| Сторінки (21/2074): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Ясні світанки… дарунки долі,
Чарівні днини, життя на волі.
Бажає квітка, народивши цвіт,
Немов дитя. Плека продовжить рід.
В заграві сонця розкритись вволю,
Із часом сім’я, зросте по полю.
Немов у спадок, війну пройшовши,
Життя опише, сховавши в зошит.
Минуть роки, папір пожовкне,
А може трохи, навіть й змокне.
Тож пращур знатиме, як у борні,
Родини впали на святій землі.
Та смерть, страждання не підкосили,
Вони боролись замавши сили.
Від неньки рідної, мали наказ,
Нема віками, дороги назад!
Хоча біда, й вересневі грози,
В ярмо рашистське лягти не в змозі.
Ми мужні, гріх, впасти на коліна.
Бо в нас єдиний дім - Україна!
Ясні світанки, злет мрій до вершин,
Знай любий друже в строю не один,
Матуся молиться вдень і вночі,
Додому стежка, повертайсь хутшій!
Яскраве сонце освітить твій шлях,
Жадане свято, буде для всіх нас!
30.03.2025 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.03.2025
Останні кроки… березень вмліває,
Співає пташка, дякує нагоді.
Вербичка вітами злегка гойдає,
Прощай козаче, тішимся погоді.
Смиренний, добрий, хоч трохи й плаксивий,
Дружив із сонцем, з хмарами у змові,
І навіть з вітром, той досить вередливий,
Знаходив спокій, при скритній розмові.
Вночі із зорями у водевілі,
Ховавсь від місяця в тумані сивім,
Край неба межі креслив сніжно - білі,
Завада ревнощам, були щасливі.
Посеред ночі квітень завітає,
Годинник знає, родинні секрети,
Їх темноока радо привітає,
Про них звичайно напишуть поети….
Молодики подарують натхнення.
30 03.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036544
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2025
Залиш минуле, відкинь через плече,
Сльозина котиться, стрімко по щоці,
Хоча й нестерпно під серденьком пече,
На мить спинися, усміхнись ранній зорі.
Минулий день і розчарування всі,
Переживеш, на жаль, відчуваєш біль,
Хай ніч ховає поміж хмар у пітьмі,
І ти не втратиш надію, свою ціль.
Укотре місяць тонув у небуття,
Забравши друзів у молочну імлу,
Зірниці тьмяні слухали каяття,
Навіщо люди придумали війну?
Не зрадиш віру, пройти життєвий шлях,
Подібно в мороці, в протистоянні йдеш,
Повір, будь сильним, здатен побороти страх,
Мабуть сюрпризів, щоденно вже й не ждеш.
Не звик, звичайно, проживши півжиття,
Війну побачив, тебе огортав жах,
Але в душі завжди плекав майбуття,
Тож промінь сонця миготів у очах.
Світанок з ранком, веселяться в росі,
Несуть прикраси, знівеченій землі,
Тобі і квітам. Будь певен у собі!
Залиш минуле у пекельній війні!
Вода на ранок тепліша у річках,
До тебе хтось і проявить співчуття,
Достатньо вперто віриш, знаєш свій шлях,
Подякуй Богу, що продовжив життя.
Під мирним небом у блакиті ясній,
Ти з часом й долі подякуєш за все,
Відчуєш волю - знак впровадження мрій,
Це найцінніше для душі і святе….
Залиш минуле, а вітер нехай вдаль,
Змете сумління і розвіє печаль.
23.03.2025 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036353
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.03.2025
Яскраве, ранкове сонце, чиста блакить віщали гарний день. Напередодні, два дні поспіль, пройшов теплий дощ. В кімнату, з кватирки віє прохолодою. Світлана в ліжку, відчуває подих свіжого повітря, потягується.Втішає думка- класно, гарна погода. Вона знає, що в цю пору бабуся завжди на кухні, голосно,
-Я вже прокинулася!
Старенька всміхаючись,
- Та чую! Чула, як скрипіло ліжко. То, який настрій, як навчання?
-Та яке там навчання, установча сесія, лафа, зробили начитку, задали завдання та й по всьому. Тепер зроблю курсові роботи, екзамени, а там стану писати дипломну роботу.
Дівчина підняла вгору руки,задоволено закрила очі,
-Бабусю, а згодом захист і вже стану вільною пташкою.
-Та це, як кажуть, ще треба дожити. Я весь час думаю, залізниця велика, про неї треба все добре знати, значить треба багато читати, вчити. Мабуть нелегко все второпати.
Дівчина, вже одягнена в халат, стоїть біля неї,
-.Саме так, бабусю. Треба сили набратися, ось тому, спочатку вирішила відпочити. Хочу поїхати до мами. Думаю, краще доберуся електричкою, хоча до села шлях довший та піду через ліс, назбираю груздів, опеньок. У нас з грошима тугувато, замість гостинців принесу грибочки.. А далі через поле, на пряму, кілометр не більше. Думаю, саме на обід прийду. Тож не хвилюйся, попереджаю, що там інколи немає мережі, перезвоню від мами. Кажуть гості - гарні три дні, то ж довго не буду.
Старенька плеснула в долоні,
-Ой та чи вона ж на тебе чекає? В неї інша сім’я, ти їй, як більмо на оці.
-Бабусю, заради Бога, не починай. Це так кажеш про неї, бо ти свекруха. Якось у журналі читала, що процентів вісімдесят свекрух, не люблять невісток. Кажуть невістка- чужа кістка. А хіба не так?
-Знаю…знаю, ти грамотна дівка, начитана, але ж біля мене живеш, то ж іще не втратила совість, хоч трохи, маєш поважати.
-Бабуню та хіба, я тебе не поважаю І поважаю, і люблю. От тільки скажи де мій батько подівся?! Як заєць, сховав короткого хвоста і накивав п’ятами. Та ще куди .- в росію, ганьба!
- Якби він не працював провідником, тоді й не зустрів, оту, ну, як її, свою любов, не покинув вас.
-О… та я добре пам’ятаю, як ти його весь час підбурювала. І те мама робить не так і інше, теж не так. Якби в мене була така свекруха, а чоловік гуляка, я би і дня з таким не жила.
-Ой дитинко, в молоді роки, всі часто дивляться через рожеві окуляри. Все красивим здається, привітним. Закохуємося, а потім раді лікті кусати та вже пізно. Та й хто знає… в кого яка доля.
-Добре, хай буде так, тут я не сперечаюсь. Одягнуся, поснідаємо і піду.
У вагоні пасажирів небагато… в основному люди похилого віку. За вікнами електрички миготять, злегка барвисті дерева, нагадують про осінь. Лише дві зупинки і Світлана стоїть на безлюдній платформі. Невелике тристороннє укриття під шифером тільки й вказувало, що тут є зупинка електрички. По одну сторону залізничного полотна стежка, щоб дійти до села треба здолати більше кілометра. По другу сторону, невеликий пагорб, далі, немов до неба, тягнеться старий, густий ліс.
Веселий погляд вслід електрички,за кілька секунд, її поглинає туман. Озираючись, перейшла колію На пагорбі озирається довкола, ніде нікого. Здалеку чує приближення потяга. За мить, зі свистом, він мов пролетів і вже зник з поля зору. Дивиться йому вслід, помічає чиюсь постать, усміхається. Думки, як тихий шурхіт листя від вітру. Ніби до вечора, електричок більше немає, хто б це міг бути? Та згадала, про путеобхідників, ніби з плечей тягар зняла. Шкода, що немає грибників, мабуть пізно приїхала.
***
Михайло здалеку, помітив постать у червоній курточці, яка раптово зникла між дерев. Йшов не поспішаючи, думки, як оси- я мабуть не один «сова», ще є такі, що люблять поспати. Хтось пізно приїхав по гриби. А деж Микола? От друг, обіцяв приїхати, а може вчора не встиг перевірити свій відрізок шляху, сьогодні долатиме п’ять кілометрів. Зазирає в телефон, підняв догори,
-Чорт забирай, знову мережі немає. Голова тріщить,час похмелитися, а я маю сидіти, чекати від моря погоди.
Сердитий, на траву приліг спиною. Ніби перед очима, в небі білі хмари, згадує співробітників. Робота путеобхідника не з легких, чи сонце пече, чи дощ, чи зима і мороз двадцять градусів, треба виконати обов’язки. Х Хлопці з роботи, інколи всміхалися, коли казав, що мандрувати по шпалах вже немає сили, підбадьорювали його,
-Не сміши, тобі не дарма дали кличку ведмідь. Подивися на себе, ти ж здоровань, обличчя тарілкою, високе чоло, широкоплечий, високий. Як не знаючи тебе, здаля побачити, як ідеш, то справжній ведмідь.
П’ять років праці, а потім прикрий випадок, який змінив його життя. Він йшов по стежці вздовж колії, по якій мчав швидкісний пасажирський потяг. Зненацька, не знати звідки, камінець щебеню вдарив у праве око. Той жахливий день - рана на все життя Розпрач і зневіра і досі ятрять серце й душу.
Коли навчався в технікумі, була схожа ситуація. Тоді він мешкав у гуртожитку, а мама й бабуся жили в селі. Батька не пам’ятає, ніколи не цікавився де він і хто. В сім’ї недостатки, бабуся займалася «підпільним бізнесом»- принаймні вона так називала, гадала на картах та інколи на продаж варила самогон. Одного вечора, мати приймала своїх щирих друзів, добре випили, погуляли. А вранці прийшов сусід купити пляшку самогону, відчинив двері, звідти почув запах чаду. Так він залишився з бабусею, життя стало зовсім нестерпним, рахував кожну копійчину.
Після закінчення технікума його направляють на роботу. В будинку від ПЧ, виділяють дві кімнати, які предназначені для путеобхідників. Це старий, цегляний будинок на дві сім’ї. Такі будинки знаходяться на перегоні між двома станціями, відстань від двох, чи двох з половиною кілометрів. Забути про бабусю не посмів, забрав до себе.
Після травми ока, має групу інвалідності. За станом здоров’я, працювати на залізниці, пов’язане з рухом поїздів, не має права. Одне втішало, що його не виселили з будинку. Але життя кардинально змінилося. Вже пів року, його вид лякає кожного перехожого. Непоголений, непострижений, засмальцьований одяг, його вид нагадує безхатька. Одна втіха, що інколи на колії зустріне знайомих хлопців, поспілкується з ними та перехилить чарку самогону, чи вина.
Михайло й не помітив, як частіше став вживати спиртні напої. Бабуся ледве передвигається по кімнатах.Тож самому доводиться палити пічку, місити тісто. Навчився пекти хліб та готує страви. Друга частина будинку роками пустувала. Вже два роки, як вони в ньому тримають курей, дві кози та в клітці кілька кроликів, за всім доглядає сам.
Гуркіт вагонів багажного потяга розбудив Михайла. З незадоволеною усмішкою зазирнув у телефон,
-Оце так закимарив! Більше години і чого я чекаю?
На ходу, з пляшки випив кілька ковтків самогону та закушував салом з хлібом. Присвистуючи, широкими кроками прямує до лісу.
***
Лише за кілька хвилин, Світлана долає пагорб, занурюється в ліс, придивляючись, де-не - де знаходить одиночні опеньки.
-Щось не дуже густо - тихо про себе.
Вкотре озираючись, в кошик кладе зрізані опеньки. Не помітила, що пішла не по прямому напрямку, а відійшла в сторону. Перед нею стіною, високі зарослі, внизу, злегка присипані листям пеньки, по них опеньки. Зрадівши, дівчина спішить,, робить впевнений крок та звідки не візьмись на кросівці помітила змію. З переляку крик,
-Ой!
Махнула ногою, в намірі скинути її та втрачає рівновагу, падає. В голові різкий біль, у очах темінь.
Михайло дійшов до знайомого зрубу, обійшов густі зарослі дерев та кущі шипшини. Присівши біля пенька, зрізані опеньки складає у пакет. Роздивляючись довкола, трохи далі, за кущами, помічає щось червоне.
-О, мої місця, теж хтось знає, напевно щось загубили.
Мужніми руками роздвигає старі гілки шипшини, оторопів від побаченого. Перед ним лежить молоденька красуня, на виску помітив кров, злякався,
-Гей, ти жива?
Зла думка пронизала мізки - чого доброго, ще мені вбивство пришиють. Оце так влип, але ж не покину її.
-Агов! Тут хтось є,- скільки було сили, крикнув він.
Та той крик втопився в хащах. Лише здалеку чув перегук птахів. Ще кілька раз кричав, але ніхто не відгукнувся.
Дуже збуджений, тремтячою рукою взяв пляшку, за мить, аж по бороді тече самогон. У паніці… трусить головою. Та все ж помітив, що її тіло лежить на пенькові. Він поступово, легенько, перетягнув її на землю. Стоячи на колінах, розстебнув замочок куртки. Хвилюючись, злегка спітнілий, оголив груди, слухає серцебиття,
-Ну слава Богу, здається жива.
Рукою торкається її обличчя, рук, у сподіванні, що відреагує, все марно.
- О, Господи, а руки, як лід, ніби холоне.Як привести до тями?
Від перенапруження, його мозок несподівано втрачає мислення. Пробуджується інстинг голодного звіра, моторошно зняв нижню білизну. Наче молодий ведмідь, який ніколи не мав статевого зближення, глибоко дихаючи, навалився на її молоде тіло. У очах блиски громовиці, шепотів,
-Яке блаженство, тебе, ще ніхто не торкався. Не відпущу, довіку моя.
Її тіло злегка здригнулося, тільки тепер почув її тихе дихання. За мить узнемаганні приліг поряд. Вона відкрила очі, подібне стогіно прозвучало з уст.
-У- у-у..
-Ну, от і добре ти жива. І руки потепліли.Тебе не скривджу, не покину, довіку будеш лишень моя. Я зараз, так буду певен, що житимеш.
До її уст підніс пляшку з самогоном, вона в недоумінні робить кілька маленьких глотків, в бік відхиляє голову, закрила очі.
За кілька хвилин, розчервонілий вийшов з лісу. Пригорнувши до себе, як щось дорогоцінне, на руках тримав її.Думки придають впевненості-. ти ж така тендітна, легенька, як пір’їнка. І тут вже злий на себе, каявся -що я накоїв, чи пробачить, невже і справді, як той ведмідь. По щоках котяться сльози.Одне прошу в Бога, нехай вона виживе і простить мене. А там, як каже бабця, хай вирішить доля. Та чи собі, я можу простити?
***
Біля ліжка, де лежала Світлана, на старому тапчані, два дні і дві ночі, Михайло не зводив з неї очей. Дівчина кілька раз відкривала очі й відразу закривала. На спині, в районі лопаток мала два забої, бабуся клала лікувальні трави. Весь час молиться, поїть звареними травами.
На третю ніч, перед очима Михайла, ніби просиналася квітка. Її вії кілька раз здригнулися, відкрила очі. Помітивши, він цілує її руку,
-Дякую Богу! Бабусю прокидайся, бабусю, вона відкрила очі.
Час все лікує…наступні ночі дівчина спала, як новонароджене дитя. Бліде обличчя поступово приймає звичайний вигляд.
Без подробиць, він розповів бабусі, як знайшов її в лісі. З курточки дістав телефон Світлани, помітив,
-Можливо до неї хтось дзвонив та ми не чули. Ти свіжий напій зробила?
-Так хлопче, все роблю, як треба, не хвилюйся. На голові рана не глибока, достатньо йодом обробляти, швидше за все це був струс мозку, з часом все минеться. На спині невеликі синці, думаю за день- два й сліду не залишиться. Он проснеться, курячий бульон вже готовий, не журися, витягнемо з цієї ями. Така славна, молоденька, на личку, як квіточка сунички. І хто це міг її саму по гриби відпустити, не розумію.
- Ти подивися за нею, я телефон поки що заберу із собою. Може вставати захоче, не дозволяй. Мені треба в містечко, можливо на пару днів затримаюсь, не хвилюйся.
Через два дні, Михайло повертається з містечка. Побачивши онука на порозі, бабуся від здивування не могла сказати й слова, лиш кліпала очима. Мовчки метушиться біля пічки, раз – по - раз зиркає на онука - але ж славний, пострижений, поголений, любо подивитися. Якби ж те око, якось полагодити та перестав пити, став би на людину схожий. Може б і якусь молодичку собі знайшов. Охо-хо воно то знайшов, але ж молодесенька та чи й полюбить такого одноокого – думки в голові, як метелики, не дають їй спокою.
Старенька невдало знімає кришку з каструлі, впустила на підлогу. Цей звук розбудив Світлану. Побачивши Михайла, на її щоках помітно з’явився рум’янець, запитала,
-Мене ти знайшов?
Він й досі гриз себе з середини, що так поступив з нею. Йому соромно дивитися їй у очі, опустивши голову,
-Ти що не пам’ятаєш?
- Пам’ятаю…хотіла с капця змію скинути, впала. Вона мене вкусила?
- Та не думаю… і, як тебе в ті хащі занесло?
Відразу звернувся до бабусі,
-Ба… вона щось про себе розповідала, може вже з ліжка встає?
-Та хотіла вставати, каже голова крутиться.-відповіла старенька.
-Треба зо два тижні лежати. Я в аптеці купив ліки , нехай приймає по пігулці зранку і на ніч після прийому їжі.
-Добре онуче, все зробимо, як скажеш. Вона дівчина слухняна.
-Та напевно слухняна, бо просто, ще почувається недобре.
Взявши частину грошей, які тримає на чорний день, він на тиждень поїхав у місто. Наказав нікому, нікуди не рипатись. Якщо хоче подзвонити батькам, то хай, на свій розсуд придумує що сказати. Він їхав у обласне місто, на операцію ока, боявся, що око матиме гірший вигляд, тому все тримав у тайні.
Минуло кілька днів. Дівчина присіла біля вікна, коли побачила постать Михайла. Він стоїть спиною до неї, поправляє комір курточки, ганчіркою витирає капці. В її очах промінці сонця, добре, що приїхав, тепер хай проведе мене до електрички, далі сама повернуся додому. Ой, ото вже бабуся буде сваритися, скаже загуляла в подружки. А може, хоч на день зайти до мами, більше року не бачилися. Ні мамі, ані бабусі нічого не стану розповідати. Нехай може колись.
Успішно зроблена операція на оці, тішила Михайла. Хоч погано ним бачить, але навряд, це хтось помітить.
Сонячний осінній день …за столом обідали. Михайло пропонує Світлані свіже копчене м’ясо,
-Ти їж, набирайся сили. Саму додому не відпущу, разом поїдемо.
-Та, я це, в нормі…здається.
-Кажуть коли здається, треба хреститися. Чи ти мене боїшся, чи боїшся зізнатися де так довго була.
-Та ні… просто незручно, з’явлюся не сама. Я до мами в село збиралася, але зараз таку відстань пішком не здолаю.
Старенька хитро зазирнула в її очі,
-Ти не брезгуй моїм онуком, він влюбився в тебе та й я тобі…
Він різко встав з-за столу, голосно перебив її,
-Ти ніби й не п’єш горілки та мелиш, як з гарячки.
Його погляд зупинився на Світлані,
-Завтра поїдемо!
***
Ранок…за вікном мжичить дощ. Проснувшись, Світлана помітила, що в кімнаті одна. На столі лежить кілька шоколадних цукерок. Швидко хапнула одну, за мить, розгорнуту кинула в рот, повернулася в ліжко. Яка насолода, давно не їла, молодець, а він не скупий. Цікаво, а скільки йому років, мабуть не менше тридцяти. Вражає міцна статура. Мій хоробрий богатир, якби ж ніжно обійняв, мабуть би розтала, як сніг на сонці.
В маленькому коридорі, біля зачинених вхідних дверей, на Михайла чекала бабуся. Він ніс дрова, її слова його зупинили,
-Почекай, поки, ще не повіз її додому, нам треба поговорити.
-Палитиму пічку та й поговоримо.
-Кажу стій, тихо, слухай і мовчи, не перебивай.
-Ну давай, говори, тільки швидко.
-Не знаю, чи у вас з нею щось було. Та мабуть ні, бо це б коли, я би помітила, але вона вагітна.
Його обличчя враз зблідло, струснув головою, здригнулася рука,
-Невже…- тільки й міг сказати.
З рук на підлогу впала товста дровина.
Почувши за дверима шурхіт, Світлана швидко стає під дверима, прислухається.
Старенька, знервовано, кілька раз пальцев товкла онука в голову. Сама того не помічаючи, стала говорити голосно,
-Та я по картах бачу, біля тебе хлоп’я випадає, ніяк не второпаю чого це. То це твоя робота. Ох ти ж ведмідь нерозумний, що ж ти накоїв?! То це ти посмів її торкнутися, а потім вона втікала від тебе і таке сталося. А про змію, то що, вона вже сама вигадала? Ану зізнавайся, бо зараз цією дровиною так і влуплю по дурній голові.
-Досить, я не буду слухати твоїх фантазій. Я з нею одружуся.
Стара у відчаї, руками схопилася за голову,
-Ой та чи вона погодиться. Ну хіба що в поліцію не заявить на тебе, то ти їй все життя маєш ноги мити.
-Досить балачок, краще відчини двері, вже рука заніміла дрова тримати.
Почувши ці слова, дівчина відчула прилив крові до обличчя, вмить опиняється в ліжку Відвертається до стіни, зробила вигляд, що спить.
Їй потрібен час, щоб все почути переварити і вирішити, що робити далі.
Позаду сніданок… дівчина поводиться стримано, майже весь час мовчить. Та прощаючись з бабусею, все ж зі щоки змахує сльозину. Старенька, поцілувавши її,
-Вибач дитино, що могла, все зробила. Дасть Бог зустрінемося. Бережи себе.Думаю все буде добре!
За кермом автівки друг Микола, привітно всміхаючись,
-Ну от познайомлюся з твоєю дівчиною.Давно пора одружитися, досить байдики бити.
За ті пів години, що їхали до села, вона вирішує, як поводитиметься при зустрічі з матір’ю, але задумане тримає в таємниці. На душі тепло від думки, що він навіть потурбувався про автівку. Нарешті зрозуміла, всьому, що з нею скоїлось і. відбувається, треба зробити висновки.
Мати з вітчимом, їх зустрічають біля воріт. Сюрприз за сюрпризом, дівчина дивується, коли Михайло з багажника дістав торт і пляшку вина,
-Світланко, візьми свої гостинці, з пустими руками йти незручно.
Її очі округлились. Він підморгнув,
-А про гостинці забула чи що?
-Мамо знайомтеся, це мій хлопець Михайло.
Його обличчя миттєво почервоніло, серце вибиває в бубон.Йому радісно чути такі слова, але мовчав - цікаво, що за ігру вона придумала.
Гостювали недовго, Світлана щебетала, як пташка.Тільки інколи зирила на Михайла, усміхалася, моргала. Її поведінка шокувала його, про минуле ні слова та вирішив, хай робить так, як вважає за потрібне.
Вечоріє…на зупинці електрички попрощалися з Миколою.
У вагоні, в купе їх тільки двоє. Він притиснув її до вікна,
-Послухай, я мовчав, але ти маєш знати всю правду.
Дуже схвильований,, все ж в нього, достатньо сили духу розповісти правду. По завершенню, поцілував її руку, благавшим поглядом зирив у її теплі очі.
-Я боявся тебе втратити, зігрів, як міг, повернув твоє дихання. А тепер суди, як хочеш, чи пробач мене, чи посади за грати. Тільки знай, я кохаю тебе і кохатиму довіку.
Безлюдна вулиця….тиша. Світлана обдумує кожне його слово. Ніби потрапила в напів темну кімнату, старається з неї вийти, намагається прислухатися до свого серця. Засуджує його поведінку і в той же час заперечує собі - але ж не покинув, а міг же це запросто зробити.
Вже біля будинку взяла його за руку,
-Якщо все підтвердиться, що чула від бабусі, я тебе знайду.
Зненацька, її тендітні руки торкнулися його обличчя, прилягли на мужні груди,
-Поцілуй мене, може й справді більше не побачимося.
Через місяць дівчина все вирішила - в двадцять два роки стати матір’ю не гріх і виховувати дитину потрібно з рідним батьком.Тим паче час від часу відчувала, як спалахує вогонь кохання. Бажання знову опинитися в його ніжних обіймах. На якісь миті торкнутися його душі, почути сердечний стук і потонути в теплих очах.
На Покрову, в кав’ярні гучно грає музика. Родина і знайомі вітають молодят. Гучні вигуки“гірко”,Світлана схиляється, усміхаючись шепоче,
-Ану мій ведмедику поцілуй мене. Та так поцілуй, щоб я від щастя злетіла пташкою.Тільки у танці дуже не кружляй, не забувай, що нас у тебе двоє.
2023р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1036119
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.03.2025
Ніби в шовкопряді, вигляне підсніжник,
Іній, сизокрилий сховав йому очі,
Світить місяченько - уповні грабіжник,
Ніжність і тепло, украв посеред ночі.
Сам довкола в сяйві, розсунув всі хмари,
Хтось порушить спокій, стане на заваді?
З нічкою чаклує, ранком впадуть чари,
Сонцю вступить трон, вже злато в шовкопряді.
І вітрисько тайно поглядом овіє,
Так, злегка в обіймах, підсніжник проснеться,
Сни, смуток розвіє, про кохання мріє,
Жити- справді доля, мило усміхнеться.
День і ніч у змові, все сприймав підсніжник,
Всіх довкола любить, жде коханок білих,
Щоб погомоніти, без цілунків ніжних,
Дуже важко вижити, в заметах сніжних…
Зранку, бачить поряд зелені листочки.
Це ж його красуня…відкриває очки.
13.03.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035999
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2025
Варто сказати - дякую цьому дню,
Тож сонце сходить возвеличить весну,
Що обнадіює, дарить яскравість,
Серця втішає, нам приносить радість,
Нехай би хмари, темні в піднебессі,
У танці пухом розбрелись у часі,
Ясне світило озорить шлях життю,
Наразі й пташка, теж подякує дню.
Блаженним співом, всім зігрієє душу,
Де мир і спокій, тишу не порушить,
Уміння мати веселість, доброту,
І разом з Богом відчули теплоту.
Завжди в єднанні, з любов’ю до світу,
Надію й мрію лелеїть до світла,
Щоб сльози щастя стікали по щоках,
Як ранні роси у безмежних полях.
Чиста блакить, хай розкаже про життя,
Зелень озимих - омріяне буття,
Що на столі буде хліб і до хліба,
Якби ж на часі відійти всім бідам.
Я помолюсь, подякую цьому дню,
Та й попрошу зупинити війну!
Почуй Всевишній, освіти неба синь,
Щоб повернулись додому донька й син.
***
Подякуй друже, цьому кожному дню,
Здолати ладен, брехню і маячню,
Прийшла весна, не мре у серцях віра,
Розквітне рідна, славна Україна!
21.03.2025 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035906
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.03.2025
( від чоловіка)
Ти украла в незабудки,
Сині очі, душі милі,
Але знаю нам не бути,
На жаль, разом, нещасливі.
Все ж чому? Як розібратись?
Ніби прірва поміж нами,
Чи даремно й сподіватись?
Б’є струмок між берегами.
Ич хлюпоче, ще й вразливо,
Знов до нього… ти смієшся,
Зустрічатись неможливо,
У обійми, не верне́шся.
Біль душевний, серце крає,
Незабудки край дороги,
Тобі вірю, він кохає,
Як позбутися тривоги?
Сміло вкрала в незабудки,
Очі щастя, мені любі,
Мир фантазій - халабудки,
Почуттям вінець до згуби.
Ти украла сон і спокій,
Ніч задовга умовляє.
Вдалині морській глибокій,
Приховай, життя триває.
Я однак, йшов би й наосліп,
Та тепер чогось не маниш,
Суперечиш, зайвий клопіт,
Жаль задарма, лиш час гаєш.
Нащо вкрала в незабудки,
Очі світла. Ще зі школи,
Не змогла ніяк почути,
Серця стук, як зблизька грози.
Тож завдячував цій долі,
Не чекав від юні зради,
Так благав, твоєї волі,
Покохати, щоб назавжди…
Рясні сльози на повіках,
Між зірок... тління, мигтіння,
Загубились у надіях,
Не дося́гши розуміння.
***
Мрія… радість - все на друзки,
Щоб не втратити майбуття,
Як стежиночку квітучу,
Вже побачить, щоби життя,
Освітила нова зоря.
03.03.2025 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035788
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.03.2025
(від чоловіка)
День котився до обрію,
В сподіванні красу,
Донести, як мелодію,
Миті щастя, весну.
Не ховатись у холоді,
А в надії тепло,
Те, як згадка про молодість,
Де кохання – вино.
Із долонь випивав його,
Мов торкався душі,
Та зненацька п’яніли вдвох,
Вже читав, всі вірші.
Хоча б раз повернути все,
Ти зникала щораз,
Ніч зрадлива не принесе,
Той зірковий, наш час…
Бо ми в хмарах заплутані…
Не пробачимо зрад.
10.02.2025р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035714
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2025
Весна блукає за вікном,
У надвечір’ї під дощем,
Їй краще вкритися вінком,
Квітучо-сонячним плащем.
Біленькі проліски. Весні,
Вітання шлють, немов дзвенять,
В небесній темній синяві,
Такі ж хмариночки летять.
Та й синій пролісок вже тут,
Веде розмову з вітерцем,
Немов торкавсь скрипочки струн,
Веселий звук…нема проблем.
Нехай шурхоче дощик цей,
Он крокус пне із-під землі,
Златаву квіточку для фей,
Прикрасять променям політ.
Наразі сяйво до хмарин,
З рум’яним відблиском лягло,
Ясне світило між чуприн,
Цілунком дарить їм тепло.
Тікає вечір, з ним і дощ
Весна в барвінковій листві,
Хай відпочине серед площ,
На ранок сонце збудить всіх,
Доброго ранку – скаже хтось….
До вікон гляне залюбки,
Ну от й до нас прийшла весна,
Природа жде кінця війни,
Також й моя мрійна душа.
16.03.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035574
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2025
Рясний дощик, хоч міленький,
Привітав з весною,
Та чомусь, знов холодненький,
То немов зимою.
Краплі вкупі, течією,
Веселиться земля,
Вже не снить, вдиха душею,
Освіжилась сповна.
Хтось у снах шукає спокій,
А вона ж бодриться,
Шепне нічці темноокій,
Дай насолодиться.
Зимна скупість й суха осінь,
Умлівало серце,
Вся природа пити просить,
Поляй дощ, як вперше,
Щоби гарно та й довкола,
Розквітали квіти,
І трава, швидко шовкова,
Полоскоче ніжки,
Дітлахам, що босоногі,
Так весну стрічали
Знають сонечко в дорозі,
Тож тепла жадали.
Рясний дощик, може досить,
Нагулявся вволю,
Хай світанок сипне роси,
На озимі в полі.
Щоби серденько втішалось,
Світлим небом, мирним,
Щодень сонце усміхалось,
Й кожен був щасливим!
15.03.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035564
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.03.2025
Темна ніч, березневе страждання,
Чи розділить хто з ним і не знати,
Не осяє.. світ зіронька рання,
Кожен в змозі біду відчувати.
На вазі день і ніч у прокльонах,
Ріжуть простір шахіди, снаряди,
Серед ночі родина в поклонах,
Ворог знову готує паради.
По землі розпускається пагін,
Молодого життя в первоцвітах,
По підвалах засуджених магій,
Смерть з життям у двобої страхіття.
.
Чи дитя на руках у матусі,
Що тікає по полечку босо,
Не злякає в постійному русі,
Злющий вовк зирить вогняно, косо.
Мов зомліла, не втратити б цінне,
Чолом піт. По щоках мов рікою,
Сльози жаху, за життя безцінне,
Я навіки, любенький з тобою.
У руїнах сирітка в сум’ятті,
Не знайти нікого, нині в степу,
Здаля бачить лиш каски закляті,
Що квітневу, знівечили весну.
Як сприймає народ, що за морем,
Березневе страждання і клопіт,
Україна повінчана з горем,
Враз почує - хай ждуть, глянем потім.
Вже й підсніжник від крові втомився,
Що ж ти березень, дай нам ознаку,
Від страждання він з нами втомився,
Під затемненням губить окрасу…
Як же людоньки, далі нам жити?
13.03.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035411
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2025
Не сплять луки, бо джерельце,
Розважа молодим серцем,
Розлилося вже й озерце,
Вража сяйвом, ніби скельце.
Ця вода... цілюща,чиста,
ДЗюркотить краплин намисто,
Заворожить- глянеш зблизька,
Золотиться, враз сріблиться.
Лиш за мить мов завмирає,
По дорозі поглинає,
Сніг пухкенький, білосніжний,
Та зненацька бурлить спішно.
Що раз квапиться водонька,
Веселить землицю потай,
Березневою порою,
Запахтить п'янко весною.
Потік річки при долині,
Здаля звуки лебедині,
Пара ніжиться...водиця,
Веселково, скрізь іскриться.
Їх втішає краса, спокій,
У блакиті синьоокій,
Віща мир небесна гладінь,
Вдаль відносить зимову тінь.
03.03.2025р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1035287
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.03.2025
Він дуже часто згадує про неї,
Красуня, то ж подібна орхідеї,
Рум’янцем вкриті, ледь - ледь пишні щічки,
А очі – зорі, немов серед річки.
В яких втопитися, ладен щоднини,
Та й не знаходив для розлук причини,
Але ж війна… свої правила має,
Хоч серцю боляче й душа страждає.
В борні окремо йшли стежками долі,
Вона чатує…з лісу, він у полі,
Уста шепочуть, за Вкраїну, волю,
Прийти рашистам, всякчас не дозволю.
Важка гвинтівка, патрони холодні,
Мороз пекучий та сльози солоні,
Тремтять від вітру, все ж придають сили,
Думок сплетіння, будемо щасливі.
А руки вмілі, ніжні, бо ж жіночі,
Шахед пускають,завдячують ночі,
Що врешті ворога, вдасться провчити,
Щоб дав спокійно українцям жити.
Війна це ж пекло, у вогняній зливі,
Клятуще плем’я, їм жахи важливі,
Життя над прірвою, куля досягла,
Її красуню, враз, здійнятися змогла.
Неначе пташка, крила в піднебессі,
Вже крик гучний, відлетіти на часі,
Напевно зграя ждала, тихий гомін,
Земля ж відчула жалісливий стогін.
В цей час раптово, він здаля побачив,
Журливий образ, то ж кохана плаче,
До нього тягне, кроваві долоні,
За мить зникає в хмарному полоні.
Два роки поспіль, згадує про неї,
Вербичка, цвинтар. Завжди орхідеї,
Приносить він, ронить гірку сльозину,
Таїну носить, покохав єдину.
Шкода і досі, не спиться ночами,
Цю нечисть гнійну, що гнобить віками,
Вбивати піде, не в змозі прощати.
Щоб мир і щастя мала кожна мати.
Й любов не зникла, віра в сьогодення,
Притупить біль, світлий день, як натхнення,
Розквітне диво - чічка орхідея,
Той цвіт покличе, знов його до неї.
02.03. 2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034974
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2025
Недавно створена та чомусь забута,
Вузенька річка вночі морозом скута.
Уповні місяць всміхався перламутром,
Накрити мріяв тонким, біленьким хутром.
Дзерка́ла вкрили вроду, вона в сум’ятті,
Криста́ли золота…увінчані в часі.
Нема веселощів, течія сльотлива,
На дні, між водоростей трохи сонлива.
Неначе змійка, дрімає в кучугурі,
Під сонцем раптом, іскриться у лазурі.
Щодень чекає, ніжності, тепла більше,
Весною ж повінь, вже струмінь веселіше.
Пробудить землю, подарить квітам красу,
Умілість, вдача, посріблить трави в росу.
А місяць згодом, одягнеться у шати,
Такий зрадливий, не вміє вік кохати.
Йому ж у мандрах, сперечатись із часом,
Мабуть то доля, лиш бути ловеласом.
27.02.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034735
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.03.2025
Осіння пора… вечірнє місто дихає прохолодою. За привідчининими, скляними дверима балкона, тихий шурхіт дощу. Природа поступово втрачає блиск, барвистість, злегка навіює смуток.
Та для Надії і Віктора сьогодні ніби святковий день. Дочка Марія та сестра Віола з сім’єю мають прилетіти з Великобританії. Це відбувається п’ять років поспіль.Та кожного разу, при зустрічі, з тривогою в душі, Надія зазирає в очі дочки, В них хоче побачити настрій і ставлення до себе. Обіймаючись із сестрою шепотом запитує,
-Я думаю, ти не розповіла, про нашу таємницю?
Та у відповідь кивне головою, повільно прикриє повіки, прошепоче,
-Не хвилюйся, все добре. Я обіцянку не порушила.
Щоразу Надії все важче стримувати хвилювання. боїться, щоб Віктор не дізнався про змову з сестрою. Два роки назад, він на роботі потрапив під скорочення, переніс інфаркт. Це для нього був дуже великий удар. Другий удар може обірвати його життя, це лякало її.
