| Сторінки (3/300): | « | 1 2 3 | » |
Йшов чоловік сліпий, а з ним дитина,
таке веселе й мудре хлопченя
з допитливими синіми очима.
Куди ішли? Мабуть, й самі не зна.
В бесагах кусень хліба й картоплина,
хто дасть напитися води горня
на добрий люд багата Україна.
Та було різне, ґудзяли і пса.
Сліпий ніс за плечима скарб єдиний,
стареньку кобзу ніжну, як душа,
отак і йшли. Спливали дні й години
Минався час від Трійці до Різдва.
А раз зайшли в село, що у долині,
назустріч вийшла жінка молода,
старий спитався тихо в господині:
"Тут люди вірять в Бога і Христа?"
"Ніхто не вірить. Гроші тут первинні,
громада в нас байдужа і черства,
їх вівці більш цікавлять, гуси й свині
Вас виженуть із нашого села..."
Сліпий погідно мовив до ґаздині:
"Ох, правда ваша! Жінко, ви - права..."
і пріч пішов від дому по стежині
Обпершись на плече поводиря.
А вже за хвилю в бідній одежині
їм стрінулась невіста ще одна,
сліпий вклонивсь доземно господині
Й також спитав, чи віра тут жива.
"В селі живуть всі з Богом, як повинні,
в нас добрі люди й щедрі, як земля
нема розбрату в нас, нема гордині
Не оминайте нашого села."
Всміхнувсь старий. І теж сказав ґаздині:
"Ох, правда ваша! Ви - права! Права!"
... Підняв на діда хлопчик очі сині:
"Чия є правда? В кого з них вона?"
"Запам'ятай цю істину віднині
бо правда, внучку, прецінь є така:
говорить кожен те, що всередині...
Посіяне в душі, словами пророста.
Сказали правду обі господині,
от тільки правда - в кожної своя
душа презла лиш зло бачить в людині
І світла бачить світле, як сама."
Оксана Максимишин-Корабель
14 червня 2017 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737788
рубрика: Поезія, Балада
дата поступления 14.06.2017
"Двохсотих" два. Знов два "двохсотих",
для всіх статистика проста .
Життя обірване в польоті...
Один з "двохсотих" нині - Я!
Ще вчора жив, любив і мріяв,
а нині йду у небеса.
Давно нам ворог смерть посіяв,
тому й криваві в нас жнива.
Хтось з вас замовкне у скорботі,
а хтось утре сльозу з лиця.
А більшість в справах, у роботі...
І звикли всі. Біда ж щодня.
Мені ще й двадцять не минуло,
все перекроїла війна.
Для когось я... немов не було...
А той "двохсотий", чуєш, - Я!
Такий, як ви. Із плоті й крові,
за вас сьогодні помира.
Він не статистика, панове!
У нього є живе ім'я!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=737060
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 08.06.2017
Власне, Свєточку уже давно личило б звати не лише по імені, а й по батькові. Жінка Бальзаківського віку. Повнувата і повільна у рухах. Зрештою, й виглядала вона на своїх сорок п'ять з добрим хвостиком. Але Свєточка для усіх так і залишалась просто Свєточкою. Ба, навіть, ті, хто годився їй у сини-доньки звали її звичним - Свєточка.
Уже ніхто й не пам'ятав, коли Свєточка переступила поріг цієї редакції. Й колектив і дописувачі були впевнені, що Свєточка народилася в цьому кабінеті. Завжди приходила раніше від усіх і зачиняла вхідні двері, коли там уже нікого не було.
Свєточка працювала коректором. Мало того, що вона досконало знала мову, а ще й мала тонке і своєрідне відчуття слова. Після її правки, публікація, начебто була та сама, але, кажучи газетярським сленгом, ставала читабельною. Це було так, як гарну, але бідну панянку досвідчені стилісти зодягають у вишукані речі, а ще й роблять відповідну зачіску та макіяж.
На робочому столі Свєточки завжди була велика кількість заміток, ессе, інтерв'ю, замальовок, нарисів, панфлетів, фейлетонів, репортажів тощо. Свєточка бездоганно і швидко виконувала свою основну роботу. Але з часом усі звикли, що вона беззаперечно вичитує і править усе, що видає "на гора" молода журналістська паросль. Пишуча братія, як кажуть, без ганьби й стиду, закидувала Свєточку своїми "шедевральними" матеріалами. Журналісти потім продавали готові публікації в інші видання. Добре заробляли. А Свєточці, в кращому випадку, могли сказати: "Дякую". А могли й не сказати...
Можливо й допрацювала б Свєточка коректором, аж до пенсії. Але в неї була мрія. І мрія ця зародилася з першого дня, коли Свєточка переступила поріг цього видання. І росла ця мрія з кожним днем.
Свєточка страх, як хотіла бути літературним редактором. Навіть у снах вона бачила вивіску на дверях свого кабінету. На ній великими чорними буквами, мов незаперечна істина гласило: "Літературний редактор Світлана П." Але це була лише мрія, бо старий редактор не терпів новизни і роками нічого й нікого не міняв.
Та ще старий Геракліт Ефеський знав, що все плине, все змінюється. Редактора спровадили на пенсію. На довгу й незабутню пам'ять подарували сервіз на дванадцять персон і вазон орхідеї.
У вишурґаний главредівський фотель захотіло сісти багато кандидатів. Співпало, що в той же час змінився й засновник газети. В одного вуйка із тугим гаманцем, часопис викупив інший із ще товщою калитою. Новий власник трохи бавився у демократа, тому й вирішив, що колектив має сам обрати собі редактора.
Свєточка знала лише одного претендента - Сергія, себто Сержа, як його звали на французький манір у колективі. Серж позиціонував себе, як непідкупного, правдивого і гострого журналіста. А про те, що Серж був абсолютно безграмотним, знала тільки Свєточка. Вона сліпала до пізньої ночі, а деколи приходила о сьомій ранку, аби зробити вичитку і вірно відкорегувати "глибоку" аналітику Сержа. Мовчки виправляла всі помилки. Лише, коли всоте дописувала у слово тонна в Сержових матеріалах ще одне "н", а в слові свиня - викидала зайву літеру, тихенько бурмотіла собі під ніс:
- Ну як так можна? Як так можна писати? Як можна не запам'ятати, що слово свиня пишеться з одним "н", а тонна - з двома.
- Свєточка, я пропав би без тебе, - любив повторювати Серж, після того, як ідеально відкорегований текст повертався на його робочий стіл. Я для тебе, та я для тебе, що хочеш... Дякую!
Але Свєточка сміялася і хитала головою:
- Рости великий. А в мене й так усе є.
І ось сталося! Серж нарешті може виконати її заповітну мрію. Мрію її життя. Нарешті вона стане літературним редактором.
Вибори проходили досить демократично. Якраз один голос був вирішальним. І цей голос був Свєточкин. Він і зробив Сержа головним редактором.
.... Свєточка несміливо постукала у двері. Зайшла. Серж підняв голову від монітора.Краєм ока Свєточка помітила, що він розкладає свій улюблений пасьянс.
- Що ти хотіла? - невдоволено запитав.
- Може б мене... може б я... літературним... ледве видушила із себе. І почервоніла так, що стала такого ж кольору, як і її старий пурпурний светрик.
Серж глянув на Свєточку, наче вона з неба впала.
... А вже через місяць нікого зі старого редакційного колективу не залишилось. Ні-ко-го. Першою головний редактор звільнив Свєточку.
З часом Серж навчився правильно писати слово тонна . Але слово
свиня він і далі писав із двома "н". І коли писав, завжди йому хотілось хрюкнути.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736251
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2017
Прадавній і вічний, коханий до болю,
каштанові свічі во славу тобі!
Хай хмари і грози ідуть стороною,
Святий Михаїл на твоєму Гербі.
Історія славна уписана в долю,
відбилися зорі в Дніпровій воді.
Великий і гордий - ти завжди зі мною,
люблю твоє сонце й дощі затяжні.
Молитву за тебе тихенько одмолю,
й помолюсь за тих, хто загинув в борні.
Тут кожен камінчик окроплений кров'ю
і дзвони набатом звучать у душі.
Сльоза України, нема ще спокою,
бо ворог чатує в червонім кремлі.
Нехай твоя мова не буде чужою,
нехай твої діти не будуть німі.
Праматір моя з непростою судьбою,
червоні і чорні нитки в вишитті.
До болю люблю і пишаюсь тобою,
Столице свята, ти - окраса землі.
Хрещатик сьогодні такий, як ніколи
і свічі каштани запалять вночі.
щасливі кияни, усмішки довкола
і князь Володимир з Хрестом у руці.
Оксана Максимишин-Корабель
24 травня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734975
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 25.05.2017
- Я його не кохаю, ані на півмізинця, - говорила Владлена своїм коліжанкам з того часу, як скинула весільну фату і аж до золотого ювілею.
Той, кого вона не кохала був її шлюбним чоловіком Іваном. Як могли поєднатись абсолютно дві протилежності, ніхто з близьких цієї дивної пари не розумів. Вона - із примхами княгині. Завжди вбрана за останнім писком моди. Висока, фігурова, ефектна білявка. Навіть у поважному віці за нею оглядалися чоловіки.
Владлена приятелювала із знаними малярами та письменниками. Могла годинами цитувати класиків і сучасників епістолярного жанру. Вона писала картини. Й критики, навіть грубого штибу, високо оцінювали її роботи.
А він, її благовірний Іван... сіра миша. Такого побачиш раз, а потім й не згадаєш обличчя. Маленького росточку, щуплий та завжди із винуватим поглядом сірих очей. Він за своє життя, хто зна, чи прочитав яку книженцію. Завжди позаду неї. В тіні. Невелемовний і похмурий. Іван тяжко гарував, аби його перлинка - Владлена мала усе, що хотіла.
І тим паче, хтось на небесах поєднав їх долі. Може, якому янголу заманулося так собі пожартувати. І янгол аж трусився зі сміху, коли першого квітня звів Івана та Владлену. Вона чекала на вокзалі свого коханого з Києва, а той не приїхав. А тут він, Іван, приставучий, як реп'ях:
- Ходім зі мною на каву, та ходім на каву.
Вона й пішла з ним на оту каву. Потопала, радше через те, аби затамувати жіночу образу. Ну не приїхав же київський наречений. Відімщу!
А потім переказали Владлені, що наречений одружився з іншою і вона... Вона віддалася за Івана. І прожила з ним, некоханим, п'ятдесят років.
... А вночі , перед золотим весіллям, Владлені приснився сон. Хтось у білому вбранні, високий, аж до стелі, промовив їй громовим голосом:
- Я прийшов по нього. Доста тобі мучитись з нелюбом. Я забираю його.
Владлена, наче наяву схопилась із ліжка. Впала навколішки перед білою постаттю.
- Мене, мене забирай! Візьми взамін його - моє життя. А він хай живе. Я не зможу без нього. Я так... я так його кохаю!
Іван прокинувся від того, що Владлена гладить і цілує його мозолисті долоні. Вмиває їх слізьми і шепоче:
-Кохаю більше за життя. Як я тебе кохаю...
Іван міцно притулив дружину до себе і заснув щасливим.
Оксана Максимишин-Корабель
22 травня 2017
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734576
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2017
Відчиниш двері уночі
і ступиш на поріг
У тебе Ангел на плечі,
це він тебе зберіг.
Яскравий вогник від свічі,
напитись дам води.
Це Ангел на твоїм плечі
привів тебе сюди.
Коли мороз і лід в душі
і ти вже замерзав
Твій Ангел в тебе на плечі
дорогу показав.
Коли моє ім"я вві сні
шептав з станніх сил
Я Ангелу дала ключі,
які ти залишив.
Ти залишив тоді ключі...
до ранку падав сніг
Ти знай, що Ангел на плечі
й мене в ту ніч зберіг.
Оксана Максимишин-Корабель
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734395
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2017
Стоїть недопите вино у стакані
на радість залишине, чи на біду.
Вже перший трамвайчик ледь видно в тумані
Ще спить Лісабон, тільки я вже не сплю.
Хто хоче почути - почує й в мовчанні
в очах прочитає чужу таїнУ.
Стоїть недопите вино у стакані
п’янке, наче гріх у едемськім саду.
Червоне вино - в ньому вітру бажання
обняти міцніш непокірну лозу.
Тернове і чисте, як прохолодь рання
запретне й солодке, таки, на біду.
Стоїть недопите вино у стакані
я вип’ю його, наче спраглий росу.
А потім, як птаха крилА у благанні
за тебе, коханий, до неба здійму.
Оксана Максимишин-Корабель
19 травня 2017
Португалія - Лісабон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734271
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2017
Степан Казимирович був великим письменником сучасності. Принаймні, у письменницьких колах так про нього говорили. Його запрошували на презентації нових книжок. Його думка була важливою для видавців. Йому запопадливо заглядали у вічі молоді й не дуже писуни.
Степан Казимирович завжди був почесним членом на зібраннях отих всіх спілок, де тусувалися не дуже відомі, але дуже амбітні автори. І коли почесний гість комусь потискав руку, то щасливчик тиждень руки не мив... Ще б пак! Сам геній торкнувся правиці й поплескав по рамені...
Усі знали, що Степан Казимирович - великий письменник сучасності! І крапка! Ця істина була незаперечною і непохитною багато років, як і те, що земля кругла, а Єва створена з ребра Адама.
А одного разу сталось таке... Сталось таке, що в голову нормальної людини, навіть така думка прийти не могла. Якийсь жовторотий журналюга у порваних джинсах і такій же футболці, посмів запитати "во всеуслишаніє" ...
- А що ви написали, - шановний Степане Казимировичу? Як називається ваш роман?
У залі, де відбулось це святотатство, на мить запанувала така тиша, що чути було, як на стіні цокає старий годинник. А вже за мить на молодого нахабу зацитькали. Навіть почувся єхидний смішок, який мав би означати: невігласе лєцтий, олуху неосвічений...як ти міг "не прочитати" Генія?Але журналіст вперто повторив своє дурнувате запитання.
Степан Казимирович вибалушив очі. Витер рукою піт. І сильно наморщив чоло.Став схожим до пса, отого пса, що на писку має багато зайвої шкіри.
- Еее, роман... ееее жаби... квакали...
Та потуги були даремними. Пам'ять мовчала, як партизан на допиті. Степан Казимирович квакнув і засопів.
Лише молодий голова спілки N. прийшов на поміч . Він щось там промугикав про погане самопочуття генія, про магнітні бурі. Нахабного журналіста вдалось випхати за двері...
Уже за якусь годину-другу всі забули про неприємну пригоду. Фуршет зробив пишучу братію веселішою. Канапки і винчик розвеселили присутніх. От лише Степан Казимирович не втішився і не забув про пригоду. Канапки не лізли в горло. Вино гірчило.
Геній пригнав додому, як чорна хмара. І одразу на стрих. Як одержимий почав випатрошувати старі чемодани. Здавалося, що шукає якйсь неоціненний прадавній скарб. І вже на самому дні, під старими альбомами, таки, знайшов!
Він знайшов свій геніальний твір. Пожовклі від часу листки формату А-4. Текст набраний на старій друкарській машинці. Сторінки трималися купи завдяки двом поржавілим скріпкам. Геніальний роман називався "Тоді, коли кумкали жаби".
... На першій сторінці в правому куті розмашистий почерк якогось варвара-рецензента гласив, як гнів Божий: "Твір не вартий уваги! В кошик для сміття!".
Оксана Максимишин-Корабель
17 травня 2015 рік
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733870
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2017
Вона приїхала в село
З родини хтось віддав їй хатку.
Лиш Бог те знав, як їм було
Сліпій з малесеньким хлоп'ятком.
Останні крихточки - йому
Сама не раз була голодна.
Усе для нього. Все - синку
Йому б і серце дати згодна.
Він підростав. Її синок
Любов єдина і надія.
А раз хтось кинув вслід смішок:
"Байстрюк незрячої Марії!"
Злом переповнилась душа
Син закричав: "Мені огидна
І сліпота, і бідність ця
Мені за тебе дуже стидно."
Вона не плакала. Лише
Худенькі ручки заломила.
Сказала: "Бог хай береже
Від бід тебе, дитино, мила."
Щоб більш не чути ці слова:
"Байстрюк незрячоїї Марії",
Сказав усім, що сирота
Покинув маму в безнадії.
А потім круговерть життя...
Хіба йому було до мами.
Дві дочки, жінка молода
Балі, Мальдіви і Багами.
Лиш раз привиділась йому
Знайома постать у халаті.
Він ногу поламав. Й тому
Лежав у "віповській" палаті.
Коротка мить. Всього лиш мить
Він навіть крикнув:"Мамо!Мамо!
Якби ти знала, як болить..."
А постать стала враз туманом.
Відклав "на потім" справи всі
Балі, Мальдіви і Багами.
В село приїхав на таксі
Приїхав до сліпої мами.
Купив хустину і халву
Вона завжди її любила.
Ніхто не стрінув. В тишину
Маленька хвірточка впустила.
"А мами вже нема, як рік
Ми всім селом її ховали.
Ось лист тобі, поки не втік
Останній лист читай від мами".
Сусід на вогник заглянув
Тримав в руці старий кашкетик.
Тяженько так чомусь зітхнув
І з рук у руки дав конвертик.
"Синочку, рідний, ти прости
Що я тобі життя зламала.
Тяжкий мій хрест... Від сліпоти
Тебе в дитинстві врятувала.
Віддала очі я тобі
Коли родився ти незрячий.
Для мене світ зчорнів тоді
Зате мій син його побачив.
Більше нічим не помогла...
Ти був зі мною нещасливим.
Нікчемне в мене те життя...
Прости за все і будь щасливим."
Упав би матері до ніг
Слізьми умив би рідні руки.
... Якби він міг. Якби він міг...
І рвалось серце від розпуки.
Оксана Максимишин-Корабель
10 травня 2017 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732784
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 10.05.2017
То дощ, то сніг. І холодрига,
де заблукала ця весна,
вночі - мороз. В обід - відлига,
хіба то, людоньки, життя...
Маршрутка гепала по ямах
і пасажири були злі,
на вікнах шторки в темних плямах,
на кріслах всі чохли брудні.
Комусь робота, як кормига,
бо платять тільки копійки,
комусь - прем'єр, ще той барига,
лише розказує казки.
На лабутенах пишна дама
затіяла страшний скандал,
на ногу дядько став їй прямо,
а в неї мешти фірми "Sal".
На кріслі спав, чи притворявся
один хлопчина молодий,
а поруч дід на ціп спирався,
блідий стояв і ледь живий.
Хтось розмовляв по телефону,
а хтось із пляшки пиво пив
і всі дуріли від шансону,
й ніхто нікого не любив.
Біля дверей стояв солдатик,
вертавсь до мами із війни,
в лівиці він тримав букетик
ці перші квіточки весни.
І усміх в юнака, як промінь,
що вийшов раптом із-під хмар.
В маршрутці стихли свари й гомін,
не стало вже боїв і чвар.
Сказав він людям дуже тихо:
"Мої ви любі земляки,
я заберу від вас все лихо
візьму до лівої руки.
Я заберу ваші невзгоди
і дощ, і сніг - хіба біда?
Немає горя від негоди,
бо горе там, де є війна.
З плеча упала в хлопця куртка
правиці в нього не було.
Немов відірвана пелюстка...
Солдат вертався із АТО.
Оксана Максимишин-Корабель
3 травня 2017 р
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731723
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 03.05.2017
Г
... Одного разу Орест приїхав сам. Ми випадково зустрілися на вулиці. Почали згадувати спільних знайомих. Говорили про музику, книжки. Й уже не пам'ятаю чому, почали тему грошей. Чи то пак, який магічний вплив вони мають на людину. Я, як ідеаліст, твердила:
- Не все купується, не все продається...
