Ніна Незламна

Тече річка

Тече  річка  невеличка,  близько  два  озерця,
Хто  посмів  їх  роз’єднати,  біль  стрілою  в  серце.

Жаль  не  чують,  душі  крики  рідної  матусі,
 За  кордонами  тумани,  як  їх  повернути?

Чи  пісень  їм  не  співала,  ніжних  колискових,
Вечорами  не  втішали  блиски  веселкових.

І  вода  злегка,  так  рябить,  квітнуть  вишиванки,
З  ясним  сонцем  зустрічали,  разом  теплі  ранки.

Плескіт  лав…  берег  цілують,  з  вітром  розмовляють,
 Може    бачив  їх  чи  чув,  чому  все  забувають?

Не  втрачайте,  землю  рідну,  любов  материнську,
Шепіт  хвиль-  тихим    відлунням  -  повертайся  синку!

У  обіймах,  разом  дружні,  у  потоці    сильні,
Рухом  течій  знесем    межі,  будемо  щасливі.

Тече  річка  …  сподівання,  світлі  два  озерця,
Зігрівають,  і  надія  тішить  журне  серце.

До  них  сни,  прийдуть  з  дитинством  і  усмішка  мами,
Забурлять  нові  джерельця  поміж  берегами.

26.10.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027276
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2024

Холодна кава

Світанок…ранок,
 Холодна  кава  на  столі,,
В  небі  серпанок,
 Місяць  ховається  у  млі,
Вузька  стежина,
Ледь  –ледь  ясніє  у  листві,
В  чому  причина…
Ти  не  сказав,  тих  слів  мені.
 
Ніжних,  ласкавих,
Щоби  вночі,  лід  розтопив,
Й  зникла  лукавість,
І  лиш,  одну  мене  любив.
   У  літню  пору  в  травах,
Виводив  вітер  сопрано,
В  нічних  забавах,
   Ми  купалися  привабно.
 
 Та  сумні  очі,
Бентежать,  й    морозні  нині,
 Не  став  пліч-о-пліч,
Тепер  не  тішусь…  і  днині,
Чом  зникла  просинь,
Що  серце  так  зігрівала,
Навіщо  осінь,
Його,  підступно  забрала?!
.
15.11.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2024

Подарунок ночі

Хто  час  від  часу,керує  небесами,
Бува,  як  плесо  всіх  річок  з  берегами,
 Які  все  ж  досить  різні,  створені  з  хмарин,
Одні  чубаті,  інші…  неначе  з  перлин.

Все  хтять  з’єднатись  у  могутній  океан,
Вітрець    хитренький,  їх  запрошує  на  бал,
Повчає  танцю,  проснувшись  ніби  рано,
Немов  під  музику,  розкроїть  волани.

Та  передумавши,  вже  плісе  наразі,
Пірнув  думками,  подібно  у  джазі,
Дмухнув  вразливо,  та  й  трусить  над  землею,
 Мабуть  пишається  вдачею  своєю.

Донизу  сніг,  летить  біленький,  сріблястий,
Вітрець  щасливий,  із  часом  йде  лапатий,
Ніщо  не  в  змозі,  йому  протистояти,
Вже  й  простирадла,  килими  лежать  з  вати.

 Іскриться  златом,  по  деревах  ряднина,
В  парчовій  сукні,  у  намисті  калина,
Край  неба  зирить,  виглядає  світило,
За  мить  сховався,  посміхнувшись  вразливо.

У  змові  з  осінню,  нам    ніч  подарунок,
Подала  радо,  земля  відчула  трунок,
               Прикрита  блиском,  у  сні    змарніла  листва,
                     Красу    сприймаю,  за  вікном  прийшла  зима…
                                                                                                                                                                     
                   У  чародійстві,  казковім  з  нею  і  я.            


                                                                             21.11.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026966
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2024

О Харківщино… ( ода)

О,  Харківщино,  рідна,
Душею  я  твоя,
Землице  моя  плідна,
Тут  щебет  солов’я,
Пробуджував  так  рано,
У  захваті  п’янким,
Вітрець  співав  сопрано,
Під  злет  думок  усіх.

В  росинках  ноги.  В  травах
 Дитинство  й  світла  юнь,
Зненацька  у  октавах,
Він  ледь  торкався  струн.
То  ніби  скрипка  грала,
Вже  й  жвавий,  лине  звук.
І  серденько  співало,
Сприймаючи  красу,
Той  ніжний  погляд  мами,
У  пам’яті  несу,
Здаля  поміж  хлібами,
Додому  я  спішу.

А  зараз  що?  О  Боже,
Розбита  вщент  земля,
Стиска…  душі    тривожно,
Сусід  здурів…війна.

Летять  гелікоптери,
Стриба,  як  саранча,
Із  злобою  пантери,
Весь  розум,  геть  втрача,
Це  військо  ненажери,
Кинжали  розкида.  
***
Здаля…  не  звук  серенад,
Гнітить..  річку  Лопань,
Із  свистом  пада  снаряд,
Останній  міст  топить,
Вода  омиє  берег,
Не  злічить  ту  рану,
В  сльозах,  нове  джерельце,
   Утратило  вдачу,
Не  зцілить,  мре  серце.
                                                                                                                                                                                               
Це  сон?  О  ні!  Наяву,
Де  стежка  до  школи?
Навіщо,  почав  війну,
Завдав  болю,  шкоди?
Де  світлі  вікна  -  імла,
Злодійський  тон  війни,
Стражда,  болить  душа,
Гуляють  привиди,
Рвуть  серце  на  шматки.

Де  поле  вирви,  ями,
Хати…руїни  скрізь,
Безжально,  до  безтями,
Приносить  смерть  і  біль.
Боєць  на  півдорозі,
 Скровавив  білий  сніг,
Дідусь  старий  не  в  змозі,
Піднятись,  бо  без  ніг,
Залишивсь  на  порозі,
Нестримуючи  гнів,  
Пішов...  до  вічних  снів.

На  жаль,  не  їде  потяг,
 Із  Харкова  в  село,
Де  ха́тки,    ті  знайомі,
Пейзажі  за  вікном?
Скрізь  ходить,  смерть  з  косою.
Прудянка,  Слатино,
Козача  Лопань  стогне,
Розбита  вже  давно.

Гримить…  довкола  попіл,
Звірина,  вся  втекла,
Злетів  до  неба  сокіл,
Тож  куля  досягла.
Мороз,  аж  біль  невпинний,
Як  страшно  знати  все,
Течуть  сльози  полинні,
Клятущий  ворог  цей,
Печаль,  розпач  пече.
Це  зло  -  геноцид  людства,
З’їда..  мізки  заздрість,
Життя,  не  без  паскудства,
Керує,  ним  жадність.

Іуда  занапастив,
І  свій,  народ  під  гніт,
Поклав.  Чи  зачинив
По  тюрмах,  що  весь  світ,
Таких  не  зна  й  не  бачив.
Незгодних  закатував,
Готуючи  стратить,
                                                 Щоб  велич  показать.                                                
 ***
Позаду…  тисяча  днів,
Як  важко,  сприймати,  
О  скільки  доньок,  синів,
Оплакує  мати,
В  журбі…  треба  ховати…
Та  тільки  поле  знає,
Їх  стільки,  там,  лежить
Чи  безвісті  пропали,
Вони  ж  хотіли  жить.  

В  душі  вогонь  палає,
А  лиху  нема  меж,
Жура  серця  стикає,
   Диявол  ти,  що  ждеш?
     Не  стала  на  коліна,
     Козацька  кров  тече,
   Повстала  Україна,
     Буремний  час  гряде!
     Весь  біль  не  вгамувати,
         Гнобиш  мій  рідний  край,
     Настане  час  розплати,
                                                         Проще́ння  не  чекай!                                                          
     Надія  не  вмира,
День  світлий  стріне  мати,
Я  вірю  в  це  щодня!
***
О,  Харківщино  моя,
Укотре  бій,  хоч  осінь,
Трава  згоріла  дотла,
Похмура,  темна  просинь,
Що  день  прошу,  Бога    я,  
Та  й  весь  народ  наш  молить,
Хай  зникне,    вічна  вражда,
Нехай…  бринять  роси.
І  знов,  чисті,  як  колись,
Ранкові….веселі,
Й  дитячі  мрії  збулись,
Осінні  акварелі,
Під  мирним  небом  лягли,
Навік  вкрили  темінь.

Вклонюся  низько  землі,
Незламним  захисникам,
Що  день  і  ніч  у  борні,
Спроможні  винести  (хлам),
Усупереч  цій  війні,
   Повернуть  щастя  в  дім!

О,  рідна  Харківщино!
Душею,  серцем  завжди  з  тобою.

20.11.2024  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026918
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2024

Світлий ранок України

В  ліс  стежина…  хліба  в  полі,
Душа  тішиться,  на  волі,
Привітає  мене  сонце,
Я  ж  тепло  візьму  в  долонці,
Світлий  ранок  зустрічаю.

Тече  річка  при  долині,
Чую  звуки  лебедині,
Пара  ніжиться.  Водиця,
Веселково  скрізь  іскриться,
Розмовля…  ніби  зі  мною.

З  лісу  пісня  солов’їна,
Гріє  віра  заповітна,
Серцю    втіха,  Україна,
І  мала,  навіть  дитина,
Про  щасливу…    долю  мріє.

Не  збирайтесь  чорні  хмари,
Не  несіть  по  світу  чвари,
Земля  –  ненька  у  суцвітті,
Найгарніша.  Море  квітів,
Добра  й  радості  дарує.

Рушник  вишитий-  стежина,
Приголубить  мати  сина,
Перехрестить  у  дорогу,
Повернись,  любий  додому,
Навіки́  згине  росія!

Озирнись…  довкола  люди,
Нам  би  збутися  Іуди,
Щоб  не  сльози,  а  росинки,
По  віночках  українки,
Та  й  збулась  осяйна  мрія!

Диво  -  осінь.  Цвіт  барвистий,
В  листі  відблиск  золотистий,
Не  руйнуйте  красу  нині,
Хай  не  ллють  дощі  полинні,
Не  помре  в  душах  надія!
Тож  розквітне  Україна!

17.11.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026694
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2024

Місяць і осінь

Рожевий  обрій,
Красу  останню  зібрав  з  квітучих  жоржин,
Від  пелюсточків,
Поміж  хмарин,  ледь-  ледь  темнішу  тінь  приклав,
Промінчик  сонця,
Розсипав  злато,  поміж  прозорих  гардин,
Сприймала  осінь,
Щиро  раділа,  що  її  не  забував.
 
У  надвечір’ї,
Земля  деінде  іще  барвисто  квітне…
Здаля    сузір’я,
Ледь  мерехтить,  як  імпульс  -  ознака  єднань,
Із  блиском  іскри,
Що  зберігають,  щораз  яскраве  світло,
Немає  міри,
Як  безкінечність  світообігу  всіх  знань.
 
Згасає  обрій,
Небесне  плесо  під  дійством  диво  –  нічки,
Ясніші  зорі,
У  хороводі,  шлють  поцілунки  листю,
Легкий  серпанок,
Лукавий  місяць,  ледь  схилився  до  річки,
Мов  на  останок,
Цей    блідолиций,  наспівує  їй  пісню…
 
 Прощаймось,  осінь,
О,  чарівна,    строката,  люба,  золота,
Лиш  ляжуть  роси,
Знай  не  остання,  це  моя  терпка  сльоза,
Бо  ж  часто  буду,  тебе  згадувати  я.

 15.11.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026593
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2024

Я йду в красну осінь

Я  поспішаю    в  красну  осінь,
Берізка  в  жовтім  сарафані,
Нас  зустріча    небесна  просинь,
Вплітає  в  коси  роси  ранні.

Чепурний    клен,  ще  молоденький,
Щодень  пишається  барвистій,
Черпає  подих  солоденький,
Із  прохолодою  з  намиста.

Блистить  стежина  під  листвою,
Переливається  яскраво,
Я  знаю  ти  поруч  зі  мною,
Хоч  сонце  шле,  погляд  лукавий,

Я  йду,  спішу  у  красну  осінь,
Прошу  лиш  час  -  на  мить  спинися,
Адже  душа,  так  тепла  просить,
У  злеті  з    листям  звеселиться.

В  небі  кружляють  птахів  зграї,
Зі  мною  тішаться  красою,
Як  у  весняному  розмаї,
Любуюсь  осене  тобою.

Злилися  фарби  у  потоці,
В  передчутті  змін,  сподівання,
Вродлива  в  вишитій  сорочці,
Світ    зачарує,  є  бажання.

Лиш  подружися  з  ясним  сонцем,
Надіюсь  буду  частим  гостем,
До  тебе  йду,  чаклунка  -  осінь.
                                           
                                                           08.11.2024  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026423
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2024

Депресія ( з гум)

Коли  їй,  тільки  сорок  п'ять,
Досить  славна  молодиця,
Ще  той  час  щоби  влюбиться,
 Та  й  сусід  давно  холостяк.

Відвела  душу  у  ванні,
Напахтилась,  як  троянда,
Розляглася  на  дивані,
Чом  кохання  на  заваді,  
Де  ж  депресію  подіти?

Ох  ця  осінь  сонце  світить,
Сумно  в  хаті,  не  всидіти,
В  коротесенькій  спідниці,
Як  та  пава,  до  криниці,
Йшла  з  відерцем  крок  за  кроком,
По  стежині,  що  під  листям,
Оступилась  ненароком,
Погляд  гострий  -  сяйво  блиску.

Чи  побачив  той  Микола,
Що  упала,  як  поліно,
Лежить  -  жде  неначе  квола,
Заспівала  б  солов’їнно,
Як  би  поруч  опинився,
Глянув  серце  б  тріпотіло,
Краще  було  б  одружився,
Щоб  вогнем  палахкотіло,
Ублажав    жіноче  тіло,

Ой  -ой  справді,  чує  кроки,
Мужня  постать  нахилилась,
-От  біда,  от  заморока,
Збулось  те,  що  нині  снилось.

Ой,  Миколко,  осінь  -  біда,  
Чом  стовбичиш,  як  той  маяк,
Мовить  тихо,  немов  бліда,
Там  у  хаті,  стоїть  коньяк,
У  торбинці  є  закуска.

Може  сходим  по  грибочки,
Як  торік,  тільки  ти  і  я,
У  букет  збереш  листочки,
Душа  рветься    у  небуття,
Ця  депресія  дістала,
Як  позбутися    не  знати,
У  лікарні  розказала,
Кажуть  треба  покохатись.

Он  горіх,  зовсім  голенький,  
Не  завада    любуватись,
Не  стерпіть,  мені  любенький,
Тож  пішли  гриби  збирати.

 Лише  мить,  неначе  вітер
В  хаті  шурхіт,  то  ж  все  забрав,
Біля  неї,  чоло  витер,  
-Вже  цього,  давно  чекав,
Ледь  світало,  я  виглядав.

***
Ой  ти  осінь,  ой  блудниця,
З  листопадом,  ніби  в  змові,
Від  депресій  захисниця,
Шурхіт  листя,  наче  сповідь,
Як  же  добре,  коли  двоє,
Є  з  ким  радість  розділити.

10.11.2024.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026234
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2024

Напередодні звістки ( проза)

         Осінній  вечір…  довгоочікуваний  дощ.  Так  давно,  на  нього  чекала  Марина,  гадала  краще  б  він  пішов,  тоді  би  під  його  звук    сину  пісню  співала.  Чи  виплака  сльози,  які    приховувала  в  собі,  не  давала  їм  волі.  Бо  по  поведінці  сина  відчувала,  що  її  настрій  передається  йому,  тому  мала  бути  сильною,  щоб  відкидати  всі  сумління  і  тривоги.  Хоча  два  тижні  назад  чоловік  і  був  вдома  три  дні,  але    підкрадається,  якесь  передчуття,  холоне  серце,  поглинає  хвилювання.
   На  склі  вікна  великі  краплини  зливалися  докупи  і  швидко  стікали  донизу.  Ніби  ховалися  від  її  погляду,  щоби  не  навіювати  смуту.  А  вона  ж  намагалася    побачити  цю  картину  поєднання,  зморена,  але  за  мить  легка  усмішка  прикрашає  обличчя.  Світла  думка  зігріває  душу,  вони  обіймаються,  стають  сильнішими.  Ось  і  Олег  повернеться  з  війни,  ми  разом  будемо  сильнішими,  думаю  ти  не  будеш  часто  плакати,  правда  синку-  подумки  звертається  до  сина.
   Шестимісячний  син,  після  купеля  лежав  у  ліжечку.  Рум’яні  щічки  поступово    втрачали  яскравість.  На  перший    погляд  здавалося  він  солодко  спав,  але,  як  приділити  кілька  хвилин,  то  помітно,  що  хлопчика  щось  бентежило.  Скривиться,  різкі  рухи  головою,  враз  тремтять  маленькі,  пухкі  пальчики,    пхикає  і  вже  голосно  плаче.  Три  дні  поспіль  одна  й  та  сама  картина.  Нагодований,  у  теплі,  температура  нормальна,  здається  і  з  газами  проблем  немає,  але  поведінка    хлопчика  привертала  увагу.  Що  ж  тут  не  так,  що  непокоїть  малого?
 Три  дні    назад  приходила  свекруха,  відбулася  серйозна  розмова.  Вона  звинувачує  невістку,  що  син  пішов  на  війну,  але  ж  це  був  не  її  вибір.  В  армії  набув  навиків  танкіста,  повістка  у  Військкомат,  потім  на  навчання  до  Німеччини.  Напевно  така  доля,  дітей  Бог  не  дав.  Але  коли  перед  поїздкою    на  навчання  приїхав  на  кілька  днів  додому,  відбулося  диво.  Ось  тепер    є  Даня,  є  радість,  є  заради  кого  жити.
 В  надії  прийняти  душ  та  лягти  спати,  жінка    тільки  зайшла  до  ванної  кімнати,  як  зненацька  різкий  крик  сина  примусив  повернутися.  Почервоніле  хлоп’я  метало  ніжками  і  ручками,  на  якусь  мить  здалося  ніби  захлинулося  від  сліз.  Вона  різко  підняла  його  і  голівкою  нахилила  донизу,  син    кілька  раз  кашлянув  і  важко  вдихнув  повітря.  Вона  ж  вся  труситься,  не  могла  зрозуміти  в  чому  причина.  Тільки  поглянула  на  настінний    годинник,  на  ньому  двадцять  третя  година.
До  себе  ніжно  пригортає,  тремтячим  голосом,  злякано  до  нього,
-  Синку,  любцю  мій,  що  сталося,  що  ж  тебе  так  непокоїть?!
І  вже  трохи  спокійніше,  
-Все  буде  добре.
Устами  торкнулась  чола,
-Тут  все  нормально,  то  ж  в  чому  справа?  
Рукою  мацала  кожну  частинку  тіла  і  дивилася  в  його  карі  оченята,  а  він  пхика,  ніби  щось  хоч  сказати.Та,  якби  ж  то  сказав…
 Не  випускаючи  з  рук,  дві  години  неспокою,  знову  плач,  нестерпний  крик.  По  кімнаті  немов  дике,  тихе  виття  вовчиці,
-Ой,  що  ж  це?  Такого  ж  ніколи  не  було.  Де  б  не  торкнулася  не  плаче,  а  тільки  тулиться  й  кричить,  ніби  шукає  захисту.  
Я  ж  біля  нього,  зглянься  Боже!  А  можливо  хто  наврочив,  коли  відвідували  лікарню?  Чому  мій  синочок  такий  неспокійний,  що  його  так  тривожить.  
Під  ранок,  обоє  знесилені,  заснули  в  її  ліжку.  Вона  б  напевно  іще  б  спала  та  відчула  дотик  рученят  до  обличчя.  Даня  торкнувся  і  уважно  дивився    на  неї.  
-Синочку!  Час  годування…  прошу  тебе  тільки  не  плач,  а  то  що  я  скажу  таткові,  коли  позвонить.
Малий  відразу різко  скривився,  почав  вертіти  головою,  зайшовся  плачем.  
Не  менше,  як  з  пів  години  заспокоювала  сина,  нарешті  заплющив  очі,  присмоктався  до  груді  .
 Вона  цей  день  майже    не  помітила  яким  він  був,  правда  скло  без  краплин,  а  їй  хотілося  плакати.  Прилягти  на  мужнє  чоловіче  плече  і  поділитися,  як  їй  зараз  важко.  Поклавши  сина  в  ліжко,  впала  ниць  на  своє  ліжко  і  розридалася.  А,  як  ти  там  мій  соколе,  три  дні  поспіль    ні  дзвінка  і  ні  СМС.  Нехай  би  подзвонив,  вже  б  менше  хвилювалась.  Але  ж  не  скажу,  що  син  так  плаче,  нині  вихідні  дні,  в  понеділок  підемо  на  прийом  до  лікаря.
 Два  дні  -  неначе  в  пеклі.  Ні  поїсти  і  ні  поспати  та  й  нікому  про  хвилювання  розказати,  ще  в  чотирнадцятому  році  батьків  війна  забрала.  На  жаль,  із  свекрухою    хвилювання  не  розділяла,  знає,  що,  як  завжди  знову  у  всьому  буде  звинувачувати  її  ж  саму.  Вже  навіть  приїжджала  швидка  допомога,  обстежили  сина,  але  ніяких    причин  для    стаціонарного  лікування    лікарі  не  бачили,  довелося  чекати  понеділка.
 Вона,  вмовляючи    малого  не  плакати,  старалася  швидко  одягнути,  посадила  у  візочок.  Несподівано,  перед  будинком  почула  сигнал  машини,  за  парканом    зупинилась  машина,  за  нею  швидка  допомога.
Здивовано  сама  до  себе,
-Цікаво,  але  я  не  викликала  швидку.
Коли  відчинилася  хвіртка  її  очі  округлилися,  хто  може  знати  код  замка?  Може  свекруха…
Тільки  подумала,  відчинила  вхідні  двері,  до  неї  спішили  два    чоловіки  у  військовій  формі.
Один  з  них,  такий  же  чорнявий,  як  Олег  і  напевно    ж  такий  за  віком,  звернувся  до  неї,
-Марино,  ми  до  вас.  Давайте  краще  зайдемо  в  будинок.
Її  обличчя  сполотніле,  ноги  підкосилися,  ледь  не  впала.  До  неї  підбігла  медсестра,
-Хлопці,  давайте  її  в  кімнату  на  ліжко.
Даня,  помітивши  метушню,  рученятами  схопився  за  поручні  візка,  заплакав.
-Ні  -  ні  маленький,  не  рви  матусі  серденько,  не  плач.  Очі  хлопчика  уважно  бігали  по  ньому,погляд  зупинився  на  карих  очах,  легка  усмішка  лягла  на  обличчя.  Він  взяв  його  на  руки,
Ну  от  і  добре,  зараз  мама  прийде,зараз.
Малий  довірливо  поклав  голову  на    його  мужні  груди,  ніби  слухав  стук  серця,  відчув  тепло,  мовчав.
 За  кілька  хвилин  медсестра,  підтримуючи  Марину  за  руку,  вивела    із  спальної  кімнати,посадила  на  стілець.Її  обличчя  злегка  посвітліло
Опухлі  очі  повні  сліз,  мов  потоки  струмків,  текли  по  щоках    -  не  зупинити.  Намагалася  себе  взяти  в  руки,  тихо  вимовила,
-Коли  це  сталося?
 Під  Запоріжжям  відбувся  бій,  важке  поранення,  три  дні  і  три  ночі  лікарі  боролися  за  його  життя,  але  на  жаль…
 Вона    простягнула  руки  до  сина,
-  Мій  любий,  йди  до  мене.  напевно  ти  все  відчував,  тому  і  плакав.
Хлопчик  мило  посміхнувся  до  неї  і  личком  притулився  до  плеча  чоловіка.
-Ну  от  на  тобі,  це  ж…
Чоловік  взяв  її  за  руку,
Марино,  ти  мужня,  сильна  жінка,  я  про  тебе  все  знаю.  Ми  з  Олегом  на  війні  з  першого  дня,  пліч  -  о  -  пліч    вчилися,  долали  ворога,  ділилися  окрайцем  хліба  і  останнім  ковтком  води.  Перед  операцією    я  був  біля  нього.  Його  останні  слова  -  побажання,  хрестити  Даню,  щоб  я  став  хрещеним  батьком,  опікувався  вами.  Коли  мене  призвали  у  військо  дружина  зразу  подала  на  розлучення  і  вже    минув  рік,  як  має  чоловіка  і  народила  доньку.  Зі  мною  чомусь  не  наважувалася  цього  зробити.  Правда  я  підписав  контракт,  мої  плани  і  далі  служити  Батьківщині,  думаю  ми  проженемо  цю  російську  навалу  з  нашої  землі,  будемо  разом  відбудовувати  Україну.  А  поки  ж    у  тебе  важкі  дні  дозволь  бути  поруч,    підставити  своє  плече,  як  друга.  Принаймні,  я  пообіцяв  Олегу.
 Даня  уважно  подививсь  на  маму,  потім  на  нього,  мав  вигляд  ніби  все  розуміє.  Та  йому  ця  довга  розмова  набридла  став  вертіти  головою,    руки  потягнулись  до    погонів,
-О…ні-  ні    хлопчику,  цього  робити  не  можна,
Малий  ніби  зрозумів  його  ,хитро  подивився  на  маму  і    обличчям  притулився  до  чоловіка.  
-А  ви  куди  збиралися  їхати  візочком?
-Та  тепер  вже  нікуди,  бачу  заспокоївся.  Я  зрозуміла  чому  плакав  син.  І  мені  було  тривожно  на  душі,  а  він,  напевно  так  відчуває  біду.
                                                                                                                                                                         06.11.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2024

Ниті єднання

Осінь  спішить…  де  ділась  трава  зелена?
Красуні  вільхи  листочки  бачу    й  клена.

А  поміж  них  дві  ниті,  мов  має  гачок,
Плете  мереживо,  завзятий  павучок.

   Тут  його  місія  єднання  двох  сердець,
   Це  павутиння  не  порушить  й  вітерець.

   Осінь  зрадлива,  манить  листя  у  політ,
         Він  же  не  хоче  руйнувать  кохання  слід.

             Бо  ще  з  весни  про  почуття    чутливе  ехо,
     Неслося    тихо,  лірично,  все  ж  далеко.

           Чатував  літечком,  все  знав  про  їх  любов,
                 Достатньо  довго  слухав  пестливих  розмов.

     Лиш  дощ  посміє  вщент  розірвати    ниті,
 Тоді    не  забудуться    променисті    миті.

Тож  метушиться  павучок  у  сплетінні,
               Клена  барвистість,  золотиться  в  промінні.

Вміло  старається,  у  нього  є  мета,
     Щоб  перед  сном,  любувалась  пара  оця.

               У  снах  побачать,  хто  в  їх  житті  був  поруч,
     Душу  зігріє,  ласкавий,  теплий  погляд.

                                                                                     06.11.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026053
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2024

Вирок пори року

Листви  торкнулась  вечірня  прохолода,
Завмерлі  душі  -  це  вирок  пори  року,
Відчарувала  та  ще  ледь  мліла  врода,
В  протистоянні  щорічного  потоку….
 
Холодних  вод,  від  затяжних  дощів  і  злив,
Й  вітру  кудлатого,  сховатись  не  в  змозі,
Стихав  під  вечір,  вже  на  ранок  дуже  злий,
Зривав  листву  під  рок,  кидав  по  дорозі.

О,  що  ж  ти  доле,  де  ж  весноквітна  казка,
І  спів  пташок,  що  надихали  до  життя,
Той  сонця  промінь,  його  дбайлива  ласка,
Листви  успішність  –  запорука  майбуття.

Листву  берізка,  скидає  так  зарано,
 На  душі  смута,  прощання,  на  все  свій  час,
 Журливий  вітер,    веде  ніжне  сопрано,
Мрій  світлих  втрата,  лиш  мить,  ясний  вогник  згас.

                                                                                                 31.10.  2024  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025918
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2024

Квітка в росі

Мороз…  ледь-ледь  сріблиться,
В  росі…  квітка  іскриться.

Покинуті  городи,
Діждався  нагороди.
   
Вітрець…  снить  серед  поля,
Тут  двом,  лишитись  -    доля.
 
Рве  серденько  досада,
Вона  ж  цьому  не  рада.
 
Тебе,  хочу  любити,
Готовий  захистити.
 
Вибаглива,  як  жінка,
Але  ж  для  мене  втіха.
 
Не  лагідна  ромашка,
Душа…  болить  козацька.
 
Пече…  стрімкий  погляд,
Та  знаєш,  що  я  поряд.
 
Трояндо  ясноока,
Не  будь  така  жорстока.
 
Втішайся  вечорами,
Сховай  шипи  між  нами,
 
Мої  листки-  долоні,
Обійми  ж…  не  холодні.
 
Устами  теплий  дотик,
Розпалимо  ми  вогник,
 
Його…  почула  голос,
 Моє  кохання  солод.
 
 Бажання…  прийму  твої,
Цілунки  –  струмок  надій.
 
Тремтів  лопух  чубатий,
На  жаль,  давно  горбатий.
 
Ти  поруч  вже  відрада,
І  старість  не  завада.
 
Впаду,  в  ногах  зігрію,
Нехай,  навіть  зітлію.
 
Та  буду  пам’ятати,
Зумів….  я  покохати.
 
 24.10.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025809
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2024

Не порушуй тишу

Не  порушуй  осінню  тишу,
Коли  ледь  виграє  світанок,
Перші  сни  привиділись  листю,
Хай  бадьорить  жовтневий  ранок.
 
Ніжний  промінь  торкнувся  землі,
Поцілунком,  дарує  тепло,
Ніби  Господа  ласка  душі,
Огортає…  укотре  єство.
 
Не  порушуй  осінню  тишу,
Між  дерев  золотиста  стежка,
 Придає  чарівного  блиску,
В  срібних  росах  яснить  веселка.

Не  порушить  осінню  тишу...
І  пташина,  дрімає  в  лісі,
Не  торкне  й  вітерець  барвисту,
Пані  осінь  вбрану  в  намисті.
 
Нехай  спокій  серця  зігріє,
Негаразди  ховає  імла,
Кожен  з  нас    про  мир,  щастя  мріє,
Щоб  на  вік  закінчилась  війна.

                      30.09.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025665
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2024

Дощі…осіння повінь

Дощі…дощі  ..  осіння  повінь,
У  танці  звабливість,  блиск  краплин,
Серце  торкне  ранкова  сповідь,
Про  почуття,  як  гіркий  полин.
 
Мить  і  сріблиться  все  навколо,
Йде  прохолода,  зробить  справу,
Знову  в  калюжі,  краплів  коло,
Ледь  –ледь  змальовують  заграву.
 
Зненацька  сонце  промінь  кине,
Злегка  відплинули  хмаринки,
Як  серенада  ніби  лине,
Іскрять  веселкою  краплинки.
 
Виводить  дощик  своє  соло,
Від  душі  осені  зізнання,
Нехай  же  знає  все  довкола,
Плекає  мрію,  цвіт    кохання.
 
І  не  відкине  він  подію,
Соромлячись,  поведе  в  танці,
Таїну  держить,  мав  надію,
Тож  не  відмовить  забаганці.
 
Не  приховає,  сердечний  стук,
Та  й  загадковість  сльозин  рясних,
Осінь  почує,  магічний  звук,
Хоч  на  якийсь  час  і  притих.
 
