Прочитаний :  5312
|
Творчість |
Біографія |
Критика
5. Розділ V. Страта
Світає, Господи, світає…
Земля у росах, як в парчі.
Маріє, Діво Пресвятая,
це ти так плакала вночі?
Якісь он квіти, сині-сині,
на голу цеглу повились.
Спиває ранок по росині,
як в нас під хатою колись.
Тюремник виповз на прогулянку.
Проходить варта по двору.
Як швидко ніч оця прогулькнула!
Сьогодні вранці я умру.
Печаль осиплеться, як маки.
Заорють місце орачі.
Лиш десь на хуторі собаки
ще довго витимуть вночі.
Душа у безвісті полине,
очима зорі проведуть.
Чи хоч пучечок той калини
мені на груди покладуть?
…Одмучилась. Одгостювала
на цей неправедній землі.
І одспівала… одспівала!..
Ще одхрипіти у петлі, –
і все. І досить. Засинаєш.
Така непам'ять огорта…
А що, тепер, Марусю, знаєш,
що значить в світі самота?
Ніхто до тебе не озветься,
хоч би й покликала кого.
Лише об стіни обіб'ється
луна од голосу твого.
Лише цеглина до цеглини
та дві худенькі бадилини,
віконце з виямком низьким.
Хоч би хоч голос чий долинув!
Хоч би хоч попрощатися із ким!
Якісь були ж і подруги у мене,
і хтось таки ж співав мої пісні…
І тільки груша листя ще зелене
чомусь хитнула раптом при стіні.
За мур вхопились рученята.
Зійшли над муром оченята!
Блакитні, карі, чорні, сірі.
Я заніміла з того дива.
А діти грушу так обсіли,
мов груша ними і вродила.
Очиці сяють, подих затамовано.
Тріщить гілляка, хтось аж полетів.
– Ти бачиш?
– Де?
– Не видно.
– Отамо вона!
– Ти справді відьма? Там нема чортів?
– Послухай, відьмо, а лови-но грушу!
– А де ти спиш? А їсти там дають?
– Ховайся, відьмо! Йдуть по твою душу!
Уже підходять, на поріг стають!
Оце і все з людьми моє прощання –
ці діти, діти, цей ласкавий рій.
Спасибі вам за дерево пізнання –
оце єдине, де безсилий змій.
…Бряжчить залізо. З кам'яної пітьми
хтось тишину вигупує чобітьми.
І входить смерть. Вона в людській подобі.
"Не ридай мене, мати, зрящи во гробі!
Не ридай мене, мати, зрящи во гробі…"
Біля воріт юрмилися цікаві.
Чого вже там ті люди не верзуть?
Вже кат пройшов, аж грухнуло в Полтаві:
– Везуть Марусю, людоньки, везуть! –
Везуть Марусю за далекі гони,
за сиве море тої ковили.
Уже голів судейських макогони
в степу на вітрі мідно загули.
Вже п'яний Дзизь ведмежу губу кривить,
все поводи натягує: – Гаття! –
А там в степу…
а там в степу, як привид,
стоять оті ворота в небуття.
Все суне в степ, хто пішки, хто на возі.
Отаман Гук дивується:
– Куди?!
Вам, люди, що, зі смертю по дорозі,
що ви претеся гірше череди?
Що їх веде – і доброго, і злого?
Де є та грань – хто люди, хто юрма?
Людей у брамі стримує залога.
От добре хоч, що полку вже нема.
Бо як би їм на все оце дивитись
і проти кого вихопить шаблі?
Та краще вже самому задавитись,
ніж дівчину побачити в петлі!
Лесько Черкес, той мало що не плаче.
Є в нього кінь і шабля є крива.
Пушкар сказав: – Залишишся, козаче,
Тут теж потрібна шабля й голова.
А що зміркуєш тою головою?
Сторожа, судді, війт, – не підступи.
Оце б схопити дівчину живою –
та й мчати, мчати, мчати у степи!
А люди йдуть…
І що їм тут цікавого?
О Господи, спаси нас од лукавого!
Кортить смертельне?..
А кортить, мабуть.