По кімнаті легкі сутінки, на стіні світить нічний ліхтар, тишу порушує Ноктюрн Шопена. Навпроти вікна, за роялем Надія уміло торкається клавіш. І так майже щовечора, біля неї в інвалідному візку чоловік. Слухаючи музику, він інколи дрімає, вона ж знаходить віддушину. Згадує своє життя, картає долю, чому на неї випало таке випробування. Та в той же час, все що має, цінує. Ось і зараз, її заполонив спогад…
Їй було років щість.. вони автівкою їхали по трасі. За кермом тато, на задньому сидінні вона, мама і сестричка. Віола дівчинка непосидюча, кожного разу хотіла вставати, мама тримала руками, вмовляла,
-Віоло, донечко, он подивися, Надійка слухняна, а ти вертишся, як дзиґа.
Надія пам’ятає своїх батьків, завжди урівноважені, здатні один одного вислухати. Веселі розмови, милі усмішки, ніжні погляди, закарбувалися на все життя. Настільки не зраджує її пам’ять, пам’ятає аеропорт, літак. Вони мали приїхати в новий будинок, який придбали батьки.
Літнє сонце скотилося до заходу, після нічної зливи, траса, ще мокра. Автівки двигались у різні сторони, тато вів авто на невеликій швидкості, їх часто оминали автівки. Та несподівано сильний поштовх, затьмарив сприйняття реальності. В голові гуділо, шуміло…
В цей час, Михайло, працівник ферми коневодства, на автівці повертався додому. Стареньке авто двигається повільно, на обочині дороги він помітив перевернуте авто. В його судинах тече циганська кров, то ж має й таку хватку, всі проблеми вирішує швидко. Від побаченого тиснуло під серцем -Що ж робити? За вмить біля них зупинилося авто, водій по телефону повідомив про аварію, викликав швидку допомогу. Раптом менша дівчинка, відкрила оченята, заплакала, Михайло взяв її на руки.
Надійка відкрила очі в лікарні. Біля неї медсестра, в палату зайшов лікар. Він зазирнув у її очі, злегка тиснув на руки й ноги, запитав,
-Тут не болить?
-Ні тут не болить, голова болить. А де всі мої? Що, це сталася аварія?
-Ну от бачиш майже все добре, навіть пам’ятаєш дещо. Ми тебе трішки підлікуємо і підеш додому.
Дні в лікарні, як кошмарний сон. Її провідував дядько Михайло, якого вона ніколи не бачила і про нього нічого не чула. Він піклувався про неї, приносив фрукти, солодощі, соки, розпитував про батьків. Та на її запитання- де мама, тато та сестричка, дивлячись у очі, відповідав,
-Все буде добре!Ти трішки зачекай, згодом все дізнаєшся, тільки не забувай, що я твій дядько і даю слово, я вас не покину.
Вона все зрозуміла, коли її привезли в дитячий будинок для сиріт. Їй здавалося, що за цей час, вона подорослішала. Через кілька днів, під час прогулянки, на дитячому майданчику, побачила сестричку. Обіймаючи її, заплакала, притискала до себе, гладила по голові,
-Ми маємо бути разом. Ти підростеш, все зрозумієш.
Чомусь відразу згадала про дядька.
-А знаєш, у неділю до нас прийде наш дядько Михайло.
Вихователька стояла поруч, спостерігала за дітьми, взяла за руку Віолу,
-Пішли зі мною, нам пора повертатися в групу. А ти Надійко молодчина,
не забувай, що в тебе є сестричка.
А Михайло часу гаїв, все дізнався про батьків дівчаток. Виявилося, що подружжя родом з цього міста. З родини була бабуся, яка померла п’ять років назад. На її обійсті і був побудований будинок. По знайдених документах, подружжя мало великий будинок за кордоном. Тепер ця нерухомість мала перейти у спадок дівчаткам.
Хоча люди кажуть, що цигани липкі на руку та Михайло до таких не відноситься. Його життя з присмаком полину. З чотирнадцяти років працював на конефермі, одночасно на залізничній станції розвантажував вагони. Завдяки наполегливості, важкій праці, в двадцять років придбав квартиру. Згодом одружився, п’ятнадцять років з дружиною мріяли мати дитину. Коли нарешті з’явилася надія, що на світ з’явиться донечка, при пологах він втратив обох. Вже десять років веде самотній образ життя. Праця конюха ніколи не була престижною, але Михайла всі поважали. Завжди веселий, клопітливий, знайде тему для розмови, при спілкуванні пригостить кавою чи чаєм. Керівник ферми, дізнавшись про аварію, що він допомагає дітям, проявив чуйність. Допоміг зібрати документи на встановлення опіки. Згодом нерухомість дівчаток здав у оренду, їх же забрав з дитбудинку до себе в двокімнатну квартиру.
Біля вікна, в більшій за розміром кімнаті, стояв старий рояль. Діти крутилися біля нього, натискали на клавіші. Очі Надійки світилися щастям. Вона намагалася підібрати ноти, скласти музичну композицію.
Поступово діти звикли до нового життя. Михайло прикладає всі зусилля, щоб їм було комфортно. Відразу найняв доглядальницю. Одинока жінка, п’ятдесяти років, займається вихованням дітей і готує їжу. Питання щодо грошей не стоїть, адже він має частку доходу за оренду будинків.
Минали роки…Надії дуже сподобалися коні. Вона добре навчається в середній школі і одночасно в музичній. Відвідує гурток гімнастики, мріє виступати на арені цирку. По закінченню школи, навчається в цирковому училищі, а згодом і перші виступи. Виступаючи з конем та одночасно виконувала гімнастичні трюки, її це виснажувало та після кожного виступу почувається щасливою. Віола ж після закінчення школи навчається в університеті на програміста. Дівчата вже стали повноправні господарі нерухомості та продовжують мешкати з Михайлом.
Душа Надії поринула у весну. В цирку дівчина зустріла Віктора. Вже й вирішили одружитися та захворів Михайло, відійшов у інший світ. На плечі Надії, лягли нові випробування. Хоч Віктор і став її чоловіком, і працюють разом та з нею поводиться занадто строго. Вимагає більшої гнучкості, швидкості. Одного разу на тренуванні вона втратила свідомість впала з коня. Швидка забрала її з кровотечею. Лікарі виявили вагітність десять тижнів і велику пухлину, були змушені зберегти її життя, видалили матку.
Про вагітність Віктор не знав. Вона мовчала, бо боялася, що він не буде радий. Та ця помилка - для неї невиліковна рана на все життя.
В палаті тихо…після наркозу в голові гуділо, шуміло, за мить перед нею лікар, ці слова, як вирок,
-У вас з вагітністю була пухлина, ми мусили видалити матку.
Її охопив страх, спалах очей, як вогні блискавиці, схопила його за руку, сльози котилися по щоках,
-Тільки чоловікові, будь ласка не кажіть…я вас прошу. Я потім сама…
Прикриваючись рушником, розридалася.
Лікар співчував Віктору за втрату дитини, про подробиці не розповів. Чоловік тримав себе в руках, надіявся, що через пів року, можливо через рік вони чекатимуть на поповнення сім’ї.
Два тижні в лікарні – час постійного хвилювання, недоспані ночі.
Надія тільки вдома, розповіла сестрі про все, що сталося. До болю краялися серця, обійнявшись, плакали. Віола пообіцяла мовчати, відчувала, як буде важко сестрі, якщо раптом покине її Віктор.
Минуло два роки. Надія з Віктором продовжують тренування, виступають на арені цирку. З Віолою побували за кордоном, навідалися в свій будинок. Закінчилася аренда будинку, тепер вони могли частіше сюди приїжджати, зупинятися на відпочинок.
Та не все так просто в їхньому житті. У вихідні дні, вечорами, Надія часто, з книжкою у руках засинає в ліжку. Віктор, допізна проводить час з Віолою. То на кухні разом вечеряють, то гучні розмови, вже сміх, це все відволікає її від читання. Вона занурюється у роздуми,- Їм добре, весело вдвох, а я в душі несу тягар, тайну і ніяк не наважуся зізнатися, що ніколи не подарую йому дитину. Сина чи доньку, він каже не важливо хто буде, майже щоночі, ласкаючи, просить про це. А я, ніяк не наважуся, що я без нього? Тоді й роботу втрачу, був би дядько Михайло живий, мені б легше було зізнатися, він би щось порадив, підтримав мене.
Одного разу, вона повернулася додому раніше за Віктора. Віола на кухні, саме заварила чорний чай, за столом, завела розмову,
-Рідненька… і довго ти, ще збираєшся мовчати? Він при кожній розмові нагадує, що любить тебе і хоче дитину. Та й знаєш, інколи до мене випадково доторкнеться, бачу червоніє, відразу відходить. Подумай, чи варто йому відмовляти в близькості. Він же живий, мабуть частіше хоче уваги, ласки.
Надія миттєво спалахнула, як сірник,
-О, яка ти добрячка! То пожалій! Може ти сексу хочеш, що кров заграла?
І тут же розплакалася, крізь сльози, схлипуючи,
-Якби ж мені хтось народив дитину, була б довіку вдячна.
-Ну заспокойся, може поговориш з ним, в притулку візьмете, он можна й сурогатну матір знайти.
- Сестричко, я його так кохаю, боюся втратити. Знаю, наважитися взяти з притулку він не погодиться і про сурогатність теж. Та й для цього треба немалі гроші.
-Ти не спіши заперечувати, добре подумай.
Надворі сипле перший сніг… Віктор з хорошим настроєм повертається з роботи. Зненацька, його під руку підхоплює Віола,
-Привіт! Добре, що я тебе побачила, тут така справа.. У нас в інституті є путівка в Карпати, давай Надію відправимо відпочити. Я знаю, ти вічно зайнятий на роботі та їй варто відпочити, хай трохи підлікується, ну пройде якісь процедури. Відпочинок завжди йде на пользу.
- Гарна ідея. Я бачу, як вона хвилюється. І розумію, каже все нормально і я здоровий, як бик та чомусь не виходить.
Дівчина всміхнулася, зробила паузу, щоб він міг трохи подумати. Та відчиняючи вхідні двері будинку, він зазирнув на неї й весело,
-А й справді, давай зробимо сюрприз, хай поїде. Я тобі гроші переведу на картку, візьми путівку. Ти ж мені готуватимеш вечері, не відмовиш?
-Та де б ти бачив, хіба ж я зможу. Мій бойфренд, на два місяці поїхав в Європу. З музею повіз картини на виставку, то ж я зараз вільна пташка.
Минали дні.. . Надія відпочиває в Карпатах. Віола і Віктор, весело проводять час, то на кухні, то ходили в кіно, навіть побували в музеї мистецтва. Одного вечора Віола принесла пляшку коньяку, від неї ж самої дуже пахло спиртним, здивовано запитав,
-А у нас що, якесь свято?
-Ех ти, зятьок, у мене ж сьогодні день народження. В інституті друзів пригостила, а хіба ти не хочеш випити за моє здоров’я? Чекай, я тільки чоботи зніму,- нахилилася, потягнула замочок.
- Бачиш яка трясця! Чуть не впала. Тьфу - ти, знов замочок застряг!
Він вчасно підсуває стілець, посадив її. Не поспішаючи, двома руками взявся за ногу, миттєво почервонів. Намагався не піднімати голови, йому таки вдалося не пошкодити замок, зняв чоботи. Віола зірвалася з місця, за мить, вже була у ванній кімнаті. Погляд до зеркала її напружив - і чого червоніти, ніби все нормально!
Ранок… на підлозі три пусті пляшки з під спиртного. На дивані, солодко спав Віктор. Віола, спросоння не могла зрозуміти, чому вона опинилась біля нього і роздягнена до білизни.
Ото напилися -майнула думка – не думаю, що між нами щось відбулося. Ну нехай я випила трохи зайвого, він же мужик, мав бути тверезим.
Вже повернувшись, під ногами помітила пусті пляшки, почухала лоб,
-Ох не фіга собі. Це ми все випили?
Віктор так і не почув її слів, не проснувся. Вона спішила на роботу.
Два тижні пролетіли швидко. Віола не помічає змін у поведінці Віктора. Вирішує, що він теж не пам’ятає той вечір, як відгуляли її день народження. Надія повернулася з відпочинку, життя продовжилося, без сварок і нарікань. Та через місяць, Віола розплакалася перед нею,
-Сестричко, люба, мій Вадим вже більше місяця за кордоном, а в мене ж було день народження. Ти зранку привітала, а ми з Віктором добряче випили і….
Надія зразу не зрозуміла в чому справа, перебила її
-Ну кажи, що і…-, здивовано дивиться на неї, продовжила,
-Чорт забирай, кажи, що сталося? Тебе поперли з інституту?! Знайшла біду, чого журитись?! В іншому інституті собі знайдеш роботу.
-Та …я про це…. я вагітна від Віктора.
Раптове клацання замка, мов грім серед ясного неба. Віктор відчинив двері. Надія зблідла, тихо шепотіла,
-Мовчи, потім поговоримо.
Цього ж вечора, щоб зняти стрес, Надія запропонувала відкоркувати пляшку вина та поклала на стіл коробку цукерок,
-Ми ж не обмили мій приїзд.
Сидячи на дивані, Віктор наповних келихи, обійняв її, поцілував в щоку,
-Ти вмієш робити сюрпризи…. давай кохана, за твоє здоров’я!
Невдовзі Віктор заснув біля телевізора. Надія та Віола обговорили план, як вийти з цього положення,основне, щоб ніхто нічого не знав.
Через пару днів, Віола повідомила, що їде за кордон, буде жити в їхньому будинку. Похвалилася, що зустріла знайомого, він запропонував роботу перекладача. Надія привітно зазирнула в її очі,
-Молодець сестричко! Давно пора бути самостійною!
Після від’їзду Віоли, буквально через пару днів, Надія повідомила чоловікові, що вагітна. Від звістки, він був на сьомому небі, відразу ж категорично сказав,
-Ні дня на роботі, звільняйся. Ми цього так чекали!
Через три місяця, Надія змушена піти на обман, поскаржилася на болі в спині. І вони з Віктором вирішили, що краще народжувати за кордоном. Терміново, він відвіз її до Віоли, сам готувався до виступу з новою гімнасткою.
Летіли дні за днями… минуло два місяці. Віктор на пару днів збирався полетіти до дружини, але змушений був відкласти. Кінь, з яким він працював, підвернув ногу. До виступу залишалося мало часу, інший кінь був норовистим. Для тренування, Віктор змушений був приділити багато часу. Тепер з дружиною спілкувався по скайпу. Віола запевнила, що з сестрою і дитям все нормально, на світ мала з’явитися дівчинка.
Одного разу при розмові, усміхнений Віктор сказав,
-Ой, я за вами так скучив. Бачу красуні, ви обоє на обличчі поправилися. Надійко, а Віола там собі нікого не знайшла?
У відповідь, вже побачив Віолу,
-От народиться дитинка, тоді повернуся, заберу Вадима, якщо він погодиться. Правда ми посварилися, але по телефону спілкуємося. А що далі вже мабуть вирішить доля,бути нам разом чи ні.
Час пологів припав саме з виступами Віктор. По скайпу, Надія прийняла вітання, дуже задоволена, до себе пригортала дівчинку. Віола привітала Віктора, ніби, помилково промовила, що сестра в грудях має мало молока. І тут же заспокоїла його,
-Не хвилюйся, ваша Марійка, дівчинка славна, пухкенька, виросте! Зараз в магазинах продається багато дитячих сумішей, що замінюють молоко матері, то ж все буде добре!
Не минуло й двох тижнів, не попереджаючи Віктора, вони повернулися додому. Лише пару днів Віола допомогла сестрі бавити Марійку, повернулася за кордон. Прощаючись у обіймах, вволю наплакались, одна одній поклялись, цю таємницю приховати на все життя.
Подружжя ж немов діти, гралися з донькою, їх лиця завжди усміхнені, щасливі очі, повні надій і сподівання, що все буде добре.
Через два роки, вони гуляли на весіллі Віоли з Вадимом. Ніхто не знав, як їй було важко залишити свою доньку сестрі та вона витримала всі переживання, недоспані ночі. Через рік, народивши сина( назвали Артуром), відчула душевне полегшення, тепер і в неї є справжня сім’я.
А час летів, Надія в цирк не повернулася.Часто їздить з Віктором і Марійкою на конеферму, просто провести час та щоб на коні покаталась донька. Вона виросла красунею, люблячою донькою, дуже схожою на батька. Вже позаду випуск у школі, закінчення музичного училища, згодом, при театрі, грає на фортепіано. Майже щороку буває за кордоном, гостює у тітки Віоли.
По кімнаті плинули останні звуки Ноктюрна. Так непомітно пролетів час…ніби підкреслила свій спогад Надія.
Дзвінок у двері відволікає від думок, зазирнула на Віктора,
-Це вже наші приїхали. Я відчиню!
Переступивши поріг, перед нею стояла Марія, біля неї, з букетом червоних троянд, доволі симпатичний молодий хлопець.За ним Віола з сином і чоловіком. Теплі обійми з матір’ю, поцілунки. Марія запитала,
-А де тато?
-Я тут, -відізвався батько, на інвалідному візку під’їхав до них.
Рум’яні щоки дочки виказали хвилювання,
-Знайомтеся, це мій наречений Макс!
Хлопець, трохи соромлячись схилився, Надії вручив квіти. Вона від щастя, ледь стримує сльози,
-Заходьте мої любі! О Артуре, хлопче, ти так виріс, мабуть теж скоро знайометимеш нас із своєю дівчиною?!
Він переступив з ноги на ногу, весело сказав,
-Та це… мабуть треба, ще трохи повчитися, а вже потім.
За вікном пролітає сніг… дружна сім’я вечеряє за круглим столом. Надія і Віола, сидять поряд, про щось тихо спілкуються. Ніхто так і не дізнався про їхню таємницю. Та мабуть це й правильно. Адже вони разом і це основне в житті.Тільки з родиною можна вирішити всі питання і завжди мати безцінну підтримку.
2021 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034646
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2025
Не послизни́сь, як йдеш до аптеки,
В душі давне́нько маєш секрети,
Купив би кра́ще вже чебуреки,
Бо задовба́ли, щодня дієти.
Не послизни́сь, то ж під ногами лід,
Тремтиш від хо́лоду, не лишив слід,
Зима капри́зна, мов твоя душа,
Розчарува́вся, бо прийшов дарма.
Пігулки, ма́зі - дорогі надто,
Лічиш грошву́ і не однократно,
Ті копійки́, що заробив за вік,
Зі смутком стру́сиш все ж сльози з повік.
Раптом впаде́ш, гарних новин не жди,
Тобі ніхто й ніщо не підстелив,
Та й не той віќ зробити шпагат,
Зваживсь піти́, пошкодуєш сто крат.
Лікар, ліка́рня, порад цілий віз,
Себе карта́єш - І чого поліз?
Сиди вже вдома, почекай нагоди,
Чатуй з вікна, сюрприз від погоди.
Бажання жи́ти – це провокатор,
Включай же га́льма, не екскаватор,
Побережи́, врешті серце, нерви,
Ти ж все життя́́, мчався через терни.
Але ж приє́мно, що таки дожив,
І цього ро́ку до зернових жнив,
Посмакува́в, святий кусень хліба,
Подякуй Бо́гу, що земля плідна.
Зустрінеш ра́нок… хочеться жити,
Знов у Творця́ посмієш просити,
Сили й терпі́ння до щасливих днів,
Не загуби́тись у зимній порі.
Йди сміливі́ше, лиш не послизнись,
Твоє життя́, це ж довічний сюрприз,
Душевний во́гник, ще палахкотить,
Побережи́сь! Цінуй прекрасну мить.
24.01.2025 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034484
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2025
Думок фортеця, як навести лад,
Розкласти зможеш, всі по полицях?
Про війни, смерть, сльози, щоденний жах,
Щоб сум зникав на темних обличчях.
Думок хазяйка, чи здатна вчитись,
Щоби життя, як ромашковий цвіт,
Де сонце й небо, до них молися,
Щодня з надією на кращий світ.
Весни барвистість сердечко втішить,
А тепле літо, вип’є всі роси,
Холодним надто, не стане місця,
Не густо вкриють, хлібні покоси.
Укриє осінь всю красу землі,
Й жнива багаті засипле в скрині,
Ще срібла, золота, скарби земні,
Укупі завжди, при зимній днині.
Думки – метелики… про кохання,
Під погляд місяця в перламутрі,
Хай ніч осяйна, зіронька рання,
Приносить щастя, в щоденній суті.
Думок фортеця, поверхи увись,
Ти сама пройдеш у тиші сонній,
Навести лад спроможна, усміхнись,
Тепер сприймаєш душевний спокій….
Лиш завжди впевнена будь у собі!
12.02.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034335
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2025
Ледь іскрить, річкове плесо,
Чиста водна гладінь,
Попід берег, хвилька плеще,
Погляда вдалечінь.
Досягнути, їй би сонця,
Злет думок втішає,
Де хмарини - волоконця,
Вітерець ласкає.
Якби ніжність сонця, тепло,
Хоч на мить прийняти,
Білим снігом, скрізь занесло,
Почав став дрімати.
Морозець... нині в загравах,
Бахромою іній,
По сухих, руденьких травах,
Краплі льоду сиві.
Сон приємний, хвильку долав,
Чи й здобуде мрію?
Задзеркалення…час настав,
При зимовій днині.
Сновидіння, все ж чудове,
Плескіт вод, снять човни,
Тихий шепіт, всі розмови,
Дочекайся весни.
21.02.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1034141
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2025
З Днем народження!
Мабуть вкрала, в неба очі,
Щоб втішався друг щоночі.
По житті, щоби барвінок,
Розквітав та й без сльозинок,
Тих гірких, у ранках світлих,
І тепленьких днях привітних.
Усміхнися ти принцеса,
Нехай дружба гріє серце,
А душа, як зірка рання,
Не згаса, цінить кохання.
Я тобі зичу любові,
Миру, щастя і здоров’я.
Для коханого принцеса,
Для нас добра поетеса ,
Тож натхнення і удачі,
Хай настане життя кращим!
20.02.2025
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033668
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2025
Літо, надвечір’я… зранку надто вітряно. За вікном авто, уздовж траси припорошені пилом квіти й трави. За кілька метрів, з обох сторін, поля зі стиглою пшеницею. Від пориву вітру, доволі повні колоски схиляються, наче морські хвилі із позолотою сонця. Ні птахів, ні метеликів, ані комах, всі заховалися від буревію. Час від часу, по трасі, вітер ривками здіймає пил в перемішку із шматками сухої трави, понівечених пелюстків квітів та зірваного, ледь помітно, жовто - зеленого листя. Автівки не зупиняються, їх рух тільки підсилює вітер. Що зібране докупи, стовпом підносить увись. За мить, щось полетить шкереберть, довкола трохи розсіється, а щось покрутиться і падає донизу.
Марина напружено придивляється на трасу. Зазирнувши у зеркало, поправляє каштанове волосся, трохи знервовано, вголос,
-Коли вже вщухне цей вітер, щоб нарешті можна було розслабитися.
Вона повертається із-за кордону. Дев’яносто днів присвячено постійній праці…важкі заробітки. Умілість і наснага, виконувати щодня зразу три роботи, придають впевненості в собі. Зранку в одній оселі, обходить жінку похилого віку, з десятої години, готує обід, для багатої родини. Ввечері допізна, в кав’ярні вона вже офіціантка. Виснажена, серед ночі, повертала в невелику найману кімнату. Три роки поспіль, два рази на рік, вона покидає сина з бабусею, їде на заробітки. Хоч і стала стрункіша, цим тільки тішиться, адже минуло тільки тридцять два роки. І має сина, якому саме сьогодні день народження і він чекає її.
***
Чомусь, коли повертається додому, завжди згадає той вечір і ніч, коли підкорилася спокусі. П’яніла від палких солодких поцілунків. Вже пізніше дивувалася, як я могла?! А він же, ще такий молодий і настільки досвідчений, що спромігся спровокувати до близькості.
Нині… її думки, як цей вітруган, навіює спогад про помилку в житті. Якби зараз, у зрілі роки, зустріти такого, щоб повів у храм любові, Напевно б відчула себе справжньою жінкою, а можливо і закохалася.
У Олега є харизма.Він її перший хлопець, у любовній звабі й до цього часу останній. Тепер її душа була до ран зболена одинокістю. На жаль, немає того, хто б її реанімував. Лише подушка являлась свідком, скільки виплакано сліз. Часто туманні думки - чому й досі одна? Тож ніби славна жінка і фігура витончена, можна й позаздрити. Та й навряд чи хтось би подумав, що має сина підлітка. Але доля мовчить, де ж те щастя…
***
Не стерти з пам’яті, як у вихідні дні, сільська молодь збиралася біля старих тополь та криниці. До них приєднались хлопці з бригади, яка займалась прокладкою газових труб. Хлопці мешкали в сільському клубі. Через тиждень їх бригада перебралася в сусіднє село. Та ті кілька днів, вечорів, при нагоді, Олег залицявся до неї. Одного суботнього вечора, він постукав у її двері.
В цей день батьки з меншою сестрою, поїхали в містечко, на день народження до батькового брата. Обіцяли повернутися завтра, Марина залишилась вдома сама. Дівчина не пішла до молоді, планувала обійти хазяйство та виспатися. За плечима шкільні роки та про навчання в містечку тільки мріяла. Батько клопотався, що вдома багато роботи, коли ж вона наполягала, сердився,
-Нікуди твоя кулінарія не втече, он поки що біля матері навчися, як смачно готувати, а далі час покаже, як воно буде.
Прихід Олега, до неї додому, трохи здивував, але ввічливо запросила до хати. Хлопець, не соромлячись, допоміг обійти господарство, залицявся, обіймав, чмокав у щоку. Хитро зазирнувши на нього, її дзвінкий голос, мов спів молодої пташки,
-Ти почекай мене, я швидко перескочу на горище, дістану сіна для кроликів. Незчулася, як він пройшов повз неї, улігся на соломі. Його обличчя злегка червоніло, усміхався, поглядом манив до себе,
-Та розслабся ти, трохи відпочинь, не крутись, як білка в колесі.
Нині ж тільки й пам’ятає, як взяв її за руку, затягнув до себе. Що трапилося далі, пам’ятає смутно, ніби сп’яніла від пестощів, поцілунків. Згодом, в душі собі зізналася, ті миті були приємні. Його карі очі, наче загіпнозували її, зводили з розуму. Запах свіжого сіна задурманив голову,
весело бурюкаючись, вона не відмовила в близькості.
Минув місяць. Одного вечора, мати помітили, як дочка насолоджується квашеними огірками. Не минуло й години, як дізнався батько. Його крик немов виверження вулкану, здавалося дрижали стіни. Мати плакала, вмовляла його, щоб не почули сусіди. Він вимагав, щоб негайно поїхала жити в село до бабусі. Мати плакала, що це ж не близько та його рішення було остаточним. Після цього її життя дуже змінилося.
Хоча характер батька жорсткий та його мати добра жінка. Вона сама мешкає у досить просторій хаті. Привітно зустріла онуку, заспокоїла,
-Я з батьком розмовляла по телефону та й мама дещо сказала. Не впадай у відчай, мине час, все стане на свої місця.Така наша, жіноча доля, треба навчитися терпіння. Поки житиму, чим зможу буду тобі допомагати. Подивитися з іншої сторони, не одна в хаті, удвох веселіше. А народиться дитя, то буде, як промінчик сонця, зігріє наші серця.
Ось і зараз, Марина поспішає, на неї чекають бабуся і син. При розмові по телефону, як і щоразу, запитала, чи приїде сама, чи можливо з другом. Вона її розуміє, старій людині потрібен спокій, відпочинок.Так, як і кожна бабуся, хоче онуку бачити щасливою.
***
Автівка уповільнила рух, зупинилася обіч дороги. Вона виходить з неї. Сильний вітер, миттєво здіймає волосся, розвіює, крутить ним, прикриває обличчя. Злегка зіщулившись, руки піднімає догори, кричить,
-А-а-а-а. А-а-а-а. А-а-а-а-а...
Вітром миттю далеко розносить звук та враз, здається повертає назад і б’є їй у обличчя, вже чути ридання навзрид.
Звичайно, їй було чого плакати, після тієї ночі, він просто десь зник.
Ледь заспокоївшись…вже за кермом автівки, різко натискає на педаль. До її села, залишилося проїхати, кілометрів десять, на спідометрі, стрілка тремтить на помітці сто сорок. Не помічаючи нічого, ніби відірвалась від світу, на щоках й досі відчуваються сльози.
За кілька хвилин, обіч дороги, помічає дві автівки. Майже на дорозі, перед нею, працівник ДАІ розмахує короткою палицею, запрошує зупинитися.
Марина трохи розгублена, все ж зупинила авто. Молодий даішник усміхнено поглянув на неї,
-І куди це ми… з такою швидкістю поспішаємо?
Від хвилювання відчуває, як палають щоки,
-Та я це… не помітила…
Даішник представився, показав посвідчення. Вона сміливо до нього,
-А може без паперів обійдемося, скажи стільки треба та й по всьому.
Його хитрий погляд, сонячна усмішка дуже дратує її. Він же кілька раз крутить палицею, сміється. Неподалік, біля іншого авто, даішник, щось читав у телефоні, почувши сміх, крикнув,
-Що там у тебе такого смішного, я зараз підійду.
Терпіння!Тільки терпіння, хвилюючись, подумки зупиняє себе жінка. Хоч хвилювання, наче шторм у морі. Підкралась осина думка- У таку пору, то ж вечоріє і чого тут стовбичити, ніби вдома справ немає.
Даішник, пристально дивиться, помічає її знервованість,
-Ви що не бачите знаків, скоро поворот на Тернопіль, то ж яка має бути швидкість?
Тупий погляд до його ніг, їй хотілося крикнути - я тобі що, учениця? Помітивши, що до них наближається інший даішник, завмерла. Перед нею стояв Олег. Зненацька, в її душі роздратування, смикається око, до болю стискає руки. Мовчання… здивовані погляди один на одного.
-Шеф, я так зрозумів, ви знайомі. Я піду, думаю сам з нею розберешся, - сказав співробітник, поспішив до своєї автівки.
Обличчя Олега помітно поблідло,
-Очам не вірю! Марино, я такий радий тебе бачити, просто не уявляєш.
-То мені додому їхати? - несподівано почув голос помічника.
-Так - так, їдь додому, Тут я сам розберуся.
Той трохи здивувався, але розвертаючись у сторону авто, сказав,
-Ну, як скажеш шеф, це твоє право.
Вони вдвох дивилися вслід автівки…Олег торкнувся її руки,
-Я думаю, зараз ні ти, ні я не в змозі сісти за кермо, може в машині поговоримо.
-Та вже вітер тихіший, можна й тут,- запропонувала вона.
-Та в затишку краще, пішли.
Сідаючи в авто, на задньому сидінні, він побачив велику сумку, біля заднього вікна, в прозорому пакеті лежали нові хлопчачі кросівки.
Ніби рій бджіл пролетів біля вуха - все ж вийшла заміж.
Легкий рум’янець на щоках, блиск у очах, гучне серцебиття, він міг помітити її ставлення до нього. Вона намагалася дивитися у вікно, на душі потепліло, невже це така доля, ось так, позаду роки надій і сподівання, не пройшли дарма.
Він намагався зазирнути в її очі, почав говорити,
-Три роки назад, я був у тебе вдома, спілкувався з батьком. Він сказав, що ти вийшла заміж, давно мешкаєш в Тернополі. Я наполегливо просив адресу, але він категорично відмовив. На жаль, тих дівчат, що були поруч з тобою, нікого не знайшов, всі кудись поїхали. А сусід, сказав, що твій батько хвалився, ти виїхала за кордон.
-А де ж ти всі роки був?- тільки й наважилась запитати?
-Та ти хіба не чула, що в той час коїлось в Києві. Наша бригада поїхала на Майдан, хотіли підтримати своїх хлопців. Та після розгону, в тунелі мене знайшла одна жінка. Добре, що ті коновали, не знайшли, напевно був би за гратами. В записній книжці, жінка знайшла номер телефона батьків, вони мене забрали. Короче, не буду багато розповідати. Мій батько очолює міський автопарк, то ж ми не бідували. Весь час зі мною була мама. За кордоном, мені зробили операцію, мав проблеми з хребтом. Потім довгий час реабілітації, повернулися додому.
Несподівано він взяв її за руки, намагався зазирнути в очі,
-Ось таке моє життя. А, як твоє життя склалося? Знаєш, молодість, як весна. Перше кохання запам’яталося назавжди. Я засуджував себе за те, що сталося між нами. Воно б треба було, як кажуть по- нормальному. Освідчитися, послати сватів, думаю ти б мені не відмовила. Але сталося, як сталося. Тільки тепер, я в тебе можу попросити пробачити мені.
По її щоках котилися сльози, важко перевела подих,
-То ти одружився, маєш сім’ю?
-Ні-ні, яка сім’я…ще зараз у такий час, війна. Мене то не заберуть, не пригодний. Якби ж, ту стежку, що вела до тебе та той час, можна було повернути назад.
Вона нахилилася до нього, поклала голову на плече.
-Олеже, я навіть не помітила, що летіла з такою швидкістю, спішу додому. Знаєш ти не знайшов до мене стежки, бачиш, а я тебе знайшла на цій дорозі, щоб ми знову були разом.
-То ти незаміжня?
-Ні, не склалося. Та й за кордон я їздила на заробітки. Поїхали, вже недалеко. За знаком повертай вправо, далі дорога до мого села.
-Ти справді пробачила?
- О, якби ти знав, за ці роки, мати терпіння, мене навчила бабуся. Часто говорить, - Все в руках долі. Я давно тобі пробачила. Думаю зрадіє, коли я приїду не одна.
Він не знав хто ще, на нього чекає та дуже зрадів зустрічі. Очі світяться щастям, розумів, доля дає випробування і згодом дала їм шанс виправити помилку. Тепер, тільки треба впевнено тримати кермо і все буде добре!
2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033593
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2025
Чи вона винна, що завжди холодна?
Волю Всевишнього здійснити здатна,
Інколи кажуть, панянка немодна,
Часом скупа й досить не делікатна.
Та має місію, втілити свою,
Пуховим снігом зігріти землицю,
Піднявшись ввись, між хмар здійняти бурю,
Не прихова душевну таємницю.
Ліса, сади - фортеці білосніжні,
Поля, луги, під срібним простирадлом,
Любов відчують у снах, тепло й ніжність,
Немов у хованці, все ж іскрять златом.
Завжди весела, хурделиця поряд,
Її не зрадить, керувати в змозі,
У ніч казкову, місяченька погляд,
Подих закляк у морозній облозі.
Та й по річках, враз розложе пелюшки,
Скляні мережива в обіймах води,
І скрізь по вікнах розмалює шибки,
Зима ж оцінить, погляне залюбки.
Ніби прикрила, всі осінні рани,
Їх час загоїть, це ж найкращі ліки,
Місія виконана!Ясні ранки…
Зовсім безболісні, принесуть втіху.
17.02.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033418
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2025
Знайоме місто привітно стрічає,
Строкаті клумби під легким туманом,
Та спогад знов, смуток не оминає,
На лавці давній, під квітним каштаном.
Зненацька вітер, колючий підкрався,
Шамотна листя, мов голос знайомий,
Щасливі очі, цілував, всміхався,
Слова, як кремінь - Стій, наш день чудовий!
Воно б дитям закутатись у шалі,
Душа тремтіла, тішилась світанку,
Торкнувся холод навіяв печалі,
Тоді прощались, останнього ранку.
Та милу усмішку, майже щоночі,
Все бачить й досі, підкрадавсь неспокій,
Нехай хоч раз, ще зазирнути в очі,
Ті світло сині, не завадить й осінь.
Не спромоглися відкрити почуття,
Незнане завтра… десь, чомусь сховалось,
Не поєдналися жагучі серця,
Життя в розлуці таїнством лишалось.
У парку музика для призовників,
Душі так терпко, а він дивився вслід,
Коли пішла, все ж щось сказати хотів,
Не озиралась, не знайшла теплих слів.
Якби ж не чула - Не твоя дівиця,
Слова пророчі, виказала мати,
Тобі не рівня, хай навіть не сниться,
Знай синку, іншу, маєш покохати.
Чому так щемно, нащо серце ятрить,
Хоча колись і мали світлі мрії,
Та відчуття, неначе море штормить,
Три роки служби, вкрадені надії.
На жаль, й час винен, всі зруйнував мости,
Мов пташка вільна, зустріла кохання,
Вона тепер, з ним по різні береги,
Дніпро могучій, втопив сподівання.
Красива юнь відійшла у небуття,
Та серед вулиці неначе шукає,
До нього стежку, не бачить і здаля,
Журбу осінню з вітром відпускає.
Роки… роки, волосинки в сивині,
Знайоме місто, нині здалось рідним,
Кохання перше, таким згадалось їй,
Гірка сльоза, кудись злетіла з вітром….
Чому ж так боляче, гірко на душі?
16.02.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033316
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.02.2025
О мої ангели - боже світіння,
Я вже блаженство відчула. Цвітіння,
Краса землі…для людства нагорода,
В житті й мені дана сяйна дорога.
