|
Ілля Валерій :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
Богдан Бойчук
ВАЛЕРІЙ ІЛЛЯ – ПОЕТ ІЗ РОЗШИРЕНИМИ ОЧИМА (23. VI. 1939 – 27. VII. 2005)
В червні 2009 року Валерію Іллі сповнилося б сімдесят років. І нікому на думку не прийшло в той час хоч пригадати його. Я не був здивований, це було цілком закономірне, так мусило бути. Бо Ілля був тільки добрим поетом, не був нічиїм гучномовцем, до нікого не прилизувався, нікому нічого не цілував. Тобто не був у стилі часу.
Крім того, Ілля був хижакуватий, і це також не сприяло йому в стосунках із людьми.
Ми спілкувалися з Валерієм, як два самотні вовки. Валерій був справжнім степовим вовком, як у Германа Гессе, а я був цивілізованим вовком, може, надто цивілізованим… Але оба ми мали сильний інстинкт, який дозволяв нам відчувати один одного в часі й просторі.
Валерій ніколи не телефонував до мене, ні я до нього, – це не було в традиції самотників. Але кожного разу, коли я приїздив до Києва на короткий час, ми завжди якось зустрічалися в хащах київських вулиць. Тоді ми багато говорили: найбільше про поезію, також про дух часу і те, що в нашому часі гарне й негарне.
Поки я ще розмишляю на особистій площині, то наведу коротенький вірш, яким я безтямно захоплювався:
хита вітер колиску на калині
білить мати душу піснею
похилилась над колискою
вилетіло з неї солов’ятко в пісню
хита мати на калині порожнє гніздечко
Перше, що впадає в око, – це унікальний сюрреалізм, глибоко закорінений в українську традицію, пісенну й ритуальну. Крізь призму цього сюрреалізму Ілля дивився на буття, крізь призму цю пропускав свою поезію. Бачимо в цьому вірші також традиційні паралелізми (вітер хитає колиску – мати хитає гніздо) та пісенно здрібнілі слова.
І треба довше призадуматися, щоб збагнути, про що мова в цьому вірші. Або треба прочитати мотто. Ось воно:
Гей! Люляй, люляй, дитя моє,
біля церкви місце твоє.
Біля церкви на груночку,
Дам ті брати долиночку.
Отже, вірш про смерть дитини, – такий природній, спокійний, всеприймальний і просвітлений з нутра. Подібного вірша про смерть я не стрічав у ніякій поезії.
Вірш цей вказує також на непомильно індивідуальний стиль Іллі. Його з ніким іншим змішати не можна. Мало кому з поетів вдавалося осягнути такий різко індивідуальний стиль. В нашій літературі досягнули цього лише молодий Тичина, Антонич, Барка, Ю. Тарнавський та Ілля. Я в ніякому разі не ставлю тих поетів під одну мірку. А наводжу їх тільки як приклади поетів з різко помітними, непомильно індивідуальними стилями.
Основними стовпами, які підтримують творчість Іллі є Шевченко, козаччина, релігія та селянський побут. Ці головні мотиви переплітаються з підряднішими, проникають у майже кожний вірш і творять дивинну загальну канву творчости поета.
Микола Бажан відзначив колись, що поезія Валерія Іллі глибоко релігійна. Християнська релігійність Іллі найчастіше пов’язана з селянським, близьким до природи, побутом та дохристиянськими віруваннями й ритуалістикою. Ось як незвичайно поет змальовує Різдво:
… блакитні риби неба п’ють очі Марії
поки вона виливає його тіло
у темне дихання волів над яслами світу.
А діяння Христа вкладені в рамки щоденних зайнять селянина і по-сюреалістичмому проникають у природу:
повільний плуг сльози на Божому лиці
проростаючому розширеними очима у тишу поля
де над житом їхніх темних молитов
Ісус косу клепче у голосі зозулі.
Кування зозулі, як відгомін клепання господньої коси, – це глибоко проникаюча й надреально вражаюча метафора!
Історизм, головно козаччина й козацький побут, виявляється всюди – в рядках і між рядками більшости поезій Іллі. Простір козацьких краєвидів, наприклад, змальований зазвичай несподівано й оригінально: «росте далина з розчинених козацьких ротів». В цій метафорі вичувається не тільки степову далечину, але й крик козаків у ній. Козацькі легенди й побут найповніше схоплені в наступних рядках:
бряжчать холоднії ключі в козацьких горлах
клекочуть у голосі шаблями
а з поля-пісні гострі постаті
вросли у сідла
кривавим цвітом сіють довкіл води
де оксамит гарячий кінської губи
цілує тишу на воді.
Варто в цьому місці звернути також увагу на розлогу ритміку козацьких дум у цих рядках.
