У тій тиші, де зірки загубилися за обрієм дня,
В обіймах пристрасті ми втрачаємо минуле,
Розчиняємося в сутінках, осягаємо загадки темряви,
Відкриваємо незвідані горизонти почуттів.
Тихий стукіт серця, як шум дощу,
Шепоче томно на вушко про незвідані марева,
Морський бриз забирає геть усі печалі,
Наодинці, в пустелі, де немає чужих очей,
Наші тіла занурюються у відчуття, як у розпечений до блиску пісок,
Губи зливаються як в морі хвилі,
Час уповільнює свій біг,
Палубу корабля дбайливо віддраює до блиску дбайливий моряк,
Ми йдемо, щоб повернутися.
Ми відкриваємо світ, де тільки ми,
У цій п'янкій таємниці, що кличе.
Де лиш світло й тіні, залишають на піску блаженства слід,
Котрий викарбовується в памяті на рівні підсвідомого та навіки залишається в безодні моря, як перлина на незвіданій глибині,
Виблискує в первозданному, непоказному вигляді.
Ото натхнення...спогад до зірок...Запам'ятався, ще той перший крок...Коли пізнав,відчув ту спристрасть вперше...Може й солодку,а може трішки з перцем....Хто зна розчарувався ти чи ні...Але приходить ця картина уві сні...
Щось мене трохи занесло.Сподобалась ця рима про сокровенне. Удачі!