Не вимагаю від життя
Нічого,
благ мені не треба -
Мені би чути поряд себе
Серденька твого дзвін – биття.
Мені б щоденно заглядати
В блакить твоїх очей – озер,
В них безнадійно потопати...
Але між нами, як бар’єр,
Твоє мовчання...
І несила
Змінити щось, здолать його –
Від марних спроб любов зміцніла
І в дійсність марево ввійшло.
Як солодко бува самому
Замкнутися у забутті,
Здолать тяжіння світу, втому
І злинути у почутті
У світ незвіданий, безмірний
Тобі назустріч...
І обширний
Весь Всесвіт наш, тобі покірний,
Впаде до ніг твоїх, кохана...
І ось прийшла ця мить жадана
Взаємности...
Та ні -
Це все примарилось мені.
Розвіявсь нащо цей туман,
Чарівне марево – обман?
Усе не так...
Твоя дорога
В пахучих квітах пролягла
І відшукать її не змога...
І з висоти ти не зійшла
Краси своєї...
Мені знизу
Тебе не видно, але я
Із сили пнуся, вгору лізу
Туди, де доля жде моя.
Дороговказ – сліпуче сяйво
У недосяжній високости…
Можливо, всі старання зайві –
Шляху нема до тебе просто.
Прекрасний монолог закоханої людини!Жаль, що на шляху до Неї не все так просто у Вашого ліричного героя!
Юрij Бyжaнuн відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую!
Це все максималістська юність! Хтозна чи варто було тоді все ускладнювати...
Проте, кому не хочеться переписати, принаймі, окремі епізоди минулого...
Ось в тему через більше як 30 років: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507541
