|
Зеров Микола :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
ОЛЕКСАНДР ФИЛИПОВИЧ
Златопільські роки в житті М. К. ЗЕРОВА
Як всі мої старші брати, я починав свою освіту в гімназії Златополя — невеликого провінційного міста на межі Київщини і Херсонщини. За встановленою в цій гімназії традицією початок шкільного року (1 вересня) відзмачувано загальним пікніком, в якому брали участь як учні, так і викладачі. Влаштовувано його а мальовничій місцевості під назвою Габарівка, за 5—6 км від міста, на широкій галявині, оточеній лісом. Тут відбувалися різні ігри, спортивні змагання, прогулянки. Перед початком «походу» всі кляси з духовою оркестрою на чолі, вишиковувались на великій площі перед гімназією. В ар'єргарді займала своє місце «харчова база» — однокінні візки з буфетом, а попереду повільно і поважно їхали дрожки з директором та інспектором.
Один з таких пікніків — на початку вересня 1914 року — був особливо вдалим і запам'ятався мені найбільше. Прекрасна погода, мальовнича дорога — спершу полем, а потім лісом, бадьорі мелодії духової оркестри, зустріч нас, товаришів по клясі, що не бачилися два місяці, — все це створювало веселий, безжурний настрій, наші юні серця виповняла радість життя.
В гурті викладачів мою увагу привернула постать незнайомої мені молодої людини, невеликого росту, в сірому цивільному костюмі, з ясним, зачісаним назад волоссям. Від її засмаглого усміхненого обличчя віяло чаром молодости, буянням життьових сил. Моє зацікавлення зросло ще більше, коли я помітив, що ця молода людина разом із гімназистами старших кляс взяла участь у спортових змаганнях — у бігу на дистанцію. Хто б цс міг бути? Я запитав про це одного з старших гімназистів і одержав відповідь:
— О, це наш новий викладач латинської мови — Микола Костьович Зеров!
Так під час пікніку на Габарівській галявині я вперше побачив людину, яка пізніше відограла таку велику ролю в українському літературному житті.
До Златопільської гімназії М. К. Зеров приїхав відразу по закінченні Київського університету, отже в Златополі почалася його педагогічна діяльність. Пробув він тут три роки — до осени 1917 року. Викладав він у нас латинську мову та історію. Інколи, щоб мати потрібну норму годин, він змушений був братись і за інші предмети, які виходили за межі його фаху. Так, пригадую, одного року він викладав у моїй клясі... географію Росії. Його лекції завжди слухалися з інтересом. На лекціях історії він умів подати сухий історичний матеріал у живій і цікавій формі, інколи удаючись до особистих споминів. Одного разу він оповідав нам легенду про якусь могилу яку він чув від знайомого селянина і непомітно перейшов на українську мову (це було ще до революції, і офіційною мовою в гімнізії була російська!). Виклад його відзначався ясністю, легкістю, струнким пов'язанням думок. До цього слід додати, що він мав добру дикцію і надзвичайно приємний, милозвучний голос. Разом з директором гімназії Федоровським, добрим фахівцем у галузі літератури, він, безперечно, був одним з найбільш красномовних наших викладачів. На лекціях з історії Росії він досить часто демлямував нам, як ілюстративний матерій, поеми Олексія Толстого. ІЦо нас дивувало і захоплювало в ньому — це його широка ерудиція, різносторонність знань і феноменальна пам'ять. Нам було важко збагнути, як це «історик» і «латиніст» може так блискуче знати літературу і зокрема поезію? А це знання він виявляв при кожній нагоді, коли розмова заходила на літературну тему. Під час так званої «великої перерви», як тільки він з’являвся на коридорі, його оточував гурт гімназистів, яким він міг без кінця деклямувати різні вірші і поеми.
Викладач літератури в нашій гімназії Хома Антонович Бєльський заснував був на початку 1915 року гурток «Любителей словесности». завданням якого було поглиблене вивчення літератури шляхом улаштування т. зв. «літературних судів» (з них пригадую два над відомими персонажами російської літератури: Онєгіним та Печоріним) спектаклів та читання рефератів на літературні теми. До його складу входили учні, які мали нахил до літературної творчости (було їх коло 25 осіб), а з викладачів, крім керівника гуртка, лише одим був його членом — М. К. Зеров. Треба додати: він був почесним членом. Другим почесним членом був поет кн. Лопухін. Микола Костьович дуже допомагав гурткові в роботі своїми цінними порадами, а інколи був присутнім на рефератах і забирав слово в дискусії. Гурток випускав свій «орган» — невеличкі друковані збірники під назвою «Не пути к искусству». В цих збірниках юні адепти поезії друкували свої перші поетичні твори, а голова гуртка подавав звіт за певний період праці. В одному з цих збірничків, який чудом зберігся в мене, Микола Костьович умістив свій російський переклад одного вірша Леконт де Ліля з його збірки «Роеmes аntigues» під заголовком «Античная медаль». Наводжу цей переклад:
На горе, в ущельях
темных,
Где никто из смертных
не был,
Там, в ущельях на Липаре,
Бог-кузнец раздул меха.
Весь а дыму, он поднял
руки,
Удивительный работник, — И кует... кует железо,
Закаляет злую сталь.
От руки его родятся
Меч и дротик, и трезубец,
Наконечники для копий,
Острия для быстрых стрел.
А Киприда, улыбаясь,
Из угла глядит на бога:
Взор ее острей трезубца
И призыв властней меча.
Переклад цей позначений датою: 14 вересня 1917 року. Вибір вірша для перекладу саме з Леконт де Ліля вказує не те, що вже в ті роки Миколі Костьовичеві була близькою творчість французьких парнасців.