О мої ангели, чи діждусь весни,
Почую звістку – стихли бої війни,
Благаю любі, то ж придайте сили,
Прожити дні, печальні, нещасливі.
Хоч зимні дні сльозливі і тривожні,
Сини і доньки повернутись в змозі,
Нехай настане Мир і світла мрія,
Зігріє душу щоденна надія.
О мої ангели, в поміч при скруті,
На плечах здатна тепло відчути,
Немовби шепіт - ти не втрачай віру,
Прийми душею і серцем довіру…
Той час настане, жадана година,
Героїв радісно, прийме родина,
Повір у себе, знай ми завжди поруч!
О мої ангели послані Богом,
Від вас я завжди вітаю підмогу.
Схилюся низько, подякую за все,
Й за благодать, що не ки́дає мене.
Піду і далі по стежці привітній,
Життя земне, прославлю у молитві.
!4.02.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033161
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2025
Весняний подих, молодий цвіт,
Нас вчить Всевишній любити світ.
Повітря свіже повнить груди,
В протистоянні до Іуди.
Приніс нам темінь, біль від війни,
Чи здатні ми, позбутись чуми?
Душа бажає сонця, тепла,
Вода в криниці, щоби свята.
Придала сил, божого вміння,
Відчути радість і терпіння.
Уклін землі,Отчому слову,
Навік прославить рідну мову.
Благословення міг сприйняти,
Тепер біду, здатен здолати…
Живи, втішайся, знайшов свій шлях!
12.05.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1033055
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2025
Три хатини край села, по стежинах, ледь трава. А по клумбах, скрізь троянди, настрій піднімають завжди. Господині дружать здавна, кожна спілкуванню рада. Та подібні мають долі, від думок, гірчить у горлі, може від сліз, чи то від солі. За плечима соловейко відспівав по сорок п’ять, зустрічали дощі й сонце, в надвечір’ї гомонять.
Три подружки – говорушки, як підтримка до життя, Бог у дар, дав умілі руки, мали хист до в’язання та шиття. Тиждень - два та й до містечка, на базарі фартухи, капелюшки, шкарпетки- продавали залюбки.
Вихідний день, у суботу вже управили худобу, то чому ж не відпочити? Щоб самотність, вгамувати, як хворобу та й життя своє змінити. Готувалися завзято, стіл накритий мов на свято. На тарілці курка, аж золотиста шкурка. Поряд закопчене сало, рум’яне м’ясо печене, лежало. Помідори, огірочки, під петрушкою рядочком. Сир, ковбаса, буженина. Як глянути, мати рідна! Невже з’їсти усе можна? Та жінка ж не травоїдна, то ж закуска тішить кожну. можна. Жінки добрі, мають вроду, п’ють горілочку, як воду. Грам по двісті улупили, ковбасою закусили.
Ольга огірок кусає, цмокне й знов когось згадає.
У руці держить хустину, витерла сліпу сльозину.
-Я ж тоді була щаслива, його в ліжку так кохала, павуки в кутки тікали, усі стіни, аж дрижали.
Знов на вії бринить сльозина, хай би хоч один мужчина, Мене справді покохав і собі би славу мав.
У Ганни уста, як стиглі вишні і груди достатньо пишні, весь час гладить, промовляє,
-Не скажи мені подруга, якби ж я, теж мала друга, певно з ним би поділилась.
Щурить носа, нахилилась. Її стала обіймати, щоб самотність відігнати. -От би нам десь погуляти!
-Та що толку,- Зіна мовить, устами сосиску ловить. За мить усміхнене лице, чистить варене яйце.
-Ох біда, нема мужчини, ми знаємо ті. причини. Ой, вони ж скупі на ласку, це згадалось, як на Паску. Ну… в гості, зайшов Микита, хоч губа в нього розбита.То так любо цілувався, скажу правду залицявся. Думала покладу в ліжко, торкавсь тіла, гладив ніжно. Та за мить, мелькали п’яти, по-під вікна, поза хату. Бачила… біг по городу. Із рук вислизнула втіха, хвилювалась, розпашіла, довелося, у захлеб із ковша пити воду. Але, злюща, як пантера, грюк дверима, аж фанера із середини злетіла й гучно впала за плечима. Жаль догнати не посміла, під вікном, ледь не зомліла.
Веселенько зирить Ольга, повела свою мову,
-Я маю гарну обнову.. Вчора, купила намисто, краса, червоне із сонячним блиском. Може в місто завітати, десь по площі погуляти.
-То дурне,- шепоче Ганна,- Та надія мабуть марна, що ти там зустрінеш друга, -Для душі справжня наруга. Хтось цілується на лавці, що ж тобі робити, мавці? Хоч й зелені, маєш очі та одна в ліжку щоночі. Наші друзі по окрузі, до розмов лише пригодні, навіть і у дні холодні. Зайде в хату, вип’є чаю й зразу каже, - Поспішаю.
Зіна, хитро зазирнула,у руці пляшку крутнула,
-Що ви хочете дівчата, певно нам не буде свята.В мене нерви вже на взводі, жукам заздрю на городі, за сезон шість раз приплоду. Я все мрію, хоча б раз, я мала таку нагоду. Ой, мене так мучать сни….
Її Ольга перебила,
-Ой подружко, розсмішила. Мужики всі сіли вдома, за планшетом бере втома, ну а ще - рубають дрова. А жукам, як нагорода, не образила природа, ні планшета, ані смартфона, жоден же немає, от тому, всім подругам, у коханні догоджає.
Сміх по хаті луною,
-Ну тоді слава герою, каже Зіна, очі п’яні.
-Може сходим до кав’ярні?
Ганька пирснула від сміху,
--Може ми заради сміху, лист відправимо в Колорадо. Мужиків, нехай нам радо, у відрядження пошлють, ми на них зіллємо лють. Як не зможуть нас любити, навчимо жуків кропити.
Наче грім по хаті сміх, у куток забився кіт. Очі наче ліхтарі- чи здуріли ці старі? На них з острахом дивився, згодом, просто сидів мився.
Досить жартів ,- каже Ольга,
- Перед ним я стану гола.Уявляєте дівчата, Яка я буду багата. До ніг діаманти ляжуть і не важно яка мова, нам обом серця підкажуть, ризикнути я готова. Темнокожий, світлокожа і не важно яка рожа, в нього міць була б і сила, хоч на мить буду щаслива.
Зі стільця злетіла Зіна, реготала безупинно,
-Ох і Ольга, хочеш короля, зустріти іще й так гостинно.
Пані Ганна по кімнаті, рушником стала махати, брови в гору підняла та й лізгінку почала. Ходить наче справжня пава, наспівує звуки. Лише за мить взяла за руки. Ольгу потягнула, хитро підморгнула,
-Гайда, Зіно, йди до нас, погуляти прийшов час. Хоч на ласку ми голодні та відірвемось по повній. В танці спалимо бажання, веселімося до рання!
І такий в душах запал, скачуть бісики в очах, вже над ними ніби маг, проводить свій ритуал. З телефона плине музика весела. «Сім сорок».У жінок на головах волосся, то розсиплеться,то ворох. Ні очей не видно, ні обличчя,
Та раптово кричить Ольга,
-Може нам пора спиниться!
Хто почує…Зіна плаття підняла, ну справжня циганка, і в обхід жінок пішла, в танці мов тачанка. За мить руки на плечах, рух веселості не згас, є ще сила у ногах. Танцювали, тупотіли, аж гуділи стіни, на столі чарки дзвеніли.Ото жару додали, розбудили півня. Він горланить раз - по - раз, гавкають собаки, кури збилися докупи,почали кричати.
Та зненацька згасло світло,
-Ну це вже зовсім не смішно- зупинилась Оля.
-Ой дівчата, ой подружки, така наша доля. Оце ж треба, так невчасно, світло відключати, то ж напевно пора баби, нам лягати спати.
В небі місяць засріблився, кіт на дворі опинився.
Хоч на якийсь час жінки, самотність прогнали, добре погуляли.
На сафі розкладеній, трохи п’яні, три подружки, як пампушки, у обіймах спали. Який завтра буде день, про те не гадали. Тільки б сни хороші снились та мрії збувались.
2024 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032883
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2025
( вірш до картини)
Ти мій витвір мистецтва,
Щодень пензлем малюю,
Вічне сяйво блаженства,
Кожну мить, я ціную.
Полотна, ледь торкаюсь,
Відблиск фарб ліг на губи,
Почуттів не зрікаюсь,
Не засмучуй до згуби.
Хай назавжди лишиться,
Світло злата в зіницях,
Знову тайна насниться,
Солод уст, та криниця…
Ласки й ніжності,чуєш!
Не забути твій образ,
Ти мій голос почуєш!
Стук сердечний, твій погляд…,
Дочекаюсь, я вірю.
10.02.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032797
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2025
( вірш до картини)
Ти наче… хочеш сказати відпусти,
Його ж, той погляд - місячне сяйво,
Не здатні, нові збудувати мости?
Кохання, мрії, невже були марні!
Чи можеш, утихомирить почуття?
Коли сердечко, б’ється, як у пташки,
І душу, проймають теплі відчуття,
Життя ж… не іграшка і не гра в шашки.
Ти наче… хочеш сказати відпусти,
Але не в змозі, у полоні казки,
Любові, ніжності, квітної весни,
Відчути… дотик вуст, бажання ласки…
Відпустиш? Ні! Мабуть керує доля
.
08.02.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032603
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.02.2025
Часто трапляється у житті,
Ніби зненацька над прірвою,
Злісно штовхав, сильний буревій,
Вже губиш сльози за рідною,
Землею, краєм, бо ж на чужині.
Зникає ласка, віра в життя,
Та неповага чоловіка,
Гнітить надію, за майбуття,
Ти ще чекаєш - буде втіха,
Але і час, його не змінить.
Керівник цеха, вмів навчати,
Давно й на пенсії, не спинить,
Жаль, не спромігся цінувати,
Того хто поряд, день-ніч не спить,
Уколи робить, дає ліки.
Ніщо не миле, темні днини,
Сповивав смуток вечорами,
Коли ще й дощ, хмари- гардини,
Мов світ закрили й нема мами,
Очі без сліз, виплакані вже.
« Віддам за тебе… все» - о, слова,
Але з роками, немов будяк,
Старий колючий, а голова,
Жагуче вістря, що жалить так,
Красу забудеш і все земне.
Шукаєш вихід, як спасіння,
Мов те зерно, між бур’янів,
Сердечний біль, тіла тремтіння,
Важко позбутись, якби й хотів,
Але ж на ранок сонце ясне.
Часто трапляється у житті,
Терпець урвався, пишеш вірші,
Це ж, як пігулки, смак для душі,
Гіркі із солодом і терпкі,
Переживеш безнадії мить…
Папір і ручка, в творах секрет,
Тож вихід знайдеш, бо ти поет.
01.02. 2025 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032375
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2025
Початок літа… чиста блакить. Яскраві, теплі сонячні промені злегка пестять, гріють землю. Довкола зелено, квітучо, дивовижно красиво.
Вдалині ліс…Ольга йшла з маленьким бідоном у руці. Кажуть вже є малина, то чому й не сходити?! Піднятий настрій, під ніс гундосить, то одну, то іншу мелодію з популярних пісень. За плечима село, розбита дорога, деінде з калюжами зеленої води. По обіч неї густо розстелений спориш, подорожник, полин, де - не –де пекуча кропива, жовтець. Ближче до лісу височать стебла, ще не розквітлих лопухів, ховаючись за ними, квітнуть дзвіночки, медунка, фіалки. А далі дорога, немов під охороною листкових дерев, в’ється вглиб лісу. Від неї по різні боки стежини. Видно, що тут уже хтось проходив, але по траві все ж лишилися роси. Де падав промінь сонця, роси помітно виграють, іскрять, переливаються веселкою. А там, де падає тінь, по рідшій траві та по чорній землі, в різні боки, жваво повзають мурахи.
Біля високої сосни, знайома стежка, далі старий кущ шипшини, ніби попереджав, що за ним хащі. Іще з дитинства, вона сюди приходила з мамою, як йти трохи вправо, вже й малинник. Ото насолода, уста, щічки і навіть лоб, не кажучи про руки, все було в малиновому, смачному соку. Обожнювала його, примружить очі, жменями ягоди пхає в рот, від задоволення, аж прицмокує. Тут, вже відразу кружляють бджоли, оси, вона від них пурхає метеликом і кричить,,
-Мамо, мамо і чого вони на мене напали?!Що їм малини жалко?!
То був не сон, а приємне, солодке, незабутнє дитинство, таке ж, як мамина ніжність, тепло і любов. Нині їй дев’ятнадцять років, це час квітучої молодості, мрій і надій, приємних відчуттів кохання.
Робота в селі важка, як не в полі, то на короварні, але далі вчитися не мала настрою. Можливо,хтось би та й спитав - чому? Напевно їй було достатньо материнської підтримки. Вона її навчила робити викрійки на чоловічий та жіночий одяг, шити на ніжній швейній машинці.
-Мабуть Бог нагородив умілістю, - не раз всміхаючись, казала мати. Батько ж працював на тракторі, робота хоч і важка та завжди свіжа копійка, колись він так казав. Та, на жаль, два роки назад, він ремонтував свого ( коня), той несподівано рушив на нього. Ось так вони залишилися вдвох з мамою.Та підтримкою для них, став хлопець із сусіднього села. Микола працював водієм на бортовій, грузовій машині. На два роки старший за Олю, такий же красень кароокий, чорнявий, як і вона. Одного разу, він зупинився біля криниці їхнього обійстя, заправити машину водою. Так і познайомилися. Хоча в селі завжди робота є та час для побачень знаходився. Їх зустрічі, як теплий весняний подих, як цвіт бузку, сповнений натхненням до життя.
Нарешті здалеку, вона почула чиїсь голоси.
-О, тут вже хтось є- тихо про себе. Перед нею кущі малини, сяючі від сонця ягоди, ніби запрошували - ось візьми, відчуй мій смак. Не гаючи часу, умілі руки робили свою справу. Хоч інколи і відправляла ягоди в рот та п’ятилітровий бідончик, був швидко наповнений. Це їй так здавалося швидко, але ж час не стояв на місці. Поглянула на телефон - тринадцята, саме в цей час мав під’їхати Микола.
Мабуть правду кажуть, що закохані серця і на відстані мають зв’язок. За мить, Оля почула сигнал машини, поспішає до дороги. Усміхнений, щасливий, він чекав її біля сосни,
-Ну, як успіхи, сонце моє?!
-Ти ж приїхав і це основне!- вона в долоні тримала кілька малин,
-Ось пригощайся, посмакуй!
Немов дитя, він устами захоплює по одній малині і кожного разу зазирає в її ніжні з блиском, теплі очі. Миттєвий поцілунок у долоню, потягнув до себе,
-Ходи сюди, твої вуста солодші за ягоди!
Той поцілунок, ніби мед, зібраний з її вуст. Гучні стуки сердець, у судинах закипає кров. Спинитись важко, прошепотів,
-Ти підеш за мене?
Він продовжує цілувати обличчя, шию. Відчуття радості, переповнює серця. Ласка п’янить, мов захмелілі. Вже, підхопив її на руки, йшов до машини,
-Поїхали, почекай тільки повернуся, бідончик заберу.
Згодом сватання… весілля. Час швидко плине, в сім’ї порозуміння, підтримка один одного.
Через три роки, онкологія забрала її маму. Життя, мов течія річки, але ж не повноводна, Бог не дає дитя.
-А хіба ж то сім’я, коли нема дитини - часто говорила його мати, коли він навідувався до своїх батьків.
Минуло п’ять років. В лікарні, вони декілька раз здавали аналізи.
Висновки втішали, але лише мрії та надії зігрівали серця.
Одного літнього дня…ще сонце не випило роси, удвох йшли до лісу.
Ясне сонце, блакитне небо, легкий вітерець, веселий щебет соловейка, політ метеликів, бджіл і комах – все пророчило про гарний день. Його рука лежить на її плечі, час від часу, пальці торкаються шиї. Хитрий погляд, підморгнув,
-Може відпочинемо, я взяв ряднину, послухаємо соловейка.,Можливо тут, цього разу на природі, в нас, щось получиться.
Вона розуміла його настрій, бажання, все ж звільнившись від руки, інтригуюче,
-Любий! Спочатку малиною насолоджуйся, а вже потім мною.
Як миша, шмигнула в сторону стежки. Лише за пару кроків, в стороні, за кущем шипшини, вдвох почули дивні звуки, насторожились. Неподалік пхикала чиясь дитина. Здивовано зазирнули один на одного.
-Чи це в мене від думок, чи й справді я щось чую,чи вже галюцинації?
-Ні-ні,-заперечив він і продовжив, Ніби дитина пхикає, може загубилася?
Поміж двох молоденьких ясенів, на рудому старому простирадлі сиділа темноволоса дівчинка. Її обличчя замурзане малиною та багнюкою, синеньк,і насторожуючі, повні сліз оченята, дивилися на них.
-Мама… мама, - дівчинка тянула руки в іншу сторону.
Обоє у подиві, переглянулися, він взяв її на руки,
-Ми зараз пошукаємо твою маму, не плач маленька!
-Ой, подивись, у руці бубличок тримає,- сказала Ольга.
Вони вдвох довго гукали, намагалися привернути увагу. Але від крику, то зблизька, то десь подалі, лише ввись здіймалися налякані птахи.
Дівчинка, кліпаючи оченятами, а з жадібністю пила напій із сухофруктів, який, на всяк випадок, взяли із собою разом з бутербродами. Але ковбасу та сир не наважилися дати, адже дитина могла бути алергіком. Та й для такої їжі, ще замала. За кілька хвилин, у обіймах Олі, дівчинка міцно спала, а Микола збирав малину. Він відчував незрозуміле хвилювання за дівчинку, думав про відповідальність. При кожному русі руки гризла думка - А може… це нам доля вирішила зробити подарунок.
В будинку дільничного, вже написана заява про знаходження дитини.
-Сьогодні вже пізно їхати, нехай у вас переночує. А завтра, я відвезу її в поліцейський відділок містечка. Подивиться лікар, хоч приблизно скаже рік їй чи два. Дадуть запрос у область, як треба, то й по всій Україні. Думаю ми знайдемо її батьків, - пояснив дільничний.
Спілкуючись з батьками, Микола поділився новиною про дівчинку. Мати ж схвильовано,тремтячим голосом сказала,
-Це напевно циганська дитина. У нас за річкою, три ночі підряд табір гуляв. Гучна музика і запах вогнища, по всій окрузі було відчутно.
Почувши розмову, дружина заперечила,
-Та яка там циганська, очі сині, як волошки, шкіра світла, як у нас.Хіба може вкрали у когось та згодом вирішили залишити.
Після купеля дівчинка, міцно спала на дивані. Сусіди мали двох дошкільнят, почувши таку новину, принесли деякий одяг.
За вікном тиха ніч.. Світило ніби заглядає до н их,, збуджує до думок.
- Яке ж її ім’я, хоча б нам це дізнатися, шепотів Микола..
-Знаєш, коли я її купала, то вже стільки імен назвала, вона більше всього реагувала на ім’я Маринка та Даринка,- позирнула на нього і продовжила,
-Бідне дитя. У мене в голові не вкладається, як це залишити дитину, свою рідну кровинку?
Аж під ранок, обійнявши дружину, Микола запропонував,
-А давай ми її собі заберемо!
-Як це заберемо? А ти розумієш, яка це відповідальність. Їй напевно трохи більше року, як захворіє, не одну ніч прийдеться недоспати. Бачу, в твоїй душі вже немає віри й надії, що ми спроможні мати свою дитину?
-От ми і будемо її виховувати,як свою. Я думаю, від нас Бог не відвернеться. Вона підросте, як всі кажуть, буде нянька, а потім і лялька.
Тож вирішуй, нам з тобою варто поїхати з дільничним, що скажеш?
Ольга мовчить, ледь стримує сльози, долонями закрила обличчя. А що вона скаже, коли серце рветься на частини, як зробити, щоб було краще.
Батьки дівчинки так і не знайшлися. Майже пів року тягнулася паперова волокита на удочеріння. Даринка підростала жвавою, досить сміливою та кмітливою. Її шовкове, злегка кучеряве волосся, було дуже схожим на волосся Миколи, на фото в дитинстві. Не раз вкладаючи її спати, він гладив по голові з думкою, що все ж, їх таки щось поєднує. Хоч оченята й синенькі, але ж чорнява, ми ніби рідні.
Минуло три роки… як і кожного року, сім’я ходила в ліс по малину.
У неділю погода сприяла прогулянці. Микола і Ольга наповнювали кошики малиною. А Даринка, вже досить замурзана, все, ще з кошиків брала малини, всміхалася і клала їх собі в рот.
Ольга, хмуро насупивши брови, не раз її попереджала,
- Вибирай стиглі, не порчені. Та може вже й досить, он щічки, як пашать, дивися не об’їшся,, а то живіт болітиме!
-Мамо, малинка ж вітамінна,того й пашать щічки.Не турбуйся вона чиста чиста і така смачна, солоденька. Ну я іще трішки, ну кілька штучок, ну будь ласка,- хитро позираючи, благаючим тоном, відповідає донька.
Настав час збиратися йти додому… задзвонив телефон Ольги. Їй повідомили, що треба терміново приїхати до свекрухи, помер батько Миколи. Знервовано,долонею підхопила кілька малин, кинула в рот, ніби хотіла задобрити душу, щоб не заплакати. Вмить скривилася, по щоках текли сльози. Даринка кинулася до неї,
-Мамо, що малина не добра попалася? Чого ти плачеш?
-Тихо доню, тихо! Не звертай уваги, так- так - трішки кислувата.
-А в мене, ось у кишені, є м’ятна цукерка, візьми, вона пахне і солодка,
- дістала й подала їй.
Ольга швидко, поправила волосся, стерла сльози, крикнула,
-Колю! Чуєш! Виходь уже, з тієї малини.
І вже тихіше,
Цій малині, ще ж треба лад дати.
Потім знову гучніше,
- Досить, пішли додому! Доганяй нас!
Тільки вдома, Ольга розповіла чоловіку про дзвінок.
Відразу ж почали готуватися до від’їзду, в багажник автівки, яку придбали недавно, складали деякі речі. В них попереду важкі дні.
Минув рік, свекруха продала будинок, переїхала жити до них. А, ще через рік, Микола і Ольга купили будинок у містечку. Він працював водієм на консервному заводі. Даринка пішла в школу. А Ольга влаштувалася в міську лікарню санітаркою. Свекруха ж, не захотіла змінювати свого життя, залишилася в селі. Клопоталася,
-І вам буде легше, тут овочі, он яблука в садку, а в лісі малинник. Я не маю здоров’я йти, то ж будемо на машині, як пани їздити по ягоди ,а восени по гриби.
Після Нового року… лютий місяць багатьом порушив плани, припідніс небажаний подарунок, росія вторглася на територію України. Миколі прийшла повістка з’явитися в ТЦК.
Важкі проводи, на душі смуток, плач, розчарування. Микола обіймав дружину,
-У нас є доня, треба йти захищати землю, зберегти волю.
Дівчинка тулилася до них,
-Мамо, мамо не плач, тато повернеться. От побачиш!
Він присів біля неї,
-Сонце моє, ти в нас така розумниця, бережи маму, бабусю. Війна далеко від нашого містечка. Все буде добре, думаю це ненадовго.
-Тату, ти ж мені подзвониш. Не затримуйся там надовго, ми ж поїдемо в село по малину?
У очах смуток, він намагався стримати непрохані сльози,
-А якже, обов’язково поїдемо по малину, а восени і по опеньки, ти вже знаєш їстівні гриби. Гарно навчайся, слухайся маму.
А час минав…Микола дзвонив все рідше і рідше. Хвилювання ятрило серце й душу.Ольга з донькою, вечорами дивилися телевізор, цікавилися новинами на фронті.
Навесні, кожні вихідні Ольга з донькою, автівкою їздили в село. Їй довелося пройти курси, мала посвідчення водія. Свекруха наполягла, щоб на літніх канікулах Даринка була поруч з нею.
Минали тижні… привітний, сонячний день. Біля обійстя зупинилася автівка…на зустріч вибігла донька,
-Мамо, ти знову приїхала сама? Коли ж тато приїде. Він же,дивився мені в очі і обіцяв, що з нами поїде в ліс. Зателефонуй, хай вже їде, бо малина присохне, осиплеться.
З будинку вийшла свекруха,
-Слава Богу, приїхала. Давно говорила з Миколою?
Запала тиша… обійнявшись, заплакали. Дарина, своє обличчя закрила долонями. В її очах тремтіли сльози, про себе тихо прошепотіла,
-Не поїду по малину, вона вся буде кисла. Я вірю тато приїде і ми всі разом, як колись смакуватимемо солодкі ягоди.
Минув рік… автівка під’їхала до лісу. За кермом сиділа Ольга. Микола, ледь притримуючи, замотану чорною пов’язкою по лікоть руку, намагався вилізти з автівки. Біля відчиненої дверці, вже стояла Дарина,
-Тату, я допоможу, не поспішай! Ти відпочиватимеш на ряднині, а ми з мамою будемо збирати ягоди. Тепер, вона нехай більше їсть малини!
Ледь примруживши очі, косо зиркнула, всміхнулася й продовжила,
- Бабуся казала, для братика, якого вона носить під серцем - це дуже корисно.
-Так донечко, корисно, бабуся все знає. А ти така хитренька, як лисичка, все чуєш, най би щось пропустила, так ні.
Хотів продовжити - Мабуть вже все село знає - та передумав. За мить голосно продовжив,
- Ану, краще принеси мені малинки, хай я з твоїх теплих долоньок відчую її смак. Нехай надалі і наше життя, буде таким же солодким, як ці, пахучі, із сонячним блиском ягоди.
2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032098
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2025
Чи день, чи ніч, вона на злеті почуттів….
Присіла й пише, добре з Музою поруч,
Мов подих відчула, дружелюбний погляд,
Ревнивець місяць, враз перламутром сяє,
Всміхнувся молодик, звабливий, моргає.
Немов оглянувся, щось сказати хотів…
Вже біля нього, іскрить зіронька рання,
Зненацька тему, про довічне кохання,
Під впливом ночі, радять описати їй,
Невже, це бачить, все наяву, не у сні.
Душа в полоні дивовижних відчуттів…
Можливо, хист має складати поеми,
У творах рішає життєві проблеми,
Чи й справді під яса*, є натхнення в душі,
Про цвіт, храм любові, написати вірші?
Порив думок…манить досягти світлих мрій…
Вітрець за вікном, колиса голе гілля,
Воно ж, то на краще, як буде весілля,
Барвисті стрічки майорітимуть й квіти,
Чому ж молодятам та й не порадіти.
Розраду в помислах знайти, в купі подій…
Та суть про любов, так вражає, до болю,
Якби ж без війни, кожен відчував волю,
Та й смілий воїн, що захища рідний край,
Надію має - мир повернути в свій рай.
Де спів пташиний, віру вселяє в серце,
У кожній хаті, знов запанує щастя!
***
Вона вночі, блудить у поетичній смузі,
І щиро дякує, за натхнення Музі,
За мудрість, бажання, що розквіта в душі,
Свій шлях продовжує, пише дивні вірші.
( *Яса – під світлом, сяйвом.)
01.02.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1032008
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.02.2025
Вона його, надихнула на життя,
Бо був неначе в павутинні сумління,
Чи хтось помітить, що хоче майбуття,
Весну побачити, барвисте цвітіння.
Аче́й не раз, спровокувала, мабуть,
Як місяць квітень з травнем у суперечці,
Бо так й не стало вічного роману,
То лиш ілюзія, не кохання, впертість.
Спокуса лист, отримати завчасно,
Зізнання в ньому, як мрії на світанку,
Коли край неба сонце світить ясно,
Її кохати, він клявся до останку.
Та час летів і написані вірші,
Чомусь зненацька, неначе чорні хмари,
Слова, на жаль, вже не до вподоби їй,
Чи може просто набридло, не ті чари.
Похмуре небо, ллють осінні дощі,
Шкода не змиють павутиння омани,
Чому ж так боляче в нього на душі,
Напевно й лист не згоїть сердечні рани....
В душі вогонь... знову буде страждати.
30.01.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031864
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2025
Чарівність звуків, сприймання нот,
Душі натхнення, вищих чеснот,
Рухливість тіла, умілість рук,
Крок вправо, вліво, злет, сердець стук.
І вальс звабливо, злегка п’янить,
Чаклунство ночі - єднання нить,
Немов птахи, торкнулись крила,
Де неба синь…й думка щаслива.
Мене зігрій, в очах втоплюся,
За тебе завжди помолюся,
Про себе тихо, з таїнством мрій,
Удвох досягнем цвіт почуттів.
Вітрець ласкає світлі лиця,
Сердець бажання всолодиться,
На такт зненацька, вдвох співпасти,
Браслет гойдався на зап’ясті.
Блискучість золота миготить,
Якби ж довічно буяла мить,
Де є кохання і відчуття,
Цей вальс з’єднає… на все життя.
19.01.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031724
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2025
Ой тумани… тумани,
Ви немов, ті шамани,
Не сприймаю омани,
Від краси зимних днів.
Не несіть каравани,
Чорні хмари- тюльпани,
Смуток, зрада, злі плани,
Най зника в морськім дні.
Біль сердець, душ страждання,
Від біди до згорання.
Ясних мрій сподівання,
Тільки бачиш у сні.
Колорит піднебесся,
Мов надії торкнешся,
Сум на попіл зітреться,
Вже й кінець би війні!
О тумани… тумани,
Відійдіть без омани,
Сонця промінь всі рани,
Залікує навік!
Нехай прийде удача,
Бійця вмілість козача,
Щоб та погань тхоряча,
Й не торкнулась землі!
26.01.2025р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031581
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2025
А дощ, моросить знову,
Красу, змива зимову
У вікна б’ють краплини,
Чорніють.. всі стежини.
В них смуток жде на вирок,
Мороз проник зі скриньок
Легенький іній білить,
Землі надію зцілить.
Сяйливий місяць світлий,
Зіркам моргне, привітний,
Ану… збудіть хмаринки,
Нехай, вкриють перлинки,
Скрізь золото і срібло,
Зникає… дощ безслідно,
Світило балом править,
Казкову ніч не зрадить….
До неї... любов вічна!
25.01.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2025
Літня пора… під чистим небом чудові краєвиди Карпатського краю. Від сонячного проміння вода в Дністрі переливається веселкою. Приваблює, зачаровує, надихає до життя.
Тарас любить своє село і цю примхливу річку, що навесні поміж гірських порогів, немов летить, все змиваючи на своєму шляху. А коли, вже досягає рівнини, тиха течія наповнює душу спокоєм, радістю.
Він два дні, як приїхав додому. Півтора роки під логовом ворога, нанесли глибоку психічну травму, але все ж тримався. Під містом Вугледар, отримав поранення правої ноги. Так він вирвався із пекла. Довгий шлях до рідного краю, спочатку кілька операцій, згодом реабілітація. І ось, нарешті довгоочікувана відпустка.
Десять днів, йой ! - не вірилося йому. Невже я знову зможу пройти знайомими стежками, де пройшло казкове, босоноге дитинство, де квітла юнь. Та усміхнені привабливі дівчата зігрівали серце, а в річці ловилася, доволі не маленька риба. На реабілітації, ні ночі без думок, закарбувалося у пам’яті, як зловлена риба вислизає з рук, за мить зникає у воді. Все хоче волі…,ой якби ж і нам вирватися з кігтів орлиної ненажери.
А нині ранок, він за столом смакував пахучі пиріжки з лівером, капустою, то, як солод для душі, а запах, який здавалося п’янить, хотілося знову скуштувати, а може інший ще смачніший?!
Мати з батьком потай дивилися на нього, любувалися своїм легенем. У очах кожного з них таїться смуток, думки сплітаються, як нитки при вишиванні.Ой, як важко знову відпустити сина, на ту, кляту війну. І в той же час, у очах маленькі блискавки надії, все буде добре. Хоч серця й краються на двоє та віра втримає їх на плаву життя. І подумки звертаються до Бога- Ти збережи життя доньок і синів, що на полі бою, виборюють волю. Щоб у всьому світі, навіки, було найкращим майбуття.
Повільно встав із-за столу, залпом випив кварту молока, рукою поспіхом зітер краплю із вуст, сказав,
-Я піду, пройдуся до річки. Хочу побути наодинці та відчути подих землі, течію річки, полюбуватися рідними краєвидами.
Кілька хвилин, трохи кульгаючи по стежці до річки, від втоми тіло злегка тремтить.
-Та це спочатку, про себе шепоче тихо,- З часом минеться, за кілька днів, я знову наберуся сили. Ось тут, де пахне материнським молоком і мене прогріває погляд, її теплих очей.
Яскраве сонце промінням пестить воду, вона у тихій течії, все ж виграє мінливо переливаючись, змішує веселкові кольори. Та за мить, переливається сріблом, золотом так, що, аж мерехтить у очах. Тарас у човні, неподалік від трав’янистого берега, який деінде приховує маленькі білі квіти, мов зірочки. Як оченята, що виглядають, ловлять ласкаве сонячне світло і тепло. Він тут один і більш нікого. Лише час від часу, почує крик пташки, як попередження, що хтось порушує їх спокій. То враз почув змах пташиних крил і вже за мить над річкою ввись здійнялися пара лелек. Вони, ніби вітали його. Кілька раз, подаючи звуки, кружляли і сильніше змахуючи крилами, полетіли далеко, в напрямку лісу.
Його світлий погляд до піднебесся підносив мрію - Ой, якби ж, зупинилася ця, кривава війна.Та скільки ж людині всього треба? Лиш мирного неба, води святої та щедрості садів і полів, щоби завжди на столі був хліб і сіль!
Шия затерпла, тихо гойдається човен, він приліг ниць. Підборіддям торкається човна, руками гладить воду. А вона ж чиста, як сльоза, мов забирає душевну тривогу. На глибині бачить, як повільно схиляються водорості, ніби топлять її глибше у темні води. За мить зграя маленьких рибок зникає в глибині і вже здіймається сіра імла, а зверху мов туман. Наразі, він порівняв з буденними днями на війні. Перед очима вибух, здіймання землі й пилу. Тут рибки поласують піщинками з водоростей і повернуться у свою зграю.А там ні, в боротьбі вижити важко, комусь добра доля, а комусь… і ні.
Раптово скотилася сльоза за побратимами, що навіки злетіли, як журавлі. До болю пече у грудях, прискорене серцебиття. Привстав, повільно потягнув поранену ногу, знову сидить, задивляється на пагорби, що здалеку здається майже цілуються з небом.
- Яка краса !- захоплено перевів подих, продовжив, -Треба вірити в краще, рана загоїться і тілесна, і душевна, адже жити, це вже є шанс мати щастя. Повільно повернувшись на бік, вже лежав на спині. Здаля захоплювався пташиним переспівом, задивляється в небо. Ледь-ледь помітно плили біленькі хмарки, немов плісе злегка здригалися, товкаючи одна одну. Йому ввижалося, що танцюють, перед очима закружляло все, він заснув. Немов дитина у обіймах матусиної любові, як після купеля і насиченості грудним молоком, відчув душевний спокій.
Сонце хилилося донизу… лебідь і лебідка порушила його сон. Могутні крила били по воді, звук рознісся по всій окрузі. Він відкрив очі - так тепло на душі і серце б’ється ритмічно - помітив сам собі. Ледь потягнувшись,уже сидів, очі забігали, де він, що коїться навколо? Здаля помітив лебедів, усміхнувся і лише тепер побачив, що човен зупинився біля самого берега. Високі водорості злегка гойдалися у обіймах з переплетеною, ледь - ледь рудою, високою травою, що схилилась до води. Лиш протягнути руку в бік, перед ним квітка латаття. Ледь-ледь помітно гойдалася на маленьких, прозорих хвилях. Така біленька, мила - майнула думка- можна дістати та тут же, зупинив себе. Та ні… навіщо, цю красу і це життя руйнувати? Нехай квітне красуня, приносить радість всій окрузі і тій закоханій парі, що плескається у воді.
Позаду залишилася та річка і той човен, який в черговий раз надихнув до життя. Можливо завтра зранку, як у дитинстві поспішу на рибалку й справді спіймаю великого карпа , чи судака. Зніму на фото і покажу хлопцям – побратимам, які на мене дуже чекають. Кивнув рукою до води, думка, як жвава течія води - О річенько, мій сумнів і смуток заховай у глибини, щоби так вільно дихалося мені, як вітру теплому, при чистій блакиті, в сонячних обіймах.
Вечоріло…за столом вечеря. Батько і мати спостерігали, як син, із захопленням, жадно їв паруючий, пахучий борщ із сметаною. У тарілці, саме доречні, пишні, ледь - ледь жовтенькі з глянцем, печені пампушки, покриті часниковим соусом. В його тарілку з борщем, мати добавила сметани, усміхнено до нього,
- Може хоч трішки набереш ваги, ти ж так схуд, бідолашний.
- Ой мамо, дякую! Чого ти кажеш - бідолашний? Я майже цілий, рана загоїться, ну буде шрам, не страшно, основне, що я живий!
