Я лізла в душу... у свою... А та пручалась, не впускала... Я дорікала і картала... Не розуміла по жіночому її... Розкладала на молекули і атоми, шукаючи домінанту... Тверда, як сталь, чи ніжна, як перший підсніжник?
-Чому, коли серце щемить і здатне розірватись від глухого болю, ти мовчиш? А коли я вже майже не жила, здалась... ти почала кричати???
А вона заквітчана ніжністю, літала разом з птахами десь далеко, на межі реальності...
Я повертала її, кидала в багнюку, а вона в дощ... у веселку... і знову чиста, як немовля...
Я благала її - дати спокій мені, а вона , як метелик, кидалась на полум"я...
Я знову лізу в душу... у свою... А вона зрадливо посміхаючись, готується до нового польоту...
|
|