|
Бажан Микола :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
З юних дебютантів другої половини двадцятих років Бажан єдиний устиг за короткі п'ять хвилин до «дванадцятої» (1928 — 1931) вивершитись на богатиря поезії нашого сторіччя. Його виступ із першою книжкою стався в час, коли кремлівський Вій уже показав пальцем на викритого Кагановичем автора «Синіх етюдів» і «Камо грядеши». Москва вже йшла в другу фронтальну атаку проти України, і російсько-українська політична, культурна й усяких інших форм війна дійшла критичного пункту. 21‑річний Бажан приєднується до найвідважніших, кличе іти назустріч бурі, «рубати ланцюги причалів»; «в часи смертельного авралу і компаса і серцю метнутись не даси убік». («Нічний рейс», 1927). І дійсно, наступних кількох аварійних років Бажан (подібно як Микола Куліш п'єсами) капітально зміцнює позиції молодого українського відродження своїми найкращими творами — «Будівлі», «Гетто в Гумані», «Розмова сердець», «Сліпці»... Тоді на межі тридцятих років російська радянська поезія вже нічого рівновартного цьому не могла протиставити.
І ще одно диво: серед терористичного шалу московської розплати зумів він уникнути не тільки російської кулі, ґрат чи колючого дроту на Соловках, а й, так би мовити, остатися «при владі», «ходити в білих сенаторських штанах». Його свіжа, могутня суверенна українська сила була врахована і «пошанована» остільки, що коли після поразки він підняв руки, то його Сталін потрактував як маршала, що дав згоду на капітуляцію. Щоб схилити його також до коляборації, то одною рукою йому весь час показують цівку пістоля, а другою дають аж дві сталінські премії, орден Леніна, орден Червоного Прапора, орден Червоного Трудового Прапора, роблять його членом Президії Верховних Рад СРСР і УРСР, членом Академії наук, речником радянської делегації в Об'єднаних Націях, віце-прем'єром України, нарешті, членом ЦК партії. В лютому 1941 вперше в історії КПУ на київському партактиві звіт за конференцію ВКП(б) робить не перший секретар ЦК КПУ (тоді Хрущов), а Бажан, про якого не знали навіть, що він уже став членом партії. Офіційно перша сталінська премія (1946) була за антинімецькі «Клятва» (1941), «Данило Галицький» (1942) і «Сталінградський зошит» (1943). А друга — за антианглійські «Англійські враження» (1948). Але фактично сталінські премії Бажан, як і Тичина та Рильський, здобув головно одами до Сталіна й Москви («Людина стоїть в зореноснім Кремлі» — 1932, «Клич вождя» — 1939, «Ранок у Горі» та інші). Сюди належать також такі його виступи, як промова в Об'єднаних Націях з вимогою видачі української радянської еміграції Москві (див. «Радянська Україна» за 6 і 7 лютого 1946) чи стаття «До кінця викорчувати буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії і літератури України» («Радянська Україна», 17 листопада 1946). Чи мусів поет платити ще якусь «дань» за своє життя? Хто знає культурну й національну вартість «Соняшних клярнетів» і «Замість сонетів і октав» чи «Розмови сердець» і «Сліпці», той може повірити, що навіть для Москви і Сталіна оди Тичини, Рильського і Бажана прямим катам України і культури — ціна фантастично найвища — ціна духового єства людини і нації. Такі речі були можливі тільки на вістрі ножа при горлі, коли навколо росли гори трупів. Ще в 1934 році, після загибелі кількох мільйонів українців і перших віршів Сталінові, Москва ясно грозила поетові: «Тільки зрозумівши катастрофу, яка чекає тих, хто відірвався від широкого шляху пролетарської революції, може Бажан досягти переломового пункту в його творчості» («Червоний шлях», ч. І, 1934, стор. 186).
Народився Бажан 9 жовтня 1904р. в Кам'янці-Подільському, але його юнацькі роки пройшли в Умані. Батько його Платон був військовим топографом, за неперевіреними чутками генеральського рангу. Кам'янець-Подільський і Умань — визначні центри української історії і традиції. Тут віяв дух глибокого історичного простору, перехрещувались шляхи впливів грецького та італійського Півдня, католицького Заходу, магометанського і жидівського Сходу. Тут ще були свіжі спомини про останні вибухи козацької України — Гонту, Залізняка, Кармелюка. В Умані під час революції 1917 — 1921рр. кипіла місцева національно-державна і культурна ініціятива, тим часом як через місто проносилися найрізноманітніші воєнні вихори — галицькі Січові Стрільці і Махно, німецькі гусари смерти і полки Тютюнника, денікінська біла гвардія і кіннота Котовського. Гостював тут довго і театр Леся Курбаса (1919 — 1920).
Десь коло 1922 року Бажан, що закінчив Уманський кооперативний технікум, їде до Києва учитися тут в Кооперативному інституті, а потім в Інституті зовнішніх зносин. Семенко вводить Бажана в літературне життя (перший друкований вірш Бажана «Сурма юрм» у «Жовтневому збірнику панфутуристів», Київ, 1923). Та куди більший вплив, ніж Семенко, мали, мабуть, на юнака експресіоністичні вистави Курбаса в «Березолі», а пізніше Олександер Довженко, з яким Бажан познайомився, працюючи у ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління). Бажан був одним із перших відкривачів і захоплених пропагандистів геніяльного кіномистецтва Довженка, а пізніше видав книжку про нього (О. ДОВЖЕНКО. Київ, ВУФКУ. 1930, 32 стор.).
Листи Хвильового до літературної «молодої молоді» та запекла дискусія навколо них остаточно розлучають Бажана із футуризмом, і він опиняється в числі 25 «вільних академіків», що утворили ВАПЛІТЕ. Роки життя в Харкові і співпраці з Хвильовим і «романтиками вітаїзму» під постійним вогнем партійної критики були найпліднішими творчими роками в усьому дотеперішньому житті Бажана.
Перша книжка поезій Бажана «17-й патруль» (Харків, «Книгоспілка», 1926, 68 стор.) позначена впливами футуризму, конструктивізму, завдяки яким Бажан уник утертих шабльонових колій попередньої української поезії. У другій книжці «Різьблена тінь», лірика («Книгоспілка», 1927, 32 стор.), Бажан здає в архів і футуризм, намацуючи свій власний експресіоністично-барокково-романтичний стиль і охоплюючи великий круг українських тем. Все це була лише підготовка до справжньої сенсації літератури того часу — книжок: «Будівлі» (1924), «Дорога» (1930), підсумкова збірка «Поезії» (Київ, «Книгоспілка», 1930, 64 стор.); також велика історична поема «Сліпці» (нам доступні лише дві її перші частини з «Життя й революція», 1930, чч. 7 і 8-9 та 1931, чч. 1-2 і 3-4). Тут Бажан іде по найвищих верхів'ях, його суверенність проявляється в усіх напрямах. Поет, що горів спрагою політичного і культурного відродження та пориву своєї нації із тюрми в майбутнє, з якоюсь нелюдською силою дає анатомічний розтин свого — чужого — світового «гетто», розкриває «хитливість і жах» шовінізму «всіх рас і натовпів»: «на інших нивах родиться твоє прийдешнє, замучений, знеславлений народе!» («Гетто в Гумані», 1928).