Орест у відповідь сміявся:
- Яка ти наївна. Давай закладемось на каву. Будь-який чиновник, навіть найчесніший, не встоїть перед грошима. Не віриш? Якщо тобі говоритимуть : "Ні! Як ви можете? Як ви смієте? - витягни з гаманця солідну купюру і просто тримай її в руках. Нічого не говори, не пропонуй, просто тримай. Але так, щоб "чесний і непідкупний" її побачив. Хочеш експеримент? Ходи зі мною до ... (Орест назвав мені ім'я одного високопосадовця, про якого говорили - не бере!) Мені потрібно підписати один папір. Все законно. Тільки треба привести із собою маму, а мама якраз в санаторії. Ти будеш стояти поруч і я скажу, що ти моя сестра. Сама все побачиш.
Я, як почула до кого потрібно йти, чуть не зомліла.
- Та ти що, здурів? Боюся. Заявить на нас в міліцію.
- А давай на спір. Якщо візьме, то з тебе кава, якщо ні - то з мене".
.... Ми зайшли в кабінет. У шкіряному фотелі сидів він - чесний чиновник. Той, про якого говорили: "Не бере!" Орест поклав перед ним документ. Виложив, як на духу і про маму, яка в санатрії, і про те, що підпис має бути конче нині. І при цім, наче випадково, кивнув на мене. Мовляв, сестра моя.
Чиновник був непохитним:
- Не можу! Не підпишу! Потрібна мама!
"Тоді, до побачення", - сказав Орест. І, разом із носовичком, як фокусник, витягнув із барсетки сто доларів. Він просто тримав їх у руці. Не пропонував, не клав на стіл. Просто тримав гроші в руці...
- Ну як ні, то ні. До побачення .
І, навіть я подумала, що Орест уже намірений вийти із кабінету.
Я глянула на чиновника. Він змінився в обличчі. Почервонів. Спітнів. Налив стакан води. Випив.
А Орест... це ще той Орест. Уже марширував до вхідних дверей. Я подріботіла за ним.
"Зачекайте!" - почули наші спини. Ми оглянулись. І побачили, як чиновник відсунув шуфляду дубового стола. А сам вийшов й підійшов до вікна. Здавалося, що розглядає на вулиці щось неймовірно цікаве.
Орест поклав купюру із портретом Франкліна в шуфляду. А мені привиділось, що Франклін задоволено посміхнувся.
За якусь хвилину на документі вимальовувався солідний підпис "непідкупного чиновника".
Каву ставила я.
Оксаа Максимишин-Корабель
1 травня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731421
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2017
Приїхав до клюбу в маленьке село
обранець народний - Безликий Павло.
П'ять років пробігло, наче хвилина
і знову в нардепи лізе вражина.
Давненько нардепа в селі не було,
тож люди ледь -ледь упізнали його.
Виріс живіт. Чуть не трісне сорочка
і ззаду такий, як війтова дочка.
Став за трибуну й себе став хвалити,
як тепер людям є весело жити.
І сонце тепліше, небо ясніше,
пташки співають в садах голосніше.
Живе для людей, як віл у роботі,
світу не бачить в щоденній гризоті.
Взамін попросив за велике добро,
щоб знов депутатом обрали його.
На лавці під п'єцом сидів старий дід,
казали, що мав він, аж сто повних літ.
Дідусь усміхався на всю ту брехню,
і тільки прошамкав: " ага... ми в раю!"
А на колінах дрімала в дідуся
риженька кицька, що звалася Дуся.
Наш дід у кишеню за словом не ліз,
не раз пустобрехів доводив до сліз.
Дзідзьо до хвостика Дусі торкнувся
й хитренько так депутату всміхнувся.
"Ми маєм детектор - он, Дуську мою,
вона занявчить, як почує брехню.
Треба під хвостик її цілювати
і кітка не дасть нікому збрехати.
Як Дуська зачує, хоч крихту брехні,
то жах не присниться такий і вві сні.
Буде кусати і дряпати пику,
вглохне брехло від котячого крику.
Чекає на вас уже моя киця,
хоч віримо вам, але так годиться...
Ходіть, мій мосьпане, швиденько сюди,
детектор готовий для пана-слуги."
Заїкою став наш обранець ураз,
сказав, що зззабув дома виключить газ.
Він з клюбу тікав, Дуся гналась услід,
тихо в вуса сміявся шибеник-дід.
Як припреться до вас Безликий Павло,
то вам Дусю позичить дідо Петро.
Оксана Максимишин- Корабель
26 квітня 2017 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730792
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 27.04.2017
Яка краса! Який тут краєвид!
Єрусалим ще чистий, як сльоза.
З гори Оливної предивний вид.
А тінь біди на місто вже лягла.
Якби згорнули люди у сувій
Тяжкі гріхи й неправедні діла,
Тоді би сили злі програли бій,
й дорога на Голгофу заросла.
Ісус заплакав. Не за себе, ні,
Боліла за людей Його душа.
Єрусалим Він бачив у вогні,
Зотліє місто й піде в забуття.
З гори спустився і зайшов у Храм,
...як на базарі всякого добра...
Такий зчинили крамарі тут гам!
Гешефт іде, що аж стоїть луна.
Барижники, ану відсіля геть!
Господь накаже вас за ці діла
Запам'ятайте ви собі упредь,
Що в Божім Домі дух живе Творця.
Міняйли вийшли. Потім торгаші
виносили насичені тіла.
В мішках несли товар і бариші,
закушували губи до біла.
Оздоровив усіх сліпих й кривих,
Смертельно хворим шанс дав на життя.
Єрусалим стомився і затих
І місяць-серпик вийшов з укриття.
Сади в квітках, неначе справжній рай.
Йому лиш тридцять третя йшла весна.
Комусь щось Юда шемрав употай
І сохла вже на хрест деревина.
Оксана Максимишин-Корабель
10 квітня 2017 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=728270
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 11.04.2017
Пішла по місту тінь блукати
чия вона?
Когось хотіла упізнати
хтозна... хтозна?
Вдивлялась тінь в сутулі спини
чужий ... чужа
І відбивалась у вітринах
сама, сама.
Їй, хоч би з кимсь поговорити
нема ... нема
Одній набридло каву пити
гірка... гірка...
А, може, дуже заболіла
її душа...
Та, чи болить душа без тіла?
ніхто не зна.
В чужім краю тінь заблукала,
як перст одна.
Нарешті я її впізнала
моя, моя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727465
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.04.2017
Коли життя тебе знесилить
і обезкрилить,
крило візьми тоді моє
воно міцне.
Полетимо туди, де хвилі
веселі, милі,
де пестить сонце виноград
під хор цикад.
Коли дощі навіють скуку,
дай мені руку
й летім в незвідані світи,
лиш я і - ти.
Туди, де дощ у барабани,
б'є бездоганно,
де вранішня зі сну зоря
встає нага.
Така прекрасна і невинна,
немов дитина
дає надію й звеселя,
ота зоря.
Коли життя тебе знесилить
і обезкрилить,
віддать своє крило - тобі
дозволь мені.
Оксана Максимишин-Корабель
29 березня 2017
Portugal
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726357
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2017
Лежав бульдог і скавулів,
мабуть, бідака захворів...
Йду через день, а пес лежить
і далі тихо скавулить.
Ще день пройшов - пес скавулить
і де лежав - там і лежить.
Я пса не витримав страждань,
зайшов у двір цей без вагань.
Госпося вийшла на мій крик,
за нею слідом й чоловік.
- "Чи ви глухі чи ви дурні?
Пес скавулить уже три дні!"
- "Наш пес на камені лежить,
його гризе, то й скавулить."
- "Якщо той камінь так гризе,
чому не встане й не піде?"
-"Значить його, отак болить,
що рік на камені лежить.
Якщо б добряче припекло,
то він посунувся б давно."
Оксана Максимишин-Корабель
22 березня 2017 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724985
рубрика: Поезія, Байка
дата поступления 22.03.2017
Стояв в неділю біля церкви
жебрак старий.
Спина боліла, ноги стерпли
був ледь живий.
Ішов до Храму на молитву
побожний люд.
Хтось жебракові дав пожертву,
а хтось - осуд.
Хтось не дивився йому в очі,
хтось дав п'ятак.
Ще хтось сказав: "Робить не хоче,
проп'є все й так."
Ішли повз нього гарно вбрані
старі й малі.
Нові сорочки вишивані,
мешти нові.
І раптом вдарив жебрачину
поважний пан.
Аж похитнувся бідачина
в очах туман.
Услід напаснику лиш мовив:
"Щастя тобі!"
І більше й слова не промовив,
схиливсь в журбі.
Малий хлопчина все те бачив
і запитав:
"Чому йому ти все пробачив
й щастя бажав?"
І рукавом утер сльозину
старий жебрак.
"Лиш нещасливий б'є людину
в лице отак..."
Оксана Максимишин-Корабель
20 березня 2017 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=724581
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.03.2017
Життя побило і не раз,
аж падав він навзнак.
І каменем ставав алмаз...
Але вставав однак.
І знову падав з висоти.
Був пан, а вже - бідняк.
Кричав із туги й самоти...
Але вставав однак.
А вставши, знову падав ниць,
Хоч би хто дав п'ятак.
Не встане вже, хто так от... ниць
А він ще встав однак.
І він пішов до мудреця:
..." Ну скільки ж можна так,
то мука є, а не життя,
то встав, то знов - навзнак..."
"Бо ти живий, поки встаєш,
а, вмреш, не зможеш так.
Упав - вставай, бо ти живеш,
Радій життю, дивак..."
Оксана Максимишин-Корабель
Португалія
15 березня 2017 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=723676
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 15.03.2017
НЕ ВІР У БЕРЕЗНІ КОТОВІ
На прогулянці зустрілись
дві персидські кішки.
На осонні собі всілись,
понявкали трішки.
"Повнота тобі не шкодить,
шубка аж блищиться.
Коцур рік до тебе ходить,
чи ж буде жениться?"
"М"яв, м"яв, м"яв, все обіцяє
в березні женитись
А вже влітку пропадає,
не хоче любитись".
"Ох біда з тими котами
(всі це добре знають)
в березні женуть за нами,
а потім втікають.
Кіт навесно є готовий,
навіть , оженитись.
Такий милий, такий кльовий...
лиш свого б добитись.
Не будь ти така дурненька,
наплачешся згодом,
як залишишся саменька
із його приплодом.
Не будь ти така раденька,
не дай йому цьомків,
бо залишить ти, дурненька,
грубеньких потомків.
МУДРИЙ КІТ
Кіт набрид одному хлопу.
"Най іде до біса!"
Відвезу кота-паскуду
до старого лісу.
І завіз кота у хащу.
Додому вертає,
а той кіт вже на порозі
хазяїв стрічає.
Халамидника під паху
взяв господар знову
і завіз його далеко
за бетонку нову.
Хлоп додому - знов котяра
сидить писок кривить,
ще й напісяв усім в тапки...
Хлоп аж скрикнув:" Привид!"
Чоловік той був затятий,
кота у машину
Три дні їхав полем, лісом
й коцура покинув.
Сам незчувся, як зблудився,
дороги не знає,
дзвонить він до свої жінки
і таке питає:
"Слухай, жінко, кіт вже вдома?
Спитай ради Бога,
най розкаже той паскудник,
як знайти дорогу.
анекдоти в рими уклала
Оксана Максимишин-Корабель
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721514
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 04.03.2017
Прочитала притчу і просто мусіла її заримувати
Не спалось їй уже давно,
сльозу пекучу витирала,
дивилась довго у вікно,
знайому постать виглядала.
Було чуже їй ліжко й стіл
і хліб глевкий набив оскому.
Нерідне все було довкіл,
їй так хотілося додому.
В думках вона по полю йшла,
за нею вслід ішов хлопчина
її синок. Й куди прийшла...
невже сама у тому винна...
Чи материнська є вина,
що сину й душу віддавала.
Життя так швидко промина...
Стара вже, непотрібна стала.
А в неї рученьки болять,
а в неї ледве ходять нозі.
А в сина справ, що й не сказать,
до мами їздити не в змозі.
Завіз матусю в чужий дім,
у цей притулок для стареньких.
Й твердив, що добре там усім
і гроші сунув до кишеньки.
А їй недобре там було,
та якось треба доживати.
Учора в грудях запекло...
"Покличте сина", - каже мати.
Приїхав син. "Вона помре, -
сказала лікарка байдуже,-
До ранку вже не доживе,
вона давно уже недужа".
Припав до білої руки:
"Пробач, я дуже тебе прошу"...
"Не плач мій сину, а купи
усе, що я тебе попрошу."
Купи сюди новенький стіл,
матрас новий і гарну постіль,
і вулики постав для бджіл,
купи всього, щоб було вдосталь".
"Навіщо, мамо, ви ж уже...
колись ж нічого не просили..."
"Ти знаєш, сину, час іде,
ти дітям станеш теж немилий.
Я тут наїлася біди,
але болить душа за тебе,
як діти привезуть сюди,
щоб мав усе, усе, що треба....
Оксана Максимишин-Корабель
3 березня 2017 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=721442
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.03.2017
Цвіте мигдаль в чужій країні.
Мені так жаль, мені так жаль,
що йдуть літа мої в чужині,
пливуть у даль, пливуть у даль.
Рожевий цвіт - химерна мрія.
Гірчить мигдаль, гірчить мигдаль,
знов вітер спогади навіяв,
сумний скрипаль, сумний скрипаль.
Знов вітер спогади навіяв
про рідний край, про рідний край,
де батько наш садок леліяв,
там був мій рай, мій тихий рай.
Цвіте мигдаль в чужій країні.
Сльоза в душі, сльоза в душі...
Вертають бузьки в Україну,
несуть вірші, сумні вірші.
Оксана Максимишин-Корабель
27 лютого 2017
Португалія.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=720686
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 27.02.2017
РОЗСТРІЛЯНА ЦЕРКВА У СЕЛІ ВЕЛИКА ВИШЕНЬКА
На карті вже нема села,
там яблуні лиш дички родять.
А церква є. Вона жива
до неї спогади приходять:
як вишні пахли у садах
і яблука були медові,
і образи у рушниках,
і люди жили у любові.
Вже й вишень там давно нема,
а церква є, стоїть на варті,
щоб не забули імена,
тих, хто стріляв її в азарті.
Мовчазний свідок тих часів,
як поціляли у розп"яття.
Хрести зривали з куполів,
ікони кидали в багаття.
Село церковця стереже,
пливуть над нею хмари сині.
І пам"ять церква береже,
про тих, що гинули в чужині.
Оксана Максимишин-Корабель
22 лютого 2017 р.
Португалія
Єдине,що залишилося від села Велика Вишенька, що на Львівщині, після примусового виселення мешканців, це стіни церкви.Тепер замість квітучих сіл - полігон.
А церкву розстрілювали з особливим цинізмом.Гатили по ній із танків, бронетранспортерів, гармат. Після перших влучань снарядів і руйнувань бань на їх місце ставили картонні імітації і продовжували стріляти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=719823
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.02.2017
Надіюсь на Тебе лиш, Боже,
більш віри нікому не йму,
добро нехай зло переможе
і світло здолає пітьму.
Дай мудрості тим, хто при владі
і спокою й миру дай днесь.
Щоб юди покаялись в зраді
і край розвеселився весь.
Мій Боже, на все Твої сили,
хай хлопці не гинуть в бою
і їх не кладуть в домовини
Уклінно Всесильний прошу.
Ти нам збережи Україну,
бо в світі така лиш одна.
Й не став нам за гріх і провину,
що любим її над життя.
Й померти не дай без причастя
й без сповіді згинуть не дай.
Хай йдуть стороною нещастя.
І єдності, Господи, дай.
Я вірю Тобі лиш , мій Боже,
більш віри нікому не йму....
Оксана Максимишин-Корабель
17 лютого 2017
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718772
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 17.02.2017
Писала мелодію для скрипки весна.
Річка закута в кригу ще спала
і під музику цю пробудилась вона
й собі щось веселе співала.
Із натхненням писала для скрипки весна
Ця мелодія була нестримна.
і під музику цю розтопилась рілля,
як душа що втомилась від зимна.
Писала мелодію для скрипки весна,
а зима у той час нуртувала.
Налетіла на землю хурделиця зла,
ще й морозом усіх налякала.
Із натхненням писала для скрипки весна,
пісня враз зазвучала предивна.
Перший пролісок в лісі сказав: "Ти прийшла,
я чекав тебе весно чарівна".
Награвала мелодію скрипка-весна,
своє серце у ноти вкладала,
аж заслухалась баба смішна снігова
і від щастя за мить вже й розтала.
Оксана Максимишин-Корабель
15 лютого 2017 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718614
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2017
Він повернувся, але вже була весна...
Бренчав на гітарі, брав фальшиві акорди
Пив каву без цукру й цитував Жадана
І на карті показував їй, де фіорди.
Він повернувся, але вже була весна...
Курив у вікно і розгадав всі кросворди
Навіть слухав вірші, що писала вона
І дивився на неї уже без погорди.
Він повернувся, але вже була весна...
І гнав сильний вітер чорні хмари, як орди
Розтопилася баба в саду снігова
І граки за вікном споважніли, як лорди.
Він повернувся, але вже була весна...
Хтось комусь признавався в коханні з бігборда
А вона вже навчилася бути сама
Пити чай з молоком й слухать тиші акорди.
Він повернувся, але вже була весна...
Оксана Максимишин-Корабель
8 лютого 2017
Portugal
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=717064
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2017
Спи моя внученько, спи моя Златочко,
радість й потіха моя.
Хай тобі стелиться, любе дитяточко,
доля щаслива твоя.
Спи моя внученько, спи, моя ясочко,
ти ж натомилась з-за дня.
Місячок вийшов кругленький, як пасочка,
нічка вступає в права.
Спи моя внученько, спи, моя чічечко,
ясна на небі зоря.
Йде за зимою весна й тепле літечко,
наша розквітне земля.
Прийде за стужею теплеє літечко,
Наша воскресне земля
Житимуть в мирі вкраїнськії діточки
Спи, люба внучко, моя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715707
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 01.02.2017
Жив монах високо в горах,
Істину життя він знав.
Відав, що є радість й горе,
З Господом лиш розмовляв.
Схимник був старий і сивий,
Їв, що Бог йому послав.
Ніс свій Хрест і був щасливий,
Бо скарби правдиві мав.
Якось раз прийшов до нього
Чоловік. У ноги впав:
"Воскреси синочка мого,
Я одного його мав...
Рік тебе шукав усюди,
Йшов і падав, знов вставав,
Всі в селі щасливі люди,
Тільки я біди зазнав."
Втер монах бідаці сльози,
Із колін його підняв:
"Є в житті і сонце й грози,
Хто родився, той - вмирав...
Ти повір мені старому,
Лиш Христос смерть подолав...
Смертні ж всі підуть додому,
Бог усім за дім подбав.
Йди від хати і до хати
І скажи, що я казав,
аби дали по зерняту,
хто нікого не ховав.
Як знайдеш зерня гірчичне
знов приходь, як скресне став.
Тільки правда одна й вічна,
в кожного хтось помирав..."
Там - вдівець, там - удовиця
Дарма йшов, дарма питав...
І з тих пір гірчить гірчиця
... І монах кудись пропав...
Оксана Максимишин-Корабель
23 січня 2017 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=714380
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.01.2017
У всі часи, у всі віки
ти спраглому налий води.
Хто просить хліба, дай завжди,
останній кусень розділи.
Та не ділись коханням лиш,
сховай від всіх, собі залиш.