Батько, лівою рукою, злегка поправив свою сиву чуприну,
-Хай клопочеться, їй стане легше на душі. Ти правий синку, основне, що живий і хай при нагоді покращиться твій життєвий шлях!
У вікно, із-за гір, зазирає ріг блідого місяця. Тарас у спальні розстеляє ліжко. Мати та батько, перехрестившись перед іконою, обмінялися поглядами. Чоловік тихо до дружини,
-А ти помітила, він з річки прийшов ніби трохи інакший, гарні розмови про життя.
-Та дай Боже, щоб час загоїв всі рани! Щоб жахіття забулося, може цієї ночі, вже не буде кричати і крутитися, як в’юн у річці. Він сильний духом! Згодом уговтається, знайде душевний спокій, не втрачаймо віри в краще.
Рукою торкнулася його плеча,
-Пішли відпочивати. Дасть Бог, завтра настане новий день і ми будемо з ним поруч. Наша підтримка, йому зараз конче потрібна.
13.07.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031426
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2025
Розбудив вітрець ранковий,
Який день буде чудовий!
Виграє веселка в росах,
Золотиться по покосах.
Тож чому, не погуляти,
Скік- скік козлик- кругом хати,
Вже з думками, він тупцює,
Як втекти, хитро мудрує.
Туп-туп-туп, гучно копитця,
А попереду криниця,
Ой набридла, мучить спека,
Під кущем дрімав лелека.
Он й гайок, густий близенько,
Ніжне сонечко, ясненьке,
Між дерев, розважусь трохи,
Поскакать дуже охота.
А я жвавий, славний козлик,
Хоч і маю малий хвостик,
Сварять, кажуть надто впертий,
Зате шубка м’яка з шерсті.
Не завада, мені холод,
Вабить воля-ніби солод,
Ростуть кущики маленькі,
Всі листочки та й смачненькі.
Пощипаю, вміло трішки,
Щоб скоріше росли ріжки,
Підростали, ще гостріші,
Й кісточки були міцніші.
Та чомусь, раптом стемніло,
Сіра хмара пливла сміло,
Затулила усе небо,
Ой,ой-ой,- кричить- Не треба!
Гучно мекав, сумний козлик,
Затрусився його хвостик.
Враз напружилися вушка,
Поспішив сховавсь під грушку,
-Ти чого, оце пригнався?
-От дощу... нині злякався,
Зовсім тихо, мекав козлик,
Навесні, завжди холодний,
Пам’ятаю, я це добре,
Навкруги волого, мокро.
Шелестять злегка листочки,
-Що ж робить, спочинь тут трошки,
Знай весна, тобі не літо,
В колосочках стигне жито,
Прийде дощик, до нас теплим,
Ляже дотиком приємним.
Вмить вразливі, світлі краплі,
По траві тремтять, атласні,
Ледь бринять, всюди іскряться,
Миготять, жваво срібляться.
І йому крап- крап на шийку,
Вже здалось мокро на писку,
Круть і верть зразу голівка,
Загубилася краплинка.
Радий козлик,вміло скаче,
Хай хмаринка, знову плаче,
Всім помиє спинку, личко,
Втішав дощик, мілкий, спритний.
Поспішив, козлик по стежці,
Квіточки ніби в сережках,
По них блиск, із сонцем грає,
Всіх з дощем літнім вітає.
Під парканом, чути туп-туп,
Посміхнувся, малий лопух,
-Тьфу, хто тут? Це ти? От утнув!
-Чи злякався, цього дощу?
Наче хтось, гнався так швидко,
Не впади, дивись бо ж слизько.
Не журись, бачиш все в нормі,
Ти помітив, вже моторні,
Міцні ніжки, давно маю,
От тому, я тут й гуляю.
Ось втомився, мабуть досить,
Вгомонився й утік дощик,
Нагулявся, що сказати,
Бувай друже, я йду спати.
Літо 2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031350
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2025
Ближче до обрію поступово схилилось сонце.Тремтливо спалахують останні промені, все ще ласкаючи смужку білих хмаринок. Проникаючи крізь них, на воду легко лягають золоті відблиски. Широкий Дніпро їх приймає, під дійством вітру і тихої течії, хвилясто виплескує. Вдалині, в напрямку заходу, час від часу, сонце неначе у обіймах води, наразі немов топиться і тут же знову виринає.
Яка краса!- про себе втішилася Марина - Люблю цю річку, набережну, моє чудове, красиве місто Кременчуг!
Весняний настрій природи, вологий подих вітру, ковток свіжого повітря, нікого не залишить байдужим. У вечірній час, по обрію небо зачаровує дивовижними хмарами, інколи й з жовтими та червоними відтінками. Їхня казкова краса привабить кожного, особливо здалеку, коли вони наче купаються у морському піднебессі.
Вздовж річки парк, між оголених дерев, синіли сутінки. Враз нагадали їй - треба поспішати. Від старшої сестри мала завдання, із дитсадка забрати племінника Максима. Це рідко буває, але чому й не допомогти.
Вона йшла без головного убору, то ж весна, минула середина березня.
На плечах, раз - у - раз від вітру, легко здіймається каштанове волосся, розсипається, за мить, знову припадаючи, лоскоче шию. У неї, такий же настрій, як у вітру, піднесений. Хоча нині і ні з ким не зустрічається, але тішиться пробудження природи. Сяючі очі дивляться на Дніпро, який вселяв надію, що все буде добре. А чому й журитись? Робота в магазині по продажу жіночої білизни, не така вже й важка і колектив дружній, хоча одні жінки, за виключенням керівника. То добре, що вже на пенсію збирається - так інколи гомоніли дівчата. В такому разі не буде приставати, як колись, як той реп’ях. Весь час мав намір спокусити працівницю до лестощів та скакнути в гречку. Ох - інколи подумає - Для сім`ї важко знайти порядного чоловіка, один наркоман, інший без пляшки спиртного прожити не хоче. До того ж, ще й не мають роботи. Та всі хочуть потусуватися в кав`ярні, чи частенько відвідати ресторан. А потім пропонують до себе додому, чи в готелі зняти номер.
За плечима роки квітучої весни, себе втішала -Тю, та це ж лише двадцять два, поспішати немає куди! Як розібратися, де ж познайомитися? У магазин за білизною в основному приходять жінки. Ну хіба що на набережній, але ж одній незручно йти. Але коли й наважишся : побачиш лиця щасливих пар, поцілунки, блиском сяючі очі і нарешті привабливий сміх. Тут не гріх самій собі зізнатися - Трохи шкребне, як кажуть, по душі. Та враз подумає – Ні - ні, заздрити не посмію, не той характер, добре, хоч комусь повезло.
Марина поспішала до дитсадка. Зненацька, пустився невеликий сніг. Стрілою настигла думка - Ой, як невчасно, курточка ж без капюшона! Попереду, за брамою, двоповерхова будівля дитсадка, біля парадного входу стояв високий молодий чоловік. Він помітив її, позирнув на вхідні двері, на пару кроків відійшов. Дівчина зробила висновок, напевно когось чекає. Швидкою ходою зникла в під’їзді. Та тільки зайшла в приміщення роздягальні, як цей же чоловік прослизнув перед нею, миттєво відчинив двері в групу. Від несподіванки, звичайно здивувалася та її посмішка - це ознака ввічливості, подякувала. Все ж відчула незручність, адже з групи, нікого з батьків не знає, за племінником приходить дуже рідко. Тут же, зробила висновок - Можливо мене знають. Чомусь стримано позвала Макса, відразу на її телефон подзвонили з магазину. Племінник одягався сам, розмову продовжила на сходовому майданчику. За кілька хвилин відчинилися двері, Племінник сонячно всміхався, тримаючи світлооку дівчинку за руку, весело сказав,
-. Оце моя тітка Марина, а оце Наталка, моя подружка.
- А з ким вона йтиме додому? -здивовано спитала, пристально дивлячись на нього.
Дівчинка випередила його, дзвінким голосом, співочо сказала,
- На мене внизу чекає дядько Ігор, він же зразу за вами вийшов. Сьогодні він мене забирає, тато й мама до двадцятої години на роботі.
Марина вже знала, як звати цього дядька. Хоча на вид, їй здалося, йому років двадцять п`ять, не більше, Тоді подумала-А він так, нічого!
Надворі, вона намагалася взяти за руку племінника, він відмахнувся, здивований її поведінкою, кліпав оченятами,
-Тю, то ж ми разом йдемо додому, ти що не знаєш? Наталка ж з нашого будинку, тільки вона проживає в третьому під`їзді, на другому поверсі.
Ігор почувши розмову, усміхнений, наблизився до них,
- Напевно твоя тітка рідко з тобою водиться. Може ми познайомимося?
Максимко з Наталкою йшли попереду, про щось жваво спілкувалися. Хлопчик розмахував руками і вони вже сміялися. Ігор запропонував,
-Давайте не поспішати, сніг перестав. Ця прогулянка, дітям тільки на користь піде.
Уважно дивився на її реакцію, продовжив,
-Я думаю нам теж не завадить.
Марина трохи засоромилася, але не заперечила. Скоса позирала на нього, думки, як рій бджіл – Цікаво, як він знає, що я тітка?
Та згодом, він несподівано, ледь нахилившись, тихо прошепотів,
-Марино, а може краще дітей заведемо додому, а самі прогуляємося по набережній?
Її думки - вітряки - Оце розмах! Ось так при першій зустрічі?! Від пропозиції розгубилася, не встигла й слова сказати, як він потурбувався ,
- Тільки на голову щось візьміть, прохолодно. Бачите, яка весна та й треба берегтися, у наш час вірусів достатньо, щоб захворіти.
Хоча планів щодо вечора й не було, але йшла, зважувала всі” За” і “Проти”. Тож не буду, як кажуть, у лоб запитувати, чи розвідник, чи можливо одружений. Чи просто є час та бажання пофліртувати. Але ж славний, сині очі, приємний в розмові, невже холостяк?
То була їх перша зустріч… ці зустрічі продовжилися. Минали тижні, він часто зустрічав її з роботи, обом було комфортно, весело.
Невже я зустріла свій діамант? Інколи запитувала себе. Невже й насправді, ще є такі чоловіки? З розмов, таки трохи дізналася про нього. Здивувалася, йому вже цілих двадцять вісім років і не одружений! При спілкуванні помітила його схильність все докладно розповісти. Ось тут, з’явилася нагода, запитати, хто ж він за фахом? Почувши, що викладач у Кременчуцькому льотному коледжі, себе критикувала - І як, я не допетрала, адже так розмовляти можуть тільки фахівці своєї професії. Ось тому, її вражав чистою українською мовою, уважністю, культурною поведінкою.
Напередодні Нового року, Ігор передзвонив, що на свята його в місті не буде, має поїхати з батьками до родичів у Полтаву.
Звичайно, подумала Марина, він же сказав, що їде з батьками. Я з торгівлею, підрахунками, про все на світі забула. Йому добре, ніби має канікули, а мені до відпустки далеко.
І чому так тягнеться час? На балконі, дівчина задивляється в далечінь. Його немає два тижні, а здається ціла вічність. Думки плутаються, як інколи нитки при шитті. А може я закохалася? Що так швидко? Але ж ми надто мало зустрічаємося. Зупинила себе - що за дурня лізе в голову, мені ж не сімнадцять! Цікаво, а що він зараз відчуває? Чи думає про мене? Ой, здається він надто серйозний. Але ж при зустрічах приємно разом смакувати морозиво, насолоджуватися прогулянками, розмовляти про роботу, погоду та згадувати веселі витівки дітвори.
Аж тут мила усмішка прикрасила її обличчя - А він дітей любить, як і я, тільки про майбутнє мовчить, ніби окрім цього всього ніяких планів.
Ігорю дуже подобається Марина та є мрія, придбати авто. Ще зі школи збирав гроші, міняв на долари, ховав у скарбничку. Часто прицінювався, але хотів купити нову модель машини, а для цього, ще потрібно трохи часу. Про це з рнею не ділився, вважав так буде правильно. Думки, мов перелітні птахи, - Скажу коли придбаю .- От тоді, відчуваючи, що впевнено стою на ногах, можна й освідчитися.
Дві тисячі двадцять другий рік… розпочалося вторгнення росії. Війна внесла свої корективи; тривогу, від звісток смуток, хололи душі, тремтіли серця. Ігор багато часу проводив у коледжі з волонтерами. Згуртував молодь, у вільний час, виготовляли свічки, плели сітки.
З Мариною зустрічаються рідко. На її плечі звалилося більше роботи. Деякі продавчині виїхали за кордон, тепер їй довелося обслуговувати, ще й дитячий та жіночий відділки одягу. Більше товару, звичайно треба більше уваги та й відповідальності.
Травневі дні… не принесли втіхи. Ігор поїхав на навчання, куди й на стільки днів, навіть він цього не знав. Тільки й встиг по телефону попередити,
-Привіт! На розмову маю кілька секунд. Їдемо на тренування. Все буде добре, при можливості буду дзвонити. Цілую!
Минало літо.. важкі дні хвилювань, інколи відчаю. Надто рідкі дзвінки, як випробування. Теплий початок вересня для обох став бажаним. Він повернувся, де стільки часу був, не розповідав. Лиш обійняв, застигли в солодкому поцілунку, потім приклав палець до її уст, прошепотів,
-Навіть не запитуй мене, де і що, бо нічого не скажу, не можна. Він мав бронювання та при потребі в любу хвилину могли визвати в ТЦК.
Життя продовжується, як течія річки по старому маршруту.
Одного зимового вечора, він проводжав її додому. Під тиском вітру, злегка падав і часом летів густий, лапатий сніг. Зазираючи в її привітні, теплі очі, поцілував руку, сказав,
-Марино, я тебе кохаю. Як треба, за тебе життя віддам.
Вона іще ніколи його таким серозним не бачила, легке тремтіння пронизало тіло. Та чомусь раптово, їй захотілося його розвеселити,
-Я тобі вірю, але наразі, хоч цей сніг зупини! Он бачиш, як сипле!
-Хай сипле, нам не завада,- він взяв її обличчя в теплі долоні, хотів поцілувати.
Вона миттю, його руки, відвела в сторони, по дитячому усміхалася, прошепотіла,
-Ні-ні, життя не треба! Ось ти зараз, сніг зупини! Що не в змозі?
Різко відвернулася і пішла вперед,
-Ігоре, до завтра!
Він хотів покликати, але передумав - Завтра… хто знає яким буде завтра? Він точно буде нелегким, бо війна.
Йому ліжко здавалося холодним, не спалося. Завтрашній день, а може взяти торт і піти познайомитися з її батьками. Хоча Максимко напевно вже не раз розповідав про наші прогулянки по набережній. Може настав час одружитися? Батьки давно підганяли-”Втрачаєш щасливі хвилини”. Та хто наперед знає, які випробування підготувала доля.
Не встиг закрити повіки, над містом лунала сирена. Але з ліжка не встав, не хотів порушувати сон батьків, вони ніколи не йшли в укриття.
Минали дні. Вітрина магазину прикрашена новорічною ілюмінацією. Ялинка палахкотить, переливається різними кольорами привабливих, яскравих іграшок. Біля неї, Марина викладає новорічні подарунки – чоловічу та жіночу білизну з косметикою.
Робочий день добігав до кінця. Вже з пів години, Ігор біля магазину, чекає на неї. Вона не помічає, тому й не поспішала. Сьогодні у її відділку за прилавком помічниця Оля - дев’ятнадцятирічна учениця торгового коледжу, проходить практику. Про таких дівчат, як Оля, кажуть - дівчина не промах. За скляними дверима, вона давненько помітила молодого, привабливого чоловіка Цікавість гризла з середини душі - кого ж він чекає? Якби ж зайшов - нав’язлива думка, не давала спокою.
Марина, нічого не помічаючи, повернулася за прилавок,
-Олю, я є, через пару хвилин можеш йти додому. Я тільки руки помию.
Саме в цей час Ігор зайшов в магазин, направився до неї. Але Марина, вже поверталася до підсобки. Він все ж підійшов до прилавка, уважно роздивлявся запаковані подарунки.
Серце Олі затрепетало пташино, до обличчя прилинула кров, у очах замиготіли стріли блискавиці. Дівчина, ледь - ледь приховуючи нервозність,
- Вітаю шановний, тобі допомогти вибрати подарунок? Я зараз!
За хвилину, її голос нагадав настирливу осу, дівчина розмахувала руками, пропонувала, то один подарунок, то інший. Кожного разу подаючи пакунок, намагається кілька секунд затримувати прямий погляд, зазирнути у очі. І чомусь, майже після кожного руху, рукою проводила по своїх грудях. Ніби намагалася привабити його погляд до їх пишності. Мабуть деяким чоловікам і подобаються такі дівчата, достатньо вгодовані і швидкі на язик, але він до всього ставиться іронічно, її це збісило,
-І те не таке, і це не таке! Хоч зараз не сезон та зверніть увагу на літній варіант.
В її руках яскраво - барвисті пляжні труси з люрексом. Вони йому нагадали про бабусиного, барвистого з блиском півня. Перед очима, ніби наяву, бачить гонористого, високохвостого, зозулястого, ще й войовничого. Який розправивши крила, високо піднімав лапи і боком наступав на нього. В цей же час прокричавши- Ку-ка-рі-ку, видавав дивні звуки невдоволення. Йому тоді. йшов п’ятий рік, а мабуть пам’ятатиме все життя. Напевно й дітям колись розповість про півня - забіяку.
Він не стримався, опустивши голову, тихо засміявся. Дівчина хитро зазирнула в очі та вже лагідніше до нього,
-Ну, як не маєте бажання собі взяти, то щось дружині виберіть!
Повертаючись на робоче місце, Марина помітила Ігоря, вирішила зачекати. Із-за синьої, ситцевої штори спостерігала, чим закінчиться це обслуговування. Може він при мені соромиться вибирати? То нехай пропонує, можливо в неї щось купить!
Ігор здивовано подивився на Олю, посміхнувся, тикнув пальцем,
-Дружині? Ану оцей комплект можете показати?
Дівчина нахилилася до нього,
-Я для тебе, в іншому місці могла би зробити справжній показ. Подивися, он ті, ще два комплекти, блакитний колір та рожевий.Така білизна тільки для інтиму. Скажи де й коли, як хочеш, зустрінемося.
Марина, почувши її пропозицію, миттєво почервоніла, завмерла, як миша, що ховається від загрози попасти в лапи кота. Здивуванню не було меж - вирячила очі, ледь переводила подих, ждала, що ж буде далі.
Ігор косо глянув на неї, зробив вигляд, що останніх слів не почув.
-Дякую! Скільки пропозицій, очі розбігаються. До Нового року, ще є час, я іншим разом зайду. От тоді, вже точно, щось підберу.
Він різко розвернувся, прямував до виходу.
Марина ніби нічого не чула, вийшла з підсобки, неголосно сказала,
-Олічко, можеш йти додому. Нам час закриватися, на сьогодні все.
Дівчина, помітно знервована, озирнулася довкола, різко підхопила свою сумочку.
-До завтра Марино!
-Па-па!- сухо промовила у відповідь. І тут же її догнала думка - Оце так - так, їй би й справді працювати в торгівлі, але чи не занадто й себе пропонувати. Що значить молодша, ні сорому, ні ввічливості.
За метрів п’ять від магазину, Ігор чекав Марину. Перед нею маленький букет з мімоз і ніжний поцілунок у щоку,
Вона миттєво озирнулася, сказала,
-До восьмого березня далеко, а…
Він перебив її,
-Я ладен щодня, тобі дарувати квіти, лише б бачити твої сяючі очі та милу усмішку.
В цей вечір, вона чекала, можливо щось скаже про Олю, але він мовчав, як риба. Не в його характері було звертати увагу на таких дівиць, які самі вішаються на шию.Тим паче у коледжі мав досвід, контингент молоді іноді, його дуже часто дивував і поведінкою і висловлюванням.
Після прогулянки по набережній, підходячи до будинку, він попередив, що на кілька днів зникне, Пообіцяв, за два - три дні до Нового року повернутися.
Через пару днів Марина отримала СМС- Все йде за планом, думаю вдома буду вчасно. Вони не домовлялися подзвонити один одному. Це її трохи здивувало, але й вона не підкинула такої ідеї. Якщо якийсь секрет, пізніше дізнається. А, якщо й ні, то значить так потрібно, довіряла йому.
Відколи для Олі, Ігор ніби десь зник, не втрачала надії, зустрітися з ним. На роботі, її очі весь час направлені до вхідних дверей. Через чотири дні Марина не витримала,
-Олю! Ти чекаєш на хлопця, чи помиляюся? Бачу, серед присутніх ніби когось шукаєш, час від часу, то зблідла, то червонієш.
-Та… тут один пообіцяв прийти. А сам, зар*за, як у воду впав.
-Ти не хвилюйся, у нас така професія, ще зустрінеш своє кохання. Давай краще подарунків добавимо, торгівля йде на “Ура!”.
-Та ні, він такий симпатичний. Коли білизну вибирав, моє серце шаленіло, його очі збентежили мене, приворожили. Вже, як тільки прийде, я його нізащо не відпущу.
-А може він одружений?- примруживши очі, спитала Марина.
-Ха-ха! Дружина не стіна, посунеться. Треба боротися за своє щастя.
Ось ти бачу весь час сама, а могло бути інакше, якби не була скромниця. Дивися так і у старих дівах залишишся.
Минуло кілька днів…в кінці робочого дня, Марина отримала СМС, - Я тебе чекатиму неподалік від зупинки тролейбуса-.
І чого б не зайти в магазин? - її настигла думка. Незадоволено, поклала телефон у кишеню. У Олі, відразу все під контролем,
-Щось сталося? Бачу обличчя змінилося, набуло серйозного вигляду.
Як би це їй відповісти - подумала. Марина. Невеличка пауза. мило посміхнувшись до неї,
-Та ні, це тобі здалося. Після роботи йду на побачення…такі справи.
Всередині скляного прилавка, Марина поправляє подарунки,
-Олю, давай швидше, будемо зачинятися.
В цей час, дівчина на обличчя наносила макіяж, підморгнувши до дзеркала, тихо,
-І чим я гірша за неї?
За мить голосніше,
- Я готова!
Пролітав невеликий сніг. Марина йшла, радо вдихаючи свіже повітря.- Як добре, може якраз, зима, на Новий рік зробить нам подарунок. Нехай би густий сніжок сипав цілу нічку, всі дерева, кущі прикрасив шовковою, білою шаллю. І вся земля зігрілася б під білосніжним, пухнастим простирадлом, під місячним сяйвом переливалася, сяяла золотом і сріблом. Вона любила сніжні зими, здавалося потрапляла в дивовижну казку.
Від магазину до зупинки тролейбуса метрів двадцять, Марина йшла не поспішаючи, обурено цмокнула - І де ж він?
Озирнулася, неподалік від себе, біля ларька помітила постать Олі. Ого та вона напевно за мною слідить, думка змусила її посміхнутися.- Це ж треба, отакої!
В цей час, не знати звідки, перед нею всміхався Ігор,
-Привіт! Леді, ви мене шукаєте? Обійняв її і чмокнув в щоку.
-Ти що - побоявся в магазин прийти?
Він взяв її за руку, підвів до бордюра,
- Як тобі це авто?
-Не зрозуміла. Це що твоя?!Ти рискнув, їздив за кордон?
-Це буде наша. Мені її у Львів пригнали. Подобається?
-Я в них не дуже розуміюся.
На синю тойоту падає, іскриться сніг.
Сідай, поїхали!-відчинив передню дверку автівки.
Усміхнувшись, двинула плечами, не перечила.
Залишивши автівку, біля річкового вокзалу, прогулянка по набережній.
Ігор дуже хвилювався, як почати розмову, як зробити крок до нового життя. Вона відчуває, що він має сказати щось важливе, бо час від часу важко переводить подих.
Невже знову кудись поїде? А може десь знайде собі таку, як Оля? А, як же я? Від цих думок її тіло проймає легке тремтіння.
-Ти змерзла?- запитав він.
-Та ні, це щось так, раптово вітер війнув, тому й здригнулась.
Вони зупиняються дуже близько до річкового, досить високого бордюра. Ігор взяв її за руку,
-Марино, я розумію, зараз війна і ми не знаємо, скільки ще часу триватиме це жахіття. Але життя продовжується, Поки я тут, у нас є шанс бути щасливими, ти вийдеш за мене заміж?
Вона мовчала…ніби слухала сплеск хвиль, які торкалися берега.
Зненацька, повільно, рідко закружляли сніжинки, вмить вітер підносить їх догори і тут же пускається густий, дрібний сніг.
Вона в його ніжних обіймах,
-Не мовчи! Не втрачаймо надії, що все буде добре!- прошепотів він.
В її очах блискавки кохання, повільно примруживши очі, тулилася до нього,
-Ти казав, що все для мене зробиш. От, як зможеш сніг зупинити, тоді скажу.
Хтось би почув ці слова зі сторони, мабуть мимоволі б посміхнувся.
Та за мить, білий велюровий шарф, що був на його шиї, опинився на її голові. Чолом торкнувся її чола, усміхаючись, притиснув до грудей, тихо прошепотів,
-У нас кохання, а це… це таке легке завдання.
Довгий, солодкий поцілунок, їх заставляє забути про все на світі.
Звук кроків.. хтось проходив мимо, напевно спеціально кашлянув.
Марина, злегка сп’яніло, поклала на його мужні груди голову. Здивувалася…ніби погода відчула її бажання - вже не сипав сніг. За мить сміливо зазирнула в його світлі, теплі очі,
-Ти спромігся зупинити сніг, То ж я вийду за тебе заміж.
За кілька секунд, на її безіменному пальці правої руки, виблискувала золота каблучка з камінчиком цитрину.
-Все їдемо до моїх, вони на нас давно чекають.
-Що, ось так прямо зараз?-тільки й встигла запитати.
Рукою обійняв за талію,
-Не гаймо часу, йдемо до машини!
Надворі… пролітають сніжинки. Автівка рухається по асфальтованій дорозі, в напрямку залізничного вокзалу, де неподалік їх будинки. В ній їдуть молоді люди, веселі, усміхнені сповнені мрій і надій на краще!
2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031077
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2025
(вірш до картини)
У серце вістрям вп’ялось сумління,
Ось так зненацька, стомлює душу,
Чому згубилось порозуміння?
Гнітять думки, приводять до блуду.
Як не втрачати щоденну цінність,
Себе самої, то ж зраджуєш ти,
Холоне тіло… десь зникла ніжність,
Хто нам посмів, зруйнувати мости?!
Чи рік такий, кажуть зміїний,
Твій образ мінить хитрість, відраза,
І раптом погляд, досить нещасний,
Мов ятрить душу, якась проказа.
Втаїла ніч, спогади за хмари,
А місяць рогом, визирнув на мить,
Ти розтрощив, полюбовні чари,
Ой, якби ж знав, як серденько болить.
18.01.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1031016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2025
Я подумки, обійму прекрасний світ,
Є в ньому, пречудовий, барвистий цвіт.
Де перлами, зачарував світанок,
Пробудить, враз звук пташиних співанок.
Ти земле, о красуне, втіха ранку,
Вплітаєш… золото у вишиванку.
Промінчик, перший виграє несміло,
Дорогу, кладе дню досить повільно
.
Минає час, небо відкрило очі,
Махрові хмари, як вії дівочі.
Ледь –ледь здригаються, ніби з просоння,
За мить, ясна блакить проб’ється зовні.
Свята землиця переводить подих,
Вщасливить радо, час полудню гордий.
Життя… це так, воно щоденне,
Нехай упевненість у всьому кремнем.
Довічним зігріває серцебиття,
Де мрій політ і надії майбуття.
Тоді душа, осяяна весною,
Повірить у щастя, навіть і зимою.
Шануймо люди, нам Богом даний світ,
Щоб віра в мир, життя - не згасла повік!
Тож злет натхнення, хай лине над світом,
Завжди казковим, ніжним, теплим, світлим…
Тоді й поет відкриє душу, серце,
Напише вірш про життя, сокровенне,
Земне, дорогоцінне, наче вперше.
17.01.2025 р
(Вщасливить -те саме, що ощасливить)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030939
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.01.2025
Всюди ходить, смерть з косою,
По землі, українській,
Людей в плечі, до ізгоїв,
Вкотре б’є, мечем сторічним.
Лід розтрощений снарядом,
Під завалом, крик дитячий,
Вирви, ями, купи згарищ,
Знов летить, ворон проклятий.
Почорнілий, сніг у полі,
Стікав кров’ю в рову воїн,
Бог не дав, кращої долі,
Ніхто рани не загоїть.
Орлів зграя, в очах вістря,
Враз вогонь, пекучий,
Чи зненацька кінець світу,
Пройма тіло, біль жагучий.
Все ж хотів боєць піднятись,
Та неначе, вже й мав крила,
В піднебесся злетів птахом,
Душа стрімко в рай летіла…
Що ж ти доле нещаслива.
05.01.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2025
Вечоріло… край неба привітне, літнє сонце. Яскраві промені, все ще дарують тепло, злегка миготять при землі. На околиці містечка довга, широка вулиця. Проїжджа частина дороги виділялася старим потрісканим асфальтом з де-не-де купками пилу та мілкого щебню. Вздовж залізних парканів та деінде із дерев’яних штахет, ніби рушниками майоріли різнокольорові квіти. За ними будинки, хати, збудовані ще в шістдесяті та в сімдесяті роки минулого століття.
Тоня йшла по обіч дороги, здалеку під її парканом виднілися білі і рожеві флокси переплетені глянцевими листками барвінку. Дівчина помітила відчинені ворота, примружила очі- О, знову хтось є. То добре, що батько заробляє гроші, ремонтує машини. Але ж сьогодні неділя, міг би й відпочити. З піднесеним настроєм зазирнула в білий поліетиленовий пакет, рукою підхопила цукерки, які, по дорозі від подружки, купила в магазині.Так- так, де тут м’ятна? І усміхаючись дістала одну, розвернувши, швидко відправила у рот. Смакота, що сказати! Може Вадим прийде, треба пригостити. Вона і цього разу задумалася про нього. Шкода хлопця, більше року назад, батько помер від ковіда, а це вже минуло пів року, як і мами не стало. Як він тепер буде жити далі і де? Бабця в селі, зовсім немічна. Взимку тут підтримала онука, та повернулася, як сказала, до рідної оселі. Це поки літо, до нас заходить часто, обідає, а інколи і вечеряє в нас, та й сусіди йому продуктами допомагають. А скоро прохолоду принесе вересень і до школи треба. Це якби хоч дев’ятий клас закінчив, пішов би в якусь бурсу, а після восьмого класу куди кинеться?
Тоня і Вадим мешкали на одній вулиці, ще з дитинства гралися з вуличною компанією. А потім школа, з першого класу разом. Хоча й були непорозуміння, але ті сварки на день чи на два, не більше. Хлопець розумний, кмітливий, на таких, ще кажуть - не балуваний. Він допомагав Тоні з уроками математики. А після четвертого класу, у вільний час, приходив із своїм батьком, вчився ремонтувати автомобілі. Коли ж помер його батько, він майже щодня приходив сюди із задоволенням допомагав ремонтувати. Загалом хлопець цікавився технікою, любив автомобілі, із часом, добре в них розбирався.
Тоня, ніби підкрадаючись, повільно підходила до паркану, чула нерозбірливі слова батька і не знайомий чоловічий голос. Думка, як стріла блискавки - Ага, видно Вадима немає. Та тільки наважилася стати перед ними, як виразно почула слова батька,
-А, я що не людина. Я добре розумію, що хлопцю треба допомогти. Прийняв доленосне рішення, подав папери на опікунство. Вчора в село їздив, умовив його бабусю, щоб дала дозвіл на виїзд за кордон. Я ж не скажу їй, що це моя рідна кровинка, що це мій син. Настав мій час, треба розплатитися за гріхи.
Від почутого, Тоня, аж присіла. Знервовано дістала цукерку, розмотала, жадібно схопила вустами, прошепотіла,
-О... це вже мої нерви, як таке в собі переварити? Цмокаючи цукерку, притаїлася, прислухається, що ж буде далі.
Знову почула незнайомий голос ,
-А жінка знає?
- Ой… та хіба ж я собі ворог, щоб залишитися без дружини. У неї ж проблеми із серцем. не дай Боже дізнається, боюся не витримає. Вона ж не проти, була взяли опікунство, а мені й цього достатньо. Ми ж з його батьком все життя на одній вулиці прожили, була молодість, разом до дівчат ходили. Покійний мав ваду, знав, що це не його хлопець. Але радів, що є сім’я, тому й мовчав. Мабуть і не думав, що це мій гріх.
-А хлопець погодиться поїхати за кордон ? Чи, ще нічого не знає?
- Думаю, що захоче, він майже щодня тут, бачу з дочкою ладнає. А що нам робити? Он був у Харкові, їздив по запчастини. Ті хлопці, що були на Майдані, кажуть, як не осінню, то навесні рашка знову полізе. Якби подалі від кордону мешкали. А тут, від росії до Харкова сорок кілометрів, то подолати, ще двадцять кілометрів їм не завадить багато часу. Я нашим хлопцям вірю, боронитимуть Харків, але ж це війна, це жахіття, танки, літаки, ракети, бомби. Боюся і моя Наталія не витримає, треба сім’ю вивозити. Можливо хтось і буде засуджувати, але іншого виходу не бачу. Кошти маємо, в Румунії є родина, теж займається ремонтом автомобілів. Ми з Вадимом гори звернемо, він розумний хлопець.
-Ну ти ж йому колись розкажеш, що ти батько?
-Та хіба, що коли скаже, що хоче одружитися на Тоні. А, як ні, то цей секрет, із собою в могилу заберу.
-А з хатою що?
-. Он сусідові, діду Миколі довірю, пусте квартирантів. А далі час покаже, мабуть швидше за все продамо.
Запала тиша.
Тоня відчула, що затерпли ноги, привстала, топталася на місці. Несподівано, рукою зачепила залізний паркан, різко нахилилася, глухий стук відбився луною по залізу, відразу почула голос батька,
-Чи нас хтось підслуховує,чи якийсь пес треться?
Дівчина випурхнула метеликом, вже стояла перед ними, випалила,
-От чортівня, об траву зашпортнулась, ледь не впала.
-І чого так спішила?- запитав батько.
-Тож спішу, вже моє кіно почалося. Ой вибачте, я не привіталася.
Незнайомий, доволі сивий чоловік, із синіми очима, ледь усміхнено,
-Та нічого, головне, щоб на лобі шишку не набила.
Тоня зацікавлено подивилася на батька, хотіла запитати хто це. Та не встигла, він рукою кивнув у його сторону,
-Доню, це дядько Сергій, ми з ним разом у війську служили. Проїздом у нас, іде до батьків в Кременчуг.То ми пообідали, поспілкувалися, дещо згадали.
-Так, дякую за гостинність, то ж скоро мій потяг, я буду йти – бадьоро промовив чоловік.
-Щасливої вам дороги, побажала Тоня і поспішила в будинок.
Побачивши, що мати в кухні миє посуд, її серце раптово гучно забилося. Ой мамочко, якби ж ти знала правду. Але, як тато наважився прийняти таке, доленосне рішення, не розказавши про минуле! Та без його згоди, я не посмію відкрити цю таємницю. Мама ж насправді щодня приймає сердечні ліки. Мені про все почуте, треба просто забути.
У ліжку, Тоні довго не спалося. Тільки закриває повіки, перед очима образ Вадима.Не вкладалося в голові, що він її брат. Обіймаючи маленьку подушку, що лежала поруч, подумками заспокоювала себе. Він мій брат, але це теж кльово, головне мені не спалитися, не підвести батька. А поїхати за кордон, страшнувато, треба буде вчити іншу мову. Але якось воно буде, батько прийняв правильне рішення.А далі, як він каже, буде видно. Та, якщо навіть пройде років п’ять чи десять,буду старшою,тоді вже й сама в Україну повернутися зможу.
Минали дні, минали ночі, не мали спокою очі дівочі. Погляне на Вадима, аж серце тріпоче, розповісти б йому?! Та ні, я не маю права.
Батько з Вадимом мав серйозну розмову, папери про опікунство були давно готові. На пропозицію поїхати за кордон, хлопець сприйняв з блисками у очах. Його серце наповнилося радістю,
- Що візьмете мене, це правда?
Батько кивнув головою, поплескав по плечі,
-Правда хлопче, правда!
Він поспішив у будинок,
-Тоню, ти чула ,я поїду з вами, ти про це знала?
Дівчина хитро подивилася на нього та відразу ж звернулася до матері, яка в кріслі, пришивала до сорочки ґудзик,
-Мамо, а можна, я за кордоном, Вадима називатиму братом?
Хлопець засміявся,
-Та хоч гвіздком мене називай, головне, що я поїду з вами. Мати зазирнула на обох, потім до доньки,
-Та чи мені жалко, називай, хто тобі не дає.
Важко перевела подих, подивилася їм у слід. коли вони поспішали вийти на двір.