1928 рік був найурожайнішим роком Бажана. Крім «Гетто в Гумані», в тому році він написав монументальні «Будівлі» — трилогію готичного собору, бароккової української брами і модерного будинку. Це надхненна синтетична анатомія трьох різних світів, стилів, душ; спроба (правда, не цілком успішна) синтези готичного спіритуального пориву вгору із всеохопною земною силою барокко.
Того ж 1928 року є і поема «Розмова сердець» — пристрасна дискусія з одвічним «всеросійським» ідеологом, нищівна відповідь на «всеросійські» і всесвітні претенсії того месіянства з його комплексом «язви як великої чести», з його місією «світового городовика» (поліцая), що радий би сповідати в своїх поліційних участках «грішників» з усього світу. Тут математично точно схоплена і реконструйована поетичними засобами структура і суть явища, і то явища найбільш непроглядного, замаскованого, що складалося віками від Петра І до Сталіна. Сьогодні, коли в СРСР знову у фаворі Достоєвський епохи «Дневника» і коли програмовим виданням Москва випускає «Двенадцать» і «Скифы» Блока, а ЦК КПРС, русифікуючи Україну хоче «визволити» і всю Азію та Африку, — «Розмова сердець» звучить ще більш актуально, як у 1928 році. Але ж і сліду в цій поемі нема риторики, розумувань, деклямацій — лише чистої води поезія, досконала естетична асиміляція колосальних звалищ позаестетичних елементів, отої «сировини» життя.
«Гофманова ніч» (1929) — клясичне і вершинне втілення власного стилю Бажана — вичаровує образ і ритм душі поета, придавленого прусською бюрократично-феодальною суспільною тюрмою. В шинковій оргії вчинив Гофман романтичний бунт і від «смерти ще раз видер кипучу ніч з надхненням і вином», щоб потім знову піти на дно буднів своєї мертвотної доби. Ця річ у Бажана має гіркий автобіографічний присмак.
Ця гіркість почувається в найбільшому розміром, а може, й вартістю творі Бажана «Сліпці». У цій історичній епічній поемі поет, озброївшись великим історичним матеріялом і велетенським специфічним словником, малює з докладним знанням цех лірників-прошаків XVIII сторіччя. Кольорит епохи, людей, речей, психологія і дух часу схоплені в точних образах, ритмах, словах. «Незрячі жебраки», що «бачили багато», що грають віками для ярмаркових натовпів і вождів усіх епох, після Сагайдачного і Конашевича — модерним Кочубеям і т. п. — це сучасні Бажанові поети України, це сам Бажан, що бачить більше за інших, а все ж зараховує й себе до сліпців. Сюжет розгортається на основному конфлікті між старим лірником, якого прикрашують струпи і всеохопна мудрість, і молодим сліпцем, що хоче «здолати, пробитися, вийти як муж, а не мученик... Чуєш? Як муж!» Тут знову подиву гідна здібність Бажана перетопити в естетичний витвір колосальну складність, різноманітність, різноголосість та внутрішню різнодинаміку світу, уйняти весь хаос мікро- і макрокосмосу в потужний ритм, в архітектурний плян, обертати все те на своїй вісі і спрямувати в потрібному напрямі. «Сліпці» були останньою з його речей поетичною вершиною Бажана. Поеми «Число» (1931), «Смерть Гамлета» (1932) — твір, цікавий для вияснення комплексу чи проблеми гамлетизму в Бажановій творчості, — уже позначені компромісом із переможеним ворогом.
Основний доробок Бажана 30-х років, по розгромі України, не у власній поезії, а в перекладах. Це насамперед незрівнянний переклад клясики грузинського середньовіччя — «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі (1937). Він, як і Тичина, приділяв східнім літературам особливу увагу та розглядав Схід як «шкурну» проблему України. Схід є органічним складником і стилю Бажана.
Що ж таке стиль Бажана? Футуризм? Експресіонізм? Барокко? Романтика а ля Гофман? Даремно було б втискувати суверенного поета в рамці, вироблені іншими суверенами. Правда, футуризм дав Бажанові внутрішню свободу від тиранії психологічної і естетичної інертности, від якої на українській поезії були витворились «пролежні». Експресіонізм дав йому смак пристрасної сили свідомости, спраги до життя і до формування життя, індивідуального вислову. Барокко (українське і західне) — всеохопність деталей і патос цілости. Романтизм Гофмана і Гоголя дав йому уяву про масштаби фантазії, фантастичности буденного, сміливого розтину по живому і зрощування розірваних світів.
Але все це Бажан брав тільки як матеріял, яким оперував надзвичайно свідомо. Стиль Бажана — це стиль людини і доби 1917 — 1933рр., що їх дитиною він був, їх любив і ненавидів, аналізував і давав їм власну синтезу. Хвильовий ще до появи Бажана назвав цей стиль «романтикою вітаїзму», розуміючи цей термін так широко, що й неоклясиків уважав якоюсь мірою причетними до нього. Але великий інтуїтивіст утримався від точнішого окреслення створеного ним поняття, сказавши, що це зроблять ті молодші, що приходять чи прийдуть в літературу. І дійсно, вже через два роки Бажан своїм ліричним епосом дав один із найбільш автентичних вкладів у романтику вітаїзму — поруч Тичини-лірика, Куліша-драматурга, Хвильового і Яновського — прозаїків, Курбаса-режисера і Довженка-кіномистця. І коли Хвильовий прочитав «Гофманову ніч», то на очах компанії колег-літераторів у клубі Блакитного буквально упав до ніг Бажана.
Безумовно, бароко і романтизм — головне успадкування Бажана. Романтизм, як слушно зауважив Дмитро Чижевський, не зменшив, а збільшив наслідки бароко. Цікаво, що майже одночасно українське бароко і «барокову людину» XVII — XVIII сторіч відкрив Бажан в УРСР (його «Брама» з «Будівель» — пряма маніфестація того відкриття) і Дмитро Чижевський на еміграції у своїх нарисах про українське літературне бароко. У зміні і повторах культурно-історичних типів і циклів ніби знову повіяло в нашому столітті духом і настроєм бароко. Якою мірою доба самостійницької і бурхливої Хмельниччини і «Малоросійської Колегії» подібна до доби Української Революції і держави 1917 — 1919 рр. та УРСР, такою мірою і дух «бароккової людини» присутній у стилі Бажана. Якою мірою доба прусського мертвотного феодального бюрократизму подібна до московського комуністичного тоталітаризму, такою мірою і романтично-сатиричний бунт Гофмана відлунюється в поезії Бажана. Та аналогія не тотожність. На Україні, яку Сталін 1918 року назвав «світовим узлом» суперечностей, розігралась і досі триває гра велетенських сил — Заходу і Сходу, України і Росії, аграрного і індустріяльного світу, принципу здиференційованої єдности і принципу тотального моноліту. Може, тому і в стилі Бажана не грає ролі «краса», а насамперед діє в його естетиці сила. Сила стихій, сила закономірности, сила суперечностей, гра сил і їх ритмів. А найбільше сила людини на тлі вищих від неї законів світу. І в цю гру поет кидає і велику силу свого таланту, цілої своєї незвичайної особистости. З несамовитістю експресіоніста й романтика, з точністю конструктора, оперуючи брутальною метафорою, антитезами сил і їх ритму, копальнями життьової фактури і найбагатшим в українській поезії словником, розпікаючи вогнем сатири і трагічного патосу мову, він опановує бароково-романтичний хаос свого розбурханого до дна часу і своєю естетичною інтуїцією дає йому цілеспрямованість і плян:
О земле юрб і добр, о земле сил і дій,
Я кожну яв твою зв'яжу і відокремлю
В єдиній складності твоїй.
