|
Світлична Ганна :: Біографія
Творчість |
Біографія
|
Критика
Cхідна Дніпропетровщина, Павлоград на річці Вовчій - місто обласного підпорядкування, райцентр і центр шахтарського Західного Донбасу. (Спершу воно, щоправда, звалося Матвіївкою - від Імені запорозького військовою старшини Матвія Хижняка, який першим у тих краях в році 1779-у облаштував зимівник, але росіяни, окупувавши запорозькі землі, Матвіївку, що виросла біля зимівника Матвія Хижняка, перейменували на честь синка своєї цариці-німкені Катерини Другої, в місто Павлоград. Але це так, між іншим).
У 1939 році в Павлограді народилася дівчинка Ганнуся - майбутня поетеса України Ганна Світлична, якій, крім таланту, послано було долею (за які ж то гріхи?) тяжке горе. П'ятдесят літ горя, безперервного, щомиттєвого - ворогу такого не побажаєш...
Але спершу все було добре, і на страшне лихо, що вже десь, напевне ж, підкрадалося, ще не було ані знаку, ані передчуття. Ганнуся - таке прудконоге, таке невгамовне дівча - доходжувала, добігувала свої останні кілометри по рідній землі. Зростала вона в трудовій, майстровитій сім'ї.
Її дід до 1917 року був знаний на всю Катеринославську губернію. Виготовляв скрині - чорні, лаковані, з малюнками. Скрині йшли нарозхват - яка ж бо без скрині дівка на виданні? Без скрині й заміж тоді не виходили. Тому в діда завжди були замовлення. Мав він п`ять синів, вони дружно допомагали батькові, тож по і чесному труду жили заможно. Мітингувати дід не бігав, як інші ледацюги, що враз поставали революціонерами і, ніде не докладаючи рук до корисної праці, боролися "за щастя всіх трудящих". Дід просто трудився і мав добрий заробіток за свій труд. Перед самим більшовицьким переворотом купив у Павлограді другий будинок. Везли дідові за скрині не тільки гроші, а й хто що мав: кавуни, городину, борошно, різну живність (поросят, курей тощо).
У 1917 році ті, котрі не працювали - а подалися в революцію, таки перемогли, стали більшовиками і невдовзі оголосили майстра з виготовлення скринь Матвія Світличного "експлуататором" - правда, в ранзі "дрібнобуржуазного елемента". Це його і врятувало, але один будинок відібрали. Дід страшенно дивувався: чути, казав, не чув. подумати не міг би, що серед білого дня можна отак пограбувати - будинок відібрати) Але більшовики на те й більшовики, вони все могли! І все ще... можуть. Помер "дрібнобуржуазний елемент" із золотими руками в бідності, а тамтешні дівки змушені були виходити заміж уже без скринь. А втім, і скриню тоді оголосили "пережитком проклятого минулого"...
Батько Ганнусі - Павло Матвійович - теж виготовляв скрині, але займався цим потай, щоб і його, бува, не оголосили отим самим... елементом. Коли ж і над ним нависла загроза - почали шити "обогащєніє за щот трудящіхся", з жалем кинув се діло, і відтоді жили на саму лише нужденну зарплату.
Мати пішла з цього світу рано, коли Ганнусі не виповнилося й тринадцяти. Батько, аби не гибіти удівцем, оженився вдруге і, як водиться, привів до хати мачуху.
Лихо з Ганнусею трапилося року 1945-го - неждано-негадано. Спершу заболіла голова, підскочила температура, дівчина злягла. Думалось: день-два, ну тиждень - і мала стане на ноги. Не стала...
У довідниках можна прочитати, що поліомієліт- гостре інфекційне захворювання, що уражає переважно центральну нервову систему. Збудник - нейротропний вірус, перебіг поліомієліту може бути і з паралічем, і без. Хворіють здебільшого діти віком від 6 місяців до 5 років.
