив свої вотчини по-справедливому. У цей же час прийшли до Гуцула й iншi сини та доньки з проханням огородити їхнi вотчини вiд зазiхань родичів. Вислухав батько мову одних й iнших, а тодi сказав:
– Справедливiсть – річ складна, і кожен її по своєму розуміє. Але, як я постановив раз, так справедливо навiки. I заказую вам, – звернувся вiн до синiв i доньок, котрi завелись великими родинами, – порушите встановленi мною межi, будете тяжко покаранi. I запевняю вас, – звернувся Гуцул до синiв i доньок, які просили захисту, – що на вашi вотчини без вашої згоди не ступить жодна нога.
По тих словах Гуцул вiдпровадив синiв i доньок по домівках.
I пiшли вони кожен зi своєю думкою. Тi, що зазiхали на чужi землi, говорили: “Нiчого лихого старий чоловiк не заподiє кiльком дюжинам леґенiв”. А тi, що боялись зазiхань на свої вотчини, говорили: “За батькову волю ми життям постоїмо!”
І не покинув гуцульський край дух розбрату. А коли настав ще й рік неврожаю, повстав рід супроти роду. Але не пролилось і краплі гуцульської крові, бо дотримав свого слова старий Гуцул. Як тільки нога заздрісного родича на чужі вотчини ступала, там дибилась земля і виростали височезні гори. Так і гуцульський край перетворився у країну гір
[i] …Та не закінчилися на тому пригоди Тетисових потомків з нечистою силою. І скільки їх ще було, того ніхто не відає. Але про деякі з них мовиться в оповідках.[/i]
[b]Оповiдка перша: ДIДЬКОВА ЛЮЛЬКА[/b]
Іде Гнат плаєм i бачить: у травi люлька лежить. Пiдняв – а з неї димить. Присiв Гнат біля потоку й затягнув з неї диму. Вмить вiдчув, як у тiлі сили прибуває. Затягнув удруге – i такої сили набрався, що ладен гори перевертати. Затягнув i втретє. Цього разу вiдчув, що голова важчає. Глянув у потiк i побачив на головi роги, та точнiсiнько такi, як у дiдька. Пожбурив Гнат люльку i поспі-шив до найближчого села кузнi шукати. А коли знайшов, попросив коваля роги спиляти.
– Добре! – каже коваль. – Але принеси ту люльку, яку курив, бо iнакше нiчого не вдiю.
Пiшов Гнат шукати люльку, а знайти не може.
...Пiсля Гната ішов тим же плаєм Петро. Присiв бiля потоку вiд-почити i занюхав дим. Сюди-туди головою покрутив i побачив у кущах люльку. I йому закортiло затягнути її диму. А як затягнув, вiдчув, що в тiлі сили прибуває. Затягнув удруге – i такої сили набрався, що ладен гори перевертати. А коли затягнув утретє, то вiдчув, що голова важчає. Глянув у потiк i побачив на головi роги, точнiсiнько такi, як у дiдька. Кинувся Петро чимдуж до найближчого села кузнi шукати. А йдучи, пожбурив кляту люльку геть вiд себе. Так i Петро прийшов до коваля з пустими руками. Послухав коваль Петрової бесіди i того відправив на пошуки люльки.
...На пожбурену Петром люльку натрапив Охрiм. Довго приглядався до неї, а накiнець таки затягнув диму. Після першої затяжки вiдчув, що в тiлі сили прибуває, після другої – такої сили набрався, що ладен гори перевертати, а після третьої – вiдчув, що голова важчає. Прийшов до найближчого потоку, глянув у воду й побачив на головi роги, точнiсiнько такi, як у дiдька. Пожбурив Охрiм люльку i теж до найближчого села подався кузнi шукати. I йому пообiцяв коваль, що допоможе рогiв позбутися, але за умо-ви, що той принесе люльку, яку курив.
Пiшов Охрiм на пошуки люльки, та тiльки покинув село, аж бачить Степана, який до кузнi чимчикує. А на головi у Степана роги, точнiсiнько такi, як у дiдька. Каже Охрiм Степановi:
– Не буде добра нам, Степане, як i ти люльку кудись пожбурив.
– А таки-м пожбурив, – вiдповiдає Степан. – Щойно в Прута вкинув.
Стали Охрiм зi Степаном у Пруті люльку шукати. Невдовзi до них приєднались Гнат і Петро. Але усi їхнi старання виявилися марними. I надумали леґенi до своїх домiвок не повертатися та до пори-часу у горах переховуватися.
Минали тижнi, але нiчогісінько у їхнiх долях не змiнювалося. А якось дiйшли до них чутки, що князь ужгородський витязiв скликає край рiдний вiд нападникiв боронити. Порадилися леґенi i порiшили землi рiднiй послужити i в чесному бою полягти. Прийшли до коваля та, кожен собi пiд стать, меча замовив. А на другiм селi найкращих коней вибрали. З тим i вирушили до Уж-города.
Коли леґенi до Уж-города дiстались, княжi дружини в нерiвнiм бою полягли, а ополченцi з останнiх сил замковi вежi боронили.
Постояли леґенi на пагорбi хвильку, незчисленнi ворожi сили оком окинули i безстрашно у бiй ринули. А оскiльки нелюдською силою володiли i не брали їх нi мечi, нi стрiли, то багатьох ворогiв перебили, а iнших до втечi спонукали.
Побачив князь силу юних витязiв та неабияк налякався. I велiв своїм слугам заманити їх у найтемнiше пiдземелля та зачинити за залiзними дверима. Так i зробили слуги.
Сидять леґенi у темниці, аж тут з’являється дiдько та й каже:
– Тепер що я, а що ви, то одне i те ж. Я допоможу вам вибратися з пiдземелля, але якщо дасте згоду в усьому мою волю сповняти.
Подумали леґенi та й кажуть дiдькови:
– Згода! Але на три мiсяцi дай нам спокою.
Пристав на те дiдько. I леґенi тут же на волі опинилися. Тут же коней придбали і вирушили у рiднi краї. Приїхали до мiсця, де Степан люльку закинув, i почали рiку кам’яними брилами гатити. А перегативши її, швидко люльку знайшли та й з нею – мерщiй до коваля. Вкинув коваль ту люльку в горнило i на ковальський мiх налiг. Враз у горнилі щось зашкварчало – й тут же спали з голiв усiх чотирьох леґенiв диявольськi роги. Але з рогами i диявольська сила щезла – i вони вже не змогли розiбрати загату. Тому й по сьогоднiшній день на тому мiсцi стрімкий водопад.
[b]Оповiдка друга: ЯК IВАН ДIДЬКОВИ ХВОСТА ВIДРУБАВ[/b]
Іван народився у сорочцi. На те всi звернули увагу. Але не подивувалися, бо про те, що дитина може народитися у сорочцi, знали усi. Недарма ж про декого кажуть: “народився у сорочцi”. Дивним було те, що Iван підростав, а з ним сорочка довшала. Але того вже нiхто не помiчав, а тому, знову ж, нiхто не дивувався. А коли вирiс Iван і почав парубкувати, перестрiв його дiдько i став говорити:
– З моєї ласки, Iване, ти у сорочцi народився i у сорочцi вирiс. Тепер мусиш мою волю сповняти!
– Чого ж ти бажаєш? – запитує Iван.
– Збудуй кузню. I неодмiнно край села, – загадує дiдько.
– То можна, – згоджується Iван. – Але одна рiч кузню збудувати, а iнша – ковалем бути.
– То не твоя бiда, – вiдказує на те дiдько. – Роби, що велю!
По тих словах дiдько щез. А Йван взявся до роботи. Не зна звiдки та яким чином, як на краю села з’явилася кузня. Бiля кузнi Iван i хату збудував. А вже за яку ковальську справу не вiзьметься, все у нього виходить так ладно, нiби саме те усе життя й робив.
I поширилась слава про Iвана-коваля на всi округи. Живе Iван, горя-бiди не вiдає. I нiякої роботи не цурається, і не напрацьовується дуже. Про статки годi й говорити. Лише пташиного молока в його домі немає. А вечорами Iван парубкує. Вже й дiвчина йому приглянулась – Олена, що живе пiд смерековим бором. Навiть про сватiв домовилися.
У той час Івана знову дiдько перестрiває i такого загадує, якого лише дiдько й може загадати. Каже вiн Iвановi:
– Хочу женитися. Вибери менi таку дiвку, яка тобi найбiльше приглянеться. Але знай, якщо я на нiй не женюся, то ти на нiй женишся. Вибереш – тут же й поклич мене.
Сказав те дiдько i щез. А Iван стоїть та й мiркує: “Приведу йому Олену. А що, як дiдько захоче женитися на нiй? Лихо менi! Приведу iншу дiвчину, а дiдько не захоче на нiй женитися? Знову ж менi лихо, бо доведеться зректися Олени i з нелюбкою жити!”
Зажурився парубок, та так, що на нiвець звiвся. Та, на Iванове щастя, приїхали в село цигани. Та й отаборилися бiля Iванової кузнi. Побачила Iвана стара циганка i стала говорити йому:
– Мучить тебе дiдько, Iване. Але цій бiдi можна зарадити.
– Як же, матiнко? Допоможiть, вiк вдячним буду, – благає Iван.
– Уся дiдькова сила у хвостi, – стала навчати циганка. – Як вiдрубаєш йому хвоста, то вiн уже нiколи пiд землю не провалиться. А тодi, що захочеш, те з ним i робитимеш.
Покликав Iван до кузнi Олену i дiдька. Став дiдько з усiх бокiв Олену оглядати. А Iван у цей час розпiк у горнилі гострого ножа i, коли дiдько опинився бiля нього, хутко йому хвоста вiдрiзав. Завив дiдько усіма дідьківськими голосами та й на всеньку округу. На той крик цигани позбiгалися, на дiдька ошийника накинули i до люшні прив’язали. А на другий день село покинули i повезли з собою безхвостого дiдька.
Так коваль Iван позбувся дiдька i оженився на Оленi, з якою, якщо не померли, то живуть досi.
[b]Оповiдка третя: ПРИГОДИ ТРОХИМА У РIЗДВЯНУ НIЧ[/b]
Трапилось то на самiсiнький святвечiр. Тiльки-но Трохим сiв до столу (а був Трохим на той час самотнiм), як до хати заходять двоє паничiв: обоє у ґратованих штанах, чорних фраках i чорних цилiндрах.
– Дай нам вечеряти! – наказують господаревi.
– То ласкаво прошу панiв до столу. Щойно накрив, – каже Трохим.
– Е, нi! – заперечують паничi. – Кутi ми не їмо. Дай нам сала.
– Бiйтеся Бога, та нинi Святий вечiр. Грiх скоромне їсти, – став умовляти їх Трохим.
– А ти й не їж, а нам дай, – наполягають на своєму паничi.
Подав Трохим паничам сала. Тi їдять, аж за вухами трiщить.
Коли наїлися, знову наказують господаревi:
– Дай нам пити!
Наливає їм Трохим склянки джуру.
– Е, нi! – кажуть паничi. – Джуру ми не п’ємо. Дай нам дьогтю.
– Та в мене-то дьогтю мало, тримаю, аби лише чоботи шмарувати, – виправдовується Трохим.
– Ходитимеш у ненашмарованих чоботах, а дьогтю, як велено, наливай! – знову паничi за своє.
Налив їм Трохим дьогтю. Паничi випорожнили склянки, поцмокали губами, а тодi й кажуть:
– Тепер пiдемо спати. Вiдведи нас у стодолу.
Як кожний добрий чоловiк, Трохим забiдкався:
– Та глядiть, яка студiнь! Ночуйте у хатi!
– Тобi холодно, ти й ночуй у хатi, – вiдказують на те паничi, – а нас до стодоли веди!
Вiдпровадив Трохим паничiв до стодоли, а сам нишком у вікно зазирає та й думає, що ж то далi буде. Опiвночi паничi вийшли зі стодоли і на дорогу подалися. Трохимовi закортiло подивитися, куди ті посеред ночi помандрували, i тут же з хати, та й за ними. Дивиться, а тi – прямiсiнько до Протасiв, що навпроти мешкають. А там їх Горпинка уже причікує. Вони до неї, а вона до них. Та як зчепляться руками й нумо кружляти. Та все швидше, швидше! Дивиться Трохим, а вони вже й ногами землi не торкаються. А ще через якийсь час вище хати опинилися й геть з виду щезли.
Трохим мерщiй до Горпининого чоловiка. Заходить у хату i бачить на лавi одинокого Романа. Трохим i каже йому:
– Диви, Романе, ти у хатi свiтом нудиш, а твоя Горпинка тiльки-но повiялась з паничами.
– То пусте, Трохиме! – вiдказує Роман. – Випий зi мною чарчину, то й ми погуляємо.
Випив Трохим чарку. Та не встиг ще й на стiл її перевернути, як бачить: у Романа на головi роги ростуть. Кинув оком нижче, а то вже й хвiст на пiвметра витягнувся. Начисто перелякався Трохим. Хотiв було втекти, та Роман його не вiдпускає:
– Е, нi, сусiде! Тепер будемо гуляти...
Та як закрутить Трохима по хатi, аж вiкна повiдчинялися. А по якійсь хвильці – шубовсть у каглу. За мить Трохим був над хатою.
“Нiбито й не дуже страшно, – думає Трохим. – Якби знав, що то не чортівня мене носить, то й зовсiм би не лякався”.
Літав Трохим з Романом до третiх пiвнiв, а тодi знову через каглу до хати повернувся. Лише вдома отямився та й став думати, як то Романа й Горпину провчити. Думав, думав i таки надумав. Узяв кресало та вiхоть соломи i нумо до Протасової хати. Насамперед ставнi пiдпер та мотузкою дверi прив’язав, а тодi викресав вогню i зі всiх боків стрiху запалив. По тому пiшов додому спати. Зранку вийшов подивитися, що ж то коїться в нечистих Протасiв. Пiдiйшов до подвiр’я i побачив згарище, а на ньому двоє чортiв, які з попелу грань вигортають та нею одне одного годують. Плюнув у їх бiк Трохим i, як був в однiй свитi та в не нашмарованих чоботах, так i до монастиря подався. I не покидав його уже до самісінької смерті.
[b]Оповiдка четверта: ПАПОРОТЬ-ЗIЛЛЯ[/b]
Народилася у заможних господарiв дитина. Така криклива, що нi вдень, нi вночi вiд неї спокою немає. Вiд безсоння чоловiк та жiнка нанiвець звелися. Тому й надумали служницю найняти. Тiльки те порiшили, як до хати молодиця заходить, в наймички проситься. Господарi й прийняли її. На диво, дитина в той же день заспокоїлася. На радощах господарi готовi служницю на руках носити. А та ще й ранесенько встане, прибере хату і їсти на весь день наварить.
Здибає якось господаря священик i наповідає:
– Чув, що ви служницею завелися, а у церквi її не видно. Якщо не вiдпускатимете її до храму Божого, то тяжкий грiх матимете.
Прийшов чоловiк додому та й розповiдає те дружинi. Та i запитує служницю, чи не хоче вона до церкви йти.
– На кого ж я дитину залишу? – бiдкається та.
– Та якось-то буде. В одну недiлю я вдома залишуся, iншим разом – чоловiк. А до церкви усiм треба ходити.
– Хiба ж то файно, аби наймичка межи люди йшла, а господарi, які годують її, дома сидiли? – вiдповiдає на те служниця. – Та й чого вам бiдкатися про мене? Ви молодi, поважнi господарi, то й мусите жити, як люди. А менi вже як випаде.
Ото й вiдмовилася ходити до церкви. Але прокидається якось господиня опiвночi, дивиться (а нiч та видалась мiсячною) i бачить: на мотузцi, якою колиска до сволока прив’язана, чортеня сидить, а колиску дiдько колише.
До смертi перелякалась жiнка та як заверещить, аж стеля посипалась. Почули дiдько i чортеня той крик i тут же в пiч повскакували. Лише вiтер за ними засвистiв. Прокинувся на той крик чоловiк, а дружина й розповiдає про чортеня та дiдька. Чоловiк не вiрить:
– Ет, приверзлося казна-що спросоння...
Дружина стала служницю кликати. Не вiдкликається. До лежанки, а вона й холодна. Чоловiк тим часом на подвiр’я вийшов i бачить: над хатою вiдьма лiтає. Кiлька разiв облетiла стріху i пiрнула в комин. Повертається чоловiк, а посеред хати служниця стоїть, чепурна та весела. Каже до неї:
– Е, молодице, як дiдько ма’ мою дитину колисати, а ти ночами на мiтлi по свiтах гасати, то забирайся геть вiд нас.
– Добре, – каже служниця, – я пiду, але ви мене ще покличете...
I тільки-но забралася з хати, а дитина в крик. I так що день, що нiч. Знову звелися чоловiк i жiнка нанівець. І знову стали служницю пiдшукувати. I довiдалися, що по селу ходить жiнка та в наймички проситься. Найняли її господарi. А та лишень поріг переступила, як хату нiби ангели тричі облетiли.
Прослужила служниця до суботи і проситься на неділю до родичiв, які нiбито в позасусiднiм селi живуть. У недiлю ввечерi служниця повернулася, а в наступну суботу знову проситься до родичів. I так кiлька тижнiв заспiль. Та як би рано в недiлю господарi не прокинулися, а служницi вдома уже нема.
Надумала господиня простежити за служницею. А та ще до перших пiвнiв встала, причепурилася i з хати. Господиня за нею. А наймичка – через ріку та й до лiсу. На найближчій галявині березового гiлля наламала, зв’язала мiтлу й гайда по галявинi гасати i справляти верески. На тi верески всiляка нечисть злетілася: чорти, дiдьки, хухи, мавки, русалки, перелесники... Перелякалась жiнка, хотiла чимдуж додому бiгти, але її сатана запримiтив. Та як вiзьме в обiйми – i нумо лiсом гасати. Зомлiла жiнка. Лише зранку отямилась i знесилена попленталася додому.
А в наступну нiч на недiлю знову їй кортить за служницею простежити. Але на цей раз вже й чоловiк лихе запримітив. I тiльки-но служниця i жiнка з хати, чоловiк за ними. I вiн до галявини дiйшов. Побачив, як служниця мiтлу сiдлає та скликає нечисту силу. Придивився чоловiк, а там і його дружина кружляє та верещить не своїми голосами, як справжнiсiнька вiдьма. Не встиг оговтатись, як i сам опинився в оточенні нечистої сили. Отямився лише на свiтанку. Ледве доплентався до хати. Вдома вiдiспався, пообiдав i пiшов до ворожбита. Розповiв йому про свої бiди та нiчну пригоду i просить поради. Став дiд-ворожбит ворожити, а по ворожiнню й каже:
– Вiддай їм те, що твiй дiд у них взяв.
А чоловiк i не вiдає, що то його дiд мiг у нечистої сили взяти.
Ворожбит став удруге ворожити, а по ворожiнню й каже:
– Розбери пiч у хатi. I що в печi знайдеш – те й вiддай.
Прийшов чоловiк додому та й став пiч розбирати. I знайшов скриньку. Вiдкрив її, а з неї дивне сяйво полилося. Здогадався чоловiк, що у скриньцi тiй квiтка папоротi захована. В цей час до хати служниця увiйшла. Миттю вихопила зi скриньки диво-цвiт i щезла з ним у коминi.
...Відтоді зажили молодi господарi без вiдьомських пригод.
[b]Оповiдка п’ята: ЯК ФIРМАН IВАН СТАВ ПАНОМ[/b]
Їде пан Заброцький лiсом, а лісу кiнця-краю немає. Довелось у лiсi заночувати. Фiрман галявину приглянув, на тiй галявинi коней стриножив, ватру розпалив. Пан бiля ватри грiється, а фiрман за хмизом подався. Була то вже пiзня година – i пан на хвильку задрiмав. А коли прокинувся, побачив перед собою точнiсiнько такого ж пана, яким є сам. Навiть одягнений у таке ж вбрання.
– Ти хто? – запитує пан.
– Я пан, – вiдповiдає незнайомець.
I собi запитує:
– А ти хто?
– I я пан! А як тебе звати?
– Заброцький.
– Як то Заброцький? Я Заброцький! – дивується пан.
I знову запитує:
– А як твоє iм’я?
– Зiновiй, – вiдповiдає незнайомець.
I в свою чергу запитує:
– А яке твоє iм’я?
– I моє Зiновiй. А яке твоє помiстя? – не вгаває пан.
– Догорянське, – вiдказує незнайомець.
– Тьфу на тебе! Того бути не може. Догорянське – моє помiстя! – сердиться пан.
А у вiдповiдь чує:
– Тьфу на тебе! Догорянське таки моє помiстя. За це можемо й побитися, – пропонує незнайомець.
– Будемо битися! – погоджується пан.
Пан береться за нагайку. Незнайомець теж. I нумо шмагати один одного, аж iскри зi шкiри сиплються. Пiдiйшов на те до галявини фiрман i дивиться, як двоє панiв, один в одного, що двi краплi води, нагаями лупцюються. Та нiяк не второпає, що i до чого. Нiбито одного пана вiз, а тут їх аж два.
Бачить пан, той, що таки справжнiй пан, що не подужає незнайомця, кидає нагайку й каже:
– Давай стрiлятися!
– Давай стрiлятися, – погоджується незнайомець.
Узявся пан за рушницю, у незнайомця цiлиться. А незнайомець теж при рушницi, у пана цілиться.
Та фiрман iнше бачить: один з панiв собi до грудей рушницю тиче.
– Еге ж! – здогадався фiрман. – Та то ж один з них дiдько, що паничем нарядився.
I нумо гукати:
– Гей, пане, не стрiляйте, бо в самiсiньке серце собi цiлите! Та мерщiй хрестіться, бо то дiдько вас спокушає!
Тримає пан лiвицею рушницю, а правицею хреститься. Тричi перехрестився, і незнайомець з пана у звичайнiсiнького дiдька перекинувся. Дивиться на свою рушницю пан i бачить, що цiлиться нею прямiсiнько у своє серце.
– Згинь, сатано! – вигукнув закляття пан i ще тричi перехрестився.
По тому каже фiрмановi:
– За те, що життя менi порятував, то, як додому щасливо повернемося, половину свого маєтку тобi вiддам.
– Красно дякую пановi, – вiдказує на те фiрман.
А про себе й думає: “Краще зараз хоч би крейцера дав, бо у панiв пам’ять коротка”.
Але цей пан, як жоден з панів, виявився таки пам’ятливим.
Наступного дня добралися вони щасливо додому. Не гаючись, пан почав папери готувати, щоб половину свого маєтку фiрмановi вiддати. А на другий день приїхали урядовцi землю та коней, корiв дiлити. Фiрмановi й не вiриться, що то не сон. Але думає: “Якщо пан дає, то треба брати, бо як не вiзьму, то буду битим”.
Увечерi, тiльки-но фiрман сiв до столу вечеряти, як з кагли вискочив дiдько i сiв навпроти нього. А фiрмана, звiсно, Iваном звали. Усiвся дiдько за столом, як на власних iменинах, та й каже:
– Слухай, Iване! Дав я тобi половину панського маєтку, за те мусиш робити все так, як я повелiватиму. I невдовзi все панське добро буде твоїм. Не захочеш мене слухати, то одне димом пiде, друге водою спливе, а тобi нiчого не залишиться.
Задумався Iван: “Нащо менi так багато, щоб аж всi панськi маєтки моїми були? Менi й сего занадто. Але як дiдьковi те у голову вдовбиш? Ото бiда менi... I як маю дiдька перехитрити?”
Подумав, подумав Iван та й каже:
– Давай, дiдьку, про це завтра помізкуємо.
– Добре, – погоджується той. – Тільки знай: завтра знову завiтаю.
Наступного дня Iван покликав священика. Той хату тричі свяченою водою скропив та ладаном обкурив, на стiнах i дверях хрести намалював i настановив ввечерi бiля образiв свiчки палити.
Повечеряв Iван у спокої, почав до сну рядитися, та лише по нуждi у двiр вийшов. А дiдько тут як тут:
– Прийшов, Iване, до тебе за вiдповiддю: будеш чи не будеш мою волю виконувати?
– Вчора розмова у хатi велася, то ж в хатi й вiдповiдь дам. Ходiмо-но та за столом і поговоримо.
– Е, нi! До хати не пiду, бо там ладаном пахне, – вiдказує дiдько.
– Як нi, то й нi! Тодi завтра за вiдповiддю приходи.
Наступного дня Iван знову покликав священика. Той стайню та подвiр’я свяченою водою скропив i ладаном обкурив, на воротях хрести намалював. I наказав Iвановi на вечiр тричi “Отче Наш” проговорити.
Iван виконав усе, як священик наповів. Та перед сном по нуждi у двiр вийшов. А з двору закортіло йому на вулицю виглянути. За ворiтьми i перестрiв його дiдько i знову за своє:
– Вiдповiдай, Iване: будеш чи не будеш мою волю сповняти?
– Відповім, – вiдказує Iван, – але у дворi, де вчора домовлялися.
– Не пiду я у двiр. Там свяченою водою землю скроплено, – вiдповiдає на те дiдько. А Iван знову своєї:
– Як нi, то й нi! Приходи тодi завтра на це місце.
Наступного дня Iван знову до священика подався. На цей раз той людей скликав та процесiєю по всiх сiльських вулицях та дорогах, що на Iвановiй землі, пройшов, усi нивки та лiси навкруг обiйшов i весь шлях свяченою водою скропив, а на перехрестях хрести велiв встановити.
З тих пiр Iван довго дiдька не зустрiчав. Аж якось до мiста вибрався та з поверненням додому припiзнився. Тож у лiсi довелося йому заночувати. Простору галявину вибрав, коней стриножив, хмизу наносив i запалив ватру. Сидить Iван бiля вогню, грiється.
Та так розiмлiв у теплi, що й придрiмав. А коли очi розплющив, то побачив перед собою такого ж самiсiнького Iвана, як вiн сам.
– Ти хто? – запитує його Iван.
А той вiдповiдає:
– Я Iван, той, що паном став!
I собi запитує:
– А ти хто?