Тебе до пня, до дна тебе й до краю
Всю вичерпать і розітнути суть!
Тебе, немов мету і жертву, розкриваю
Й не можу до кінця збагнуть,
Бо мудрости й буття неісходима путь.
Тут діє фаустівський активістичний дух проникнення і всеохоплення. І, може, й гетівська «філістерська» теза брати своєчасно необхідність за основу підшепнула Бажанові одним із перших написати оду Сталіну. Та от загадка: що рухало ним у його багатьох пізніших «партійних» творах, що мають вони сліди його «музи» і богатирської поетичної сили? Може, він і Сталіна, і сталінську добу, і себе в їх складі брав лише як матеріял? Занадто живий іще цей поет, щоб робити якісь остаточні судження.
Юрій ЛАВРІНЕНКО
Українське слово. — Т. 2. — К., 1994.
Микола Бажан
МАЙСТЕР ЗАЛІЗНОЇ ТРОЯНДИ
Пам 'яті Юрія Яновського
І от я знову чую твоє дихання, твій нешвидкий, приглушений голос, твої стримані, але внутрішньо гарячі слова; чую широку музику твоїх мрій і сподівань, узорну гру твоєї уяви і звучне відлуння пережитих, дбайливо збережених у твоїй пам'яті спогадів, радощів і болів, твоїх нечастих днів світлих і нерідких печальних днів. І от я знову бачу тебе таким, яким уперше побачив п'ятдесят чотири роки тому в Будинку селянина, вестибюль якого був розмашисто й щедро розмальований Федором Кричевським.
[...] Ось ти і прийшов, і стояв у вестибюлі, і, зніяковілий, стривожений, чекав на розмову зі «справжнім письменником», з Михайлем Семенком, про якого чув, але дотіль ніколи не здибав, бо ходити на вечори панфутуристів не мав ані часу, ані охоти.
Заплющую очі і пригадую тодішнього тебе: високого, цибатого, незграбного, з довгою, витягнутою шиєю, з обкутаними зеленими обмотками худими ногами, встромленими в зашкарублі й тяжкі австрійські солдатські буци. Ти всміхався. Стримано і журливо всміхався по-хлопчачому припухлими губами, та й весь був просто хлопчаком, У якого тільки очі виказували, що смутки і тривоги, злидні й переживання не обминули юнака ані в єлисаветградських степах, де проминуло отроцтво, ані по убогих притулках київського студентського існування.
І [...] З ранньої весни 1924 року ми почали товаришувати. Працювали в газеті, бігали по місту репортерами, з перших більших гонорарів справили собі костюми, пальта. Юрій скинув нарешті гуркітливі буци і дженджикував у гостроносих, ультрамодних «шіммі». Гарний, стрункий, високолобий, приємний у бідній своїй елегантності юнак, на якого заглядалися всі друкарки редакції, він охоче виступав на літературних вечорах панфутуристів, хоч ні в його ставленні до мистецтва, ні в його поезіях та оповіданнях футуристичного не було ні краплини. В них буяли пахощі і гомони того тривожного, сповитого курявою походів і боїв, застеленого димами вояцьких бівуаків і чорно-багряних пожеж єлисаветградського степу. [...] Він читав негучно, не намагаючись бути патетичним. Він був просто щирий і скромний і до аудиторії звертався не як трибун, а як співрозмовник, і цим пригортав до себе симпатії слухачів. Коли ж завзятіші учасники вечорів, такі, як насамперед сам Семенко та Гео Шкурупій, розпочинали атаки на мистецтво, на літературні традиції, на класичну літературу, —Яновський відходив убік, бо все глибше й глибше відчував, які чужі і неприйнятні для нього такі вигуки й вихватки. Вже з Єлисаветграда приніс він у собі непохитну любов до Гоголя, до Шевченка, до народної пісні і легенди, до невтомного шукання краси й виразності слова, барви, музики. Він жадібно читав, і за учнівських років його літературного життя часто можна було відчути, чиїми книгами він захоплювався, чиї вірші знав напам'ять, чиї строфи перекладав українською мовою. Маяковський і Багрицький, Бабель і Всеволод Іванов, Ганна Барвінок (яку високо цінував за багатство мови) і Джозеф Конрад (який своєю романтикою моря був співзвучний романтичним поривам хлоп-ця-степовика, що згодом став захопленим співцем морської стихії: «Вітаю море! Корабельна путь лежить по всій землі!»). [...]
Як душа його мужніла, як вона зростала — видно було з кожного нового Юриного оповідання, кожного нового вірша. Михайль Семенко не тільки вітійствував на літературних вечорах і диспутах, кидаючи свої не дуже небезпечні блискавиці то в один бік — на академістів, традиціоналістів, неокласиків, то в другий — на гартівців, плужан, загрозливих його суперників. Виступи панфутуристів часто кінчалися посвистами, обуреним галасом і навіть образливими вигуками слухачів — чи було то десь у клубі, чи в аудиторії університету, чи в читальному залі книгозбірні. Михайль запевняв, що задоволений з такого реагування — оце, мовляв, класова боротьба, хоча насправді було це ексцесами групівщини, гуртківщини, зарозумілого дрібнобуржуазного «лівацтва». В Юрія і в мене поступово накопичувалося невдоволення. Ми не могли зректися, ми не хотіли зрікатись, і ми не зреклися тих явищ літератури і минулих часів, і сучасності, які нас хвилювали, збагачували. Ми хоч і по-дружньому, але сварилися з Семенком, коли він нападав на укоханого нами Тичину, на наш захват прочитаними тоді баладами Тихонова, міцно написаними новелами Косинки чи оповіданнями Бабеля. В чому ми були єдині — у визнанні могутньої поезії Маяковського.
[...] Минуло з півтора року од часу, коли Яновський уперше ступив на сходи, що вели до літератури чи принаймні до її передпокою. [...] Основне, справді важливе, пережите, обмислене, ставало з кожним новим твором виразнішим, переконливішим, неповторним. Формувався стиль, манера викладу, творче обличчя людини, що стає письменником мужнім, бездоганно чесним і високодумним. Цей процес творчого зростання Яновського особливо доказово втілився в його рвучкій своїми ритмами оповіді «Рейд», в його напруженій повісті про робітниче повстання проти анархістської банди, що захопила маленьке степове місто Байгород, як назвав письменник свій рідний Єлисаветград, описуючи — не обійшовшись без вигадки — події і трагедії повсталих степовиків у боротьбі за перемогу Рад.