Ганнуся захворіла в шість років - з паралічем. Злягла. І то аже назавжди. Ні ноги, ні спина їй більше не корилися, руки теж. ріст припинився. Про те, що можна ходити й бігати, дівчинка мусила забувати. А втім, сказали лікарі, такі довго не живуть, максимум десять років. Вона жила, тож мусила звідтоді пити свою гірку чашу, якій ніколи не було дна. Бо звідтоді й до останньої миті свого життя (померла вона в 56 років) піввіку була прикута до ліжка. Лежала непорушно, хіба що ледь-ледь ворушилися кисті рук. Мати відмучилася з нею шість років, мачуха - тридцять. Прийшовши в сім'ю Павла Світличного, мачуха доглядала його дочку, як рідну. За мачухою Ганнуся, за її власним зізнанням, "і горя не знала" (якось у неї так і прохопилося: і горя не знала, - хоча вона все життя горіла в лютому полум'ї лютого горя).
Батько помер у 1989 році. Пригадую, як їздили ми (я та мій колега, письменник Володимир Заремба, тоді начальник обласного управління культури) до Ганни Павлівни в Павлоград вітати її з п`ятдесятиріччям. (Уже в місті до нас приєднався письменник і керівник міського літоб'єднання, яким опікувалася Ганна Павлівна, Андрій Коцюбинський, її вірний побратим). У ювілярки було повно гостей і квітів. І сама вона була, здається, в доброму настрої. Ми з Володимиром Зарембою привезли їй на підмогу якусь копійку (я в обласної влади виканючив, Володя - в себе в управлінні нашкріб), і Ганнуся щиро тому зраділа: борги, витрати на доглядачку, ліки дорогі, оплата квартири тощо, а пенсія маленька, тож коштів у неї постійно не вистачало...
Зовні тоді все було ніби добре. "Тільки шкода, що тато в лікарні, - зітхнула поетеса. - Але медики заспокоїли. що з татом, слава Богу, все гаразд. Хоча я так хотіла, щоб сьогоднішній день тато був зі мною..." Через кілька хвилин мене покликали в сусідню кімнату і пошепки сказали: "Щойно в лікарні помер батько Ганни Павлівни, але їй про це - ані слова, Завтра скажемо, а сьогодні хай хоч п`ятдесятиріччя своє відзначить".
І ми відзначали полудень її згорьованого віку. Силоміць веселилися, зичили, як водиться, літ та літ іменинниці. Пильноока поетеса якось дивно поглянула на мене і, вибравши мить, шепнула: "Валентине, підійдіть, прошу вас, ближче. Щось у ваших очах майнуло таке". Після того, як вас було покликано в сусідню кімнату... Щось сталося?... Тут гості дружно загаласували і відволікли її увагу від мене. Про смерть батька Ганнуся дізналася вже другодні, і то був для неї ще один удар немилосердної долі... Батько лежав у труні, а дочка на своєму піввіковому ліжку - таким було їхнє прощання.
Павла Матвійовича я трохи пам'ятав - він привозив Ганнусю в машині до Дніпропетровська. Непримітний "Запорожець" зупинявся на проспекті К.Маркса, біля будинку, де розташувалася обласна письменницька організація, ми виходили до Ганнусі. Пригадую, тоді були теплі літні дні, Ганнуся лежала в машині на спеціально змонтованому ліжечку, ми говорили з нею через віконце. Я тоді вперше побачив, що вона почала палити. Здивувався.
- Зі мною таке робиться нині, - чи не вперше вдалась вона до нарікання. Власне, хотіла поскаржитись, але сама ж і урвала свою жалобу, перевівши мову на інше, бо не звикла бідкатись.
Батько возив своє пожиттєве горе і в Київ, зупинялися (здається, всього лише раз) у письменницькому Будинку творчості "Ірпінь", але таких днів у прикутої до ліжка було мало. Життя її минало в чотирьох стінах - домашніх або в лікарнях. Зв'язок зі світом - радіо, телебачення, телефон. Телефонний апарат стояв на спеціальній підставці. Коли він дзвенів, брала мотузочку, що лежала в неї на грудях (другий її кінець був прив'язаний до телефонної трубки) і повільно-повільно, неслухняними пальчиками пе-ребираючи (кисті ж рук трохи рухались) тягла до себе трубку. І треба було терпляче чекати, поки вона тягне трубку і якось притулить її до вуха. Голосок - тихий, дитячий - чути було кепсько, тож доводилось напружувати слух, аби почути слова, що линули наче з іншого світу чи виміру... Життя без батька стало й зовсім тяжким. А тут ще й доглядачка - вірна і надійна, - її полишила, поїхала в інше місто до сина - вже сама потребувала помочі. Знайти нову було непросто, бо не кожна на таке зважиться.
