| Сторінки (5/423): | « | 1 2 3 4 5 | » |
ЛІНА КОСТЕНКО
У ПРИСМЕРКОВІ…
***
У присмеркові доброї дібровості
пшеничний присмак скошеного дня.
На крутосхилах срібної дніпровості
сідлає вічність чорного коня.
Киреї хмар на плечах має вічність.
Вони пливуть кудись на Чигирин.
Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість.
По саму душу в спокій і полин.
Отак брести. А тиша – як в соборі
з давно-давно загубленим ключем.
Холоне степ, і невкипілі зорі
Рогатий жук виймає рогачем.
А там – Дніпро, аж ген до Базавлука,
аж за пороги й далі за лиман.
Об цілий світ спіткнулася розлука
і йде на нас, страшна, як Тамерлан.
А ти десь там, за даллю вечоровою.
а ти десь там, за морем тишини, --
так владно, так повільно вичаровуєш
мене із ночі, з тиші, з далини…
Перевод на русский язык
НИЛА ВОЛКОВА
В СУМРАКЕ…
***
Здесь в сумраке ласкающей дубровости
пшеничный привкус скошенного дня.
На склонах же серебряной днепровости
Седлает вечность черного коня.
Киреи туч несет с собою вечность.
Они плывут себе на Чигирин.
Я в степь хочу. В седую незамеченность.
По душу самую – в покой, в полынь.
Вот так брести. А тихо, как в соборе
С давным-давно утерянным ключом.
И стынет степь. Несваренные зори
рогатый жук достанет рогачом.
Там – Днепр, рукой подать до Базавлука,
аж за пороги, дальше за лиман.
О целый свет споткнулась тут разлука.
Идет на нас, страшна, как Тамерлан.
Ты где-то там, за далями вечерними,
Ты где-то там, где тишины шелка –
Так властно, не спеша, и так волшебно
меня, как маг, влечешь издалека…
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708769
рубрика: Поезія, Поэтические переводы
дата поступления 27.12.2016
ЛІНА КОСТЕНКО
СПИНИ МЕНЕ…
Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона промчить над зламаним життям
за нею будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю
Перевод на русский язык
НИЛА ВОЛКОВА
ОСТАНОВИ МЕНЯ.…
Останови уймись уймИ меня
раз в никогда любовь такую встретишь
промчит она судьбы руинами
за нею пустится вдогонку ветер
она порвет покой нам до струны
слова сожжет горящими губами
останови меня угомони
пока еще со мною ум и память
пока со мной хотя пожалуй поздно
уже пришла пора моей заре
с тобою рядом душу отморозить
или от страсти пламенем сгореть
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=708245
рубрика: Поезія, Поэтические переводы
дата поступления 24.12.2016
ЛІНА КОСТЕНКО
Я НІКОЛИ НЕ ЗВИКНУ…
***
Я ніколи не звикну. Я не вмію до тебе звикати.
Це за примхи мої ти так гарно мене покарав.
І приходять світанки, щоденних турбот адвокати,
І несуть під пахвою тисячі різних справ.
Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге.
Урожай суєти – залишається тільки стерня.
Скільки ми милувались! І жодного разу – вдруге
Скільки років кохаю, а закохуюсь в тебе щодня.
Перевод на русский язык
НИЛА ВОЛКОВА
НИКОГДА НЕ ПРИВЫКНУ…
***
Никогда не привыкну. Не умею к тебе привыкать я.
За капризы мои ты послал этот сладкий удел.
И приходят рассветы, ежедневных забот адвокаты,
И подмышкой приносят охапки обыденных дел.
Я скажу им: рассветы! Все на свете такая рутина.
Урожай суеты – остается лишь только стерня.
Сколько мы миловались! Но похоже – ни раза единого.
Сколько лет я люблю, а влюбляюсь все день ото дня.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707773
рубрика: Поезія, Поэтические переводы
дата поступления 21.12.2016
ЛІНА КОСТЕНКО
ЛЮБОВ І ЛІТО…
***
Що в нас було? Любов і літо,
Любов і літо без тривог.
Оце і все. А взагалі то
Не так і мало, як для двох.
Ось наші ночі серпень вижне,
Прокотить вересень громи,
І вродить небо дивовижне
Скляними зорями зими!
І знову джміль розмружить квітку,
І літо гратиме в лото.
І знов сплете на спицях плітку
Сторукий велетень – Ніхто.
І в цьому днів круговороті,
Де все минати поспіша,
Як та пташиночка на дроті,
Спочине стомлена душа.
Перевод с украинского языка
НИЛА ВОЛКОВА
ЛЮБОВЬ И ЛЕТО
***
А было что? Любовь и лето,
Любовь и лето без интриг.
Всего лишь. Ну, а вообще-то,
Не так и мало для двоих.
Но наши ночи август выжнет,
Прокатят сентябрем громы.
Родятся звезды в небе ближе
Хрустальной россыпью зимы!
Откроет шмель цветочек летний,
Сыграет лето с ним в лото.
И вновь сплетет на спицах сплетню
Сторукий великан – Никто.
В круговороте дней, где мчится,
Всё миновать скорей спешит,
Как провода уставшей птице,
Найдется отдых для души.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707537
рубрика: Поезія, Поэтические переводы
дата поступления 20.12.2016
ЛІНА КОСТЕНКО
У ЛІСІ…
***
Вже третій день живу у лісі,
Годую білочку з руки.
Зелений мох на древній стрісі
Заткали древні павуки.
У хаті глухо, як в печері.
Вікно під фресками сльоти.
І що там пустка Торічеллі
Проти такої німоти?!
А тільки вогник засвітився,
Вікно зажевріло моє –
Уже і цуцик приблудився,
Уже хвостом об ганок б’є.
Перевод с украинского языка
НИЛА ВОЛКОВА
В ЛЕСУ…
***
Три дня живу в лесу. С любовью
Я белочку кормлю с руки.
Зеленый мох на древней кровле
Заткали старцы-пауки.
В избушке глухо, как в пещере.
Окно под фресками дождей.
Куда пустотам Торичелли
До этой немоты ночей?!
Но огонек лишь засветился,
Окно затеплилось мое –
Уже и песик приблудился,
Уже хвостом под дверью бьет.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=707036
рубрика: Поезія, Поэтические переводы
дата поступления 17.12.2016
Ах, море! Я все еще помню
И в жизни забуду едва,
Твои бирюзовые волны
И пенистые кружева.
Мне явственно слышится даже,
В душе оживая на миг,
Шуршание гальки на пляже
И чайки пронзительный крик.
Безумных заплывов блаженство
И первый наш дайвинг у скал,
Морского конька совершенство,
Что маленький сын отыскал.
Возникнет порой ниоткуда,
Лаская мой мысленный взгляд,
Небес раскаленное чудо –
Твой тонущий тихо закат…
Рассветов твоих акварели.
От счастья, дав волю слезам,
Тогда на дельфинов смотрели,
Вдыхая целебный бальзам.
Черта роковая все ближе –
Я памятью больше живу…
Как жаль, что уже не увижу
Тебя никогда наяву.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706485
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 14.12.2016
ЛІНА КОСТЕНКО
НІЧОГО НЕ СТАЛОСЬ…
***
Нічого такого не сталось.
Бо хто ти мені? Сторонній.
Життя соталось, соталось
Гіркими нитками іронії.
Життя соталось, соталось.
Лишився клубочок болю.
Нічого такого не сталось.
Ти просто схожий на Долю.
Перевод с украинского языка
НИЛА ВОЛКОВА
НИЧЕГО НЕ СЛУЧИЛОСЬ…
***
Ничего вроде не случилось.
Ведь кто ты мне? Посторонний.
Распустилась жизнь, распустилась
Горьковатой нитью иронии.
Распустилась жизнь, распустилась.
Остался комочек боли.
Ничего вроде не случилось.
Просто был ты, похоже, Судьбою.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=706188
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 12.12.2016
ЛІНА КОСТЕНКО ТОБІ…
***
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
Я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
Такого безміру в добі!
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.
Перевод с украинского языка
НИЛА ВОЛКОВА ТЕБЕ…
***
И как забыть тебя? Ведь надо.
Душа до края добрела.
Такого сладостного яда
Еще я в жизни не пила.
Такой, из родника, печали,
Такого жара страсти вдруг,
Такого выкрика в молчаньи,
Сиянья магии вокруг.
Такого звездного безмолвья,
Такого дня, где меры нет!
И это не стихи, быть может,
А брошенный тебе букет.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=705111
рубрика: Поезія, Поэтические переводы
дата поступления 06.12.2016
ЛІНА КОСТЕНКО
Я ХОЧУ ЗНАТИ…
Я хочу знати, любиш ти мене,
Чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
Моя сама від себе таємниця!
Чи ти за мене душу віддаси,
Чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса – і тільки, трішечки краси,
Душі нічого більше не потрібно.
Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
Де все нещадно звичне і щоденне,
Ти просто мені дивишся услід
І трохи любиш сни свої про мене?
Перевод с украинского языка
НИЛА ВОЛКОВА
Я ХОТЕЛА ЗНАТЬ…
Меня ты любишь? Я хочу узнать,
Иль это все лишь только сон случайный?
Моей судьбины потаенный ад
И от себя самой моя же тайна!
А за меня бы душу отдал ты,
Не разменявшись мелочно, натужно?
Лишь красота, немножко красоты
И больше ничего душе не надо.
А, может быть, в калейдоскопе лет,
Где все, увы, обыденно и строго,
Ты просто молча смотришь мне вослед,
Сны обо мне свои любя немного?
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=704281
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.12.2016
Переклад з російської мови
НІЛА ВОЛКОВА
Тут все мене переживе,
Шпаки, старі і обережні,
Повітря, запашне, прийдешнє,
Що вітер з моря нажене.
І голос вічності зове –
Невідворотність нетутешня,
А ця, квітуюча черешня,
У сяйві місяця пливе.
Здається зовсім не страшною,
Біліючи в саду весною,
Дорога, не скажу яка…
Де між берез іще світліше,
І на алею схоже більше,
Біля відомого ставка.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703571
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 29.11.2016
Уривки із роману «МАРУСЯ ЧУРАЙ»
…Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чисто, незрадливо.
Усе, як є – дорога, явори,
Усе моє, все зветься Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори.
……………………………………..
…А степ уже сивий на поминках літа.
Осіннього неба останні глибини.
І гілка суха, як рука кармеліта,
Тримає у жмені оранж горобини.
Як глянеш упростяж – дорога в намисті.
Ці барви червоні і жовтогарячі.
Ці щедрі сади у багряному листі! –
А люди бредуть і бредуть, як незрячі…
Перевод с украинского языка
НИЛА ВОЛКОВА
Отрывки из романа «МАРУСЯ ЧУРАЙ»
…Бывает, иногда ослеплена,
Остановлюсь, осмысливая диво –
И степь, и лес, и небо, и луна,
Все так невинно, чисто и красиво.
И все, как есть – дорога, кленов высь.
Оно мое, все это – Украина.
И красота тут высока, былинна,
Хоть на беседу с Богом становись.
………………………………………
Седая уж степь на поминках у лета.
Осеннего неба бездонны глубины.
Рукой кармелита засохшая ветка.
В ладони сжимает оранжи рябины.
Посмотришь впродОль – вся дорога в монистах.
Цвета эти алые и золотые.
Садов этих роскошь в багрянцевых листьях! –
А люди бредут и бредут, как слепые…
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702856
рубрика: Поезія, Поэтические переводы
дата поступления 25.11.2016
Розділ 1. Веніамін.
Веніамін В’ячеславович звично закрив дверцята свого «Мерседесу» і вкотре мимоволі помилувався білим лакованим дивом. Він любив вишукано красиві автомобілі та симпатичних жінок. Вони, і ті й інші, здається, також від-повідали йому взаємністю
Залишившись удівцем майже в шістдесят років, довго побивався за коханою дружиною.
Та треба було якось жити далі. Цікава, добре оплачувана робота і свій маленький бізнес давали йому задоволення та непогані статки. Зовні був ще досить свіжим та симпатичним, дякуючи гарному догляду тієї ж таки дру-жини, зберігся досить непогано для свого віку. Та й улюблений «Мерседес» надавав йому неабиякої привабливості в очах осіб «прекрасної» статі, ласих до забезпечених та не скупих одинаків. Те, що був він рудуватим і лисуватим та мав солідне черевце майже не псувало привітного та сим-патичного чоловіка.
Тож, не було в нього проблем з подружками, яких здебільшого, обирав серед реалізаторів товару на оптовому ринку, де мав три своїх контейнери, переобладнаних під торгівельні місця. Вже три роки, як Веніамін покинув рідну Одесу і жив у невеликому мальовничому місті на Дніпрі. Він погодився на це довготермінове відрядження, з надією
швидше забути свою втрату. І це йому майже вдалося.
Багато молодичок готові були розділити з ним роман-тичний вечір у ресторані та й ніч, хоча вже й не полум’яну, проте, наповнену якоюсь особливою ніжністю.
Веніаміну припало до вподоби таке, раніше не знайоме йому життя. Жіночки часто помилялись та забували його складне ім’я та по-батькові, тому він просив називати себе, як колись, в дитинстві, просто Веня. Життя потекло спокійно та цікаво.
І ось раптом – ця дивна жінка. Що в ній було такого особливого, Веня не міг би пояснити.
Одного разу, коли він приїхав на оптову базу в справах свого бізнесу і чекав потрібного йому чоловіка, сидячи в зручному салоні свого «Мерседесу», його погляд чомусь висвітив із юрби навантажених пакетами та валізами заклопотаних покупців, саме цю, вже немолоду, жінку:
Некваплива, плавна хода, гордо піднята голівка, якось просто і шляхетно причесана. Темне волосся світлі ясні очі, трохи неправильні риси ніжного обличчя. Сумний і замріяний погляд на мить зупинився на ньому. Вені здалось, що вона посміхнулася саме йому. Жінка перейшла дорогу і спокійно пішла далі. Веня проводжав її поглядом. Потім закрутився у своїх справах і забув про цю жінку. Та через декілька днів майже налетів на неї, пробиваючись через юрбу покупців до приміщення адміністрації оптового рин-ку. Здалось, що ці ясні очі заглянули йому в душу. Хотілося щось сказати, та Веня, чомусь, наче онімів. Коли жінка пройшла далі, став пробиратися слідом за нею.
Жінка зупинилася біля якогось товару і Веня рішуче підійшов, сказавши зовсім банальні слова:
- Ми з Вами раніше ніде не зустрічались?
Жінка мило посміхнулась:
- Ні, Ви, напевне, обізнались. Я Вас вперше бачу.
І пішла собі далі. Вені хотілось наздогнати її, та ноги, наче приросли до асфальту.
А в готелі, де він проживав, вночі Веня довго не міг заснути і все думав про цю жінку, яка, здається, вкрала йо-го спокій, при цьому не звертаючи на нього ніякої уваги.
І раптово зрозумів, що його вразило у цій незнайомці –
вона чимось невловимо нагадувала йому покійну дружину.
Його кохану, незабутню Ангеліну. Ніжне обличчя, ясні світлі очі, легка повнота, що не псувала, а навпаки, додава-ла чарівної жіночності... Все те, що він так любив!
Все, що втратив назавжди, наче ось тепер повернулося в образі іншої, незнайомої жінки.
«Треба діяти рішуче! Чому я досі не познайомився з нею? Вона така привітна...»
Наступного дня, Веня з самого ранку чекав незнайомку, сидячи біля воріт оптового ринку в своєму авті. Хотів, що-би побачила його в розкішному «Мерседесі». З іншими жі-нками це діяло безвідмовно.
Нарешті побачив, що жінка наближається. Вискочив, неначе випадково тільки під’їхав:
- От так зустріч! – засяяв посмішкою, тримаючись за
дверцята.
Жінка простувала далі, намагаючись обійти Веню.
Та він рішуче загородив дорогу і навіть хотів схопити за руку, але здивований погляд ясних очей зупанив його...
Та відступати Веня не збирався:
Пора нам уже познайомитись. Мене зовуть Веніамін В’ячеславович. Можна простіше – Веня! А як Ваше ім’я?
-Бачу, що знайомства таки не уникнути, - посміхну-лась жінка, - Алевтина Михайлівна!
-У Вас також складне ім’я! Можна називати Вас прос-то Аля? Я хотів би, щоб ми зустрічалися!
Жінка зітхнула:
-Навряд, чи доведеться Вам так мене називати! Бо я не бачу ніякої потреби, та й можливості з Вами спілкуватися, на жаль...І зробила спробу йти собі далі. Веня пішов слі-дом. Жінка зупинилась і :сказала, дивлячись йому в вічі:
-Не хочу вводити Вас в оману. Я не самотня жінка і не зможу зустрічатися з Вами, Веню. І хоч давно вже ми роз-лучені з чоловіком, та проживаємо в одній квартирі, пов’язані давніми і міцними стосунками. Ну, як родичі, чи що... І я вже не зможу його покинути. Знаєте: «несу свій хрест».
Тоді Веня не знайшов потрібних слів. Та й, що було сказати? Вона так прямо і чесно сказала йому цю просту істину!
Проте, хвилюючі думки про цю жінку не відступали.
Це зробилось для Вені нав’язливою ідеєю, яка не давала йому спокою ні вдень, ні вночі. Він навіть узяв відпустку і поїхав на два тижні додому, в рідну Одесу, де мав квартиру та невеликий будинок на березі моря, що дістався йому у спадок від батьків.
В приміському будинку оселилася його літня сестра Есфір. Веня сам запросив її з Новосибірська на час свого довготермінового відрядження. Він любив і жалів старшу сестру, яка після трагічної загибелі в ДТП свого обожню-ваного чоловіка, десять років прожила самотньо. Єдиною пристрастю Фіри було складання грошей, «копієчку до ко-пієчки», як вона любила повторювати. При цьому, Фіра відмовляла собі у найнеобхіднішому. І для кого заощаджувала ті гроші? Адже дітей у неї не було.
Тепер Фіра здавала кімнати в оренду відпочиваль-никам і «стригла купони», від чого навіть помолодшала… Веню зустріла насторожено і непривітно, певно, злякалася, що відбере у неї зароблені «бакси». Одягнена була в злиня-лий від прання халатик, та старезні домашні капці, з яких виглядали на світ покручені подагрою пальці ніг.
Веня виклав подарунки: новенький халат та пластикові «шльопанці», які Фіра мерщій віднесла у літню кухню, де вона мешкала, і кудись заховала.
