|
Зіновіїв Климентій :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
В. П. КОЛОСОВА, І. П. ЧЕПІГА
ВИЗНАЧНА ПАМ’ЯТКА УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА
Іван Франко, науковий доробок якого на ниві вивчення давньої української літератури важко переоцінити, писав у 1890 році: «Ані літопис Величка, ані вірші Климентія, ані драми Довгалевського, ані віршова переробка новел Боккачія, ані множество інших творів літературних того часу не були публіковані друком, не зробили на суспільність українську того впливу, який би були могли зробити» 1. Дещо пізніше, 1896 р., великий Каменяр у передмові до I тому започаткованої Археографічною комісією Наукового товариства ім. Шевченка серії публікацій «Пам’яток українсько-руської мови і літератури» повторив цю думку, наголошуючи на тому, що все найкраще, «що в ньому (давньому українському письменстві, — Авт.) було, не мало щастя до друку, а через те й не могдо мати такого впливу, який би мало, бувши надрукованим. Не попали в друк ані огнисті твори Івана Вишенського, справедливо названі одним переписувачем «Книга злото», ані знаменита «Палінодія» Копистенського, ані наші літописи старі й козацькі, ані більшина драм і інтермедій, ані много, много інших праць, що довгі літа лежали в рукописах, присипані пилом, або зберігалися по курних хатах мужицьких та дяківських...» 2
Зарахована Іваном Франком до найкращих надбань українського письменства, рукописна збірка віршів Климентія пролежала у безвісті для дослідників близько півтора століття. Судячи з поміток та пізніших дописувань народних афоризмів, її читали, але копій збірки не було, і сучасники не згадують про неї жодним словом.
1 І. Франко, Наші коляди, Львів, 1890, стор. 14.
2 І. Франко, Апокрифи і легенди з українських рукописів. Зібрав, упорядкував і пояснив д-р. Ів. Франко, «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури. Видає комісія археографічна Наукового товариства ім. Шевченка», т. I, Львів, 1896, стор. I — II.
Лише у 50-х роках XIX ст. на рукопис Климентія натрапив невтомний шукач давніх українських пам’яток, письменник та етнограф О. В. Шишацький-Ілліч. Знахідка привернула увагу багатьох українських \6\ культурних діячів 1. Невдовзі П. Куліш надрукував у журналі «Русская беседа» велику розвідку про Климентія і подав «кулішівкою» частину його віршів або уривки з них 2.
Підходячи до оцінки давньої літератури позаісторично, П. О. Куліш виніс Климентієві суворий присуд як «чужому народному духові і смакові віршописцю» 3.
П. Куліш опублікував як ілюстрацію до своєї розвідки близько чверті віршової спадщини Климентія. Вона зацікавила вчених різних галузей науки: на твори поета почали посилатися, розв’язуючи спірні мовні питання; до них зверталися як до історичних свідчень очевидця 4. Безпосередньо з рукопису Климентія, отриманого від Куліша, робив виписки народних прислів’їв та яскравих фразеологізмів О. Маркович, а їх використовувала у художніх творах і Марко Вовчок 5.
На початку XX ст. В. М. Перетц, якого особливо цікавили проблеми давньої української поезії, виявив бажання глибше ознайомитися з творами Климентія. Але дослідник зіткнувся з непереборними труднощами: рукопис поета зник. Вчені гадали, що він згорів під час пожежі на Кулішевому хуторі.
Проте збірці Климентія не судилося загинути. У 1909 р. на неї натрапив С. І. Маслов, переглядаючи матеріали бібліотеки Київського університету 6.
В. М. Перетц відразу розпочав опрацьовувати рукопис і на початку 1911 р. доповідав про свою роботу на засіданні Товариства любителів старого письменства у Петербурзі. Повідомлення В. М. Перетца викликало жвавий інтерес з боку російських вчених. А вже у 1912 р. в серії «Пам’яток українсько-руської мови і літератури» В. М. Перетц опублікував усю віршову спадщину Климентія з грунтовною передмовою-дослідженням 7.
1 Див. лист О. В. Марковича до О. В. Шишацького-Ілліча від 31/VIII 1858 р., «Правда», № 4, вип. XI, 1889, стор. 158.
2 Див. П. Кулиш, Климентий, украинский стихотворец времен гетмана Мазепы, «Русская беседа», т. V, кн. 17, 1859, стор. 79 — 140. Цю ж статтю з невеликими доповненнями і редакторськими поправками П. Куліш надрукував як перший розділ свого «Обзора украинской словесности» в січневому номері «Основи» за 1861 р. (стор. 159 — 234).
3 Див. статтю П. О. Куліша в ж. «Основа» за 1861 р., № 1, стор. 194.
4 Огляд робіт, у яких міститься посилання на твори Климентія, а також оцінку його віршів М. Г. Чернишевським, О. М. Пипіним, М. І. Петровим, М. П. Дашкевичем, П. Г. Житецьким та І. Франком див. у кн.: В. П. Колосова, Климентій Зіновієв. Життя і творчість, «Наукова думка», К., 1964, стор. 5 — 8.
5 Див. В. Доманицький, Невідомі вірші єромонаха Климентія, ЗНТШ, т. LXXXI, 1908, стор. 52.
6 Див. С. И. Маслов, Обзор рукописей библиотеки императорского университета св. Владимира, К., 1910, стор. 5 — 6.
7 Вірші єром. Климентія Зиновієва сина. Видав з передмовою Володимир Перетц, «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури. Видає Археографічна комісія Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка», т. VII, Львів, 1912 (далі — Вірші єром. Климентія).
Прислів’я \7\ та приказки, що входять у збірку окремим масивом, дослідник збирався видати в спеціальній праці, присвяченій народним приповідкам 1.
Із часу наукової публікації віршів Климентія минуло більше піввіку. Вона стала в пригоді радянським ученим, які дали об’єктивну оцінку творчості давнього письменника-етнографа і визначили його почесне місце в історії розвитку української мови, літератури та фольклористики.
Проте інтерес до рукопису Климентія не зменшується, а дедалі зростає. Літературознавці, мовознавці, фольклористи, етнографи, історики, філософи вбачають у творчому доробку письменника ще далеко не вичерпане джерело для дальших спостережень і наукових відкрить. Книга ж В. М. Перетца давно вже стала бібліографічною рідкістю. З огляду на це й постало питання про нове видання усієї спадщини Климентія — власне його віршів і зібраних ним (та доповнених іншими збирачами) народних афоризмів. Оскільки збірка Климентія становить неоціненний матеріал для вивчення історії української мови, визнано найдоцільнішим видати її в серії «Пам’ятки української мови» (з додатком до віршів історико-літературного коментаря).
* * *
Усе, що на сьогодні відомо про Климентія, — відомо лише з його рукопису-автографа. Уважно вчитуючись у вірші поета, «виловлюючи» з них історичні натяки, ненароком кинуті свідчення автобіографічного характеру (давні письменники не любили говорити про себе), досліджуючи мову, можна уявити в загальних рисах життєвий шлях поета і датувати час появи його рукопису.
У мезовірші, яким поет гадав закінчити свою книжку, він називає себе так: «Иεромонах Климεнтіи ЗЂновіεв син». Ім’я «Климентіи», очевидно, у поета друге, одержане після постриження в ченці. «ЗЂновіεв син» могло в часи Климентія означати і прізвище, й по батькові. Ось чому дослідники подають ім’я поета по-різному: Климентій, Климентій Зиновієв син, Климентій Зинов’єв, Климентій Зиновій, Климентій Зинов’євич, Климентій Зінов’єв, і, нарешті, Климентій Зиновієнко. І. Франко вважав, що дописані до вірша «Ω школярахъ, дрова крадущих, и о школε» рядки про школяра Трястю — автобіографічні, і називав поета Климентій Трястя 2.
1 Див. Вірші єром. Климентія, стор. VII.
2 Див. І. Франко, Климентій Трястя і Григорій Сковорода, «Історія української літератури, ч. I. Від початків українського письменства до Івана Котляревського». Кінець 1907 р. Розділ XVI. Рукопис. Зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, ф. III, № 571, арк. 223 зв.
Виходячи з української традиції утворення прізвищ за батьківським ім’ям, спиняємося на варіанті (теж умовному) — «Климентій Зіновіїв».
Народився Климентій десь у кінці 40-х — на початку 50-х років XVII ст., певно, на Правобережжі. Проте в той час рідко хто міг прожити все життя в одній місцевості. Під тягарем обставин, тікаючи від панського \8\ гніту, населення переходило з Правобережжя на Лівобережжя, а з Лівобережжя — на правобережну Наддніпрянщину, Слобідську Україну, Дон та південні райони Росії. У вірші «Ω умирающихъ, гдЂ ся нε раждаютъ» поет тяжко зітхає з приводу того, що «ве(л)ми́ мало чл̃вЂкъ тамо умира́εтъ: гдὲ сA в(ъ) яково(и) странЂ на свЂ́тъ наро(ж)да́εтъ» (11 зв.) 1. Він бачить, що «рЂдко бываεтъ тоε, бы з(ъ) мЂсца нε взруша́лъ», хіба лише малим помре без «прεсεлεніA: або якого о(т)то(л) тε(ж) о(т)далέніA». Не без ностальгічного забарвлення звучить висновок Климентія: «І що (ж) мЂεмо о то(мъ) дЂлЂ южъ чини́ти: то(к)мо до(л)жни(с)мо бг̃а повсю́ду хвали́ти» (11 зв.).