Пригадую, публікували ми оголошення про це у багатьох газетах (загальний тираж їх сягав трьох мільйонів примірників), передавало радіо й телебачення - і жодної пропозиції. Це було жахливо! Тоді звернулися (саме настала перебудова, і можна було) до священика місцевої церкви здається, отця Костянтина), і він оголосив у церкві - і рятувальниця знайшлася: не заради зарплати (та і яка там платня!), а скорше із християнських мотивів милосердя. Стало трохи легше, але й тільки.
Жила Ганнуся трудно. Правда, влада, треба віддати-їй належне, допомагала поетесі. Вона лежала в батьковій хатині з підсліпуватими віконцями (сяк-так зведена по війні), то їй виділили у центрі міста в новому будинку трикімнатну квартиру, на тому ж поверсі поселила Ганнусиного брата з сім'єю - на випадок чого, рідні виручать. Іноді влада розщедрювалася і на якусь копійчину. Допомагали - постійно - Спілка письменників України та її Літфонд (пригадую, на 1991 рік СПУ виділила для Ганнусі стипендію в розмірі 1500 крб. щомісячно - гроші тоді відчутні!).
П'ЯТДЕСЯТ років вона пролежала прикутою до ліжка - без надії і сподівань. Зовні завжди рівна, витримана, привітна, а що в неї було на дущі - то вже її таємниця.
Бувало, йдеш до неї - осінь, занудлива мжичка, світ сірий, одноманітний, на службі непереливки, - а приходиш до неї, сядеш біля ліжка і починаєш удавати бадьорість, аби її не засмутити. А вийдеш і справді збадьореним - Ганнуся своїм оптимізмом будь-кому могла настрій вирівняти.
Спершу в Ганнусі зажевріла було надія на порятунок - крихітна, власне, теоретична надія. Це коли вона стала відомою не лише в своєму місті, а й у всій Україні. Влада за неї взялася, Спілка письменників, лікарі. Ось тоді ї квола надія на порятунок і з'явилася. Ні, не на те, що вона буде ходити, але що сидітиме - так, обережно їй обіцяли. Лікарі хотіли їй наростити м'язи і посадити. Хай і в ліжку залишиться, але ж не лежатиме! О, як вона мріяла бодай про це! Не дуже багато вона просила у долі, у життя, у медицини, у Бога - лише сидіти. Може, й напівлежачи, але сидіти. Не збулося... Кілька важких операцій зробили фахівці, медичні "світила", операції болючі, тяжкі... Не з'явилися в неї м'язи, руки-ноги так і лишилися їй непідвладними...
Вона все зрозуміла і приречено мовила: "Досить! Медицина на мені потренувалася, рештки сил берегтйму для себе. Мені ще треба жити й писати, у мене стільки задумів - життя не вистачить...