                     31.10.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025531
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2024

Поміж пагорбів стежка ( рим проза)

Степ    і  степ,  як  ряднина,  згар  і  попіл  повсюди.  При  долині  стежина,  сухе  повітря  тисне  в  груди.  Довкола,  де  погляне,  то  ями,    йому  не  дістатись  до  мами,  там  зараз  ворог,  від  будинків  привиди  -  споруди.  То  подарунки  від  русні,  біда,  смерть,    сліди  війни.  Очам  холодно  побачить,  вщент  зруйновану  хатину,  чи  хтось  може  пробачить,  за  страждання,  безжалісно  вбиту  дитину?
   Поміж  пагорбів  стежка  від  долини  до  лісу.  Невеличка  хата,  попід  балки,  горобці  чистять  стріху.  Раз  –  по  -  раз  все  на  злеті,  павутиння  і  пух,  немов  скрізь  лад  наводять,  виганяють  злий  дух.  Павуки    під    крокви,    вміло  мережки  городять  та  залюбки  ряднини  плетуть.  До  землі  летять  скалки,  враз  вітрець,  відпочить  ліг  на  покинуті  санки,  то  ж  помітно,  що  вщух.  Всі  клопочуть  своє,  ранком  сонце  ж  встає.  Як  той  знак  до  життя,  віра  гріє  серця,  не  вмирає  душевне  бажання  побачити  майбуття.
   Нині  днина  у  тиші…  знову  щастя  земне.  Чи  війна  закінчиться  і  біда  омине?  Прямий  погляд  хлопчини  в  теплі  очі  бабусі,
       -Я  голодний  зі  вчора,  може  снідать  на  часі?
         Ледь-ледь  ноги  волоче,  від  стільця  до  плити,
-Принеси,  дровець  хлопче,  не  багато  бери.  Нам  би  тих,  що    під  пилом,  досить  тижнів  на  три.  Але  ж    ми  ще  не  знаємо,  скільки  тут  ночувати,  до  якої  пори.Та  й  чи  досить  муки,  пиріжків  зготувати.  І  нехай  без    пательні,  бо  ж  олії  немає,  ми  положим  при  плитці,  вона  ‘хоч  трішки  підсмажить.  Допоможи    бабусі,  це    ж  тебе  не  дуже  обтяжить.
       Напівтемрява    в  хаті,    знов  думки  волохаті.  А,  як  наші  відійдуть,  бандюки  й  сюди  прийдуть.  Ховав  думи  хлопчина  та  стару  ж  не  покину.  Де    руїни  сестриця  і  матуся  вдовиця.  Сиротою  зостався,  скільки  сил  намагався,  заховати  в  жмут  сльози,  жаль  немає  дороги.  Обійти    тих  вонючих,  вузькооких  і  злющих.  А  на  пагорб  не  підуть,  побояться  ракет.  Але  їх  лиш  біс  знає,  в  собі    держуть  секрет.  
А  старенька  журиться,  весь  час,  як  та  квочка,
-  Як  згадаю  синочка….
Ті  слова,  як  пророчі,  у  сльозах  знову  очі.
-  Він  мені  наказав,    бути  поруч  з  тобою,  ще  тоді,  як  війна  почалася,  весною.  Тобі  ж  всього  дванадцять,  ну  нехай  би  хоч  двадцять,  відпустила  б  у  військо,  хоч  воно  і  не  близько.  Тепер  маєм  ховатись,  щоб  в  полон  не  попасти.  
Тиша  й  мови  немає  та  біль  серденько  крає.  Не  сидиться  на  місці,  в  бабці  руки  у  тісті.  Він  сказав,  
-  Я  скоро  повернуся,  не  пройде  й  хвилини,  піду,  навідаюсь,чи  залишилися  на  сливці  сливи.
У  відповідь,  лиш  посміхнулась  і  до  плити  вже  розвернулась,  про  себе  тихо,
-От  уже  й  соромиться  сказати,  що  хоче  до  вітру,  намагається  дорослим  стати.
     Свіжий  подих,  гарячий,    бо  спекотне  це  літо,  десь  здаля  котик  плаче,  миттю  в  очі  б’є  світло.  Пригинається  йде,  то  повзком  по  пилюці,  ритм  сердечка  затих,  от  би  дав  тій  падлюці.  Чого  хочуть  зануди?  Чому  неньку  убили?  Як  позбутись  Іуди,  хай    Боги  б  всіх  навчили.
 Від  пилюки,  чуб  -    стріха,  для  хлопчини  є  втіха.  Далеченько  пробрався,  то  ж  зустріть  сподівався.  Тих  бійців  із  тризубом  та  із  стягом  України.  То  відчув  би  справжню  радість,  міцне  плече  родини.    Хай  би  бабцю  повідав,    ото  б  усміхнулась  миленько.  І  за  них  би,  на  колінах,  вдень  і  вночі  молилась  тихенько.  Щоб  вертались  додому    мужні  воїни  наші,  для  народу  настали    мирні  днини,  найкращі.
   Та  раптовий  свист  кулі  пролетів  мимо  вуха.
-  От  чортяка,  от  зараза,  попадись,ти  мені  с*ка,-    і  завмер,  як  та  квітка,  що  дрімала  в  пилюці,
-Почекай  прийдуть  герої,  за  злочин  потонеш  у  багнюці,чи  так,    добряче,  за  все  віддячать  падлюці.
   Згодом…стало  сивіти,  ніби  морок  на  очі.  Ой,  щось  я  став    безсилий,  треба  трошки  посидіти,  дочекатися  ночі,  Думки    душу    ятрили,  не  дрімай,  іди  далі.  Відкинь  сумнів  підступний    і  безмірні  печалі.
 То  повзком,  то  котився,  вже  за  щось  зачепився.  Враз    бруском    впав  донизу,  ніби  хтось  підстелив  хмизу.  Встиг  лиш  очі  відкрити,  поруч  хлопці  –  вояки,  хтілось  птахом  злетіти,  обіймав  залюбки.  
-  Звідки  хлопче  ти  взявся,  скажи,  як  сюди  пробрався?
Він  очам  ще  не  вірить  та  відкрив  серце,  щирий.  Так  і  так,  минув    пагорб,  мені  довелося  йти  задом,  щоб  чортів    чатувати,  певно  їх  небагато,  мабуть  троє,  чув  мати.  Бачив  дерево,  схил,  як  вітрисько    котивсь.  Дяка  Богу  я  з  вами!
І  торкнувся  вустами.  Святого  хліба,  що  бійці  угостили.  Ясні  очі  у  хлопця,  то  ж  ще  й    консерву,  як  гостинець  для  бабусі    подарили.
-Мені  треба  повертатись,  бабуся  буде  дуже    хвилюватись.  Боюся,  ще  шукати  піде,  правда  хіба  що  місяць  зійде.  Як  темно  не  наважиться,  боїться  й  щоб  я  нікуди  не  йшов,  свариться.  Все  до  ікони  мене  тягне,  вкотре  заставляє  помолиться.
   Послухав  командира,  повертався  додому,  при  спілкуванні  зовсім  втратив  втому.Значить  все  буде  добре,  вони  близько.Сам  себе  підбадьорював  хлопчисько.  Консерву  й  хліб  швидко  закрутив  у  сорочину  і  вміло  підперезав  за  спину.  Весь  час  повзком,  воно  б,  коли    то  воля  бігом.  Та  де  ж  тут,  як  ворог    у  засідці  чатує.  А  він  повзе  і  навіть  часом,  той  попіл  смакує.  Ще  більша  злоба  збурює  душу.  Та  все  ж  упевнений  в  собі,  шепоче,
-Я  всі  сили  зберу  та  долізти  мушу.
 Вже  стороною,  далеченько  від  дерева  відповз,    відчував  гучне  серцебиття,  як  зненацька  до  лиця  вдарила  кров.  Чого  хвилююсь,  втішав  сам  себе,
-Бабусю,  я  скоро  прийду,  то  ж  вже  близько,  мене  біда  мине.
   Аж  ось,  ледь-  ледь  видніється    миготіння  світла,  не  розібрати,  але  ж  то  не  свічка.Здригнувсь,а  раптом  влучили,тліють  останки  від  хати.  Але  ж  бо  щось  та  чув,    а  може  лахміття  тліє,  чи  мене  пішла  шукати?  Бабусю,    люба,  чого  не  могла  дочекатись?
Думки    губляться,  наче  блукають  у  павутині,  воно  б  звичайно  було  видніше    при  днині.Але  ж  гукати  не  стану  я,  бо  ж  тут,  ці  коршуни-  злодії…русня.  Не  пощадить,  цього  не  дочекатись,  тому  не  варто  і  кричати.
     Темінь…  немов  павук  підкрався  до  хатини,  на  дверній  ручці  висить  шматок  ряднини.    Це  чого  двері  навстіж?  Холодно  тілу,  це  ж    навіщо  бабці?  За  мить,  лежачи    кинувся  ривком,  ліг  на  порозі,  вже  бачить  дрова  на  підлозі.    От  воно  що,  то  за  світло  –    в  пічці    дверця  зачинена  не  щільно.  Відразу  шурхіт  у  куточку,
 -  Любенький,  милий  мій  онуку.  А  я  все  тебе  виглядаю  і  молюся,  ти  ж  знаєш,  до  тих  паскуд  вийти  боюся.  Хоч  і  стара  та  хочу  пожити  поруч  з  тобою,  ми  ж  зберемо,  ще  на  цих  пагорбах  суничок,  літньою  порою.
Оце  так  мрії-  ледь  -  ледь  всміхнувся,  уже  відразу  й  страху  позбувся.
Обіймала,  заплакала….    крізь  сльози  тихо,
-Дякувати  Богу,  обійшло  нас  лихо.
Він  жваво  відв’язав  сорочку  з-за  спини,
-Знаю  затримався,  так  сталося,  ти  мене  не  вини.  Ось  хліб  приніс    й  консерву,  дали    вояки.  До  них  попав,  вони  тут  близько  наші  козаки.
Думаю    скоро  поженуть  цих  загарбників,  чекають  ранку.
Старенька  втерла  сльозу,
-Йде  діло  до  світанку.  Тож  ти  поспи,  а  я  тебе  постережу,  спечу  картоплю  до  сніданку.
Лиш  тільки    до  подушки,  вмить  заснув.  Вже  й  молитов  бабусиних  не  чув.
   Діждалась  ранку  і  старенька,  онучок  спить  вона  раденька.  Правда  здаля,  знов  чути  вибухи  і  свист.  Вдогін  слова,
 -А  щоби  ти  навіки,  пропав  в’їдливий  фашист.
У  ліжку  шурхіт,  онук  обличчям  до  неї  повернувся,  ні  не  прокинувся.Чомусь  здригаються  повіки  і  дихав  дуже  часто.
-Бідна  дитина,  -  мовить  бабця,  в  такому  віці  війну  бачити  важко.
Вона  ж  не  знала,  що  в  ці  хвилини  він  бачить  сон.
       Здалеку  зарево,  а  в  стороні  ближче  вогонь.  Вже  себе  бачить  під  тим  деревом.  Що  оминав  та  згодом  котився.  За  мить  стояв,  високий,  з  мечем  у  руках,  із  вороном  бився.  Той  ворон  страшний,  чорний,  як  смола,  здорові  крила  вогнем  палахкотять,  виблискують,  аж  пече  у  очі.  Як    мечем  б’є  по  ньому,  то  кінцівки  пір’їн  у  вогні,  відлітають,  губляться  в  темряві  ночі.  Звук  десь  зникав,  удари  припадали  ніби  по  залізу,  він  наступав,  ворон  відлітав  донизу.
-  А  я  ж  тебе,  нечестивого  позбудуся,-  миттєво  волав  його  голос,  зникав    поміж  пагорбів,  здавлося  дуже  далеко.
Хвилюючись,  чутливо  ніздрями  втягнув  повітря,  зібравши  всю  силу  так  вдарив,  що  ворон  перекрутився,
А  от  тобі,  подумав,  що  я  піддамся  легко?    
За  мить  із  очей  ворона  вже  вилітали  іскри,  деякі  з  них  гарячі,  впивалися    в  обличчя,  а  якісь  і  гасли,    розліталися  в  різнобіччя.  Над  головою  ворона    здійняв  меч  і  відчайдушно  вдарив,  щосили,
-  О  погань  рашистська,  згинь  з  моїх  очей,  нехай  навіки,  буде  мій  народ  щасливий!
   Саме  в  цей  час,  хатина,  аж  здригнулася  від  вибуху.  Старенька  з  переляку  поклала  хустинку  за  пазуху.  О,  як  набридли  їй  такі  моменти,  як  опанує  страх,  туди  в  хустинці  ховала  документи.
 Онук  прокинувся,  з  ліжка  різко  скочив  на  ноги.  Бабця  зразу  до  нього,
-Злякався!  Дякуймо  Богу,  марні  тривоги.  Це  далеченько  від  нас,  тобі  напевно  щось  наснилося,  ти  чомусь  марив,  бачила  часто  трусився,  ніби    у  тебе  щось  неймовірне  вселилося.
-Але  ж  бабахнуло,  бабусю,  напевно  наші  почали  бій,-  поглянув  хитро,  його  обличчя  ледь  усміхалося.
-  Та  де  там  наші,  бідненькі    відступили.  Воно  ж,  як  порівняти  їхні  й  наші  сили.  Оте  ж  паскудне  заздрить,  сотнями  літ  готується,  збирає  всіх  своїх  шакалів,  вуличний  зброд  І  вже  вкотре  ганьбить  наш  рід,  увесь  український  народ.  О,  Боже  -  Боже  чому  нашій  країні  така  гірка  доля,  гинуть  сини  і  доньки,  на  жаль,  чомусь  нелегко,  нам  дістається  воля.
   Важко  перевела  подих,  ступила  кілька  кроків  до  ікони.
 Лиш  якась  мить,  його  думка  настигла  -  О,  бабусю,  люба,  якби  ти  могла  добре  ходити,  то  тут  би  не  сиділа.  Знаю  відважна,  давно  би  були  пробралися  до  наших.  І  там  почекали  звісток  кращих.
 Раптове  шарудіння  за  дверима,в  недоумінні,  обоє  кліпають  очима.  Старенька  зблідла,  опанував  страх  та  все  ж  утрималася  на  ногах.  Онук  обняв  її  й  ні  слова  не  сказав.  Тільки  подумав  -  В  такий  ранковий  час,  кого  б  оце  принесло  до  нас?  У  дверях  стояли  двоє    бійців  посміхались.  Один  із  них  підморгнув  до  хлопця  ,
-А  ми  вас,  уже  і  знайти  не  сподівались.
-Яке  це  щастя    синочки,  які  ж  ми  раді  вас  бачити,  -  крізь  сльози  говорила  й  обіймала  старенька.
Худенькі,  жилисті  руки  витерли  сльози  й  до  онука,
-  О,  як  шкода,  цього  не  бачать  рідні  й  твоя    ненька.
Один  з  бійців  поклав  на  стіл  хліб  і  шматок  сала,
-Колись  моя  матуся  казала.  Що  у  нас,  українців,  від  сала  є  сила,  додає  мужності,  віри,  щоб  міцнішала  родина.  Та,  як  заповіт,  пригадую  казала,    що  Бог  сказав,  що  Україна  –  це  хлібна  та  духовна  житниця  світу.Тож  сподіваємося  перемога  недалеко,  матимемо  втіху.  Але  не  зараз,  нам  час  поспішати,  а  ви  повертайтеся  в  містечко.  Ми  вигнали  звідти  рашистів,  від  нині  там  буде  безпечно.
Мужня  рука  прилягла  на    плече  хлопчини,
-Це  завдяки  тобі  ми  знайшли  те  кубло  рашистів.
Від  здивування,    старенька  стрепенулася,  чомусь  зразу  не  знайшлося  слів.  Тільки  тепер  зрозуміла,  де  онук  так  довго  був  і  чому    вночі  марив  та  тремтів.
     Поміж  пагорбів  вузенька  стежка,  дві  постаті,  не  поспішаючи,    йшли  до  низу,  в  напрямку  містечка.  Онук  часто  озирався,  придивлявся  довкола,  радів,  що  допоміг  військовим,  про  місцевість  розповів.  Бабуся  ж  від  щастя  плакала,  вкотре  сльози  витирала.  Йшли  вдвох,  у  душі  з  вогником  надії,  що  обов’язково  збудуться  сердечні    мрії.  І  скоро  мир  настане  в  Україні.

                                                                                                                             Серпень  2024  р.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025166
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2024

В душі таїна…

В  душі  таїна…  хвилювання,
Чи  знайдеш  з  ким,  пройти  дорогу?  
Тепло́  на  серці…  сподівання,
Що  недалеко  від    порогу.

На  шляху  знову,  новий  іспит,
В  розчаруванні  під  час  війни,
Та  розумієш,  небезгрішний,
Зібравши  сили,  мусиш  пройти.

Кордон,  стежки…  чужі  обличчя,
Пізнав  їх  звичаї,  не  гріють,
Життям  не  міг  насолодиться,
У  небесах  плекаєш  мрію.

В  душі  таїна…  повернутись,
Ніщо  не  манить,  як  рідний  край,
І  босоні́ж,  землі  торкнутись,
Бо  тут  для  тебе,  справжній  рай!

                                             24.10.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2024

Ранкова інтрижка

Він    так  зненацька  огорнув  залюбки,
Вона  ж  неначе    трохи  й  запишалась,
Та  враз    зажурно,  скидала  пелюстки́,
Бо  ж  на  кохання    і  не  сподівалась.  

Може  інтрижка  в  таку  пору  року,
Та  хто  наважився  струсити  роси?
Напередодні  не  почула  кроку,
Хтось  із  чужинців,  прийшов  честь  порочить?

 Це  ти,  о  приморозку,  будь  ніжнішим,
Нащо  сріблишся,  як  зимова  вуаль,
Тож  відступись,бо  ж  не  станеш  добрішим,
Прошу  розвій,  цю  нежада́ну  печаль.
 
Досить  іскритись,  не  зваблює  краса,
Прошу  звільни  від  холоду  і  смутку,
Лиш  кілька  слів,-  Як  тішать  небеса….
Й  стебло  троянди  хилилось  без  звуку.

21.10.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024811
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2024

Я зазирну …

 Я  зазирну…  осені  в  очі,
Блисків  доволі  та  мінливі,
Бо  ж  сумні  часто,  темні  ночі,
Хмари  пливуть  досить  сонливі.
 
Лягла  вечірня  прохолода,
З  небес  торкнулася  до  землі,
В  короткий  час  змінилась  врода,
Журбу,  тривоги  топить  у  млі.
 
Звабливий    друг  -  туман  клубками,
Дарує  ніжність  і  теплоту,
Спішить  завадити  ночами,
Вкотре  в  душі  сховав  доброту.

Вуаллю  вкриє  милу  осінь,  
   Супутник  вірний  на  довгий  час,
І  вдень  ясна́,  небесна  просинь,
 Блакитних  чар  додасть  і  прикрас.
 
Я  зазирну,  осені  в  очі,
Парча  з  багрянцем  -  іскри  долі,
Й  зірок  мигтіння  серед  ночі,
Зігріють  тайно  і  поволі.
 
Моргає  місяць  мені  впо́вні…
Тебе  люблю,  чарівна  осінь!

16.10.2024  р    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024460
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2024

Кудлаті айстри

Кудлаті  айстри  вже  не  пахнуть,
                       В  душі  тримають,  вразливий  щем,
Тож  з  кожним  днем,  краса  їх  чахне,
Стискає  холод  з  дрібним  дощем.
 
О  пізня  осінь  -  не  спокуса,
Вночі  і  вдень  змінить  палітру,
На  жаль,  зникає...  вся  прикраса,
 Й  той  блиск,  що  мерехтів  під  світлом.
 
Чи  сни  короткі,  як  зірниці,
Ледь  -  ледь  темніли  в  піднебессі,
Й  коли  гуляли  блискавиці,
До  щастя  зачинились  дверці.
 
Бажання  квітнути,  та  осінь,
Зрадлива  плакса,  все  ж  тьмяніє,
Сіріє  небо,  зникла  просинь,
А  кожна  квітка  жити  мріє.
 
Та  не  судилось,  вітрець  обняв,
Шкода́,  знов  осінь,  серця  крає,
Земну  таїну  він  знав,  жадав,
Щоб  айстрам  сон  здавався  раєм.


                                                                         14.10.2024  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024259
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2024

Ранкова пробіжка ( дит)

 Я  зайченятко,  тра  -  ля,  ля-ля,
Зранку  пробіжка  по  стежинці.
Сміле  зайчисько  трі  -  лі,  лі-  лі,
Кажу  привіт  рясній  ялинці.

Присіло  сонце  на  ослінчик,
Рожевий  обрій,  жовта  стрічка,
Ніжно  ласка  ясний  промінчик,
Зазолотилась  стрімка  річка.
   
Я  зайченятко,  тра  -  ля,  ля-ля.
Все  оглядаю  по  окрузі,
Поведу  пісню,  трі-лі,лі  -лі,
У  лісі  маю  добрих  друзів.

Пташиний  спів  -  то  насолода,
Це  щебетання  серце  гріє,
Вражає  очі  земна  врода.
Душа  співає,  на  злеті  мрія.

Чудовий  настрій  тра  -  ля,  ля  -  ля,
Примчавсь  -  вітаю,  всі  дубочки,
Берізки  й  сосни,  з  початком  дня,
Й  вітрець  злегка  гойда  листочки.

Я  зайченятко,    пізнай  мене,
Зарядка  ранком,  як  годиться,
Раптом  хмаринка  в  небі  моргне,
Зі  мною  певно...  веселиться.

Мабуть  спортсменом,  все  ж  стану  я,
Мов  підлітаю,  торкнувсь  землі,
Тож  на  змагання  позвав  джмеля,
Лапки  моторні,  класно  мені!

Всі  віншували  й  мене  щиро,
Вдалась  пробіжка  і  насправді,
О,  як  це  добре,  серцю  мило,
І  так  приємно,  друзі  раді.  

Мудрунчик-зайчик,  ля  -  ля,  бум  -  бум,
Трава  в  намисті,  сяйвом  іскрить,
Тривогам  зась,  здолаю  сум,
Щасливий  нині,  прекрасна  мить!
 
                                                                       08.10.2024  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023981
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2024

Не пізнав, пізнай…

Не  пізнав  краси,
Не  збивав  роси,
Не  зігрів  ЇЇ,
Сам  тонув  у  млі.
 
Почуття    десь  там,
В  голові  бедлам,
А  життя  мовчить,
Як  пізнати  мить?
 
Чи  привабить  ніч,
І  чогось  навчить?
Трепіт  серця  стук,
Як  у  бубон  звук,
 
Не  пізнав,  пізнай,
Не  кохав,    кохай,
Бо  згорить  душа,
Доторкнись  сповна.
 
Дар  спокуси  снить,
Від  думок  звільнись,
У  ній  знайдеш  ти,
 Солод  доброти.
 
Закипає  кров,
Тож  пізнав  любов,
Летиш  ніби  птах,
Подолавши  страх.
 
Сяють  небеса,
Ллє  зірниць  краса,
Упіймав  момент,
 Ті  уста  ж,  як  мед.


Твій  життєвий  путь,
 Сміливішим  будь,
Роздививсь,  пізнав?
Вже  й  щасливим  став!

03.10.2024  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023854
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2024

Пророчі слова

Вдивлявся  осені  у  очі,
Дуже  красиві  й  серед  ночі,
Спалахи  блиску,  ще  ж  дівочі,
Мов  покохати  вкотре  хочуть.
 
Вона  в  танок  іде  з  туманом,
Є  забанка  засмутити,
Така  хитрунка,  бо  з  обманом,
Уміє  справи  прокрутити.
 
Щоб  ліг  до  ніг,  хоча  вельможний,
Із  перламутром  у  зізнанні,
Хай  знають  він,  все  ж  благородний,
Всякчас  признається  в  коханні.
 
Так  подививсь  осені  в  очі,
Адже  сьогодні  в  повній  силі,
Хоч  пам’ята  слова  пророчі,
Не  будеш  місяце  щасливий.
 
Ревниві  хмари  на  заваді,
Зі  злом  краплинами,  діставав,
Дощ  не  пробачить  жодній  зраді,
Немов  скажений  з  ревом  волав.

Де  ж  те  світило,  де  кохання,
 Осінь  у  млі…  сховала  очі,
В  душі  плекала  сподівання,
Звабить  краса,  ніжність,  дівочість.
 
Слова  пророчі…  відгук  зливи,
Забудь  про  мрії,  дні  прекрасні…
Ні-ні,  не  будете  щасливі!

                                           01.10.2024  р    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023731
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2024

Ти нахилися до землі

Ти    нахилися  низько  до  землі,
І  відчуй  силу,  мужність,  її  біль,
Лишає  воїн…  слід,  стежку  в  крові,
Й  щодня  летять  у  вирій  журавлі.

Тож  на  той  час,  схилися  до  землі,
Розсип  троянди,  хоч  печуть  сльози,
Їх  шлях  тернистий,  небеса  в  імлі,
Слідом  ллє  дощ,  розридалась  осінь.

Знов  нахилися,  нижче  до  землі,
Відчуєш  згар,  стогін,  плач  дитини,
Втрачає  ненька  розум  від  війни,
Вінки,  враз    крик  -.немає  родини!

З  любов’ю,  щиро,  ледь  торкнись  землі,
Подякуй  їй,  що  є,  придає  сили,
Чом  загубилась  віра  у  пітьмі?
Чи  будем  Боже,  колись  щасливі?

Вже  й  на  колінах  і  ладен  повзти,
О  наш  Всевишній,  пробач  за  гріхи!
Спаси  синочків,  здатні  зберегти,
Цю  святу  землю,  яку  даруєш  ти!

                                                       ***                                                          
Вітаю  наших  мужніх  воїнів  зі  Святом  Покрови,
 з  Днем  Захисників  і  Захисниць  України.
Низький  уклін  Вам  і  подяка!
Хай  Вас  оберігає    Всевишній  і  Пресвята    Богородиця!
Здоров'я  Вам,перемоги  і  віри  в  щасливе  майбутнє!

                                                                                   01.10  2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023359
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2024

Я з хмаринками ( дит)

Ой  хмаринки,  як  перлинки,  
Он  здаля,  пливуть  чубаті,
Поряд  з  ними,  як  перинки,
Тут  з’явились  й  волохаті.  
 
В  небесах  дива  бувають,
Мов  птахів  зграя  на  злеті,
Із  вітриськом  відлітають,
Ну  подібні,  до  комети.

Бо  ж  розділить,  вміло  хмари,
Вмить  з  біленьких  простирадла
З  темних  дощ,  до  землі    чари,
Густо  ллє,  пора  настала.

Осінь  знає  свою  справу,
Хоч  дивлюсь  на  неї  строго,
Все  ж  люблю  цю  золотаву,
Пошле  дощика  сліпого.

Мене  манить  піднебесся,
Помилуюся,  на  часі,
Вже  й  блакить,  сонце  сміється,
Я  з  хмаринками  у  вальсі.

28.09.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2024

Про спокусу ( надихнув вірш поета OreoL)

У  дрімоті  нічка,
Місяць  норовливий,
Срібний  промінь-стрічка,
 Ти  лежиш  щасливий.

Мав  нелегку  втому,
Від  спокуси  нині,
А  Вона  другому,
Поклялась  при  днині.

Плекав  мрію,  мариш,
Цілувати  перси,
Лиш  під  ранок  скажеш,
Закохавсь  до  смерті.

І  за  мить  торкнешся,
Та  таємність  ближче,
Як  вина  нап’єшся,
До  спокуси  кличе.

Ці  уста  медові,
Як  Мальвіни  коси,
Пізнав  смак  любові,
Тож  зняв  першим…    роси.

Від  себе:

Ви  не  судіть,  мене  так  строго,
Пишу,  творю.  Кличе  дорога,
Мо’  й  поетеса?  Всміхнусь  собі,
Тривоги  зникли  в  осінній  млі.

Напишу  вірш,  бо  ж  надихнули,
Хтось  може  скаже,  от  утнули,
В  такі  роки  і  про  спокусу?
В  цей  час,  як  злет,  стрічаю  Музу.


Нині  тому,  так  рима  ллється?
   Серце  співа,  душа  сміється,
Йду  мов  кармічним  коридором,
Випала  честь  бути  актором.

Тож  підкоряюсь  своїй  кармі,
Не  мре  надія  творам  раді.

                                             24.09.2024

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022934
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2024

По небу хмари

 І  день,  і  ніч…  думок  -  осінній  ліс,
Не  зупинити,  материнських  сліз,
Зморені  очі,  до  болю  печуть,
Несуть  синочків,  у  останню  путь.


По  небу  хмари,  осінь  ти  сумна,
 Коли  ж  закінчиться,  страшна  війна?
Зрива  вітрисько  здалеку  гомін,
Жалібний  звук,  від  туги  душ  стогін.


Знов  при  дорозі,    припада  листя,
В  небуття  шлях,  встеляє  барвистий,
За  мить  і  пташка,  навіть  замовка,
Раптом  скотилась,  солона  сльоза.

                           22.09.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022860
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2024

Аж по тілу…

 Аж  по  тілу  струм,
Допік  днини  сум,
Догорить  зоря,
Не  буде́́ш  моя.

 Бо  ж  не  мед  уста,
Скажу  ти  проста,
 Відчуть  зраду  міг,  
Та  припав  до  ніг.

Плаче  янголя,
Десь  почув,  здаля,
Навпіл  серце  рве,
Це  життя  земне.
 
Вітер  б’є  в  лице,
Почуття    -  скло  вщент,
Охолону  вмить,
Душа  вкрай  болить.

 Не  вернути  час,
Доля  ранить  нас,  
Стежку  віднайду,
Ти  пробач,  я  йду.

18.09.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022673
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2024

Я тебе чекала

Я  тебе...  чекала,  прийшов  час,
Попри  спеку,  все  ж  не  спинити,
Тихий  шелест  листви    поміж  нас,
День  настав,  літу  відступити.

Прохолода...  ніжністю  торкне,
Тут  жоржини,  айстри    за  вікном,
Я  відчую  дихання  земне,
Вже  сповите  росами  вінком.

Тож  торкнусь,  устами  залюбки,
Чаю  з  м’ятою,  знайду  спокій,
До  думок  навіюють  стежки,
Вкриті  листячком  жовтобоким.

Я  щодня  чекала,  як  весну,
 Й  досі  мрію,  ти  не  плач  часто,
Хоч  на  хвильку  забудь  про  війну,
Щоби  іскра  віри  не  згасла.

Золотава  ступнеш  у  парчі,
Вся  осяйна,  світлом  і  теплом,
У  лісах  дріматимуть  сичі,
Зачаруєш…  й  мене  дивним  сном…

Тебе  осінь…  я  дочекалась.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022391
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2024

Подалі від метушні (проза)

             Серпневий  ранок…ще  сонце  по  травах  не  випило  роси.  Серед  трав  і  квітів  двоє,  ще  поряд,  лежать  два  велосипеди.    Напередодні  школи  це  їх  остання  пробіжка,  як  вони,  із  задоволенням  це  називають.    Відірватися  від  світу,  втекти  від    міського  галасу,  позбутися  метушні  і  нав’язливих  звуків  транспорту.  Хоча  і  живуть  на  околиці  міста  та  все  ж  за  містом  обом  комфортніше.  Тут  відпочинок    і  спокій,  є  можливість  вволю  насолодитися  тишею  і  красою.
Обоє  молоді  й  красиві,  як  привітне  ранкове  сонце.  Почуття  світлі,    як  безхмарна  блакить    у  очікуванні  щасливого  мирного  дня.
Вони  здолали  немалий  шлях,  так  з  кілометрів  дев’ять,  оминаючи  ряди  старих    посадок  з  ясенів,  сосен,  грабів,  клені,  дубів,ліщини.Позаду    помітний  пагорб  і  старий  покинутий  садок,  а  за  ним,уже  знайоме  для  них  широке    поле.  Воно  уже  й  забуло  навіть  звук  трактора,  не  те,  щоб  роботу  плуга.  Мабуть    йому  привітніше  зустрічати  пташину,  що  гніздиться,  слухати  їх  пісні.  Та  тішитися  різними  травами,  польовими  квітами,  які  виблискують  на  сонці,  від    вітру  хвилями  переливаються  різними  барвами.
   Одягнені  в  жовті  футболки  і  в  короткі,  темно-зеленого  кольору  шорти,  вони  закинувши  ногу  за  ногу,  спинами  лежали  на  землі.  Їх  погляди,  як  теплі  рожеві  світанки,  а  усмішки  милі,  привітні.  У  очах  довіра,  бо  ж    поряд  сприйняття  справжнього  друга.
 П’ятнадцять  років  -  квітуча  юність.Попереду,  ще  школа.  Воно  б  відірватися  би  по  –повній,  десь  у  кав’ярні,  але  ж  ні,  не  той  настрій.  Третій  рік  жорстокої  війни  кожного  примушує    задуматися,  що  буде  далі,  як  вижити?
     Вона    в  руках  тримала  кілька  віточок  чебрецю,
-Ромко!  Ти  відчуваєш  запах  цієї  земної  краси?  Квіти  вже  відцвіли,  такі  маленькі  листочки,  тоненькі  стебла,  а  мають  чудодійну  силу.  Та  ти  понюхай,  запах,  аж  п’янить.
Він  дивився  в  небо,
-А  ти  помітила,  яке  сьогодні  чисте  небо?  Блакить  осяяна  сонцем-  краса!  Наталю!  Прислухайся,  біля  нас  немає,  але  здаля  я  чую  птахів,  мені  здається  їх,  ще  більше  стало.  Напевно  сюди  від  війни  перелітають.
-Птахи,  як  люди  теж  тікають.  Всі  хочуть  жити.  Але  ж  деякі  вже  відлетіли  у  вирій.
-Натко!  А,  як  ти  думаєш,  за  два  роки  нашого  навчання  щось  зміниться?
-О-о-о  Ромчику…лиш  Бог  знає,  так  каже  моя  бабуся.Ця  московська  свора  божевільна,  важко  зупинити.
-А,  як  ти  відносишся  до  проведення  в  школі    військової  підготовки?
-Мені    це  потрібно,  бо  я  після  школи  мрію  в  інститут  Пирогова,  хочу  мати  вищу  медичну  освіту.  А  ти  так  і  думаєш  стати  юристом  чи  змінив  відношення  до  цієї  професії?
-Я  ще  на  роздоріжжі,  почав  читати  «Право»  та  батько  каже  юристів  сіткою  лови,  а  на  залізницю  більше  серйозніших  працівників  бракує,  хоче  щоб  я    в    інститут  транспорту  поступав.  Тож    іще  маю  час  подумати.
-Під  час  війни  і  твоя,  і  моя  професії  будуть  потрібні,  а  це  основне.
-Я  думаю,    може    за  два  роки    навчань,    цей  жах    закінчиться.
-Дай  Боже,  щоби  ми  і  зараз  не  ховалися  по  укриттях.
-Ти  помітила,  коли  оминали  садок,  весь  урожай  при  землі,  так  нікому  і  не  був  потрібний.
-Мама  розповідала,  що  господаря  вбили  на  війні,  а  дружина  з  дітьми  виїхала  за  кордон.
-Тікають  люди…шкода.  Риба  занурюється  де  глибоко,  а  людина  де  краще.
-Ромцю,  а  ми  з  тобою  не  втечемо,  в  Україні  залишимося?
-Ой,  моя  ж  ти  подружко!  Хіба  я  схожий  на  зрадника?  Ти  захотіла  в  парк,  пішли  в  парк.  Повеселилися  з  горобцями  та  голубами  хіба  ні?.    Мала  бажання  на  ставок,  пішли  на  ставок,  викупалася  вдосталь,  аж  дзигоніла.  І  ось  твоя  забаганка  чкурнути  за  місто,  це  вже  втретє  за  літо,  хіба  я  заперечив?  Якщо  справа  розумна,    вдвох  маємо  задоволення,  то  чому  й  не  зробити.
Наталя  перевернулася,  лягла  ниць,  поклала  голову  на  його  груди.
-Слухай,  мені  здається  тут  така  тиша,  я  навіть  вітру  не  відчуваю.
Позіхнула.
-А  його  й  немає.
-Ой  подивися  Ромко,  он  над  ромашкою  дві  бджоли  кружляють.  Як  думаєш  вдвох  сядуть  на  одну  квітку,  чи  якась  з  них  одна.  Квіточка  досить  маленька,  як  помістяться?
Хлопець  засміявся.
В  цей  час  дві  бджоли  присіли  на  тій  же  квітці.
-Ой  дивися,  вони  такі  ж  дружні,  як  і  ми  з  тобою.
-  Щось  у  тебе  голос  трохи  глухим  став.
-Це  напевно  на  мене  так  чебрець  подіяв,  трохи  на  сон  клонить.
 Роман  встав,  їй  під  голову  поклав  курточку,
-Ти  дрімай,  а  я,  як  справжній  мачо    буду  тебе  оберігати.    За  кілька  секунд  Наталя  солодко  сопіла.
 Він  не  марнував  час,  довкола  збирав  польові  квіти,  сплів  два  вінка.  І  кілька  волошок,  щоб  швидко  не  зів’яли  обгорнув    листком  лопуха.
Роман  нахилився  над  Наталею,  сухим  колоском  провів  по  щоці,
-Так,  вже    минула  ціла  година,  може    досить  відпочивати,  пора  повертатися  додому.  Вона  відразу  відкрила  очі.  Її  привітна  посмішка  визиває  гучне  серцебиття.  Він  підніс  букет  волошок  і  відразу  ж    одягнув  собі  і  їй  вінки.  Щаслива  Наталя  обійняла  його  подякувала.,
-Ти  такий  прикольний!  Тобі  личить  вінок!
-І  тобі  личить.Ти  в  цьому  вінку,  як  польова  фея.
Обоє  голосно    сміялися.  З  посадки  почули  звуки  птахів,  переглянулися.
-Бачиш…    і  їм  з  нами  весело,  -    помітила  Наталя.
В  її  очах  блискавки-  веселинки,
-Ти  вмієш  піднімати  настрій.Ану  давай  зіграємо  в  курочку  і  півника,хто  виграє,  той  буде  їхати  першим.
-От  згадала  дитячі  забави!  Ну  гаразд,  тільки  швидко.  Нагадай,  бо  я  вже  й  забув.
 Дівчина  вирвала  кілька    стеблин  трави,
-Ось  дивися,  у  нас  з  тобою  порівну.  Захоплюй  травичку  знизу  і  потягни  вверх.  У  кого  верхушка    гостренька  той  півник,  а  в  кого  пушком  лежить,  то  курочка.
-Але  ж  я  хлопець  маю  бути  півником,-весело  помітив  він.
-Та  це  ми  ще  побачимо,  який  з  тебе  півник  вийде.  Може  в  мене  буде  півник  і  я  поїду  перша.Так,  давай  одночасно    на    число  -  три.
     Вони  стояли  серед  поля.  Легкий  вітрець  ледь  помітно  здіймав  їх  волосся,  по  полю  розносився  сміх.  
 Усміхнений  Роман,  задоволено  підніс  їй  свою  траву,
-І  все  таки  я  півник,  бачиш,  як  і  має  бути.
Наталя    зазирнула  в  його  очі,  Тобі  майже  завжди  везе.Але  це  ж  не  правильно.
-Зате  чесно.  Ну  поїхали!
           По  обіч  траси,  водіїв  автівок  привертають  увагу  два  велосипедиста  у  вінках.  Під  силою  зустрічного  вітру  квіти  розвіюються,    тріпочуть.  Небайдужі  мило  усміхалися  і    іноді  сигналили.  Роман  їхав  першим,  але  часом  пропускав  її  вперед,  показуючи,  що  дівчина  не  одна.  Вона  ж  весело  підморгувала  йому,  не  приховувала  радості  від  проведених  щасливих  годин.  Хоча  й  недовго,  але    без  нарікань,  без  гамірного  міста.  А  нині    й  навіть  без  сирен,  транспортних  звуків  і  галасливих  криків,  що  інколи  так  потрібно  для  душевного  спокою.
Попереду  завтрашній  день…  йти  до  школи.  Хоч  і  багато  думок,  хвилювань,  але  життя  продовжується.
                                                                                                                                             01.09.2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022268
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2024

Молодий туман

Досить  несміло  стеливсь  серпневий  туман,
То  десь  клубком,  десь  мережкою  рясною,
Все  ж  намагавсь  приховати  жах,  не  обман,
Того  життя,  що  пов’язане  з  війною.


Де  та  долина  і  лелеки,  дзвін  джерела?
Жаль  та  довкола  вирви,  ями,  згар  трави,
Туману  боляче,  не  розправить  крила,
Він  не  спроможний  лишити  знак  своєї  краси.


