Для щастя треба зовсім небагато,
Воно ж у тебе власне є.
Було б кого обнять, поцілувати,
Тож хай щоранку сонечко встає.
Якщо ж колись прийде до тебе смуток,
Журбою ступить часом на поріг.
Не проганяй, прийми його, як скуток,
То ж не біда, гріхи твої старі.
Нема святих й безгрішних в цьому світі,
І ти також далеко не святий.
Спіткнутись міг також, якоїсь миті,
Помилки робиш доки ти живий.
Не зранить душу нічка кострубата,
Несе вже ранок свіжість й чистоту.
Згадай Матусю з того світу, Тата,
І знов все буде в тебе до ладу.
Цвістимуть вишні білим, білим цвітом,
Втамуєш спрагу спивши з джерела.
І як малим чудовим теплим літом,
Підеш навпрошки гаєм до села.
Теплом зустріне здалечку хатина.
Постеле в ноги трави – спориші.
Довкруж тебе співатиме пташина,
Й зворушить струни жайвір у душі.
Миколо, кидай уже тему жидівську, пиши лірику... Гарно ж виходить! 
Зворушлива до сліз присвята! 