– Звечора теж був Iваном, що став паном, – вiдказує на те Iван.
І знову запитує:
– А де ж ти мешкаєш?
– У Догорянах! – відповідає дідько.
I запитує:
– А де ти мешкаєш?
– Теж у Догорянах, але, напевне, в iнших.
“Знову дiдько прив’язався”, – подумав Iван. Та виду, що впiзнав дiдька, не подає.
– Добре! – каже Iван. – Я ляжу спати, а ти ватри пильнуй, та дивись, щоб не погасла.
– Е, нi! – каже дiдько, – Давай битися.
– Як тобi не лiньки, то бийся, – вiдказує Iван, – а я таки спатиму.
Узяв дiдько нагая в руки та й давай перiщити себе, аж iскри зi шкiри сиплються. А Iван спить та з боку на бiк перевертається.
Дiдько так перiщив себе, що й про ватру забув. Пробудився Iван вiд холоду, став хмизу у вогонь пiдкидати. Побачив дiдько, що Iван прокинувся та й пропонує йому:
– Давай стрiлятися, Iване!
– Стрiляйся... – вiдказує Iван. – А я пiду сон додивлятися. Файний ми сон наснився!
По тих словах Iван, без дідькової згоди, лiг файний сон додивлятися. А дiдько тим часом узяв рушницю, дуло до своїх грудей приставив та як вистрелить... Тiльки дим закурився, де дiдько стояв. Так Iван i дiдькови не продався, i у своїх маєтностях запанував. Може б i донинi там жив та панував, а якщо не вiн, то його діти і онуки, якби не... Але то вже iнша оповiдка, яку й оповiдати не треба, бо знає її всенький нарід.
[b]Оповiдка шоста: ПРО ОХРIМА, ДIДЬКА I ЖАНДАРIВ[/b]
Повертається якось пiзнього вечора Охрiм з далекої ниви та дорогою робить самокрутку. Коли зробив, кинувся до кишень, а припалити нiчим. Аж бачить: сидить край дороги панич. Вiтається з ним Охрiм i вогню просить.
– Вогню дам, – каже той, – але спочатку зробиш те, що я повелю.
– Та у якої бiсової мами ти удався такий, щоб я за вогонь твою волю вчиняв? – сердячись, дивується Охрiм.
– Не смiй мою маму ображати! – вiдповiдає той.
Почув Охрiм такі слова і став пильніше придивлятися до того, з ким розмовляє. Дивиться, а перед ним не панич, а справжнiсiнький дiдько. Той встає з каменя, на якому сидів, i йде геть. А Охрiм, як на мотузцi, за ним плентається. Привiв дiдько Охрiма на панський лан i повелів пшеницю жати.
Три ночi i три днi Охрiм жав пшеницю. На четвертий день повелів дiдько ту пшеницю молотити. Ще три ночi й три днi заспiль Охрiм гарював на дiдька, доки всю нажату пшеницю не вимолотив. Опісля намолочене зерно у печеру переніс. З цiєю роботою Охрiм упорався вже за одну нiч i один день. По всьому каже дiдько до Охрiма:
– Тепер iди додому.
Аж тодi Охрiм згадав про свою самокрутку. А вона йому в роті, як сiм дiб тому була, так i залишилась.
– Е нi, дiдьку, – не погоджується Охрiм, – робота зроблена – давай вогню. Як обіцяв!
Тут дiдько дмухнув з носа вогненного струменя, самокрутка миттю i припалилася. Iде Охрiм додому, самокрутку покурює та й думає: “Чи то приверзлося менi, чи таки правда, що я сiм діб дiдькови служив?” Так i додому прийшов. Побачила дружина Охрiма та й у плач:
– Де ж це ти, соколику, стiльки часу пропадав?
– Дiдькови служив, – каже Охрiм.
Жiнка бiльше нiчого не розпитувала. Нагодувала чоловiка i спати вклала. А сама сіла i цiлiсiньку нiч проплакала. Та тiльки надворi посвiтлiло, аж бачить – на подвiр’я жандарі заходять. Вийшла господиня до них, а вони й запитують про господаря.
– Та спить ще господар, – вiдповiдає жiнка.
А тi далi розпитують:
– А чи правда, що сiм дiб його вдома не було?
Жiнка й на те каже правду.
– То буди чоловiка i нехай перед громадою розкаже, де панське добро дiв.
Будить жiнка чоловiка, а дзвiн уже громаду скликає. Коли став чоловiк перед громадою, один з жандарiв і каже:
– Знає тебе, Охрiме, громада як чесного чоловiка. Але бачили люди, що ти цiлiсiнький тиждень та ще й у святу недiлю панську пшеницю жав, молотив та кудись вiдносив. I дружина засвiдчила, що сiм дiб тебе вдома не було. То розказуй, куди панське добро дiв.
Охрiм i розповiдає усю правду.
– А чи покажеш ту печеру людям? – запитує жандар.
– Звiсно, покажу, – вiдповiдає Охрiм.
Пiшла громада до гори, пiд якою панський лан. А там і справді вхiд у печеру.
Запалили жандарі смолоскипи i кажуть Охрiмовi:
– Йди попереду та показуй дорогу.
– Нi! – вiдказує Охрiм. – Вдруге здибатися з дiдьком не хочу, хоч убийте мене, не піду!
Пiшли жандарi самі. Недовго йшли i дiйшли до ями. А з тiєї ями спiви доносяться. Зв’язали жандарі докупи декiлька мотузок i опустилися в яму. А там дiдьки з панської пшеницi вже горiлку точать. Та що тiльки-но накапає, те тут же на стiл подають та випивають. Побачили дiдьки жандарiв, найстарший i мовить:
– А ми-то якраз вас пiдчiкуємо. Беріть-но у руки вiдра, і хутко по воду, а то самогон весь у повiтря втiкає!
Тут же жандарі вхопили вiдра i, нi про що не запитуючи, кинулись дiдькову волю виконувати. Пiзнiше самi дивувалися, як вправно вони по мотузцi з вiдрами то вверх пiднiмалися, то вниз опускалися. По сьомому днi вiдпустили їх дiдьки i наповiли:
– Коли про дiдька оповiдають, то навiть, якщо то остання брехня, все одно слід вірити, бо про дідьків усяка брехня правдива!
[b]Оповiдка сьома: ДIДЬКОВЕ ЗОЛОТО[/b]
Яким був бiднiший від найбiднiшого чоловiка. Бо й у бiдного своя сорочка є, а в Якима навiть сорочки не було. Тож наймитував він у чужiй сорочцi. Всеньке лiто на полонинi овець випасав. Придрiмав якось біля отари, а коли пробудився, то побачив перед собою дiдька. Той i каже Якимовi:
– Зроблю тебе першим багатирем на селi. Але за однiєї умови: твоя нога жодного разу не ступить на поріг церкви i рука жодного разу не подасть милостиню.
Пристав на те Яким. Тут же дiдько йому й радить:
– Вийдеш на оту гору i там вiднайдеш нору. Розкопаєш її – i все, що знайдеш, буде твоїм.
Покинув Яким отари овець i подався до найближчої гори. Там лисячу нору вiднайшов i став її розкопувати. А коли розкопав, знайшов золота, срiбла на цiлий мiшок. Зiбрав те добро i подався до села. Там великий надiл землi купив i почав господарювати. Невдовзi пишну хату збудував, а біля хати – стайнi для худоби, кошари для кiз та овець. I став Яким багатирем на все село. Уже й сам наймитами обзавiвся й свого золота настарав. А щоб хтось, бува, не обiкрав його, то заховав усе золото у дупло старої грушi, яка росла біля рiки, що протікала його ґрунтом.
I так добре велося Якимовi аж до старостi. А якось поїхав Яким на базар, там добрий торг мав й по всьому одну-другу чарчину перехилив. На радощах став щедро обдаровувати убогих та калiк.
Приїхав Яким додому, а там тільки згарище... Усе димом пiшло: i хата, i стайнi, i кошари, i все, що було у них. Махнув Яким на те рукою та й каже:
– Дiдько дав, дiдько взяв! А на мiй вiк того золота, срiбла, що я приховав, ще вистачить.
Та й пiшов селом приспiвуючи. А то саме до Великодня йшло – i церква була на всю нiч вiдчинена. До церкви люди заходять та й Яким за ними. Думає: “Хоч глипну, що там у церкві...”.
Переночував Яким у дяка, а вранцi до грушi пiшов, щоб золота, срiбла набрати та новою господаркою завестися. Прийшов на обiйстя, а вiд грушi й слiду немає. Уночi повiнь її забрала та й хтозна-куди занесла. Запряг Яким коней, якими з базару повернувся, i поїхав уздовж рiки грушу шукати. Цiлiсiнький день їхав, а на ніч зупинився в лісі. Там він і заночував. Коли ж вранцi прокинувся, то побачив себе голим і босим. І нi брички, нi коней немає.
Так Яким знову став бiднішим вiд найбiднiшого на свiтi. І пiшов вiд села до села милостиню просити. По довгих роках в однiй убогiй хатинi, куди його на нiч прийняли, розповiв, яким багатирем колись був i як за один день й одну нiч все добро втратив. I про грушу розповiв, лише про дiдька втаїв.
Коли господарi почули про грушу, тут же багатозначно переглянулися. А після того, як уклали старця спати, пiшли на берег рiки, який входив до їх ґаздiвства, де вже багато рокiв лежала принесена водою стара груша. Вiднайшли в ній дупло, а там i справдi лантух золота, срiбла. Зрадiли молодi господарi такому дарунковi й стали радитися, як i самим із золотом, срiблом залишитися, i як би то старцевi допомогти, щоб у добрi решту лiт прожив. Вранцi умовляли у них вiку доживати. Але той нiзащо не погоджувався. Тодi жiнка замiсила тісто i в одну з паляниць насипала золотих монет. Випечену паляницю, начинену монетами, й дала старцеві в дорогу. А Яким тут же ту паляницю шинкареві продав. Чоловiк же стежив за старцем i паляницю вiдкупив та й приніс додому.
Знову дружина радить чоловiковi набрати торбу грошей i пiдкинути на кладку, до якої прямуватиме старець. Так i зробив чоловiк. А Яким, пiдiйшовши до кладки, на якiй уже лежала торба з золотом, срiблом, став розмiрковувати, як то вiн буде ходити, коли, не дай бог, ослiпне. I вирiшив спробувати перейти кладку з заплющеними очима. Так i поминув пiдкинуту йому торбу.
Розповiв удома i ту пригоду чоловiк. Дружина й каже:
– Нечисте те золото, срiбло. Вiддаймо його на церкву.
Так i зробили. I збудували у своєму селi церкву, найкращу за всi церкви у краю. Стоїть та церква й досi. I досi всi згадують Якимову угоду з дiдьком. А про неї оповiв сам Яким, який ще раз навiдав те село. У ньому вiн i дожив свого вiку i до останнього дня до церкви приходив та тяжкий грiх вiдмолював.
[b]Оповiдка восьма: ЧОРТІВ ЯР, або ЯК ЮДА ЧОРТIВ ВИМАНЮВАВ[/b]
У Чортовому яру чорти водилися споконвiкiв. Тому й назвали Чортовим. Але останнiм часом там їх розвелося стiльки, що й не полічити. За кожним кущем чи деревом їх було по десятку, а то й бiльше.
Зiбралась громада i стала радитись, як то чортiв у Чортовому яру позбутися. Оскiльки яр був громадським, то хтось і порадив оповісти усiй окрузi, що тому, хто вижене чортiв, громада вiддасть той яр у довічне володіння. А Чортiв яр великий, то й була надiя, що охочий та знаючий чоловiк знайдеться. Але тут подав голос Юда. А треба сказати, що Юдою його охрестив священик у покарання мамi за те, що на Йордан, коли той ходив освячувати хати, щоб не дати яйце, заховалася у лiсi. А яйця та жiнка пошкодувала через бiдність. Тож Юда був останнiм з бiдняків, тому при громадi його мiсце було у найдальшому кутку. Звідти Юда й подав голос:
– Нащо вам шукати когось в окрузi, коли то і я можу зробити.
Насмiхаючись над Юдою, хтось мовив:
– Якщо так, то іди й вижени, доки ми по домiвках не розiйшлися.
А Юда на те розважливо вiдповiдає:
– Всiляка робота потребує ладностi. А тут ще й пристрiй потрiбен. Щоб той пристрiй мати, то треба десять крейцерiв. Їх у мене нема. То як громада буде ласкава дати менi десять крейцерiв, то я до тижня й виманю чортiв з яру.
Пристала на те громада. Юда тут же подався у мiсто до склодува і замовив такий бутель, щоб було наче два: менший у бiльшому. А мiж тими бутлями – простiр. Та й корок щоб таким же був.
Зробив склодув усе, як забажав Юда, i взяв за свою роботу дев’ять крейцерiв. А десятого крейцера Юда у бутель вкинув. Мiж стінки двійного бутля та корка свяченої води налив. З тим бутлем i подався до Чортового яру. Вибрав галявину, вийняв з мiшка бутля та палицею крутить крейцера. Бавиться Юда, а навколо чортiв видимо-невидимо зiбралося. Виглядають вони з-за дерев і кущiв, та Юда й виду не подає, що бачить їх.
Не втерпiлося чортам довiдатися, що то витворяє Юда, i посилають до нього чортеня. Пiдходить те чортеня до Юди i запитує, що то вiн замислив. Юда й вiдповiдає:
– Та нiчого доброго для вас не замислив. От крейцера з бутля нi в який спосіб не вийму. Будь чемною дитиною та допоможи менi, то я й пiду геть.
Чортеня миттю залiзло у бутель. А Юдi саме цього й треба було. Вiн тут же закрив бутель корком.
Чортеня ще й не у таких перепалках було i виходило з них, але через свячену воду ще нiякий чорт не пролiзав, а чортенятi зробити це й поготiв. А Юда тим часом бутля у мiшок вкинув i йде геть з Чортового яру. А за ним – усi чорти.
Iде Юда горами, а чорти за ним.
От не втерпiлось найстаршому з чортiв, то й пiдходить до Юди i запитує, куди той чортеня несе. Юда й вiдповiдає:
– Несу хрестити.
– Юдо, схаменися! – благає старий, геть лисий, чорт. – Де ж видано, щоб чортеня та хрещеним було?
– Як не видано досi, то тепер буде видано, – вiдказує на те Юда.
I далi йде. А чорт його вмовляє:
– Юдо, зроблю усе, що забажаєш, лише вiдпусти наше чортеня нехрещеним.
– Та чого менi вiд нечистої сили треба?! Ви й так з Чортового яру забралися. Хiба дай менi слово, що бiльше там жоден чорт не з’явиться.
– Даю! – каже старий чорт та ще й радiє, що вдалося домовитися з Юдою.
На ту угоду Юда вiдпустив чортеня до чортової матерi, а сам додому подався. Так Чортiв яр i донинi без чортiв зостався. А Юда з бiднякiв та й заможним господарем став. I священики нарiкали його синiв i доньок, а опiсля i внукiв та правнукiв лише найкращими iменами.
[b]Оповiдка дев’ята: УКРАДЕНИЙ ЧОРТ[/b]
Прибилися якось до села циган i жид. На краю села циган збудував кузню, а жид – вiдкрив шинок. Циган з ранку до вечора тяжким молотом гепає та ковальським мiхом дмухає, а кiнцi з кiнцями заледве зводить. Жид лелем-по-лелем працює, а статкiв у нього хоч вiдбавляй. Став циган придивлятися до жида i пiдгледів у того чорта.
Ото циган і вкрав у жида чорта. А зробити те було не важко, бо чорт вночi вештався, де тільки йому заманеться. Принiс циган чорта до кузнi та й вкинув у горнило. Чортовi те мiсце сподобалося: у горнилi він грiвся і звідти допомагав цигановi.
З тих пiр зажив циган, як у “бога за пазухою”. А на жидову голову однi клопоти навалилися. Тепер став уже жид до цигана придивлятися. I вистежив у кузнi чорта, того самісінького, що колись тримався його хати, – з бородавкою на самому кінчику носа. Бачить жид, що не може вiдiкрасти свого чорта, та й запалив кузню. Та на жидову бiду на той час вiтер звiявся i перенiс вогонь й на шинок. Згорiла кузня, згорiв шинок. А до ранку не стало у селi нi цигана, нi жида. Один, вже нiкому не потрiбний, чорт залишився.
...Минуло по тому багато рокiв. Село розрослося на всi околи. Лише на Чортовiм плацу i по нинiшнiй день нiхто не селиться.
[b]Оповiдка десята: ЯК ПАН ЮЗИФ КОРОЛЕМ НЕ СТАВ[/b]
Були колись і в Карпатськiм краю пани. Та не свої, а зайшлi. Були пани багатi й були пани бiднi. А Юзиф був найбiднiшим з найбiднiших. Зате паном. I не яким-небудь, а гоноровим. I гонору було у нього стільки, що вистачило б на сiмох багатих панiв.
Блукав якось Юзиф лiсом i натрапив на багно. Спересердя пiдняв сухого сука i пожбурив його у те багно. Та не встиг він і руки опустити, як з багна дiдько показався i заговорив:
– Давно тебе пiдчiкую, пане Юзифе! Маю справу до тебе.
Юзиф з переляку холодним потом вкрився. Стоїть, трясеться, слова не вимовить. А дiдько веде своєї:
– Не бiйся мене. Лишень дай слово, що в усьому слухатимешся, то королем станеш.
Як почув Юзиф таке, то й мову йому повернуло.
– Даю! Слово гонору! Що забажаєш – все виповню, лише зроби ня королем! – Аж заверещав на радощах Юзиф.
– Ну, дивися менi! Бо як раз мене ослухаєшся, правицi позбудешся, двічі ослухаєшся – однiєї ноги не дорахуєшся, а як тричі ослухаєшся, то голову з плечей власноруч знесу.
Пристав Юзиф на всi дiдьковi умови, i з тих пiр почали коїтися дивнi речi. Нi з цього нi з того потрапив Юзиф на баль до самого пана Мацьківа. Там вiн приглянувся панні Мацькiвнi. Невдовзi й весiлля зiграли. Живе-поживає Юзиф та ще бiльшого гонору набирається. Тепер його навiть найзнатнiшi пани лише Юзифiном величають. Але для нас нехай вiн Юзифом залишається.
I обзавiвся Юзиф двома доньками. Лише тодi й з’явився перед ним дiдько і наказав убити дружину. Жаль Юзифу дружини, але дав слово дідькови, то й мусить виконувати його волю. Потайки убив дружину, але в усiх на виду щиро оплакав i з почестями, як i личить знатному панові, поховав її.
Тут дiйшов до Юзифа королiвський клич до ратної справи ставати. З’явився дiдько перед Юзифом i повелів іти на вiйну. Засумував Юзиф, але не вiдмовляє дiдькови, бо пам’ятає дане слово, а ще бiльше дiдькові погрози.
Став Юзиф до ратi. Бився чи не бився, а саме в пору королеви на очi потрапив. Возвеличив його король аж до польного гетьмана. Думає Юзиф: “Тепер менi крок до королiвського трону. Швидше б лишень той дiдько дiяв”.
Лише подумав про дiдька, а той тут як тут. З’явився перед Юзифом i наказує:
– Залишай, Юзифе, ратнi справи і мерщій додому повертайся.
Того Юзиф уже не мiг збагнути, а тому й виповнити, бо саме в цей час став першим кавалiром єдиної королевої доньки. Знехтував Юзиф угодою з дiдьком i, звiсно, правицi позбувся. Тож мимо своєї волi, а мусiв таки додому повернутися. Але Ганната, саме так звали королівну, не змогла забути Юзифа i провiдала його у маєтку. Там з його доньками заприятелювала i пообiцяла забрати їх до королiвського двору. Неабияк зрадiв тому Юзиф, бо знову засяяла перед його очима уже, здавалося б, утрачена королiвська корона. Але тут знову усi Юзифовi карти дідько переплутав. З’явився перед його очі й велiв убити Ганнату. Юзиф знову ослухався, бо не знав, що батька Ганнати було уже вбито. Зловмисники посадили на трон iншого короля i велiли знищувати рiдних та близьких попереднього короля. Добралися вони i до Юзифових маєткiв. Тут же убили Ганнату, а Юзифу “за переховування державної злочинницi” вiдрубали ногу.
Тепер Юзиф то картав себе за те, що двiчi ослухався дiдька, то проклинав того ж дiдька. А дідько продовжував свою гру, якої простим смертним нiколи не второпати. Тому-то краще з ним i не зв’язуватися. Але то хіба що комусь на науку. А Юзифовi була уже одна дорога, бо що то за король – безрукий і безногий? I коли перед ним знову з’явився дiдько i повелiв молодшу доньку убити, то Юзиф послав його до усіх дiдьків. Але дiдько нiкуди не пiшов, а власноруч вiдрубав Юзифовi голову. Ось так і тому пан Юзиф не став королем.
А, чого лихого, мiг би й стати...
[i]Отож знайте, як з дiдьком угоди вкладати. Та коли вже хтось уклав, то нехай відає, що, чого доброго, то й голови позбудеться.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525226
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 23.09.2014
Багата земля наша богатирями. I Левко був легiнем дужим. Та не мрiяв вiн про подвиги ратнi, а любив землю орати, зерно сiяти, сади ростити. Але й мечем, i списом, i луком володiв вправно, бо в тi часи, коли жив Левко, в будь-яку хвилину можна було сподiватися напастi то вiд половчанина поганого, то вiд дружинника княжого.
Посадив якось Левко у своєму саду яблуню, котру в лiсi викопав. У той же рiк яблуня рясно зацвiла, але тiльки одне яблуко зродила. I було воно не звичайним яблуком, а золотим. Зiрвав його Левко i понiс у княжий двiр. Взяв князь те яблуко i велiв нагородити Левка шапкою золотих гривеників.
Наступного року знову зацвiла яблуня рясно-рясно. I знову зродила одне яблуко. Але на цей раз не золоте, а срiбне. I його понiс Левко у княжий двiр. Взяв князь те яблуко i велiв нагородити Левка двома шапками золотих гривеників. Побачивши князеву щедрiсть, Левко й запитує, чому той за золоте яблуко вiддав одну шапку гривеників, а за срiбне – дає аж двi. I повiдав князь Левковi своє горе:
– Було у мене двi доньки: Золотава i Срiблянка. В купальську нiч пiшли вони на забави та додому не повернулися. У цих яблуках я доньок своїх бачу: в золотому – Золотаву, а в срiбному – Срiблянку.
Повернувся Левко додому, до звичної селянської працi взявся, та що б не робив, а все князевi слова згадує. Так ще рiк промайнув.
І на третiй рiк яблуня зацвiла рясно, i знову лише одне яблуко зродила. I було те яблуко янтарним. Зiрвав його Левко i зiбрався знову до князя йти, але коли придивився, то побачив у ньому лiс, у якому колись яблуню викопав, а в лiсi стежку, яка вела до великої рiки, що впадала в море. А за морем снiги бiлi. Посеред тих снiгiв льодовий терем. I зрозумiв Левко, що у тому теремi князевi доньки захованi.
Недовго роздумував легiнь, що діяти має: коня осiдлав, гострого меча до пояса почепив, списом та луком озброївся i в дорогу вирушив. Чим довше їхав, тим все яснiше в янтарному яблуцi льодовий терем бачив. Так доїхав до синього моря. А море на той час все льодом вкрилося. На березi моря заночував. А вночi вiтром повiяло, посипало снiгом, хуртовиною закрутило. Прокинувся Левно вранцi, а янтарного яблука як не було. Зажурився легiнь, та додому не вертає. На своє щастя на березi моря поморiв зустрiв, їм бiду свою розповiв. Вислухали старiйшини Левка i говорять:
– То лихi вчинки старого Боревiя. Важка попереду дорога i на конi до льодового терему не доїдеш. Бери наших собак та нарти i все на пiвнiч та на північ їдь. Як поталанить до терему добратися, то, може, й князевих доньок порятуєш. А щоб з дороги не збився, то вiзьми оцю стрiлу, – її вiстря завжди на пiвнiч вказує.
Послухався Левко доброї поради поморiв, в теплу оленячу шубу загорнувся, на впряженi нарти сiв і знов у дорогу вирушив. А навкруги то метелицi вiють то хуртовини завивають, та ще й трiскучi морози дошкуляють. Не злякали вони Левка: i пiсля багатьох днiв добрався він до льодового терему. Тут з терему сам Боревiй вилетiв та на Левка накинувся. Не розгубився витязь, вийняв з пiхов меча i в жорстокий бiй вступив, став сiкти-рубати Боревiя, аж доки на дрiбнi шматки не посiк. Розлетiлися частинки Боревiя на всі сторони, а Левко без перешкод у льодовий терем зайшов. Iде вузькими коридорами та в кожну кiмнату зазирає. А були тi кiмнати пiдвладних Боревiєвi вiтрiв. Але в цей час вони по світах бешкетували. В кiнцi довгого коридору зайшов Левко у палати самого Боревiя. Там i вiднайшов двох дiвчат, якi на льодових лавах спали. Одна з них із золотим волоссям, iнша – з срiбним. Неважко було догадатися, що то князевi доньки: Золотава i Срiблянка.
Перенiс Левко дiвчат на нарти i в зворотню дорогу вирушив. I чим бiльше вiд льодового палацу вiддалявся, тим рум’янiшали дiвочi щоки. А коли до поморiв добрався, дiвчата й прокинулися. Тут i розповiли Левковi, як у купальську нiч вхопив їх Боревiй та понiс в холоднi краї. Тiльки й в встигли дiвчата по однiй волосинцi на яблуню почепити та по однiй сльозинi пролити. I зрозумiв Левко, що з золотої волосини зродила яблуня золоте яблуко, із срiбної – срiбне, а з однiєї сльозинки – янтарне.
Подякував Левко поморам за помiч, посадив дiвчат на коня, а сам взявся за вуздечку i подався у рiднi краї. Їдуть дiвчата на конi, Срiблянка околи оглядає, а Золотава очей з Левка не зводить: такий вже вiн їй милий!