Климентій з самого малку зазнав злигоднів. Бідний сирота, без родичів та покровителів («а сε(и) благодЂтεлε(и) и родов не маεтъ»), він наголодувався як «нищий школяр» у дяківській школі і як «нищий спудей» у бурсі, а потім постійно перевиснажував себе роботою, зокрема писарською («Писа(р)скоε дЂло хо(ч) то нε цЂпомъ маха́ть, да го́лову го(р)шъ цЂпа тя(ж)ко часомъ вε(р)та́тъ» — 303). На схилі літ він з сумом констатував:
Многіи того̀ прε(ж)дε врεмεни дозна́ли:
которыε з молоду сы́ли нε хова́ли.
Жε в посрε(д) вЂка мЂю(т) нεмо(щ) прεстарЂлу:
и тва(р) а(л)бо пε(р)сону свою состарЂлу...
І писатε(л) сихъ вЂршовъ крЂпко того дозна(л):
и що́ мЂло на старо(ст) быти о то(м) нε зна́лъ (166).
Не виключена можливість, що Климентій все ж таки вивчився на священика, одружився, але рано овдовів. Звертаючись до попа, він надто пристрасно закликає його берегти свою дружину:
Прεто̀ по́пе попадЂ нε би(и) лεчъ всὲ проща(и):
и жε(б) жыва до смε(р)ти твоε(и) была̀ бг̃а бл̃га(и).
Бо если́ сA нε зы́чу лучи(т) ти овдовЂт(ъ):
хо(ч) при старостЂ твоихъ лЂ(т), то будε(ш) жалЂт(ъ) (99 — 99 зв.).
Знаємо лише, що монахом Климентій став у молоді роки — і тим важчим виявилося для нього перебування у «святій обителі». Тут, як і в миру, панував дух наживи («на(и)пачε іноковъ враждаεтъ срεбролюбностъ»); бідним ченцям було набагато тяжче, ніж багатим («Убогіε чε(р)нцЂ хочъ бо(л)шε(и) и працуютъ: ты(л)ко жъ вбоги(х) и та(м) нε ба(р)зо шанують» — 72).
«Свята обитель» видавалася вільнолюбному і вразливому поетові гіршою за турецьку неволю, більше того — гіршою за смерть. Якби «хотящы(и) в чернεцтво» знав, що чекає на нього в монастирі, то він краще, «навяза(в)ши (б) на сA камε(н) в(ъ) воду втопи(л): нεжεли (б) на вЂчную ско(р)бъ в(ъ) чε(р)нεцство вступи(л)» (70).
Однак «чесний законник» Климентій відкидав думку про те, що можна розірвати з чернецтвом: «І далέко лЂпшъ чину того нε при(и)мати: нЂжъ приня(в)ши ски́ну(в)ши бг̃у наруга́ти» (71).
1 Тут і далі цифрою в дужках позначаємо сторінку рукопису. \9\
Життя в монастирі він сприймав як необхідність перестраждати тут, на землі, заради «потойбічного царства». Від імені усіх іноків, «тε(р)пя́щыxъ бεзви(н)нЂ и по винЂ̀ прεмногіA зЂло напасти и ско(р)бы...» (72 зв.), він лише молив бога дати сили знести всі «пεча́ли».
До того ж Климентій протягом всього життя багато хворів: на «нεмощи трясави́чныε», «бо́лЂзни зубныε», «ω(т) ка(ш)лю̀ проклято́го з(ъ) свЂ́то(м) жεґна́вша» і взагалі «всЂ нέмощи позна́лъ: кро(м), бг̃ъ вкры(л), пара́лЂжны(х), фра(н)цузки(х), нε взна́лъ» (316).
Але ні душевні, ні фізичні страждання не зломили Климентія, не зменшили його невгамовної цікавості до навколишнього світу, не вгасили любові до людей і життя. Морально здорова людина, він не розумів безпричинної меланхолії і відверто зізнавався:
Ґды (б) добрыε и мнЂ бг̃ъ дава́лъ повожε(н)A:
нЂґды бы(м) дарέмно(г)[о] не по(з)на́лъ смущε(н)Á.
Ажε и понεволЂ му́шу A ско(р)бЂти:
що нε могу́ ко(н)тεнту анЂ мало мЂ́ти (63).
Як монах, Климентій багато мандрував («І азъ пишущы(и) сε тожь нεгды(с) провандровалсA: любъ в далεкіε краЂ...»). У віршах він згадує Канів, Бахмут, Тор, Запорізьку Січ, Литву, Волинь та Польщу, говорить про руснаків-українців, росіян, білорусів, волохів, поляків, євреїв, циган, бойків.
Дуже можливо, що вимушені мандри поета («І лЂпшъ бы нико́му доброму дороги ни зна́тъ: да при бε(з)пέчности в дому̀ всεгда̀ пробува́т(ъ)») були пов’язані з процедурою збирання монастирями «доброхотныхъ подаяні(и)» («Мы́ жε повсε(г)да за тыхъ г(с)да бл̃гаεмъ: ω(т) котры(х) мл(с)ты́ню іногда при(и)ма́εмъ»), а також з іншими обставинами, породженими специфікою церковно-монастирського життя: відвідуванням різних монастирів з нагоди якогось свята, вшанування або перенесення ікони, організацією нової обителі тощо. Дослідники, які зараховували Климентія до «мандрованих дяків», помилялися. Адже сам поет називає себе «ієромонахом», тобто ченцем-священиком.
Проте чернецький чин, якого Климентій набув як піп-удівець під час постриження або дослужився до нього у монастирі, не забезпечив поетові спокійного життя і певного становища в суспільстві. Вже немолода людина, він за щось зазнав утисків. У цю тяжку годину Климентій і вирішив укласти із своїх віршів книгу («бу́дучи в гонέніи, писавъ із(ъ) ско(р)би іхъ»).
Тривалий час, видимо, до кінця життя (а вмер Климентій після 1712 р.) він жив на Лівобережній Україні, де у монастирі на Чернігівщині й було знайдено його єдину збірку віршів.
Основні віхи життєвого шляху Климентія уявляються (і домислюються) на основі його віршів. Можна додати, що він надзвичайно багато читав, особливо «старовічних», як він називає, книг, любив мистецтво у різних \10\ його виявах — архітектуру, живопис, музику (сам співав, складав релігійні пісні й писав ноти до них), знав безліч народних творів (пісень, дум, оповідань, легенд, переказів) і особливо кохався у прислів’ях та приказках.
* * *
До нас дійшло 272 твори (або уривки з них) Климентія найрізноманітнішого змісту. Поет писав про все, що його вражало в навколишньому світі, про що роздумував і що відчував. Однак, широко узагальнюючи тематичну розмаїтість віршів Климентія, їх можна звести до двох міцно пов’язаних між собою груп — соціально-побутової та філософсько-релігійної.
Творчість Климентія припадає на часи, знаменні не стільки яскравістю зовнішньополітичних подій, скільки загостреністю і суперечливістю внутрішнього життя України кінця XVII — початку XVIII ст. «Трактат про вічний мир» між Росією та Польщею (1681 р.) закріпив розподіл України на дві частини. Лівобережжя, яке ввійшло до складу Російської держави, потроху загоювало рани, що їх завдавали Україні ворожі навали. Розвивалося сільське господарство, зростали міста і містечка, вирувало життя в ремісництві, розгорталася торгівля, поставали нові школи. Києво-Могилянська колегія згуртувала навколо себе видатних наукових і літературних діячів, які підтримували жваві стосунки з Росією і прагнули возз’єднати з її допомогою Правобережну Україну з Лівобережжям. Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Антоній Радивиловський, Іннокентій Гізель, Варлаам Ясинський, Стефан Яворський, Дмитро Туптало, Іван Величковський, а також маловідомі і зовсім не відомі письменники з «літературних низів» творили українське письменство.
Проте це було зовнішнє, видиме благополуччя. Гострі соціально-економічні конфлікти роздирали Україну. Місце польських феодалів, зметених національно-визвольною війною 1648 — 1654 рр., зайняли українські пани. «Не мордовали так пани лядские своих подданых и не забивали до смерти киями, как отец п. Андрея (мова йде про Дмитра Горленка, прилуцького полковника. — Авт.) мучил мужиков и козаков; да и сам п. Андрей не едных людей боем своим припровадил до калецтва и смерти» 1, — зізнавався у 1709 р. гетьманові Скоропадському новий прилуцький полковник Нос.
На «послушенстві» і «повинностях» селян — основної маси тогочасного українського населення — зростало багатство козацької старшини, яка зосередила у своїх руках усю владу — адміністративну, військову та судову. Невпинно глибшала прірва між козацькою верхівкою і «черню військовою», серед якої все збільшувалась кількість «убогих малогрунтових» або й зовсім «безгрунтових» козаків.
1 А. М. Лазаревский, Очерки малороссийских фамилий, «Русский архив», кн. 8, М., 1875, стор. 253.