Мотиви кохання проходять таку ж сюрреальну трансформацію, як і мотиви релігійні чи козацькі. Подекуди поет вдається до цікавого непрямого уособлення явищ природи – «місяць яблука пасе, за пазуху ховає дівці». Більшість картин кохання в Іллі, нав’язують до фолклорно-звичаєвої пам’яті народу:
кожен парубок свою гойдає дівку в голосі зозулі
од сльози до квітки
од квітки до сльози.
Інтерпретована раніше метафора «в голосі зозулі» має подвійне дно: або парубок гойдає дівку внутрі голосу зозулі, або під кування зозулі. Тісно з коханням пов’язані вислови ліричности в поезіях Іллі. Дуже делікатно й водночас складно відтворює поет відчуття самотности, туги і, може, й тихого розпачу:
сховащш свою тінь
вечірніми пальцями наніч стулиш квітам пелюстки
і ніч
по той бік плачу
зійде місяць.
Ще складніше відтворене відчуття сумного ліризму в дуже складному образі, де природа, дівоче тіло й пісня проникають одне одного в нереальний спосіб:
пісня копає криницю у дівочім тілі
в якому опадають пелюстки калини
проростанням заплющених очей сльозою в чекання.
В такому самому ключі написані й такі рядки:
хто викопав криницю у твоїм зітханні,
або
чиє дитя так гірко плаче у твоїм мовчанні
не втиг ще ж місяць націдити повні відра світла.
Природа, як і селянський побут, є основною канвою, на якій гаптовані поезії Іллі. Коли ж поет звертається до природи фронтально, його рядки виходять дивні й делікатні:
голос сопілки над джерелом
політ великого птаха над червоними скелями
на схилах вечір стеле темні рядна
заходить сонце за твоє плече.
А ось ще один варіант вечора, з дещо строгішою композиційною схемою та містичнішим відчуттям:
гусне світло у руслах солов’їної крови
де синя втома вечора тихіша за дим
Якщо ж іде про основні атрубути стилю поета. то найголовнішим є метафора. Я зумисно наводив багато прикладів, щоб унагляднити домінанту метафори. Майже кожний рядок, кожна строфа, кожний вірш – є метафорою, базованою на традиції, глибокою і завжди несподіваною. По-суті, Валерій Ілля говорить метафорами. Парадоксально, не зважаючи на те, що Ілля тотально занурений в традицію, його метафори – ультра-модерністичні. Ось кілька прикладів: «над темним джерелом ніч очі совам промиває», «сині півні випили втомлене небо», «у твоїх довгих долонях синє насіння вітру, твої сни вбрід переходять ще прозорі потоки», «з імлистого ока корови вечір сотає тишу» чи «піднято списами ніжні повіки ночі, яка чорною слиною промиває очі синам темряви».
Поет послуговується верлібром без пунктуації. Його верлібр маєстатичний, ритуальний з розлогою, подекуди, ритмікою дум.
*
Після Другої світової війни, в часи МУР-у (Мистецького Українського Руху) в Німеччині, Юрій Шевельов висунув концепцію «українського стилю» в літературі. Представниками «українського стилю» мали бути Осьмачка і Барка. В п’ятдесятих роках, коли до голосу прийшла Нью-Йоркська група, вона заперечила «український стиль» концептивно і своєю творчістю, настоюючи, що стиль це індивідуальний вияв поета, який неможливо застосувати до якоїсь групи чи мистецького руху. Вскорі Шевельов відмовився від своєї концепції. Все ж, поезія Іллі дуже наближається до теорії Шевельова. Звичайно, не можна стилю Іллі вважати українським стилем, бо таке неможливе, але поезію Іллі можна оприділити, наприклад, до української школи в нашій літературі.
*
Я мав ще раз зустрітися з Валерієм Іллею у Видубицькому монастирі на його похоронах. Це була єдина запланована зустріч і, може, тому вона не відбулася. Похоронні відправи були заплановані на десяту годину. Коли ж я прибув до монастиря й зайшов до церкви, – там було порожньо. Невдовзі прийшли ще кілька письмеників. Я пішов до священика і спитав, що сталося, чи похоронна процесія спізнилася?
”Та ні, відправи вже відбулися, і тіло повезли на цвинтар” – відповів священик.
Я був дуже здивований, як і всі інші письменники. На другий день зателефонував до дружини поета, щоб виправдатися за неприсутність на похоронах. При тому дізнався від неї, що Яворівський підганяв похоронні церемонії, щоб не витрачати забагато грошей на машину.
Тим я не був здивований: всі малі так поводяться з великими,
журнал "СУЧАСНІСТЬ"
Київ, вересень, 2009
|