[...] Не відразу, переїхавши до Харкова, зміг Семенко залучити нас до роботи в кіно. Юра пішов працювати до редакції «Вістей ВУЦВКу», я — до журналу профспілки сільськогосподарських робітників «Нова громада». Ледве-ледве знайшли собі житло. Аж на околицях, та й не те щоб робітничих, а базарних, занедбаних, без електрики, без водогону, без міліції, яка дуже придалась би, щоб уночі рідше лунали лайки, ґвалти, верески і лементи. Годі було тут спокійно заснути після праці, після літературних дискусій, після довгих балачок та вечорів у недавно відкритому Будинку літераторів імені В. Блакитного. Цей клуб став уже справжнім осередком забуялого літературного життя столиці. Воно захопило і нас обох. Розходження з групою Михайля Семенка поглиблювались. Хоч панфутуристи, прагнучи позбавитись деяких малоприємних сторін своєї репутації, і перейменували себе на комун-культівців, але те мало допомогло. І Юра, і я бачили, що нам з ними не по дорозі. Семенко лаявся, взивав нас зрадниками, перекидьками. Ми й справді перекинулись, хоча й опинились на ще більш непевній дорозі, вступивши до так званої Вільної академії пролетарської літератури — літературної організації далеко не одностайної, але, за задумом фундаторів, протиставленої ідеям інтернаціоналістської соціалістичної культури. Згодом, коли керівництво «Вапліте» одвертіше й одвертіше почало викладати свої націоналістичні позиції, серед ваплітян виник розлам. Більшість письменників стала відходити від цієї організації. Серед них був і Яновський, і я, що з 1927 року друкували свої твори в журналі «Вапліте». Там з'явився «Байгород» Яновського, прихильно і навіть захоплено зустрінутий читачами. Не було сумніву, що література поповнилася митцем, на якого можна сміливо покласти великі надії. Тим часом цей митець ходив майже безпритульний, міняючи у кварталах узбіч пустирів, що відділяли місто від лісопарку, одну жалюгідну кімнатку на іншу, ще жалюгіднішу. [...]
[...] Справжні події та почуття підхопив і підніс до баладних романтичних висот порив молодого Юриного серця. «Молодість лежить наша, перед нею лежать обрії». О, який молодий, який підхоплений потугою повних запашного морського подуву вітрил, який хвилюючий своєю чистотою, дружністю до людей, відданістю далечі й красі є і досі, є і буде роман Яновського «Майстер корабля» — романтичний роман про роман любовний, про трикутник почувань, який сполучив — і солодко, і боляче водночас — три молоді, три красиві істоти.
Свій твір, що його художня цінність, новаторство і неповторність і на наш сучасний смак, мені здається, анітрохи не зменшились, а може, навпаки — збільшились, Юра кінчив писати вже у Харкові. Там я прочитав рукопис. Свідком романтичних часів Юриного життя в Одесі я не був, живши тоді в Харкові і тільки наїздами як редактор ВУФКУ відвідуючи Одеську кіностудію. В стосунки між То-Ма-Кі й Севом Яновський вніс багато вигаданого, ускладненого і психологічно, і сюжетно. Трикутні «конфлікти» насправді були далеко простіші. Жайвірка дзвеніла з високості для обох, але гніздечко знайшла в третього, з яким і ділила долю, закінчену для коханого трагічно, а для неї — довготривалими злигоднями. Не було насправді ані крові, ані нападів, ані ножів, ані ран; була любов майже уявна, породжена творчою потребою двох митців злітати, марити, солодко хвилюватись, пориватись до прекрасного. І весь «Майстер корабля» був романом пориву до прекрасного, не глибоко ще збагненого молодими митцями. Проте складності й труднощі в осяганні прекрасного були добре знані старішому за цих митцеві, Професорові (як назвав Яновський у романі свого сивочолого приятеля). Досвідчений творець і знавець мистецтва, особливо українського, Василь Кричевський був запрошений на Одеську кіностудію як художник і консультант для постановок фільмів на історичні теми — він оформлював 1926 року перший фільм про Тараса Шевченка, у якому роль поета прекрасно зіграв Амвросій Бучма, а потім «Миколу Джерю», «Тараса Трясила» та цілу юрбу інших. Старий майстер знав багато. Своїми знаннями він не хизувався, а охоче ділився, ставши незаперечним художнім авторитетом для всіх кінематографістів, особливо ж для двох людей — для Довженка, загалом несхильного підкорятися у мистецтві іншим авторитетам, і для Яновського. Юрій дуже любив і шанував свого Професора, прислухався до його суджень, вчився в нього. Краса народного мистецтва, барви квітчастих килимів, вишивок, рушників, хатніх малювань, плавні рельєфи гутного скла і виблиск гранчастого кришталю, співучі лінії різьби по дереву, таємнича казковість дерев'яних скульптур, особливо тих, які випиналися вперед на носах старих фрегатів і бригантин, щоб невідривне вдивлятись у далеч небезпечних шляхів і охороняти від катастроф, за що моряки й звали їх «майстрами кораблів», — яка могутність прадавнього мистецького й історичного досвіду, яка органічно вирощена, радісна розкіш, яка щедра життєва сила наснажувала ці утвори народного генія, ці неоціненні, а водночас прекрасно прості вияви людського духу! їх вчився шанувати й розуміти молодий автор розпочатого тоді «Майстра корабля». Яновський вкладав у свій перший великий твір і свіжість пізнання, і навіть деяку надмірність та розкиданість, прощенну для юного неофіта, для якого вже відкрилися таїни мистецтва, але охопленого ще буянням зворушливого хлопчачого запалу, що його він і згодом цілком не позбувся, хоч запал цей іноді заважав строгості, помірності, точності вислову. Цієї образотворчої точності Яновський наполегливо вчився. Задумавши свого «Майстра корабля», він брався за нього, уже відчуваючи, як у ньому зростає й міцніє письменник. Кінематографія мусила відступити на другий план. Вона забирала в нього надто багато життя, часу, енергії. Головний редактор кіностудії— він був потрібен скрізь, і він скрізь бував, бо директор — Павло Нечес — беззастережно довіряв йому в усіх творчих справах, та й у справах фінансових був до нього поблажливий. Боюсь, що Ільф і Петров у «Золотому теляті» списали з Юри образ того щедрого редактора, який так охоче пропонував аванси і міг їх довірливо запропонувати навіть Остапам Бендерам, яких не бракувало тоді біля кабінетів кіностудії. [...]
