Я, ніби археолог,
докопуюсь в глибини
Душі твоєї
незбагненної,
захованої
Під саркофагом
з окаменілої рутини,
Котрий не піддається,
немов забетонований...
Як безкінечно довго
тягнуться
ці марні днини.
Нехай я
покладу на терези
весь залишок
Життя –
не є ціною це.
Коханням розігріти
Цей саркофаг
я більше часу
матиму лише...
Розплавлю, подрібню
і крізь
душі моєї сито
Протру́шу все лихе.
Зумію
розкопать й відкрити
Священну капсулу
з твоєю
чистою душею.
Всевишній,
даруй часу,
щоб дожити.