Кого збивають з ніг вітри,
плечем своїм його підпри.
Усе, що маєш - поділи.
Воздасться це тобі завжди.
Та не ділись коханням лиш,
сховай від всіх, собі залиш.
Останнє брату віднеси,
і жебраку віддай скарби.
Не маєш що? Дай доброти
і не чекай за це хвали.
Та не ділись коханням лиш
Сховай від всіх. Собі залиш.
І людям щастя роздари,
і світ наповнений краси,
і сонце й дощ, і звук грози...
Лише кохання не дари.
Ти не даруй кохання лиш,
один цей дар собі залиш.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707067
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2016
Вони прийдуть на землю знову,
через роки, через віки,
щоб доспівати колискову
й вишневі посадить сади.
О, рідна земле калинова,
ти знову їх сюди прийми.
О, земле наша пречудова,
вони ж за тебе полягли.
Пішли у засвіти так рано...
Обпечені вогнем війни
дочасно посивілі мами
хустини чорні одягли.
Тим хлопчикам весні б радіти.
Вони лиш жити почали...
А їм на труни клали квіти,
а їм - посмертні ордени...
Вони прийдуть на землю нову
Вкраїни вірнії сини
і доспівають колискову
й побачать, як цвітуть сади.
Оксана Максимишин-Корабель
5 грудня 2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705084
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 06.12.2016
Відчиниш двері уночі
і ступиш на поріг.
У тебе ангел на плечі,
це він тебе зберіг.
Яскравий вогник від свічі,
напитись дам води.
Це ангел на твоїм плечі
привів тебе сюди.
Коли мороз і лід в душі
і ти вже замерзав,
твій ангел в тебе на плечі
дорогу показав.
Коли моє ім'я вві сні
шептав з останніх сил,
я ангелу дала ключі,
які ти залишив.
Ти залишив тоді ключі...
до ранку падав сніг.
Ти знай, що ангел на плечі
й мене в ту ніч зберіг.
Оксана Максимишин-Корабель
2 грудня 2016 р.
Portugal
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2016
Він так рвався туди, де думав є рай,
де океан і золоті світанки,
де повітря п'ється, як лимонний чай
і де танцюють смуглі пуританки.
І він пішов кудись шукать той рай,
забивши навхрест вікна свого дому,
вклонившися порогу на прощай,
сховавши ключ у стрісі під солому.
А дім чекав, а дім просив:" Вертай,
старію я і можу впасти скоро,
у мене є душа, ти так і знай
і мучить самота, як лютий ворог.
У снах тебе лиш бачу, мій одчай,
бо бачив, як робив ти перші кроки.
Я вірив, що тобі зі мною - рай,
а ти пішов кудись у світ широкий.
Сумний стою тепер я, зазвичай,
хрест навхрест вікна. Я - німий жеброта,
цвіте в саду в нас тільки молочай
і стежка вкрилась лабазом до плота.
З останніх сил тримаюсь, пам'ятай,
я - дерево сухе з живим корінням.
А рай у світі є, де отчий край,
моя світлиця є твоїм спасінням.
Коли вже сонце йшло за небокрай,
дім стрепенувся від воріт скрипіння...
йшов чоловік... вертався в справжній рай
забиті вікна гладив із тремтінням.
Оксана Максимишин-Корабель
16 листопада 2016 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700969
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.11.2016
А ДІМ ЧЕКАВ...
Він так рвався туди, де земний рай,
де океан і золоті світанки,
де воздух пахне, як лимонний чай
і де танцюють смуглі пуританки.
І він пішов кудись шукать той рай,
забивши навхрест вікна свого дому,
вклонившися порогу на прощай,
сховавши ключ у стрісі під солому.
А дім чекав, а дім просив:" Вертай,
старію я і можу впасти скоро,
у мене є душа, ти так і знай
і мучить самота, як лютий ворог.
У снах тебе лиш бачу, мій одчай,
бо бачив, як робив ти перші кроки.
Я вірив, що тобі тут буде рай,
а ти пішов кудись у світ широкий.
Сумний стою тепер я, зазвичай,
хрест навхрест вікна. Я - німий жеброта,
цвіте в саду в нас тільки молочай
і стежка вкрилась лабазом до плота.
З останніх сил тримаюсь, пам'ятай,
я - дерево сухе з живим корінням.
А рай у світі є, де отчий край,
моя світлиця є твоїм спасінням.
Коли вже сонце йшло за небокрай,
дім стрепенувся від воріт скрипіння...
йшов чоловік... вертався в справжній рай
забиті вікна гладив із тремтінням.
Оксана Максимишин-Корабель
16 листопада 2016 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700968
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.11.2016
Народна притча римована мною
Вже віддавна в селі жив старий чоловік.
відав він у житті так багато.
Було слово його - дорогий сердолік,
і умів дід всім правду сказати.
Жив в хатині такій, що штовхни - упаде,
на столі мав лиш хлібчика трошки.
Сам і того не з"їсть, а вдові однесе,
бо у неї сирітки-горошки.
Дід в оселю зайшов: "Слава Йсусу!"- сказав,
а вдова вже дідуня чекала:
"Кажуть знаєш усе. Всюди в світі бував,
то повідай, щоб й я теє знала...
чом сусід мій колись, як маєтків не мав
міг принести і бульби і сала,
а як гріш заробив і багатим вже став,
то і снігу взимі йому мало?"
І сказав дід вдові: "У вікно подивись,
що там бачиш, невісто, сумная?"
"Бачу люди ідуть. Пташка рветься увись
і сусід білий сніг відгортає."
"А тепер у люстерко уважно вдивись,
що там бачиш, невісто, сумная?
Там стоїш ти сама. Як невіриш - дивись,
там нікого крім тебе немає!
Так і є у житті: як є шибки прості,
через них ти побачиш багато...
А як срібла додаш - будеш в вікна оті,
лиш на себе, відтак, споглядати.
Так ведеться, вдово, так вже є у житті:
як не маєш ти срібла і злата,
то віддаш і останнє й поможеш в біді...
І не дасть тобі й снігу багатий..."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700686
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 15.11.2016
Немає у тому
твоєї вини...
Неприкаяним ходжу
по світу.
Більше я не стрічав
такої весни,
Ти пробач
за букет горицвіту.
У волоссі моїм
нитки сивини...
Довга осінь
почала сюїту.
Жбурляє вітрисько
жовті листки
Й чомусь пахнуть
вони горицвітом.
Не забути мені
твоєї сльози...
Задощило
в житті без просвіту.
За розлуку мене
не карай, не кори
І за жовті квітки
горицвіту.
Хоч на день, хоч на мить
мене прихисти
в тій оселі,
де пахне ще літом.
Скажу тобі тихо:
кохана, прости
за ті квіти,
що звуть горицвітом.
Приспів:
Горицвіт, горицвіт
Тихий зойкіт самотньої долі
Горицвіт, горицвіт
Жовті квіти розлуки і болю
Горицвіт, горицвіт
Ти не зцілиш розбитого серця
Горицвіт, горицвіт
Бо забути її не вдається.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700294
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2016
Сьома родилася дочка в Стефана,
сон про нащадка розтанув, як сніг.
Знову донька, наче хуга неждана
Кпинить сусід: я би з сином поміг.
Росла і росла. Ніким не кохана
вдалась така... всій родині на сміх,
щось там говорить з птахами ізрана,
з поля приносить трави цілий міх.
Сорочка на ній хрестом вишивана,
дивний на грудях якийсь оберіг.
Чорна коса в білі квіти убрана,
очі тернові і тихий усміх.
Росла, та й росла. І виросла панна,
але свати не ішли на поріг.
"Відьма! - казало село на Мар'яну,
сватать таку, значить, впасти у гріх!"
Вчора сусідка ішла спозарана...
Бачила вовка, що йти вже не міг,
ледь вирвав сірома лапу з капкана
й ліг, наче пес до Мар'яниних ніг.
Відьма, ох відьма ця тиха Мар'яна!
Взяла землі з перехресних доріг,
насипала вовку землю у рану,
щось пошептала і вовк в ліс побіг.
Відьма вночі, а на день з неї панна.
П'є молоко із корів наших всіх.
Впізнала ту відьму й баба Оксана:
справді Мар'яна, її то був сміх.
А як принесли до неї Івана...
Хлоп, наче дуб, а тоді занеміг.
Дала якоїсь води йому з жбана,
травку якусь притулила до ніг
справді, нечистого знає Мар'яна...
Встав той Іван, вийшов сам за поріг.
Відьма, ой відьма та дочка Стефана,
хмари вертає, щоб дощ не пробіг.
І спека вже місяць нею наслана,
весь урожай без дощу, ген поліг.
Біди в селі всі від доньки Стефана,
треба їй коси обтяти на сміх.
Били й кидали камінням в Мар'яну,
завдали на плечі з травами міх.
Думали - відьма на доньку Стефана,
не знали, що дана була їм для втіх.
Пішла у ліси, сховалась в тумани,
може й у небі укрилась від всіх...
А зранку знайшли крило поламане
й криваві сліди малесеньких ніг.
Оксана Максимишин-Корабель
29 жовтня 2016 р.
Portugal
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697776
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 31.10.2016
Мені не треба твоїх слів,
усе в очах я прочитала...
Війна відбилася. І гнів
на смерть, що друзів забирала.
Не можуть розказать слова,
як жили рвались від натуги.
І нерви вже, як тятива
готові тріснуть від напруги.
Нехай замовкнуть всі слова,
коли говорять твої очі.
В них відбивається душа
загиблих за степи праотчі.
Мовчи і не шукай слова -
в очах твоїх біда незрима
і вмита кровію земля,
і хрест у полі побратима.
Ну що б здавалося слова,
коли в очах відкрита рана.
В очах відбилася війна
... віддай мені свій біль, коханий...
Оксана Максимишин-Корабель
21 жовтня 2016 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695877
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 21.10.2016
ЗУСТРІЧ
або ilusiones perdidas
Винуватою в поганому настрої Григора Федоровича була осінь. Ще тиждень-другий він якось рятувався від хандри. Пив гарячий глінтвейн, зроблений за особливим рецептом іспанського аміго, клав на груди Батлера -шотландського вислоухого кота, запалював дрова у каміні. Григір Федорович не любив осені в цій чужій для нього країні. Зрештою й цієї країни він не любив. Навіть поміж друзями, такими ж емігрантами як сам, дозволяв собі пожартувати: живеш, як із вигідною, але нелюбимою жінкою. Нічого не хочеш міняти, бо так тобі добре, але таємно мрієш про іншу - ту, яка в твоєму серці болить до тризни.
Григір Федорович любив іншу осінь. Коли під ногами лежить м'який килим з кольорового листя. І запах! Цей неймовірний запах осінніх листків. Мабуть, небесний парфумер довго чаклував, аби вийшов такий неповторний аромат радості, в якому ледь відчувались нотки смутку і ностальгії. І цей аромат увібрало її волосся. Григір Федорович заплющив очі і побачив картину: теплий вечір. Був початок жовтня, але літо, певно, випросило ще декілька днів, аби завершити усі свої справи. Він - студент медичного інституту. До безтями закоханий в актрису. Йому двадцять, їй тридцять п'ять. Він червонів, коли торкався її руки. А вона сама притулилась гарячими устами до його ще нецілованих губ. Вона була дуже гарна. Хто зна, чи й сам Джованні Больдіні - кращий портретист минулого століття зміг би передати її красу. В неї були зелені очі. Такого кольору очей він уже потім не бачив ні в кого. Він подарував їй тоді дешеву брошку у вигляді кленового листка. А вчора у дорогому бутику побачив таку ж, тільки із білого золота. Й навіщось купив.
Григір Федорович підійшов до фортепіано і набрав декілька нот відомої польської пісеньки:" Przez twe oczy, te oczy zielone oszalałem
Gwiazdy chyba twym oczom oddały cały blask
A ja serce miłości spragnione ci oddałe
Tak zakochać, zakochać się można tylko raz".
Цікаво де вона зараз? Як виглядає у домашньому халаті і кімнатних тапочках? Та ні, вона ніколи не одягне халат і тапочки. Вона - мрія. А мрії зодягаються лише в прозорі шифонові сукні. Хоча б ще раз, ще один раз подивитися на неї, заглянути в її зелені очі, вдихнути запах осіннього листя у її шаленому рудому волоссі. Цікаво, як склалося б у нього життя, якби вона була поруч...
У них було лише одне побачення й один поцілунок. І він, і вона розуміли, що продовження не може бути. Не прийнято було в суспільстві у той час так... не прийнято. Йому лише двадцять, а їй уже тридцять п'ять. Він ще довго ходив на її прем'єри, дарував квіти, збирав вирізки із газет, де зустрічалось кохане ім'я. І як ревнивий Отелло стояв під її будинком до пізнього вечора, щоб надавати тумаків суперникам. Але ніхто з будинку не виходив. Мабуть, залишались до ранку...
Як швидко плине час. Двадцять років в Іспанії. Не так просто було підтвердити диплом медінституту і вивчити досконало іспанську. Але ж зумів. Тепер працює лікарем у столичному госпіталі. Життям задоволений: любима робота, дружина, син. Все, як у людей. І ніби все добре, якби не ота осінь. Іспанська осінь, яку Григір Федорович не любив.
... Боже мій, ця осінь. Ця зимна осінь. Опалення до цього часу не увімкнули. Дубак в квартирі такий, що не гріють, ані чоботи а -ля "прощай молодість", ані светр з грубої овечої шерсті. А як і включать опалення, то рахунки прийдуть такі, що волосся дибки встане. Казали по телевізору, що треба оформляти субсидії. Але, щоб їх оформити, це ж декілька днів за довідками побігати треба. А ще вона має страх, бо недавно придбала з "секон-хенду" телевізор (сусід Олько возить уживану техніку з Німеччини, то намовив купити). Домовилась віддавати йому щомісяця по сто гривень. Але вже, дякувати Богу, в кінці місяця останню сотню віддасть і буде мати чистий спокій. А як прийдуть перевіряючі і побачать новий телевізор ( правда не такий вже й новий, коли німці на смітник викинули), та все ж... Не дай Бог, ще й штраф накладуть. Бо баба Маня з третього під'їзду казала, що вона купила новий светр, хтось побачив і доніс, то й субсидії їй відібрали. Ох, ця осінь, ця холодна осінь. Єдина радість, щось смачненьке перекусити. Холєра ясна, до зарплати ще три дні, а все, що приносить добрий настрій, закінчилось.
Світлана Архипівна відрізала великий кавалок хліба, густо намазала його сливовим варенням, налила у півлітрове горня молока і всілася перед екраном "нового" телевізора. Вона не пропускала жодної серії "Величного століття", любила цей фільм і його акторів. Але сьогодні нервувала, бо вже у вчорашній серії улюблену актрису Мер'єм Узерлі замінили на якусь сіреньку мишку. Світлана Архипівна й сама колись була актрисою. Вона й зовні була схожою на Мер'єм Узерлі. Мала такі ж зелені очі, таке ж руде волосся і стан такий же - тоненький і гнучкий. Колись.
Цікаво, скільки зараз на вазі буде? - подумала Світлана Архипівна. Мабуть, похудала, бо вчора нічого такого не їла. Зранку картопельки насмажила з цибулькою, запила квасним молочком, доїла кусок ковбаски і шпондерка, то ж гроші, шкода, як пропаде. На обід зварила пісної зупки ( який там навар з тих свинячих реберець, свині тепер вже не ті). А ввечері й зовсім нічого не їла, хіба перекусила канапками і з сусідкою почаювали, то й з'їли по кавальчику тортика і по три печенька.
Стрілка завмерла на відмітці 120. Світлана Архипівна, навіть трошки припідняла одну ногу. Проклятуща вага й далі показувала 120 і ні грама менше. Холєра ясна, нічого не їм, а товстішаю, ще минулого тижня на кілограм менше було, - вголос проказала Світлана Архипівна і пішла за новою порцією молока і хліба з сливовим варенням...
На екрані вирували пристрасті. Роксолана воювала з Ібрагімом, їх очі, наче мечі пересікались у двобої. На кого ж схожий цей Ібрагім? Світлана Архипівна заплющилась і згадала. Точно, копія він - закоханий у неї молодий студент. Він завжди ходив на спектаклі, дарував їй квіти. І був такий несміливий. Тоді також була осінь. Але яка то була осінь! Яка гарна осінь! Студент, несміливо брав її руку у свою і червонів. А вона, впевнена у своїй красі, розкута у своїх бажаннях жінка, поцілувала його. Цікаво, де він зараз?
Світлана Архипівна й далі працювала у цьому ж театрі. Але вже не на сцені. Вона була гардеробщицею. Добре, що хоч на цю роботу взяли. Бо тоді, як поїхала в інше місто посеред театрального сезону нікого не попередивши, нікому нічого не сказавши, їй передали слова режисера: такої актриси більше не існує. Вона для мене вмерла. А вона просто закохалася, закохалася до втрати розуму. З жінками таке буває. З Артурчиком познайомилась на якійсь вечірці. За тиждень він запропонував поїхати з ним. Поїхала, як кажуть туди, де чорти навкулачки б'ються. Який театр, яке богемне життя. Єдиним визначним місцем у цьому забутому Богом місті був бар. Там і пропадав довгими вечорами її Артурчик. А вона нудилась і заїдала свою самотність: то шматочок тортика з'їсть, то ще теплий пиріжечок. До речі, саме там Світлана Архипівна відкрила у собі дар до куховарства. Від її точеної фігурки за якийсь час не залишилося й сліду. А одного дня Артурчик зібрав чемодан і гайнув кудись світ за очі. Через п'ять років Світлана Архипівна повернулася в рідне місто. Але це вже була не вона. Її не впізнавали, навіть найближчі подруги. З Артурчиком, здавалося, щез і сенс її життя...
Але сенс життя, все таки, у Світлани Архипівни був. Це їжа. Вона переписувала гори рецептів, торгувалася на базарі за кожну морквину. Тягнула до дому великі авоськи з провіантом. Складалося враження, що готує обіди для великої родини. Готувала у великих баняках борщі, супи, плови, голубці і їла, жувала, ковтала, запивала і знову заїдала. А ще сама собі приговорювала: виїдайся, Світланко, з біди, скільки того життя. Коли стрілка на вазі перевалила за позначку сто, одягла широченний светр і таку ж спідницю. І більше її світ моди не цікавив.
На початках Світлану Архипівну ще кликали в гості. Але потім перестали. Бо вона, як саранча поїдала усе, що бачила на столі. Коли якесь яство приносили на великому загальному блюді, вона брала його в свої руки і питала в сусідів по трапезі: "Будете?" Тут же й сама відповідала: "Не хочете? То як собі хочете! А я покуштую". І порція розрахована на шістьох чоловік, пересипалась у її таріль. А як уже не могла втовхмати стільки їди, то складала все у целофанові кульочки, які завбачливо брала з собою. "То для мого песика" - казала. Хоча всі знали, що ніякого песика в Світлани Архипівни не було.
... Київська осінь зустріла Григора Федоровича густим туманом. Літак іспанських авіаліній лише з третьої спроби зумів приземлитись. Але що там якийсь туман, коли він за мить побачить справжню осінь. Таку осінь, яка снилась йому ночами, яку він любив у своїх спогадах. Але осінь була не така. Дощ, вітер, під ногами болото. Перехожі закутані в теплий одяг бігли туди, де було тепло.