В його просторій міській квартирі з комфортом роз-містився син Ігор з молодою красунею-дружиною. Вони чекали поповнення сімейства… Веня підкинув їм гроше-нят, бо син не мав постійної роботи, перебивався випадко-вими заробітками, а дружина взагалі не працювала, та й влаштуватися десь на шостому місяці вагітності було тепер нереально…
Гроші прийняли радо, але через три дні син запитав, чи надовго татусь приїхав, бо їм незручно з ним жити.
Веня відчув себе зайвим у рідному домі, у власній квартирі і засумував… І знову ночами думав про ту Алев-тину, думав про своє майбутнє і його нестерпно потягнуло знову туди, де хоч здаля він міг її побачити!
Навідався у свій офіс, зустрівся під вечір із давніми друзями, «побалділи» в улюбленому ресторані на Дериба-сівській. Весь вечір Веніамін ловив себе на тому, що йому сумно і не цікаво слухати їхні хвалькуваті розмови.
Давній його товариш, корінний одесит Михайло, за-хмелівши, обійняв Веню за плечі і сказав по-одеськи:
-Шоб ти так жив, Вєня! Чого така лимонна фізіоно-мія? Чи ти втюрився в кого?
Веня не міг зізнатися прагматичному Міші у своїх почуттях, тому відповів лаконічно, теж по-одеськи:
-Шоб да, так ні!
На що недовірливий Міша зауважив:
-Перестань сказать!
І додав:
-Через два дні я тут буду справлять аменини, ото
побалдєєм!
Поспілкувавшись таким чином з друзями, Веня з полегшенням попрощався і повільно пішов по Дерибасів-ській вулиці, влившись у широкий потік відпочивальників, який повільно стікав до моря. Курортний сезон у розпалі!
За усім цим метушливим різнобарв’ям незворушно спостерігав засновник Одеси – бронзовий Дюк зі свого ви-сокого постаменту.
Розділ 2. Алевтина
Вона таки помітила зникнення свого дивного зали-цяльника. Тепер їй наче чогось уже не вистачало. Аля за-думалась: Чи він їй і справді подобався? Та ні! Подобалась його постійна увага, ласкавий і трохи сумний погляд. Доб-ре, що чесно сказала йому все про свої сімейні обставини… Хоча не зовсім усе сказала. Була ще у неї в душі велика жіноча таємниця! Серце її вже три роки належало іншому чоловікові. О, який то був незвичайний чоловік!
Якось так трапилося і сама не помітила, що на ньо-му світ зійшовся клином! Тепер тільки й зрозуміла значен-ня цього виразу.
З ним і тільки з ним вперше за багато років відчува-ла себе беззастережно і безсоромно щасливою! Варто було йому лагідно посміхнутись, дивлячись із висоти свого чу-дового зросту, по-юнацьки взяти за руку… і вона забувала про все на світі! Дивним чином, все навколо іскрилось і розцвітало… Сама я що здатна ще на такі палкі, юні почут-тя. Але ж був він набагато молодшим і до того ж, Аля приречено «несла свій хрест», тож, майбутнього у цих сто-сунків не могло бути. Та вона впивалася теплотою і ніжніс-тю, що перепала їй так несподівано у пізню пору жіночого бабиного літа. Цей дивний роман тягнувся вже чотири ро-ки, приносячи і щастя, і страждання, наповнюючи життя цілим спектром почуттів.
Здавалося, що не було такої сили у світі, яка приму-сила б її відірватися від цього милого її серцю чоловіка.
Аля відчувала, що це безтямне кохання – останнє в її житті, бо захопило повністю і не було вже місця в її серці для когось іншого. Тому через декілька днів вона вже зо-всім згадувала Веніаміна і дуже здивувалася, коли він, ра-дісний і засмаглий, вискочив із свого «Мерседеса» з вели-ким букетом кремових троянд просто біля її під’їзду.
-Як же я радий Вас знову бачити! – сказав хрипким від хвилювання голосом.
-Не можу розділити з Вами цю радість! –сердито ві-дповіла Алевтина і хотіла швидко проскочити до під’їзду.
Та Веня рішуче загородив дорогу. Сусідка з цікавістю спо-стерігала цю пікантну сцену зі свого балкону. «Ото вже буде про що поговорити з подругами!».
-Прошу Вас залишити мене в спокої! Хто Вам до-зволяв сюди приїжджати? –суворо запитала Алевтина.
-Прошу вибачення, Алю, але я не міг дожидатися якоїсь випадкової зустрічі! Візьміть, будь ласка, це – Вам! – і Веня простягнув букет троянд.
Алевтина дуже любила квіти саме такого ніжного кольору, та не могла прийняти букет на виду у сусідів.
Вона рішуче відштовхнула простягнуту руку і шви-дко забігла до під’їзду, залишивши ошелешеного та вкрай засмученого чоловіка ні в сих, ні в тих, на поталу розчаро-ваним сусідкам.
Веніамін швидко сів до свого авто і рвонув з місця.
«Ніколи більше не підійду до неї!» -- гірко думав він, розганяючи «Мерседес» до шаленої швидкості. Його завжди заспокоювала швидка їзда. Цього разу все мало не скінчилося трагічно, бо якийсь молодик ледве встиг відс-кочити з дороги, полетівши зі старенького велосипеда, а Веня, враз прийшовши до тями, зменшив швидкість.
Ледве заспокоївшись, доїхав до платної стоянки і, прийнявши душ та перехиливши чарчину коньяку,, мерщій пірнув у чисту, холодну постіль, де забувся коротким, не-спокійним сном.
Розділ 3. Нести свій хрест.
Сумніви розривали душу Алевтини: чи правильно вона вчинила, відштовхнувши цього симпатичного і воче-видь, закоханого в неї, поважного чоловіка? Сусідка, зу-стрівши на східцях, сказала сердито:
-Ну й дурні ж ми – жінки! Такого чоловіка зневажи-ла, а живеш із ким? Чи мало він принижував тебе та зну-щався? Сусідам усе чисто видно та чути!
Алевтина розуміла, що Веня – чоловік достойний і
забезпечений. Жила б з ним, наче за камінною стіною. Але ж він їй зовсім чужий, байдужий і навіть, чомусь, зовсім не любий! Як з таким жити? Ні, вона вже не зможе!
А Веніамін тим часом, страждав ще більше. Він, на-віть, запив із горя, чого з ним взагалі ніколи ще не трапля-лось. Та п’яне забуття не надовго рятувало від страждань та сумних роздумів. Раптом усі його веселі подружки здалися вульгарними та набридливими. Веня ніде не знаходив собі розради. Тому дуже зрадів пізньому дзвінку шефа із Одеси, який запропонував цікаве закордонне відрядження.
Не роздумуючи ні хвилини, Веніамін дав згоду, вбачаючи у цьому боже провидіння, яке позбавить від страж-дань і сумнівів. Наступного ранку він швидко зібрався і виїхав до Одеси, а через два дні вилетів до Германії.
Небачена країна, цікаве, незвичне життя, сповнене європейського комфорту, захоплююча, приємна робота се-ред розумних, культурних людей добряче припали до душі змученому Веніаміну.
Коли термін відрядження закінчився, шеф, задово-лений тим, як Веніамін зумів вести справи у Германії, за-пропонував йому залишитися там на постійну роботу.
Ця пропозиція сподобалась Вені, але ж він не міг забути ту жінку. Вже струнка, білява фрау Марта відкрито задивлялася на симпатичного чоловіка і якось на корпора-тивній вечірці навіть поцілувала його по-дружньому. Веня відвіз її додому. Вона запросила до себе випити кави, а по-тім залишила на ніч. Так зав’язався службовий роман.
Та чарівна, горда Алевтина міцно тримала в полоні його серце. Веня вирішив востаннє випробувати долю. У відпустку приїхав не до Одеси, а прямо в те наддніпрянсь-ке місто і підстеріг омріяну жінку біля її будинку.
Алевтина від несподіванки зупинилась. Ощасливле-ний Веня схопив її руку і поцілував:
-Алю! Виходь за мене заміж, їдьмо зі мною у Гер-манію! – випалив одним духом і завмер, чекаючи відповіді.
Цілу бурю почуттів розбудили ці слова у душі Але-втини. Останній шанс круто змінити своє життя!
Але ж у цьому житті у неї все таке рідне і дороге. Тут син і онучка. Тут її коханий! Як це все покинути?
І непрохані сльози скотилися по блідих щоках:
-Пробач, Веню! Не муч мене і себе – я не зможе з тобою жити, хоча ти, може, дуже хороший чоловік. Їдь собі у Германію і будь щасливий. Ти цього заслуговуєш.
Плачучи, Алевтина відвернулась і швидко пішла від розгубленого чоловіка. Вона поверталася до свого життя, наче приречена довіку нести той свій хрест…
А в далекій Германії щасливо посміхнулася уві сні білява фрау Марта.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702206
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2016
ЛІНА КОСТЕНКО
НАПИТИСЬ ГОЛОСУ ТВОГО…
***
Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думу перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жестом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.
Перевод с украинского языка
НИЛА ВОЛКОВА
НАПИТЬСЯ ГОЛОСА ЕГО…
***
Напиться голоса его
И всей влюбленности безбрежной,
Впитать печаль его и нежность
И чудо колдовства того.
Растаять, слушать, не дышать,
Чтоб даже мысли мимо, мимо.
И паузы неотвратимость
Красивым жестом вдруг спасать.
Слова натягивать, как луки,
Сбивая ловко, на лету,
Необъяснимой этой муки
Беспомощную немоту.
Быть независимой, беспечной.
Перемолчать: ну, кто кого.
И беззащитно, бесконечно
Ждать только голоса его!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701522
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 19.11.2016
(із циклу "Острови моєї пам'яті).
Мешканцям нашого селища таки пощастило зі сто-матологом. Особливо нам, дітям. Похід до «найстрашнішо-го» лікаря зазвичай перетворювався на веселу пригоду.
Цей симпатичний, інтелігентного вигляду чоловік, Яків Баглай, був і дантистом і артистом «від Бога».
Іскрометний гумор його лився на переляканих паціє-нтів благодатним дощем, так що і не помітиш , заливаючись реготом, коли того набридлого зуба вже і видалено!
А ті його імпровізовані побрехеньки ще довго гуляли селищем, з часом, перетворюючись на безсмертні анекдоти. Як ось цей, наприклад:
У післявоєнні роки предмети першої необхідності були у нас тотальним дефіцитом. Сільська кооперація про-давала їх іноді, в обмін на сільськогосподарську продукцію.
Одного разу, у нашому районному універмазі «вики-нули» на прилавок страшенно дефіцитний товар – бавовняні чоловічі шкарпетки.
Якраз на той час, до універмагу нагодився і Яків Баг-лай. Побачивши шкарпетки, кумедно протер очі, знявши окуляри:
-Ти диви! Шкарпетки лежать собі і ніхто їх не хапає! Чи це мені сниться?
Сповнена почуття власної значущості, дебела прода-вщиця процідила крізь зуби зухвало:
-Шкарпетки – тільки на яйця!
Але ж це був Яків Баглай! Він миттєво видав свій черговий безсмертний «перл»:
-Та невже? От біда! А мені ж треба – на ноги!
Всі присутні так і покотилися від сміху. А ображена «королева» прилавку, почервонівши від злості, засичала:
-Ну й хам! А ще в окулярах!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701113
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2016
ЛІНА КОСТЕНКО
ШИПШИНА…
***
Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: -- Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Мене одна пташина так просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.
Перевод с украинского языка
НИЛА ВОЛКОВА
ШИПОВНИК…
***
Шиповник трудно отдает плоды.
Людей хватает цепко за одежды.
Взывает: -- Человек, ну погоди!
О, погоди! Не отнимай надежды.
Не все! Оставь хоть ягодку, любя!
Одна пичужка так меня просила!
Я здесь для всех, не только для тебя.
И просто осень чтоб была красива!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700718
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 15.11.2016
Я лебедя сумного пригостила –
На самотині озером гуляв.
І він граційно вигнув шию, крила,
У тихім танці вдячно закружляв.
Зворушливо, божественно-красиво,
Неначе ангел нам явив себе.
Хотілось плакати від того дива
Й молитися на небо голубе…
Буває так, що світ увесь немилий.
Безодні манять невблаганні очі.
Згадай тоді цей тихий танець білий
І раптом жити знову так захочеш!
12.11.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700241
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.11.2016
ЛІНА КОСТЕНКО
ВІДБОЛІЛА…
***
Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було, як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
А розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли міражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
Такі вже рідні і такі чужі.
Ця казка днів – вона була недовгою.
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
Воно лишилось на усе життя!
Перевод с украинского языка
НИЛА ВОЛКОВА
ОТБОЛЕЛА…
***
Я очень сильно Вами отболела.
Все было, словно грезы, словно сон.
Любовь подкралась тихо, как Далила,
А разум спал, доверчивый Самсон.
Теперь пора прощаться нам. Уж будни.
На зимних стеклах зябнут миражи.
Но как мы будем, как теперь мы будем?!
Скажи, мой друг! Прошу тебя - скажи!
Была недлинной сказка дней с любовью.
Как светлый сон, ушла – как не держи.
А тихий свет, что над моей судьбою,
Он ведь – на всю оставшуюся жизнь!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697951
рубрика: Поезія, Поэтические переводы
дата поступления 01.11.2016
ЛІНА КОСТЕНКО
ЛЕЙТМОТИВ ЩАСТЯ
Мені страшно признатися: я щаслива.
Минають роки, а ти мені люб.
Шаліє любові тропічна злива –
Землі і неба шалений шлюб.
Вколисана в ніч, тобою омита.
Хитає мене серед білого дня.
Ковшами самотності сплачене мито
За всі незнання і всі навмання.
Нещасть моїх золоті обжинки.
Душа моя. Аж тепер сп’янись.
Ох, я не Фауст. Я тільки жінка.
Я не скажу: «Хвилино, спинись!»
Хвилино, будь! Лише не хвилиною,
А цілим життям – хвилюй і тривож!
Аж поки мене понесуть з калиною
Туди…ну, звідки…
Тоді вже, що ж…
Перевод с украинского языка
НИЛА ВОЛКОВА
ЛЕЙТМОТИВ СЧАСТЬЯ
Мне страшно называть себя счастливой.
Года идут, а ты мне мил все так!
Беснуется любви обвальный ливень –
Земли и неба одержимый брак.
Укачанная в ночь. Тобой орОшена.
Меня шатает от пролитых слез.
Ковшами бед оплаченная пошлина
За все незнания и все авось.
Моих несчастий жатва обеспечена.
Моей душе позволю опъянение.
Ах, я не Фауст. Я ведь только женщина.
Я не скажу: «Остановись, мгновение!»
Мгновенье, будь! Но только не мгновением,
А жизнью целою – волнуй, тревожь.
Пока не понесут под певчих пение,
Туда, откуда…
Ну, тогда уж, что ж…
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=697607
рубрика: Поезія, Поэтические переводы
дата поступления 30.10.2016
Собі в утіху шепочу слова,
Що варто жити, доки ще жива
У мене пам’ять ніжності тієї…
О так! Ще варто в цьому світі жити,
Бо чую голосу юнацькі оксамити
Ще іноді зі слухавки моєї!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=696906
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2016
***
Дорогий мій, сонячний, озвися!
Може, й справді, краще так, - мовчи.
Золотої пам’яті узвишшя.
Звідки видно вже лиш силует.
Який печальний пам’яті естамп!
Мої слова од болю недоріки.
А ти десь там, а ти десь там, десь там –
Як обрій , мружиш сонячні повіки.
Перевод с украинского языка
НИЛА ВОЛКОВА
***
Любимый, солнечный мой, отзовись!
А может, правда, лучше так – молчи.
И золотых воспоминаний высь.
Откуда видно только силуэт.
Какой печальный памяти эстамп!
От боли и слова мои калеки.
Ты где-то там , ты где-то, где-то там,
Как небо, жмуришь солнечные веки.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695850
рубрика: Поезія, Поэтические переводы
дата поступления 21.10.2016
Вона йому зростила два крила.
Як зрозуміла, що уже не мила,
Сама в чужу дорогу провела
І з усміхом його благословила.
Свою удачу кинула до ніг,
Щодня за нього все молила Бога.
Своє кохання, ніби оберіг,
Йому услід послала, на дорогу.
Таким буває справжнє почуття,
Що нагороди і подяк не просить –
Аби лише коханого життя
Не стало схоже на сльотаву осінь.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695667
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.10.2016
Дрімав похмурий, чорний ліс
У макраме сплетінні.
Один яскраво сяяв лист –
Останній лист осінній.
Все листячко давно в смітті –
Перетлівало тихо.
А цей - усе на висоті,
На щастя, чи на лихо.
І звідки сили дістає?
Триматись, знаю, тяжко.
Таємний стимул, мабуть, є –
Ота співоча пташка.
Вона, бувало, прилетить
І біля нього сяде.
Листок у захваті тремтить,
Як чує серенади.
Її не стало. Пожовтів,
Оплакуючи літо.
Триматись більш не захотів.
Зірвався. Тихо полетів –
Нема для кого жити…
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695435
рубрика: Поезія, Балада
дата поступления 19.10.2016
ЛІНА КОСТЕНКО
***
Ти дивишся. А я вже – як на трапі.
І слів нема. І туга через край.
Життя іде по «Гаусівській шляпі»:
Отак от – «Здрастуй», а отак – «Прощай!»
Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішого, як ти.
Оце і є той випадок єдиний,
Коли найбільша мужність – утекти!
Перевод с украинского языка
НИЛА ВОЛКОВА
***
Ты смотришь. Ну а я – словно на трапе.
И нету слов. Печали – через край.
А жизнь идет по «Гауссовской шляпе»*:
вот здесь вот «Здравствуй!»,
а вот здесь «Прощай!»
Прощай, прощай, чужой и самый лучший!
Мне все равно, роднее не сыскать.
И это есть тот уникальный случай,
Когда смелей всего нам – убежать!
• «Гауссовская шляпа» - она же Кривая Гаусса , она же Закон нормального распределения и отображает сохранение баланса, как основного закона природы
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695216
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 18.10.2016
І знову ці руки і губи –
Спокусливий, що не кажи.
Такий мені, начебто, любий,
Але… непоправно чужий!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=691540
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.09.2016
Вітаю тебе, чарівна місцинко! Давненько я тут не бувала, здається, ціле життя! Ще юною дівчиною, тільки приїхавши до цього неповторного наддніпрянського міста, приходила іноді, зі своїми молодими друзями погуляти, чи подивитися улюблену кінострічку у невеличкому клубі За-лізничників, що розташувався серед тінистих дерев у цьому, тоді ще по-радянському, трохи занедбаному парку.