Самі не знають, а таки ідуть.
І піп з хрестом попереду… Це схоже
на хресний хід…
До шибениці?! Боже!
Везуть людину чи від неї тінь?
Усіх Скорбящих Радості. Амінь.
Читає піп з Євангелія. Млосно.
По самий обрій стелеться трава.
І так самотньо, так безодголосно
кричить в степу десь чайка степова…
А тут ще вітер, небо теж якесь,
земля до ніг півпуда налипає.
А тут ще всіх за петельки хапає
отой на правду вражений Черкес.
Питає:
– Люди! Був же такий звичай? –
коли вели на страту козака,
виходить дівка, вкутавши обличчя,
що він не бачить навіть і яка,
і каже:
– От що, я з ним поберуся!
І віддавали ж смертника таки.
А що, як я врятую так Марусю?!
– То ти ж не дівка, тут же навпаки.
В якій же ти їм з'явишся подобі?
І що їм скажеш? Ні, не віддадуть.
"…Настане час, і сущії у гробі
почують глас Христа і ізидуть…"
Піп дочитав. І знову рушили.
Пройшли версти вже півтори.
Вже десь далеко поза грушами
лишились ближні хутори.
І цвинтар той, де над гробками
високе небо тише тче,
і ті хрести із рушниками,
як у сватів – через плече.
Похід спинився. Свіжа стружка
губила кучері в полин.
Якась полтавська чепурушка
вперед пропхалася з малим.
Стояв поміст. Рябі отари
далеко паслись на горбі.
Гойдався зашморг.
Бігли хмари.
Хтось перемовився в юрбі:
– Люди! Хто привів сюди дитину?!
– Та воно ж маленьке, ще не розуміє.
– То й чукикайте його дома,
чого ж ви його привели сюди?
– Пропустіть матір, хай стане ближче.
Хто-хто, а вона заслужила.
– Перехрестіться, яку матір?!
– Та Грицькову.
– А-а-а, Грицькову.
– Марусину ж не випустили з міста.
Вона ж така вже там, напівжива.
Там біля неї жінка Шибилиста,
Ящиха теж лишилась, Кошова.
І прокотилось натовпом строкатим:
"Ведуть!"
Тітки – біліші наміток.
Проноза швець шепочеться із катом,
щоб потім дав мотузочки шматок.
Замовкли всі,
ніхто й не ворухнеться.
Лиш дві куми, сусідки Вишняка:
– Диви яка, іде і не спіткнеться!
– Іде під зашморг, а диви яка!
– На матір схожа, тільки трохи вища.
Ті ж самі очі і така ж коса.
– Ну, от скажіте, людоньки, навіщо
такій убивці та така краса?
– А це як хто. Я маю іншу гадку.
Якась вона не схожа на убивць.
Злочинниця, – а так би й зняв би шапку.
На смерть іде, – а так би й поклонивсь.
– Бо ти такий вже, чоловіче, зроду,
все б тільки очі й витріщав на вроду, –
сказала жінка з усміхом терпким. –
Знімати шапку?! Себто перед ким?
Перед цією? Себто отакою,
що отруїла власною рукою?
Та щоб над нею обвалилась твердь!
– Побійся Бога, вона йде на смерть!
…Вона ішла. А хмари як подерті.
І сизий степ ще звечора в росі.
І з кожним кроком до своєї смерті
була усім видніша звідусіль.
Стояли люди злякані, притихлі.
Вона ішла туди, як до вершин.
Були вже риси мертві і застиглі,
і тільки вітер коси ворушив.
І тільки якось страшно, не до речі,
на тлі тих хмар і зашморгу, була
ота голівка точена, ті плечі,
той гордий обрис чистого чола.
І в тиші смертній, вже такій, аж дивній,
коли вона цілує образок, –
на тій високій шиї лебединій
того намиста доброго разок.
Аж навіть кат не витримав, зачовгав,
заніс мішок, узявшись за краї, –
чи щоб вона не бачила нічого,
чи так нестерпно бачити її!
А он стоять особи урядові,
щоб тут же й смерть засвідчити судові.