Дуже строкатим було населення міст та містечок. Тут жили міщани, селяни, козаки. Міщани й козаки займалися ремеслом, торгівлею, селяни — \11\ землеробством. Безхатні наймитували у більш заможних жителів. У містах знаходив притулок і бродячий люд, який постійно поповнювався зубожілими вихідцями з усіх станів суспільства. Час від часу по всій Україні прокочувалися хвилі народних заворушень. Прихід до влади гетьмана Мазепи (1687 р.) ознаменувався повстанням більшості населення Лівобережжя. На Правобережній Україні соціальний і національний гніт спричинився до загострення визвольної боротьби, особливо у період між 1702 — 1704 рр. Мазепа жорстоко придушував спалахи народного гніву. Ототожнюючи поняття «поспільство» з «гультяйством», він з неприхованою зневагою писав у 1708 р. начальнику Посольської канцелярії Головкіну, що «гультяйство» й «поспольство» хотять «чесних і багатих» знищити і пожитки їх пограбувати 1. А «чесні і багаті», з благословіння свого гетьмана, продовжували прибирати до рук землю — «займали», випрохували, купували, відбирали її силою у слабших сусідів. Захопивши великі угіддя, вони йшли на все, щоб прикріпити до них «тяглих людей», перетворити їх на своїх підданих 2.
Вірші Климентія мають неоціниме значення для кращого розуміння цього безжалісного, давно минулого відрізку української історії, наповнюють його для нас живою кров’ю 3. Читаючи твори, написані очевидцем, ми бачимо, як «чловεкь чловεка ра(д) бы в(ъ) εди́нъ ча́съ з(ъ)губы́т(ъ): и ґды (б) мощно то мо(г)лъ бы жыва́го поглоти́т(ъ)» (4). У нас викликає відразу збирач мита — «люты(и) вовкъ», який відбирає у бідняка останнє, щоб не тільки панові, а й собі «шкатулу набити». Разом з Климентієм ми тавруємо орендарів, махлярів, купців, лихварів, «нεчεсны(х) господарЂвъ», несправедливих суддів, хабарників, «немилосердних» урядовців та всіх інших, хто грабує, обдурює, «губить» простий народ. Як і Климентій, ми співчуваємо «голишамъ», «сиротамъ-побЂдашамъ», наймитам-бурлакам, «нендзнымъ», «нищεтны(м)» — численному убогому люду.
1 Див. Н. Костомаров, Мазепа и мазепинцы. Историческая монография, вид. 2, СПб., 1885, стор. 419.
2 Див. «Генеральное следствие о маетностях Черниговского полка», Чернигов, 1908, стор. 276.
3 «Серед літературних пам’яток феодальної України аж до кінця XVIII ст. навряд чи можна назвати ще якесь джерело такого пізнавального значення, як вірші К. Зіновієва», — відзначає історик О. Компан у своїй монографії про міста України, раз у раз посилаючись на свідчення поета («Міста України в другій половині XVII ст.», Вид-во АН УРСР, К., 1963, стор. 25).
Окремі твори Климентія на соціально-побутові теми сприймаються як стогін людини, що страждає від несправедливості. Проте вірячи в «божεствε(н)не» походження земної влади, поет-чернець вимагає беззастережного підкорення їй («хто зεмному п̃ну зычливостъ ховаεтъ: то(и) и о(т) нб(с)ного ласку отрымаε(т)»). Він намагається поставити себе над станами, справедливо розсудити «обЂ стороны». Звідси глибокі суперечності у його творчості: як «монах-законник» він стоїть на боці існуючого ладу, а як поет \12\ правдиво змальовує дійсність і тим самим розкриває непривабливу суть «встановленого богом порядку».
Климентій відобразив з безліччю цікавих побутових подробиць усі прошарки феодально-кріпосницької України: селян, козаків, міщан, чорне і біле духовенство, панство. Але головним героєм його віршів уперше в історії давньої української книжної поезії став трудовий народ. Найбільше уваги приділив поет ремісникам, створивши справжню, єдину в своєму роді віршову енциклопедію тогочасних ремесел та промислів. Якщо Іван Вишенський захищав «хлопа, кажεмяка, сЂдεлника, шεвца», доводячи їх рівність серед інших 1, то Климентій звеличив їх у численних «похвальних словах».
У рукопису Климентія не збереглося віршів, спеціально присвячених вітчизні. Але його патріотичні висловлювання свідчать про любов до батьківщини. Він палко обстоює мир між народами — «вшεлякими языками» і протиставляє йому «воεнну руину»:
А гдЂ про(и)дε(т) за(с) індЂ воε(н)на руина:
нεскоро попра́ви(т)сA впя(т) та́A краи́на.
І нε зовсЂмъ тεжъ свои(м) достатко(м) збεрεт(ъ)сA:
бо по(д) чась до́ пεчива и хлЂбъ прибεрεт(ъ)сA.
А ґды гдЂ житε(л)ствуεтъ поко(и) тыхоми(р)ны(и):
то(и) кра(и) на всякую рε(ч) зостаε(т) обы(л)ны(и) (291).
Вірші Климентія доповнюють наші уявлення про духовний світ тодішньої освіченої людини, про її естетичні уподобання. У цьому аспекті багато дає також і його філософсько-релігійна лірика. У традиційному для духовної поезії дусі Климентій розробляє мотиви смерті, «скорби и пεчали», «грЂховности», «покаяніA» тощо. Подібно до Касіана Саковича чи Кирила Транквіліона-Ставровецького або безіменних поетів, які розповідали про безсилість перед невблаганною смертю багача з його «шкатулами, золотом нафасова(н)ными», і земних царів з їх безмежною владою, Климентій перераховує всіх, кого стинає смертна коса, — від посполитого люду до королів і гетьманів.
Та найцікавіша проблема, яка постає при ознайомленні з філософсько-релігійними творами Климентія, це — поет і бог. Як чернець-священнослужитель, Климентій мусив щоденно обертатися в колі церковних догм, що не могло не позначитись на формуванні його особистості. Проте він, виходець з народу, не поривав з ним і в чернецтві — завдяки особливостям свого характеру й умовам тодішнього монастирського життя. Народне світосприймання, в тому числі і сприймання бога — багато в чому інше, ніж пропоноване церквою, — увійшло в його кров і плоть.
Постійне переплетення цих двох факторів — клерикального і народного — становить найхарактернішу рису суперечливого світогляду Климентія і простежується не тільки в його соціально-побутових творах, а й у філософсько-релігійній ліриці.
1 Див. Іван Вишенський, Твори, Держлітвидав України, К., 1959, стор. 100. \13\
Так, повторюючи принагідно засвоєне ним напам’ять біблійне визначення бога як «справедливого судії», Климентій стосовно до конкретних життєвих ситуацій висловлює сумнів щодо цього положення — типовий для народної оцінки бога. У вірші «Ω жεнахъ, z дЂте(и) умираючи(х)» поет, вважаючи, як і кожна віруюча людина, що смерть, як і життя, від бога, не може згодитись з жорстокістю і нерозважністю Всевишнього, який відбирає матерів від новонароджених. Він гірко дорікає богові:
Ω б̃жε тво(р)чε, тожε(с) жалю на(м) примножаεшъ,
же мт̃ε(р) о(т) дытяти и о(т) насъ о(т)быраεшъ (84 зв.)
Майже особиста образа відчувається і у вірші «Ω уломны(х) людε(х), або те(ж) ω калЂкахъ», коли Климентій просить бога не карати нащадків за гріхи предків:
Неха(и) бы родычовε самы о(т)бували
за свои грЂхи: а не потомки стр(д)ли (176).
Ще яскравіше виявляється незадоволення поета у творах, де йдеться про явища природи. Цікаві не стільки досить наївні аргументації Климентія щодо доцільності того чи іншого явища, скільки виразний прояв вільнодумства. Ієромонах не хоче сприймати беззаперечно все, що йде від бога, а переглядає необхідність, розумність, досконалість божого витвору. Його не задовольняє, що «створи(л) бг̃ъ вЂтръ бо(л)шъ людε(м) на пако(ст)» (5), а левів та ведмедів — «на шкоды людя(мъ) вплодылъ» (142 зв.). У чисто народному дусі він іронізує з приводу того, що бог перестарався під час творіння світу:
ХотЂлосA бг̃ови абы чи(мъ) zабавляти
(жεбы подобно зна(т) то дарεмно не гуляти), —
внаслідок чого з’явилися на землі гади й жаби:
А и бεз тоεи бы людіε нεчистоты
могли бы совε(р)шенно на свЂтЂ сA обы(и)ти (176).
Звичайно, бог у Климентія виступає не лише як злий, не дуже розумний, не дуже всесильний, не дуже обачний творець. Монах Климентій, «дитина свого часу», як його схарактеризував великий Каменяр 1, далеко не є богоборцем. Протест проти діянь бога, породжений гуманністю поета, завжди розбивається об покірливе «вільно богу, що хотіти, то чинити», віками прищеплюване народові церквою. Але важливо, що бог у Климентія — цілком земний, з багатьма притаманними людям рисами, в тому числі й вадами. З ним можна розмовляти, просити, дорікати, радитися. Климентій шанує бога насамперед як великого «труждателя» (часом невдалого — але то інша річ!), бо для нього, як і для народу, — праця є основою життя.
1 Див. І. Франко, Твори в двадцяти томах, т. XX, К., 1956, стор. 621.
Таке типове для народного світогляду олюднене сприйняття бога та інших біблійних персонажів, стягнення їх, за словами Франка, з церковних \14\ п’єдесталів 1 на початку XVIII ст. все активніше проникало в літературу демократичного напряму, щоб пізніше — у другій половині XVIII ст., набрати яскравого травестійного характеру.
До розглядуваної проблеми — поет і бог — тісно примикає питання про пізнання навколишнього світу, яке у Климентія набирає форми розуміння «таїн божих». У цьому теж є момент вільнодумства, бо ієромонах замислюється над такими речами, які він повинен був би сприймати з сліпою вірою.