Позаду споруди клубу, у гніздечку із очеретів, ховався невеличкий ставочок із теплою водою. Його називали «гарячкою», бо у прохолодну пору вода парувала, витікаючи з широких труб. Підозрюю, що то була технічна в-да із розташованого поруч заводу «Дормаш».
Дітлахи з галасом хлюпалися між очеретами.
Дерева стояли могутні, розкішні, в самій силі та красі. Це додавало йому таємничої привабливості.
У часи «застою» все потроху занепадало, а після знаменитої «перебудови» і зовсім було занедбане.
А тим часом, біля Дніпра непомітно піднявся і затьмарив красою усе інше молодий Придніпровський парк з чудовими алеями та квітниками, вдало підібраними поро-дами дерев, які гармонійно відтіняли одне одного в усі пори року: берези, ялини, плакучі верби, що каскадами спадали понад лавочками на головній алеї та ще багато рідкісних порід. Усі алеї вели до могутнього Дніпра!
Ми б і зовсім забули про маленький парк на «Електростанції», якби не звернув на нього увагу новітній мер Кременчука Олег Мейданович Бабаєв, присланий новою владою, як директор м’ясокомбінату, із самого Києва.
Про цю цікаву людину. з новим європейським мислення, можна говорити безкінечно, як відроджував старе «смердюче» підприємство, перетворивши його на сучасний комбінат зі світлими корпусами, новими технологіями. Як став народним улюбленцем і депутатом обласної Ради, як допомагав кожному, хто звертався до нього.
Так от, саме Олегу Бабаєву, який був тоді уже мером нашого міста, приглянувся занедбаний парк із малень-ким стадіоном. Він, з усією наснагою та енергією, взявся відтворити цю місцину, як виявилося, історичну.
У 1787 році цариця Катерина 2, зі своєю свитою, подорожувала галерою «Дніпро» на південь України.
1 травня вона зупинилася на відпочинок у губернському місті Кременчуку, де був для цього підготовлений будинок генерал-губернатора.
Саме до її візиту, у числі багатьох інших перетворень, і створили у Міському саду цей ставочок, виклавши його дно і стіни білими мармуровими плитами. На острівці, посеред ставка, побудували вишукану, білосніжну ротонду (альтанку з колонами), до якої від берега можна було дійти чудовим вигнутим місточком з мереженими кованими перилами.
Все це історія, яку можна легко віднайти та прочитати в інтернеті.
А тепер – до сьогодення.
Закінчивши реконструкцію стадіону, на радість нашим вболівальникам, взялися до ставочка, який на той час, уже зовсім здичавів.
Довго його розчищали та вирівнювали береги, надаючи історичної округлої форми, аж не вірилося, що з цього, насправді вийде така краса, як на стародавніх світ-линах.
Лиха доля та бандитські кулі забрали у нас улюбленого мера. Тисячі жителів Кременчука щиро оплакували його, прощаючись. Але справи його продовжуються.
Одного спекотного серпневого дня, коли не зваж-ючи на надвечір’я та близькість осені, стовпчики термометрів наче приросли до помітки +32 градуси, ми з подру-гою, намагаючись врятуватися від задухи, висадились у районі електростанції з розпеченого тролейбусу, у якому «зварилися у власному соку» серед спітнілих тіл. Навколо розплавлений асфальт, розігріті кам’яні стіни будинків, загазоване автомашинами повітря і ні одного деревця!
Майже очманілі, переходимо на інший бік дороги, звертаємо на вулицю ім. В. Чкалова і за якихось десяток метрів потрапляємо, наче в інший світ – до відновленого Міського саду!
Моя «водяна» душа, адже зросла я біля озера, кличе мене мерщій до води! Туди я і розігналася по широкій алеї. Але раптом якась нездоланна сила примушує мене зупинитися. Що це? А ноги, тим часом, наче самі несуть мене до якогось вікового дерева. Придивляюся зблизька – та це ж ясень. Він привітно махає розлогими вітами, ніби запрошує у прохолоду могутньої крони. Я несвідомо пригортаюся усім тілом до його теплого, порепаного, приємно шорсткого стовбура, якого і вдвох не обхопити руками. На висоті півтора метри, де він роздвоюється, помічаю гладе-нький сферичний наріст, наче відкрите для усіх, велике і добре серце. Кладу на нього руку, гладжу і сама не помічаю, як починаю розмовляти із цим дивним деревом про свої недуги, проблеми. Ясень, здається, уважно і доброзичливо прислухається, навіть шуміти перестав.
Відчуваю, як в мене вливаються його заспокійливі, лагідні хвильки.
Ледве змусивши себе відірватися, далі вже лечу, як на крилах. У розчищеному ставочку, трохи далі від берега вже красується гарненька ротонда та новенький місточок, правда, не білосніжні, бо роботи ще не закінчені.
Спустившись кам’яними сходами, ідемо з подругою новозбудованою набережною навколо ставочка. Кажуть, що навіть ці прогулянки мають цілющу силу, мабуть тому, тут так багато літніх людей.
Я, раз по раз, зупиняюся, бо у відновленій водоймі вирує таке цікаве життя!
Тисячі мальків атакують шматочки батонів, які приносять відвідувачі саду.
Є де порибалити і дідусям, і татусям з малечею, і, звичайно ж, диким качечкам, які всі чисто занурилися у воду наполовину, так що тільки кумедні задки видно над водою. Та ось вони помітно захвилювалися, швидко вишикувалися у рівний, як шнурок, рядочок та, голосно крякаючи, мабуть за те їх і називають «крячками», швиденько погребли лапками-ластами, цілеспрямовано наближаючись до того місця, де ми стояли. У чому справа?
А виявляється, що то вони ще здалеку запримітили дідуся, який їхав великим триколісним велосипедом.
Він якраз і зупинився біля нас і качача шеренга привітала його голосним і вимогливим кряканням.
Дідок дісиав із чималого багажного пристрою пластикове відерце, наповнене зернами пшениці та кукурудзи і спустив його на довгому мотузку на бережок.
Перламутром розцяцьковані селезні та скромненькі коричневі качечки, для годиться, трохи покуштували дідових зернят і знову вимогливо закрякали.
Дідусь, посміхнувшись до нас, лагідно сказав: «От хитруни! Знають, що буде «делікатес»! І дістав трохи менше відерце з нарізаною дрібною рибкою, яку почав розкидати по воді, слідкуючи, щоб усім дісталося. Раптом він стривожився, помітивши, що не вистачає двох качечок: «Де це вони поділися?». І звернув нашу увагу на скалічену качечку з майже відкушеним крильцем. «Цю бідолашку ледве вдалося врятувати з пащі собаки!»
«На сьогодні – все!», -- виголосив дідусь, розкида-вши останню рибку і розумні качечки, наче по команді «Вільно!» розпливлися у різні боки, продовжуючи «риба-лити» самостійно.
Ідемо далі. Он де, на дощечці, що плаває у воді, вигрівається на сонечку старенька чимала черепаха-костомаха, уважно поглядаючи навколо мудрими очицями.
А маленькі нерозумні черепашки необачно повилазили на берег під захоплені крики дітлахів.
Он уже якийсь вередун пищить: «Тату! Дістань черепашку! Хочу черепашку! А-а-а!». Розумний татко не відмахується від надокучливого синочка, а терпляче пояс-нює: «Не можна брати маленьку черепашку! Он бачиш, її мама дивиться – вона буде плакати за своєю дитинкою!» І малий поступово заспокоюється.
Але безумовно, справжньою окрасою цього ставочку є лебеді! Посеред води, на дерев’яному плоті, для них споруджено власний будиночок з просторою терасою на всі боки. Два білих лебеді – то батько і син. Кажуть, що біла лебідка легковажно залишивши сім’ю, відлетіла собі з чужим лебедем. А ці два сумних лебеді тримаються разом, не шукаючи собі нових подруг, наче стверджуючи відому легенду про лебедину вірність.
А ось пара чорних лебедів цього літа вивела п’ятеро чорних лебедяток. Зараз вони вже підлітки і матуся вчить їх ловити рибку.
Татусь, могутній лебідь, доволі агресивний. Одного разу, коли у нас не було батона, він даремно припливши, виліз із води і, протягнувши довжелезну шию аж на набережну, намагався ущипнути мене за палець. Тепер булки завжди зі мною, коли іду до ставочка. А найголовніше диво – це чорна лебідочка-матуся! Ми спостерігали, як вправно і блискавично вона вміє ловити рибку. Тоді, мабуть, була вона не голодна, тому впіймавши, на заздрість рибалкам, чималенького карасика, показала його лебедятам і відпустила назад у воду.
А іншим разом, доки лебедятка спали у затінку на терасі, вона зголоднівши, «рибалила» для себе недалечко від берега.
Я замилувалася її красою. Граційно вигнута, витончена шийка, тендітна чорна голівка з яскравим червоним дзьобом, у могутніх, наче лакованих чорних крилах – по елегантній білосніжній пір’їнці, а "спідничка" – з пухнастого, кучерявого пір’ячка, наче пачка у балерини з «Лебединого озера»! Незрівнянний витвір матінки-природи!
Кажуть, що на зиму, їх забирає до свого маєтку один із віце-мерів. Дай, Боже, йому доброго здоров’я!
Як би важко не було на душі, побувавши біля «лебединого ставу», очищаєшся від усіх турбот, наче заряджаючись чистою і могутньою силою природи! Як же легко тут дихається!
Не сумуйте на самоті! Приходьте до цього рідкісного джерела добра і натхнення! Приводьте сюди дітей, онуків, правнуків! Нехай же у їхніх маленьких серцях народжується любов до усього живого!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688981
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2016
Я знаю, люди, в більшості, невдячні.
Давно до цього звикнути пора.
Твої слова, холодні, необачні –
Нерівна і невиправдана гра.
Від них я довго й болісно хворію,
Бо жалять в серце, наче та змія…
Нічого із цим лихом не подію –
Беззахисна перед тобою я!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688454
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2016
Експромт
До пам’ятника ніжності зайди.
Віночок до підніжжя поклади
Із вишуканих слів і почуттів,
Які ти дарувати не хотів,
Коли була вона іще жива.
Та що слова? Вони лише слова!
Але тебе чекають тут завжди –
На цю сторінку ніжності зайди…
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686052
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.08.2016
Скупі промінчики тепла
І дотик ніжний, наче мрія…
Та мить наснилась, чи була?
А спогад милий душу гріє.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684173
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.08.2016
Світлій пам’яті Олега Федотовича Головка
Кременчуцького поета, члена НСПУ, справжнього патріота України
ПРИСВЯЧУЮ
«Умирають майстри,
Залишаючи спогад, як рану…»
Ліна Костенко
Маленьку збірку «кишенькову»
У смутку відкриваю знову
Співця знедоленого краю.
Його автограф розглядаю.
Розкішний почерк, як і вдача,
Широка, сильна і гаряча.
Слова: «Україна одна!»
І що «напівжива» вона.
Мене він взагалі не знав.
У залі якось випадково,
Сів,усміхнувся, тепле слово
І збірку цю подарував,
Що «мироточила» любов’ю.
В еліті не пробилась темній,
Серед проноз і академій…
Та кожен, хто її читав,
І серце й душу віддавав,
А це – дорожче різних премій!
Про нього знала я замало,
Бо ще поезій не читала.
І ось тоді відкрила диво –
Талант глибокий, незрадливий –
Ні слова римі на поталу!
Пішов, найкращий, найщиріший.
Як сонечко, його життя
За горизонт зайшло. А вірші,
Я вірю, прийме Майбуття!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681163
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 01.08.2016
Мосты сжигая за собой,
Расстались, но случайно встретив,
Ты улыбнулся, мил и светел,
Обласкан женщиной другой.
Чужой. До боли дорогой
И неприкаянный, как ветер…
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680689
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 29.07.2016
Усе живе від спеки спочиває,
Краплинці кожній душу відкриває.
І Богу дякує за чистий трунок,
Безцінний, довгожданий подарунок!
Вслухаючись у музику дощу,
Я втому та знемогу відпущу
І зрозумію: кращого немає
На світі білому від цього Раю!
Я прохолоду свіжості вдихаю
І почуття й натхнення оживають,
А дощик тихо струнами бринить…
О, зупинися, благодатна мить!
19.07. 2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678949
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.07.2016
Мабуть, першим прикладом творчості стали для мене бабусині казки, а першими спробами епістолярної творчості
стало листування з родичами. Мені подобалося писати листи і, здається, це непогано виходило.
Тож, листування нашої родини із раннього дитинства перетворилося на мій приємний обов’язок.
Спочатку я стала відповідати на листи дяді Колі з Ленінграду, де він залишився жити, одружившись після служби в Армії з місцевою ніжною та милою жінкою Шурою і мав там уже від неї чотирьох чарівних діточок, чиї світлини я величезним задоволенням безкінечно розглядала.
Приїжджаючи до нас у гості, він хвалив мій стиль письма і грамотність. А був дядя Коля надзвичайно начитаним і добре знався на цьому ділі.
Пізніше писала листи братові на Донбас, стараючись змалювати наше убоге життя цікаво та барвисто. Він надсилав нечасті, зате дотепні листи, над якими я довго сміялась.
Коли у п’ятому класі, нам вперше задали писати твір на тему «Осінь», я написала його легко та натхненно, бо вже тоді над усе любила осінню пору.
Наша нова учителька української мови та літератури Ніна Іванівна, яка потім стала на все життя моєю улюбленою учителькою, просто не повірила, що я сама його створила. Вона сказала перед усім класом:
-А Ніла списала твір звідкілясь. Не треба так більше робити!
Я нічого їй не відповіла, тільки ображено почервоніла і схилила голову, ховаючи сльози. Зате як же я ридала вдома, розповідаючи мамі про цю несправедливість!
Але мама зуміла швидко мене заспокоїти:
-Не плач, донечко! Ти можеш гордитися – значить, твій твір схожий на твори справжніх письменників! Та й дядя Коля завжди говорить, що ти будеш письменником! А Ніна Іванівна, звісно, ще не знає про твої здібності, але вона розумна жінка і швидко розбереться!
Я пробачила вчительці те її несправедливе звинувачення в плагіаті. Потім вона вже ніколи не сумнівалася в моєму авторстві. У стінгазетах, на шкільних олімпіадах з успіхом сприймались мої дописи, вірші, фейлетони.
Вдавалося мені також малювання. Я почала відвідувати художній гурток, яким керував справжній художник, Віктор Іванович Шеремет, свояк мого дядечка Володі.
У нього були персональні виставки робіт, які вражали своєю майстерністю. Він говорив мені, розглядаючи мої малюнки «з натури»:
-Ти розпиляєшся на всі боки. Зосередься на малюванні і зможеш стати художником. У тебе рідкісне відчуття світлотіні! Ці чорно-білі ескізи я заберу на виставку дитячої творчості!
Але зовсім несподівано для себе, я закохалась у… математику! Учителем математики був у нас дуже сильний і суворий чоловік Тихін Іванович, якого ми боялись і поважали за розум і відданість своєму предмету.
Саме він відкрив мені красу і гармонію математичної логіки і я відчувала справжню насолоду, розв’язуючи скла-дні задачі.
Тихін Іванович, надзвичайно скупий на похвали, якось сказав мені після уроку:
-У тебе математичний склад розуму. Якби ти захотіла, могла б стати непоганим математиком.
Тоді я вже була круглою відмінницею. Якось непомі-тно так вийшло. І, як виявилося пізніше, багатьох це стривожило, бо вже з сьомого класу йшла конкуренція за «золоті медалі». Але я цим зовсім не переймалася.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678338
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2016
О, знову це гірке розчарування...
І не літає зламане крило!
Не повертайся у старе кохання –
Вже не розквітне, те що відцвіло...
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678227
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2016
Что заимел, того уже не надо,
Ведь у мужчин немало важных дел!
Твоя судьба была с тобою рядом,
А ты, похоже, и не разглядел.
Когда ушла, ты даже не заметил.
Ты дверь закрыл – не дрогнула рука.
Однажды понял, что один на свете,
Вдруг увидав ее издалека…
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674535
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 26.06.2016
(На даче у сына)
Здесь Самара** с Днепром
повстречались когда-то,
Раздвигая зеленых лугов берега.
Приднепровье, что рыбой издавна богато,
Не ступала сюда террориста нога!
Стрекотали весь день скандалистки-сороки,
Сосны тихо скрипели с утра на ветру,
Трясогузкам с гнездом столько дел и мороки!
Как гусары, удОды брели по двору.
А невидимый филин смеялся и плакал,
Что мне сердце пронзил тощий розовый*** кот,
Положив мне на плечи изящные лапы,
Он в глаза заглянул и неплохо живет!
Во дворе настоящие райские кУщи –
Ослепительных роз водопады свои
Распускают кусты все шикарней и гуще!
Серенады любви им поют соловьи…
Строй экзотики южной в симметрии строгой,
Но свое, есть свое – мне милее оно:
Утром юная вишенка, душу растрогав,
Протянула мне ягоды прямо в окно!
И от солнечных ласк зарумянились щечки
У зеленых плодов молодых абрикос.
Вылез еж из кустов – я здесь главный и точка!
По делам побежал, что-то хрюкая в нос…
Вот огромный бассейн с голубою водою,
Чистотою хрустальною манит в себя…
Здесь мой сын все руками своими построил,
Эту землю, семью и природу любя!
Жизнь семейная может быть трудной и зыбкой,
Но немало воды из Днепра утекло,
А невесточка светлой своею улыбкой
В это гнездышко вносит добро и тепло!
15.06.2016
*Крымское урочище – дачный кооператив под Днепропетровском
** Самара – река, впадающая в р.Днепр в Приднепровском районе
***Розовый кот – удивительно нежный окрас
беспородного дачного кота
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674424
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 25.06.2016
Мій братик Толя був ще тим відчайдухом! Не пора-дившись із мамою, він зі своїм дружком Петром завербува-вся до Донбасу. Йому тоді виповнилося шістнадцять років.
Одного разу, коли я займалася акробатичними впра-вами на купі соломи в новобудові дядькового будинку, То-ля заскочив туди із якоюсь торбинкою і страшенно поспі-шаючи, випалив мені:
-Передай мамі, що я поїхав на Донбас! Дивись, же не забудься!
Хоч і було мені всього шість років, та я відчула щось недобре і заплакала, намагаючись утримати його за руку:
-Толю, зачекай! Скоро мама повернеться. Вона роз-сердиться, що ти поїхав без неї…
- Я спізнюся на потяг! Мені треба вже бігти! – сказав братик і, поцілувавши мене, подався на станцію.
