Ксенія Фуштор

(не лірика)

Кістляві  руки  тягнуться  звідкіль?
Сухі,  холодні,  роздирають  землю
і  загортають  все  людське  у  цвіль,
яка  росте  у  сірих  душах.  Темно.
Занадто  тихо,  тільки  хрускіт  слів,
що  в  голові  ламаються  думками.
Боюсь  реальності  і  власних  снів,
що  загубилися  роками-днями.
Кістляві  руки...  Забирають  всіх
і  не  питають  яка  в  кого  віра,
малий  чи  надто  вже  великий  гріх
їм  це  байдуже  -  грає  смерті  ліра.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506020
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.06.2014

Ти втомився?

Ти  втомився?  присядь.
Я  чекала...  ти  знав?
Лягли  квіти  у  гладь,
їх  мій  сум  вишивав.
Не  дивись,  що  сльоза
мимоволі  до  рук,
то  ранкова  роса.
А  ти  чув  тихий  стук
у  вечірнє  вікно?
Ти  гадав,  що  гроза  -
дощу  мокре  сукно
по  віконні  сповза?
Але  то  була  я,
прилітала  вві  сні  -
вірна  птаха  твоя
мила  крила  в  грозі.
Я  просилась  "впусти"  
та  мене  ти  не  чув.
Може,  серцем  остив,
або  й  зовсім  забув...
Ти  втомився?  Пробач,
поспішаю.  Не  знав?
В  тебе  інший  читач.
Ти  мене  прочитав.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505405
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.06.2014

Почуй мене…

Почуй  мене...  
Крізь  час  і  відстань  голос,
шепоче  хрипло  головні  слова,
а  серед  літа  -  знову  спіє  колос,
та  нам  не  бачити  вже  ці  жнива.
Не  нам  збирати  урожай  любові,
не  нам  в`язати  радість  у  снопи,
не  споглядати  барви  світанкові.
Щасливі  разом  -  це  уже  не  ми.
Відчуй    мене...
Вмивають  сльози-роси
очей,  потомлених,  ясну  блакить,
а  вітер  мовчки  розплітає  коси  
(він  добре  знає,  як  душа  болить).
...  В  моїх  руках  букет  вогняний  -маки,  
їх  ніжно-кволі  серця  пелюстки,
як  вічний  спомин  і  життя  ознаки,
злітають  тихо  й  кануть  крізь  роки.
Почуй  мене...
Крізь  час  і  відстань  знову,
лечу  думками    в  перекір  світам,
хоч  доля  стелить  стежку  полинову,
лечу  до  тебе,  як  у  світлий  храм...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504265
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.06.2014

Чи жива Душа?

Так  важко  залишатися  людиною,  
поміж  щоденних  зрад  і  сподівань,  
втішаючись  лиш  думкою  єдиною  -  
прийде  кінець  усіх  земних  страждань.  

Так  важко  усміхатися  крізь  "боляче",  
удаючи,  що  те  саме  в  житті,  
давитись,  усміхаючись,  від  горечі  
і  плакати,  коли  шумлять  дощі.
 
Так  важко  говорити,  що  забулося,  
коли  у  пам`яті  не  стерти  до  чиста...  
В  руках  чужих  як  птаха  стрепенулося  -  
спинилось  серце.  Чи  жива  Душа?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503872
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.06.2014

В словах людських

Словам  людським  не  йму  я  віри,
вони  жалючі    й  без  вагань
лишають  після  себе  діри
із  недовір,  розчарувань.
Людські  слова  -  мінливий  вітер,
злітають  птахами  із  вуст,
не  знаючи  куди  летіти...
І  знову  чути  болю  хруст.
В  словах  людських    так  мало  правди,
вони  -  із  попелу  туман,
сміються,  наче,  та  насправді
ридають  гірко.  Все  обман.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498556
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 12.05.2014

Я жахаюсь війни

Я  жахаюсь  війни...
в  неї  чорно-кривавії  очі,
її  мертві  сини  -
вони  бродять  між  нами  щоночі,
вони  просять  іще
трохи  болю  і  горя  людського,
їх  не  спинеш  плачем  -  
не  жаліли  вони  ще  нікого.
Я  жахаюсь  війни....
Пригортаю  дитину  до  себе...
Прошу  в  Бога  "Прости.
Вся  надія  моя  лиш  на  тебе.
Не  покинь  у  біді
і  дай  сили  цей  жах  подолати.
Я  прошу  не  собі,
я  благаю  для  сина,  я  -  мати..."
Я  жахаюсь  війни...
її  усміх  холодно-іржавий,
із  її  глибини
стежить,  мовчки,  за  нами  лукавий
і  чекає  докіль
не  поляже  останній  невинний,
сіє  горе  й  кукіль,
ну  а  поміж  -  і  хаос  невидний.
Я  жахаюсь  війни...
в  неї  чорно-кривавії  очі,
її  вічні  млини  -
вони  плоті  людської  охочі,
вони  мелять  усе,
і  не  милують  навіть  дитини...
Може,  Бог  нас  спасе?
Він  єдиний,  хто  нас  не  покине.

                                                     Я  жахаюсь  війни...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497586
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.05.2014

невідворотність

До  ніг,  немов    в  останню  путь,
                                                                                       листок
зірвався  з  дерева  і  впав
                                                               за  крок...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497570
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 08.05.2014

Життям ти пахнеш…

Ти  пахнеш  легкістю  думок,
навіяних  піснями,
чарівним  шепотом  зірок
і  ніжними  вітрами.
Ти  пахнеш  далиною  мрій
і  маминим  волоссям,
невичерпа́ністю  надій
і  золотим  колоссям.
Ти  пахнеш  зеленню  садів,
що  тягнуть  вгору  віти
і  прохолодою  дощів...
Життям  ти  пахнеш,  Літо!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497459
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.05.2014

Співай мені, пташко…

Співай  мені,  пташко,  співай,
щоб  серця  розвіяти  втому,
аби  запалився  той  рай
залишилось  щастя  в  якому.
Співай,  як  востаннє  співай,
щоб  ноти  лилися  над  хмари
і,  співом  своїм  пригортай
закохані  лебеді-пари.
Співай  мені,  люба,  прошу,
щоб  дихалось  вільно  й  не  тяжко,
дозволь  людям  бачить  красу
твоєї  співанки.  О,  пташко!
Співай,  як  востаннє  співай,
щоб  душі  наповнила  віра  
і,    співом  своїм  долітай
до  звуків  небесної  ліри.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497250
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.05.2014

Дванадцять років тому…

                                                                                                                                         [i]        «Важко  мовчати,  
                                                                                                               коли  слова  рвуться  на  волю…»[/i]
7
Ніч…  Хіба  може  бути  щось    краще  за  цю  частину  доби,  коли  все  затихає  і  думки  переплетені  із  мріями  стеляться  шовковою  гладдю  по  білому  полотні  душі?  Невимовний  спокій,  розливається  по  всіх  клітинках  тіла  і  набуває  особливого    забарвлення  -  свіжість  не  тільки  повітря,  але  й  відчуттів.  На  небі  спалахують  одна  за  одною  зорі  і  в  світлі  місяця  стають  ще  яскравішими.  «Дотягнутися,  якби  можна  було  до  однієї  із  них  дотягнутися  і,  взявши  в  долоню,  стати  такою  ж  світлою  і  чистою.  Нехай  не  на  довго  –  на  мить,  але  відчути  цей  стан,  коли  відчувши  невагомість  починаєш  відриватися  від  землі  і  підноситися,  скинувши  баласт  усіх  земних  перипетій,  до  чогось  високого,  чогось  невідомого,  але  водночас  такого  бажаного  і  сокровенного.  Якби  ж  могла  я  збагнути  чого  так  не  вистачає  мені,  якби  ж  могла  усвідомити  …»
Іноді,  незважаючи  на  те,  що  маєш  багато  знайомих  і  навіть  так  званих  друзів,  відчуваєш  свою  одинокість  настільки  чітко,  що  від  цієї  думки  починає  здригатися  твій,  збудований  роками,  світ.  Нема  з  ким  ділитися  власними  висновками,  підведеними  в  результаті  спостережень  і  особистих  падінь  (Зазвичай  після  злетів  пересічна  людина  їх  не  робить).  І  вони  накопичуються    із  року  в  рік,  формуючи  принципи,  переконання,  і  як  результат  створюється  модель  поведінки  самотньої  до  глибини  кісток  особистості  –  незрозумілої  суспільством,  а,  іноді,  і  самою  ж  нею.  Адже  це  не  аби  яке  мистецтво  –  розуміти  себе.  Для  цього  потрібно  більше  зусиль,  як  може  здатися  на  перший  погляд.    Опиняючись  на  дорозі  життя  покинутим  і  відірваним  від  натовпу,  часто  губишся.  Не  одна  забута  особа  досі  блукає  в  пошуках  чи  то  себе,  чи  то  істини,  хоч  і  не  розуміє  якої  саме,  але  відчуває,  що  щось  не  так,  що  щось  фальшиве,  вигадане,  награне.  Звісно,  що  багато  хто  вдягає,  ідучи  на  роботу  чи  в  інститут  ,  маску.  І  вдягнувши  її  –  ховає  себе  від  інших,  бо  все  одно  не  зрозуміють,  хіба  що  віднесуть  до  тих  божевільних,  які  коли-небудь  сміли  кинути  виклик  людській  совісті  чи  суспільству  загалом.  І  так  живемо.  І  так  існуємо.  Снуємо  сіті  в  які    самі  ж  і  потрапляємо.  
Але,  трапляється,  що  ідучи  по  забутій  дорозі  час  від  часу  все  ж  зустрічаються  самотні  душі.  Буває,  зустрічаються  для  того  щоб  дати  волю  давно  дозрілим  ,  а  часом  і  перестиглим  міркуванням;  щоб  породити  нові  –  інші  і  більш  досконалі  та  правдиві;  щоб  зруйнувати  хибні.  Вони  самі  того  не  усвідомлюють,  наскільки  потрібні  одне  одному,  але  тягнуться,  не  дозволяють  втратити    інше  віддзеркалення  себе,  навіть  якщо  воно  спотворене  і  різко  відрізняється  від  реального  себе.  Та,  мабуть,  саме  ця  відмінність  і  несхожість  притягує  із  ще  більшою  силою  та  цікавістю.
В  наш  час  –  інформаційного  суспільства  та  новітніх  технологій,  створилися  віртуальні  стежинки  та  дороги  по  яких  блукає,  можливо  багато,  а  можливо  і  ні    шукачів  власної  правди,  розкиданих  по  цілій  земній  кулі.  Не  знайшовши  прихистку  в  реалі  вони  кинулись  із  головою  в  інший  світ,  в  якому  все  водночас  як  просто  так  і  складно.  Переходячи  із  одного  в  інший  інтернет-портал  вони  закріплюють  або  ж  повністю  скасовують    уже  існуючі  в  голові  умовиводи.    Де  ж  найчастіше,  можна  зустріти  віртуальних  мандрівників?    Гадаю,  що  у  блогах.  Адже  саме  там,  можна  поділитися  наболілим  і  почитати  чиюсь  душу  вилиту  на  електронних  сторінках.  
«Привітик  :)
Я  знову  тут,  знову  пишу.  Не  писатиму  про  все  що  було  за  нинішній  день,  бо  надто  банально  і  рутинно  він  пролетів.  Все  як  завше.
Думаю  про  інше.  Чомусь  так  важко  дихати,  наче    щось  засіло  у  грудях  і  не  відпускає.  Незрозуміле  відчуття.  Здається,  я  вже  сама  не  розумію  що  і  як  думати.  Загубилась.  Я  загубила  себе.  Шукаю  порятунку  там  де  його  ніколи  не  знайду.  Чому  ж  люди  такі  слабкі?  Чому  так  важко  зустріти  людину  тверду  в  своїх  переконаннях  і  водночас  м`яку    у  відношенні  щодо  високих,  придуманих  не  нами,    цінностей?    А  в  чому  полягають  ті  самі  цінності?    Де  їх  можна  побачити?  А  чи  можна?  
І  чому  це  в  мене  так  багато  запитань  на  які  так  важко  відповісти?  Якби  ж  хтось  допоміг,  якби  ж  хтось  роз`яснив  чи  порадив.  Розрадив…  підтримав...  Важко,  як  же  все  це  важко.    Важко  мовчати,  коли  слова  рвуться  на  волю…  »,  -  прочитавши  запис  дівчина  (хочеться  писати  саме  «дівчина»,  хоч  це  і  заміжня  жінка  і  вже  навіть  мама)  вирішила,  що  саме  останнє  речення  розкриває  всю  його  суть  і  скопіювала  його    в  статус  мейл.ру,  вірніше  «Мого  світу».  Дуже  багато  незрозумілого  для  неї  було  у  ній  же.  І  чи  не  від  цього  ішли  одна  за  одною,  вперто  і  піднявши  високо  голову,  помилки.  Адже,  що  може  бути  гірше  за  нерозуміння  себе?  Чи  не  від  цього  було  оте  неймовірне  бажання  здаватися  сильною,  настільки  сильною  духом,  щоб  до  неї  боялися  не  те  що  підійти,  але  й  заговорити.  «Я  можу,  я  сильна!,  -  часто  повторювала  мовчки,  так,  наче  намагалась  сама  ж  себе  у  цьому  переконати,  -  сильна».  Проте,  за  такими  словами  ховалась  слабкість  і  страх.    Але  в  чах  оточуючих  вона  читала  саме  те,  в  чому  переконувалась  і  помилялась.
Час  проходив  у  роздумах    непомітно  і  швидко.
«Повідомлення…  ?  цікаво.  Від  кого?  І  що  там  пишуть?»  Читаючи  просте  речення  «О  чём  так  трудно  молчать?  Какие  слова  рвутся  на  волю?  »,  відчула  як    по  тілу  пройшлась  прохолода.  І,  чомусь  вона  була  такою  приємною  і  бажаною.  Здалось,  що  саме  цих  слів  вона  і  чекала.  Хоч  нічого  такого  у  них  і  не  було,  але  ще  ніхто  не  запитував  які  ж  слова  рвуться,  щоб  бути  почутими.  А  це  уже  багато  означає.  
«Але  як?  Яким  чином  він  дізнався,  що  та  що  в  щоденнику  і  та  що  на  мейлі  –  одна  і  та  ж  людина?»,  -  запитавши  про  це,    згадала,  що  статус  запозичений  із  блогу.  Це  ж  треба  таке    забути.    Саме  цей  випадок,  ця  репліка  і  стала  початком  нового  життя,  що    слідувало  далі.  Нічні  розмови,  які  щоразу  довшали  і  глибшали,    наповнили  сенсом  все  довкола.  Живучи  митями  підчас  і  чекаючи  в  проміжках  між  ними  на  такого  бажаного  і  давноочікуваного  співрозмовника,  реальність  почала  міняти  своє  русло.
                                                                                                                                                                                                                                                         

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497025
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.05.2014

за кроком…крок.

За  кроком  -  крок,
за  миттю  -  мить.
Із  мрій  вінок
до  ніг  летить.
За  кроком  -  крок,
за  болем  -  біль.
Із  пелюсток
зробилась  сіль.
В  руках  моїх
щось  не  моє,
смертельний  гріх,
біду  снує.
За  кроком  -  крок
і  серця  стук,
моїх  думок
порожній  звук,
порожній  світ
забутих  слів,
останній  цвіт
не  моїх  снів.
За  кроком  -  крок...
Тремтіння  душ...
Облиш  вінок,
забудь...  не  руш...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496803
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.05.2014

Любов з роками не минає…

Любов  з  роками  не  минає  -
вона  міцніє,  як  вино,
як  птаха  крила  розправляє,
душі  усесвіту  сягає,
вона  не  падає  на  дно
земних  гріхів,  лжеідеалів.
Любов  не  блідне  крізь  віки,
не  розсипа  образ  коралів,
не  знає  меж  та  інтервалів,
вплітає  зорі  у  вінки.
Любов  з  роками  все  п`янкіша  -  
вона  терпляча  і  терпка,
за  ніжний  шовк  стократ  ніжніша,
за  сонця  диск  любов  світліша
і,  невмираюча  -    жива!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496656
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2014

