І знову стежка встелена журбою,
І мама край воріт стоїть сумна.
Уже не в школу йду повільною ходою,
А в самостійний путь, де жде мене весна.
А може й не весна, можливо осінь…
Похмура стежка на краю землі.
Де лиш образи, смуток, плач і повінь
І де нема дитинства журавлів.
Колись я з татком деревце садила,
Воно росло, міцніло, як і я.
А з мамою у тихий ліс ходила,
Де протопталась стежечка моя.
Я знаю що не поверну дитинства,
Того садка, й малого деревця.
Лишається лиш спогад материнства
І тихе повчання мого отця.
Я й зараз згадую у сні чудеснім
Червоні черевички під столом.
Маленьке плаття розлітається барвисто
І в’ється світлий чубчик над чолом.
Мені колись казала мама:
«Будь лагідною, доню, не груби.
І хоч в дорозі буде величезна яма –
Ти в неї, моя квітко, не впади!»
Я хочу буть корисною в майбутнім:
Будинки хочу вміти будувати;
Чи вченим гарним бути, незабутнім;
Чи діток у садочку доглядати.
Я хочу щось залишить після себе,
Зуміть навчитися добру.
Зуміть піднятись в синє небо,
Творить добро, допоки не помру.
І ось уже я на дорозі,
Дорозі самостійного життя.
І це вже не на отчому порозі…
Тут треба вміння, досвід, почуття.
Для мене скоро продзвенить дзвінок останній,
Простеле мама ніжно рушничок
І я піду в далекий шлях незнаний
Із школи взявши знань пучок.
Я вже не та маленька дівчинка, безстрашна,
Бо зараз я боюсь всього.
Боюсь ступить неправильно – це важко,
Боюсь, щоб не образити кого.
Хоч міст багать і широкий дивний світ,
Та я, як зараз, чітко пам’ятаю:
Сумну матусю край воріт
І татка, що її втішає…