Скоро прийшла матуся. Я, схлипуючи, розповіла їй все, що почула від брата.
Мама зблідла, ухопилася за серце і на мить осіла на купу соломи… Але швидко отямилась і схопивши мене за руку, потягнула на станцію, де я ще ніколи не була.
Ми бігли майже всю дорогу і таки встигли заскочити до зеленого вагону, з вікна якого виглядав радісно схвильо-ваний Толя. Мама дала йому якийсь вузлик з харчами на дорогу, і ми з ним попрощалися.
Дома матуся упала на ліжко і так пролежала майже три дні, відмовляючись від їжі, яку приносила бабуся. Потім підвелась і ходила, наче тінь, аж доки прийшов перший лист із Донбасу, з міста Макіївки. Толя писав, що вступив до РУ і вчиться на машиніста екскаватора, що годують краще, ніж вдома. В конверті було ще фото, на якому вони з другом Петром усміхнені, у формі ремісничого училища, в гарних кашкетах з блискучими козирками та молоточками спереду.
Пізніше він надіслав мамі трохи грошей зі своєї сти-пендії, попросив сфотографуватися зі мною ( я саме пішла до першого класу) і надіслати йому те фото. Мабуть, він та-кож скучав за нами, як і ми за ним.
Так, він учився. Працював на Донбасі і років чотири не приїжджав додому, але листи присилав доволі часто. Пи-сав, що на Донбасі добре платять, багато молоді, всі гарно зодягнені, особливо дівчата, «як королеви» -- це ,мені, чо-мусь, особливо запам’яталось. Я уявляла, як мій гарний, до-рослий брат, гуляє під руку з «королевою» у короні.
І раптом листи перестали надходити. Мама хвилюва-лася, писала в гуртожиток, де він жив. Відповіді довго не було. Ми плакали вдвох ночами і все виглядали поштарку.
Одного дня прийшло повідомлення про посилку. Мама принесла з пошти величенький фанерний ящичок, тремтячими руками, ледве змогла його відкрити. Всередині виявився місцями закривавлений одяг, два дорогих «шевйо-тових» костюми. В посилці не було жодного пояснення. Мама ледь не збожеволіла від горя!
І ось нарешті прийшов солдатський лист з Башкирії,
Як виявилося, його терміново призвали в Армію, а на про-водах в гуртожитку, хлопці ще й побилися за якусь легко-важну дівчину, яка обіцяла чекати з армії відразу трьох сво-їх кавалерів. Служити Толі випало у місті Стерлитомаку, у внутрішніх військах. Через рік він приїхав у відпустку. Ар-мія сильно змінила мого брата. Він змужнів, став гарним, високим та струнким юнаком. Любив пісні, складав вірші, а вже гумористом був, у мене боліли щелепи від реготу .
Відслуживши три роки, Толя повернувся додому. До його приїзду мама ретельно готувалася, навіть продала нашу го-дувальницю, корівку Чайку – це було важке рішення! Коли Чайку виводили з двору, ми з мамою гірко плакали, а вона, наче розуміючи, що її назавжди звідси забирають, упиралася з усіх сил і жалібно мукала, так, що душа розривалася від жалю. Але треба було належно зодягнути Толю… І його одягнули, як слід. Пристойне пальто, костюми – чорний зи-мовий та світлий (китайський), літній, фетровий капелюх!
На його гарній фігурі все це виглядало просто чудово і всі дівчата задивлялися на такого елегантного жениха.
Він, без проблем, влаштувався працювати машиністом екскаватора на цукрозавод.
Знайшлася і пара для нього – чарівна русокоса, чепурненька дівчина Марійка, що жила неподалік на квартирі. Вони по-кохали одне одного і незабаром справили весілля, яке вже гуляли у новій просторій дядьковій хаті.
Маруся була родом із далекого села Калинівки, сусід-нього району, де батько її, дід Марко, працював їздовим у колгоспі.
Тоді, вперше мені випало потрястися на простому во-зі, вистеленому соломою, кілометрів дванадцять, бо мене запросили нові родичі на гостини у справжнє село, де я впе-рше посмакувала найсмачнішим на світі, домашнім хлібом,
покуштувала справжнього селянського борщу із солони-ною, що «умлівав» у печі у величезному чавуні. Намилува-лася незайманою природою українського села, а сільські хлопці з повагою поглядали на мене, як на міську дівчину.
Скоро молодята винайняли собі квартиру недалеко від нас і зажили окремо. Мама плакала, їй було неприємно, що син пішов на квартиру. Незабаром вони викупили собі по-ловину будиночка, поряд з дядьковою хатою. На той час, народилася у них перша донечка, Людочка, світловолоса і синьоока, наче янголятко.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669266
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2016
Безкінечні хвороби відчутно затьмарювали моє дитя-че життя. Давалося взнаки неповноцінне харчування, недо-ступність і відсутність справжніх ліків. Єдиними ліками, які видавали тоді для дітей практично безкоштовно був брид-кий і смердючий рибний жир, вживання якого було для мене справжніми щоденними тортурами, але, може, саме він допоміг мені подолати ті кляті хвороби.
Зовсім недалеко від нашого дому були розташовані корпуси районної лікарні, куди мама постійно водила мене в дитячу поліклініку на прийоми до лікарів, на аналізи та рентгени. Я відбивалась, як могла, але доки була ще малою, то зі сльозами, мусила все-таки підкорятися.
Пам’ятаю ті безкінечні сидіння в нудних і тривожних чергах у переповнених лікарняних коридорах з обридлими розмовами батьків про дитячі та свої хвороби. Чомусь, саме там на мене накочувався невимовний сум, бо дома я своєї хвороби не відчувала, чи не звертала на неї уваги.
З раннього дитинства я дуже не любила лікуватись.
Звичайно ж, у поліклініці мені видали довідку про звільнення від уроків фізкультури, тому доки інші діти ве-село бігали та робили різні вправи, я самотньо сиділа в класі і щось малювала, страшенно заздрячи здоровим одноклас-никам, адже була доволі активною дівчинкою. Все мене ці-кавило і в усьому хотілося спробувати свої сили та здібнос-ті. Отже, недовго я мирилася зі своїми хворобами.
Як тільки в п’ятому класі у нас з’явився справжній фізрук, бравий моряк Трохим Трохимович, самовіддано за-коханий у спорт, він відразу помітив мої спортивні нахили і, на свій ризик, дозволив мені займатися фізкультурою. Не можу передати того захоплення та задоволення, яке я тоді відчувала, все виходило у мене якнайкраще.
На перших же шкільних змаганнях із легкої атлети-ки, я легко, ривком на фініші, випередила старшу від мене на два роки, чемпіонку школи з бігу на короткі дистанції.
Але до участі у районних та обласних змаганнях ме-не не допускала лікарі, які писали у медичній довідці стра-шний діагноз: «Порок серця».
Трохим Трохимович знизував плечами і говорив:
-Хіба з «пороком» серця так бігають? Вони і ходити не можуть… Щось тут не так!
І посилав за медичною довідкою, замість мене, іншу ученицю. Може і був у цьому ризик, але мені пощастило і вже у сьомому класі ті ж лікарі не знаходили у мене ніякої хвороби. Казали, що «переросла».
Я захопилася легкою атлетикою всерйоз і надовго. Скільки радості та користі приносило мені те захоплення!
Фізрук, дивуючись моїм успіхам, говорив, що у мене природньо правильно поставлені «старт» та «фініш». Цьому довго треба учитися, а мені «дано». Всі спринтерські диста-нції, естафети приносили мені призові місця, дипломи, на-городи. Про мене тоді писали в районній газеті.
Вже дорослою жінкою, молодою мамою, я щоранку, до роботи, бігала по дванадцять кругів на стадіоні і довго ще снилися мені ночами ті мої переможні «фініші».
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668907
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2016
До нашої школи можна було добиратися трьома різними шляхами і це було, хоч і нелегко, але надзвичайно цікаво. Спочатку мама супроводжувала мене, доки я усі ті шляхи добре вивчила. Потім я уже ходила у гурті дітей із нашого кута.
Так от, доки ще було тепло і якщо пощастить, можна було дістатися до школи найкоротшим і найприємнішим шляхом – через озеро. Іноді, хтось із батьків перевозив нас човном, завантаживши чоловік по сім, аж човен осідав у воду по самі краї. Нам заборонялось вертітись та рухатись, щоб човен не зачерпнув води. Страх опинитись у воді додавав особливого присмаку цій захоплюючій подорожі.
А вже від озера, навпростець, через чудовий осінній парк, в огорожі якого була спеціально зроблена велика діра, ми швидко і весело діставалися на шкільне подвір’я.
Взимку, ледве тільки морози сковували воду, ми з галасом бігали через лід, який ще прогинався під нашим натовпом, так що бувало, хтось і провалювався, тому бувало страшно, а від цього ще веселіше. Старались перебігти якнайшвидше. Дорога була, наче суцільна ковзанка. То ж, розігнавшись, можна було проїхати декілька метрів. Це була добра ранкова гімнастика. До школи приходили в мокрих , обмерзлих валяночках, але розчервонілі з морозу та веселі.
Коли через озеро дороги не було, доводилося іти в обхід, або через центр селища, що було дуже далеко, або ж через переїзд по залізничних коліях. Ця дорога також була небезпечною і цікавою для дітлахів, адже ми майже ніколи не ходили стежкою, протоптаною біля залізничного насипу, але завжди стрибали по шпалах, або йшли по рейках. Це вважалось особливим досягненням - якнайдовше іти по одній рейці, балансуючи портфеликом. У мене це добре виходило. Але ж по тих рейках доволі часто зі свистом і гуркотом рухались паровози, тягнучи за собою вервечку вагонів, бо наша станція Веселий Поділ була вузловою і ризик потрапити під колеса потягу завжди був. Мама кожного разу просила мене:
- Донечко! Не ходи по рейках!
Я обіцяла, але не витримувала спокуси і ледь забачивши блискучі рейки, мерщій забиралася на них.
До школи треба було поспішати, тому ми намагалися не відволікатись. Зате вже відривалися після школи! Адже ми проходили цікавою територією залізничної станції, де між платформами розташовувались довгі цегляні споруди – складські приміщення. Біля них, на всю їх довжину, тягнулись дощаті настили – рампи, що слугували для розвантаження різних товарів із вагонів. Уже сам процес ходіння по цих дерев’яних настилах, які гайдалися під ногами, якщо вдавалося на них пострибати., був для нас захоплюючим. А ще ж там іноді можна було знайти надзвичайно цікаві для нас речі, наприклад, яскраві, довгі
Стьожки нерозрізаних фантиків для обгортки небачених і незвіданих нами цукерок. Я тоді їх збирала і подовгу милувалася їх красою, хоч посмакувати мені перепадало дуже нечасто, хіба що «подушечками» без обгорток, найдешевшими цукерками, які продавали по десять копійок за сто грамів. Іноді вони бували «шоколадними», тобто обсипаними порошком какао. Що надавало їм особливого делікатесного смаку.
А вже зовсім щастило, правда, зрідка, коли мій дядечко Володя, який працював бригадиром «дифузії» на цукрозаводі, підвозив мене до школи мотоциклом, якого нещодавно придбав і ганяв на ньому так, що у мене свистіло у вухах. Я не боялася, але пищала від захвату, учепившись за його ремінь ззаду. Дядя поважав мене за сміливість Так, з вітерцем, ми за лічені хвилини добиралися до школи. Де він мене з неабияким шиком висаджував, а сам їхав далі до заводської прохідної.
Згодом, саме мій дядечко організував збір коштів та будівництво місточка через озеро, що вирішило шляхову проблему школярів та робітників цукрозаводу. Той місток, правда вже дещо перехняблений, ще й досі слугує людям, як, мабуть, уже і не пам’ятають, кому завдячують його будівництвом.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668878
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2016
ЦУКРОЗАВОД
У ранньому дитинстві мій світ обмежувався нашим віддаленим, тихим Зеленим Кутом, який ділився на три лінії (вулички). Цей природний кут омивала маленька мальовнича річечка, несправедливо названа Крива руда. В районі нашого селища вона майже пересихала, але біля нашого Зеленого Кута була добре розчищена земснарядом і утворювала велике озеро, з двох боків якого лежали смарагдово-зелені пасовиська для худоби, у нас їх називали вигонами. Вулички утопали в розкішних вишневих садах, палісадниках і квітах. Озеро збагачувало наш убогий раціон смачними карасиками, яких тут не ловив тільки лінивий.
Їх смажили, крутили на котлети, варили борщі.
Пізніше озеро обсадили вербами, від чого воно стало ще мальовничішим. Верби виросли на очах і полоскали у воді свої зелені коси, надихаючи місцевих поетів на пейзажну та інтимну лірику.
На другому боці озера був розташований таємничий Весело-Подільський цукрозавод, завдяки якому виживало усе наше селище. Але малою я про нього мало що знала. Тільки те, що його височезна труба двічі на день озвучувала гучними гудками всю околицю, сповіщаючи про початок першої та другої робочої зміни. На ці зміни поспішали чоловіки, та й жінки майже з кожної родини.
Саме із цього заводу, в кожній хаті стояв мішечок з білим, чи рудим цукром-сирцем, з яким варилось смачнюче вишневе, абрикосове, сливове, грушеве та яблучне варення.
Ще можна було іноді таємно поцупити з того мішечка грудочку цукру, яка чудово підсолоджувала наше голодне дитинство. А деколи, нам, дітям, перепадало і такої вишуканої смакоти, яка звалася патокою і була схожою до меду.
Завдячуючи цукрозаводу, майже усі родини мали змогу тримати домашню худобу, бо взимку годували її жомом – відходами цукрового виробництва, якого можна було недорого купити, як говорили, «виписати» на заводі,
або під’їхавши саночками до бункеру, звідки той жом насипали у самоскиди, що розвозили його по колгоспах, можна було назгрібати у мішечок, ніхто не боронив! Іноді, ми з мамою так робили, щоб підгодувати нашу корівку.
Я вчилася у Семенівській середній школі №2, яку називали «заводською», бо вона була розташована у заводському парку, єдиному в нашому селищі. Школа стояла майже впритул до заводського клубу і зовсім поряд із прохідною цукрозаводу.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668679
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2016
Коли, після дворічного страждання,
Вона зійшла по трапу, зовсім боса,
Щоб землю рідну і травичку в росах
Відчути, наче вперше і востаннє,
Любов безмежна серце розривала –
Вона не говорила, а кричала!
До сИріт, матерів знайшла слова:
«Простіть, що Їх нема, а я жива!
За Україну ще б я помирала…»
Свобода ця народами омріяна!
Для нас вона останньою Надією,
Благословенною від Бога іскрою,
Спустилась з неба дівою Пречистою!
Гуртуйтеся всі сили наші праведні
Навколо цього дивного знамення –
Могутні ми усі своєю правдою,
Бо Україна нам святе наймення!
26.05.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668648
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 27.05.2016
Перед школою я потоваришувала з дівчинкою Валею, яка стала моєю улюбленою подружкою на всі юні роки. Народившись в один рік і майже в один день, ми виявились на диво рідними душами.
Жили вони недалеко і я стала частим гостем у цій привітній і цікавій родині.
На той час, мій брат завербувався на Донбас, матуся була вічно заклопотана своїми справами, а у великій сім’ї моєї нової подружки було троє дітей і всі такі різні та гарні!
Валентинка була найстаршою – шатенка з пухнастим волоссям, великими, теплими карими очима під надзвичайно довгими віями – вся така маленька, кругленька, дуже мила та розумна дівчинка.
Менший брат Вітя мав яскраве руде волосся, правильні риси обличчя та добру вдачу.
Найменший братик Вовчик, якого Вітя називав «Чок», був смаглявий і чорнявий з великими майже чорними очими на дивовижно гарненькому личку і нагадував чорненького жучка. Був надзвичайно вразливим, тому часто плакав, і мені було жаль цю дитину.
Тьотя Віра, їхня матуся, змучена тяжким життям, але добра і лагідна жінка, побувала на каторжних роботах у Німеччині. Батько Григорій – суворий чоловік, який підірвав здоров’я, працюючи після війни в Архангельську, де доводилось харчуватися тільки солоною рибою, приїхавши додому, заявив з порогу:
-Віро! Я приїхав помирати!
І незабаром, дійсно помер, залишивши вдову з трьома малими дітками.
Я помічала, як мужньо вона трималася, сама виснажена роботою і вічними турботами, чим нагодувати малечу. Іноді вона потайки плакала біля порожнього горщика.
Та малі не надто сумували, як і всі сільські діти перейшовши з весни на «підніжний» корм. Із ними мені завжди було затишно і весело. Ми бавилися в різні цікаві ігри, хоч і хлоп’ячі, як «морський бій», шашки та карти, випилювали лобзиком візерунки для поличок із фанери.
Я вже змалку відчувала свою відмінність від місцевих рум’яних та опецькуватих дітлахів. Була худенькою, хворобливою та блідою з вузьким, як потім говорили, аристократичним обличчям, тонкою білою шкірою, через яку просвічувались блакитні судини, зі світлими очима при темному волоссі.
Дорослі помічали мою незвичайну зовнішність і говорили між собою: «Цікава дівчинка у Ганни», але більшість дітей чомусь дратувались і я відчувала себе між ними білою вороною.
Тітонька Віра, Валина мама, говорила своїм дітям:
-Ніла дуже ніжна! Не ображайте її.
Мене не часто хтось захищав, тому я все життя вдячна цій багатодітній жінці, у якої вистачило чуйності та тепла і на чужу дитину.
Із Валею нас особливо поєднувала надзвичайна любов до книг. Ми з нею перечитали всю шкільну бібліотеку і записалися в районну бібліотеку для дорослих, де нам відкрилися скарби світової літератури. Читали запоєм. Особливо швидко вміла читати Валя. Я могла довго перечитувати якесь одне місце, насолоджуючись стилем письма, чи літературною знахідкою автора.
Мабуть, настав час розповісти, де саме нам пощастило народитися та підростати.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668562
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2016
У 1941 році нашу Семенівку захопили німецькі війська. Було встановлено жорсткий окупаційний режим. Сто п’ятдесят чоловік молоді було відправлено на каторжні роботи до Німеччини. Під час однієї із облав потрапила до їх числа і Анна, моя майбутня матуся, яка до війни встигла вийти заміж і мала вже чотирирічного синочка Толика, а чоловік Іван воював на фронті.
Того дня, залишивши Толю з бабусею Лєною, вона за якоюсь невідкладною потребою вийшла на базар, де і була впіймана поліцаями та німцями, разом із іншою молоддю.