Десять років тому…

6
«Ну  ось,  життя  продовжується.  Ще  зовсім  нічого    і  абсолютно  усе  зміниться  на  краще.  Припиниться  це  пекло  із  назвою  «сімейне  життя».  Хіба,  такою  мала  би  бути  сім`я?    Хіба,    цього  я  хотіла  п’ять  років  тому?  Хіба,  здогадувалась  про  те  що  послідує  після?    Ні…  Мріялось  зовсім  про  інше.  Мабуть,  уся  причина  в  тому,  що  ми  не  розуміли  усієї  відповідальності  яку  покладали  на  себе,  і  не  розуміли  значимості  самого  слова  ШЛЮБ.  Були  молоді?  Та  не  настільки  вже.  Нерозумні?  Не  навчені  чи  несвідомі?  Та  що  тепер  гадати.  Максимка  шкода,  але  так  далі  тривати  не  може.  Давно  уже  нема  любові,  не  відчутно  і  присутності  поваги.  Для  чого  тоді  мучити  одне  одного,  якщо  кожен  окремо  зможе  бути  щасливим,  тим  паче,  що  у  кожного  із  нас  уже  є  людина  задля  якої  хочеться  дихати.  Ну  трапляється  так.  Що  ж  тепер?  Ще  зовсім  нічого…  Завтра  останнє  слухання  і…  кожен  піде  своєю  стежкою…  Завтра..»,  -  ось  такі  думки  роїлися  в  голові  Іванки,  яка  в  цей  час  вправно  вишивала  і  водночас  очікувала  дзвінка  поки  що  іще  законного  чоловіка,  який  забрав  на  вихідні  сина.  Вони  уже  три  місяці  як  роз`їхалися  по  різних  квартирах,  так  як  жити  разом  було  уже  неможливо.  Постійні  скандали  і  звинувачення  вкінець  таки  зробили  свою  справу  і  сталося  те,  що  сталося.  Адже,  погодьтеся,  що  таки  важко  співіснувати  в  одному  середовищі    кардинально  різним  людям,  у  яких  навіть  спільних  тем  для  розмов  не  те  що  нема  –  їх  не  існує.  Чому    тоді    вони  вибирають  один  одного?  Адже,  ніхто  нікого  не  силує  ставити  підпис  і  називатися  половинкою  подружжя.  Можливо,  брак  правильного  виховання.  Сказала  б,  що  усьому  виною  юність  чи  порив,  але  це  буде  неправильно,  бо  саме  неправильне  виховання  і  відсутність  самовиховання  впливають  на  ту  ж  юність  і  необдумані  кроки.  Молоді  люди  не  до  кінця  розуміють  самих  себе,  їм  важко  відрізнити  кохання  від  закоханості,    а  слова  про  завтрашній  день    взагалі  викликають  бурю  емоцій,  але  не  думки  на  цей  рахунок.  «Якось  буде…»,  -  часто  кажуть  батьки  видаючи  уже  вагітну  доньку  заміж  за  батька  дитини,  який  вперто  не  хоче  ні  одруження  ні  тим  паче  тієї  ж  дитини.  А  що  буде?  Чому  ж  було  не  пояснити  тій  самій  доні  що  добре,  а  що  погано?  Чому  ж  не  дати  їй  ще  й  релігійне  виховання?  Чому  не  показати  приклад  сім`ї  в  якій  чоловік  голова,  а  дружина  душа?  А  потім  усі  докори  виливають  на  своїх  же  досі  несвідомих  дітей.  Ну  звісно,  що  так  їм  легше.  Таким  чином  усю  свою  вину  із  себе,  одним  реченням  із  нескладних  і  таких  банальних  слів,  змахують  як  пір’їнку.    Так  легше.  Ніхто  не  каже,  про  те,  що  нема  вини  на  дітях.  Вона  є,  але  і  свою  не  варто  забувати.  «Якось  буде…»  і  чиєсь  життя  пульсує  так  само  як  і  до  усього  ,  а  чиєсь  котиться  каменем  у  бездонну  прірву,  щоб  ніколи  із  неї  не  повернутися.  Так  званий  голова  сім`ї  втопить  себе  у  пляшці,  а  та  сама  колись  не  навчена  батьками  доня  проклинатиме  свою  жіночу  долю.  Ну  звісно,  що  це  не  єдино  можливий  варіант  розвитку  подій  у  схожій  ситуації,  але  він  найбільш  ймовірний  і  має  право  на  існування.  Так,  саме  так  –  має  право  на  існування,  хоч  і  не  хочеться  цього.
«Ох,  Андрій…  Де  ж  ти  тепер?  Як  ти?  Моя  радість,  яка  давала  наснагу.  Як  же  я  перед  тобою  завинила  і  так  залишившись  невибачною  продовжую  ходити  планетою.  Важка  моя  ноша,  але  я  її  заслужила.  Ти  часто  приходиш  до  мене  снами.  І,  хоч  ти  так  і  не  повірив,  але  я  тебе  люблю.  Тією  чистою  любов`ю,  яка  робить  мою  душу  крилатою.  Я  літаю,  як  і  в  дитинстві…літаю.
Якби  ж  то  хоча  б  голос  твій  почути.  Ти  ніколи  не  розумів  мого  бажання  почути  тебе.  Завжди  казав,  що  запишеш  на  плівку,  щоб  я  слухала  його.  Чомусь  не  розумів.  Андрій…  Богданович…  Чи  згадуєш  ти  мене?  Без  тебе  усе  не  так.  Навіть  Земля  повільніше  крутиться,  а  час  –  він  застиг  на  місці,  я  ж  досі  там  –  я  живу  тим  роковим  днем,  коли  втратила  тебе.  Це  важко…»,  -  продовжували  змінюватись  думки.  Уже  не  вишивали  жіночі  пальці,  а  погляд  був  прикований  у  якусь  точку  простору  про  яку  читач  може  тільки  догадуватись,  оскільки    він  був  скляним,  прозорим  і  навіть  відсутнім.  Наче,  вона  дійсно  не  знаходилась  у  даному  вимірі,  тіло  тут,  а  душа  –  там  де  закінчилось  щастя  ледь  переступивши  поріг  серця.    І  знову  ж  таки  назріває  питання:  чи  правильно  це  –  жити  якимось  днем,  жити  якоюсь  людиною,  вибраними  спогадами?  Скільки  ж  різних  відповідей  можна  було  б  почути  на  цей  рахунок.  Але  котра  із  них  вірна  зрозуміти  не  так  уже  й  легко.  Жити  якоюсь  людиною  це  свого  роду  зробити  із  неї  такого  собі  ідола  із  живої  плоті.  А  чи  не  є  гріхом  ідолопоклонство?  Жити  якимось  конкретним  днем  –  це  застрягти    в  часі,  усі  навколо  ідуть  вперед,  а  ти  стоїш  вперто  і  непорушно.  Нам  дане  життя  як  дар,  тож  не  варто  ним  нехтувати,  це  безцінний  скарб  для  вдосконалення  душі.  Жити  вибраними  спогадами,  що  пов’язані  із  втраченим  –  це  чіплятися  за  них,не  відпускати  минуле,  картати  себе,  щоразу  випробовуючи  власне  сумління  і  додаючи  ще  більшого  болю  собі  ж.  Хіба,  не  так?  (Спростуйте  мою  думку,  переконайте  в  іншому.  Я  радо  прийму  Вашу,  якщо  вона  буде  аргументована  і  доведена.)
Почувши  дзвінок  у  двері  і  механічно  підвівшись  та  відчинивши  їх,  Іванка  знову  прийняла  своє  попереднє  положення.  Вона  на  диво  навіть  не  запитала  хто  там,  а  просто  відчинила.  Це  був  майбутній  колишній  чоловік  із  сином.  Майже  нічого  не  сказавши  він  просто  розвернувся  і  пішов  геть,  а  син  усією  своєю  силою  обійняв  маму  і  щось  по-дитячи  щебетав.
-  Как  ты  меня  любишь?
-  дуже…
-  Ну  как?,-  перепитав  усміхаючись  Андрій,  який  побачивши  зніяковілість  додав,  -  ну  покажи,  как  маленькие  дети  показывают.
Іванка  що  є  сили  обійняла  його  і  ніяк  не  могла  розімкнути  рук.  Саме  так  як  тепер  обіймав  її  синочок.  Спогад  сам  по  собі  накрив  собою  все  навколо.  І  тільки  й  лунало  «как  маленькие  дети  показывают…»
Наступного  дня  усе  так  і  відбулось  як  планувалось  –  тихо  і  мирно.  Була  сім`я,  вірніше  її  видимість,  а  стало  дві  вільних  людини,  яких  пов`язує  тільки  спільна  дитина.  Так  часто  буває  і  основне  не  завдавати  дитині  травми,  хоча  розлучення  батьків    уже  є  травмою.  
Пройшов  тиждень  із  того  дня,  вірніше  п’ять  днів.  Син  знову  із  батьком,  а  жінка  із  своїми  роздумами.
Багато  хто  не  любить  міської  суєти,  але  Іванка  не  належала  до  цієї  категорії  людей.  Місто  її  вабило  своїм  шаленим  стилем.  Можливо  це  відбувалось  тому,  що  за  його  темпом  вона  губила  свої  особисті  думки  та  переживання.  Вона  любила  прогулюватись  не  поспішаючи  і  розглядаючи  людей,  намагаючись  розгадати,  що  ж  приховано  за  тією  чи  іншою  людською  маскою.  Так,  саме  маскою.  Як  їй  здавалось,  в  однієї  людини  може  бути  багато  таких  масок  і  їх  кількість  залежить  як  від  досвіду,  так  і  від  спорченості  тієї  ж  особи  світом  у  якому  вона  живе.  Прогулюючись  одного  недільного  ранку,  вона  знову  ж  таки  вела  із  собою  розмову,  спостерігаючи  за  статним  мужчиною,  який  її  обігнав  і  йшов  попереду.
«І  так…  На  вигляд  років  не  знаю  скільки,  бо  не  бачила  обличчя  і  рук.  Ідемо  далі.  Швидка  хода…  Він  явно  поспішає  кудись,  можливо,  на  роботу.  Сумка  через  плече…  Або  ноут,  або  ділові  папери.  Явно  офісний  робітник.  Проте  у  неділю  вони  навряд  чи  працюють.  Практично  не  дивиться  вниз…  Мабуть  завищена  самооцінка.  Взуття…  важко  сказати,  не  бачу.  Одяг…  хм…  людина  або  не  високих  статків,  або  ж  їй  байдуже  хто  і  що  скаже,  головне  щоб  було  зручно.  Явно  йому  байдуже  на  загально  масову  думку.  Волосся  чи  то  русе,  чи  навіть  злегка  сивувате…  І…  ну  звісно  о-ку-ля-ри.»
Іванка  так  захопилася  вивченням  особи  попереду,  що  не  помітила  як  слідувала  за  ним,  забувши  куди  хотіла  піти  сама.  Звісно,  що  просто  так  дане  переслідування  не  могло  закінчитися  і  ось  воно  –  вона  перечепилась  через  суху  гілку,  яку  досліджуваний  об`єкт,  не  дивлячись  під  ноги  вправно  переступив,  і  благополучно  приземлилась  на  тротуар  скрикнувши  від  несподіванки.  «Піддослідний»  виявився  людиною  вихованою  і  почувши  жіночий  майже  благаючий  допомоги    голос    оглянувся,  щоб  оцінити  ситуацію  позаду  нього.  І  що  він  бачить?  Як  молода  жінка  із  подертим  до  крові  коліном  підвелась  і  оглядає  свої  ноги.  Право,  ситуація  кумедна.    Він  підійшов  до  неї  ближче  із  питанням:
-Как  Вы?..
Голос…  який  же  це  був  знайомий  голос.  Нехай  промовляє  знову,  вона  б  його  слухала  і  слухала.  Закривши  обличчя  долонями,  боялась  глянути  на  нього.
-  Как  Вы?    -  вперто  продовжував  чоловік.
-  Все  гаразд,  дякую.,  -  і  руки  звільнили  обличчя,  а  очі  підвелися  вгору.  Поруч  проходили  люди,  і  ніхто  не  звертав  жодної  уваги  на  побите  коліно  і  дві  пари  очей,  які  дивились  не  відводячи  погляду,  здавалось,  прямісінько  в  душу  тому  хто  був  навпроти.
-  Ну,  здравствуй…,  -  порушив  мовчанку  Андрій.  Та  здавалось  його  не  чули.  Сіроока  продовжувала  мовчати  і  дивитись  на  нього.
«Такий  же,  не  змінився.  Рідний  і  далекий.  Ображений  на  мене  і  мої  нерозумні  вчинки,  але  все  ж  добрий  і  ніжний.  Такий  же…  Я  сплю…  Я  скоро  прокинуся.  Сон  не  може  бути  настільки  явним.  Зараз  розвіється  і,  все  зникне.  Знову  буде  порожня  квартира  і  вічні  болючі  спогади.  Такий  же…  Мій..  Мій?  Мій!?...»,  -  вуста  оніміли,  але  свідомість  кричала  з  останніх  сил,  намагаючись  привести  до  тями  свою  хазяйку,  яка,  здається,  втратила  не  те  що  дар  мови,  але  й  дихання.  Поволі  жінці  починало  паморочитись  в  голові.  Не  чекала  вона  такої  зустрічі.  Тисячі  разів  прокручувала  в  думках  саме  цю  зустріч,  але  такого  варіанта  у  неї  не  було.  Враз  думки  розсіялись  і  вона  знову  впала,  але  цього  разу  не  спіткнувшись,  а  втративши  свідомість.  Коли  очі  розплющились,  то  вона  знову  перед  собою  бачила  зелені  очі  у  яких  колись  втопила  усю  себе  і  досі  не  може  вибратись  із  їх  озера.
- Ти  мені  снишся?
- Нет.  Ну,  привет.  И  только  не  вздумай  опять  отключиться,  -  доброта,  турбота,  хвилювання  –  це  все  відчувалося  в  тембрі  його  голосу.
«Нехай  говорить…  Я  так  скучила…  Нехай  же..»
- Привіт.,  -  і  підвелась  із  лавочки  на  якій,  як  виявилось,  лежала  поки  її  всіма  правдами  і  не  правдами  не  привели  до  тями,  -  пробач,  що  так  вийшло.  Я  не  хотіла  саме  так.  Якось  незручно.
- Ладно  тебе,  брось.
- Я  піду,  мені  пора…
- Я  провожу,  а  то  снова…
Іванка  не  перечила,  так  як  знала,  що  цій  людині  перечити  не  варто.  Цей  урок  вона  добре  засвоїла.  Всю  дорогу  Андрій  щось  розповідав,  але  його  співрозмовниця  мало  що  чула  із  сказаного  ним.  Вона  намагалась,  але  ніяк  не  могла  відійти  від  шоку  раптової  і  такої  бажаної  зустрічі.  Усе  що  вона  вловила,  так  це  те,  що  скоро  він    поїде  у  Росію  на  постійне  місце  проживання.  Сльози  душили,  але  вона  все  ж  вимовила:
- Я  рада  за  тебе.  Нарешті  ти  будеш  там,  де  витає  твоя  вільна  душа.  А  тіло  і  душу…  їх  не  можна  розлучати.  Не  можна…,  -  і  знову  думки  накрили.  Чоловік  в  свою  чергу  знову  щось  розповідав  і  мимоволі  перейшов  на  політичну,  усім  наболілу,  тему.
- …  понимаешь?
-  Угу.,  -  а  що  вона  розуміє  Іванка  так  і  не  втямила.  Він  так  близько.  Але  такий  не  її…  Тільки  б  не  заплакати.  Тільки  би  стриматись.
………………………………………………….
- Прийшли.
- Вот  и  славно.  Ты  дома,  я  пойду.
- А,  може,  кави…  на  каву…  хочеш?...  зайдеш?..  –  несміливо,  майже  пошепки  вимовила  жінка.
- Мужа  дома  нет  что  ли?
- Нема  і  не  буде.
- А  что  так?
- Та…  так.,  -  і  відчинила  двері  квартири,  правда  не  з  першого  разу,  бо  руки  по-зрадницьки  тремтіли  від  хвилювання.
«Тільки  б  не  заплакати…  не  мій…  далекий…  так  поряд…»
Невелика  за  розмірами  квартирка  містила  кімнати,  мабуть,  дві.  Скромна  і  затишна.  Легкий  квітковий  аромат  лоскотав  нюхові  рецептори.  
Швидко  знявши  взуття,  Іванка  миттю  побігла  на  кухню  заварювати  каву,  вірніше  заряджати  кавоварку  водою  та  кавою.  Андрій,  спостерігаючи  за  нею,  нишком  усміхався.  Він  розумів,  що  йому  тут  раді  як  ніде  на  всій  земній  кулі.  І  якщо  б  не  факт,  що  тут  проживає  інший  чоловік,  то  йому  б  здалося,  що  це  його  дім  і  його  сім`я,  так  як  усе  тут  дихало,  здавалось,  його  сімейним  затишком.  Чоловік  підійшов  до  неї  настільки  близько,  що  Іванка  відчула  його  запах,  який  ніколи  б  не  сплутала  із  будь-яким  іншим.  І  знову  почало  паморочитись  в  голові,  але…  її  огорнули  сильні  і  такі  бажані  руки,  утворивши  на  талії  замок,  який,  наче  сам  промовляв,  що  із  нього  ніколи  і  ніякими  силами  не  вибратись  слабкій  жінці,  яка  все  життя  намагалась  здаватися  сильною.  Вдих  на  повні  груди  і  такий  сильний  мужчина  перестав  контролювати  свої  емоції  і  бажання.  Як  виявилось  сильний  по  житті  –  безсилий  перед  тим,  що  творилось  всередині  нього.  Божевілля…  ось,  що  відчували  ці  дві  душі,  які  сплутались  у  безмежному  просторі  маленької  кухні.  На  якусь  мить  запротестувало  тіло  під  обіймами,  але  дуже  швидко  здалося,  відчувши  м`яку  і  беззаперечну  силу  духу  того  хто  настирно  без  зайвих  питань  і  дозволу  брав  у  полон.  Це  було  щось  більш  як  дотик  –  це  була  нікому  нечутна  розмова  двох  душ,  це  були  німі  слова,  які  розуміли  тільки  двоє.  
Ноги  Іванки    підкосились  і  Андрій  вправно  зловивши  жінку  підняв  її  на  руки  і…  і  слова  були  зайвими.  Навіть  моєму  читачеві  не  слід  заглядати  і  думати  над  тим  що  саме  було  далі,  оскільки  його  це  не  стосується.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496523
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.05.2014

П’ять років тому….