ВІРШІ почала писати в дев'ятнадцять років. Першу добірку видрукувала місцева газета - то було її друге народження, щасливіше за перше. Сталося так, що тоді в Павлоград приїхав з Дніпропетровська поет (сьогодні він усіма вже забутий, земля йому пером) Павло Кононенко, котрий тільки-но повернувся із сталінських концтаборів, де відбув сімнадцять літ. У Павлоград приїхав збирати матеріал про місцевого поета-підпільника Миколу Шутя, страченого німцями. Прочитав у газеті вірші не відомої йому Ганни Світличної відразу ж розшукав авторку, прийшов у її хатину, побачив її - прикуту до ліжка, маленьку, згорьовану... Вона дивилася на нього, як на несподіваного свого рятівника, посланого Богом. Він був підрубаний гулагами, хворий, немолодий, йому було просто тяжко, і він ледве дістався до неї, спираючись на палицю. Побачивши, в якому стані дівчина, відразу ж удав, що все добре, що він заледве чи не богатир. А що паличка в руках... гм-гм... то просто так... відбиватися від дівчат. Вона все зрозуміла, усміхнулася - і вони одразу ж знайшли спільну мову. Відтоді Павло Трохимович допомагав Ганнусі чим міг, бо вона для нього стала немовби рідною дочкою: друкував її вірші у пресі, писав їй листи, розповідав про неї у видавництві "Промінь", запланував першу збірку вірщів "Стежки неходжені весняні", що вийшла з його ж таки передмовою. Так Україна дізналася про з'яву поетеси Ганни Світличної. До самої смерті Павло Кононенко підтримував Ганнусю, а вона згодом напише добрі слова про свого наставника. Через роки на моє запитання, що її покликало до поезії, Ганна Світлична відповість:
- Роздуми. Мої щоденні й щонічні роздуми, як мені далі жити на спині у нерухомому, безпомічному стані. Хотіла бути корисною людям. Наївна теляча віра в мені була, що все це комусь потрібно. Надто великого значення надавала своїй поезії. Тепер оцінюю її скромно. Але саме поезія мене рятує. Якось я підслухала розмову лікарів: вони дивувалися, що я все живу й живу. За медициною я не могла так довго жити - хіба що якийсь там десяток літ. А я жила, наперекір усьому і десять літ, і двадцять, і тридцять, і сорок... І сьогодні ще, бачите, живу. І завтра збираюсь жити. А тримала й тримає мене в цьому світі лише поезія - подруга моя, сестра, мати спасителька моя у царстві людей. Без неї зачахну, як рослина без води. Та ще тримає мене віра у людей, у добрий світ.
Як поетеса Ганнуся швидко "пішла вгору", стала відомою. Про неї почали писали, її охоче друкували, видавали збірку за збіркою, з'явилося вибране, премія... Вона страшенно боялася: а раптом до неї виявляють знижку? Аякже, прикута до ліжка, мужня жінка. Вимагала до себе однакового ставлення: як до інших, так і до неї. А збірки в неї виходили гарні, одна одної краща: "Золоте перевесло", "Дозрівання", "Кордони серця", "Кольори", "Терновий світ", "І буде лет", "Свято калини", „Літозбір"...За "Літозбір" присудили премію ім. М.Островського (до речі, її постійно закликали брати приклад з Миколи Островського, навіть тоді, коли вже тривало п'яте десятиліття прикутості до ліжка - Островський пролежав лише дев'ять років). Ця збірка справді незвичайна - така поетична, свіжа, образна, якась не земна і земна водночас, адже у неї було своє бачення через призму її трагічності... В останні роки свого життя писала оповідання (про прозу мріяла вперто, і вона їй гарно вдавалась), друкувала в дніпропетровському часописі "Бористен", казала, що працює над біографічною повістиною - і про діда Матвія та його золоті скрині теж. Процес писання в неї був непростий - на грудях дощечка, на дощечці папір і неслухняні пальці обережно тримають олівця... Але більше "писала" подумки, в душі, у серці, безсонними ночами, коли з усіх боків у пітьмі її обступили безнадія і відчай.
Живу як всі. Своїх невдач
не лічу. Святкую мить. Прожиту
кожну мить...
Вона й справді цінувала кожну прожиту мить. Адже життя, хоч би яким воно було тяжким і безнадійним, все ж таки життя, воно справді дається лише один раз, і його справді треба прожити з гідністю, як казав той, з кого вона, юна, брала приклад, а потім отримала премію його імені.
Я так люблю - мов до болючого
Щодня пекельний біль тулю,
Я так живу - немовби свічечку
Супроти сонечка палю.
Вночі над осіянним аркушем
Хилю замислене лице
Я знаю, десь на світі є вона -
Душа, якій потрібно це...
Збірка вибраного "Свято калини" вийшла у "Дніпрі" року 1988-го. У збірці є все, що тоді треба було мати в поетичній збірці, щоб вона вийшла: і балада про комісара, і мавзолей Леніна, і римована агітка про прийом у партію - це так звані "паровози", вони "тягли" у світ будь-яку збірку і витягували. (Хоча Ганна, здається, щиро вірила у світле майбутнє, обіцяне партією. Коле ж усе розпалось, була гірко розчарована і казала:
кому я присвячувала свої вірші?). Але є у "Святі калини" і поезія справжня, не декларативна, писана не для того, щоб догодити "рідній партії", -поезія високої проби.