Душа  страждає  і  всесвіту  теж  щемить,
За  болі  й  зраду  жити  на  землі  мирно,
Дощова  хмара,  навіть  не  спиниться  й  на  мить,
Бо  сліз  нема,  вже  виплакані,  пливе  невпинно.


Допомогла  б  туману,  але  ж    несила,
Геть  зовсім  виснажена,  наче  пір’їна….


                                                     10.09.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021922
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2024

Мрійниця ( проза)

           По  небу  хмари  деінде  неначе  на  плаву  та  в  той  же  час,    зненацька  ніби  на  якісь  миті  завмирають.Сонячне  проміння  досягає  відблиском  вдалину,  нині  світанок,  як  з  постаменту  проганяє.Окраса  кольорів  змушено    змішалась,  відходила  на  захід  сонця.  Там,  ще  не  в  стані  пробудитися  все  довкола.
     Дачний  будинок  приймав  вітання  ранку.  Небесне  світило,  то  ближче,  то  далеко,випромінювало  округу.  В  кімнаті  тиша,  ніби  все    ще  бачить  сни  та  це  лише  на  перший  погляд.  Через  білі  шовкові  фіранки  золоті  промінці  досягло  мети,  лягли  на  обличчя  Олі.
Дівчинка  декілька  раз  відмахнулася  рукою,
-Ото  нав’язалися,  гірше  мух,  правда  не  гризуть  а  гріють  але  ж  не  дають  спати.
Терпець  урвався,різко  піднялася,  з  ліжка  спустила  ноги.  Щойно  спало  на  думку,  ще  ж  ніби  рано,  мами  не  чути,мабуть  солодко  спить.  А  чому  і  ні?!Он  вчора  ввечері  ми  так  довго  купалися  в  ставку,що  я  навіть  пожартувала,що  ми  з  нею,  як  риби.Вона  голосно  сміялась,  той  сміх  летів  до  верху,  а  потім  ,  його  звук  раптово  топився  у  воді.  Я  і  про  це  сказала  мамі,вона  ж  мило  всміхалася  і  вкотре  мене  назвала  мрійницею.  Та  то  ж  добре,  помітила  про  себе  і  тихо  вийшла  з  будинку.
 Оля,  як  початківець  малювання,  своїми  синіми  оченятами  ніби  фотографувала  все  те,  що  бачила.Весела,  добродушна  дівчина,  в  свої  шістнадцять  років  знаходила  себе    у  спілкуванні  з  фарбами.В  основному  масляні  фарби  збуджували  її  душевні  почуття,  сприйняття  краси  і  звабливості  до  навколишнього  світу.Дев’ять  років,як  дев’ять  кроків  минули  швидко,лякав  десятий  клас,  що  далі?  Правда,  маючи  друзів,  щире  спілкування  відволікає  від  думок.  Інколи  хтось  із  хлопців  жартома  скаже,
-Ой,  Олю,  цей  кирпатий  носик  із  ледь  помітним  ластовинням  та  твої  жарти,    хіба  можна  забути,  як  навіть  і  кожен    вже  піде  своєю  дорогою.
Вона  ж  за  словом  у  кишеню  не  полізе,
-То  мене  так  сонечко  любить,  від  нього  маю  подарунок,  під  його  захистом.
     Серпневий  ранок  багатий  на  сріблі,  золоті  роси.  Веселковим  намистом  переливаються,  ще  зелені  трави  під  захистом  посадки.
-Хе,  ой  ,  я  ж  босоніж…  та  нічого,  це  ж  не  вперше.
Розставляє  руки,  бігла,  торкалася    кущів  чорниці  та  струнких    по  пояс  молодих    кленів
-О,  я,  як  пташка  лечу.  Гей  братики,    прокидайтеся.  Мене  сонечко  розбудило  і  вам  пора.  А  то  бач,  заховалися  під    старими  шовковицями  та  серед  темних,  наче  сердитих,  як  хмарна  нічка,  стовбурів  грабів.  А  я  здається  виспалася,  -  мугикала  під  ніс.
   Порушивши  тишу  посадки,  що  тягнулася  від  дачних  будинків  до  ставу,  нарешті  зупинилася.  В  її  очах  блиск  радості  і  щастя,
-Як  добре  тут,  всього  двадцять  кілометрів  від  містечка,  не  чути  ні  звуків  сирен,  ні  літаків.  Ось  так  би  жити,  як  раніше.  І  щоб  мій  любий  братик  Максим  повернувся  з  війни.
Раптом  відчула  легкий  біль,  ступню  обволокло  павутиння,  в  ньому  декілька  зовсім  молодих  гілочок  малини  вп’ялися  в  тіло.  Швидко  рукою,  відчепила  на  ходу,  зробила    кілька  кроків  вперед.  Зачарована  видом  зупинилася.
   Ранок  дозволив  сонцю  з’явитися  у  всій  його  красі.  Воно  наче  всміхалося  до  неї.  І  в  той  же  час,  його  проміння  плавало  по  поверхні  води,  то  за  мить  топилось    у  ній.  Її  погляд  блукав  над  водою,  вже  зупинився,  вражена  неймовірно  красивою  картиною.  Це  ближче  до  берега,  в  цьому  місці  був  обрив,  у  воді  побачила  високі  водорості.    По  них  кисневі  кульки,  як  намистини  у  сні  та  враз  зграйка  мальків  порушила  їх  спокій  і  кульки  піднімалися  вверх  і  зникали.  На  їх  місті  з’являлися  нові,  правда  вже  трохи  менші  за  розміром.
Цікавість  збентежила  молоду  душу,  не  могла  відвести  погляд.
-О-о-о…  підводне  життя  таке  тихе,  цікаве,-  сказала  тихо.
Глибокий  вдих,  її  голос  порушив  цю  казкову  тишу,
-Доброго  ранку!  Я  Оля!-скільки  мала  сили  вигукнула  вона.
-Оля…Оля…ля…,  -рознеслося  по  всій  окрузі.  Наче  все  стрепенулося.  З  переляку  дві  жаби  кинулися  у  воду,  вмить  у  мутній  воді  плавали  балухаті  чотири  ока,  ніби  чогось  чекали,  що  буде  далі.  
-Ой,  чудасія,  які  кумедні,наче  чотири  мінливі  кульки  на  поверхні  води.
 Привернув    увагу  і  шелест  листя  зі  сторони  чагарника,  і  зілля.  Зовсім  близько  з’явився    чорногуз.  Демонстративно  стояв  на  одній  нозі,  другу  потягнув  і  з  нею  ж  розправив  крило.  Її  обличчя  вкрила  мила  усмішка.
-Ого!  Та  ти  ж  велетень,  красень.
Від  несподіванки,    в  цей  час  тільки  й  могла    сказати.Та  вчасно  думка-  Мені  б    з  тобою  сфотографуватися  та  викласти  в  ютуб  своїм  однокласникам.
Чорногуз  не  злякався,  але  йому  така  компанія  не  до  вподоби  і  він  зник  поміж  зіллям.
В  цей  час,  принаймні  їй  так  здалося,  прокинувся  став.  І  вітерець,  напевно  той,  що  відпочивав  у  темному  чагарнику  і    світло  зеленому  зіллі,  торкався  води.  Ледь-ледь  помітні  хвилі    злегка  бризкали  водою  на  піщаний  берег.  А  далі,  по  ставу,  де-не-де  плескається  риба,  малі    і  більші  круги  переливаються  веселкою  і  губляться    по  воді.  Їх  доганяють  краплі,  що  здійнялися  вище,
-О!  Ніби  в  наздоганялки  граються.  Яка  краса!  –вирвалося  з  її  вуст.
Примружила  очі,    здалося  край  берега  навпроти,човен  повільно  розрізає  водяне  полотно.Пливе  в  її  напрямку,  на  ньому  силует  чоловіка.
-О,  яка  буде  чудова  картина,  прошепотіла  ледь  чутно,-Це  мій  братик,  повертається  з  війни,  якби  ж  не  забути  цю  уяву.
Відчула  гучне  серцебиття,
-Якби  ж  повернувся  -    дай  Боже!
Голос  мами  повернув  до  реального  життя,
-Олю!Олю!
-О!Замріялася,  пора  йти.
Поверталася  в  будинок…мій  порив  до  земної  краси,  на  жаль,  закінчився.
Зараз  приїде  електричка    і  галасливі  відпочивальники  заполонять  цей  прекрасний  світ.
   Вона  в  будинку…  мама  трохи  сердито,
-Ой,  доню  -  доню,  одягнена  лише  в  нижній  білизні,  не  сором?
-Тю  !Ми  ж  тут  одні  залишилися  на  ночівлю.  Всі  відпочивальники,  рибалки,  вчора  по  дамбі  довгим  рядком  відправилися  на  станцію,  я  бачила.  Ну,  ще  залишився    ставок,  жаби,  риби,  чорногуз,  якого  бачила.  Доречі,  а    тато  з  відрядження  тільки  завтра  приїде,  кого  соромитися  і  що  тут  такого?Ой  стільки  всього  я  бачила!
-Гаразд,  присядь,  поснідай.
Оля    виделкою  відривала  маленькі  шматки  омлета  і  відправляла  в  рот.Не  поспішала,  адже    треба  було  про    все  побачене  розповісти  мамі.
Закінчуючи    свою  розповідь  підкреслила,
-Мамо  та  водичка,  що  веселкою  переливається  і  той  човен  мене  надихають  написати  картину.
-Ой-ой  картину,  щось  не  віриться.
-А  що  на  річці  човен,  а  в  ньому  наш  Максимко,  теж  не  віриться?
-Це  доню,  напевно  казка,  їм  там,  наразі  дуже  важко.
-Мамо,  але  ж  казки  теж  беруться  з  життя.
Гаразд,  моя  фея-    мрійниця  поснідала,  запий  чаєм.
-Дякую!  А  де  мій  мольберт,  фарби?
-Як  завжди  в  машині!-  мати  дивилася  вслід  доні,  як    добре,  хай  мріє  про  краще,  дай  Боже  ,  щоби  все  збулося!
                                                                                                                                               07.09.2024  р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021769
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2024

Щиро дякую за вітання

 Хмурий  ранок,  час  так  плине,
Моя  думка  в  юнність  лине,
Пригадала  рідну  неньку,
В  білій  хусточці,  сивеньку.

Народилась..  де  і  коли,
Та  ім’ям  світлим  нарікли,
Вона  мило  усміхалась,
Слізьми  оченьки  вкривались.

Як  закІнчаться  вже  жнива,
Туман  сивий,  поле  вкрива,
Та  й    почнем  буряк  копати,
Тоді  й  будеш  святкувати.

В  рік  дракона  під  знак  діви,
У  саду  лунають  співи,
І  майорці...  скрізь  буяли,
З  Днем  народження  вітали.

В  піднебессі  чиста  просинь,
Втекло  літо,  ніжить  осінь,
Як  берізка,  плями  в  листі,
Злато  в  сукні,  мов  намисто.

Посріблили  ранні  роси,
Іще  змолоду  всі  коси,
В  них  ховаю  журбу,  радість,
Прийшла  осінь,  з  нею  й  старість.

Хай  вона  буде  красива,
Хоч  пора  війни  журлива,
Та  не  втрачу  я  надію,
Бо  живу,  згадаю,  мрію.

Я  пройду  важкі  дороги,
Щоб  у  наш  -  День  перемоги,
Змогла  Вас  всіх  привітати,
Щастя  й  миру  побажати!

***

Шановні,    дорогі  мої  друзі!
Щиро  дякую  за  теплі,  щирі  слова  вітання.
Миру,  здоров’я  і  добра  Вам!
Нових  успіхів  на  ниві  творчості!

06.09.2024  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021636
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2024

Із блиском веселки

Зненацька  котилась,
Кругленька,  маленька,
Це  їй  не  наснилось,
Із  блиском  веселки,


Чи  це  народилась?
Чи  з  неба    упала?
Вмить  сяйвом  світилась,
Десь  мрія  гуляла.

Як  кулька  прозора,
Із  сонця  оправа,
Трава  неозора,
Руденькою  стала.

Вітрець  враз  незваний,
Порушив  їй  спокій
Рашист  окаяний,
Посипав  скрізь  попіл.

Зомліла  краплинка,
З  листочка  стікала,
Де  ж  щастя  хвилинка,
Біди,  лиш  зазнала....


Вона  ж  незрівнянна,  
В  землицю  сховалась...

         30.08.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021149
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2024

З Днем Незалежності Україно!

Моя  країна  -  Україна,  незрівнянна,
Сяй  та  світи,  як  навесні  зіронька  рання,
Хоч  кровоточить  від  війни  рана  глибока,
Ціна  за  волю,  щастя  й  мир  дуже  висока,

Та  мрій  і  віри  русня  не  вкраде  ніколи,
В  світле  майбутнє,  в  жита  й  поле  волошкове,
Позолотиться  нива  і  пишні  колоски,
Зігріють  серце  й  душу  народу  навіки́!

*
 Тож  слався  рідна  Україно,  люблю  тебе!
Уклій  й  подяка  нашим  мужнім  захисникам!
З  Днем  Незалежності  дорогі  друзі!

                                                 24.08.2024р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2024

Хвороба знаті…

До  небуття  лиш  один  крок,
Ненависть  тисне  на  курок,
В  людській  подобі  ворог  тут,
Хоче  підняти  свій  статут.

Багато  слави-  злети  ввись,
Себе  любити,  світ  змінить,
Хвороба  знаті  -  звірське  зло,
Знову  до  нас,  воно  прийшло.

Орел  двоглавий  -  знак  війни,
Несе  в  собі  дух  сатани,
Він  теж  вселився  в  люд  простий,
Готовий  смерть,  всім  принести.

Журливі  ранки,  цвинтар,  вінки,
Не  один  день,  на  жаль,  віки,
Спроможність  волю  зберегти,
Чому  не  бачать  це  Боги?

Країна  має  свою  ціль,
Зібравсь  всесвітній  гурт  бійців.
У  боротьбі  за  мирний  світ,
Уберегти  весняний  цвіт.

Щоб  зупинити  злет  орла,
Згорить  ненависть  …  вся  дотла!

                                             21.08.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020494
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.08.2024

Літня пора…

(  від  чоловіка)

Літня  пора...  щоднини  йде  у  небуття,
Та  я  пливу  по  течії,  таке  життя,
 Жінку  лелеїв  і  любив,  мало  цінив,
Як  той  цунамі  у  вирій  полетів,
Тож  не  мав  спокою  і  чудових  мрій.

Роки  –  роки,  разом  більш,  як  п’ятдесят,
Є  онучата,  по  поличках  сидять,
Чи  мабуть  ні?  Бо  в  них  джерелом  життя,
Якби  у  злагоді,завжди  все  до  пуття.

Воно  б  радіти,  але  ж  сьогодні  війна,
Кожну  людину,  біль,  смуток  огорта,
За  вояків,  які  спасають  день  при  дні,
У  бою  гинуть,  гірко  плачуть  матері.

 Так  я  старий,  як  павутиння  навесні,
Мабуть  давно  мої  думки  снять  у  імлі,
Але    ж  так  хочу  знайти  світло  в  тунелі,
Нехай  ця  осінь  розхлюпа  акварелі…

Надія  є,  пташки  в  гурті,  веселенько,
 Продовжать  спів,  на  серці  знову  тепленько,
Хай  проводжають  літо,  я  почекаю,
Весну  зустріну,    то  ж  вперто  відчуваю.

І  як  не  важко,  нам  часом  із  старою,
Най  ми  посидьмо,  втішаймось  під  вербою,
Ну,  як  колись,  вдвох  у  квітучому  гаю,
Милуймось  люба,  наче  знову  у  раю.

Дай  Боже  дітям,  онукам  світ  змінити,
Щоби  спроможні,  всякчас  жити  в  мирі,
 Та  й  нам  від  цього  б  всім    тільки    радіти,
А  щодо  літа,  йому  пора  у  вирій!
 
                                                               15.08.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2024

Пішла й нехай

                                               (  від  чоловіка)

Пішла  й  нехай,  журби  не  маю  й  сумлінь,
Мій  час  весняний,  жити    без  потрясінь,
Часто  годив  та  все  ж  зробила  свій  крок,
Мрії  зігріли,  злет  волі  до  зірок.

Чи  ти  зухвалість,  часом  відчуваєш?
Свобода,  кайф,  із  друзями  фліртуєш,
Солодку  мить  покриє  руда  осінь,
Тоді  душа,  тебе  саму  вже  спросить,

Чому  літала,  як  славнозвісна  бабка,
Роки  летять,  згадати  тоскно,  гадко,
Часу  нема  виправити  помилки,
Життя  збагнути  -  присмак  гіркоти.

Несу  свій  хрест,  покидала  не  одна,
На  жаль,  рясніє,  на  висках  сивина,
Теж  не  безгрішний,  напевно  гонор  мав,
Така  є  доля,  можливо  не  кохав?  

Видно  жорстокий,  я  не  кричу  прийди,
Часом  самотність  не  приносить  біди,
У  Бога  певно,  це  заробили  ми,
Не  зрозуміли  квітучості  весни.

                                           14.08.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019962
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2024

Просто жити

Думки  линуть  у  далі
Течію  не  впинити,*
Чи  забути  печалі,
Про  війну  й  просто  жити?

Це  ж  зробити  так  важко,
Мабуть  нині  не  можна,
На  душі  тускло,  тяжко,
Ні  мабуть,  не  спроможні.

Позабути  діяння,
Ворогів,  злих,  проклятих,
Зникли  всі  сподівання,
Щоби  світ  врятувати.

Вже  думки  в  потойбіччя,
Чути  крики  маляти,
Душі  клич  –  протиріччя,
Яка  ж  бідна  та  мати.

Що  зростила  надію,
І  плекала  в  любові,
За  що  вкрали,  цю  мрію,
По  життєвій  дорозі?

Де  не  глянеш  руїни,
Вдалині  безпросвітно,
Не  зібратись  родині,
Ранок  снить,  непривітний.

Серце  крається,  плаче,
Просто  хочеться  жити,
Пробач  неньку,  козаче,
Не  змогла  захистити.

Потік  рік,  як  веснонька,
В  повсякденному  вирі,
Не  вернулась  і  донька,
Життя  -  море  у  штилі.

Як  дожити  старенькій,
Без  синочка  і  доні,
Слізьми  землю  скропити,
І  поскаржитись  долі.

Думки  линуть  у  далі,
Почуття  не  спинити,
Як  відлуння  в  кришталі,
Що  давно  вже  розбитий…

Хай  би  сяйвом  у  небі...
Щоби  просто  всім  жити.

                                               11.08.2024р
                             (*Впинити  -    те  саме,
                                   що  спинити)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019730
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2024

Лист коханій

Ти  не  вплітай  у  коси  смуток,
Про  мене  люба,  про  війну,
Не  мали  ми  такої  скрути,
Прошу  згадай,  нашу  весну.

Її    струмки,  як  звуки  скрипки,
Зваба  до  ніжності  й  тепла,
Як  під  дощем  змокли  до  нитки,
Мене  від  холоду    спасла.

Ті  почуття  -  бузку  цвітіння,
Як  трунок  збірного  вина,
Для  двох  завжди  порозуміння,
То  в  світлі  дні,  тепер  війна.

Я  їй  дивлюся  прямо  в  очі,
Мов  за  спиною  стоїш  ти,
Слова  плекаю,  всі  пророчі,
Ніхто  не  зрушить  нам  мости.

Я  вірю,  знаю,  настане  час,
Жура  відійде  і  печаль,
Кохана  чуєш,  повір  для  нас,
Заграє  вальс,  вмілий  скрипаль.

Тож  приховай  сльозини  в  жмуток,
Вже  й  від  дощу  змокли  сади,
Більш  не  вплітай  у  коси  смуток,
Не  хочу  бачить  сивини….

Я  повернуся  тільки  жди…

                 06.08.2024р
                                                                     

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019462
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2024

У безмежні висоти

У  безмежні  висоти,
Час  невпинно  летить,
Ти  зробив  вірні  кроки?
Чи  щасливу  мав  мить?

Та  прийняти  не  в  змозі,
Твоє  рішення  сину,
Загубився  в  дорозі,
Все  думок  не  покину.

У  безмежні  висоти,
Мрія  біль  відпустить,
Чому  світ  цей  жорстокий,
Щем  під  серцем,  болить.

Не  знайшлося  стежини,
На  землиці  рідненькій,
Не  послухав  родину,
Не  сказав  навіть  ненці.

Серед  поля  у  шрамах
Знайшов  прихисток  нині,
Зойк  відлуння  по  хмарах,
Лились  сльози  полинні.

Здаля  крик  журавлини,
Не  почуй,  чи  відвернись,
Поспішай  до  хатини,
Де  дитинство,  народивсь.

*
Хай  війна  клята  згине,
Плаче  мати  у  полі,
До  небес  смуток  лине,
Не  пізнав  щастя  й  долі.

                       03.08.2024р

                                                                       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1019130
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2024

Серпень місяць…

Здалі  лине  спів    пташини,
Вмить  веселий,  то  журливий,
Відлік  часу  на  хвилини,
І  для  літа  теж  невпинний.

Серпень  місяць  на  порозі,
Забирав  красу  у  кошик,
І  спинити  час  не  в  змозі,
Холод-  краплі...  сіє  дощик.

Вже  ранкові  снять  тумани,
То  кесільні,  то  молочні,
Не  позбутися  омани,
Вона  зникне  пополудні.

Вже  сія  сонце  лукаве,
У  обіймах  хмар  мінливих,
Та  й  проміннячко,  ласкаве,
Нас  порадує  щасливих.

Ті  години  для  натхнення,
Віра  мрію,  врешті    мати,
Щоби  серпень,  як  знамення,
Приніс  мир  у  кожну  хату.

Надвечір’я...  павутиння,
Заснувало  все  довкола,
Тче  павук  думок  сплетіння,
Прилягла  трава  шовкова.

Серпень  місяць  -  вітрам  воля,
Відчувати  насолоду,
Хай  же  дасть,  ще  кращу  долю,
Працьовитому  народу.

Здаля  чути  звук  пташини,
Враз  навіяв  сподівання,
Крає  серденько  дівчини,
Хай  з  війни    прийде  коханий…

Й  засія  зіронька  рання,
В  серпні  щезнуть  всі  сумління.

                                   01.08.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1018881
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.08.2024

Де той хавчик ( з гум)

Пора  літня,  славна  жінка,
Все  на  кухні,  наче  бджілка,
На  пательні  кабачечки,
В    банячку  тушить  котлетки.

На  порозі  Миколайчик,
-Я  прийшов,  мила,  по  хавчик,
А  вона  фартух  знімає.
До  садочка  зазиває,  
Ти  послухай  соловейка,
У  нас  дружная  сімейка.

У  очах  блиски  -  іскринки,
Притулився  до  Іринки,
Вдвох  утриматись  не  в  змозі,
Загубились  при  дорозі,
Васильків    запах  духмяний,
Обід  буде  незрівнянний.

Не  пізнали  б,  усі  в  селі,
Якби  ж  хата  не  у  пітьмі,
Запах  гару  ліг  повсюди,
Він  не  чув  чмокав  у  груди,
Вона  сяяла  зорею,
У  думках  немов  до  раю.

Де  той  хавчик,  де  вечеря,
А  дружина,  як  та  гиря,
Задихався  донезмоги,
Нема  іншої  дороги,
Як  не  стане  так  кохати,
І  вечерям  не  бувати.

                           19.07.2024р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017898
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2024

Неждано - негадано

Неждано  -  негадано  на  злеті  бажань,
Все  небо  зчорніло  і  вмить  блискавиця,
Розтинала  навпіл,  цвіт  думок,  сподівань,
Дозволила  чаші,  ущент  покришиться.

Чому  і  навіщо,  завада  коханню,
Ура́зливий  грім,  покотилось  відлуння,
Тебе,  у  час  мирний,  спонукав  до  раю,
Та  чаша  любові,  не  стала  дарунком.

Ні  тим,  двом  закоханим,  ні  кату  злому,
Який,  йде  війною,  зруйнувавши  життя,
Снаряди  дощем,  шле  по  мужнім  народу,
І  губить  надії,  як  смерть  до  забуття.

Неждано,  підступно,  кохання  на  попіл,
Увись,  як  лелека,  злетів  любий  сокіл.

                                                   13.07.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017576
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2024

Сьогодення країни

Дитя  на  руках,  усміхнулася  ніжно,
Затьмарило  розум,  на  плечах  каміння,
Здаля  лине  спів,  матусі  колискова,
Чомусь,  стіна  поруч,  миттєво  багрова.

Все  ж  очі  із  блиском,    заснемо  рідненький,
Мине  все    так  швидко  і  цей  грім  тихенький,
Пітьма  безпросвітня,  стук  сердець  спинився,
У  смуті  й  тривозі,  весь  світ  затаївся.

Ніхто  не  пробачить!  Маленька  дитина,
Несе  важкий  біль  й    іграшку  до  руїни,
Таким  сьогодення  накрило  країну,
Уста  знов  шепочуть  -  Спаси  Україну!

                                                             12.  07.  2024  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017390
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.07.2024

Цей день ( хоку)

Стражденна  днина,
А  там  чиясь  дитина,
Останній  подих...


Нехай  би  горе,
Упало  на  дно  моря,
Навік  забути...


Кубло  рашистів,
Позбутись,як  фашистів,
Їх  стежка  в  пекло....

***
Не  пробачимо
Смерть  дітей  і  матерів,
Болить  серденько....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1017134
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2024

Про сусідку й самотність ( з гум)

                   Подаю  повторно,  гумореска
                       була  написана  в  2016р.

***
Я  збиралася,  вже  спати,
Як  самій,  було  лягати,
Місяць  й  зорі  так  моргали,
Про  кохання  чаклували.

Тож  давненько  жду  коханця,
От  сиджу  проти  віконця,
А  він  певно  заблудився,
У  сусідки  опинився.

Ой,  вже  бачу  його,  трясця,
Взяла  б  хутко  та  й  за  яйця,
Ні  не  пхаю,  туди  носа,
Бо  в  сорочці  сиджу  боса.

Та  й  минулого,  то  разу,
Довела,  мене  до  сказу,
Її  пику,  все  ж  набила,
Бо  ревнива  ж,  ледь  не  вбила.

Клявсь,  боживсь,  це  в  останній  раз,
Навела,  трохи  тих  (прикрас),
У  медпункті  ночувала,
Я  ж  миленького  кохала.

Маю  знов,  цю  неприємність,
Гомонів,  у  нас  взаємність
І  чого,    туди  було  йти?
Нам  не  варто  різать  мости,
Хочу  щоб,  не  був  гулящим,
Лиш  моїм  й  самим  найкращим.

Мов  на  вахті,  я  всю  нічку,
Підкидала  дров  у  пічку,
У  сусідки  все  світилось,
На  порозі,  враз  явилось,
Чи  коханець,  чи  потвора,
Я  угледіла  сеньйора.

На  обличчя,  з  лампи  світло,
Ні  фіга,  оце  заквітло,
Та  то  ж    негр,  Боже,  чорнющий,
Як    той  чахлик,  невмирущий.

Блискав  білими  зубами,
Мені  вздрілось,  то  петарди,
З  переляку,  аж  хрестилась,
Аж  за  серденько  схопилась.

Обійняв,  міцно  цілує,
Вже  й  до  стежечки  прямує,
Йшов  у  сторону  вокзалу,
БосонІж,  бігом    з  опалу,
До  сусідки  кричу,  -  Люба!
Сидить  бачу,  біля  дуба,
Мій  Петро,  ото  паск*да,
Наче  синій,  як  приблуда.

Розчепірив  пильні  ноги,
О,  наставила,  вже  роги,
І  йому,  моя  сусідка,
Чергова  в  неї  інтрижка.

Всі  на  неї  кажуть  квітка,
Ой,  солодка,  славна  жінка,
Мужики,  неначе  бджоли,
Не  минають  дім  ніколи.

Вай,  вхопила  іноземця,
За  чергОвого  коханця,
От  везе  прудкій  зар*зі,
Ще  й  працює  у  сільмазі.

Петре  чуєш,  -  кажу,-  Друже,
Він  лепече,  –Люблю  дуже,
Лише  мила,  тебе  одну,
Наче  зірку  в  небі  ясну.

Я  до  Любки,  -  Ну,  як  справи?
Годен  негр,  був  до  забави?
Та  ледь  рота  відкриває,
П`яна  знов,  вітром  хитає,
І    сопе,  бурчить  до  мене,
-  Не  чіпай,  серденька,  нене!

Запитала,  -  Тут    був  Петро?
-  Мені  твій,  як  зайве  ребро!
З  того  вже,  що  можна  взяти?
Одне  те,  тільки    багатий,
Що  до  сексу,  нікудишній,
Ти  пробач,  благаю,  грішній.
Із  Петром  завше  краще  всіх,
 Вів  у  рай,  в  спокусливий  гріх.

Жар  вогню  по  наших  тілах,
 Закипала  кров  у  жилах,
Якби  ж  він,  мене  покохав,
То  до  тебе  б  та  й  не  тікав.
Вдвох  сидим,  Петрусь  ледь  сопе,
Вже  на  ліжку  у  мене    й  хропе.
,
Ми  ж,  як  кажуть,  по-сусідськи,
Почуття  пізнали  бабські,
Як  спустошили  вдвох  пляшку,
 Провела  додому  Любку,
Ясний  місяць  усміхався,
Немов  з  нами  привітався.

По  селі,  вранці  новина,
В  хаті  весело,  не  одна,
Все  ж  добилась,  хай  йому  грець,
Бо  ж  самотності  йшов  капець!
Правда  трохи  в  ластовинні,
 Не  жонатий,  зате  нині,
Рада  врешті,  це  відбулось,
Усе  вдАлось,  як  жадалось.

 А  надворі  казка-  вечір,
Обіймав  милий  за  плечі,
Він  для  мене,  все  на  світі,
Ми  ж,  як  квіти,  в  буйноцвітті.

               *Чахлик  невмирущій  -  Кощій  безсмертний.

                                                                                       2016р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016709
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2024

День народився…

День  народився,  здолавши  значну  відстань,
Світанок  й  ранок  проклали  значний  шлях,
Йому  дорогу  уступив  щербатий  місяць,
 Щоб  звеличався,  не  переслідував  страх.

Лиш  перші  кроки,  обросив  ніжки  в  росах,
Краплі  веселкою,  заграли  перед  ним,
Залишки  ранку,  прохолода  в  покосах,
Світило  гріло,  над  землею  вмлівав  (дим).

День  народився  і  зазвучала  пісня,
Це  солов’їна,  розбудила  все  навкруг,  
А  що  ж  погода?Ця  пані  зна,  що  грішна,
Хоч  усвідомлює,  що  день  для  неї  друг.

День  яким  буде?  Які  зустрінуть  хмари?
Що  навіщує,  яскравість  днини,  чи  сум?
Чи  чорні  й  сірі  розіллять  води  -  чари,
Може  проб’ється,  поміж  них  променів  струм.

Чудовий  настрій  -  літня  пора  буяє,
Сонячний  зайчик  приляже  на  долоні,
Тепло  відчуєш,  душенька  заспіває,
Ти  у  казковім,  життєвому  полоні.

День  народився,  як  засліплене  дитя,
По  землі  сяйво,  мерехтить  із  тремтінням,
Досить  легеньке  та  приємне  відчуття,
Тепло  сприйнявши,  пробудиться  цвітіння.

   Мов  ненароком  помічаєш  плине  час,
В  надії  мрії  -  збуватись  лише  світлим,
Щоб  дні  війни,  нарешті  покинули    нас,
І  кожен  день  для  всесвіту  став  привітним.

Най  лине  музика,  то  ж  народився  день,
І  піднебесся  квітне  в  мирній  блакиті,
Народ  забуде,  про  виття  злющих  сирен,
Хай  в    Україну,  прийдуть  щасливі  миті.

                                                                   26.06.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016230
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2024

Блакить неба…

(У  ці  важкі  дні,  так
                                                                 хочеться  світлих  мрій)

Блакить  неба  ясна,  як  широке  поле,
Із  земним  світилом  людські  побажання,
Сподівань    таємних,  щастячка  і  волі,
Як  політ  пташини,  звечора  й  до  рання.

А  здаля,  по  краю,  бірюзи  серпанки,
Не  зумів  світанок,  приховати    радість,
Загравань  із  сонцем,  його  забаганки,
Вже  втікав    від  ранку,  щоб  не  їла  заздрість.

Синьооке  небо,  то  безмежне  поле,
Волошковий  колір,  як  цвіт  витривалий,
Для  життя,    стежини  подарунок  долі,
Щоби  настрій  гарний,  стук  сердець  бувалий.

Враз  по  небу,  хмари,  як  білі  ряднини,
Принесуть  надії,  тоді  й    душам  спокій,
Як  шматки  лугові,    зеленаві  нині,
Тут  цвітуть  ромашки  в  них  жовтенькі  очки.

Та  буває,  раптом,  потемніє  злісно,
Блискавиць    стремління  -  війни  миготіння,
Навесні  частіше,  не  чекавши  звісно,
Ой  не  треба,  простір,  даруй    просвітління.

Гей  летіть  хмари,  із  чорними  хустками,
Хай  яснить  зірниця,  а  дощі  сльозливі,
У  минуле  підуть.  Сини  й  доні  мами,
Мов  птахи,  на  крилах,  злетяться  щасливі.

Підкрадався...    вечір,  ластівки  високо,
Най  у  мирний  час  та  й  щоднини  довіку,
До  доріг  незнаних,  відлетить  жорстокість,
Ластів’ятко    миле  втішається  світу.

***
 Шановні  друзі!
Щиро  вітаю  із  Зеленими  святами!
Миру  !  Щастя  і  добра!
Хай  Трійця  свята  придасть  вам  більше  віри  і  любові!

23.06.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1016079
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2024

Пелюстки по стежині

Роздрібленість  півоній,
Пелюстки  по  стежині,
Враз  вітер,  звук  симфоній,
Немає,  мрій  віднині.

Покроплені,  рудим  дощем,
Не  вирватись  надіям,
Когось  під  серцем  пече,  щем,
Та  свято  лиходіям.

Жура…  скалічені  життя,
Як  молодість,  розквіт  сил,
На  жаль,  згуба  до  майбуття,
Катма,  спроможності  крил.

Своє,  подарувать  єство,
По  стежці  життєздатний,
Але  ж,  чому  посмів  цей  хтось,
Утілить,  чорну  заздрість.

І  знехтувати  красою,
Щоб  мати  миті  щастя,
Та  лиш,  вмиється  сльозою,
Шкода́,  то  не  причастя.

Чом  доля,  гнобить  жорстоко,
За  що,  впав  весняний  цвіт?
Засипле  ворох  глибоко,
Байдужість  згубить  весь  світ.

                                           15.06.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015731
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2024

Його позивний «Кіт»

Над  полями    вщух  вітрисько,
У  знемозі  вже  піднятись,
Ще  дрімає  туман  низько,
Де  що  є,  не  розібратись.

Вирви,  ями,  «Кіт»  жде  долі,
Тож  безлюдяність  повсюди,
Як  у  замкнутому  колі,
Землі  ворох,  аж  по  груди.

Печуть  сльози  -  життя  в  хмарах,
Допоможе,  чи  хто  йому?
Ходить  горе,  як  примара,
Він  пізнав  криваву  війну.

Здаля  чути,  шурхіт  тихий,
Якийсь  воїн,  встати  хоче,
Болить  рана,  гнобить  лихо,
Але  ж  тішивсь,  бачать  очі.

У  душі  плекає  мрію,
Хтось  подасть  руку  підмоги,
І  здолають  безнадію,
Втрьох  повернуться  додому.

06.06.2024р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1015123
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.06.2024

Черства душа

Завжди    брехня,  що  лине  із  твоїх  уст,
В  той  час  від  неї,  по  гілочках  йде  хруст,
Навіть  природа  відчула  зухвалість,
Що  спонукає,  можливо  це  заздрість?