5
«Мабуть,  пора  поміняти  мобільний  оператор,  бо  надто  дорого  обходяться  дзвінки,  -  думала  Іванка,  ідучи  з  роботи,  -  але…  а  раптом  все  ж  колись  ВІН  матиме  бажання  мені  зателефонувати.  А  раптом…  Та  що  ж  це  за  думки  такі?  Уже  п’ять  років  як  пройшло  і  він  не  нагадував  про  себе.  З  чого  б  це  раптом  він  має  про  мене  згадати?  Не  згадає…  Чому  ж  я  тоді  досі  засинаю  із  думками  про  нього?  Чому  ж  я  так  часто  плачу  за  ним?  Чому  я  лю…  Ні!  Досить!  Та  що  це  таке?»,  -  роздуми  перервав  дитячий  вигук,  що  був  більш  схожим  на  жалісний  плач.
- Ручка!  Мамо,  ручка…,  -  маленька  долонька  намагалась  вирватись  із  маминої  руки,  яка  щосили  боляче  її  стискала.    Щось  аж  сіпнуло  біля  серця,  коли  Іванка  зрозуміла,  що  через  власні  переживання  не  помітила  як  завдала  болю  наймилішому    створінню.
- Пробач,  моя  хороша,  пробач  мен,і  я  задумалась  і…  Вибач,  донечко,  -  і  посипались  дрібні  поцілунки  по  дитячих  долонях,  а  сльоза  все  ж  таки  зрадницьки  скотилась  по  щоці  жінки.  Дитина  залилася  сміхом,  так  як  мамині  губи  лоскотали  її  шовкову  шкіру.
- Я  тебе  так  любаю…    Ти  така  красуня,-  лепотіли    солодкі  вуста,-  коли  виросту  то  буда  така  ж  красива  як  ти.  А  ще  …  
- Ні,  моя  радосте,  ти  будеш  такою  ж  красунею  як  твій  тато.  Надто  ти  на  нього  схожа…,  -  вирвалось  у  Іванки,  але  на  щастя  Софійка  того  не  чула.  Дитина  ніколи  не  бачила  свого  батька,  вона  ще  не  досягла  того  віку,  коли  діти  розпитують  своїх  мам  про  подібне.  Іванка  в  свою  чергу  все  більше  про  нього  думала,  чекала,  надіялась.
- Мамусю,  а  коли  прийде  зі  школи  Максимко?
- Скоро,  доню,  скоро.
Максимко  –  десятирічний  хлопчик,  син  від  першого  і  єдиного  шлюбу  жінки.  Так  уже  склалося  життя,  що  у  дітей  були  різні  батьки.  От  тільки  Син  часто  бачився  із  своїм  татом,  а  Софійчиного  ніхто  так  і  не  знав    окрім  самої  жінки.  Та  й  не  запитували.
Так  часто  буває,  що  люди    жертвують  собою  заради  дітей.  І  даний  випадок  такий  же.  Хоча,  можливо  діти  не  єдина  причина  замкненості  та  постійної  остороги.    Але  саме  вони  стали  подальшою  і  чи  не  єдиною  ціллю  жінки,  яка  один  раз  оступившись  платила  за  це  уже  не  один  рік.
Так  сталося…  Хочеться  сказати,  що  це  доля  чи  тому  подібне,  але  чи  не  сама  ж  людина  будує  свою  долю?  Чи  не  ми  самі  обираємо  один  із  варіантів  тієї  чи  іншої  ситуації?  А  вибір  приходиться  робити  не  один  раз  на  день.  І  кожен  такий  –  вибір  –  так  чи  інакше  повертає  життя  чи  то  долю  в  якесь  певне  русло.  І  саме  так  усе  має  бути.  Чи  є  наперед  визначеними  помилки,  яких  допускаємо?  Чи  є  наперед  спланованими  наші  зустрічі?  В  цих  тисячах  різних  варіантах  життя  однієї  і  тієї  ж  людини,  чи  є  все  сплановано  чиєюсь  вправною  рукою?    Важко  сказати,  гадаю,  що  ні.  Але  якби  не  усі  ці  зустрічі,  якби  не  кожна  із  найменших  деталей,  то  у  даному  тілі,  могла  б  бути  та  ж  сама  душа,  от  тільки  відчувала  б  інакше,  іншими  були  б  погляди  на  все  що  відбувається.  Чи  означало  б  це,  що  була  б  уже  не  ця  людина,  а  все  разом  створило  б  іншу.  Можливо,  кращу  або  ж  гіршу.  Але  хто  знає  якою  б  вона  була.  Можливо,  щасливішою,  хоч  і  з  іншою  душею,  нехай  навіть  загубленою.  Та  чи  це  правильно?  Ні,  вже  краще  пройти  усі  муки  і  випробовування  тут  –  на  землі,  як  опісля.

***
Пахне  весною.  Який  же  божественний  аромат  у  повітрі.  Планета  у  передчутті  чогось  незвичайного,  як  тоді…давно.    Як  і  в  той  вечір,  коли  так  чекалось  завтрашнього  дня.  Тихо  так.  Тільки  чути  як  два  носики,  один  поперед  іншого,  сопуть  уві  сні.  Накривши  по  черзі  дітей,  як  і  щовечора,  біля  ліжечка  кожного  Іванка  якийсь  час  зупинялась  і  вдивлялась  у  сплячі  оченята.  
Присівши  на  краєчок  біля  Софійки,  жінка  погладила  її  по  голівоньці.  Русі  кучері  слухняно  лягали  під  материною  долонею.  Їй  згадалось,  як  вона  так  само  перебирала  кудряве  волосся  батька  доні.  Так  само…  таке  ж  саме.  Ті  ж  зелені  очі,  ті  ж  вуста.  Сльози  покрили  обличчя  і  тільки  ледь  помітна  посмішка  говорила  про  те,  якими  ж  приємними  є  для  неї  ці  спогади.  
- Спіть,  діти.  Виростайте,  -  а  сама  у  молитві  шепотіла  слова,  от  тільки  що  саме  уже  відомо  одному  тільки  Всевишньому.  Вона  вірила  у  Бога,  вірила  так  щиро  як  і  маленька  Софійка.  Жінка  знала,  що  він  єдиний  хто  ніколи  її  не  покине.  У  молитві  незчулась,  як  повіки  закрились  і  вона  заснула  там  же  –  біля  дитячих  ліжок.  І  тільки  пізно  вночі  прокинулась  від  вібрування  мобільного  телефону.
- Алло…
- Доброго  времени  суток.
- ?
- Ну,  привет  же.  Я  разбудил  тебя?  Прости.  Или  ты  не  узнаешь  меня?  Не  уж  так  сильно  изменился  голос?  
- Це  ти?..  Ан…
- …дрей,  -  продовжив  чоловік  і  розсміявся    в  телефон.  Ноги  оніміли,  а  голос  і  геть  пропав.  Заплющені  очі  і    поруху  не  зробили,  щоб  відкритися,  аби  не  сполохати  сновидіння.  Нехай  же  говорить,  нехай  же  розливається  по  усій  її  душі,  його  такий  рідний  голос.  Нехай  же  сниться…
- Э,  ты  там  спишь  что  ли?    -  і  знову  сміх.  Знову.…  Ну  ладно.  Слушай,  я  тут  проездом  из  России.  Как  то  не  хочется  брать  такси  и  ночью  …,-  не  дослухавши  до  кінця  його  слова  Іванка  назвала  свою  адресу  і,  спустившись  по  стіні  вниз  ,  ще  довго  дивилась  на  телефон,  час  від  часу  перевіряючи  його  –  чи  дійсно  був  дзвінок,  чи  бува  не  примарилось.  Вона  знову  і  знову  перебирала  у  голові  кожне  сказане  Андрієм  слово  і  знову  перевіряла  вхідні.  «Я  ж  не  сказала,  щоб  він  приїхав,  просто  продиктувала  адресу  і  вибила  дзвінок.  Я  ж  не  запросила  його…  А  чи  приїде?  А  чому  ж  тоді  казав  оті  слова  останні?  Я  ж  не  дала  йому  договорити…  Як  і  завжди  –  не  дослухала»,  -  картала  себе  і  знову  перевіряла  дзвінки.    
Час  ішов  як  ніколи  поволі.  Тік-так…
Дзвінок  у  двері  і…  і  ось  ВІН  –  її  біль  і  радість.  Такий  же  як  і  п’ять  років  тому  назад.  Такий  же  недосяжний,  хоч  і  поруч.  Скільки  вони  так  стояли  одному  Богові  відомо,  бо  час  зупинився  остаточно.  Ось  вона  –  точка  відліку,  у  яку  так  довго  намагалась  повернутися  її  пам'ять.  Так  хочеться  торкнутися,  так  хочеться  кинутись  на  шию,  але  ж…  І  нема  більш  ніяких  але.  Розчинилась  у  його  обіймах.  («…А  можна  на  руках  у  Вас  зомлію…?»)  І,  наче,  не  було  цих  довгих  років…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496508
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 03.05.2014

Приходь до мене снами…

Приходь  до  мене  снами  в  гості,
якщо  я  спомином  явлюсь,
тебе  зустріну  на  помості  
душі  моєї:  посміхнусь  
і  як  колись  погляну  в  очі  -  
до  глибини  я  їх  сягну,
згадаю  як  колись  пророчив
на  двох  одну  гірку  біду.
Пробач,  що  я  сумне  згадала,
що  знову  сльози  на  щоці.
Скажи,  ти  знав,  що  я  кохала
мабуть  що  вперше  у  житті?
Пробач,  здається,  захмеліла  -
твоя  присутність  як  вино  -
Я  тілом,  ніби,  оніміла
і  відчуваю  серця  дно.
Ти  близько  так...  тебе  вдихаю,
ти  мій  сьогодні.  Я  -  лечу!
А,  може,  хочеш  заспіваю  
я  те,  про  що  давно  мовчу?
Чи,  ні...  не  буду.  Скоро  ранок.
Іди!  Та  прошу,  не  барись.
Зігрій  цілунком  наостанок
і,  знову  снами  повернись.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496246
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.05.2014

Скерцо

Не  буду  я  душі  твоїй  причалом,
Не  стану  сховком  я  для  твого  серця.
Мабуть,  не  надто  сильно  я  кохала
і,  не  до  мене  твоя  думка  рветься.  
Не  буду  я  тобі  надійним  другом,
не  чутиму  я  твою  світлу  мову.
Окреслиш  ти  незримим  мною  кругом
свого  життя,  як  серпантин,  дорогу.
Не  буду  плакати  на  твоїх  грудях,
не  мої  сльози  твої  вмиють  руки.
Ти  не  мене  шукатимеш  у  людях
і  не  полегшиш  мої  стиглі  муки.
Не  буду  я  душі  твоїй  душею,
не  стану  я  для  серця  твого  серцем.
Не  називатимеш  мене  своєю...
Вже  нами  зіграно  цю  п`єсу  -  скерцо.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496245
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.05.2014

Дзвінок із минулого

4

Так  буває,  коли  втрачається  сенс,  що  змушував  легені  вдихати  повітря,  а  серце  виміряно  тримати  ритм.  Механічно  перемикаєш  канали  телевізора  і  ловиш  себе  на  думці,  що  ти  навіть  не  вникаєш  в  зображення,  що  змінюютьсь  одні  іншими.  Думки  далеко,  вони  досі  там,  де  нещодавно  на  білій  та  холодній  підлозі  лежало  втомлене  тіло.  Рояться,  не  дають  спокою,  не  дозволяють  заспокоїтися  пам`яті,  лоскочуть  нерви,  роздмухують  рани.  Так,  буває,  коли  оселяється  дикий,  я  б  навіть  сказала,  тваринний  страх  у  людській  істоті,  що  єдина  має  змогу  пересуватися  на  своїх  двох  (дар  за  який  потрібно  платити)  і  міркувати.  Хоча,  хто  сказав,  що  тварини  не  здатні  думати?  Мало  що  там  може  бути  доведено  вченими,  але  все-таки  ми  не  можемо  знати  напевне,  бо  не  нами  був  створений  високий  задум  цього  світу.  Не  нами.  Так  буває.  
Різкий  і  неприємний  звук  різко  ріже  слух.  Шипіння.  Піднявши  очі  побачила,  що  уже  й  зображень  нема.  Скільки  ж  вона  так  просиділа,  заглибившись  у  себе?  Судячи  із  того  що  картинки  вже  не  було,  уже  давно  за  північ,  ближче  до  ранку.  Біль  в  спині  та  шиї.  Це,  мабуть,  від  незручного  положення,  в  якому  вона  перебувала  стільки  часу.  Але,  здалось,  що  промайнула  одна  коротенька  мить  –  втрачена  мить,  що  уже  не  повернеться  вдруге.  Із  чим  була  пов`язана?  Зі  спогадами,  з  тим  -  чого  нікому  і  ні  в  кого  не  забрати.  Це  той  рай,  у  який  можна  повертатися  знову  і  знову,  аналізуючи  і  вдосконалюючи  кожне  із  повернень  і,  як  наслідок,  себе.  Перебуваючи  у  постійному  пошуку  –  розвиваєшся,  не  стоїш  на  місці.  І,  нехай  цього  не  видно,  але  постійно  рухаєшся  в  тому  чи  іншому  напрямку.  То  йдучи  далеко  вперед,  то  повертаючись  у  точку  відліку,  щоб  зрозуміти  де  була  помилка.  Чи  все-таки  її  не  було?  Час  від  часу  у  повітрі  витає  риторика.  
Холодно.  В  останні  тижні  так  багато  холоду:  душевного  і  тілесного.  Але  наразі  холод  в  кінцівках  ніг  та  рук.  Є  такий  прошарок  людей,  що  в  теплу  пору  року  шукають  чим  би  то  загрітися  і  в  що  закутатись.  До  таких  належала  й  Іванка  –  завжди  холодна.  Знайшовши  на  дні  шафи  покривало,  хутко  замоталась  в  нього  і  тільки  очі,  сповнені  сумом,  дивилися  як  і  раніше  в  одну  і  ту  ж  саму  точку.  Чи  не  відліку?  Де,  на  якій  стадії  тепер  знаходяться  її  думки?  І  чому  досі  мерехтить  сніжне  зображення,  чому  досі  не  вимкнено  його?  Багато  запитань,  на  які  вона  б  сама  хотіла  дати  собі  відповідь,  але  натомість  продовжувала  дивитися  туди,  де  починався  відлік  усього,  що  прийшлось  пройти  самій  і  без  чиєїсь  підтримки.  Можливо,  саме  так  і  загартовується  характер.  І  саме  це  потрібно,  щоб  зрозуміти  незрозуміле,  але  ж,  іноді  людину  потрібно  спрямувати  невидимою  рукою  у  вірному  напрямі.  Чи  ні?  Чи  всі  направлення  для  нашого  вибору  відкриті  для  вибору.  Ось,мол,  вибирайте  і  проживіть  гідно!  
-  І  звідки  беруться  такі  міркування?,-  раптом  в  порожній  кімнаті  прокотилось  голосне  вібрування  мобільного  телефону  із  незнайомим  на  ньому  номером,-  ну  і  хто  це  в  такий  пізній  час?  Кому  це  не  спиться?  Алло?,-  тиша,-  Алло,  я  Вас  слухаю.
-  Привіт.  Вибач  за  пізній  дзвінок.  Це  я…
-  Хто  такий  Я,  що  не  спить  ночами?
-  Іванка…  це  я..  знаю  ти  не  хочеш  мене  чути,  знаю  що  пізно  і…
«Невже  ВІН?,  -  подумала  і  здригнулася  від  цієї  думки,  -  не  може  бути.  Пройшло  стільки  років.  Для  чого  це  тепер?»  Вона  не  чула  про  що  казав  до  болю  знайомий  голос  на  тому  боці  трубки…  
-…я  -  Андрій…  Вибач  мені…  за  все
-  За  що?,-  запитала  обірвавши  його  Іванка
-  За  все…
-  Але  ж…  але  це  я  повинна  просити  вибачення.  Це  я  маю  падати  до  твоїх  ніг  і  вимолювати  кожен  свій  перед  тобою  гріх.  Це  я…  ,  -  і  хлинули  сльози.  Уже  не  було  чути  слів,  тільки  голосне  ридання  чи  то  по  той,  чи  то  по  цей  бік  трубки.  Незрозуміло  хто  із  двох  давно  загублених  одне  одним  людей  завершив  цей  нічний  дзвінок.
Стільки  часу…  Таке  неможливо  забути,  таке  не  забувається.  Досі  у  тій  же  самій  шухляді  на  дні  лежать  свідки  найбільшого  щастя  і  найважчого  горя.  Подарована  колись  ним  книга,  його  улюбленого  поета,  і  списаний  її  віршами  зошит,  який  так  і  залишився  у  неї.  Пройшло  стільки  часу,  а  Іванка  так  і  не  наважилась  відкрити  шухляду  і  взяти  до  рук  найдорожче  що  було  від  нього.  Здавалось,  що  взявши  вона  порушить  свій,  таким  важким  трудом  отриманий  видимий  спокій.  Та  навряд  чи  книга  була  б  тому  причиною.  Видимий  спокій  за  незворушним  поглядом  приховував  ніжну  і  нікому  не  довірену  більш  душу.  Якийсь  час  вдивляючись  на  такий  неоціненний  сховок,  руки  все  ж  таки  самі  потягнулись  і  тремтячими  рухами  вийняли  і  міцно  пригорнули  до  грудей,  але  згадавши  про  цінність  легенько  відпустили.  Здавалось  вона  сама  відкрилась,  здавалось,  що  і  рядки  самі  лилися…

[i]«Не  принесет,  дитя,  покоя  и  забвенья
Моя  любовь  душе  проснувшейся  твоей:
Тяжелый  труд,  нужда  и  горькие  лишенья  -
Вот  что  нас  ждет  в  дали  грядущих  наших  дней!
Как  сладкий  чад,  как  сон  обманчиво-прекрасный,
Развею  я  твой  мир  неведенья  и  грез,
И  мысль  твою  зажгу  моей  печалью  страстной,
И  жизнь  твою  умчу  навстречу  бурь  и  гроз!
Из  сада,  где  вчера  под  липою  душистой
Наш  первый  поцелуй  раздался  в  тишине,
Когда  румяный  день,  и  кроткий  и  лучистый,
Гас  на  обрывках  туч  в  небесной  вышине,
Из  теплого  гнезда,  от  близких  и  любимых,
От  мирной  праздности,  от  солнца  и  цветов
Зову  тебя  для  жертв  и  мук  невыносимых
В  ряды  истерзанных,  озлобленных  борцов.
Зову  тебя  на  путь  тревоги  и  ненастья,
Где  меры  нет  труду  и  счету  нет  врагам!..
Тупого,  сытого,  бессмысленного  счастья
Не  принесу  я  в  дар  сложить  к  твоим  ногам.
Но  если  счастье  -  знать,  что  друг  твой  не  изменит
Заветам  совести  и  родины  своей,
Что  выше  красоты  в  тебе  он  душу  ценит,
Ее  отзывчивость  к  страданиям  людей,  -
Тогда  в  моей  груди  нет  за  тебя  тревоги,
Дай  руку  мне,  дитя,  и  прочь  минутный  страх:
Мы  будем  счастливы,  -  так  счастливы,  как  боги
 На  недоступных  небесах!..
С.  Н.*»[/i]

