У тій тиші, де зірки загубилися за обрієм дня,
В обіймах пристрасті ми втрачаємо минуле,
Розчиняємося в сутінках, осягаємо загадки темряви,
Відкриваємо незвідані горизонти почуттів.
Тихий стукіт серця, як шум дощу,
Шепоче томно на вушко про незвідані марева,
Морський бриз забирає геть усі печалі,
Наодинці, в пустелі, де немає чужих очей,
Наші тіла занурюються у відчуття, як у розпечений до блиску пісок,
Губи зливаються як в морі хвилі,
Час уповільнює свій біг,
Палубу корабля дбайливо віддраює до блиску дбайливий моряк,
Ми йдемо, щоб повернутися.
Ми відкриваємо світ, де тільки ми,
У цій п'янкій таємниці, що кличе.
Де лиш світло й тіні, залишають на піску блаженства слід,
Котрий викарбовується в памяті на рівні підсвідомого та навіки залишається в безодні моря, як перлина на незвіданій глибині,
Виблискує в первозданному, непоказному вигляді.
Ото натхнення...спогад до зірок...Запам'ятався, ще той перший крок...Коли пізнав,відчув ту спристрасть вперше...Може й солодку,а може трішки з перцем....Хто зна розчарувався ти чи ні...Але приходить ця картина уві сні...
Щось мене трохи занесло.Сподобалась ця рима про сокровенне. Удачі!
Ото натхнення...спогад до зірок...Запам'ятався, ще той перший крок...Коли пізнав,відчув ту спристрасть вперше...Може й солодку,а може трішки з перцем....Хто зна розчарувався ти чи ні...Але приходить ця картина уві сні...