... Відпустка пролетіла, як один день. Зустрічі з родичами, однокласниками, однокурсниками. Увесь алкоголь, що завбачливо передав раніше "бусиком" було випито, усі подарунки роздано. Лише в кишені дорогого піджака все ще лежала невеличка коробочка із брошкою з білого золота у вигляді кленового листка. Завтра він уже буде в Іспанії. А сьогодні ввечері в планах спектакль за мотивами Оноре де Бальзака "Втрачені ілюзії". І можливо він побачить її, актрису з зеленими очима і шаленим рудим волоссям.
У театр Григір Федорович прийшов задовго до початку прем'єри. Кажуть, що Станіславський десь написав: театр починається з вішалки (себто гардеробу). В гардеробі пахло котлетами, гардеробщиця тримала в одній руці стакан з чаєм, в іншій - бутерброд. Григір Федорович аж злякався за своє нове кашемірове пальто. Але жінка витягла з кишені хустинку і ретельно витерла руки. Григір Федорович поклав перед нею пальто, взяв номерок і уже хотів піти. Але мимоволі ковзнув поглядом по гардеробщиці. Така пройде і ніхто не оглянеться.
Гардеробщиця повісила пальто і далі взялась за свій бутерброд і чай...
Спектакль був так собі. Але його актриса була на сцені. Зовсім не змінилася, така ж молода і струнка. Ось лише відтінок рудого волосся був трохи іншим. Й наче була вищою на зріст. Вона грала роль Луїзи де Баржетон. Помилки бути не могло, це вона, його мрія, його актриса, волосся якої пахло осіннім листям. Серце забилося, як тоді, коли зеленоока красуня притулилася солодкими устами до його ще нецілованих губ.
Григір Федорович ледве дочекав антракту. Тихо постукав у двері гардеробної.
- Заходьте,- почув дзвінкий голос.
Актриса стояла перед дзеркалом і поправляла зачіску. А коли повернулася, Григір Федорович зрозумів: не вона. На нього дивилась незнайома молода жінка. В неї були голубі холодні очі...
- Даруйте, але я хотів подякувати вам за чудову гру.
Григір Федорович витягнув з кишені піджака коробочку з брошкою у вигляді кленового листка.
- Нехай цей кленовий листок буде вашим.
... Літак піднімався у небо. З вікна ілюмінатора будиночки виглядали маленькими, а за мить і зовсім щезли. Лише хмари , хмари. Вони летіли кудись, переганяли одна одну. Мабуть так тікають ілюзії, ilusiones perdidas, втрачені ілюзії - подумав Григір Федорович. І за мить уже читав "Країну снігів" свого улюбленого Ясунарі Кавабати.
Оксана Максимишин-Корабель
20 жовтня 2016 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695606
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2016
ГОРДИНЯ
Майже півроку Остап, в буквальному розумінні цього слова, днював й ночував під дверима редакції. Боже, як він мріяв потрапити сюди на роботу. Молодий журналіст знав не лише імена й псевдоніми всіх кореспондентів, а й по-батькові увесь технічний персонал. Редактор Ігор Петрович йому снився ночами. У снах редактор завжди сидів у шкіряному фотелі. Його жаб'ячі очі, над якими не було вій, дивилися крізь Остапа. Хлопець розумів цей погляд по-своєму. Так дивляться на пусте місце. А він і був для редактора пустим місцем. Отаким собі великим нулем без палички.
Кожного ранку Остап наводив марафет і знову йшов туди - в редакцію найчитабельнішого столичного видання. Він мусів там працювати. І крапка. Ну як же інакше: як кажуть, червоний диплом журфаку - в кишені. Бажання працювати є. І що головне - бажання працювати саме у цьому журналі.
О, диво, на тисячу перший раз Остапові пощастило. Секретарка Вікуся, якій він носив чоколядки й дивився багатообіцяюче в очка, шепнула: шеф в доброму гуморі. Швидко заходь.
- А, знову ти... А день розпочинався так добре...
Одначе, в голосі шеф-редактора не було знайомих категоричних ноток. Тому Остап набрався смілості і на одному диханні випалив:
- Хочу працювати у вас. Це мрія всього мого життя. Не пошкодуєте...
- А візьму... Знай мою доброту. От лише пройди стажування.
Остап з радості мало в обморок не гримнувся. Кров з ніг бухнула в голову. Почервонів, як печений рак. І певно тиск підскочив, бо почало гупати в голові. Дивом втримався на ногах.
Редактор мило посміхався. Остап, хоч і був у передінфарктному стані, але десь на підсвідомому рівні зрозумів: так всміхається удав, коли хоче проковтнути кролика.
- Візьмеш інтерв'ю в художника Н. Виконаєш редакційне завдання, вважай, що ти у штаті. По-руках?
Ігор Петрович протягнув свою маленьку і спітнілу руку з ідеальним манікюром. Остап ще встиг подумати: зараза, певно окрім ручки й цигарки в руках за своє життя більше нічого не тримав.
Це був крах. У цьому кабінеті із великим дубовим столом мрії молодого журналіста прийшов кінець. Шлюс Параню по коханю, так сказала би його бабуня, якби була жива. Художник Н. ніколи й нікому не давав інтерв'ю. Ще не родився, мабуть, той, який зміг би розговорити мовчуна і самітника ( принаймні, так про нього говорила журналістська братія). Художник був закритим для усіх. Ніхто не знав з ким він живе, де його майстерня, хто його друзі і чи є вони в нього взагалі. Але його ім'я вимовлялося із тихим обожнюванням і трепетом. А картини експерти називали шедеврами. За ними полювали колекціонери.
- А, а мможе в когось іншого взяти інтерв'ю, - ледве видушив із себе Остап.
- Ні, лише в художника Н. Тоді буду знати, що ти щось вартуєш в цьому житті. Ну то що, по-руках?
Остап ледь торкнувся руки Ігора Петровича й вилетів, як корок із шампана з редакторського кабінету.
В приймальній щебетала Вікуся. Пахло кавою. Кореспонденти обговорювали новини. Хтось юнака поплескав по плечу, хтось простягнув руку для привітання. Але він нікого й нічого не бачив, а швидше не хотів бачити. Остап прощався із своєю мрією... Хоронив її, плакав, в уяві клав на могилку букет хризантем і вінок із написом: моїй мрії від невдахи-журналіста, прости-пробач...
Як дійшов до гуртожитку, де ділив кімнату із однокурсником, не пам'ятав. Молодий організм відреагував на стрес по-своєму: впав на цілу добу в сплячку. Та на цей раз снився йому не редактор, а художник Н. Він щось намагався сказати. Але так і не сказав...
З того часу, як Остап похоронив свою мрію, пройшло два тижні. Хлопець вже без мрії, а просто заради принципу, чи просто заради інтересу, шукав у всесвітній павутині, хоча б якусь інформацію про художника Н. Але і "всезнаючий гугл"нічого особливого не знав. Себто знав лише те, що знали усі: фото, рік народження, назви картин, країни, де проходили виставки. А згодом Остап втратив і надію, бо вона вмирає останньою. Він зустрів одного корифея від журналістики. Думав, що хоч той щось порадить. Але чоловік лише махнув рукою. І це означало: не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно.
В суботу вечері зателефонувала мама. Тато впав з горіха і зламав ногу. Лежить у лікарні. Просила терміново приїхати. Пішла чорна полоса в житті. А коли буде біла? Та чи буде?
Квитки, як на зло, в дешевий плацкарт розкупили. Касирка з червоним носом прогундосила: ще є один. В купейний. Берете?
- Та беру. Хіба маю вибір?
..... Якби ще тиждень тому, Остапові розповіли, хто буде його попутчиком, не повірив би. Але життя, подекуди видає таке... Таке видає...
У купе сидів він... Художник Н. Остап відразу впізнав його. Помилки не могло бути.
- Заходьте, молодий чоловіче, не стійте у дверях. Влаштовуйтесь, бо потяг уже рушає, - художник показав рукою на місце навпроти себе.
Якби на місці Н. сидів птеродактиль і людським голосом щось говорив, Остап певно відреагував би спокійніше. Спершу він торкнувся рукою очей. Мо' привиділось, мо' мара... Захотів перехреститися, щоб мара щезла і навіть склав три пальці для хресного знамення. Але чоловік із плоті й крові так щиро всміхався. Привид так всміхатися не буде. Це був справді художник Н. Незвідані Твої шляхи, Господи...
Остап вмостився поближче до вікна. Вокзал залишився позаду. В голові пульсувала лише одна думка: Щастя! Яке неймовірне щастя! Цілу ніч в одному купе із художником Н. Мрія про роботу у відомому журналі почала воскресати. Хлопець вже бачив , як жбурне на редакторський стіл флешку з інтерв'ю. Як колеги-журналісти вітатимуть із вдалим стартом, як бухгалтер видаватиме купку грошей, які в редакції називаються лагідним словом - гонорар.
... Поїзд монотонно перестукував колесами. За якусь годину Остап витяг із портфеля книжку модного польського письменника Януша Вишневского "Самотність в мережі". Відкрив її. Намагався щось прочитати, але нічого не бачив. Букви зливались. Закрив книжку і поклав її на стіл. Художник глянув зацікавлено на заголовок.
- Самотність у мережі. Покоління самотніх людей у мережі... Байдужий світ. Байдужі люди. А може, виною всьому є гординя? Гординя не дає підійти людині до людини. Запитати про проблеми. Допомогти у скруті... Ховай свою книжку. Будемо вечеряти.
Художник витягнув із дорожньої сумки білу скатертину. Постелив на столик. Розвернув із фольги запечену курку. Наломав великими куснями хліб. Висипав з бутля в глибоку мищинку мариновані огірки. І головне - поставив на стіл плящину коньяку. Розлив в одноразові стакани.
- Ласкаво прошу до столу. Сьогодні ми не будемо самотніми в мережі. Будемо просто попутниками. Пригощайся. Кажи щось.
Остап витягнув й свої дві канапки завернуті у фольгу. Взяв у руки стакан із коньяком. Треба ж щось сказати. Бо інакше, як казав його дід Олекса, без тоста буде п'янка. Терміново потрібно було щось проголосити. Але все, що прийшло в голову в ту мить, було: нє во імя п'янки окаянной, а даби нє отвикнуть. І пущай ето благо живітєльноє вольється в переферію тєлєсную! Що й видав на одному диханні. Цей тост його ще ніколи не підводив.
Художник Н. підморгнув Остапові й додав: "Амінь!"
Коньяк був справді знакомитим. А відомо, що "живітєльноє благо" не лише зігріває "переферію тєлєсную", а й робить з мовчунів - балакунів, із боягузів - сміливців, із сумних - веселунів. Ще після "блага живітєльного" незнайомий попутчик стає справжнім сповідником. Так чомусь уже є, що в поїздах легко розповідається про сокровенне. Навіть найріднішій людині не можеш вилити свою душу, а в поїзді незнайомцеві - можеш. Чи не тому, що думаєш: бачу цю людину вперше і востаннє...
Поїзд монотонно постукуючи колесами в'їжджав у ніч. Спати ніхто не збирався. Спальна білизна так і залишилася складеною на краєчку ліжка. Остап боявся навіть кашлянути, щоб не сполохати монолог художника.
- Ти в такому віці, що читаєш "Самотність у мережі". А я уже хочу читати "Біблію". І знаєш, що мене найбільше вразило. Першим і найтяжчим серед усіх гріхів є - гординя. Гординя... вона вбиває і калічить людські долі...
Художник на мить задумався і продовжив:
- Моя гординя вбила його.
... Скільки пам'ятаю себе, завжди щось малював. Мама розповідала, що коли перший раз готувала мене до купелі, давала в руки різні предмети: ручку, гроші, забавку, пензлик. Я обрав пензлик. Та так міцно затиснув його у руці, що по купелі годі було відібрати. Тато гордо сказав: "Буде художник! Дідові гени передались."
Малював я раніше, аніж навчився ходити. Й ображався, коли гості приходили на день народження без подарунків - фарбів та альбомів. Бо лише таким подарункам дуже тішився.
Після школи був інститут прикладного мистецтва. І вже там викладачі розгледіли в мені талановитого художника. З учителями мені пощастило. Особливо із професором Загурським. Це він сформував мене, як художника-імпресіоніста. Професор одного разу зізнався, що хоче реалізувати себе через талановитого учня. В інституті я не бідував, як інші студенти. Мої картини добре продавалися. І саме тоді, у студентські роки я відчув вищість, значущість над моїми однокурсниками. Я не ходив із ними на каву. Бо мені, який чуть не на "ти" говорить самому Загурському, не хотілося кавувати з бездарними однолітками (так я тоді думав про всіх однокурсників). Коли хтось із них просив оцінити свою роботу, я міг засміятися у вічі: "Мазанина! А от я... " І одразу починав говорити про свої картини. Вихваляти їх. Любуватись ними й собою. Якщо хтось не підтримував мене і не говорив на мою адресу хвалебних слів, одразу ставав моїм ворогом. Тепер розумію, що гординя, як ракова пухлина пускала в мій організм страшні метастази... Але тоді я ще не розумів, що смертельно хворий....
Я успішно закінчив інститут і залишився там працювати. Мене не любили студенти. А я не любив їх. Я нікого не любив. Навіть найобдарованішим із них я, наче суддя проголошував вердикт: " Бездарно! Мазанина за яку й цента не дав би."
А потім я побачив її... Ця дівчина перевелась із столичного інституту на останній курс, де я був куратором. Вона була схожою на фарфорову лялечку. Величезні сині очі, рівненький носик, по-дитячому пухлі губки. Ну лялечка, та й годі. І я закохався. А вона в мене - ні. Так буває. Одного разу я попрохав її залишитися після пар. Вигадав якусь "вагому" причину. Вона прийшла. І я признався їй у коханні. А вона сказала, що давно її серце належить іншому. Через нього й перевелась в наш інститут, щоб бути разом із коханим. Вона назвала прізвище хлопця. Я згадав цього студента. Він вчився на іншому потоці. Цибатий очкарик у завжди пом'ятому піджаку. Я через силу усміхнувся і сказав щось на кшталт: бажаю щастя. Але щастя я їм не бажав... Як таке може бути, щоб вона обрала не мене - талановитого, багатого, відомого. А якогось невідомого студентика... Моя гординя не кричала, вона волала - помсти!
І гординя дочекалася свого часу. Очкарик приніс свої картини, хотів щоб я дав рецензію. Не глянувши, я кинув їх у шуфляду. Ну хіба щось гідне моєї уваги може сотворити оте цибате в завжди пом'ятому піджаку? Моя гординя нашіптувала: скажи, скажи йому все, що думаєш про його "шедеври". І я сказав:
- Молодий чоловіче, якщо ви думаєте, що ви художник, то тоді я - балерина. Ваша мазанина годиться хіба для обклеювання сільського туалету. Забирайте документи з інституту і краще займіться вирощуванням помідорів. Більше толку від вас буде.
Юнак стояв із опущеною головою, не знав куди діти руки, запихав у кишені піджака і відразу виймав їх, знову запихав і знову - виймав. Почервонів, з очей котилися сльози. Окуляри запріли і стали сивими. А я стояв над ним, як кат над жертвою. Моя гординя отримала сатисфакцію. І раптом я почув аплодисменти. В аудиторії нікого окрім нас не було. Тепер я знаю, що аплодував Люцифер - покровитель гордині. Він вночі мені приснився. Сидів на троні, тримав на колінах якусь бридку, зморщену в страшних струпах жінку. Я підсвідомо розумів, що це вона - моя гординя...
Цибатий очкарик ковтав сльози і ще намагався щось сказати, щось пояснити. Але я вигнав його з аудиторії. А вже на другий день мені повідомили, що студент потрапив в аварію і загинув. Хотів перейти вулицю на червоне світло, бо зір мав поганий, от і не зауважив світлофора. Це був він - цибатий очкарик...
Я витягнув із шуфляди папку, яку приніс мені студент напередодні. Сказати, що втратив мову від побаченого, нічого не сказати. Це був молодий Альфред Сислей чи Клод Моне, а може й Поль Гоген. Його картини жили, вони дихали і вони зачаровували. Очкарик дійсно був талановитим імпресіоністом. Йому рівних не було і він був талановитішим, ніж я. А моя гординя в парі з Люцифером шептали: сховай ці картини, щоб ніхто й ніколи їх не побачив. Найбільший імпресіоніст сучасності - ти. Я поклав малюнки у свій шкіряний портфель, а потім відніс їх додому і сховав на горищі.
В мене було все - гроші, слава, виставки. І вона, ота дівчинка із великими синіми очима, ця фарфорова лялечка. Вона згодом стала моєю дружиною. Але я ні одного дня не був із нею щасливим. Я дивився у її сині очі і бачив там не себе, а цибатого студента в пом'ятому піджаку. І я мстив їй за це. Насміхався, говорив, що вона, як чемодан без ручки: шкода кинути, а нести годі. При друзях міг сказати, що вона нечупара і погана господиня. Он, як м'ясо пересушила. А одного разу вона знайшла на горищі його картини. І пішла. Вона навіть нічого не взяла. Лише забрала його картини. Вночі мені знову снився Люцифер і в нього на колінах сиділа бридка баба, реготала, скакала, як навіжена...
Я не шукав дружину і не довго журився за нею. Лише один раз зателефонував, наговорив розмаїтих "приємностей" і поклав трубку. За якийсь час була друга жінка, потім - третя. Подумаєш, одна сорока з плота, а сім на пліт. Я більше нікого не любив. Жінки одна за одною, як тіні проходили через моє життя і не залишали в душі жодного сліду. І в результаті залишився сам. Бо в цьому світі я любив лише одну людину - себе. Якщо в товаристві хвалили когось іншого, а не мене, то таке товариство було мені нецікавим, ба, більше, я цих людей ненавидів. Метастази пішли настільки глибоко, що я бачив себе великим Гулівером, а десь біля моїх ніг ходили ліліпути. Одним, отим ліліпутам, які говорили приємні мені речі, дозволяв бути біля себе, а інших просто ігнорував. Тепер розумію, що в той час і художник з мене вже був нікудишній. Я змішував розмаїті кольори фарб і просто ляпав їх на полотно. А потім видумував історію того, що там намальовано. Піднімав догори вказівний палець, витримував паузу, робив загадковий вираз обличчя і говорив: а ви знаєте, як виглядає підземне царство. Ліліпути протирали окуляри, вдивлялися в мою мазанину і згідливо хитали головами: так, це черговий шедевр великого художника. Ми вдячні долі, що живемо з ним в один час. І тільки одного разу на виставці у столиці малий хлопчина на увесь голос сказав: "Тьху, та я такі картини щодня десятками можу малювати." Ліліпути на нього зашукали і виштовхали із зали.
Ха-ха-ха реготався Люцифер. Бридка баба танцювала перед ним, як остання розпусниця. Люцифер протягнув мені старий манускрипт і голку.
- Коли пальця, підписуй кров'ю. Про тебе заговорить світ. Підписуй, підписуй, не втрачай свого шансу. Ти будеш великий, ти будеш відомий на увесь світ. Ти вже наш...
"Не хочу, не буду" - закричав я. І одразу прокинувся. Ну й насниться ж таке. Мене сильно боліла голова і била пропасниця. Мабуть, захворів. Тоді між життям і смертю я знаходився майже три місяці. Температура під сорок, викручувало кожну кісточку. Я ледве міг встати, щоб запарити собі зелений чай. Телефон лежав поруч. Я щодня дзвонив до тих, які ще вчора клянулися мені у відданості й любові. До тих, які дякували долі, що живуть зі мною в один час. Я благав їх прийти, порятувати мене. Не прийшов ніхто. Один збирався у відрядження, в іншого теща захворіла, ще хтось мав зустріч з інвесторами. Нікого... (Уже пізніше я дізнався, що в той час вийшли дві статті, які розгромили мої останні роботи, як кажуть в пух і прах. А ще хтось пустив плітку, що я вже не жилець.)
