фрагмент І https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970371
Яків жив собі, як заведено, рибалив-хазяйнував, опікувався дружиною та донькою, курями, коровами та човном-каюком – життя його тепер торувало тією стежкою, що хай би й сто год наміряла, а добігла кінця, схаменеться бідака, що сто років промайнуло, та й віддасть Богові душу, нічого з відбутого століття не згадавши, бо що його згадувати, коли вода є вода, земля є земля, а життя є життя, скількись-то літ, та й квит. За кілька наступних років прижили вони з Тонею ще двоє хлопців, гарненьких, здоровеньких, Геника та Шурика, а це таки батькова втіха: адже ж робочі руки та спадкоємці, хай не престолів та імперій, всього лиш хати, сіток і каюка, та все ж таки; до того ж, престолів і цісарів вже геть не стало – ще коли Яків поневірявся військовими вишколами та польовими таборами, казав йому один, що прийде, казав, час, і ті цісарі скапуватимуть, як свічки, один по одному, – от вони й скапали, викинувши наостанок на лиманський берег кілька нетривких інтервенційних хвиль, що доточували Олександрівку коли на місяць до німців, коли на два до австрійців, а насамкінець і до греків, які, між іншим, історично були тут першими серед решти інтервентів і сукупно протрималися над Лиманом найдовше, аж шість століть до н.е. і два тижні н.е., принагідно разом із союзними скіфами віддухопеливши експедиційний корпус котрогось з полковників самого Олександра Пилиповича Аргеада, також знаного як Македонський або просто Великий, а тим вони назавжди втамували жагу до мілітарної слави й «червоним» поступилися без бою.
З отими «червоними» прийшла у Прилимання та зробилася суціль скрізь якась «влада рад». Нова влада спершу обіцяла землю та волю, але згодом передумала і про перше, і про друге – та хоч до води не потикалася, і на тому дяка. Тому Яків на ту владу не надто зважав: йому й до каліцтва так добре не велося, адже він до переситу набувся на межі життя та смерті, тому й досі неабияк тішився вже лиш тим, що зійшов із тієї межі – власними ногами й на бік життя. Та й що вже там, гріх нарікати: кохана жінка, любі діти, щедрий Лиман, справний каюк, чом би якось і не животіти! – я навіть виплекав теорію, що Яків, видряпавшись з пазурів вірної смерті «за вҌру, царя и отечество», дещо знахабнів і як моряк легковажив, і що саме він був той легендарний одчаюга-дід, що про нього переказували лиманські шкіпери: сам-один, без матросів, ходить дубівкою в Лимані і ніколи, навіть у шторм, не зарифлює паруса. Ще б пак! – адже слава відчайдушно-звитяжних, а надто легендарно-звитяжних предків підносить і нащадків, нехай лиш у їхніх власних очах, але ж підносить, як еллінську шляхту підносило родичання з богами, півбогами та героями, – і так то переконливо, що вже не відрізняють нащадки каюка від дубівки та не зважають на інші тверді факти, як-от Якові літа на той час, коли Йогансен мандрував Лиманом і занотував ті перекази, видані у Харкові 1933 року, – авжеж, замолодий Яків тоді був як на «діда», та ще й каліка, але мене, чи то пак нащадків, таке не бентежить. «Це мій прадід!» – вигукує розчулений нащадок, чи то пак я, гортаючи «Під парусом на дубі», наче прадідову трудову книжку з відзнаками за моряцьку зухвалість, з усіх притомних навігаційних міркувань річ несхвальну й згубну. Еге ж, такі вони, морехідні діди-бувальці! – коли суходільний дід-баштанник деякого Хоми, помітивши вогник на могилі, хапав заступ і лопату, аби видовбати з-під землі зачарований скарб, дід-мореходець простував до того вогника, аби запалити від нього люльку, ось так.