Він…  це  він  колись  їх  прочитав  їй.  У  той  день,  у  той  –  найщасливіший  у  її  такому  сумному  житті  день.  «Не  принесет,  дитя,  покоя  и  забвенья  моя  любовь  душе  проснувшейся  твоей…»,  -  лунало  як  ехо,  як  вирок.
 Заснула.  Чи  то  не  сон  був,  а  спогади  із  минулого…  Усе  від  самого  початку  історії,  яка  була  приречена  на  саме  такий  результат,  яким  він  і  був.  Це  був  перший  свідомо-дорослий  досвід  із  болю,  втрати,  розчарування  і  розбитих  мрій  та  сподівань.  Саме  завдяки  йому  вона  стала  сильнішою,  як  було  до  нього.  Навчилася  приховувати  те,  що  розривало  душу.  Навчилася  замикатися  і  не  підпускати  до  себе  інших.  Навчилась  бачити  свої  власні  помилки  і  вибачатися,  навчилась  краще  розуміти  як  себе  так  й  інших.  Критика  та  самокритика  –  теж,  як  наслідок.  Це  був  досвід,  який  вплинув  на  все  подальше  життя.  І  найменше  за  все  їй  хотілося  знову  згадувати  забуте  чи  прожити  заново  хоч  один  із  нього  день.  Бо  надто  живими  були  рани,  надто  реальними  відчуття  довжиною  в  десять  років,  довжиною  в  цілу  вічність.  Адже,  саме  вічністю  здалися  ці  роки  такою  жорстокою  і  такою  невблаганною.
Усе  що  пережито  в  минулому,  для  чогось  людині  дається.  Щоб  набратися  розуму  чи  винести  звідти  певні  уроки.  Або  для  відчуття  щастя,  або  ж  для  відчуття  інших  почуттів  чи  навіть  чеснот.  Кожен,  хто  трапляється  на  шляху,  для  чогось  посланий.  І  як  би  не  старався  уникнути  даної  зустрічі  чи  то  розмови,  але  постійно  тікати  не  зможеш.  Рано  чи  пізно,  але  те  що  має  статися  таки  станеться.  І  хтозна,  може  краще  рано,  ніж  пізно.  Може,  краще  отримати  ці  знання  наразі,  як  згодом  зробити  ряд  помилок  через  прослуханий  чи  навіть  втрачений  назавжди  урок.  Головне,  щоб  він  був  вчасним.  
Незрозуміло  чи  то  було  безсоння,  чи  все  ж  сон  –  важкий,  але  таки  сон,  один  із  тих  після  яких  почуваєшся  спустошеним  і  розбитим  створінням,  яке  не  може  розплющити  очей  і  не  хоче  силувати  себе  такими  стараннями.  Краще  забутися,  впасти  у  невагомість  безсилля,  що  приходить  на  зміну  таким  «снам».
-Як  же  я  скучила  за  тобою,  як  же  я  сумую…  я  досі…  досі  тебе  Люб-лю..,-  крізь  забуття  і  невагомість  чувся  тихий  стогін  що  здавався  шепотом.,  -  «Не  принесет,  дитя..  Моя  любовь…твоей…  душе…  покоя  и…»
«Чи  можна  запросити  Вас  на  танець?...  Я  не  скажу  Вам  чи  люблю…»
Тік-так…  Надто  багато  часу,  надто  велика  відстань,  надто  пізно…  надто  багато  отих  «надто».


С.Н.*  -  Семен  Надсон

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496100
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.05.2014

Між іншим…

3

Морозить.  Щільно  закриті  двері  чомусь  так  і  не  навчилися  за  своє  існування  тримати  тепло  і  не  випускати  його  із  хати.  Із  сусідньої  кімнати  доносилися  гуркіт  і  голоси,  крізь  які  десь  на  задньому  плані  було  чути  потріскування  палаючих  у  печі  дров.  Вогонь  огортав  собою  і  заворожуюче  мерехтів,  тягнучись  червоними  язиками  до  сухої  деревини.  Там  скоро  буде  тепло.  Ці  монотонні  звуки  заколисували,  для  того  щоб  додивитися  сон  у  якому  весняний  сад  одягнений  в  пахучі  шати  манить  у  свої  покої.  І  тільки-но  очі  заплющувалися  як  в  уяві  поставали  сюжети  із  ще  не  дочитаної  книги,  яка  мирно  відпочивала  і  чекала  свого  часу  під  подушкою.
Як  же  не  хотілося  вставати  і  витягувати  з-під  теплої  ковдри  руки.  Та  все-таки  набравшись  хоробрості  Іванка  миттю  пролітала  із  однієї  кімнати  в  іншу  і,  наче,  мале  кошеня  вправно  заскакувала  на  теплу  піч,  де  на  неї  чекали  найкращі  у  світі  друзі.  Вони  розуміли  кожен  порив,  кожен  змах  пензля  чи  протяжність  олівця.  На  білому  папері  поставали  мрії  про  далеке  і  ще  досі  не  звідане  дитячою  психікою,  вимальовувалися  питання  і  відповіді  на  них,  які  народжувалися  на  основі  якихось  знань,  спостережень  і  власних  домислів.  Вони  перевтілювалися  в  рухомі  сюжети  і,  блукали  по  альбомних  сторінках,  розповідаючи  якусь  нікому  незрозумілу  історію,  таємниці  якої  відкривалися  тільки  одній,  тій  що  так  спрагло  вірила  у  чистоту  і  величність  не  до  кінця  зрозумілої  їй  ідеї.  Дівчинка  бачила  усе  в  якомусь  іншому  світлі,  закриваючись  від  інших  людей  -  відкривалась  для  високих  цілей,  яких  не  розуміли  навіть  найближчі.  Замкнувшись  у  власному  мікрокосмі  намагалась  не  впустити  у  нього  когось,  щоб  бува  не  порушили  її  душевної  рівноваги,  спокою,  тихої  пристані  невинних  надій  та  великих  сподівань,  що  жили  у  гарячому  не  зраненому  серці.  Нескладні  малюнки  тішили  і  мамине  око,  яка  намагалась  підтримати  своє  дитя  і  створювала  умови  для  найбільш  максимального  наближення  до  мрії  –  стати  художником,  хоча  всі  інші  члени  цієї  сім`ї  вважали  це  захоплення  поривом,  дитячим  капризом,  витівкою.  Та  ні,  це  був  не  каприз.  Олівець  у  малих  пальцях  набував  якоїсь  незрозумілої  для  неї  самої  сили,  з-під  нього  вимальовувались  один  за  одним  миловидні  сюжети,  що  народжувались  у  дитячій  уяві.  Вони  були  відображенням  того,  що  робилося  всередині,  за  закритими  дверима  чистої  душі.  
Безтурботна  пора,  коли  добра  дідова  посмішка  грала  величезну  роль  у  дитячих,  на  перший  погляд,  незначних  здобутках.  (Ця  посмішка  не  один  раз  ще  згадається  у  такому  дорослому  житті).  Руки  діда  наскрізь  просякнуті  тютюном  і  пожовклі  від  його  ж  диму,  здавалися  такими  вправними,  хоча  водночас  і  по-панськи  лінивими.  Статний,  високий  чоловік  не  виглядав  на  свої  роки.  Вродливе  обличчя  видавало  не  тільки  красу,  але  і  глибокі  знання  та  природжений  розум,  яким  Іван  намагався  наділити  і  своїх  невгамовних  онуків,  що  були  чи  не  єдиною  його  радістю.  Якби  міг,  то  і  душу  б  віддав  аби  тільки  дві  пари  голубих  очей  ніколи  не  засмучувалися.  Чи  не  щовечора  в  зимову  пору  у  будинку  відбувалися  посиденьки  із  розповідями  про  те  що  діялось  давно  і,  про  нечисту  силу,  яку  дід,  буцімто,  бачив  особисто.  І,  хоч  ніхто  не  вірив  тим  розповідям,  але  вечором  ніяк  не  могли  заснути,  думаючи  чи  правда  усі  ті  оповіді.  Адже,  хіба  не  могло  такого  бути?  Чи  можна  відкинути  усе  ним  розказане  і  з  упевненістю  сказати,  що  це  вигадка?  Не  можна  перекреслювати  те,  чого  не  знаєш  напевне.  Якщо  беруться  розповіді,  то  на  основі  чогось  вони  все  таки  створені.  І  хто  нас  запевнив,  що  не  існує  поряд  із  нашим  іншого  світу  –  таємничого  і  невідомого.  А,  можливо,  він  не  поряд  із  нашим  світом,  а  таки  у  нашому.  Хтозна,  може,  поряд  із  нами  ходять  інші  створіння,  які  невидимі  оку,  але  яких  можна  відчути  на  підсвідомому  рівні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496098
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 01.05.2014

Зустріч із «білою» пані

 2

Пройшло  три  десятки  років  із  того  часу,  мале  дитя  виросло  і  перетворилося  в  розкішну  молоду  жінку,  у  якій  нічого  уже  не  нагадує  про  загублене  у  старому  саду  поміж  трав  дитинство.  Довгі  пасма  світлого  волосся  неслухняно  накривають  плечі  і  плутаються.  Струнка  постать  незворушно  стоїть  у  кімнаті,  стіни  якої  пофарбовані  у  білий  колір.  Погляд  туманний,  але  пронизує  собою  до  найглибших  клітин.  У  ньому  усе  –  і  біль,  і  розпач,  і  безвихідь.  Тремтячі  пальці  нервово  перебирають  клаптик  паперу,  то  складаючи  то  розкладаючи  його  знову.  І  так  протягом  декількох  годин.  Уже  не  відчуваються  ні  змучені  ноги  ні  відкриті  широко  очі,  на  яких  видніються  сліди  невисохлих  до  кінця  солоних  сліз.  «За  що?»,  -  тільки  одне  питання  хвилювало  її  в  ту  мить.  І  запитувала  не  в  когось,  а  у  себе  особисто.  Питання  на  яке  не  відшукати  відповідь,  яке  мучитиме  ще  не  один  день,  місяць,  рік.
 Холодно,  як  же  там  холодно!  Коли  на  вулиці  липнева  спека  –  чому  так  холодно?  Що  навіює  такий  морок?  
…Уже  нема  думок,  вони  відлетіли  разом  із  останніми  краплями  сил  і  денного  світла.  Поволі  душу  оповила  самотність  літньої  ночі,  яка  посилювалась  свіжою  раною  втрати.  Рана,  яка  ще  навіть  не  кровить,  рана  від  якої  поки  що  у  стані  шоку,  хоч  і  триває  він  уже  близько  половини  доби.  На  стіні  невпинно  міряє  час  годинник,  він  рахує  кожну  секунду  і  голосно  сповіщає  про  це  своїм  «тік-так».  Час  не  спинився,  але  таке  враження  що  він  стоїть  на  місці.  Застигла  картина  не  залишає  байдужим  жодної  живої  душі.  Білі  стіни,  стеля,  плитка  на  підлозі,  білі  простині,  нерухоме  жіноче  тіло  на  них  теж  біле  наче  папір,  білі  халати.  Так  ось  яка  ти,  смерте,  біла,  наче  невинність,  наче  перший  подих  немовляти.  Ти  спокійна  і  стримана,  горда  і  непохитна,  розсудлива  і  безжальна.  Так  ось  звідки  віяло  холодом  –  від  тебе.  Чого  прийшла?  Чого  дивишся  жалісно  так,  немовби  глибоко  співчуваєш  і  розділяєш  тугу?  Ще  надто  рано,  було  надто  рано.  Якби  ж  хоч  декілька  днів  пізніше,  хоч  трішки.  Невблаганна  ти,  робиш  усе  так,  як  сама  того  хочеш,  забираєш  найкраще  що  є  на  землі.  Скільки  ж  хорошого  у  твоєму  царстві  мороку.  І  все  тобі  мало  і  мало,  ніяк  не  можеш  насититись.  Скільки  сліз  пролито  через  тебе,  розлучнице.  Не  порахувати  .  Твій  поцілунок,  либонь,  найсолодший.  Та  після  нього  приходиться  жертвувати  найдорожчим  –  життям,  яке  прості  смертні  люди  так  досі  і  не  навчилися  цінувати,  ставлять  його  на  одні  ваги  із  злобою,  лицемірством,  заздрістю  і  вимірюють  грошима.  Коли  ж  ми  навчимося  бути  справжніми  людьми?  Де  поділась  щирість?  І  чому  кінець  кінців  наші  сни  перестали  бути  кольоровими?  Навіть  смерть  –  біла,  не  червона,  не  чорна,  а  біла  як  зима.  Її  дотик  можна  порівняти  із  морозним  лютневим  ранком,  із  свіжою  прохолодою  змішаною  з  колючим  вітром.  Як  і  зима  –  заворожує  своєю  таємничістю,  і  так  само  лякає  ідеальною  чистотою  і  невизначеністю.  Хоч  раз  заглянувши  їй  у  вічі  більш  не  можеш  позбутися  бажання  побачити  їх  знову.  Людська  природа…  як  багато  в  ній  невідомого  та  незрозумілого.  Тільки  той  хто  створив  її,  може  зрозуміти  до  кінця,  або  ж  майже  до  кінця,  адже  навіть  творіння  може  стати  загадкою  для  самого  його  творця  (тим  паче  у  наш  час).  
Спішимо…  постійно  кудись  не  встигаємо.  Переступаємо  через  моральні  принципи  сформовані  не  одним  поколінням  пращурів  і  намагаємось  довести  не  комусь,  а  собі,  що  так  буде  краще.  Знаходимо  сто  виправдань,  щоб  не  робити  так  як  каже  совість  і  цим  же  вбиваємо  у  собі  її  залишки,  вимиваючи  їх  брудом,  який  тече  у  венах  замість  крові.  Сумно,  усе  це  сумно.  І  чи  не  справедливим  є  покарання?  Адже  заслужили,  своїми  гріхами  ми  це  заслужили.  Ми  ніяк  не  можемо  зрозуміти,  що  вже  пора  зупинитися,  що  вже  час  переоцінити  свої  вчинки  і,  глянути  на  себе  з  боку  очима  глядача,  який  мислить  критично  і  не  поблажливо,  без  жалю  і  співчуття,  без  співучасті  в  тому  що  відбувається.  Адже,  рано  чи  пізно  настає  такий  момент,  коли  спішити  вже  нікуди.  
Тік-так…  
Із  глибин  колись  пережитого  випливали  один  за  одним  щасливі  і  не  дуже  моменти,  оповиті  павутинням  часу.  Те  що  колись  викликало  таку  бурю  емоцій  тепер  здавалося  безглуздо  смішним  чи  навіть  до  простоти  наївним.  Маленький  клаптик  що  був  у  руках  перетворився  в  потертий  обривок,  він  став  схожим  на  душу  –  такий  же  пошматований  і,  чомусь  вологий.  Можливо,  від  спітнілих  рук,  а  можливо  і  від  досихаючи  сліз.  Постать  красивої  і  молодої  жінки  важко  було  помітити  у  темряві.  Вона  сиділа  темною  плямою  на  білій  плитці  лікарняної  порожньої  палати.  Уже  не  було  на  простинях  бездиханного  тіла.  Не  помітила  коли  його  забрали  і  не  розуміла  чому  її  ніхто  навіть  не  запитав  чи  хоча  б  не  повідомив.  Але  як  можна  було  таке  не  помітити,  вона  ж  увесь  час  сиділа  тут  не  відходячи?  Як  бджоли  роїлися  думки,  але  піднятися  було  несила,  не  переступити  через  межу  зробивши  хоч  один  єдиний  рух.  Наче  страшно,  бо  за  межею  щось  невідоме,  незрозуміле  і  не  пізнане  досі.  Своєрідне  табу,  яке  є  початком  нового,  чи  то  життя  чи  то  зворотного  боку  його  медалі.  Але  не  це  наразі  важливо,  важливим  є  інше,  до  чого  ніяк  не  може  дійти  втомлена  безсонням  свідомість.  До  горла  підступила  гіркота  і  перекрила  собою  дихання,  та  цього  не  помічалось.  Тільки  годинник  продовжував  невпинно  міряти  секундами  час.  І  кожна  секунда  відбивалась  в  голові  важким  ударом  відчаю,  при  чому  кожна  наступна  із  наростаючою  силою,  ніби,  намагаючись  заглушити  таким  чином  внутрішній  крик,  що  рвався  на  волю,  але  так  і  не  вирвавшись  -  роздирав  собою  груди,  що  важко  раз  по  разу  здіймались  при  кожному  подиху,  який  здавалось  буде  останнім.  В  такі  моменти  зазвичай  хочеться  зникнути,  розчинитися  в  повітрі  або  ж  стати  безтілесним  та  нечутливим,  таким  що  не  може  пройняти  ніяке  земне  почуття  чи  розуміння.  Поринути  в  стан  невагомості,  абсолютного  спокою.  Але  чи  достатньо  одного  бажання?  Хіба  має  людина  владу  над  природою?  Навпаки  –  природа  має  владу  над  людиною.  І  наразі  саме  вона  –  природа  –  керує  емоціями,  які  самознищуються  від  взаємних  протиріч.  І,  мабуть,  саме  тому  погляд  і  є  водночас  пронизуючим  та  скляним,  наче  це  не  людина  дивиться,  а  її  водяне  відображення.  
 Холодне  ,  яскраво-червоне  коло  почало  показуватися  і  проникати  промінням  у  сумне  приміщення  крізь  відкрите  вікно.  Багряного  кольору  небо  зовсім  не  тішило,  а  навпаки  –  різало  зір  і  огортало  навіюючи  паніку,  всюдисущу  та  всепоглинаючу.  Таку,  яка  в  житті  буває  один  єдиний  раз,  але  відчувши  її  ніколи  не  позбудешся  відчуття  страху  що  це  може  знову  колись  повторитися.  
«Тільки  не  здаватися,  тільки  би  встояти,  тільки  би…»,  -  лунав  десь  дуже  глибоко  голос,  що  змушував  повертатися  до  життя.  Нехай  і  не  на  довго,  але  він  повертав  у  реальність,  після  чого  ставало  тільки  гірше,  лихоманило  і  ламало  здавалось  непоборний  дух,  від  якого  залишилась  тільки  видимість.
 Тік…так…  ще  година,  і  ще,  і  ще  одна.
Великі  сірі  краплі  стікали  роздираючими  душу  слізьми,  наче,  намагаючись  собою  змити  відчуття  втрати,  самотності  ,  страху.  Десь  далеко  крізь  все  небо  простягнулася  яскравим  спалахом  блискавка  із  передуючим  їй  глухим  звуком  грому.  Від  важких  патьоків  і  поривистого  вітру  одне  за  одним  ламалося  гілля  дерев,  супроводжуючись  обірваним  зеленим  листям,  що  стелилося  по  мокрому  асфальті  і,  наче,  паперові  кораблики  плили  за  течією  новоутворених  дощових  струмків.  Здавалось,  що  тільки  вони  –  струмки  –  радіють  раптовій  зливі.  А  каплі  невгамовно  лилися,  збиваючись  в  суцільну  сіру  стіну,  що  стояла  за  холодним  вікном,  яке  приховувало  надто  багато  невгамовного  нічим  людського  страждання.  Злива,  сльози…  все  змішалось.  І  ніхто  не  відає  про  те  голосне  ридання,  яке  все  ж  таки  прорвалося  крізь  густу  оболонку  шокового  стану.  Через  наростаючі  звуки  грому  не  було  чути,  що  там  –  серед  білої  кімнати  –  вбита  непередбаченими  обставинами  жінка  виливає  не  просто  сльози,  а  безвихідь,  жаль,  біль.  
«Холодно.  Чому  так  холодно?...»
«Вибач,  Господи,  прости…»,  -  порушив  тишу  щемний  шепіт  пересохлих  від  спраги  губ,  які  потріскали  і  на  вигляд  належали  людині  із  великим  багажем  років,  хоча  насправді  –  37  це  не  так  уже  і  багато.  Погляд,  наче  сліпої  людини,  змінився  іншим  –  наляканим.  Страх  наповнив  собою  увесь  простір  невеликої  кімнати  і  дихав  у  спину,  пригортаючи  до  себе  слухняне  і  втомлене  тіло.  Руки  все  так  же  тремтіли,  а  серце,  здавалось,  роздере  груди  і  звільниться  від  простору  в  якому  замкнули.  Вирветься  і  пульсуватиме  у  тремтячих  руках,  вистукуючи  останні  акорди,  які  стануть  благальною  молитвою  на  відпущення  гріхів.  Та  якби  ж  то  усе  могло  так  просто  закінчитися.  Не  вирветься,  не  роздере  грудей,  а  так  і  буде  нити  і  врізатися  у  виски,  у  пам`ять,  в  якій  назавжди  закарбується  ця  зустріч  із  «білою»  пані.
День…Другий.  (вічність)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495825
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.04.2014