Знов  витворяєш  і  заробляєш  гріх!
Тут  вітер  вмить,  розносить  зрадливий  сміх,
Не  змиє  й  дощ  святою  водою,
Й  ті  намагання  вмитися  сльозою.

Як  показуха,  що  каєшся  нині,
Черства  душа,  не  ллє  сльози  полинні,
Жаль  не  ятрить,  твоє  серце  і  біда,
Що  у  твій  дім,  принесла  вчора  війна.

Ти,  як  акторка,  у  храмі    граєш    роль,
Чому  забула,  наш,  родинний  пароль?
Все  відгороджувалась,  як  цариця,
Поза  очима,  часто  звуть  -  лисиця.

Знак  зодіака,  теж  багато  значить,
А  чи  Боги,  тобі  усе  пробачать?
Тож  з  голови  відкинь  туман,  покайся,
І  врешті  –  решт,  сама  собі  зізнайся.

Що  не  годиться,  отак  жити  далі,
Лише  гуртом  позбудешся  печалі,
Але  ж  для  цього,  потрібне    уміння,
Та  перш  за  все,  іще  мати  стремління.

Чи  здатна  виправити,  думаю  ні,
Можливо  в  роздумах,  ти  так  день  при  дні,
А  чи  відмолиш  всі  гріхи  довіку?
Навряд  вже  приймеш,  від  життя  утіху.

Вже  п’ятдесят  тобі,  як  мавка  блудиш,
Нащо  в  криниці,  ти  водицю  мутиш,
На  жаль,  не  стала  оберегом  сину,
Не  вишивала    славну  сорочину.

Грошей  бажала?  Не  болить,  що  здала?
Йому  ж  минуло,  всього  лиш  двадцять  два,
Не  зрозуміла,  що  йде  страшна  війна?
А  не  занадто,  це  висока  ціна?

Не  чоловік  пішов,  а  сина  віддала,
Він  боягуз  напевно.  Тобі  ганьба!
Не  захистила,  чи  не  знала  закон,
Тепер  молись  вдень  і    вночі  до  ікон.

Щоб  повернувся  син  із  поля  бою,
 І  жив,  як  люди,  замав  кращу  долю,
За  вчинок  свій,  в  стражданні  будеш  жити,
Й  майже  щодня,  святую  воду  пити….

Щоб  він  колись,  насмілився  простити.

                                                                     06.06.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014906
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.06.2024

Злет лелеки

Злет  лелеки  у  висі,
То  самотня  душа,
Чи  можливо  на  часі,
Не  напивсь  із  ковша.

Святих  вод  із  криниці,
Не  пізнав  кохання,
Посміхались  дівиці,
Мав  розчарування.

По  стежках,  де  глянь  ями,
Аж  гірчить  від  долі,
Не  поверне  до  мами,
Дочекався  волі.



 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014843
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2024

Де ж ти, онучку….

 І  що  ж,  то  за  роси,
Важкі  і  криваві,
 Й  лягли,  із  трав  коси,
Притислі,  зів’ялі.

Вдалі  ́,  враз  гриміло,
Та  ні  ,то  ж  не  грози,
Знов  серце  тремтіло,
Бабусині  сльози,

Втомилися  очі,
Дивилася  в  темінь
Він  ліг    серед  ночі,
Могутній,  як  кремінь.

Чи  сон,  то  наснився,
Вмить  сльози  гарячі,
Чом  там,  опинився?
Немає  удачі.

Бахмут  недалеко,
Чи  впав,  чи  в  полоні?
Чи  зможе  лелека,  
Вертатись  додому…

26.05.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1014099
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2024

Не згубити надії…

Плаття́  вже  зняли  наречені  –  дерева,
То  з  жовто  -  гарячим,  трохи  з  ледь  рожевим,
Яскравий  буйноцвіт  із  різним  відтінком,
Природні  весілля,  любувались  світом.

Є  щастя,  зненацька,  єднання  родинні,
У  сонячних  обіймах,  миті  хвилинні,
Під  небом  блакитним,  мрії  яснокрилі,
У  даль  відпустити  між  хмарини  сині.

З  весняним  вітерцем  повести  розмови,
Під  звуки  скрипки,  то  відчуття  любові,
Тож  вчасно,  скинуть  сумнівні  окови,
Життя  відчувати  в  бажаній  обнові.

Усім,  щоб  на  радість,  процвітали  сім’ї,
Завжди  оминали  тривоги  та  війни,
Зростали  у  гурті  синочки  і  доні,
Надій,  не  загубити,  вірити  долі....

Сміливо  стояти,  не  втратити  волі!

                                                   05.05.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013267
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2024

Давно немає звістки (рим проза)

   
 Давно  немає  звістки,  думки  -    у  горлі  кістка.  Обличчя  зеленіє,  душенька  знемагає.  Здавалось,  що  вона,  ось-ось  зовсім  зімліє,  своє  єство  втрачає.
Башку  ніби  зірвало,  по  хаті  залунало,-  Ах  ти  рашистська  погань!
Думки  неначе  повінь.  Ой  справитися  важко,  прийнять  занадто  тяжко.  
 Думки-  цунамі  в  морі,  народ  бажає    волі.
Війна  в  країні,  померкли  зорі....
       Клятущий  зупинися!  Водою  освятися!
Може  чумна  душа,  чи  міль,  чи  ти  окурок?!Хай  спиниться  ваш  нелюд,  при*урок!  
 З  ким  їсть,чи  п’є,  він  за  столом,  а  до  нас  знов,  смерть  йде  селом.
 Привезли    двох  синочків,  лежать  поміж  віночків.  Довкола  ріки  сліз,  ридання,  душа    у  небеса  зарання...  злетіла  ввись,  лишила  тіло.  А  вони  ж  любі,  боролись  сміло.  За  все  село,  за  всю  родину,  за  рідну  землю,  неньку-  Україну.  
Спинися  звіре!  Ненажера!  Хай  забере  тебе  х*лера!
     Ой,  Боже  –Боже,  прости,  я  кляну.  Благаю  Отче  –  зупини  війну!  
Комусь  Великдень,  а  комусь    жура,  горе.  Смуток  і  біль,  страждань  ціле  море.
   Морські  Боги,  до  вас  молюсь,  прошу  змийте  р*шу.  Та  дайте    Україні  -  долю  квітучу,  кращу!
       Давно  немає  звістки,  мов  буревій  заліз  у  мізки.  А  чи  отримає  вона  СМС?
Чи  у  вікно,  пташка  сповістить  про  смерть....

                                                                                                                                                 06.05.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012679
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.05.2024

У небеса летять слова

Болить  душа.  У  небеса,
Летять  слова  Христос  Воскрес,
А  в  Україні  йде  війна,
Молюсь  Воістино  Воскрес,
Невзначай  падає  сльоза…

Під  серцем  щем,  квітне  весна,
Скрізь  роси  -  сльози  матусі,
Не  зустріча  сина  вона,
Вже  третій  рік  у  розлуці,
Бо    ж  рідну  землю  захищав…

У  молитвах  із  відчуттям,
Не  втратить  віру  й  надію,
Наперекір  війні,  вітрам,
Плекати  знов,  свою  мрію,
З  часом    розквітне  країна!

І  просить  Бога  поможи!
Захисти  цвіт  України!
Весна  новІ  сплете  вінки
У  самоцвітах  родині,
Щоб  вишивали  рушники
Для  короваю  й  весілля!

   ***
 З  Великоднем,  шановні  друзі!
Не  втратьмо  й  ми  віри  на  волю,
Почуй  Всевишній,  дай  кращу  долю!
Пошли  нам  миру  і  добра  в  кожну  світлину!  
Христос  Воскрес!
                                         Воістино  Воскрес!

                                                   05.05.2024р
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012539
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.05.2024

Вишневі пелюстки

Розвіяла  вишня  пелюстки  додолу,
Шубостливий  вітер,  здіймав  у  висоти,
Та  зненацька  впали  прямо  на  дорогу,
Не  знайшлася  доля,  певно    Боги  проти.

Тож    навіщо  квітла  з  колисковим  співом,
Все  ж  втішалась  світом    й  ранньою  весною,
Ой  і  нащо    ж    зрада,  суперечка  з  гнівом,
Та  замовкло  серце,  вмилася  сльозою.

Діточок  зростила,  їм  би  жити  й  жити,
Та  війна  кривава,  сповила  в  кайдани,
Розлютився  вітер,  зніс  до  неба  квіти,
Землю  лють  гнобила,  допікали  рани.

Скільки  сили  вклала,  до  жалю  боліло,
Ввись  політ  пелюсток,  навкруги  біліло.

                                                     21.04.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012117
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.04.2024

Вербна неділя

Почуття    теплі,  нестримні  до  світу,
Весна  корали  дарувала  квітам,
Сприйняття  дива  -  різнобарвність  цвіту,
Пора  ясніти  і  вербовим  вітам.

Кольори  жовті,    роси,  мов  алмази,
Лиш    пух  махровий  заграє  із  вітром,
Давно  немає  на  нього  образи,
Він  спав    день  й  ніч,  прозвали  нечуйвітром.

Щодня  ж  дощило,  омилась  землиця,
У  росах  сяючих,  трави  зелені,
А  верба  нині,  як  красна  дівиця,
Тож  прийшло  свято,  Вербної  неділі.

Ми  просим  Бога,  най  війна  скінчиться,
Посвятить    разом,  нам  буде  нагода,
І  земля  рідна,  нехай  освятиться,
Й  почують  люди  слово-Перемога!

*
Шановні  друзі,  читачі!
Щиро  вітаю  з  Вербною  неділею!
Миру,  добра,  наснаги,  здоров’я  і  щастя!
Хай  вербичка  б’є!
Захисникам  й  захисницям  сили  придає!
Подяка  й  уклін  воїнам  нашим,
Що  ми  теж  можемо  святкувати.
Все  буде  Україна!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1012025
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.04.2024

Пробудження

Зелен  колір,ледь  меготить  у  садочку,
У  безсонну  нічку  світле,  ніжне  листя,
Із  бруньок  маленьких  виткало  сорочку,
Вдягнув  світлий  ранок  у  срібні  намиста.

То  життєвих  подих,  насолод  повітря,
Розстелити  ніжно,  приймать  світ  звабливий,
У  обіймах  сонця,  не  знать  зимні  вістря,
А  пізнать  цілунки,  шле  ж  вітер  щасливий.

Ледь-ледь  тьмяні  сутінки,  відійшли  жваво,
Веде  промінь  танго,  вміло  в  піднебессі,
Вгамувавши  подих,  птах    завів  сопрано,
Прокидайся  земле,  сни  відводь,  на  часі.

                     21.04.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011816
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2024

Не дивись у дзеркала

Ти  не  дивись  у  дзеркала,
Коли  позаду  сімдесят,
То  все  зібрали  жернова,
Мов  той  пониклий,  весни  сад.

Пелюсток  сховка,  при  землі,
Не  відродитися  зерні,  
Зіпріли  часом,  у  пітьмі,
Кісточка  снить,  тож  не  одні,

Життя  неначе  карусель,
Гойда  вітрець,  мов  на  воді,
Кудись  несеться  корабель,
Досягти  нових,  світлий  мрій.

Який  же  час,  надасть  життя,
Ще  кілька  кроків,  обережних,
Та  чи  побачиш,  майбуття,
Чи  доля  дасть,  дні  бентежні?

Тож  до  дзеркал,  надій  нема,
Хай  що  було,  десь  відгуло,
Най  закінчиться,  лиш  війна,
Щоб  навкруги  все  розцвіло.

21.04  2024р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011537
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.04.2024

Весняний цвіт

Весна  буяє  у  бажанні,
Подарувати  цвіт  бузковий,
Хоч  вже  й  скидають  квіти  ранні,
Цьому  сприя,  вітрець    раптовий.

Напевно  ревність,  сподівання,
Щоб  не  любилася    щоночі,
Із  паном-  крокусом  зарання,
Та  й    не  світились  щастям  очі,

Вона  ж  чуть  світ,  слала  цілунки,
І  сповивала  теплом  ніжно,
Ховала  в  росах  солод,  трунки,
Душа  тулилася  приліжно.

Весна  буяє  у  жаданні,
Повздовж  доріг  встеля  барвінок,
Нехай  закохані,  в  цвіт  вбранні,
Не  утрачають  мрій  чаїнок.

Весняний  цвіт-  пори  дарунок,
Сердець  єднання,  щоб  навіки,
То  для  життя,  земний  ґатунок,
 Для  почуттів  тепленькі  втіхи.

Вершин  досягши,  своїх  прагнень,
Принеси  мир  до  України,
Щоби  суцвіття  у  буянні,
Почуло  радісну  новину,
Кінець  війні,  співай  пташино!


                               16.04.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011094
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.04.2024

Гомінкий вітер

Весняний  вітер,  гомінкий,
Зібравши  подихи  весни,
Розвіє  запах  мов  п’янкий,
Лишень  не  чути  б,  звук  війни.

Злегка  всім  настрій  підійма,
Під  спів  пташиний,  у  гаю,
Бузок  з  бруньками  вигляда,
Вже  наготу,  розкрив  свою.

Сприйнявши  зранку,  смак  роси
Як  солод  кращих  почуттів
Зелений  колір  миготить
Несе  собою  диво  -  мить.

                                         08.04.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010665
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.04.2024

Світаночки…

Світаночки,  ранки,
Посріблені  ґанки,
Веселки    у  росах
 По  травці  у  косах.

Край  неба  заграва,
Земля-вишиванка,
Нарцис  і  фіалка,
Всміхнулись  до  сонця.

Роса,  як  віконце.
 Там  бачить  свій  образ,
Ласкавить  проміння,
Буяє  цвітіння.

Дай  Боже,  лиш  миру,
Усім  розуміння,
Цінить,  шанувати,
Дарунки,  щедроти,
Щоб  душі  світились,
Від  радості  й  щастя!


07.04.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010445
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2024

А що життя…

А  що  життя,  як  річечка  між  берегами,
Є  сподівання,  пливти  плавно  течією,
Її  потік,  часом  зруйнований  вітрами,
У  порівнянні,  все  ж  із  думкою  твоєю,
Нехай    попереду,  без  надгострих  порогів,
Всі  негаразди,  стріти  спокійно,  душевно.

Під  чистим  небом,  осяяним  промінням,
Завжди  надія,  безперечно,  як  опора,
Але  ж  всякчас,  для  всього  потрібне  уміння,
Якби  не  тиснуло,  сумління  -  думка  хвора,
Щоби  не  втратити  впевненості,  стремління,
І  досягти,  омріяного    володіння.

По  водах  блиск,  неначе  сховані  коралі,
 Яскраві  тонуть,  то  знов  плинуть  на  поверхню,
Життя  безцінне,  думки  мліють  у  кришталі,
Тому  для  нього,  підсвідома  значна    впертість.

Нині  важливо,  не  звертати  із  дороги,
Та  не  коралі,  на  дні  бачить,  а  тривоги.

                                           01.04.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010105
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.04.2024

Думок багато, хто знає. .

Думок  багато,  хто  знає  які  -  таїна,
Здаля  неначе,  лине  пісня  солов’їна,

Куди  ж  бо  кличе,  чи  до  весняного  гаю?
 Можливо  мій,  прийшов  час  плинути  до  раю.

Але,  хто  знає,    який  той  шлях,  Божа  воля,
Напевно  вирішить    подарована  доля,

Думки  тривожні,  спірні,  який  зробити  крок?
Невже  цей  час,  останній,  злетіти    до  зірок?

Чи  йти,  чи  плинуть,  поступово,  без  нарікань,
Мабуть  скоріше,  щоб  без  болей  і  спотикань,

Про  гріх  згадати  й  не  один,  просить  прощення,
Бо  ж  усе  вирішиться,    у  якесь  знамення.

За  життя  згадка,  як  веселка  й  дні  весняні,
Та  то  ж  для  долі,  як  настануть  дні  жадані,

Їй  віддам  душу.  Спроможна?!  Керуй  далі!
         Хай  не  гризуть,  мене  сумління  і  печалі.

Ой    так  багато,  чомусь  зібралося  думок,
Мабуть  вітрець,  розвіє,  як  духмяний  пилок,

Нехай  же  доля  і  весна  вирішить  сама,
Та  все  ж  хотілось,  щоб  мене,  обійшла  пітьма…

Принаймні  я,  все  ж  на  це,  маю  сподівання.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009970
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2024

Життя, як воно є ( вірш. розп. )

Важкі  дні,  уже  минули,
Скакав  тиск,  як  сп’янілий  чорт,
Тож  затемнення  відбули,
Хвилювань,  позбулися  вдвох.

Кіт-  пройдоха,  десь  гуляло,
Аж  три  ніченьки  та  й  підряд,
Але  ж  знав,  де  дають  сало,
І  м’ясце    -  певно  кращий  смак.

Та  сумної,  нині  ночі,
Дід  лишив,  його  у  хаті,
І  куди,  дивились  очі,
Чи  думки,  заснули  в  пастці.

Чи  забув,  бабця  спить  чутно,
Двері  навстіж,  коту  воля,
Розбудив,  її  так  хутко,
Жерти  хтів,  такенька  доля.

З  трьох  годин,  так  і  не  спала,
Який  сон?  Справжня  дурепа,
Чом  кота,  геть  не  прогнала,
От  й  настигла,  враз  халепа.

Раннє  сонце,  розбудило,
Кожен  снідав,  сам  по  собІ,
Сумний  дід,  як  той  Гаврило,
При  думках,  немов  у  луні.

Каже  бабця,-  Нехай  посплю,
Бо  ж,  на  жаль,  безсила  стала,
Важкі  очі,  трішки  зімкну,
Це  ж    пів  ночі,  я  не  спала.

Та  та  мрія,  як  лелека,
Воля  є,  у  піднебесся,
Полетіла,  так  далеко,
Не  змогла,  там  поселиться.

Задрімала,  хвилин  двадцять,
Чує  звуки,  молоточком,
Невезуха,  взяла  трясця,
 Хай  пройшла  б,  краще  садочком,
Щоби  силоньку,  замати,
Негаразди...  вгамувати.

Розібратися  охота,  
Вмить  підня́лася  із  ліжка,
Рушить  сон,  стара  морока,
Від  образ,  у  горлі  кістка.

Та  то  дід,  не  гаяв  часу,
Зо  три  дні,    двері  скрипіли,
На  лиці  бачу  гримасу,
  -Їх  шкода́́,  бач,  поржавіли.

Я  тепер,  спитати  хочу,
Чи  навчився  він  любити?
Собі  голову  морочу,
А  чи  здатен  оцінити?

Хоч  стара́,  весь  час  кручуся,
Як  у  колесі,  та  білка,
Чи  з  ним  знову,  я  сварюся,
Знай,  не  наймичка,  а  жінка.

Жаль,  не  вміє  цінувати,
Як  москаль,  свою  дружину,
Не  дає,  часто  поспати,
Потрясе,  в  ліжку  пружину,
Ніби  хоче,  щось  сказати.

Гарний  день,  зирить  у  вікно,
В  хаті  спокій,  тихо-  тихо,
От  життя,  немов  би  кіно,
Скажу  вам,  все  це  не  лихо.

Може  в  діда,  критичні  дні,
Від  тих  бурь,  що  пруть  магнітні,
Комусь  смішно…  думаю  ні,
Загублю  думки  гранітні…

Хай  минає,  сей  буревій.

                     27.03.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009636
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2024

Я та штучка…

Каже  Ганька,  до  Миколи,
-Петько  кульками,  кидався,
Визивають,  нас  до  школи.
-А  мені,  бач,  не  зізнався!

-Це  зустріла,  я  пантеру,
Що  веде,  в  нього  англійську,
І  псує,  всю  атмосферу,
Бо  ж  табак,  смалить  російський.

Я  тій  шльондрі,  не  повірю,
Нехай    наших,  вони    знають,
Хай  піду́,  влаштую  бурю,
Най  себе,  трішки  згадають!

-Свого  носа,  пхати  не  смій!
Керівник,  там  править  балом,
Кажуть  люди,    він-  буревій,
Тож  колись,  був  генералом.

 -Тю  це  що,  отой  очкарик,
Я  була,  з  ним  на  Мальдівах,
Мені  в  руку,  дав  ліхтарик,
Коли  рився,  у  архівах.

Все  шукав,  карти,  алмази,
Часто  пив,  у  ресторані,
Ти  залиш,  свої  накази,
Я  та  штучка,  в  тому  стані,
Що  сама  з  ним  розберуся.

І  про  себе  тихо  –  тихо,
-Нагадаю  (вечеринку),
Й  ледь  всміхнувшись,  -Це  не  лихо,
Пригадала,  як  ширінку,
Я  вночі,  вином  залляла,
І  пізніш,  просто  злиняла….

Вже  до  мужа,  та  й  зухвало,
-Усе  добре,  не  журися,
Запакуй,  горілку,  сало,
На  мені  ж,  ти  одружився,

Опісля́,  Мальдів  відразу,
Не  гризи,  себе  зада́рма,
Доведу,  його  до  сказу.

Не  горюй,  дожене  карма,
По  боргам,  пора  платити!

             25.03.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009430
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2024

Весна мандрує

Весна  мандрує  по  землиці,
А  іншим  разом,  мов  на  крилах,
Злетить,  а    поряд  вже  синиці,
Почує  спів  і  щебет,  милих.

Та  враз,  підсніжник  білолиций,
Від  радості  закопошився,
Під  сонцем  мріяв  яснолиций,
Із  вітром  нині  подружився.

І  мати  -  й-  мачуха  пелюстки́,
Ледь-ледь  прикрашені  росою,
Угору    підтягує    й  листки,
Вітатись,  хочуть  із  весною.

Проміння  злата  по  стежинці,
Вздовж  неї,    фіалки  синенькі,
Немов  втішаються  рядниньці,
Із  срібла,  що  вкрила  легенько.

Та  знов  вітрець,  немов  сопілка,
Звучав  пісенно,  веселився,
Медовий  трунок  ловить  бджілка,
Красою  світу  захопився.

О  перші  квіти,  тішать  душу,
Весна  –  красна,  пора  цвітінь,
Все  бачить  -    щастя,  сльозу  струшу,
Це  ж  наче  ліки  від  потрясінь.

Серця  зболілі  за  тривоги,
Війна  несе  журбу,  страждання,
А  ми  всякчас  ждем  від  природи,
Дарунки,  спокій,  сподівання…

22.03.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009169
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2024

Далекий схід… близький

Далекий  схід,  а  може  близький,
Чи  хтось  різницю  відчуває?
Скажіть,  чому,  там  мир  нестійкий,
Народ  по  -    іншому  сприймає?

Чи  так  навчили,  чи  в  сприйнятті,
Себе  в  навколишньому  світі?
Немає  певно    у  майбутті,
Тієї    віри,  що  в  суцвітті....

Бо  в  них  душа,  як  квіточка  та,
На  жаль,  не  здатна,  захиститись,
В  борні  щдень  і  до  забуття,
З    вірусом  тим,  бо  ж  хоче  жити.

Чи  ти,  не  помічаєш  краси?
Землі,  природи,  злет  пташини,
І  звук  коси  й  холоду  роси,
Щоб  жити,  не  маєш  причини?

А  вижити,  поміж  тарганів,
Потрібно  мати  силу  волі,
Від  зміни  мислення,  очманів?
Чи  краще,  хист  при  війні  й  досі?

Далекий  схід,  чи  рідний  й  близький?
Мабуть  по-  своєму  сприймаєш,
Старий  та  певно  і  молодий,
Гадаю,  серцем  відчуваєш,

Той  біль.  Й  хвилини  благодаті,
Що  мав  та  поступово  втратив,
Лише  хизуються  багаті,
Яким  боявсь  протистояти.

Хай  сонце  сходить,  під  мирним  небом,
Почуймо  пісню  солов’їну,
Осяйні,  чаруючі    кредом,
Єднаймо  країну  в  родину!

У  серці,  козацький  дух  живе,
Повір  у  себе,  в  Україну,
Згадай  пращурів,  усе  святе,
Гуртуймося  в  сім'ю-  святиню,
Щасливу,  багату,  єдину!  

           18.03.2024р

                                       (тут  вірус  -  як  зомбування)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008781
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2024

Щаслива з тобою

       (  На  фото  ми  в  молоді  роки.)            
(Присвята  чоловіку.)

Я  пригорнуся  ранньою  росою,
Глянеш  у  очі,    щаслива  з  тобою,
Розчеши  коси,  ніжно  приголубиш,
Коханий  знаю,  боляче  не  зробиш.

Давай  згадаєм,  як  гуляли  в  полі,
Чарівність  квітів,  дякували  долі,
Де  подих  жита  і  соловейка  спів,
Ромашки,  сонечко,  запах  пелюстків.

 Той  аромат,  п`янив,  подяка  літу,
Клятва  в  коханні  й  серед  буйно  цвіту,
Віднайшли  щастя.  Пліч  -о  -  пліч  роками,
Хоч  і  буває,  не  спиться  ночами.

Ласкавий  погляд,  ліки  вчасно  дані,
До  біди  й  смутку  в  протистоянні,
 Підстерігав,  нас  відчай,  пригадай,
Із  медом,  м`ятою  смакували  чай.

Не  згасло  щире,  до  життя  бажання,
 Тут  дім,  повага,  розуміння,  щастя,
І  я  частіше  оглянуся  назад,
Стараюсь  спомини,  всі  укласти  вряд.

Може  раніш,  чогось  не  цінувала,
Та    гріє  душу,  спогад  що  згадала,
 Скільки  всього,  нам  прийшлось  пережити,
Як  відпустить?  Умію  дорожити.

 Заздрили  хлопці,  знаю  й  молодиці,
 Без  тебе  ж  я,  як  квітка  без  водиці,
І  хоч  давно,  уже  осіння  чічка,
Але  довіку,  лиш  твоя  лебідка.

Знов  пригорнуся,  ранньою  росою,
Сяючі  очі,    щаслива  з  тобою,
Розчеши  коси,    ніжно  приголубиш
Коханий  вірю,  ти  ж,  лиш  мене  любиш.

Мені  так  затишно,  під  твоїм  крилом,
Тут  у  обіймах  насолоджусь  теплом,
Тож  потанцюєм,  танець  танго  удвох,
Тішимось  долі,  що  подарив  нам  Бог!

                                                     11.03.2024р
                                               

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008125
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2024

Я зайченятко… ( дит)

На  мене  кажуть  я  миленький,
Та  й  добре  знають,  що  хитренький,
Ще  й  довговухим  називають,
Про  мене  пісеньку  співають.
 ПР
Ля-ля-  ля,  ля-  ля  -ля,  ля-ля-ля,
Втішає  літо  золотеньке,
Ля-ля-  ля,  ля-  ля  -ля,  ля-ля-ля,
Я  зайченятко,  ще  маленьке,
В  травичці  з  літом  веселенько.

Сіренький  зайчик,  я  рухливий,
Вже  на  галявині  щасливий,
Від  себе  літу  шлю  привіт,
Який  яскравий,  чудовий  світ.
ПР
Ля-ля-  ля,  ля-  ля  -ля,  ля-ля-ля,
Втішає  літо  золотеньке,
Ля-ля-  ля,  ля-  ля  -ля,  ля-ля-ля,
Я  зайченятко,    ще  маленьке,
В  травичці  з  літом  веселенько.

Ще  й  привітаю  сонце,  днину,
Радію  квітам,    відпочинку,
Під  вечір  знову  йду  гуляти,
Про  літо  пісеньку  співати.
ПР
Ля-ля-  ля,  ля-  ля  -ля,  ля-ля-ля,
Втішає  літо  золотеньке,
Ля-ля-  ля,  ля-  ля  -ля,  ля-ля-ля,
Я  зайченятко,  ще    маленьке,
В  травичці  з  літом  веселенько.

                               22.02.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006590
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2024

Авдіївка…

Калюжі  крові  по  бункерах  при  землі,
Авдіївка…  єднання  душ  до  журавлів,
Синів  забира  й  доньок,  кривава    війна,
Чому,  вознеслися  зарано  в  небеса?

Вони  ж,  замали  щоденні  світлі  мрії,
Щасливо    жити  в  квітучій  Україні,
Де  спокій    і  линуть  пісні  солов’їні,
На  жаль,  як  вугілля,  зчорніли  надії.

Та  серце,  скам’яніло,  неньки  навіки́,
Думки  розвіялися,  за  які  гріхи?
 І  знов,  по  землі  густі  краплини  крові,
Замало,  ви  дітки    пізнали  любові...
Пробачте,  що  не  змогла  вас  захистити!


                                                                 22.02.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006472
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2024

Усміхнися, Людмилочко!

ІЗ  ДНЕМ  НАРОДЖЕННЯ!

Шановна  пані,  красуня  блакитноока,
Ми  Вам  бажаєм  щастя,  міцного  здоров’я!

Хай  Бог  відводить  негаразди  і  печалі,
Щоб  синь  небесна,  яснить  сонцем,  без  вуалі!

 Ваша  світлина,  щоб  примітна  серед  квітів,
Мала  кохання,  міцніше  на  всьому  світі!

Сонце  дарує,  хай  добро  по  всій  окрузі,
Достатку  Вам,  злагоди  й  найщиріших  друзів!  

Сімейне  щастя,  нехай  не  йде  стороною!
Душа  на  злеті  у  міцній  дружбі  з  весною!

Пишіть,  творіть  і  мрійте  про  світле  майбуття,
Дай  Боже  Вам    й  надалі  черпать  солод  щастя!

                                                                           20.02.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006297
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2024

Блиск світила

Місячне  сяйво  прокладає  стежку,
Під  перламутром  оживає  земля,
Останній  сніг,  сльозою  вмив  мережку,
Зранку  тримала  у  обіймах  стерня.

І  заграє  з  вітром  безсонна  нічка,
Немов  з  весною,  стрімкий  обвінчався,
Дотик  відчула,  ця  манлива  річка,
Укотре  їй  співати  намагався.  

І  водний  плескіт,  гребінь  хвиль  яскравих,
Встеляли    поспіх,  радуги  веселки,
Світила  блиск,  вів  до  ігор  забавних,
Хотів  позбавить,  марення  русалки.

А  по  дзеркальній  плесі  плаває  лід,
Не  час,  приймати  всі  чари  від  весни,
Хоча  й  лишались,  там  дріб’язки,  як  слід,
Але  ж  ще  днище,  в  дрімоті,  бачить  сни..

Враз  вітру  шепіт  -  Ну  гаразд,  ти  поспи.

                                                 05.02.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006017
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2024

Подарунок до ювілею ( проза)