[...] Але не кіно було полем найбільших творчих здобутків Яновського. Він зростав як майстер поетичної прози, поступово входячи в шерег найвидатніших радянських прозаїків. Тонким, впевненішим, багатограннішим ставало вміння живописати словом. Творча путь не буває асфальтованою. Доводиться і спотикатись, і стрясатись на вибоях, і сумніватися в самому собі, і передумувати продумане. Оцінюючи свій творчий досвід, і солодкий, і гіркий, і плідний, і оманливий, Яновський десь на початку тридцятих років писав про себе щиро і рішуче: «Тепер мужні слова киплять у мені, пафос велетенських будувань рве моє серце гордістю. Я бачу, як ми устаємо на весь світ осяйним будинком соціалізму». Він бачив цена власні очі, рушаючи в творчі мандри й пошуки по всіх місцях України, де закладались чи вже зростали могутні будови першої п'ятирічки. Дніпрельстан. Горлівка. Краматорськ. Луганськ. Він, скромний, ненав'язливий, ніяк не набундючений співбесідник, вів сердечні розмови з творцями цих історичних споруд і без велемовності говорив про їхній героїчний, тяжкий, самовідданий труд, і захоплювався ним, і ним надихався. П'єса «Завойовники» є свідченням процесу, що вершився в душі художника, змиваючи живлющою течією наносне, вигадане, спорохнявіле, віджиле і вирощуючи в душі письменника нове, суттєве, соціальне й психологічно небувале, породжене у вогні класової боротьби і в пафосі соціалістичного труда. [...]
[...] Чвари, розпочаті як групові, як загострення властивої тодішньому літературному життю гуртківщини, набирали виразного політичного характеру. Хвильовий проголосив своє «геть од Москви». Юра органічно не міг цього злісного заклику сприйняти. Як він міг зректися культури, яка нерозривно злилася в його душі з культурою рідного народу, бувши невіддільним чинником творчого зростання не тільки Юрія, а й усієї української культури? Яновський горнувся до людей, які рішуче відкинули націоналістичні гасла Хвильового, утворивши свою групу «Літературна майстерня А» і заснувавши свій «Універсальний журнал», де верховодом був Юрій Смолич. У цьому журналі й співробітничав Юрій Яновський, ближче зійшовшись із Петром Панчем, Майком Йогансеном, Олексою Слісаренком. Ту ж еволюцію поглядів, що й Юра, пережив і Сашко Довженко, якого глибоко вразило й образило розлючено негативне ставлення правовірних ваплітян до його твору 1929 року. «Арсенал». Цей фільм я наважусь назвати твором геніальним, як і фільм «Земля». «Вапліте» закономірно йшло до свого розпаду, і самоліквідація його була актом, обумовленим і внутрішньо творчими процесами, і чинниками соціально-ідейними. Дружні взаємини Юра підтримував з Миколою Кулішем. [...]
[...] 1932 року я знов перебрався до Харкова. Туди наказали повернутися кіноуправлінню, де я ще кілька місяців працював, доки мене без особливих пояснень звідтіль не звільнили. Влаштувався було завідувати літературною частиною в оперному театрі, вчив мови й орфоепії Леоніда Собінова, щоб він вправно, по-українському заспівав Лоенгріна, та на цьому, здається, мій внесок в історію українського оперного театру й закінчився. Друкувати нас почали мало й неохоче, було скрутно. Становище ускладнювалось.
Про це ми з Юрієм бесідували, блукаючи журливими алеями малолюдного осіннього лісопарку. Шелестячи купами зів'ялого листя, годинами ходили там, говорячи для відпочинку й спокою душі про книги, прочитані давно й перечитувані наново; тільки про свої книги, ще не дописані, ми не говорили. Юра уникав того, щоб творчий процес, яким він був охоплений аж до збурених глибин свідомого й підсвідомого, порушувати запізнілими міркуваннями. Коли на папері один за одним у продуманій системі лягав вагомий рядок за рядком, щастям було піддатися їхній тугій ритмічній течії, Юра волів течію не перебивати, сповна віддаючись своєму, уже обміркованому й зваженому щастю. Щастю писати. Потрібен був спокій, щоб володіти цим щастям — вразливим, легко ранимим. [...] Сутужно було й 1934 року, коли ухвалою уряду з Харкова до Києва перенесено столицю Радянської України. В Києві спішно споруджувались будинки і для установ, і для новоприбульців. Поспіхом зводили будинок, призначений для житла письменників. Квартир було небагато. З Харкова могла переїхати лише частина письменників. Серед них був і я. Обидва Юри — Яновський і Смолич — залишались у Харкові. Сказати по правді, це не дуже завадило їхній творчій праці, зате сприяло зміцненню їхньої дружби. Вдвох вони їздили і в подорожі по республіці, і на відпочинок у Санжари, в Білики, в Яреськи. Вдвох вони приїхали 1934 року і на Перший з'їзд письменників СРСР у Москву. Юру вже знали й цінували його оповідання, що їх російською мовою, як і твори М. Куліша, Ю. Смолича, М. Йогансена, перекладав знавець усіх відтінків і української, і російської мови, відданий своїй благородній інтернаціоналістській роботі перекладач і письменник П. Зенкевич. Згадаймо ж його добрим словом пошани і подяки. Завдяки його труду, російський читач знав такі прекрасні розділи з «Вершників», як-от повісті про Адаменка, про Чубенка. Юрі про них схвально казали Костянтин Федін, Мате Залка, Всеволод Вишневський, Костянтин Вашенцов. Дружба з ними отоді й почалася, дружба, випробувана подальшими роками, з-поміж яких були й роки тяжких іспитів, несправедливості, образи. Ніхто зі згаданих (та й не згаданих тут) російських друзів Яновського не лишив його без підтримки, без духовної допомоги. Так, я пам'ятаю про це. Так, пам'ятаю. Ми жили з Яновським в одному готелі. Після засідань з'їзду починалося досить буйне застолля, в якому Юра брав участь лише тихою усмішкою та непретензійними репліками. Він почувався хоровито, але загальне піднесення, в якому проходив з'їзд, його бадьорило й тягло на довгі зустрічі й збуджені розмови, адже ж на них харківське Юрине буття не було щедре. Вихід у світ його «Вершників» — а вони вийшли майже одночасно і українською, і російською мовами — став святом для Юрія та для всієї літератури. Свято не прийшло без злобливої настирливості нудних і безпідставних закидів та причіпок, але вони примушені були, вражені фактом безсумнівної великої ідейно-художньої цінності нового твору Яновського, поступово, хоч і несамохіть, вщухати. Після успіху «Вершників» прийшов успіх «Думи про Британку», виставу якої я вкупі з автором дивився десь у листопаді 1937 року у щойно відкритому Харківському театрі імені Ленінського комсомолу. Виставою «Дума про Британку» театр розпочинав свою недовгу історію. В залі зібралося багато молоді. Вона сміялася, галасувала. Як буде сприйнято юнацтвом трагічний пафос Юриної п'єси? Мене бентежила ця думка, автора ж — подвійно. Адже його вірної порадниці Тамари не було біля нього. Вона була на сцені, граючи в п'єсі нелегку роль хлопчика Романа. Коли вона з вузликом у руках вийшла з-за куліс і натурально, по-хлопчачому дзвінко й задерикувато прозвучало її запитання: «Діду Устиме, кудою тут на війну пройти?» — Юра полегшено зітхнув. Тамара опанувала образ. Зал їй повірив і засміявся. Встановлювався контакт між артистами й публікою — запорука успіху. Так воно на цій виставі і сталося. Добре сприйнято було п'єсу і в Москві, де О. Таїров поставив її у Камерному театрі перший, навіть за п'ять днів до харківської прем'єри. Проте виникали якісь глухі й незрозумілі перешкоди. Лише в Одесі М. Терещенко поставив її уже влітку цього тридцять сьомого року. В київських театрах її тоді «не помітили». Аж 1957 року, вже після Юриноі смерті, мужніх і суворих героїв Британки побачив київський глядач.