Переляканих дівчат і молодиць посадили на підводи і повезли на станцію для відправки вагонами до Німеччини.
Анна ридала та кричала поліцаям, що у неї вдома залишилась мала дитина. Та вони тільки сміялись, а тоді ще й ударили прикладом боляче по спині.
Коли вони відійшли від підводи покурити, там залишився один німецький солдат, який увесь час співчутливо поглядав на Анну. Вона це помітила і почала тихенько просити його:
- Пане, відпустіть! У мене кіндер. Маленький кіндер!
Німець притримав коней і махнувши рукою, сказав:
- Матка, век! Шнель, шнель!
Анна зіскочила з підводи і прудко збігла до річки, де і заховалася у високих очеретах. Услід була випущена автоматна черга, та на щастя, маму не зачепила жодна куля.
Через деякий час, тремтячи від пережитого, прибігла додому, де плакали у відчаї бабуся і переляканий синок, бо хтось із сусідів бачив ту облаву і бабусі сказали, що Анну повезли до Німеччини.
Важко і страшно було жити жінкам, а надто молодим і вродливим, в окупованому селищі. Вони одягали дрантя, ховали свої розкішні коси під брудні хустки, які насували аж на очі, а квітучі обличчя вимазували сажею, Німці з відразою плювали їм услід і сичали крізь зуби: «Руссішен швайн!», що означало «Російська свиня!», та жінки терпіли все, аби не потрапити до німців, чи поліцаїв для розваги.
Хазяйновиті німці нишпорили по хатах, вишукуючи усе найкраще. Моя хрещена розповідала, що у неї з мисника забрали гарні чашки і мисочки, навіть яскравий залишок олівця німець заткнув собі за вухо.
Вони шукали харчі, ловили курей, вимагаючи:
«Матка! Яйка, млеко!»
В районі Семенівки діяло партизанське підпілля. Їм вдалося підірвати німецький військовий ешелон.
Після цього німці наче озвіріли – обшукували оселі, горища, погреби та сараї.
Десь в очеретах впіймали таки одного партизана.
Прилюдно, на площі катували старенького чоловіка, вирізаючи йому на грудях та спині зірки і здираючи живу шкіру. Жінки, яких змушували на те дивитися, втрачали свідомість. Нарешті, напівживого, але нескореного нещасного, повісили на площі для остраху іншим.
А у вересні 1943 року під натиском радянських військ, фашисти, відступаючи, спалили майже всі хати та установи у Семенівці. На самій околиці селища жила тоді вже у своїй великій хаті Віра, та сама сирітка, яку бабуся привезла із Гродно разом зі своєю донькою. Була Віра уже заміжня, чоловік був на війні.
До тієї хати, де у просторій світлиці стояли попід стінами довгі лави, зійшлися майже всі мешканці з нашої вулиці. Вони дивилися, як палають їхні обійстя і плакали з відчаю. Німці із факелами підходили вже до околиці.
Бабуся Олена, перехрестившись, зняла з червоного кутка старовинну ікону Богоматері і почала з молитвами обходити навколо Віриної хати.
Німці з цікавістю зупинилися неподалік, сміючись і про щось голосно сперечаючись. Нарешті, один із них підійшов із палаючим факелом до сараю, що стояв у глибині двору, підпалив солом’яну стріху та махнувши рукою іншим, повів їх геть.
Там, у врятованій дивом та бабусею Оленою хаті та ще декількох випадково вцілілих сараях та коморах, і зимували комуною. А навесні почали копати та облаштовувати землянки, де і жили до кінця війни.
Анна із маленьким сином жила тоді трохи далі у своєму будиночку, який побудували з чоловіком Іваном ще до війни. Самотніми ночами, плачучи згадувала своє недовге сімейне життя. Вони були напрочуд гарною парою. Та клята війна обірвала те щастя.
Тепер чекала звісточок із фронту. Листи-трикутнички надходили нечасто, але мама відчувала серцем, що чоловік живий. Мав поранення у грудну клітину, але підлікувавшись, знову потрапив на фронт. Так дійшов до самого Берліну. Потім перекинули на японський фронт. В 1946 році Іван нарешті повернувся додому.
Був високим, струнким і вродливим чоловіком.
Тож, багато вдів та незаміжніх задивлялися на нього. От і вирішив пошукати собі веселішого життя, аніж терпіти злидні з сім’єю. Мама вже чекала другої дитини – мене.
Одного разу Іван сказав їй:
- Перебирайтеся із сином до своєї матері, бо я продаю
нашу хату! Поїду в Градіжськ до своїх родичів, може там куплю хату, а тоді вас заберу. Там легше прожити.
Як сказав, так і зробив. І… згинув на два роки, не подаючи про себе дружині жодної звістки. Мамі розповідали люди, що бачили його в Градіжську під ручку з молодицею, якій він купляв дорогі черевики.
Мама подала на розлучення, а народивши мене, записала на своє прізвище.
Коли ж, нагулявшись вволю, нічого не придбавши, Іван повернувся, мама не пустила його і на поріг.
Бабуся підтримала дочку:
-Нічого, виростимо твоїх діток і без такого батька!
Жилося нам сутужно. Мама дещо заробляла, але ж будівництво своєї хати забирало всі гроші і всі сили. А вона ж була ще молода і дуже гарна. Їй хотілося пристойно одягатися. Вона мріяла про чорну «плюшку», та могла собі дозволити лише нову кухвайчину та іноді штапелю на святкову сукню…
Але мама вважала, що краще жити бідно, але спокійно, не приниженою безкінечними подружніми зрадами. Я була з нею згодна. Але мій старший братик, мабуть, сумував за батьком і частенько бігав до нього в гості. Батько заманював його, обіцяючи навчити курити.
Мама страждала і часто плакала.
Коли перебралися у свою добудовану половину хати, зітхнули з полегшенням, бо на той час повернувся зі служби на Балтійському флоті мій дядечко Володя, молодший син бабусі. Збирався одружуватись. Місця нам у бабусі вже не було.
Двір наш утопав у квітах, які матуся надзвичайно любила. А біля двору, на вулиці, вона посадила ряд білих акацій. Влітку, коли вони цвіли, духмяні пахощі огортали наше подвір’я і всю вулицю, приваблюючи цілі рої роботящих бджілок.
А вечорами під нашими вікнами розливали свій вишуканий аромат скромні матіоли. Біля входу пишався розкішний кущ жовтої троянди. Замість огорожі, двір був обсаджений рожевими та червоними мальвами, у нас їх смішно називали «рожі». Пізніше розквітали різнобарвні айстри, жовті гвоздики та чорнобривці, а вже під осінь красувались гордовиті, яскраві жоржини!
У садочку, обплітаючи дерева та кущі, розпускалися сині та рожеві грамофончики «кручених паничів».
Влітку моєю втіхою були різноманітні сорти абрикос: ананасні, цукрові та інші. Я більше нічого не хотіла їсти, коли достигали ці духмяні, оксамитові плоди.
А взимку мама діставала з погребу слоїки з холодним та ароматним абрикосовим варенням. Що то була за смакота, коли його намазували товстим шаром на скибку свіжого пшеничного хліба, чи шматочок маминого пухкого коржа!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668081
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2016
Поволі підростаючи у цьому зеленому раю, незважаючи на бідність, я почувалася майже щасливою дитиною. Ніхто не ламав і не гнобив мене. Душа моя співала у садочку, наче вільна пташка.
Зі своєю особливою спостережливістю та майже не дитячою схильністю обдумувати і аналізувати оточуюче, я була щиро вдячна своїй матусі за те, що вона не прийняла батька-зрадника, який іноді приходив напідпитку і гатив кулаками у двері нашої хати, де ми із мамою зачинялися і тремтіли від страху. Працюючи тоді сторожем на баштані, він стріляв під нашими вікнами зі своєї берданки, щоб налякати нас. Але швидко йому це набридало і він ішов собі геть, надовго даючи нам спокій.
Я також бачила, як нетверезі сусідські батьки ганяли по дворах своїх нещасних дружин та дітей і думала:
«Добре, все таки, що ми живемо без такого батька!»
Але бувало іноді, коли мене ображали сусідські шибеники, я жалкувала, що нікому мене захистити.
Згодом я стала помічати, що всі ми, і бабуся Лєна, і мама і я також, якось відрізняємося від наших сусідів і зовнішністю, і мовою, і вподобаннями.
Бубуся Лєна, на перший погляд, була одягнена, як звичайна бабуся, завжди в охайній білосніжній хустині, зав’язаній гарним бантиком, у темному повсякденному одязі, але обов’язково, у чистенькому, яскравому фартушку, якось особливо скроєному, що надавало їй завжди ошатного та незвичайного вигляду.
Я звертала увагу і на те, як вона взувалася у найдешевші капці, які спритно майстрував із халяв старих чобіт метикуватий рудий чоботар Мойша. Цей його товар був чи не найпопулярнішим серед наших жіночок, бо з-під його умілих рук виходили ці капці чепурненькими, наче лялечки, легкими і зручними на ногах, та ще й довго носилися! Одним словом, то була справжня ручна робота, за яку скромний Мойша правив чисто символічну ціну, а ще більш охоче віддавав за десяток яєць, чи грудочку сиру.
Так от, ці прості капці у яких красувалося майже все жіноче населення нашого селища, бабуся Лєна доволі просто і оригінально удосконалювала, пришиваючи до задників довгі, вузенькі шкіряні смужки, якими потім красиво обплітала ноги у світлих, мережаних панчохах, від чого і капці, і ноги відразу набували вишуканого, святкового вигляду і не спадали з ніг.
Без сумніву, у моєї бабусі були, на диво, гарні ніжки та не по роках, струнка постать і горда хода.
Її овальне обличчя завжди приковувало мій погляд. Незвичайно біла шкіра, яка ніколи не знала засмаги, темні, мигдалевидні очі… Вона була, навіть у старості, доволі привабливою жінкою. Проте не можу пригадати, щоб хоч колись на цьому шляхетному обличчі розцвіла посмішка.
Дві згорьовані глибокі зморшки спускалися від кінчиків суворо стиснутих, гарно окреслених губ, до владного підборіддя. Такою запам’яталася мені бабуся Лєна.
До цього часу жалкую, що небагато встигла узнати про її молодість. Саме бабуся заклала у мені підвалини віри, яку в ті часи викорінювали з людських душ атеїсти.
Вона учила мене:
- Ніколи не роби нічого поганого, навіть, якщо
нікого немає поряд. Пам’ятай, що Бог усе чисто бачить і покарає тебе за гріхи!
На жаль, вона не любила розповідати про своє минуле. Були страшні сталінські часи. Та пізніше, із маминих спогадів, у мене вималювалася історія мого роду.
Ми з братом народилися уже на Полтавщині, а от мої бабуся та мама були нетутешніми. Від мами я вперше почула тоді це дивне і тривожне слово – біженці.
Їхньою батьківщиною було чудове містечко Брест – Литовський, Гродненської губернії. Із історичних даних я довідалася, що особливого розквіту губернія набула у кінці
дев’ятнадцятого століття, у складі Російської імперії, під губернаторством знаменитого і талановитого державного діяча Петра Столипіна.
Бабуся та її сестра-близнючка народилися у заможній родині. Назвали їх по місцевому – Альона та Алєся. Зовні дівчаток важко було відрізнити, але характери мали різні.
Одначе, щаслива та безтурботна юність скоро була затьмарена раптовою смертю Алєсі. Ця юна красуня була в усьому запальною та нестримною, а над усе, любила танці. На якійсь вечірці, Алєся вирішила усіх перетанцювати і через деякий час упала замертво, наче на льоту підстрелена птащка. Як потім говорили, від «розриву серця».
Саме з того часу, Альона втратила свою веселість.
Кажуть, що між близнюками існує якийсь особливий родинний зв'язок. Тож, бабуся усе своє нелегке життя сумувала за сестричкою, неначе разом із нею у далекому Гродно поховали частинку її душі.
Та все ж, молодість брала своє. Скоро у красиву, не по роках серйозну, Альону закохався веселий чорнявий хлопець Григорій. Зіграли багате весілля. Через рік у щасливого подружжя народилася гарнесенька кучерява донечка, яку назвали Анною. Це і була моя матуся.
А тимчасом, настали буремні часи. Багатостраждальний Гродно переходив із рук у руки: то до Литви, то до Німеччини, то до Росії. Нарешті, у 1918 році був підписаний Брестський мир, а через рік Гродно зайняла Польща і розпочалася тотальна асиміляція - нав’язувалася польська мова, культура, а головне, католицька віра.
Батьки Альони, не переживши потрясінь, померли. Григорій загинув у Бресті під час військових баталій.
Але все таки, це була Європа. Населенню було надано право вибору і відкритий коридор для біженців.
Альона не могла і не хотіла зраджувати свою християнську віру. Тому, порадившись зі своєю двоюрідною сестрою Павліною, вирішили вибиратись із цього котла разом із тисячами інших біженців. Терміново спродавши сяке-таке майно та житло, придбали конячину, невеликі, міцні сани з кибиткою, на які навантажили дещо із речей, одягу та маленьких донечок Анечку та Вірусю.
Гроші та прикраси заховали на собі. І, помолившись, та оплакавши рідні могили, вирушили у незвідану та далеку дорогу – на омріяну Україну, про яку чули безліч захоплених розповідей своєї матусі-українки.
Небезпечними та страшними були ті дороги, а особливо, для двох беззахисних жінок з малими дітками.
Старалися їхати лісовими дорогами, ночували в хуторах, як прийдеться. І скоро сталося перше лихо – захворіла на тиф і померла Павліна. Далі Альона вирушила одна з двома діточками. Було неспокійно, але Бог милував їх від розбійників. Зате, вже у темних чернігівських лісах, голодні вовки розідрали їхню конячину. Далі Альона сама тягнула важкі сани до найближчого села.
І якось таки, вже повесні, пощастило потягом добратися на Полтавщину.
Бабуся розповідала, що коли побачила з вікна вагону
мальовничу маленьку річечку, зелені береги, де тонули у цвіті вишневих садів чепурні біленькі хати – це здалося їй справжнім раєм земним. Вона вирішила будь що оселитися саме тут. Це було селище Семенівка, біля залізничної станції Веселий Поділ.
Альоні вдалося недорого придбати невеликий будиночок у найзеленішому куточку селища, який так і звався – Зелений Кут. Біля хати насадила молодих вишень, а у дворі омріяну розкіш – абрикосу!
Натерпівшись поневірянь у своїх нелегких мандрах, Альона завжди співчувала і допомагала людям і біді.
Тож, коли якось пізнього вечора, у вікно постукало гарне, худесеньке дівча, майже непритомне від холоду та втоми, і попросилося переночувати, назвавшись біженкою, Альона без вагань впустила її до хати, нагодувала, зігріло води помитися, навіть, уклала її відпочити на свою постіль, а сама лягла на сіні в сарайчику. «Нехай бідна дитина відпочине хоч одну ніч по людськи».
А вранці, зайшовши до хати, щоб пригостити дівча сніданком, не знайшла ні своєї нічної гості, ні грошей, ні прикрас та найкращої одежини.
Одначе скоро Альона зустріла тут свою нову долю, вдруге вийшовши заміж за поважного, хазяйновитого чоловіка Семена, від якого народила ще двох синів Миколу та Володю. Але знову її сімейне щастя виявилося
нетривалим, бо незабаром почалася друга світова війна і Семена призвали до війська, де він і згинув без вісті.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667846
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2016
/Моему сыну Олегу посвящается/
Весна тогда за окнами цвела…
В день Матери я сына родила!
Была счастливой самой-самой-самой –
В день Матери я тоже стала мамой!
За все мои страдания – награда,
Мой сын – моя надежда и отрада!
Какого еще счастья маме надо,
Когда и воспитатель из детсада
В четыре года, в самом юном веке,
Его звала надежным человеком?!
Была тому, наверное, причина –
Он с детства настоящим был мужчиной!
Но пролетели годы жизни скоро –
Он стал для нас единственной опорой…
Жена и дочка любят, обожают
И на работе сложной уважают!
Вот день Рождения его очередной –
Будь счастлив, сын великолепный мой!
08.05.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664594
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 08.05.2016
В усі часи було новеньке «плаття»,
Одне, чи два, із ситцю в квіточках.
Тепер на них із «секонд хенду» шмаття,
Турецькі капці на старих ногах.
«На вихід» є китайські чорні «брюки»,
Що в темряві іскрять, як світлячки.
Із нашого, лиш мозолясті руки
Та ще радянські, білі хусточки.
Такі от, за кордонами, як пані!
Поставлять зуби білі з порцеляни,
Мандрують світом. Ну, а ці що знають?
Зберуться, під наливку поспівають…
В селі ні фельдшера, ані аптеки,
А до району – важко і далеко!
Так доживають сиві бідаки.
«На смерть» собі збирають копійки.
Городи і садки позаростали…
Зате вирують митниці, вокзали.
То витікають, наче кров із рани,
Твої, країно, юні громадяни!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664219
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.05.2016
Під вікнами мої розкішні клени
Свої зелені одягнули шати.
Усе вирує, тільки ти до мене
Не думаєш, натхнення, поспішати.
Тремтить від ніжності берізка світла –
Цілує вітер молоді листи.
Ця жінка-фенікс і собі розквітла,
Хоч їй нема для кого вже цвісти…
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661671
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.04.2016
Магія світла – жовті нарциси!
Сяйво духмяне на чорній ріллі…
Є гіацинти, тюльпани, іриси,
Тільки мене надихають нарциси:
Варто ще жити на грішній землі,
Де межи квітів такі королі!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658523
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2016
(Етюд)
Божественно квітують абрикоси!
Душа - в полоні сяючого дива…
Щороку цей сюрприз весна підносить,
А звикнути до нього не можливо!
09.04.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658453
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 09.04.2016
О, март!
И грусть под жуткие дожди…
А я ведь жить без солнца не могу!
О нашей сказке
память берегу.
Зову во сны –
Хоть изредка, приди!
28.03.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=655227
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.03.2016
(К Международному дню Поэзии)
Пишу стихи, зачем я их пишу?
Я жаждой славы вовсе не грешу!
Не для забавы я пишу, но вот –
Нельзя молчать, когда душа поет!
21.03.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653342
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 21.03.2016
С днем Счастья Вас, любимые мои!
Пусть не смолкают в душах соловьи!
Ненастье не пугает за окном –
Пусть счастье наполняет этот дом!
20.03.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652998
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 20.03.2016
Этюд
Замела, закружила, завьюжила
Среди марта метель, хоть на час.