           Рання  весна…  по  обіч  дороги  деінде    лежить  рудий,  трухлявий  сніг.  Привітне  яскраве  сонце  поступово  здіймалося  вище  і  наче  у  змові  з  теплим  вітром  намагалося  пробудити  землю  від  зимового  сну.
   По  вапняковій    дорозі  мчав  малий  міжміський  автобус  (ПАЗ).    Як  завжди,  у    базарні  дні,  з  містечка  до  села  салон  автобуса  вщент  забитий.  Хтось  повертався  з  пустими  сумками,  відрами,  а  хтось,  все  ж    придбавши  деякі  продукти,  чи  речі,  віз  додому.  В  салоні    автобуса    гул  подібний  рою  бджіл,  то  гучніше,  то  вже    ніби  здалеку,  тихіше.
     Дід  Дмитро,  задоволено  всівся  на  задньому  сидінні  автобуса.  Він  такий  собі,  непримітний  дідок,    невеличкий  на  зріст,  худенький,  в  селі  його    дехто    називає  »стручком».  Таку  кличку  замав  від  людей,  бо    знали,  що  дуже  любить  їсти  горохову  кашу,  пиріжки  з  горохом  та  й  сам  молоденький  горох.  Не  лисий,  хоч  ріденька  сивина  та  йому  пасує  до  лиця,  хоч  і    вуса  сиві  та  зате  козацькі,  пишні.  Він  їх  за  звичкою,  часто  підкручує,  особливо  коли  з  ким-  небудь  спілкується.    Вже  минуло    майже  двадцять  років,  як  дружини  не  стало,  так  і  живе  один.  Та  йому    не  сумно,  поруч    мешкає    однокласник  Михайло.  Породичалися,  то  ж  випала  нагода    стати    його  синові(  Миколі  )  хрещеним  батьком.    Все  життя  дід  до  нього  відносився,    як  до  рідного  сина.  Тепер    має  повагу  і,  як  кажуть,    віддачу,  якщо  є  потреба  в  допомозі,  Микола  тут,  як  тут.
     Під  ногами  в  діда,  доволі    немаленький    мішок,    в  ньому  лежала  незадоволена  свинка,  яка  час  від  часу  хрюкала.  Він  же  радо  витирав  від  поту  чоло,  тихо  бурчав,  
-Нарешті  втихомирилася,  ну  слава  Богу.  Звикнеш  до  мене,  звикнеш.
   Дивлячись  у  вікно,  поринув  у  думки  -  Звичайно,  якби  меншу  купив,  то  було  б  ліпше.  А  тут  та  за  такі  ж  самі  гроші  й  така  гарненька,  потримаю  кілька  місяців,  можна  й  на  сальце  пустити.  А  то  вже  навіть  немає  чим  сто  грам  заїсти,  дожився,  так  сказать,  сором  та  й  годі.  Вдома  стара  бараболька    є,  крупа,  висівки,  добре  підгодовую.  О,  іще  в  сусіда  молочка  розживусь,  ото  буде  смачне  сальце,  не  відтягнути  й  за  вуха.
       Хоч  дорога  недалека  та  свинка  знову  копошиться,  мішок  почав  рухатися  вперед,  з  нього  лунало  хрюкання.  Хтось  з  пасажирів    вигукнув,
-Та  відчиніть  хто  небудь  вікно,  дихати  немає  чим  і  ще  ця  свиня,  вона,  ще  довго  тут    буде    хрюкати,  смердіти?!
Звичайно  дід  мовчав,  він  розумів,  якби  маленьку  віз,то  куди  б  не  йшло,  а  таку  треба  було  би  на  автівці  привезти.  
-Ви  вже  мене  вибачайте,  я  через  одну  зупинку    виходжу,-  двома  руками  тримав  мішок,    продовжив  тихо  до  свині,
-Хрюшенька,  моя  маленька  дівчинко,  заспокойся.  Ти  моя  хороша,  скоро  будемо  вдома,  нагодую,  напою,  почухаю  спинку.
У  салоні    хтось  із  жінок    засміявся  й  сказав,
-Ото  любов,  позаздрити  можна,  я  таких  слів  навіть  від  чоловіка  ніколи  не  чула.
Жінка,  що  сиділа  попереду  діда  підтримала  розмову,
-  Напевно  він  одинак,  тому  й  говорить  так.
Дід  не  дуже  прислухався,    погано  чув,  тому    розмовам  й  не  придавав  значення.  Через  кілька  хвилин  готувався  до  виходу.
       Нарешті  зупинка,  дід  виволік  мішок  до  землі….  автобус  набрав  швидкість,  зник  з  виду.
 Кажуть  своя  ноша  не  важка,  але  важкувата  -  подумки  клопотався  дід.  Присівши  біля  мішка,  розв’язав  його,  на  свині  поправив  упряжку,
-Ну  от  тепер  тебе  можна  сміливо  випустити,  підемо  додому.  Але  знай  я  тебе  назвав  Хрюшою,  хочу  щоби  ти  мене  слухалася.  Ми  маємо  знайти  згоду,  щоби  не  бісилася,  як  на  тому  автовокзалі,  геть  зганьбила  мене.
     Хрюша  рухається  вперед,  іноді  діду  нагадувала  швидкість  танка.  А  то  так  рвоне,  як  той  пес,  що  на  ланцюговому  прив’язі,  дід  ледве  встиг  за  нею.  Воно  ж  ,  якби  йти  по  сухому,  то  нічого,а  це  ж  така  пора,  під  ногами  мокро.  Свиня,  як  сильніше  потягне  так  дід  і  ледь  не  втрачає  рівновагу,  трохи    підслизнеться  по  старому  споришеві,  який,  хоч  і  рудий  та  все  ж  спромігся  пережити  зиму.  До  обійстя  залишилося    метрів  двадцять,  як  свиня  вздріла  невелику  калабаню,  різко    потягнулася  до  неї.  Дід  впав,  вона  тягне  його  до  самої    калабані,  задоволена  хлюп  у  неї.  Все  обличчя  діда    покрилося  холодною  водою,  обличчя  у  краплях,  на  вухах  висіло  багно,
-Хрюшо  -  Хрюшенько  змилуйся,  ми  ж  уже  майже  вдома,  що  ж  ти  коїш.    У  мене  на  обійсті  велике  корито,  захочеш  щодня  будеш  купатися.  
 Хоч  рука  діда,  якою  тримав  упряжку,  захолола,  але    він  її  не  відпускав.
Свиня  ніби  почула  благання  діда,  вже  лягла  на  бік,  раз  -  у    -  раз  дивилася,  то  на  діда,  то  в  бік.  Мабуть  хвилин  двадцять  дід  умовляв  її  піднятися,тягнув    за  упряжку  та  свиня  тільки  більше  в  протистоянні  уперлась  лапами  в  багно,  незадоволено  хрюкала.  
-Ти  ж  моя  Хрюша,  ти  ж  моя  свинка,  мені  ж,  як  дитинка.  В  мене  ж  більше  нікого  немає,  от  побачиш.  Правда    є  песик  Дружок  та  й  той    розміром  менший  за  тебе  і  кицька  Мура  та  вони  ж  тебе  не  образять,  підіймайся,  пішли  додому.
 Нарешті  свиня,  змилувалася  над  дідом,  кілька  раз  махнула  головою,  рилом  торкнулася  води,  вийшла  з  калабані.  І  вони,  як  ніби  й  нічого  не  сталося  пішли  додому.  Дід  тримав  її  за  упряжку,  вихваляв    її  до  самої  хвіртки,  вона  косо,  недовірливо  позирала  на  нього,  але  не  виривалася.  Відчинивши  хвіртку  Дмитро  сказав  голосно,
-Дружок  не  гавкай,  познайомся,  це  тепер  наша  Хрюша.
 І  зачинивши  хвіртку,  знімав  з  неї  упряжку,  
-Ну  от,  паркан  височенький,  звідси    ти  нікуди  не  дінешся,  то  ж  можеш  погуляти,  розім’ятися.
 Обома  руками  почухав  їй  спину  і  на  ходу  до  хати,  сказав,
 -Зараз  вмиюся  та  принесу  тобі  їсти,  треба  трохи  почекати.
Дід  умився  та  й  не  встиг    відро  в  руки  взяти,  як  почув  крик  півня,  курей.    
-Ой,  лихо,чи  в  загорожу  залізла  та  як?  Треба  курей  спасати,    от  халепа,  ще  яйця  поїсть,  а  я  ж  їх  і  вчора  з  гнізд  не  забрав.
     В  діда  мов  пропелер  за  плечима,  вибіг,  від  побаченого,    ледь  очі  на  лоб  не  вилізли.  Свиня  бігала  по  огорожі,  на  спині  ледь  тримався  півень.  А  півень  то  з  породи  велетнів,  не  так  легко  їй  було  його  з  себе    скинути.  Вид  у  півня  войовничий,  він  то  пригинався,  о  розправляв  крила,    в  черговий  раз  намагався  клюнути  свиню  в  голову.  На  обійсті  здійнявся  іще  гучніший    ґвалт,    кури    кричали,  як  сказилися,  тут  і  Дружок  на  ланцюгові  почав  сіпатися,    визгливо  гавкати.
-  Що  за  крик?-  крикнув  Микола,  зачиняючи  за  собою  хвіртку.  Підійшов  ближче,
-Привіт  діду!    Крик  на  все  село…    що  сталося?
-Тож  свинку  купив,  а    вона  бачиш,  що  витворяє!
   Свиню  з  курника    виганяли  всі  троє;    дід,  півень  і  Микола.  Микола  казав  куди  гнати,  дід  махав  руками,  виганяв  із  загорожі.  А  півень,  хоч  уже  й  злетів  з  свині,  розправивши  крила,  намагався  вкотре  догнати,  клюнути  її  в  особливо  м’яке  місце,    це  все  таки  йому  кілька  раз  вдалося  зробити.  Із  загорожі  курей    Хрюшу  вдалося  вигнати,  тепер  завдання  було  важчим,  в  сарай  так  просто  вона  не  хотіла  зайти.  Дід  під  рило    тицяв  шматок  хліба,  вона  ж,  як  шило,  то  враз  між  ногами  проскакує,  то  оминала,  бігла  ніби  мала  ціль  добігти  до  фінішу,але  його  не  бачила.  Вже  Микола  знервувався,  кричить  до  діда,
-Що  ти  стоїш,  як  той  дід  на  воротах  у  чоботях.  Ану  дай  мені  якусь  товстеньку  патику,  може,  як  побачить  у  мене  її  в  руках,  то  злякається,  зайде  в  сарай.  Усі  ж  кажуть,  що  свині  розумні.
-  Ні-ні!  Чекай,  хлопче  ні!  Де  ти  бачив,  щоб  я  коли  тварину  вдарив.  Вона  пам’ятатиме,  мене  не  полюбить  і  з  якими  очима  я  на  неї  буду  дивитися.  Давай  краще    трохи  посидимо,заспокоїмося,  відхекаємося.
 Вони  присіли  на  лавку.  Микола  все  ж  поклав  біля  себе  довгеньку  тоненьку  патику.  Свиня    напевно  помітила,  розгадала  намір  чоловіка.  Не  дуже  близько,  але  все  ж  підійшла  до  діда,  хрюкнула  кілька  раз.  Він  до  неї,
-І  тобі  не  соромно  таке  витворяти,  пожаліла  б  мене  старого.  Я  ж  до  тебе  всією  душею,  он  кашку  з  молочком  приготував,  а  ти?!
 Хрюша  ніби  засоромилася,  може  й  справді    розуміла  його  слова,    догори  підняла  голову,  хрюкнула    й  зайшла  в  сарай.  Дід  поспішив  за  нею.
Микола  слухав  дідові  слова,  посміхався.  Думки  підпливли,  як  хмарини  в  чистому  небі  -  Шото  старість,    добрячий  дід,  не  свариться.
Дмитро  вийшов  з  сараю,
-Щоб  я  без  тебе  й  робив.  І,  як  вона  штахету  зірвала,  не  уявляю.  Нічого,  хай  в  сараї  полеже,  звикне.  У  мене    влітку    ювілей,    вісімдесят  років  стукне,  тому  й  купив,  без  свіжини  не  обійтися.  Підгодовую  її    та  й    матимемо  сальце,  м’ясце,  холодець,  ковбаску.
-Добре  діду,  я  пішов.  Хай  зо  три  дні  закрита  побуде,  а  то  знову  сказиться.  А  скільки    їй  місяців  від  роду?
-Та  казав  чи  шість,  чи  сім,  я  уже  й  не  пам’ятаю.
-Як  порівняти  з  нашими  свиньми,  то  на  вид  малувата.  Може  вона,  з  яких  інших  порід?
-Та  я  про  це  навіть  і    не  подумав.  Слухай,  Микольцю,  ти  ж  мені,  як  тільки  сонечко  висушить  землю,  підрихлиш  тракторцем.
-Що  знову  будеш  горох  сіяти?
-Аякже!  Люблю  кашу  горохову-  його  обличчя  розпливлося  в  усмішці,  підморгнув,  продовжив,
-На  ніч  поїм  каші,  тепліше    спати.
-Ну  ти  діду,  без  жартів  не  можеш.
-Та  які  тут  жарти,  це  природньо,  в  ліжку  всі  хочуть  тепла.
       Минуло  три  дні  …Хрюша  й  справді  трохи  заспокоїлася.  Дід  зранку  відчиняв  сарай,  свиня  сама,  при  бажанні,  виходила  з-за  своєї  огорожі,  йшла  на  двір.  А  шукаючи  від  сонця  прохолоду,  заходила  в  сарай,  падала  на  солому,  яку  підстеляв  їй  дід,  задоволено  хрюкала.    Дід  біля  неї,  як  біля  дитини,  розмовляв  до  неї,
-Ну,  думаю  тепер  концерту  такого,  як  був  не  буде.  Добре,  не  хрюкай,  не  виправдовуйся,  я  все  розумію,  чуже  обійстя,  але  треба  звикати.
У  свині    і  справді  комфортне  життя,  обійстя  не  маленьке,  є  де  погуляти,  їсти  вдосталь,  ще  й  з  молочком,  смачніше.  І  велике    корито  з  водою  є,  купайся  скільки  захочеш.  Біля  нього  ж  можна  своє  бажання  задовольнити,  поритися  в  землі,  чи  лежати  та  подрімати  в  цьому  ж  багні.  Але  інколи  вона  ніби  зривалася,  кругами  бігала  по  обійсті,  а  потім  занурювалася  в  купу  соломи,  що  стояла  під  самим  парканом,  намагаючись  її  розкидати  в  різні  боки.Тоді  починав  гавкати  Дружок,  з  хати  виходив  дід,  вона  відразу    ховалася  в  сарай.
       Одного  дня,  дід  трохи  прихворів,  напившись  чаю  з  малиною,  не  зачинивши  сараю,  міцно  заснув.  Проснувшись  серед  ночі,  закутався  пледом,  зачинив  двері  курника  та  сараю,  спокійно  проспав  до  самого  ранку.
На  ранок,  відчинив  двері  курника,  серед  двору  кинув  курям  зерна  й  мимохідь,  відчинив  двері  сараю.  Через  кілька  хвилин  приніс  відро  з  запареними  висівками,  добре  перемішуючи  добавляє    молоко.  Раптом,  позаду  себе  почув  хрюкання.
-Тю,  а  ти,  як  вийшла    Хрюшенька?  Чи  ти  уже  й  клямку  гідна  відкривати.  -Добре,  що  я  вдома,    бачу  від  тебе  всього  можна  чекати.
Від  тої  пори  Хрюшу  ніби  підмінили.  Вона  була  спокійна,  куди  дід  туди  й  вона.  Правда  любила  полежати  в  кориті  з  водою,  особливо  тоді  коли  дід,  сидячи  в  кріслі    задрімав  на  сонці.
Минуло  більш,як  три  місяці.  Дивлячись  на  Хрюшу  Дмитро  тішився,
-Ой  і  гарненька  ж  ти  у  мене,  бачу  добре  поправилася,  вже  й  скоро  моє  свято.
 Не  раз  витирав  сльози,
 -Звик  до  тебе,  жалко  та  що  поробиш  така  твоя  доля.  Десь  за  тиждень    настане    твій  судний  день.
 Хрюша  ніби  передчувала  той  день,  почала  зовсім  погано  їсти.  Навіть  перестала  виходити  з  сараю.  Дід  принесе  їй  їсти,  вона  лизне  пару  раз  і  вже  відвернеться  до  стіни,  тихо-  тихо  хрюкає  й  замовкне.  Дід  в  розчаруванні,  що  ж  це  робити?  Ще  цілий  тиждень  можна  було  підгодувати,  а  вона  перестала  їсти,  ще  схудне.Треба  з  Миколою  поговорити,  що  він  скаже.  Вони  молоді,  зараз  розумніші  за  нас.  А  може  їй    якісь  ліки  треба?  Та  хіба  то  вже  буде  нормальне  сало,  якщо  з  ліками.
В  цей  вечір,  дід    вдома  Миколу  не  застав,  той  був  на  чергуванні  (він    працює  у  містечку  охоронцем).
Наступного  дня  Микола  з'явився,  аж  під  вечір,зайшов  до  діда  на  хвилину,
-Я  завтра  зранку  зайду  подивлюся,  що  там  з  вашою  Хрюшою.  Ви  ж  казали  вона  стала  спокійна.
-Та  оце  ж  мене  тепер  більше  всього  й  лякає,  що  занадто  спокійна.  Може  ми  її    завтра  того…
Побачимо  діду,  до  ювілею  скільки  днів  залишилося.
-Та  вже  чотири,чи  може  п'ять,  треба  подивитися.
-То  вже  треба  того.  М’ясо  ж  треба  замаринувати,  сало  якесь  у  банки  закриєш,  а  якесь  закоптиш.  Якраз  все  встигнеш  до  свого  ювілею.
       З  самого  ранку  літнє  сонце  добре  припікало…  Дмитро  відчинив  двері  курятника,  розсипав  зерно,
-Тю-тю-тю-тю..
 Дружок  виліз  з  будки,  махав  хвостом,  позирав  на  хвіртку,  її  уже  відчиняв    Микола,
-Доброго  ранку!
-О,  ти  сьогодні  рано.  А  я,  ще  й  не  встиг    свині  свіженького  їдла
 наколотити.  Ти  йди,  подивися  до  неї,  а  я  зараз  прийду.
Микола  зайшов  у  сарай,  зазирнув  у  загорожу,  побачивши  свиню,  зайшовся  сміхом.  Біля  неї  копошиться  з  десяток  маленьких  поросят.
   У  дверях,  з  відром  у  руці    з’явився  дід  .  Микола  крізь  сміх,  забираючи  в  нього  відро,
-Оце  так  подарунок  на  твій  ювілей!  Тобі  мабуть  і  не  снилося.  Не  лякайся,  все  нормально,  я  допоможу.
В  діда  округлилися  очі,  -То  пускай,  хай  пройду,  побачу  що  там,  що  ти  якимись  загадками  кажеш,  що  допоможеш?
 В  діда  справжній  шок,  на  якийсь  час    онімів,  не  міг  і  слова  сказати.  Микола  вивів  його  з  сараю,  посадив  на  лавку.  Той    двома  руками  схопився    за  голову,  ледь  тремтячим  голосом,
-І  що  я  з  ними  буду  робити?  І,  як  я  на  ювілей  без  свіжини?
Вже  серйозно  Микола,
-Це  діло  поправне,  дам  тобі  грошей,  поїдеш  в  містечко  на  базар,  що  треба  купиш,  матимеш  гроші  віддаси.  Поросята  підростуть,  продай,  свиноматку  я  відкуплю,  не  панікуй,  все  буде  добре.  Ти  мені  одне  скажи,  як  ти  міг  допустити,  щоб  вона  з  кнуром  відгуляла.  Вона  ж  у  тебе  вже  майже  чотири  місяці,  це  вже  тільки  тут  сталося.
-Та,  я  …  знаєш,  я  з  жінками  вже  років  двадцять  справи  не  маю,  тому  про  це  й    не  подумав.  А    вона  бач,  яка  спритна  виявилася  до  цього  діла.
Неуловима  посмішка  прослизнула  на  устах  Миколи,
-Нічого  діду,  не  журися,  як  кажуть,  що  відбувається  -  все    на  краще.  Твоя    Хрюша  молодець,  а  й    справді  до  ювілею  гарний  подарунок    тобі  зробила.  Я  завтра  збирався  на  базар,  поїдеш  зі  мною,  скупишся.
-А,  що  на  ходу  твоя  Нива?
-Дістав  запчастини,  три  дні  з  нею  возився.  Тепер  на  ходу,  тішся  діду,    тобі  і  тут  повезло!  Тож  погуляємо,  як  годиться!

                                                                                                                                                                         Ідея  2021р.

                                                                                                                                                             30.01.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2024

У вальсі звабливо…

Звук  скрипки  лине,танцюй  зі  мною,
Руки  розправим,як  крила  птахи,
Летим  до  неба,  назустріч  сонцю,
У  вальсі  ніжно,  в  промінні  краси.

Златом  осипані,  вдалі  рухи
Ясна  блакить,  у  дарунок  вуаль,
Люби  тихенько  шепочуть  губи,
Нехай  покине  сумління  й  печаль.

У  очах  блиски,  сяють  іскристо,
Доля,  надії,  як  чисті  води,
Уста  до  уст,  стрілись  не  навмисно,
Я  захмелів  від  твоєї  вроди.

До  щастя  зробим,  всього  один  крок,
Мелодій  звук,  на  душі  так  тепло,
Весняний  світ,  смак  повітря  ковток,
Як  солод  вуст,  кохання  джерело.

Музика  скрипки,  танцюй  зі  мною,
Дякуймо  долі,  в  такт  б’ються  серця,
Мій  ангел  Божий,  навік  з  тобою,
У  вальсі  вдвох,  танець  до  забуття...

Адже  сьогодні,  наше  весілля.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005680
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2024

Гнали самогонку ( вірш розп з гум)

Гнали  баба  з  дідом,
Зранку  самогонку,
Він  давився  хлібом,
Їй  кричав  (вдогонку)
*
Скакаєш,  як  білка,
Літаєш  мов  бджілка,
Та  ні,  вже,  як  шкапа,
І  досі  ж  не  крапа!

То  чим  промочити?
Не  хочеться  й  жити…
Вона  ж  гонориста,
Слова,  як  намисто,
Розси́палось  в  хаті,
Що  склад,  то  вже  мати.

Спітніла,  присіла,
За  мить  вже  й  зраділа,
-  Бач  крапа,  безвусий,
Хоч  ти,  мені  й  милий,
Пора,  на  спочинок,
Дай  пару  хвилинок,
Хай  втіху  відчую,
Сама  посмакую.

І  швидко  до  банки,
А  зір  куртизанки,
Не  вмітила  тряпку,
На  (морді),  вмить  тертка,
Ото  зашпортнулась,
Як  лід  послизнулась,
Напій  на  підлозі,
Як  встать  та  й  не  в  змозі.
Дід  півником  скаче,
Життя  це  собаче,
Вгодити  не  вмієш,
Про  нічку,  бач,  мрієш,
Як  ти    та  й  до  мене.
І  я,    так  до  тебе!  

Підняв,  все  ж  дружину,
Ловив  без  спочину,
З  підлоги  в  долоньку,
Схилив  голівоньку,
Хоча  й  помаленьку,
Та  сьорбав  сивеньку.

А  баба  ж  мовчала,
Вона  добре  знала,
Хоч  горло  стискав  сміх,
Сміятись  певно  гріх,
ЗмовчАти  саме  час,
Труїзм  й  погляд  погас,
-Нам  треба  змиритись,
Навіщо  сваритись!
Сказала  так  тихо,
 -  Але  ж,  це  не  лихо!

Хвалить  звісно  важко,
Ще  раз  зварю  бражку,
Чуй  дід,  не  журися,
Не  злись,  усміхнися,
Твій  погляд  не  ласий,
Тож  знову  заквасим!

Надворі    вже    днина,
Дід  спав  мов  дитина,
Вона  ж  не  дрімала,
Фермент  добавляла.
*
Не  зраджує  мету,
Усі  ж,  ліки  на  спирту,
Сто  грам    -не  завада,  
Любу́,    знищить  ваду!

         10.02.2024р

                                                             В  13.40  вставлена  
                                                               картинка  з  інтер.

-

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2024

Потік закоханих

Здалеку  плине,  тихий  плескіт  вод,
Нині  під  сяйвом  ажурних  зірок,
Шлях  між  хребтів,  гірських  без  перешкод,
Стукіт  сердець,  молодих  двох  річок.

Штиль  при  долині,  сонна    течія,
Як  є  пороги,  ледь  гучніший  звук,
Наче  то  щебет,  наспів  солов’я,
 Збудження,  радість,  однозвучний  стук.

Та  без  втручань,  мало  смілості,
Хто  вмить  з’єднає,    в  нестрімкий  потік,
Чи    злив  чекати,  по  їх  милості,
Береги  змиють,  згідно,  як  щорік.

Чи  то  путь  долі,  поєднатися,
Як  душ  бажання,  жаль  приречених,
У  почуттях  весни  вмиватися,
Потік  струмків….  знову  закоханих.


                                                                   05.02.2024р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005343
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2024

Зіграй вітре…

Постривай  вітер,  що  так  розгулявся,
Мов  звук  оркестру  лунає  навкруги,
Чи  ти    в  коханні  зимонці  зізнався  ,
Може  спроможний  позбавити  нудьги?

 Он  бачиш,  у  дрімоті,  помарніла,
Змива  білизну    дощик  прохолодний,
Сумна,….  до  ночі  ж  сукня  почорніла,
До  танцю  запроси,  ти  ж  благородний!

Порив  душевний  вгомони  в  обіймах,
Розвій  печаль  з  нею  у  сніжнім  вальсі,
Хоча  й  востаннє,  хай  розправить  крила,
Краса    і  злато  розсіється    в  часі.

Вітре  стривай,  не  поспішай  до  весни,
Почуй,  зіграй  чуттєво  на  гітарі,
Те,  що  поблідла,  її  нема  вини,
Нехай  кришталь  іскрить  на  тротуарі.

Тож  зимно,  стрімко  і  радісно  війни́!
У    посмішці,  не  пошкодуй  сріблинок,
Ще  ж  кілька  днів  владарювання  зими,
Підтримай,  зроби  цей  гарний  вчинок….

Сміливо,  в  швидкім  танці  закрути.

06.02.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005122
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2024

У містечку журналістка

У    містечку  зняла,  житло  журналістка,
Всім  панам  у  горлі,  стала    наче    кістка,
У  газетах    статті  та    іще  й  в  обласних,
То  на  вихор  схоже,  посеред  днів  ясних.

Все  напише  й  про  всіх,  копає  поглибше,
Не  писала  ніщо,  було  би  найліпше,
Неподоба,  то  їй,  сміття  не  вивозять,
Двірники  не  вчасно    працювать  виходять.

Вже  стаття,  з’явилась  про  стежки  –  доріжки,
Бо  там  справжні  ковзанки,  зламаєш  ніжки,
Де  Міськрада,  навіть,  на  сонці  лід  блистить,
Як  свята  неділя,  для  них  щаслива  мить.

Не  приймають  скарг,  охоронець  на  посту,
А  йому  до  чого,  веде  мову  просту,
-Компетенція  моя,  не  щось  прибрати,
Маю    іншу  справу,  а  мораль  читати,
Тут  не  треба  мені.Он  кажуть  на  завтра,
Все  сніжком  присипе,  до  чого  тут  влада?
*
На  вокзалі,    у  кав’ярні  веселенько,
Зібрав  мер,    своїх  панів  й  до  них  хитренько,
-Кого  з  вас    й  чому  критика  не  дістала?
Журналісточка  із  ким  з  вас  переспала?
Ті  ж  молились  –  Без  дозволу  хіба  ж  можна,
Й  біда  в  тому,  відстоять  гордість  спроможна,
Не  бере  конвертів,  каже  мала  вдача,
Гордовита  дуже,  до  критики  здатна.

Вже  пораду  йому  шепочуть  на  вухо,
Ви  ж  завжди  в  нас  найперші,  скинете  брюхо,
Нараз  усмішки  у  всіх,-То  ж,  як  зарядка,
Та,  як  чесно,  сказать,  заради  порядка.
-Ну,  що  ж  дякую,  щиро  вам  за  довіру,
Мабуть  й  це  прийдеться    зробить,  ради  миру,
Але  складчину  ви  збільшіть,  на  всі  розтрати,
Щоб  посад  не  довелось,  нам  з  вами  втратить.
*
Вдень  дзвінок  до  мера,-  Хапуги  на  ринку,
На  шматкові  сала  обважили  жінку,
Де  вага  контрольна,  хто  відповідає?
Мов  на  лобі  очі,  що  сказать  не  знає.

Кинув  трубку  згарячу  -  Це  уже  капець,
Когось  їй  треба  знайти,  хай  йде  під  вінець,
Запросив  до  себе,  вів  розмову  чемно,
Посміхалась  вона,-  Слухай  це  даремно,
Мені  ж  треба,  жити  за  щось,  тому  й  пишу,
Як  собак,  своїх  нацькуєш,  знай  не  прощу.

Мер  чоловік,  статний,  як  той  пес  в  упряжці,
Давно  досвід  замав,  щось  шукав  у  книжці,
О,  нарешті,  посміхнувся,  подав  конверт,
Ясні  очі,  блиск  і  радість,  ним  круть-  верть,
-Та  я  тут,  подумала,  від  людей  далі,
Ми  кімнату,  вдвох  знайдемо  на  вокзалі.

Десять  штук  щомісячно,  я  буду  мати,
Лише  так,  мій  договір,  нам  можна  вкласти,
І  кімната  відпочинку  –  твоя  платня,
Це  ж  на  твій,  увесь  дохід,  дрібничка,  фігня.

Просто  встала  і  пішла  -  Як  згода,  дзвони,
Мер  втішавсь,  нарешті,  домовитись  змогли,
Перед  цим,  вихід  шукав,  думав  три  ночі,
Ледь  повіки  закривав  бачив  ті  очі.

Ой  красиві,  зваба,  в  них  варто  тонути,
І  чому,  щасливим,  себе  не  відчути?
Як  на  шпальтах  газет,  лише  його  пика,
Підростуть  всі  статки,  позбавиться  лиха.
                                                                   

                                                                     02.02.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005008
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2024

На варті

Вночі  пісенно,  заводить  завірюха,
То  монотонно,  то  зривається    в  часі,
Враз  так  раптово,  різкий  свист  глушить  вуха,
Не  знаєш  ти,чи  на  землі,чи  на  Марсі.

Певно  з  думками,  нині  хотів  там  бути,
Хоча  б  на  мить,  щоб  відпочити  від  війни,
Страхи  й  жахіття  на  який  час  забути,
Врешті  відчути,  ніжні  пахощі  весни.

Кроки  вперед,  назад,  рота  відпочива,
Комусь  же  треба  зберегти  жаданий  сон,
Тож  хай  уміло,  з  годинку,  ще  поспіва,
Ця  заметіль  чи  весело,  чи  в  унісон.


Нехай  насняться    їм  рідні,  що  чекають,
Бузок,  хатина    у  вишитих  рушниках,
Щоби  без  свисту  ракет,  що  долітають,
 Сонцем  осяяний,  під  мирним  небом  шлях.

Ну  от  стихає,  гомінливий  вітрисько,
Бійцю  на  зміну  спішить  інший    вартовий,
Нема  зневіри,  перемога  вже  близько,
Адже  у  душах,  дух  козацький,  бойовий,
Рашистів  клятих  вщент  знищать  на  віки́!


                                                                 30.01.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004896
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2024

Як образ сонця (проза)