Єлисаветград. Київ. Харків. Одеса. Ще раз Харків і нарешті знов рідний і улюблений Київ. 1938 року Юра й Тамара переїхали до столиці й оселилися в двох кімнатах квартири, де жила моя родина, батьки. Вони раділи, що мають таких сумирних і милих сусідів, якими було подружжя Яновських. Навіть моторний фокстер'єрчик, улюбленець Юри, поводився свавільніше лише на прогулянках, коли Юра поважно й терпляче водив його по доріжках найближчого скверу. [...]
Яновський умів легко, невимушено, залюбки товаришувати з людьми, старішими за нього. Люблячи їх, шануючи, він водночас умів бути з ними і теплоіронічним, і ніжно-занозистим, і грайливим. Сашко Довженко ні від кого не стерпів би тих жартів і ущипливостей, до яких у розмовах з ним вдавався Юра. Що вже казати про куди менш амбітного Павла Григоровича, або Шовкуненка, або Заболотного, цих старших друзів Юриних. Приємно й весело було дивитися на забавні й милі сценки, що розігрувалися між Павлом Григоровичем Тичиною та Яновським, коли вони обидва були в доброму гуморі. [...] У душах цих істинних поетів жило багато по-дитячому світлого, прекрасного, зворушливого, наївного, не пригашеного ані вітрами, ні грозами буття.
Складний був цей період життя і Юриного, і мого. Ламалися звичні уявлення, змінювалися давні взаємини, народжувались нові думи, небувалі почування. Вони збагачували, зміцнювали, проймали радістю, торкалися болем, примушували напружено битися і моє серце. Захоплений внутрішніми переживаннями, я не був уже достатньо уважний до переживань навіть найближчих друзів. Порідшали наші прогулянки з Юрою по Києву, але я їх добре запам'ятав. Я сказав Юрі, які рішучі зміни входять у моє особисте життя. Він зрозумів мене. Настала осінь 1938 року. [...] Збудженість і тривоги, мов перед червневою навальною грозою, відчували ми в ті зимові дні 1939 року, коли Юра, насунувши навушники своєї незмінної кепки, ішов зі мною. Я ішов до Ніни. Вона захворіла, її забрали до лікарні. Юра розумів мій внутрішній стан — він умів без зайвих слів і співчувань ласкаво і тактовно потішати людей. [...] Так, тридцять дев'ятий рік розпочався напружено і бентежно не тільки для нас, а й для всього світу. Похмурі тіні загрозливих передвість ходили по снігах Європи. Про це ми теж говорили, йдучи з Юрою під обсипаними уже вологим снігопадом каштанами березневого Києва. Юра казав про можливість недалекої війни, про охоплену фашистським безумством Німеччину. Можливість війни? А хіба не про це думав він, пишучи прикінцевий монолог хлопчика Романа в своїй п'єсі «Дума про Британку»? Я вже казав, що дивився разом з автором цю виставу в Харківському театрі імені Ленінського комсомолу. Я, сидячи поруч Яновського, приглядався до нього, трохи побоюючись тих переживань і хвилювань, що були для Юрія неминучі. З-під довгастих, невеликих окулярів Юрині очі дивилися насторожено, потаємно здригалися куточки уст, на скронях тривожно билася блакитна жилка — так, автор дуже хвилювався. Я поділяв це хвилювання, але вже після першої дії, коли ми побачили, як дружно і вдячно хвилюється весь зал, стало на серці спокійніше. Драма Баштанської республіки, змальована Юрою в п'єсі про революційних селян, керованих більшовиками Єгором, Ковалем, Лавром, доходила свого трагічного й оптимістичного кінця.
От з-поміж тіл розстріляних повстанців підноситься дивовижно змужнілий у горі і в славі нерівної боротьби хлопчик Роман і, тримаючи в руках врятоване немовля як надію й запоруку життя, говорить свої прості й прозорливі слова про те, що «кругом війна. А ми — живі. Комуністи. Ідею несем. Кругом війна, а ми несем, а ми несем». Вони вражали, ці слова героїчного хлопчика, пристрасно проголошені Тамарою. Вони вражали, ці слова, адже війна своїми страшними загравами вже металася над Іспанією, над Мадридом, над Гернікою. Війною тхнув кожен рядок «антикомінтернівського пакту». Війна, а ми — ідею несем, а ми несем. А ми знаємо правду слів, промовлених Романом, коли він підвівся над смертю, непіддатний ворожим кулям, як-от і Тиміш у Довженковому «Арсеналі». Зал встав і вибухнув оплесками. Автора, зблідлого, якогось переляканого, незугарного, артисти витягли на сцену і примусили вклонитись. Він махнув довгою шиєю, зніяковів та й утік за куліси. Я пам'ятаю цей перший уклін драматурга Яновського глядачам. Я пам'ятаю і останній його уклін, складений народові в київському театрі через шістнадцять років. Шістнадцять років. Незмірних, небувалих, тяжких і героїчних.
Підступно, нагло вдаривши залізним клином на наші західні рубежі, загарбники продерлися до Києва. Чутніші й чутніші ставали рокоти канонади. Письменники, хто міг, пішли на фронт. Юрі відмовили. З однією ниркою? З виразкою? З розширенням вен? Я бачив його після того, коли йому було відмовлено. Похмурий, вкрай засмучений, він, кого ніколи в заздрості й запідозрювати не можна було, казав, що заздрить мені. Я став редактором фронтової газети «За Радянську Україну», призначеної для поширення в тимчасово окупованих областях України. Юра приніс до газети свою написану в липні новелу «Коваль», сповнену того почуття, про яке він писав: «Знаєш свій народ. Почуваєш його мужність, його доблесть і героїзм, зневагу до смерті, волю до життя. Але ні! Я не знав, не читав, не чувавдосіль про таку силу гніву». Цей гнів клекотів у серці Юри. Тяжко йому було залишати рідний Київ, над яким вили фашистські розвідувальники, який били фашистські бомби. [...]
