"...Зачем и о чем говорить?
Всю душу, с любовью, с мечтами,
Все сердце стараться раскрыть —
И чем же? — одними словами! "
(И.Бунин)
...Насолоджуватись тою тишею вдвох... гріти руки, тримаючи в руках філіжанку запашної гіркої кави... без цукру (мені вистачить солодкої брехні, що накопилась за той короткий період мого життя) ... Отак сидіти, і не думати, шо то таке сказати, щоб створити про себе враження. Отак мовчати, і знати, що від мене нічого у відповідь не ждуть... але так не буває... принаймні зі мною...
Буває! Я не забуду цей день. Я триматиму його в голові, скільки стане сил. Провалля, провалля в тишу. Це мовчання було солодшим всіх смаковинок, яких мені доводилось куштувати.
Я його зовсім не знаю. Лише те, що він не багатослівний (принаймні цього дня зі мною), і інколи гризе нігті. (А ще він часто повторяє слово "прекрано"=)). Можливо йому зовсім байдуже до мене... Але мене це чомусь зовсім не турбує (хоча й він мені симпатичний). Я слідувала за ним, куди б він не звертав, не питаючи куди. Він показав мені місто таким, яким я його і уявити собі не могла. Я напевно в житті так багато не ходила і так багато не мовчала. Та це мовчання було таким повним, таким самодостатнім.
Вулички, будинки... Будинки, вулички. Дерев'яні вікна (старезні, з різьбою), діряві стіни, сирість. В них стільки гармонії, спокою. В них стільки душі.
Сутеніє. Скоро потяг. Пора. А так не хочеться йти. Ми сидимо вдвох на просторвій площі. Позаду пам'ятник Хмельницькому. Людей все менше. Мисидимо ВДВОХ на просторій площі. Він курить. Я думаю про нього, про місто, про те як я помилялась, як багато втратила, як хочу торкнутись його руки, як боюсь, що це мовчання розірвуть слова... "Ну що, погнали?.. Нам пора"
Я ніколи не забуду цей день...
|
|