Однак справа, започаткована хибним пострілом 28 червня 1914 року, все ще тривала, а та куля наполегливо полювала на призначену їй ціль. Одної ясної зимової днини Яків трусив ятері на уярмленому кригою Лимані та міркував собі, що незабаром і найменший, що народився два дні тому, так само тут рибалитиме, спершу малий рибалець, потім вивчиться на рибальчука, тоді вийде на рибальченка, а там, гляди, і заступить батька-рибалку! – отже, незабаром рибалитиме та й загалом все інше робитиме, отут і отак само, як батько, а з двома синами під рукою він зможе кинути каюка і промишляти по-справжньому, аж цілим дубом ходити у Лиман і далі, у Чорне море, за Кут, за Кінбурн і за Тендру, а з нафтовим мотором, що їх будують для рибальської фльоти на ливарні у Мелітополі, вони плюватимуть на будь-який вітер «в зуби», і братимуть оселедців сотнями пудів, а білугу десятками голів, а там і хату бляхою перекриють, і… і він перечепився здоровою ногою через хвору, втратив рівновагу, шубовснув у ополонку та пішов під воду разом із чоботами, кожухом, замакітреною мріями головою та шапкою на тій голові. Одежина, набравши води, потягла його під кригу, а вода під кригою була така холодна, що Якову аж дух забило та в очах смеркло, а через те смеркання йому й розвиднилося: збагнув, що не рибалить він на Лимані, а лежить скалічений і майже мертвий під ясним небом Галіції ув озерці своєї та чужої крови, а до нього ось-де схиляється смерть. Хай і бридка в неї мармиза, і відсахує вона всіх, а все ж таки не без милості: у останню мить зачарувала його видивом життя, яке цілком могло відбутися, якби не та прикрість у Сараєвому, подарувала примарну, а втіху, ну, хоч би й так, і на тому спасибі – і Яків уже зовсім був налагодився в засвіти, та ж раптом смерть штрикнула його чимось у груди, боляче штрикнула, та не проштрикнула; від того штрикання Яків очуняв, розплющив очі, які аж обпекло крижаною водою, і з-під тієї води побачив чорну хитливу постать край ополонки, і та постать тицяла йому в руки його ж таки ціпок, а як він його ухопив, ураз і витягла Якова з води на кригу, наче яку рибину. Відкашлявся, відхекався, роззирнувся – нема нікого, куди не кинь оком – тільки білий сніг і зеленкуватий лиманський лід.
Та дивуватися було не на часі, а радіти зарано. Одяг зробився такий важкий, що Яків заледве рухався, а доки вибрав ятері, витрусив та повкидав дебелих рибин у мішок, промерз аж до серця, а скалічена нога взялася боліти так, що хоч кричи – того дня сонце та його сліпучі відбитки на лиманській кризі аж очі випалювали, та трамонтан дмухав такий зимний і пронизливий, що одежина на Якові взялася кригою та перетворилася на важезні негнучкі обладунки. Він ще так-сяк дошкандибав до берега, а там впустив мішок і ціпок, сам упав долілиць на пісок і камку і вже не підвівся – тільки лежав і відчував, як дедалі міцніше стискають його у своїх незламних обіймах мороз і закрижанілий одяг. Власне, десь так воно все для лиманських рибалок і кінчалося – раніше чи пізніше, але неодмінно та невідворотно вони потопали через негоду чи трощу, або замерзали, втрапивши в ополонку чи заблукавши у хуговії, або зникали за обрієм без вісті та вороття, або ще яка нагла смерть, варто лиш вийти на Лиман після шторму, а там весь берег закиданий рештками розбитих рибальських суденець – отже, рибалка свій вік годувався рибою, а насамкінець годував рибу, «риба єси і в рибу відійдеш», сказав би нантакетський лоцман бога живого про коловорот рибальського життя, «рибу їси і в рибу відійдеш», виправив би його нюрнберзький філозоф. Та залишмо їх сперечатися про світоглядно-дієтичні тонкощі, адже чиясь рука стукнула у шибку, хтось гукнув Тоню, вона обізвалася, а той хтось їй: «Біжи на Лиман!» – і Тоня побігла на Лиман і знайшла Якова, задубілого, як риба в його мішку, проте живого.
