|
Боровиковський Левко :: Критика
Творчість |
Біографія
|
Критика
Воістину народний байкар
26 грудня — 120 років від дня смерті Левка Боровиковського (1806 — 1889)
Читаючи твори Левка Боровиковського, вже неможливо розрізнити, що він узяв з народних джерел, а що народ узяв з його творчості. До цього часу живуть написані ним такі неповторні прислів’я: «Хто робить — той мовчить, а вірять — крикунам», «Поки сонце зійде — роса очі виїсть», «Не море топить — калюжа», «Поки багат, то поти й сват», «Постав хату з лободи, а в чужую не веди», «Усякий знає: хто солодко живе — той гірко умирає» та багато інших.
Сучасник і добрий знайомий Івана Котляревського, шанувальник Тараса Шевченка, вчитель, у буквальному розумінні слова, Леоніда Глібова, він закладав підвалини українського поетичного храму, малинові дзвони яких лунатимуть вічно. Левко Іванович Боровиковський був воістину народним поетом, патріотом України. «Моя мати — Малоросія: вона мене голубила й годувала, і на все добре наставляла. Як щира дитина я її слухав — і повік не забуду, що вона мені говорила, як на все добре вчила...» — писав він згодом.
«Це перший, як на свій час, кваліфікований український поет, що дав зразки лірики, написані в новому стилі, позбавленому бурлескних і травестійних елементів», — писав у листі, датованому 1930 роком, літературознавець А. Шамрай про цю неординарну постать в українській літературі, надзвичайно цікавого поета-романтика, неперевершеного байкаря, чиї життя і творчість ще недостатньо вивчені й оцінені.
Є на Полтавщині у Хорольському районі мальовниче село з поетичною назвою Милюшки. Раніше воно належало до Миргородського повіту. Тут у 1806 році і народився майбутній поет. Вважалося, що його родина за походженням була з помісних дворян, а вірогідніше — з козацького роду. Родину Боровиковських по-вуличному називали Маляренками, оскільки серед них було чимало малювальників, зокрема іконописців. На світову славу здобувся дядько поета — Володимир Лукич Боровиковський, український і російський живописець-портретист, академік Петербурзької академії мистецтв. Його називали віртуозом живописної техніки. Схильність до малювання виявляли практично всі Боровиковські, а батько майбутнього поета навіть брав уроки малярства у свого знаменитого брата-академіка.
Хоч Левко Іванович і сам малював, а потім привчав до малярства і своїх дітей, його талант найповніше вилився у художньому слові, до якого був схильний з дитинства. Читати й писати він навчився вдома, освіту здобував у Хорольському повітовому училищі, Полтавській гімназії, етико-філологічному (словесному) відділі філософського факультету Харківського університету. Серед його викладачів був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський, що справив на свого майбутнього поетичного колегу вирішальний вплив. Закінчивши університет «со степенью кандидата за отличие», Левко Боровиковський викладав історію і латинську мову в Курській гімназії. Згодом працював у Новочеркаській та Полтавській гімназіях, Полтавському інституті шляхетних панночок. Перша друкована балада поета «Молодиця» вийшла 1828 року в історико-політичному альманасі «Вестник Європы» у Петербурзі.
Він збирав пам’ятки народної творчості та займався їх літературним опрацюванням, збагачуючи культуру українського художнього слова, готуючи разом з іншими письменниками ґрунт для появи основоположника нової літератури Тараса Шевченка. Сам Левко Боровиковський утверджував жанр романтичної балади, закоріненої в українське буття. Найбільше відомий своєю баладою «Маруся» (вільний переспів з твору В. Жуковського «Світлана»). Але сюжети балад черпав і в українському фольклорі. Він одним з перших звернувся до широко відомої пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці...», поклавши її в основу балади «Чарівниця», один з перших уславив українського «рапсода» — бандуриста.
У 35-річному віці Левко Іванович одружився з випускницею полтавського інституту Марією Верещагіною. У майбутньому їхні діти гідно примножили славу свого роду. Син Олександр став судовим діячем і фольклористом, написав дослідження «Жіноча доля за малоросійськими піснями», в якому, зокрема, зауважував: «Мене завжди вражали українські пісні. Навряд чи в якій іншій мові є стільки ніжних слів для виховання любові, як у малоросійській». Син Платон обрав шлях бунтівника і правдолюбця, побував на засланні, де написав низку оповідань з життя в’язнів. Модест став священиком, а наймолодший — Лев — службовцем, народолюбцем.
Доля самого Левка Івановича складалася нелегко. За життя не щастило на літературну славу, друкувався рідко, не був «пробивним», багато що з його літературної спадщини втрачено безповоротно. До того ж постійні нестатки, побутова невлаштованість, негаразди зі здоров’ям (дослідники натякають на перенесену нервову хворобу), невдачі з виданням власних творів — усе це негативно позначалося на творчості поета. Всього він написав, за деякими припущеннями, 600 байок, 24 балади і думи, підготував до друку 150 українських народних пісень і 1200 прислів’їв та приказок. Збирав народні перекази та легенди, повір’я, народні рецепти лікування різних хвороб. Уклав словник української мови, що загубився десь у вирі життя. Тривалий час присвятив літературознавчій праці «Обзор литературы малороссийской, народной и писательной».
1852 року в Києві вийшли «Байки й прибаютки Левка Боровиковського» (177 творів). Цей жанр особливо припав до вподоби тодішнім читачам, чимало з доробку поета пережило роки і десятиліття. Езопівська мова, граничний лаконізм, морально-етичні сентенції, підживлені українським фольклором, образною народною мовою, і сьогодні приваблюють своєю мудрістю, влучністю та спостережливістю. Це, швидше, приказки, каламбури, анекдоти, адже, використовуючи сюжети попередників, інші інтерпретатори, скажімо, Гулак-Артемовський, писали твори з розлогою мораллю на кілька сторінок, тоді як Боровиковський вміщував усе в два-чотири рядки. Наприклад, загальновизнана «Стрекоза и муравей» Крилова скоротилася до чотирнадцяти рядків. Примовка «Крикун» взагалі складається з двох рядків, але яких:
«Таки ми витягли!» — сказав Комар Волам,
Що витягли вози з багна з снопами…
Або взяти байку «Клим»:
Спитали Клима раз, яка найлучча птиця:
Чи чиж, чи соловей, чичітка чи синиця?
Голодний Клим озвавсь баса:
Найлучча птиця — ковбаса!
Голодній, бач, кумі — хліб на умі.
Так влучно, що нічого ні урвати, ні додати не можна. Так би мовити, інформація, яка має «завізовану» часом вартість...
На жаль, творчий спадок Левка Боровиковського ніколи не посідав у гуманітарному просторі належного йому місця, хоча критики періодично називали його ім’я здебільшого в енциклопедіях та підручниках, подаючи інформацію приблизно такого змісту: «Боровиковський Лев — малоросійський письменник та етнограф». А він був постаттю надзвичайно оригінальною, справжнім віртуозом у літературі.
Через тяжку недугу Левко Іванович дуже рано припинив свою творчість. Після лікування до неї уже не звертався. Повернувся у рідні Милюшки, де прожив ще тридцять років у своїй рідні хаті. 1889 року його не стало. Але залишилися прекрасні твори і його діти, яких Господь також не обділив талантами.
Тетяна НОВИКОВА.
«Чорноморські новини», №143-144 (21040-21041).
26 грудня 2009 року
|