Так можна вмерти й ніхто не буде знати, - подумав я і набрав номер її, отої дівчинки із синіми очима, яка була схожа на фарфорову лялечку. Яка колись була моєю дружиною... В ту ніч вперше снився мені сумний Люцифер. І бридка баба, на ім'я Гординя була сумною.
Колишня дружина одразу приїхала. Вродлива, як колись і така ж покірна та мовчазна. В її синіх очах не було, ані тіні докору. За тиждень мені стало набагато краще, температура спала, пропасниця вже не мучила. Сама присутність цієї жінки додавала сил боротись за життя. З її рук навіть проста вода мала інший смак. Я розумів, що це смак життя. Мого нового життя. Ні, вона не залишилася зі мною, хоч як я її не благав. Вона лише сказала:
- Мушу бути біля нього. В нього більше нікого крім мене немає. Ходжу кожен день на могилу, доглядаю за нею.
Вона поїхала. А я щоб заглушити смертельну тугу, взяв мольберт і фарби. Тоді я й намалював оту картину, яка обійшла увесь світ. Я так її і назвав - "Туга". Картина була продана на аукціоні за великі гроші. Це був мій перший внесок у фонд, який я організував і назвав його іменем. Фонд й донині підтримує молодих художників.
Завтра буде десять років, як він загинув. Відтоді, як я одужав, кожного року в цей день їду до нього на могилу. Тільки я і вона, дівчинка з великими синіми очима, єдина жінка, яку я кохав у своєму житті.
Люцифер дав мені спокій, більше не снився.
.... За вікном уже був ранок. Художник почав збирати свої речі. "Через двадцять хвилин моя станція", - сказав тихенько. Подав Остапові міцну руку і вийшов у тамбур. За дві години й Остап був вдома. Здорожений, невиспаний, голодний кинув наплічник у кутку коридора, поцілував маму, взяв сумку з нотбуком і зачинився у батьковому кабінеті. Цілий день він писав. Витягував із пам'яті все, що розповів йому художник. Боявся пропустити, навіть найдрібнішу деталь. "Оце сенсація! Оце буде бомба! Всім носа втру. Нікому не вдавалось розговорити цього самітника, а я зміг," - тішився Остап.
Батька в лікарні він так і не відвідав. Писав до глибокої ночі. Здавалося, що хтось йому диктує. Встигай лише нотувати. Ще жодного разу не писалось так легко. Записав на флешку. І вже ополудні поцілувавши маму, пробурмотівши про невідкладні справи, запевнивши, що наступного тижня приїде надовго, побіг на залізничну станцію. Мама ледь встигла всунути в руку сумку із домашнім провіантом, а в кишеню товстенький конверт із гривнями.
За годину Остап вже сидів в поїзді. Йому пощастило вмовити молоду провідницю взяти його за символічну плату у своє купе.
Цілу ніч Остап майже не спав. Лиш закриє очі і вже бачить, як із заздрістю дивляться вслід імениті журналісти. Як сам редактор - Ігор Петрович, запопадливо бігає довкола нього. Як він дивиться на Остапа своїми жаб'ячими очима, над якими немає вій, мов на птаха високого польоту. Остап боявся за флешку, наче за найбільший скарб у житті. Щоразу пхав руку до кишені і мацав, чи вона на місці. "
"Ну, ти їм тепер покажеш, ну, ти їм всім носа утреш. Будуть знати, хто такий Остап. Тепер до тебе тільки на ви і пошепки," - чийсь твердий голос гудів в голові, як набат. Остапа, аж голова розболіла. До редакції він уже не йшов, а біг. Секретарка Вікуся пила каву, звабливі парфуми Versace Eros навіювали зовсім не робочий настрій. Але Остапові було не до Вікусі. На цей раз її флюїди не перетиналися із його. Він уже хотів зайти в редакторський кабінет, але Вікуся зупинила його.
- Слухай, тут приходив один чоловік, який продавав різні смішні статуетки. А ти знаєш, що сьогодні за день - 11 вересня і твої іменини.
"Точно, як я забув?", - Остап ляснув долонею в чоло. Сьогодні ж одинадцяте вересня. З мене шампанське. "А знаєш, що твоє ім'я означає стійкий? - не то спитала, не то ствердила Вікуся. І в мане для тебе, Остапчику, маленький подаруночок. Вікуся простягнула мені красиву коробку. - Подивись, подивись, правда, який гарний?" Остап відкрив коробку. На нього дивився він - Люцифер. Це була лише його гіпсова копія. Але це був він. Його очі. Очі, які сміялися і горіли якимось страшним вогнем... Остап глянув на Вікусю і злякався. Лише на мить, на коротку мить проти світла сиділа не молода і зваблива дівчина, а гидка стара бабище. Вона хотіла кинутись йому на шию. Остап з переляку заплющився. А вже за хвилю, коли знову насмілився відкрити очі, побачив милу Вікусю.
"Дай води, пити хочу" - попросив секретарку. Вікуся налила з графина повний стакан. Остап витягнув з кишені флешку і опустив її у воду. І швидко вийшов з приймальні. Коробка з фігуркою Люцифера залишилась на столі...
Оксана Максимишин-Корабель
8 жовтня 2016 рік Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=693192
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 08.10.2016
І знову дорога. Автобус, літак, електричка
Чолом до вікна притулилася доня маленька.
Ще раз оглянувся: "Не плач, витри сльози із личка,
Я скоро повернусь... повернусь до тебе рідненька".
"Не йди, - шепотіла. Зостанься зі мною татусю,
Ти знаєш, як я за тобою скучаю і плачу.
Ну хочеш, я ляльку тобі подарую Марусю,
А хочеш - віддам тобі сумку рожеву дівчачу..."
У батька робота. Тайга, кедри в небо, як свічки,
Ти лиш пам’ятай його рідне маленьке дівчатко.
За рік підростуть твої гарні біленькі косички,
За рік він приїде до тебе, сумне янголятко.
«Я знаю, мій татку, ти будеш зі мною щонічки,
Твій светр голубенький під ковдру собі заховала».
Забігла в кімнату і светр притулила до щічки.
Здалося маленькій, що татка в ту мить обнімала.
Дороги, вокзали… Роки за роками, як річки.
І зустрічі були, й розлук було в неї чимало…
А светр голубий, татків светр, що у шафі на плічках
Ще пахне дитинством і батьком, якого чекала.
Оксана Максимишин-Корабель
21 вересня 2016-09-21
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=690044
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2016
Немов рапіри схрестились очі
Хто переможе у цім двобої...
І треба ж так, щоб очі в очі
Не розминулися знов з тобою.
Давно минули безсонні ночі
І навіть спомин пішов луною.
Чужі й холодні у тебе очі,
Такі, як небо перед грозою.
І дощ, і вітер - осені зодчі
Сховався місяць в темнім сувої.
Прийди, мій Ангел, лети щомочі,
Бо трачу сили у цім двобої.
Неначе шпаги схрестились очі
Плаче мій Ангел над головою.
Хіба ж так можна дивитись в очі
Цей бій без правил в тебе зі мною...
Оксана Максимишин-Корабель
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688559
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2016
Сиділа жінка, чорна вся від смогу,
на попелищі хати у селі.
Немов причинна, щось кричала Богу,
стояли люди тихо у дворі.
Вона уже не бачила нікого,
згоріла хата, все пішло з вогнем.
"За що караєш так?" - кричала Богу,
"За що мене закопуєш живцем?"
І раптом грім ударив, як набатом,
аж спалахнула грушка у дворі.
Привиділась в огні стара горбата,
ну де б узялась баба в цій порі...
Шептались люди: хату цю прокляли
дід з бабою, що жили на куті.
Вони усю худобу розпродали,
сховали в вузлик гроші чималі...
... І погорілиця усе згадала,
як плакали навзрид, оті старі.
Вона би може й гроші їм віддала,
але ж не вкрала, а знайшла собі...
Був ранній ранок і базар у місті,
все молоко продалося тоді.
Вже покладе у сховок гривень з двісті,
бо нову хату зводить у дворі.
О, як то тяжко йде оця будова,
зарібки з молока такі малі.
Щоночі сниться їй хатинка нова,
була би пані у цілім селі...
Вона ішла собі, так крок за кроком,
там гуси продають, а там - кролі.
Корову хтось повів із білим боком,
а хтось поніс качатонька малі.
Зашпорталася, й чуть тоді не впала,
лежало щось у хустці на землі.
Присіла й хустку білу розв'язала,
... там були гроші... гроші чималі.
За пазуху швиденько все запхала,
не вкрала ж, а знайшла цей скарб тоді.
І раптом, якась бабця закричала:
"пропали гроші, людоньки, мені...
Та я ж усе, усе з двора продала,
настали в нашій хаті чорні дні.
Я внука так від смерті рятувала,
хвороба їсть Василечка мені.
Одного я його на світі мала,
а більше ні дітей, ані рідні.
Продала нині все, що тільки мала,
а гроші з торби випали мені."
Старій би, може, гроші ті віддала,
але так гріли в пазусі її.
Вона ж не вкрала їх, вона ж не вкрала,
лише підняла гроші із землі.
Йшла молодиця, бабця вслід кричала:
"Хай спалить грім, хто зло вчинив мені!"
Вона би може гроші ще віддала,
але так гріли в пазусі її...
А вже за місяць сум дзвіниця била,
помер Василь, згорів, як у печі.
"На все в житті є вища - Божа сила",
вона ж не винна цій страшній біді...
За внуком вслід пішла горбата баба.
… а в жінки хатка нова у дворі...
І все було би добре, якби баба
не приходила в кожнім її сні.
Сиділа жінка чорна вся від смогу,
а дощ періщив, мов порвався міх...
І через сльози й схлип сказала Богу:
" Найвищий Суд твій, Боже, є для всіх."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688336
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.09.2016
КАТЕРИНІ БІЛОКУР
Чи сьогодні не наступить ранок?
Ніч, наче вічність - довга така.
Боже, як забарився світанок
Мамина мука одвічна й терпка.
Знову перейми, болі і муки
Дивилась з ікони Катря свята.
Стрічай, Катерино, підстав свої руки,
У дівчинки й доля буде твоя...
Казали в селі: якась дивна дитина,
Може на квітку дивитись півдня.
Як-то буває: така добра родина,
Але чудна у них дуже дочка.
Гладить листочки й кожну травинку,
Тікає із дому в ліс і жита.
Вкрала у мами білу ряднинку,
Вугликом квіти малює щодня.
Може Катрусю хтось їм наврочив?
Ганьба ж яка для всієї сім'ї!
Може той циган доньку зурочив,
Що зимував ще торік у селі.
Хто ж оце горе візьме за жінку,
Гарна на вроду, та трохи дурна.
Сяде на землю десь у затінку
Й розглядує квітку... хіба ж не чудна...
Вже й замахнувся батько на доню,
Та не піднялась на неї рука.
Щось ув очах було сильне, як доля,
Кинув в огень лише шмат полотна.
Де ж таке видно - дівка малює!
Зроду мазилок в роду не було.
Он у сусіди дочка працює,
Така робітна на ціле село.
Якби їй тоді заглянули в душу...
То й спопелились би сильним вогнем.
Талант - він від Бога. Його не задусиш
І долю свою не об'їдеш конем.
Твій дар - він від Бога. Його не задусиш,
Ще оду тобі складе Пікассо.
Малюй, Катерино, ти сильна. Ти - мусиш...
Хай твої квіти дарують тепло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686976
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 01.09.2016
Українська народна казка покладена мною в рими
КІВШ ЛИХА
Казку цю давно я чула,
Матуся читала.
І я її не забула,
Ще й у рими вклала.
Мав багач одного сина,
Старався для нього.
Придбав хату і маржину
Й багато ще всього.
Мав що сину заповісти,
Бо робив тяженько.
Аби було файно з'їсти
В поле йшов раненько.
Гроші батькові даватись
Самі не хотіли...
Пальці з праці не згинались
І руки боліли.
Але син не вдався в тата
І виріс ледащо.
Думав, як він син магната
Працювати нащо...
Стане батько, зажуриться,
Аж всплакне бідачка.
А син трохи придобриться
Й - хвать гроші з заначки.
Але раз отця старого
Нерви ухопили.
Навіть, траснув сина свого
В папулю щосили…
Вітець з сином на ставочок
Пішли покупатись.
А тут йде якийсь паночок,
Хоче торгуватись.
У руках тримає пташку -
Горобця малого:
"Якщо буде ваша ласка,
Дайте щось за нього".
Син з кишені витяг злотий,
Хоче заплатити.
Батько став на нього лютий:
"Краще гріш втопити"
Вирвав гроші у синулі
І кинув у воду:
"Будуть тобі тепер "гулі",
Берись за роботу!
Зароби, хоч золотого,
Непутящий сину.
А як ні, то я нічого
Тобі не повинен!"
"Хм, подумаєш, задача
Я зароблю много!"
І пішов синок ледачий
Від батька старого.
Йшов він довго, чи не дуже,
Вже б хотів присісти...
Може хтось би небайдужий,
Дав йому поїсти.
Та за "так" ніхто не хоче
Й хлібчика подати...
Йди, синочку, хоч не хочеш,
Роботу шукати.
Зайшов юнак у крамницю,
І мало не плаче.
"А що вмієш ти робити,
Молодий юначе?"
"Та нічого я не вмію,
Бо ніде не вчився.
Але зараз, певно, вмлію,
Бо голод вчепився".
"Ану, марш мені із двору,
Ти, лінивий дзяде!
А, як ні, то так упору,
Що довго не сядеш."
Вже був згідний наш хлопчина,
Навіть працювати.
Але його й до роботи
Ніхто не хтів брати.
Голод - це не добра цьотка -
Не дасть і поспати.
То й знайшов хлопець «роботку» -
Лантухи тягати.
Цілий тиждень двигав міхи
З мукою та житом.
А отримав, як насміхи,
Міг лиш біб купити.
Руки й ноги заболіли,
Салом почав снити...
Чуть не рвались з праці жили,
Та став гріш цінити.
Ледве витримав бідака,
Їв пісненьку мачку.
Не потринькав і п’ятака,
Все ховав в заначку.
Рік робив. А вже потому
Купив золотого.
І пішов юнак додому,
До батька старого.
За рік тато ще посивів,
Скучив за синочком.
До ставочку стадо вивів,
Й сів у холодочку.
А тут – гоп, йому на груди
Кохана кровинка.
Батько ойкнув: «Мій заблудо,
Здрастуй, любий синку!»
Син одразу до кишені,
Злотий витягає.
Наче скарб тримає в жмені
Й батьку простягає.
Тато в вуса усміхнувся,
Гроші взяв в правицю…
Потім сильно замахнувся
«Кину їх в водицю!»
«Не кидай, тебе благаю,
Я так наробився.
Від роботи мозоль маю,
День і ніч трудився.»
«От тепер ти, синку, знаєш,
Що то є ківш лиха.
Добру ти науку маєш,» -
Сказав батько стиха.
На сім слові ставлю крапку.
Правда, гарна казка?
Поки з’їм яку канапку,
Читайте, будь ласка.
Ваша Оксана Максимишин-Корабель
15 липня 2016 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678231
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2016
Він не боїться. Він - Петро. Він - скеля
Перед очима пропливло життя...
Проста рибацька хижина. Крізь стелю
мерехкотить малесенька зоря.
Пильнує варта. Завтра його стратять.
Натерли руки грубі ланцюги.
В гріхах якихось зранку звинуватять
Й на ешафот поставлять без вини.
Він не боїться. Він тепер, як скеля.
За Сином Божим піде до кінця.
Тепер його душа вже не пустеля,
Яка була в Симона рибака.
За Слово Боже завтра і заплатять...
На вікнах ґрати, звідси не втекти.
Гримлять громи, немов гармати гатять,
Змиває дощ людські тяжкі гріхи.
Твердий у вірі, незборима скеля
Йому тепер і смерть вже не страшна.
Холодний камінь - вся його постеля,
Любов до Бога - ось його вина.
В останню путь птахи його спровадять,
Вина на тризні вип\'ють вороги
І на могилі земленьку розгладять,
Де він спочив лиш знатимуть вітри.
Йому не страшно. Він міцний, як скеля,
Лише затерпла в ланцюгах рука.
В саду едемськім стрінуть і звеселять...
Минула б ніч чорнюща і гірка.
І раптом голос: \"Йди, тебе не вгледять,
Накрию, Петре, я тебе крильми.
Йди до людей, які тебе не зрадять,
До ранку стража буде бачить сни\".
Йшов чоловік із вірою, як скеля
Дивився Ангел вслід ізвисока.
Заспала стража, наче по купелі,
Господь з в\'язниці визволив Петра.
Оксана Максимишин-Корабель
12 липня 2016 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677650
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 12.07.2016
Він не боїться. Він - Петро. Він - скеля
Перед очима пропливло життя...
Проста рибацька хижина. Крізь стелю
мерехкотить малесенька зоря.
Пильнує варта. Завтра його стратять.
Натерли руки грубі ланцюги.
В гріхах якихось зранку звинуватять
Й на ешафот поставлять без вини.
Він не боїться. Він тепер, як скеля.
За Сином Божим піде до кінця.
Тепер його душа вже не пустеля,
Яка була в Симона рибака.
За Слово Боже завтра і заплатять...
На вікнах ґрати, звідси не втекти.
Гримлять громи, немов гармати гатять,
Змиває дощ людські тяжкі гріхи.
Твердий у вірі, незборима скеля
Йому тепер і смерть вже не страшна.
Холодний камінь - вся його постеля,
Любов до Бога - ось його вина.
В останню путь птахи його спровадять,
Вина на тризні вип\'ють вороги
І на могилі земленьку розгладять,
Де він спочив лиш знатимуть вітри.
Йому не страшно. Він міцний, як скеля,
Лише затерпла в ланцюгах рука.
В саду едемськім стрінуть і звеселять...
Минула б ніч чорнюща і гірка.
І раптом голос: \"Йди, тебе не вгледять,
Накрию, Петре, я тебе крильми.
Йди до людей, які тебе не зрадять,
До ранку стража буде бачить сни\".
Йшов чоловік із вірою, як скеля
Дивився Ангел вслід ізвисока.
Заспала стража, наче по купелі,
Господь з в\'язниці визволив Петра.
Оксана Максимишин-Корабель
12 липня 2016 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677649
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 12.07.2016
Українська казка покладена мною в рими
ЯК ЛИСИЦЯ ТА КОБИЛА ВОВКА ПЕРЕХИТРИЛИ
Підкралася старість до вовка,
Вже ноги його не годують.
І звірі уже не бояться,
З старого вовчари глузують.
Капуста йому не смакує,
А здобич уже не здогнати.
Що має робити вовчисько,
Лягти під ялинку й вмирати.
Аж раптом побачив лисицю,
Кудись поспішала руденька.
Вовк їй приказав зупиниться:
"Я з'їм вас, - сказав, - ви - пухкенька".
"Не їж мене вовчику-брате.
Я буду тобі танцювати,
А потім тобі заспіваю,
По цім можеш шкірку здійняти".
Лисичка хитренькою була,
Пісень вона знала багато.
Руденька співала так довго
Й зуміла вовчиська приспати.
Хропів вовчуган, аж до ранку.
Рижулька давно вже чкурнула.
Нужда вовка зранку ще дужче,
Як доленька зла притиснула.
"Ну, нащо мені той концертик!?
- Аж скрикнув уголос сірома, -
Лисичка була, як десертик!"
Й схопила вовчиська судома.
Ні жити, ні вмерти старому.
А голод - не тітка рідненька.
На зуб вже узяв був солому,
Та сплюнув, була несмачненька.