Наступного дня Яків безпорадно лежав під піччю й сам гарячий, як та піч, а Тоня, ще не оклигавши після пологів, кинула мерзлу рибу на віз, додала ще в’язки сушеної та в’яленої та кілька білужат, що вилежувалися у погрібнику на льодяній брилі, випиляній з лиманської криги, та повйокала коней у Станіслав – там базар кращий, отам справжній базар, туди по лиманську рибу приїздили не самі лиш жмикрути-шепотинники, аби забрати рибу за безцінь, а й грошовиті рибаси з Херсону, там можна справжню ціну правити. І вона справді вторгувала достатньо, аби Яків перележав гарячку, та от лихо, занедужала сама Антоніна, застудила ще сирий живіт, доки вйокала коні туди й назад і затято торгувалася за рибу в Станіславському базарі. Вона марніла, зотлівала та якось ніби прозорішала, Якову здавалося, що крізь її руку, що безсило звисала з лави, він бачить утоптану глиняну долівку, прикидану зіллям. Він раптом згадав, що Тоня завжди нарікала на ту долівку, бач, як її не приливай та як її не мети, а все одно нечисто в хаті – а їй нечисто було й тоді, коли траплялася попід босу ногу бодай піщинка! – нарікала та мріяла про справжню підлогу, панську, вислану дошкою, – і він гукнув доньку, звелів дивитися малих і мати, а сам кудись погнав коней. Його не було три доби – лісу в нашому солончаковому, пустельному та степному Прилиманні годі шукати, хіба що маслина, радше покруч дерева, аніж годяща деревина, далеченько, мабуть, їздив, і коні загнав, і сам загнався. Та дошки він таки добув і підлогу ними вслав, тож відспівували новопреставлену р.Б. Антоніну в хаті з новенькою «панською» підлогою. Дошки запахтіли всю хату задушливим сосновим духом, а під кожен крок пружно штовхали Якова в підбори та ціпок, ніби підбурювали до недоречного за тих обставин і його каліцтва танку. Коли небіжчицю у домовині з тих-таки запашних дощок вже понесли з хати, Яків вийняв з її вух малесенькі золоті сережки з зеленими променистими камінчиками, єдину їхню коштовність, успадковану Тонею від матері, що її Яків бачити ніколи не бачив, а тільки про неї чув, і чув таке дивне, що на всі ті поголоски не зважав – як-то кажуть, що стара баба, то й відьма, а ніколи не бачена теща мала би бути в похилих літах, ото й пащекують, ну й менше з тим. Яків поклав сережки на долоню заплаканій доньці – носи, мовляв, дитино, на спомин про матір, а та сережки взяла, заридала ридма й одну сережку впустила межі пальці, а та впала в шпарину між дощок, зблиснувши звідти золотим і зеленим. «Потім дістанемо, куди вона подінеться», махнув рукою Яків, поспішаючи за труною, яку вже винесли на подвір’я.
Та як вони потім не шукали, сережку не знайшли, хоч підлогу зірвали та долівку, присвічуючи каганцем, пучками перемацали; а ще років за п’ятдесят чи шістдесят вже я навколішки досліджував темні щілини між дошками, присвічуючи неймовірним Made in Hong Kong ліхтариком, що давав промінь густого світла завтовшки з бабусину в’язальну спицю, мабуть, то був світлодіодний ліхтарик чи не найпершого мас-маркет-покоління, до того ж, ліхтарик-неабиякий-мандрівник: Гонконг – Індійський океан, Перська затока, Червоне море, Суец, Середземне море, Дарданелли, Босфор, Чорне море, Керч, далі потягом на Херсон і врешті решт автобусом на Олександрівку, де ось тепер і прислужився. Раптом між порошинок і піщинок, що за кількадесят років набилися поміж дощок «панської» підлоги, тьмяно майнуло червоним і зеленим, мені аж руки затрусилися та в роті пересохло – а то була рожево-червона, поцяткована зеленкуватою оксидною цвіллю, але майже не стоптана мҌдная россійская монета одна копҌйка 1895 года С.П.Б., мізерна, літеральна копійчана знахідка, за номіналом копійчана та у моменті за вагою копійчана, одна з вісімнадцяти мільйонів двохсот тисяч і семи штук, накарбованих Е.И.В. мінцмейстерами, що тепер, мабуть, усі, що не потрапили до нумізматичних колекцій та історичних і краєзнавчих музеїв, позакотилися по щілинах і шпаринах від Руди Коморської на кордоні кол. Прусії та кол. Царства Польського до нині вимерлого Наукану кол. Чукотського повіту на кол. мисі Восточний між Арктичним і Тихим океанами. А сережка ні, не знайшлася, вона зникла, безповоротно та остаточно, ще тоді, п’ятдесят чи шістдесят років тому, коли її навколішки та навпомацки, присвічуючи каганцем, шукали прадід із дітьми, себто з моїми майбутніми бабусею та двоюрідним дідом, так іноді губляться речі – губляться, і їх немає ніде, і новітній світлодіод тоді нічим не кращий за архаїчного каганця, бо ж ті речі ніде, ні-де, їхнє речове буття зріклося виміру «де», і шукати їх, либонь, треба не у вимірі «де», з компасом, глобусом і ліхтарем, а у вимірі «коли» або й «кол.», з годинником, календарем, можливо, наосліп, або ще у якому іншому вимірі та з відповідним йому знаряддям і відчуванням – отак і сережки тієї не було ніде. «Ой, недобра прикмета, ой, недобра», зітхали, хрестилися та хитали головами баби – втім, баби геть у всьому вбачали хоч якусь, а вірну та завше зловісну прикмету, та геть про все хитали головами, такі вже люди ті баби. І було б куди гірше, та вже нема куди! – адже Яків щойно зробився вдівцем із двома малими дітьми та ще й з немовлям на додачу: і так він шкутильгав на одну ногу, а тепер наче закульгав на обидві, і серце йому у грудях теж – кульгало й затиналося, побиваючись за Тонею.
