Частина 2. Примирення із долею
Я часто думав про своє життя,
Бо думати – моя єдина справа,
І озивалась жалібним виттям
В душі печаль, коли я кликав правду.
Втомившись від тяжких безплідних дум,
Я з долею своєю примирився,
Благословив жертовністю біду,
Ріку душі я дав скувати кризі.
Чи варто відрікатись від вини,
Бажати волі пристрасно і дико,
Просити у свободі благ земних,
Як чисте небо не почує крику?
Блукати у імлі чужих нещасть,
Погрузнути по горло у пороках,
В інтригах коротати цінний час,
І пити божевілля лжепророків?
Я звик до тиші – ось моя сім’я,
І товариство вірне, серцю миле.
А в мріях заборонених – не я,
А лиш чиєсь чуже й зухвале тіло.
Довічний спокій, в серці – пустота,
Закляклі мрії, кам’яна тривога…
Молитва щира не торкне уста,
Бо ця душа не знає навіть Бога.
Тюремник свіжі квіти принесе,
Поставить мовчки в старовинну вазу.
Крізь грати світло зазирне косе,
Вплете у смуток безголосі фрази.
Хіба ще треба серцю більших благ,
Ніж вічний спокій вдалині від світу,
Очам – крім світла, тілу – крім тепла,
Ну, а душі – крім запашного цвіту?
То хто ж я? – не злочинець, а святий? –
Якого стережуть і доглядають
Для чогось… для найвищої мети –
Для пекла на землі, чи в небі – раю?!
О, я не хочу думати про те!
Не хочу знать ні правди, ні омани!
Хай квіти волі снігом замете,
Байдужості рубець замінить рану…
(В основу поеми лягла легенда про Залізну Маску - ніби-то брата-близнюка Людовіка XIV)