Зрадiв князь поверненню доньок i запропонував Левковi взяти за дружину одну з них і княжити у його князiвствi. Бо синiв у князя не було.
– Краснi твої доньки, князю, – мовить на те Левко. – Та не має в мене тяги нi до справ державних, нi до подвигiв ратних. Повернусь я у дiм свiй, до землi рiдної. А княжнiй не гоже в селянському домi господарити.
Пiсля тих слiв низько вклонився Левко князевi, а ще нижче дiвчатам i подався до свого дому, щоб землю орати, хлiб сiяти та сади ростити.
За клопiткою працею ще рiк промайнув. Навесні яблуня знову зацвiла рясно i знову зродила одне-єдине янтарне яблуко – то з другої сльозинки, яку пролили дiвчата, коли їх Боревiй викрадав. Зiрвав Левко те яблуко i побачив у ньому вiдображення Золотави. А ще її голос почув. Золотава до Левка промовляла:
– Болить моє серце за тобою Левку. Чом же вiдмовився мене за свою дружину взяти? Я б i вiд палат княжих вiдмовилася, у твоєму домi зажила б. Люблю я тебе! Жити без тебе не можу.
Почув тi слова Левко –i в серцi його жаль зродився. З тих пiр, що б не робив, а все про Золотаву думає. А коли до хати зайде, тут же янтарне яблуко бере у руки i Золотаву вислуховує. Одного разу такi слова чує:
– Чому цураєшся мене, Левку? Чи слiв моїх не чуєш, чи слiз моїх не бачиш? Батько замiж мене видає. В недiлю бої лицарські влаштовує. Хто переможцем вийде, того моїм мужем назве. Поспiши, Левку, князь тобi не вiдмовить. А моє серце тiльки тобi одному належить.
Задумався Левко: не гоже князя просити того, вiд чого сам вiдмовився. I надумав він з лицарями позмагатися та князеву доньку в битві вибороти. У недiлю рано-вранцi коня осiдлав, кольчугу та шолома вбрав, до пояса меча почепив, списом та луком озброївся, щита прихопив i поспiшив до княжого двору.
Пiд стiнами княж-граду дев’яносто дев’ять лицарiв зiбралося. Усi в князi мiтять, руки князевої доньки прагнуть. Приєднався i Левко до них, хоч i князювати не хоче, та болить його серце Золотавою.
В обiдню пору князь з Золотавою до лицарiв вийшов та своїми вустами їм про все повідав. А Золотава й очей не пiдводить: байдуже їй, хто iз лицарiв мужем її стане. Бо знає, що немає красивiшого, немає добрiшого i хоробрiшого витязя ніж Левко.
Насамперед поставив князь за сто крокiв золоте яблуко i велiв лицарям цiлити в нього свої стрiли. Лише дев’ять лицарiв у золоте яблуко влучили. Останнiм стрiлу Левко випустив. I його стрiла найвлучнiшою була. Дев’яносто засмучених лицарiв турнiрне поле покинули, а десятеро до бою на списах стали. I тут Левковi поталанило. У першiй парi обоє вершникiв впали мертвими, тому на третiй бiй лише четверо лицарiв вийшло. На цей раз право мужем княжної бути на мечах виборювали. I тут Левко виявився найспритнiшим рубакою, тож i вийшов переможцем над супротивниками.
Пiдiйшов Левко до князя i княжної, шолома зняв та низько вклонився. Не впiзнавав князь Левка у лицарськiй одежi i тепер не впiзнав, коли той шолома скинув, але вiд свого слова не вiдмовився і поєднав руки Левка і Золотави. Лише тодi, коли Золотава вiдчула теплу Левкову долоню, стрепенулася i кинулася в обiйми свого коханого.
...Невдовзi i весiлля зiграли. А опiсля повiз Левко Золотаву у свiй дiм. I тому всi у князiвствi були радi: бояри, що ними не буде правити князь зi смердiв, а смерди, що княжна їхнiм парубком не погордувала. Лише князь засумував, що донька батькiвський дiм покинула. Щодня брав він до рук золоте яблуко і розмовляв з Золотавою. Бо хоч було воно десятьма стрiлами пробите, а чар своїх не втратило. Тiльки яблуня у Левковому саду з тих пiр, звичайнiсiнькi яблука родить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525157
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 22.09.2014
Жив колись в одному великому царствi скупий-прескупий цар. Було в нього i срiбла, i золота, i рiзних багатств видимо-невидимо. Але йому хотiлося бути ще багатшим.
Прочув якось той цар, що далеко-далеко, посеред моря-океану є острiв. А на тому островi скарбiв тьма-тьмуща. I повелiв вiн своєму вiрному воєвi на ймення Лель корабля споряджати, морякiв набирати та до острова вирушати за скарбами казковими. А щоб юний Лель не надумав скарбами заволодiти та в чужi країни з ними податися, пообiцяв видати замiж за нього свою доньку – красуню Ладу. А Лель бiльше всiляких скарбiв кохав Ладу, тому з превеликою радiстю подався в мандрiвку.
Довго пливли кораблi морем-океаном, не раз у шторми потрапляли. А одного разу шторм був таким лютим, що й Лелiв корабель не витримав i потонув. I все те, так швидко трапилося, що жоден із морякiв не врятувався. Лише Лель залишився живим. Кiлька днiв носили його хвилi морськими просторами i нарешті чуть живого прибили до берега невiдомого острова.
Довго Лель пролежав на пiщаному березi обезсиленим. Але мiцний сон вiдновив сили. Звівся юнак на ноги й тут же побачив неподалiк себе дiвчину, та таку гарну, що й описати не можна. Iде вона і всмiхається нiжно та мило, що серце юнакове аж завмерло. Вiд несподiванки Лель очi заплющив. А коли знову пiдняв повiки, замiсть дiвчини на тому ж мiсцi побачив чорта, який на пiску витанцьовував та ще й копитцями так притоптував, що аж пiсок клубився. Вiдвернувся Лель вiд нечистої сили, поглядом морський берег окинув, а на березi людських черепiв, як на бранному полi. Знову поглянув Лель на те мiсце, де щойно чорт витанцьовував, i побачив лихого вершника, з очей якого iскри сипляться, вiд лютi рот кривиться. I прямісінько на нього з двогострим мечем скаче.
Кинувся Лель втiкати. Далеко у море забрiв, знесиленим у воду впав. Ледь живим на ноги звiвся, на берег поглянув і побачив дюжину кремезних леґінів, які весь острiв реготом вкривали. Не звертає на них уваги юнак, до берега бреде. Та лише на сухий пiсок ступив, побачив перед собою чудовисько, i таке страшне та потворне, що з переляку зомлів.
I знову впав Лель непритомним на землю. А коли через якийсь час опритомнів, побачив дiвчину, яка нахилилася над ним. Та ще гарнішу, нiж та, яка зустрiчала його на березi. I так близько нахилилася вона, що юнак навiть тепло її вуст вiдчув. Забув про все щойно пережите, всмiхнувся їй щиро. Захотiв було пiднятися, та тiльки поворухнувся, як страшне чудовисько з роззявленою пащею прямiсiнько в його обличчя кинулося. Змахнув юнак руками, бажаючи вiдштовхнути вiд себе потвору та зовсiм нiчогiсiнького й не торкнувся. "Це привиди, – майнула в нього здогадка. – Я марю". I вiн сiв, повернувшись обличчям до моря, та став розглядати морськi хвилi. I помiтив, що над морем жодної пташини немає. I острiв нiмий-нiмiсiнький. Тiльки морськi хвилi хлюпочуть.
Знову згадав про страшнi видiння i захотiв переконатися, що все те насправдi було маренням. Та лише оглянувся, як побачив дюжину розбiйникiв із гострими ножами в руках, якi на нього бiжать. Схопився Лель на ноги, щоб вiд розбiйникiв вiдбиватися, але замiсть них на тому ж мiсцi побачив лучника, який у його серце цiлив. Випустив лучник стрiлу – i юнак ледь встиг нахилитися, як почув над головою її свист. Знову дивиться на те мiсце, з якого лучник щойно стрiляв i бачить там зграю голодних вовкiв, якi на нього чатують.
Повернувся Лель обличчям до моря – i всi видiння знову зщезли з перед його очей. Тiльки тепер вiн зрозумів, що привиди з’являються лише тодi, коли вiн дивиться в бік високої гори, що стоїть посеред острова. "Не iнакше, як на тiй горi хтось живе та на острiв привиди напускає",– роздумує Лель. I хоч тепер вiн знає, що всi баченi ним жахи, то лише привиди, i що досить вiдвести вiд тiєї гори погляд, як усi вони тут же зникають, не веселiє вiд того. Погляд мимоволi раз по раз спрямовується на гору – i перед очима знову i знову виникають то страшнi потвори, то хижi звiрi, то лютi розбiйники.
З якою радiстю Лель покинув би цей клятий острiв привидiв. Та нiкуди! I надумав пiднятися на страшну гору. Але перш за все вирiшив хоч якось озброїтися. I почав пустинним берегом ходити, переборюючи бажання дивитися на гору привидiв i гидливiсть, вiд бачених людських черепiв та скелетiв, якими всiяний берег. Бiля одного з них вiн пiдняв лише трохи заржавiлого меча. А ще через якийсь час вiднайшов довгого списа. З тим i вирушив на гору.
Із заплющеними очима Лель пiдiйшов до лiсу. Та, вiдчувши лiсову прохолоду, розплющив очi, i тут же побачив гiгантську змiю, голова якої пiднiмалася високо над деревами. Роззявивши пащу, змiя вигнула шию i нахилилася до Леля. Упав юнак на землю, чекаючи страшної смертi. Довго так лежав, доки зрозумiв, що й гiгантська змiя була лише привидом. I коли знову звiв очi на гору, то побачив вже не змiю, а велетенського лiтаючого ящера, який спрямував на нього свою пащу. Закрив Лель очi руками i, переборюючи страх, забрiв у густий лiс.
Тепер він не міг нi вiдвести погляду зі шляху, нi заплющити очей, тому йому доводилося йти назустрiч все страшнiшим й страшнiшим потворам. Тiльки зрiдка юнаковi всмiхалися милi обличчя, яких тут же змiнювали різні чудовиська. Часто Лель намарно розсiкав мечем повiтря, iноді його серце не витримувало – i вiн непритомнiв. Але як тiльки приходив до тями, знову i знову йшов вперед.
Так проминув вiн лiс i став пiднiматися на безлiсу вершину. Та не встиг i десяти крокiв ступити, як побачив перед собою глибоку прiрву. Зупинився Лель, що дiяти – не знає. Вiдвiв погляд, очi заплющив, та прiрва не зщезла. Став землю списом прощупувати, але всюди на камiння натрапляє. Переборовши страх, прямiсiнько в провалля ступив. Лише тут провалля-видiння й зщезло. Та натомiсть пiд ногами озеро утворилося. Ступив юнак у воду, а озера як і не було.
Добрався таки Лель до вершини i побачив на ній буйний вогонь. Але й перед ним не зупинився. Ступив у полум’я, а полум’я як не було. І помітив Лель на кам’янiй плитi зеленого змiя, завбiльшки в лiкоть. Спрямував на змiя свого списа – i побачив перед собою цiлий лiс направлених на нього списiв. Ударив Лель по списах, та меч лише просвистiв у повiтрi. Розсердився Лель на себе за те, що досi привидiв лякається. I всю свою злiсть на зеленого змiя вилляв. З усiх сил гострим списом прямiсiнько в голову йому вцiлив. Але спис нiби до каменя вдарився. Вiдкинув юнак списа i зi всiх сил змiя мечем рiзонув. Але й меч вiдскочив вiд нього, нiби вiд каменя.
Недовго роздумув Лель що діяти, вхопив змiя за голову i обмотав її знятою перед тим сорочкою. Лише тодi зникли з перед очей усi видiння. I вперше побачив Лель зелень лiсiв, що розкинулися пiд горою, зовсiм iншими очима подивився на синiй океан i на блакитне небо. А коли пiд ноги глянув, то побачив, що стоїть не на камiннi, а на розсипах чистого золота. Але не до золота тепер Лелю. Думає як зеленого змiя позбутися.
З тими думками до моря-океану повернувся. Опустив руку зi змiєм у воду й довго протримав його там. Але намарно. Змiй так i залишився живим. Нiщо його не бере – нi спис, нi меч, і у водi він не тоне.
Побрiв Лель засмучений берегом моря-океану. Довго так блукав, i нарешті набрiв на звичайнiсiньку пляшку. Надумав зеленого змiя у пляшцi закоркувати. Так i зробив. А до всього закопав ту пляшку у глибоку яму.
Лише тодi Лель заснув спокiйним сном. А коли прокинувся, то побачив у небi птахiв. Вони першими заселяли острiв привидiв. Тут i Лель згадав про рiдну землю та про кохану Ладу i неабияк засумував. Та недовго журився. Вiднайшов на березi сокиру i взявся корабель будувати. А був Лель майстром вправним. Тож невдовзi i корабель змайстрував. Та такий великий, що ще й чимало золота в нього навантажив. Знову багато днiв морем-океаном блукав, не раз у шторми потрапляв, але таки добрався до рiдних країв.
Зрадiв цар привезеному Лелем золоту, а Лада – своєму нареченому. Та, звiсно, найбiльше Лель радiв. Але усім радощам є початок і є кiнець. Прийшов кiнець i втіхам Леля, бо цар забажав ще бiльше золота. А ще йому дуже захотiлося мати у своєму царствi зеленого змiя. I знову той цар велiв Лелю збиратися в нову мандрiвку.
Та казка на цьому закiнчилася, бо далi почалося звичайнiсiньке життя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525152
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 22.09.2014
Де зеленi гори Карпати, серед привiлля квiтучих полонин жив добрий легiнь Iванко. Всього багатства у нього, що сорочка-вишиванка та торба-тайстра. Покохав Iванко багацьку доньку Ксеню – дiвчину, як ружа пишну, зi станом смерековим, з очима яфеновими. I Ксеня усiм серцем до Iванка лине. Та одна бiда – Ксенинi батьки про Йванка слухати не хочуть, все багацького зятя видивляють. I надумали Iванко й Ксеня втiкати з гiр високих у долини галицькi та супроти волi батькiв повiнчатися.
Як надумали, так i зробили. Три днi й три ночi йшли до могутньої рiки Днiстер. На Дністрі облюбували зелений острiв, на ньому й поселилися. Живуть у злиднях – та горя не вiдають. Iванко рибалить, а Ксеня рушники вишиває та бiля збудованої ними хатини порається. Може, й до нинi так було б. Та немає добра без зла, як немає зла без добра.
Сидить якось Ксеня на березi Днiстер-рiки та Iванка видивляє. Аж тут русалки на берег вийшли. I нумо хороводiв водити. Та так ладно, так мило, що Ксенi не втерпiлось – i собi в хоровод пустилася. Танцює та витанцьовує, що й у головi запаморочилося. I не помiтила, як у водi опинилася. А русалки усе нашiптують про її красу прадивну, про пишне царство пiдводне.
– Ти будеш у нас царiвною...
– Царiвною...
– Царiвною...
– Царiвною...
Зомлiла Ксеня вiд тих слiв та хороводiв, у воду упала – тiльки круги розiйшлися.
Повернувся Iванко додому, а Ксенi немає. Зажурився легiнь, i рибалку полишив, i не їсть, i не п’є, все на березi Днiстер-рiки сидить та круговертi споглядає. I випливає якось опiвночi Ксеня-русалка, до Iванка промовляє:
– Не плач, Iванку, не печалься... Тепер я Русалка Днiстрова, царiвна водяна. Я не твоя вже... Я не твоя...
Ще бiльше засумував Iванко, став Нептуна просити повернути йому Ксеню-дружину. Почув його слова цар морiв i рiк, виплив над води Днiстровi й мовив:
– Дорога у моє царство усiм вiдкрита. Iди до мене – i ти завжди будеш поруч з Ксенею-русалкою, водяною царiвною найпрекраснiшою.
Пiдвiвся Iванко i пiшов назустрiч Нептуну. Та тут Ксеня-русалка випливла i стала благати Iванка:
– Вернися, коханий! Тут сонця нiколи немає, немає нiколи тут дня. Один лише мiсяць та зорi опiвнiчнi свiтять, i то на якусь тiльки мить. Iз першими пiвнями все пропадає. Вернися! Благаю, вернися!
I заспiвали першi пiвнi, все зщезло, кануло у воду. Один Iванко залишився стояти край води.
...Не покидає Iванко зеленого острова. I днює, й ночує на березi Днiстер-рiки. Задрiмав якось опiвночi, а коли прокинувся – побачив бiля своїх нiг розсипи перлiв. Наступної ночi на тому ж мiсцi вiн знайшов розсипи золота й срiбла.
Промайнув час. I збудував Iванко на зеленому островi терем тисовий з палатами пишними. Куди не глянь, все в золотi, срiблi та в перлах. Але не тiшиться багатствами Iванко. Щоночi на березi Днiстра-рiки просиджує та все вичiкує, коли Ксеня-русалка хоч на хвилечку з’явиться та мовить словечко до нього.
...Прибився якось до зеленого острова старець – милостинi просить. Почастував його Іванко, обдарував i став з ним балачку вести. Слово за словом, й повiдав старець, що на чародiйствах знається, утоплениць воскрешає. Зрадiв Iванко, став своє горе переказувати, старця благати бiдi зарадити.
– Я поверну тобi Ксеню, – мовить старець, – але натомiсть усi твої багатства заберу.
– Забирай усе до останньої нитки. Лише мою Ксеню поверни. Благаю!
– Нехай буде так!
Усмiхнувся старець i сплеснув руками.
I звiялася буря в цих краях невідана, налетiли грозовi хмари, вдарили громи-блискавицi. А коли все затихло, у терем Ксеня увiйшла. Очам своїм не вiрить Iванко. Носить на руках її, цiлує, обнiмає.
– Невже я так довго спала? – запитує Ксеня. – Звiдки тут терем з’явився? Звiдки золота так багато? Звiдки перли краси небаченої?
– Ось хто володар цих багатств, – вiдказує Iванко.
I показує рукою на обiдраного, в непраній одежі й не вмиваного старця.
– Нехай усе вам залишається, – мовив той i став у дорогу вибиратися.
– Куди ж ти, чоловiче добрий, пiдеш посеред ночi? Залишайся з нами жити, за батька нам будеш, нi в чому нужди знати не будеш, – просить його Iванко.
Старець на ту мову лише усмiхнувся i вийшов з терему.
Вибiгли Iванко й Ксеня на берег Днiстер-рiки, а старець вже водою бреде.
– Почекай, чоловiче добрий. Хоч ймення своє назви, щоб знати за кого молитися маю, – знову став благати Iванко.
На ту мову незнайомець оглянувся. Але то був уже не бiдний, в непраній одежі й не вмиваний старець, а грiзний i всемогутнiй цар морiв i рiк Нептун. Тут першi пiвнi заспiвали, зщез Нептун, i казцi настав кiнець.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524770
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 21.09.2014
Дивує мене світ,
у ньому твій політ,
твоя, твоя, твоя
шокуюча любов. –
Шокуюча любов,
шокуюча любов,
шокуючий стрибок.
[i]У гречку, у гречку
на кожну суперечку,
на кожен мій урок
шокуючий стрибок.
У гречку, у гречку
на кожну суперечку,
шокуючий стрибок –
шокуюча любов![/i]
Усі мої думки
зигзагом в два рядки,
все про твою, твою
шокуючу любов. –
Шокуючу любов,
шокуючу любов,
шокуючий стрибок:
[i]У гречку, у гречку
на кожну суперечку,
на кожен мій урок
шокуючий стрибок.
У гречку, у гречку
на кожну суперечку,
шокуючий стрибок –
шокуюча любов![/i]
Створено 3. 08. 2008 року, м. Львів
Опубліковано: "Гомін Підгір'я". Альманах, вип. ІХ. Дрогобич: "Посвіт", 2009. - С. 34.
[i]Музика Євгена Заставного[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524766
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 21.09.2014
Магія чисел і спрага до знань
нас об’єднали в єдину родину,
сповнені вірою ми без вагань
істин високих долаєм вершину.
[i]Коледже наш! Ми ростемо
так стрімко, гордо, тополино,
запал сердець ми віддамо
тобі єдиній, Батьківщино![/i]
Формули і теореми складні
ми осягаємо розумом світлим,
щоб не затьмарить невіглаством дні,
що для людини сіяють над світом.
[i]Коледже наш! Ми ростемо
так стрімко, гордо, тополино,
запал сердець ми віддамо
тобі єдиній, Батьківщино![/i]
[i]Музика Семена Карпи[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524723
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.09.2014
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=RC8v2P9tDxo[/youtube]
Сумує берізка на скелі,
малює в уяві своїй
заручених пари веселі,
наповнені співом гаї.
І бачить себе вона в парі –
у радісну зоряну мить
стожарять її очі карі
і солодко серце щемить.
Її наречений говорить
найкращі у світі слова,
і лине, де тихії звори,
їх музика вічно жива.
Уяви живі акварелі,
не блякнуть з літами вони, –
берізка, прикута до скелі,
виплакує думи у сни.
[i]Музика Семена Карпи[/i]
[i]Виконання Олександри Сомиш[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2014
На осонні трава,
у траві жилава,
чом не цвіт-горицвіт
по між нами розквіт,
і лепече земля –
вся земля –
непривітні слова?
[i]Приспів:[/i]
[i]Не тобі, не тобі
проспівають гаї,
не мені, не мені
твої очі ясні
усміхнуться вві сні.[/i]
Сірий день на щодень
плаче смутком пісень,
чом не падає в ніч
цвіт пустих протиріч,
і коли ця весна,
ще весна,
крає серце струна?
[i]Приспів.[/i]
Куполами дзвіниць
світ приліг горілиць,
ти мене не чекай,
де цвіте молочай, –
всі дороги навхрест –
і вінець всьому хрест…
[i]Приспів.[/i]
Створено 20. 06, 12 – 13. 08 2003 року, (fin. 01:23), м. Львів
Опубліковано: "Моя пісня". Львів: "Сполом", 2004. 120 с. – С. 102
[i]Музика Тетяни Кисленко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524348
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.09.2014
[i]Сидять чами під кущами
і п’ють пиво з потрошками.
Чам, чам, чами, чами, чам!
Чам, чам, чам! Чами, чам… чам!
Лежать чами під кущами
животами вверх ногами.
Чам, чам, чами, чами, чам!
Чам, чам, чам! Чами, чам… чам![/i]
Сонце сіло вже низенько,
отже вечір вже близенько,
треба слати чам-гінця,
щоб купив іще пивця.
[i]Сидять чами під кущами
і п’ють пиво з потрошками.
Чам, чам, чами, чами, чам!
Чам, чам, чам! Чами, чам… чам!
Лежать чами під кущами
животами вверх ногами.
Чам, чам, чами, чами, чам!
Чам, чам, чам! Чами, чам… чам![/i]
Вечір, ранок – день близенько,
сходить сонце поволенько,
треба слати знов гінця,
щоб купив іще пивця.
[i]Сидять чами під кущами
і п’ють пиво з потрошками.
Чам, чам, чами, чами, чам!
Чам, чам, чам! Чами, чам… чам!
Лежать чами під кущами
животами вверх ногами.
Чам, чам, чами, чами, чам!
Чам, чам, чам! Чами, чам… чам![/i]
Сонце сіло вже низенько…
Створено у 1988 році, м Калуга (Архангельське), ред. 20. 02. 2007 року, м. Львів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524347
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 19.09.2014
Я відлюбив, ти розлюбила –
тепер обом нам все одно,
яку ж то квітку погубила
учора осінь під вікном.
Тепер нам байдуже до всього:
що відбуяло, відцвіло, –
якщо вже чахне пізня осінь,
чекати годі на тепло.
Та все ж, як зляже сніг надворі,
загляне небо у вікно,
що нам тоді нашепчуть зорі –
буде уже не все одно.
Створено 20. 10. 2002 року, м. Львів
Оубліковано:
1. Калинове вино. Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 66;
2. Антологія Бойківського краю. Дрогобич: «Коло», 2007. 724 с. – С. 434.
[i]Музика Тетяни Кисленко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524267
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.09.2014
Розпустили верби гілля,
а дівчата – коси, –
всі збирають теє зілля,
що зросили роси.
І мені ж бо закортіло
того зілля мати,
доки літо не злітіло,
став його збирати.
Все збираю та й збираю –
аж сусідів стидно;
видивляю, видивляю –
милої не видно.
Ой не те, напевно, зілля,
не ті верби-лози,
видно, впадуть до весілля
не одні ще роси.
Створено 22. 10. 2002 року, м. Львів
Опубліковано: "Моя пісня". Львів: "Сполом", 2004. 120 с.
С. 39.
Музика: 1. Тетяни Кисленко;
2. Василя Сторонського
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524264
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.09.2014
Їдуть свати у Карпати гуцулку Горяну сватати. Бiлим шляхом – то вiд гетьмана запорозького, Чорним – вiд султана турецького. Свати гетьмана у дорозi забарилися, а турки й татари чорною хмарою на гуцульський край налетiли. Все, що горiло, спалили, що живим було – убили, лише Горяну у ясир забрали.
Була Горяна красунею над усiх красунь. У тринадцять лiт про неї легенди ходили, що нiби-то її батько, старий опришок, зiрвав на скелях Близниць квiтку-сонцецвiту, i випросив у бога гiр Карпатина для неї людської душi. Тому донька його була й красною, як квiтка сонцецвiту.
У п’ятнадцять лiт слава про Горянину красу весь свiт облетiла.
Потирає руки сват найстарший, препоганий хан кримський, що Горяну засватав. Радiють турки, татари, що без втрат додому повертаються. Лише Горяна гiркими слізьми заливається.
Поспiшають турки, татари, тому й найкоротший шлях вибирають та йдуть невiданими їм Днiстровими берегами, щоб якомога швидше молдавських земель дiстатися. Там вони – як у своєму домi.