Ой крутая круче, кригонькою вкрита.
Серед мого серця, серед мого світу.
Там вогонь високий в ночах зацвіта.
Ти за віщо, круче, отака крута?
Лежала Ганнуся головою до великого - на всю стіну - вікна. То й був її світ білий. Вона ніколи не скаржилась на долю свою. В минулі тоталітарні часи про лихо-біду не велено було розписувати: будували ж бо комунізм - і нещастя окремо взятої людини нічого не важило, воно було нетиповим, і на ньому не рекомендувалося акцентувати увагу, потрібна була бадьорість. Заявив же поет: "... проти бурі, проти молу в нас бадьорість комсомолу". Бадьорість і ще раз бадьорість - здобрена цитатами класиків марксизму-ленінізму. Про Ганнусю здебільшого відписувалися ряд-ком-другим: "мужня жінка", "повторює подвиг Островського..."
А горе її терзало. Якось я дізнався про один моторошний факт з її життя. Буваючи в неї (не так, правда, часто, як хотілося б), я звернув увагу, що в двох кімнатах її квартири (і навіть у кухні) всюди живі квіти, а в кімнаті, де вона лежить, - жодного горщечка (а мені здавалось, що саме тут вони повинні бути насамперед). Виявилось, квіти в її кімнаті - о жах! - не ростуть. Через якийсь там час - хоч поливай їх, хоч удобрюй - починають в'янути, засихають і... гинуть. Тому, аби задарма не губити квіти, в кімнаті, де вона лежала, їх не тримали.
Згодом я дізнався, в чому суть. Усі живі істоти - люди, тварини, рослини - чудові індикатори. Рослини ж, як і тварини та люди, вловлюють випромінювання іншої рослини, тварини чи людини. Якщо людина лиха - рослини сприймають її зло, якщо добра - добро. Тому в добрих людей - врахуйте це! - квіти найкраще ростуть, найрозкішніше, вони просто купаються в доброті, приязні, лагідності і спокої своїх господарів. Аура в гомо сапієнса (невидимий для ока енергетичний кокон, що обволікає тіло) буває різної товщини та величини. В здорових - аура і товща і більша, набуває різних кольорових відтінків. У щасливих, задоволених собою і життям, фізично здорових людей аура рожева, іноді аж золотиста, як цитрусові. У хворих, песимистів, невдах аура сіра. У тяжко хворих, яких постійно терзає душевний і фізичний біль, у яких немає ані просвітку, ані надії, - аура чорна, гнітюча для інших живих видів. Випро-мінення чорної аури від людини в кімнаті сприймають рослини, тож квіти потоці німого крику, болю, безнадії швидко в'януть і невдовзі гинуть, не в змозі переносити людське горе ...
Як словники тлумачать слово "горе"? "Душевні переживання, печаль, смуток; протилежне радість". Але це на папері так, у житті воно тяжкіше, у житті так, що ніякими словами не передаси. Та й взагалі, хоч що б там казали, чуже горе таки є. В її ж серці постійно - аж трутизна. І від того, що ми його звемо ніжно - горечко, горенько - воно не лагідніє і не добріє. Тепер можна зрозуміти, яке горе було в душі Ганнусі, коли навіть квіти біля неї не могли рости... А вона витримувала.
...Надіє, о надієчко, - мовчу.
Спокутонько, спокуто, - ще покаюсь!
А доти, мов запалену свічу,
Я бережу од вітру грішну зав`язь,
Ще не світало.
Ще мені в очах
Химерна ніч так дивно колобродить:
А що-то бродить - мужність, а чи жах,
Безвір'я, а чи віра - що то бродить?
Я до надії притулюсь чолом,
Я до любові припаду устами.
Вже дозрівають в неї під крилом
Бої останні з блиском та громами.
А явір та крізь хмароньку тече,
А хмара сонцем вже от-от проллється,
Ще не світало.
Не смеркло ще
Ще тільки дума думою печеться...