       Зимові  дні….          перший,    лапатий    сніг,  що  випав  напередодні,  від  потепління,  поступово  зникав.  Деінде  по  аллеях,  дорогах,  в  невеличких  калюжах,    плавали    шматки  чорно  –рудого  листя.
     Сьогоднішній  день  нагадував  пізню  осінь,    все  піднебесся  в  шовковій    вуалі.  Крізь  неї,  ледь-  ледь  пробивається    образ  сонця.  А  золоті  промені    тоненькі  й  короткі  настільки,  мов  голочки,  які  довкола  сонця  створили    сяючий  круг.  
       Вадим,  вийшовши  з    під’їзду  свого  будинку,  визирнув  на  небо,  посміхнувся  й  про  себе  ,
-Така  краса  і  так  незвично  тихо,  благодать.
Звичним  рухом  руки,  виправивши  на  шиї  шарф,    підмахнув    русявого  чуба,  поспішив  до  зупинки  автобуса.
     Він    більше  десяти  місяців  знаходився    в  гарячих  точках  війни,  від  рашистської  навали  захищав  Україну.    Скільки  жахіття  довелося  побачити,  витримати    і  пережити    під  Вугледаром,  Бахмутом.  Нині  ж,  на  п’ять  днів  має  відпустку,  а  згодом  на  потяг    по  призначенню,  в  Миколаївський  округ.
     Провівши    два  дні  вдома  з  батьками  й  меншою,  на  десять  років,  сестрою,  вирішив  навідатись  до  бабусі.  Її  строгість  і  безмежна  любов,  виховала  в  ньому  мужність,  чесність,  повагу.  З  самого  малку  й  до  одинадцятого  класу,  він  майже  постійно  був  поруч  з  нею.
     Бабуся  для  сім’ї,  як    швидка  допомога,  коли    в    сина  й  невістки  завал  на  роботі,  чи  хтось  захворіє.  З  часом,  він  не  хотів  йти  додому,  бо  вже  народилася  сестра,  яка  не  давала    спокійно  виспатися.    А  вже    старшим  -    права  рука  для  бабусі,      прибрати    в  квартирі,  сходити  в  магазин  за  продуктами  та  оплатити    комунальні  платіжки.  Після  навчання  в  технікумі,  служба  в  армії.  Тепер,  йому  випала  доля  присвятити  час,  прийняти  участь  у  війні  за  Незалежність  країни,  вигнати  ворогів  з  рідної    української    землі.
       Хоч  по  телефону  і  спілкувався  з  бабусею,  але  ж  дуже  хотів  побачити  її  світлі,  добрі  очі,    усмішку,  ніжний  погляд.  І,  як  завжди  почути  від  неї  приємні  слова  підтримки,
-  Молодець  онучку,  молодець.  Хай  Бог  тобі  допомагає.  
     Якби  років  п’ять  назад,  можливо  вона  б  і  сама  приїхала.  до  них.  Але  нині  жаліється  на  болі  в    ногах,  що  ледь-  ледь    пересувається  по  квартирі.  Тепер  нею  опікуються  батьки  й  сестра    та  він  сподівається,    після  повернення,    ніколи    її  не  покине.  Колись  йому  так    була  потрібна  її  підтримка,  тепер  він  серцем  відчуває,  що  їй    має  стати  опорою.
Раптовий  телефонний  дзвінок  примусив  зупинитися.
-Ало,  бабусю,  я  вже  йду  на  зупинку  автобуса.  Може    тобі  якісь  ліки  треба  купити?
-Та  ні,  хлопчику,    в  мене  все  є.  
-Ну  добре!  Через  хвилин  сорок,  я  буду.
   Відразу  зиркнув    в  телефон    на  повідомлення.  В    ньому    й  досі  не  видалене  повідомлення  від  Юлі.  Він  його  мабуть  буде  пам’ятати  все  життя.  Вони  дружили  два  роки  і  в  планах  мріяли  про  весілля.  Але  війна  перекреслила  всі  мрії  й    сподівання.  Коли  вона  повідомила,  що  їх  сім’я  виїжджає    до  Німеччини,  то  ніби  під  ногами    провалилася  земля.  Скільки  розмов,  умовлянь,  але  все  марно.  Йому  ніколи  й  на  мить  не  приходила  в  голову  думка,  що    у    важкий  для  країни  час,    можна  кудись  поїхати.  І  чого,  адже    ми  далеко  від  Сходу.  Дякувати  Богу,  тут  спокійно,  лише  інколи  лунають  сирени.  Його  доводи  не  зупинили  її.  Зрозумів,  вона    його  не  кохає.  Буквально  через  два  місяці    отримав  СМС-
 «  Вадиме,  якщо  кохаєш,  приїдеш.  Я  влаштувалася  на  роботу,  в  Україну  не  повернуся.»  Тільки  тепер,  пройшовши  шлях  під  пострілами,  він  зрозумів,  для  неї  це  була,  як  гра  в    шахи.  Виграти,  значить  отримати  гарного  чоловіка  та  й  іще  з  квартирою.  Поневолі  згадував,  як  вона  цікавилася    про  стосунки  з  бабусею.  І  часто  запитувала  на  кого  вона  перепише  квартиру,  на  сестру  чи  на  нього.
   Те,  що  сталося,  можливо  й  на  краще  -  не  раз  у  бліндажі  роздумував.  Згадував  бабусині  слова,
 -Все,  що  трапляється,  значить  так  треба,  інколи  нами  керує  доля.  Напевно,  коли  б  такі  слова  були  сказані  коли  навчався  в  школі,  в    дев’ятому  -  десятому  класі,  тоді  б  сміявся.  Але  ж  нині,  уже  можна  сказати,    трохи  пройшов  школу  життя,    повністю  згоден  з  нею.
     По  дорозі  до  зупинки  автобуса,  в  магазині  придбав  дещо  з  продуктів  і  невеличкий  торт.  Без  торта  він  ніколи  не  їхав  до  бабусі,  знав,  що  вона    любить  «Пражський».  Через  кілька  місяців  розлуки  і  приїхати  без  торта,  ні,  це  не  про  нього.    
   Біля  зупинки  автобуса  людно  -  Ой,  чи  й  впхаюся  в  цей,  що  приїде,  а  наступний  же,  аж  через  двадцять  хвилин.
   Люди  вереницею  стояли  один  за  одним.  Тільки  підійшов,  за  ним  відразу    стала  дівчина,  запитала,
-Ви  останній?
 У  відповідь  кивнув  головою.  Та  її  дзвінкий,  веселий  голос,  чомусь  привернув  увагу,  повернувся  до  неї.
Що  перше  йому  кинулося  в  очі,  це  світло-  русяве  волосся,      розсипане    по      тендітних  плечах.  Бежевий  колір  куртки  і  біленький  каптур,  дуже  пасував  до  її    зелено  -    блакитних  очей.  На  якусь  мить  задивився,  хотів  пригадати,  на  яку  принцесу  вона  схожа?  В  якому  мультику,  бачив  подібне  личко.    Враз,    його  хтось  несподіваного  штовхнув,  чоловічий  голос  попередив,
-Автобус  їде,  не  лови    ґави,  бо    з-за  тебе  не  поїдемо.
   Добре,  що  автобус  приїхав  напівпорожній,  люди    спокійно  проходили  по  салону.    Уже  при  відправленні  автобуса,  люди  прибігали  й  наполягаючи  пхались  у    салон,  благали    іще  трохи  посунутися.
-  Ото  людей!  Ніби  кильки  в  банці,  як  колись,  ще    в  дитинстві.  Чомусь  це  спало  на  думку.  -  Тепер    килька  в    банках  плаває,  ніби  у  водоймищі.Від  думок,  аж    посміхнувся.
Проходячи  по  салону,  вперед  себе  пропустив  дівчину.  Перед  нею,  де  й  взялася,    доволі  повна  жінка,  років  п’ятидесяти.  На  грудях  тримала  пакет,    грубим  голосом  попередила,
-Пробачте,  в  мене  тут  яйця,  прошу  не  штовхайся.
 Воно  би  все  й  нічого,  але    дівчина  невеликого  зросту,  при  найменшому  зайвому  рухові,    пакет  ледь  не  падав    їй    на  обличчя.  Вона  була  змушена  розвернутися,  тепер,  ці  чаруючі  очі  інколи  дивилися  на  нього.  Дівчина    притисла  до  себе  напівпустий  пакет,  з  сірими  папками.  Її  так  затиснули,  що  вона  не  в  змозі  була  дотягнутися  до  будь  чого,  щоб  триматися.  Звичайно    така  поїздка  не  викликала  задоволення,  але  треба  змиритися,    уже  іншого  виходу    не  було.  Перед  поїздкою    роздумував,  можна  й  на  таксі    добратися,  але  ж  так  хотілося  трохи  пройтися,    проїхати    старим,  знайомим  маршрутом.
Вадим,    у    руці  тримав    пакет  з  гостинцями  і  цією  ж  рукою  тримався  за  верхній  поручень  автобуса.  При  зупинці  і  відправленні  автобуса,    він  другою  рукою  намагався  загородити  дівчину  від  поштовхів.
Через    пару    зупинок,  щоки  дівчини  почервоніли.  -О,  яка  ж  гарна-  помітив,  цікаво    на  якій  зупинці  вона  зійде?  Думка,  як  оса-  Хоч  невдовзі  й  відчалюю  на  службу,  але  якщо  познайомлюся,  це  ж  не    вважатиметься    гріхом.  Скільки  їй  років?  Напевно  двадцять,  а  може  заміжня?  Та  ні  обручки  немає.  А  хай    там,    чому  й    не  ризикнути?
 Тільки    на  передостанній  зупинці,    з  автобуса  вийшло  багато  пасажирів.  Він  помітив,  що  вона  пройшла  вперед  до  виходу,  але  не  вийшла.
 І  чого  це  я  на  неї  вирячився  -    подумав  у  той  момент,  коли  помітив,  вона    поглядом  буквально  просвердлювала  його.  Їх  погляди  зустрілися,  на  її  обличчі  з’явилася  усмішка.
-  Чи  це  мені  ввижається,  подумав  і  несподівано    кліпнув  очима  -  Чи  це  насправді  відбувається?  Та  дівчина  уже  опустила  голову,  повернулася  в  сторону  водія.  Цікаві  обставини,  помітив  про  себе.Чи  й  справді  познайомитися?  Але  ж    в  мене  всього  три  дні  й  шукай    вітра  в  полі.  А  можливо  все  ж  варто?
     Нарешті    остання    зупинка.  Дівчина  поспіхом,  жваво  стукаючи  підборами  чобітків  по  східцях,  першою  покинула  автобус.  Він  не  намагався  її  переслідувати,  але  ним  керувала  цікавість,  в  якому  ж  напрямку  вона  піде?
Зійшовши  з  автобуса,  дивився  по  всій  окрузі-  Тепер  зрозуміло,  чому  так  багато  людей,    нарешті  побудували    два  дев’ятиповерхові  будинки.  На  деяких  балконах  висіли    речі,  білизна.  Комусь  таки  пощастило  -    подумав  він  і  поспішив  до  п’ятиповерхівки.
 Чекай,  а  де  ж  поділась  дівчина?  Ото  роззявляка,  загубив?
 В  метрах  тридцяти  від  себе,  попереду,  побачив  її.  На  душі    відразу  потепліло.  -  Ти  ба,  часом  не  в    той  будинок  йде,  що  і  я.  Цікаво,  до  кого  це  сонечко  приїхало?    Я  ж  тут    наче    усіх  знаю.
Раптовий  дзвінок,  змусив  відволіктися  від  думок.  
На  зв’язку  бабуся,
-То  ти  вже  скоро,  чому  забарився,    нічого  не  купуй,    в  мене  все  є.
 -Я  вже  майже  під  будинком,  за    п’ять  хвилин    буду  в  тебе.
     Почувши,  що  онук    підходить  до  будинку,  Софія  Іванівна,    на  плечі  накинула    пухову  хустку    й  вийшла  на  балкон.  Здаля,  по  алеї  побачила  Олю,  сусідську  дівчину,  за  нею,  швидко  йшов  онук.  Їй  здалося,  що  він    догнав  її.
-І  коли  це  він  з  нею  познайомився,-  сказала  голосно    і    відхилилась  назад,  ніби  заховалася.  Все  ж  спостерігала,  що  буде  далі.  Та  усе  виявилося  марно,  онук  її    не  догнав.  Старенька  трохи    розчарувалася  та  згодом,  подумки  себе  заспокоїла  -    Чи  то  вже  я  собі  придумала.  
Повернулася  в  кімнату,  намірилася  до  вхідних  дверей.  Все  ще  в  пуховій  хустці,  під  дверима    двигнула  плечима,  посміхнулася  –    Хай  я  послухаю,  чи  будуть  спілкуватися  чи  ні.  Мабуть  треба  трохи  почекати.    За  мить  блиск  у  очах,  про  себе  тихо,
-  Ой  бабо,  не  пхай  носа  до  чужого  проса,  але  ж  так  цікаво,  що  там    коїться.
   Тим  часом,  Вадим  прискорив  ходу  -    Оце  так-  так,  подивіться,  -  йому  хотілося  сказати  в  голос,  -Вона  навіть  у  це  й  же  під’їзд  зайшла.  Широкими  кроками,  поспішив  за  нею  -  В  якій    же  квартирі  мешкає?
     Дівчина    почула  його  кроки,  зупинилася    на  площадці  між  другим  і  третім  поверхом.  Він  саме    розвернувся  йти  слідом  за  нею.  Та  її    сполоханий,  зацікавлений  погляд.,  змусив  його  зупинитися,
-Та  ти  не  бійся,  я  на  четвертий  поверх  йду.
-На  четвертий?  -  здивовано  запитала  вона,  відійшла  в  сторону  й  продовжила,  -  То  проходьте.
Вона  стояла  навпроти  вікна,  на  фоні  світла  її  волосся,  злегка  відбивалося  золотим  відтінком.    На  якісь  секунди    хлопець  закляк  на  місці.  -Ти  диви,  вона  ж  як  образ  сонця.
-То  йдіть,  бачу  ви  поспішаєте.
-  Ой  та  що  ти  прямо  на  ви,  хіба  я  на  дядька  схожий.  Не  дивись,  що  я  трохи  засмаглий,    був  на  кордоні,  а  там  війна,  думаю  ти  знаєш.  Це  на  кілька  днів  у  відпустку  приїхав,  зараз  йду  в  гості    до  бабусі.  Може    ми  познайомимося?
-Та  я  з  першими,  хто  потрапив  на  очі  не  знайомлюся.
-  Бачу  ти  гордячка.
Її  обличчя  миттєво  почервоніло,
-Я  б  так  не  сказала,  просто  собі  ціну  знаю,  тому    з  обережністю  ставлюся  до    незнайомих    людей.  Хочеш  на  ти?  Гаразд,  хай  буде  так!    Ти    йди,    хай  я  побачу  до  кого  це  ти  йдеш  у  гості,  тут  бабусі  майже  в  кожній  квартирі.
     Софія  Іванівна  чомусь  хвилювалася,    прислухалася,  що  коїться  за  дверима.  Чула  якийсь  гул  та  окремі  склади  »  ти,  ба  «-  її  це  дратувало.  За  кілька  секунд    терпець  увірвався  -  Це  скільки  часу  треба,  щоб  піднятися  на  четвертий  поверх.  А  може  вони  вже  там  цілуються,  от  халепа,  отак  зразу?    Нарешті  вона  почула  за  дверми  шарудіння.  Уже  придивилася  у  вічко  вхідних  дверей,  Оля    ключем  відкривала  замок  квартири  і  весь  час  озиралася.  Тут  жінка  не  витримала,  відчинила  двері,
-О!  Олю,  добрий  день,  а  я  онука,  Вадимчика  чекаю.
 Він  уже  стояв  на  площадці  між  третім  і  четвертим  поверхом,
-Я  тут  бабусю,  вибач  трохи  затримався.
-Олічко  зайди  до  нас  на  чай,  я  познайомлю  тебе  з  моїм  героєм.  
Дівчина  зашарілася,-  Та  мені  незручно.
Старенька  обурливо,
 -І  що  тут  такого  незручного?  По  -  сусідству  не  можна  відказувати.  
Дівчина  скоса  позирнула  на  нього,
 -Ну  хіба  познайомитися  з  вашим  героєм.  Гаразд,  зараз  зателефоную  мамі  і  через  хвилину  –  другу  прийду.
         Оля  не  гаяла  часу  –  А  він  нічого  та  й  видно  не  нахаба.  Чому  й  не  познайомитися?  Хіба  в  доброї  бабусі  може  бути    непорядний  онук.  Але  у  житті  всяке  буває  -  тут  же    змінила  думку.  -Каже  був  на  війні,    сміливий,    адже  туди    не  кожен  піде.  То  добре,  що  не  має  заячої  вади.
   Одягнувши  светр  рожевого  кольору,  крутилася  біля  дзеркала,  на  плечах  поправила  волосся,  на  обличчі  усмішка,
-Ну,що  ж    побачимо,  що  за  онучок.
 На  ходу,  зі  столу  підхопила  коробку  мармеладу,  за  мить  закривала  двері  на  ключ.
 Вадим  біля  дверей  уже    чекав  на  неї,  
-У  нас  вже  стіл  накритий.  Чуєш,  як  пахнуть  голубці?
   Її  привітний  образ  обличчя,  прямий  погляд  для  нього,  як  промінчик  сонячного  тепла.  Переступивши  поріг,  протягнула  до  нього    руку,
-Звичайно  чую,  мені  вже  їх  доводилося    куштувати,  знаю  смачні.  Але  давай  краще  офіційно  познайомимося.  Я  Оля,  мені    двадцять  один  рік,  працюю  фармацевтом  в    аптеці,  одна  у  батьків,  незаміжня,  дітей  не  маю.
Вадим    такого  знайомства  не  очікував,  спостерігав,  як  дівчина    водила  очима,  часто  кліпає  ними    й  хитро    позирала  на  нього.
Але  ж  взявши  її  руку  в  свою,    відчув  її  хвилювання,
-  Ну  я  Вадим,  дуже  приємно,  проходь.
З  кімнати  голос  Софії  Іванівни,
 -Оце  так  знайомство,  це  ж  треба  такого.  Все  і  відразу,  як  те  морозиво  на  тарілці,  бери  і  смакуй.
Після  почутих  слів,  очі  дівчини    округлилися,  на  щоках  з’явився  рум’янець.  Зробивши    невеличкий  крок  до  нього,  прошепотіла.
-Ой,  я  думала    двері    в  кімнату  зачинені.
-Та  все  нормально,  проходь.
 Софія  Іванівна  сиділа  за  столом,  її  привітний  погляд  зняв  з  дівчини  напругу,  
-Сідайте  разом  пообідаємо.  Як  кажуть  чим  багаті  тим  і  раді.
На  столі    кілька  тарілок  з  холодними  стравами,  посередині  у  великій  глибокій  тарілці  парували  голубці.
Дівчина,  сказала  з  легкою  посмішкою  на  губах,
-О,  а  голубці  пахтять,  аж  слинка  тече.  З  задоволенням  пообідаю,  голодна,  як  вовк.  Хоч  сьогодні  в  мене  вихідний  день,  але  в  аптеку  привезли  ліки,  треба  було  дівчатам  допомогти.
       Пообідавши,  за  столом  спілкувалися    іще  зо  дві  години.  Тему  війни  не  обговорювали,  адже  розуміли,  що  Вадим  все  рівно  нічого  не  розповість.  Софія  Іванівна  дістала  фото  альбом,    Олі  показувала  фотки,  дещо  розповідала    про  малого  онука.
     Надворі  сіріло…  Вадим  зателефонував  додому,
-Мамо  я    переночую    в  бабусі.
-Та,  як  же  це  синку,  ми  з  тобою  і  не  наговорилися.
Завтра,  мамо  завтра,  я    відісплюся  і  приїду.
Він  нахилився  до  дівчини,
-Пішли  прогуляємося.
   Вона    ніби  трохи  й  здивувалася,  дивилася  на  Софію  Іванівну,  наче  чекала,  що  вона  скаже.
 Жінка  рукою  торкнулася  плеча  онука,
-Так    -  так    хлопчику,  поки  молоді,  не    гайте  часу.  Гуляйте,  радійте  життю,  беріть  від  життя,  все  що  можна  взяти,  адже  воно  не  таке  й  довге.
-То  ми  пішли?  –  запитав  Олю.
-Гаразд,-  дівчина    вже  стояла  біля  дверей  кімнати,  продовжила,  -Тільки  недовго,  мені  завтра  на  роботу.  Піду  своїм  скажу  та  одягнуся.
Софія  Іванівна,  спитала  весело,
-То  вам  до  двадцять  другої  години    часу  досить?  
Вадим  посміхаючись,.
-Добре  бабусю,  я  шкільний  розпорядок  дня  пам’ятаю,  не  хвилюйся,  будемо    вчасно.
     Широка  алея  до  річки,  з  двох  сторін    освітлена  ліхтарями.  Їм  обом  здавалося,  що  уже  давно  знайомі,  трималися  за  руки.  До  ніг  падало  світло,  ніби  запрошуючи  на  безпечний  шлях,  яким  можна  пройти  по  стежині  життя.  Потік  автівок,  автобусів,  маршруток…    життя  у  вирі,  гамірно.  Та  все  це,  не  завада  для  спілкування  про  життя.  З  гарним  настроєм,  з  усмішкою  на  обличчі,  Оля  розповідала  анекдоти    про  медиків.  Навіть  не  помітили  ,  як  швидко  сплинув  час.
     Йому  подзвонила  мама,
-Синку  ти  де,  вже  на  пів  десяту,  ти  вже  відпочиваєш?
-  Ні  мамо,  я  недалеко  від  будинку,  вже  йду  додому.  
-    Ти  що  друзів  зустрів?
-  Завтра  мамо,  все  розповім  завтра.  На  добраніч,  хороших  снів.
         Крок  за  кроком..  усміхаючись  один  до  одного,  стремління  злетіти.  Взявшись  за  руки,    мов  птахи  розкрили  крила,  швидко  піднялися  на  четвертий  поверх.  Оля    збуджена,  розчервоніла,  кинула  хитрий  погляд  і  вмить  зникла  за  дверима  своєї  квартири.
Вадим,  від  несподіванки,  аж  плеснув  у  долоні,
-Опа,  була  пташка  й  випорхнула.  Цікаво,  звідки  вона  знала,  що  двері    не  замкнені.  Ну  нічого,завтра  я  тебе  без  поцілунку  не  відпущу.
     Вадим  зайшов  до  квартири…бабуся  дивилася  телевізор.
 Побачивши  онука,  очі  сповнені  ніжності,
-Ну,  як  тобі  Оля?
 -  Ти  ж  знаєш,    у  мене  від  тебе  секретів  майже  ніколи  не  було.  Скажу  чесно,  як  на  сповіді,  вона,  як  сонце,  чи  частина  його.  Приємна  в  спілкуванні,  весела.  Зізнаюся,    її  очі,  личко  та  й  загалом,  вона    мені  сподобалася.
 -  Ти  правий,  вона  справді,  як  сонечко.  Вони  сюди  переїхали  пів  року  назад.  Батько    в  школі  викладає  українську  мову  й  літературу,  а  мама  її    працює  медсестрою  в    лікарні.  Дівчина  добра,  привітна.  Інколи  мені  ліки  приносить  та  й,  як  треба  тиск  виміряти,  ніколи    не  відмовляє.
-Я  тебе  зрозумів.  Що  значить    ти  мене  викохала,  у  нас  з  тобою  і  погляди  співпадають.  Все  йду  спати,  на  добраніч.
Жінка  дивилася  вслід  -  Ох,  якби  ж  не  війна,  то  можливо  б  і  на  весіллі  погуляла,  а  так  хто  знає,  коли  закінчиться  та  чи  й  доживу.
     У  квартирі  Олі…  мати    різко  встала  з-за  столу,
-Ти    так  влетіла!  Чи  за  тобою  хтось  гнався?
-Ні  мамо,  все  добре,  -  глибоко  перевела  подих.
-Та  ти    червона,  як  варений  рак.
-Все  нормально,  мамо  все  нормально.
Вона  роздягалася,  зняла  чобітки.  Обома    руками  провела  по  обличчю,  
-А  й  справді,  мені  чогось  так  жарко…
Мати  всміхаючись,  з  під  лоба  подивилася  на  неї,
Ну-  ну…  нічого  не  хочеш  сказати,  хто  так  стривожив  твоє  сердечко.
 -Слухай  мамо,  а    в  тебе  таке  було?
-Яке  таке  ?
Ну  таке,  щоб    враз  і  здалося  що  це  він  той,  до  якого    хочеться  притулитися,  щоб  обняв,  поцілував.  Ну,  думаю  ти  мене  розумієш…
-Ну    так,  звичайно  було.  Он  той,  уже  бачить    другий  сон,  а  я    не  сплю,  тебе  чекала.
 Обійнявши  доньку,
-Вітаю!  Але  май  голову  на  плечах.
-Ой,  що  ти  таке  кажеш.  Йому  через  два  дні  відчалювати  на  війну.
 Мати,  присіла  в  крісло,
-  А  це  вже  діло  серйозне.  Це  випробування  і  надії.  На  жаль  важкі  часи  на  нас  іще  чекають,  все  може  бути
 -Це  ти  про  що?
-Та  так  нічого,  лягаймо  спати.
     Зимовий  ранок…  Вадим  і  Оля,  взявшись  за  руки,  стояли  на  платформі.    З  хвилини  на  хвилину  мав  прибути  потяг.
Дівчина  ледь  стримувала  сльози.  -  Як  мало  часу  ми  провели  з  тобою,  всього  лише  три  вечора,  це,  як  кілька  піщинок  у  морі.  Для  когось  мабуть  і  непомітні.  А  тут,    душа  розривається  на  частини,  не  хочеться  відпускати.  Вадим  ніби  відчув  її  душевний  настрій.  Обома  руками  пригорнув  до  себе,
-Чому  принишкла,  сонечко,  не  ховайся  в  роздумах  -  хмарах.  Подаруй  усмішку,  щоб  я  запам’ятав  на  все  життя.  Щоб  не  забув  на  передовій,  а  твої  очі,  ці  чаруючі  очі,  щоб  у  важку  годину  підтримували  мене.
 Здавалося,  поцілунок  мав  бути  солодким  та  вони  вдвох  відчули    смак  полину.  Прошепотіла,
-  Пробач…розкисла.
Занурилась  у  його  груди,
-Ти  повертайся,  чуєш,  повертайся!
 Провідницею,  поспіх    зачинені    двері…  потяг  набирав  швидкість.  Чолом  притулившись  до  скла    дверей,  Вадим  й  досі  не  відривав  погляд  від    її    очей.  -Ти  світи  мені,  світи,  як  образ  сонця.  Як  образ  світлих  намірів,  нашого  повнокровного  життя,  незламності.  Я  повернуся,  мені  потрібна  тільки  ти.  Ти    -  сенс  мого  життя,  шанс  вижити,  бо  я  тебе  кохаю.

                                                                                                                                                                                                       19.12.2023р
                                                                                           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004371
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2024

Не зривай квітку

Не  зривай  квітку,
Як  пелюстки,    ще  досить  різні,
Посмієш  влітку
Які  ж  вони,  із  блиском  ніжні.

Ти  нахилися,
Відчуй  той  запах,  який  сп’янить,
І  посміхнися,
Запам’ятай,  цю  щасливу  мить.

Не  зваблюй  жінку,
Яка  не  хоче,  бачить  тебе,
Цінуй,  як  квітку,
Лише  при  згоді,  враз  оживе.

Словами,  дійством,
 І  про  своє  доводь  кохання,
Здивуй  геройством,
Сховай  тривогу  і  страждання.

Як  часу  вимір,
Не  поспішай  у  домаганні,
Вже  зробить  вибір,
Як  поруч  сильний,  в  покаянні.

Протягне  руку,
Відкинь  всі  сумніви,  сум’яття,
Забудеш  муки,
Нарешті  ти  пізнаєш  щастя.

                             25.01.2024

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2024

Смачний борщик (дит)

На  стільчик  всілось  сонце,
Та  й  зирить  у  віконце,
Танюша  копошиться,
Чомусь  давно  не  спиться.

Щось  пахне  так  зарано,
Немов,  заграло  жваво,
У  ковбику  сопрано,
Всміхнулася  лукаво.

За  мить  на  кухню    швидко,
Хапнула  хліба  скибку,
Зраділа,  запашненьке,
Мене,  щось  жде  й  смачненьке.

Загляну,  сміло  в  горщик,
Так  певно  вабить  борщик,
Ой-ой,  а  він  ще  й  з  м’ясом,
Поглянула,  враз  басом.

Матусю,  ти  що  люба,
Чи  й  справді  впала  з  дуба,
Ох  вредна  ти  натура,
Спаплюжиться  фігура.

Мабуть  буду  в  садочку,
Я  мати  заморочку.
Мене  Ромка  розлюбить,
Він  й  так  з  Любою  дружить.

Складає  з  нею  пазли,
А  може  мені  заздрить?
Наразі  думка  втішна,
Не  стану  ж  зразу  пишна.

Тож  хай,  з’їм,  ще  разочок,
Мясця,  більший    шматочок!


24.01.2024р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004104
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2024

Чай- солод єднання

Чай  і  ти  -  у  поєднанні,
Блиск  очей  –  ми  в  сподіванні,
Враз  ясніш,  вже  мерехтіння,
Закохати  маєш  вміння.

Серця  стук  веселий  ллється,
І  моя  душа  сміється,
Я  тебе  шукав  повсюди,
Не  веди,  прошу  до  згуби.

Вкотре  ти,  мене  дурманиш,
Не  чекаю  я  омани,
Хоч  надворі  сніг  лапатий,
Принесу  букет  до  хати.

Квіточки  кинув  під  ноги,
Не  мав  іншої  дороги,
Бо  ти  тут  і  чай  пахучий,
Вирок  є  -  він  неминучий.

Я  каблучку  приніс  нині,
Ми  удвох  будем  щасливі,
Посміхнись,  подай  надію,
Про  сім’ю  з  тобою  мрію.

Нехай  в  небі  зірка  рання,
Та  й  ясниться,  до  світання,
Ти  ж  мене  радо  стрічала,
Доля  нас  на  вік  з’єднала.

Вип’єм  чай  -  солод  єднання,
Чашу  вірного  кохання.

       17.01.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003944
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2024

Дріма ніченька (дит)

Ой  надворі    дріма  ніченька,
Здаля  сріблом  яснить  річенька,
Під  віконцем  моя  сливонька,
Прикрасила  її  зимонька.

По  гіллі  пух  й  златі  мережки,
Не  знайду,  я  до  неї    стежки,
 Та  нічого  завтра  буде  день,
Нам  струмочок  заспіва  пісень.

Тож    пригріє  сонечко    ясне,
 В  час  обідній  покличе  мене,
Щоб  красою  намилувалась,
На  чарівність  сну  сподівалась.

 Поки  ж  дітки  лягаймо  спати,
З    прийняттям    щасливої  казки,
Хай  насниться    зимонька    біла,
В  лісі  плига  білочка  сміла.

Вибивав  дятел  на  ялинці,
 Тук-  тук  –тук,  як  ніби  по  скриньці,
І  сова  дріма  в  окулярах,
Вже  дід  місяць  всівся  на  хмарах.

Перламутром  зазива  до  сну,
Розповість  вам  казку  не  одну,
Про  красиві    і  радісні  дні,
Ви  ж  розкажете  ранком  мені...

На  добраніч  любенькі  мої!  

20.01.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003836
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2024

В негоду (проза)

       Пізній  зимовий  вечір…  залізничне  полотно  злегка  здригалося,  на  дозволеній  швидкості    електричка  розрізала  повітряний  простір.  Срібний  повний  місяць  ллє    у  вікна  проміння.  Воно  часом  злегка  здригнеться,  на    якусь  мить  сяйво  загубиться  та  згодом,  все  повторюється.  Кількість  пасажирів  у  вагоні,    можна  порахувати    на  двох  руках.  Рідко  хто  в  таку  пору  їде  додому,  хіба  що  охоронці,  які  змінюються    щодобово  та  випадкові.
   Позираючи  у  вікно,  до  якого  схилилася  Олена,  себе    відносила    саме  до  випадкових,  зненацька,  трохи  злякавшись,  відсторонилася  від  нього.    Помітно  не  малі  пласти  снігу  прилипали  до  скла,  частина  їх  відпадала  та  знову  й  знову  прилипали  пласти  снігу.  На  склі  вікна  наче  решето  та  згодом,  все  вкрите  білою  пеленою.  Вона  звернула  увагу  на  інші  вікна,  там  така  ж  картина,  це  не  втішало  її.  Розгублена,  з  думками  –  От  і  повір  синоптикам,  обіцяли  сонячні  дні,  невеличкий  морозець,  без  опадів.  А  тут,  як  кажуть,  погода  не  без  сюрпризів.
     П’ять  днів  поспіль,  вона  залишалася    на  роботі  біля  хворих  на  ковід.  Оце    на  один  день  відпросилася,  хоч  у  хаті  пічку  пропалити,  щоб  дух  пішов,  що  в  ній  все  ж  таки,  хтось  мешкає.
   Другий  рік  поспіль,    ширився  ковід,  а  медсестер    обслуговувати  хворих  недостатньо.  Якби  ж  хоч  і  самі  не  хворіли,  а  то  ,  вже    дехто  й  по  два  рази  перехворів.  Одне  втішало,  донька  в  Києві,  вже  три  роки  винаймає  квартиру    і  більш  -    менш  легко  перенесла  хворобу.Та  й    її  хлопець,  що  ніби  має  бути  чоловіком,  теж  добре  тримається  на  ногах.  Обоє  працюють  у  магазині    мобільної  техніки  «Техно  Базар».    Себе  забезпечують,  а  кожній    матері,  завжди  тепло  на  душі,  коли  в  дітей  все  нормально.
     Олена  ж,  уже  десять  років  живе  одна,  чоловік  подався  у  мандри  і  ні  слуху,  ні  духу.  Іноді  вона  сама  собі  каже,
-  Ніби  й  заміжня  і  не  заміжня.  
Та  все  ж  інколи  підстерігають  думки    -    І  в    сорок  п’ять  років,  дехто  знаходить  пару,  щоби  дожити  до  старості  та  мабуть  це  не  про  мене.
   Електричка  плавно  збавила    швидкість…  це  вже  її  зупинка.  Двері  відчинилися,  різкий    холодний  вітер,  ледь  не  кинув  з  ніг.  Вона  все  ж  спромоглася    встояти,  уже  ступала  по  сходах,  стрибнула  вниз,  під  ногами    почула  різкий  скрип  снігу.  Сильний,  поривчастий  вітер  разом  з  мокрим  снігом,  з  голови  здійняв  шапку.  За  дві  хвилини,  що  стояла  електричка,  рукою  прикриваючи  голову,  спромоглася  побачити  де  лежить  шапка  та  що  коїться  навкруги.  Зі  смутком    позирала  на    доволі  не  малий  покрив  снігу  вщент  вкритий  кригою,  на  зупинці  ніяких  слідів.    Кожен  крок,  як  у  провалля,  чобітки  й  лід  в  протистоянні,  не  скрип,  а  справжній  скрегіт.  Вкотре  озираючись,  помітила    пару    чоловік,  які  пішли  в  іншому  напрямку.  -От  халепа,  йтиму  одна  іще  й  така  темінь  навкруги.
Попереду  глянути  далеко,  майже  нічого  не  видно,  а  ближче    дахи    шпилястих  хат  трохи    світліші,  ледь-  ледь  відзеркалювали  сніг,  що  лежав  довкола.  Відколи  вийшла  з  вагона,  відчувала  легке  тремтіння  тіла  -  Це  ж  треба  такого,    так  світив  місяць  і  раптом,  серед  зими  дощ,  добре,  що  хоч  трохи  видно.
 Прикриваючись  рукою  від  вітру  й  мілкого  снігу,  що  віяв  на  обличчя,  вийшла  на  широку  вулицю.  Хоч  по  домівках  темно,  все  ж  йти  безпечніше.  А  от  далі,  центральна  дорога,  вона  тягнеться  через  ярок.  
-Внизу  яру  завжди  навіює  багато  снігу,  що  ж  там  нині  -  копошиться  в  її  голові.  Праворуч  криниця  й  вибоїна,  це  вона  добре  знала.  А  от  з  лівої  сторони  завжди  проблеми,  так  все  водою  зіллє,  аж  до  самого  верху.  Люба  автівка  грузне,  зробить  таку  яму,  що  без  допомоги    й  не  вибереться.  А  щоб  вийти  на  пряму  вулицю  вище  -    треба  обійти  криницю.  Але  що  можна  побачити  в  таку  негоду,  ще  й    не  знати  які  там  замети.
     Йти  важко,  зробити    кожен  крок,  треба  впевнитися,  що  несподівано  кудись  не  провалишся.  У  чобітках  уже  вогко,  від  напруги  змокріле  чоло,  але  ж  не  зупиниться,  ходи  іще    на  хвилин  п’ятнадцять.  -Основне  перейти  ярок  –  подумки  підтверджувала  собі.  Ну,  от  здається  вже  біля  криниці,  ще  метра  три    і  можна  буде  спокійно  перевести  подих.  Як  раптово  послизнулася,  впала,  під  кіркою  льоду  пухкий  сніг,  провалилася  в  нього.    На  невелику  відстань  тілом    продвинулась  вперед  й    відразу  в  чобітках    відчула  крижану  воду.
Повітря  прорізав    її    істеричний  крик,
 -Рятуйте!  Хто  небудь,  рятуйте!
 Та  її  крик  лише  чув  вітер  зі  снігом,  який  здавалося  намагався  її  засипати.  Від  напруги,  вирватися  з  пастки  на  якусь  мить,  потемніло  в  очах.  Вже  дякувала  Богу,  що  ненадовго.  Намагалася  за  щось  хапатися  та  старання  виявилося  марним,  лід  кришився,  розсипався  намистинами.  Їй  здавалося,  що    вона  провалюється  іще  глибше.  У  метушні  загубила  рукавички,  вкотре  помацала  на  собі  сумку,  підстерігає  думка  -  Добре  хоч  документи  зі  мною,  як  знайдуть,  то  хоч  будуть  знати  хто  я  така.  Раптово    під  чобітком  правої  ноги  відчула    щось  тверде,  але  тут  же  воно  десь  поділося.  Прошепотіла,
-Можливо,то      гулі  льоду,-  В  цей  момент  їй  вдалося  на  декілька  сантиметрів    повернутися  в    ліву  сторону.  На  очі  потрапили  тонкі    патики,  які  відділяли    дорогу  від  городу.  Далі  ж    літня  кухня  –Може  там  хтось  є,  може  почують  мене?  Та  враз  нагадала,  підстерегло  розчарування  -  Тітка  ж  Марія  померла,  навряд    хто  туди  приїхав.  Кого  ж  звати  на  допомогу!    Якби  ж  по  прямій  послизнулася,  було  би  безпечніше,  далі  з  яру  догори,  метрів  двадцять  і  вже  рівна  дорога,  ще  метрів  двадцять  і  хати.Та  ті  хто  там  тим  паче  не  почують.
Оленин  голос  уже  дрижав,  
-До-по-можіть!  Ря  -туйте!
Жінка  так  замерзла,  зуб  на  зуб  не  попадав.  В  ноги,  неначе  хтось  пхає  голки,  пальці  ніг  здерев’яніли.    Від  її  подиху  шапка  покрилася  інеєм,  з  чола  стікав    розтанутий  сніг.  Хоч  це  все  відчувала    й  тиснуло  в  горлі,    все  ж    намагалася  не  плакати,  знову  звала  на  допомогу.
   З  надією  дивилася  на  патики,  для  неї  це  було  б  спасінням,  хоча  б  однією  рукою  схопитися  та  з  води    витягнути  ноги.  Неподалік  від  патиків,  негадано  щось  мелькнуло  -  Чи  це  мені  вже  здається,  чи  в  мене  криша  їде.  Тільки  подумала,  як  за  спиною  почула    коротке  гарчання.  Побоялася  крутити    головою,  за  мить  уже  нічого  не  чула.
 Та  хіба  ж  можна  було  щось  побачити,  чи  толком  почути,  коли  вже  так  розгулялась  віхола,  що  й  світу  білого  не  видно.  
   Тим  часом  у  літній  кухні…  при  світлі  свічки,  Іван  сидячи  на  стільчику,  у  пічку  підкидав  дрова.  Раптом,  почув  шкряботіння  об  двері.
Він  тільки  встиг  їх  привідчинити,  як  сильний  вітер,  спромігся    з  руки  вирвати  двері,  відчинив  навстіж.
-О!  Мухтар,  недовго  гуляв,  що  хурделиця  налякала?
 Мухтар,  собака  породи  американських  вівчарок,  добре  вгодований,  скавулів  і  потягнув  його  за  рукав  светра.  Чоловік  зачинивши  двері,  поплескавпо  спині,
-Чого  скавулиш?  Чи  так  злякався?
Несподівано,  пес  став  на  задні  лапи,  передніми    вперся  у  вхідні  двері,  скавулів  і  навіть  завив.
Іван  подивився  йому  в  очі,  погладив  по  спині,
-Ти  мені  щось  хочеш  сказати,  кудись  кличеш?  Ну  гаразд,  зараз  одягнуся  підемо  подивимося,  що  тебе  так  турбує.
     Злегка  пригинаючись,  Іван    грузнув  у  снігу,  але  йшов  за  Мухтаром.  Сніг,  вже  з  крупою    припадає  до  обличчя  так,  ніби  на  близькій  відстані  розліталися  іскри  від  зварювального  апарата.
Саме  в  цей  час,  Олена  вкотре    кликала  на  допомогу.
     Кілька  хвилин,  Іван  побував    ніби  в  аду.  В  напрузі,  відчайдушно  борячись  із  негодою,  намагався  спасти  людину.  
     Добряче  перехвилювавшись,  на  руках  приніс  її  додому,
-Оце  так  –так,  ох  і  угораздило  тебе  Олено.  Чого  мовчиш?
   Він  запалив  іще  дві  свічки,  здригнувся,  коли  побачив    її    бліде  обличчя.
-Ти  що  свідомість  втратила?  Олено!
 Знервовано  тормошив  нею,  плескав  по  щоках,  нарешті  її  вії  ледь  здригнулися.
Полегшено  перевів  подих,
-Ну  от,  здається  я  впорався.
   Весь  одяг  на  ній  був  мокрим,    він  змушений  був  її    роздягнути    до  наготи.
 Лежачи  в  ліжку,  Олена,  як  у  мареві,  втративши  координацію  рухів,  махала  руками.
Він  не  втрачав  час,  прив’язавши    її  руки  до  ліжка,    насильно    напоїв  самогоном  та  накрив  теплою  ковдрою.  Поступово,  починаючи  зі  спини  і  грудей,    і  закінчивши  пальцями  ніг,  більше  години,  Іван    самогоном  розтирав  її  тіло.    Закінчивши  цю  справу,  відчув,що  сам    добре  пропотів,  мусив  змінити  одяг.
   Олена  уже  спала,  він  же  перехилив  чарку  самогонки  і  до  Мухтара,
-От  бачиш  дружок,  як  воно    буває.  Якби  не  ти  та  не  я,  пропала  б  ця  жіночка.  Хоч  і  на  термометрі  мінус  одинадцять,    але  ж  була  у  воді,  а  до  ранку  ще  далеко.  Можливо  б  і  залишилася  жива  та  на  все  життя  залишилася  б  інвалідом.
       За  вікном  сіріло…  Іван,  схилившись  на  ліжко,  тихо  сопів.    Біля  нього  під  ногами  спав  Мухтар.  Олена  ж  проснувшись,  відкинула  з  себе  ковдру,  побачивши,  що  оголена,    у  здивуванні,  злякано  зашепотіла,
-Ой  чого  це  я?  
Швидко    вкрилася,  придивлялася  до  чоловіка,  який  міцно  спав.  Мухтар  почувши  шарудіння,  здійнявся  на  задні  лапи,    лизнув  господаря  по  щоці.
-О,  Мухтар!  Що  надвір  хочеш?  -  зразу    ж  помітив,  що  Олена    не  спить,  
-Доброго  ранку,  як  самопочуття?
-  Я  давно  тут?  Іване,  а  ти,  як  мене  знайшов?  Дякую  тобі.
-Ти,  що  нічого  не  пам’ятаєш?  Тебе  не  я  знайшов,  а  Мухтар,  йому  подякуй.  Ти  краще  скажи,  ноги  добре  відчуваєш?  Ану  пальцями    пошевели.  
-  Та  ніби  все  нормально,  трохи  горло  болить.
-То  не  страшно,    попусте,  Я  вночі  курку  зарубав,  поп’єш  гарячого  бульону.  Вип’єш  чаю  з  лимоном.  Одяг  я  тобі  знайду  і  мамині  чоботи  є  непогані,  тільки  твої  шкода,  зовсім  подерлися.
-А  моя  сумка  є,  чи  я  її  загубила?  Я  пам’ятаю,  як  послизнулася,  потім  перед  очима  якісь  тіні,    в  чобітках  холодна  вода  скувала  все  тіло.
Вона  крутила  обома  руками,  мельком  глянула  на  них,
-    Чомусь  здавалося  кровили  руки.
-Подивися  на  пучки  пальців,  вони  всі  потріскані,  от  і  кровили.  Чи  ти  болю  не  відчуваєш?
-Та  так,  трохи  болять.  А  ти,  як  тут  опинився?
-Зараз  для  всіх    важкий  час,  в  зв'язку  з  епідемією    на  ковід,  люди  бояться  вставляти  зуби,  протези.  Тому  приймаю  клієнтів  лише  по  запису  два  рази  на  тиждень.  Нам    із  Мухтаром  тут  краще,  чим  у  квартирі,  йому  веселіше,  є  де  прогулятися.  А  мені  біля  пічки  погрітися.  Он  на  столі  альбом  лежить.  Згадував  нашу  школу,  клас.
-А  я    з  вашого  класу  мало  кого  пам’ятаю.  Ви  ж  на  два  роки  старші,  на  вечорах  поводилися  кумирами.
-  А  ваші  дівчата    на  вечорах,  тільки  й  чекали,  щоб  хтось  запросив  на  танець.
-Можливо  й  так,  адже  усім  дівчатам  хотілося  більше  уваги.  Але  воно  все  уже  в  минулому.
-Але  ж  приємно  згадати….
-А  де  твої  всі?
-Син  у  Києві,  має  сім’ю,  квартиру,  в  одній  із  лікарень  працює  стоматологом,  у  нього  все  нормально  А  Віка…уже  п’ять  років,  як  ми  не  разом.  Ми  з  Мухтаром  вільні,  як  вітри  в  полі,-  посміхаючись  продовжив,
-Мабуть  нам  так  написано    по  долі.  Але  ж  це  діло  поправне  правда.
 Її  щоки  навіть  порожевіли,  опустивши  очі,
-Та,  як  ти  кажеш  написано  по  долі,  то  вже  час  покаже.
     Минуло  два  тижні….зимовий  день  видався  сонячним.    Електричку  іноді    погойдувало,    пасажирів  злегка  заколисувало.  Хтось  їхав    мовчки,  хтось  спілкувався,  при  зупинці  електрички  поспішав  на  вихід.  
       Зійшовши  з  електрички,  Іван  і  Олена  не  ризикували  йти  прямою  дорогою,  пішли  в  обхід,  через  посадку.  Хоч  і  шлях  вдвічі  більший,  але    їм  не  було  куди  поспішати.  Тримаючи  її  під  руку,  ділився    своїми  планами,
-  Ми    спочатку    підемо  до  мене  розпалимо  пічку,  переодягнемося,  тоді    підемо  до  тебе,  з  нами    й  Мухтар  прогуляється.  Йому  важко  цілий  день  нас  чекати,  хоче  волі.  Переночуємо,  збереш    деякі    свої  речі,  повернемося  до  мене.  А  в  неділю  поїдемо  в  Харків.  Ти,  щось  маєш  проти?
 -Та  ні,  все  нормально,  тільки  я  все  ж  сплю  погано,  після  тієї  негоди,  ніяк  не  уговтаюся.
 Він  ледь  всміхаючись,  кліпнув  очима,
-Іще  тиждень  –  два  поп’єш  ліки,  все  буде  нормально,  на  все  треба  час.  А  все  ж  цікаво,  якби  не  той  випадок,  чи  ми  б  з  тобою  зустрілися?
Олена    повільно  підняла  очі,  хитро  позирнула  на  нього,
-Напевно  наші  долі,  в  ту  негоду,  вирішили  зійтися,  от  і  маємо,  що  маємо.
Але  ж  воно  на  краще?
Ледь  нахилившись,  він  поцілував  її  в  щоку,
-  Звичайно  на  краще.!  То  ж  верстаймо  той  путь,  який  зазначений  нам  долею.Ми  вдвох  здолаємо  всі  негаразди  і  незгоди!  
       Вечірнє  сонце,  останніми  променями  освітлювало  лише    кілька    маленьких  хмаринок,  що  скупчилися  крайнеба,    на  завтрашній  день    пророкувало  гарну  погоду.
                                                                                                                                                                                                 2021  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003672
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2024

Ятрять зради

                           (  вірш  до  картини)

Чи  на  серці,  час  загоїть  шрами?
Все  життя  моє  переоране,
Ніби  прірва  тепер  поміж  нами,
Гіркі  сльози  полились  гронами.