Так, «святая святих» християнського православного ортодоксального вчення — це догмат про єдиного бога в трьох особах, який важко збагнути здоровим глуздом — саме таким, який був властивий Климентію. Згадаймо з цього приводу зауваження Маркса: «Християнство... не може бути узгоджене з розумом, бо «світський» розум перебуває в суперечності з «релігійним» розумом, — що висловив уже Тертулліан своєю класичною формою: «verum est, quia absurdum est» («це істинне, бо абсурдне») 2.
Климентій плутає три божественні іпостасі, точніше, розподіл функцій між ними. У вірші «Слово ω сотворεніи бг̃о(м) zемли...» поет піддає сумніву таке засадне положення християнської релігії, як друге пришестя Христа. Він перераховує біблійні факти безпосереднього втручання бога в земні справи: перший — створення Адама і Єви, другий — народження Христа і життя його з людьми, а після цього логічно приходить до висновку, що майбутній прихід Христа на землю, щоб «живы(х) и ме(р)твы(х) судит(ъ)», буде третім пришестям, а не другим, як вчить «Євангеліє». Допитливий Климентій відверто заявляє, що в жодній з книг, яких він багато перечитав, не порушено цього питання:
... тоε на памя(т) εдному мнЂ взы(и)шло:
а іны(м) не вЂмъ зда(в)на то на мы(с)ль чи при(и)шло.
Однак віра перемагає розум — і Климентій закінчує свої критичні роздуми такою сентенцією:
Нε мощно бо вЂмъ высотъ нб(с)ны(х) измврити —
тако таи(н) бж̃іи(х) и судεбъ изслЂдити.
Самому создатεлю всЂхъ о всε(м) εму вЂстно,
а намъ zεмны(мъ) не ω всЂхъ дЂла(х) εго извЂстно (184 зв. — 185).
Уся збірка спостережливого і вдумливого поета наповнена зворотами: «дивная річ», «чудне діло», «дивні обичаї», «ми удивляємо». Він хотів осягнути різні прояви життя, яке вражало його діалектичною складністю і плинністю:
Всяка рЂчъ на свЂтЂ прεмЂненна бываεтъ:
ка(ж)ды(и) свЂтски(и) чл̃къ и іно(к) признат(ъ) маεтъ.
ПремЂняю(т) фо(р)тεцы и тε(ж) розныε муры:
и вси прεходя(т), яко во(з)душныε вЂмъ хмуры (51).
1 Див. І. Франко, Твори в двадцяти томах, т. XVI, К., 1955, стор. 212.
2 К. Маркс і Ф. Енгельс, Твори, т. I, Держполітвидав, К., 1958, стор. 94 — 95. \15\
Однак, ставлячи безліч питань, Климентій переважно сам відповідав на них:
Прεто о судбахъ бж̃іи(х) мнЂ нε дышкурова(т):
да ω всЂхъ намεнεнны(х) рεча(х) си(х) поко(и) да(т) (311 зв).
Адже в епоху Климентія християнська церква скрізь продовжувала войовничо виступати проти того, щоб людський розум осягав суть будьяких явищ — чи то природничих, чи то суспільних. Найосвіченіші сучасники поета, переважно духовні особи, були самі щиро переконані у недозволеності проникнення в «тайни божі» і застерігали від подібних спроб свою паству.
Вартим особливої уваги здається не те, що Климентій відмовлявся пояснювати не зрозумілі для нього речі: знаменними є активна спостережливість старовинного поета над навколишнім світом, вільнодумний подив з приводу тих чи інших явищ і сумнів у непогрішимості деяких церковних «істин».
* * *
Климентій був добре обізнаний з правилами силабічного віршування, типового для книжної поезії того часу. У своїх віршах він прагнув їх додержуватися, а порушення їх (різна кількість складів — «силляб», «розірвана цезура», «нерівна каденція») пояснював тяжким душевним станом і несприятливими зовнішніми обставинами («І азъ пишущи в розныхъ мЂсца(х) омыля́лε(мъ): // же споко(и)ного мЂсца на тоε не ма́лεмъ» (195 зв.). І справді, з 290 віршів, які поет замислив як 13-складники, лише 75 абсолютно витримані в цьому розмірі. Є у нього і 11-, 12-, 14-, 16-та 18-складові вірші, теж не завжди «точні». Римування парне, різко переважає жіноча рима — 2770 пар (усього в збірці 3355 пар віршових рядків). Найчастіше це — морфологічні дієслівні рими. Трапляються і «нерівні каденції» — типу злонравни(и) — прокляти(и); знаεмъ — п(ъ)янимъ.
Перенесень (enzambements) у віршах Климентія небагато (1,2%). Їх поет вживає, висловлюючи гнів, роздратування, незадоволення, захоплення, іронію, подив тощо.
Жанрова природа творів Климентія досить різноманітна — тут знайдемо епіграму (у тодішньому розумінні цього жанру), елегію, морально-дидактичний вірш, кант, псалм, молитву, орацію, пісню, «нищεнски(и) вЂршъ», а також різновид акровірша — мезовірш 1. Своєрідно відбита у його віршах панегірична поезія. Проте у Климентія нема жодного панегірика на честь сильних світу цього — усі його «похвальні вірші» прославляють тільки звичайних трударів за їх працю.
1 Докладніше про метрику, ритміку, риму, синтаксичну структуру і жанрову специфіку віршів Климентія див. у зазначеній праці В. П. Колосової, стор. 168 — 200.
Видаваний рукопис нараховує 321 аркуш іп 4°. Написаний на папері \16\ чорним чорнилом. Початки заголовків і деякі приписки на полях виконано кіновар’ю. Письмо Климентія — типове для другої половини XVII — початку XVIII ст., що виробилося під впливом київської школи так званого нового (латинського) письма 1. У пам’ятці втрачено три перші аркуші, 25 аркушів у кількох місцях посередині і закінчення.
Фактично рукопис складається з трьох частин. Перша (197 аркушів) — це книга, яку Климентій сам старанно підготував для читачів. Вірші переписані начисто, згруповані тематично в десять розділів (до одинадцятого увійшли різнорідні вірші — «поєдинковыє»). Завершується книга традиційними зверненнями до читачів з проханням прихильно зустріти книгу.
Друга частина (аркуші 200 — 269) — це «ПриповЂсти або теж присловіA посполитыε» 2. На початку їх Климентій знову звертається до читача з проханням дописувати прислів’я за алфавітом: «На кую лЂтεру вспомнЂтε, кто(и) припису(и)тε». Для цього в кінці групи прислів’їв на певну літеру він залишав порожнє місце, іноді навіть по кілька аркушів. На арк. 262 — 269 подана «Наука ωсобнаA з ты(х) жε приповЂсти(и) zдε людε(мъ) младымъ положε(н)на εстъ» — збірничок «приповісток» повчального змісту, розташованих довільно, без дотримання алфавіту. На звороті 269 аркуша читаємо перелік назв дерев — «Рахуба дрεва(м) розны(мъ) якъ на всεлε(н)нои много обрЂтаε(т)сA».
Третя частина (аркуші 270 — 321 зв.) — це 77 віршів, створених поетом, очевидно, пізніше і занесених до збірки в міру появи їх. Спершу поет хотів, щоб його співбрати-«вЂршописцы» додавали до книги свої вірші, «жεбы то нε было̀ сε(и) кни́зЂ докончε(н)A: // до само́го зе(м)ного свЂту ісконче́н(ъ)A», але потім закреслив ці рядки і почав знову записувати до збірки власні твори. Вони не згруповані в окремі розділи, написані недбало, з численними поправками і вставками.
У рукопису є пізніші дописування, зроблені рукою не Климентія, зокрема після кожної групи «приповістей» на відповідну літеру, на бічних, нижніх, рідше — на верхніх полях. Є в рукопису сліди опрацювання тексту П. Кулішем — помітки і підкреслення, зроблені олівцем.
Нині рукопис зберігається у відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР під шифром VIII. 73.
1 Див. И. Каманин, Главные моменты в истории развития южнорусского письма в XV — XVIII в. — «Палеографический изборник. Материалы по истории южнорусского письма в XV — XVIII в., изданные Киевской комиссией для разбора древних актов», К., 1889, стор. 14 — 15.
2 Уперше частина народних афоризмів, зібраних Климентієм, була опублікована М. Номисом з позначкою «Кл[иментій]». — Див. «Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О. В. Марковича і других», СПб., 1864. Проте Номис переплутав виписки О. В. Марковича і подав приповісті Климентія з позначкою «Ст[арий] Збірник]».
Уважне вивчення віршів Климентія дозволяє датувати рукопис періодом між 1700 і 1709 рр., причому біля двох років пішло у Климентія на укладання книги («І хочъ мала кни(ж)ка, рокъ два ко(н)повалε(мъ)»). Зви-\17\чайно, серед віршів, що увіходили до цієї книги, були твори, написані поетом і раніше.
Климентій користувався традиційною для кінця XVII — початку XVIII ст. правописною системою української літературної мови. Відзначимо лише деякі особливості його правопису.
Письменник вживає переважно ъ; ь трапляється тільки в словах: дн̃ь, мл(с)ть, смε(р)ть і кількох інших.
У тексті вживаються такі надрядкові літери: в, г, д, и, ж, з, к, л, м, н, р, с, т, ч, х, ъ, а також лігатура ст.
Для позначення пом’якшеності попереднього приголосного перед о автор використовує літеру і: хмεліово(г)[о] (32), поліовоε (82), маліованъ (135 зв.), ліоду (23 зв.), слизіокъ (241 зв.), сліозы (203 зв., 206 зв.) (однак пор.: дого(т) — 281 зв., 214 зв.).