Минуло два місяці. Тоня і Вадим в багажник автівки складали валізи. Мати, вже сиділа на передньому сидінні, у очах смуток і маленький відблиск надії, що колись, вона повернеться до рідного дому.
Автівка зрушила з місця, усміхнені Вадим і Тоня сиділи на задньому сидінні. Озираючись, дівчина рукою помахала дідові Миколі. В її очах прихована тривога, що їх чекає там, на чужині. За мить, опустивши голову, заспокоїла себе Нічого, я витримала два місяці витримала, так і роки витримаю. Не розповім секрет батька, бо це ж тепер сімейна справа. А такі речі, які багато значать у житті, не обов’язково всім знати.
2022 рік
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030550
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2025
Сніжна зима… землю накрила,
Їй, саме час, розправить крила,
Та вдень імла снить, на заваді,
Притихли з вітром, хмари раді.
Спіткнувсь мороз, об промінь сонця,
Слізьми вмиваються віконця,
Шибки ронили диво - іній,
Ховали мрії в небо сині.
Блакить сіріла, у зажурі,
У снігах рихлих брови хмурить,
Відчай зими, знівечена знов,
Нині чому, зрадницька любов?
Ніч підкрадається, шепоче,
Допоможу… тобі охоче,
Я грішна з місяцем у змові,
Скоро ти будеш у обнові….
Він злим ошкіриться котиськом,
І кілька раз яскраво блисне,
Покірно з’явиться морозець,
Сплетеш землиці, білий вінець….
Все буде добре , повір, твій час!
08.01.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030318
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2025
Мерехтить по річці золота мережка,
Зазира промінчик, за мить срібна стежка,
Прокладав закохано до глибин душі,
Приласкать бажав, їй присвячує вірші.
Повноводна фея, течія мов коси,
Від світанку вміло забирала роси,
І води краплинки в обіймах проміння,
Іх барвистість диво, веселки цвітіння.
Як не задивитись, доленька керує,
Хай відчує ніжність, весь світ зачарує,
У облозі льоду, не здалась морозу,
Блискотить промінчик, зберігає вроду.
Шанобливість гріє, річенька сміється,
Весни подих зловить, тоді розіллється,
Ну, а поки зимно, ваблять вечорами,
Ті слова таємні, що лягли віршами.
07.01.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030191
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2025
Хтось закликає веселитись,
Бо ж нині свято Водосвя́ття,
Благими краплями скріпившись,
Пізнать Всевишнього сприйня́ття,
Очистить душу й тіло грішне.
Хтось у зажурі, помолитись,
Відкриє серце в сніжну повінь,
Йде до джерел, води напитись,
А по дорозі слова – сповідь,
Як усвідомлення помилок.
Думки тривожні, не весняні,
Жага прозріти в своїй брехні,
Щоб зникла десь, як роси ранні,
Чи загубилась у сірій млі,
І врешті – решт стерлась у мольбі.
Нинішній ранок - мрійний спокій,
Бажання зцілитись водою,
Думки метеликами в простір,
Небес сягнути та й з тобою,
Про мир і щастя попросити.
Щоб світлі сни, кольори райдуг,
Ніби пробудження, від війни,
Позбутись смутку, недуг, жа́ху,
Та й повернулись доньки, сини,
Живі й здорові веселились…
За короваєм, на весіллях,
Ну, як колись, після зимніх свят.
06.01.2025 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1030095
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2025
Одна стоїть, серед поля,
Мов квітка снить, зовсім квола.
Погляне вгору, до небес,
Чому не сталося чудес?
Свята минають день за днем,
Поведе мову з вітерцем.
Зло відчиня душі дверцю,
Сховає біль, щем під серцем.
Стискають сльози - гнів повік,
Не відчуваючи потік.
Печуть вогнем, вже по щоках,
На мить змивають з очей страх.
Надію мала… та нема,
Тремтить знесилена німа.
Та все так хоче спитати,
Чи доля їй зустрічати?
Свого синочка із війни,
Чи сльози зронять й ясени,
Які колись вдвох садили?
02.01.2025р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029848
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2025
Літня пора… по дорозі рух автівок, по різних напрямках. Ранкове сонце визирає із-за білих хмарин, золотом обсипає зелені дерева, кущі і широкі, смугами пшеничні поля.
Свіжий вітерець, залітає в салон Мерседеса і ніби під музику, яка звучить з приймача, чоловікам куйовдить волосся. Вадим з другом Сергієм, з обласного міста поспішають у містечко. Мають відбутися загальні збори офісу. Батько Вадима, керівник невеликого приватного підприємства, збирається йти на пенсію. Своє керівництво планує передати синові, хоче познайомити із справами та з підлеглими працівниками.
За кермом Вадим уважний, хоча і злегка хитає головою та не відриває погляду від дороги,
-Сергію, ти знаєш, я не уявляю себе на керівній посаді. Правда трохи допомагав батькові, але зізнаюся, я без тебе не обійдуся. Вчилися разом, гуляємо разом, дякувати удачі, ніяка з подруг не спокусила до одруження. Але зізнаюся, ми точно гріхи маємо!- повернувся до нього, підморгнув і продовжив,
-Якщо знайдеш, якусь дівицю,чи кралю, відразу зізнавайся. Я подивлюся, як буває, ото кажуть, оціню.Та якщо надумаєш одружитися, тоді вже й мені закортить, сам розумієш.
Обоє, з піднесеним настроєм, повернувши голови, зиркали один на одного, гучно розсміялися.
Сергій тупцював ногами,
-Ти тут правий, заперечень немає, приймається. » Давно пора розуму набратися» - так мені мама каже,» Скоро тридцятник, а й досі вітер у голові, пора сину, досить гуляти!»
Автівка проїжджала вздовж автозаправки, Вадим голосно,
-Ми тут не зупиняємось, я заправив повний бак, попереду, ще кілометр з хвостиком і будемо на місці.
На околиці містечка триповерхова будівля, біля неї гори дошок, дрова. Під високим, довгим навісом з шифера, акуратно складені готові дерев’яні будівельні матеріали.
Батько вже чекав біля входу, помітивши авто, гукнув до працівників, які стояли осторонь,
-Ну ось, вони їдуть, колеги, прошу всіх до кабінету.
Зробивши кілька кроків від авто, Сергій поплескав по плечі друга,
-І скільки років ми тут не були?
Вадим заперечив,
-Та ні ми, це не те слово, це ти ту,т зо три роки не був. Мені за цей час декілька раз доводилося побувати, ти напевно забув, як батько хворів.
-Та я в тому сенсі, мабуть колектив змінився, є нові люди.
- Напевно є, не цікавився. Та й зараз не до нових знайомств, давай цю тему залишимо на потім.Не шукаймо нових пригод!
-А я що, я нічого. Але чомусь згадав про наші походеньки в містечку.
На нараді, після представлення нового керівника, відбулося обговорення деяких документів.Наостанок, сказав пару прощальних слів, побажав гарного дня. Не зволікаючи часу, звернувся до сина,
-Вадиме, ну, я думаю все зрозумів. В обласний офіс секретарка передасть звіт, згодом ти отримаєш підтвердження на право підпису.
Озирнувшись, рукою кивнув до Сергія,
-А ти куди?Ти ж будеш його правою рукою, пішли в техвідділ, бухгалтерію, це на другому поверсі. Є нові працівники, то ж вас треба познайомити з ними.
В бухгалтерії кипить робота, дві жінки, років сорока, працюють за комп’ютерами. Третя, набагато молодша, біля шафи перекладає папки, ніби щось шукала. За мить, побачивши чоловіків на порозі, різко схилила голову над надписом папки, яку в цей час тримала в руці.
Привітне вітання батька, -«Доброго ранку» -, на кілька секунд відволікає від роботи. Почувши, такі ж слова у відповідь, він представив Вадима і Сергія. Тут же, не зволікаючи часу, поглянув на всіх присутніх, ледь усміхнений,
-Ну все мої дорогі, ми вас потурбували і нам час поспішати, ще є справи, їх треба владнати. В такому ж темпі працюйте, думаю, ви його не підведете, а він виправдає ваші сподівання.
Позаду перший день роботи… Вадим із Сергієм автівкою поспішали додому. Сергій на задньому сидінні, ледь відкинувши назад пишночубу голову, сказав хриплим голосом,
-О Вадиме, знаєш, я такий зморений, ноги,аж гудуть, зараз би з келихом вина та полежать у ванні, згодом впасти у ліжко. Добряче находилися по території. Нам треба тут шукати житло, ці щоденні переїзди нас зовсім виснажують. Прийдеться забути про особисте життя… але я з цим не погоджуюсь. Ти в бухгалтерії помітив ту, молодшу, ноги від плечей, здається так у нас кажуть. Правда вона на нас майже не звернула уваги. А мені сподобалась її фігура, профіль, не фарбоване волосся локонами. Цікаво, які в неї очі, скільки їй років?
Той з відповіддю не забарився.
-У тебе ціла промова. А може вона заміжня, ну ти даєш, з першого дня шукаєш пригод.
-Та хоч думками можу потішитись. а то відчуваю тиск піднімається, - посміхаючись до нього.
Вадим раптово натиснув на гальма,
-Себе заводиш і мене підбурив, краще зупинимось на хвилинку, хай я води нап’юся.
- А може ми в кав’ярню заскочимо?
-Ні- ні, ти подивися на годинник, вже сутеніє, а завтра робочий день.
Минуло два тижні… Вадим із Сергієм влаштувалися на зйомній квартирі, на кухні готували вечерю.
-Ти помідори помив?- спитав Сергій, позирнувши на стіл.
Вадим набирав у тарілку макарони,
-Звичайно помив. А ми масло купили?
- В холодильнику… там кетчуп і варенка, яку ти любиш.
Після вечері, кожен розлігся на своєму дивані, щось читав у телефоні. Часом по кімнаті розносився звук тихого дощу, інколи слухали пісню. Коли знаходили смішне відео, вже сміялися. Такі миті відпочинку придавали сили і віри, що все буде добре.
Сергій уже вкотре позирнув на друга,
-Оце нагадав…хотів тобі сказати, сьогодні був у бухгалтерії. Знаєш відчинив двері, всі троє сиділи за комп’ютерами. А та молода, побачивши мене, ніби ховалася, нахиляючись, рукою намацала окуляри, одягла їх. Цікаво, того разу була без окулярів, а це одягла, ще й таке скло велике і оправа чорна. Сама симпатична, їй би до них світлу оправу, була би схожа на нашу викладачку з англійської мови.
- А не багато ти їй уваги приділяв?!
-Та ні, це я так трохи ніби роздумуючи Тоді главбух дала папери підписати. А вона ж сиділа неначе та миша. Але парфуми в неї такі запашні, досить приємні. Я оце думаю, тоді була без окулярів, а нині в окулярах, шкода дівчину. Що світлі очі помітив, але якого кольору точно не скажу. Нічого так собі, мабуть років двадцять п’ять, не більше. В кого б це дізнатися чи заміжня?
-Ну досить! Лягаймо спати, завтра важкий день, сам бачив,що треба скрізь навести лад, ще й робочих рук замало.
-Тож завтра мають бути два камази, заберуть дрова, буде куди інші скласти. Та й з магазина » Будматеріали» зробили заявку, продамо, ще ж не зима, не хвилюйся.
Останні дні серпня… ранкова прохолода нагадувала про початок осені.
Майже всі дні в роботі, як не на території складу, то вдома за комп’ютером.
В цей вечір, Сергій повернувся з роботи пізніше Вадима. З телефона,на малій звучності линула музика Баха. Хлопець не витримав,
-Це що? Невже нерви вже здають?
- Оце під музику хотів відпочити, думав, задрімаю, а тут думки, як осиний рій. Треба буде поїхати в Івано- Франківськ, до жовтня оновити угоду щодо дошок, дров. На зворотному шляху треба заїхати в Рівне. А ті два вагона дров, що ми шукали, по паперах у нас,чомусь стоять у них на станції в тупику, треба розібратися. Я главбуха попередив, щоби всі папери зібрала, Поїде зі мною, вона там декого знає та й з цінами краще мене розбереться, то ж роботи непочатий край.
-Та не сприймай все близько до серця, зараз тебе трохи розважу. Вийшло так, що під час обідньої перерви, я в техвідділ заніс папери. Мені кави запропонували, я й погодився. Там така фіфочка, доволі симпатична!
-А ти упевнений, що фіфочка, хіба б на такій роботі працювала?
-Я мабуть не так висловився. Напевно краще сказати кралечка, бо до себе дуже привертає увагу, а голос співочий, як у пташки.З її рук кава – то насолода.
-Ой дивися може за кілька хвилин закохався?
-Здається допоки, ще ні. Доречі, знаєш якось читав у журналі, що закохатися можна від восьми до сорока восьми секунд. Ти собі це уявляєш, кажуть це науковцями доведено.
-Ну досить про кохання!
-Та зачекай, ти не повіриш, її звати Наталя. От нам обом везе на дівчат з таким ім’ям. А оту в окулярах з бухгалтерії, теж звати Наталя.
-До чого ти ведеш?
-Чи ти забув наші походеньки? Років п’ять ,чи чотири назад, згадай, їхали від твого батька, зайшли в кав’ярню.На фоні музики, досить гучно поводилася компанія молодих дівчат. Всі такі гарненькі, веселенькі, привітні погляди, до того всього, ще й довгоногі.
-А може досить про таке!
-Але ж скільки тебе пам’ятаю, ти в захваті від високих дівчат. Правда, ця з техвідділу мені по плечі, але ж гарнюня.
-От нахаба, сам голодний, як вовк до злучки і мене провокуєш, Наталі… Наталі.
-Ох ж ми ж тоді погуляли, опинилися в чужій квартирі.Ти пам’ятаєш?
Та дівчина, яку ти пригрів у ліжку під ранок нас поспіхом проводила до дверей, бідкалася, що мати прийде з нічної зміни.
-Ну то й, що? Тобі неначе сімнадцять років, чи не знаєш, що ми теж не безгрішні на цій землі, як і всі люди.Хіба хтось прожив без помилок?!
-Та це я так нічого, просто згадав, що її звали Наталя.
-О біса тобі в ребро, ти знову за своє, скільки можна!- сердито сказав Вадим і відвернувшись, закрив очі. На душі стало досить моторошно, зненацька спітнів. Підстерегла думка – Ох, це вже діють гармони, як тепер заспокоїтися, щоби заснути.
Лише кілька хвилин… Сергій не вгамувався, знову позирає на друга,
-Мабуть треба подумати про одруження. Ця зйомка квартира, макарони, ковбаса, смажені яйця. Я б оце із задоволенням з’їв гарячого домашнього борщу з пампушками. А потім би з коханою зігрівся у ліжку.
Але відповіді, він не дочекався, накрився пледом, зрозумів, треба спати.
Минуло кілька днів. Вересневий ранок… привітне сонце предвіщало гарний день. Вадим тільки переступив поріг офісу, йому назустріч йшла секретарка,
Вадиме Миколайовичу, термінова справа, вам треба їхати в Івано- Франківськ, нарада завтра на тринадцяту годину.
-Оце так сюрприз,не могли раніше попередити.Та ми щойно отримали по факсу. Всі документи готові, але главбух подзвонила, лежить вдома з температурою за тридцять дев’ять, викликала лікаря.
Раптом до нього дзвонили на телефон,
-Вибачте, ось вона дзвонить.
Він уважно слухав, ніби на згоду, кивав головою,
-Я все зрозумів дякую.Значить так все і зробимо.
Звернувся до секретарки,
-Світланко, мені на нічний поїзд треба замовити два квитки до Франківська, що ж поробиш, поїдемо з Наталкою.
Секретарка займається справами, він тільки тепер зрозумів,що це мова йшла про ту дівчину в окулярах.
Думка за думкою -І чому я мало цікавлюся підлеглими, от бовдур. Ну нічого в потязі поспілкуюся, ще є час.
В кабінеті привідчинене вікно,… Вадим присів у крісло. Кілька фраз про відрядження, привернули його увагу, він розвернувся до вікна. Відразу подивився на одяг Наталі. Брючний костюм світло - коричневого кольору підкреслював її струнку фігуру. Русяві локони волосся, злегка прикривали тендітні плечі. Вона дивилася на папери, які їй показувала секретарка, ніби погоджуючись, кивнула головою. Від здивування його брови піднялися догори, а де ж окуляри? Дівчина ніби відчула, цей прискіпливий погляд, різко відвернулася, на ходу, сказала досить голосно,,
-Гаразд, я все перевірю!
Думка мов стріла - Треба було зачинити вікно, вийшло незручно, ніби я підслуховував розмову.А може вона просто соромиться їх носити? Чорт забирай та чого я на ній зациклився?
Розвернувся до столу, В двері постукали,зайшла секретарка.
-Що вже є квитки?
-Та тут така справа, літній потяг відмінили. А на цей потяг, є два квитки тільки в двомісне купе.
-Отакої!- вирвалося з його вуст.
Правою рукою почесав чоло, з розчаруванням відвів погляд,
-Але я так зрозумів виходу немає! Ну що ж, вісім годин це не так багато, основне не запізнитися.
Залишившись сам, знову думав про Наталю і вже вголос,
-Це питання треба вирішити.Тож не скажу купи красиві окуляри, можливо сама допетрає.
Кілька дзвінків до главбуха, дзвінок до касира, поспішав у бухгалтерію.
Жінки сиділи за комп’ютерами, Наталя в окулярах повернулася до дверей, він привітавшись,
-Наталю, підійдіть до каси, отримайте гроші на відрядження. Квиток я вам скину на телефон. Можливо дещо в дорогу треба купити. Владнаєте всі справи, на сьогодні можете бути вільні.
Її щоки злегка зарум’янилися,зняла окуляри і вмить знову одягла,
-А ви мій номер телефона знаєте?
-Звичайно! Дивіться, старайтеся не запізнитися на потяг, може вам таксі заказати?
-Ні - ні, дякую. Я мешкаю недалеко від вокзалу.
Вечоріло… Вадим повертається на квартиру, думки роїлися про Наталю - Зняла окуляри, така симпатична та й справді їй років двадцять п’ять, ну рік туди, рік сюди. Красиві,болухаті очі, нагадують колір волошок, а вуста, як соковиті стиглі вишні Правда поводиться дивакувато, то в окулярах, то зняла і тут же, ніби злякалася, знов наділа. Без окулярів іще гарніша і голос приємний. Але помітно, що контролює свою поведінку, може й справді заміжня і є дитина. Треба було зазирнути в її особисту справу.
Сергій вже чекав на нього… пахло смаженою ковбасою, яйцями. За вечерею, дізнавшись, що друг їде у відрядження з Наталею, не стримався,
- Ну от, в тебе є нагода поспілкуватися, все про неї дізнатися. Я вчора був у техвідділі, то моя Наталя, розпашіла, як квітка.
-Ого! Вже твоя?
- А що? Хіба я не вартий її, в неділю у нас побачення.
-То може й на краще, вже заспокоїшся, припиняться нічні розмови про кохання, про самопочуття.
-В тебе теж є шанс, адже я бачу, Наталя тобі сподобалася,з нею їдеш.
-Це зовсім інше, це робота, так главбух вирішила. Вона краще знає, кого послати замість себе, видно їй більше довіряє. Так! Все, ми до цього більше не повертаємося. Мені вночі їхати, лягаймо спати.
Потяг під’їжджав до платформи… Вадим здаля помітив Наталю - Все добре, значить їдемо.
Підходячи до вагона, вона поправила окуляри, привіталася.
У вагоні тихо…. за тусклим освітленням не помітно кислий вираз обличчя Вадима. Гризла думка - Не додумалася придбати нові окуляри, шкода. А чому б лінзи не поставити? Але ж це її особисте, відразу заспокоїв себе.
-Купе на двох? Це чому?
Він кладе валізи на полку,
-Що ми могли зробити…не завжди все виходить, як хочемо. Це останні квитки на єдиний потяг, зате на нараді будемо вчасно.
За кілька хвилин…. кожен із своїми думками, засинав під стук коліс.
Ранок, у вагоні метушня, розмови.Наталя спала обличчям до стіни, на столі лежали окуляри.Вадим вже прокинувся, сидячи, намагався дивитись у вікно.Але очі уже вкотре поверталися до окулярв, думка – Плюс чи мінус? Нестримне бажання дізнатися,визвало легке хвилювання і він рішуче, поспіхом, приміряв окуляри.
Це що? На мить тіло пройняв холод. Йому хотілося запитати, що за конспірація? Це ж просте скло! У мене ж відмінний зір. Та вчасно зміг опам’ятатися,скрившись, окуляри поклав на стіл. Саме в цей час Наталя провела рукою по чолі і тут же розвернулася в його сторону, ледь відкривши очі, одягла окуляри, привіталася.
Він сухо відповів, виходячи з купе добавив,
-За годину будемо у Франківську.
Вона ж метеликом піднялася, лише кілька секунд, одягнена в білу сорочку, дивилася на відображення в дзеркалі. Чорний брючний костюм з деінде мілким люрексом виблискував так, як під сонцем її волошкові очі. Злегка усміхнувшись, взяла рушник, зубну щітку, пасту, вийшла з купе. Вадим стояв навпроти дверей, озирнувся на неї. Її очі забігали по коридору вагона, рукою схопилася за ліву щоку. Сердита на себе - Ото біда, забула одягнути окуляри, але ж не повернуся, може все обійдеться.
Коли поверталася з туалету, він все ще стояв у коридорі. Злегка збентежений побаченим, все ж намагався себе тримати в руках. Та весь час підстерігала думка – Ото лиска! Це заради кого, чи заради чого? А може від залицяльників немає спокою.
- Я для нас замовив чай.
-Добре, а я маю бутерброди, поснідаємо.
За мить вона вже одягла окуляри, полегшено перевела подих.
Як важко вгамувати свої думки. І чому знову я про неї думаю? Що так притягує до неї? Ну славна жіночка, але ж таких не раз зустрічав. Та то ж був такий вік, чи може попав у течію, де розум десь, а вирій почуттів підносить далі. Але я, все ж таки виринав та чесно зізнатись - інколи і падав. Були помилки, тоді про це не замислювався. Лише тепер, неначе приземлився, напевно роки все ж таки мають значення. А вона притягує, як той магніт, якщо незаміжня, варто спілкуватися, придивитися. А може просто напряму запитати, для чого носить такі окуляри. Це мабуть буде смішно, якщо збреше, що погано бачить А що далі?
Легкий скрип дверей купе відволікає від думок, вона покликала його,
-Вадиме Миколайовичу, будемо снідати.
Після бутербродів пили чай, Він намагався прямим поглядом дивитися на неї, зазирав у очі. Раптово підкрався сумнів, а можливо я їх уже десь і бачив? Та ні, то мабуть хіба, що у сні - заспокоїв себе. І тут же запитав,
-Наталю, думаю нам на «Ти» краще спілкуватися, у нас вік майже однаковий, чи не згодна?
-Та чого, можна…
Раптовий дзвінок з телефона Наталі, перервав їх розмову.
-Вибач - те.
-Ти поговори, я вийду,
-Та ні, нічого,- сказала поспіхом і відразу ж відповіла,
-Мамо, я слухаю. За пів години буду на місці. Що там у вас? Щось тебе погано чути.
Вмить натиснула на гучномовець.
-Мамо…мамо, а коли ти прийдеш? – лунав дитячий голос.
Достатньо однієї миті - порушився ритм його серця, здавалося кудись не спиняючись біжить, поспішає. Він зразу ж встав, вийшов у коридор.
Пасажири готувалися до виходу, метушня, розмови, все тисне на голову, визвало роздратованість. В цей час йому так хотілося зачинитися в собі, нікого не бачити і не чути. В голові немов здалеку плинуло ехо - у неї є сім’я.
Через пів години, залишивши валізи в камері схову, вони їхали в таксі, до місця призначення. Ніяких запитань і розмов. Занурившись у телефон, Вадим сидів на задньому седінні, Наталя ж, присівши біля симпатичного водія (років тридцяти),з вікна дивиться на місто. Інколи нахиляється до нього, щось запитувала.
Він посміхався, щось шепотів їй на вухо. Вадим ніби й не дуже звертав на це увагу, але почервонів, це спілкування визвало дратівливість. Приїхавши до офісу, він намагався взяти себе в руки. Поводився чемно, навіть подав руку, щоб вона вийшла з таксі. Він вже зачарований її милою гарною усмішкою, теплий, сонячний погляд зняв всю напругу.
-Затримайся на хвилинку, я зараз.
Із сумочки Наталя дістала футляр з окулярами. Відвернувшись, свої заховала в нього, сама ж одягла окуляри з меншим склом в металево-світлій оправі.
Злегка розгублена, почервонівши, повернулася до нього,
- Це так сказать для солідності, мені так краще?
Від задоволення кліпнув очима,
-Звичайно краще! Мені б хотілося знати навіщо ти їх носиш?Чи від боргів ховаєшся, чи від когось?
Від таких запитань їй хотілося провалитися крізь землю, трохи похитнулася, наставила руку,
-Це роботи не торкається, особисте залишимо при собі. Чого стоїмо, пішли!
По завершенню засідання, владнавши деякі справи, можна було повертатися додому. Вадим вчасно отримав СМС. Питання з вагонами по Рівному, було вирішене.
-Наталю, у мене гарні новини. Я не їду в Рівне, то ж додому їдемо разом.
Може погуляємо, подивимося місто, чи зайдемо в кав’ярню, а вже потім поїдемо на вокзал?
- Ні- ні, вже майже вісімнадцята година, а наш потяг о двадцять першій. Хіба, що в кав’ярню, то ж вимотались за день, але треба квитки взяти.
-За квитки не хвилюйся, це я сам уладнаю.
-Можна й купе, тільки…
-Стоп!- перебив він її і продовжив,- Ти мені не довіряєш?Тобі було не комфортно в одному купе?
-На те були обставини, а зараз думаю з квитками проблем не буде,тому можна їхати окремо.
А я думаю, нам краще поспілкуватися, обговоримо деякі ціни, можливо підготуємо угоди з магазинами.
-Ну гаразд!- Вона погодилася, бо зрозуміла, що всі сперечання марні.
В кав’ярні доволі людно, то ніби рій бджіл у малому вулику.
Замовлення принесли за хвилин двадцять, хоча й мали час для розмови, але в такій обстановці Вадим не наважився, ні щось розповісти, ні про щось запитати.
Потяг набирав швидкість… Наталя розмовляла по телефону,
-Так мамо, приїду вранці.Ну добре дай йому трубку,
-Синку,бабуся розповість казку і лягай спати, я приїду завтра.
Він щось їй говорив,вона відповіла,
Ні-ні, не чекай. А завтра будемо бачити, можливо й не підеш у садочок.
Прямим поглядом зазирнула на Вадима, продовжила, Може у мене буде вихідний, побачимо.Мій любенький, я тебе цьомкаю. На добраніч!
Дві години в дорозі… робоча обстановка.Закривши планшет, Вадим з дипломата дістав шоколадку,
-Добре попрацювали,тепер вип’ємо чаю, Може ти мені розповіси про своє життя. Вибач, чув із сином говорила. Може й не коректно та цікаво, а батько в сина є?
Вона відвела очі до вікна…він бачив її хвилювання,зняла окуляри.
-Знаєш, в житті бувають моменти, про які важко згадувати, бо були помилки. З часом шкодуєш, але їх важко виправити. Інколи доля дає шанс це зробити. Та я не знаю, чи на це варто піти.
Запала тиша…тільки стук коліс видає звичний звук.
Саме вчасно провідниця принесла чай,
-Я до вас, як замовляли.
Вадим сьорбав чай, роздумував, як так, знову почати розмову, щоби відкрилася. Йому хотілося цього, навіть виникає бажання обійняти. Та розуміє, що ще не настав той час. Все ж наважився дещо сказати,
-В житті все повертається. А може ми з тобою можемо виправити цю помилку. Той хто завдав тобі болю, переживе його теж.
У відповідь мовчання… в руках крутила окуляри, про щось думала. Згодом. позирнула на нього спідлоба глибоким зором волошкових очей,
-Ми народжуємося раз і раз живемо, час швидко летить. Тому не буду мовчати.Скажу те, що мала сказати, як тільки побачила тебе. Окуляри, мабуть сміятимешся, це маскування. Думала ти мене відразу впізнаєш, цього не хотіла. Хотілося про тебе все дізнатися, може одружений та й так дещо. Адже людину на керівній посаді завжди краще розгледіти, більше різних обставин, ліпше видно характер, відношення до інших.
Наше життя небезгрішне… п’ять років назад, пригадай кав’ярню.
Його карі очі ніби заблукали… врешті подивився на неї. Тільки хотів запитати, як вона випалила,
- Вадим твій син!
Помітно почервонів, в роті пересохло,
-Ти його назвала Вадимом?
Так і зареєстрований він. Як Вадим Вадимович, от тільки прізвище моє.
Він помітив по її щоках непрохані сльозини, за мить, пригорнув її в обійми,
-Довірся мені, у нас все буде добре. Звичайно, я спантеличений, але дуже радий, що це мій син. Та й за час проведений з тобою, я зрозумів, щоб закохатися не треба багато часу.Як навіть він був би і не мій син, я би прийняв за свого. Вибач, напевно будеш сміятися, зізнаюся, але закохався, як хлопчисько. А щодо сина звичайно постараюся знайти підхід, будемо разом виховувати.
Листопад 2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029690
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2024
Йшла наліво, вже направо,
Озирнулася навкруги,
Ти красуня, маєш право,
Виграють… сніжні береги.
Крок за кроком так сміливо,
Сипле сніг, вже й підморгнула,
Ніби в казці, справжнє диво,
В дзеркалах, річка заснула.
Поле й степ під блиском срібла,
Всі дерева златом сяють,
Повелася досить гідно,
Ледь іскрять- зорі вітають.
Ліс приборканий, в спідниці,
Десь по пояс, десь по груди,
Зима рада, веселиться,
Розсипає ізумруди.
Височать сухенькі трави
Із морозом у обіймах,
У сапфіри, роси вбрані,
Загубились у снах зимніх.
Серед ночі завітала,
Заясніло все довкола,
Ще й припудрить поспішала,
Велич гори і роздоли…
Вкрилась пухом лебединим,
Снить земля, відпочить в змозі,
Всім здається день щасливим,
Без сирен, відбій тривозі.
Хай відійдуть дні мінливі,
Збереже… зимонька красу,
А синички шанобливі,
Душевний спокій принесуть.
***
З Новим роком, шановні друзі!
Не втрачаймо віри в майбуття!
Я бажаю Вам миру, здоров’я!
Тепла, світла і творчого завзяття!
Хай збуваються ваші плани і мрії!
30.12.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029610
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2024
Заходить днина… що за вікном надворі?
Усе довкола, немов у навівсонні,
Думкам так важко, гуляли, ще від ночі,
Душа і серце, приємних деньків хоче.
Небо затьмарене, примруживши очі,
А ніби нехотя, сльозину вниз скотить,
Чи то здається, бо ж досить навкіс летить,
Думки тривожні, знову розбудить. За мить.
Жага з натхненням, полетіти до хмарин,
Щоби відчути всі досягнення пташин,
Там мати волю та знищити завісу,
Відкрити двері до найкращого світу.
Щоб гарний настрій, до сонця, як зернині,
Що проросте на полях України,
І об’єднались сім’ї, зв’язки родинні,
Земне життя людини - найвища цінність!
Треба позбутись пітьми, припинить вІйни,
Не втратьмо віри, у розквіті країни!
Тож хай колядки, різдвяні линуть всюди!
Рік двадцять п’ятий -подарує МИР людям!
26.12.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029347
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.12.2024
Скажи нічко, нащо украла зорі?
Темні хмари… плачуть, журбу тримають,
Материнські душі, мліють від горя,
Сльози відчаю, втрати - серця крають.
Безліч хмар, жалобу відчують. Нині,
Кров’ю скроплений сніг, скрізь вирви, ями,
Їм би сни, бачити райдужні, зимні,
Щоб зірки про Святвечір нагадали.
У руїнах дома… немає куті,
Коли ж сяйво освітить Україну?
Не скуштують, ті солдати на війні,
Що життя, віддали за землю рідну…
Берегли наші сни, дали надію,
Щоб діждалися миру, світла, весни!
23.12.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029154
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2024
Всі дивуються мені, що такий високий,
Лиш листва та пташка торкнеться до очок,
Я ж увись, ближче до неба, де хмаринки,
Веселять, мене втішають, як перлинки.
Унікальні плями, красиві на шкірі,
Поміж ними білі смужки,заздрять звірі,
Кажуть славний гордовитий. Ще в цьому суть,
Мене дуже часто доброзичливим звуть.
Зазирну в неба блакить, ото б злетіти,
Та весь час відволікають малі діти,
Хоч не дуже довга шия нагнусь низько,
Вже голівка ніби поряд, зовсім близько.
Хоч і маю, довгий, півметровий язик,
До попкорну, цукерок, ну зовсім не звик,
Воно й справді, смачненьке і солоденьке,
Та я краще посмакую все зелененьке.
Гілочки, тоненькі, з листячком в торбинці,
Принесіть, нині такі, люблю гостинці,
Милі дітки, посміхніться, всім приємно,
Я ж пройдуся величаво, нахилюсь чемно.
Вам подякую за все, мої хороші…
Ви до мене, частіше приходьте в гості!
21.12.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1029002
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2024
Грудневий день… надвечір’я. Легкий серпанок спускається донизу, несе вологість, прохолоду. Земля деінде під покровом снігу. Невелика площа біля маркету, розчищена від снігу та де-не-де, все ж залишилися, короткі, вузькі клапті від ковзанок.
За кілька сот кілометрів до воєнного зіткнення…своїм життям живе містечко. Хоча часто виють сирени та люди звичні, копошаться, як мурахи, поспішають у своїх щоденних справах.
З вокзалу, про прибуття електрички, долітають слова диктора. За кілька хвилин, з тунелі, що виходить зі сторони вокзалу до площі, в тисняві поспішають люди. Більшість жінок старшого віку із сумками, а чоловіки, в основному з рюкзаками в руці, чи через плече. Ну, а молодь майже завжди з пакетами чи з невеличкими сумочками, чи з портмоне.
В очікуванні покупців, Світлана хитро позирала в сторону тунелі. Чи всміхнеться їй вдача, чи продасть ці, пахучі, смажені пиріжки з капустою. Це сьогодні, з такою начинкою, іншим разом бувають з картоплею, заправлені із зеленим кропом, чи із смаженою цибулею. Рідше, вдома з мамою, готують із сиром та з лівером.
-Таке воно… життя не солод, доводиться виживати, -так часто їй казала мати. Звичайно, по дві години щодня прибирає в аптеці, це невеликі гроші, тому й доводиться займатися такою справою. Батько втік у росію, а вдома, ще є молодша сестра, яка в цьому році закінчує школу. Але зростом уже й догнала старшу сестру. Світлана ж закінчила ПТУ на перукаря, але влаштуватися на роботу не вдалося. Пообіцяли після Нового року передзвонити, хтось має піти в декретну відпустку. Інколи вдома, знайомим робить зачіски, підстригає. Мати вирішила, що це її особисті гроші, тому в сімейний бюджет віддавала гроші за продані пиріжки. Ще місяць назад, хоч мама і стояла поруч, вона соромилась їх продавати. Але поступово звикає. Не раз бувало, юрба молоді в гарному настрої, жартує ,їй тепліше на серці. Покупці інколи відмовлялися від здачі. Принесе додому виручку, всміхається, а мама відразу,
-Що мабуть більше грошей принесла, ніж пиріжки коштують? А потім веселіше до неї,
- Це мабуть за твої красиві оченятка. Ой, моя ж ти квіточко, вони ж у тебе такі, як волошки в полі. Коли буваєш весела, то в них сонячний відблиск і тепло. Личком схожа на батька - маєш бути щаслива.
В тунелі тільки декілька осіб, інші пасажири розходилися по різних напрямках. Гурт молоді вже біля Світлани…тільки й встигала подавати пиріжки. Веселі розмови, усміхнені обличчя, від цього, їй хотілося на весь голос крикнути, - Дякую вам !Та від таких думок тільки червоніла на обличчі, у очах раз - у- раз миготіли маленькі блискавки.
На площі безлюдно, лише один молодий чоловік, ніби загубився в тунелі. Раз - по - раз озирався, вкотре вивертав кишені та на плечі поправляє ремінь від рюкзака. Врешті вийшовши з тунелі, комусь дзвонив по телефону. Напевно не відповідали, сердито махнув рукою. Окинувши поглядом всю площу та спустошену зупинку автобуса, повільно підходив до Світлани.
Побачивши його близько, злегка почервоніла - ого та він зовсім молодий. Тільки тепер вона помітила, що за плечима в нього у чохлі, якийсь музичний інструмент. Озираючись він запитав,
-Ви часом не знаєте коли буде автобус на Бар?
Дівчина сміливо дивилася в його зелено – сині очі,
-Ой та він недавно був, пасажирів немає, можливо наступної ходки і не буде. На жаль,так часто буває, заради двох- трьох пасажирів їхати не буде. А вам далеко? Можна на таксі добратися.
-Та ні недалеко, по трасі десять кілометрів, але мені таксі не підходить.