Растекалась холодными лужами
На прощальных гастролях у нас
Удивлялись и хлопали мы
Бенефису актрисы-зимы…
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652795
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 19.03.2016
Невеличкий, свіжопофарбований автобус-ветеран, мабуть, іще соціалістичної праці, натужно пирхав та чхав бронхіальним двигунцем, терпляче намотуючи на колеса сіре полотно дороги, густо прикрашене чорними плямками ямкового ремонту, який, треба визнати, не дуже покращив стан її поверхні.
Тож. усі старі з’єднання-суглоби автобуса торохтіли та брязкотіли, наче порожня алюмінієва каструля з погнутою кришкою.
В обшарпаному салоні, з намертво закритими вікнами, не митими, здається ще із часів його буремної юності, нестерпно смерділо соляркою.
Пасажири, які добиралися, хто з ринку, вдало спродавшись із рання, хто до Миргороду за санаторно-курортною путівкою, куняли на облуплених, колись, м’яких, сидіннях, просинаючись та очманіло виглядаючи у вікна, коли особливо сильно підкидало на вибоїнах.,
Проїхали містечко Градизьск, зробивши коротку зупинку на його знаменитому , запашному та надзвичайно дорогому, рибному риночку.
Тепер у салоні до запаху солярки ще примішалися звабливі аромати копченої риби.
Посеред поля, біля якоїсь лісопосадки, наш бусик, востаннє голосно чхнувши, стомлено закляк на місці.
Матюкнувшись про себе, старенький водій, крекчучи виліз із кабіни, гукнавши нам:
-Вилазьте! Приїхали… Сто бісів його мамі!
Пасажири незграбно виходили і розминаючи затерплі ноги та попереки, розгубленою зграйкою стовпилися біля водія, котрий з приреченим виглядом копирсався у нутрощах старого бусика, наче хірург під час безнадійної операції, час від часу, смачно матюкаючись собі у сиві вуса.
Нарешті розігнувшись, він заспокоїв стривожених пасажирів:
- Усе не так страшно! Може, десь через годину і поїдемо з Богом!
Обурено погомонівши, пасажири згодом змирилися зі своєю участю та розбилися на групки.
Трійко літніх жіночок у яскравих, святкових, турецьких халатах подибали подалі у посадку, лишивши одну наглядати за порожніми відрами та корзинами.
Троє веселих чоловіків у новеньких, синтетичних спортивних костюмах made in Cina, зібралися на зеленій галявинці, розклавши на газеті багату закуску, приготовлену дбайливими руками дружин, у дорогу любим своїм чоловікам.
Дістали і білоголову пляшку горілки, яка вже весело забулькала у пластикові стаканчики. Проголосили перший тост: « За гарний відпочинок!», дружно випили, смачно крякнувши і потяглися до закусок. Підкріпившись, повеселішали ще більше і вже шукали очима собі якоїсь пригоди, щоб марно не гаяти скороминущий холостяцький час.
Я саме проходила повз них у святковому вбранні, з гарною зачіскою та макіяжем, бо ж їхала до свого рідного селища на зустріч випускників і дуже хвилювалася, щоб не запізнитися через несподівану затримку у дорозі, бо ж час був розрахований до хвилини.
- Ти дивись, яка кралечка! Жіночко, а ходіть до нашого шалаша! Ви, мабуть, також їдете на курорт до Миргорода? То вже пора знайомитися, бо там кавалерів швидко розбирають! – чіплялися до мене розчервонілі від спожитого пійла чоловіки.
У мене був гарний і миролюбний настрій, тому я привітно посміхнувшись, толерантно відповіла їм, що їду до селища Семенівки, на зустріч випускників.
Розчаровані «кавалери» ще трохи пожартувавши, нарешті дали мені спокій і я продовжила свої спостереження за друзями по нещастю.
Ось закохані молодята із новенькими, сяючими обручками на пальцях і такими ж сяючими очима, нічого довкола не помічаючи, захоплені своїми бурхливими почуттями, обійнявшись відійшли трохи далі за кущі ліщини і злилися у пристрасному поцілунку.
Це викликало напад збудження у майбутніх курортників.
Декілька сільських дядьків у однакових синіх картузах, мабуть, сьогодні на ринку закуплених у одній ятці, біля автобуса смалили цигарки та травили солоні анекдоти, заходячись реготом та кашлем.
Жіночки по-хазяйськи розстелили на травичці чиюсь стареньку хустину та порозкладали свою нехитру сільську їжу: варені яйця, рожеве сальце та чорний хліб із зеленою цибулькою, вінчала цю сервіровку висока темна пляшка, мабуть, із смачною домашньою наливочкою, бо скоро жіночки, розрум’янившись, голосно загомоніли, здебільшого, перемиваючи кісточки своїм чоловікам, пиятикам та нікчемам яких одначе, ревнували до якоїсь непутящої бобилки Гашки, яку називали безсоромною циганкою та нечупарою.
Самотній, гарно зодягнений чоловік, зацікавлено поглядав у мій бік і нарешті, підійшов, присівши на повалене дерево, де я сиділа.
-Дозвольте? – із запізненням запитав він у мене.
Я посміхнулась:
- Ви уже і так сіли поруч. І без мого дозволу…
- Вибачте, будь ласка, але мене щось, наче магнітом притягло! Ваше обличчя здається мені наче знайомим, але я не може пригадати, звідки я Вас знаю!
Я уважніше придивилась до сивіючого, але ще доволі привабливого, синьоокого, чоловіка. І його посмішка також когось мені нагадувала.
-А куди Ви їдете, вибачте за цікавість – запитав чоловік, задумливо вивчаючи моє обличчя.
-У Семенівку, на зустріч випускників! – відповіла я і чомусь, тривожно забилося серце.
І тут чоловік схопився на ноги і взявши за руки, підняв мене та несподівано міцно обійнявши, поцілував у обидві щоки, вигукнувши:
-Боже мій! Нілочко! Невже це ти? Моя перша шкільна любов! Тебе важко впізнати, ти дуже змінилась, стала зовсім іншою! Але ці ніжні очі, ця твоя посмішка! І голос – він зовсім не змінився… Я дуже хотів тебе побачити! У школі завжди дивився тільки на тебе, але боявся підійти…
o -Нарешті, я також почала смутно пригадувати
худенького, соромливого до сліз, синьоокого хлопчину, який після сільської семирічки влився до нашого класу.
Ті ж сині очі, соромлива, гарна посмішка – так, це він, той хлопчик Ваня, сильний математик, над яким кепкували місцеві хлопці, якого дуже любили наші учительки і просили, жартуючи:
o -Ваню! Посміхнись, будь ласка!
Той Ваня, що на шкільних вечорах невідступно стежив за мною, але ніколи не запрошував на танці, і сам не танцював.
Одного разу, я сама, жаліючи, запросила його на білий танець, але він, паленіючи лицем, пробурмотів, що, на жаль, зовсім не вміє танцювати.
І ось тепер, цей Ваня, імпозантний, гарний чоловік, зворушено дивиться на мене вологими від хвилювання, синіми очима.
-Як же склалася твоя доля? – запитала я, не менше зворушена.
- Після того, як ти несподівано зникла із Семенівки, не закінчивши одинадцятого класу, я сильно сумував. Потім розповіли мені, що ти виїхала до Кременчука із сім’єю свого брата. А я, після служби в Армії, вступив до військового училища зв’язку у місті Харкові. Після закінчення, служив у Білорусії. де і одружився. Мою двоє донечок і уже трійко онуків. Два роки тому, дружина, на жаль, померла. Тепер живу один. А прожили ми з нею тридцять років. Жили дружно і поважали один одного. Правда, кохання так і не було… - додав він сумно.
-Іноді, я їздив додому, у село через ваш Кременчук. Завжди шукав тебе очима серед натовпу. Одного разу, мені здалося, що побачив. Я кинувся до тебе, покликав, але то виявилась інша жінка, яка тільки здивовано відвернулась… Обізнався. А як же ти жила весь цей час, так рано залишившись сиротою? – запитав Ваня.
Я не знала, що йому відповісти, бо розказати так спонтанно про своє цікаве, тяжке та насичене життя здавалося мені неможливим, тому відповіла коротко:
-Якось жила, Ваню! Маю чоловіка, гарного сина, чудову розумницю-онучку, цікаву роботу. От і все!
Нарешті, водій об’явив посадку. Добряче підігріті пасажири з галасом та жартами розсілися по місцях.
Бусик, збадьорений ремонтом та перепочинком, загарчав мотором, задрижав своїм деренчливим корпусом і прудко рвонув з місця, надолужуючи згаяний час.
З переднього сидіння невідривно дивилися на мене сині очі та цвіла мені навстріч соромлива усмішка, наче привіт з далекої юності. Я була схвильована і щаслива.
Так ми і прибули разом на місце нашої зустрічі, майже вчасно.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651567
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2016
Когда сильны, глядите свысока,
Не исполняя то, что ЕЙ обещано.
И вряд ли, озаботит хоть слегка,
Что рядом загрустила Ваша Женщина…
Но если вдруг нагрянула беда,
Или болезнь вцепилась в тело бешено,
То на пути отчаянья всегда
Охранный щит поставит Ваша Женщина.
Она спасет, поможет, не предаст,
В своей любви всесильна, как Богиня,
И о себе забудет ради Вас –
Душа семьи и жизни Берегиня!
08.03.2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=649862
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 08.03.2016
Вона була одна така на все наше селище і, чомусь, ми, діти, не стільки жаліли її, як боялися.
Огрядна бабця, на якій було накручено безліч старого одягу та хусток, з недобрим виразом обличчя, вона здебільшого, сиділа на обдертому стільці біля вхідних
дверей на станції, коли було тепліше, то з вулиці, а в морози – зсередини і дивилася на усіх з таким осудом, що кожен відчував себе, наче винним і поспішав щось покласти у її простягнуту, брудну руку. Бабця жадібно їла, кутуляючи беззубим ротом.
Жила вона на нашій же вулиці, над самим глинищем, у городі добрих людей, де хтось допоміг їй зліпити невеличку халупу без вікон, зі старими, щілястими дверцятами.
Одного разу, мені довелося завітати до неї за дорученням хрещеної, щоб запросити на поминальний обід.
Була холодна, пізня осінь. Я постукала у дверцята, але ніхто не відповів. Тоді я потягнула їх на себе і вони зі скрипом відчинилися, бо, як виявилося, взагалі ніколи і не запиралися.
У холодній напівтемряві, біля стіни, напроти дверей, на дерев’яному топчані лежала якась велика купа лахміття.
Коли я увійшла, та купа заворушилася і звідти висунулася розтріпана сива голова та почувся сердитий голос:
-Хто там? Чого тобі треба?
Я, несміливо привітавшись, передала запрошення хрещеної. Бабця відразу подобрішала:
-Передай, що прийду обов’язково! А ти чия? – поцікавилася вона.
Я відповіла. Вона, жалісливо, сказала:
-Бідна сирітка!
Усі ми тоді жили незаможно, але ж таких злиднів
мені ще не доводилося бачити. Я відчула гострий біль за ту самотню, стару жінку, яка змушена, чомусь, жити , неначе собака у будці, де не було ні столика, ні стільця і, навіть, ніякого обігріву.
-А як же вона живе тут у морози? – зі страхом думала я.
Потім розпитала про неї у хрещеної, яка жила зовсім поруч.
-У тої бабці, за два двори, у найкращому цегляному будинку, живе син із сім’єю, великий чин у нашій районній міліції! – хрещена крадькома витерла очі.
- То чому він не забере до себе матір? – вигукнула я.
- Кажуть, що бабця не може пробачити йому якусь провину! - загадково відповіла хрещена.
Пізніше я таки довідалася, чим завинив перед матір’ю той міліцейський чин.
Чомусь пошепки, розповіли мені, що у тої бабці був ще один, молодший син, який, проживаючи у місті Харкові, вчинив якийсь тяжкий злочин, за що його довго розшукувала міліція.
Таємно, він пробрався до матері, яка тоді ще жила у сім’ї старшого сина. Мати заховала його на горище і носила туди їжу, коли старший син із дружиною були на роботі. Скоро утікачеві набридло тихо сидіти у своєму сховищі, яке було, треба сказати, найнадійнішим, бо нікому б не прийшло у голову шукати злочинця у будинку майора міліції. Тож, молодший почав вимагати у матері щодня пляшку горілки та пачку сигарет.
Якось, під вечір, осушивши пляшку, він майже випав із горища, скотившись по драбині, просто під ноги ошелешеного старшого брата.
Вибухнув страшенний скандал. Міліціонер дорікав матері за те, що вона, переховуючи сина-злочинця, поставила під загрозу його міліцейську кар’єру.
Мати, упавши на коліна, обіймала його ноги, рвала свої сиві коси, ридаючи, благала старшого сина не видавати бідака.
Але майор рішуче застібнув кайданки на худих, майже дитячих, руках молодшого брата після того, як він навідріз відмовився іти у міліцію з повинною.
Незабаром майор отримав позачергове підвищення звання та керівну посаду, а мати пішла із дому.
І тоді почалися для нього безкінечні випробування!
Звичайно, у відділку усі знали , якою ціною дісталося йому те керівне крісло і, навіть, у їхніх задубілих міліцейських душах вирувало обурення та осуд.
Його тихо ненавиділи. Він це відчував постійно.
На кожному щоденному рапорті черговий, доповідаючи про оперативний стан за минулу добу, не забував додати:
- Громадянка Черненко жебракує на станції!
Після чого, усі присутні зловтішно спостерігали, як багряніють товста шия, відстовбурчені вуха та лискуче, кругле, неначе гарбуз, обличчя начальника.
Одного разу, він не стримався і, після чергової доповіді про жебрачку, заволав, грюкнувши кулаком об стіл так, що тріснуло скло, яке там лежало:
-Які заходи вжиті Вами, щодо цього неподобства?!
Не зморгнувши оком, черговий спокійно відповів:
-А що тут удієш? Я купив їй у буфеті склянку чаю та свіжу булку. Як завжди…
Начальник, збліднувши, вибіг на подвір’я, ускочив до службового «бобика» і помчав на станцію.
Там, не звертаючи увага ні на кого, він тяжко гупнувся перед тою жебрачкою на коліно і закричав, майже заплакав, тонким від хвилювання голосом:
-Мамо! Досить уже ганьбити і катувати мене! Повертайтеся додому, бо я не знаю, що зроблю…
Мати важко піднялася зі стільця:
-То, може, ти і мене запроториш за грати, як свого рідного брата? Та краще я помру, як собака, на вулиці, ніж буду жити під одним дахом із таким катом!
І, плюнувши майже йому в обличчя, знову незворушно усілася на свій стілець, звично простягнувши руку.
Поховали її через декілька років, по-людськи, з батюшкою та півчими, скинувшись усією вулицею, хто, що зміг, бо помираючи, вона слізно просила добру молодицю, що доглядала її на смертному одрі:
-Це моє останнє бажання – нехай той кат не ховає мене і не приходить на похорон. Закопайте мене, люди добрі, хоч і без труни, так як є…
Ось такою химерною буває материнська любов і такою страшною – її кара!
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645976
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2016
Холодної зимової пори, мене, надзвичайно хвороб ливу дитину, майже не випускали із хати.
Та, здається, я ніколи не нудьгувала, бо мала справжнє багатство: кілька кольорових і один огризок дивовижного хімічного олівця, який малював сірим кольо -ром, а коли його вмочити у воду – синім, чи фіолетовим, наче чорнило. Я особливо цінувала той рідкісний олівчик. Великі проблеми були із папером.
З нетерпінням виглядала зі школи свого брата бо він завжди умів десь роздобути для мене найдорожчий подаруночок – папірці, якісь старі квитанції, чи інші документи, чисті з одного боку, де я могла малювати.
А без малювання я вже не могла жити, особливо взимку.
Здається, у мене непогано виходило.
Не маючи своїх дитячих книжечок, любила роздивлятися братикові потріпані підручники, часто з цікавими картинками, та слухати вірші, які йому завдавали учити на пам’ять. Толя учив їх неуважно, бо йому кортіло швидше гайнути на лід, взувши старі чоботи з притороченими мотузками саморобними дерев’яними ковзанами. Тому виходило, що я перша вивчала вірш і бігаючи по хаті, легко декламувала:
« На панщині пшеницю жала.
Втомилася. Не спочивать –
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать…»
Мама сварили Толю:
-Он дивися, мала і то вже вивчили, а ти все ніяк
За це я отримувала потаємні неболючі штурхани від братика, але ніколи не ображалася на нього і не жалілася мамі, бо чомусь, відчувалася винною перед ним за свою гарну, дитячу пам’ять.
Іноді він учив мене , іноді мама і так, непомітно я освоїла ази грамоти – уміла рахувати до десяти на «пальчиках», знала букви, щоправда, ще не могла складати їх у слова.
Коли влітку, до нас якось завітала молода учителька, яка переписувала дітей до першого класу, вона була приємно здивована моїми знаннями та малюнками.
-Це буде відмінниця! Візьму її до свого класу! –сказала вона, мабуть, необачливо вирішивши, що проблем із цією ученицею у неї не буде.
До школи я ішла, наче на свято. Мама пошила мені гарненьке платтячко із червоного у білих квіточках ситчику, а головне - білий. шкільний фартушок на широких бретелях із оборочками та кишенькою. Купила новенький портфелик, який я із особливою гордістю та насолодою тримала у руках, разом з гарним букетиком із наших яскравих квіточок.
Велике шкільне подвір’я вирувало і квітувало безліччю кольорів, яскравого вбрання, галасливих дітлахів та урочистих і схвильвоних батьків. Нарешті розібралися по класах. Я потрапила до 1-А класу до тієї молодої учительки, Тамари Михайлівни, яка до нас приходила. Усі інші діти з нашої вулиці були в 1-Б класі.
Але не так райдужно все складалося для мене у школі.
Домашня дитина, я довго не могла звикнути і адаптуватися до колективу із бойових дітлахів, які ще у дитсадку навчилися виборювати своє місце під сонцем. До того ж, мені було зовсім не цікаво виводити безкінечні рядки нудних паличок та інших безглуздих гачків, бо я давно вже уміла гарно писати, тому на уроках я бувала неуважною, мріяла про свій осінній вишневий садочок, або малювала на облатках зошитів кленові листочки, гарні личка та інші картинки.
А наша молода учителька не мала достатньо досвіду і такту, щоб знайти потрібний підхід до кожного учня і дуже нервувала, що так помилилася, взявши мене до свого зразкового класу.