Перед голосними Климентій вживає або і, або Ђ: пріязно, пріяю (134), хр(с)тіянскихъ (138 зв.), рукодЂлія(х) (134), гонέніA (72 зв.), братіε (80), якіε (41 зв.), писаніε(мъ) (43 зв.), гріε (240 зв.), злодЂA (209), знεмощнЂεтъ (240 зв.).
Літера ω виступає переважно на початку слова і в прийменнику: ωкая́нε(н) (62), ωгнεны(х) (129 зв.), ωсобно (142 зв.), ωстро(ж)но (154 зв.), ωчε(и) (174), ω змε(р)зающих мра́зомъ (15), ω козакахъ (37), ω бг̃омε(р)зскихъ баба(х) шепотни́цахъ (79 зв.).
Проривний звук г автор передає частіше через ґ або рідше архаїчно, буквосполученням кг. Іноді вживає латинське g: ґды (27, 36 зв., 62, 63 зв. і т. д.), нЂґды (24 зв., 35), ґа́рло (34), ґузЂки (47), гни́пы. (114 зв.), похваґова́вши (115), интролЂґато(р) (120 зв.), ґисара(м) (134 зв.), ґонтара́мъ (134 зв.), сро́кго (28), ω ґонтаряхъ, що кго́нты робятъ, кго(н)таров, ґонту (278 зв.), ґра(мм)ати́ки (114 зв.), кгды (64 зв., 113 зв.), кгды(с) (48), фо(л)ґи (45).
Часто на місці з на початку слова вживається латинське z: zемлA (16), zла́A (15).
Величезна кількість відступів від етимологічного письма дає багатий матеріал для історика фонетичної будови української мови. Відзначимо найхарактерніші фонетичні риси, відбиті в рукопису.
Етимологічне о в новозакритих складах або зберігається: розны(х) (134), сЂдляровъ (138), вворова(т) (138 зв.), со(л) (140 зв.), нεбожчикъ (233 зв.), косаровъ (276 зв.), по(в)тора (249), повслова (235), вЂршовъ (145 зв.), ко́зъ (146), по(д)грыза́εтъ (143 зв.), трудно(ст) (141), або замість нього в новозакритому складі виступає у: пу(д)час (31 зв.), пу(д)вεсεляεтъ, пу(д)крЂпляεтъ (66), пу(д)крада́ти (84), пу(д)маня́ти (174 зв.), пу́стъ (253), на лЂчεну(м) (232 зв.), кушъкою (227), вунъ (206 зв.); у дописаних приповістках: рювня (236 зв.), бюг (258), гуршъ (224 зв.).
Є випадки, коли у під наголосом виступає на місці давнього е, що після шиплячих та й перетворився в о: жунъку (253). \18\
На місці етимологічного е, що перейшло в і в новозакритому складі, виступає Ђ: хмЂл(ъ) (67 зв.), мЂдны(х) (119), камЂн(ъ)A (116 зв.), ремЂн(ъ) (115), пЂчъ (209), хоч зустрічаються випадки, коли такого переходу немає: рε(ч) (24 зв.), камε(н) (6). Ђ виступає також на місці старого Ђ: дЂло(м) (133 зв.), рукодЂліε (112 зв.), хлЂбъ, цвЂту (212 зв.), бЂду́ (213), вовЂ(к) (241), дЂти, помЂрно (19), вЂтръ, ω вЂтрЂ (5), сЂна (45 зв.), рЂкахъ (78 зв.), собЂ (5 зв.), в дорозЂ, в Лит†(20), по правдЂ (28).
Один раз у дописаній пізніше приповістці зафіксовано дифтонгічну передачу Ђ у слові діεдъ (210 зв.).
Дуже часто на місці ненаголошеного Ђ виступає е: кушнεра́х (133), рεмεснико(в) (133 зв.), грεбε(н)цЂ, грεбε(н)ники (138), рεзник, рεзнику, рε(з)ника́ми (118), навεт(ъ) (187 зв.), розε(д)рано (236), поεсѝ (211 зв.), вытрεща(и)сA (268), колεсникахъ (280), хоч є й колЂсниковъ (280 зв.).
Дуже поширене поплутання традиційних ы та и як свідчення того, що літеру ы на той час читали як передньо-середнє українське и: крывымъ (218 зв.), зымою (227 зв.), умыра́т(ъ) (286), вымыва́ти (279 зв.), птыца (156), мишы (148), кухми́стра(х), кухмыстра (138), високопова́жныε, (138), хорошыε (130 зв.), хытрεцъ (128 зв.), выноград (121 зв.), подывε(н)ε (98), родычи (92 зв.), згрЂшыла (91 зв.), прыся́гъ (91), вЂрыти (90 зв.), по(д)выгъ (53), жыво(т) (48 зв.), гу́бытъ (56).
Відбито чергування е з о після шиплячих перед здавна твердим приголосним: охочого (235 зв.), ничого (174), ночова(т) (207 зв.), жона̀, жону (47 зв., 82, 90 зв., 91 і т. д.), чоловЂка (203 зв.).
Зафіксовано чергування а з етимологічним ненаголошеним о перед складом з а: гарячε (175), гарячого (217), гарячи(и) (243 зв.), калач (219 зв.), калачεмъ (248, 174), кала́чникахъ (126 зв.), гара(з)дъ (224). Проте у слові богаты(и) і похідних, які дуже часто трапляються на сторінках рукопису, у віршах жодного разу не зафіксовано цього чергування, у збірці приповісток один раз: багато (203).
Широко відбито явище чергування у — в: в ладу я(к) у меду (205), гляды(т) у лу́г(ъ) (204 зв.), у вино (19 зв.), вдо(в)ствуючих, удовства (99), во удо(в)ст†(97 зв.), із(ъ) ума (78), на вмЂ (205, 234 зв., 67), на умЂ (216 зв.), ускочив у гречку (248), у гречку вскочив (249 зв.).
У дописаних приповістках зрідка зустрічаються слова з початковим і(и) в позиції перед сонорним: и(м)чить (204), ірвы́ (267), ізги́не(т) (220), изнавъ (221 зв.).
Засвідчене сполучення ры, відповідно до староруського ръ, у відкритому складі: трыво́гу (143 зв.), грымитъ (262 зв.).
Для рукопису Климентія характерною є така українська живомовна риса, як зміна л на в у словах із давнім ъл, ьл: вовни (243 зв.), вовну (112), по(в)ку (224 зв.), ковбасцЂ (214), по(в)тора̀ (249), повсло́ва (235), до́вгъ (249), мовчи(т) (236), мовчанка (227 зв.), помовчи (237), вовкомъ (67), вовчіε (249), \19\ во́вчоε (206), вовкъ (216 зв.), в човнЂ (205), шовкова̀ (252 зв.), товкачъ (217 зв.) та ін., у дієсловах минулого часу чоловічого роду в 3-й особі одн.: при(т)кнувъ (237 зв.), пустивъ (238), хотЂвъ (251 зв.), хвативъ (252), провидЂвъ (28), умЂвъ (32 зв.), говорив, плака(в) (208) і багато інших. Цікаво, що у віршах паралельно вживаються форми з л і в. Пор.: во(л)къ (19), удо́лжъ (101), з(ъ)упо́лно (32), вдави́лъсA, вεсεли(л)сA (16 зв.), а в приповістках переважають форми з в — прояв розмовної практики народу.
Письменник часто диспалаталізує р, навіть перед голосними а, о, у: рату́нку (163 зв.), ратова́ти (50 зв.), рату(и) (277 зв.), господара (202), трасця (207), дЂраво(г)[о] (209 зв.), кру(ч)ка (233), бураки (233 зв., 249), мн(с)тыра (260, 167 зв.), золотара(м) (134 зв.), мо́ру сA равня́ти (298 зв.), но́здрами (24 зв.). Значно рідше зустрічається м’яке р у цій позиції: мн(с)тырямъ (29 зв., 30), поря́дку, дрюкую(т) (121); в останньому слові, може, й помилково, бо на цьому ж аркуші кілька разів воно вживається у формі друкую(т).
У рукопису відбито також ствердіння шиплячих: пожитέчна, зажива́ти (38 зв.), хоро́шоε, ничо́го (45 зв.), дε(р)жащы(х), кормя́щыхъ (88 зв.), з(ъ) шы(н)ку (91 зв.), выро(с)шы (104), щыро(ст), вЂршы (132), мужы́чε (26).
Цікаві різні асимілятивні і дисимілятивні явища, зафіксовані в пам’ятці: козба̀ (276 зв.), про(з)бою (17), ща(с)ливости (100), нещасть (143 зв.), ща(ст)A (141), вы(ш)ше (204 зв.), зчищають (138), щεзаю(т) (318 зв.), до(ж)чъ (276, 209 зв., 250 зв.), ро(ш)чину (235), з дымомъ и щадомъ (216), нЂ щымъ (317), ищезаεтъ (276 зв.), тхорЂ (147 зв.), музчина (277), на́счо (63), на(и)доро́жшую (46) та ін.
У рукопису переважає тверде ц — характерна риса сучасних північних говорів української мови: з(ъ) сε(р)ца (28), обЂца́ти (32,36), тво(р)цы (42), ошука́нцах, пога́нца(х) (42 зв.), злочи(н)цамъ, забо(и)ца(мъ) (45), тεлица, молодица (46), птыца (156), сA залεца́ю, патεри́цы (46), кадЂлницы (47), чε(р)нцахъ (70), голубца̀ (221), обцалики, дра(т)ни́цы (114 зв.), працуε(т) (126). Проте зрідка трапляється і м’яке ц: стрыхолцЂ, ко(н)цЂ (114 зв.).