I не вiдали погани про сторуке, стоноге i стоголове чудовисько. Звiрi – i тi поспiшали засвiтла втекти подалi вiд печери, в якiй вдень чудовисько спало. А люди, то й близько до тих мiсць не навiдувалися. Коли сонце заходило, чудовисько з печери виходило і горе було тому, кого воно задибувало. Не було на землi звiрини бистрiшої i не було велетня сильнiшого за чудовисько: сто мечiв могло тримати в руках i водночас вiдрубувати тисячу голiв.
Випало туркам, татарам на березi біля печери чудовиська заночувати. Почуло чудовисько близьку здобич i з першими сутінками з сотнею мечiв на берег вийшло. Побачили турки, татари сторукого, стоногого i стоголового виродка, озброєного сотнею мечiв, i переляканi на смерть кинулися втiкати. Лише Горяна нiтрохи не злякалася. Стоїть бiля багаття й очi її щастям промiняться, бо смерть їй милiша за рабство.
Побачило чудовисько Горяну i, як вкопане, зупинилося. Навiть його зробила добрiшим дiвоча краса. Облишило чудовисько татар i лише красну Горяну забрало в печеру.
Довгi днi пробула дівчина у пiдземеллi. Не чинить їй зла чудовисько, але й на волю не вiдпускає. Тiльки й того, що може Горяна вночi виходити на берег Днiстровий, зоряним небом милуватися, солов’їним спiвом утішатися. А ще мала змогу печерою вiльно ходити. А щоб там було їй виднося, визбирувала на березі трухлявi пнi та свiтлячки й зносила у пiдземелля.
Обходила Горяна усi ходи в печерi, безпечного виходу шукаючи, та намарно. Зате золота, срiбла всюди видимо-невидимо. Щоб скоротати час, стала дiвчина прикрасами любуватися. Взяла якось в руку золоту булаву. А з неї людський голос лунає:
– Простягни мене над водами – i перед тобою вони тут же розступляться.
Заховала дiвчина чарiвну булаву, та ще з бiльшою цiкавiстю коштовностi оглядає. Надибала якось золотi крила. I з них людський голос пролунав:
– Пiдв’яжи нас на спину – i ти полетиш в небо птахом золотокрилим.
Заховала дiвчина й крила чарiвнi, а сама знову срiбло, золото оглядає.
Одного разу надiла на руку золотого персня, оздобленого дiамантом. У дiамантi з’явився обличчя юнака і пролунав голос:
– Я чудовиськом вражений, на Днiстровому днi лежу. Торкнися мого чола оцим перснем – i ти повернеш мене до життя. Виконай моє прохання – i я добром тобi вiддячу.
Коли чудовисько у нiчнi мандри подалося, вийшла Горяна на берег Днiстра, над рiкою булаву простягла – i розступилися перед нею глибокi води. Пiшла дiвчина дном рiки, мертвого юнака вiднайшла i торкнулася його чола перстнем. Прокинувся юнак, нiби пiсля довгого сну.
– Дякую тобi, сестро, – мовить юнак, – вiк не забуду твоєї доброти.
– Рано дякувати, сюди ось-ось чудовисько прибiжить. Одягай мерщiй оцi крила.
I подала Горяна юнаковi золотi крила. Той надiв їх і тут же в небо пiднявся. А Горяна повернулася на берег та знову булаву над рiкою простягла, щоб води зiйшлися. А коли в печеру зайшла i глянула на перстень, то знову побачила в ньому вiдображення того ж юнака i почула його голос:
– Я поборю Чудовисько i визволю тебе з темної печери!
Полетiв юнак золотокрилим птахом до отчого дому, про свої пригоди дiдовi-чарiвниковi розповiв. Наварив той залiзної води i велiв юнаковi три днi i три ночi купатися в нiй. На четвертий день дав йому чарiвного меча i мовив:
– Тепер у дорогу вирушай, побори чудовисько i визволи дiвчину, яка тобi життя врятувала.
Прилетiв юнак до печери чудовиська на золотих крилах i став ночi дочiкуватися. А коли стемніло, з чудовиськом борню зав’язав. Та що чудовисько мечем юнака вдарить, то лише дзвiн пролунає. А що юнак вдарить, у чудовиська то однiєї руки, то однiєї голови меншає.
До ранку залишилося чудовисько без рук i лише з однiєю головою. Поспiшило воно заховатися у печері. Юнак зняв крила і кинувся за чудовиськом. Але вiднайти його так i не зумiв, бо зi страху, воно у стоногого черв’яка перетворилося.
...Коли над Днiстровими кручами зiйшло сонце, юнак побачив Горяну. Й очам не повiрив, що перед ним земна дiвчина. Такою була гарною вона.
Привiв юнак дiвчину до свого дому i повiнчався з нею. Довго вони прожили на землi й ще не раз слугували їм чарiвнi булава, крила i перстень.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524100
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 17.09.2014
Весна, весна,
як зірка зорегасна,
упала до вікна –
і вмить погасла!
Створено 3. 11. 2002 року, м. Львів
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 68.
Стиглим серпнем літо відлітіло,
сіє осінь жовті рани –
ой, ніщо без болю не зотліло, –
й лист зелений теж не в’яне.
Створено 3. 11. 2002 року, м. Львів
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 68.
А час не плине – час біжить
і попелить усі довколи,
і я у тому часі мить,
що не повториться ніколи.
Створено 11. 01. 2003 року (07-33), м. Львів
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 68.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524097
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2014
В далеких, далеких краях, серед безмежних степiв, жили три брати. I були вони, як три краплi води, один на одного схожі. А рiзнилися лише тим, що одного звали Слаб, другого – Слад, а третього – Слав. I всi вони кохали одну дiвчину на ймення Любава. Троє до Любави прийшли, троє в коханнi освiдчилися, i кожен просить за нього замiж вийти.
Не перший день дiвчина знає хлопцiв, усi троє любi їй, а за котрого замiж вийти – не вiдає. I говорить Любава братам:
– Троє вас, як три краплi води, один в одного. I вродою багаті й добротою та працьовитiстю славні. Усi троє ви мене кохаєте, i всi троє ви менi любi. А кого вибрати iз вас, кому перевагу надати, не знаю.
I просять брати:
– Загадай нам бажання, одне на трьох. А хто виконає його – з а того i замiж вийдеш. Нiхто з нас не образиться, якщо не йому твоїм судженим бути.
Пристала на те дiвчина й каже:
– Повiдав менi колись дiд, а чув вiн те вiд свого дiда, а дiдовому дiдовi його дiд оповiдав, чуте вiд свого дiда, що далеко-далеко, за степами ростуть лiси дрiмучi, а за тими лiсами лiси ще дрiмучiшi, а за тими лiсами стоять гори високi. Серцем тих гiр є гора висока. А в тiй горi є печера велика. У тiй печерi кам’яна скриня стоїть, а в тiй скринi перстень щастя захований. Хто iз вас того чарiвного персня добуде, того я своїм судженим назву.
Повернулися брати додому i стали в дорогу збиратися.
Першим осiдлав коня Слаб, першим i в дорогу вирушив. Доїхав до краю степу i побачив лiс дрiмучий, а на узлiссi – терем високий. Дах срiблом виблискує. А бiля терему дiвчина стоїть у платтях пишних, срiблом гаптованих. I запрошує дiвчина юного легiня у свої хороми.
Зайшов Слаб у терем, а там стiни срiблом виблискують, у коморах рiзних наїдкiв та напиткiв видимо-невидимо. Гостить дiвчина юнака, усiм його забаганкам догоджає, у м’якi постелi спати вкладає.
Прогостював юнак у срiбному теремi тиждень, про Любаву забув i далi мандрувати та перстня щастя шукати не захотiв. Тут вiн дiвчинi iз срiбного терему у коханнi освiдчився й попросив замiж за нього вийти.
– Добре, – мовить дiвчина, – їдь додому та з батьком, матiр’ю i сватами повертайся.
Осiдлав Слаб коня i повернувся додому.
Другим у дорогу Слад вирушив. Як до краю степу доїхав, той ж терем на узлiссi побачив, з дахами срiбними. Бiля терему зустрiла його дiвчина у платтях пишних срiблом гаптованих. Запрошує дiвчина i Слада в гостi. Зайшов юнак у терем, а дiвчина i його гостить, усiм його забаганкам догоджає, у м’якi постелi спати вкладає.
Прогостював Слад у дiвчини тиждень, вiдпочив та сил набрався і став у дорогу збиратися.
Дiвчина запитує його:
– Чому покидаєш мене? Чи мiй дiм тобi не до вподоби, чи страви мої не смачнi, чи постелi не м’якi, чи я тобi не люба?
Вiдповiдає їй Слад:
– I дiм твiй менi до вподоби, i страви твої смачнi, i постелi м’якi, тiльки ти менi не люба, бо iншу дiвчину кохаю, для неї перстень щастя розшукую, тому i в дорогу далеку вирядився.
I поїхав Слад далi. Їде лiсом дрiмучим, буреломи долає та непрохiднi трясовини обминає. I нарешті приїхав до ще дрiмучiшого лiсу, у якому i взимку темно, бо листя з дерев тут ніколи не опадає. А на краю того лiсу стоїть терем високий, з дахами золотими. А бiля терему дiвчина стоїть у платтях пишних, золотом гаптованих, та юного легiня у гостi запрошує.
Зайшов Слад у терем, а там стiни золотом виблискують, в коморах рiзних наїдкiв i напиткiв видимо-невидимо. Садить дiвчина за стiл юнака і від всієї душі гостить юного легіня. Їсть, п’є Слад, а дiвчина усiм його забаганкам догоджає. Коли ж наситився, дiвчина його у м’якi постелi спати вклала. Прогостював Слад тиждень у золотому теремi, про Любаву забув i їхати далi й перстень щастя шукати вiдмовився. Дiвчинi з золотого терему у коханнi освiдчився і руки її попросив.
– Добре, – мовила дiвчина. – Їдь додому та з батьком, матiр’ю й сватами повертайся.
Осiдлав Слад коня i повернувся додому.
Третiм в дорогу Слав вирушив. Як до краю степу доїхав, i вiн побачив на узлiссi терем високий, з дахами срiбними, а бiля терему дiвчину в платтях пишних, срiблом гаптованих. I Слава дiвчина у гостi запросила, в теремi за стiл посадила, стала пригощати та усiм його забаганкам догоджати, а ввечерi у м’ягкi постелi спати вклала. Прогостював Слав у дiвчини у срiбному теремi тиждень, вiдпочив i в дорогу вибрався.
А дiвчина запитує:
– Чому покидаєш мене? Чи мiй дiм тобi не до вподоби, чи страви мої не смачнi, чи постелi не м’якi, чи я тобi не люба?
Вiдповiдає їй Слав:
– I дiм твiй менi до вподоби, i страви твої смачнi, i постелi м’ягкi, тiльки ти менi не люба, бо iншу дiвчину кохаю, для неї перстень щастя розшукую, тому i в дорогу далеку вирядився.
I знову в мандри подався.
Їде лiсом дрiмучим, буреломи долає та непрохiднi трясовини обминає. I нарешті приїхав до ще дрiмучiшого лiсу, у якому і взимку темно. А на краю того лiсу побачив терем високий, з дахами залотими. Бiля терему дiвчина у платтях пишних, золотом гаптованих, його зустрiчає та в гостi запрошує. Зайшов Слав у терем, а дiвчина його за стiл посадила, рiзними наїдками та напитками гостить, усiм його забаганкам догоджає, а по всьому у м’якi постелi спати вклала. Прогостював Слав тиждень у дiвчини в золотому теремi й знову в дорогу виряджається.
А дiвчина запитує:
– Чому покидаєш мене? Чи мiй дiм тобi не до вподоби, чи страви мої не смачнi, чи постелi не м’якi, чи я тобi не люба?
Вiдповiдає їй Слав:
– I дiм твiй менi до вподоби, i страви твої смачнi, i постелi м’якi, тiльки ти менi не люба, бо iншу кохаю, для неї перстень щастя розшукую, тому i в дорогу далеку вирядився.
I далi своєю дорогою поїхав.
Їде лiсом дрiмучим, знову буреломи долає та непрохiднi трясовини обминає. Посеред лiсу галявину надибав. На галявинi вбогу хатину побачив. Зiйшов Слаб з коня, у дверi постукав. Тут з хати дiвчина красна виглянула. Юнак i проситься до хати, щоб з далекої дороги перепочити.
Дiвчина й мовить:
– Заходь, легiню, як вбогiстю не погордуєш. Чим хата багата – тим й рада. Та в хатi й вгостити нiчим.
– То не бiда! – мовить Слав.
До вечора Слав до лiсу сходив та оленя вполював. Дiвчина м’яса напекла, наварила, гостя нагодувала i сама наїлася. Пiсля вечерi легiня на тверду лежанку спати вклала.
Заснув Слав та опiвночi прокинувся. В ту нiч злива проллялася та крiзь дрантивий дах вода до хати хлинула. Дочекався юнак свiтанку, до лiсу пiшов, дерева нарубав та став хату перекривати. Упорався з роботою i в дорогу зiбрався.
Просить дiвчина юнака:
– Зоставайся зi мною, дружиною доброю тобi буду.
– Гарна ти дiвчина, – вiповiдає їй Слав, – та iншу кохаю, для неї перстень щастя шукаю, тому i в дорогу далеку вирядився.
Почула те дiвчина i мовить:
– Чесний ти легiнь, за те i добра тобi бажаю. I я чула про перстень щастя. Колись моя баба розказувала. А вона те чула вiд своєї баби, а бабинiй бабi її баба оповiдала, чуте вiд її баби, що давним давно найстарiшої баби бабина баба княжною була. I покохала простого воїна – князевого дружинника. Не бажав батько з простим воїном породичатися i загадав, щоб той дружинник став до бою з Хiврою. А Хiвра – то змiя люта, що у високих горах жила i нiкого у свої володiння не впускала. I нi спис, нi меч не брали її. Вбити її мiг лише той, хто чарiвним перснем заволодiє. А перстень той лежить у кам’янiй скринi, яка у великiй печерi захована. Та печера знаходиться на вершинi найвищої гори, котра стоїть у серцi гiр. Приступити до тієї гори нiхто не мiг, бо всiх поїдала люта змiя. Але дружинник знався з волхвом. I той порадив йому кришталевого меча викувати. Тим мечем вiн заслiпив Хiвру, тодi розчахнутим деревом голову до землi припер i вирвав з її пащi отруйного зуба. З тим зубом i вернувся до князя. Але князь не дотримав свого слова i наказав щоб легiню потайки голову вiдрубали. Так княжi слуги i вчинили. Довiдалася про те княжна, з княжих теремiв втекла та далеко від людей у темному лiсi поселилася. Взяла з собою лише зуб злої Хiври, якого з батькових палат викрала, щоб мати пам’ятку про коханого.
Пiсля цих слiв дiвчина до хати повернулася i невдовзi винесла змiїного зуба, ліктем завдовжки.
– Вiзьми його, – мовила дiвчина, – може вiн тобi в пригодi стане.
Щиро подякував Слав дiвчинi й знову в дорогу подався. Доїхав до гiр високих, на просторій галявині зупинився. Посеред галявини згарище побачив, а бiля того згарища красну дiвчину, що гiркими сльозами вмивається. Пiд’їхав до неї Слав i став утiшати.
– Не журися, дiвчино красна. За день-другий нову хату збудуємо.
Пiдвела дiвчина очi на юнака i сльози витерла.
Взявся Слав за роботу й за два днi нову хату збудував. Упорався з роботою, перепочив i став у дорогу збиратися.
А дiвчина просить його:
– Зоставайся зi мною, дружиною доброю тобi буду.
– Гарна ти дiвчина, – вiповiдає їй Слав, – та iншу кохаю, для неї перстень щастя шукаю, тому i в дорогу далеку вирядився.
Почула те дiвчина i мовить:
– Чесний ти легiнь, за те i добра тобi бажаю. I я чула про перстень щастя. Колись моя баба розказувала. А вона те чула вiд своєї баби, а бабинiй бабi її баба оповiдала, чуте вiд її баби. Давним давно це було. Найстарiшої баби бабина баба коли молодою була, то жила у княж-градi. Брат її у княжому вiйську служив. I на свою бiду покохав княжну. I княжна його кохала. Та не захотiв князь мати зятя з простих дружинникiв. I повелiв стати до бою з Хiврою...
I далi повiдала про те, як дружинник змiя подолав, як отруйного зуба вирвав, та про те, як князь безчесно вчинив з дружинником.
– Тодi сестра того дружинника утекла з княжого граду i на оцiй галявинi бiля гiр Хiври поселилася, – продовжувала розповiдь дiвчина. – Лише меча кришталевого, яким її брат змiю ослiпив, з собою взяла.
Пiсля тих слiв дiвчина пiдiйшла до старої ялицi, вийняла з дупла меч у шкiряних пiхвах i подала Славу.
– Вiзьми його, може, в пригодi стане.
Вийняв Слав меча з пiхов – i вiн сонцем засяяв. Щиро подякував дiвчинi за подарунок i подався своєю дорогою.
Заїхав у гори високi, з гори на гору перебирається та все найвищу видивляє. Аж на дванадцятий день побачив Слав гору, вершина якої, над усiма вершинами здiймалася. А потому ще довго їхав, аж доки не добрався до неї. Та коли бiля гори зупинився i глянув на її схили, то вжахнувся. На тiй горi жодного деревця, жодної травинки не росло, одне камiння її схили вкривало. На тому камiннi змiй видимо-невидимо. А в підніжжі гори, людських черепiв – не злiчити. Страшно стало Славу, але про те, щоб вiдступати, i не подумав. Зiйшов з коня, вийняв хiвриний зуб, обв’язав хустиною, а хустину ту на шию пов’язав. I тiльки до гори наблизився, як усi змiї зi страху перед хiвриним зубом у рiзнi боки розповзлися. Пiднiмається Слав на гору, а там змiї все бiльші i бiльші з його шляху втiкають та все на меншу вiдстань вiдповзають. Страшно юнаковi. Кожної митi ладен зi змiїної гори втiкати. I лише думкою про Любаву страх переборює.
Пiдходить Слав до вершини, а там вже стометровi змiї – i лише голови вiдвертають. А бiля самої вершини тисячометрова змiя лежить, головою вхiд у печеру закриває. Ця i не думає з дороги вступатися. Став перед нею юнак, а змiя грiзно мовить до нього:
– Поверни менi мого зуба!
– Добре, – каже Слав, – але спершу впусти мене в печеру.
– Ха-ха-ха! – розсмiялася змiя.
I ще сердитіше мовить:
– Ти не ввiйдеш в печеру i звiдси не повернешся.
Пiсля цих слiв змiя вiдкрила свою велетенську пащу, щоб проковтнути юнака. Та Слав тут же кришталевий меч з пiхов вийняв. Заслiпив змiю його блиск i та роззявленою пащею тiльки об камiння вдарилася. Слав у ту мить в печеру вскочив i за кiлька крокiв у пiдземному гроті опинився. Посерединi того грота кам’яну скриню побачив. Тут же вiдкрив її, вийняв чарiвний перстень і на палець надiв.
Тепер вже Хiвра була йому не страшною. I вiн смiливо вийшов з печери та одним змахом меча вiдрубав змії голову. Забилося в судорогах змiїне тiло, кров рiкою хлинула. У тiй рiцi чимало змiй загинуло, а тi що живими залишилися, розповзлися котра куди.
Зiйшов Слав з гори, сiв на коня i в рiднi краї до Любави поспішив.
Поминув Слав гори i на простору галявину виїхав, де нещодавно на згарищi бiднiй дiвчинi хатину будував. Та замiсть убогої хатини пишний терем побачив. Тут красна дiвчина вийшла, юного витязя з перемогою привiтала.
Коли Слав до другої хатини пiд’їхав, i там терем побачив. З нього красна дiвчина вийшла, юного витязя з перемогою привiтала. Приїхав Слав до того мiсця де терем стояв з дахом золотим, то вбогу хатину побачив. Вiдчинив дверi, а там – змiя десятиметрова. Запалив юнак ту хатину, а сам далi подався. Виїхав з дрiмучих лiсiв на край степу широкого i там замiсть терему високого зi срiбними дахами, вбогу хатину побачив. Вiдчинив Слав дверi тiєї хатини i побачив у нiй змiю семиметрову. I ту хатину запалив.
А коли степом їхав, батька, матiр та рiдних братiв зi сватами зустрів, що на сватання поспiшали. Розповiв їм свої пригоди, про дiв-змiй правду повiдав. I про дiвчат красних, якi допомогли йому Хiвру подужати, розповiв. Брати, звiсно, до красних дiвчат помандрували, а Слав додому повернувся
... Приїхав Слав додому та мерщiй до Любави перстень дарувати. Та не персню радiє дiвчина, а своєму судженому. Тут i про весiлля домовилися.
А невдовзi брати додому повернулися та красних дiвчат з собою привезли. Усiм синам батьки весiлля справили. Пiсля весiлля Любава у домi Слава зосталася, а Слаб i Слад у краї своїх дружин перебралися, щоб дрiмучi лiси i високi гори обживати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523927
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.09.2014
На розпуттi дорiг
не стояв я нiколи,
а завжди йшов у свiт
навмання через поле.
Може, саме тому
розминувся з тобою,
коли сонце було
у зенiтi над мною.
Створено 25. 03. 1988 року
Опубліковано: "На зламі дня" - Львів: "Тріада плюс", 2004. 100 с. - С. 13
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523921
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.09.2014
Колись на крутих скелях Горган, що в Зелених Карпатах, росла квiтка, яку в народi називали залiзним зiллям. Цвiла вона один раз в тисячу лiт. Тiльки один з десяти знахарiв-ворожбитiв вiдав про її чарiвнi властивостi. I тiльки один зі ста знахарiв-ворожбитiв знав мiсця де її можна знайти. А приготувати з неї залiзний напiй знав лише Страгор. Йому то й пощастило знайти цвiт залiзного зiлля. Напоїти б йому чарiвним напоєм свого сина Гната i може й казки не було б. Та напоїв вiн тим зiллям синового друга – ватага опришкiв Максима.
Були Максим i Гнат, друзями нерозлучними i в боях i в життi. Кого не досягав топiрець Максима, того неодмiнно рубав топiрець Гната. А кого обминала куля, випущена Гнатом, того вражала куля, випущена Максимом. I коли Гнат навiдував батька, то завжди йшов з ним i Максим. А коли Максим матiр навiдував, то неодмiнно поруч був Гнат. I не страшнi їм були нiякi жандармськi засiдки.
Вiд дiда-прадiда знав Страгор мiсця, де росло залiзне зiлля. Як i його предки, щороку бував там, як тiльки зозуля переставала кувати. I в тому роцi усi вiдомi мiсця обiйшов. I зiрвав сiм чародiйних квiток. Приготував з них залiзний напiй i, коли навiдали його опришки, пiднiс Максимовi кварту чар-зiлля. Випив Максим напiй, а Страгор i мовив:
– Тепер тебе нiяка куля не вiзьме.
I подав другу кварту. Випив Максим, а знахар й мовив:
– Тепер нiякий топiрець, нiяка шабля тебе не вiзьмуть.
I подав Максимовi третю кварту. А коли той втретє випив зiлля, знахар мовив:
– Тепер ти й в пекельному вогнi не згориш.
I подав Максимовi четверту кварту, а опiсля й мовив:
– Тепер ти не лише у вогнi не горiтимеш, а й у водi не потонеш.
За четвертою квартою пiднiс Максимовi п’яту. Випив її Максим, а знахар й мовив:
– Тепер тебе нiяка отрута не візьме.
I подав Максимовi шосту кварту.
За шостою квартою знахар знову промовив:
– Тепер тебе нiяка мутузка не вдушить.
I налив Максимовi сьому кварту. I її випив Максим, а знахар-ворожбит i мовив:
– Тепер тебе нiякi прокльони не вiзьмуть. Лише твоя кров зможе тебе погубити.
З тих пiр прозвали Максима Безсмертним. I горе було i панам, i жандармам вiд ватаги опришкiв, яку водив Максим. Одне його ймення наводило страх на панiв в усiх Карпатах i на прилеглих рiвнинах. Багато разiв у Максима стрiляли, та не змогли застрiлити. Багато разiв його рубали, та не змогли зарубати. I палили, i у водi топили, i мотузкою душили, i отруювали, та все намарно. Зi всiх перепалок виходив Максим живим i неушкодженим. А за одне i своїх друзiв-опришкiв зі всiх бiд виручав. У народi небувала слава пiшла про Максима Безсмертного.
Та що не могли зробити нi куля, нi меч, нi вогонь, нi вода, нi мотузка, нi отрута, те зробили дiвочi очi. Закохався Максим, про походи забув, все блакитними очима i русими косами марить. Та, на бiду, кохана його з ляхiв, на йменням Гелена. Став Максим у Гелени кохання добиватися, а та й мовить:
– Моя дiвочiсть буде тобi належати, але тільки тодi, коли я пересвiдчуся у твоїй вiдданостi менi. А в твою вiдданiсть я повiрю тодi, коли принесеш менi голову хоч одного опришка.
Зажурився Максим, як бути – не вiдає, чию голову вибрати – не знає. Опришок в опришка – усi друзi йому, з кожним солi не один пуд з’їв, з кожним кровi ворожої чимало пролив. Та не спадають з думки Геленинi слова: "Моя дiвочiсть буде тобi належати..." I вибрав своєю жертвою найстарiшого, у чисельних боях зраненого, вже й з рясною сивиною, опришка Свирида. Думає Максим: "Своє вiн вiджив, і помирати йому, роком пiзнiше чи ранiше, все одно." З тою думкою i заманив у далекий лiс, там йому голову вiдрубав i до Гелени поспiшив.
Дотримала Гелена свого слова. Не пошкодувала свого тiла для вiроломного опришка. Пiсля того Максим ще бiльше забажав Гелени. Став, колись гордий опришок, на колiнах у шляхтянки кохання просити. I мовила Гелена:
– Принеси менi голову твого найвiрнiшого друга – i знову не пошкодую для тебе своєї ласки.
На цей раз Максим не довго роздумував. Потайки Гната у далекий лiс заманив, там у спину йому вистрiлив i мертвому голову вiдрубав та до Гелени поспiшив.