Все  ж  тримаюсь,  хоч  ятрять  знов  зради,
Тож  знай  сильна,  побреду  по  полю,
Пам’ятатиму  усі  поради,
Не  схилюсь,  матиму  ліпшу    долю.

Зрадив  раз,  кажуть,  зрадить  і  вдруге,
Чомусь  очі  напрочуд    туманні,
По  стерні  йдеш,  мабуть,  знову  грузнеш,
Пошкодуєш?  Чи  добре  в  вигнанні?

Джерело  -  душа,чому  не  в  руслі,
Не  відчув,  мо»  бажання  до  життя?
Чом  піддався  ти  ще  раз  спокусі,
Не  подумав,  на  жаль,  про  майбуття.

Віднайду  мереживну  стежину,
Споришеву  й  чаруючі  квіти,
Прикрашу    я  рідненьку  хатину,
Її  сонце  осяйно  освітить,
З  ним  і  час,  злегка  шрами  загоїть.

                       17.01.2024р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003605
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2024

Вдалий вибір (вірш. розп. з гум)

Край  села  хатина,  в  ній  ненька  й  доня,
Та  обходять  хлопці,  не  красна    доля,
Є  в  дівчИни  хлопець,  трішки    молодший,
     До  вподоби  він  їй,  каже  хороший.

Та  всякчас  мати,  свою  думку  має,
Як  він  прийде,  відразу  ж  проводжає.
Це  ж  у  змові,  вона  з  дядьком  Іваном,
Чи  покрився,  її  розум    туманом?
-Тож    приходь  сватать,  донечка  гарненька,
З  личка  гарна    й  тілом  досить  пишненька.
*
Восьме  березня-    йшов  Іван  до  Галі,
Їй  ніс  квіти,  дивний  букет  конвалій,
Шкода  гроші,  правда  та  що    ж  робити,
Якось  треба,  їй  душу  задобрити,
Щоб  не  бачила,  що  одяг  не  модний,
Та,  як  завжди,  прийде,  як  вовк  голодний,
 Й  до  запрошення  зі  стола  скуштує,
Що  на  кухні,  смажать,  як  лис  смакує.
*
Мав  удачу,  нині  дівці  всміхався,
У  коханні,  при  тещі,  він  зізнався,
Тормошить  на  шиї  синю  краватку,
   Часто  фоткав,  -  Нехай  буде  на  згадку.
Червоніла  Галинка,  мов  троянда,
Та  вона  не  згодна,  дійству  не  рада,
От  вчудив,  старший  на  років  п’ятнадцять,
Та  чомусь    зізнатись  надто    боявся.
*
Тут  про  маму  думка  –  він  їй  згодиться,
І,  як  глянуть,  ще  славна  молодиця,
Та  й  насправді,  чом,  не  повеселиться?
Враз  у  мізках,  ну  якийсь  переполох,
Напою  і  покладу  спати  обох,
Уявити  страшно,  що  ж  буде  вранці,
Від    тих  дум,  на  щічках  пашать  рум’янці,
Але  ж  добре,  ще  каблучку  не  приніс,
Значить  можна  і  поводити  за  ніс.

Платить  теща  за  шампанське  і  пиво,
Ой  добряче  набрались,  це  й  не  диво,
Літрів  три  пива    і  дві  шампанського,
Ледь  не  падав  Іван,  кричав  ,  -О  -  го-го,
Ти  погано  знаєш,    зятька  рідного,
Хлопець  жвавий,  зразу  фундамент  вкладу,
Ти    не  бійся,  запам’ятай,  не  впаду!
*

За  вікном,  вже  давно  Євген  чекає,
І  про  Галін  план,  він  звичайно  знає,
Метушня,  до  ліжка  ледь-ледь  волокли,
Зовсім  п’яну  маму,  матюки  пливли.
Хоч  й  закриті  очі  в  дядька  Івана,
Та    із  уст  слова,-  Лиш  мною  кохана,
Вже  матуся  й  рада,  тіла  торкався,
Як  той  кліщ,  Іван  туливсь,  присмоктався.
*
Молоді  всміхались,    у  руках  стрічка,
Та  й  пішли,  гуляли,  манила  річка,
У  одному  ритмі  б’ються  сердечка,
Освітила  стежку  зоряна    нічка.
Їх  кохання  чисте,  свята  водиця,
Як  додому  йшли,  щасливії  лиця,
Що  чекає  на  них,  не  переймались,
У  обіймах  ніжних  чуття  ховали.
*
Вже  погодний  ранок,  мати  спитала,
-Де  та  з  ким,  доню  всю  нічку  гасала?
-За  столом,  ви  вдвох    задрімали    мило,
Що  ж  робить,  пішла  освіжити  тіло.
-Зізнавайся,    тебе  хто,  добре  пригрів,
Чи  можливо  чурка  образить  хотів?
Той  сусід,  щодня  позирає  сюди,
Хай  Господь  відводить  сім’ю  від  біди.
-Все  нормально,  не  переймайся  мамо,
Не  влаштовуй,  хоч  сьогодні,  ти  драми.
*
Місяць  світить  у  вікно,  засріблився,
Западло,  -  каже  мати,  -  Щоб  сказився,
Що  ж  накоїли,  тоді  Іване  вдвох?!
У  руках,  держить  мисочку,  ох  та  й  ох,
-Отруїлась  та  біда,  не  знати  чим?
-Мам  тепер,  цей  же  дядько  матиме  чин.
Галя  всміхнена,-  Ну  хай    буде  і  так,
-Підійшла  ця  роль,  най  вітчим  все  ж  козак,
Ми    ж  матусю,  як  ті    артисти  в  кіно,
Зазвичай,  бо  життя  не    гра  в  доміно.
*
По  селу…  розмови,  кого  ж  сватав  Іван?
Вдачу  мав,  хоч  голову  накрив  злий  дурман.
*
Не  завжди    бувають  влучні  інтрижки,
Чи  хто  знає,  які  й  де    ляжуть  фішки.

15.01.2024р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003394
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2024

Зруйновані мости

                                         Вірш  до  картини

***
Тебе  прошу,  більш  не  дзвони,
Давно  зруйновані  мости,
Відбудувати  не  той  час,
Мабуть,  так  краще,  для    двох  нас.

Стежками  скрізь  розлігся  мох,
Напевно  доля,  що  дав  Бог,
З  тобою  ми,  як  береги,
Уздовж  бурхливої    води.

Хоч  і  була  щаслива  ніч,
Все  ж  зрозумій  не  в  тому  річ,
Жаль  та  відцвів  весняний  цвіт,
Ти  не  зберіг  кохання  світ.

На  річці    крига  -  то  не  міст,
Сховай  під  нею  свою  злість,
Хай  прийме  мул  її  на  дно,
Жагучий  біль  зап’єш  вином.

   Пробач  мені...  вже  все  одно…

     15.01.2024р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003251
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2024

Бога попро́шу

Хто  спинив  час?  Життя  закоротке,
Бога  попрошу  -  Війну  зупини!
Не  відбуяло  літо  солодке,
Ще  не  пізнав,  він  тепла  й  доброти.

Згадав  дитинство,  мамині  очі,
Сприймав  їх  ніжність,  завжди  належним,
Коли  хворів,  той  плач  серед  ночі,
Здававсь  сердечним,але  й  бентежним.

А  її  руки,  як  допомога,
Біль  у    обіймах,  стиха  нестерпний,
Із  молитвами  вкотре  до  Бога,
Щоб  син,  втішав,  юний,  благоліпний.

Тож  тільки  виріс,  голитись  почав,
Лиш    перший    крок  приватного  життя,
Як  рашист  клятий,  в  зимний  день  напав,
Надія  вкрасти  світле  майбуття.

Він  на  посту,  вже  бій  йде  жорстокий,
Ні  СМС,  ні  дзвінка  матусі,
Немов  у  вирії,  гул  далеко,
Із  вітром  стогін  злетів  у  часі.

Скільки  вас  там,  дітей    при  землиці,
Душі  давно,  в  небеса  підне́слись,
У  хустках  чорних,  плачуть  вдовиці,
Орки  клятущі,  чого  приперлись?

Вкотре  думки  полинули  в  небо,
Нещадний  час,  на  жаль,  смертний  вирок,
Донькам  й  синам.  Нам  миру,  так    треба!
Не  мре    надія  поміж  хмаринок,
Вернуть  із  рабства  усіх  героїв.

Я  тебе  знову,    Боже,  попрошу,
Поможи  знищить  орків  –  фашистів,
І  зупини,  кривавую  війну!

                       14.01.2024р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003024
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2024

А чи й згадають

Казкова    зима....
Летять  сніжинки  -  дарунок  свіжості,
Але  ж  не  знають,  що  на  них  чекає,
Не  дочекались  від  сонця  милості,
В    обідню    пору    проміння  лягає,
Кожна    раптово,  сльози  проливає.

                           І  врешті    -  решт.....                                                                      
Теплом  сповита,  не  лишиться  й  сліду,
А  чи  й  згадає  про  неї  хтось  й  колись?
 Якусь  все  ж  радість,  несе  вона    світу,
Її  жадані  бажання  вмить  збулись.

Осяйні  мрії....
Злети    й  досягнення,  щастя  і  втіха,
Нехай  коротке,  але  ж  воно  було,
Часом  у  смутку,  траплялось  й  до  сміху,
Та  по  життєвій  дорозі    відцвіло.

Одна  знайдеться....
Що  впала  нині,  сріблить  на  вершині,
Я  краща  всіх!Та  згодом  стане  снігом,
Краса  померкне  сльозини  полинні,
Стечуть  водою  боляче  із  гнівом.

Добра  ж  немає....
 То  від  пихатості  -  таїла  в  душі,
Може  знайдеться,  хто  підкаже  щиро,
Сховала  б  краще  між  зимові  кущі,
Була  б  простіша,  як  усі,  щоб  мирно,
 Й  не  мала    звички  принизити  в  житті.

На  жаль  буває....
Тож  у  людей,  теж  так,  за  любим  фахом,
Ми,  як  сніжини,  чи  цвіт  у  суцвітті,
Невдовзі  раптом,  відчуєм,  що  прахом,
Настав    час  стати,  розвіють  по  світу,
Через  віки…  нас  ніхто  й  не  згадає.

                                                   11.01.2024р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002798
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2024

Мій кум одинак

Запросив  у  гості,  мене  кум  одинак,
На  столі  вечеря  готувати  мастак,
Заглядає  в  очі,  в  тарілці  ковбаска,
-Хай  потішить  люба,  мене  твоя  ласка.

Що  гріха  таїти,  їсти  на  халяву,
Та  й  почути  вкотре,  про  себе  та  й  славну,
Слова  ніжні,  теплі,  що  ведуть  до  млості,
Не  халепа  якби  ж,  не  боліли    б  кості.

Як  дивитись,  воно  схоже  на  зарядку,
Пре  енергія,  треба  мать  розрядку,
Не  розрядився,  то  швидко  драпай  з  хати,
Налякає  лице,  очі  балухаті.
Віднайти  спокій,  щодня  не  завжди  легко,
Покарання  Боже,  серцю  надто  щемно,
Та  жіноча,  отака  вже    дана  доля,
Нас  зліпили  з  ребра,    на  те  Божа  воля.

Як  інакше  сказати  -  без  них  безсиллі,
 Є  господар  у  домі,  удвох  щасливі,
Ото  ноги  й  несуть,  подругою  бути,
Хай  забави  денні,  ніяк  не  забути.

Хай  життя  ,  як  те  вино  гірчить  на  губах,
 Та  тоді,    в  очах  зника  самотності  страх,
 Нехай  хтось  й  осудить  та  не  в  тому  ж  човні,
Що  несе,  стрімка  річка,  як  мене  в  житті.

                                                   09.  01.2024р

                                               

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2024

Стрімкість вод і почуттів (проза)