Передаючи в основному етимологічне написання груп приголосних у словах типу чε(ст)ны(х), тяжε(ст)но (134), ср(д)ца (29 зв.), ωлЂ(и)ницство (125 зв.), пам’ятка все ж фіксує і характерне для живої української мови спрощення в групах приголосних: сонцε (237 зв.), рεмεсни́к (276 зв.), щасливому (257 зв.), позно (251), позняA (241).
Іменники середнього роду на -я (з давньоруських на -ие,-ье) письменник передає і в традиційному написанні, і з закінченням -A, або -ъA: подывε(н)ε, бра(н)ε (98), здоро́в(ъ)ε (86), начи(н)ε (114 зв.), начи(н)нε (132 зв.), потка(н)ε (255), але бεздЂл(ъ)A (68 зв.), моло(т)A (285), на ро(с)пу(с)ка(н)A (115), ща(ст)A (37 зв.), збожа (139 зв.), зЂлA (239), клы(н)A (125 зв.).
Окремі фонетичні явища, зафіксовані в рукопису (континуанти етимологічних о, е, старого Ђ в ненаголошеній позиції, деякі особливості \20\ консонантизму — твердість звука р, диспалаталізація ц), зближують мову Климентія з мовою сучасних північних говорів.
Рукопис Климентія може бути цікавим і для дослідника історичної морфології української мови. Вкажемо, зокрема, на закінчення давального відмінка однини в іменниках чоловічого роду другої відміни. Поряд з традиційним закінченням -у, -ю поширене закінчення -ови, -еви, -овЂ, -евЂ: вЂтру (127 зв.), шεвцу (115), бЂсови (42), поповы (99), гостεви (87 зв.), господарε†(116, 145), кушнεрεвЂ, ша(л)вЂрε†(133), мεдвέдε†(142), втЂкаче†(155), товаро†(242 зв.), всεвидцε†(104 зв.), богачε†(260).
Засвідчене закінчення -Ђ у давальному і місцевому відмінках однини іменників першої відміни м’якої і мішаної груп: на банЂ (113), в ночЂ (111 зв.), о дщεрЂ (92 зв.), в клЂтЂ (177 зв.), по хвылЂ (192); у називному і знахідному відмінках множини іменників чоловічого роду другої відміни м’якої і мішаної груп: гостЂ (87 зв.), кли(н)цЂ, сты́рачЂ, стрыхолцЂ, натягачЂ, ко(н)цЂ (114 зв.), колодязЂ (124), штыхарЂ, золотарЂ (117), комарЂ, мотылЂ, ЂжЂ, тру(т)нЂ, шε(р)шнЂ, слεпнЂ (176 зв.), кораблЂ (285 зв.), жε(н)цЂ (277 зв.), ко(р)цЂ (278 зв.), обручЂ (111 зв.), ткачЂ (110 зв.).
Іменник із словами двЂ, ωбЂ, три вжитий у формі двоїни: в̃ голо†(234 зв.), ωбЂ ωцЂ (234), три нεдЂлЂ (206), ωбЂ странЂ (127 зв.), д†жонЂ (90 зв.), але є й о́бЂ болЂзни (52).
В орудному відмінку іменників середнього роду на -я поряд із закінченням -емъ поширене -Aмъ, -ямъ: правылямъ (114 зв.), начи(н)ям (132 зв.), корЂн(ъ)я(м) (267), с корЂня(м) (245 зв.), нεща(ст)ямъ (32).
Трапляються закінчення -ои в родовому відмінку прикметників жіночого роду однини: бεз(ъ)пра(в)нои бε(з)смε(р)тнои зε(м)лЂ (202), сырои квашы, з (с)таро́и лазε(н)ки (240), доброи муки (212 зв., 234 зв.); закінчення -іи в називному відмінку множини прикметників: на добріи жо(р)на (234 зв.), старέцкіи су́нки (170), старέцкіи цεхи (127), пε(р)стεнЂ зла́тіи, потрέбы цε(р)ковніи (46 зв.).
Представлені закінчення -мо у формах теперішнього і простого майбутнього часу та в наказовій формі: пождемо́ (240 зв.), дождемо́ (211), нε лЂнЂмосA (288 зв.), спЂшЂмо (152 зв.).
Інфінітив дієслів після голосного основи має суфікс -т(ъ) і -ти: обЂца́ти, о(т)дава́ти (32), зароби́ти, нагороди́ти (59), частова́ти, погиба́ти (94), чини́т(ъ), изгубит(ъ) (108 зв.), поряди́ти, пошити (110 зв.), вымина́т(ъ), набрат(ъ) (281 зв.).
Зворотна частка сA виступає відносно відповідного дієслова і в препозиції і в постпозиції: сA зволи(т) (79 зв.), обходитисA (81 зв.), прилучаε(т)сA (82 зв.), сA ко(н)чи́ти (97 зв.), сA зна(и)ду́εтъ (114), досмо(т)рЂтисA (119), вроди(т)сA (122), наклопотя(т)сA (152 зв.), учитисA (127), проте переважає постпозитивна позиція.
У рукопису зафіксований величезний матеріал для вивчення історії \21\ українського словотвору. Так, широко представлені суфіксальні і префіксальні іменники: шкуратъ (277 зв.), бу́дищ(ъ) (152), недосо(л), перεсо(л) (232), хитрощи, мудрощи (252), соромота (244), напа(ст) (234), пε(р)шына (277 зв.), страхота, глубота (124), взяха (110 зв.), хворы(ст) (220 зв.), хихички (219), трутизны (223), кры(м)ка, лεдянка, торя(н)ка (141), просяни(ц), овсяни(ц) (199) і багато ін. Впадає в око величезна кількість іменникових утворень на означення процесів виробництва, назв професій: паха(р)ство (109 зв.), бонда(р)ство (111), шаповалство (111 зв.), музыцтво (113 зв.), ше(в)ство, ктыто(р)ство (114), мЂрочництво (115 зв.), олЂ(и)ництво (125 зв.), тока(р)ство (130 зв.), ω садовничихъ (284), ω каменносЂчцахъ (285), вапε(н)ника (282), папЂ(р)никовъ (279 зв.), бу́дники (152), швεцъ (234 зв.), пряха, ткаха (110 зв.).
У віршах трапляються також складні іменники: одънословъ (253), свинопасъ (238 зв.), повслова (235), сЂножати (276), ма(р)нотравцεю (169), о винокурахъ (122), пивова(р) (140).
Рукопис відбиває велику кількість утворень із суфіксами на означення згрубілості або здрібнілості: дЂдища (166), конища, тεля(т)ко (223), панεнята (277 зв.), фрука(л)це (235), язычку, кашки (237 зв.), в кошεлику (241 зв.), лазε(н)ки (240), рогатинка (241 зв.), з грошыкомъ (243), словεчка (259 зв.), осудови(с)ка (98).’
Широко представлене явище субстантивації: нε би(и) старого, εслѝ нε бεрε(т) чужого (264 зв.), охочого нε вняти (235), щасливому сы(р) на колодЂ (257 зв.), що в трεзво(г)[о] на вмЂ, то в пяно(г)[о] на языцЂ (257), посла(в)ши ду(р)ного а за нымъ другого (237).
Найбільше прикладів субстантивації прикметників дає збірка приповістей. Субстантивований прикметник там найчастіше стоїть у чоловічому роді, бо ознака виражається безвідносно до реальної статі особи 1.
Багато в рукопису представлено слозотворчих засобів прикметників: жи́тни(и) (70 зв.), щодε(н)ны(х) тру(д)нико(в) (121 зв.), смакови́ты потра́вы (126), овча(р)скіε сопЂлки (131), голоми́зому (224), нεписмέнныхъ (67 зв.), просяни(и), овсяни(и) хлЂб (199), горЂлчаны(и) (66), бεзвε(д)рно врεмA (158 зв.) та ін.
Із займенникових утворень привертає увагу вживання слова жадны(и) у значенні «кожний»: жадна пташка (213), жаднои свасцЂ по ковбасцЂ (214).
Дослідник знайде в рукопису величезний матеріал з історії дієслівного словотвору, зокрема на префіксальний, суфіксальний і префіксально-суфіксальний способи творення дієслів: пεрεωравъ (277), побЂгла (234), збу́ты, збεрε(т), задε(р)житъ, завязати (232), очε(р)нивъ, обЂливъ (234 зв.), згои(т)сA, загои(т)сA (241), ша(л)вЂруεтъ (168 зв.), смуту́εтъ (63), знεмощнЂεтъ (141) та ін.
1 Див. про це детальніше у кн.: С. П. Самійленко, Нариси з історичної морфології української мови, ч. I, «Радянська школа», К., 1964, стор. 51.
Багато дієприслівників на -чи, -ши: воюючи, ночуючи \22\ (218), каравши (220), ходячи (220 зв.), говорячи (221), да(в)ши, подяковавши (224), мовивши (225), мЂвши (225 зв.), лεтячи (277 зв.), ідучи (232 зв.), лежачи (242 зв.) та ін.