Прийняла Гелена подарунок вiд Максима i знову свого слова дотримала – не пошкодувала для вiроломного ватага своєї ласки. А сп’янiлий коханням Максим вже руки Гелениної просить.
– Стану я твоєю дружиною, – мовить шляхтянка, – але спершу принеси менi голову своєї матерi. На цей раз Максим і хвильки не роздумував, додому поспiшив, вночi, коли мати спала, їй голову вiдрубав i наступного дня до Гелениних нiг поклав.
Дотримала шляхтянка і останнього слова. Невдовзi й весiлля справили.
З тих пiр забув Максим про лiси, у панських покоях нiжиться, Гелениними ласками втiшається. I народила Гелена трьох синiв. Радiє Максим, в усьому дружинi догоджає. А Гелена забажала, щоб Максим на службу пiшов. I доручили австрiйськi урядники колишньому ватагу опришкiв Максиму Безсмертному очолити жандарську управу. I горе було опришкам вiд жандармiв. Бо вiдав Максим все про опришкiв, усi їхнi стежки та усi схованки знав.
Зiйшлися на раду опришки, стали радитися, як Максима на добру дорогу справити.
Один i мовить:
– Причиною лиха є шляхтянка Гелена. Убиймо її, панськi маєтки спалімо – i не буде у Максима iншої ради, як знову до нас пристати.
На тому й порiшили опришки. В темну нiч, коли Максима не було вдома, будинок оточили, у спальню вдерлися та Гелену з лiжка витягли, щоб голову вiдрубати. Налякалася шляхтянка, стала пощади просити та й говорить:
– I мене згубите, i Максим до вас нiколи не повернеться...
А далi розповiла Гелена, як Максим відрубав голову старому опришковi Свиридовi i своєму найвiрнiшому друговi Гнату, а опiсля – i рiднiй матерi. А щоб її словам повiрили, показала вiдрубанi голови, якi їй Максим приносив i якi вона зберiгала у пiдвалi в бочцi з ропою.
Повернулися опришки до лiс засмученi. З почестями голову Свирида поховали. Поруч ще одну могилу викопали i в нiй голову Максимової матерi поховали. А голову Гната батьковi понесли й усю правду йому розповiли.
Вжахнувся старий знахар-ворожбит звiрствами, вчиненими людиною, яку вiн наперед рiдного сина безсмертям надiлив. I зарiк Максимових дiтей хижими звiрами лiсами бродити. I до тих пiр, доки котрийсь iз них кровi рiдного батька не нап’ється.
Повернувся Максим додому, а в домi плачi i голосiння. I розповiла Гелена, що їхнi дiти хижими звiрами у лiс втекли.
Завжди пам’ятав Максим слова старого знахара: " Лише твоя кров зможе тебе погубити". Та що вони означали, не мiг втямити. А тепер зрозумiв, що його кров – то його дiти.
Батька Максим не пам’ятав, матерi голову вiдрубав... I коли подумав, що йому доведеться в хижих зубах своїх дiтей помирати, вжахнувся. Тiльки тепер прокинулася у ньому совiсть i породила каяття за вчиненi злочини. "Це вона у всьму винна!" – подумав вiн про Гелену i тут же кинджалом пробив їй груди. Тодi запалив маєтки i подався у лiс до опришкiв просити їх прощення.
Iде Максим нiчним лiсом, стежками звiриними. Опiвночi прямiсiнько перед собою ведмедя, не те що побачив, а бiльше вiдчув. Спiхом пiстоля з-за пояса вийняв i одним пострiлом на смерть вразив.
Поспiшав Максим. Не зупинився, щоб подивитися на свою жертву і не побачив, що убитий ним ведмiдь упав на землю його найстаршим сином.
Коли стало зорiти, побачив Максим неподалiк вовка. Вийняв з-за пояса пiстоля i одним пострiлом на смерть вразив.
Поспiшав Максим. Не зупинився, щоб подивитися на свою жертву. I не угледів, що убитий ним вовк, упав на землю його середущим сином.
Добрався Максим до схованки опришкiв, став просити, щоби вислухали його колишні побратими. А коли зiбралися опришки, став перед ними навколiшки i почав благати:
– Простiть, братки! Маю тяжку вину перед вами, що шляхтянку покохав, у панських покоях зажив-загуляв, жандармiв на вас наводив. Убив я шляхтянку, маєтки спалив. Приймiть у ватагу побратимом своїм. Дiлом свою вiдданість докажу.
Вислухали те опришки, а по тому запитали:
– Це уся твоя правда?
– Уся, братки, простiть!..
– Не називай нас братками, Максиме, – мовив новий ватаг опришкiв. – Нема тобi до нас вороття. Не в тому твоя вина, що шляхтянку покохав і не в тому, що в панських покоях утiшався з нею. Змогли б тобi простити i те, що жандармiв на нас наводив та всю нашу потаємщину їм повiдав. Але за голову твого побратима Свирида, за голову твого вiрного друга Гната, за голову твоєї рiдної матерi не буде тобi прощення нi вiд нас, нi вiд Бога!
Похнюпив Максим голову, очi руками закрив. А ватаг веде далi:
– Не спокутував своїх грiхiв і тоді, коли встромив кинджала у груди шляхтянцi, а ще один грiх на душу взяв, бо та шляхтянка твоїх дiтей породила...
– I це не все, – мовить молодий опришок, який вiд самісінького панського палацу слiдом за Максимом ішов і щойно з лiсу вийшов. – Ти ще два тяжких грiхи вчинив. Ось твої дiти, твоєю рукою убитi.
I поклав перед Максимом тiла його двох синiв.
Побачив Максим своїх дiтей мертвими – i невимовний жах знову охопив його. А в голову одна думка приходила: "Втiкати, втiкати! Свiт за очi. Геть з цих країв. Туди, де нiхто досi не вiдав про мене i нiхто не дізнається про мої злочини". Тут же Максим на ноги звiвся i пiшов навмання лiсом. Та недалеко зайшов. Біля найближчого струмка зупинився, щоб води напитися. Та тільки нагнувся, як тут же був повалений звiром. Й не думав, що дiє. За давньою звичкою, вихопив пiстоля i, перевернувшись на спину, вистрiлив. Але в ту самiсiньку мить, коли пролунав постріл, хижа рись вп’ялася своїми зубами в його горло. Прострелений звiр повалився мертвим на землю, але то був уже не звір, а наймолодший Максимiв син.
Так загинув Максим Безсмертний. I такий сумний кiнець цiєї казки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523671
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 15.09.2014
Краплі неба на згарищі мрій,
крига синіх очей без надії,
крізь осколки зіниць із-під вій
розповзаються думи, як змії.
Не твоє вже лице до лиця,
під ногами розчавлена ліра
і пелюстки із квітів вінця,
що нам виплів Купало в те літо.
Наче рани, у грудях слова.
Вечір… Ніч… Будить сонце уява...
Ой не добрі там будуть жнива,
де посіяна радість лукава!
Знахабніла ця постать німа:
ще два кроки – і постріл у спину…
Пересмикує осінь зима,
стелить лихом холодну ряднину.
Буде спати на ній хтось чи ні –
не насниться йому сон ласкавий,
і рука не торкнеться вві сні,
не злукавлять ті очі лукаві.
Створено 22.04 – 3.05. 2004 року, м. Львів
Опубліковано:
1. Калинове вино. Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 71;
2. Антологія Бойківського краю. Дрогобич: «Коло», 2007. 724 с. – С. 434 – 435.
[i]Музика Тетяни Кисленко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523667
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2014
Василько був роду хлiборобського, з волоссям, що трава шовкова, i з очима, як небо весняне. Нещодавно вiн переїхав з батьком на край Дикого Поля степ освоювати. Сiяв жито й пшеницю, коней та корiв випасав.
Лежав якось серед трав високих i побачив у степу дiвчину вроди неземної. Став до дiвчини краснi слова промовляти, як звати запитує. Смiється дiвчина, юнака до себе манить, Степовою Русалкою називається.
З тих пiр Василько почав роботи цуратися, про отчий дiм забув, все у степу пропадає, з дiвчиною-привидом розмовляє. I сам вже як тiнь ходить, тiльки очi ще голубiшими стали, блакиттю повняться.
Якось степом цигани їхали. Зiйшла з пiдводи циганка-ворожбитка, правду Васильковi розповiла. Повiрив юнак циганцi, став ради просити, як йому далi на свiтi жити. I мовила циганка:
– Якщо хочеш своєму щастю-бiдi зарадити, то вiзьми пригорщу землi, якою русалка-привид бродить та не топче, i в далеку дорогу вирушай. На краю землi зоряний камiнь лежить. Як вiднайдеш його, розбий навпiл...
I розповiла Васильковi, як далi діяти.
Попрощався юнак з коханою Русалкою, захопив землi пригорщу i в далеку дорогу подався. Через багато-багато днiв до краю свiту дiстався. А там – однi снiги. Ходить-бродить ними Василько, та все намарно i час, i сили марнує. З розпуки й заплакав. Та такими гарячими сльозами, що вiд їх тепла снiги розтанули i спливли потоками у море-океан. Зазеленiв острiв рясними травами, зацвiв запашними квiтами. I вгледiв Василько серед зелених трав зоряного каменя. Пiдiйшов до нього i тут же розбив. З того каменя вогняна куля викотилася, а коли на землю впала, то навпiл розкололася. I вилетiла з тої кулi тендiтна дiвчинка. Стала дякувати юнаковi за те, що з кам’яного полону її визволив, та обiцяє в горi-бiдi допомогти.
– Куди ж ти летиш, дiвчинко? – запитує юнак.
– На небо. Там мої подруги. Вони нiчнi хороводи водять. I менi туди хочеть-ся, бо я – зоряна нiмфа.
– Почекай хвилечку, – просить Василько. – Вiзьми оцю землю, будь ласка, i розсип її з-пiд небес над Диким Полем.
– Добре! – мовила нiмфа.
I взяла з Василькових рук пригорщу степової землi.
...Через багато-багато днiв повернувся Василько у рiднi краї. Iде й землi пiд ногами не чує. А назустрiч йому Русалка степом бiжить, то мiсяцем, то вiтрами мiниться.
У цей час над Диким Полем зоряна нiмфа пролiтала, землю, якою русалка бродила, яку не топтала, iз рук випустила. Грудочки землi в повiтрi загорiлися i впали на золотi Русалчинi коси зоряним намистом. I в ту ж мить русалка-привид земною дiвчиною стала. Та тiльки краси все тiєї ж – неземної.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523335
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.09.2014
В мої очі ти так не дивись,
не знайдеш в них весни квітограю, –
не скажу я тобі: повернись,
не скажу я тобі, що прощаю.
Синя-синя, як світ, синява
переповнює серце коханням,
а з грудей, мов осколки, слова
вириваються хриплим риданням.
Біль образи і біла журба –
вже так мало мені до нетями,
мов квазарами, сіра юрба
палить серце докорів вогнями.
Най радіє приплюснута вись
і голубиться грань небокраю, –
не скажу я тобі: повернись,
не скажу я тобі, що прощаю!
Створено 22. 04 – 31. 05. 2004 року, м. Львів
Опубліковано:
1. Калинове вино. Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 71;
2. Антологія Бойківського краю. Дрогобич: «Коло», 2007. 724 с. – С. 435.
[i]Музика Тетяни Кисленко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523308
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2014
1.
[i]Оборіг, оборіг,
думав, що там сіно,
зазирнув я у вікно –
демонструють кіно.[/i]
Так високо, так далеко,
що ажень не видно,
йшла дівчинка “вбрана” з глеком,
не було їй встидно.
Бо чого їй ся встидати? –
Навкруги отави.
На отавах випасають
пастухи отари.
2.
[i]Оборіг, оборіг,
думав, що там сіно,
зазирнув я у вікно –
демонструють кіно.[/i]
В тому ж вбранні та дівчинка
несла вже лопату,
покотилась в хлопця слинка,
що чинив загату.
А під вечір хлопця того
повезли в лікарню,
бо зламав корові роги,
повалив ще й стайню.
3.
[i]Оборіг, оборіг,
думав, що там сіно,
зазирнув я у вікно –
демонструють кіно.[/i]
Раз дівчинці закортіло
у ріці скупатись,
хлопці бачили те діло –
покусали пальці.
А як в річку поскакали,
піднялися бали,
що тоді вони кусали,
тільки раки знали.
4.
[i]Оборіг, оборіг,
думав, що там сіно,
зазирнув я у вікно –
демонструють кіно.[/i]
Житом, леном, бур’янами
дівчина ходила,
молотила парубками,
як сама хотіла.
А разочок – була спека –
прилягла на спину,
звідкись взявсь рудий лелека,
приніс їй дитину.
[i]Оборіг, оборіг,
думав, що там сіно,
зазирнув я у вікно:
ой, закінчилось кіно![/i]
Створено 26. 07. 2005 року.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523133
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 13.09.2014
В твоїх очах туман, туман,
пусті слова – слова на вітер,
ти не роз’ятриш ними ран,
не зворохобиш в грудях віхол.
Єдиний Бог усе простить,
любов облуди не пробачить,
й нехай мені не пощастить,
але ти того не побачиш.
Що нам спослав цей білий світ,
на півдорозі розгубилось,
і через двадцять сквітлих літ
ми на вокзалі опинились.
Прощай, прощай!!! Замкнувся круг! –
Немає квітів на пероні,
і тільки тополиний пух
тепер вже й на моїй долоні.
Створено 12. 08. 2004 року, м. Львів
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 72.
[i]Музика Тетяни Кисленко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523125
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.09.2014
Намалюю руді брови,
аби були чорні,
одягнуся в білі сподні –
тепер такі модні.
Білі сподні, чорні мешти –
по сквері гуляю,
та потроху, так як знаю,
дівчат обдивляю.
Шумить листя тихо, тихо,
ще терпець тримаю,
собі думаю-гадаю –
може щось вгуляю!
Впершим разом ніц не вийшло,
то піду удруге! –
Кажуть мені добрі люди:
– Мабуть, щось та буде!
Одягнувся в чорний костюм,
обпиляв си пальці –
тепер фраєр, при краватці,
шнурую на танці.
Танці, танці – до упаду,
музики не чую,
все гадаю та в вус дую –
може щось втанцюю!
Й другим разом ніц не вийшло,
щось вже втну утретє,
тепер знаю, щось не теє,
чогось си не клеє.
Пішов в баню, вимив брови,
вбрався в вишиванку,
та й думаю – собі зранку
посиджу на ґанку.
Не встиг вийти я із хати,
а дівчат – тьма-тьмуща –
одна пишна, друга вужча,
кожна з них тямуща!
Бо так здавна вже ведеться
чи руді, чи чорні –
українкам до вподоби
козаки моторні!
Розуміють усі, мабуть,
цюю заморочку:
кожен хлопець має мати
вишиту сорочку!
Створено 23. 07. 2005. (12-00 – 21-12), м. Львів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522926
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 12.09.2014
Ти наче б то пішла... –
Чом озираєшся на вітер?
Із серця крига вже зійшла,
а вітер той колише віти.
На вітті інший квітне цвіт,
такий же ніжний, як в ту пору,
коли було нам двадцять літ
і ми були уперше поруч.
Ти наче б то уже пішла…–
Чом озираєшся на вітер?!
Створено 20. 05 – 3. 06. 2004 року, м. Львів
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 73.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522919
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2014
А було це в тi давні часи, коли i царi в походи вирушали. Кликнув якось цар свою рать, коня осiдлав i в свiти широкi подався чужi землi воювати. Молоду царицю, звiсно, дома залишив, бо здавна не жiночою справою вiйськовi походи були.
I трьох днiв не минуло, а цариця за чоловіком затужила та й до матерi-чарiвницi подалася. Перекинулася та голубом i наперед вiйська полетiла. Там старим ворожбитом край дороги стала царя очiкувати. А коли цар пiд’їхав, i мовила йому:
– Вертайся додому царю. Чує моє серце, що в степу тебе смерть очiкує. Перша ворожа стрiла в твої груди влучить.
Не послухався цар ворожбита й далi поїхав чужi землi воювати. А чарiвниця знову наперед вiйська полетiла та ще старiшим ворожбитом прикинулася. Знову царю смерть вiщує:
– Не царська то справа у походи ходити. Вертайся додому, царю. Перша ворожа стрiла у твоє серце влучить.
Не послухався цар ворожбита й на цей раз. А чарiвниця втретє наперед вiйська полетiла та старим-престарим ворожбитом царя зустрiчає i знову йому смерть вiщує:
– В злу годину на коня сiв, царю, та в дорогу вирушив. Не буде вороття тобi у країну рiдну. Перша ворожа стрiла у твої груди влучить й серце наскрізь проб’є.
I знову не послухався цар ворожбита. Так нi з чим i повернулася додому мати царицi. Та на свiй подив, доньку веселою побачила. Втiшив царiвну придворний леґiнь.
Сiм лiт цар в походах пробув, своїх ворогiв видимо-невидимо порубав, а сам живим i незраненим додому повернувся. Цариця за цей час трьох синiв i одну доньку народила. Довiдався цар про зраду дружини, в лютi голову їй вiдрубав i до дiтей кинувся, щоб i їх зi свiту звести. Побачила те чарiвниця, мама царицi, i вмить дiтей зачарувала. Став цар їх рубати: вдарив мечем найстаршого хлопчика, а той орлом у небо злетiв, вдарив середущого, а той соколом полетiв, вдарив третього, а той в яструба перекинувся i вслiд за братами подався. Зрозумiв цар, що дiти зачарованi, меча в тещинi груди встромив, а дворiчне дiвча велiв у темницю запроторити та дверi замурувати. Вiрнi стражi тут же царську волю виконали та в поспiху уваги не звернули на маленьке заґратоване вiкно. Крiзь нього брат-сокiл щодня лiтав та сестру годував. Брат-орел їжу здобував. А яструб у дзьобi воду носив та ґрати поливав.
Чимало лiт промайнуло. Ґрати iржа з’їла, а дiвчинка підросла i крiзь вiконце на волю вибралася. Подалася вона якомога далі вiд палацiв та вiд темниць царських. I поселилася у занедбанiй хижi посеред темного лiсу. До сестри брати-птахи прилетiли. Разом й зажили в мирi та злагоді. Одне горе сестрi, що брати птахами лiтають.
Приносить якось брат-орел у дзьобi золотого персня. Надiла сестра його на палець, а з нього й голос лунає:
– Я мертвих оживляю. Торкнися тiльки-но мною до того кому ти хочеш життя дарувати...
Iншим разом брат-сокiл срiбного персня принiс. Надiла сестра його на палець, а а з нього й голос лунає:
– Я будь-яку недугу вилiковую. Торкнися тiльки-но мною до того, кого ти зцілити хочеш...
А ще одного разу брат-яструб кришталевого персня приніс. Надiла сестра його на палець, а з нього й голос лунає:
– Я молодiсть дарую. Як захочеш старця молодим зробити. торкнися мною його чола, i вiн тут же юним легiнем стане...
Заховала сестра перснi й забула про них.
На той час, завойованi царем народи з силами зiбралися i на царя великим вiйськом вирушили. Зустрiв їх цар зi своєю раттю у полi широкому. Там бiй кривавий зав’язався. З ранку до ночi вої мечами сiклися. Вiдбило царське військо напади супротивникiв, та чимало воїнів в бою полягло. Й самого царя було тяжко поранено. Коли цір з коня падав – ногу зламав, а коли на сирiй землi лежав – застудився.
Немiчний цар розiслав гiнцiв по всiх краях знахарiв шукати, якi б його біді зарадили, на ноги поставили.
Їхав один з царських гiнцiв темним лiсом i побачив хижу. В цей час брат-орел летiв до сестри. Вгледів гiнець хижого птаха, випустив стрiлу в нього та в самiсiньке серце влучив. Побачив сокiл, як його брат мертвим на землю падає, на царського гiнця-нападника кинувся. Але той i в нього стрiлу випустив i прямо в серце влучив. Тут яструб надлетiв, побачив, як брат-сокiл на землю мертвим падає, і собі на царського гiнця-нападника кинувся. I теж упав з пробитим серцем.
Попадали птахи на землю i в юних легiнiв перевтілилися. Одна бiда, що мертвими у травi лежать. На те сестра з хижі вибiгла. Побачила мертвими своїх братiв, заплакала, забiдкалася. Та тут про золотого персня згадала i мерщiй до схованки побігла. Надiла перстень на руку і до найстаршого брата повернулася, стрiлу з грудей вийняла i торкнулась чола чарiвним перснем. Тут же ожив вiн та звiвся на ноги. Побiгла сестра до середущого брата, i тому стрiлу з грудей вийняла та чарiвним перснем до нього доторкнулася. Пiдвiвся й середущий брат живим i неушкодженим. Тодi й наймолодшого брата оживила. Побачив те гiнець царський i розказав дiвчинi, з якої причини свiтами блукає, і став просити її, щоб з ним до царя їхала. Надiла дiвчина на руку всi три персні, якi брати-птахи їй принесли, i всі разом у цар-град вирушили.
У цар-градi дiвчину до хворого царя привели. А той i голови не пiднiме, i очей не вiдкриє – такий немiчний. Велiла дiвчина всiм з царської палати вийти, її одну з царем залишити. Пiдiйшла вона до хворого i торкнулася його срiбним перснем. Цар тут же очi розплющив.
– Вставай, царю, – мовить дiвчина, – твої рани зцілені, твоя хромота минулася, застуда зщезла.
Звiвся цар на ноги й вiдчув, що справдi здоровий, i мовить дiвчинi:
– Ти мене вiд вiрної смертi врятувала, менi здоров’я повернула. Загадуй будь-яке бажання i я виповню його – вiддам тобi все моє золото, срiбло, надiлю землями, яких за рiк конем не об’їдеш...
Слухає дiвчина мову царя та згадує, як маленькою дитиною в темницi зростала... I каже царевi:
– Якщо ти й справдi хочеш будь-яке моє бажання виповнити, то зруйнуй усi темницi, якi у твоєму царствi є.
Цар не роздумує. Сплеснув у долонi й тут же уся придворна знать збiглася і ненадивуються князі та графи баченому.
А цар велить їм людей збирати та щоб темницi зруйнували. Поспiшили царськi вельможi царську волю виконувати. А цар знову до дiвчини звертається:
– Жаль, що роки мої старi, а то я б руки твоєї просив, тебе царицею б зробив. I синiв у мене немає, щоб тебе невiсткою своєю назвати. Тож будь моєю названою дочкою.
Всмiхнулася дiвчина, царевого чола кришталевим перснем торкнулася i мовила йому:
– Поглянь у дзеркало. Тепер ти легiнь юний.
Пiдiйшов цар до дзеркала, дивиться на своє вiдображення, нiби минуле споглядає. Обмацує себе, силу мiряє... I переконується, що вiн i справдi на всiх тридцять лiт помолодшав. Вiдiрвав свiй погляд вiд дзеркала, до дiвчини пiдбiг, опустився на колiна i попросив його дружиною стати. Всмiхнулася на те дiвчина i, звiсно, дала згоду. Невдовзi й весiлля зiграли i, як годиться царям, довго царювали.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522769
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.09.2014
Покохав козак дiвчину, та, на бiду свою, в краях далеких i роду крiпацького. Поїхав до пана i став просити, щоб той дозволив їм поженитися та крiпачку на волю вiдпустив. Посмiявся пан над козаком i забажав вiд нього викупу. А суму таку заправив, яку мiг би заплатити хiба король польський або хан кримський – повен мiшок динарiв.
Вертається козак додому засмученим. Їде лiсом i бачить: росте край дороги дуб кремезний, вiку тисячолiтнього, а пiд тим дубом старий сивобородий дiд стоїть. Вийняв козак з калитки єдиного динара, яким багатий був, i милостиню старцевi подав. Та старець i не поворохнувся, щоб її прийняти. I впав динар у траву зелену.
– Не тобi, козаче, менi милостиню подавати, – мовив сивобородий дiд. – Краще з коня злiзай та позбирай ті динари, яких ти своїм добром насiяв.
Зiйшов козак з коня, глянув у траву, а там динарiв, як зiрок на небi. Оглянувся на всi боки, та добрий чарiвник нiби крiзь землю провалився.
Визбирав козак динари, й повного мiшка назбирав. Радий щедрому дарункови знову до пана поспiшив. Але пан i цього разу не забажав вiддати козаковi дiвчину-крiпачку i заправив за неї цiну вдвічі вищу. Засмутився козак, i знову з лихом додому подався. Та тiєю ж дорогою їде, що пролягає бiля дуба кремезного, вiку тисячолiтнього. I знову пiд тим же дубом старого сивобородого дiда зустрiв. Вклонився козак чарiвниковi та й мовив йому щиро:
– Вельми вдячний тобi, чоловiче добрий, за динари. Та не принесли вони менi щастя. Вiзьми їх назад.
I став козак мiшок розв’язувати, щоб динари висипати.
– Не поспiшай, козаче, вiд свого щастя вiдмовлятися, – мовить на те чарiвник. Бери другий мiшок та лiзь на дуба оцього тисячолiтнього.
Послухався козак доброго чарiвника, на дуба вилiз, а там – що жолудiв – то динарiв! Назбирав повного мiшка i на землю злiз та оглядається на всi боки, а чарiвник як крiзь землю провалився.
Закинув козак другого мiшка на коня i втретє до пана подався. А той i цього разу вiдмовився крiпачку на волю вiдпустити i викуп ще вдвоє збiльшив.
Знову їде козак додому засмученим i знову сивобородого чарiвника бiля кремезного, тисячолiтнього дуба зустрiчає i знову йому говорить:
– Вельми вдячний тобi, чоловiче добрий, за твою ласку. Та видно, не доля щасливим менi бути.
– Не спiши, козаче, на долю нарiкати, – вiдказує чарiвник. – Мерщiй з коня злiзай та в дупло оцього тисячолiтнього дуба залазь.
Зробив козак так, як чарiвник велiв, в дупло тисячолiтнього дуба влiз, а там динарiв видимо-невидимо. Назбирав два мiшки i з ними з дупла вибрався. Оглядається на всi боки, а чарiвника знову як не було. Навантажив козак мiшки на коня i знову, уже вчетверте, до пана поїхав.