Замість прологу

1

У  найпотаємнішому  закутку  планети,  там  де  в  прозорих  водах  миють  свої  ноги  заплакані  верби,  а  солов`ї  витьохкують  їм  найніжніші  мотиви,  залишилося  забуте  дитинство  –  найщиріша  пора  життя  кожної  людини.  Воно  досі  блукає  поміж  високої,  пахучої  трави  і  наспівує  нескладні  мотиви  солодко-медовим  голосочком.  Босими  ногами  по  ранковій  росі  пробігає,  зустрічаючи  сонце  і,  тягнучи  до  нього  маленькі  руки.  «  Доброго  ранку,  сонечко!  Як  тобі  спалося?...  ммм…  зрозуміло.  А  мені  снилося,  що..  що  я  літаю.  Я  летіла  як  пташка  –  високо  і  вільно.  Вітер  летів  поряд  мене  і  підхоплював,  щоб  бува  не  впала.  Так  хороше,  сонечко,  як  же  було  хороше  і  легко.  Я  хочу  ще,  хочу  летіти  понад  хмарами  високо-високо  аж  до  тебе…»  Сміється  ранкове  сонце  разом  із  вітром  із  дитячих  мрій.  Мале  дитя  не  розуміє:  сонце  може  спалити  до  тла,  не  залишивши  нічого  живого  ні  в  душі  ні  на  тілі.  
Запах  свіжості,  зелені  і  безтурботності  витає  поміж  дерев  у  старому  саду,  посеред  якого  уже  не  один  рік  вислуховує  таємниці  кремезний  дуб,  який  кидає  свою  тінь  на  співрозмовника  так,  наче,  намагається  захистити  його  від  усього  злого  і  підступного.  Стоїть,  гордо  дивлячись  на  життя  мудрим  і  розсудливим  поглядом.  Обійняти,  бажання  обійняти  його,  скільки  стане  рук,  і  так  стояти  вічність,  вдихаючи  аромат  кори,  який  досі  переплітається  із  духом  життя.  Заховатися  у  гіллі  і  злитися  із  листям,  яке  мимоволі,  наче  жартома,  то  лоскоче  біле  личко,  то  обіймає  лагідно  як  руки  мами.  Мама…  Її  руки  пахнуть  теплом  і  свіжоспеченим  (щойно  з  печі)  хлібом;  волосся  таке  м`яке  і  розкішне.  «Я  найщасливіша  у  цілому  світі,  адже  у  мене  найкраща  мама.  Матусю,  притули  мене  міцно  і  ніколи  не  відпускай,  будь  завжди  поряд,  а  я  любитиму  тебе.  Ти  у  мене  така..  така…»,  -  і  заплющивши  очі  та  розставивши  руки  якомога  ширше,  починався  коловорот  поміж  дерев,  через  нестримне  бажання  віддавати  свою  любов,  усю  до  остатку.  Світ  крутився  у  тому  коловороті  як  кулька,  так  само  легко  і  швидко.  Аж  раптом  падіння.  Усе  зупинилося,  але  всесвіт  і  надалі  продовжував  крутитися.  Зелені  від  падіння  коліна,  на  яких  виднілася  свіжа  кров,  озивалися  навіть  не  болем  а  швидше  розгубленістю  і  нерозумінням  того  що  сталося.  «І  чому  усе  продовжує  крутитися  якщо  я  уже  сиджу?  І  чому  червоні  патьоки,  якщо  мені  не  болить?  І  взагалі,  звідки  вони  узялися?  І  де  це  раптом  поділася  мама?  Мамо,  мамочко!  Нема.  Пішла,  либонь  поратись  біля  худоби.  Ех…  Хороше  як.  Онде  хмарка,  ще  одна  і  ще.  Як  же  весело  за  ними  спостерігати,  вони  ж  вимальовують  сюжети,  як  на  малюнках.  Онде  пролетів  крокодил,  а  там  дядько  із  вусами,  щось  чи  то  кує  чи  то  читає.  Ще  одна…  А  де  ж  подівся  літаючий  крокодил?  І  чому  це  раптом  на  його  місці  опинилась  якась  незрозуміла  пляма,  що  почала  набирати  форму  вази?  Нічого  не  розумію.  І  чому  це  так  печуть  коліна?  А,  геть  забула,  я  ж  вдало  приземлилася.  Яке  все-таки  дзеркально-чисте  небо,  голубе  як  мої  очі.  Саме  так,  небо  таке  як  очі  і  ніяк  не  навпаки.»  Після  подібного  роду  міркувань,  очі  повільно  закривалися  і  дійство  переходило  на  стадію  мріяння.  Вітер  продовжував  дбайливо  перебирати  волосся  розплетеної  русої  коси,  а  сонце  пестити  дотиком  закриті  повіки  і  веснянки,  що  розсипались  дрібним  намистом  на  полотняно-білому  личку.  Десь  з  далини  доносилися  звуки:  працюючого  трактора  і  навіть  не  одного;  хтось  уже  повів  на  пасовище  скотину,  яка  нетерпляче  давала  про  це  знати  своїм  низьким  голосом;  півень  запізнившись  прокукурікав  свою  пісню  ,  але  так  і  не  зміг  перевершити  солов`я,  який  із  досвітку  дзвінко  виспівує.  Усе  змішалось  і  зав`язалося  в  одну  спільну  картину,  яка  чомусь  яскраво  поєднувалася  із  нотами  і  переливалася  невимовно-багатими  барвами,  що  мерехтіли  тисячами  відтінків,  то  відлунюючи  дзюрчанням  струмка  біля  криниці,  то  м`якістю  і  свіжістю  трави  під  головою.
Щодня  все  нові  ідеї  і  питання  приходили  на  думку  Іванці,  і  вона  знову  і  знову  намагалась  докопатися,  наскільки  це  було  можливо  у  її  віці,  до  істини.  Та  найбільш  цікавило  чому  небо  не  падає  на  землю,  і  чому  вона  –  Іванка  –  не  може  упасти  в  небо.  Іноді,  лежачи  на  землі  і,  дивлячись  у  блакить,  здавалося  що  от-от  ще  зовсім  трішки  і  вона  відірветься  від  землі,  відірветься  і  впаде  таки  в  небо.  Бувало,  що  тіло  було  розслаблене  настільки,  що  і  справді  у  відчутті  невагомості  наче  падала,  вірніше  летіла  ввись.  Яким  же  було  розчарування,  коли  хтось  гукав  і  приходилося  повертатися  до  реальності,  повертатися  і  розуміти  що  все  що  тільки-но  було  –  лишень  фантазія,  мрія.  
А  мрії…  вони  здійснюються?  Чи,  може,  так  і  залишаються  тільки  мріями?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=495824
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.04.2014

Спасибі, Господи…

Спасибі,  Господи,  за  день  іще  один  в  житті,
за  випробовувань  потік  і  вибір  в  розпутті,
за  тих  людей,  що  на  шляху  зустріти  довелось,
за  відчуття  і  почуття,  за  все  що  не  збулось.
Спасибі,  Господи,  за  ніч  без  сліз  і  сновидінь,
за  Твою  вічну  доброту  до  нас  -  Твоїх  творінь,
за  віру  ту,  що  не  мина,  хоч  і  не  варті  ми,
бо  кам`яні  наші  серця.  Прости,  прошу,  прости!..
Спасибі,  Господи,  за  хліб,  що  ситить  душі  нам
і  сил  дає  іти  вперед  своїм  земним  життям.
Іти  і  падати  в  гріхах...  і  підніматись  знов.
Спасибі,  Отче  мій,  Тобі  за  терплячу  любов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490441
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.04.2014

А я сильна!. .

А  я  сильна,  ви  знаєте,  сильна!
Витираю  востаннє    сльозу
і,  вдивляюся  пристально,  пильно
в  мого  серця  весняну  грозу.
А  я  сильна!  Я  зможу,  я  знаю!
Я  продовжу,  але  не  почну...
Хоч  без  крил,  але  досі  літаю,
а  колись  я  і  Сонця  сягну,
адже  думки  нічим  не  спинити,
не  завадити  литись  віршам.
Ще  більш  спрагле  бажання  любити,
і  зводити    життя  світлий  храм.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489503
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.04.2014

***

Недослухана,  зболена,  кинута,
недопита  в  коханні  до  дна,
із  середини  втратами  вигнута,
але  досі  душею  жива.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489000
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.03.2014

До краю…

До  краю  са́мого  -  до  дна
у  безнадію,  як  у  прірву,
а  потім  птахом  вирина,
а  потім  воскресати  віру.
Летіти  високо  без  крил,
купаючись  в  м`якій    блакиті,
залишивши  позаду  пил
від  сподівань  тих,  що  розбиті
в  реалій  скелі  льодові,
що  простирадлом,  наче  пухом,
накрили  все  на  цій  землі
і  засліпили  грішним  духом.
До  краю  са́мого  лечу,
а  вітер  коси  розплітає.
Ніхто  не  чує...  від  плачу
безкрає  небо  потопає.
Від  крику  дикого  душі
планети  з    виміру  чужого
осипались,  немов  кущі
побиті  градом...  І  убого
любов  із  серця  вигляда
і  знов  ховаючись  на  днище
розбиті  двері  закрива...
А  вітер  рве  їх,  горем  свище.
До  краю  са́мого...  й  назад  -
над  прірвою  і  цілим  світом...
Нехай  без  крил,  крізь  грозопад,
хоча  б  востаннє  долетіти.


                             27-28.03.2014р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488752
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2014

Я колись повернуся додому

Я  колись  повернуся  додому
(там  дитинство  лишилось  моє),
щоб  розвіяти  смуток  і  втому
і  заго́їти  душу.  
                                           Снує
мовчки  пам`ять  думками  картини
і  відроджує  знову  і  знов
чисті  помисли  серця  дитини,
щиру  відданість,  ніжну  любов.
Ось,  здається,  все  сміхом  залилось,
стрепенулась  черемха  в  саду,
а  калина  -  немов  зажурилась,
наче,  чує  чи  знає  біду.
Там  десь  пахнуть  між  травами  квіти  -  
розливають  п`янкий  аромат.
Там  і  сонце  по-іншому  світить,
а  повітря  чистіше  в  стократ.
Тихий  вітер  колише  у  вербах,
мабуть,  досі  співанку  мою
і  чекає  коли  ж  я  поверну  
у  дитинства  колиску  свою.
А  я  йду  і  щоночі  й  щоднини,
хоч  повільно,  та  впевнено  йду
і  веду  синьоокого  сина  -
світлу    радість    за  руку  веду.
Я  вже  чую,  здається  ,  і  бачу
ту  стежину,  що  поміж  дерев
протоптали  світанки  юначі,
простелили  сіяння  зарев.
...  ...  ...
Я  колись  повернуся  додому,
у  затишний  куточок  землі,
щоб  розвіяти  смуток  та  втому
і  заго́їти  рани  в  душі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488466
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.03.2014

Буває, у любові розлучаються

Буває  так,  що  відпустити  треба  -
крізь  сміх  і  сльози,  пропустивши  біль,
хоч  стане  тісно  -  надто    мало  неба,
й  запахне  відчаєм  у  серці  хміль.
І    хоч    планети  враз  порозсипаються
дрібненьким  бісером  в  одній  руці...
Буває,  у    любові  розлучаються
і,    більш  не  стрінуться  у    ЦІМ  житті...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488069
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.03.2014

Примарилось…

Густим  димом,  над  вітами,  хмари  оповили  собою  зорю  
від  якої  червоними  стали,  наче  полум`я  -  вістря  жалю.  
Все  змішалося,  тісно  сплелося.  І  примарилось,  тільки  на  мить,  
ніби  небо  на  світ  розлилося  і  від  горя  людського  горить.  
Понад  хмарами  гори  видніють.  Хвилювання  все  більш  нароста,  
бо  чомусь  вони  смутком  чорніють.  Надто  чиста  й  водночас  проста  
тиха  думка,  що  тягнеться  -  пнеться  і  звивається  проблиском  мрій,  
враз  обірветься  і  розіб`ється  поміж  втрачених  світлих  надій,  
поміж  горами  -  над  небесами  сивим  димом,  погаслим  вогнем.  
Але    вернеться  вкотре  віршами  і  народиться  заново  днем.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487781
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.03.2014

Я мовчу…

Усе  проходить,  адже  так?
І  це  пройде,  затихне  біль.
Не  плачу  більше  я,  однак
сама  собі  на  рани  сіль
щоразу  вправно  посипа
у  снах  блукаючи  своїх,
мов  немовля  їх  пригорта.
Лелію  пам`ять  -  оберіг
моїх  утрачених  надій,
розбитих  мною.  Я  мовчу.
І  тільки  в  серці  буревій,  
і  тільки...  серцем  я  кричу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487665
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.03.2014

Якого "золота" вам треба?

Якого  "золота"  вам  треба,  аби  насититись  сповна?
Чого  ж  ви  просите  у  неба,  коли  душа  у  вас  сліпа?
Хіба,  зіпхнувши  все  на  долю,  вам  легше  стане  по  житті?
Для  себе  випросили  волю,  самі  ж  бо  тонете  в  смітті  -
в  смітті  образ  та  лицемірства,  яких  іще  не  бачив  світ,
у    суміші  брехні  й  блюзнірства  втоптали  щирість  -  білий  квіт.
Якого  "золота"?  А  стане?  Чи,  може,  в  брата  і  сестри  
забрать  останнє?  Чи  у  мами?..  Прости,  нам  Господи,  прости!..
Не  стане  сліз,  щоби  омити  від  чорних  плям  людські  серця,
які  кровлять,  які  розбито  об  гострий  бік  від  камінця,
в  якому  правда  скам`яніла.  Вона,  здається,  тихо  спить.
Вона  неначе  оніміла...  Моліться!  Може,  Бог  простить...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487549
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.03.2014

Ехом…

Я  не  народжена  поетом,
я  не  народжена  співцем.
Мені  судилось  стати  ехом
чи  тим  несказаним  слівцем,
яке  не  прошепочуть  губи
тремтячим  голосом.  Мені
судилося  відчути  грубість
моєї  власної  душі.
Я  не  народжена  поетом,
та  з  серця  лиються  рядки,
пронизують  свідомість  ехом,
сплітаючись  в  думок  клубки,
що  венами  течуть  із  кров`ю  -
пульсують  болем  і  любов`ю,
пульсують  ночами  без  снів
і  світлим  сонцем  темних  днів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487475
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.03.2014

Лиш купка попелу (засторога)

                                                                                                                       "Ти  не  ме  оставяй  да  загина,  
                                                                                                                         Господи,  преди  да  съм  живял!"
                                                                                                                                                                   Атанас  Далчев

Лиш  купка  попелу,  без  каплі  співчуття,  
хоч  пам`ять  знову  повертає  спогад.  
Таке  коротке  на  землі  життя,  
а  що  опісля?  А  опісля  здогад.  
В  цій  купці  попелу  усе  що  не  збулось,  
усе  що  мріялось  та    не  здійснилось,  
бо  надто  довго  спалось  -  не  жилось,  
життя  йшло  повз,  воно  лиш  тільки  снилось.  
Згоріло  вщент  і  розійшлося  вмить  
лиш  білим  димом  попід  небесами,  
а  так  хотілось  дихати  й  любить...  
А  так  хотілось  ще  хоч  раз  до  мами...  