І тут з лісу вийшла кобила...
Вовк скрикнув: примара примара.
Протер, навіть, лапою очі...
Кобила прекрасна стояла.
"Я з'їм вас... я з'їм вас швиденько,
Ви, мабуть, така є смачненька!"
"То й їжте, мене мій мосьпане,
Я буду лиш цьому раденька.
Лем, гляньте на моє копито,
На ньому, що пише - читайте.
Це буде для вас знаменито!
А потім ви мною снідайте."
І ногу кобила підняла,
Піднесла до вовчого ока.
А потім щосили влупила...
Й іржала кобила жорстока.
А потім, немов, повітруля
Галопом кудись полетіла.
А вовка ще довго по тому
Душа, а не рана боліла.
"Ну, нащо мені було треба
Читати листа на копиті!?
Я, навіть, не вмію два слова
Докупи у книжці зложити."
Не варто, ой було не варто...
Кобила його чуть не вбила.
Життя видає такі жарти...
Цікавість вовчиська згубила.
Оксана Максимишин-Корабель
8 липня 2016
Portugal
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676895
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 08.07.2016
Вона виходить знов супроти ночі,
Латаття ніжне у її вінку.
Вдивляються у ліс прекрасні очі...
Шука Марена квітку чарівну.
А папороть цвіте лиш раз у році,
Вінки кидають діви у ріку.
Біжить Марена. Її ноги босі
Лишають слід на мокрому піску.
Через багаття скачуть браві хлопці,
Аж місяць стишив золоту ходу.
Купальська ніч в вишиваній сорочці
Настояна на липовім меду.
Пливуть вінки в бурхливому потоці,
Лише її пішов у глибину.
Заграла скрипка десь на другім боці
І грім, як бубен вдарив у сосну.
Кохає леґеня Марена й досі,
Любов була недовга на віку...
Збирав для неї світлячки у мосі,
Вплітав, як діаманти у косу.
Тулив до серця її ніжки босі
І пив із губ уранішню росу.
Коли настала довга й зимна осінь,
Покинув він красуню неземну.
Вона - царівна всіх морів і весен,
Йому б простішу, не таку чудну...
Їй в вічі заглядає старий ясен,
Розказує про молодість свою.
Така нікому щастя не приносить,
Іще накличе на людей біду.
В її очах стоїть глибока просинь,
Яка буває в небі у грозу.
Така нікому щастя не приносить.
За жінку взяв сусідку молоду...
Русалка з того часу долю просить,
Щоб папороть розквітла у гаю.
Вона сьогодні вийде проти ночі
І, може, знайде квіточку одну...
Пливуть вінки, як марева дівочі
В Купальську ніч прекрасну й чарівну.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676718
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2016
Запроси мене на побачення.
Шукай поглядом серед юрби.
Хіба має, коханий, значення,
Що літа додали сивини.
Запроси мене на побачення.
Я тихенько діткнуся руки.
Ти моє на землі призначення,
Тихий берег моєї судьби.
Запроси мене на побачення.
Хай давно вже повінчані ми.
Нехай очі просять пробачення
Замість слів, що сказать не змогли.
Запроси мене на побачення.
Ну й нехай, що ми разом роки.
І обручка в церкві освячена
Найдорожча мені за скарби.
Запроси мене на побачення.
І у вальсі мене закрути.
І немає, мій рідний, значення,
Що життя додає сивини...
Оксана Максимишин-Корабель
27 червня 2016 р.
Portugal
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674821
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2016
Сьогодні, у День Португалії, дарую цій прекрасній землі традиційне фаду. Його я написала українською мовою. Що таке фаду? Це пісня-крик душі, який виконують фадішти. Фаду співають лише у Португалії.
ФАДУ
Я вдивляюсь у даль, де зливається небо з водою,
Парус білий пливе і ховається за горизонт.
Я вдивляюсь туди, де хизуються хвилі красою,
Ще у снах і туманах величний стоїть Лісабон.
Вдивляюся в хмари, може линуть вони з України,
Тихо грає гітара й фадішта співає фаду.
І згадались мені руки мами, як крила чаїни,
Що возносять до Бога за діток молитву святу.
Цей фадішта старий, він життя добре знає й співає,
Про своє щось співає й тихенько втирає сльозу.
Може, тужить фадішта, що молодість швидко минає,
Голос в нього тремтить, наче парус в негоду тяжку.
Голос в нього тремтить, моє зболене серце тривожить,
Його тиха печаль перелилася в душу мою.
Думи, думи, летять і не спиниш ти їх, не стриножиш,
Прокидається місто під звуки сумного фаду.
Я вдивляюсь у даль, де зливається небо з водою,
Білий парус пливе і ховається за горизонт.
Я вдивляюсь туди, де хизуються хвилі красою.
Прокидається з сну в синім квіті не мій Лісабон.
Оксана Максимишин-Корабель
10 червня 2016 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671475
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2016
Даруй мені оте признання, любий,
Однак провина в тім є не твоя...
Моя любов веде мене до згуби
Незряча ця любов. Сліпа. Сліпа.
Малюю на піску кохані губи
Їх завтра змиє злива проливна.
Бурхливий океан чаїну згубить
Вона це знає, але не тіка.
Ти - океан. І губиш, і голубиш,
То хвиля лагідна, то хвиля зла.
Цей океан за що ти, чайко, любиш?
Якби мені сказати це могла.
Я знаю, пташко. Знаю, чому любиш,
Бо лише там розправлюєш крила.
Тому і квилиш й білим світом нудиш,
Бо лише з ним вмирала і жила.
Я знаю, чайко. Ви птахи, як люди.
У нього води, як твоя сльоза.
Вдихаєш океан на повні груди
І забуваєш землю й небеса.
Даруй мені оте признання, любий,
Однак провина в тім є не твоя...
Маленьку чайку океан погубить
Незряча ця любов Сліпа. Сліпа.
Оксана Максимишин-Корабель
7 липня 2016
Portugal
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670765
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.06.2016
Між двома берегами плине ріка,
Немовби від когось вона утіка.
Біжить, утікає й не може втекти
Залюблена річка у два береги.
І дивляться вслід їй сумні береги
Вмирають з любові до неї вони.
А в неї вода, наче чиста сльоза.
Бажана обом ця нестримна ріка.
То хвилькою вдарить у берег один
І тішиться він: я для неї - єдин.
До іншого річка за мить підпливе
І думає берег: кохає мене.
Із вітром дарують чудові квітки
І пишуть на листі вербовім листи.
Суперники два. Два її береги
Одвічне кохання одної ріки.
Оксана Максимишин-Корабель
3 червня 2016 р.
Portugal
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670071
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2016
"Познайомся, - сказав. Це - дружина моя".
Захотів я в ту мить, щоб розверзлась земля.
Серце рвалось з грудей. Запалала душа,
Закрутила любов нас в танку де-труа.
Затремтіла в моїй її ніжна рука,
Наче квіти в раю були тихі уста.
Я, як грішник горів. Лиш благав небеса,
Щоб простили мені оте па- де-труа.
Давній друг прилетів. А із другом - вона
Найдорожча мені стала жінка чужа.
Я віддав би скарби, щоб змінити життя,
Та весна нас кружляла у па- де-труа.
Мені краще б піти. Бо моя в тім вина...
І забути навіки те па- де-труа.
Я би може й пішов. Чашу випив сповна.
Та без неї життя, як загасла свіча.
Оксана Максимишин-Корабель
23 травня 2016 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667992
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2016
ДЖАМАЛІ
Вбивали й мордували, з корінням виривали,
Хотіли, щоб Народ цей пропав з лиця землі.
Але жінки співали! О, як жінки співали
Давали дітям в спадок сумні свої пісні.
Вмирали по дорозі. Їх навіть не ховали.
Чужа земля, як камінь в нерідній стороні.
Але жінки співали! О, як жінки співали
Зчорнілими губами мелодії тужні.
Їх голодом морили, їх світ поруйнували,
Могили безіменні загублені в глуші.
А їх жінки співали! О, як жінки співали
Й ховали гіркі сльози глибоко у душі.
А нині ти на сцені. Й тобі аплодували...
Хай біль твого Народу дасть силоньки тобі!
Співай, моя Джамало, як ті жінки співали
Співай, моя Джамало! Твоя журба й в мені.
Оксана Максимишин-Корабель
13 травня 2016 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665696
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 13.05.2016
Мамочко, посади під вікном матіолу,
у думках я повернуся в рідні краї...
Чи сусідський Петрусь уже ходить до школи,
чи додому вернули мої журавлі?
В нас весна припадає, немов до престолу,
щоб вклонитися рідній до болю землі.
Зігріває теплом кожну квіточку кволу
і збудять зі сну солов'їні пісні.
Час біжить. Та, здебільшого, знову по колу...
В чужині приживаються люди не всі.
Чомусь лише удома п'янить матіола
і тебе виглядає матуся в вікні.
Оксана Максимишн - Корабель
13 квітня 2016 р.
Portugal
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659379
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.04.2016
ОСЬ І СТРІЛИСЬ, ТАРАСЕ, З ТОБОЮ
Ось і стрілись, Тарасе, з тобою
у чужій нам обом стороні.
Твій "Кобзар" взяла я із собою,
за розраду він служить мені.
Лісабон. Із гори Тейжу бачиш
Тут так тихо, та все ж - чужина.
Ти, поете, і в камені плачеш,
бо з небес усе бачить душа.
Твої діти не мають спокою,
йде війна на Вкраїнській землі.
А гетьмани торгують з ордою,
роблять статки на людській крові.
Вони рвуть один одному чуби:
влада й гроші у них - над усе.
Доведуть Україну до згуби,
а народ їм, як місце пусте.
Знову в тюрмах сидять патріоти,
їх бояться тепер, як вогню.
Ворог той, хто іде вже супроти...
Ворог той, хто не терпить брехню.
Чом в нас щастя, Кобзарю, примарне,
як не знаєш, то в Бога спитай:
чому кров наша ллється намарне,
завинив чим у Бога наш край?
Ось і стрілись, Тарасе, з тобою
у чужій нам обом стороні.
Мої думи упадуть сльозою
на "Кобзар", що лишив ти мені.
Оксана Максимишин-Корабель
11 березня 2016 рік
на фото: місце в Лісабоні, де стоятиме пам'ятник Тарасові Шевченку поет Анатолій Панченко читає свої вірші
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650806
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.03.2016
Люби Україну за думи й пісні,
за хрести козаків в чистім полі.
Люби Україну, коли й у вогні,
і коли вона плаче в неволі.
Люби Україну за сльози сиріт,
і вдовину люби гірку долю.
Люби Україну за втрачений цвіт
і як душу пильнуй її волю.
За муки й страждання її возлюби,
за степи, що окроплені кров'ю.
За тих, що вмирали її полюби
і зціли ти їй серце любов'ю.
Люби Україну і без булави,
відречися гордині страшної.
За мову вкраїнську прощення проси,
бо в світах більш немає такої.
Ти любиш Вкраїну за блага земні...
так не люблять сини свою маму.
А ти полюби Україну в собі
поклонися ти їй, наче Храму.
Люби Україну за думи й пісні,
за хрести козаків в чистім полі.
Люби Україну, коли й у вогні,
і коли вона плаче в неволі.
Оксана Максимишин-Корабель
26 лютого 2016 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647105
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.02.2016
Здається, вічність до весни. Зима, зима
І віхола танцює вальс. Не видно дня.
На твоїх скронях сивина. Моя вина
О, як ще довго до весни. Зима, зима.
Дерева сковані в льоди. Тремтять, тремтять
Слова не сказані тобі. Болять, болять.
Здається, вічність до весни. Ця довга ніч,
як тінь відбита на стіні від тихих свіч.
Моя рука лежить в твоїй. Горять дрова
Мороз малює на вікні якісь дива.
Давно на двох одна судьба. Й зима - одна.
А віхола танцює вальс. Сама, сама.
Здається вічність до весни. І до тепла
Літа летять, але любов жива. Жива.
На твоїх скронях сивина. Моя вина...
А за вікном тріщить мороз. Зима, зима.
Оксана Максимишин-Корабель
4 січня 2016 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633579
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2016
Старенький скрипаль усе про всіх знає
з ним скрипка стара доживає життя.
Нехай білий світ тепер зачекає
за зустріч неждану вип’єм вина.
Два літаки небо в рейс не пускає
синоптики кажуть, що буде гроза.
"Нехай білий світ на вас почекає", -
так скаже скрипаль. І своє щось згада.
Раз на сто літ така стріча буває
тремтить у руці твоїй моя рука.
Нехай білий світ ще мить зачекає,
а скрипка розкаже, що я не змогла.
Старенький скрипаль усе про всіх знає
на віях сльозинки, як роси блищать.
На нас в білім світі вже хтось чекає,
але літаки у грозу не летять.
Оксана Максимишин-Корабель
10 грудня 2015 р.
Portugal
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=627863
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2015
Лиш одна свіча цілу ніч горить...
Ген, по стежечці хлопченя біжить.
Не одне біжить, за ним діточки,
Просять їсточки, просять питочки.
Що ж я вам подам, в хаті холодно,
Заморили нас, дітки, голодом.
На усе село лиш одна свіча,
В мене хлібчика вже давно нема.
Ви лягайте спать, мої квіточки,
А пробудетесь - буде літечко.
Забере вас Бог на світаночку
Убере вас Бог в вишиваночку.
Вже й моя свіча на вікні чадить,
Ходить мор селом, хоче вас убить.
Й колоска нема - переднівочки,
А в саду моїм - сухі гілочки.
Ви лягайте спать мором зморені
В небеса підуть душі зболені.
Догорить свіча - біль загоїться.
Лихо на землі, дітки, коїться.
Морять голодом, щоб не жили ми,
Щоб Вкраїноньку не любили ми.
Морять голодом нас "сусідочки"
Хочуть стерти всі від нас слідочки.
На усе село - лиш одна свіча...
На столі давно й лободи нема.
Ви лягайте спать, мої квіточки,
А пробудетесь - буде літечко.
На землі без вас будуть раночки...
А вас Бог вбере в вишиваночки.
Оксана Максимишин-Корабель
27 листопада 2015 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624369
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 27.11.2015
Світає. Я востаннє обернулася на місто. Воно ще спить. Лише світиться одне вікно. Твоє. Місто не знає, що я не повернуся. А ти це вже знаєш...
За мить прокинуться усі люди,
розбудить місто перший трамвай.
Запахне кава по всіх усюдах...
Дощем, мій Львове, лице вмивай.
Твоє вікно ще чекає чуда.
Воно благає: не йди! Вертай.
В нім силует ще ввижатись буде...
Прости, коханий. І прощавай.
Осінь холодна спогад остуде,
Та моє серце, ти так і знай:
Тебе, рідненький, грітиме всюди,
Лише загаснуть йому не дай.
Тормосить вітер левів за груди.
Моє ти місто. І ти... Прощай.
Твоє вікно ще світитись буде...
Востаннє гляну, де був мій рай.
Світає. Я востаннє обернулася на місто. Воно ще спить. Лише світиться одне вікно. Твоє. Місто не знає, що я не повернуся. А ти це вже знаєш...
Оксана Максимишин-Корабель
13 листопада 2015 р
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620829
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2015
Потішала лиш мене ця рижа осінь.
Закружляла жовтий лист у піруеті
Я для тебе вже давно незвана гостя,
Зайва гостя на веселому бенкеті.
Розуміла лиш мене ця тиха осінь.
Два листочки закрутила у дуеті
А багряний, як і я чомусь ще й досі
Сам непрошений танцює на бенкеті.
Щось шептала лиш мені ця дивна осінь.
Глянь, листки пливуть в калюжі, як по Леті
А зелений заплутав в твоїм волоссі...
Він чужий тобі, як я на тім бенкеті.
Мабуть, все про мене знає рижа осінь...
Бо розлуку вплела з листям у букеті .
Я піду собі... Піду одна у осінь
Лиш вірші тобі залишу на паркеті.
Оксана Максимишин-Корабель
7 жовтня 2015 р.
Portugal
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611858
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2015
Я вдивляюсь у даль. Океан нині кольору неба
І пливуть понад ним хмари-думи тяжкі.
Чужина, чужина, чужина. Тобі знати не треба,
Що не стануть твоїми мої журавлі.
Я вдивляюсь у даль. Я чекаю ключі журавлині,
Вони звістку несуть з України мені.
Буде легше тоді. Буде легше тоді у чужИні
Але знаю: вони долетять… та не всі.
Я вдивляюсь у даль, я стрічатиму птахів з дороги
Їм не буде самотньо на краю землі.
Під печальне їх "кру" я згадаю Дніпрові пороги
Й помолюся за тих, що згоріли в борні.
Я вдивляюсь у даль. Океан нині кольору неба.
І пливуть наді мною тільки хмари сумні.
Чужина, чужина, чужина.Тобі знати не треба
Що не будуть твоїми мої журавлі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608967
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.09.2015
День похмурий навіяв скуку
Пахне сумом букет хризантем.
Ми приречені на розлуку
З літа в холод поволі йдем.
До серця приклав мою руку…
Гіркі сльози не змити дощем.
Двом приреченим на розлуку
Цей вокзал, як зловісний тотем.
Гладить вітер гілля тополі
Знову осінь – печальна Хюррем.
Розлука записана в долі
Час біжить не здогониш й конем.
Ти розрадь мене тихим словом
Глянь, як листя зайнялось вогнем.
Хай кохання буде покровом
… А розлука вже стала віршем.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608714
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2015
Як зрадлива Даліла підкралася осінь.
Клен у літі ще спав, мій могутній Самсон.
І рядном із дощів затягнулася просинь,
І вітри перервали його теплий сон.
Може, снилася клену берізка тоненька.
Він з любові до неї давно помирав.
Якби міг, то тулив би до свого серденька,
Якби міг, то з листками листа б їй послав.
Може, бачив у сні дві вербички-сестрички,
Як щоранку купались вони у ставі.
Може, кленові снились їх віти-косички,
Що відбились в дзеркальній та тихій воді.
Підкралася осінь, як зрадлива Даліла,
Ще наївний Самсон в моїм клені дрімав.
...Як у літо ввірватись ця осінь посміла?
Як прийшла, коли він ще її не чекав...
Оксана Максимишин-Корабель
4 вересня 2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604255
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 04.09.2015
ЗАЗДРІСТЬ
Ви знаєте, що таке заздрість? Ні, ви не знаєте, що таке заздрість. А я знаю. Я знаю, що то за хвороба. Вона з'їдала мене зсередини. Доводила до якогось тваринного сказу. Тільки при згадці ненависного мені імені, я накидався на співрозмовника.Того, хто любив його, я починав ненавидіти.Того, хто називався його другом, я мав за особистого ворога.
Я пережив би його ганьбу, розорення, навіть смерть. Але його успіху я пережити не міг. Я не міг пережити, коли в журналах зустрічалось його ім'я. Я не міг пережити, коли до нього ставали в чергу за автографом. Я не міг пережити, що його книги не припадають порохом на полицях магазинів.
… Він був моїм другом і однокласником. Я сам записав його у свої друзі, десь у п'ятому класі. А він з тим, якось одразу погодився. Чому я обрав його? Бо на сірому фоні - яскравий добре виділяється. Але я й по-своєму його любив. Ну може так, як люблять замурзане кошеня. Хтось викинув, а ти підібрав, помив,нагодував, зігрів. Він віддано дивився мені в очі. Хапав кожне моє слово, зі всім погоджувався. Я дозволяв йому бути біля себе.