За третiм разом пан послав услiд за козаком свого управителя, щоб той вивiдав, звiдки козак динари бере. Побачив управитель, як козак в дупло влізав, дуба того запримiтив i мерщiй до пана подався.
Коли козак знову до пана приїхав, той уже вiдав, звiдки козак динари бере. Отож i розщедрився.
– Забирай мою крiпачку, – каже, – i щоб у моїх краях бiльше твоєї ноги не було.
Помчав козак щодуху до коханої, посадив на коня i тут же додому вирядився. I знову їде тiєю дорогою, що пролягає бiля тисячолiтнього дуба.
Пан тим часом зiбрав своїх осавулiв i теж до лiсу подався. Приїхав до дуба, а динарiв нi пiд дубом, нi на дубi немає, i дупла не надибає. Велiв пан осавулам за сокири братися та тисячолiтнього велетня валити. На те i козак над’їхав. Побачив пана та його осавулiв бiля дуба з сокирами в руках, став гукати їм:
– Не смiйти дерево губити!
Розлютився на те пан i велiв осавулам козаковi голову вiдрубати, а дiвчину додому вiдпровадити та до найважчої роботи приставити. Кинулися осавули до козака з шаблями та сокирами, зi всiх боків, як чорнi ворони, обсiли. Та не на рiвного собi натрапили. Вийняв козак шаблю з пiхов, та як махне нею раз – п’ять голiв i зрубає, махне двiчi – то десяток голiв з вражих плечей падає. Перерубав козак осавулiв, управителевi голову вiдтяв, наодинцi з паном залишився. I тому було б без голови бути! Але в цей час чарiвник появився i мовив:
– Залиш його голову при ньому. Вiн бiльшої кари заслуговує! Нехай вiд нинi злим вовкулакою лiсами й полями бродить...
По тих словах чарiвник торкнувся пана своєю палицею і той вмить вовкулакою у хащi майнув.
– Вiзьми з собою оцього птаха, – мовить опiсля чарiвник i подає козаковi голуба. – Та їдь з Богом.
Подякував козак доброму чарiвниковi й знову в дорогу вирушив. Три днi заспiль їхав – спiшив додому наречену привезти, старих батькiв невiсткою потішити. На четвертий день зупинився вiдпочити серед ланiв широких, пiд грушею високою. В цей час звiдки не вiзьмись татари хмарою налетiли. Скочив козак на коня i вступив у бiй з невiрними. Та що махне шаблею один раз – то п’ять голiв зрубає, а що махне шаблею двiчi – то десяток голiв з вражих плечей злітає. Та надто вже нерiвними були сили. Спiткнувся кiнь поранений, похилився козак у сiдлi, тут i голови позбувся.
Залишилося тіло у полi, а наречену татари у неволю повели-поволокли.
Побачив голуб ту бiду, крилами змахнув i до чарiвника полетiв. Розповiв про татар поганих, про мертвого козака в полi, про його наречену в неволi. Тут же чарiвник до козака подався. Приклав голову до тулуба, чарівною палицею торкнувся – i звiвся козак на ноги, як пiсля сну мiцного. Побачив навкруги себе трупiв багато, про поганих татар згадав i засумував.
– Не гайнуй часу, козаче, – мовить чарiвник. – Лiзь на грушу та стиглi плоди струшуй.
Вилiз козак на дерево та з усiх сил затрусив ним. Рясно в той рiк груша зродила – плоди геть усю землю вкрили. Махнув добрий чарiвник палицею – i грушi в соколiв перетворилися. Зліз козак з груші, а чарiвник i до нього своєю палицею торкнувся й в орла сизого перевтiлив.
Злетiв орел у небо, а за ним десять тисяч соколiв, i навздогiн за татарами полетiли. Коли над вiйськом поганським пролітали, сонце крилами закрили. Сполошилися татари. Та не птахiв їм боятися. Сiв орел на землю – і то вже не орел походжає, а козак на конi з гострою шаблею до битви стає. Впали на землю соколи, а то вже не соколи, а кiнне вiйсько козацьке.
Побачили татари, що козакiв куди менше, нiж їхнього вiйська, накинулися тьмою-тьмущою. Та що козаки махнуть раз шаблями по разові, то по п’ять вражих голiв зрубають, а що татари по разовi пiднiмуть свої ятагани, то козаки по п’ять разiв рiзонуть шаблюками. Вирубали козаки невiрних до останньої голови. I добро награбоване вiдiбрали, i полонених визволили. Опiсля й спочити сiли. Дивиться козак, а його вiйська як не було. Тiльки листя на травi лежить. I те вiтер степом розносить.
Знайшов козак серед полонених свою наречену, на коня посадив i додому подався. Тут i голуб козака наздогнав. Отак втрьох їдуть на конi.
А вовкулака в цей час лiсами, полями рискав. Надибав серед поля бiля грушi високої трупи татарськi, козаком посiченi. Став терзати їх та все лакому печiнку вибирати. I об’ївся жовчi стiльки, що коли до лiсу добрався, на велетенського павука перетворився.
Вертає додому козак, їде лiсом дрiмучим. На просторiй галявинi заночував. Побачив пан-павук козака i його наречену, колишню крiпачку, i став навкруги галявини тенети снувати.
Прокинувся козак вранцi, а на деревах листя не видно – усе в павутиннi. Вийняв козак шаблю, став те павутиння рубати. Та скiльки зрубає стiльки павук знову наснує. Метнув козак списа у павука, та спис у павутиннi застряг. Став козак стрiли з лука випускати. Але ті у павутиннi позастрягали.
Побачив голуб, що козаковi доведеться у павутиннi пропадати, полетiв до чарiвника. А козак тим часом павутиння рубає та все намарно. Вже й зі сил вибився, вiдпочити присiв. А тут i голуб повернувся – стрiлу у дзьобi принiс. Взяв козак чарiвну стрiлу i в павука з лука випустив. Той знову у пана перетворився та втiкати вiд козака кинувся. Але заплутався у своєму ж павутинi й залишився в ньому вiд голоду та спраги помирати. А козак щасливо додому повернувся, батькiв невiсткою втiшив i зажив у добрі та злагодi.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522696
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 11.09.2014
Гей, дівчата, так дівчата,
я вас всіх кохаю,
запросіть мене до танцю,
бо я си встидаю.
[i]Приспів:[/i]
[i]Ой встид, встид,
я си встидаю!
Ой встид, встид,
я си встидаю!!![/i]
Розцвіла калина пишна
у зеленім гаю –
поцілуй мене, Марусю,
бо я си встидаю.
[i]Приспів.[/i]
Скільки років в ожениню
чекаю, чекаю,
ожени мене, матусю,
бо я си встидаю.
[i]Приспів.[/i]
На весіллі не питайте,
чи я п’ю, гуляю –
наливайте повну чарку,
бо я си встидаю.
[i]Приспів.[/i]
Де той вітер, що дув вчора –
я його не знаю,
вставай, моя жінко, зранку,
бо я си встидаю.
[i]Приспів.[/i]
Де хрестини, іменини –
все село питаю,
до роботи йти не хочу,
бо я си встидаю.
[i]Приспів.[/i]
Створено 5,6,. 05. 1986 року, м. Львів
Опубліковано: "Моя пісня". Львів: "Сполом", 2004. 120 с.
С. 64.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522692
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.09.2014
“Не люблю тебе я!” – пострілом у спину…
Що сказати маю на такі слова? –
Тільки усміхнуся й мрією полину,
де згубилась неба літня синява.
Може, і заплачу, коли ніч надворі
і химерні тіні навівають страх, –
на зап’ястях неба згаснуть дикі зорі,
просвітліє розум у ранкових снах...
Може, і розлюблю тїї очі карі
і полюблю сині, що як цвіт в житах, –
багатьох любити, мабуть, мені кара
за колись прожите не моє життя.
Створено 6 – 29. 07. 2004 року, м. Львів
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 73.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522688
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.09.2014
[b]Iсторико-героїчна роман-казка[/b]
ПОЧАТОК
Роздiл перший. КОЗАК ГОЛОТА
1.
Їде козак Голота на коні, степ широкий озирає, на небо високе поглядає. А в небі орел кружляє. Зняв козак лука, в орла вистрілив та прямісінько в серце влучив. Упав орел на землю і перевтілився у дівчину красну. Стала просити дівчина:
– Не дай, козаче, у степу загинути. Вiзьми мене з собою. Буду тобі дружиною вірною.
Пристав на те Голота. Посадив красну дiвчину на коня i далi поїхав. Знову степ широкий озирає, на небо поглядає.
Звiдки не вiзьмись, татари вихором налетiли, козака заарканили, дiвчину зв’язали i поволокли у неволю кримську, та прямісінько у столицю ханську Бахчисарай. Козака там у глибоку яму вкинули, а красну дiвчину на ринок повели за срiбло, золото продавати.
Був у той час на ринку головний євнух гарему ханського. Побачив красну дiвчину i наказав вести до палацу свого повелителя. Щедро заплатив хан за полонянку, яка припала йому до вподоби i в туж нiч велiв привести до його покоїв. З’явилася та перед ханом, та замість того, щоб до ніг впасти та у вiрностi присягтися, як велiли їй служницi, дала йому такого ляпаса, що звук вiд нього долинув аж у пiдземелля, де Голота в неволi сидiв. Розсердився хан, вийняв кинджала гострого i встромив його у дiвочi груди. Впала дiвчина на барвистий килим i в змiю перевтiлилася. Не встиг хан здивуватися та налякатися, як ужалила його змiя жалом смертельним. Тут же й помер нехрист.
Змiя ж до глибокої ями поповзла, де козак Голота сидів та вольною волею марив. Впала змiя у яму i вже в орла перевтiлилася.
– Сiдай на мене, – каже, – i летімо у степ широкий.
Сiв козак на орла, той крильми змахнув i винiс Голоту з ями. Та тiльки-но орел почав висоту набирати, як помiтили його ханськi стражi. Випустив татарин стрiлу з лука i гордому орловi прямісінько в серце уцiлив. Впав орел на землю i знову у красну дiвчину перевтiлився. Кинулись татари до дiвчини, щоб руки, ноги в’язати та на хановi яснi очi вести. Але не вiдали, що з дiвчиною на землю й козак упав.
Став Голота свою наречену захищати. В одного татарина вiдібрав ятаган і тут же скарав його. А другий татарин пощаду виблагав. Пожалiв його козак і велiв роздягтися, а опiсля в яму вкинув, з якої щойно сам вибрався. Вирядився Голота за татарина та став бiля залiзних дверей з сiмома замками походжати.
2.
Швидко казка кажеться, а ще швидше час летить. Настав ранок. Побачили хановi слуги свого хана мертвим i вчинили нечуваний переполох. Зiбралася знать татарська, родичi ханськi, свого повелителя оплакувати та вiстку султану до Стамбула слати.
Прийшов ханський скарбничий до ханської скарбниці, щоб для султана дарунки вибрати. А бiля неї якраз козак походжав. Щойно скарбничий дверi вiдчинив, як Голота йому вiку вкоротив. Сам же у скарбницю ввійшов. А там золота, срiбла i перлiв, дiамантiв видимо-невидимо.
Перевдягнувся Голота в одежу скарбничого, покiйника у пусту скриню вкинув а скриню ту на замок закрив. Дiвчину в татарина переодягнув і в мiсто на ринок послав, щоб сто возiв, упряжених кiньми, купила та сто вiзникiв найняла, а водночас й сон-зiлля пристарала.
Коли пiд’їхали візники до скарбницi, велiв козак їм ханське добро на вози вантажити. Тут один з вiзникiв, найохочiший до балачок, й поцiкавився:
– Куди добро ханське повеземо?
– До Стамбула, султановi в подарунок, – вiдказує Голота татарською говiркою.
Навантажили вiзники скарби ханськi на сто возiв i в дорогу вирушили. На брамi сторожа запитує вiзникiв, що везуть тi. Вони й вiдповiдають:
– Золото, срiбло та перли, дiаманти всемогутньому повелителю султану в дарунок.
Пропустила їх сторожа.
Виїхали вiзники за мiсто, та козак не до моря їх справляє, де галери стоять, а в гори лiсистi.
– Дивний скарбничий, – перемовляються помiж собою вiзники. – Та його воля, куди везти. Аби грошi справно платив.
Заїхали в ліс. Голота й наказує сто ям викопати, а сам сто першу копає. Коли татари сто ям викопали, повелів Голота у них золото, срiбло та перли й дiаманти закопати. А коли й з отим впоралися, дівчина їх сон-зiллям напоїла. Скидав Голота сонних татар у сто першу яму, а сам з красною дiвчиною до мiста подався.
...Походжає Голота по ринку та козакiв-невiльникiв викуповує. Як назбирав сотню молодцiв, велiв дiвчинi вести їх до лісу та звідти сто возiв на ринок припровадити.
До вечора викупив Голота ще дев’ять сотень козакiв, одежi на всiх настарав i зброї рiзної накупив. Навіть декілька гармат придбав.
Переправив Голота козакiв i товар у гори, там велiв козакам перевдягтися та золото, срiбло i перли, брильянти з землi викопати і на вози вантажити. Тієї ж ночi й у дорогу вибралися.
3.
Наступного дня татарськi беї та вiзирi спохватилися й кинулись скарбничого шукати. А той як у воду канув. Пiдходять татари до скарбницi, а бiля дверей сторожi немає. Довго дверi вiдчиняли, та лише пiд вечiр виважили. Зайшли у скарбницю, а та пуста-пустiсiнька. Лише одна скриня з покійником стоїть.
Не голка ж пропала, а незчисленнi скарби ханськi. Вдарили на сполох татари, почали розпитувати, хто i що пiдозрiле чув чи бачив. Розвідали все та й навздогiн за козаками погналися. А ті часу не гаяли, вже й гори поминули і половину Таврiйського степу проїхали.
Веде Голота своє вiйсько, та так спiшить, що й про свою наречену забув. А дiвчина з коня впала й ногу поранила. Сіла посеред степу й заридала. І де сльози її упали, там озеро утворилося.
Мчать татари безводним степом, ось-ось козакiв доженуть. Та звiдки не вiзьмись, на їх шляху озеро з’явилося. Як стали татари його об’їжджати, то цілісінький день згаяли, а коли об’їхали, побачили дiвчину, що сльози ллє, а тi сльози в озеро стікались. Відрубали їй голову i навздогiн за козаками гайнули.
...Впала дiвчина на землю i в сизу горлицю перевтiлилася. Тут же під хмари злетiла і до Голоти поспiшила. А Голота з вiйськом уже ген за Перекопом Полиновий степ мiряє.
Наздогнала його горлиця, на плече сiла й мовила:
– Гониться за тобою, Голото, татар тьма-тьмуща. Як у відкритім степу доженуть, то на порох зiтруть.
Зупинив Голота своє вiйсько у Дикому Полi. Козаки в коло вози пов’язали, з усiх боків ровом обкопали та високі вали насипали, а на вали гармати повиставляли. Тiльки-но з роботою впоралися, як татари появилися. I зав’язалася битва жорстока.
Стійко козаки трималися. Били татарів один день, били другий день, били третiй день. Все з гармат та пiстолiв палили. Чимало татар у степу полягло, а козаків – жодного. Та на четвертий день порох закінчився. I почали в рукопашну вiдбиватися. Билися один день, билися другий день, билися третiй день. Багатьох татарів на валах положили, але й Голота чималих втрат зазнав. На четвертий день козаки з сил вибилися. Ось-ось татари до табору вдеруться.
4.
Розповiла горлиця Голотi, що татари його доганяють, й знову в повітря здійнялася. Долетiла до козацької сторожi, там козака розбудила i стала йому говорити:
– У Дикому Полi татар тьма-тьмуща. Мерщiй вогнi пали, а то великiй бiдi бути.
Послухався козак горлицi, на вишцi вогонь запалив, а сам на коня скочив i чимдуж на Сiч подався.
Побачили сiчовики вогнi в степу і тут же Гетьману доповiли. Велiв Гетьман часу не гаяти, коней сiдлати та в похiд вирушати.
Скачуть сiчовики степом та мимо вишок спалених. Вже й передову вишку проминули, а татар не видно. Зупинив Гетьман вiйсько, наказав пiдручному козаковi степ послухати.
Приклав козак вухо до землi тай каже:
– Далеко-далеко битва точиться, та недовго їй бути, бо козакам вже добряче перепало.
Велiв Гетьман коней щодуху гнати.
Козаки ледь на ногах трималися, як, звiдки невiзьмись, пiдмога прийшла. Налетiли сiчовики з усiх сторiн, татар по степу розвiяли, братiв своїх вiд вiрної загибелi врятували.
5.
По всьому повернувся козак Голота у рiднi краї. Козакiв, яких з неволi викупив щедро золотом, срiблом обдарував i вiдпустив на всi чотири боки.
– Куди хочеш, туди й подавайся.
Собi ж Голота терем пишний збудував i зажив, загуляв, як те багатому козакові личить. Всього у нього доволi.
Живе у Голоти й горлиця сизокрила. Та козак за красною дiвчиною побивається.
Якось і запитує горлицю:
– Чи убити тебе, чи що з тобою зробити, аби ти знову дiвчиною стала?
Горлиця й вiдповiдає:
– Не чини менi зла. Усьому свiй час приходить.
6.
Довiдався Гетьман Запорозький, що Голота ханську казну викрав, i став говорити йому:
– Я i твою голову, i твоє добро врятував, тож менi половина золота, срiбла та перлiв, дiамантiв з казни ханської належить.
Пристав на те Голота. Навантажив п’ятдесят возiв золота, срiбла та перлiв, дiамантiв i повiз на Сiч, аби Гетьман те добро помiж козаками i старшинами подiлив та себе не скривдив. Гетьман же надiявся, що усі скарби йому одному дiстануться. Тому неабияк розсердився на Голоту. I почав з Писарем змовлятися, як Голоту убити, та забрати у нього решта золота, срiбла i перлiв, дiамантiв.
Коли козаки Голоту горiлкою частували, на Сiч горлиця прилетiла. У той час коли Гетьман з Писарем змовлялися, вона бiля вiкна гетьманських палат кружляла й почула змову та про все Голотi розказала. Повернувся Голота додому, далеко вiд свого терему скарби у землю закопав, а сам коней у воза запріг, у чумацьку одежу вирядився i до Криму за сiллю подався.
Пiдкралися якось вночi Гетьман i Писар до голотиного палацу i “запустили півня”. До ранку вiд терему лише попiл залишився.
У ту нiч в теремi горлиця ночувала, у вогнi пiр’я обпалила i знов у дiвчину перевтiлилася. Дивляться Гетьман і Писар на згарище, а на ньому красна дiвчина стоїть. Стали вони дiвчину розпитувати, де Голота подiвся. А дiвчина й каже правду:
– До татар за сiллю подався.
Вскочили Гетьман i Писар на коней i помчали Голоту доганяти. Весь степ проскакали i аж пiд самiсiньким Перекопом пiдводу, що в Крим направлялася, побачили. Та тут i татари козакiв-вершникiв запримiтили i кинулися їм навперейми.
Довго та люто вiдбивалися Гетьман i Писар. Чимало татар зi свiту звели, але й самi головами поплатилися, бо сили надто нерiвними були.
А Голотi татари вiз солi навантажили i з миром додому вiдпустили. Голота i тiла Гетьмана та Писаря у татар викупив. З тим i на Сiч приїхав та розповiв сiчовикам про лицарську смерть Гетьмана i Писаря. Але про те, чому вони пiд Перекопом опинилися, не сказав.
Поховали козаки свого Гетьмана, а з ним i Писаря, велику стрiльбу вчинили i насипали шапками великого кургана. А потому на Козацьку Раду зiбралися. I на ній Голоту гетьманом запорозьким обрали. А красна дiвчина, звiсно, гетьманшею стала.
Роздiл другий. ГЕТЬМАН ГОЛОТА
1.
Шле новий хан кримський послiв до гетьмана Голоти, козаками печеться, вiчний мир обiцяє. Та натомiсть просить казну ханську повернути.
– Добре, – каже Голота.
I велить послам дочекатися, доки козаки вози навантажать.
Радiють посли, що легко Голоту обдурили, свiй кумис попивають та над козаками насмiхаються.
А Голота часу не згайнував. Козакiв на села й хутори спровадив та велiв характерникiв просити, щоб тi якомога бiльше рiзного гаддя ловили та в мiшках на Сiч спроваджували.
Повернулися козаки вiд характерникiв, гаддя рiзного назвозили. Тодi повелiв гетьман на Днiпрових берегах камiння в мiшки збирати та в кожен мiшок десяток-другий гадюк вкидати. Мiшки, звiсно, на сто возiв навантажили i з тим вiдпровадили татар до Криму.
З’явилися посли на очi свого хана та стали мiшки розв’язувати, скарби хановi показувати. Але замiсть золота, срiбла та перлiв, брильянтiв, з мiшкiв камiння посипалося, а з камiння рiзне гаддя повиповзало. Покусали гадюки татар чимало, по ханських палатах розповзлися i в мiстi великий переполох вчинили.
Хан тут же з мiста втiк i почав вiйсько збирати, щоб Голотi помститися та ханську казну вiдвоювати. Турецький султан помiч ханові прислав та ще й зi своїм найстаршим сином султаничем.
Як турки, татари в похiд вирушили, то стiльки їх було, що в тих мiсцях, де вони проходили, земля вгиналася. А коли в степ виїхали та галопом коней пустили, то справжнісінька буря звiялася.
Сунуть турки, татари чорною хмарою, землю вiд сонця закривають.
На козацьких сторожових вишках вогнi запалали й до Голоти щодуху гiнцi помчали.
Зiбрав Гетьман сiчовикiв та велiв їм козацьке добро на вози вантажити i до фортеці Тур виряжатися. А тим, хто без дiла залишився, наказав у степу рiв копати.
Перекопали козаки Дике Поле ровом глибоким та широким, на його дно палiв набили i стали туркiв, татар чекати.
А ті не забарилися. Перші з них на повному скаку у глибокий та широкий рiв, на гострi палi, попадали. Але не зупинилися бусурмани, доки рiв трупами не засипали. Бачить Голота, що й пiсля того, як турки, татари рiв подолали, його сили ще стократ менші, тому й велів козакам степ палити. Не стiльки вогню, як диму, але зупинилися турки, татари, стрiчний вогонь запалили та всi сили докупи зiбрали, аби одним ударом з козаками покiнчити, Голоту на горло скарати та ханську казну забрати. Та коли вогонь погас i розвiявся дим, козаки як крiзь землю провалилися – i в день з вогнем не знайти їх. Доки турки, татари метикували як їм далi бути та що дiяти, козаки вже бiля Тура рови копали та оборону фортецi лаштували.
2.
Гетьманша на той час сина чекала i в Київ до Лаври подалася. Там i довiдалася про похiд туркiв, татар та про вiдступ козакiв до Тура. Вона відразу ж коси розплела, два пасма волосся вистригла й послала з ними гiнця до Голоти, щоб той волос до волоса зв’язав та ним фортецю навкруги обтягнув.
Вчасно гiнець до Тура дiстався, все, що велiла Гетьманша, Голотi переказав.
Вислухав той гiнця, велiв козакам за мiськi мури ховатися, а сам до роботи взявся. Коли виконав все, що переказала Гетьманша, i сам до козакiв подався, щоб з ними мед, вино пити і веселитися.
3.
Не барилися й турки, татари. З криками “аллах!” мiсто оточили i тут же до мiських мурiв кинулися. Та хто лише до волосини доскакав, тут же розрубаним навпiл з коня падав. Але ні хана, нi султанича тi втрати не зупиняли. Все новi й новi сотнi вони відряджали на вірну загибель. Лише на третiй день опам’яталися й стали втрати рахувати. І дорахувалися, що вже половину свого вiйська втратили, а ще жодному козаковi й п’яти на почухали. Радяться та сваряться хан i султанич, а як далi діяти – не тямлять.
Та доки бусурмани сварилися, i козакам добро урвалося – не стало в мiстi нi питва, нi їжi. Тоді й вiдчинили козаки мiськi ворота, а Голота перед ними волос розв’язав. Побачили те турки, татари, саранчею у мiсто ввірвалися.
А козаки того й чекали. Впустили у мiсто кiлька сотень i знову браму зачинили. У мiстi туркiв, татар роззброїли й знову браму вiдчинили. В такий спосіб за один день багато тисяч супротивників у полон взяли. Зметикували хан i султанич що й до чого i не стали бiльше у вiдчиненi ворота ламатися.
А тим часом гетьман Голота послiв до хана та султанича вирядив, полонених туркiв, татар пообiцяв повернути та взамiн хлiба й сала попросив:
– Скiльки возiв ви нам хлiба, сала, стiльки ми вам брата вашого, – пообіцяли посли хану та султаничу.
А татари в цей час якраз докумекали в чому сила козацька. Тому й угоду уклали, бо надумали вiйсько поповнити i мiсто штурмом взяти. Навантажили сто возiв хлiба, сала i козакам у замок повезли. А козаки теж від слова не відступили i свою валку назустрiч вислали. Та перед тим посiкли, порубали туркiв, татар, щоб бува знову до бою не стали.
Не на жарт розiзлилися хан i султанич, за те що знов у дурнi пошилися. I козакiв не можуть винити, що тi слово зламали, бо ж в угодi не було сказано, що козаки повернуть живими та неушкодженими полонених. В першу ж нiч турки, татари навколо замку вогнi розпалили, щоб чарiвний волос згорiв та на свiтанку всiма силами на мiськi стiни полiзли. А козаки на дві частини поділилися: однi бусурманiв б’ють та розпеченою смолою частують, а iншi пiдземний хiд копають.
Пiсля невдалого штурму турки, татари глибоким сном заснули, а козаки пiдземним ходом у їх стан прокралися та й стали рiзати й колоти сонних бусурманiв. А коли в таборi нечуваний переполох вчинився i турки, татари отямилися, тут же наввипередки й кинулися свiт за очi втiкати. А козаки, знай, доганяють їх та ріжуть, колять.