Лиш  купка  попелу,  що  без  вогню  
у  безнадії  залишилась  осторонь,  
леліє  спогади  -  душі  стерню  
і  снами  стелиться  як  болю  простині.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485405
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.03.2014

Що у твоєму серпанку?

Що  ти  бачиш  у  шелесті  трав?  
Що  ти  чуєш  в  ранковім  серпанку?  
Може,  кроки,  що  в  сяйві  заграв  
робить  Осінь  -  зваблива  панянка?  
Що  для  тебе  джерельні  слова,  
що  роси  чистота  на  пелюстках?  
Може,  мудрість  небес  вікова  
чи,  можливо,  душі  мокра  пустка?  
Що  у  світлі  коханих  очей  
ти  вдивляючись  бачити  хочеш?  
Ніжну  пристрасть  безсонних  ночей  
чи,  любов,  що  як  птаха  тріпоче?  
Що  ти  бачиш  у  серці  Землі?  
Що  ти  чуєш  в  її  голосінні?  
Розумієш  слова  ти  німі,  
Проростуть  вони  в  тобі  насінням?  
Що  для  тебе  душі  відгомін?  
Чи  тримає  тебе  за  зап`ястя  
твоя  совість  -  рятуючий  дзвін,  
вірна  подруга  з  горя  і  щастя?  
Що  ти  чуєш  у  шелесті  трав?  
Що  ти  бачиш  в  ранковім  серпанку?  
Може,  відблиски  райських  заграв?  
Може,  вічності  темну  панянку?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485059
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.03.2014

безцінний пам`яті сувій

На  самоті  зустріла  сонце  (такий  світанок  чарівний)...  
скупала  спогади  в  промінні,  і  звила  знову  сувій  
душі  моєї  свіжі  рани,  що  слізьми  миються,  кровлять,  
осушують  журбу  вітрами  і  гіркотою  знов  ятрять.  
На  самоті  вдихала  свіжіть,  що  життєдайним  джерелом  
розлилась  у  повітрі.  Ніжність  наповнила  весь  світ  теплом  
і  доторкнулася  до  скронь  
 вдихнувши  аромат  долонь  
тих  самих,  що  торкались  губи,  
 тих  самих,  що  для  мене  згуба.  
На  самоті  ловила  думку,  що  рвалася  усім  єством  
туди  де  вже  нема  рятунку,  лише  байдужість  грубим  швом.  
На  самоті  зустріла  сонце,  скупавши  спогади  у  нім,  
поставивши  на  серця  денце  безцінний  пам`яті  сувій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484734
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.03.2014

Тихий жалю…

Тихий  жалю  мій,  болю  не  смикай
білі  нитки,  неначе  лялькар.
Не  роздмухуй  ти  серця  крик  дикий,
не  розпалюй  у  ньому  ти  жар,
що  ніяк  вгамувати  не  можу
ні  думками,  ні  відчаєм  я.
(Так,  я  грішна.  Чи  я  чужоложу?
Чи  зганьблена?  Покарана  я.)
Тихий  жалю  мій,  плач  сиротою
у  закритій  ,  нещасній  душі
і,    плекайся  її  самотою,
розчиняйся  у  нотах  її.
Тихий  жалю...  купайся  у  морі
моїх  сліз  одиноких,  гірких
та  гляди  не  втопися  у  горі,
у  помилках  і  втратах  моїх.
Не  згубися  між  рясного  саду
ти  дерев  -  одинакових  днів.
Не  зруйнуй  мерехтливе  свічадо
таких  бажаних,  пам`ятних  снів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484703
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.03.2014

Я тікаю від тебе

Я  тікаю  від  тебе,  та  втекти  я  не  можу  -  
це  безглузде  змагання.  Не  звести  огорожу
крізь  яку  не  пробратись  ні  сумлінню,  ні  горю.
Я  слабка,  я  безкрила.  Я  цей  біль  не  поборю.
Я  тікаю  від  тебе,  повертаючись  знову  
і,  шукаючи  вкотре  зовсім  іншу  основу
у  словах    тих,  що  сказані,  й  поміж  словами.
Я  тікаю  і  ловлюсь  водночас  думками
за  солодкі  ті  миті,  що  душу  так  гріли,
а  потім  із  крильми  моїми  горіли.
Я  тікаю  від  тебе.  Мені  кисню  так  мало...
Ще  ніколи  так  небо  крізь  віки  не  стогнало,
ще  ніколи  Земля  не  здригалась  від  крику,
що  в  душі  озивається  -  дико.
Я  тікаю,  я  плачу,  благаю  й  молюся.
Озираюся  вкотре  та  спинитись  боюся.
Протягни  мені  руку,  поверни  мені  крила,
щоби  ними  я  серце  твоє  оповила.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=481945
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.02.2014

***

Простелена  білим  пухом  стежина,  в’ється  серпантином  між  високих  дерев,  здіймаючись  на  якусь  мить  і  знову  повертаючись  назад.  Ти  ідеш  повільно,  вимірюючи  кожен  свій  крок.  Скеровуєш  погляд  вперед,  але  часто  хочеться  поглянути  назад,  та  ти  не  дивишся,  бо  знаєш,  що  коли  зробиш  це  хоча  б  раз,  то  все  прийдеться  починати  спочатку.  А  від  початку  -  це  завжди  важко.  Важко,  коли  лист  ідеально  чистий  і  на  ньому  потрібно  робити  якісь  записи,  а  особливо,  якщо  ти  маєш  писати  свою  долю  власними  вчинками,  власними  словами.  І  ти  знову  продовжуєш  дивитися  вперед  і  вперто  рухаєшся  за  попереднім  своїм  маршрутом.  В  обличчя  б’є  колючим  вітром  і  лапатим  снігом.  Чи  то  Зима  намагається  тебе  попередити,  чи  то  життя  –  провчити.  А  дотик  тієї  самої  зими,  він  віддає  такою  свіжістю  і  глибиною  нових,  досі  не  звіданих  тобою  відчуттів.  І  хочеться,  надто  сильно  хочеться  людській  природі  відчути  усе,  що  тільки  можна  у  даному  акті  на  сцені  вічності.  Чи  то  причиною  вічні  пошуки  нових  знань,  чи  то  звичайнісінька,  нічим  не  виправдана  і  не  вгамована  цікавість,  що  не  криє  за  собою  абсолютно  нічого,  окрім  потреби  задовольнити  власне  око  і  вухо.  Та  наразі  ніяких  бажань,  окрім  припинення  віхоли  у  лісі  пам`яті,  нема.  Та  чи  можна  спинити  думки?  Вони  ж  снуватимуть  вічно,  якщо  не  у  даній  голові,  то  у  якійсь  іншій.  І  це  ще  велике  щастя,  якщо  у  них  є  хоч  якийсь  сенс.  
Головне  не  поглянути  назад…  А  чи  можна  узяти  і  ось  так  не  дивлячись  втекти  від  усього  що  там  позаду?  Воно  ж  слідує  поряд,  супруводжує  всюди  і  постійно.  Бо  там  –  частина  тебе.  Нехай  і  злети  і  стрімкі  падіння,  але  ж  це  все  –  ти.  Так  не  тікай  же  від  себе,  бо  не  втечеш  у  будь-якому  випадку.  І  все  ж,  поглянь,  озирнися  і  проаналізуй.  Адже,  саме  це  і  потрібно  зробити,  щоб  віхола  вщухла.  А  зимовий  ліс  у  стані  спокою…  Чи  є  що  краще  на  землі?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478189
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 09.02.2014

***

Я  зберу  у  долоні  всі  роси  ранкові
і  омию  я  ними  закроми  душі,
вплітаючи  в  коси  кольори  веселкові,
я  читатиму  серцем  для  тебе  вірші...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477918
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.02.2014

У гонитві за часом

В  гонитві  за  часом  переможців  нема,
переможений  -  кожен.  Нерівна  війна.
Навіть  взяти  за  руку  ніхто  не  зумів.
Не  знайшов...
                                   не  відчув...
                                                                 не  читав  поміж  слів
вічних  істин,  що  нам  дали  сили  небес.
Догорає  у  кожного  свій  Херсонес,
як  відбиток  зруйнованих  хибних  надій,
як  застиглих  думок  не  безцінний  сувій,
як  забута,  покинута  серця  струна.
"Переможений  кожен...",  -  тихим  ехом  луна.
Озивається  правда  ця  болем  -  пече,
замість  крові  по  венах,  як  фатум  тече
і,  собою  наповнює  сутність  мирську,
спростувавши  навік    досконалість  людську.
В  гонитві  за  часом...  А  для  чого?  Спинись.
Ти  не  час,  а  себе  доганяєш,  дивись:
там  попереду  ти  і  позаду  також,
зводиш  сотні  і  тисячі  лжеогорож,
закриваєш  долонями  очі!  Сліпець...
від  душі  залишився  лишень  камінець.
І  до  чого  така  боротьба  привела?
Зупинивсь,  може,  час?  Зупинилась  Земля?
Чи,  можливо,  чистішими  стали  думки?
Потекли  в  інший  бік  у  життя  сторінки?
В  гонитві  за  часом,  не  лишають  живих.
Переможений  -  кожен.  Ніхто  ще  не  встиг
завершити  всі  справи  на  грішній  землі.
Ще  не  виграв  ніхто  в  цій  нерівній  війні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477916
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.02.2014

Тихо-тихо

 Тихо-тихо
 не  плач  синє  небо,
 бо  що  сльози  -  це  каплі  дощу,
 не  збирай  їх  в  долоні  ,  не  треба
 я  їх  краще    у  світ  відпущу.
 Тихо-тихо
 не  рвися  шалене  
 із  зболілих  жіночих  грудей.
 Нехай  тугою  ти  порізьблене,
 але  ніжне,  як  квіт  орхідей.
 Тихо-тихо
 не  треба  шуміти
 і  ламати,  що  є  на  шляху.
 Розумію,  ти  розпачу  вітер,
 та  змирися.  Я,  бачиш,  мовчу?
 Тихо-тихо  
 не  плач  синє  небо,
 бо  що  сльози  -  це  каплі  душі,
 не  збирай  їх  в  долоні,  не  треба,
 нехай  ляжуть  рядками  в  вірші.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=477509
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.02.2014

"Все геніальне простота"

Якщо  глянути  на  світ  із  точки  зору  глядача,  а  не  учасника  цього  самого  світу,  то  абсолютно    кожен  із  нас  скаже,  що  потрібно  щось  міняти,  бо  майже    усі  ми  чи  то    котимось  каменем  у  прірву,  чи  то  осіннім  листом  течемо  за  течією  часу.  І,    тільки  раз  на  багато  тисяч  варіантів    можемо  спостерігати,  як  той  самий  лист,  зачепившись  за  суху  гілку  або  ж  (що  взагалі  практично  неможливо  в  наш  час)  за  власну  віру  та  ідею,  намагається  з  усіх  сил  опиратися  та  протистояти  закоренілим  принципам.  Щось  треба  міняти.  Як?  Із  чого  починати?  Де  віднайти    ту  істину,  яку  у  всі  часи  шукали    як  мудреці,  так  і  прості  смертні  люди?  Вона  поряд,  от  тільки  побачити,  чи  то  радше  усвідомити,  не  так  уже  і  просто.    
Ми  так  і  не  відповіли  на  питання  «Із  чого  починати?».  Спробуємо  дати  на  нього  відповідь.
І  так,  оскільки    світ  бере  початок  у    кожному  з  нас,  то,  мабуть,  перш  за  все  потрібно  заглянути  собі  самому  в  душу.  Привести  в  порядок  хаос,  що  там  (іншими  словами  –  поскладати  усе  по  поличках),  зібравши    все  сміття  на  одну  купу  і,  -  гори  ясним  вогнем  все  те  що  отруювало  думки  та  вчинки.  От  тільки    глядімо:    не  викиньмо  в  той  вогонь  високих  цінностей,  що  обов`язково  є  присутніми  у  кожному  людському  серці.    Давайте  на  мить  уявимо,  що  можемо  маленькою  мікроскопічною  частинкою,  для  прикладу  атомом,  блукати  всередині  людської  не  до  кінця  вивченої  сутності.  Що  ми  зможемо  там  побачити?  А  на  це  у  кожного  буде  своя  власна  відповідь  –  істинна.  Неправильного  варіанту  в  даному  випадку  не  буде.  Також  кожен  зможе  побачити  явний  чи,  можливо,  глибоко  прихований  талант,  що  причаївся  і  вичікує  свого  виходу  на  так  звану  сцену.    А  таланти  –  вони  бувають  різні.  Хтось  малює,  хтось  співає  або  ж  створює  ту  саму  музику,  а  хтось  має  надзвичайний  талант  врегулювання  (якщо  можна  так  висловитись)  суперечок.  Кожна  людина,  скільки  б  років  від  роду  їй  не  було,  має  свою,  ніким  і  нічим  неповторну,    оригінальність  розмаху  крила  і  висоту  польоту.  Потрібно  тільки  прислухатись  перш  за  все  до  себе,  а  потім    і  до  тих,  хто  поряд.  Прислухатись,  вникнути  і  зрозуміти.  Розвити  в  собі  і  допомогти  розвивати  навколишнім    відчуття  тонкості  думки,  розуміння  звуків  міжрядкового  інтервалу,  а  також  особистої  значущості  у  процесі  роботи  особистої    літературно-дослідницької  лабораторії,  що  по  ідеї  має  стати  невід`ємним    механізмом  у  системі      становлення  креативної  та  творчої    особистості,  конкурентоспроможної  у  сучасному  інформаційно-технологічному  суспільстві.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476935
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.02.2014

Мені би крила

Якби  ж  то  виросли  у  мене  крила,
то  я  б  злетіла  у  ясну  блакить,
я  б  ними  землю,  як  дитя  сповила
й  заколисала  би.  Нехай  же  спить
і  біль,  і  горе,  і  палке  кохання,
і  милі  очі,  і  тонка  душа,
і  мить  що  перша,  і  ота  -  остання,
і  навіть  рима,  і  рядки  вірша.
Якби  ж  то  виросли,  і  я  б  злетіла,
і  огорнула  би  усенький  світ,
своїм  теплом  я  би  ЙОГО  зігріла
на  сотні,  тисячі  наступних  літ.
                                                     02.08.2013р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476311
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.02.2014

Я намалюю чорним

Я  намалюю  чорним  квіти,
я  намалюю  чорним  світ.  
Просити  буду  слізно  вітер,  
щоби  розвіяв  він  мій  слід...
Я  намалюю  твої  очі,
А  в  них  застиглий  тихий  біль.
Я  намалюю  всі  ті  ночі,
коли  кричала,  що  ти  мій.
Я  намалюю  ніжний  смуток,
я  намалюю  всю  печаль,
я  намалюю  зради  жмуток,
я  намалюю  чорним  жаль.
                                               09.06.2013р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476193
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.01.2014

***

Я  буду  кохатися    в  смутку
Я  буду  ридати  у  відчай
Я  битимусь  птахом  в  закутку
                                       так  вічно...
Я  буду  до  старості  жити
Я  буду  чекати  як  вмію
Я  буду  до  смерті  любити
                                       так  вірю...
Я  буду  являтися  снами
Я  буду  просити  прощення
Я  буду  завжди  поміж  нами
                                         як  терня.
                                                               09.05.2013

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=476146
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.01.2014

***

Чорна  мряка  упала  росою
із  прожилками  крові  і  сліз,
біль  торкнувся  сухою  рукою
і  до  серця  без  просу  поліз.
Чорна  маска  заслала  зіниці
і  упала,  розбившись  ущент.
Пересохла  живиця  в  криниці.
Тільки  слово  ціною  у  цент.
                                       09.05.2013р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=475634
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.01.2014

Нехай небо упаде

Нехай  небо  упаде  на  землю,
а  земля  розійдеться  в  ту  мить.
Нехай  всюди  і  сіро,  і  темно,  
і  отрута  серця  бороздить.
Нехай  болю  вже  повно  -  по  вінця,
і  спокою  у  душах  нема,
нехай  слізьми  вмиваються  лиця
і  порочні  пропащі  тіла.
Нехай  віри  малесенька  цятка,
мікроскопом  яку  не  знайти,
нехай  зломлять  життя  колещатко,
щоб  несила  і  далі  іти.
Нехай  горе  блукає  садами,
і  під  руку  із  горем  любов,
нехай  венами  -  біль  манівцями,  
де  колись  пульсувала  ще  кров.
Нехай  з  крайності  в  крайність  кидає,
нехай  правди  давно  не  знайдеш,
нехай  скрипка  не  грає  -  ридає,
що  у  сни  ти  мої  не  прийдеш...