Усі знали, що на мене чекає велике майбутнє. Я й сам це знав. Мій батько, відомий сценарист, ще зі школи готував мене до вступу в літінститут. У нас дома була величезна бібліотека. Я багато читав. Щось починав писати. І це приносило мені величезне задоволення. Мене уже в старших класах почали називати "наш письменник".
А він... А що він. Він завжди ходив на два кроки позаду мене. Сутулі плечі, нечесане волосся, винуватий вираз обличчя. Здавалося, що він зараз почне просити вибачення за те, що з'явився на світ. Але одного разу він мене, таки, здивував. Десь в одинадцятому класі прийшла до нас молода вчителька літератури. Яка то була красуня. В неї відразу таємно закохалися всі старшокласники. Література стала улюбленим предметом. Твори почали писати, навіть двієчники. Кожен намагався, десь між рядків натякнути про свою любов. Ми з ним сиділи за однією партою. На перерві я взяв його зошит і прочитав його карлюки. О, що то був за твір. Він вмів писати. Справді, вмів. Уже тоді я відчув, як мене щось гостре штрикнуло в серце. Я витягнув клей. Густо намастив сторінки зошита і стулив докупи. І більше він ніколи нічого не писав. Принаймні, я не бачив.
А потім наші дороги розійшлися. Я вступив у літінститут, закінчив його. Жив довгий час за кордоном. Писав, багато писав. Книги видавалися завдяки батьковим старим зв'язкам. Видавалися. Але не продавалися. Я зрозумів це, коли через багато років повернувся у рідне місто. Зайшов в один із найбільших книжкових магазинів. Мене там не знали в обличчя. Я взяв у руки свою книгу в дорогій обкладинці. Підійшов до молоденької продавчині і запитав:
- Рекомендуєте прочитати?
- Мура, якої світ не бачив. Нудота страшенна. А ви краще іншого автора купіть. Величезний тираж розійшовся за декілька днів. Ось остання залишилась.
І вона простягнула мені книжку.
Якби переді мною розверзлась земля, то я би так не здивувався. Якби почався землетрус, якби з неба впав літак, якби у двері впхався динозавр, я би так не відреагував. На титулці була його фотографія. І,навіть, його погляд не змінився. Здавалося, що ось-ось попросить вибачення за те,що з'явився непроханим у світ. Лише прізвище було іншим. І я знав це прізвище. Його називали серед найвідоміших сучасних письменників. Але я ніяк не пов'язував це прізвище з ним... Багато письменників користуються псевдонімом.
Мене кинуло в піт. Щось гостре штрикало в серце. На мене нападала лють, ненависть. Я бажав його смерті. Я хотів стерти його з лиця землі. Я проклинав ту, що його народила… Страшна хвороба - заздрість.
- А є ще у вас інші книжки цього автора. Я куплю всі.
Дівчина витягнула ще три книжки з-під прилавка:
- Ось, все що є. Подружка попросила залишити. Але ми ще замовили.То, незабаром привезуть.
Я розплатився і вийшов. Дома відразу сів до читання. Так, він вмів писати. О, як він умів писати! Перегорнувши останню сторінку, глянув у вікно. Як, уже день? Ніч за читанням проминула, мов година. Якби зараз під руками в мене була пляшка з клеєм, то я знову, як тоді у школі, склеїв би всі сторінки докупи. Але це вже нічого б не змінило. Він був не просто письменник. Він був геніальний письменник. Я добре знаюся на цьому. Можу відрізнити талант від графомана. Я багато що можу. Але я ніколи не зможу одного: писати так, як він. Моє слово ніколи не буде викликати такий ураган емоцій в людських душах.
Я його знищу. Хто я, а хто він. Страшна хвороба - заздрість. Я жив так майже рік. З його ім’ям я лягав спати, з його ім’ям вставав. І коли я зрозумів, що нам обом немає місця на цій землі, я знайшов його номер телефону і задзвонив…
- Згадуєш шкільного друга? Років двадцять уже після школи. Певно, загордився. Прийдеш?
Дивно, але він прийшов. Дивно, але в нього був такий самий винуватий погляд. Дивно, що він і далі був дуже бідно вбраний. Дивно, як такий невдаха може мати таку страшну силу Слова...
- А все просто. Я написав ЙОМУ листа, - тихо сказав він.
- Кому, ЙОМУ, - не зрозумів я.
- БОГУ.
- А ти, часом не зійшов з розуму? Ти сумашедший?
Наче не почувши, він почав говорити далі.
- Я написав ЙОМУ листа. Я питав , чому я такий нещасливий. Ні родини, ні роботи, ні дому. За що не беруся, все падає з рук. Квартиру давно за борги забрали. Жінка пішла до іншого, дітей нема. Я питав ЙОГО: нащо ти послав мене в цей страшний і дикий світ? Як ти міг сотворити таку нікчему? Я нічого не вмію, в мене немає жодного таланту. Я писав і плакав. А потім я випив... а потім я випив отруту...
Тієї ночі ВІН прийшов до мене. Ми довго з ним говорили. І ВІН запитав: чому ти так легко здався? Чому ти здався відразу після першої невдачі? Ти ж пам'ятаєш той твір, який ти залив клеєм, - він знову винувато подивився на мене, наче цю пакость зробив він, а не я.
Знаєш, це ВІН мені сказав, що посилає людей сюди,на землю, з певною місією. І хто її не виконає, ніколи щасливим не буде. ВІН сказав, що кожній людині при народженні дає в подарунок талант. Але не всім вистачає сили скористатися ним. Уявляєш, коли я прокинувся, то побачив білу стіну лікарняної палати. Казали, що якийсь добрий чоловік знайшов мене на вулиці. Швидку викликав. Але я знаю: це ВІН мені дав ще один шанс. Останній. На тумбочці поруч мене лежав простий учнівський зошит і ручка. І там я написав свій перший роман.
Оксана Максимишин-Корабель
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602795
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.08.2015
Прощайте, люди! Ми вже відлітаєм,
Вклонився Спас натрудженій землі.
Пробачте, люди! Й ми вас пробачаєм,
Важкий цей шлях, долетимо не всі.
Не плачте, люди! Нам від сліз є тяжко,
Душа у нас така ж, як і в людей.
У чужині вона - невільна пташка
Вискакує від туги із грудей.
До зустрічі! Прощальне коло вальсу,
А ми ще тут. І ми ще всі живі.
Готує океан нам дику "Сальсу"
З країв отих повернемось не всі.
Із Богом в серці, люди, зоставайте,
Тримайтесь разом, як і ми в ключі.
І нашу земю ворогам не дайте
... І полетіли в вирій журавлі.
Оксана Максимишин-Корабель
19 серпня 2015
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=600786
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.08.2015
Старий годинник з циферблатом білим
... і від років прожитих нема спасу.
Мала зозулька з личком помарнілим
вискакує з гніздечка час від часу.
Все помінялось: рік змілів, як річка
... у його дзвонах вже немає басу.
А він ще йде, як давня кінострічка,
йому б ще сили і ще б трошки часу.
Старий годинник - збиті ритми в серці,
життя - воно одне. Нема запасу.
Побігли стрілки, як в шаленім герці,
Упав метелик, що був за прикрасу.
А він ще йде, хоч б'ють куранти тихо,
ще будять в теремку зозульку красу.
А він ще йде. Він відганяє лихо
йому б ще сили і ще б трохи часу....
Оксана Максимишин-Корабель
12 серпня 2015 р.
Лісабон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599352
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.08.2015
І як нам бути? Як нам далі буть...
Прикрили лише трішки правду голу.
Нема води. В криницях - каламуть...
А ми йдемо. Нас водять знов по колу.
І як нам бути? Нас колюки рвуть...
Лишаєм слід скривавлений по полю.
Де ж та зоря, яка покаже путь...
Хто ж ті хрести вписав у нашу долю.
І як нам бути? Кращі з кращих йдуть...
Не втримує душа страшного болю.
І чорні Хоругви на цвинтарі несуть...
Ціну страшну ми сплачуєм за волю.
І як нам бути, вгамувати лють,
Як не згоріти в полум’ї і чварах…
Для нас Вкраїна – це найвища суть,
Для них – товар розмінний на базарах.
Оксана Максимишин- Корабель
10 серпня 2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=599008
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 11.08.2015
Закоханий без пам'яті, без стриму
В сенйору з поглядом газелі,
В обличчя, що не знало й краплі гриму.
... Він пропадав, як спраглий у пустелі.
Ставало одром біле її ложе,
Юнак, як проклятий просив лише любові.
До забуття вдивлявсь в обличчя гоже.
Та так й згасав на Віллі цій у Львові.
І він пішов без сповіді й причастя.
На душу чатував холодний вітер.
Знов Асмодей п'янів від щастя -
Злий дух і злих діянь просвітер.
Ще краща стала донна Сара.
Над нею старість сил не мала.
Для когось рік, як з неба кара,
Вона з роками розквітала.
Сто літ вже десь отій угоді,
Що підписала з Асмодеєм.
Роки не шкодитимуть вроді
Лише сім душ віддасть за сеє...
Цей шостий був. А цього жаль ...
Вона ж також із тіла й крові.
Сльоза скотилась, як печаль,
Щось задощило їй у Львові.
Далі буде
Оксана Максимишин-Корабель
31 липня 2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597050
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.07.2015
Легенди Старого Львова
Вечір-спокусник схилився до квітів,
На груди-бутони втомлено впав,
Зостався на ніч в ніжно-білому цвіті.
Вечір, тікай! Не один там пропав...
Вийшла на ґанок гарна, як небо
Власниця Вілли Півоній.
Вбрана у шовк і юна, як Геба
Граційно зігнулась в поклоні.
"Зайди на хвилинку, ти змучен, здорожен...
Я ложе пелюстками встелю.
В покої мої вхожий не кожен,
Я серце тобі розвеселю."
Уже засіріло. Береться на ранок,
Юнак від кохання вмирає.
Той запах її, як цнота пуританок
Від себе його не пускає.
Хто входив у двір, лишався навіки
Із Донною з Вілли Півоній.
Бо руки у неї були, наче ріки,
А очі, як море солоні.
Душа від кохання тремтіла й летіла,
Вмирала з любовних агоній.
Вона ж розквітала, вона ж - молоділа
Іспанка із Вілли Півоній...
Тікай милий вечір, допоки не пізно,
Рвися, як кінь, що в загоні,
Бо завтра вже будеш молить квіти слізно
Про щастя, що є в їхнім лоні.
Юнак догоряв, а вона - розквітала
Вбрана у шати червоні.
Юнак помирав, а вона – щебетала
Донна із Вілли Півоній.
Далі буде
Оксана Максимишин-Корабель
29 липня 2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=596744
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2015
Слава Йсусу, моя Україно,
Ми з тобою в розлуці давно...
Слово рідне дала, наче віно,
Й пильнувать наказала його.
Слава Йсусу, земленько мила,
Там де я, там шумить окен.
Своє серце тобі ж я лишила,
Хай тебе охоронить від ран.
Слава Йсусу, яка ти красива!
Я б дивилась на тебе повік.
Та чому ти така нещаслива,
Днів сумних загубився вже лік.
Слава Йсусу, земле пречиста!
Світ без тебе, немов без крила.
Перед Богом ти Праведна й чиста
То за що тобі доля така...
Слава Йсусу, горда і вільна,
Бог дасть сили устати з колін!
Твоя мова - сорочка недільна,
Твоє слово - малиновий дзвін.
Слава Йсусу, свята Україно,
Сумна, наче туга пісне з пісень.
Прошу у Господа щораз уклінно:
Дай, милий Боже, їй радісний день.
Оксана Максимишин-Корабель
22 липня 2015 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=595314
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 22.07.2015
Серед своїх вже не своя,
Серед чужих чужою й будеш.
Давно згоріла... Лиш душа...
Вином холодним душу студиш.
Давно забути б все пора,
Але життя не перекроїш.
Не спить розбурхана душа,
Вином її не заспокоїш.
Тут знову спека, там - гроза
І ти не спиш, а світом нудиш.
Тут - емігрантка. Й там - чужа...
Знов душу спогадом розбудиш.
Душа розкроєна на дві,
А десь щасливі ходять люди.
Гірке вино, гіркі вірші…
Між двох світів чужа усюди.
Оксана Максимишин-Корабель
16 липня 2015 р
Portugal
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594035
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.07.2015
Коли й білий світ відвернеться від мене
І сам я зневірюсь давно у собі,
Коли на землі зачинять всі двері.
Я знаю - відчинені будуть твої.
Коли я впаду і не зможу піднятись,
Ніхто не подасть мені й краплі води
І будуть мене усі друзі цуратись,
А ти все одно пам'ятай і люби.
Коли ясний день буде чорним від болю
І скажуть усі: він, мабуть, нагрішив,
Коли вже й душа буде рватись на волю
Ти знай - гріх один, я тебе лиш любив.
Коли жебраком я на паперті стану
Й прохатиму Бога: мене забери.
І, навіть тоді, як у Лету я кану,
А ти все одно пам'ятай і люби.
Коли мої руки не втримають зброю
І сонце для мене зайде назавжди,
Я буду в ту хвилю тільки з тобою.
Ти віриш, кохана? Вір і люби.
Коли ні листа, ані звістки не буде,
Бо звідтам поштар не привозить листи.
Коли вже про мене забудуть всі люди,
А ти все одно пам'ятай і люби.
Оксана Максимишин-Корабель
1 липня 2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591412
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2015
Від будинку лишилися стіни німі,
пахло в повітрі димами й війною.
Господар поїхав і тільки її,
Собаку стару не узяв із собою.
Було не до неї, себе б врятувати:
горіло, як в пеклі у ріднім селі.
Собака простила і стала чекати
одного його із усіх на землі.
Згадала собі його руки і запах
і те, як її він Собака назвав.
Чорненьке щеня із біленьким на лапах
Мало загинути, а він врятував…
Стало їй холодно, лапа боліла,
але із місця вона не зійшла.
Лежала тихенько і скавуліла,
вірна до смерті собача душа.
Не може Собака двір залишити,
господар прийде, нікого - нема.
Друг є на те, щоб чекати й любити,
друг є один на усеньке життя.
А зранку сніжинки тіло накрили.
Вона, хоч собака, а знала слова,
слова, що байдужістю просто убили:
"Пробач, та на тебе вже місця нема."
Оксана Максимишин-Корабель
27 березня 2015 р
Лісабон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569956
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2015
Помирає старий бойко
сто літ одпровадив...
Плачуть діти, плачуть внуки:
пенсія ж пропаде.
А старий - ще той "фільозоф",
видів щось на світі...
Заповіт почав читати
землякам та дітям.
Пильно в очі подивився
сусідові-збую:
"Ту межу що ти відрізав
я тобі дарую.
Ну, а ти сусідко люба,
мені сапку вкрала...
Можеш теж собі лишити,
будеш пам'ять мала.
І ти, куме, не журися,
бо сказати маю:
Те відро, що ти поцупив,
я й тобі лишаю.
Пану - війту, скажу так:
Будеш жити сміло,
коли єврики віддаш,
що взяв за наділи.
А то, хто в кутку стоїть,
щось добре не виджу?
А, наш рідний депутат
прилетів з Парижу.
Ти мені тут не бреши,
що був там по справі,
Знаю добре тії справи:
гулянки й забави.
Не сваріться! Не чубтеся,
Біди вистачає.
Бо де двоє писки б’ють, -
третій користає.
Слухайте тепер мене:
кажу вам, що знаю!
Таки є на світі сила,
що вас поєднає.
Путіна ви бережіть,
хто ту міль не знає…
Ненависть до того драба
вкраїнців з'єднає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569461
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 26.03.2015
Знайди в тихім небі яскраву зорю,
розлука з тобою нам вписана в долю.
Зоря розповість, як тебе я люблю,
і Бога за тебе щовечора молю.
Знайди серед ночі маленьку зорю,
серед тисяч зірок у шатрі золотому.
Вона там одна із сльози й кришталю,
вона тобі вкаже дорогу до дому.
Знайди ту зорю, стане легше тобі,
а мені пережити би тільки до ранку...
Одинокий давно силует у вікні,
в тім вікні, де не сплять до світанку.
Ти шукай ту зорю. В небі є лиш одна,
тепла й ніжна, як серце і руки.
Ти скажи тій зорі, в тім не твоя вина,
що вмирає душа від розлуки.
Оксана Максимишин-Корабель
13 березня 2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=566430
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.03.2015
Я не твоя. Давно живу в астралі
і добре там мені серед зірок.
Немає сліз, немає там печалі,
немає там сполоханих думок.
Не клич. Сама не знаю, де я.
Із орхідей плету собі вінки.
І Шехрезада гарна, як лілея
Розповідає ввечері казки.
Ти не шукай. Не зви. Даремно.
Пізнала щастя перший раз в житті.
В твоїм палаці було мені темно,
Там лиш співалися сумні пісні.
І не сумуй. Я в тиші, як у Храмі,
Де слово оживає. І – живе.
І мої думи тут стають віршами…
Я утекла, аби знайти себе.
Оксана Максимишин-Корабель
11 березня 2015 р.
Лісабон
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565864
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.03.2015
До ранку лишився, якийсь кілометр,
І кроків твоїх уже майже не чути.
Ще пахне тобою старенький светр,
залишений просто, а може - забутий.
До ранку лишилося зовсім нічого.
Найгірше зі слів гірке слово - розлука.
А десь ходять люди, та що їм до того,
що в когось на серці тривога й розпука.
До ранку хвилина... До ранку - хвилина.
А десь літаки, десь дороги й вокзали.
Хай буде остання, ця ніч - горобина,
Ця ніч горобина, яку не чекали...
До ранку б дожити, до променів з неба.
Хто зна, чи зустрітися знову нам вдасться...
Напевно віддати, таки, було треба,
Цей светр, що пахне тобою і щастям.
Оксана Максимишин-Корабель
23 лютого 2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562158
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.02.2015
Ті, що народжуються раз на століття,
умерти можуть кожен день.
Ліна Костенко
А їх вбивають. Нам їх убивають,
Отих, що родяться на сто років - один.
Їм жити й жити, а вони - вмирають.
І душі їх летять, як журавлиний клин.
Один - художник, малював портрети,
А хтось ученим став би на землі,
Й великі були б серед них поети,
І були б хлібороби й лікарі.
Не буде музики, яку писав хлопчина,
Як вічність стали очі голубі...
Ридала мама: "Він іще ж дитина,
Йому лиш двадцять буде навесні."
Їх убивають. Кожен день вбивають,
Найкращі йдуть від нас сини...
Вони ідуть, але вони - вертають,
Щоб захистити землю від біди.
Оксана Максимишин-Корабель
16 лютого 2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560336
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 17.02.2015
Старенький лікар вийшов із палати:
"Сонце зайде і він... помре.
Тримайтесь, мамо, мушу вам сказати...
Ваш син до вечора не до... Не доживе."
Дивилось сонце на вселенське горе.
Упала мама лікарю до ніг:
"Йому лиш двадцять. Він все переборе..."
"Смертельна рана. Я зробив, що міг".
О, сонце, сонце, не заходь, благаю.
Єдиний син у мами помира.
О, сонце, сонце, не заходь, благаю,
Проклята будь навіки ця війна.
Він буде жити. Бо він мусить жити.
До ранку перебути б цю біду.
О, Боже мій, чи можна так зробити,
аби сини не гинули в бою.
Й намалювала мама тепле сонце
На шибці лікарняного вікна.
Й дивився син до ранку на віконце...
А зранку лікар мовив: "Чудеса!"
Він буде жити. Бо він хоче жити,
Усім смертям та ворогам назло.
І буде сонечко йому світити...
А лікар скаже тихо: " Повезло"...