Гетьман Голота став з ханом до герцю. Та соколу горобець – не воїн! Вiдрубав Голота ханові голову i кличе до герцю султанича. А переляканий султанич сiрим зайцем лiсами та яругами кинувся втiкати. Голота навздогiн йому орлом полетiв. З лiсiв та яруг у чисте поле вигнав, там і заарканив.
4.
Пiсля звичних козацьких пригод, дарує Голота декільком полоненим туркам волю та до Стамбула спроваджує, щоб передали грамоту султанові. У тiй грамотi Голота вимагає за султанича сто возiв срiбла, золота та перлiв, дiамантiв. А в кiнцi писаного щиро вибачається: “На тому даруй, пане-султане, що мало прошу. За твою голову втричi бiльше вимагатиму. Викуп сам пришли, а якщо не пришлеш, то чекай мого вiзиту до твого поганого Цар-града”
Не стiльки сина султан пошкодував, скiльки Голоти налякався, тому й з вiдповiддю не забарився. Прислав сiчовикам сто возiв золота, срiбла та перлiв, дiамантiв i ласкаво подякував Голотi, що сам за викупом не з’явився.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522307
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 09.09.2014
ЗАКІНЧЕННЯ
Роздiл третiй.
КОЗАК IВАН – СТАРШИЙ СИН ГЕТЬМАНА ГОЛОТИ
Доки Гетьман Голота рiднiй Вiтчизнi служив та поганих туркiв, татар воював, Гетьманша народила сина, якого Іваном охрестили. А згодом ще одного сина Голотi подарувала. Того Назаром нарекли.
Виросли сини та один в одного козаки, на батька вдалися – i станом, i вродою, i силою та вiдвагою.
Надумав старший син Iван у свiти податися, чужі країни оглянути, себе людям показати та доброї слави зажити. Осiдлав Іван коня, батька, брата обняв, матір поцілував. Коли з матiр’ю прощався, та вплела йому в козацького чуба-оселедця волосинку, яку зi своєї голови вистригла, i мовила:
– Бережи її. У найлихiшу годину вона тебе вiд смерті вбереже.
Довго козак Iван свiтами мандрував, у рiзних країнах бував, а накiнець до Стамбула прибився. По вражому мiстi походжає та туркiв споглядає. А там i думає: “Як у Цар-градi бути, то й слiд султана навiдати”.
I подався до султанських палацiв. На воротах стражу кликнув та велiв їй султану переказати, що приїхав у Цар-град козак Iван, старший син Гетьмана Голоти, та хоче султана бачити. Почув те султан вiд стражникiв, тут же велiв козака перед його очi привести.
Став Iван перед султаном, з нiг до голови того оглядає та й думає собi: “Султан як султан, вирядили б мене у золотого халата, то я теж за султана зiйшов би”.
А султан тим часом запитує Iвана, по якiй нуждi його батько у Стамбул прислав. Iван і вiдповiдає:
– Та яка нужда у Гетьмана Запорiзького може бути?! Ото в Цар-град випадком прибився та й думаю: а ну ж подивлюся, що то за таке цабе бусурманський султан.
Почув те султан, стражу кликнув, велiв козака Iвана у темницю вкинути, а гiнцiв до гетьмана Голоти слати, щоб за сина викуп слав. По тому й промовляє:
– Отепер я своє золото, срiбло та перли, дiаманти поверну у казну та ще й удвiчi бiльше в Голоти заберу.
А Iван на те йому й каже:
– Дурний ти, султане! Мiй батько, коли довідається, що ти його сина у темницю запроторив, твiй Цар-град на порох зiтре, а тебе на палю посадить та з живого ременi сукатиме.
Вислухав те султан, подумав сам, з вiзирями порадився та й вирiшив, що козак правду каже. I велiв Iвана у царських палатах тримати та в усьому йому догоджати.
Наступного дня приходить султан до Iвана та просить дарунок вiд нього прийняти – гарем прекрасних дiв. Поглянув на них козак, та й мовить:
– Який же ти дурень, султане! Де ж видано, щоб у козака гарем був. Козаковi й одної дружини вистачає!
Розсердився султан, стражникiв гукнув i велiв козака у темницю вкинути.
Та недовго Iван у темницi просидiв. Подумав султан, з вiзирями порадився i надумав, що таки краще з сином Голоти добром обiйтися, бо, чого доброго, то й насправдi сам Голота сина прийде визволяти, Стамбул на порох зiтре, а його, наймогутнiшого султана, на палю посадить та з живого ременi сукатиме. Тому знову велiв козака у палати кликати та в усьому йому догоджати.
Сам до Iвана завiтав, став слiзно прощення благати, а пiд кiнець і мовить:
– Бери, Iване, у жони мою доньку.
Подивився Iван на султанову доньку, худу та кiстляву, і мовить:
– Чи ж ти, султане, i зовсiм глузду позбувся?! Де ж видано, щоб козак та й на вилах оженився?
Розсердився султан, стражникiв гукнув i знову велiв Iвана у темницю вкинути. Та швидко й передумав козака карати i на свою голову Голотину немилiсть викликати. Наказав Iвана знову в палати вести та в усьому йому догоджати.
А наступного дня приводить свою наймолодшу доньку, як пiвонiю пишну, та й каже:
– Бери, Iване, у жони мою найулюбленiшу доньку.
Глянув Iван на неї i мовив:
– Дiвка гожа. А от чи вмiє вона саламаху терти та галушки варити?
Де ж видано, щоб султанова донька, та ще й найулюбленiша, саламаху терла та галушки варила?! Розсердився султан, стражникiв гукнув i велiв Iвана знову до темницi вести. Та до наступного дня, все з тiєї ж причини, що раніше, знову передумав i знову велiв козака у пишнi палати вести та в усьому йому догоджати, а свою доньку наймолодшу вчити саламаху терти та галушки варити.
Минув тиждень-другий, султан знову перед козаковi очi свою найулюбленiшу доньку приводить, а та козака саламахою та галушками частує. Покуштував тих страв Iван та й каже:
– Тепер, султане, твою дiвку i замiж видавати можна, та не козаковi-християниновi на бусурманцi женитися.
Розсердився султан, кличе стражникiв, велить Iвана у темницю вкинути.
Спить Iван, а його й будять та в палати ведуть, там медом, вином частують, а закушувати дають саламахою й галушками, які власноруч наготовила султанiвна. А султан вже й доньку згоджується охрестити, аби Iван лише оженився на ній, та щоби в такий спосiб Голота з султаном породичався.
– Нехай буде так, – каже Iван. – Лише, султане, перш нiж женитися буду, виконай одне моє прохання.
Пристав на те султан, Аллахом зарiкся, що будь-який козацький каприз виповнить.
А Iван i мовить:
– Дай менi волю у твоєму царствi три мiсяцi султанувати.
Кається султан, що на козакову умову пристав, та нічого не вдієш, бо ж перед Аллахом зарiкся. Ото й зняв з себе одяг султанський та козаковi передав, а при тому велiв всiм пiдданим три мiсяцi Iвана султаном величати та всi його велiння-забаганки виконувати.
А козак Iван найперше велiв султана у темницю вкинути, а щоб той бува про справи державнi чогось не довiдався, то стражу бiля темницi приставив з козакiв-невiльникiв, яких щойно визволив. А другим разом велiв гiнцiв по всiх османських землях слати та з усiх усюд козакiв i християн-невiльникiв до Цар-граду припроваджувати. Третiм разом велiв весь флот iмперський до столицi спровадити.
Сидить султан у темницi, щурiв годує, а Iван у султанських палатах царює. I до того доцарювався, що усiх козакiв та всiх своїх землякiв-українцiв на кораблi посадив i на Днiпровi береги вiдправив. А на сто кораблiв султанову казну навантажив i на Сiч спровадив.
Тут домовлений термiн закінчився. Повернувся iстинний султан на трон султанський. Та як довiдався про козаковi витiвки, то тут же велiв на царський майдан вести, туди ж народ скликати i привселюдно вiдрубати козакові голову.
Привели турки Iвана на царський майдан, кликнули весь люд бусурманський та сто катiв привели, котрi б козака скарали. А козак i у вус не дмухне. Зiйшов на ешафот, ногою на плаху обiперся та чуба-оселедця почiхав. Тут же буря звiялася – з моря велетенський орел прилетiв і козака на крила узяв та до Сiчi понiс.
Так щасливо закiнчилися заморськi мандри козака Iвана – старшого сина гетьмана Голоти. А за справи добрi отримав козак Iван велику шану сiчовикiв.
Роздiл четвертий.
КОЗАК НАЗАР – МОЛОДШИЙ СИН ГЕТЬМАНА ГОЛОТИ
Прочув Назар, молодший син гетьмана Голоти, що ватаги козакiв у великий похiд вибираються. I собi у дорогу налаштувався. З батьком, матiр’ю попрощався i до козакiв пристав. На прощання i йому мама вплела у чуба-оселедця чарiвну волосину та наповiла берегти її. А йшли тодi козаки за гори Вiрменські, поза море Чорне туркiв воювати.
За Вiрменськими горами з Назаром пригода трапилася i вiн вiдбився вiд своїх побратимiв. Довелося йому одному у лiсi заночувати. А коли мiцним сном спав, напали на нього турки-розбiйники, руки, ноги зв’язали i повезли у краї невiдомi. Там перепродали його купцевi, що йшов з караваном до перської столицi. А той купець перепродав Назара персу-гончаревi.
Приставив гончар Назара до роботи, добрий харч видiлив i неволити не неволив. Тому було у Назара часу й мiсто оглянути i до чужинського життя придивитися.
Забрiв якось Назар пiд стiни шахського саду. А в той час із-за мурiв високих пiсня лунала. Почув козак нiжний дiвочий голос, i так ним замилувався, що й на стражу не зважив на високого мура забрався. Побачив дiвчину, котра спiвала, i щиро закохався у неї.
Та тут стражники великого падишаха надбiгли, Назара з муру стягли i повели на суд свого могутнього повелителя.
– Навіщо у мiй сад забирався? – запитує падишах.
Назар правду розказує та в коханнi до юної персiянки зiзнається, не вiдаючи, що та дiвчина – самого падишаха донька.
– I ти бачив її обличчя? – знову запитує падишах.
– Лише одну хвилечку, – признається Назар. – Але й цього було досить, щоб я на все життя її покохав.
– Вiдрубати цьому зухвальцю голову, – наказує падишах.
I тут же з’явився кат з гострою сокирою. Замахнувся над Назаровою головою, а сокирище зламалося – i гостра сокира самому катові на голову впала i тяжко поранила.
Велiв шах другого ката привести з мечем двогострим. Замахнувся кат мечем, меч навпiл зламався, його обламок на голову самого ката упав i тяжко поранив її.
Велiв шах третього ката привести з важкою булавою. Замахнувся кат булавою, але й булава зламалася, самому катові на голову упла i тяжко поранила.
Зрозумiв шах, що козака всесильнi чари бережуть, i велiв Назара у дорогi халати одягти та до столу садити.
I повiв падишах з ним мову:
– Вiддам тобi в жони мою найпрекраснiшу доньку Лалу i дам тобi половину свого царства, лише збав мою державу вiд злого розбiйника Карiмба.
I далi повiдав шах:
– Карiмб у горах сидить, зi злим духом знається. Тричi своє вiйсько проти нього посилав. Перше моє вiйсько i до гiр не дiйшло, як пiд ним земля провалилася i на тому мiсцi вогненне озеро утворилося. Друге вiйсько лише в гори ступило – змела його вогняна лавина. На третє моє вiйсько гори звалилися i всiх моїх воїв камiнням присипало. З тих пiр немає жодного чоловiка котрий би не побоявся йти у гори, де ховається Карiмб. А злий Карiмб каравани грабує, людей убиває, а награбоване добро ховає у печерах.
Пристав Назар на падишаховi умовляння та й каже.
– Царства чужого менi не треба, а коли я вернуся, то вiддаси менi за дружину ту дiвчину, котру я сам виберу.
Нагострив Назар шаблю, коня осiдлав i в дорогу вирядився.
Проминув козак вогняне озеро, проминув вогняну лаву, перебрався через зваленi гори. Тут на нього, нiби з неба, залiзна сiтка впала. Заплутався козак у сiтці, з коня впав i до рук розбiйникiв втрапив. Тi його до Карiмба привели. Карiмб i запитує:
–Чому в мої володiння забрався?
Козак Назар правду каже:
– Прийшов, щоб твою голову вiдрубати та до нiг падишаха покласти.
Розсердився Карiмб, наказав тут же зухвалого козака скарати. Взявся перший розбiйник за сокиру гостру, замахнувся нею над Назаровою головою. Та сокирище навпiл зламалося, сокира на голову самому розбiйникови впала i тяжко поранила.
Визвався другий розбiйник голову козакові вiдрубати. Вийняв з пiхов меча двогострого i замахнувся ним. Та меч навпiл зламався, його обламок впав на голову самого розбiйника i тяжко поранив.
Третiм зголосився скарати козака розбiйник з важкою булавою. Але й та зламалася, їїобламок упав на голову самого розбiйника i тяжко поранив.
Побачив Карiмб, що не може скарати козака нi сокирою, нi мечем, нi булавою, i повелів вкинути його у яму, де сидять давним-давно негодованi тигри.
Впав Назар у яму, та голоднi тигри на нього не накинулися, а розбiглися по рiзних закутках.
Тодi Карiмб став джина викликати. Появився всесильний дух перед Карiмбом, а той i велить йому вiднести козака на пустельний острiв, що посеред Льодового океану.
Пiдняв джин козака вище найвищих хмар, і на холодну пiвнiч поніс. Почiхав Назар чуба, як тут же до нього прилетiв див-птах i принiс у своєму дзьобi перстень iз мiсячним каменем у золотiй оправi. Надiв Назар персня на правицю, а джин i запитує:
– Що накажеш, повелителю?
Назар велить йому негайно вертатися до Карiмба, злого розбiйника.
З’явився козак перед Карiмбом, як з неба впав. Не роздумуючи Карiмбу голову вiдрубав, а розбiйникiв скидав у яму, до тигрiв давним-давно негодованих.
По тих пригодах сiв козак на коня i подався до падишаха. Зрадiв падишах козаковi, пишну гостину влаштував i свою доньку привiв. Глянув Назар на неї i впiзнав у нiй ту дiвчину через яку i сталася з ним ця велика пригода.
Взяв Назар Лалу за дружину, а вiд половини царства вiдмовився:
– Не гоже, – каже, – козаковi в чужих краях царювати. Треба на Батькiвщину вертатися, турка, татарина воювати.
Наступного дня козак Назар посадив Лалу на коня i з першим караваном, який вiдправлявся за Чорне море, вирушив у дорогу, щоб вернутися на Сiч, де його чекали батько, мати i козаки-побратими.
Роздiл п’ятий. КОЗАЧКА ЯРИНА
Коли сини у свiтах пригод шукали, у Голоти донька народилася. I виросла такою гарною, що й пером не описати. Шлють сватiв до Ярини i царi, i королi заморськi. Усiм дiвчина вiдмовляє, бо щиро одного козака Трохима кохає.
Пiшов Трохим у похiд з Голотою. По трьох мiсяцях козаки додому повернулися, а Яринин наречений як пiд землю провалився. I мiж полеглими в бою його не було, i живим пiсля бою його не бачили.
Не довго роздумувала Ярина, козацькi шаровари вбрала, пiд шапку-бирку волосся заховала, коня осiдлала i в дорогу вирушила. Все потайки вiд батька та братiв робила, лише матерi про все повiдала. Благословила мати доньку i дала їй три чарiвнi волосини зi своєї голови.
Свiжими слiдами до бранного поля доїхала. Там вороння на татарських трупах бенкетувало. Там високий козацький курган стояв. Вклонилася Ярина могилi, далi поїхала.
Добралася до байраку зеленого, в ньому на джерело натрапила, з коня зiйшла, щоб води напитися. Нахилилася над джерелом i побачила у ньому Трохимiв перстень. Стривожилася Ярина, оглянулася i побачила, як з-за дерев, кущiв з роззявленою пащею велетенський змiй виповзає. I втiкати було пiзно, i заховатися нiкуди.
Тут згадала про маминi чарiвнi волосини. Махнула ними перед очима змiя – i той як укопаний застиг перед Яриною. Вийняла козачка шаблю з пiхов i вiдрубала йому голову. Та в цю ж мить зi змiїної шиї друга голова появилася. Знову Ярина чарiвними волосинами змахнула i вiдрубала йому другу голову. Але натомiсть появилася третя... Не встигне дiвчина вiдрубати одну голову, як тут же наступна з’являється.
Так Ярина вiдрубала дев’яносто дев’ять змiїних голiв. Лише тодi, як впала остання з них, змiй згинув.
По тiй пригодi Ярина напилася води i вздовж мертвого змiїного тiла пiшла в глиб лiсу. I дiйшла до входу у пiдземелля. А на входi того пiдземелля залiзнi ґрати стояли. Спробувала Ярина вiдчинити їх, та бачить, що не подужає. Тодi стала кожен залiзний прут маминою чарiвною волосинкою зв’язувати. Ґрати упали, але й волосина зотлiла.
Залишилася Ярина лише з двома волосинами. Запалила смолоскипа i в темне пiдземелля зійшла. Та через сто метрiв знову перед залiзними ґратами зупинилася. Тут другу волосину стратила. Зайшла дiвчина у великий ґрот i побачила три ходи, котрi в рiзнi боки вели. Пiшла першим ходом i дiйшла до ями, повної людських кiсток. Повернулася Ярина i пiшла другим ходом. У його кiнцi побачила яму глибоку, а з ями почула людськi стогони та зойки. Стала Ярина Трохима гукати, а у вiдповiдь почула рiзними мовами благання порятунку, бо були в тiй ямi i козаки, i турки, i ляхи, i татари – хто бiля джерела з’являвся, усiх змiй хапав та в пiдземелля нiс i вкидав у глибоку яму.
Взяла Ярина мотузку, один кiнець до каменя прив’язала, а iнший у яму опустила. Стали люди з ями вибиратися, а дiвчина кожного й розпитує про Трохима.
Один козак й мовить:
– Був з нами в ямi козак на ймення Трохим – молодої гетьманiвної наречений. Змiй щодня когось з ями забирав. А оце сьогоднi Трохима взяв.
Забiдкалася Ярина, що дiяти – не знає. Але згадала про третiй хiд з ґрота i мерщiй до нього подалася. Та не довго тим ходом йшла. Перегородили її дорогу залiзнi ґрати. Довелось Яринi третю волосину використати. За ґратами побачила глибоку яму, а коли її освiтила, то вгледіла й Трохима. Він стояв посеред ями i руками, ногами вiдбивався вiд молодого змiя. Не роздумуючи, скочила Ярина в яму i поруч з Трохимом стала. Але не голiруч, як Трохим, а зi смолоскипом i гострою козацькою шаблею. Стала вона рубати змiєня, та що не зiтне голову, тут же друга явиться. Так дев’ять голiв вiдрубала. Лише тодi молодий змiй згинув. А Ярина зi своїм нареченим обнялися. Та тут обоє i втямили, що в глибокiй ямi знаходяться, з якої самотужки не вибратися. Стали на помiч гукати, та люд по довгих днях неволi i страху за життя поспiшив якомога швидше з пiдземелля вибратися. Один козак, котрий i повiдав Яринi про Трохима, вслiд за козачкою подався. Вiн i допомiг з ями вибратися.
Бiля печери Ярину вiрний кiнь очiкував – нiкому до рук не дався, хоч охочих заволодiти ним було чимало. Сiли Ярина i Трохим верхи i рушили знайомою вже нам дорогою додому, та мимо козацького кургану високого, мимо поля бранного. Там визволений люд наздогнали. Дивувалися i козаки, i ляхи, i турки та татари коли довiдалися, що вiд вiрної погибелi їх козачка врятувала. А ще бiльше дивувалися тому, що тiєю козачкою була донька самого гетьмана Голоти.
Роздiл шостий
СМЕРТЬ ГЕТЬМАНА ГОЛОТИ
1.
Багато лiт Голота козакував, а ще бiльше гетьманував. До старих лiт дожив. А на сивого чуба й бiда звалилася: померла його дружина – добра порадниця i вiрна помiчниця. Перед смертю наповiдала Голотi:
– Обрiж мої коси – i скiльки волоскiв настрижеш, стiльки рокiв ще житимеш. I нiякий меч тебе не вiзьме, нiяка стрiла, куля твого тiла не проб’є.
– Не гоже козаковi, – мовить Голота, – пiсля смертi дружини довго на свiтi гуляти. I вперше у життi не виконав її волi.
Поховав Голота дружину на Днiпрових кручах, з синами та донькою її смерть оплакав i знову на Сiч подався. Тут велiв козакам у похiд збиратися i йти татар воювати.
Спорядили козаки “чайки” i подалися Днiпром-рiкою до моря Чорного. Гетьман Голота попереду пливе, дорогу вказує. А за ним тисяча кораблiв. А на кожному кораблi сотня козакiв.
Морською хвилею козаки на кримський берег налетiли, стали невiльникiв-християн з рабства визволяти та награбоване татарами в чужих землях добро на “чайки” вантажити. З “чайками” i козакiв Голота на Сiч вiдправляє. I все меншає їх пiд його рукою. А прийшов час – гетьман один-однiсiнький залишився.
Довiдався хан, що Голота один по кримськiй землi гуляє, послав проти нього тьму своїх найкращих воїнiв. Тi злими яструбами на гетьмана налетiли та в нерiвнiй битвi у полон взяли. Тiшиться хан та велить Голоту у гори везти, там у темнiй печерi до стiни прикувати i щодня з його тiла шмат м’яса вiдрiзати. Те i вчинили татарськi кати. Бачить Голота, що вiрної смертi дочекався, велить своїм катам ханові переказати, що перед своєю смертю хоче бачити його та щось важне сказати. Подумав хан, що Голота багатий викуп запропонує, тому й прохання його виповнити поспішив. Їде, та дорогою й радиться з вiзирями, як би то не продешевити.
Став татарський хан перед Голотою, а той i мовить йому:
– Покликав тебе, хане, щоб за твiй присуд поганський та плюнути тобi в очi.
I, не чекаючи ханової згоди, плюнув йому в обличчя.
Розлютився хан, з золотих пiхов ятагана вийняв i одним помахом вiдрубав Голотi голову.
...Пролилася кров козацька та всю печеру заповнила. Стоять хан і його вiзирi до колiн у кровi й не можуть ніг підняти, бо кров на смолу перетворилася. Нелюдським страхом пройнялися i хан, i його слуги. Вiд того страху всi у кам’янi глиби перетворилися.
2.
Як довiдалися сини Голоти, що їх батько у полон втрапив, найвiдчайдушнiших козакiв зiбрали i щодуху найпрямiшою дорогою до Криму помчали. I нiяка сила не могла їх зупинити. Розметали сотнi перекопського мурзи i до ханської столицi направилися. Та в дорозi довiдалися, що їх батько вже мертвий у гiрськiй печерi, прикованим до кам’яної стiни стоїть. Вiднайшли сини ту печеру, тiло в труну положили i повезли на Україну.
З великими почестями козаки свого Гетьмана поховали. Над могилою високий курган насипали. Над ним досi орел лiтає, а побачивши в степу подорожнього, на курган сiдає i розповiдає правду про вiдважного Голоту – козака i Гетьмана Запорiзького – та про подвиги його синiв Iвана й Назара і славної доньки Ярини.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522304
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 09.09.2014
Не розколише дощ мого мовчання,
як вітер зір ясних не стрепене,
усе життя живу одним чеканням,
що лихо ось-ось лихо промайне.
Нема того і, начебто, не буде,
що йменням названо колись твоїм,
хоч слово дав усе й про все забути,
та не дають забути солов’ї.
Ще день, ще ніч – замре жива природа,
ошуканцем впаде достиглий плід,
мені, а може, і усім в угоду
мовчання згіркле оповиє світ.
Створено 2. 08. 2004 року, м. Львів
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 71 – 72.
[i]Музика: Тетяни Кисленко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522129
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.09.2014
І знову очі... Знову очі! –
Веселі, втомлені, сумні…
Ти серця наче й не тривожиш,
чому приходиш уві сні?
Чому я плачу в сонмі ночі,
удень шукаю дива цвіт? –
Хоч вже давно в снігах обочі,
в заметах стежка до воріт.
Я добре знаю, що хрестами
не перекреслити жагу! –
Ти будеш снитися ночами,
я плакати, але… Чому?!
Створено весною 1974 року, с. Купеля (Рівненщина)
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 53
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522126
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2014
На жовтий лист роса-сльоза,
осколки скла твої слова –
то все було колись давно,
в цю ніч пролилося вино.
[i]Приспів:[/i]
[i]Не ворожи, не ворожи,
мене не приворожиш! –
Та жаль пролитого вина,
яке я п’ю з тих пір щодня,
все за твоє здоров’я![/i]
За листопад пожовклий лист
летить тепер, як і колись, –
у світі рік за роком круг,
мені вино щодня мій друг.
[i]Приспів.[/i]
Калюжі долі на столі,
в них суть небес і сіль землі –
життя у вічності лиш мить,
та серце вічністю болить.
[i]Приспів.[/i]
Створено 15 - 17. 10. 2007 року, м. Львів
Опубліковано: Т. Василько, Є. Заставний "Танцює дощ", Львів: "Ліга-Прес", 2008. – 64 с. – С. 19,20
[i]Музика Євгена Заставного[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521921
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.09.2014
Знову ранок… Може вечір? –
Покороблені всі дні,
Тягну руки я до вежі –
Вежа валиться із ніг.
Ти пішла, не попрощавшись,
В море синє, океан,
Загубилося там щастя –
Очі карі, ніжний стан.
[i]Приспів:[/i]
[i]Ностальгія за тобою,
Ностальгія за любов’ю –
Склянка виплаканих сліз.
Опівнічною порою
До одвірка головою –
Знов життя йде під відкіс.[/i]
Де медузи хороводять,
Телеграфа там нема,
Есемески не доходять –
Шлю сигнали надарма.