У долоні тримав мілкі монети,
-А з чим пиріжки, скільки коштують?
-З капустою по десять гривень.
Хлопець нахилив голову, рахував гроші, Подавши їх, ледь чутно бубонів собі під ніс,
-На два не вистачить, от халепа.
За мить звернувся до неї,
-Мені один дайте.
-Що вам одного, беріть два.
-Мені незручно, але останні шістнадцять гривень залишилося. Хтось поцупив гаманець. Тут маю друга, але по телефону не відповідає. Написав СМС, мовчить. Мабуть прийдеться на автовокзал йти, почекати, може пізніше відповість.
Дівчина наполегливо дала в руку два пиріжки,
-Ви з дороги, напевно голодні, їжте на здоров’я.
В його телефоні звук - прийшла СМС. Злегка усміхнувшись,
-Вибачте, ось мій друг, як палочка – помагалочка, щось написав.
Та обличчя, вмить стає серйозним, заховав телефон.
-На жаль, мій друг у Вінниці, то ж дуже дякую, я пішов.
Саме в цей час, на автобусну зупинку приїхало таксі. Почувши голоси двох чоловіків, Світлана помітила, як сідали в нього, крикнула,
-Зачекайте,- махнула рукою і продовжила,
-Ось вам сто гривень, наступного разу мені віддасте.
Він зразу не міг второпати до кого вона кричить. Від здивування, його очі, здавалося ось-ось із орбіт повилазять.
-Мені так незручно. Ви такі гроші довіряєте?
Миттєво озирнувшись, що більше ніде нікого немає, вона тягнула його за руку,
-Пішли! Мене звати Світлана. Правда я твого ім’я не знаю та хочу довіряти, тобі ж якось треба добратися додому.
Спантеличений її поведінкою, сідаючи в машину, нахилився до неї,
-Я Максим, дуже дякую. Не хвилюйся, обов’язково поверну гроші.
За кілька хвилин…Світлана поверталася додому. Проходячи мимо кіоска з напоями, знайома продавчиня, ледь не вилізла з віконця,
-Ну й довго ж ти сьогодні. Я така голодна, як вовк. Виглядаю, чекаю на тебе, може хоч один пиріжок залишився? Від води толку замало, в шлунку, аж шкварчить.
З емальованої каструлі, дістала два пиріжка, подала їй. Та жадно кусаючи,
-Я би і три зараз вклала, тормозок вдома забула.
Лице Світлани розпливається в осмішку, голосно сміється,
-Ну –ну, а якби в мене пиріжків не було, щоб робила?
-Напевно б зачинила на якийсь час, тоді б мала догану від шефа. Він у цьому домі живе, на третьому поверсі. Кожен мій крок бачить, як навіть когось довго відпускаю, дзвонить, вичитує.
-Тобі в цьому відношенні краще, сама собі господарка.
- Ой, не скажи і дозвіл є на торгівлю, але іншим разом поліцейський причепиться, як смола, покажи медкартку.
-Та то ж він гроші хоче, чи залицяється.
-Та ну тебе, ти, як завжди, все про хлопців, чи познайомилася, чи когось маю. Все я пішла.
По дорозі дівчина вирішила нічого нікому не розповідати. Вдома непомітно доклала свої гроші, віддала матері.
Тьмяне світло нічної лампи, спонукало до роздумів. Світлані не спалося, розмірковувала, поверне гроші чи ні, хто знає? Ну, як ні, то так і буде, зроблю дві стрижки та й поверну ту сотню. Шкода хлопця, симпатичний та насправді не знати, яка в нього душа.
Минуло два тижні… вечоріло, літав пухкий сніг. Сьогодні дівчині пощастило, вдалося швидко продати пиріжки, збиралася додому. Раптом, хтось ззаду, її тронув за плече,
-Світлано, добрий вечір!
Перед нею стояв усміхнений Максим,
-Того разу, мені здається, ми перейшли на ти.
Нині він був без в’язаної шапки, під капюшоном куртки помітила світло русяве волосся. А й справді славний, і такий колір волосся, за прикметами має бути добрим, подумки зробила висновки.
Він подав їй гроші,
-Дуже дякую. Я був… трохи прихворів, тільки сьогодні вибрався, як кажуть, до людей.
-Приніс борг, ти мене справді дуже виручила. Замість процентів, запрошую в кав’ярню. Може не відмовиш?
Вона не чекала такої пропозиції, трохи задумавшись,
-Яе справді не проти, але оцю все треба додому відвезти.
-То стільки того діла?!
Не соромлячись, взявся за ручку кравчучки,
-Поїхали!
Дівчині сподобався його такий жест, але запитала
-І що до самого дому мене проведеш?
-А чого ні? Я іще зранку поспілкувався з другом Віктором, сьогодні в нього зупинюся. Правда він нас двох запрошував у гості, але я вирішив, нам краще поспілкуватися в кав’ярні.
Після почутого, трохи зніяковіла. Ой і чого ти такий прудкий- ледь не вирвалося з її вуст. Позираючи з під лоба, сказала,
-Отак відразу в гості, я тебе зовсім не знаю, А може б я навіть у кав’ярню не погодилася піти….
-Та ні на тебе це не схоже. Ти добра!- перебив її.
На кілька хвилин затягнулася мовчанка. Згодом вона запитала,
-А скільки тобі років?
Мені двадцять три роки. Не одружений, я загалом мешкаю у Вінниці,з дядьком Миколою, маминим братом. Працюю в театрі. Я граю на скрипці, на гітарі, якщо треба, то зіграю і на піаніно. Це мій дядько пішов на пенсію, тепер я замість нього. Він мені з самого дитинства привив любов до музики. Знаєш коли йде вистава, без музичної композиції ніяк. Хоча зараз є можливість знайти любу музику, записати її, але це ж не завжди підходить. Інколи доводиться готувати декорації…отакі справи. А тобі вісімнадцять є?
-Ото розсмішив, мені вже скоро двадцять стукне. Живу в приватному будинку з мамою і сестрою.. Так склалося, батько поїхав до родичів в росію, там і залишився.
-Зрозуміло… третій рік війни. мабуть вже й не повернеться…
- Мама каже, все, що відбувається, то на краще.
Світлана, взялася за ручку кравчучки,
-Он… наше обійстя, бачиш, отой білий будинок.Ти мене тут зачекай, я швидко зберуся.
Він залишився чекати, її ж підстерігає думка, ой,щось не так з ним. Такий відвертий, привітний,чи й не занадто? Так зразу, все про себе виклав, ніби дивись, я позитивний.
В кав’ярні мало відвідувачів…на столі паруюча кава і солодощі. Ніби і все добре та , все ж її переслідує сумнів. Двадцять три роки і не мати дівчини, якась же є причина.Чомусь країну не захищає?
Максим весь час дивився на неї, їй навіть ставало незручно. В нього рот не закривався, розповідав про місто, про роботу. Вона, то слухала його, то знову роздумувала,ото вже балакучий, видно не одній дівчині може голову затуркати.
Провівши зо дві години в кав’ярні, він проводжав її додому.
-Я десь скоро з’явлюся, зрозумів у тебе зараз нікого немає. З другом домовляюсь, він як треба, мені ключі від квартири залишить, побудемо наодинці.
-Ні-ні, ніяких наодинці. Я тебе зовсім мало знаю, - різко заперечила.
-Ти… ти, що мені не довіряєш? Я ж тобі борг віддав.
Її вираз обличчя різко змінився, ніби з’їла кислицю, у волошкових очах спалахнула блискавка.Знервовано розвернулася, йшла в сторону будинку,
-Я пішла, на добраніч!
-То я тобі передзвоню через кілька днів?
-Добре…па-па!
Після спілкування з ним, у душі з’явився незрозумілий, дивний осад. Думка за думкою, як рій бджіл, ну-ну, повернути гроші, це ніби трохи совісті мати.Та довіра ж не тільки на грошах базується. Сьогодні гроші є, а завтра немає.
Минуло кілька днів…Світлана продавала пиріжки. Біля неї стояла сестра,
-Вже покупців немає, я замерзла, пішли додому!
-Валю, зараз будуть покупці з електрички. В каструлі, іще з десяток є, треба продати. Може не чекай, йди сама додому.
-О! Пів години біля тебе стирчу, чекаю, а тепер іди сама!Та раптом всміхнулася, продовжила,
- Он чуєш, диктор кричить, вже електричка прибуває.
За кілька хвилин, всі пиріжки були продані. Аж тут і з’явився Максим,
-Ой, які дві чарівні красуні! Світлано, ти познайомиш мене зі своєю подругою.
Вона зразу моргнула сестрі та кілька раз кліпнула очима,
-Звичайно… знайомся, це Валя!
-Гарну подругу маєш, на перший погляд ніби трохи і схожі. А давайте сходим у кав’ярню! Втрьох веселіше…що скажете?
Валя зрозуміла хитрість сестри, запропонувала,
-Дай мені кравчучку, я відвезу в ларьок з напоями, а ми відірвемося по повній,. Нарешті зігріюся, бо вже холодна, як бурулька.
-Ну, що ж, тоді ловимо шанс! Пішли! – весело погодилася Світлана.
У кав’ярні досить людно, галасливо. Їм трохи повезло, хоча далеко від бармена та вільний столик знайшли.
Максим пішов взяти напої та солодощі. Світлана шепотіла сестрі,
-Це добре, що ти прийшла. Я його майже не знаю, але занадто говіркий. До таких людей моє ставлення ти знаєш. Ніби порядний, бо давала гроші в борг, то віддав. Але після спілкування, мене підстерігає думка, може просто шукає пригод, хоче розважитися.
-То давай і далі удавати, що ми подруги..Ти згодна?
-Так, подружко,- озирнувшись, обоє сміялися.
Розмови, анекдоти, сміх…вечір видався веселим.
Світлана вже кілька раз нагадала, що пора йти додому. Валентина, встала з-за столу, на ходу,
-Так, я до вбиральні зайду, почекайте, потім підемо.
Максим, відразу поклав руку на плече Світлани,
-Виручай, я знову в скрутному становищі, замовляв напої, небагато ,але заліз у борг. Може і цього разу виручиш мене? Ти ж мені довіряєш, знаєш я відповідальний.
Від почутого її брови піднялися,
-І скільки недостатньо?
-Та небагато…
-Гаразд, думаю сто гривень досить?- дістає з кишені куртки.
-Так…- озираючись, взяв гроші і продовжив,
- Тільки Валі не кажи, мені незручно.
Він саме встав з-за столика, побачив, як дівчина поверталася, поспішив до бармена.
Світлана вже йшла їй назустріч. Всміхаючись, підморгнула, взяла за руку, шепотіла на вухо,
-Пішли в мене є план. Давай продовжимо цю театральну виставу. Мені здається, він на тебе око поклав. Якщо пропонуватиме провести додому, погоджуйся. Разом заберемо кравчучку, дійдемо до розвилки.Ти скажеш, що далі тобі в провулок, підеш додому через городи. А я поїду по прямій, він мене вже проводжав, то ж знає де мій будинок.
-Хух, ви так швидко пішли, я думав, що вже й не наздожену вас, - захеканий, підбіг до них Максим.
Дорога від площі освітлена ліхтарями… пролітав невеликий сніг.
Хлопець поступив по - чоловічому - віз кравчучку. Дівчата йшли поруч, інколи переглядалися, слухали його розповіді про театр, акторів. При нагоді, обіцяв у друга влаштувати вечірку та зіграти на гітарі. Він так захоплено все розповідав, що весь час підкреслював, хвалив себе, як дуже потрібен театру. Дівчата всміхалися, зазирали одна до одної.
Непомітно пролетів час, прийшли до розвилки. Валя зупинилася,
-Так, мені в цей провулок,стояти не буду, бо вже трохи змерзла.
Максим поставив кравчучку,
-Ой… там ліхтарів немає, але нічого ми вдвох, а далеко йти?
-Та ні, тут біля садків пройти метрів сто, може трохи більше,
, - поспішила відповісти Валя.
Світлана позаду себе везла кравчучку,
-Ну, а я пішла… па - па!
Максим на втрачав удачі, обійняв Валю, злегка нахилившись до неї,
- Ти така красуня, збентежила моє серце. Я у друга візьму ключі від квартири, може ми тільки удвох з тобою розважимося. Вип’ємо вина, музику послухаємо. .Якось же треба нам ближче познайомитися. Ну, а потім, уже якось можна буде і твою подругу запросити. Загалом, сама знаєш, там де троє, то один зайвий.
Дівчина мовчала ледь стримувала усмішку, дивилася на нього з задумливим виразом обличчя.
Після паузи, він продовжив лесливо, ніби заохочуючи,
-То що скажеш, аж душа холоне від бажання побути наодинці,
-Мені треба подумати.
- Гаразд, я цією електричкою, приїду в суботу, зустрінемося біля тунелі, що виходить на площу..
Хотів її поцілувати, але дівчина відхиляється, спритно вивернулася з обіймів,
-Ой, який же ти швидкий! Бувай!
Її постать зникає в темряві, він, розчаровано дивився вслід. Відчув, як холод проникає до спини, здригнувся. Повертаючись, тихо собі під ніс,
-Щось не везе мені з цими дівками, одна другої краща, але ж незговірливі. Скоро Новий рік, що знову буду один? Чортівня…і чого її номер телефона не запитав? Бамбула, був би подзвонив,то знав би наперед чи погодиться, чи ні. Хоча молодша, як цукерка солодша, ще рожеві окуляри носить, то ж здається, її простіше умовити.
Світлана хвилювалася за сестру, почувши в коридорі шарудіння, заспокоїлася. Значить все добре, але ж він в цьому відношенні прихвостень, до того ж здається, ще й ловелас.
В спальні дівчата довго гомоніли, обговорювали події, сміялися. Світлана, виключаючи настільну лампу, трохи замислившись,
-Все спимо! До суботи є час. Ти вже цього разу не відмов своєму однокласнику в побаченні, як його там Віталій звати. Хай прийде на площу зустрінетеся. а що далі буде, побачимо.
-Ти не хвилюйся, я вчасно приєднаюся.
Субота… надвечір’я, на площі трохи людно. Світлана і Валя чекали на електричку. Декілька пиріжків залишилося в каструлі, але це дівчат не хвилювало, вони чекали на Максима.
Людей з електрички було небагато.
Побачивши Максима, Валя вирішила загубитися на автобусній зупинці, слідкувати, що буде далі.
Він поправив на плечі ремень, кілька раз пройшов вздовж тунелі.
За мить, видно хтось подзвонив, кілька слів сказав по телефону. Знервовано махнув рукою, його ноги ніби путалися, не поспішаючи, підійшов до Світлани.
-Добрий вечір, Світлано! Ось візьми мій борг, ти мене знову виручила, дякую!- віддав гроші і кілька раз озирнувся. В цей час Валя помітила, як до них підходить Віталій, намагалася непомітно підійти ближче, щоб з’явитися за їх спинами.
-Світланко, а де ти свою сестричку поділа? Вона ж мала з тобою бути, голосно запитав Віталій.
-Та я вже тут, - веселий голос привернув увагу Максима.
Повернувши голову в її сторону, його обличчя помітно почервоніло, різко шарпнув гітару назад .Від злоби стиснув кулак, підкралась думка - Отакої! Як я не помітив лукавства, дозволив себе круг пальця обкрутити?! Розвернутися і піти? То чого тоді я тут стою?
Лише на мить стрімкий, холодний погляд до Світлани, тут же тупо дивився на пиріжки. Невеличка пауза .Хриплим голосом, відчуваючи посуху в роті, видавив із себе,
-У вас ще є пиріжки? Якщо можна мені два штуки.
Розрахувавшись з нею, подякував і не озираючись, швидкою ходою зник за будівлею маркета.
Світлана з сестрою усміхнені, переглянулися. Кожна з них розуміла, що, на жаль, таких мисливців є немало. Щоб пізнати людину, її характер, відношення до інших, при різних обставинах, треба приділити багато уваги і часу. Довіряти можна лише тоді, коли є впевненість порядочності і доброзичливості.
грудень 2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028925
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.12.2024
Так далеко до весни,
Кришталеві береги,
Запитай, все ж у води,
Чом, не плавають човни?
Пташка пісню не співа,
Тиха гавань, ледь дріма,
Обійма річку зима,
Скрізь краса, лід, як кайма.
У коне́й… немов крила,
Мчить у санях вродлива,
Ця панянка смілива,
Відчуває щаслива.
Кожух має, парчевий,
В нім відтінок квітневий,
Хоч мороз і грудневий,
При розмові душевний.
Чобітки з перламутра,
Як розсердиться дмуха,
Звуки вітру послуха,
Вже й вихрить завірюха.
Надто ближче, до ночі,
Всі поду́шки розтрощить,
Сипне чари жіночі,
Запорошить їй очі.
Добра по́́вна скарбниця,
Тож на ранок землиця,
З промінцем веселиться,
Сяйвом злата іскриться.
Сухі трави в долині,
Вітерець гойда іній,
Блиск ховавсь, у сніг сині,
І втішавсь цій хвилині.
Мов на скрипці грав лунко,
Пожвавішай чаклунко,
Добросердна співунко,
Підкинь срібла, віщунко!
Ще далеко… до весни,
Бахрома в косах верби,
Біло - біло навкруги,
Подарунки від княжни…
Ти позбудешся нудьги!
17.12.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028798
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2024
Я маленький стрибунець,
Жвавий зелененький,
Вірний друг -теплий вітрець,
Завжди веселенький.
Як співаю, він несе,
По усій окрузі,
Павучок сітку плете,
Під той звук у лузі.
Тоді добре, так йому,
І траві шовковій,
Не веде мову сумну,
Бо ж росинки в змові.
В них веселка виграє
Засія зірками,
Все іскрить, тішать мене,
Різнобарвні гами.
А, як серпень частий спів,
Сюр-сюр –сюр, знайоме,
Долетить і до лісів,
Чарівне, казкове.
Поспішає ніченька,
Прийде час сновидінь,
Задрімає річенька,
Враз сріблиться гладінь.
Тож нехай, всі стрибунці,
Навпаки заваді,
Спів доносять від душі,
В ньому тільки радість.
Я зелений стрибунець,
Так люблю співати,
Та вже казочці кінець!
То ж лягайте спати.
Сюр-сюр-сюр…відлуння спів,
Вам любенькі, світлих снів!
2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028712
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2024
Вітерець летить сміливо,
Із крупинками у танці,
В час нежданий, то ж ліниво,
Розсипались при алтанці.
Цей політ, з небес вразливий,
В круговерті, мов сп’яніли,
Зчарували, він ревнивий,
Повести в казку зуміли.
Тихий шурхіт й вітерцю звук,
Поміж них відразу спротив,
Та зненацька, сердечний стук,
Зміг спинить лиш ніжний дотик.
Він, як птах замавши крила,
Пригортав, прикрасив блиском,
Навіть нічка не спинила,
Втішав зоряну колиску.
Розстелилися крупинки,
Білосніжним простирадлом,
Злет увись, за мить сніжинки,
Під казковим зорепадом.
Скрізь іскрить золото, срібло,
Не важлива прохолода,
Легковій знав - ще не пізно,
Тож кружляйте, є нагода.
Молодий, чому ховатись,
Нині вибрати єдину,
Доки в змозі закохатись,
Рознести в пух самотину…
Повести в танок красуню,
Тут пізнати смак любові.
Їй вродливій, дарить зорі!
09.12 2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028504
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2024
Козача Лопань моє рідне селище,
Серце тріпоче від мороку і болю...
Хати, долини, дерева - скрізь згарище,
Руїни – привиди, аж пекучо оку.
Люди понівечені, життя в підвалах,
Війною виснажені, в душі тривога,
Давно вже мрії приспані у завалах,
На жаль і втрачена до життя дорога.
Посадка, рів і шлях окроплений кров’ю,
Їхали танки, знищували все святе,
Не посміхнулась доля сину – герою,
Який любив свій рідний край понад усе.
Вас скільки дітки… полягло при землиці…
Вступали в бій, дивлячись смерті у очі,
Між хмар птахами зникли в небесній висі,
Шукали прихисток під покровом ночі.
Вже третій рік блукає смерть по окрузі,
І не потрапити туди й на хвилину,
Навіть на цвинтар, де родина і друзі,
Ущент розбитий і бомблять без упину.
І все ж блукають думки в любов одіті,
Війна закінчиться і розквітне мрія,
Настане мир, благодать божа на світі,
Життя не згасне, як свіча - є надія…
Бо материнське серце вірить ЗСУ.
10.12.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028322
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2024
Чому так часто, плаче небо,
Вогонь всебічний смажить хмари,
Та хто посмів порушить кредо,
Несуть на землю темінь, чвари.
Вогонь, руїни, оголена,
Осінні сльози?І не тільки,
Зриви шахідів, синь зболена,
Роздерте небо. О, зла стільки!
Знов зграя воронів край неба,
На мить світило рине в пітьму,
А ти стоїш під голінеба,
Знов проклинаєш ката, русню.
Летять снаряди, як примари,
Жаль не сховатися від біди,
Такі у снах, бачив кошмари,
Адже не ждав, нападу, війни.
Чому плаксиве піднебесся?
Щодня хоронять дочок, синів,
Тож ти в зневірі лишаєшся,
Війна поглинула... цвіт всіх мрій.
Не притихав материнський біль,
Полинні сльози, з неба зливи,
Ущент розбите зерно надій,
Лихо тебе, не ощасливить.
На склі вікна чорні краплини,
Ніби у мареві століття,
Коли ж позбудемось ск*тини?
Яка несе смерть і жахіття.
09.12.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028214
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2024
Залишила зима слід,
Поспішала дуже,
Снить шмат льоду, а десь сніг,
Всім мабу́ть байдуже.
Це насправді, все не так,
Хтось шукав відраду,
Від багна втекти мастак,
Відігнав досаду.
По снігу, слід людини,
Розмір сорок п’ятий,
За пів метра, дитини,
Тут пішла завзято.
Бо сліди ніби в танці,
Чи в стрибку можливо,
В дитсадок мчали вранці,
У цей день властиво.
Значить настрій такий,
Кожен день спішити,
Хоч старий та чи малий,
Мусиш слід… лишити.
Що ж життя? Ще вирує,
Зимних сліз не шкода́,
Легковій тут керує,
Приніс частку тепла.
Зима встелить дорогу,
Заховає смуток,
Всім позбутись тривоги,
Затиснути в жмуток.
Впертість є, то ж подолай,
Перемет, незгоди,
Доки зможеш, надихай,
І під час негоди.
Та й доречно при змозі,
Розквіт ніжних квіток,
По життєвій дорозі,
Мати впевнений крок.
Не спіши покинуть світ,
Навчи дітей мрії,
Під прекрасний птичій спів,
Де цвітуть шавлІї.
Та ти знаєш, настав час,
Грудень місяць впертий,
Друг мороз потішить нас,
На сніжок, ледь спершись.
Не спинити й нам часи,
Залишаємо сліди,
Як прожити без краси?
Не було б лиш війни…
Лишим слід - щоби вдача,
Принесла нам мир і щастя.
07.12.2024р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028106
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2024
Не для тебе…
О, де селище, стежки з піснями?
Свистом злякана, пташина втекла,
Летять бомби, снаряди, мла, ями,
Не повернешся, йде жорстка війна.
Болить серце…
Скаженіє…вже третій рік ворог,
Скрізь руїни, в глибах чиїсь руки,
Сподівання затерті на порох,
Важко витримать страждання, муки.
Божевільний світ…
Гучне мя-у, кішка тягне ноги,
Кров і глина змішані на шерсті,
Вже не знайде додому дороги,
Бідолашна, піддається смерті.
Ніби привиди…
Здаля дід, позирає з підвалу,
Чи живий, хтось є,мо» дасть шмат хліба,
Бачить жінку, в лахмітті засмаглу,
Щось шукає, ногами ледь диба.
Безпросвітно…
Не приніс день сонця, як надію,
Небо в хмарах? Ні, вкрили літаки,
Розбивають, ущент світлу мрію,
Земля стогне, життя нищать кати.
Це ж безумство…
В двадцять перший вік, як допустили,
Розпочати, цю криваву війну?
Що країну, з молотка пустили?
А народ, побачить, мирну весну?
Не для тебе…
Життя людства під дулом сусіда,
Як вернутись, де нищать націю,
Боже зглянься, смерть несуть шахіди,
Знову наступ, готовить ротацію.
Рідне селище…
Так далеко, дорога, кордони,
Міх думок, ятрить серце до болю,
До вечірньої служби звуть звони,
Помолюся за бійців, за волю.
Я вклонюся …
Відчайдушним, воїнам за мужність,
За сміливість, що боронять мій край,
Волонтерам, дякую за дружність,
Маю віру, повернусь у свій рай!
Не для тебе війна й не для мене,
Благаю всесвіт - зупиніть війну!
05.12.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1028023
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2024
Душевний біль не зцілить і звук дощу,
Та й не притупить навіть на хвилину,
Хоч ллє, ще зранку, омиває площу,
На жаль, тривожить й несе смуток днині.
Тож святе місце, так обом здавалось,
Де ти освідчився, дарив троянди,
Серця і душі справді сподівались,
На земне щастя, в єднанні назавжди.
Осінь- розлучниця, звабила в танець,
Потухло полум’я… що розпалили,
Засліпив очі, сяйливий багрянець,
Жага боротись, жаль, забракло сили.
Де ж вічна вірність, казав лебедина,
Опам’ятайся, її краса спаде,
Нині втішає, червона калина,
Вона, як я, й від морозу не впаде.
Цей водоспад, приборкає почуття,
Ясний промінчик – час… залічить рану,
На склі мороз накреслить майбуття,
Як на долоні.Згадаєш кохану.
Осіння зрада - оголена душа,
В тобі не здатна вогонь розпалити,
Вже не нап’єшся любові із ковша,
Мене ж запізно посмієш цінити…
Запам’ятай, я вже не буду твоя.
18.11.2024 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027921
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2024
Вітер здаля, доносив звук сонати,
Пісні останні відспівала осінь,
Валізи зібрані, пора тікати,
Під ноги сніг,з дощем холодом косить.
Гнітить образа, згадали би красу,
Золото й срібло й фарб не шкодувала,
Її цнотливість потішити листву,
Інколи блискітки в неї вкладала.
Із вітерцем під тихе танго в танці,
Здавався теплим, той погляд у очі,
Враз розстелились стежки в вишиванці,
Легкий багрянець, усміхався ночі.
Ранкове сонце - купіль у любові,
Відчуття ніжності - цвіт життя землі,
Хоча і в сутінках дні вечорові,
Вже свіжий подих відчувався на стерні.
Земля оголена… то ж іде осінь,
Знов заведе своє звабливе соло,
У піднебессі,хмари крадуть просинь,
Краплин звучання - ”Йди, бо зима ж скоро”.
28.11.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027797
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2024
Велике місто покрите димчатим туманом… початок вересня.
Цей ранок майже нічим не відрізняється від серпневого ранку, ну хіба що легкою прохолодою.Чи всім мешканцям, цієї ночі вдалося виспатися, ніхто не знає. Адже кожна людина особистість і тому по - різному сприймає жахіття війни. До цього звикнути неможливо. Коли гудуть сирени, лише одна мить і вже чути вибух, здається місто розривається на частини. Зненацька, не очікуючи, від сприйняття жаху і поштовху відчуваєш тремтіння, неначе попав у епіцентр землетрусу. Від болю крається серце,що не в змозі це зупинити. На жаль, вже більше двох років так живе місто. А чи живе, чи виживає, це відчуває лише той, хто вдень і вночі від рашистів немає спокою. Місто потерпає від атаки шахідів, снарядів і бомб. Та тільки ранок, мешканці, як мурахи, поспішають по своїх справах. Хтось на роботу, а хтось до магазину за продуктами.Дуже часто, під волонтерським пунктом, можна побачити згуртованих пенсіонерів. Які приходять записатися в чергу, чи вже отримати допомогу продуктами. А інколи і деяким іншим товаром для існування, щоби легше пережити скрутні, воєнні часи.
Великий автобус під’їхав до п’ятиповерхового будинку….
Кілька чоловіків, з рюкзаками за плечима, ніби по команді, вже стояли біля під’їзду.Задравши голови, дивилися на сірі від пилюки і попелу стіни та чорні, покриті сажею балкони.
-Жодного вцілілого скла, не будинок, а привид – сказав чоловік середньої статури, років шестидесяти.
-Але збудований на совість, стіни без тріщин,- підтримав розмову один з молодших чоловіків.
Керівник бригади кивнув рукою,
- Ну гайда хлопці! Згідно списку по два чоловіки на поверх, матеріал вже рознесено по квартирах, то ж до роботи.
Микола стояв перед будинком, а потім розвернувся в сторону двору.Замислився, цей вид і береза посеред двору, йому здаються знайомими.
-Миколо!- рука друга, дядька Сашка, торкнулася плеча, продовжив,
-Чого закляк, ніби щось цікаве побачив. Пішли, ми сьогодні працюємо на четвертому поверсі. Давай хутчіш, мешканці квартир хочуть повертатися, не гаймо часу. Обіцяли, що фанери достатньо. Дякувати Богу руки цілі, інструмент є, думаю і бажання теж, то ж вперед, може хоч сьогодні вдасться працювати спокійно.
Микола, трохи схиляючись на праву ногу, піднімався на четвертий поверх. Йому всього лише двадцять шість років та вже побував у пеклі - він сам собі так каже. Війна це пекло, де нестримний вогонь, страх і смерть, які лякають, переслідують щосекунди. Важка втрата побратимів, яка й досі не дає спокійно спати.
Після поранення він переніс операцію, пройшов реабілітацію, а згодом його направили в будівельну бригаду. Робочих рук недостатньо, а руйнувань і пошкодження будівель відбувається майже щодобово. Ось, уже минуло три місяці, як він закриває розбиті вікна фанерою, правда інколи, господарі мають скло і наполягають щоби хоч одне вікно мало нормальний вид.
Його мама і родина мешкає у Дніпрі. Батько працював на одному з заводів, але восени дві тисяча тринадцятого року поїхав в росію. Нічого не пояснюючи йому, батьки розлучилися. Звичайно, це так було важко сприйняти. Бачив, як часто мати, зачинивши двері в спальню, плакала, не наважувався докучати своїми запитаннями. Минали роки… він вивчився на слюсаря, працював на заводі, потім служба в армії. Зробив вибір, пішов захищати Україну. А тепер відноситься до військкомату, то ж де потрібні робочі руки, туди й відправляють бригаду. Це вже місяць, як вони в Харкові, в рідному місті, де народився і до п’ятого класу навчався в школі. Але роки стерли той час, з дитинства пам’ятав лише якісь моменти і то досить туманно.
Піднімаючись по східцях, дивився під ноги, але в голові, то щось тиснуло, то ніби копошиться, зовсім нічого не чув.
Дядько Сашко вже чекав на нього. відчинив двері однієї квартири,
- Так тут твої два вікна, фанера ціла, проблем нема,то ж справишся сам. Я піду в другий під’їзд, подивлюся, чи там все є.
Чоловік залишив свій рюкзак і поспіхом спускався по східцях.
Микола стоїть у прихожій кімнаті, навпроти кухня без дверей, направо двері в спальню без скла, вікно вже було забите фанерою. Майнула думка – видно не вперше хвилею розноситься скло та добре, що прибрали, значить мешканці живі. Важко перевів подих - коли ж нарешті закінчаться обстріли, ця кривава війна….
Пару кроків вліво, двері в іншу кімнату завішані старою верблюжою ковдрою.
Відхиливши ковдру рукою, свіже повітря миттю вдарило в обличчя. Повільно закрив повіки, підстерегла думка - хоча і ковдра, але все ж таки якийсь захист є та й трохи тепло зберігається. Біля вікон стояла фанера.У нозі відчув біль, розглядаючи краєвид, що відкрився звідси, сперся на підвіконня. Доволі широкий двір, перед ним будинки буквою П. Будинок навпроти… його не можна назвати будинком. Бо більша половина зруйнована, стіни чорні, як смола, балкони викривлені, обвуглені. Будинки по боках з вибитими вікнами і де - не - де вже закриті фанерою. Світла думка, покращила настрій - напевно все ж таки хтось із мешканців тут проживає. Але ж це такий ризик, не втекти від влучення ракети, чи шахіда, бо занадто близько до кордону з росією.
Погляд зупинився на березі, яку він бачив у дворі. Що це? Щось торкнулося серця…погляд в нікуди…
Він під молодою берізкою в пісочниці, поряд дівчинка, голос жінки,
-Таню, пора йти додому.
Світлоока дівчинка уважно дивилася в його очі. Білокуре волосся зібране у великий білий бант, звисало на чоло. Не звертаючи на це уваги, вона привітна, усміхнена, весело до нього,
-Колю, а ти завтра гратися вийдеш?
Враз ніби туман, розпливчасто перед очима; тримаючись за коліно, з якого тече кров, він біжить, луною крик,
-Мамо, мамо, мені боляче…
Зненацька виступив холодний піт. Відчув тремтіння тіла, з чола стікали одна за одною краплини.
То ніби сон… миттєво здаля бачить постать батька, який спішить до нього. Сердитий погляд пронизує душу. Його чорний, хвилястий чуб, аж труситься,
-Що за роззява, вже не маленький, чого репетуєш на весь двір.
Підхопивши його на руки, поспішав додому,
-Ти хлопчик, маєш бути сильним, терплячим, а не маминим синочком. І не соромно, ну не втримався на турніку, впав, то треба так волати?!
Раптовий звук сирени, ніби пробудив Миколу. В ту ж мить здалеку почув відлуння вибуху. Думка, як оса – це ж треба так попасти! Це ж у минулому мій будинок, моя квартира і мій двір, я згадав дещо. Добре, що знову тихо, тепер не варто й ховатися.
Його очі бігали, погляд зупинився на березі. Ба…вціліла, як і я бачить війну, страждання людей.
Перед очима вже картина, як хтось із старших хлопців на берізку посадив сіре кошеня, воно ж бідненьке дуже нявчало, боялося висоти, звало на допомогу. Перед ним образ Тані; великі блакитні очі, брови рівні, як шнурочки, на пухких щічках ямочки. То вона за руку притягнула батька, щоб зняв кошенятко. О, скільки ж тоді було радості. Таня, аж підскакувала від задоволення.
Защемило під серцем, як змія підповзла думка- І чому ми в дитинстві зростаємо байдужі до друзів. Ті чаруючі очі.. він не раз згадував, особливо коли закінчив школу. Чому не додумався запам’ятати адресу, а так просто поїхав і все. Цікаво б було побачитися, скільки років минуло, напевно стала красива, як орхідея. І де ти тепер коли війна, може вийшла заміж і маєш дитину? Чи в Україні, чи, як багато інших, поїхала за кордон?
Нав’язлива думка про батька, на душі тривожно - І чого поїхав від нас, чи знав, що буде війна? Мене вчив бути мужнім, сильним, зваженим, а сам же що?
Котилася непрохана сльоза. О, якби ти знав, як мені тебе не вистачає. За скільки років, ні листів, ні дзвінка. Мабуть тільки тепер я тобі можу сказати, ти зрадив маму, зрадив мене і нашу Україну. Щодо порад, то ти майстер їх роздавати, а сам вчинив ганебно, як справжній боягуз. Тож знай навіть колись і закінчиться війна та я тобі цього не пробачу.
Відразу думка про маму, як вона там? Ледь нахилившись, озирнувся, дзвінок до мами,
-Мамо, у мене все в порядку, ми так і працюємо в Харкові. Як приїду, дещо розповім. Не хвилюйся, нині тут більш - менш спокійно, бережи себе.
Ще раз подивився до берези і приступив до роботи.
Вечоріло… в Салтівському районі міста знову чути вибухи. Водій автобуса підганяв хлопців,
-Так – так, швидше, я маю забрати ще одну бригаду. До гуртожитка далеченько, то ж не баріться, розмови потім.
В гуртожиток Микола повертався в піднесеному стані, спогади зігріли серце й душу. Несподівано для хлопців, розказав пару анекдотів. Хтось з них навіть помітив,
-А наш Миколка сьогодні веселенький, а що сталося? Може маєш бажання нам щось розповісти,
У відповідь, злегка усміхнувшись сказав,
-Я сьогодні потрапив у минуле.
- Ого! А це, як?- запитав хлопець років дев’ятнадцяти.
-Підростеш – взнаєш,- помітив Микола, накрив голову ковдрою і продовжив,
-Все! Не чіпай дядька, я сплю!
По кімнаті рознісся сміх.
Минуло майже три тижні… після роботи, в гуртожиток, як завжди, бригада поверталася автобусом.
-Роботи непочатий край,- бідкається дядько Сашко, позирнув на хлопців, продовжив,
- Коли ця *** зупиниться ніхто не знає.В даний об’єкт фанеру не завезли, завтра матимете вихідний.
В салоні автобуса, як у вулику, почалася жвава розмова. Микола ж мовчав, перед очима раз - у - раз миготять понівечені, зруйновані і інколи не пошкоджені будівлі. Ця звістка, все ж на якусь мить зігріла його молоде серце. Він чекав на вихідний день, щоб навідатися до будинку, де провів дитинство.