         Останній  місяць  літа…    яскраві  сонячні  промені  торкалися  пшениці,  що  колосилася  пообіч  дороги.  Здалеку,    на  якісь  миті  все  поле  потопало  в  золоті,  зблизька  ж,  по  колосках  деінде    іскрились  його  мілкі  бризки.  Поривчастий  вітер  у  злеті  закоханого,  обіймав,  загравав  з  повними  колосками.  Раз  –  у  –раз,  мов  під  звуки  повільного  танцю  хилив  їх,то  в  одну,то  в  іншу  сторону.
   По  старій,  грунтовій  з  вибоїнами,  дорозі,  на  великій  швидкості  мчала  автівка.Час  від  часу  її  злегка  підкидало,з-  під  коліс  виривалися  клубні  густої  пилюки.    
   Марина,  сидячи  на  задньому  сидінні,  обома  руками  впиралася  в  нього,,
-  Оце  так  дорога!  Ух!  Тату  збав  швидкість,  ми  ж  не  на  трасі.В  мене  вже  руки  болять  триматися.  Ну  будь  ласка.
-  Ох,  Марино,  яка  ж  ти  вибаглива  й  нетерпляча,  ну  викопана  мати.
-  Так,  давай  на  цю  тему  не  будемо,  не  псуй  настрій.
-    Ти  не  розумієш,  я  ж  сьогодні    маю  з’явитися  на  роботі.На  руках  білет  на  літак.Чи  ти  забула,  що  я  військова  людина.Тут  дисципліна  на  першому  плані,  а  особисте  вже  потім.
-  Отож    бо,  у  тебе  навчання  в  Німеччині,  у    мами  виставка  картин  в  Італії.  І  так  все  життя.  У  вас  обох  дисципліна,а  в  мене  її,  що    немає?
 Я  закінчила  школу  з  гарними  оцінками,    хіба  це  не  відповідальність.
-    Але    ж  в  університеті  екзамен    провалила.  Тобі  не  соромно?
-  Тату,    чим  читати  моралі,  краще  подивися  на  поле,  воно  ж  з  обох  сторін,  ми  тут  неначе  в  морі.  Бачиш,  ніби  пливемо  до  неба,  яка  краса!  Давненько  я    в  бабусі  не  була,  мабуть  років  три.
-  Та  ні  доню,  чотири.  Я  матиму  що  слухати  від  бабусі.  Скаже  привіз  капризулю.Ти  пам’ятаєш,  як  ти  нам  концерти  влаштовувала?  То  тобі  домашнє  молоко  жирне,  то  пес  гавкав,  заважав  спати.  Ой,  а  за  пиріжки    й  згадувати  боляче.  Вони  ж  завжди  такі  смачні.  А  ти,    хочу  не  такі,  не  з  такою  начинкою.  На  другий  день  бабуся  мусила    пекти  з  чим  забажаєш.  Думаю  тепер  ти  розумніша  стала.  Так    і    я  тебе  попрошу,  перестань  на  голові  чорт  зна  що  робити,  то  ти  біла,  то  червона,  то  сива  в  свої  сімнадцять  років,  це  занадто.
-  Оце  тебе  понесло…  зараз  же  в  мене  свій  колір,  русявий…
-  Свій…свій,  до  речі  не  вздумай  на  сільських  дівчатах  проводити  іспити.  Я  розумію,  що  захочеш  похизуватися  перед  ними  своїми  навичками.  Це  в  місті  дівчата  збільшують  губи,  в  селі  такого  немає.
-  Це  ти  так  думаєш  тату.  Он  в  кав’ярні,  не  доїжджаючи  до  Вінниці,  скільки  раз  знайомилася  з  сільськими  дівчатами,  вони    крутіші    за  нас.
-  Ой  Марино  порядні  дівчата  не  будуть  по  трасах  шастати.
-  То  ти  вважаєш,  що  мені  і  в  кав’ярню  не  можна  буде  зайти.
-  Знаєш,  що  я  тобі  скажу,  отак  приклавши  руку  ближче  до  серця,  не  повторюй  наших    з  мамою  помилок.  Ми  ж  одружилися  по  зальоту,  ти  ж  про  це  знаєш.  Та  чи  витримали  б  разом  довго  жити,  хто  знає.  Добре,  що    бабусі  по  черзі  приїжджали  тебе  доглядали.  Тільки  завдяки  їм,  ми  не  таскались  з  валізами  з  одного  міста  в  інше  та  чи  й  в  таких  ситуаціях  збереглася    б  сім’я  не  знаю.  Змолоду  все  здається  легким.  Закохаєшся,  літаєш  метеликом,  як  кажуть,  все  в  рожевих  окулярах.
-Ну  у  тебе  й  порівняння…..не  хвилюйся,  мені  це  не  загрожує,  я  спроможна  себе  стримати.  Тим  паче    зараз  мені  не  до  гулянок.  Я  вперта,    добре  підготуюся  і  на  наступний  рік  поступлю  в  медінститут.  Он  до  тітки  Олени  кілька  раз  заходила  в  лікарню,  вона  ж  мене  навчила  уколи  робити,  ліки  розводити.
Батько  витер  спітніле  чоло  серветкою,
-  Ну  от  уже  й  хати  видно.
-  Ага  і  річку,  я  б  зараз  із  задоволенням  скупалася.
-  Сама  на  річку  не  ходи,  може  хтось  із  знайомих  дівчат  тут  залишився,  вони  знають  де  можна  купатися.  З  водою  не  жартують,  сама  знаєш.
-Гаразд  тату,  усе  сказав,  здається  ми  приїхали.
-  Слухай,  ти  там,  як  щось    не  так,  ну  не  ладиш  з  бабусею,  додому    дорогу    знайдеш.  Життя,  воно  таке,  інколи,  коли  людині  за  сімдесят  їй  важко  догодити.Телефон,  банківська  картка  при  тобі  є,  вчися  бути  самостійною,  сподіваюся  в  тебе  все  буде  добре.
     Марина,    присівши  біля  курчат  сипала  пшоно,
-Бабусю,  а  вони  такі  маленькі,  такі  милі.  Квочка  напевно  ревнує,  коли  їх  у  руки  беру.  Сердито  квохкає,  розправляє  крила,  здається  так  і  хоче  на  мене  налетіти.
-  Ця  курка  пізно  розквохкалася,  в  сараї  ,  за  мішками  зерна,  потай  висиджує  курчат.  Що  ж  ти  хочеш,  кожна  мати  шанує  своє  чадо  так  і  тут.
-  Ти  що  й  не  бачила?
-Та  хіба  за  всім  встежиш.
-Бабусю,    я  хочу  до  річки  сходити.  Вчора  сказала  татові,  а  він  мені  ніби  інструкцію  прочитав.  Того  не  можна,  цього  не  можна,  сама  не  ходи…
-Ну  чого  не  можна…сходити  можна.  Та  якщо  нікого  у  воді  не  буде  ,то  сама  не  лізь.  Може  хтось  із  наших  сусідів  буде,  чи    Сергій,  хто  дно  річки  знає,  добре  плаває,  можеш  скупатися.  Думаю  він  тебе  не  забув,  не  раз  кривлялась  з  нього,  пам’ятаєш?.
-    А,  отой  чорнявий  з  ластовинням  на  обличчі.
-  Тю  на  тебе,  згадала,  він  зараз  красень  на  все  село.  Я  кілька  раз  бачила,  до  нього  приходять  дівчата.  Одна  поперед  одної  кличе  погуляти,  а  він  все  відмовляє,  чи  гордим  став,  чи  жодна  не  подобається.  Оце  ж  школу  закінчив,  а  в    місто  не  поїхав.  Тут  батько  ферму    невеличку  має.  По  селі  кажуть  на  заочне  відділення  в  якийсь  інститут  поступив.
-    Ого!  Значить  із  сільських  хлопців  теж    може  щось  путнє  бути.
-  Ти  так  не  кажи.Ти  уже  дівка,  не  личить  принижувати  хлопців.  Наші  сільські  хлопці  можуть  бути  кращі  за  ваших    міських.
       Спекотне  сонце  пригрівало  в  плечі…
   Марина  йшла  одягнена    в  короткий  сарафан  із  штапелю  в  червоні  маки.  
Нема  стежин…  веселий  погляд  навпростець  до  трав  і  квітів  польових.  Глибокі  вдихи,  літній  вітерець  по  плечах    розвіював  волосся.  На  пагорбку,  біля  молоденьких  верб,  босоніж  у  високих  травах      відчувала  земне  тепло.  Думки  літали  -  Яка  краса,  справді  місто  і  село,  велика  різниця,  не  варто  й  порівнювати.  Її  погляд  світло  блакитних  очей  літав    по  окрузі,  неподалік    помітила  стежку,  що  тягнулася  ближче  до  води.
 Далі  невеликий  пляж,  кущі  глоду  й  довкола  пісок.  -Ага,  тут  і  міркувати  не  треба,  обійду  верби…але  ж  далі  висока  кропива.Тю,  та  це  ж  глуха,  вона  здається  не  жалить.
     Саме  в    цей  час,  у  високій  траві  засмагав  Сергій.    Почувши  шурхіт  трави,  зосередив  погляд  у  цьому  напрямку.  -  Ова,  це  ж  хто  така  яскрава,  вся  в  маках.    В  тісному  сарафані  повненькі  груди  і  личко  молоденьке,  ну  справжня  маківка.  Скільки  ж  їй  років?  Від  здивування,  очі  мало  не  вилізли  на  лоб.  За  мить,  уже  стояв  на  ногах,  прихилився  до  землі,  ховався  за  вербами.  Думки,  як  блискавиці,  це  ж  чия  така?
   Швидкоруч,  одягнув  спортивні  штани,  намагався  не  загубити  її  з  поля  зору.  Коли  Марина,  злегка  нагнувшись  йшла  біля  вербичок,  він  мусив  сховатися  у  високій    кропиві  -  Ой-ой,  ніби  ж  глуха  та  серед  неї  й  пекуча  є.  Йому  б  одягти    футболку,  але  ж  вона    далеченько  в  пакеті,  дотягнутися,  значить  виказати  себе.  Ні  треба  потерпіти,  що  ж  вона  далі  буде  робити?
     Дівчина  спустилася  до  річки,  неподалік  біля  самого  берега    плавала  пара  лебедів.  –Ой,  я  вас  не  налякала?  Та  ніби  ні…мабуть  звиклі  до  людей.  Її  погляд    прикутий  до  води…  маленькі  хвилі-  краплі  веселки  переливалися,час  від  часу  виблискували  золотом  й  за  мить  топилися.
-Ой,  яка  водичка  чистенька,то  чому  ж  не  купатися…
     Розстібнувши  на  грудях  ґудзики,  іще  раз  озирнулася  –  Я  наче  одна,  ото  краса,  вихлюпаюся,  як  дитина.
 За  кілька  секунд,  в  чому    мати  родила,  так  і  кинулася  у  воду.
-Ух-  ох-ох  -  понеслося  над  річкою.  Почувши  звуки,  лебеді  витягнули  шиї,  побачили  її,  відпливали  ближче  до  чагарника.
     Сергій,  як  партизан,  від  несподіванки  закляк  на  місці.  Сидячи  потирав  руки  й  ноги,  по  тілу  бігали  мурашки  -  Ой,  на  таких  дівчат    шкідливо  дивитися.  Але  ж  красуня,  очей    не  відірвати.
     Лежачи  на  спині,  з  заплющеними  очима,  росставивши  руки  й  ноги  Марина  лише  злегка  допомагала  собі  втриматися  на  воді.  Спокійно  насолоджуючись    свіжістю,  легкою  прохолодою,  свободою,  не  помітила,  як  опинилася  майже  посеред  річки.  
-Ой  там  же  стрімка  холодна    течія,  ще  й  часом  так  закрутить,  що  ледь  вибиришся-  подумав    Сергій.  Злякано  дивився  -  Напевно  не  місцева,  наші  так  далеко  не  плавають.  Враз  його  очі  округлилися,  дівчина  зникла  у  воді.  За  мить  виринула,  руками  била    по  воді,  він  зрозумів,  її  затягує  течія.  Прямо  в  штанях,  під  ногами    не  відчуваючи  землі,  кинувся    у  річку.
     Знаючи  це  місце,  він  обережно,  зі  сторони  течії  пірнув  у  воду.  Йому  здалося  дівчину  не  досягти,  але  якась  надзвичайна  сила  штовхнула  його  вниз.  На  якусь  секунду  схопив  її  за  волосся    й    відразу    ж  спромігся  схопити  за  руку.  Його  ноги  хололи,  вода  миттєво  повернула  в  іншу  сторону,  обох  тягнула  вниз.  Напруживши  руки  й  ноги,  з  усієї  сили  кілька  раз  відштовхувався,  нарешті    йому  вдалося  побороти  стрімку  течію,  вирватися  з  її  обіймів.
-Ні  -  ні,  ти  маєш  жити.  Я  ніби  швидко  відреагував,  ніби  швидко…  лунало  в  голові,  коли  виніс  її  на  берег.  На  землі    повернув    її  обличчям  вниз,  прихилив  через  коліно,  знервовано,голосно  до  неї,
 -Ану  спробуй!  Дихай!  Але  ж  серцебиття  прослуховується,  прошу  дихай,  чуєш  дихай!  В  істериці,  поклав  на  спину,    глибоко  вдихнувши  повітря,  торкнувся  її  вуст.  Її  тіло  злегка  затремтіло,  не  відкриваючи  очей  закашлялася,  випльовувала  воду.
Прибираючи  волосся  з  чола,  його  руки  затремтіли  іще  сильніше,  шепотів,
-Марино,  це  ти?  Це  ти  стала  така  славна,  як  маківка.
Вона  відкрила  очі,  помітивши,  що  її  тіло  вкрите  сарафаном,
-К-х..  к-х..  дякую!
Його  обличчя  покрила  легка  усмішка,
-Марино  це  ти?  Чи  забула,  що  там  течія?
Дівчина    хотіла  сісти,  він  зрозумів  її  намір,  допоміг.  Зразу    ж  на  плечі  накинув  рушник,
-Тобі  холодно?  Та  так  ніби  ні,  в  шлунку  трохи  пече.Та  це  мабуть  нервове.
-Ти  прямо,  як  лікарка  -  нервове.
 Він  присів  поруч,  сміливо    поклав  руку  на  її  тендітні  плечі.
-  Давай  трохи  зігрію.  Знаєш,  а  я  тебе  здалеку  не  пізнав.  Думав,  що  за  одна?  Здивувався,  така  смілива,  ти  на  воді,  як  зірка  плавала.
-Та  нікого  ніде  не  помітила,  подумала  сільські  люди  всі  зайняті,  кому  в  голову  прийде  відпочивати  серед  тижня.  Я  на  відстані  тебе  б  теж  не  пізнала,  добре,  що  ти  з’явився,  мабуть  мимо  проходив.  Чуєш  Сергію,  що  трапилося,  нехай    буде  нашою  таємницею.  Боюся  бабуся  рознервується,    мене  додому    відправить,  як  ні,  то  щодня  нагадуватиме,  думаю  ти  мене  розумієш.  А  мені  самій  вдома    бути  набридло  та  й  батько  влаштує  допит.
-  Добре,  ну  все  ж  обійшлося,  то  можна    й  мовчати.Ти  наступного  разу  будь  обачніша.    Це  ми  з  тобою  цілих  чотири    роки  не  бачилися,  час  швидко  пролинув.
-  Так,  але  ж  ми  так  змінилися,  подорослішали.
Злегка  притиснувши  її  до  себе,усміхнений,
-  Ну  про  це  я  краще  змовчу.
   Її  обличчя  миттєво  почервоніло,
-  Ой,  відійди  куди-  небудь,  мені  ж  треба  одягнутися.
Він  хіхікнув,-  Що  боїся,  що  приревную?
-  Тю,  до  кого?
-  Он  до  лебедів,  бачиш,  як  позирають  у  нашу  сторону.
Вони  обоє  розсміялися…  
     За  кілька  хвилин,  знову  присів  біля  неї,
-  Рушник  мокрий,  я  одягнув  футболку,  давай  обійму,    так  обом  буде  іще  тепліше.
-  Ти  ж  кажеш,  що  я  холодна,  ще  ти  почнеш  дзигоніти.    
-Так  я  ж  чоловік,  мені  це  не  загрожує,  не  сперечайся.  Краще  розповідай,  як  ти  прожила  ці  роки,  чому  не  приїжджала.  Потім    я    про  себе  розповім.
       Сонце  хилилося  донизу…  Сергій  провів  Марину  до  самої  хвіртки.
 В  цей  час  бабуся  клопоталася  біля  курчат.
-А  я  думаю…  чого  так  довго,  а  вона  бач  уже  з  сусідом.  Мабуть  біля  річки  здибалися?
 Марина  скоса  зирила  на  Сергія.  Хлопець    поспішив  підтвердити,
-  Так  бабусю  Лідо,  удвох  були.
-  То  добре,  бо  я  відпустила,  а  сама  думаю,  що  накоїла,  а  як  у  воду  полізе?  Я  ж  її  попереджала,  як  одна,  щоб    не  купалася,  з  водою  не  жартують
Марина  обійняла  бабусю.
-Та  все  нормально,  тільки  голодна,  як  вовк.
-  Гайда  в  літню  кухню,  там  борщ    знайдете,  сметану,  оладки.  В  холодильнику  котлети.Тільки  їх  у  мікрохвильовці  розігрійте.
-Ні,  дякую,  я  не  голодний.
Жінка  трохи  сердито,
-Е  ні,так  не  годиться.  Удвох  відпочивали,  удвох  і  обідайте,  а  потім,  як  птахи,  вже  куди  захочете,  туди  й  розлітайтеся.
   Надщерблений  місяць  зирив  у  вікно,  промінням  торкалося  ліжка,  дівчина  ніяк  не  могла  заснути.  Підводячи  підсумок    минулого  дня,  подумки  умовляла  себе  -  Ну  все  ж  обійшлося.  Але  чим  я  думала?  Могло  статися    непоправне,  навіть  уявити  страшно,  що  довелося  б  пережити  бабусі.  А  він  молодець,  можна  сказати  спас  мене  і  навіть  тіло  прикрив.  Якби  хто  з  наших  міських,  то  б  у  спокої    не  залишили,  липкі  на  руки.
   Минули  дні…    в  передостанній    серпневий  вечір,  біля  воріт  Сергія  гомоніла  молодь.  Це    однокласники  вирішили    зібратися  на  вечірку,    через  два  дні  розпочнеться  інакше  життя.  В  когось  установча  сесія,  а  хтось  поїде  в  місто  працювати.  Коли  всі  зібралися,  Сергій  кивнув  рукою,  
-Я  ...  на  хвилинку  покину  вас.
   Перед  Мариною,  він  з’явився  зовсім  несподівано.  Адже    в  щоденних  клопотах,  за  кермом  трактора  зранку  до  ночі  на  роботі.  Після  того  випадку    на  річці,  бачилися  всього  пару  разів  й  то  біля  воріт,  всього  на  декілька  хвилин.  Одного  разу,  пізно  ввечері  він  запропонував  їй  прогулятися,  але  виглядав  дуже  змореним.  Розуміючи,  що  йому  завтра  знову  в  поле,  вона    відмовила.  
   Цього  вечора    дівчина  зраділа.  Одягнута    в  приталену  сукню  вишневого  кольору  з  воланами  на  рукавах,  крутилася  перед  ним,
-Ну,  як  я  тобі?  Це  на  всяк  випадок  захопила  з  собою…
 Поцілувавши  в  щоку,-  Шикарна  сукня,  але  ти  краща  за  неї.
 Взявшись  за  руки,  з’явилися    перед  молоддю,  привернули  до  себе  увагу.
Пристальні  погляди  дівчат,  уже  й  шепіт,  хлопці  оцінювали  її  з  ніг  до  голови.
-Знайомтеся,  моя  сусідка  Марина.  Може  ви  її  пам’ятаєте,  це  онучка  Лідії  Михайлівни.
Один  з  хлопців,  хитро  позираючи,  сказав  протяжно,
-Може  хтось  і  пам’ятає…  але    я  таку  кралю  бачу  вперше.
Другий,  трохи  вищий  за  нього  на  зріст,  кивнув  рукою,
-Не  твоя  квітка,  обходь  стороною.    
Чорнява  дівчина,  одягнута  в  синього  кольору,коротку  спідницю  й  жовтого  кольору  футболку  з  червоним  сердечком,  підійшла  до  хлопців,
-Вам  своїх  не  достатньо?  Ану  півники,  швидко  розбіглися,  швидко!  
Сергій  нахилився  до  Марини,
-  Це  моя  двоюрідна  сестра.  На  хлопців  не  звертай  увагу,  в  нас  є  захисниця,    вона  над  ними    верховодить.
-  І    вони  їй  піддаються?
-  Мусять.  Он  бачиш,    високого  хлопця,  спортивної  статури,  то  Славко,  він  на  два  роки  за  нас  старший,  її  кавалер.  Уже  й  сватання  було,  в  листопаді  погуляємо  на  весіллі.  Знаєш  інколи  треба,  щоби  в  селі  були  згуртовані,  все  може  бути,  хлопці  так  просто  своїх  дівчат  нікому  не  віддають.
 Бризки  шампанського….  в  бокалах  іскрилось  вино,  цукерки,  солодощі,  танці,  анекдоти,  сміх  і  знову  танці.  Сергій    і  на  мить  не  покидав  її.  Але  одного  разу,  перед  ним  відразу  стало  дві  дівчини,
-А,  ти,  що  Сергію,  вже  від  своїх  відмовляєшся,  може  потанцюємо?
Злегка  почервонівши,  подивився  на  Марину.  Вона  ж  відразу  відпустила  його  руку,
-Та,  що  ви,  танцюйте,  чи  ви  теж  своїх  хлопців  тримаєте?
Помітивши  таку  ситуацію,  на  поміч  підійшов  один  з  однокласників,  на  танець  запросив  Марину.
Вона  відразу    поклала  руки  на  його  плечі,
-А  що  покружляємо,  чому  би  й  ні?!
 Сергію  стало  трохи    незручно,  але  вже  підморгнувши  одній  з  двох  дівчат,
-Здається  питання  вирішене,  що  ж  потанцюємо.
     До  пізньої  ночі  лунала  музика,задоволена  вечіркою  молодь,  уже  розходилася  по  домівках.  Під  грушкою  на  лавці,  Сергій  з  Мариною  залишилися  наодинці.  Трохи  задумуючись,  він  запитав,
-Як  тобі  наша  вечірка?
-  Ніби  все  нормально  та  бачу  тебе  теж  сільські  дівчата  обожнюють.
-Теж  це  ти  про  кого?
Вона  зробила  вигляд,  що  не  почула  запитання,
 -Добре,  що  дівчата  не  палять,  ніби  й  без  наркоти.
     -У  нас  цього,  дякувати  Богу,  немає.
-  А  ти  вирішив  у  селі  залишитися?
-  Поки  що  батькові  допоможу,  заочно  закінчу  інститут,  а  там  видно  буде.    Можливо  якась  приворожить,  тоді  буду  вирішувати.  Чи  куди  голка  туди  й  нитка,  чи  може  навпаки,  але  ж  це  рідко  буває.
-Ти  завтра  знову  в  поле?
-Так!  На  пару  днів,  а  через  два  тижні  почну  оранку  під  пшеницю.  А  ти  вже  додому  збираєшся?
-Та  ні,  батьки  у  відрядженні,  вирішила  тут  погризти  науки.  Хай  в  цьому  році  не  пощастило,  думаю  в  наступному  стану  студенткою.  Знаєш,  я  би  зараз  у  річці  скупалася,  вода  ввечері  завжди  тепліше.
-  Та  ні,  ми  ж  вина  випили,  не  варто,  хай  не  сьогодні,  час  розбігтися.
 Неочікувано  для  неї,  міцніше  обійняв  й  устами,  ніжно  торкнувся  її    уст.
Стрімкість  гарячих  почуттів,  як  потік  струму  пронизав  її  молоде  тіло.
Після  поцілунку,  пристально  подивився  в  очі,
-Вибач,  сполохав  тебе,  як    вітер  маківку.
 Йому  хотілося  запитати,  чому  тремтиш,  я  не  посмію  тебе  образити.  Якби  ж  ти  знала,  за  всі  роки,  не  було  такого  дня,  щоб  я  не  згадував    тебе.  Іще  відтоді,  коли  глузувала  з  мого  ластовиння,  моє  серце  наповнювалось    дивним  відчуттям.  Нарешті  я  дочекався  твоєї  уваги,  першого  поцілунку.
     Щоб  вона  не  помітила  його  пристрасті,  він  змушений  був  відійти  в  сторону.
 До  хвіртки  підійшли  мовчки,  він  повівся  стримано,  навіть  не  обійняв,
-Я    пішов,  на  добраніч!
Її  очі,  наповнені  блиском,  враз  погасли,  зрозуміла,  що    марно  чекала  на  поцілунок,  сказало  тихо,  
-На  добраніч!
       На  веранді  світилося…    в  кімнаті  намагалася  не  порушити  тишу.
-Я  не  сплю,  чого  світло  не  увімкнути?-  спитала  бабуся.
-Я  думала  ти  вже  спиш.  Бабусю,  а  Сергій  з  того  року,  що  і  я?
-Ні,  він  у  школу  пішов    з  восьми  років.  Був  дуже  худеньким,  часто  хворів,  але    після  десяти  років  витягнувся,  тепер  бачиш  яким  легенем  став.
-А  чого  це  ти  за  нього  запитуєш.  Що  мрієш  з  ним  роман  закрутити?
-Ой,  романи  тільки  в  книжках  бувають.  У  житті  воно  все  не  так.
-А  ти  звідки  знаєш?
 -Та  мені  достатньо  бачити  життя  своїх  предків.  Хто  знає,  може  воно  так  і  краще  жити.  Але  ж  вони    на  мене  стали  більше    звертати  уваги,  тільки  коли  подорослішала.
-Ну,  це  для  тебе  наука.  Зроби  висновки,  плануй  своє  життя.  Але  й  доля  багато  значить.  Буває,  що  зробиш  невірний  крок,  лише  згодом  це  зрозумієш.  А  виправити  не  в  змозі,  назад  час  не  повернеш.  Таке  воно  життя,  лягаймо  спати,  бо  вже  скоро  й  півні  заспівають.  
       Марині  не  спалося…в  голові  рій  бджолиних  думок  -    Чим    причарував  до  себе?  Були  поцілунки  з  іншими  хлопцями,  якось  не  так,  а  це,    ну  прямо  якийсь  напряг,  аж  душа  холола,  серце  ніби  в  бубон  гупало.  
   Вона  провела  пальцями  по  губах,  він  так  ніжно  торкнувся  їх,  моя  б  воля,  хай  би  ще  раз  поцілував.  Дивний,  відразу  відпустив,  якби  хтось  із  міських,  то  б  присмоктався,  як  павук  до  мухи.
     Минуло  три  дні….  життя  Марини,  як  у  казці.  Бабуся    готувала    сніданки,  обіди,  вечері,    вона  намагалася  поринути  в  книжки.  Очі  бачили,  читали  та  мозок  не  був  здатний  сприймати.  -  Та  хіба  ж  можна  витримати  таку  напругу,  чому    не  видно  його  й  гуркіту  трактора  не  чути,  де  пропав?
Лідія  Михайлівна  помітила  поведінку  онучки,
-Що  думки  за  Сергія?    Гарний  хлопець,  працьовитий  та  навряд,  що  у  тебе  з  ним  закрутиться,  ви  зовсім  різні.  
-Та  я  про  це  зараз  і  не  думаю.
-Ага,  комусь  іншому  скажи.    Я  все  бачу,  макарони  мені  на  вуха  не  вішай.
У  відповідь  засміялася,    весело  до  неї,
-  Ну  ти  бабусю…  ох  і    вмієш  сказати,  зняти  напругу!
-Знаєш  голубко  моя,  коли  пташка  стрімко  здіймається  ввись,  може  помічала,  потім    різко  падає,  взлет  нижчий,  а  чому?  Бо  на  якісь  секунди    від  бажання  й  успіху  у  голові  паморочиться.  А  нижче  приходить  до  тями,  шкодує,  мабуть  цього  не  потрібно  було  робити.  А  он  візьми  воду  в    річці,  коли    попадеш  під  стрімку  течію,  навряд  чи  пливеш,  ну  хіба  що  з  чиєюсь  допомогою.  Я  життя  прожила  та    тебе  вчити  не  буду.  Не  ті  часи,  у  вас  молодих,  зараз  зовсім  інакше  життя.  Хотіла  тебе  запитати,    по  скайпу  з    батьком  коли    будеш  спілкуватися?
-Не  знаю,  він  зараз  на  полігоні.
-А  мама,  що  пише?
-А  що  мама…  в  Італії  з  картинами,  пізніше    їх  повезе    в  Америку.  В  неї  своє  життя,  як  завжди  почувається  вільною.
-  Ти  не  маєш  бажання  поїхати  до  неї.
-Я  ж  маю  інші  плани,  думала  буду  вчитися.  Правда  закордонний  паспорт  маю,  але  тато  сказав,  краще  підготуйся,  спробуй  на  наступний  рік.  Тут  спокійніше  ніж  у  місті,    хіба  підготуєшся,  то  одна    подруга  телефонує,  кличе  в  кав’ярню,  то  інша.
-Тобі  видніше,  де  краще.  Та  й  мені    веселіше,  добре,  що  приїхала.
       Лідія  Михайлівна  уже  спала,  Марина  теж  думала  заснути,  але  бабусині    слова  про  стрімкість,  змушували  задуматись.    –Ой  бабусю,  чи  можна    зупинити    стрімкість,  чи  є  від  неї  якісь  ліки,  коли  душа  від  почуттів  на  злеті.  
Раптовий  гуркіт  трактора  відволікає  від  думок.
-Він  приїхав!  -  босоніж  підійшла  до  вікна.
Через  відчинену  кватирку    почула  його  голос,
-Та  обламався,  пів  дня  з  ним  провозився,  тому  й  затримався.
   Уже    знову  в  ліжку,  рукою  провела  по  подушці,  
-Як  добре,  він  приїхав,  значить  завтра  побачимося.
     Дівчина  прокинулася  від  співу  півнів,
-От  роззява,  я  ж    кватирку  не  зачинила.  Ой,  так  смачно  пахне,  коли  це  бабуся  встигла    пиріжків  напекти?!  
   Вечоріло…    Сергій  з  Мариною  підходили  до  річки.
-Поглянь,  а  лебеді  знову  у  воді.  На  тому  ж  самому  місці,  -  кивнувнулаю  рукою,  сказала  дівчина.
-Мабуть    в    очереті  мають  гніздо,  тому  й  не  пливуть  далеко.  Вони  і  взимку  тут,  останнім  часом  зими  теплі,  ми  їх  трохи  підгодовуємо.
   Лебеді    відразу  помітили  їх,    раз  –по  -  раз  повертачи  голови,  відпливали  подалі  від  берега.  
     Над  річкою    лунав  вереск  і  сміх,  вони  мов    діти  пустували  у  воді.  Вона,  то  пірнає,  то  виринає,  відразу  бризкається  водою,  падає  на  нього.  І  вже  разом  падали  у  воду,  боролися,  реготали.  Її  уста,  як  стиглі  вишні,  пашіли  від  поцілунків.  Та  усміхнена,  в  бажанні  ніжності,  знову  тулилася  до  його  грудей.
-Ой,  ти  вже  вся  тремтиш,  може  досить  Маринко?-  прошепотів,  поклавши  руки  на  її  плечі!  
-А  ти  мене  зігрій,  що  боїшся,-  несподівано  вирвалася,  стрімголов  здійнялася  на  пагорб    й  крикнула,
-Ану  спіймай  мене  і  зігрій,  ану  спробуй!
 -  Ах  ти,-  на  ходу  схопивши  рушник,  за  мить  був  біля  неї,
-Досить  Маринко,    досить.  Вже  сутінки,  пора  додому.
-І  чого  спішити?
-  А  ти  хочеш,  щоб  бабуся  до  нас  з  дрином  прийшла?
-Тю,-кліпала  очима,  -  Іще  чого  не  вистачає,  мені  стільки  років?
   Він  одягнув  на  неї  сарафан,  підіймався  на  пагорб,
-Ага,  а  поводишся,  як  дитина,  нам  же  не  по  дванадцять  років.  Після  таких  дурощів  на  воді  й  не  заснути.  От  побачиш,  ляжеш  у  ліжечко,  все  же  дригатимеш  ногами,  здаватиметься,  що    й  досі  плаваєш.
 Вона  вже  догнаа  його,
-Ой,  ти  таке  вже  скажеш,  що  й  на  голову  не  налазить.
-Отож,  ми  з  тобою  так  у  річці  поводилися,  якби  хтось  дивився,  точно  б    з    роззявленим    ротом.  Так  поводяться  тільки  діти,  а  тебе  не  спинити.
   Вона  мовчала,  але  ж  думка,  як  оса  -  Ти  ба  який  розсудливий,  серйозний,  таким  так  просто  не  покеруєш!
   Маленька  лампочка,  освітлювала  частину  обійстя.  Сидячи  за  столом,  Лідія  Михайлівна  на  терці  терла  кормовий  буряк.  Почувши  голоси,
-Ну  нарешті  дочекалася,  здається  мої  йдуть.
Відкриваючи  клямку  хвіртки,  Марина  запитала,
-О,  бабусю,  що  це  ти  на  ніч  буряк  треш,  чи  завтра  дня  не  буде?
-  Ой,  новини  є,  не  дуже  гарні.  Сергію,  ти  мене  завтра  вранці  на  станцію  до  першої    електрички,  що  до  Києва,  можеш  відвести?
-Звичайно  зможу,  батькове  авто  на  ходу.  Та  я    і  сам  завтра    планував  з’їздити    в  містечко.
-А  що  сталося  ?  –  голосно,  здивовано  запитала  онука.
 -У  дядька  Івана  інсульт.  Як  до  брата  не  поїхати…  Ольга  подзвонила  плаче,  запитала,  чи  я  зможу  приїхати.  Каже    він  іще  при  пам’яті,  хоче  мене  побачити.  Я  уже  й    сумку  зібрала.  Ви  тут  справитися  без  мене?  
 -Звичайно,-  поспішив  сказати  Сергій.
Марина  хитро  позирнула  на  нього,
 -А  ти  в  містечку,  що  маєш  робити  ?
-  Шукатиму  запчастини    для  трактора,  до  вечора  повернуся.
Від  думки,  в  її  очах  мигтіли  іскри  -  Краса,  залишимося  удвох,  ото  вже  я  над  ним  познущаюсь.  Прикидається  тихим,  не  звабливим,  чекай  -  чекай.
 Смеркало…    Сергій    загнав  автівку  на  обійстя,  зайшов  до  хати,
-Мамо,  я  до  Марини,  подивлюся,  як  вона  там,  то  ж  сама  залишилася.
-Добре  сину,  ти  знайшов  запчастини?
-Так!  Знаєш    я  сьогодні  зустрів  Андрія  Возника,  він  зараз  у  паспортному  столі  працює.
-А  ти,  що  там  робив?
-Та  так,    де  чим  поцікавився,  я    пішов.
Сергій  тільки  переступив  поріг  кімнати,  як  Марина    обійнявши  його  руками  за  шию,  поцілувала  в  щоку.
-Я  так  рада,  який  ти  молодець,  прийшов,  я  чекала.
Він  чмокнув  її  в  щоку,  звільнився  від  рук.
-Ти  курчат  порахувала?
 -Ну  звичайно,  двадцять  два.  Але  вони  трохи  чубляться  між  собою.
-Бо  від  різних  квочок,  ти  ж  бачиш  одні  більші,  другі  менші.  Я  тільки-  тільки    приїхав,  то  ж  не  надовго.
-Е  ні,  в  мене  вечеря  готова,  куди  спішиш?  Ти  ж  завтра  маєш  бути  вдома.
-Йому  сподобалась  пропозиція,  усміхнено,
-Щось  смачненьке?
       На  столі    недопите  в  келихах  вино…Марина  з  Сергієм  уже  на  дивані.  
 -Марино,  я  мабуть  піду…  вже  пізно
-Я  що  сама  маю  ночувати?  І  ти  мене,  ось  так  покинеш?  Он  курчат  квочка  зігріває,  присипляє,  а  мене  хто  зігріє?
 -Ой,  напевно  на  тебе  вино  подіяло…  ти  себе  чуєш.  Ти  з  ким  себе  порівнюєш.
Скрипнув  диван,  різко  пересіла    на  коліна,  її  теплі  руки  обвивали  його  шию,    
-  Ти  так    пахнеш,  не  бійся  моїх  поцілунків.  Чи  я  тобі  не  подобаюся?
Маринко,  про  це  не  зараз.
-А  чому?  О!Ну  добре,  давай  вип’ємо  вино,  поцілуєш  мене  і  підеш.  
     Він  ледь  стримував  свої  почуття,    вона  пристрасно  цілувала,  притискалася,    
-Подивися  в  мої  очі,  скажи,  що  ти  в  них  бачиш  .
 Його  уста  торкалися  її  уст…солодка  зваба,  мов  захмелілі  від  вина,  поринули  у  гріх,  як  в  теплі  морські,  благодатні  води.
     За  вікном  сіріло…  одягнений,  Сергій,    присівши  на  стілець,  схопився  за  голову  -  Що  ми  накоїли….Марино,  що  ми  накоїли?
     Він  обійшов  господарство,  Надворі,в  баняку  кипіли  лушпайки  картоплі  й  висівки.  Раптом  почув  голос  Марини,
-Ну  ти  молодець,  я  думала  пішов  додому.
Він  підійшов  до  неї,  довгий  солодкий  поцілунок  зняв  напругу.
-Марино,ти  розумієш..
-  Стоп!  Якщо  ти  про  близькість,  я  не  шкодую,  все  нормально,  розслабся.
     Вечірній  дзвінок  від  бабусі    потішив  дівчину.
-У  вас  все  нормально?  Сергій  тобі  допоміг  з  курчатами?  Вони  ж  розбігаються,  потім  пищать  шукають  квочку,  хоча  б  коти  не  переполовинили.
-Все  нормально,  не  хвилюйся.  Ми  зранку  їх  випускаємо  на  зо  дві  години,  а  потім  під  сітку.Так  само  і  ввечері.  А,  як  там  дядько?
-Та  поки  що  тримається,  може  Бог  дасть    видужає.  Ну  добре    тоді  я    після    завтра  приїду.  Скажи  Сергію,  якщо  зможе,  нехай  приїде  на  станцію    до  електрички  на  вісімнадцяту  годину,  я  нею  приїду.
Вдень  Сергій  возився  біля  трактора,  а  ввечері    й  вночі  знову  був  з  нею.
   Перед  Мариною,в  якійсь  мірі,  відчував  провину,  але  ж  в  обох  від  бажання  бути  разом,  горіло  тіло.  Стрімкість  почуттів  переборювала  супротив  думок,  милувалися  один  одним,  насолоджувалися  коханням.
   Минуло  два  тижні….    Лідія  Михайлівна  помітила,  з  якою  насолодою  онучка  їла  кислі  огірки.  -  От  тобі  і  на!  От  безмозка  баба,  залишила  без  нагляду.  Чого  ж  вона  мовчить?  А  може,  ще  й  сама  не  знає…
     Незабаром  після  цього,  ввечері  Марина  прийшла  з  Сергієм  до  хати,  стара  сиділа  за  відкритим  ноутбуком.
-Що  тато  дзвонив?
-Дзвонив…  та  тебе  ж  не  застанеш.  Вже  надворі  прохолодно,  а  ви  допізна  тиняєтеся.
-Сергій  ніби  виправдовувався,
-Це  ми    сьогодні,    я  від  завтра,  з  трактором  на  два  тижні  пропаду  в  полі.
Лідія  Михайлівна  йому  нічого    не  сказала,  звернулася  до  онучки,
-Батько    завтра,  о  чотирнадцятій    годині  буде  дзвонити.
-Гаразд!  Я  до  хвіртки  проведу  Сергія  та  й  піду  спати.
       Через  два  дні  Марина  збирала  валізу,    ніяк  не  могла  зрозуміти,  чому  батько  наполіг,  щоб  вона  приїхала  до  нього.  
 -  Невже  бабуся  дізналася  про  нас?  Але  що  тут  такого?
 Та  вмить,  вже  заперечила  своїй  думці  -  В  неї  інший  погляд  на  життя.  Дівчина  повинна  бути  скромною,  ввічливою,  гордою.  Та  заради  чого?  Хто  знає,  що  відбудеться  завтра,  он  ковід,  недавно  людей  косив  з  ніг.  Час  не  варто  втрачати,  краще  бути  з  тим,  до  кого    серце  лежить,  особливо  коли  молодість    і    почуття.    А  далі,    нехай    вирішує  доля.  Ой,  бабусю,  ти  ж  сама  так  казала,  не  все  від  нас  залежить.  
       Додому  Сергій  повернувся  пізно  ввечері,
-Як    ви  тут…    все  нормально,  які  новини?  З  поля  не  додзвонитися.
Не  вмиваючись,  одягнений,  впав  на  ліжко,
-Ой,  мені  той  диван  і  вагончик,  набридли,  як  гірка  редька.  Досить  твердо  й    після  опівночі  доволі  холодно.  Мам,ти  мене  рано  не  буди,  хай  я  добре  висплюсь.
-То  хоч  сполоснися  в  літньому  душі,  я  воду  нагріла.
Піднявшись  з  ліжка,  залпом  випив  кварту  молока,  що  стояло  на  столі,  витерся  рукою,
-Ну  добре,  я  помиюся  і  спати.
 Похмурий  ранок….  край  неба  хмари  віщали  про  дощ.    Напевно  тому,    Сергій  проспав  майже  до  обіду.
Мати,  накривала  на  стіл  страви,  голосно  звернулася    до  нього,
-Сину,  а  сину,  може  досить  спати!  Вночі,  що  будеш  робити?
     За  столом  розмови  про  ферму,  про  насіння  пшениці,  про  гусей.  Мати  планувала  їх  порізати  та  приготувати  тушонку.
-Мамо,  я  завтра    їх  порубаю,  попатраю,    я  сьогодні    не  в    кращій  формі.  Щось  трохи  морозить,  може  патиків  малини  заварю  та  відлежусь.  Але  на  пару  хвилин  зайду  до  Марини.
Батько  здивовано,  вирячив  очі,
-Ти,  що  не  знаєш  ?  Більше  тижня  минуло,  як  я    автівкою  її    завіз  на  станцію.  Поїхала  твоя  Марина.
Раптово  обличчя  Сергія  побіліло,
-Як  поїхала?  Куди?    У  Вінницю?
-Та…  я  то  толком  не  запитував,  але  коли  сідала  в  автівку,  стара  цілуючи  її,    батькові  привіт  передавала.
   По  хаті,  мов  вітер  залетів,  кроки  вперед,  кроки  назад,  потирав  руки,  розводив  ними,  а  потім,  крутнувшись  до  батька,
-Я  візьму  авто,  мені  треба  в  містечко.
-Що  так    відразу?  Сходи…  все  дізнайся  в  Лідії  Михайлівни,  тоді  вже  вирішиш  що  робити,  як  вона  тобі    дуже  потрібна.Тобі  ж  лише  дев’ятнадцять    років  має  бути,  іще  не  одна  буде  дівчина.
-  Ні,  розумієш,  вона    потрібна,  тільки  вона.  Я,  як  віл  працюю,  не  на  свої  роки,  чому  маю  їх  рахувати.
Мати    трохи  розхвилювалася,  з-за  столу    пересіла  в  крісло.  Як  тільки  Марина  з’явилася,  вона  помітила,  що  син  закохався.  Серед  ночі  бачила  пусте  ліжко  сина,  але  йому    нічого    не  говорила.  Що  то  молодість,  хіба  можна  заборонити    почуття  ?    То  природне,    в  житті  не  кожен  може  це  відчути.  Тому  й  зараз,  в  розмову  вирішила  не  втручатися.  
-Ну  то  передзвони  до  неї,-  встаючи  з-за  столу,  сказав  батько.  Я  проти  цієї  дівчини  нічого  не  маю,  що  хочеш,  те  й  роби.
     Пізно  ввечері  під  сильним  дощем,  Сергій  повертався  з  містечка.  Його  морозило,  з  чола  стікав  піт  та    він  його  не  помічав.  Зігріла  думка  -  У  мене    на  руках  закордонний  паспорт,  якщо  туди  поїхала,    думаю  питання  з  грішми  я  владнаю.  Але  чому  навіть  записки  не  залишила?  І  бабця  ніби  знає  якусь  таємницю,  мовчить,    лише  важко  переводить  подих,  що  трапилося?
 За  вікном  горобина  ніч….  він    у  ліжку,  лежав    з  відкритими  очима,  думок,  як  вороху.  Тож    пізно  ввечері  не  насмілився  піти  до  Лідії  Михайлівни,  вирішив  незручно.  Тепер  себе    умовляв  –  Завтра  зранку  піду,  завтра  дізнаюся  адресу.
     Минув  тиждень….    Марина  стояла  біля  вікна,  дивилася  на  перехожих,  які  проходили  по  алеї.  На    голому  дереві  помітила    єдиний    багряний  листок,  з    ним  загравав  вітер,  врешті  той  піддався  йому  і  вже  повільно  летів.  Та  вітер    підносив  його  догори,  потім  знову,  листок  летів  донизу.
   Думки  ятрили  душу  -  Ось  так  і    я    мала  стремління  літати,  літала,  а  тепер  опинилася  тут.    Від  злетів,  стрімких  почуттів,  під  серцем  ношу  подарунок.  За  нього  несу  відповідальність,  маю  зберегти  його,  бо  це  плід  нашого  кохання.  Не  знаю  здогадається  він  чи  ні,  чому  я  тут  і  надовго.  Бабуся  пообіцяла  мовчати.  Може  колись,  ми  повернемося  в    Україну  і  я    з  нашим  малям  познайомлю  його.  Хто  б  це  не  був  дівчинка,  чи  хлопчик  та  знатиме,  що  в  нього  є  тато,  якого  я    все  життя  буду  кохати.
Дзвінок  у  двері    відволік  від  думок.
Накинувши  на  плечі  пухову  шаль,  заглянула    в  двірне    вічко.  Від  здивування  вирвалося  з  уст,
 –Не  зрозуміла!
 Примружила  очі,  тихо,  -Чи  хтось  схожий?
У  голові    плутанина  думок  -  Ні  не  може  бути!  Цікаво,  це    хто,  тільки  хотіла  запитати,  як  почула  голос  Сергія,
-Маринко,  це  я  приїхав.  Відчини  будь  ласка,    я  відчуваю  ти  тут,  за  дверима,  нам  треба  поговорити.
         Пухова  шаль  упала  на  підлогу,  солодкий  дотик  уст,  обійми.  Букет  білих  троянд,  що  їй  вручив,  впустила,  вони  прикрасили  дорогу    злету    для  щирих,    взаємних    почуттів.
Від  щастя  її  голос  тихий,  як  нічна  течія  річки,
 -Я  тебе  нікуди  не  відпущу.
Яке  то  щастя  почути  від  неї  ці  слова.  Тонучи  очима  в    синяві  її  очей,  обома  руками  пригорнув  до  себе,
 -А  я  й  приїхав  назавжди.
В  її  очах  щасливий  блиск  сліз,  стрімкість  ніжних,  теплих  почуттів,
-Сонце  моє,  ми  будемо  щасливі!

                                                                                                                                                                   2021р
                                                                                                                                                         Відредаговано    о  13.20.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002573
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2024

Ой варенички…

Ой  на  кухні  крутиться  молоденька  жінка,
Все  сама,  чи  й  змориться,  крутиться,  як  бджілка,
Тож  так  рано-  раненько,  у  руках  мукичка,
А  для  кого  годить  та  має  ж  чоловічка,

Як  у  ліжечку,  все  він  на  вушко  шепоче,
Так  люблю  варенички,  із  сиром,  муркоче,
Ну,як  котик  її,  що  дріма  на  пуфику,
Разом  з  нею  слухає  бадьору  музику.

Вже  літає  пташкою,  часто  й  до  люстерка,
Він  весь  час,  чомусь  говорить-Ой  фантазерка!
То  пухкі  в  сметані,  а  менші  із  шкварками,
Ой  напевно  знову,  щось  коїться  між  нами.

Вже  мов  п’яна  він  нього,  йшла  митись  у  ванні.
Освіжилась  швидко,    прилягла  на  дивані,
Ой  вже  ті  варенички,  будьте  ви  неладні,
 Ще  й  вдалися  ж  вони,  смачні  і  на  вид  гарні.

Вже  й  обід,  побрився,  раденький  чоловічок,
Доторкнувсь  пахучий,  ледь  щічкою  до  щічок,
Як  троянда  сяє,  зчервоніла,  всміхнулась,
-Почекай,    візьми  сметани,  враз  озирнулась.

На  столі  винце,  сирок  та  й  кільце  ковбаски,
Про  дівчат,  щоб  дум  не  мав,  вночі  хоче  ласки.  
Ой,  як  дуже  пахнуть  парфуми  чоловічі,
Іскрять  очі,    до  інтиму  зваблюють  свічі….

У  обіймах  ніжних,  палкий  погляд  у  очі,
Я    варенички  люблю  і  тебе  щоночі.
                                                           23.12.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002505
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2024

Під звук гітари

   Горобці  скачуть,  дружно  на  тротуарі,
Деінде  листя    давно  вже  поруділе,
На  лавці  грає,  дівчина  на  гітарі,
Поруч  дитятко,  тупцює  надто  сміло.

Під  звук  тужливий,  вітер  здіймає  листя,
Поруч  калина,  мов  зажурене  дівча,
Хоча  і  ваблять  диво  -  кетяги  блиском,
Але  ж  на  смак,  як  це  чекання...  гіркота.

Кроки  маляти,  ще  не  впевнені  в  русі,
Та  ручки  тягне,  до  горобчиків  малих,
Бажання  в  погляді  -  пограймося  друзі,
Щоб  посміхнутись,  звуків  позбутись    сумних.

Та  прийшов  тато,  його  ж  мама    чекає,
А  він  далеко,  там  де  сонечко  в  імлі,
Гітара  плаче,  навпіл  серденько  крає,
Обом  без  нього,  нам  так  сумно  на  душі.

Сказать  не  в  змозі  та  шукає  очима,
Вони  удвох  переживають  важкі  дні,
Не  розуміє  маля,  в  чому  причина,
Чому  в  матусі,  щодня  очі  повні  сліз.

30  11.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002411
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2024

Словесна перепалка (рим проза)

       Пора    зимова…  на  зупинці  люди.  Жінок  побільше,  хто  з  торбою,  а  дехто  й  з  двома.  Дещо  купити,  хтось  часто  їздити    любить.  Бувають  й  рідко,  бо  долає  старість,  сили  нема,  чи  грошей  катма.
   У  автобусі,  вже  сидячі  місця  всі  зайняті,  здаля,  хтось,  про  щось  шепоче.  Та  враз,    інший,  як  гучномовець,  комусь  розповісти,  нетерпляче  хоче.
 Дві  жінки,  пенсіонерки  ведуть  розмову  про  буття.
Одна    питає,  
-Ну,  як  ти  там,  як  ваше  з  дідом  життя?  
-Та  так,  як  (  старики),  виживаємо,  що  нажили,  потроху  витрачаємо.  Якби  ж  то  не  оця  війна,  можливо  б  жили  краще.  А  у  вас,  напевно  хтось  воює?
-Та  ти  що,  щоб  мої,  хай  біда  десь  днює!  Діти  при  роботі,  невістка  в  магазині,  а  він    частенько  на  лимузині.    Із  молодими  справу  має,  на  весілля,    хтось  замовляє.
-Ну,  а  онучок,  не  одружився?  
-Куди  спішити,  він  ще  свободою  не  насолодився.
 -У  Військкомат  не  викликали?
-Ага,  оце  б  ми  цього  ждали!  Як  тільки  почалося  все,  вдало    відправили  в  Америку,  бо  тут  точно  б  на  війну  забрали.
   Навпроти  жінка,  бальзаківського  віку,  на  вухо,  щось    прошепотіла  чоловіку.  Що  сидів  поряд,  здвигнув  плечима,  ніби  щось  хотів  сказати.
Та  раптом  водій  пенсійного  віку,  гучно,сердито,
-Ви  можете,  хоч  під  час  поїздки,  трохи  помовчати.
   Враз  всі  замовкли,  ніби  приспані  бджоли,  водій  же  в  салон,  раз  -  у  -  раз    позирав  суворо.  Зупинка  –  дві,  нема  того  терпіння,  як  дуже  хочеться  поговорити.  Знов  жінка  стала  вихвалятися,  
-Онуку,  мабуть  така  доля,  що  тут  смерті  шукати?  Треба  все    вміло  спланувати,  він  обіцяв    грішми  допомагати.
Терпець  урвався,  у  жінки,  що  навпроти,
-Тобі  я  зараз  допоможу,  подарую  шпроти,  щоб  врешті  –  решт  ти  пельку  закрила.  Вже  буде  рік,  як  я  синочка  схоронила.Оце  везу  на  поминальний  стіл.  Мій  син  на  цій  землі  миру  хотів.  Щоби  усі  жили  краще.  А  ти  вихваляєшся  чим,  що  він    боягуз,  утік  ледаще.
 Миттєво,  ніби  на  всіх  морок  напав.  Хтось  мовчки,  під  ногами  торбу  шукав.  Вже  готувався  на  зупинці  вийти.  З  кутка  автобуса    ледь  чутні  схлипи.  У  когось  нерви  напевно  здали.  А,  як  почуваєтеся  ВИ?
Ті,  хто  відправив  дітей,  як  подалі.  Хтось,  як  ця  жінка,  до  поминок  готується,  в  печалі.  Чи    хтось  спроможний  її  зрозуміти?  Чи    згодом,  прийде  до  тями,  насмілиться  засуджувати,  буде    знов  тихо  шепотіти.
   Подумайте!  Якби  не  ті  сини,  що  за  нас  із  вами,  на  полі  бою  полягли,  якби    тоді,  ми  всі    жили???    Навряд  чи  й  вижили  б…
 Засуджувати  -  ні!  Не  маємо  права,  тих,  хто  не  пішов  захищати.  Бо  ж  різні  ми    і  різні  є  обставини.  Але  роздмухувати  слова,  як  отраву,  щоби  комусь  болю  завдати.  Треба  думати  де,  коли  і  що  сказати!

                                                                                                                                                       05.01.2024

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2024

Дріма таїна

Часом  вдаєш,  із  себе  пташку,
Що  підкорить,  змогла  небеса,
Та  мить  омрійна,  хоч  так  важко,
Але  ж  заманить  диво  -    краса.

Бо  в  душі  злет,  дріма  таїна,
Як  радість  й  серденько  співає,
У  підсвідомість  вабить  пісня,
Мов  солов  ‘їна  скрізь  лунає.

То  стрімкі  хвилі  стоголосся,
Бешкетник  вітер    навіває,
Куйовдить,  грається  з  волоссям,
Душі  натхнення  спонукає.

Щоби  злетіти  в  чистий  простір,
Забудь  тривоги  і  печалі,
І  не  впізнати,  журби,  млості,
Та  відлетіти,  як  подалі,
Щоби  повік  не  знати  воїн!

03.01.2024р.

                   
                           Щиро  дякую
                                                     за  натхнення  -  Lana  P.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002288
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2024

У мареві день

Грудневий  день  у  мареві,  чомусь,
Проснутись  варто,  чи  знов  дрімати,
Природа,  у  лавровому  вінку,
Який  спроможний,  враз  засихати.

Загрався,  вітер  з  порваним  листям,
Не  хоче  дерево  покидати,
Руді  краплі,  як  дрібне  намисто,
Так  мріяв    сонечко  привітати.

Пора,  не  та,чийсь  шепіт  лунає,
 Враз  гостро  ріже,  як  громовиця,
Із  болем  восени  серце  крає,
Не  встиг,  він  життям  насолодиться

                                   31.12.2024р    

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002215
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2024

Ой, щедрівочка… ( дит)

Ой,  щедрівочка,  щедрівка,
Під  вікном  співа  дитинка,

Із  Маланкою  шановні!
Гаманці,  щоб  були  повні!

Та  й  послухайте  співанку,
Дай  Бог  миру  і  до  ранку,

Ми  зустрінем  Василечка,
Й  Водосвяття  недалечко,

Хай  придасть  усім  здоров’я!
Пора  зимна  та  й    казкова!

Прикраси  рідну  землицю!
Неси  щастя  у  світлицю!

Новий  рік  благословляє!
Україну  прославляє!

 31.12.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002024
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2023