Не забути, не вернути,
В голові бджолиний рій,
І не можу слів збагнути:
Я твоя – ти завжди мій!
[i]Приспів.[/i]
Крила – то нехитра штука –
Полетів би, та куди?
День в удень чекати мука,
Видивлять твої сліди.
Дах верхівкою до низу,
Небо в збляклому рядні,
Для гадок настала криза:
Сірі будні – чорні дні.
[i]Приспів.[/i]
Створено 20. 05. 2005 року (01:00 – 01:40), м. Львів
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521912
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.09.2014
Очей твоїх лукавий сміх –
то сором твій і то твій гріх;
морозять мрію небеса,
надію виплаче роса.
[i]Приспів:[/i]
[i]Туман, як сіль, на серці біль;
за твій обман, за твій обман
кидаю сіль я у туман,
кидаю сіль я у туман,
щоб біла, біла заметіль
забрала з серця мого біль[/i]
Нехай цвіт губить пелюстки,
сльоза не скотиться з щоки,
весняний грім – він не страшний,
ти бачиш: я вже не сумний.
([i]весна дощами не страшна,
ти бачиш: я вже не сумна.)[/i]
[i]Приспів.[/i]
Мов сон, під сонцем сон-трава,
на вітрі губляться слова:
любові ти не дорікай,
якщо прощаєшся – прощай!
[i]Приспів.[/i]
Створено 9,26, 30. 07, 6,7. 08. 2003 року, м. Львів
Опубліковано: "Моя пісня". Львів: "Сполом", 2004. 120 с. – С. 100.
[i]Музика Тетяни Кисленко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521857
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.09.2014
На руці твоїй обручка –
око виколю – не согрішу,
тільки ще раз, на зарубку,
усміхнутися прошу.
[i]Приспів:[/i]
[i]Я забуду, ти забудь
світло тьмяне ліхтаря,
іншим парам наші липи
іншим цвітом зацвітуть.[/i]
Сотворив Бог світ з Любові,
заповів усім: не согріши. –
Вирву я із серця з болем
все, чим досі дорожив.
[i]Приспів.[/i]
Інші очі, інші мрії,
може, ще прийдуть до голови,
донечку назву Марія,
сина, як мене, назви.
[i]Приспів.[/i]
Створено 13.02, 13.03. 2007 року
[i]Музика Тетяни Кисленко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521855
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.09.2014
І знову доля обманула –
у долі очі голубі;
її усмішка промайнула
і загубилася в юрбі.
Стою на вулиці широкій,
а мимо люди і авто,
серед людей я одинокий,
але щасливий, як ніхто.
[i]Приспів:[/i]
[i]Я щасливий, бо я маю –
маю в небі журавля,
я щасливий, бо кохаю, –
ти одна любов моя.[/i]
Багато є очей жіночих:
блакитних, синіх, голубих,
але єдині в снах щоночі,
що вмить одну їх полюбив.
Дивлюся я на перехожих,
вже вечір вистелив рядно,
і дошкуляє мені холод,
а я щасливий все одно.
[i]Приспів.[/i]
Створено 27. 10. 2007 року (fin. 11-40), м. Львів
Опубліковано: "Танцює дощ". Львів: "Ліга-Прес", 2008. 120 с. – С. 13.
[i]Музика Євгена Заставного[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521691
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.09.2014
[youtube]http://www.youtube.com/watch?v=gnG_yPgg6y8[/youtube]
(Для жіночого вокалу)
[i]Мене забудь, забудь, забудь
і перестань, -стань, -стань любити,
нехай хтось інший, хто-небудь –
не хочу я в тобі згубитись.[/i]
Перекоти ти-ти-ти поле,
перекоти ти-ти-ти ліс,
моя душа не згіркне болем,
не заплетеш моїх ти кіс.
[i]Мене забудь, забудь, забудь
і перестань, -стань, -стань любити,
нехай хтось інший, хто-небудь –
не хочу я в тобі згубитись.[/i]
Перекоти ти-ти-ти долю,
перекоти ти-ти-ти світ,
ніщо не вдію я з собою, –
до тебе серце моє лід.
[i]Мене забудь, забудь, забудь
і перестань, -стань, -стань любити,
нехай хтось інший, хто-небудь –
не хочу я в тобі згубитись.[/i]
Створено 14 – 22. 07. 2003 року, м. Львів
Опубліковано: "Моя пісня". Львів: "Сполом", 2004. 120 с. – С. 101.
[i]Музика: 1. Наталії Симоненкової (відео)[/i]
[i]2. Тетяни Кисленко (ноти)[/i]
[i]Виконання Олександри Сомиш[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521677
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.09.2014
Блакиттю наповненим квiтнем
ввiйшла ти в засмучений сад
i цвiтом осипала віти,
яких вже торкнувсь листопад.
Як в ночі звабливому сонмі
видіння казкових країв:
достиглі плоди, наче сонце,
i очi квiтковi твої.
З веселинок, сквітлих на цвіті,
мережу я мрiю рясну,
бо що є милiшого в свiтi,
як осiнню стрiти весну!
Створено (1982, м. Калуш), 1.01. 1987 року, смт. Брошнів (Івано-Франківщина)
Оубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с.
С. 35
[i]Музика Тетяни Кисленко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521501
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.09.2014
Пiд звуки зоряних мелодiй
твої вуста я цiлував,
у зір-очей ясних полоні,
о, як безтямно я кохав!
Відквітли в долах черемшини,
вже стигнуть яблука в саду,
а я щодня i щохвилини
до тебе в молодiсть iду.
Я вiддаю все без вагання
за карi очi, за вуста,
за ніжно-зоряне кохання
в мої розважливі літа!
Створено (весна 1986, м. Львів), 1,2. 01. 1987 року, смт. Брошнів ( Івано-Франківщина).
Опубліковано: 1. Калинове вино. Львів: "Плай", 2005. 96 с. - С. 46;
2. Поезія натхненна жінкою (Збірка віршів). – Київ: «Дніпро», 2016. 240 с.– С. 84.
[i]Музика Семена Карпи[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521498
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.09.2014
Не стелив ніхто в життя мені дороги,
навпростець крізь терни йшов я у світи,
тільки недруги чинили перешкоди
на шляхах, якими йшов я до мети.
[i]Приспв:[/i]
[i]Наче кінь, той кінь!
Я долаю перешкоди!
Все земне – то тлінь, то тлінь, –
я не хочу нагороди
іншої, аніж любов –
Божа любов![/i]
Не завдав я зла ні людям, ані звірам,
на ім’я билинку кожну назову,
у житті своєму зла багато звідав,
зла у серці ні на кого не таю.
[i]Приспв.[/i]
Не нажив маєтків я собі, родині,
Богом дане слово людям я віддав,
але завжди і на цій святій стежині
перешкоди наших ворогів долав.
[i]Приспв.[/i]
Створено 27 – 29.01. 2007 року, м. Львів
Опубліковано: "Танцює дощ". Львів: "Ліга-Прес", 2008. 120 с. – С. 41.
[i]Музика Євгена Заставного[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521284
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.09.2014
Вже осiнь сiє позолоту,
на спад останнi йдуть жнива,
а я i досi не сказав ще
тобi найкращiї слова.
А я i досi марю снами
про пишнi зорянi краї,
де все багатство i все щастя –
це очi та вуста твої.
Вже осiнь сiє позолоту,
як мить одна блакитний день,
а я i досi не створив ще
найкращу пiсню iз пiсень.
А я i досi ще хвилююсь,
коли почую голос твiй,
коли приходиш ти до мене
весною квiтнучих надiй.
Вже осінь сіє позолоту,
рум’янить сизу далину,
а я ще й досі зустрічаю
тебе, як білий птах, весну
А я i досi не нагледівсь
у твої очi голубi.
А я i досi не пiзнав ще
усiх таїн, що є в тобi.
Створено весна 1986 року, м. Львів, січень 1987 року, смт. Брошнів(Івано-Франківщина)
Опубліковано: 1. Калинове вино. Львів: "Плай", 2005. - 96 с. - С. 60;
2. Антологія Бойківського краю. Дрогобич: «Коло», 2007. 724 с. – С. 430.
[i]Музика Тетяни Кисленко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521276
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2014
На осколках мрії я будую дім:
із рядків поезій світлі вітражі,
на строкатім тлі крила тих надій,
що злітали в небо, наче журавлі,
що злітали в небо, наче журавлі.
[i]Приспів:[/i]
[i]Дім нездійсненних мрій, світлих мрій!
За спиною очі, мов кришталь,
спогадів-думок безкінечний стрій,
наче древніх міфів про Святий Ґрааль![/i]
В місячному сяйві річка золота,
в непроглядну невідь лине, наче птах,
і тополя біла – вічна сирота –
накриває листям мого дому дах,
накриває листям мого дому дах.
[i]Приспів.[/i]
Вовкулака доля переходить грань –
за межею щастя – голосне виття;
хочу заховатись від укусів-ран
в домі віртуальнім, хочу забуття,
в домі віртуальнім, хочу забуття.
[i]Приспів.[/i]
Створено 30. 12. 2007 року, м. Львів
Опубліковано: "Танцює дощ", Львів: "Ліга-Прес", 2008. – 64 с. – С. 19,20
[i]Музика Євгена Заставного[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521069
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.09.2014
Листопад… Листопад…–
Листя падає у такт
тим слідам, якими ти
йдеш від мене назавжди.
[i]Приспів:[/i]
[i]Листопад, листопад…
Квітне білим цвітом сад,
білим цвітом на весь світ
білий-білий пустоцвіт.
Без зізнання, без розмов –
ось така твоя любов…–
Білим цвітом на весь світ
пустоцвіт… пустоцвіт…[/i]
Мимо вітер промайнув,
жовтий лист не сколихнув,
я сльозою промовчав,
бо тебе я, знай, кохав!
[i]Приспів.[/i]
Хмарка в небі грозова,
зеленіє ще трава,
на моєму серці щем,
щоки скроплені дощем.
[i]Приспів.[/i]
Створено 3 – 6. 09. 2007 року, м. Львів
Опубліковано: "Танцює дощ", Львів: "Ліга-Прес", 2008. – 64 с. – С. 15,16
[i]Музика Євгена Заставного[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521067
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.09.2014
На цвіт багряний сіра тлінь –
любов твоя, мов заметіль,
палких цілунків зорепад, –
ти не візьмеш їх вже назад.
[i]Приспів:[/i]
[i]Холодний піт – розлуки слід,
остання крапля – в серці лід,
шумить над світом буревій –
ти не моя, я вже не твій…[/i]
Коли приходить сонце в день,
земля очікує пісень;
натомість дощ, і град, і сніг,
слова, що кинуті до ніг.
[i]Приспів.[/i]
Сади надією цвітуть,
дороги в невідь нас ведуть;
твій голос – диким сміхом світ, –
зриває вітер пустоцвіт.
[i]Приспів.[/i]
Створено 17. 01. 2007 року, м. Львів
Опубліковано: "Гомін Підгір'я". Альманах, вип. VIII. Дрогобич: "Посвіт", 2009. - С. 121.
[i]Музика Тетяни Кисленко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520903
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.09.2014
Літо соняхами стало
перепоною між нами, –
жаль, ти не моя…
З-поміж тисяч ймен жіночих
вибрав я твоє охоче – Марта! –
не забуду я його!
Грай!
Клавішами весен!
Грай!
Струнами по серцю!
Простелися полинами
поміж соняхи ланами,
лиш мене кохай!
Лиш мене кохай,
кохай!!!
Заміж вийдеш ти під осінь,
на весілля не запросиш, –
жаль, що не моє...
Я сидітиму у барі
із твоїм ім’ям на пару – Марта! –
повторятиму його!
Грай!
Клавішами весен!
Грай!
Струнами по серцю!
Простелися полинами
поміж соняхи ланами,
лиш мене кохай!
Лиш мене кохай,
кохай!!!
Створено: 17. 07. 2005 року, м. Львів
Опубліковано: "Гомін Підгір'я". Альманах, вип. ІХ. Дрогобич: "Посвіт", 2009. - С. 31 - 32.
[i]Музика Євгена Заставного[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520899
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.09.2014
Від серця аж до синяви
ти не мовчи, ти не мовчи, ти не мовчи,
душі своєї не криви,
“люблю тебе”– мені скажи, мені скажи!
[i]Приспів:[/i]
[i]Такий цей світ – такий, як блуд,
допоки в серці гріх облуд,
до зір, що в небі, не дійти,
якщо не йти, якщо не йти, якщо не йти![/i]
Де літо входить в береги,
ти закричи, ти закричи, ти закричи,
усі образи, як сніги,
розтануть, тільки захочи, – ти захочи!
[i]Приспів.[/i]
Коли ще квітне яблунь цвіт,
ти усміхнись, ти усміхнись, ти усміхнись,
ми обійдемо разом світ,
ти тільки, тільки повернись, – ти повернись!
[i]Приспів.[/i]
Створено 6 - 26. 07. 2003 року (13-00 - 23-30), м. Львів
Опубліковано: \"Моя пісня\". Львів: \"Сполом\", 2004. 120 с.
С. 99.
[i]Музика Євгена Заставного[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520604
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.08.2014
Опадає листя, мов строкатий сон,
і самотня осінь бродить за вікном.
Де весна ходила, тіні розповзлись,
дівчина, яку я не впізнав колись.
[i]Нерозпізнана любов – долі солоспів, –
перша і остання, що без жодних слів
відійшла у невідь. – Залишився слід:
на старій світлині хризантеми цвіт
і очей бездонних зваблива краса –
просвітом у хмарах сині небеса![/i]
Осінь достигає полином в степах,
в ірій відлітає вже останній птах.
На причалі човен, наче ртуть, вода,
і лицем до мене золота сльота.
[i]Нерозпізнана любов – долі солоспів, –
перша і остання, що без жодних слів
відійшла у невідь. – Залишився слід:
на старій світлині хризантеми цвіт
і очей бездонних зваблива краса –
просвітом у хмарах сині небеса![/i]
[i][b]Музика Тетяни Кисленко[/b][/i]
Створено у квітні 2008 року, м. Львів
Опубліковано: [i][b]Т. Василько.[/b][/i] "Гомін Підгір'я". Альманах, вип. ІХ. Дрогобич: "Посвіт", 2009. – С. 32.
[i][b] Т. Василько, Тетяна Кисленко.[/b][/i] Віддзеркалені простори. Львів: Ліга-Прес, 2011. – 56 с. – С. 30 – 31.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520601
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.08.2014
Налиті солодом
так пахнуть солодко
достиглі яблука
на дикій яблуньці.
А поруч трепетно
тремтить трепетонька,
чарівним леготом
чарує леґеня.
За тихим вереснем
відквітне вересом
веселий жовтопад
й погубить все підряд.
Налиті солодом
згадаю солодко
достиглі яблука
і дику яблуньку.
Згадаю з трепетом
мою трепетоньку,
пожурюсь долею,
проймусь докорою.
Створено 16. 03. 2003 року (13:00 - 23:30), м. Львів
Опубліковано: 1. "Моя пісня". Львів: "Сполом", 2004. 120 с. – С. 69.
2. "Достиглі яблука". Львів: "Плай", 2007. 56 с. – С. 3.
[i]Музика Семена Карпи[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520514
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.08.2014
Такі стрімкі, стрімкі оці обочі,
мені тепер на них вже не зійти;
світлинкою жасминової ночі
ти залишилась в серці назавжди.
[i]Приспів:[/i]
[i]Світлинко, Світланко, Світлано! –
я кличу тебе крізь роки,
не моя – чужого кохана,
й моя назавжди, на віки.[/i]
Палахкотить так палахко ця ватра
і обпікає серця мого тлінь.
Ой ці обочі, наче думна варта,
моїх гадок незбляклих зблякла тінь.
[i]Приспів.[/i]
Я озираю ті стежки, дороги,
слідів твоїх вишукую щораз,
та натрапляю на сумні пороги,
що роз’єднали так незграбно нас.
[i]Приспів.[/i]
Нехай горить й до тла згоряє ватра,
у ній моє кохання не згорить,
зав’яне небо нині – буде завтра,
й світлинка в ньому знову зазорить.
[i]Приспів.[/i]
Створено 5. 02. 2003 року, м. Львів
Опубліковано: 1. "Моя пісня". Львів: "Сполом", 2004. 120 с. – С. 89.
2. "Віддзеркалені простори". Львів: "Ліга-Прес", 2011 р., 56 с. – С. 4.
[i]Музика Тетяни Кисленко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520346
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2014
Де злягають роси в травах,
де дзвенять всі небеса,
що знайшов і що я втратив –
не стече тим вже свіча.
Пригадав очей я спалах
не чиїхось, а своїх –
ой не раз, не раз я падав,
не один чинив я гріх.
Бісер витончених кроків
душу вже не стрепене –
бритва ріже в зморшках щоки,
ось і горло полосне.
Полоснути б нею небо
й перетнути часу плин –
не один я неба небіж,
не один землі я син!
Створено 3. 01. 2003 року, м. Львів
Опубліковано:
1. "Гомін Підгір'я". Альманах, вип. ІІ. Дрогобич: "Коло", 2004. – С. 57.
2. "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 82
3. "Віддзеркалені простори". Львів: "Ліга-Прес", 2011 р., 56 с. – С. 21.
[i]Музика Тетяни Кисленко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520343
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.08.2014
І наче окрик журавлиний
з найпотаємніших глибин
ударив грім, такий полинний,
яким буває лиш полин.
Ударив грім й зціпило зуби:
впізнав в тім громі я себе –
до неізжитої погуби,
до кромок всіх моїх ребер.
Я грім!.. Я звук без блискавиці...
Яка у тім глибинна суть! –
Нема в очах моїх вже криці,
лише нестримна каламуть…
Створено 4 (st. 23-40) - 5 (fin. 03-00). 01. 2003 року, м. Львів
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 80.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520001
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.08.2014
Такий багряно-жовтий лист калини
й така безмежна неба синява,
чому ж полин-сльоза щоку полинить
й журавить світ гірка журав-трава?
Приплюснута струна торочить звуки,
які у верси я ще не уклав,
а листопад вже простягає руки
й кричить слова, які я промовчав.
Полоще ноги дощ листобагряний
й калини грона хилить до землі, –
кришталь очей, таких щодень жаданих,
він не розмиє по чужій ріллі.
Створено 15. 08. 2003 року, м. Львів
Опубліковано: 1. "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 81;
2. "Достиглі яблука". Львів: "Плай", 2007. 56 с. – С. 44;
3. "І співає струна". Львів: "Ініціатива", 2011 р., 56 с. – С. 38.
[i]Музика: 1. Семена Карпи;[/i]
[i]2. Тетяни Кисленко.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519998
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2014
Знову біле, знову чорне...
Де ж веселки кольори? –
Місяць сонця не пригорне
і зима лиш до пори.
Чорне – біле розминеться
рано-пізно навесні,
рай-дугою розіллється,
Усміхнись лишень мені!
Створено 24. 03. 1988 року, смт. Брошнів (Івано-Франківщина)
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с.
С. 48
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519971
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.08.2014
Видивляє зима весну –
провесінь надворі,
вітер в’яже перевесло,
щоб зв’язати зорі.
Ой багато в’язі треба,
та що ж то робити,
коли хочеться все небо
милій прихилити!
Створено 21,26. 10. 2002 року, м. Львів
Опубліковано: Калинове вино. Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 50
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519962
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.08.2014
Розбудив калину вітер,
що так довго, довго спала –
стрепенула зелен-вітом,
буйноцвітом забуяла.
А коли ж бо спаде літо,
гроном неба зазоріє,
і тоді вона той вітер
приголубить, обігріє.
Створено 26. 10. 2002 року, м. Львів
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 50
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519699
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.08.2014
З гір високих на долини
тече бистрая вода –
не сумуй, що літо злине,
тепла осінь – не біда!
Ще цвістимуть білі квіти, –
звеселиться ними світ,
он, поглянь, на синіх вітах
вже бубнявить гілка цвіт!
Сині верби над водою,
синявіє скрізь роса,
наді мною, над тобою
сині, сині небеса!
Створено 10,11. 12. 1986 року, смт. Брошнів (Івано-Франківщина)
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 42
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519578
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.08.2014
Голубі, золоті передзвони
переповнюють душу мою
і зринають у небо бездонне,
щоб збудити ранкову зорю.
Я молюся до Бога щоденно,
щоб із крил найвеличніших мрій
не упасти у темінь буденну,
не згубити завітних надій.
Створено 23. 11. 2002 року, м. Львів
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 44
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519563
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.08.2014
Яка ж та червона калина,
що скрізь по Вкраїні росте?
Яка ж та, вона, Україна,
що так калиново цвіте?
Така ж бо, що не надивитись,
як в ранках блакитних весна,
й так хочеться знову напитись
її квітограю вина.
Така ж бо, як сонця перлина,
що впала із неба на лист –
велична і ніжнодитинна
у барві чарівних намист.
Така ж то моя Україна,
що з кореня дуба росте,
така ж то моя Батьківщина,
що так калиново цвіте!
Створено 5. 12. 2002 року, м. Львів
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с.
С. 18
[i]Музика Тетяни Кисленко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519559
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.08.2014
Де води Дніпрові,
червона калина –
на світ весь широкий
моя Україна!
Галуниться в травні
весело, святково,
радіє під осінь –
о як калиново!
В зірковім безмежжі,
як грона калини,
всі зорі небесні –
моя Україна!
Створено 19. 10. 2002 року, м. Львів
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 20
[i]Музика Ніни Прокопець[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519284
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.08.2014
Від Маківки і до Крут
сурми не вгавали,
від Маківки і до Крут
юнаки вмирали.
[i]Приспів:[/i]
[i]Їм слава, слава, пам’ять й шана навіки!
Не вмер їх подвиг героїчний:
йдуть по Хрещатику полки, ідуть полки –
зірковий фонд нової України.[/i]
На крутих-крутих стежках
не померкла слава,
умирали юнаки,
щоб жила держава.
[i]Приспів.[/i]
Заповзяті юнаки –
лицарі відваги
пронесли через роки
українські стяги.
[i]Приспів.[/i]
[i]Музика Євгена Заставного[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519267
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.08.2014
Ой калиниться калина
так вже калиново,
що зоря до неї лине –
зірка зоре-нова!
Все дивлюся та й милуюсь –
хочу обійняти,
а вона – мене голубить,
як дитину мати.
Ой калино – мамо, сестро,
знай, що не забуду,
не засмучу твого серця,
вік любити буду!
Створено 24,25. 10. 2002 року, м. Львів
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с.
С. 20
[i]Музика Ніни Прокопець[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519122
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.08.2014
Від Тиси до Дону
калина квітує червона,
від Дону до дому –
калини червонії грона.
Не згіркла щоб слава,
ми тую калину підняли –
і квітла заграва,
зозулі нам долю кували!
О, є у нас слава,
як тая весільна обнова,
то наша держава –
єдина на світ калинова!
Створено 10. 12. 2002 року, м. Львів
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с.
С. 22
[i]Музика Ніни Прокопець[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519120
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.08.2014
Сонця барвами зігріта
ллється пісня голосна –
у зелених шатах літа
розгубилася весна.
І сміється червень в лузі,
пестить рути жовтий цвіт,
жайвір в неба синьокрузі
звеселяє білий світ.
Жито липень вже не встигне
постелити у ряди,
очі – вишні перестиглі –
затуманили сади.
На осонні серпень з літом
перелічують вже дні,
що мандрують збляклим світом
по незораній стерні.
Ой те літо, теє літо,
тільки й слави, що цвіло:
крок направо, крок наліво –
й літа наче не було.
Створено 29.06. – 2.07. 1985 року, м. Івано-Франківськ
Опубліковано: 1. Калинове вино. Львів: "Плай", 2005. 96 с. - С. 55;
2. Антологія Бойківського краю. Дрогобич: «Коло», 2007. 724 с. – С. 431 – 432.
3. "Віддзеркалені простори". Львів: "Ліга-Прес", 2011 р., 56 с. – С. 38 – 39.
[i]Варіант пісні:[/i]
Сонця барвами зігріта
ллється пісня голосна –
у зелених шатах літа
розгубилася весна.
І сміється червень в лузі,
пестить рути жовтий цвіт,
жайвір в неба синьокрузі
звеселяє білий світ.
[i]Ой те літо, теє літо,
тільки й слави, що цвіло:
крок направо, крок наліво –
й літа наче не було.[/i]
Жито липень вже не встигне
постелити у ряди,
очі – вишні перестиглі –
затуманили сади.
На осонні серпень з літом
перелічують вже дні,
що мандрують збляклим світом
по незораній стерні.
[i]Ой те літо, теє літо,
тільки й слави, що цвіло:
крок направо, крок наліво –
й літа наче не було.[/i]
[i]Музика Тетяни Кисленко[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518819
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.08.2014
Золота осенi – без міри...
Й безмір’ям біль на серце зліг,
уже немає тому й віри,
що нам стелився цвіт до ніг.
Тепер вже сіре павутиння
бринить на травах, на стернi
й калина – осені гординя –
сумує в жовтій пелені.
Навiщо золота без мiри,
коли так хочеться тепла?
Чому ті грози відгриміли,
як щойно вишня зацвіла?
Чому весна ввійшла в цю осінь,
коли ще літа не було?
Мов сон – небес бездонних просинь,
й життя – чекання на тепло.
Створено (1985, м. Івано-Франківськ), 8 – 19. 06. 1986 року, м. Львів
Опубліковано: 1. Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 57;
2. Антологія Бойківського краю. Дрогобич: «Коло», 2007. 724 с. – С. 432.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518815
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.08.2014
Зорі, троянди, пісні,
очі янтарні твої –
все, що наснилось,
в снах загубилось
в місячні ночі ясні.
Ген за літами літа,
зріють у полі жита –
в синіх заметах,
в мрійливих злетах
лине, минає життя.
Осінь – як крапля жаги:
випадуть завтра сніги –
жити-то скільки? –
Встигнути б тільки
всі повернути борги!
Створено 18.04. – 26.05. 1986 року, м. Львів
Опубліковано: "Калинове вино". Львів: "Плай", 2005. 96 с. – С. 59
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518749
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.08.2014