У рукопису представлений цікавий матеріал на утворення прислівників або адвербіалізованих форм та словосполучень: бεззазо(р)но (40 зв.), в(ъ)ωсεни́ (235), внЂвεчъ (271 зв.), частокро(т)но (98), бε(з)ропотно (41), насыпчасто, накипчасто (220), нияково (233), надовго (232 зв.), пε(р)шъ (234), в росса(д)ную (235), рачки (241), сырεно, масляно (245), груз(ъ)ко, ка(л)но (247 зв.), рыбно, юшно (250), пЂшы (261), надогадъ (264 зв.), вчεтвε(р)тоε (97 зв.), до часу (290), вкупЂ (73 зв.), по старому (80 зв.), вдεсятεро (122), по моско(в)ски(и) (123 зв.), наздогономъ (144 зв.), часо(м) (180 зв.).
Зафіксовано Климентієм і інші частини мови, зокрема вигуки: ой жаль (236 зв.), о щобъ ти упи́всA (236 зв.), цу́р мέне (254 зв.), нε кажы́ ώхъ, кажи гоцъ (267), ба (245 зв.); сполучники: алε (118 зв. і ін.), чи (119), або (287), хочъ (250, 250 зв., 251 зв., 252 зв.); частки: бы (160), абы (200, 200 зв.), ажъ (200 зв.) і т. ін.
Рукопис дає прекрасний матеріал для вивчення історії українського синтаксису. Тут можна натрапити на старі конструкції, наприклад, родового межі: язикъ Києва доводить (258 зв.), орудного місця на означення шляху, яким проходить рух: нε пе(р)воε окно(м) с хаты утЂка́ти (227 зв.), конструкції з прийменником по та формою місцевого відмінка на означення події, після якої щось відбувається: по смε(р)техъ попо(в) (272) і т. п., багато інверсивних зворотів: і в свя(т) вεчо(р) нε я(ст)сA рыба рождεствεнски(и) (146 зв.); εдна(к) к готово(и) ого(н) лЂпшъ класти колодЂ (169); і в(ъ) вεлики(и) роботу пра(з)дник оставляютъ (121 зв.); і до сы(х) богома(з)ства часъ нε скорεняютъ (117 зв.); по д†не лупε(т) шкуры з вола̀ (237 зв.), ...ω позыча́ючихъ: и з(ъ) до(л)говъ на сторону о утЂкаючихъ (31 зв.).
Привертають увагу конструкції складних речень — сурядних і підрядних, сполучників і сполучних слів, за допомогою яких з’єднуються прості речення, наприклад: и слушно чини(т) то(и), хто киε(м) затына́ε(т) (145); макого́ни, що куха(р)ки ма́къ мну(т), бря́зка(л)ца що дЂтε(и) забавляють, вεрεтεна що жо(н)ки ни(т)ки выпряда́ю(т) (131); ω го́рε бЂдны(мъ) людε(м) убоги(мъ) на свЂтЂ: // жε нε могутъ скутε(ч)но(и) радости имЂти (54) і т. д.
Винятковий інтерес для дослідника історичного синтаксису становить збірка народних афоризмів, зібрана Климентієм, у якій зафіксовано синтаксичні конструкції розмовної мови народу.
Слід підкреслити, що більшість фонетичних, морфологічних, словотворчих, синтаксичних явищ, відбитих у пам’ятці, збігається з літературно-національною нормою української мови.
У своїх віршах Климентій широко відобразив Україну кінця XVII — початку XVIII ст. з її соціально-економічними конфліктами та етнографічно-\23\побутовими особливостями. Давня українська поезія та й художня література загалом ще не знали тоді такої широти тематики. Величезне коло питань, які зачіпає Климентій, позначилося на розширенні словесно-художніх засобів віршів, зокрема лексики і фразеології 1.
Багатство лексико-фразеологічного матеріалу нашої пам’ятки можна висвітлити тільки в ряді статей чи спеціальному великому дослідженні. Ми спинимося лише на загальній характеристиці лексики та фразеології рукопису.
Передусім привертає до себе увагу цикл віршів про ремісників. У пам’ятці таких творів кілька десятків 2.
1 Про залежність мови письменника від предмета зображення, від індивідуального знання письменником живої народної мови див. у кн.: П. Житецкий, Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в., К., 1889, стор. 53 — 54.
2 У вірші «Ω розны(х) всяки(х) рεмεсникахъ и ω чε(ст)ны(х) рукодЂлія(х) их» поет називає 72 професії, більшість яких він описує в окремих творах. Крім того, Климентій оспівує ще чимало ремесел і промислів, не перелічених у цьому вірші.
Отже, лексикон Климентія поширений передусім за рахунок назв професій: ω шεвца́х (161); ω мεлникахъ, або тε(ж) о мЂро́чника(х) (116 зв.); ω тέсля(х) (112 зв.); ω шапова́ла(х) и о конова́лахъ (111 зв.); ω бондаря́хъ (111); ω ткача́хъ (110); ω ωлЂиникахъ (125 зв.); ω токаря́хъ (130 зв.); ω колεсникахъ (280); ω котляра́хъ (278 зв.) і т. ін. Крім назв професій, тут широко представлена лексика на означення предметів виробництва. Наприклад, продукція римарів: хомуты́, узды (275), шоры, шлέи, бычЂ, постолы̀, ро(н)зыки, ка(н)тарЂ, попруги до ку(л)бакь, пута рεмЂнныε, триноги, нага(и)ки або тежъ ка(н)чуки (275 зв.); котлярів: казаны̀, трубы, ко(р)цЂ, лЂ(и)ки, притрубники, лεнбыки, мЂднЂ ква(р)ты, ка(н)дЂ(и)ки (278 зв.); токарів: ло(ж)ки, оздобныε тарЂлки, ящЂ, слупы, баля́сы, лыхтарЂ, кубки на жε(р)товни(к), гробни́ци, солни́цы (130 зв.), тε(р)тки, що пεрεцъ тру(т), макогоны, що ма́кь мну(т), бря́зка(л)ца що дЂтε(и) забавля́ютъ, вεрεтεна що жо(н)кѝ ни(т)кѝ выпряда́ю(т), кача(л)ки́, що жо(н)ки́ хусты кача́ють, овча(р)скіε сопЂлки, козацкіε стрЂлки (131); шаповалів: рукавицы, лямцы, опанчу́, кεцу́, панчохи (112) і т. п.
При читанні деяких віршів створюється враження, ніби письменник сам працював або жив серед ремісників, про яких пише. Часто в них йде мова не тільки про продукцію ремісників, а й скрупульозно відтворюється процес виробництва. Тому значну частину виробничо-професійної лексики Климентія становлять назви знарядь виробництва. У кравців, скажімо, це пра(с), ножицы, напε(р)стокъ, иго(л)ка (132 зв.); у теслів шляга, ты́бе(л) (113). Особливо детально поет описує шевське виробництво, подаючи при цьому величезний список назв шевських інструментів та інших знарядь виробництва: копы́ла, правыла, дра(т)ни́цы, стрεлицы, ло(и)ники́, цвя́шки, смо(л)ники, на́ру(ч)ки, кра(в)ни́ци, сты́рачЂ, моло(т)ки́, вы(н)штаки, то́пки, клεса́чки, обцалики́, смолу́, воскь, вы́хты, клε(и)стра, писанки \24\ (114) і т. п., всього кілька десятків назв. Климентій детально описує процес виробництва шевця, включаючи сюди й чинбарське ремесло, — від вичинення шкіри до пошиття чобіт, вживаючи при цьому чимало, так би мовити, специфічно чинбарських чи шевських словосполучень: уклада́ε(т) в квась, рεмЂн(ъ) выправля́т(ъ), шкуры стрыху́ε(т) (115), шку́ры пεрεсыпа́εт (114 зв.) та ін. Професійних фразеологізмів чимало у всіх віршах про ремісників: вари(т) воскъ, закладаεтъ в гнЂздо (126 зв.) — у вірші про воскобійників; шоста́ми поганя́ти (127 зв.) — про перевізників; воза(мъ) глабча́сты(мъ), воза(мъ) драбы(н)часты(мъ) (280 зв.) — про колісників; лямцы выва́люε(т) (112) — про шаповалів і коновалів; точа(т) балясы (130 зв.) — про токарів. Климентій вживає ці словосполучення ще у прямому значенні. З часом велика кількість їх стала фразеологічними виразами 1. Таким чином, вірші Климентія є свідченням того, що реміснича лексика і фразеологія XVII — XVIII ст. мала величезний вплив на формування слів і понять мови пізніших часів. Використовуючи професійну лексику різних категорій, Климентій розширював «можливості лексичного і фразеологічного складу мови художньої літератури» 2.
Рукопис Климентія є важливим джерелом вивчення специфічно-побутової лексики. У ньому знайшли відбиття назви одягу, домашніх речей, продуктів споживання, господарських речей та приміщень: кошу(л) (110 зв.), рукавицы, опанчу́, кέцу, панчо́хи (112), ла́ва, колы́ска (102), тарЂлка, ложка (153), убру́сы, кварты́, казана (153 зв.), цεбε(р) (270), мя́со, са́ла (148), солони́ны (147 зв.), мε(д) (140), со́ло(д), пиво̀ (139), борошно (139 зв.), хлЂбы пшεни(ч)ныε (37 зв.), хлЂ́бъ, ха(р)чъ (87 зв.), стравы (87), горЂлки, вина̀ (65), горЂлчаны(и) тру́но(к) (83 зв.), олЂ(и) (125 зв.); нари(т)ники, шлεи, ужыща (274 зв.), обротЂ, вожки́, цуги (274 зв.), клέтЂ, інбарЂ, комо́ры (321), ліохы́, пивни́цы, ста(и)нЂ (321 зв.).
