|
Онкович Дмитро :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
«Славного ростите поета»
Так сказав Максим Рильський на зібранні літературної студії Шевченкового університету, прочитавши у багатотиражці вірші Дмитра Онковича, тоді, в 1964-му, ще студента факультету журналістики. А належить поет до покоління дітей війни. Минулої неділі цій «дитині» виповнилося 75. Але пережите невідступно тримає пам’ять і душу Дмитра Юліановича в міцних обіймах. Точніше навіть сказати — воно вживило «воєнні» гени у кожну клітинку його єства, безупинно посилаючи свої імпульси серцю і розуму поета. Воно й сформувало його життєву позицію та характер світовідчуття. А це — шана батька-матері та їх пам’яті, сприйняття праці як основи людського буття, утвердження правди і справедливості, гостра реакція на глум над людиною, на несправедливість у всіх її проявах, найжорстокішою з яких є війна. Власне, це ті принципи, на яких і з якими виросло, по суті, все покоління дітей війни. Виросло, прожило всеньке життя і долає останні земні рубежі часто-густо у напівголоді і холоді, у невсипущій праці на чиєсь благо, з безкінечним переборюванням «тимчасових труднощів», а тепер уже і невідступних недуг.
Тому в поезіях Дмитра Онковича багато болю, але немає ниття і розпачу. А радість і оптимізм народжуються з конкретики, і тим вони цінніші і ваговитіші, що з них, як з пагінців-промінчиків, проростає життя, яке самим цим фактом уже переможне: ми є!
Перша книжка поета «Голуби» вийшла 1966 року, потім були «Зимові яблука», «Межа», «Толока», «Біла конюшина», «Пам’ять», тоді ще і ще — хоч і не так густо, як у деяких колег з поетичного цеху, але містко і щиро. Вірші його перекладені польською, білоруською, російською, угорською, іспанською та іншими мовами. Та найдужче цінує Дмитро Юліанович українського читача, особливо ж селянина, бо й сам він — селянський син. І свою творчість та совість звіряє з рідним краєм:
Село — як на долоні, —
Дивиться в очі.
Здрастуй, рідне!
Я — твій струмочок...
Народився Дмитро Онкович 27 грудня 1934 року в селі Турчинці Городоцького району Хмельницької області. Школа, армія, шахти Донбасу і аж потім — факультет журналістики столичного університету ім. Тараса Шевченка, який закінчив, маючи за плечима 29 років. Українське слово нуртувало в ньому і лягало в поетичні рядки незалежно від місця перебування і мовного середовища. А загострилося почуття любові, уже як поклик захищати й утверджувати його, коли працював у шахтарському краї. За це з особливою вдячністю згадує передчасно згаслого українського поета з Донецька Євгена Летюка. Та водночас саме там, з кубла провокаторів і донощиків, виповзла змія, яка з отруйним жалом у вигляді теки всюдисущого КДБ переслідувала його і в університеті, і потім (тим паче, що подружився з гнаним з усіх-усюд фронтовиком, деканом і вчителем своїм Матвієм Шестопалом). А працювати довелося на стику політики і культури, де утриматися на платформі порядності і честі було дуже нелегко. Витримав! Працював кореспондентом РАТАУ (нинішній Укрінформ), редактором у видавництві «Молодь», завідував відділом преси Українського товариства дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами, був редактором поезії письменницького журналу «Вітчизна», тривалий час працював відповідальним секретарем журналу «Українська мова і література в школі» (згодом і нині — «Дивослово»). І до всього, що підносило українське слово, ставився з душею. Високу оцінку творчості і життєвій позиції Д.Онковича дав Олесь Гончар.
Поет дорожить дружбою із «Сільськими вістями», відколи до керма газети став І.В.Сподаренко, який високо цінував і підтримував талановиту і порядну людину. А Дмитро Юліанович, не маючи змоги в останні роки навідати особисто, неодмінно казав мені по телефону: «Торкнися плеча Івана Васильовича і передай: я з вами!»
Д.Онкович завжди, за будь-яких умов залишався Людиною. Небагатослівний у розмові і гранично точний у поетичному малюнку життя, чіткий і самовимогливий у роботі і вірний у дружбі, він і сьогодні у своїй творчості, як і в життєвому повсякденні, понад усе ставить правду, справедливість, порядність.
Тож віншуючи з ювілеєм, бажаючи йому здоров’я, кажемо: так тримати!
Володимир БІЛЕНКО.
"Сільські вісті", 30 грудня 2009 року
|