Нехай  небо  упаде  на  землю
і  розколеться  навпіл  вона,
нехай  всюди  і  сиро,  і  темно...
Та  на  землю  не  впаду  більш  я!
                                                 25.04.2013р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473865
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.01.2014

***

Мені  так  мало  цього  світу
і  так  багато  духоти,
мені  так  хочеться  летіти
                                                   туди  де  ти.
Мені  так  мало  тут  повітря
і  так  багато  гіркоти,
я  поламала  щастя  віття.
                                                   Прошу,  прости.
Мені  так  мало  цього  неба
і  так  багато  низини,
не  долетіла  я  до  тебе
                                                 серед  зими.
                                                                         21.04.2013р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473724
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.01.2014

Сліпому зрячому

Лети  ж  бо,  думко,  до  висот,
                               сягай  собою  незбагненне
і,  поки  не  знайдеш  свій  рай  -  
                               не  повертайся  ти  до  мене.
Блукай  із  вітром  по  світах,
                               кохайся  в  краєвидах  щемних,
ти  -  вільна,  наче  неба  птах.
                               Остерігайся  тіней  темних.
Лети  ж  бо,  думко,  не  чекай
                               допоки  хтось  візьме  на  крила.
Сліпому  зрячому  співай,
                               що  у  любові  його  сила.
Що  у  покорі  й  каятті
                               приходить  до  людей  прозріння.
Лише  скорившись,  у  житті
                               посієш  милості  насіння.
                                                                   17.04.2013р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473515
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.01.2014

***

Мене  нема,  уже  давно  нема,
Я  загубилася  по  той  бік  твого  світу.
Ти  відчуваєш  як  тремтить  душа,
немов  струну,  її  сколихнув  вітер.
Мене  нема...  уже  давно  нема,
хоча,  збираюсь  атомами  знову,
складаю  в  небі  із  зірок  слова,
проте,  забула  я  любові  мову.
                                 10.03.2013

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473512
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.01.2014

На денці серця…

Згорівше  сонце  на  денці  серця,
ятриться  попіл  -  гріхів  сліди.
І  вже  не  знайдеш  частин  люстерця,
що  загубились  в  снігах  зими.
Згорівше  сонце  від  болю  чорне,
немає  неба,  нема    думок.
Лиш  порожнеча  до  себе  горне,
мені  до  неї  останній  крок.
Я  йду  до  тебе  вже  цілу  вічність,
все  повертаюсь  чомусь  назад,
хотіла  мало  -  відчути  ніжність,
хоч  раз  побачити  Раю  сад.
Та  не  відчула  і  не  побачу,
уже  не  вернусь...  мене  чекай.
Це?  ні,  не  сльози.  Давно  не  плачу.
Тримай  же  міцно,  не  відпускай.
Чому  сумуєш?  невже  жалієш?
Не  треба.  Чуєш?  я  вся  твоя.
Врожай  збереш  ти,  якщо  посієш.
От  і  нарешті  мої  жнива.
Все  що  садила  -  вродило  рясно.
Ти  глянь  навколо  який  врожай,
а  що  від  туги  зірки  погасли  -  
закрий  же  очі  і  не  зважай.
Там  бачиш  болю  широка  грядка,
А  ген  за  болем  нестримний  жаль,
а  поруч  нього  гріхів  посадка,
а  між  гріхами  росте  печаль.
Червоні  квіти  неправди,  бачиш?
О,  як  же  гарно  вони  цвітуть!
Невже  їм  зможеш  і  не  пробачиш?
Тоді  у  чому  тих  "маків"  суть?
Ну  що    стомилась  плоди  збирати
один  за  другим?  Вони  твої.
Ні-ні,  не  треба  уже  чекати,
я  тут  навіки  тепер  в  тобі.

На  денці  серця  нема  надії,
там  чорне  сонце  -  воно  не  гріє,
воно  спалило  до  тла  всі  мрії,
на  денці  серця  -  душа  чорніє!..
                                 10.03.2013р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473472
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.01.2014

На межі десь

Полетіти  у  небо  би  птахом,
доторкнутися  сонця  крилом.
Пройти  вперше  й  востаннє  цим  шляхом,
а  упавши  покритись  зелом
від  якого  не  так  болять  рани
після  бою  з  своїм  каяттям...
Я  горю.  Мене  скоро  не  стане
на  межі  десь  між  смерттю  й  життям.
                                 09.11.2012р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473292
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.01.2014

Ти зміг би…

Все  знову  переграти  неможливо
як  поміняти  полюси  землі.
Приборкати  ти  зміг  би  норовливу,
та  чи  знайдеш  слова  ти  саме  ті?
Все  знову  пережити...  я  не  проти
відчути  знову  той  солодкий  крах
від  слів  твоїх,  що  гріють  наче  дотик
і  убивають  холодом  в  складах.
Все  знову...  переграти?  А  чи  треба?
Для  чого  вдруге  викликати  гнів?
Не  вимолити  другий  шанс  у  неба,
не  викреслити  пережитих  днів.
                                             08.11.2012р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=473188
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2014

Закрито тему

Чому  такий  глибокий  слід?
Не  розмивається  дощами.
Усе  що  було  поміж  нами  -
осіннього  листа  політ,
короткі  миті  дивних  снів
в  які  так  вірити  хотіли,
жовто-гарячий  колір  слів
які  надією  жевріли.
Чому  такий  солодкий  гріх?
Не  розривається  сльозами
його  ганебний,  ницй  сміх
Із  мого  серця  під  ногами.
Вогнем  пала  червона  кров,  
стікає  каплями  по  венах
від  болю  чорна  вже  любов,
що  є  отрутою  для  мене.
Чому  такий  глибокий  слід
лишився  у  житті  моєму?
Осінній  лист,  його  політ
і,  репліка  "Закрито  тему"
           25.10.2012р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472794
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2014

по той бік

Якби  могла,  то  б  зазирнула
по  той  бік  сонячних  світів,
руками  всесвіт  огорнула
аби  в  гріхах  не  спопелів.
В  руїнах  заздрості,  розпусти,
брехні,  страждань  і  вічних  втрат
наш  добрий  Бог  нам  все  відпустить
та  чи  пробачить  рідний  брат?
Куди  не  глянь  усюди  морок,
що  не  скажи  -  у  слів  є  тінь.
Сама  ж  людина  собі  ворог,
який  не  відає  сумлінь.  
                                       03.11.2012р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472787
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2014

Заплети мені, мамо, косу

Заплети  мені,  мамо,  косу
як  колись  у  дитинстві  у  полі.
Пам`ятаєш,  благала  ти  долі
для  своєї  маленької  доні
і  дивилася  як  я  росту.
Заплети  мені,  мамо,  косу
і  вплети  синьоокі  волошки,
хай  порадують  нас  вони  трошки...
Чому  бачу  у  тебе  я  зморшки?
Невже  стільки  пройшло  вже  часу?
Заплети  мені,  мамо,  косу...
Заспівай  ти  мені  колискову,
щоб  у  ніч  -  у  холодну  зимову
я  відчула,  що  поруч  ти  знову
і  побачила  твою  красу.
Заплети  мені,  мамо,  косу
як  колись,  пам`ятаєш    бувало
коли  серце  уперше  кохало
болю  втрати  воно  ще  не  знало...

Витри,  мамо,  на  щоках  росу,
заплете  тобі  донька  косу.
                               14.02.2012  р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472349
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.01.2014

Між нами час

Мені  до  Вас  
не  дотягнутися  рукою,
не  долетіти  на  однім  крилі
і  не  доплисти  бурною  рікою,
не  докричатись,  бо  слова  -  німі.
Минає  час,
летять  невпинно  ночі,
один  за  другим  коротаю  дні,
уже  напилася  журби  досхочу
і,  щось  у  грудях  так  гірчить  мені.
Мені  до  Вас
не  можна  навіть  снами,
осіннім  ранком,  вітами  вишень,
повитих  болем  й  тугою  думками
мені  не  можна,  можна  Вам  лишень.
Минає  час...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472139
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.01.2014

Доторкнися…

Доторкнися  душі,  
що  оголеним  нервом,
натягнулась  як  скрипки  струна  -
там  думок  спориші
незасіяні  зерном
і  доглянута  вічна  вина.
Доторкнися  зіниць
своїм  поглядом  чистим,
що  пронизує  сенсом  буття  -
там  сплетіння  зірниць
і  проміння  намистом,
наче,  бісер  на  нитці  життя.
Доторкнися  небес,
що  даровані  світу
для  наповнення  щирих  сердець  -
там  початок  чудес,
почуття-первоцвіти
і  покори  людської  вінець.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472133
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.01.2014

Перетнулися

Покрились  в  пам'яті  білим  інеєм
солодкі  спогади  наших  днів,
тоді  жила  я  лиш  твоїм  іменем,
а  ти  мене  ніжним  словом  грів.
Покрились  в  пам`яті...  загубилися
і,  ти  не  згадуєш  вже,  мабуть,
як  твої  руки  до  рук  тулилися,
які  вбачали  у  тобі  суть
життя,  любові  і  щирих  радостей,  
високих  цілей,  шалених  мрій.
Хотіли  жити  ми  так  до  старості,
але  не  виправдали  надій.
Покрились  інеєм  і  забулися
на  двох  одні  потаємні  сни,
бо  наші  долі  лиш  перетнулися
і,  в  протилежні  пішли  боки.
                                   14.02.2012р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471897
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.01.2014

***

Чомусь  життя  із  нас  сміється
 І  випробовує  терпіння,
 Яке  уже  із  чаші  ллється…
 І  знову  сльози,  страх,  тремтіння…
 Чомусь  усе  не  так  як  треба,
 Усе  не  так  як  має  бути.
 В  душі  переворот  у  тебе,
 Не  знаєш  ти  як  все  забути.
 29.10.03р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471641
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.01.2014

не все те правда

Не  все  те  люди,  що  людське  
обличчя  носять  споконвік.
Не  все  те  рідне,  що  близьке
не  все  те  щастя  що  навік.
Не  все  те  біль  що  у  душі
ятрить  чи  тліє  убива.
Не  все  гроза,  те  що  дощі,
не  все  що  зелено  -  трава.
Не  все  те  солодко,  що  в  снах
я  знову  бачу  кожну  ніч,
не  все  те  сльози,  що    в  очах.
Не  все  те  мертве,  що  є  річ.
Не  все  те  вічне,  що  любов,
не  все  те  кара,  що  вбива.
Не  все  червоне  то  є  кров.
Не  все  те  правда  що  слова.
                           15.02.2012р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=471228
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.01.2014

Буває

Буває  
мозок  закипає
і  ллються  лавою  думки.
Буває
річка  висихає
й  стають  сиро́тами  струмки.
Буває
птах  не  долітає  
до  рідних  з  далини  країв.
Буває
листям  замітає
усе  що  зберегти  не  вмів.
Буває
вітер  розганяє
тендітні  хмари  в  небесах.
Буває
літо  розливає
проміння  сонця  в  колосках.
Буває
нотами  витає
солодкий  шепіт  серед  трав.
Буває
вічність  забирає,
хоч  ти    не  все  іще  сказав.
                                             21.07.2011р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470953
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.01.2014

Ви знаєте, а я - людина…

Ви  знаєте,  а  я  -  людина
така  як  ви,  а  може,  краща  вас.
Хоча  і  гнеться  перед  вами  спина  
і  кров`ю  віра  миється  нераз,
та  всеодно  не  побороти  духу,
який  у  грудях  полум`ям  горить
і  не  почути  вашому  ж  бо  вуху
про  що  душа  із  небом  гомонить.
Вам  не  дізнатись,  як  природа  плаче
слізьми,  що  миють  душу  від  образ,
не  зрозуміти  про  що  ворон  кряче...
Ви  поспішаєте  зловити  час,
а  він  -  летить  не  зупиняє  руху,
йому  підвладне  все  на  цій  землі.
А  ви  все  тягнете  до  нього  руку,
ви  кричите,  але  вуста  німі.
Ось  іще  мить,  уже  зовсім  нічого!
Та  ні...  усе  примарилося  вам.
Прислухайтеся  ви  до  серця  свого
і  зрозумійте,  що  так  ниє  там.
А,  може,  вже  потрібно  зупинитись
і  відродити  втрачене  давно?
Невже  так  важко  щирості  навчитись?
Промовчите,  вдивляючись  в  вікно.

...  Та  попри  все  це,  я  іще  надіюсь
у  тонкість  ваших  наболілих  дум,
я  до  надії,  як  до  сонця  гріюсь,
хоч  і  пронизує  проміння  сум.
                               21.07.2011р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470752
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.01.2014

***

У  моїх  венах  кров  червона,
а  в  твоїх,  мабуть,  голуба.
Твоя  сльоза  -  вона  солона,
а  в  мене  сліз  уже  нема...

                   30.06.2011р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470749
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.01.2014

Агонія

Холодно...
нема  кому  зігріти.
Короткі  щастя  миті  -
давно  засохші  квіти.
Боляче...
ніхто  про  це  не  знає.
Думки  дощем  розмиті
і,  серце  висихає.
                                   27.01.2012

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470584
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.01.2014

А ти могла

А  ти  могла  йому  віддати  все,
усе  тепло  своє  і  свої  сльози,
все  що  високе,  а  також  земне,
всі  ніжні  ранки  у  травневі  грози.
А  ти  могла  його  любити  так,
як  ще  нікого  в  світі  не  любила.
Так,  ти  могла.  Могла,  але  однак
чомусь  ти  цього  так  і  не  зробила.

                                       19.07.2011р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470574
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.01.2014

У росяних травах

У  росяних  травах  сміялося  літо,
в  повітрі  запахло  дощем  і  теплом,
до  сонця  горнулися  радості  квіти,
що  рясно  зацві́ли  під  твоїм  вікном.
Злетіли  до  неба  два  птахи  любові
і  мило  кружляли.  Сміялась  душа,
лунала  в  ній  пісня  і  в  кожному  слові
була  рима  щастя  і  віри  в  життя.

...Насунулись  хмари,  гриміти  почало.
Сховалися  квіти  в  високій  траві,
затихла  та  пісня,  що  птахи  співали,
вона  розчинилася  в  літній  грозі.

         08.06.2011р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470372
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.01.2014

***

 Там  де  гуляють  вільні  вітри,
 Де  сходяться  наш  та  інші  світи,
 Там  де  панують  щастя  й  любов
 Колись  ми  з  тобою  зустрінемось  знов.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470141
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.01.2014

Осінній вальс

 Тихенько  віяв  вітер
 І  шелестіло  листя
 Цвіли  осінні  квіти
 І  сипались  намистом
 Із  неба  ясні  зорі.
 А  ми  кружляли  в  вальсі
 Сплелися  наші  долі,
 Думки,  бажання,  пальці.
 З-під  ніг  земля  тікала
 Ми  підносились  в  небо
 Моя  душа  співала
 І  рвалася  до  тебе.
 Дивився  в  мої  очі
 Так  пристрасно  і  ніжно,
 Повів  у  темінь  ночі,
 Всміхався  дивовижно.
 На  мить  якусь  забулись
 І  виросли  в  нас  крила
 Мов  птахи  стрепенулись
 Й  злетіли,  що  є  сили.
 Здавалось  танцювала
 з  тобою  цілу  вічність
 і  тихо  скрипка  грала.
 Зливались  ноти  й  ніжність.
 Сердець  злилися  стуки
 І  б’ються  воєдино.
 Сплелися  наші  руки…
 Ми  ціле.  Ми  єдине.
 02.02.03.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=470132
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.01.2014

Я хочу піснею…

 Я  хочу  для  душі  спокою
 Для  серця  втіхи,  чистих  почуттів,
 До  рук  не  брати  посуд  із  журбою,
 Не  пити  з  нього  нерозумних  слів.
 Я  хочу  сонця  теплого  в  долоні,
 торкатись  вітром  нотного  рядка,
 лунати  піснею  і  завтра  і  сьогодні,
 надію-квітку  солодко  плека.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469953
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.01.2014

Перевеслом покотилося життя

 Перевеслом  покотилося  життя  
 по  дорозі  невимовної  печалі.
 Душу  смуток  ніжно  пригорта  
 на  любові  тихому  причалі.
 Перевеслом  покотилось  що  є  сил,  
 загубилося  між  іншими  життями
 Залишивсь  позаду  небосхил
 до  якого  прагнуло  думками.
 Перевеслом  покотилось  між  тривог,
 поміж  втрат,  що  сіяні  у  травах
 Тільки  болю  ревний  монолог
 у  душевних  залишивсь  загравах

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469935
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.01.2014

Чи можна запросити Вас на танець?

Чи  можна  запросити  Вас  на  танець?  
 Мелодію  нам  буде  вигравати  дощ...  
 Який  чарівний  на  щоці  рум`янець  
 Він  видає,  мій  любий,  Вас.  І  хоч  
 я  танцювати  зовсім  не  умію  
 Вальсуєте,  скажу,  чудово  Ви  
 А  можна  на  руках  у  Вас  зомлію  
 від  дотику  до  Вашої  щоки?  
 Чи  я  люблю  Вас?  що  це  за  питання?  
 Хіба  причину  Ви  йому  знайшли?  
 І  що,  що  серце  змучило  чекання?  
 До  мене  Ви  також  не  швидко  йшли.  
 Я  не  скажу  Вам  чи  люблю  -  Фліртую.  
 не  відволікайтеся,  ведіть.  
 Ваш  подих  обривається  (я  чую)  
 та  сили  ж  бо  у  собі  Ви  знайдіть  
 й  признайтесь  не  мені  -  собі  самому  
 що  я  і  кисень  й  вуглекислий  газ,  
 Ваш  світ  увесь  у  погляді  одному...  
 Ваш  світ...  він  створений  для  НАС.  
 Ну  що,  так,  Ви  подумали?  Я  млію...  
 Не  стійте,  любий,  наш  рятуйте  світ!  
 перебивати  Ваш  рятунок  не  посмію,  
 бо  він  один...один  на  двох  політ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469739
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.01.2014

***

Там,  де  серце  розбилося  вщент,
 залишився  відбиток  душі  -  
 слабосилий  життя  реагент,
 перейшовший  невільно  в  вірші

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469588
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.01.2014

По ранковій росі

По  ранковій  росі  босоніж  навпростець
 До  зеленого,  милого  гаю
 він  жене  не  своїх,  жене  панських  овець
 до  зведеного  думами  раю.
 "Ви  пасіться,  а  я...  я  ось  тут  -  поміж  трав
 намалюю  на  клаптя  папері
 усе,  чого  б  хотів,  та  ніколи  не  мав,
 тільки  бачив,  дивившись  крізь  двері.
 Олівцем  проведу  кілька  ліній,  овал.
 Заштрихую  в  малюнках  я  душу.
 Не  потрібно  мені  ні  жалю,  ні  похвал,
 народився  -  тож  жити  я  мушу.
 Ну  і  що,  що  кріпак?  Ну  і  що?  Сирота?
 Чи  один  я  такий  між  людями?
 Головне  -  не  спіткала  ота  сліпота,
 коли  зрячі  не  бачать  серцями.
 Ви  пасіться,  а  я...",  -  і  у  думах  заснув.
 І  наснилися  мрії  в  малюнках.
 Не  надовго  -  на  мить  про  нужду  він  забув,
 десь  блукаючи  в  щастя  чарунках.