Я зустрівся з подружжям Яновських в Уфі влітку сорок третього року, коли приїхав туди відвідати евакуйованих українських вчених, письменників, митців. Призначений заступником Голови Ради Народних Комісарів України, я займався справами української культури й науки, а її осідком стала на ті часи Уфа. В історію української літератури, як її навічні скарби, увійшли шедеври, створені в Уфі в суворі й величні роки, які надихали серця гнівом, вірою, найглибшою любов'ю і скорботою, відданістю Вітчизні. Силою цих почуттів напоєно мужні й ніжні думи Юрія Яновського про землю батьків. Слово «Уфа» стоїть під величною, як реквієм, поемою Павла Тичини «Похорон друга». Тоді ж в Уфі Максим Рильський виголосив своє провісницьке, натхненне слово про рідну матір. Уфа стала для української радянської інтелігенції не притулком, а добросердим містом творчості в ім'я перемоги. Вона, ця жадана перемога, була недалеко. [...]
[...] Ти разом з Павлом Антокольським, Олександром Копиленком, Дмитром Косариком восени сорок третього приїхав до Харкова. Я зустрів друзів, і ми влаштувалися жити вкупі. Наступ наших військ котився по Лівобережжю нестримним сталевим валом. Скоро передовим частинам стане видно і посічені кулями й дощами Дарницькі піски, і синьо-чорні дніпрові хвилі. Скоро побачать вони і заповітні пагорби Києва. Гітлерівці, оголосивши Лівобережжя «зоною пустелі» і з нещадною послідовністю знищуючи й плюндруючи все живе і людське, відступали, гадаючи вчепитися за старанно збудовані укріплення на висотах за Дніпром. От уже визволено й Полтаву. [...] Небагато вціліло будиночків на околиці колись такої затишної, лагідної Полтави. Ми спинилися на центральній площі і, скинувши кепки, довго мовчки вглядалися в розколоті жаром пожеж, закіптюжені смугами тяжкого диму стіни будинку музею, спорудженого колись Юриним другом Професором. Він, цей славетний дім, був такий рідний і такий втішливий, такий спокійний і привітний, світлий і барвистий в тій м'якій і плавній традиції барв, що притаманна і миргородським килимам, і решетилівським вишивкам, і опішнянським тарелям. «Що вони наробили! Що вони наробили!» — ледве ворушачи ствердлими від зненависті вустами, повторював Юра. Гітлерівці, пограбувавши музей і найцінніше повивозивши до фатерлянду, потім підпалили прекрасний будинок. Згинули настінні панно С. Васильківського, повідпадали кахлі, почорніли узорні мури. Думалося, що цей унікальний утвір архітектурного мистецтва пропав навіки. На щастя, як то виявилось невдовзі, ми помилилися в своїй безнадії. Творчим трудом народу будинок було відроджено. А тоді біля руїн будинку, як здавна, так і зараз, сидів на посіченому кулями постаменті величавий Шевченко. «Де б ми не їхали, а він уже перед нами. Ішов, певне, з передовими»,— шанобливо сказав Юра і поклав обгорілу віть тополі до підніжжя Тарасові.
Поблизу Гребінки ми наздогнали штаб. Юра ходив дедалі більше й більше стривожений, замислений. Я бачив, що він носить у собі якусь невідступну думку, але не хоче чи не наважиться її висловити. Я вчепився в нього, і він сказав, що іще в Харкові дізнався: його мати й сестра під час відступу дійшли до села Кулажинці, під Пирятином, і там їх застукали німці. Живуть? Вбили? Він не знає, а село ж відсіль так недалеко. Чи має він право попросити віліс? Бодай на дві-три години? Я розповів членові Військової ради фронту про Юрину велику турботу. Той сказав: «Поїдемо моїм вілісом. На дві-три години я зможу відірватись». І ми поїхали. Це були землі тотального знищення. На попелиську сіл жаско і люто, як згорілий ліс, волали до неба чорні комини, зяяли ями і льохи. Старий дід сидів, похнюпившись, на царині і підвівся, коли машина спинилася біля нього. «Ви не знаєте, чи є тут такі Яновські? Дві женщини. Живуть? А де?» Дід показав рукою: «Далі. Он там, в кутку села». Яновський заплющив очі. Я боявся, що він знепритомніє. Машина рушила.
Під чорним потрощеним комином над жалюгідним огниськом вовтузилися дві жіночі постаті. Ближче не під'їхати. Заважали ями і руїни. Ми пішли втрьох. Юра своїми короткозорими очима вдивився в жінок, що звелися й закам'яніли, вгледівши гурток несподіваних прибульців. Юра скрикнув: «Мамо!» — і ступив наперед. Жінки не ворухнулись. Юра ступив ще ближче і простягнув руки до старшої. Вона вгляділася, кинулася і мовчки впала йому на груди. Кинулася й молодша. Ми спинилися віддалік. їм треба було в цю мить бути самим. Вони не плакали і навіть не говорили, тільки пригортались одне до одного, дві жінки в обшарпаному, обгорілому, так-сяк підтиканому одязі — і син одної, брат другої. Ми не бачили їхніх облич, але вони не плакали — і це було найразючіше. Мати перша схаменулася і кинулася до кабиці. «Голодні ж, голодні ж, голодні», — повторювала. Підвладна незмовклому за жодних злигоднів чуттю гостинності, що властиве єству української селянки, почала порпатись, сипати якусь потерть у глечика, викладати з торби сухарі. Юра відійшов убік і став до нас спиною. Я думаю, що він плакав. Генерал спинив Юрину матір: «Не треба». Порученець приніс хліб, консерви, ковбасу, горілку, масло. На спаленій, витоптаній землі ми сіли кружкома і випили чарку за Юрину матір, за сестру, за перемогу. Баритись було ніяк. Почали збиратися. Мати підійшла й перехрестила Юру, що ніяково стягнув кепку. [...]
[...] Втрьох ми надвечір знову повзли верболозами до Дніпра. Місто лежало за чорними пагорбами. Деколи в глухому небі висне зелений спалах ракет. Де-не-де промигоче різкий пунктир трасуючих куль. Тиша гнітить, удавана, примусова, до краю напружена тиша. І раптом ми всім єством своїм здригнулись. Над Києвом беззвучно звівся величезний, зубчастий, іржавий, розжарений вінець. За горами запалали пожежі. Навіть найвищих їхніх омахів нам не видно. Лише багровий, пульсуючий відсвіт. «Німці палять Київ», — прошепотів Довженко. Ми мовчали, боляче, до запаморочення нездвижно вглядаючись у колючу корону над тортурованим містом.
[...] Наприкінці сорок п'ятого року Юрій виїздить до Нюрнберга кореспондентом газети «Правда Украины». Ми бачилися в ці роки рідко. Юра був зайнятий своїми письменницькими й газетярськими трудами, а в мене в Раді Народних Комісарів справ було більше як по горло, і лише над ранок я повертався додому, заклопотаний і виснажений. Проте ми часом зустрічалися, ходили алеями Ботанічного саду, говорили трохи і про свою роботу. Юра казав мені, що збирається працювати над більшим твором. Це було ще перед від'їздом його до Нюрнберга. В ньому зрів уже план роману, якому він, закінчивши його в 1947 році, дав назву «Жива вода», а потім, десь через років два, переробив і назвав «Мир».