Оксана Максимишин-Корабель
9 лютого 2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558507
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 09.02.2015
Щодня вони ідуть, лиш спогади лишають:
про усмішку й про руку простягнуту в біді.
Щодня вони пливуть. Куди? Й самі не знають.
О, доленько, зажди топить ці кораблі.
Вони не повернуться. І буде день без пісні.
Їх морю на поталу віддав дев'ятий вал.
Куди вони пливуть такі сумні і різні...
О, доле, покажи, де буде їх причал?
Вони не повернуться. Любові було мало...
І плаче буревісник на зламаній щоглі.
Вони не повернуться, їх більше десь чекали,
Вони не повернуться ці люди-кораблі.
Щодня вони пливуть. За горизонт тікають:
життя у них, як спалах прекрасної зорі.
Щодня вони ідуть. Туди, де їх стрічають...
Туди, де вічний спокій у зболеній душі.
Оксана Корабель-Максимишин
2 лютого 2015 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=556722
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.02.2015
Як далі жити нам, комбат,
коли у грудях - дерть,
коли й в душі страшний безлад?
"Забути слово - смерть! "
Як дальше бути нам, комбат,
там, в тихім й мирнім світі,
коли і спогад невпопад?
"Дивитись в очі дітям!"
Сміятись потім, як, комбат,
бо в снах вмираєш знову,
коли із неба просто град?
"Війна, забути слово!"
А йти, як будемо, комбат,
коли вже й до порога
заледве нас веде медбрат?
"Молитись щиро Богу!"
Як з болем житимем, комбат,
хто дасть нам знову сили,
скажи мені, як брату брат...
"Любов до України!"
Оксана Максимишин-Корабель
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554827
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 26.01.2015
Ти йшов, як Він, смиренно так ішов,
свого Хреста ніс на свою Голготу.
В глибоких ранах запеклася кров
під камуфляжем, що змокрів від поту.
Й тобі юрба кричала: Розіпни!
за те, що боронив свою Вкраїну.
А ти ішов проклятий без вини,
слова і камені летіли вслід у спину.
Не впадь, рідненький, під тяжким хрестом,
бо мусиш до кінця пройти страшну дорогу.
У відповідь на зло, не варто - злом,
в душі тихенько змов Молитву Богу.
...Ти так смиренно ніс свого хреста.
Юрба хотіла хліба і забави.
Це їх дорога, їх страшна ганьба.
Для тебе це була дорога - СЛАВИ!
Оксана Максимишин-Корабель
25 серпня 2014р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554043
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 23.01.2015
Нарешті стало тихо. Хлопці сплять,
на каремати впали від утоми.
А я пишу. Бо мушу дописать,
як на Святвечір я хотів додому.
Ревіли "буки", замість коляди,
в найбільше свято нечисть не дрімає.
А я в думках летів, летів туди,
де мама стіл обрусом накриває.
Гриміли "гради", падали дощем,
чи було страшно? Хто це пам'ятає...
А в хаті тато курить ялівцем
і першу зіроньку родина виглядає.
І я шукав очима ту зорю,
вона у вечір той була одна-єдина.
На мить так добре стало, як в раю.
У тім раю, що зветься - Україна.
Оксана Максимишин-Корабель
16 січня 2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552698
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 18.01.2015
Я вчора вас ледь-ледь впізнала,
Так любить жартувати час.
...В волосся паморозь упала
І вогник у очах погас.
Я вчора вас ледь-ледь впізнала,
За руку взяв мене чужий.
Сказати б щось. А що? Не знала...
Тому й сказала: світ тісний...
Я вчора вас ледь-ледь впізнала,
Стояли ми серед зими.
Колись нам було дня замало,
Щоб розповісти дивні сни.
Мені б втекти. А я - стояла.
Сніг замітав наші сліди.
Я вчора вас, таки, впізнала
в гарячім потиску руки...
Оксана Максимишин-Корабель
5 січня 2015 рік
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=549082
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.01.2015
Прощання із 2014
Минає рік. Минає рік...
Нас воріженьки убивали,
і кожен день був, наче - вік.
І падали ми, й знов - вставали.
Минає рік. Минає рік...
Синів своїх ми хоронили,
мороз й вогонь нам душу пік.
Вони вмирали, щоб ми - жили.
Минає рік. Минає рік...
І хмарно було, і погідно.
З Майдану почали відлік,
щоб наші люди жили гідно.
Минає рік. Минає рік...
Бувало в нашім домі бідно.
Та лився щедрості потік,
щоб не було в душі негідно.
Минає рік. Минає рік...
Блакитно-жовтий колір всюди.
Хай знає ворог наш повік,
ЩО УКРАЇНА ЗАВЖДИ БУДЕ!
Оксана Максимишин-Корабель
24 грудня 2014 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=546135
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.12.2014
Як ми учили ноти
ДО завтра ми з другом хотіли,
навчитися добре співати.
РЕвіли й кричали, аж стіни двигтіли
і кіт відцурався від хати.
МІй Мурка летів, куди тій ракеті,
погнав десь світами бродити...
ФА, ноту ФА затягнули в дуеті,
МІй кіт не зумів оцінити.
СОЛЬ, ми вже ледь доспівали,
і чуть не упали зі сміху...
мої два папуги у дзьобах тримали
сіль в шкаралупці з горіха.
ЛЯ, я співав, як умів:
басом профундо старався.
Петро теж тягнув ЛЯ, аж впрів,
альтіно йому все ж не дався.
СІ, заспівати лише захотіли,
злий сусід нам загримав у двері,
зі страху ми в шафу обидва влетіли,
.... де Моцарти є, там є і Сольєрі...
Оксана Максимишин-Корабель
23 грудня 2014 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545824
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 23.12.2014
Після свята Миколая стрілись в дворі діти,
Та й почали хвалитися, почали радіти.
- Мені новий телефон запхав під подушку,
- А мені святий приніс танчика й "воздушку".
- А я маю нове "лего", чобітки і шапку,
- А мені планшет приніс і ще - шоколадку.
... Тільки дівчинка маленька в стороні стояла.
- А мені. Мені...нічого, - стиха прошептала.
В мене тато був солдат... Він тепер на небі,
Каже мама, що нам тепер нічого не треба...
Повернулась і пішла мала сиротина.
А із неба дививсь батько на свою дитину...
Оксана Максимишин-Корабель
19 грудня 2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544900
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.12.2014
Не оглядайся. Йди. Я буду слухать кроки.
Стоятиму до ранку у дверях.
І буду в ніч вдивлятися допоки,
допоки світло згасне в ліхтарях.
Не зупиняйся. Йди. Рятуйся від любові,
Спалить вона тебе до тла...
Поглянь: це сніг, це перший сніг у Львові,
у Львові леви мерзнуть, як і я.
Не стій. Іди. Чужими стануть кроки,
Благословенний будь на всі свої літа.
А я у ніч вдивлятимусь, аж доки...
подумаю: це ти... на тінь від ліхтаря.
Оксана Максимишин-Корабель
17 грудня 2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544427
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.12.2014
Гумореска
про українців та наваросів
Десь в Луганську чи Донбасі йшов урок у п'ятім класі.
Вчитель той ще, дєд мароз, що від спирту красний нос.
"Хто ти, - запитав у Віті, - ким ти житемеш на світі?"
"Наваросом буду я, навароска мать моя"
"Харашо. А ты, Петьок, чий ти, мать твою, синок?"
"Навароси вся сім'я: дід і баба, і сестра."
"Павло, хто ти, не пойму, как зовут твою страну?"
Встав хлопчинка, в очах синь: "Я Вкраїни вірний син,
українці вся рідня. Українцем є і я!"
Вчитель лиш промовив: Тааак! Й запитав єхидно так:
"А як був би в тебе дід і пияк, і дармоїд,
а, як тато у тюрмі коротав свої би дні,
брат пропащий наркоман... Ким тоді б ти був, пацан?"
І сказав хлопчина просто. " Був тоді б я .... новоросом".
Оксана Максимишин-Корабель
12 грудня 2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543267
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 12.12.2014
Я стану свічею у твоїх руках,
Доки ти йтимеш, я зможу горіти.
І буде теплішим твій праведний шлях,
І, навіть, душа так не буде боліти.
Волошкою стану для тебе в житах,
Сядеш на хвильку тоді одпочити.
І я знов прийду, та тепер вже у снах,
Й теплим спогадом зможу зігріти.
Зіркою стану тобі в небесах,
Хочу яскраво в тумані світити.
А, може, росою на спраглих губах...
Я стану росою, щоб дать тобі пити.
А хочеш, Молитвою буду в душі,
І піснею стану, що вже не забути.
Я лише чужою не буду тобі,
Чужою для тебе не хочу я бути.
Оксана Максимишин-Корабель
10 грудня 2014 р
Португалія.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542873
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.12.2014
Сумна Свята вечеря 2015 року
Знову сумна Україна сяде вечеряти.
Першу зірку через сльози буде виглядати.
Стіл із сіном під обрусом вишитим до свята.
І запахне дим з ялиці з стаєнки до хати.
Буде линути Молитва до Божого Сина,
Визволь, визволь нам, Ісусе, рідну Україну.
Буде дідух на покутті і кутя багата,
Та родина невесела, бо немає тата.
Мусів батько сего дому іти воювати,
Щоб не смів москальський чобіт нам святе топтати.
Буде й ця Свята вечеря знову із сльозами,
Вже не прийдуть з колядою синочки до мами.
Але най той кат московський одне пам'ятає:
Україна буде вічно! Христос ся рождає.
Оксана Максимишин-Корабель
8 грудня 2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542340
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.12.2014
Дві сестрички, два сердечка. Та на двох журба одна.
Покохали легінечка. А де троє - там біда.
Дарував одній лелію. Іншій - маки, наче кров.
Й обидвом давав надію на взаємність та любов.
У суботу він чорнявій в коси квіти заплітав,
А в неділю на білявій оженитись обіцяв.
Гірко плакали сестрички, не ховали більше сліз.
Горе вилилось у річку й звідкись виріс верболіз.
Дивувалися сусіди, де поділись дві сестри,
А над тихою рікою обнялися дві верби.
Приспів:
Дві вербиченьки, вербички, що на двох одна судьба.
їм співає чиста річка: де є троє там журба.
Дві вербиченьки, вербички. Любить двох одна ріка.
Віти сплетені в косички. Де є троє - там біда.
Оксана Максимишин-Корабель
3 грудня 2014 р.
Португалія
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541217
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.12.2014
В центрі міста офіс є, по-хлопськи - контора,
( слухайте, що було там вполудень учора).
Офіс той нетрадиційним зветься у народі,
"Предводітєль" їх стоїть з вилами на вході.
Хлопи там всі радикальні й такі дуже модні,
( але каже моя кума, до бабів не годні).
Йой, не люблю тоті плітки, не вірю нікому,
Я вам ліпше розповім про бойка-сірому.
Ну так от, прийшов сей хлоп в офіс радикальний,
Був, як кажуть, сам не свій і дуже печальний.
"Прийміть мене в радикали, - сказав, як на страті,
Наведу тогди порєдок у рідненькій хаті.
З Турки я вернувсь домі, і що я там бачу:
Кум лежить на моїм ліжку з жінкою впридачу.
Із моєю, кажу вам, лежав кум Гаврило.
Я би, може, й зацідив йому просто в рило,
Але кум мій моцний вуй, то не дав му ради,
Викинув мене за двері. Є ще такі гади!
Але я є мстивий хлоп, нижче пупа влуплю,
Мстя моя буде страшна, як до вас я вступлю.
Будуть тепер добре мати за мою обиду,
Піду в партію Ляшка, нароблю їм встиду.
Оксана Максимишин-Корабель
2 грудня 2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540927
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 02.12.2014
Любий внук старого Ферка ішов воювати
"Ану, вийдім на подвір'я, щоб не чула мати".
Взяв хлопчину попід руки, вивів за спіжарку:
"Бий, Іване, тих аспидів, щоб їм було жарко...
Без маскаля стане нам, дуже добре жити,
Будем собі в своїм полі садити й косити.
Даю тобі заповіт, а з ним моцну пушку,
Подивися, як нова, викопав з-під грушки.
Кажу тобі, мій онучку, бий ворога файно,
А, як буде той, "двохсотий", то дзвони негайно."
Дзвонить дід, уже за тиждень. Терпіння не має...
Чи вже є, отой, "двохсотий", - в Іванка питає.
"Діду, Ферку, любий мій, б'ю їх і рахую,
Ще двохсотого нема... П'ятеро бракує.
Оксана Максимишин-Корабель
28 листопада 2014 року.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540043
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 28.11.2014
"Душа пройшла всі стадії печалі –
Тепер уже сміятися пора."
Ліна Костенко
Мустафі
Писар гостре мав перо,
Й правду-матку різав в очі.
"Я - з народом заодно", -
Переконував щомочі.
Мудра лиса голова,
(Барани же не лисіють),
Щоб локшина добре йшла,
Говорив, що має мрію:
Аби люди гроші мали,
Й на Багами - за зарплату...
І повірили, й обрали
Мустафу у депутати...
Де наші старезні ложки ?
Будемо локшину їсти.
Надурив... ну, прецінь, трошки,
Хтів ж бо в Раду перелізти.
****( мусить бути мораль в байки)
Щоб нас більш не дурили,
Скажем так ми, Мустафо:
Вже не тратьте, куме, сили,
Опускайтеся на дно.
Оксана Максимишин-Корабель
26 листопада 2014 року
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539642
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 26.11.2014
(Міську, я як люблю, то люблю, а як нє, то нє... І нема на то ради)
Тиждень тому бився в груди: стану дупутатом,
Буду жити дуже скромно й на одну зарплату.
Люди, буду чесним я. Зроблюсь доторканний,
Буду такий дуже файний, як пляцок сметанний.
Людоньки, та я за вас буду землю дерти,
Хочу вірно вам служить до самої смерти.
"Порву" грубих олігархів, як мавпа верету,
А собі збудую курінь з лози й очерету.
Пройшов тиждень. Я отой, що звесь дупутатом,
Йой, як мнягко на перинах стало мені спати.
Купив зразу нові мешти, придбав маринарку.
Я тепер вам не щобудь. Я - з молока старка.
Слухайте мене тепер, не буду дурити, -
Я за те, щоб дупутатам "торканість" лишити.
Троха собі так помислив, а що як хтось схоче,
Плюнуть мені щоєсили, та й помежи очі?
Га? Хіба то так пасує, цвіркнуть дупутату,
Не дай'Бо, плювок упаде на нову кравату...
Оксана Максимишин-Корабель
24 листопада 2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539200
рубрика: Поезія, Сатира
дата поступления 24.11.2014
*********
Хто ти, дівчинко? " Українська Нація,
Що родилась торік на Майдані.
Біль і кров - це моя коронація,
Я повстала із диму й страждання."
*******
Хто ти, хлопче? "Зовуся Народом,
Мене в рідному краю вбивають.
За гордість і славу козацького роду,
Й за слово - Свобода, карають."
*******
Хто ти, жінко? В терновім вінку голова,
Йдеш одна проти лютого війська.
"Чи ти не впізнав? Та я мова твоя,
Я ж мова твоя українська."
********
А ти, чоловіче, є хто?
Готовий за землю вмирати.
А ти, чоловіче, є хто?
"Я дух твій, який не зламати."
Оксана Максимишин-Корабель
21 листопада 2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538608
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2014
Ми були дітьми і дуже боялися,
Отого Хведька, що був дурнуватим.
Він очі ховав, коли з ним віталися,
Й тягнув лободу із городу до хати.
Отого Хведька, як вогню ми боялися.
Страшний він нам був, що там казати.
Бувало, ішов, ми як миші ховалися,
А він бурмотів: лободу йду шукати.
Яким його вітром до нас? Не дізналися,
Ще молодим він прибився в село.
Вселився в халупу, котру відцуралися,
З тих пір там і жив дурнуватий Хведько.
Нікому біди не робив, то й змирилися,
Хоч мали з ним клопоти люди в селі.
Бувало таке, що зі страху хрестилися,
Коли він кричав: мама вмерли мої...
Ходили з священиком, все обдивлялися,
Сам, наче перст був у домі Хведько...
Де ж твоя мама, - у нього питалися?
" Вмерла із голоду ненька давно."
Гірше Хведьку з кожним роком робилося,
Тяжка і стареча стала в нього хода.
...А перед смертю йому прояснилося,
Згадав, як від голоду вмерла рідня.
Їх було шестеро, двоє зосталося.
Мама, як свічка. На столі - лобода.
Голодно й холодно в домі їм малося,
А потім і мама померла Хведька.
...Ми були дітьми, його ми боялися,
Отого Хведька, що казали - дурний.
Він очі ховав, коли з ним віталися,
Й носив лободу, наче хрест свій тяжкий.
Оксана Максимишин-Корабель
17 листапада 2014 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537684
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 18.11.2014
Життя продовжувалося. Отож слід якось інтегровуватися в нове середовище, пізнавати зовсім чужу мені країну. Країну, про яку я абсолютно, ну абсолютно нічого в той час не знала. Мова. Насамперід потрібно було вивчити мову, хоча б її ази. З дому привезла декілька португальсько-українських розмовників, словник і вперед - до нових знань. Вчилася я на березі океану, поєднувала приємне( загоряла, купалася) з потрібним (штудіювала чужі слова, які подекуди здавалися такими, що як кажуть у нас, язик об них зламаєш). Було й таке, що вже вирішила образитися на португальців. Йду собі така, як співає Вєрка Сердючка, в " дольче габбано" і тут зупиняється автомобіль і якийсь загорілий мачо цідить суцільну довгу фразу, в якій впізнала одне знайоме слово - курва. Він його повторював декілька разів і наголошував саме на ньому (хм, у нас всі знають, хто така курва). Я ще покрутила головою по сторонах, може не до мене? Та де там. Окрім нас двох, навіть близько нікого не було. Ти чого обзиваєшся, паразіт іностранний , наче Ляшко із трибуни, у відповідь на українській "зацідила" я йому. Чоловік витріщив очі, у відповідь махнув рукою і поїхав восвояси. Але все таки маленький хробачок сумніву мене гриз. Я ж все таки в Європі, ну хіба тут так можуть ні сіло, ні впало, обзиватися. І що ви думаєте означає в португалів, оте українсько-польське загальновживане смачне слово курва. По-во-рот. У них це - поворот. На перших порах я вмирала зі сміху, коли знайомилася із чоловіками на ім'я Руй. А як би ви відреагували, коли вам протягують руку і представляються - Руй ( а буква Р ну дуже, ну дуже вже схожа на нашу Х). Була би моя бабця поруч, то прошепотіла би мені на вухо: та ціхо, дурносміху якийсь.
Терсейра. Цей острів, як перше кохання залишає слід у твоїй душі на все життя. Надзвичайної доброти люди. Люди, які пережили багато: бідність, землетрус. Чорна до знемоги праця зробила старше покоління мовчазним та задумливим. Мене вразив одяг старших жінок. Майже всі ходять в чорному. А вже пізніше стара сусідка розповіла, що колись тут єдиним заробітком була ловля риби. Чоловіки виходили у відкритий океан і гинули. Не було ж тоді сучасних приборів, які могли передбачити шторм. В одному з міст Прая да Віторія ( а на острові всього два міста є ще Ангра да Героїзму) на височенній скелі є пам'ятник жінці, яка вдивляється в океан. Вона виглядає корабель, та чи й дочекається... Я вже написала, що люди тут дуже добрі. Запитаєш, де знаходиться потрібна вулиця, то буквально за руку тебе проведуть. А ще вони тут дуже веселі. До пізної осені самі собі роблять свято. Фешти. О, а це вже інша історія у розділі Далі буде....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537059
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.11.2014