 ...По  ранковій  росі  босоніж  навпростець
 до  зеленого,  тихого  гаю
 іде  хлопчик-кріпак  -  геніальний  митець
 до  зведеного  думами  раю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469587
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.01.2014

***

слова  не  стеляться  в  рядки,  
думки  -  заплутано  в  клубок...  
списавши,  доля  сторінки  
вплітає  у  життя  вінок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=469506
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.12.2013

Якщо колись…

Якщо  колись  мене  розлюбиш  ти,
Забудеш  всі  слова,  що  шепотів  ночами,
Зруйнуєш  всі  збудовані  мости....
тоді  моя  душа  піде  світами.
піде  й  шукатиме  твою  любов,
твій  голос  ніжний,  твої  рідні  очі.
І  буде  повертатись  знов  і  знов
у  наші  спільні  божевілля  ночі.
Вона  чекатиме  тебе  завжди
на  перехресті  де  колись  зустріла,
де  не  чекала  ще  вона  біди,  
де  просто  вірити  тобі  хотіла.
якщо  колись  мене  розлюбиш  ти
моя  душа  забуде  слово  спокій
немов  сліпа  вона  піде  в  світи
і  так  блудитиме  сто  тисяч  років.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=215000
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2010

моя рідна земля

моя  рідна  земля,  ти  безкрає  орошене  поле.
моя  рідна  земля,  ти  є  зорі  у  небі  нічнім.
Не  покину  тебе  Україно,  ти  чуєш?  ніколи...
Будеш  завжди  цвісти,  будеш  жити  у  серці  моїм.
Моя  рідна  земля,  ти  є  ріки,  що  лиються  в  море
Моя  рідна  земля,  ти  калина,  що  в  полі  росте
Я  закохана  в  вітер  і  в  твої  могутнії  гори,
у  вербовії  віти,    пшениці  волосся  густе.
Моя  рідна  земля,  ти  є  птах,  що  летить  небесами
Моя  рідна  земля,  ти  є  пісня,  що  дзвінко  луна...
я  горнуся  до  тебе,  як  донька  до  рідної  мами.
Україно  моя,  ти  ж  бо  моя  землиця  свята...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=211628
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.09.2010

Не має долі…

Не  має  долі  моє  щастя,  
Та  має  долю  вічний  біль.  
Коли  змогла  я  так  упасти?  
Коли  утратила  я  ціль?  
Чому  усе  не  так  як  треба?  
Чого  карають  небеса?  
Чому  не  вірю  я  у  себе?  
Навіщо  мені  ця  краса?  
Для  чого  вітер  сушить  очі,  
В  яких  завжди  живе  гроза  
І  лиє  злива  до  пів  ночі…  
Ще  скільки  житиму  так  я?  
Невже  життя  –  це  моя  кара?  
То  як  спокутувати  гріх,  
Щоби  нарешті  все  пропало  
І  пролунав  останній  сміх?  
Останній  сміх,  останній  подих,  
Останній  погляд  в  небеса…  
Тоді  би  я  усім  на  подив  
Хоч  раз  щасливою  була.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=193659
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.06.2010

маленький сину

Твої  сірі  наймиліші  очі
чарівливі,  як  весняні  ночі.
Твої  ніжні  руки-рученятка,
наче  крильця  янголятка.
сміх  лунає  твій  дзвінкий  та  щирий
каже  "любу*..."  голосочок  милий.
нема  більш  коханого  мужчини
Аніж  ти,  маленький  сину.




любу*  -  люблю

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=173369
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 22.02.2010

І знову як з́авжди

І  знову  як  з́авжди  тебе  я  чекаю,
Бентежиться  серце  і  голос  тремтить.
В  тривозі  чекання  мій  час  пролітає
І  не  зупиняється  навіть  на  мить.
І  знову  як  з́авжди  без  тебе  сумую
А  разом  зі  мною  сумує  весь  світ.
Тінню  на  стінах  портрет  твій  малюю
Твого  погляду  бачу  в  повітрі  я  слід.
І  знову  як  з́авжди  тебе  зустрічаю
Всміхаються  очі  й  радіє  душа.
Я  вперше  щаслива,  я  вперше  кохаю,
Віддам  якщо  хочеш  тобі  все  життя.
                                                 09.04.2006р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170548
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.02.2010

Я дуже люблю

Я  дуже  люблю  тихі  ночі,
Коли  цілуються  зірки.
І  твої  світло-карі  очі
І  дотик  рідної  щоки.
Я  дуже  люблю  ті  хвилини,
Коли  зі  мною  поряд  ти  –  
Кохана,  бажана  людина
Добріш  від  тебе  не  знайти.
                         14.09.2005р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170541
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.02.2010

Я пам’ятаю час коли

Я  пам'ятаю  час  коли  
і  ми  щасливими  були,
коли  сміялись  небеса,
а  навкруги  була  краса.
Краса  душевна  неземна…
Тобі  вірші  писала  я,
А  ти  мене  боготворив,
Тоді  мене  ти  ще  любив.
А  потім  була  темна  ніч.
Тебе  благала,  -    не  каліч
Ти  долю  мою  і  життя,
До  тебе  ніжні  почуття.
Але  не  чув  тоді  мене
Я  сподівалась  ніч  пройде,
Але  до  чого  не  пройшла
Так  до  тепер  та  темнота.
Один  промінчик  у  душі
Мене  тримає  в  цім  житті.
Йому  віддам  усю  себе,
А  біль  і  туга  –  це  пройде.
                                           04.04.2008р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170490
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.02.2010

Ти кохай мене

Ти  кохай  мене,
я  завжди  буду  поряд.
Я  люблю  тебе  
Ти  найкращий  мій  спогад.
Ти  мій  ніжний  сон…
Прокидатись  не  хочу.
Зорі  за  вікном  
знов  про  тебе  шепочуть.
Притули  мене,
Щоб  змогла  я  відчути,
Що  життя  моє
Не  лише  біль  і  смуток.
Поцілуй  мене
Так  неначе  в  останнє.
Все  колись  мине,
Та  не  наше  кохання.
                                   15.08.05р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170122
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.02.2010

***

Щодня  сумую  за  тобою,
Щодня  чекаю  я  на  тебе.
Можливо  я  здаюсь  смішною,
Але  сміятися  не  треба.
Про  свої  почуття  сказати
Тобі  я  можу  й  всьому  світу.
Мені  так  хочеться  літати
В  це  наше  спільне  друге  літо.
                                       14.07.2005р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170120
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.02.2010

Колись ти зрозумієш

Наче  полум’я  горять  один  за  одним  дні
Ятриться  попелом  чотирирічна  рана
Болить  ще  досі  й  тліє  у  душі.
А  я  не  та,  не  та  уже  Оксана.
Бува  згадаю  все  й  заниє  знов…
Пекучим  снігом  по  обличчі  доля
А  вітер  листям  вже  замів  любов
І  кожен  грає  тепер  свої  ролі.
Проте  очей  твоїх  шукають  досі  очі
Хоча  і  відвертаєш  погляд  свій  у  бік  ти
Я  пам’ятаю  всі  пекельно-темні  ночі,
Коли  хотілося  із  цього  світу  бігти.
Хотіла  вдати,  що  усе  забулось
Хотіла  вірити  що  все  пройде
Ти  геть  пішов,  я  просто  посміхнулась
Колись  ти  тату  зрозумієш  все.
                                                                           27.04.2004р.
P.S.І  все-таки  він  зрозумів

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170092
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.02.2010

Ти не бачив

Ти  не  бачив  як  падали  сльози
Ти  не  чув  як  зривались  слова
Ти  не  знав  про  квітневі  морози
Ти  забув  що  у  тебе  є  я.
Не  хотів  одну  мить  почекати
Не  зумів  зрозуміти  мене
Я  не  можу  тебе  вже  кохати
Це  кохання  безглузде  й  смішне.
Ми  йому  поламали  вже  крила
В  безнадію  упало  воно
І  утратило  свої  вітрила
Спопелівши  вже  дуже  давно.
Закриваєш  ти  очі  на  правду,
 я  також  закриваю  свої
Сльози  капають,  але  насправді  
Ми  з  тобою  вже  зовсім  чужі.
Вечорів  таких  більше  не  буде
Що  з  тобою  удвох  провели
Пам’ятаєш  нам  заздрили  люди
Ми  здається  й  щасливі  були
Я  не  винна  і  ти  ж  бо  не  винен
Винуватців  між  нами  нема
Тепер  кожен  з  нас  просто  повинен
Поховати  свої  почуття.
                                 07.04р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170091
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.02.2010

моя доля

Болить  і  ріже,  ниє  й  грає
Шалений  час  біжить,  тікає.
У  небі  темні  плачуть  хмари,
Порвались  струни  у  гітари.
Сміється  вороння  прокляте
І  б’ється  крилами  об  хату.
Літає…в  вікна  зазирає,
А  криком  серце  роздирає.
Ламає  долю  лютий  вітер.
Вже  чорні  стали  білі  квіти
Пелюстки  крутяться  в  повітрі
Міняють  кольори  в  палітрі.
Усе  навколо  помінялось.
За  хмари  сонце  заховалось.
Ні  день,  ні  два,  а  всі  ці  роки
Хтось  дивиться  під  ноги  в  кроки
Всі  коментуючи  події,
Вбиваючи  в  життя  надії.
Кидає  в  полум’я  сторінки  
Душі  міняючи  відтінки.
Щоразу  каже,  що  ніхто  я.
Така  вже,  мабуть,  моя  доля.
                                                   22.04.05р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170070
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.02.2010

чи помічав ти?

Чи  помічав  колись  ти  вранці
(Чи  влітку  то,  чи  то  в  зимі)
Метелика  в  своїй  фіранці
Й  троянди  білі  на  вікні?
Чи  бачив  ти  колись  у  небі  
Як  лебідь  крила  розгорнув?
Чи  кликав  він  тебе  до  себе?
А  може,  ти  його  не  чув?
Чи  бачив  ти  колись  як  море  
Весь  беріг  хвилями  заллє?
А  може  чув  як  шепчуть  гори
 про  щось  високе,  неземне?
Чи  помічав  колись  тривогу
Що  в  лісі  віти  гомонять?
Чи  бачив  як  дають  дорогу,
До  ніг  листочками  летять?
Листочки  ті  –  це  мої  мрії.
Тривога  лісу  –  це  життя.
Дорога  вільна  –  це  надії,
А  квіти  кажуть,  що  твоя.
Шепочуть  гори  про  кохання:
Високе,  світле,  неземне.
А  море  й  хвилі  –  це  бажання
Частіше  бачити  тебе.
Той  птах,  що  бачив  ти  у  небі
І  чув  як  кликав  він  тебе,
То  була  я…не  був  то  лебідь,  
той  лебідь  у  мині  живе.
А  те  що  ти  на  склі  помітив,  
То  не  троянди  на  вікні,
І  не  якісь  інакші  квіти
А  я  всміхаюсь  тобі  в  сні.
                                         22.04.05р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170069
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.02.2010

Упасти легко

Упасти  легко  -  важко  встати,
Подерту  душу  лікувати,  
Із  серця  стерти  чорні  плями
І  бути  чистому  думками.
                             09.04.06р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170043
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.02.2010

***

Колишуться  на  цвинтарі  вінки
Перебирає  чорне  гілля  вітер
Не  притулитися  до  теплої  руки,
А  лиш  покласти  на  могилу  квіти.
Так  само  сонце  світить  в  небесах
На  перший  погляд  усе  так  як  було,
Кружляє  тільки  болю  сірий  птах
А  в  серці  щось,  як  блискавка  метнуло.
Він  тихо  спить  і  вічно  буде  спати,
Цих  голубих  не  бачити  очей
Більш  не  прийде  з  дороги  він  до  хати
Й  не  проведе  безсонних  він  ночей.
Так  гордо  йшов  по  стежці  по  життєвій
Так  легко  впав  до  рідної  землі
Усі  незгоди  стали  несуттєві
І  враз  вуста  зробилися  німі.

                                                                 2004р.
присвячено  дорогій  мені  людині,  яка  нажаль  живе  тільки  у  моїй  пам'яті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170042
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.02.2010

***

Туди  листи  нажаль  не  йдуть,
Ніхто  нічого  там  не  хоче.
Роки  як  мить  одна  пройдуть
Й  закриються  навіки  очі.
                                   01.02.04р.

 вірш  присвячений  дорогій  для  мене  людині,  яка  нажаль  живе  тільки  у  моїй  пам'яті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=169987
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.02.2010

Ще трішки

Ще  трішки  і  сльози  задушать
Життя  обірветься  струна.
Ще  трішки  і  вже  не  порушать
Твій  біль  і  твої  почуття.
Ще  трішки  і  зайвими  стануть
Не  сказані  кимось  слова,
У  когось  з  очей  сльози  кануть
І  вічною  стане  душа.
                                 02.04р

                               вірш  присвячений  дорогій  для  мене  людині,  яка  нажаль  живе  тільки  у  моїй  пам'яті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=169986
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.02.2010

***

Не  треба  нам  щось  говорити
І  так  зрозуміло  усе.
Не  треба  до  мрії  ходити  
Сама  до  нас  мрія  прийде.
Не  треба  нам  вітер  спиняти
І  так  не  зупиниться  він.
Не  треба  нам  сльози  ховати
Кохання  гамуючи  дзвін.
                                           25.01.04р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=169967
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 05.02.2010

Тобі

Тобі,  ким  серце  тихо  плаче
Віддам  на  світі  я  усе.
Також  тобі  я  все  пробачу,
Усюди  я  знайду  тебе.
Тобі,  кому  сміються  очі
І  з  ким  завжди  моя  душа
Дарую  всі  на  світі  ночі
Змальовані  у  всіх  віршах.
Тобою,  ким  я  завжди  мрію
Переповняється  усе.
З  тобою  без  вина  п’янію,
Тому,  що  я  люблю  тебе.
                                   23.11.04р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=169941
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.02.2010

До сестри

Для  тебе  світ  цей  і  краса
Для  тебе  сонце  дощ  і  зорі
Сміються  й  плачуть  небеса  
І  хвилі  шепчуть  з  вітром  в  морі.
Твоє  життя  цвіте  як  мак,
Тобі  ще  мріяти  й  творити
І  розрізняти  «ні»  і  «так»,
Тобі  любити  і  дружити.
Коли    розійдемося  ми
Й  на  серці  в  тебе  буде  туга
Ти  приходи  і  приїзди,
Бо  у  сестрі  знайдеш  ти  друга.
                                     05.2001р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=169938
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.02.2010

***

Лягаю  з  думкою  про  тебе
 І  прокидаюсь  теж.
Злітаю  високо  у  небо,
Ну  а  воно  без  меж.
Рахую  зорі  я  щоночі,
А  їм  нема  кінця.
Щоразу  дивлячись  у  очі
Я  бачу  в  них  життя.
Щомиті  хочу  відчувати,
Що  поряд  мене  ти…
Тепер  я  можу  все  здолати,
Усі  мости  пройти.
                                 26.01.04р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=169891
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.02.2010

***

Ти  не  ти,  і  я  не  я.
Не  в  той  бік  крутиться  Земля.
Усе  змінилося  й  чомусь
Цієї  зміни  я  боюсь.
                                                   01.02.04р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=169890
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.02.2010

***

Мелодія  тихих  ночей
Омріяна  думка  про  тебе
Сьогодні  в  глибинах  очей
Я  твоїх  ховаюсь  від  себе

25.01.04

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=169878
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.02.2010

Так багато

Так  багато  несказаних  слів,
Та  вони  всі  лишились  позаду.
Так  багато  небачених  снів
Про  дружбу,  кохання  і  зраду.
Так  багато  ще  треба  пройти,
Так  багато  ще  треба  успіти.
Своє  місце  під  сонцем  знайти,
Щоб  самому  під  ним  не  згоріти.
                                     25.01.04р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=169855
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.02.2010

Я кликала…

Я  кликала,  а  ти  не  чув.
Я  мріяла,  а  ти  не  знав.
Я  вірила,  а  ти  забув.
Я  плакала,  а  ти  брехав.
Чекала  я,  а  ти  тікав.
Кохала  я,  а  ти  летів.
Благала  я,  а  ти  мовчав.
Надіялась,  а  ти  не  вмів.
                             24.11.03

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=169854
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.02.2010

Сто днів пройшли

Сто  днів  пройшли  давним  давно
Зима  змінилася  зимою
Тебе  нема…  Та  все  одно
Вже  не  сумую  за  тобою.
Не  стримав  слово  ти  своє,
А  я  тебе  не  дочекалась.
Покинув  ти  життя  моє,
Над  нами  доля  посміялась.
Хоча  рахую  досі  дні
Назад  не  вернеться  нічого.
Пробач  любов  мою  мені,
Але  я  звикла  вже  до  того
що  ти  далеко,  що  забув  
про  те,  що  я  тебе  чекала
Що  слів  останніх  не  почув.
Пішов,  коли  не  відпускала.
                         29.10.03р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=169832
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.02.2010

Цей край, Боже, прошу бережи

Все  так  само,  ніщо  не  змінилось
Ті  ж  дороги  і  ті  береги
На  обличчі  сльозинка  скотилась.
Цей  край,  Боже,  прош́у  бережи.
А  берези  стрункі  та  високі
Чешуть  вітром  зелені  гілки
Скільки  днів  не  пройшло,  скільки  б  років
Цей  край,  Боже,  прош́у  бережи.
Соловейко  співає  в  садочку,
Розпустилися  мальви-квітки,
Все  навколо,  немов  у  віночку.
Цей  край,  Боже,  прош́у  бережи.
Вітер  трави  у  полі  колише
Було  так  і  так  буде  завжди
Рідний  край  я  в  думках  не  полишу
Цей  край,  Боже,  прош́́у  бережи.
                                     17.07.03р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=169830
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 04.02.2010