Пустеля … . Вона чомусь не лякала. Може тому, що зовсім не було вітру. Сонце видавалось якоюсь звичайною лампочкою. Не надто гріло і водночас створювало цілком комфортне середовище для очей. Яким просто не було куди дивитися. Навіщо? Пісок до горизонту. І такий ж мабуть після.
В центрі цієї невибагливої картини стояв стіл. Довгий стіл. Читачу він мабуть щось нагадує. Але він все ж дещо відрізнявся від того, усім відомого. Його довжина могла то збільшуватися до горизонту, то наближати двох співрозмовників одне до одного на відстань руки.
Четверо виникло нізвідки. Один вирізнявся пихатістю та акторськими гримасами. Назвемо його Актором. Інший постійно вдавав, що спить. Біда у тім, що час від часу забував співрозмовника. Тож доводилося знайомитися заново. Назвемо його Сплячим. Інші двоє мабуть теж відомі кожному. Але підберемо для них прізвиська Вузькоокий та Бридкий. У Вузькоокого було дуже важке дитинство сина репресованого і не менш важкий, навіть жорстокий шлях наверх. Це все читалося у кожній зморшці його обличчя. Бридкий виріс у дрібному криміналі. І мабуть там і залишився, хоч вдавав із себе мало не втілення Івана Грозного та Йосифа Сталіна в одному тілі.
Четвірка злякано і здивовано озиралась навколо. Звиклі до вирішування чужих доль, розуміли, що зараз вершитимуть їхні. А де ж той, хто … ? І чи робить він це власноруч, чи надсилає свого представника? Можливо з ним можна якось домовитись? Можливо, менеджери такого рівня потрібні і тут? Якщо не у світлій частині, то принаймні у темній … . Можливо кілька улесливих слів щодо мудрості, одягу, глибини очей?
Суддя з’явився раптово. На превелике здивування, ним була … дитина.
Хлопчикові було років чотири чи п’ять. За одяг слугувала біла накидка. До місії своєї ставився серйозно і відповідально. Він дещо по дитячому всівся за стіл і запросив рухом руки присутніх приєднатися до нього. Першим озвався Актор.
- Невже не знайшли для мене більш поважного суду?! Тим більше, що я у цій компанії зовсім випадково.
- Більш поважного? А що таке поважність суду? Мабуть, його чесність, випробувана часом. А можливо, потрібно обрати суддю, який ще не встиг вчинити погано. Кажете випадково? А чи були б тут усі ці люди, якби не було вас?
- У мене своя країна, у них свої.
- Не існує окремих світів для окремих країн. Ваш світ один.
- Я щотижня ходив до церкви. Зрештою я постійно давав гроші.
- Пробачте, я не знаю, що таке гроші. Нам тут ніхто ніколи не передавав ніяких грошей. Який сенс у нікчемній людині у церкві? Та й церква - це люди. Чи не так?
В розмову втрутився Бридкий.
- А чи не можна закінчити цю комедію. Я взагалі готувався до зустрічі зовсім з іншим. І мене мій особистий глава церкви (не зрозумів, що за люди?) запевнив, що саме такий точно існує.
- Я вас дуже здивую, але розмовляти з кожним можу тільки я. Або ... . Але це буває рідко. Там уже не розмовляють.
- Ну тоді прошу прийняти до уваги, скільки я збудував шкіл, скількох дітей врятував від фашизму.
- Найкращий захисник чи адвокат – це дитина. Хоч не найкращий прокурор, звичайно. Дозвольте мені послухати дітей. Вам краще не чути те, що чую я.
Хлопчик повернувся до Сплячого.
- А ви мабуть точно здивовані тим, що опинилися тут.
- Ні. Я здогадуюсь, що моя реальна політика коштувала життя мільйонам. Але ж це все заради країни.
- Заради чого можна спочатку знищити сотні народів, потім перетворити інші народи на рабів, потім вичавлювати по цілому світу найдорожчі ресурси, зробивши більшість світу бідною … А потім ховатися від тої бідноти за високими мурами та багнетами. Ви частина цього. Невже не відчуваєте вину?
- Кожна людина живе за обставин, що склалися. Ці обставини її виховують, формують її цінності. Може вам треба судити обставини?
- Обставини судити ніхто не буде. Судитимуть людину. А може вона себе осудить сама?
А ви чому мовчите, пане Вузькоокий?
- Я звик все робити обережно і повільно. Робити так, як прийнято роками.
- Чи різняться між собою зло у старості та зло у юності?
- Мабуть, суттєво ні.
- Тоді ви так само винні, як і ваші попередники, котрі вчинили зло вперше.
- Я не вважаю свою країну злом.
- А чим вона сама себе вважає, ваша країна?
- Хіба країна може себе чимось вважати?
- Якщо країна – це люди, а не символ, механізм … Тоді так.
Хлопчик уважно подивився на усіх. Вирок суду був простим і справедливим.
- Найбільше покарання – це самотність. Це порожнеча. У вас був неймовірний дар – здатність спілкуватися з тисячами, бачити, відчувати, змінювати і змінюватися. Ви брали і нічого не віддавали. Ви брали ще більше … і ще. А потім відчули свою ницість, незграбність, неспроможність конкурувати, сперечатися, навчати … І почали нищити. Або не помічати. Що теж є таким ж злом. Оця пустеля – ваш світ. І більше нічого. І більше нікого. А взяти одне в одного ви не маєте що. Бо позбавлені щастя віддавати.
Стіл розтанув у повітрі.
Четверо озирнулись одне на одного.
Четверо. А насправді нікого …