У листопаді дев'яносто третього я дізнався що в Ганнусі біда: чужа людина раптом почала претендувати на її житло, а тут брак коштів, борги, ліки дорогі... Ніхто не міг допомогти, куди не зверталися. Я тоді працював в адміністрації Президента України Л. Кравчука. Випробував усі ходи - о, безсмертна бюрократія! Нічим її не можна пробити, це справді фортеця, яку не так просто взяти. І я зважився, будучи в Президента України в службових справах, квапно, боячись, що мене переб`ють (справ тих у глави держави - за рік не переслухаєш!) розповів Президентові про тяжку долю прикутої до ліжка поетеси і попрохав у нього захисту й допомоги. Леонід Макарович вислухав мене уважно, терпляче і, хоч приймальня була переповнена високопоставленими відвідувачами з державними справами, натиснув кнопку й звелів старшому референтові:
- З'єднай мене з Лазаренком!
Через кілька хвилин він уже говорив з представником Президента по Дніпропетровській області.
- Павле, ти знаєш, хто в тебе живе в Павлограді? - І заходився йому розповідати, користуючись моєю інформацією) про Ганну Світличну. - Вона талановита, але така нещасна жінка. Розумієш, про неї треба кричати, їй треба допомагати. То слухай... Годі про мазут та інше. Давай хоч раз про людську душу поговоримо. Візьми Світличну під свій захист. Хай місцева влада приділить їй увагу. І щоб доповів мені про павлоградську поетесу...
Ця телефонна розмова відбувалася в моїй присутності. Павло Лазаренко - спасибі йому! - відразу ж послав своїх людей до Павлограда, вони привезли їй п'ять мільйонів готівкою (тоді це були чималі гроші) та ще продукти, з якими тоді було трудно - крупи, вермішель, гречку, манку, цукор...
Дзвоню до Ганни Павлівни: - ну як?
- Ой, спасибі! - голосок її задзвенів, я давно не чув його таким радісним. - Скільки мені всього навезли... і гроші теж. Є чим з боргами розплатитись, є за що ліки купити. Не знаю, як і віддячити Леонідові Макаровичу.
Коли через кілька днів я знову був у кабінеті Президента України, то сказав про це. Він усміхнувся:
- Хай пише вірші! Здавалось, Ганнуся здобула нарешті захист і увагу, але... Але жити їй залишилося вже лічені місяці...
Гірке вино, таке гірке вино!
Святкуй, душа, свої сумні річниці...
- так починається один із сумних і чарівних її віршів.
Жаль мені пісні. Тільки пісні жаль.
Ще голос мій за неї плаче й досі.
Святкуй душа, все те, що не збулося.
Збулася нам лише оця печаль.
Та вже напевне, що кому дано...
Нам на річницях любощів - не наших -
Вже вік не обминуть своєї чаші гірке вино.
Її не стало вранці 11 листопада 1995 року - пішла на вічний спочивок. Після мук завдовжки в піввіку смерть і справді може видатись спочивком - царство небесне твоїй душі, Ганнусю! Ти його заслужила - святим життям своїм і терпінням теж святим (лише раз трапився в неї зрив, але вона його витримала), бо несла свій хрест з гідністю, до дна випила ту гірку чашу, що випала на її долю.
А царство вона заслужила своєю поезією.
Прощалися павлоградці з поетесою в міському Будинку культури, труну з її тілом несли вулицею актори місцевого театру, несли, аби Ганнуся востаннє - перед подорожжю до вічності - попрощалася з рідним містом Поховали її на міському кладовищі, на алеї, де упокоїлись почесні люди Павлограда. А на могилі поставили звичайну гранітну брилу й викарбували лаконічно: "Поетеса Ганна Павлівна Світлична". Бо все так і є - поетеса. Міська влада виявилася на висоті, всі телестудії (а їх, у Павлограді три) транслювали похорон, всі газети (а їх у Павлограді п'ять) вийшли зі сторінками, присвяченими своїй поетесі. І вона вже належить вічності, а нам належить її поезія.
Жита колосяться, жита.
Одквітувало. Оддощило.
Вгорі веселка золота
Жита на ріст благословила,
Десь перепілка пить пита.
Питає вічність:- Котра днина? -
Жита колосяться, жита,
Ось в чому зміст і суть незмінна.
Подготував Плахін Олег Валерійович
Джерело: Літературний Павлоград
|