Та горем ситий не будеш і діти не прогодуєш – і Яків лишав найменшого на ледве за нього старших дітей і рушав на лови. Старші, звісно, дбали про молодшого, як і скільки могли, та їхні вік і вдача прагнули іншого, тож дитинка була абияк доглянута, зробилася вона хирлява та замурзана. І якось тихої-тихої літньої ночі збудив Якова несамовитий подув вітру, що налетів невідомо звідки, розчахнув усі вікна та вдарив йому в обличчя, наче ляпаса дав. Яків підскочив на лаві, спросоння закліпав у темряві очима – аж тут у сінях брязнула клямка та рипнули двері, і в хату увійшла небіжчиця Тоня, ще прозоріша, ніж була перед смертю, і вбрана в біло-прозоре, і намітку, і очіпок, і свиту, і сорочку, і запаску – в усе таке біло-прозоре, що аж заясніло в хаті. Схилилася вона над колискою, подивилася на малого, а тоді каже: «Погано йому тут… заберу його до себе… там йому добре буде…» – і з тим зникла, захряснувши наостанок вікна та двері. Пополотнілий Яків ураз пригадав, як хитали головами та віщували недобре баби, а тепер от і собака, що десь у темряві моторошно вив, аж заходився, і сич, що закричав ніби просто з-під стелі, і півень, що заповзявся кукурікати посеред глупої ночі та підбурив усіх інших півнів на селі, що тепер наввипередки переспівувалися та будили село, і щемливо-тужливий подзвін, що долинув іздалеку, – і хоч як наказував старшим пильнувати малого, ще й сусідок просив приглянути, і сусідську півдівку піднайняв його глядіти, а невдовзі маля захворіло і не одужало. Поховали його поруч із матір’ю, у вузенькій смужці чорної землі, де колись мав спочити сам Яків, – наче заступило його там, поперед батька, даруйте, полізло. Не знаю, про що гадалося прадідові над тією смужкою, а мені верзеться, що всенький світ незабаром устав сторчголов і поринув у наступну світову війну саме через те, що той, кому призначалася сараєвська куля, тепер не мав де спочити, і тому світ треба було добряче перетрусити та перекроїти, аби скласти який інший, похватніший візерунок людей, місць і обставин. Атож! – чи ж не тому його життя, що раз по раз перетиналося з примхливою траєкторією того хибного пострілу, тривало аж дев’яносто три роки?
2025
Далі буде
*У тексті Розділу ІІ використано прямі та непрямі цитати з наступних творів: Микола Гоголь, «Вій» (редакція 1842), переклад Антона Харченка (1930), «Ніч проти Різдва» (1830-32), переклад Володимира Держируки (1914), «Зачароване місце» (1829-1832), переклад С. Титаренка (не пізніше 1929); Ярослав Гашек, «Пригоди бравого вояка Швейка» (1920-23), переклад Степана Масляка (1958); Майк Йогансен, «Під парусом на дубі» (1933); Юрій Яновський, «Дитинство» (1935); Олесь Гончар, «Таврія» (1952); Костянтин Паустовський, «Бентежна юність» (1955), переклад українською.
ID:
1038299
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 23.04.2025 06:34:45
© дата внесення змiн: 23.04.2025 06:34:45
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