«Жива вода» стала для Юри водою гіркою, а то й найгіркішою, хоч витекла вона з чистого джерела його чулої і вразливої душі. В цьому романі втілилося те, що ввійшло в свідомість Яновського, коли він проїздив і проходив шляхами війни по щойно визволеній землі України. Опис потрощеного Гапчиного подвір'я, яким розпочинається роман, — яв ньому до деталей впізнаю страшну картину руїни й біди, яку ми уздріли, коли приїхали до Юриної матері. Той же закіптюжений, обпалений, кричущий у небо димар. Та ж земля, порита вирвами від снарядів і бомб. Той же попіл і погар хати. Навіть та ж сама гола, тоненька, дивом вціліла вишня. Весь роман — це щоденник переживань, вболівань і радощів Юри від гостро врізаних у його пам'ять картин — пейзажів, речей війни, від усім серцем сприйнятих тодішніх зустрічей і бесід. Він спостерігав і перші осінні роботи на ще завалених залізяччям війни землях, і залпи радянських батарей на Букринському плацдармі, і повернення воїнів до рідних осель — воїнів, не тільки втомлених тяжкою працею смертельного двобою, а часто й покалічених ворожою сталлю, оглухлих від контузій, посліплих од вибухів. Юра бачив і радість, найбільшу зі всіх досі знаних людям, і горе, найтяжче зі всіх людьми пережитих нещасть. Книга про живу воду визволення, що омивала і гоїла людські душі, була чи не найстрункішою зі всіх Юриних повістей, хоч у ній, як, либонь, і в кожному творі, писаному поривно, були і вади, і місця непродумані, і недоречності. Проте вони при неупередженому ставленні до книги не давали підстав для тієї гострої критики, якій роман Яновського було піддано. Мені нелегко про це писати, але і я тоді виступив так, як не повинен був виступати. Не зітер і не зітру цього зі своєї пам'яті, не скину цього тягаря.
[...] Високі осокори шуміли липким весняним листям над басейном Ботанічного саду. «Зацвіли сади буйним білим цвітом, наче повалилися в пахучі тумани. Під хатою на сонці сіла мати з немовлям, уперше винісши сина до ясного, мирного неба. Поп'ялися трави, побралося листя на деревах». Це з кінцівки роману «Мир». Про весну. Була весна 1948 року. До Яновського поволі вертався спокій і творча спрага. Він писав свої «Київські оповідання». Його підтримували друзі київські й московські. Майже водночас з появою на шпальтах української періодики оповідань з київського циклу вони були надруковані в журналі «Знамя», де про долю Яновського постійно турбувався редактор журналу Всеволод Вишневський, сердечно подруживши з Яновським під час спільного перебування в Нюрнберзі на процесі воєнних злочинців. Ця дружба видатних письменників лишалась до кінця їхнього життя вірною й незмінною. Разом з В. Вишневським увагу й повагу до Яновського поділяли й інші літератори Москви, схвально зустрівши перші «Київські оповідання».
Штучно створена навколо творчості Яновського атмосфера недоброзичливості поступово пригасала. Яновський обережно вслуховувався в зичливі голоси, яких він давно вже не чув. Проте, коли вночі в квартирі задзеленчав телефон, він, не повіривши, схвильовано, ошелешено кілька разів перепитував: «Невже? Чи справді? Чи так?» Малознайомий журналіст переказав Яновському щойно одержане повідомлення про нагородження його книги «Київські оповідання» Державною премією СРСР. «Ми всі тут радіємо», — сказав журналіст. Ще пізніше вночі Юрі подзвонив по телефону з Москви Всеволод Вишневський, торжествуючи і гучно радіючи.
Сталася справді радісна, справедлива, добра подія в літературному житті. Вона змінила ставлення до Яновського з боку різних літературних установ. Вона повернула Юрі його роками вироблений триб життя, інколи перейняту іронією тиху задуму, чистосердну, глибоку довіру до буття і до людей. Всім серцем він поривався — після всього пережитого ще жадібніше, ще закоханіше — до людей, до молоді. Уважно вчитувався в твори молодих письменників, шукаючи в них те справді талановите, що напувало його радістю і ставало надією літератури. Це він перший провістив О. Гончареві добрий початок його літературного життя. Це він, уважно стежачи за розвитком А. Малишка, щиро говорив йому про формальні недогляди й мовні огріхи книги «За синім морем». Це він з пошаною і розумінням високого інтернаціоналістичного значення поезії П. Тичини писав про свого вірного давнього друга: «Талант його в повному розцвіті, він слуга і співець народу, плоть од плоті і кість од кості його, скромний, трудолюбний, кращий з кращих в радянській літературі України». Вся літературна путь Яновського була осяяна промінням гоголівського живлющого слова, і він знову, хворий, знеможений, виїздить до Яновщини, щоб ще раз напитися криничної води із землі, топтаної дитячими ногами генія. Він знову їде побачити круті терикони Донбасу, ласкаві гаї Полтавщини. «Щедрий вечір, добрий вечір, добрим людям на здоров'я». Грає річка пісні, грає мова, виносячи на береги Юриних зошитів осяйні розсипи самоцвітних слів. В них — віра в людину, в мудрість суспільства, що виховує людей, рятує їх у біді, але різко відкидає від себе все віджиле, себелюбне, егоїстичне, міщанське. Такого в житті ще багато. Юрій це знає і пише колючі рядки п'єси про дочку прокурора. В її персонажах можна впізнати і декого з Юриного оточення, навіть з Юриної родини. П'єса живе своїм, вихопленим з тогочасності життям, в якому процеси становлення моралі, людської достойності і честі розвиваються з новою силою, спотужнілою від великих почувань, пристрастей і подвигів недавно здобутої, небувалої перемоги. Може, й мали деякі підстави ті, хто закидав п'єсі Яновського нотки мелодраматичності, але де доведено, що мелодрама — вид негідний і непотрібний для літератури соціалістичного реалізму? Дивитися п'єсу Яновського йшли люди охоче. Дивлячись виставу, плакали, обурювалися, раділи, сміялись. Ми з Ніною пішли на прем'єру. Ми бачили, як щиро й палко сприймають люди твір Яновського, сповнений вимогливості і віри в добро. Ми бачили, як при кожному вибуху оплесків здригається і блідне Юрій. Блідне від так давно не пізнаваного щастя духовного єднання з масою, від призабутої радості відчувати вдячність і схвильованість аудиторії. Розгублений, зворушений, напружено стриманий у рухах, вийшов він наприкінці вистави вклонитися глядачеві. Я вже казав про це. Ми бачили, як глибоко і радісно хвилюється Юра, але думали, що радість не може заподіяти лиха. Виявляється, інколи вона завдає і фатального удару. Хворе, пошарпане серце часом не може знести її доброго віяння. Вона розірвала серце Юри, коли він — іще раз — ішов жаждиво напитися живлющої для кожного митця радості успіху. [...]
1979.
Бажан М. П. Твори в 14 томах. — Т. 3: Спогади. — К.: Дніпро, 1985. — С 9-76
|