Якось, на великій перерві, Тамара Михайлівна затрималася у класі. Я також, чомусь копирсалася у своєму портфелику, мабуть, намагаючись відшукати свій убогий сніданок – два шматочки хліба, намазані варенням, які непомітно для себе, уже з’їла на уроці.
До нашого класу зайшла Галина Сидорівна учителька із паралельного 1-Б класу – жінка сувора на вигляд і старша за віком від нашої учительки.
Тамара Михайлівна показала їй на мене кивком голови і почала жалітись, анітрохи не переймаючись тим, що я усе це слухаю:
- Хотіла вивести її у відмінниці, але у неї виявився дуже
складний характер. До того ж, вона така нечупара! – Тамара Михайлівна осудливо подивилась на мої забрьохоні шаровари та брудні ботики, які героїчно витримали трикілометровий шлях до школи по нашій чорноземній багнюці, не минаючи жодної великої калюжі, де я неуміло намагалася їіх відмити.
Галина Сидорівна співчутливо і з жалістю дивилася на мене. Потім переглянула мої зошити, альбом.
А моя учителька продовжила з гордістю:
-Та я і не маю часу із нею панькатися, бо Ви ж знаєте ХТО у мене у класі. Це така відповідальність, така величезна довіра і честь для мене!
Галина Сидорівна ледь помітно посміхнулась, мабуть радіючи, що через вимогливість та принциповість, їй таку високу довіру не виявили.
До класу якраз зайшла дівчинка Зоя – цей скарб і головний біль нашої учительки. Ось кого їй треба було
«витягувати» у відмінниці, а це було не так уже і легко Як не вишукувала Тамара Михайлівна у Зої різних чеснот, та виходило, що головні її досягнення – це чудові бантики у тоненьких, наче мишачі хвостики, безбарвних кісках та бездоганно випрасуваний нянькою, гарний одяг.
От і зараз Тамара Михайлівна сказала мені:
-Поглянь, яка Зоя гарна та охайна! Не те, що ти!
Зоєчко! Покажи нам свої ніжки!
Зоя, донька першого секретаря райкому КПРС та завучки нашої школи, жила через дорогу від нашої школи , і через ту бруківку її щоранку приводила за руку няня, у дощ переносячи на руках через калюжі.
Отже, Зоя недбало виставила з-під парти тоненьку ніжку у
білій панчішці та світлому блискучому черевичку.
-Така повинна бути справжня учениця! – сказала мені
Тамара Михайлівна.
А мудра Галина Сидорівна сумно посміхнувшись, сказала:
-Жаль, не усім так щастить! Я бачу, Вам дійсно важко справлятися з Нілою. До неї треба, мабуть, якийсь особливий підхід. Але вона здібна дівчинка. Може, переведемо її до мого класу, а Ви у мене візьмете, когось іншого?
Тамара Михайлівна замислилася і похитала головою:
Та ні! Нехай уже буде – хорошисти мені також потрібні. Якось уже упораюся! – і тяжко зітхнула.
Для такої вразливої дитини, якою я була, однієї такої розмови було достатньо, аби надовго замкнутися у собі, що я і робила аж до п’ятого класу, коли змінився класний керівник, прийшли інші учителі, а я таки перейшла до 5-Б класу, де вчилася моя шкільна подруга Валя та інші діти з нашої вулиці.
І ось тоді, несподівано для усіх, я швидко і легко стала відмінницею.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=645169
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2016
Зустрілися, байдужі і лукаві,
Немов у нас нічого й не було…
Але тієї ніжності тепло
Все ж, розтопило крижані застави.
Вона кричала:"Я іще жива!"
І сяяв світ від зустрічі з тобою.
Були ж бронею відчаю і болю
Мої колючі і пусті слова…
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644032
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2016
Оповідання
Зранку, сяк-так поснідавши склянкою молока з оладком та витримавши екзекуцію заливання до рота ложки бридкого та смердючого рибного жиру, нарешті вириваюсь на волю.
Лагідне вересневе сонечко весело грає на чистому синьому небі, золотить очеретяну стріху нашої нової хати, в добудовану половину якої ми встигли переселитися до демобілізації дядечка Володі.
В недобудованій половині тепер ночує наша лагідна корівка Чайка, названа так за білу пляму на лобі. Поряд, на сідалі мостяться її сусіди - десяток барвистих курочок.
Наш молодий садочок хизується першими червонобокими яблуками та восковими грушками-лимонками.
Білий з чорними вухами песик Топ лащиться і аж наче сміється до мене, як і до усіх інших, підмітаючи подвір’я пухнастим хвостом. За це матуся називає його дармоїдом, бо що ж це за сторож такий? Я пригощаю його зекономленим оладком, який він спритно ловить на льоту і ковтає, майже не розжовуючи.
І мерщій біжу через город по стежині, обсадженій уже сухою шелесткою кукурудзою. На межі звертаю вліво і між рядками вже присохлого картоплиння та яскраво зеленого листя буряків і моркви пробираюсь на сусідське подвір’я до бабусі Моті.
Там на ганку уже чекає на мене, по-старечому підперши кулачком кучеряву голівку, моя перша маленька подружка Зоя. Правда вона усіх дуже серйозно поправляє:
-Я не Зоя, а Зоєнятко, бо ще маленька! У кози ж – козенятко, у корови – телятко! – пояснює вона.
Не було у мене в дитинстві справжніх іграшок та молодшої сестрички, зате була у моєму житті ця жива лялечка, трирічна красунечка – синьоока, з довгими чорними віями та писаними брівками дівчинка. Була вона мені і за сестричку, і за подружку. і за лялечку.
Дівчатко усюди вешталося за мною, бо була я років на два старшою і бабця Мотя, чомусь, сміливо довіряла мені свою любу онучку. Я завжди уміла придумати якусь нехитру, але захоплюючу для нас, гру. Але спочатку Зоя тягнула мене до бабці у сіни, де у куточку стояв чистенький мішечок зі справжніми «скарбами».
Бабця Мотя, маленька, чепурненька жіночка, була справжньою кравчинею, як у нас казали. «модисткою».
Вона обшивала весь наш куток, були у неї клієнтки навіть із центру, бо вона мала справжню німецьку швейну машинку «Zinger» з ножним приводом та приставкою для обробки швів!
У той мішечок вона складала дрібні обрізки тканин, а з більшеньких майструвала для Зої комбіновані платтячка.
От і сьогодні Зоя красувалася у чудернацькому вбранні: спідничка була із синьої у білий горошок, а верх – із червоної у синіх квіточках баєчки, рукавчики та комірець вийшли із яскравого жовтого сатину…
Але на ній усе виглядало гарно і вона зараз дуже скидалася на якусь екзотичну квіточку.
Зої докучала надмірна увага дорослих до її краси і вона сердито передражнювала чиїсь захоплені вигуки:
-Ох. і красива! – Зоя кумедно сплескувала пухкими рученятами і додавала кумедно по-дорослому, мабуть, наслідуючи свою бабу Мотю:
-Красива, як свиня сива! Тьфу, тьфу, тьфу, щоб не зурочили!
Та навіть ці грубуваті слова мило і безпосередньо лунали з її чарівного ротика, що наче рожевий бантик, цвів на ніжному білому личку.
Із тих бабусиних клаптиків я створювала казкове вбрання для Зоїної ляльки, бо чого тільки там не було! Добряче покопавшись серед бляклих та темних ситцевих обрізків, можна було раптово натрапити на справжнє диво:
блакитні, чи зелені клаптики ніжного шовку, яскраво-червоного гладенького атласу і навіть королівського темно-синього оксамиту! Тож, Зоїна єдина лялька Зіна, наче справжня принцеса, кожного дня пишалася у новій сукні.
Натішившись біля мішечка, ми бігли у моє «царство» - вишневий садок бабусі Олени, що був якраз по сусідству. Там уже починало опадати з дерев різнобарвне листя. Ми вишукували найвибагливіші кольори та відтінки, радіючи цим знахідкам, і зігнувши листочок упоперек, одягали його на суху вишневу паличку.
Це вже були мої ляльки і , здається, Зої вони подобалися ще більше, бо вона могла одягати їх своїми рученятами.
Потім я вбирала Зою у калинове намистечко та сережки, від чого дівчатко ще більше скидалося на квіточку.
Наша щаслива ідилія тривала років зо два, потім Зою забрали батьки у Тростянець, де її мали готувати до школи. Більше ніколи я не бачили своєї чарівної подружки, тільки чула від бабці Моті, що ця її дитяча краса яскраво розквітла і зіграла фатальну роль у її житті. У неї, шістнадцятирічну школярку, без тями закохався якийсь заїжджий молодий лейтенантик і таки викрав її, заховавши ту дивну красу десь у глушині сибірських гарнізонів, де згодом вони нарешті одружилися. Не знаю, чи була щаслива з ним Зоя, але її мама тяжко захворіла, бо майже два роки не могла довідатися, куди поділась її донечка.
Я дивилася на змарніле обличчя бабці Моті і тепер угадувала її минулу красу. Виявляється, що красунечка Зоя була дуже схожа на свою бабусю…
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637305
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2016
Бабусина хатинка, де пройшло моє раннє дитинство, була дуже маленькою. Тепер такі споруди називають літніми кухнями. Під низенькою стелею, посередині, проходив сволок – товстий дерев’яний брус, на якому кріпилась дитяча колиска, а на великих цвяхах був розвішаний верхній одяг. Білизна та інше зберігалися у старій скрині, що стояла у кутку. На ній спав мій братик.
Одне невеличке віконце виходило у садок, друге – у двір, а з малесенького, вмазаного у стінку на печі, видно було город і сусідню вуличку, де мама поволі зводила для нас нову хату.
Піч займала майже чверть усього житла, та бабуся надзвичайно тішилася тією хатиною і піччю, де вона спала на теплій лежанці, вигріваючи свої хворі суглоби.
Часто згадували, як сутужно та незатишно жилося їм ще недавно у вологій, холодній воєнній землянці. Відступаючи, німці спалили майже всі хати на нашому кутку, який так і звався: Зелений Кут.
Отже, саме ця тісна хатинка стала моєю першою домівкою. Вона гостинно прийняла нашу сім’ю у лиху для нас годину, коли моя матуся ще тільки носила мене під серцем. Вона прийшла сюди з моїм десятирічним братиком Толею після того, як коханий чоловік Іван продав їхню хату, заявивши, що їде у містечко Градіжськ, де живуть його родичі і де він вирішив придбати будинок.
- Там легше буде прожити, скоро я Вас заберу туди, - сказав він, ховаючи очі і зник… на три роки!
А у бабусі Олени, крім нас, було ще два молодших сини, які на той час були на строковій службі в Армії.
Матусі розповіли люди, як весело проводить час її чоловік у тому Градіжську, бо бачили його із вродливими молодими жінками у ресторані та на місцевому базарі, де він купляв дорогі подарунки черговій «подрузі».
Треба признати, що батечко мій був неабияким красенем та ще й з великими грошима, тож його «на ура» приймали місцеві молодички та веселі удови, яких було чимало після війни.
Матуся зрозуміла, що чекати від нього добра не виходить, і подала на розлучення.
А коли народила мене, то від великої образи, не захотіла навіть записувати на його прізвище, відмовившись таким чином, від елементів.
Бабуся Олена підтримала її рішення, сказавши:
- Ми не дозволимо ганьбити наш рід, не даром у нас тече кров наших польських предків! Самі разом виростимо твоїх дітей і без такого батька!
Жилося у ті роки усім нелегко, а вже без годувальника, та ще з двома малими дітьми, і поготів. Мама працювала, підробляла рукоділлям, але ж усі заробітки йшли на будівництво своєї хати, бо скоро повинен був повернутися зі служби на Чорноморському флоті мій дядечко Володя і вже тоді нам не буде місця у тій хатині.
Пам’ятаю гостре почуття голоду, а в печі варилася у чугунці та смачно пахла на всю хату картопля.
-Бабусю, дай картоплинку! , - жалібно просила я.
І вже тоді мені неприємно і важко було щось просити. Моя сувора бабуся відповіла:
-Почекай! Ось прийде скоро мама, може, принесе хлібця, тоді поїмо!
А мама усе не приходила і я, тихо ковтаючи сльози, заснула, а коли під вечір мене розбудили поїсти, мені уже нічого не хотілося.
Тільки окрайчик сірого, запашного хліба – подарунок «від зайчика» затиснула в долоньці і так заснула…
Зате, здається, більше ніколи у житті я нічого ні в кого не просила.
Взагалі, мене важко було заманити додому, щоб поїсти ту сіру затірку – суп з картоплею та шматочками
дрібно розтертого тіста… Мені більше подобалося гамувати голод усіляким «підніжним» кормом, як то, солодкими корінцями річного очерету , калачиками, чи клеєм, що янтарем виступав на вишневих стовбурах. А коли наступало літо і починали дозрівати різні фрукти, то проблеми з їжею для мене зовсім не існувало.
Тільки, коли сідало сонце, заливаючи рожевим кольором пів неба, я сама поспішала додому, бо любила ті вечори, коли до нашої тісної хатинки сходилися сусідки.
Моя бабуся Лєна, так її усі звали, сідала сукати
пряжу. З мішка вона діставала чималий жмут овечої вовни, що гостро пахла худобою і накладала на великий
дерев’яний гребінь, який відразу ставав схожим на чорну, чи білу, кудлату бороду. Потім, трьома пальцями правої руки розтягувала і скручувала вовну у товстеньку нитку, яку вправно накручувала лівою рукою на вертке, також дерев’яне веретено. Бабуся і мама були знані рукодільниці. Вони уміли виготовляти чимало корисних і гарних речей.
Наприклад, розпускаючи на нитки білі німецькі мішки із-під продуктів, покинуті у великій кількості окупантами, во-
ни плели гачками тонкі, вишукані, візерунчаті шалі для наших модниць. Вишивали хрестиком і гладдю сорочки, рушники, картини. В’язали тонке мереживо, вовняні рукавиці, шкарпетки. Кроїли і шили вручну сукні, блузи, спідниці. Нам з братом мама сама перешивала пальтечка, шила навіть гарнесенькі капці та валяночки.
А цими літніми вечорами при мерехтливому світлі каганця мама читала вголос товсту, добряче потріпану книгу, яких було чимало у бабусі на горищі.
Жінки зачаровано слухали, як ото тепер дивляться серіали. То були захоплюючі пригодницькі та любовні романи. Мені наказували спати і я слухняно закривала очі, але слухала майже не дихаючи, усе до кінця. Коли сусідки розходилися по домівках, я і тоді ще довго не могла заснути під враженням почутого.
Бабуся помічала це і присівши біля мене, починала тихо розповідати якусь, щовечора іншу, казку.
Мені здається, що вона сама складала ті казки, бо ніде потім я не зустрічала таких у літературі.
І нарешті сон долав мою цікавість…
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636991
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2016
( Із циклу новел-спогадів)
Мій перший свідомий і яскравий спогад пов’язаний із незнайомим мені, величезним і чорнявим дядьком із бісівськими зеленими очима. Він намагається забрати мене із маминих рук.
Я наполохано чіпляюсь за мамину кофтину, однією рукою намагаючись відбиватися від нього сухою очеретинкою, яку мабуть, витягла зі стріхи.
Матуся стоїть зі мною біля низенької бабусиної хатини під розквітлою абрикосою.
Я, у відчаї, хочу забратися у те розлоге, квітуче гілля, але ж там гуде безліч страшних, мабуть, кусючих,
бджілок.
Пригортаючи мене до теплих грудей, мама лагідно промовляє:
-Не бійся, донечко, це твій батечко прийшов…
Мене ці слова не втішають, бо я не знаю, що значить «батечко» і продовжую голосно ридати.
-Іди звідси, Іване! Перелякаєш мені дитину!- просить матуся того страшного дядька.
-Але це і моя дитина також! – упирається він.
- Та ні! Вона тільки моя! Я і записала її на себе! А ти іди собі, звідки прийшов! – гордо відповідає мама.
Так мені дісталось гарне матусине прізвище.
Потім мама передає мене бабусі на руки, а сама рішуче виводить батька з двору, підштовхуючи у спину.
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636553
рубрика: Проза, Поетична мініатюра
дата поступления 17.01.2016
(Із циклу новел-спогадів)
Замість прологу
Моя бідолашна матуся, що понесла мене від законного чоловіка, якого довго і вірно чекала з війни, а народила у голодному 1947 році уже розлученою жінкою, так і не змирившись із численними подружніми зрадами та врешті, з великою підлістю, може вона думала тоді, колишучи стару дерев’яну колиску, підвішену до сволока бабусиної хатинки:
«Господи! І навіщо мені ще й ця дитина, що ростиме напівсиротою у злиднях та голоді?»
Мабуть, відчуваючи сумний настрій матері та несправедливість своєї долі, немовля, в знак протесту проти такого ставлення до своєї персони, аж заходилося пронизливим вереском. Аж червоніло маленьке личко та від напруги, час від часу, змочувало пелюшки, яких уже чимало сушилося у дворі на літньому сонечку.
Звісно, я не могла усього цього пам’ятати, але судячи з моєї вразливої, упертої вдачі та вреднючого характеру, все повинно було відбуватися саме так.
Отже, так чи інакше, а мені випадала незавидна доля небажаної дитини…
І, як видно, я не збиралася із цим миритися, бо так любила життя, що воно просто зобов’язане було відповісти мені взаємністю, щоправда, добряче випробовуючи на кожному етапі.
Так почався цей двобій. Життя клювало мене, як стара ворона міцний горішок, що уперто відскакував і ніяк не піддавався…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636552
рубрика: Проза, Поетична мініатюра
дата поступления 17.01.2016
Моєї пам’яті яскраві острови!
Мої скарби, що зігрівають душу.
Життя мого священні хоругви!
Немов музей, я вас відкрити мушу…
2016
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635701
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.01.2016
Застелила степи
Простирадлами білими,
А замети підбила,
Немов подушки,
Повбирала ліси
Оксамитами інею
І мости навести
Подалась навпрошки…
По дорозі із вітром
Роман закрутила,
Завірюхою-вальсом
По місту пройшла…
По-жіночому хитра,
Чарівна і мила!
Всі відчули ураз –
Господиня прийшла!
30.12.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632499
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 30.12.2015
Королевский теряя наряд,
Эта осень тоской исходила
И хандрою сердца изводила
Вот уже три недели подряд…
А по окнам струились дожди,
Словно слезы вдовы безутешной,
Что утратила даже надежду
На просветы судьбы впереди.
Видно, осень, ты тоже больна
Безответной, последней любовью.
Все цветы, положив к изголовью,
Растворишься в печали. Одна.
