Митарства..
душа блукає, кінця-краю не видно цьому митарству.
Душа навпомацки шукає ту відсутню ланку темряви ночі.
О, дороги, якими ми блукаємо
Немає місця, яке можна назвати домом.
Зірки - наша в'язь,
Місяць наш поводир шляхами небесного світла.
Ні жменьки мрій, ні пестощів, ні поцілунків,
Тільки відлуння правди, що якось зникає..
Лише тіні,
тіні життя, де обертались в спіралях надії, оповиті страхом.
Марення в закутках життя, де мрії розвіював страх.
А як же хотілось дотягнись до зірок,
навіть коли вони були так далеко.
О, дороги, якими ми блукаємо
Немає місця, яке можна назвати домом
Зірки - наша в'язь,
Місяць наш поводир шляхами небесного світла.
У життєвих подорожах ми не актори
І то не ролі, то втілення душ, невдалі спроби.
Ми сіяло насіння завтрашнього дня
В трепеті тонучого в морі радості розжареного днем Сонця
Опускалась над світом нічна завіса,
Золото віри втрачало свій блиск.
Лише дух до світанку був у постійному пошуку,
Продовжив шлях митарства в просторі розчарувань.
Шлях мандрів не має собі рівних.
Душа блукає, розум шукає прогалини..
Знову і знову попадає в пастку уміло розставлених сілок сподівань.
О, дороги, якими ми блукаємо
Немає місця, яке можна назвати домом
Зірки - наша в'язь,
Місяць наш поводир шляхами небесного світла.
Слух наш
ловить шепіт вітру,
Обдерши лікті ми, мов мавпи
Лазимо по віковічних деревах.
В гущі лісу відпочиваємо від безглуздого буття,
В тіні вікових рощ вдихаємо життям,
Що не описане в книжках.