Виняткова пам'ять Миколи Костьовича виявлялася в тому, що він міг деклямувати сторінками твори різних поетів або рецитувати чималі уривки з прози. Інколи вона знаходила свій вияв і в іншому. Одного разу на лекції з географії Росії в клясі не було мапи. Микола Костьович, не довго думаючи, розграфив на дошці меридіяни і паралелі з пам'яті накреслив контур північної частини Росії з усіма потрібними деталями.
У нього був дуже гарний, каліграфічний почерк (єдине перо, яке він уживав до писання, було «рондо») і на прохання дирекції гімназії робив написи на учнівських нагородах (це були книжки або т. зв. «похвальные листы»). Залишився і в мене сувенір від Миколи Костьовичв: нагорода, яку я одержав у третій клясі гімназії («Военные рассказы» В. І. Немировича-Данченка), підписана його рукою.
Він мав надзвичайно милу вдачу. Приємно вражала в ньому йото простота в поводженні і товариськість. Він ніколи не тримався від гімназистів «на дистанції», як це любив дехто з наших викладачів. Нам дуже подобалися в ньому його веселість, дотепність, почуття гумору. Хоч треба сказати, що інколи недисципліновані, розбещені учні своїми дурними витівками чи розмовами виводили його з рівноваги і уривали йому терпець. В такому разі він припиняв лекцію, ударяв з усієї сили своєю записною книжечкою по столі і накидався на порушника дисципліни. Вся кляса завмирала і чекала, доки хвиля цього короткотривалого гніву перекотиться.
З кола своїх колег він найбільше приятелював з викладачкою французької мови Валерією Арсеніївною (її прізвище я забув) і викладачем історії археологом Антоном Андрійовичем Пінчуком, свідомим українцем уже в ті часи. До його ближчих приятелів належав пізніше і викладач німецької мови Леснідов — дуже оригинальна особа, як своєю вдачею, так і зовнішністю:він був міцної, атлетичної будови і носив чорну бороду.
В товаристві Валерії Арсеніївни та А. А. Пінчука Миколу Костьовича можма було взимку бачити на ковзанці. Між Златополем і сусіднім селом Листопадовим був великий ставок — арена спортових вправ златопільців. Влітку це було плавання, а зимою — бігання на ковзанах. Треба сказати, що Микола Костьович був чудовий ковзаняр. Він мав свій особливий стиль: широкі, розмашмі кроки півколом, спершу в один, а потім у другий бік — те, що ми називали «гігантами». В цьому мистецтві ніхто в гімназії з ним зрівнятися не міг. Учням дуже імпонувало, що їх викладач є також добрий спортсмен, і як тільки Микола Костьович з'являвся на льоду, його відразу оточувели гімназисти — аматори зимового спорту, які залюбки бігали з ним навперегони.
Якось він прийшов на ковзанку просто для прогулянки. Мороз був лютий. Хтось із гімназистів запропонував йому свої черевики з ковзанами. Микола Костьович, не зважаючи на мороз, тут же, на льоду, відразу роззувся, одягнув запропоновані йому черевики і почав демонструвати своє мистецтво.
Почуття гумору не залишмо його і на ковзанці. Одного разу він дуже веселив Валерію Арсеніївну та Антона Андрійовича своєю надзвичайно вдалою імітацією «стилю» різних категорій ковзанярів: «початківців», «гімназисток», «службовців» і т. д.
Почався бурхливий 1917 рік. Народи колишньої російської імперії скинули з себе ярмо царату і на місці колишньої «тюрми народів» постали вільні національні держави. Хвиля національного відродження прокотилася широкими просторами України, народ воскрес до нового життя. Лише тепер Микола Костьович зміг виявити своє українське єство і випростати крила для дальшого лету. Разом із своїм другом А А. Пінчуком він кидається у вир українського культурно-громадського життя. Вони вдвох організовують українське життя в Златополі, виступають з читанням публічних лекцій про видатних діячів української культури як у цьому місті, так і в сусідньому Новомиргороді. Але це тривало недовго. Через кілька місяців після проголошення державної незалежності Микола Костьович одержав запрошення від 11-ої Київської української гімназії ім. Кирило-Методіївського братства на посаду викладача латинської мови. Звичайно, столиця України, де вирував «океан кипучого життя» і творилася нова культура молодої нації і тихий провінційний Златопіль — це не була альтернатива. Микола Костьович радо прийняв запрошення.
Я повинен згадати тут про трагічну долю А. А. Пінчука: влітку 1919 року він був забитий денікінськими бандитами. Подробиці вбивства мені невідомі.
Настав день від’їзду Миколи Костьовича. Це було восени 1917 року. З великим смутком проводжала гімназія свого улюбленого вчителя. Багато гімназистів прийшло на станцію, щоб попрощатися з ним. Було кілька зворушливих промов, що їх виголосили гімназисти старших кляс, висловлюючи йому подяку за працю. Микола Костьович відповів їм теж зворушливо, а коли прийшла хвилина розставання, то гімназисти внесли його до вагона на руках...
ВІДТОДІ я не бачився з Миколою Костьовичем п'ять років. Ми здибалися щойно восени 1922 року в Києві, коли я вступив до Київського Інституту Народної Освіти і замешкав у свого старшого брата Павла, професора того ж інституту. Микола Костьович прийшов його відвідати, — і так ми несподівано побачилися знов. Яка ж то була радісна для мене зустріч! З якою насолодою перегортали ми сторінки такого вже далекого «златопільського» минулого!
Джерело: газета “Народне слово” – Кіровоград, 25 липння 1991 року.
|