О Господи, прости нам цю ганьбу!..
І раптом вершник врізався в юрбу.
Зметнувся кінь, у піні, дибаластий.
Папером вершник у руці стрясав:
– Спиніться!
Гетьман вас уповновластив
читати вголос цей універсал!
– Іване! Брате! Як ти встиг?! –
кричав Лесько і тряс його за груди.
Суддя стояв ні в сих ні в тих.
І раптом вголос заридали люди.
Ще не вляглось ридання те кругом,
не встиг Іван ще й повід передати,
а Шибилист вже цьвохнув батогом –
хутчій в Полтаву! – матері сказати.
Горбань помацав гетьманську печать.
Суддя подержав, передав бурмистру.
Кат метушиться, люди щось кричать.
Дивитись страшно на Івана Іскру.
Отаман Гук, ступивши на два кроки,
ревнув з помосту поверх всіх голів:
– Наш гетьман, властію високий,
такий наказ читати повелів!
"Дійшла до нас, до гетьмана, відомість,
іж у Полтаві скоївся той гріх,
що смертю має буть покараний.
Натомість
ми цим писанням ознаймуєм всіх:
В тяжкі часи кривавої сваволі
смертей і кари маємо доволі.
І так чигає смерть вже звідусіль,
і так погребів більше, ніж весіль.
То чи ж воно нам буде до пуття –
пустити прахом ще одне життя?
Чурай Маруся винна ув одному:
вчинила злочин в розпачі страшному.
Вчинивши зло, вона не є злочинна,
бо тільки зрада є тому причина.
Не вільно теж, караючи, при цім не
урахувати також і чеснот.
Її пісні – як перло многоцінне,
як дивен скарб серед земних марнот.
Тим паче зараз, як така розруха.
Тим паче зараз, при такій війні, –
що помагає не вгашати духа,
як не співцями створені пісні?
Про наші битви – на папері голо.
Лише в піснях вогонь отой пашить.
Таку співачку покарать на горло, –
та це ж не що, а пісню задушить!"
Отаман Гук, помовчавши (повіка
йому сіпнулась), далі прочитав, –
такий потужний голос в чоловіка,
либонь, хватило б і на п'ять Полтав:
– "За ті пісні, що їх вона складала,
за те страждання, що вона страждала,
за батька, що розп'ятий у Варшаві,
а не схилив пред ворогом чола, –
не вистачало б городу Полтаві,
щоб і вона ще страчена була!
Тож відпустивши дівчину негайно
і скасувати вирока того.
А суддям я таку даю нагану:
щоб наперед без відома мого
не важились на страти самочинні,
передовсім освідчили мене
про кожну страту по такій причину,
що смерть повсюди, а життя одне".
Універсал прочитано публічно,
щоб справу тую уморить навічно.
Оскільки ж трохи не дійшло до страти
і смерть свою вона пережила,
то впрод не вільно пересуддя брати,
бо вже вона покарана була.
…Гойдався зашморг, вже він не потрібний.
Юрмились люди, добра новина.
Сміявся тесля, головою срібний,
що не згодиться тут його труна.
Підбіг Іван –
і в розмах свого зросту
збив ту драбинку смертницьку з помосту.
Якісь жінки вже бігли до Марусі.
Чиєсь в юрбі гуцикало дитя.
Вона стояла, мов застигла в русі, –
уже по той бік сонця і життя.
– Такого ще не чувано ніде.
Її пустили, а вона не йде!
– А може, помішалася? Іване!
Мо', хоч тебе послуха? Підійди! –
…Вона стояла. І над головами
уже пливли осінні холоди.
І не було ні радості, ні чуда.
Лиш тихий розпач: вмерти не дали.
Їй говорили, а вона не чула.
І тільки коли матір підвели,
вона відразу наче спам'яталась,
і одхитнулась від того стовпа,
і якось наче здалеку верталась,
чогось вперед руками, як сліпа.
Іще бліда, іще мов крейда біла,
а наче й усміхалась, лебеділа:
– От бачте, мамо, все і обійшлося. –
І цілувала матері волосся.
|
|