Дослідник знайде тут багато назв на означення спорідненості і свояцтва: жона̀ (32 зв.), муж (90), родытεлε(и), о(т)ца̀, мт̃ε(р) (47 зв.), роды́тε(л)ку (84 зв.), дЂдахъ, баба(х) (97 зв.), дЂтε(и) (103 зв.), до(ч)ку, кумы́ (106), дитына, мт̃ка (107); назв хвороб: колю́чка (52), кашε(л) (108), глухота̀, нЂмота̀ (107 зв.); трясавы(ч)наA нέмощ (314 зв.), хоробъ бЂсны(х) (316), нέмощи пара́лЂжны(и), фра(н)цу́зки(и) (316).
На аркуші «Раху́ба дрεва(м) розни(мъ)...» письменник перелічує 69 порід дерев, переважно тих, що росли на Україні, зауваживши при цьому: «ко(л)ко зна́лε(м) и чува́лε(м), то(л)ко и написалε(мъ)» (арк. 270). Це своєрідний невеличкий словничок ботанічної номенклатури.
1 Пор., наприклад, пізніше значення словосполучення баляси точити: «Українські приказки, прислів’я і таке інше. Спорудив М. Номис», СПб., 1864, стор. 255(12969). Див. також «Російсько-український словник», т. I, «Наукова думка», К., 1968, стор. 31.
2 Див. «Курс історії української літературної мови», т. I, Вид-во АН УРСР, К., стор. 126. \25\
Є в рукопису розділ віршів, присвячених тваринному світу, у них зафіксовано значну кількість назв тварин: мε(д)вЂдь, пчεлы (142 зв.), заεцъ, ψи, пти́цы (143), конЂ, би(д)лини (146 зв.), ко́зы, козε(л), коза̀ (146), рога́ты(и) това(р), воловε, кра́вы, конЂ, лвы́ (147), го(р)ностаи, соболЂ, лиси́цы, бабакѝ, куницы, дикіε козы, сугакѝ, рысЂ, пέски, коты́, тхорЂ (147 зв.) і т. ін.
У вірші «Ω створε(н)яхъ бж̃іи(х) и дія́волски(х)» поет перелічує 37 зоологічних назв (176 — 177). Цікаві лексеми на означення явищ природи: голощо́ки, сло́ти, дождεвны плюхо́ты (159).
Зафіксовано в рукопису назви військових атрибутів: во(и)сковыε клε(и)но́ты, приміоты, поясы́ срЂбрныε, сага(и)даки, шаблЂ, ω(и)стра, ку(л)ба́ки (47), а(р)матъ (120); предметів церковного вжитку: ми́тры іли патεри́цы, сцέптры, кадЂлницы, вЂнцы до ωбразо́въ, коро́ны (47), покровцы, возду́шки (135).
Пам’ятка фіксує абстрактну лексику: ω пεча́ли, радости, ω ско(р)би, тру́дно(ст) (56), сму(т)комъ, вεсεліε, утЂха (56 зв.), бЂда (60), жалости (95 зв.).
Емоційний і пристрасний по натурі, Климентій вживає у віршах чимало експресивної лексики: лядащо (98 зв.), драпЂжца(х), видырца(х) (19), плуто́въ (40 зв.), лгаровъ (69), окаянницε (85 зв.), глупа́чε (93 зв.).
Про органічний зв’язок поетичної мови Климентія з живою народною свідчить той факт, що в віршах його є безліч суто народних виразів, пов’язаних з побутом та виробництвом: коти по го(р)шкахъ ника́ютъ (148), свЂцкимъ зда́εтсA то(и) чи(н) за хлЂбъ пшεничны(и) (70 зв.), убогіε за́вшε обливаютъ смутко(м) сA прεмноги(мъ) (55), собка(т)сA вола́ми (159), бо́рщъ глуши́ти (314 зв.), сту́ки гря́ки (111 зв.), сы́лаю пха́εтε (93), лыхаA година (85), ки́εмъ па́ры(т) (83 зв.), выворожатъ с калы́тки (80), пяному зда(ст)сA жε и козы в золотЂ (64), жε нε можε(т) інъ бЂдны(и) гдε пεвно сЂдЂти: и εдного мЂсца я(к) потрεба нагрЂти (60 зв.), мусЂтъ на́ свЂтЂ такъ жи(т) я(к) набіжи(т). І ты(м) ро́гомъ чεса́ты(с) которы(мъ) доста́нетъ (58 зв.), бεрεзовы(мъ) пЂро(м) выписува(т) тA трεба (36 зв.) і т. ін.
Мова віршів рукопису рясніє численними порівняннями, що взяті з живої народної мови: у гно(и) я(к) ψа̀ закопа́ти (39), валя́εт(ъ)сA якъ свиніA в болотЂ (64), зло(и) жоны́ я(к) шка́пы нε вмЂε(т) [на у(з)дЂ] дε(р)жа́ти (93 зв.), яко нε пу(д)ко́ваны(и) ко(н) в зымЂ попо(л)за́εтъ (104 зв.), коло огню́ я(к) муха в(ъ) укропЂ вε(р)ти(т)сA (138). Численні побажання, прокльони з живої мови кінця XVII — початку XVIII ст. також потрапили до віршів поета: бода(и) и(х) пεкεлныε дябли рвали за лы́тки (80), бода(и) тако́го зрЂли в замЂс(ъ)ко(м) покои (53), і що(б) тако́му ты(л)ко в животЂ во(р)ча́ло (53). \26\
Вірші Климентія є яскравим свідченням того, як у літературній мові кінця XVII — початку XVIII ст. посилювалися роль і значення тих тенденцій, що безпосередньо грунтувалися на основі народно-розмовної мови, як художня література черпала з народних джерел і тематику, і живі елементи мови.
Неоціненним джерелом вивчення живої української мови кінця XVII — початку XVIII ст. є також збірка прислів’їв, приказок, народних афоризмів, що їх зібрав Климентій. Недаремно радянські вчені, які займаються спадщиною письменника, вважають його одним з перших вітчизняних етнографів і дослідників народного життя 1. Фактично це поки що одна з перших відомих збірок народної мудрості, складена принаймні на 30 років раніше від збірки І. Ушівського (1738 — 1743 рр.) 2.
1 Див. П. М. Попов, Розвиток української фольклористики. — У кн.: «Українська народна поетична творчість», т. I, «Радянська школа», К., 1958, стор. 78; О. С. Компан, Перша збірка українських приказок, «Вітчизна», 1958, № 12, стор. 183 — 190; К. Г. Гуслистий, В. Ф. Горленко, О периодизации истории украинской этнографии, «Советская этнография», 1961, стор. 136; В. Ф. Горленко, Нариси з історії української етнографії, «Наукова думка», К., 1964, стор. 85 — 90.
2 Див. про це в кн.: Н. Петров, Очерки из истории украинской литературы XVII и XVIII века, стор. 2 — 5; «Курс історії української літературної мови», т. I, стор. 116 — 117.
Климентій зібрав понад півтори тисячі таких перлин, крім того, в рукопису є ще близько двохсот приказок, прислів’їв, ідіомів, дописаних пізніше.
Чимало прислів’їв та приказок поет використовує у віршах, розуміючи нерідко по-своєму афористичну місткість фольклорної формули. У багатьох випадках Климентій уводить їх до тексту вірша без змін, частіше модифікує, щоб пристосувати до розміру віршового рядка. Письменник ніби спирається на авторитет народу, зафіксований у тій чи іншій перлині народної мудрості. Наприклад: ведлу(г) присло́вA рука̀ за́вшε ру́ку ми́εтъ (154); вεликъ свЂтъ да нЂгдε дЂ(т), з(ъ)да(в)на повЂдают (55 зв.); з давны(х) часо(в) приповЂ(ст) та́A то́ пробува́εтъ: нε мЂ(и) собЂ сто ко(п) я(к) сто друго(в) повЂдаε(т) (50 зв.); бо мовя(т) на ви(д) глядA здоров(ъ)A испыту(и) (8 зв.), бо повЂдаю(т), голова́ мЂсца шука́εтъ (11 зв.); правди́вая при́повЂ(ст) зостаε(т) ω(т) вЂка: жε для добро(г)[о] мовятъ замо(к) чл̃вЂка (321 зв.). В окремих віршах на підтвердження тієї чи іншої думки Климентій наводить кілька прислів’їв, наприклад:
Хо(ч) то мо́вять пра́вдою не пожывитисA:
а лЂпшε(и) о(т) нεпра́вды zа́вшε храни́тисA.
Кгды (ж) из дна мо́рA пра(в)да ст̃а́A вы(и)ма́εтъ:
и хочъ нεпожытεчна, а ча́со(м) спрія́εтъ (4).
Детальне анатомування поетичної мови Климентія (див. далі коментар до віршів поета) яскраво виявляє її широку народну основу. Пам’ятка ще \27\ раз пересвідчує у тому, що «витвори усної народної творчості, її мови все більше тиснули на писемну літературу і її мову» 1. У цьому величезне значення збірки Климентія для дослідження історії української мови.
В. П. КОЛОСОВА, І. П. ЧЕПІГА. ВИЗНАЧНА ПАМ’ЯТКА УКРАЇНСЬКОГО ПИСЬМЕНСТВА. // КЛИМЕНТИИ ЗИНОВИЕВ. Стихотворения. Приповести посполите. Редактор О. А. Дітель. – К.,Інститут мовознавства імені О. О. Потебні АН УРСР, 1971 р.
|