Тільки сонце торкнулося землі…Микола вийшов з гуртожитка.
Майже дві години від добирався до будинку, але не зайшов у нього. Всю дорогу, напружуючи пам’ять роздумував, намагався пригадати, з якого будинку та з якого під’їзду вибігала Таня. Не міг пригадати. Його, ніби самі ноги повернули праворуч. Так, тут видно є мешканці, здається з другого поверху гукали Таню. Він чомусь оминув другий під’їзд, не поспішаючи піднявся на другий поверх.
Раптом жіночий, різкий голос привернув увагу.
-Тільки прийшла, переодяглася, перекусила і знову йдеш. Таню, доню ти ж така виснажена, прилягла б трохи поспала, а вже потім йшла. Невже без тебе немає кому води подати пораненим.
-Мамо там з тяжкими пораненнями, медперсоналу недостатньо.
Він раптово зблід - це вона, Таня, я постукаю, але що скажу?
Відразу різко відчинилися двері, від несподіванки, Микола зробив крок назад.
Побачивши його, дівчина здивувалася, зчервоніла, кліпала очима,
-Ой, а ви до кого?Чи когось шукаєте?
-Таню я…
Більш і слова не міг сказати, йому хотілося обійняти її. Все ж стримався, ніби видавив із себе,
- Я…
Вона рукою заперечила, уважно дивилася в його очі,
-Чекай – чекай, дай пригадаю цей погляд… це ти Колю? О! А звідки ти тут взявся?
-Так, це я!
Вона кинулася його обіймати, не очікуючи такої реакції, голосно,
-А чоловік, що скаже?
Її очі повні сліз радості,
-З чого ти взяв, що я заміжня? Пережили ковід, тепер війна, хіба зараз до цього. Ти поїхав, як кажуть - ні, слуху, ні духу. Навіть з однокласниками не підтримував контакти. А я чомусь весь час мала відчуття, що ми маємо зустрітися, а чому й не знати. Тож проходь у кімнату, не соромся, зараз хоч чаю разом вип’ємо.
Запах м’яти рознісся по квартирі.За столом троє.. емоційні розповіді Тані. Микола ж, за характером більш спокійніший, про своє життя розповідав не поспішаючи.
Мати щораз зазирає в її очі, вона розуміла, ось той чоловік, про якого мріяла дочка. Ось чому вона часто згадувала дитинство і часто казала,
-Мамо, я дуже хочу повернутися в минуле.
Жовтень 2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027778
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.12.2024
Кому в радість ця війна,
Пам’ятай таку фразу,
Мозок вкриє тьма, імла,
Непозбутись маразму.
***
Озирнись по окрузі,
Скільки маєш, ти друзів,
Чи шукаєш, все ж (кращих),
Читать твори- ледачих,
Дивись вірних втратиш.
***
Ой не плюй у криницю,
До святої водиці,
Порадій тій краплинці,
Зможе світ ожити,
І ти прийдеш напитись!
***
Хтось хоче слави, як подає творіння,
Не без лукавства, виставить своє фото,
Із блиском радості, без сумління,
Себе вважає краще за всіх, так просто.
Звичайно має, він чи вона той талант,
Що уподобав простий читач, чи митець,
Та мабуть треба подумати до стократ,
Що той час швидко, блискавкою мигне.
Не поважаючи інших, загубиш все,
Коли де треба й не треба себе хвалиш,
Думки сивіють, що врешті гордість спасе,
Звичайно ера розсудить, слава згорає…
Та в судний день, що твоя душа відчує?
Чи хто й згадає, бо втратив щирих друзів.
02.12.2024 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027710
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2024
За туманами осені…
Пріють трави покошені…
Скирти мліють наряджені
У краплинах, ображені,
Потемніла краса…
Дощ шниря, іще вдосвіта,
Імла наче та злодійка,
Після нього накрила все,
Світлу днину вже не спасе,
І зрадливий вітрець.
Бачив сни, в рудих чебрецях,
Не порушить, тишу і птах,
Мов сп’янілі, ждали ночі,
Прийме рішення, лиш осінь,
Бо ж вона, на коні.
Чи світанок кине промінь,
І на землю ляже пломінь,
Чи зневірена природа,
Зовсім втратить свою вроду,
Все ж не хочеться їй.
Сповив землю сліпий морок,
А край неба круглий сторож,
Блідий місяць виглядає,
Вкотре осені прощає,
Та й ледь- ледь моргає.
Хай пограється, ще трішки,
Обросить, в останнє ніжки,
Бо ж йде грудень, по дорозі,
Стане князем на порозі,
У жупані сніжнім.
Он здаля, в легкій синяві,
Дзвін звіночків, мчить на коні,
Хай же буде він привітним,
Землі дасть біленьку свиту…
Принесе мир, спокій!
Тож не втратьмо ми надії!
29.11.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027559
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2024
Надто сиве, небо вранці,
Блякнуть трави, у мовчанці,
Берег річки, стежки в листі,
Очерет, сухий в намисті,
Блиск роси, здаля мінливий,
Враз яскравий та лінивий,
Ненадовго його досить,
Вітерець ніжно тормошить.
Прийма річка, краплі- сльози,
Ледь- ледь чутно, тихо дзвони,
Вмить здригнеться, руда ряска,
Колом хвильки, все ж не рясно.
Відступа повільно морок,
Десь зникають хмари- штори,
На порозі день світліший,
Він свою поему пише….
Почуттям сколихне осінь,
Подаруй, ще трішки просинь,
Досить смутку, будь тепліша,
Нехай днина стане ліпша,
Не знімай одяг барвистий!
10.11.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027488
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2024
Летять" привіти" із кремля,
Війну продовжує орда,
Країна не́нависті й зла!
Чи хто зупинить, чи в змозі?
Чи до всесвітньої...в дорозі,
Йдем до війни, на порозі?
Жаль світ лукавий, болить,
Ой так під серденьком щемить,
Невже ніхто не хоче жить?
Тим паханам іспит зброї,
Стражда народ, у двобої,
Стіка під листячком кров'ю...
О схаменіться, зупиніть!
Лихварство звіра зачиніть,
На жаль, не можуть зрозуміть...
Ніхто не піде під вінець,
Як кине ядерку, - кінець!
Земля на попіл і свинець!
Доки не пізно, зупиніть!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027368
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2024
Ой, як гарно, літо нині,
Біжить козлик по долині,
Трава манить, вже щипає,
За мить пісеньку співає,
- Сіра хмарко, не барися,
Відпливай, хутко всміхнися,
Бачиш сонечко, вже ясне,
І довкола все прекрасне.
Поспіваю ме – ме, ме-ме,
Хай осяє, тепер й мене.
Щораз новий день гряде,
Веселеньке… ме-ме-ме,
Хай полине по окрузі,
Мене ждуть друзі на лузі.
Туп – туп – туп, жваво до річки,
Диво - смак, напивсь водички,
Погляда, мала синичка,
Поряд з ним, теж веселиться.
У водичці гусенята,
Крильця чистять каченята,
Розігнали… полохливих,
Усіх жаб, надто лякливих.
Вся роса, впала безслідно,
Тож прийшла пора обідня,
Я приляжу на травичку,
Бо ж давно, цю маю звичку,
Промінь пестить оченята,
Відчинилися дверцята,
У сон віщих, красивих мрій,
Він зненацька тихо сопів.
Йому, сниться, увись летить,
Здаля зіронька миготить,
Наче в гості до себе зве,
Крик луною,-Чекай мене!
Та раптово, підкравсь сумнів,
Ледь-ледь чутно, прошепотів,
Що ж робити, о - ме, ме - ме,
Та чи щойно, можу земне,
Я покинуть? О, мабуть ні!
Сказав голосно уві сні.
Але ж хочу, дістать її,
Туди ж літають журавлі,
Завжди мрію, там бувати,
Звідтіля, весь світ побачить.
Та враз півник завів пісню,
-От біда,- промимрив злісно,
Не дали мрію здійснити,
Сон казковий подивитись.
Вітерець війнув зухвало,
До землі прилягли трави,
Позіхнув козлик і мляво,
Потягнувся, -Чого вже злитись,
Мрії й завтра будуть снитись.
Подививсь, сонце край неба,
Ой додому певно треба,
Щип – щип – щип, травичку знову,
Щойно сам її шовкову,
Підбадьорював тихенько.
Ти смачна, ніжна, маленька,
Щоби завжди веселенько,
Заспіваю, ме - ме-ме-ме,
Нехай всіх смуток мине!
Гусенята, всі в рядочок,
Поспішали у садочок,
Каченятка у шерензі,
Оминають стежок межі,
Ляже шлях через діброву,
Проспішатимуть додому.
Вже копитця туп-туп, туп-туп,
По долині, розвіявсь звук,
Мрійник - козлик веселився,
Залишав слова травичці,
-Ну до завтра, хай насниться,
Мені й вдома та зірниця!
Мов жаринка, ясна світла,
Щоб тепленька і привітна!
Хай втішає всіх і мене!
2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027308
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2024
Тече річка невеличка, близько два озерця,
Хто посмів їх роз’єднати, біль стрілою в серце.
Жаль не чують, душі крики рідної матусі,
За кордонами тумани, як їх повернути?
Чи пісень їм не співала, ніжних колискових,
Вечорами не втішали блиски веселкових.
І вода злегка, так рябить, квітнуть вишиванки,
З ясним сонцем зустрічали, разом теплі ранки.
Плескіт лав… берег цілують, з вітром розмовляють,
Може бачив їх чи чув, чому все забувають?
Не втрачайте, землю рідну, любов материнську,
Шепіт хвиль- тихим відлунням - повертайся синку!
У обіймах, разом дружні, у потоці сильні,
Рухом течій знесем межі, будемо щасливі.
Тече річка … сподівання, світлі два озерця,
Зігрівають, і надія тішить журне серце.
До них сни, прийдуть з дитинством і усмішка мами,
Забурлять нові джерельця поміж берегами.
26.10.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027276
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2024
Світанок…ранок,
Холодна кава на столі,,
В небі серпанок,
Місяць ховається у млі,
Вузька стежина,
Ледь –ледь ясніє у листві,
В чому причина…
Ти не сказав, тих слів мені.
Ніжних, ласкавих,
Щоби вночі, лід розтопив,
Й зникла лукавість,
І лиш, одну мене любив.
У літню пору в травах,
Виводив вітер сопрано,
В нічних забавах,
Ми купалися привабно.
Та сумні очі,
Бентежать, й морозні нині,
Не став пліч-о-пліч,
Тепер не тішусь… і днині,
Чом зникла просинь,
Що серце так зігрівала,
Навіщо осінь,
Його, підступно забрала?!
.
15.11.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1027180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2024
Хто час від часу,керує небесами,
Бува, як плесо всіх річок з берегами,
Які все ж досить різні, створені з хмарин,
Одні чубаті, інші… неначе з перлин.
Все хтять з’єднатись у могутній океан,
Вітрець хитренький, їх запрошує на бал,
Повчає танцю, проснувшись ніби рано,
Немов під музику, розкроїть волани.
Та передумавши, вже плісе наразі,
Пірнув думками, подібно у джазі,
Дмухнув вразливо, та й трусить над землею,
Мабуть пишається вдачею своєю.
Донизу сніг, летить біленький, сріблястий,
Вітрець щасливий, із часом йде лапатий,
Ніщо не в змозі, йому протистояти,
Вже й простирадла, килими лежать з вати.
Іскриться златом, по деревах ряднина,
В парчовій сукні, у намисті калина,
Край неба зирить, виглядає світило,
За мить сховався, посміхнувшись вразливо.
У змові з осінню, нам ніч подарунок,
Подала радо, земля відчула трунок,
Прикрита блиском, у сні змарніла листва,
Красу сприймаю, за вікном прийшла зима…
У чародійстві, казковім з нею і я.
21.11.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026966
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2024
О, Харківщино, рідна,
Душею я твоя,
Землице моя плідна,
Тут щебет солов’я,
Пробуджував так рано,
У захваті п’янким,
Вітрець співав сопрано,
Під злет думок усіх.
В росинках ноги. В травах
Дитинство й світла юнь,
Зненацька у октавах,
Він ледь торкався струн.
То ніби скрипка грала,
Вже й жвавий, лине звук.
І серденько співало,
Сприймаючи красу,
Той ніжний погляд мами,
У пам’яті несу,
Здаля поміж хлібами,
Додому я спішу.
А зараз що? О Боже,
Розбита вщент земля,
Стиска… душі тривожно,
Сусід здурів…війна.
Летять гелікоптери,
Стриба, як саранча,
Із злобою пантери,
Весь розум, геть втрача,
Це військо ненажери,
Кинжали розкида.
***
Здаля… не звук серенад,
Гнітить.. річку Лопань,
Із свистом пада снаряд,
Останній міст топить,
Вода омиє берег,
Не злічить ту рану,
В сльозах, нове джерельце,
Утратило вдачу,
Не зцілить, мре серце.
Це сон? О ні! Наяву,
Де стежка до школи?
Навіщо, почав війну,
Завдав болю, шкоди?
Де світлі вікна - імла,
Злодійський тон війни,
Стражда, болить душа,
Гуляють привиди,
Рвуть серце на шматки.
Де поле вирви, ями,
Хати…руїни скрізь,
Безжально, до безтями,
Приносить смерть і біль.
Боєць на півдорозі,
Скровавив білий сніг,
Дідусь старий не в змозі,
Піднятись, бо без ніг,
Залишивсь на порозі,
Нестримуючи гнів,
Пішов... до вічних снів.
На жаль, не їде потяг,
Із Харкова в село,
Де ха́тки, ті знайомі,
Пейзажі за вікном?
Скрізь ходить, смерть з косою.
Прудянка, Слатино,
Козача Лопань стогне,
Розбита вже давно.
Гримить… довкола попіл,
Звірина, вся втекла,
Злетів до неба сокіл,
Тож куля досягла.
Мороз, аж біль невпинний,
Як страшно знати все,
Течуть сльози полинні,
Клятущий ворог цей,
Печаль, розпач пече.
Це зло - геноцид людства,
З’їда.. мізки заздрість,
Життя, не без паскудства,
Керує, ним жадність.
Іуда занапастив,
І свій, народ під гніт,
Поклав. Чи зачинив
По тюрмах, що весь світ,
Таких не зна й не бачив.
Незгодних закатував,
Готуючи стратить,
Щоб велич показать.
***
Позаду… тисяча днів,
Як важко, сприймати,
О скільки доньок, синів,
Оплакує мати,
В журбі… треба ховати…
Та тільки поле знає,
Їх стільки, там, лежить
Чи безвісті пропали,
Вони ж хотіли жить.
В душі вогонь палає,
А лиху нема меж,
Жура серця стикає,
Диявол ти, що ждеш?
Не стала на коліна,
Козацька кров тече,
Повстала Україна,
Буремний час гряде!
Весь біль не вгамувати,
Гнобиш мій рідний край,
Настане час розплати,
Проще́ння не чекай!
Надія не вмира,
День світлий стріне мати,
Я вірю в це щодня!
***
О, Харківщино моя,
Укотре бій, хоч осінь,
Трава згоріла дотла,
Похмура, темна просинь,
Що день прошу, Бога я,
Та й весь народ наш молить,
Хай зникне, вічна вражда,
Нехай… бринять роси.
І знов, чисті, як колись,
Ранкові….веселі,
Й дитячі мрії збулись,
Осінні акварелі,
Під мирним небом лягли,
Навік вкрили темінь.
Вклонюся низько землі,
Незламним захисникам,
Що день і ніч у борні,
Спроможні винести (хлам),
Усупереч цій війні,
Повернуть щастя в дім!
О, рідна Харківщино!
Душею, серцем завжди з тобою.
20.11.2024 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026918
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.11.2024
В ліс стежина… хліба в полі,
Душа тішиться, на волі,
Привітає мене сонце,
Я ж тепло візьму в долонці,
Світлий ранок зустрічаю.
Тече річка при долині,
Чую звуки лебедині,
Пара ніжиться. Водиця,
Веселково скрізь іскриться,
Розмовля… ніби зі мною.
З лісу пісня солов’їна,
Гріє віра заповітна,
Серцю втіха, Україна,
І мала, навіть дитина,
Про щасливу… долю мріє.
Не збирайтесь чорні хмари,
Не несіть по світу чвари,
Земля – ненька у суцвітті,
Найгарніша. Море квітів,
Добра й радості дарує.
Рушник вишитий- стежина,
Приголубить мати сина,
Перехрестить у дорогу,
Повернись, любий додому,
Навіки́ згине росія!
Озирнись… довкола люди,
Нам би збутися Іуди,
Щоб не сльози, а росинки,
По віночках українки,
Та й збулась осяйна мрія!
Диво - осінь. Цвіт барвистий,
В листі відблиск золотистий,
Не руйнуйте красу нині,
Хай не ллють дощі полинні,
Не помре в душах надія!
Тож розквітне Україна!
17.11.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026694
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2024
Рожевий обрій,
Красу останню зібрав з квітучих жоржин,
Від пелюсточків,
Поміж хмарин, ледь- ледь темнішу тінь приклав,
Промінчик сонця,
Розсипав злато, поміж прозорих гардин,
Сприймала осінь,
Щиро раділа, що її не забував.
У надвечір’ї,
Земля деінде іще барвисто квітне…
Здаля сузір’я,
Ледь мерехтить, як імпульс - ознака єднань,
Із блиском іскри,
Що зберігають, щораз яскраве світло,
Немає міри,
Як безкінечність світообігу всіх знань.
Згасає обрій,
Небесне плесо під дійством диво – нічки,
Ясніші зорі,
У хороводі, шлють поцілунки листю,
Легкий серпанок,
Лукавий місяць, ледь схилився до річки,
Мов на останок,
Цей блідолиций, наспівує їй пісню…
Прощаймось, осінь,
О, чарівна, строката, люба, золота,
Лиш ляжуть роси,
Знай не остання, це моя терпка сльоза,
Бо ж часто буду, тебе згадувати я.
15.11.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026593
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2024
Я поспішаю в красну осінь,
Берізка в жовтім сарафані,
Нас зустріча небесна просинь,
Вплітає в коси роси ранні.
Чепурний клен, ще молоденький,
Щодень пишається барвистій,
Черпає подих солоденький,
Із прохолодою з намиста.
Блистить стежина під листвою,
Переливається яскраво,
Я знаю ти поруч зі мною,
Хоч сонце шле, погляд лукавий,
Я йду, спішу у красну осінь,
Прошу лиш час - на мить спинися,
Адже душа, так тепла просить,
У злеті з листям звеселиться.
В небі кружляють птахів зграї,
Зі мною тішаться красою,
Як у весняному розмаї,
Любуюсь осене тобою.
Злилися фарби у потоці,
В передчутті змін, сподівання,
Вродлива в вишитій сорочці,
Світ зачарує, є бажання.
Лиш подружися з ясним сонцем,
Надіюсь буду частим гостем,
До тебе йду, чаклунка - осінь.
08.11.2024 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026423
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2024
Коли їй, тільки сорок п'ять,
Досить славна молодиця,
Ще той час щоби влюбиться,
Та й сусід давно холостяк.
Відвела душу у ванні,
Напахтилась, як троянда,
Розляглася на дивані,
Чом кохання на заваді,
Де ж депресію подіти?
Ох ця осінь сонце світить,
Сумно в хаті, не всидіти,
В коротесенькій спідниці,
Як та пава, до криниці,
Йшла з відерцем крок за кроком,
По стежині, що під листям,
Оступилась ненароком,
Погляд гострий - сяйво блиску.
Чи побачив той Микола,
Що упала, як поліно,
Лежить - жде неначе квола,
Заспівала б солов’їнно,
Як би поруч опинився,
Глянув серце б тріпотіло,
Краще було б одружився,
Щоб вогнем палахкотіло,
Ублажав жіноче тіло,
Ой -ой справді, чує кроки,
Мужня постать нахилилась,
-От біда, от заморока,
Збулось те, що нині снилось.
Ой, Миколко, осінь - біда,
Чом стовбичиш, як той маяк,
Мовить тихо, немов бліда,
Там у хаті, стоїть коньяк,
У торбинці є закуска.
Може сходим по грибочки,
Як торік, тільки ти і я,
У букет збереш листочки,
Душа рветься у небуття,
Ця депресія дістала,
Як позбутися не знати,
У лікарні розказала,
Кажуть треба покохатись.
Он горіх, зовсім голенький,
Не завада любуватись,
Не стерпіть, мені любенький,
Тож пішли гриби збирати.
Лише мить, неначе вітер
В хаті шурхіт, то ж все забрав,
Біля неї, чоло витер,
-Вже цього, давно чекав,
Ледь світало, я виглядав.
***
Ой ти осінь, ой блудниця,
З листопадом, ніби в змові,
Від депресій захисниця,
Шурхіт листя, наче сповідь,
Як же добре, коли двоє,
Є з ким радість розділити.
10.11.2024.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026234
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.11.2024
Осінній вечір… довгоочікуваний дощ. Так давно, на нього чекала Марина, гадала краще б він пішов, тоді би під його звук сину пісню співала. Чи виплака сльози, які приховувала в собі, не давала їм волі. Бо по поведінці сина відчувала, що її настрій передається йому, тому мала бути сильною, щоб відкидати всі сумління і тривоги. Хоча два тижні назад чоловік і був вдома три дні, але підкрадається, якесь передчуття, холоне серце, поглинає хвилювання.
На склі вікна великі краплини зливалися докупи і швидко стікали донизу. Ніби ховалися від її погляду, щоби не навіювати смуту. А вона ж намагалася побачити цю картину поєднання, зморена, але за мить легка усмішка прикрашає обличчя. Світла думка зігріває душу, вони обіймаються, стають сильнішими. Ось і Олег повернеться з війни, ми разом будемо сильнішими, думаю ти не будеш часто плакати, правда синку- подумки звертається до сина.
Шестимісячний син, після купеля лежав у ліжечку. Рум’яні щічки поступово втрачали яскравість. На перший погляд здавалося він солодко спав, але, як приділити кілька хвилин, то помітно, що хлопчика щось бентежило. Скривиться, різкі рухи головою, враз тремтять маленькі, пухкі пальчики, пхикає і вже голосно плаче. Три дні поспіль одна й та сама картина. Нагодований, у теплі, температура нормальна, здається і з газами проблем немає, але поведінка хлопчика привертала увагу. Що ж тут не так, що непокоїть малого?
Три дні назад приходила свекруха, відбулася серйозна розмова. Вона звинувачує невістку, що син пішов на війну, але ж це був не її вибір. В армії набув навиків танкіста, повістка у Військкомат, потім на навчання до Німеччини. Напевно така доля, дітей Бог не дав. Але коли перед поїздкою на навчання приїхав на кілька днів додому, відбулося диво. Ось тепер є Даня, є радість, є заради кого жити.
В надії прийняти душ та лягти спати, жінка тільки зайшла до ванної кімнати, як зненацька різкий крик сина примусив повернутися. Почервоніле хлоп’я метало ніжками і ручками, на якусь мить здалося ніби захлинулося від сліз. Вона різко підняла його і голівкою нахилила донизу, син кілька раз кашлянув і важко вдихнув повітря. Вона ж вся труситься, не могла зрозуміти в чому причина. Тільки поглянула на настінний годинник, на ньому двадцять третя година.
До себе ніжно пригортає, тремтячим голосом, злякано до нього,
- Синку, любцю мій, що сталося, що ж тебе так непокоїть?!
І вже трохи спокійніше,
-Все буде добре.
Устами торкнулась чола,
-Тут все нормально, то ж в чому справа?
Рукою мацала кожну частинку тіла і дивилася в його карі оченята, а він пхика, ніби щось хоч сказати.Та, якби ж то сказав…
Не випускаючи з рук, дві години неспокою, знову плач, нестерпний крик. По кімнаті немов дике, тихе виття вовчиці,
-Ой, що ж це? Такого ж ніколи не було. Де б не торкнулася не плаче, а тільки тулиться й кричить, ніби шукає захисту.
Я ж біля нього, зглянься Боже! А можливо хто наврочив, коли відвідували лікарню? Чому мій синочок такий неспокійний, що його так тривожить.
Під ранок, обоє знесилені, заснули в її ліжку. Вона б напевно іще б спала та відчула дотик рученят до обличчя. Даня торкнувся і уважно дивився на неї.
-Синочку! Час годування… прошу тебе тільки не плач, а то що я скажу таткові, коли позвонить.
Малий відразу різко скривився, почав вертіти головою, зайшовся плачем.
Не менше, як з пів години заспокоювала сина, нарешті заплющив очі, присмоктався до груді .
Вона цей день майже не помітила яким він був, правда скло без краплин, а їй хотілося плакати. Прилягти на мужнє чоловіче плече і поділитися, як їй зараз важко. Поклавши сина в ліжко, впала ниць на своє ліжко і розридалася. А, як ти там мій соколе, три дні поспіль ні дзвінка і ні СМС. Нехай би подзвонив, вже б менше хвилювалась. Але ж не скажу, що син так плаче, нині вихідні дні, в понеділок підемо на прийом до лікаря.
Два дні - неначе в пеклі. Ні поїсти і ні поспати та й нікому про хвилювання розказати, ще в чотирнадцятому році батьків війна забрала. На жаль, із свекрухою хвилювання не розділяла, знає, що, як завжди знову у всьому буде звинувачувати її ж саму. Вже навіть приїжджала швидка допомога, обстежили сина, але ніяких причин для стаціонарного лікування лікарі не бачили, довелося чекати понеділка.
Вона, вмовляючи малого не плакати, старалася швидко одягнути, посадила у візочок. Несподівано, перед будинком почула сигнал машини, за парканом зупинилась машина, за нею швидка допомога.
Здивовано сама до себе,
-Цікаво, але я не викликала швидку.
Коли відчинилася хвіртка її очі округлилися, хто може знати код замка? Може свекруха…
Тільки подумала, відчинила вхідні двері, до неї спішили два чоловіки у військовій формі.
Один з них, такий же чорнявий, як Олег і напевно ж такий за віком, звернувся до неї,
-Марино, ми до вас. Давайте краще зайдемо в будинок.
Її обличчя сполотніле, ноги підкосилися, ледь не впала. До неї підбігла медсестра,
-Хлопці, давайте її в кімнату на ліжко.
Даня, помітивши метушню, рученятами схопився за поручні візка, заплакав.
-Ні - ні маленький, не рви матусі серденько, не плач. Очі хлопчика уважно бігали по ньому,погляд зупинився на карих очах, легка усмішка лягла на обличчя. Він взяв його на руки,
Ну от і добре, зараз мама прийде,зараз.
Малий довірливо поклав голову на його мужні груди, ніби слухав стук серця, відчув тепло, мовчав.
За кілька хвилин медсестра, підтримуючи Марину за руку, вивела із спальної кімнати,посадила на стілець.Її обличчя злегка посвітліло
Опухлі очі повні сліз, мов потоки струмків, текли по щоках - не зупинити. Намагалася себе взяти в руки, тихо вимовила,
-Коли це сталося?
Під Запоріжжям відбувся бій, важке поранення, три дні і три ночі лікарі боролися за його життя, але на жаль…
Вона простягнула руки до сина,
- Мій любий, йди до мене. напевно ти все відчував, тому і плакав.
Хлопчик мило посміхнувся до неї і личком притулився до плеча чоловіка.
-Ну от на тобі, це ж…
Чоловік взяв її за руку,
Марино, ти мужня, сильна жінка, я про тебе все знаю. Ми з Олегом на війні з першого дня, пліч - о - пліч вчилися, долали ворога, ділилися окрайцем хліба і останнім ковтком води. Перед операцією я був біля нього. Його останні слова - побажання, хрестити Даню, щоб я став хрещеним батьком, опікувався вами. Коли мене призвали у військо дружина зразу подала на розлучення і вже минув рік, як має чоловіка і народила доньку. Зі мною чомусь не наважувалася цього зробити. Правда я підписав контракт, мої плани і далі служити Батьківщині, думаю ми проженемо цю російську навалу з нашої землі, будемо разом відбудовувати Україну. А поки ж у тебе важкі дні дозволь бути поруч, підставити своє плече, як друга. Принаймні, я пообіцяв Олегу.
Даня уважно подививсь на маму, потім на нього, мав вигляд ніби все розуміє. Та йому ця довга розмова набридла став вертіти головою, руки потягнулись до погонів,
-О…ні- ні хлопчику, цього робити не можна,
Малий ніби зрозумів його ,хитро подивився на маму і обличчям притулився до чоловіка.
-А ви куди збиралися їхати візочком?
-Та тепер вже нікуди, бачу заспокоївся. Я зрозуміла чому плакав син. І мені було тривожно на душі, а він, напевно так відчуває біду.
06.11.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2024
Осінь спішить… де ділась трава зелена?
Красуні вільхи листочки бачу й клена.
А поміж них дві ниті, мов має гачок,
Плете мереживо, завзятий павучок.
Тут його місія єднання двох сердець,
Це павутиння не порушить й вітерець.
Осінь зрадлива, манить листя у політ,
Він же не хоче руйнувать кохання слід.
Бо ще з весни про почуття чутливе ехо,
Неслося тихо, лірично, все ж далеко.
Чатував літечком, все знав про їх любов,
Достатньо довго слухав пестливих розмов.
Лиш дощ посміє вщент розірвати ниті,
Тоді не забудуться променисті миті.
Тож метушиться павучок у сплетінні,
Клена барвистість, золотиться в промінні.
Вміло старається, у нього є мета,
Щоб перед сном, любувалась пара оця.
У снах побачать, хто в їх житті був поруч,
Душу зігріє, ласкавий, теплий погляд.
06.11.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1026053
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2024
Листви торкнулась вечірня прохолода,
Завмерлі душі - це вирок пори року,
Відчарувала та ще ледь мліла врода,
В протистоянні щорічного потоку….
Холодних вод, від затяжних дощів і злив,
Й вітру кудлатого, сховатись не в змозі,
Стихав під вечір, вже на ранок дуже злий,
Зривав листву під рок, кидав по дорозі.
О, що ж ти доле, де ж весноквітна казка,
І спів пташок, що надихали до життя,
Той сонця промінь, його дбайлива ласка,
Листви успішність – запорука майбуття.
Листву берізка, скидає так зарано,
На душі смута, прощання, на все свій час,
Журливий вітер, веде ніжне сопрано,
Мрій світлих втрата, лиш мить, ясний вогник згас.
31.10. 2024 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025918
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2024
Мороз… ледь-ледь сріблиться,
В росі… квітка іскриться.
Покинуті городи,
Діждався нагороди.
Вітрець… снить серед поля,
Тут двом, лишитись - доля.
Рве серденько досада,
Вона ж цьому не рада.
Тебе, хочу любити,
Готовий захистити.
Вибаглива, як жінка,
Але ж для мене втіха.
Не лагідна ромашка,
Душа… болить козацька.
Пече… стрімкий погляд,
Та знаєш, що я поряд.
Трояндо ясноока,
Не будь така жорстока.
Втішайся вечорами,
Сховай шипи між нами,
Мої листки- долоні,
Обійми ж… не холодні.
Устами теплий дотик,
Розпалимо ми вогник,
Його… почула голос,
Моє кохання солод.
Бажання… прийму твої,
Цілунки – струмок надій.
Тремтів лопух чубатий,
На жаль, давно горбатий.
Ти поруч вже відрада,
І старість не завада.
Впаду, в ногах зігрію,
Нехай, навіть зітлію.
Та буду пам’ятати,
Зумів…. я покохати.
24.10.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025809
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2024
Не порушуй осінню тишу,
Коли ледь виграє світанок,
Перші сни привиділись листю,
Хай бадьорить жовтневий ранок.
Ніжний промінь торкнувся землі,
Поцілунком, дарує тепло,
Ніби Господа ласка душі,
Огортає… укотре єство.
Не порушуй осінню тишу,
Між дерев золотиста стежка,
Придає чарівного блиску,
В срібних росах яснить веселка.
Не порушить осінню тишу...
І пташина, дрімає в лісі,
Не торкне й вітерець барвисту,
Пані осінь вбрану в намисті.
Нехай спокій серця зігріє,
Негаразди ховає імла,
Кожен з нас про мир, щастя мріє,
Щоб на вік закінчилась війна.
30.09.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025665
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2024
Дощі…дощі .. осіння повінь,
У танці звабливість, блиск краплин,
Серце торкне ранкова сповідь,
Про почуття, як гіркий полин.
Мить і сріблиться все навколо,
Йде прохолода, зробить справу,
Знову в калюжі, краплів коло,
Ледь –ледь змальовують заграву.
Зненацька сонце промінь кине,
Злегка відплинули хмаринки,
Як серенада ніби лине,
Іскрять веселкою краплинки.
Виводить дощик своє соло,
Від душі осені зізнання,
Нехай же знає все довкола,
Плекає мрію, цвіт кохання.
І не відкине він подію,
Соромлячись, поведе в танці,
Таїну держить, мав надію,
Тож не відмовить забаганці.
Не приховає, сердечний стук,
Та й загадковість сльозин рясних,
Осінь почує, магічний звук,
Хоч на якийсь час і притих.
31.10.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025531
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2024
Степ і степ, як ряднина, згар і попіл повсюди. При долині стежина, сухе повітря тисне в груди. Довкола, де погляне, то ями, йому не дістатись до мами, там зараз ворог, від будинків привиди - споруди. То подарунки від русні, біда, смерть, сліди війни. Очам холодно побачить, вщент зруйновану хатину, чи хтось може пробачить, за страждання, безжалісно вбиту дитину?
Поміж пагорбів стежка від долини до лісу. Невеличка хата, попід балки, горобці чистять стріху. Раз – по - раз все на злеті, павутиння і пух, немов скрізь лад наводять, виганяють злий дух. Павуки під крокви, вміло мережки городять та залюбки ряднини плетуть. До землі летять скалки, враз вітрець, відпочить ліг на покинуті санки, то ж помітно, що вщух. Всі клопочуть своє, ранком сонце ж встає. Як той знак до життя, віра гріє серця, не вмирає душевне бажання побачити майбуття.
Нині днина у тиші… знову щастя земне. Чи війна закінчиться і біда омине? Прямий погляд хлопчини в теплі очі бабусі,
-Я голодний зі вчора, може снідать на часі?
Ледь-ледь ноги волоче, від стільця до плити,
-Принеси, дровець хлопче, не багато бери. Нам би тих, що під пилом, досить тижнів на три. Але ж ми ще не знаємо, скільки тут ночувати, до якої пори.Та й чи досить муки, пиріжків зготувати. І нехай без пательні, бо ж олії немає, ми положим при плитці, вона ‘хоч трішки підсмажить. Допоможи бабусі, це ж тебе не дуже обтяжить.
Напівтемрява в хаті, знов думки волохаті. А, як наші відійдуть, бандюки й сюди прийдуть. Ховав думи хлопчина та стару ж не покину. Де руїни сестриця і матуся вдовиця. Сиротою зостався, скільки сил намагався, заховати в жмут сльози, жаль немає дороги. Обійти тих вонючих, вузькооких і злющих. А на пагорб не підуть, побояться ракет. Але їх лиш біс знає, в собі держуть секрет.
А старенька журиться, весь час, як та квочка,
- Як згадаю синочка….
Ті слова, як пророчі, у сльозах знову очі.
- Він мені наказав, бути поруч з тобою, ще тоді, як війна почалася, весною. Тобі ж всього дванадцять, ну нехай би хоч двадцять, відпустила б у військо, хоч воно і не близько. Тепер маєм ховатись, щоб в полон не попасти.
Тиша й мови немає та біль серденько крає. Не сидиться на місці, в бабці руки у тісті. Він сказав,
- Я скоро повернуся, не пройде й хвилини, піду, навідаюсь,чи залишилися на сливці сливи.
У відповідь, лиш посміхнулась і до плити вже розвернулась, про себе тихо,
-От уже й соромиться сказати, що хоче до вітру, намагається дорослим стати.
Свіжий подих, гарячий, бо спекотне це літо, десь здаля котик плаче, миттю в очі б’є світло. Пригинається йде, то повзком по пилюці, ритм сердечка затих, от би дав тій падлюці. Чого хочуть зануди? Чому неньку убили? Як позбутись Іуди, хай Боги б всіх навчили.
Від пилюки, чуб - стріха, для хлопчини є втіха. Далеченько пробрався, то ж зустріть сподівався. Тих бійців із тризубом та із стягом України. То відчув би справжню радість, міцне плече родини. Хай би бабцю повідав, ото б усміхнулась миленько. І за них би, на колінах, вдень і вночі молилась тихенько. Щоб вертались додому мужні воїни наші, для народу настали мирні днини, найкращі.
Та раптовий свист кулі пролетів мимо вуха.
- От чортяка, от зараза, попадись,ти мені с*ка,- і завмер, як та квітка, що дрімала в пилюці,
-Почекай прийдуть герої, за злочин потонеш у багнюці,чи так, добряче, за все віддячать падлюці.
Згодом…стало сивіти, ніби морок на очі. Ой, щось я став безсилий, треба трошки посидіти, дочекатися ночі, Думки душу ятрили, не дрімай, іди далі. Відкинь сумнів підступний і безмірні печалі.