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624753
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 29.11.2015
Коли-не коли
ми словами скупими
буває перекинемося
про буденне або поетичне
але ніколи – про почуття
бо табу!
Та чому від самого голосу
у душі виникає мелодія
усе навколо світлішає
і на мить зігріває серце
тихе відлуння тієї ніжності
непідвладної силі
шаленого невблаганного часу?
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=622940
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 21.11.2015
Я осені красу
Не чую і не бачу,
Бо випала з часу
І не сміюсь, не плачу.
Як привид на землі
Сама себе шукаю…
Неначе у імлі,
А чи у сні блукаю.
Немає укриття
У осені коралях,
Бо сенс мого життя
Розлучниця украла…
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=620766
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.11.2015
Не чекайте, як дива, любові,
Але доки наснага ще є,
Подаруйте у вчинку і слові
Всьому світу кохання своє
Не картайте того, що любили,
Його доля вітрами несе.
Ви ж набралися щастя, і сили –
То ж, подякуйте Богу за все!
Що посієте, те Вам і вродить,
І сторицею , що віддали,
Вам поверне життя, нагородить
За тепло, що у світ принесли!
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=608734
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.09.2015
Що за диво це бабине літо?
Тиха розкіш, немов у раю,
Огортає м’яким оксамитом
Україну – красуню мою!
І повітря, і води цілющі,
І родючі поля і сади.
То ж, і руки свої загребущі
Простягає агресор сюди.
Ще на сході лякають руїни,
Та стихають жорстокі бої.
Бо за тебе стоять, Україно,
І сини, і онуки твої!
Ну, а ми їм – пошану і ласку,
І смачненьке, домашнє, своє:
Пиріжечки свіженькі на пасху,
В Новий рік – у відрі «олів’є».
Час зручний для афер і піару,
Та історія виявить все:
Хто на горі мільйони наварить,
Хто останній компот віднесе…
Про війну не пишу, бо не знаю.
Бачу дещо на користь іде:
Тих все менше, чия хата скраю
І все більшає справжніх людей!
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607920
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.09.2015
Майоріла могилка
вінками, яскравими квітами
І згорьована мати
вже сива від горя була...
Сумовита вербичка
схилялась плакучими вітами
До Його кам'яного,
навік молодого, чола!
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604379
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.09.2015
Тихо бредешь уставший
Рощицей по дорожке.
Шорох листвы опавшей
Душу слегка тревожит.
Слышится крик печальный –
Ключ журавлиный где-то
Делает круг прощальный.
Значит, промчалось лето…
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=602727
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 28.08.2015
Валюше К. посвящается
Много лет мы с тобой не встречались,
Дорогая подруга моя!
Словно ласточки, годы промчались,
И успехи, и горе тая…
Помнишь, в детские игры играли,
Развивая смекалку и прыть?
Рано толстые книги читали
И спешили во взрослую жизнь.
Нас с тобою судьба не жалела –
Мне так первой досталось сполна…
Но от этого я не робела.
Поднималась все выше одна!
И тебе испытанья достались,
Но сломить нас не так уж легко.
Дань отдали слезам и печали
И теперь это все далеко.
Старость робко стоит у порога,
Не решается в дом наш войти,
А за нею – болезни, тревога -
Все, что выпало нам на пути.
Ну, а мы все цветем, не сдаемся
И смеемся невзгодам назло!
Кто-то думает, что надорвемся.
Мы же знаем, что нам повезло!
Пережили страданья и муки,
Но за все это Бог ведь нам дал –
Сыновья наша гордость и внуки,
Ведь не каждый таких воспитал!
А история ходит по кругу…
Пусть же шире раздвинется круг!
Ты, моя дорогая подруга,
Мне милей всех на свете подруг!
20.07.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=597333
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 02.08.2015
Під зеленим шатром,
У розкішному літі
Я спочити душею
Спинюся на мить.
Лебединим пером
Лине хмарка в блакиті.
Моя думка за нею
Услід полетить.
Дивовижну красу
Часто не помічаю.
Метушня і робота
Затьмарили все.
Урізає часУ
І дарує печалі,
Безкінечні турботи
Реальність несе…
А навколо цвіте
І буяє, і сяє
Неповторного світу
Дарований рай.
Слава Богу за те,
Що нам допомагає
Біди всі пережити,
Вхопившись за край!
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=591969
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.07.2015
Той найкоротший день і вечір був чудовий –
Зі мною вперше ти зустрітись захотів.
Відкрила я тебе, неначе книгу нову,
І час наш, як у казці, полетів.
І ось найдовший день, а нічка – найкоротша...
Як в дзеркалі, тепер все навпаки...
Не знаю, чи була для тебе найсолодша,
Гортаю я тепер останні сорінки.
Прочитаний роман. Закрию. Не заплАчу,
Хоч прийде ще у сни ця посмішка твоя.
Історія сумна. Продовження не бачу.
І героїня в ній, на жаль, була не я!
2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=590420
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2015
Вальс
Ми злетілися, може востаннє,
Пригадати тут юність свою,
Як збігалися ми на світанні
В рідну школу, неначе в сім’ю.
Приспів:Зовні трохи уже постаріли
Та хвилюють ще нас солов’ї.
Ювілей цей кругленький зустріли
Однокласники любі мої. - 2р.
Ми тоді ще не знали печалі,
Галасливі курчатка малі.
Усьому залюбки нас навчали
Наші світочі – учителі.
Приспів: той же
Щоб ці милі обличчя навіки
В нашій пам’яті закарбувать,
Ці скарби у життя многолике
Із собою, як пісню, забрать.
Приспів: той же
Сумно, що не усім пощастило
День цей світлий разОм зустрічать,
Але душі усі прилетіли –
Вони поряд, та тільки мовчать.
Приспів: той же
Час жорстокий нам вибілив коси,
Але ми підфарбуємо їх.
Хай ця зустріч нам настрій підносить,
Однокласників любих моїх!
Приспів: той же
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587773
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 16.06.2015
Прости, я не могу понять,
Как нелюбимую обнять,
Как «занимаются любовью»,
Как будто йогой, для здоровья?!
Еще стихами врут при этом…
Зачем родился ты поэтом?
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584921
рубрика: Поезія, Философская лирика
дата поступления 02.06.2015
Мы перешли границы слов,
Границы правил и запретов,
Но как нам выстоять при этом,
Не уронив свою любовь?
Как душ родство переросло
В непобедимое влеченье?
Какое нежное мученье
Нас в плен друг к другу привело?
И вот, уже немолодым,
Все кажется впервые, новью...
А грех, освяченный любовью,
Нам кажется почти святым...
2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584724
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 01.06.2015
Пьянит акаций аромат,
Что маменька моя любила
И возле дома посадила
На улице их целый ряд.
Когда цвели они, не осы,
А кажется, со всей земли
Слетались целые рои
Веселых пчел на медоносы.
Все это в памяти живет,
Как благодарный наш сосед
Носил нам много-много лет
Из пасеки янтарный мед...
Давно сменила мама хату
На вечный кладбища уют,
А те акации цветут,
Пьянят, как прежде, ароматом!
2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=584333
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 29.05.2015
Не уходят бесследно поэты –
В чьем-то преданном сердце живут…
Хоть в одном уголочке планеты
Им заслуженно честь воздадут.
А они не мечтали о славе,
Сочиняя в бессонной тиши.
Уходили, нам щедро оставив,
Часть своей обнаженной души…
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582540
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 20.05.2015
Ах, как бы солнце засияло вновь!
И счастье было бы не понарошку,
Когда б ЕЕ Величество Любовь
Твою щеку погладила ладошкой...
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581161
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.05.2015
Усі ми люди – кращі, трохи гірші.
Нещира посмішка ховає все…
Поет же душу відкрива у вІрші
І вам на суд довірливо несе.
Буває, переймаються не дуже –
Хтось задрімав -- пробачте слабака!
Комусь до віршів, взагалі байдУже,
А хто і посміється з дивака.
А він же вам свою читає сповідь,
А він, душею зболений, кричить!
А він очима ваші очі ловить.
І ось, впіймав – і просвітлів за мить.
І може бути, в залі цій людині
Одні лиш очі сяють співчуттям…
Один слухач. Нехай, один-єдиний,
Але він – мій!
Йому читаю я!
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578939
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.05.2015
Ты – мой, ты близок мне душою,
Стихами с ярким озарением!
Но почему-то, не со мною
Ты страсти стал рабом и гением.
Обидно – с нею делишь ты
Веселье праздника и быта,
А я взираю с высоты
Твоею звездочкой забытой...
2013
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=577047
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 25.04.2015
Ще тільки сонце послало
Перше ласкаве тепло,
Синє озерце фіалок
У низині зацвіло.
Сумно душа замирала,
Та посланцями весни,
Сяяли очі фіалок
І не чекали війни...
2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575614
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.04.2015
Вже загули бджолині довгождані,
Омріяні, оспівані органи.
Ти на оцю прем’єру так чекав,
Але в садку чужому заблукав...
2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574791
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2015
усе майже таке
як і було
чорняво-сіре невеселе
ночами заморозки
а вітри – холодні злі та бешкетливі
заплутали жовто-зелені коси
зажуреній вербі
та ще стрункі берези
приміряли сережки бірюзові
і кокетуючи стояли
перед оголеними осокорами
а на осонні у дворі
старенька абрикоса наша
ніби покручена артрозом
убралася зненацька
у сліпучо-білі шати
і наче юна наречена
засяяла
створивши диво
весни
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574043
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 13.04.2015
Авторский перевод с украинского
Юмореска
Теще нам пришлось возить
Все, что надо кушать -
Не хотела с нами жить
Гордая старушка.
Стал уж поезд отъезжать -
Всполошилась Женя:
"Я забыла маме взять
Средство от мигрени!"
В сумне рыскает своей -
Пуста, аж на диво!
Оказались лишь при ней
Там контрацептивы...
Я сказал: "Пусть их попьет!
Ей вреда не будет!
Облегчение дает
Только вера в чудо!"
Я за дело взялся сам
И создал рекламу:
"Чудо-средство дарим Вам
От мигрени, мама!"
Ну, а в новый наш визит
Теща нас встречала:
"Вы лекарство привезли?" -
От ворот кричала.
"Я - здорова, веселА"-
Аж плясала теща,
"Заявленье подала,
Выйду за Пантешу!"
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572856
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 08.04.2015
Коротка, мов постріл, зустріч –
З’явився на мить, проїздом,
Та прямо у серце влучив
Той погляд – палкий і ніжний.
Відразу все заіскрилось,
Засяяли видноколи.
Мов виросли раптом крила,
Розквітло усе навколо.
Поніс його далі вихор –
Пригоди, чиєсь кохання,
На нього чекали втіхи,
На неї – лиш сподівання…
І, наче хтось вимкнув світло,
Упали безсило крила,
Душа, мов зів’яла квітка,
Краплинку роси просила.
2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572731
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 07.04.2015
Реклама, реклама, неначе зараза,
Від неї сховатись не можна ніде.
Якісь екстрасенси, цілителька Аза,
Кохання поверне, біду відведе.
I порчу знiмає iз цілого роду,
Найтяжчу хворобу лiкує за мить.
I як не дурили пронози народу,
Він знову до Ази юрбою біжить.
Ой, люди довiрливi! Душі прекрасні,
Чи зніме з вас порчу отой екстрасенс?
А зніме він ваші останні прикраси,
Ще й бідні кишені у вас потрясе!
2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570689
рубрика: Поезія, Гумореска
дата поступления 30.03.2015
Рондо
Ты послушай, как рондо капели
Под окошками бодро стучит!
Заменив соловьиные трели,
Кот влюблённый истошно кричит…
И рукою подать до апреля,
Там потянутся птичьи ключи.
Пробудился в своей колыбели
Гиацинт, притаился, молчит…
Лишь под крышами звонко стучит
Сладкозвучное рондо капели.
2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569230
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 25.03.2015
Я – в тенетах вишуканих слів,
Що сплелись в казково-дивні шати...
Ти, коли сплітав їх, чи хотів
Душу, як метелика, впіймати?
2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568705
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.03.2015
Тише, тише!
Хочется расслышать,
Как сквозь тайны ночи
И сквозь сны
С нежным стоном лопаются почки
И на свет рождаются комочки,
Липкие, блестящие листочки –
Яркие провестники весны!
2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568468
рубрика: Поезія, Пейзажная лирика
дата поступления 22.03.2015
Усі ми люди – кращі, трохи гірші.
Нещира посмішка ховає все…
Поет же душу відкрива у вІрші
І вам на суд, довірливо несе.
Буває, переймаються не дуже –
Хтось задрімав, замислився злегка.
Комусь і зовсім до віршІв байдуже,
А хто і посміється з дивака.
А він же вам свою читає сповідь,
А він, душею зболений, кричить!
А він очима ваші очі ловить.
І ось, впіймав – і просвітлів за мить.
І може бути в залі, цій людині
Одні лиш очі сяють співчуттям…
Один слухач. Нехай, один-єдиний,
Але він – мій!
Йому читаю я!
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568184
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.03.2015
З днем Щастя, любі!
Жила, хворіла, догоряла тихо,
Гадала, що кінчається життя,
Та налетіло, мов стихійне лихо
Непереборне, пізнє почуття.
Все нищило, палило без розбору,
Бо зайнялося палко, наче хмиз.
Не розуміла, чи здіймалась вгору,
Чи, наче в прірву, полетіла вниз?
Чому це сталось? Бо дрімали мрії.
В поезію спліталися слова…
То ж, хай в душі вирують буревії,
Бо ти ще сяєш, ніжна і жива.
Не хочеш скніти в тихому болоті,
Безбарвною ніколи не була.
Ще буде спокій. Тиша буде.-- потім!
Палай востаннє і згори до тла!
Хтось скаже: «Недоречно і невчасно!»,
Та час нам вибирати не дано,
Воно таке примхливе, наше щастя,
Коли захоче – знайде всеодно!
2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567986
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.03.2015
Я спокійно жила –
Не стара, врівноважена пані.
Для краси і наснаги
Душевні писала віршІ.
І не знала тоді,
В глибині визріває кохання –
Не заради розваги,
А як вибух моєї душі!
Ця остання любов…
Може вирішив хтось посміятись,
Недоречно пославши
Мені оце пекло і рай?
Наче в юності знов,
У під’їздах чужих цілуватись
І за руки узявшись,
Щасливими буть через край!
Та настала пора –
О, як важко усе забувати!
Адже зламані крила –
Не злетиш у п’янку височінь.
І страждання гора
Накотилася валом дев’ятим.
І відпущений милий
Уже у чужу далечінь.
Ця велика любов!
Я не буду її проклинати!
Цей безцінний дарунок,
Мій сон золотий наяву
В найтаємніший схов
У душі заховаю палати,
Наче долі цілунок…
І з нею свій вік доживу!
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=567430
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.03.2015
Березневі заметілі
Так зненацька налетіли!
Декого вони злякали,
А когось і засмутили.
І пречисті, і прекрасні,
І нікому не підвласні!
Ми всю зиму їх чекали,
А тепер вони - невчасні.
Скоро сонечко весняне
Із усмішкою прогляне
І наробить тут проталин.
Білосніжності не стане.
Ти пробач, я не хотіла:
Закружляло, захопило!
І струмочки із печалі
Після себе нам лишило.
2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564634
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 06.03.2015
«Свободу Савченко Надії!» -
Весь світ піднявся. І Росія
З палкими гаслами : «Борися!»
З душею світлою Бориса,
Убитого підступно в спину –
Борця і друга України…
А там, у путінських застінках,
Незламна голодує жінка.
І Вам, кремлівські «відчайдухи»,
Її не похитнути духу!
Хай прийдуть Вам в кошмарні сни
Всі жертви підлої війни –
Донбасу сльози і руїни
І Надя – символ України!
01.03.2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563877
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 03.03.2015
Тебе не кличу я. О ні!
Хоч тяжко на душі.
Перечитаю ті вірші,
Що ти писав мені.
Згадаю пісню чарівну –
Подякую за те.
Кохання диво золоте
В долоні зачерпну.
О, як у сяйві абрикос
ОргАни бджіл гули!
Найщасливішими були
Здавалося, всерйоз…
Але, на жаль, проходить все
Минає, наче сон.
Лиш пам’ять, віршам в унісон,
Отари мрій пасе…
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=561019
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2015
Втомились прогинати спини
У мафіозному ярмі.
То ж, піднялися у борні
Сини і доньки України.
Усі у подиві завмерли,
І від пляшок та камінців
Серця спецназівських бійців
У жаху за щитами терпли.
А ті, що не боялись смерті,
Були готові полягти,
Щоб гідність нації спасти,
Стояли непохитно-вперті!
Чорніли Києва руїни.
Усі ридали, як один –
«Небесну сотню» домовин
Несли героїв України!
Що смертю вибороли волю...
Син, батько, чоловік і брат.
І утікав кривавий кат,
Який калічив наші долі.
Уже не стане на коліна
Пригноблений віками клас.
Найвищі цінності у нас –
Це -- Україна і людина!
2014
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560847
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.02.2015
По оперативних даних ООН
на 20.01.2015 року
в зоні АТО загинуло більше 5000 людей...
Чи війна, чи АТО,
Чи нечистая сила,
Вже не скаже ніхто,
Скільки душ покосила!
З ритуальних вінків
Паперовії квіти.
На могилах батьків
Вдови, сироти-діти.
Наче чайка, кричить
Посивілая мати.
Гірко батько мовчить,
Що за крок до інфаркту…
У нерівних боях
Вояки наші гинуть.
Жовто-синій наш стяг
Оповив Україну.
І все більше повзе
"Руських" танків і «градів».
Хто вітчизну спасе
Від ворожих парадів?
Хвиля гніву гряде –
Піднімається нація.
В Україні іде
Духу мобілізація.
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554477
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 25.01.2015
На міцних, ще не втомлених, крилах,
Наче кінь легендарний Пегас,
Наша юність кудись відлетіла,
Не питаючи дозволу в нас.
В метушні, в повсякденних турботах,
Між навчанням, коханням, дітьми,
Отакого життя повороту
Не відразу й помітили ми.
Хтось, у відчаї, встиг постаріти:
Адже юність покинула нас!
Ну, а той, хто цього не помітив,
Залишається юним весь час!
2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553487
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.01.2015
И вот расстались, дорогой!
Не пара мы – так надо!
Тому, что счастлив ты с другой,
Поверь, я только рада!
Тебе я не желаю зла,
Но эта боль заела…
А с кем ты в этот год «козла»,
Кому какое дело?
2015
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548490
рубрика: Поезія,
дата поступления 03.01.2015