|
Карпенко Микола :: Біографія
Творчість |
Біографія
|
Критика
Микола Карпенко народився в селі Вороньки на Бориспільщині (Київська область) 14 серпня 1925 року в родині селянина-бідняка.
«Росло нас п’ятірко, прудкі і здорові,
Казали сусіди: «Щаслива, Маріє…»
Чотири сестри мав Микола, для яких янайстарший мусив бути не тільки за брата, але й за батька.
Метафори. Епітети.
Алітерацій дріб.
А що, як просто – сироти:
А що, як просто – хліб!
А що, як не співається,
Бо в серці – сіль сльози,
Й вітрами продувається
Хатина із лози!
Вигадувать нема коли,
Слова – лиш корінні:
Голодні сестри плакали –
І сльози їхні капали –
На дно душі мені.
Без батька Микола Карпенко залишився в кінці 30-х років. Але «сіль сльози» не спалила, а розбудила в ньому поета, виховала серйозний погляд на світ, виробила здатність замислюватися над сенсом життя, розрізняти добро і зло, відчувати на собі рятівну дію краси природи. Оце останнє видається нам дуже важливим у формуванні кожного поета, Карпенка ж зокрема. Потім, згадуючи артільний сад у Воронькові, який, наче флот під вітрилами білого цвіту, пливе в душу поета, він схвильовано скаже:
Моя душа в захопленні німім
Всі бухти вам, всі гавані відкрила,
Розміщуйтесь, швартуйтеся, живіть,
А прийде час вертатися додому,
Прошу – мені на згадку залишіть
Квітучу гілку з пахощами грому.
«Квітуча гілка з пахощами грому» - образ, що прийшов до уже сивіючого поета з його дитинства. Тридцять чи більше літ після того, як ці слова зродилися в дитячому серці після того, як ці слова зародилися в дитячому серці з пекучого смутку, вони були написані, і в них тонко відбилося передчуття життєвої грози, притаманне всьому поетичному мисленню Миколи Карпенка. Та не всі квіти пахнуть громом. Лиш ті мають цю дивну прикмету, які зацвітають у серці із «солі сльози» і які стають на все життя символами непереможної людяності.
Де лютий біль на дозвіл не пита –
Найтонші струни грубо так торкає.
І не сльоза з очей то витікає, -
То витікає з серця доброта.
Людяність і доброта – ось що найглибше характеризує всі поезії Миколи Карпенка.
Життя поета в дитинстві склалося так, що не встиг він трохи підрости й побачити своїх сестер щасливими, як грянула війна. Страшні окупаційні роки виплекали в його душі ненависть до фашистів, мрію стати воїном-месником. Коли прийшло визволення, юнак не задумувався ні хвилини, що йому робити. Він, єдиний опікун родини (мати померла в часи окупації), міг би знайти законні підстави, щоб залишитися вдома біля сиріт-сестричок. Але ні! Микола йде на фронт. Від Воронькова не так далеко до Києва, не довго ж учився воювати молодий солдат, бо тут же потрапляє на Лютізький плацдарм, бере участь у визволенні столиці України, а потім ще багатьох міст і сіл на рідній і чужій землі… «сім довгих літ в солдатськім чині – строк некороткий»… У віршах «Листи в країну юності», в чудовому циклі «Балади зеленого жита» і особливо у «Рядках з плацдарму» Микола Карпенко малює вражаючі картини війни. Вражають вони не натуралістичною жорстокістю, не перебільшеннями, характерними для деяких поетів, які, до речі, дивилися на передову з віддалених КП і бліндажів, а спокійними і від того ще страшнішими деталями. Автор побачив і себе пораненого на піску, і «легіони соняхів підтятих», що «на корені вмирали, як бійці». Здавалося б, що нового може сказати «рядовий» поет про війну, коли «генерали» поезії явили на цій темі свої могутні таланти. Миколі Карпенкові, одначе, вдалося стати неповторним у найтруднішому – в солдатській і воєнній тематиці. Вдалося це тому, що він був рядовим солдатом, учасником боїв і важких походів, тому, що у своєму полку «числився штиком».
Мені судилось вижити од ран,
Маршрут війни проміряти до краю,
Впаде за мене ще москвич Степан,
І я його у Польщі поховаю.
Жодної зумисності чи робленості нема в почуваннях поета до своїх бойових побратимів, представників багатьох народів Радянського Союзу. Власне, мотив дружби народів, що так переконливо звучать у рядках цієї книжки, з’являється в них, як бойовий факт солдатського життя і труду, як щось природне і звичайне, цілком позбавлене урочистої піднесеності. Тому-то дружба народів – це дорогоцінне почуття – з поезії Миколи Карпенка входить в душу, як саме життя, а не його обдуманий літературний варіант.
Після служби у Радянській Армії Микола Карпенко деякий час працює в Борисполі, потім, як газетяр-комуніст, призначається редактором політвідділівської газети Бурштинської МТС на Івано-Франківщині. Далі було навчання у Вищій партійній школі в Києві, багаторічна газетна і видавнича робота в Івано-Франківському, з якою поет і журналіст поєднував діяльність керівника обласного літературного об’єднання. Тепер Микола Карпенко – відповідальний секретар Івано-Франківської обласної організації Спілки письменників України.
|