То повзком, то котився, вже за щось зачепився. Враз бруском впав донизу, ніби хтось підстелив хмизу. Встиг лиш очі відкрити, поруч хлопці – вояки, хтілось птахом злетіти, обіймав залюбки.
- Звідки хлопче ти взявся, скажи, як сюди пробрався?
Він очам ще не вірить та відкрив серце, щирий. Так і так, минув пагорб, мені довелося йти задом, щоб чортів чатувати, певно їх небагато, мабуть троє, чув мати. Бачив дерево, схил, як вітрисько котивсь. Дяка Богу я з вами!
І торкнувся вустами. Святого хліба, що бійці угостили. Ясні очі у хлопця, то ж ще й консерву, як гостинець для бабусі подарили.
-Мені треба повертатись, бабуся буде дуже хвилюватись. Боюся, ще шукати піде, правда хіба що місяць зійде. Як темно не наважиться, боїться й щоб я нікуди не йшов, свариться. Все до ікони мене тягне, вкотре заставляє помолиться.
Послухав командира, повертався додому, при спілкуванні зовсім втратив втому.Значить все буде добре, вони близько.Сам себе підбадьорював хлопчисько. Консерву й хліб швидко закрутив у сорочину і вміло підперезав за спину. Весь час повзком, воно б, коли то воля бігом. Та де ж тут, як ворог у засідці чатує. А він повзе і навіть часом, той попіл смакує. Ще більша злоба збурює душу. Та все ж упевнений в собі, шепоче,
-Я всі сили зберу та долізти мушу.
Вже стороною, далеченько від дерева відповз, відчував гучне серцебиття, як зненацька до лиця вдарила кров. Чого хвилююсь, втішав сам себе,
-Бабусю, я скоро прийду, то ж вже близько, мене біда мине.
Аж ось, ледь- ледь видніється миготіння світла, не розібрати, але ж то не свічка.Здригнувсь,а раптом влучили,тліють останки від хати. Але ж бо щось та чув, а може лахміття тліє, чи мене пішла шукати? Бабусю, люба, чого не могла дочекатись?
Думки губляться, наче блукають у павутині, воно б звичайно було видніше при днині.Але ж гукати не стану я, бо ж тут, ці коршуни- злодії…русня. Не пощадить, цього не дочекатись, тому не варто і кричати.
Темінь… немов павук підкрався до хатини, на дверній ручці висить шматок ряднини. Це чого двері навстіж? Холодно тілу, це ж навіщо бабці? За мить, лежачи кинувся ривком, ліг на порозі, вже бачить дрова на підлозі. От воно що, то за світло – в пічці дверця зачинена не щільно. Відразу шурхіт у куточку,
- Любенький, милий мій онуку. А я все тебе виглядаю і молюся, ти ж знаєш, до тих паскуд вийти боюся. Хоч і стара та хочу пожити поруч з тобою, ми ж зберемо, ще на цих пагорбах суничок, літньою порою.
Оце так мрії- ледь - ледь всміхнувся, уже відразу й страху позбувся.
Обіймала, заплакала…. крізь сльози тихо,
-Дякувати Богу, обійшло нас лихо.
Він жваво відв’язав сорочку з-за спини,
-Знаю затримався, так сталося, ти мене не вини. Ось хліб приніс й консерву, дали вояки. До них попав, вони тут близько наші козаки.
Думаю скоро поженуть цих загарбників, чекають ранку.
Старенька втерла сльозу,
-Йде діло до світанку. Тож ти поспи, а я тебе постережу, спечу картоплю до сніданку.
Лиш тільки до подушки, вмить заснув. Вже й молитов бабусиних не чув.
Діждалась ранку і старенька, онучок спить вона раденька. Правда здаля, знов чути вибухи і свист. Вдогін слова,
-А щоби ти навіки, пропав в’їдливий фашист.
У ліжку шурхіт, онук обличчям до неї повернувся, ні не прокинувся.Чомусь здригаються повіки і дихав дуже часто.
-Бідна дитина, - мовить бабця, в такому віці війну бачити важко.
Вона ж не знала, що в ці хвилини він бачить сон.
Здалеку зарево, а в стороні ближче вогонь. Вже себе бачить під тим деревом. Що оминав та згодом котився. За мить стояв, високий, з мечем у руках, із вороном бився. Той ворон страшний, чорний, як смола, здорові крила вогнем палахкотять, виблискують, аж пече у очі. Як мечем б’є по ньому, то кінцівки пір’їн у вогні, відлітають, губляться в темряві ночі. Звук десь зникав, удари припадали ніби по залізу, він наступав, ворон відлітав донизу.
- А я ж тебе, нечестивого позбудуся,- миттєво волав його голос, зникав поміж пагорбів, здавлося дуже далеко.
Хвилюючись, чутливо ніздрями втягнув повітря, зібравши всю силу так вдарив, що ворон перекрутився,
А от тобі, подумав, що я піддамся легко?
За мить із очей ворона вже вилітали іскри, деякі з них гарячі, впивалися в обличчя, а якісь і гасли, розліталися в різнобіччя. Над головою ворона здійняв меч і відчайдушно вдарив, щосили,
- О погань рашистська, згинь з моїх очей, нехай навіки, буде мій народ щасливий!
Саме в цей час, хатина, аж здригнулася від вибуху. Старенька з переляку поклала хустинку за пазуху. О, як набридли їй такі моменти, як опанує страх, туди в хустинці ховала документи.
Онук прокинувся, з ліжка різко скочив на ноги. Бабця зразу до нього,
-Злякався! Дякуймо Богу, марні тривоги. Це далеченько від нас, тобі напевно щось наснилося, ти чомусь марив, бачила часто трусився, ніби у тебе щось неймовірне вселилося.
-Але ж бабахнуло, бабусю, напевно наші почали бій,- поглянув хитро, його обличчя ледь усміхалося.
- Та де там наші, бідненькі відступили. Воно ж, як порівняти їхні й наші сили. Оте ж паскудне заздрить, сотнями літ готується, збирає всіх своїх шакалів, вуличний зброд І вже вкотре ганьбить наш рід, увесь український народ. О, Боже - Боже чому нашій країні така гірка доля, гинуть сини і доньки, на жаль, чомусь нелегко, нам дістається воля.
Важко перевела подих, ступила кілька кроків до ікони.
Лиш якась мить, його думка настигла - О, бабусю, люба, якби ти могла добре ходити, то тут би не сиділа. Знаю відважна, давно би були пробралися до наших. І там почекали звісток кращих.
Раптове шарудіння за дверима,в недоумінні, обоє кліпають очима. Старенька зблідла, опанував страх та все ж утрималася на ногах. Онук обняв її й ні слова не сказав. Тільки подумав - В такий ранковий час, кого б оце принесло до нас? У дверях стояли двоє бійців посміхались. Один із них підморгнув до хлопця ,
-А ми вас, уже і знайти не сподівались.
-Яке це щастя синочки, які ж ми раді вас бачити, - крізь сльози говорила й обіймала старенька.
Худенькі, жилисті руки витерли сльози й до онука,
- О, як шкода, цього не бачать рідні й твоя ненька.
Один з бійців поклав на стіл хліб і шматок сала,
-Колись моя матуся казала. Що у нас, українців, від сала є сила, додає мужності, віри, щоб міцнішала родина. Та, як заповіт, пригадую казала, що Бог сказав, що Україна – це хлібна та духовна житниця світу.Тож сподіваємося перемога недалеко, матимемо втіху. Але не зараз, нам час поспішати, а ви повертайтеся в містечко. Ми вигнали звідти рашистів, від нині там буде безпечно.
Мужня рука прилягла на плече хлопчини,
-Це завдяки тобі ми знайшли те кубло рашистів.
Від здивування, старенька стрепенулася, чомусь зразу не знайшлося слів. Тільки тепер зрозуміла, де онук так довго був і чому вночі марив та тремтів.
Поміж пагорбів вузенька стежка, дві постаті, не поспішаючи, йшли до низу, в напрямку містечка. Онук часто озирався, придивлявся довкола, радів, що допоміг військовим, про місцевість розповів. Бабуся ж від щастя плакала, вкотре сльози витирала. Йшли вдвох, у душі з вогником надії, що обов’язково збудуться сердечні мрії. І скоро мир настане в Україні.
Серпень 2024 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025166
рубрика: Анонс, Лірика кохання
дата поступления 26.10.2024
В душі таїна… хвилювання,
Чи знайдеш з ким, пройти дорогу?
Тепло́ на серці… сподівання,
Що недалеко від порогу.
На шляху знову, новий іспит,
В розчаруванні під час війни,
Та розумієш, небезгрішний,
Зібравши сили, мусиш пройти.
Кордон, стежки… чужі обличчя,
Пізнав їх звичаї, не гріють,
Життям не міг насолодиться,
У небесах плекаєш мрію.
В душі таїна… повернутись,
Ніщо не манить, як рідний край,
І босоні́ж, землі торкнутись,
Бо тут для тебе, справжній рай!
24.10.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1025016
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.10.2024
Він так зненацька огорнув залюбки,
Вона ж неначе трохи й запишалась,
Та враз зажурно, скидала пелюстки́,
Бо ж на кохання і не сподівалась.
Може інтрижка в таку пору року,
Та хто наважився струсити роси?
Напередодні не почула кроку,
Хтось із чужинців, прийшов честь порочить?
Це ти, о приморозку, будь ніжнішим,
Нащо сріблишся, як зимова вуаль,
Тож відступись,бо ж не станеш добрішим,
Прошу розвій, цю нежада́ну печаль.
Досить іскритись, не зваблює краса,
Прошу звільни від холоду і смутку,
Лиш кілька слів,- Як тішать небеса….
Й стебло троянди хилилось без звуку.
21.10.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024811
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2024
Я зазирну… осені в очі,
Блисків доволі та мінливі,
Бо ж сумні часто, темні ночі,
Хмари пливуть досить сонливі.
Лягла вечірня прохолода,
З небес торкнулася до землі,
В короткий час змінилась врода,
Журбу, тривоги топить у млі.
Звабливий друг - туман клубками,
Дарує ніжність і теплоту,
Спішить завадити ночами,
Вкотре в душі сховав доброту.
Вуаллю вкриє милу осінь,
Супутник вірний на довгий час,
І вдень ясна́, небесна просинь,
Блакитних чар додасть і прикрас.
Я зазирну, осені в очі,
Парча з багрянцем - іскри долі,
Й зірок мигтіння серед ночі,
Зігріють тайно і поволі.
Моргає місяць мені впо́вні…
Тебе люблю, чарівна осінь!
16.10.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024460
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.10.2024
Кудлаті айстри вже не пахнуть,
В душі тримають, вразливий щем,
Тож з кожним днем, краса їх чахне,
Стискає холод з дрібним дощем.
О пізня осінь - не спокуса,
Вночі і вдень змінить палітру,
На жаль, зникає... вся прикраса,
Й той блиск, що мерехтів під світлом.
Чи сни короткі, як зірниці,
Ледь - ледь темніли в піднебессі,
Й коли гуляли блискавиці,
До щастя зачинились дверці.
Бажання квітнути, та осінь,
Зрадлива плакса, все ж тьмяніє,
Сіріє небо, зникла просинь,
А кожна квітка жити мріє.
Та не судилось, вітрець обняв,
Шкода́, знов осінь, серця крає,
Земну таїну він знав, жадав,
Щоб айстрам сон здавався раєм.
14.10.2024 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1024259
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2024
Я зайченятко, тра - ля, ля-ля,
Зранку пробіжка по стежинці.
Сміле зайчисько трі - лі, лі- лі,
Кажу привіт рясній ялинці.
Присіло сонце на ослінчик,
Рожевий обрій, жовта стрічка,
Ніжно ласка ясний промінчик,
Зазолотилась стрімка річка.
Я зайченятко, тра - ля, ля-ля.
Все оглядаю по окрузі,
Поведу пісню, трі-лі,лі -лі,
У лісі маю добрих друзів.
Пташиний спів - то насолода,
Це щебетання серце гріє,
Вражає очі земна врода.
Душа співає, на злеті мрія.
Чудовий настрій тра - ля, ля - ля,
Примчавсь - вітаю, всі дубочки,
Берізки й сосни, з початком дня,
Й вітрець злегка гойда листочки.
Я зайченятко, пізнай мене,
Зарядка ранком, як годиться,
Раптом хмаринка в небі моргне,
Зі мною певно... веселиться.
Мабуть спортсменом, все ж стану я,
Мов підлітаю, торкнувсь землі,
Тож на змагання позвав джмеля,
Лапки моторні, класно мені!
Всі віншували й мене щиро,
Вдалась пробіжка і насправді,
О, як це добре, серцю мило,
І так приємно, друзі раді.
Мудрунчик-зайчик, ля - ля, бум - бум,
Трава в намисті, сяйвом іскрить,
Тривогам зась, здолаю сум,
Щасливий нині, прекрасна мить!
08.10.2024 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023981
рубрика: Інше, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2024
Не пізнав краси,
Не збивав роси,
Не зігрів ЇЇ,
Сам тонув у млі.
Почуття десь там,
В голові бедлам,
А життя мовчить,
Як пізнати мить?
Чи привабить ніч,
І чогось навчить?
Трепіт серця стук,
Як у бубон звук,
Не пізнав, пізнай,
Не кохав, кохай,
Бо згорить душа,
Доторкнись сповна.
Дар спокуси снить,
Від думок звільнись,
У ній знайдеш ти,
Солод доброти.
Закипає кров,
Тож пізнав любов,
Летиш ніби птах,
Подолавши страх.
Сяють небеса,
Ллє зірниць краса,
Упіймав момент,
Ті уста ж, як мед.
Твій життєвий путь,
Сміливішим будь,
Роздививсь, пізнав?
Вже й щасливим став!
03.10.2024 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023854
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2024
Вдивлявся осені у очі,
Дуже красиві й серед ночі,
Спалахи блиску, ще ж дівочі,
Мов покохати вкотре хочуть.
Вона в танок іде з туманом,
Є забанка засмутити,
Така хитрунка, бо з обманом,
Уміє справи прокрутити.
Щоб ліг до ніг, хоча вельможний,
Із перламутром у зізнанні,
Хай знають він, все ж благородний,
Всякчас признається в коханні.
Так подививсь осені в очі,
Адже сьогодні в повній силі,
Хоч пам’ята слова пророчі,
Не будеш місяце щасливий.
Ревниві хмари на заваді,
Зі злом краплинами, діставав,
Дощ не пробачить жодній зраді,
Немов скажений з ревом волав.
Де ж те світило, де кохання,
Осінь у млі… сховала очі,
В душі плекала сподівання,
Звабить краса, ніжність, дівочість.
Слова пророчі… відгук зливи,
Забудь про мрії, дні прекрасні…
Ні-ні, не будете щасливі!
01.10.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023731
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2024
Ти нахилися низько до землі,
І відчуй силу, мужність, її біль,
Лишає воїн… слід, стежку в крові,
Й щодня летять у вирій журавлі.
Тож на той час, схилися до землі,
Розсип троянди, хоч печуть сльози,
Їх шлях тернистий, небеса в імлі,
Слідом ллє дощ, розридалась осінь.
Знов нахилися, нижче до землі,
Відчуєш згар, стогін, плач дитини,
Втрачає ненька розум від війни,
Вінки, враз крик -.немає родини!
З любов’ю, щиро, ледь торкнись землі,
Подякуй їй, що є, придає сили,
Чом загубилась віра у пітьмі?
Чи будем Боже, колись щасливі?
Вже й на колінах і ладен повзти,
О наш Всевишній, пробач за гріхи!
Спаси синочків, здатні зберегти,
Цю святу землю, яку даруєш ти!
***
Вітаю наших мужніх воїнів зі Святом Покрови,
з Днем Захисників і Захисниць України.
Низький уклін Вам і подяка!
Хай Вас оберігає Всевишній і Пресвята Богородиця!
Здоров'я Вам,перемоги і віри в щасливе майбутнє!
01.10 2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023359
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2024
Ой хмаринки, як перлинки,
Он здаля, пливуть чубаті,
Поряд з ними, як перинки,
Тут з’явились й волохаті.
В небесах дива бувають,
Мов птахів зграя на злеті,
Із вітриськом відлітають,
Ну подібні, до комети.
Бо ж розділить, вміло хмари,
Вмить з біленьких простирадла
З темних дощ, до землі чари,
Густо ллє, пора настала.
Осінь знає свою справу,
Хоч дивлюсь на неї строго,
Все ж люблю цю золотаву,
Пошле дощика сліпого.
Мене манить піднебесся,
Помилуюся, на часі,
Вже й блакить, сонце сміється,
Я з хмаринками у вальсі.
28.09.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1023142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2024
У дрімоті нічка,
Місяць норовливий,
Срібний промінь-стрічка,
Ти лежиш щасливий.
Мав нелегку втому,
Від спокуси нині,
А Вона другому,
Поклялась при днині.
Плекав мрію, мариш,
Цілувати перси,
Лиш під ранок скажеш,
Закохавсь до смерті.
І за мить торкнешся,
Та таємність ближче,
Як вина нап’єшся,
До спокуси кличе.
Ці уста медові,
Як Мальвіни коси,
Пізнав смак любові,
Тож зняв першим… роси.
Від себе:
Ви не судіть, мене так строго,
Пишу, творю. Кличе дорога,
Мо’ й поетеса? Всміхнусь собі,
Тривоги зникли в осінній млі.
Напишу вірш, бо ж надихнули,
Хтось може скаже, от утнули,
В такі роки і про спокусу?
В цей час, як злет, стрічаю Музу.
Нині тому, так рима ллється?
Серце співа, душа сміється,
Йду мов кармічним коридором,
Випала честь бути актором.
Тож підкоряюсь своїй кармі,
Не мре надія творам раді.
24.09.2024
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022934
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2024
І день, і ніч… думок - осінній ліс,
Не зупинити, материнських сліз,
Зморені очі, до болю печуть,
Несуть синочків, у останню путь.
По небу хмари, осінь ти сумна,
Коли ж закінчиться, страшна війна?
Зрива вітрисько здалеку гомін,
Жалібний звук, від туги душ стогін.
Знов при дорозі, припада листя,
В небуття шлях, встеляє барвистий,
За мить і пташка, навіть замовка,
Раптом скотилась, солона сльоза.
22.09.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022860
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2024
Аж по тілу струм,
Допік днини сум,
Догорить зоря,
Не буде́́ш моя.
Бо ж не мед уста,
Скажу ти проста,
Відчуть зраду міг,
Та припав до ніг.
Плаче янголя,
Десь почув, здаля,
Навпіл серце рве,
Це життя земне.
Вітер б’є в лице,
Почуття - скло вщент,
Охолону вмить,
Душа вкрай болить.
Не вернути час,
Доля ранить нас,
Стежку віднайду,
Ти пробач, я йду.
18.09.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022673
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2024
Я тебе... чекала, прийшов час,
Попри спеку, все ж не спинити,
Тихий шелест листви поміж нас,
День настав, літу відступити.
Прохолода... ніжністю торкне,
Тут жоржини, айстри за вікном,
Я відчую дихання земне,
Вже сповите росами вінком.
Тож торкнусь, устами залюбки,
Чаю з м’ятою, знайду спокій,
До думок навіюють стежки,
Вкриті листячком жовтобоким.
Я щодня чекала, як весну,
Й досі мрію, ти не плач часто,
Хоч на хвильку забудь про війну,
Щоби іскра віри не згасла.
Золотава ступнеш у парчі,
Вся осяйна, світлом і теплом,
У лісах дріматимуть сичі,
Зачаруєш… й мене дивним сном…
Тебе осінь… я дочекалась.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022391
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2024
Серпневий ранок…ще сонце по травах не випило роси. Серед трав і квітів двоє, ще поряд, лежать два велосипеди. Напередодні школи це їх остання пробіжка, як вони, із задоволенням це називають. Відірватися від світу, втекти від міського галасу, позбутися метушні і нав’язливих звуків транспорту. Хоча і живуть на околиці міста та все ж за містом обом комфортніше. Тут відпочинок і спокій, є можливість вволю насолодитися тишею і красою.
Обоє молоді й красиві, як привітне ранкове сонце. Почуття світлі, як безхмарна блакить у очікуванні щасливого мирного дня.
Вони здолали немалий шлях, так з кілометрів дев’ять, оминаючи ряди старих посадок з ясенів, сосен, грабів, клені, дубів,ліщини.Позаду помітний пагорб і старий покинутий садок, а за ним,уже знайоме для них широке поле. Воно уже й забуло навіть звук трактора, не те, щоб роботу плуга. Мабуть йому привітніше зустрічати пташину, що гніздиться, слухати їх пісні. Та тішитися різними травами, польовими квітами, які виблискують на сонці, від вітру хвилями переливаються різними барвами.
Одягнені в жовті футболки і в короткі, темно-зеленого кольору шорти, вони закинувши ногу за ногу, спинами лежали на землі. Їх погляди, як теплі рожеві світанки, а усмішки милі, привітні. У очах довіра, бо ж поряд сприйняття справжнього друга.
П’ятнадцять років - квітуча юність.Попереду, ще школа. Воно б відірватися би по –повній, десь у кав’ярні, але ж ні, не той настрій. Третій рік жорстокої війни кожного примушує задуматися, що буде далі, як вижити?
Вона в руках тримала кілька віточок чебрецю,
-Ромко! Ти відчуваєш запах цієї земної краси? Квіти вже відцвіли, такі маленькі листочки, тоненькі стебла, а мають чудодійну силу. Та ти понюхай, запах, аж п’янить.
Він дивився в небо,
-А ти помітила, яке сьогодні чисте небо? Блакить осяяна сонцем- краса! Наталю! Прислухайся, біля нас немає, але здаля я чую птахів, мені здається їх, ще більше стало. Напевно сюди від війни перелітають.
-Птахи, як люди теж тікають. Всі хочуть жити. Але ж деякі вже відлетіли у вирій.
-Натко! А, як ти думаєш, за два роки нашого навчання щось зміниться?
-О-о-о Ромчику…лиш Бог знає, так каже моя бабуся.Ця московська свора божевільна, важко зупинити.
-А, як ти відносишся до проведення в школі військової підготовки?
-Мені це потрібно, бо я після школи мрію в інститут Пирогова, хочу мати вищу медичну освіту. А ти так і думаєш стати юристом чи змінив відношення до цієї професії?
-Я ще на роздоріжжі, почав читати «Право» та батько каже юристів сіткою лови, а на залізницю більше серйозніших працівників бракує, хоче щоб я в інститут транспорту поступав. Тож іще маю час подумати.
-Під час війни і твоя, і моя професії будуть потрібні, а це основне.
-Я думаю, може за два роки навчань, цей жах закінчиться.
-Дай Боже, щоби ми і зараз не ховалися по укриттях.
-Ти помітила, коли оминали садок, весь урожай при землі, так нікому і не був потрібний.
-Мама розповідала, що господаря вбили на війні, а дружина з дітьми виїхала за кордон.
-Тікають люди…шкода. Риба занурюється де глибоко, а людина де краще.
-Ромцю, а ми з тобою не втечемо, в Україні залишимося?
-Ой, моя ж ти подружко! Хіба я схожий на зрадника? Ти захотіла в парк, пішли в парк. Повеселилися з горобцями та голубами хіба ні?. Мала бажання на ставок, пішли на ставок, викупалася вдосталь, аж дзигоніла. І ось твоя забаганка чкурнути за місто, це вже втретє за літо, хіба я заперечив? Якщо справа розумна, вдвох маємо задоволення, то чому й не зробити.
Наталя перевернулася, лягла ниць, поклала голову на його груди.
-Слухай, мені здається тут така тиша, я навіть вітру не відчуваю.
Позіхнула.
-А його й немає.
-Ой подивися Ромко, он над ромашкою дві бджоли кружляють. Як думаєш вдвох сядуть на одну квітку, чи якась з них одна. Квіточка досить маленька, як помістяться?
Хлопець засміявся.
В цей час дві бджоли присіли на тій же квітці.
-Ой дивися, вони такі ж дружні, як і ми з тобою.
- Щось у тебе голос трохи глухим став.
-Це напевно на мене так чебрець подіяв, трохи на сон клонить.
Роман встав, їй під голову поклав курточку,
-Ти дрімай, а я, як справжній мачо буду тебе оберігати. За кілька секунд Наталя солодко сопіла.
Він не марнував час, довкола збирав польові квіти, сплів два вінка. І кілька волошок, щоб швидко не зів’яли обгорнув листком лопуха.
Роман нахилився над Наталею, сухим колоском провів по щоці,
-Так, вже минула ціла година, може досить відпочивати, пора повертатися додому. Вона відразу відкрила очі. Її привітна посмішка визиває гучне серцебиття. Він підніс букет волошок і відразу ж одягнув собі і їй вінки. Щаслива Наталя обійняла його подякувала.,
-Ти такий прикольний! Тобі личить вінок!
-І тобі личить.Ти в цьому вінку, як польова фея.
Обоє голосно сміялися. З посадки почули звуки птахів, переглянулися.
-Бачиш… і їм з нами весело, - помітила Наталя.
В її очах блискавки- веселинки,
-Ти вмієш піднімати настрій.Ану давай зіграємо в курочку і півника,хто виграє, той буде їхати першим.
-От згадала дитячі забави! Ну гаразд, тільки швидко. Нагадай, бо я вже й забув.
Дівчина вирвала кілька стеблин трави,
-Ось дивися, у нас з тобою порівну. Захоплюй травичку знизу і потягни вверх. У кого верхушка гостренька той півник, а в кого пушком лежить, то курочка.
-Але ж я хлопець маю бути півником,-весело помітив він.
-Та це ми ще побачимо, який з тебе півник вийде. Може в мене буде півник і я поїду перша.Так, давай одночасно на число - три.
Вони стояли серед поля. Легкий вітрець ледь помітно здіймав їх волосся, по полю розносився сміх.
Усміхнений Роман, задоволено підніс їй свою траву,
-І все таки я півник, бачиш, як і має бути.
Наталя зазирнула в його очі, Тобі майже завжди везе.Але це ж не правильно.
-Зате чесно. Ну поїхали!
По обіч траси, водіїв автівок привертають увагу два велосипедиста у вінках. Під силою зустрічного вітру квіти розвіюються, тріпочуть. Небайдужі мило усміхалися і іноді сигналили. Роман їхав першим, але часом пропускав її вперед, показуючи, що дівчина не одна. Вона ж весело підморгувала йому, не приховувала радості від проведених щасливих годин. Хоча й недовго, але без нарікань, без гамірного міста. А нині й навіть без сирен, транспортних звуків і галасливих криків, що інколи так потрібно для душевного спокою.
Попереду завтрашній день… йти до школи. Хоч і багато думок, хвилювань, але життя продовжується.
01.09.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1022268
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2024
Досить несміло стеливсь серпневий туман,
То десь клубком, десь мережкою рясною,
Все ж намагавсь приховати жах, не обман,
Того життя, що пов’язане з війною.
Де та долина і лелеки, дзвін джерела?
Жаль та довкола вирви, ями, згар трави,
Туману боляче, не розправить крила,
Він не спроможний лишити знак своєї краси.
Душа страждає і всесвіту теж щемить,
За болі й зраду жити на землі мирно,
Дощова хмара, навіть не спиниться й на мить,
Бо сліз нема, вже виплакані, пливе невпинно.
Допомогла б туману, але ж несила,
Геть зовсім виснажена, наче пір’їна….
10.09.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021922
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2024
По небу хмари деінде неначе на плаву та в той же час, зненацька ніби на якісь миті завмирають.Сонячне проміння досягає відблиском вдалину, нині світанок, як з постаменту проганяє.Окраса кольорів змушено змішалась, відходила на захід сонця. Там, ще не в стані пробудитися все довкола.
Дачний будинок приймав вітання ранку. Небесне світило, то ближче, то далеко,випромінювало округу. В кімнаті тиша, ніби все ще бачить сни та це лише на перший погляд. Через білі шовкові фіранки золоті промінці досягло мети, лягли на обличчя Олі.
Дівчинка декілька раз відмахнулася рукою,
-Ото нав’язалися, гірше мух, правда не гризуть а гріють але ж не дають спати.
Терпець урвався,різко піднялася, з ліжка спустила ноги. Щойно спало на думку, ще ж ніби рано, мами не чути,мабуть солодко спить. А чому і ні?!Он вчора ввечері ми так довго купалися в ставку,що я навіть пожартувала,що ми з нею, як риби.Вона голосно сміялась, той сміх летів до верху, а потім , його звук раптово топився у воді. Я і про це сказала мамі,вона ж мило всміхалася і вкотре мене назвала мрійницею. Та то ж добре, помітила про себе і тихо вийшла з будинку.
Оля, як початківець малювання, своїми синіми оченятами ніби фотографувала все те, що бачила.Весела, добродушна дівчина, в свої шістнадцять років знаходила себе у спілкуванні з фарбами.В основному масляні фарби збуджували її душевні почуття, сприйняття краси і звабливості до навколишнього світу.Дев’ять років,як дев’ять кроків минули швидко,лякав десятий клас, що далі? Правда, маючи друзів, щире спілкування відволікає від думок. Інколи хтось із хлопців жартома скаже,
-Ой, Олю, цей кирпатий носик із ледь помітним ластовинням та твої жарти, хіба можна забути, як навіть і кожен вже піде своєю дорогою.
Вона ж за словом у кишеню не полізе,
-То мене так сонечко любить, від нього маю подарунок, під його захистом.
Серпневий ранок багатий на сріблі, золоті роси. Веселковим намистом переливаються, ще зелені трави під захистом посадки.
-Хе, ой , я ж босоніж… та нічого, це ж не вперше.
Розставляє руки, бігла, торкалася кущів чорниці та струнких по пояс молодих кленів
-О, я, як пташка лечу. Гей братики, прокидайтеся. Мене сонечко розбудило і вам пора. А то бач, заховалися під старими шовковицями та серед темних, наче сердитих, як хмарна нічка, стовбурів грабів. А я здається виспалася, - мугикала під ніс.
Порушивши тишу посадки, що тягнулася від дачних будинків до ставу, нарешті зупинилася. В її очах блиск радості і щастя,
-Як добре тут, всього двадцять кілометрів від містечка, не чути ні звуків сирен, ні літаків. Ось так би жити, як раніше. І щоб мій любий братик Максим повернувся з війни.
Раптом відчула легкий біль, ступню обволокло павутиння, в ньому декілька зовсім молодих гілочок малини вп’ялися в тіло. Швидко рукою, відчепила на ходу, зробила кілька кроків вперед. Зачарована видом зупинилася.
Ранок дозволив сонцю з’явитися у всій його красі. Воно наче всміхалося до неї. І в той же час, його проміння плавало по поверхні води, то за мить топилось у ній. Її погляд блукав над водою, вже зупинився, вражена неймовірно красивою картиною. Це ближче до берега, в цьому місці був обрив, у воді побачила високі водорості. По них кисневі кульки, як намистини у сні та враз зграйка мальків порушила їх спокій і кульки піднімалися вверх і зникали. На їх місті з’являлися нові, правда вже трохи менші за розміром.
Цікавість збентежила молоду душу, не могла відвести погляд.
-О-о-о… підводне життя таке тихе, цікаве,- сказала тихо.
Глибокий вдих, її голос порушив цю казкову тишу,
-Доброго ранку! Я Оля!-скільки мала сили вигукнула вона.
-Оля…Оля…ля…, -рознеслося по всій окрузі. Наче все стрепенулося. З переляку дві жаби кинулися у воду, вмить у мутній воді плавали балухаті чотири ока, ніби чогось чекали, що буде далі.
-Ой, чудасія, які кумедні,наче чотири мінливі кульки на поверхні води.
Привернув увагу і шелест листя зі сторони чагарника, і зілля. Зовсім близько з’явився чорногуз. Демонстративно стояв на одній нозі, другу потягнув і з нею ж розправив крило. Її обличчя вкрила мила усмішка.
-Ого! Та ти ж велетень, красень.
Від несподіванки, в цей час тільки й могла сказати.Та вчасно думка- Мені б з тобою сфотографуватися та викласти в ютуб своїм однокласникам.
Чорногуз не злякався, але йому така компанія не до вподоби і він зник поміж зіллям.
В цей час, принаймні їй так здалося, прокинувся став. І вітерець, напевно той, що відпочивав у темному чагарнику і світло зеленому зіллі, торкався води. Ледь-ледь помітні хвилі злегка бризкали водою на піщаний берег. А далі, по ставу, де-не-де плескається риба, малі і більші круги переливаються веселкою і губляться по воді. Їх доганяють краплі, що здійнялися вище,
-О! Ніби в наздоганялки граються. Яка краса! –вирвалося з її вуст.
Примружила очі, здалося край берега навпроти,човен повільно розрізає водяне полотно.Пливе в її напрямку, на ньому силует чоловіка.
-О, яка буде чудова картина, прошепотіла ледь чутно,-Це мій братик, повертається з війни, якби ж не забути цю уяву.
Відчула гучне серцебиття,
-Якби ж повернувся - дай Боже!
Голос мами повернув до реального життя,
-Олю!Олю!
-О!Замріялася, пора йти.
Поверталася в будинок…мій порив до земної краси, на жаль, закінчився.
Зараз приїде електричка і галасливі відпочивальники заполонять цей прекрасний світ.
Вона в будинку… мама трохи сердито,
-Ой, доню - доню, одягнена лише в нижній білизні, не сором?
-Тю !Ми ж тут одні залишилися на ночівлю. Всі відпочивальники, рибалки, вчора по дамбі довгим рядком відправилися на станцію, я бачила. Ну, ще залишився ставок, жаби, риби, чорногуз, якого бачила. Доречі, а тато з відрядження тільки завтра приїде, кого соромитися і що тут такого?Ой стільки всього я бачила!
-Гаразд, присядь, поснідай.
Оля виделкою відривала маленькі шматки омлета і відправляла в рот.Не поспішала, адже треба було про все побачене розповісти мамі.
Закінчуючи свою розповідь підкреслила,
-Мамо та водичка, що веселкою переливається і той човен мене надихають написати картину.
-Ой-ой картину, щось не віриться.
-А що на річці човен, а в ньому наш Максимко, теж не віриться?
-Це доню, напевно казка, їм там, наразі дуже важко.
-Мамо, але ж казки теж беруться з життя.
Гаразд, моя фея- мрійниця поснідала, запий чаєм.
-Дякую! А де мій мольберт, фарби?
-Як завжди в машині!- мати дивилася вслід доні, як добре, хай мріє про краще, дай Боже , щоби все збулося!
07.09.2024 р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021769
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2024
Хмурий ранок, час так плине,
Моя думка в юнність лине,
Пригадала рідну неньку,
В білій хусточці, сивеньку.
Народилась.. де і коли,
Та ім’ям світлим нарікли,
Вона мило усміхалась,
Слізьми оченьки вкривались.
Як закІнчаться вже жнива,
Туман сивий, поле вкрива,
Та й почнем буряк копати,
Тоді й будеш святкувати.
В рік дракона під знак діви,
У саду лунають співи,
І майорці... скрізь буяли,
З Днем народження вітали.
В піднебессі чиста просинь,
Втекло літо, ніжить осінь,
Як берізка, плями в листі,
Злато в сукні, мов намисто.
Посріблили ранні роси,
Іще змолоду всі коси,
В них ховаю журбу, радість,
Прийшла осінь, з нею й старість.
Хай вона буде красива,
Хоч пора війни журлива,
Та не втрачу я надію,
Бо живу, згадаю, мрію.
Я пройду важкі дороги,
Щоб у наш - День перемоги,
Змогла Вас всіх привітати,
Щастя й миру побажати!
***
Шановні, дорогі мої друзі!
Щиро дякую за теплі, щирі слова вітання.
Миру, здоров’я і добра Вам!
Нових успіхів на ниві творчості!
06.09.2024 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021636
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.09.2024
Зненацька котилась,
Кругленька, маленька,
Це їй не наснилось,
Із блиском веселки,
Чи це народилась?
Чи з неба упала?
Вмить сяйвом світилась,
Десь мрія гуляла.
Як кулька прозора,
Із сонця оправа,
Трава неозора,
Руденькою стала.
Вітрець враз незваний,
Порушив їй спокій
Рашист окаяний,
Посипав скрізь попіл.
Зомліла краплинка,
З листочка стікала,
Де ж щастя хвилинка,
Біди, лиш зазнала....
Вона ж незрівнянна,
В землицю сховалась...
30.08.2024р
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1021149
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2024
Моя країна - Україна, незрівнянна,
Сяй та світи, як навесні зіронька рання,
Хоч кровоточить від війни рана глибока,
Ціна за волю, щастя й мир дуже висока,
Та мрій і віри русня не вкраде ніколи,
В світле майбутнє, в жита й поле волошкове,
Позолотиться нива і пишні колоски,
Зігріють серце й душу народу навіки́!
*
Тож слався рідна Україно, люблю тебе!
Уклій й подяка нашим мужнім захисникам!
З Днем Незалежності дорогі друзі!
24.08.2024р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1020719
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2024