Прочитаний :  211
|
Творчість |
Біографія |
Критика
І ВІЧНИЙ БІЙ...
В душі велика павза...
Іван Франко
І
Засидівсь ти, поете, в обороні -
Ні диму вдень, ні вогника вночі.
І добрий порох нудиться в патроні,
І автомат дрімає на плечі.
Але в розвідку вирушати треба,
Бо довго нам затишшя не дано...
У кожної епохи - нове небо:
Йдемо вперед - і вищає воно.
ІІ
Бува, душа німує, мов закута,
В зневірі опускається рука,
Та б'є мій час - і я зриваю пута,
І сумнів, наче ворог, утіка.
І Правди оборонцем войовничим
Підводжуся, допоки мисль жива,
За власним планом, розсудом і кличем
На чесний бій лаштуючи слова.
ІІІ
Метафори. Епітети.
Алітерацій дріб...
А що, як просто - сироти?
А що, як просто - хліб?
А що, як не співається,
Бо в серці - сіль сльози
Й вітрами продувається
Хатина із лози?
Вигадувать нема коли,
Слова - лиш корінні:
Голодні сестри плакали -
І сльози їхні капали -
На дно душі мені.
Ношу його і домі я,
Неміряне ніким, -
Оте солоне озеро
Із присмаком гірким.
Ні сплеску там, ні шереху -
Там спить війна лиха...
Тепер воно од берега
Потроху висиха.
Спада, як сніг-розталиця
В погожий березіль, -
І лиш на дні кришталиться
Сльоза пекуча сіль.
ІV
Сказка ложь, да в ней намек!
О.С. Пушкін
"Хоч казка і збреше, але й натякне", -
Так мати в дитинстві навчала мене.
І казку казала,
І пісню співала -
І поруч ходили веселе й сумне.
Немало я зміряв життейських доріг, -
Та мамину мову у серці зберіг:
І казку складаю,
І пісню співаю -
Сміюся крізь сльози і плачу крізь сміх.
Учуся в біді голови не хилить,
Самого себе на кострищі палить,
Хоч людям здається -
Він вічно сміється!..
Мені ж, як по правді, - то більше болить.
V
Ще ж я душею, друзі, не змілів, -
Зборовши біль, сміюся і жартую
І вже сильце метафори готую
На табунець прудких, як сарни, слів.
Вона, та зброя, завжди при мені -
Дивись, і риму гарну заарканю,
І поклонюся тихому смерканню,
І вам, душі мисливської вогні.
Ми з вами ніч високу поведем
На золоті левади світанкові -
І дню новому, ніби юнакові,
На стіл робочий вірші покладем.
VІ
Моє життя на мандри не багате,
Воно скоріш - як царство портове:
Коли не я, то друг мій вийде з хати,
В далекий рейс без мене попливе.
А я лишусь... І раптом де й візьметься
Ота зваблива муза чарівна.
Гойдаючись на золотій вервечці,
У дальні мандри зманює вона.
- Напнем вітрила?.. - З радістю! Готово...
В країну див мій човен відплива,
І в серці вже тремтить прозоре слово,
Як на стеблині крапля дощова.
VІІ
Якщо моїх думок нехитра течія
Хоч краплею схвилює людям душу, -
Щасливий я тоді, безмежно радий я,
І в час такий, здається, гори зрушу.
Так, мабуть, садівник, що вгледить дервце,
В листочках ніжних, викупаних в росах,
Од щастя посвітлішає лицем
І радісно промовить: - Прийнялося!..
VІІІ
Продумане мною, прожите,
Перейдене в тиші й громах, -
До мене прийди і скажи ти
Всю правду, як правда сама.
З гарматним розгойданим гулом,
Із дотиком ніжним і чулим
В строфу поселися мою:
Як треба, я стану до бою
З отим, несучасним, собою -
Впаду і воскресну в бою.
|
|
