Чужа брехня так обпікаюче стікала по щокам. Змивала пудру і фарбувала обличчя в чорний. Без імені. Без права бути. Котилася оріфлеймівською тушшю на білу подушку і фарбувала совість моїх думок. Чужу совість. Яку хтось навмисне загубив, а я нині плекала її у своєму затишному хворому мозку. Навіщо мені чиясь совість? Мабуть, щоб її не знали її законні власники.
Чужа брехня бушувала всередині, роз"їдаючи шкідливими барвниками енергетичних напоїв моє єство. А про що нині думає він? Він же плекає ту чужу брехню, наче рідну, наче таку мою, наче правду... Де його серце, люди? Скажіть же йому, що так не можна! Не можна вірити тій банально закодованій брехні, що її відригують заздрісні фантоми ворожих душ! Куди поділася ваша людяність? Не люди ми. Істоти, що колись мали душу.
Задуши, добий, кинь до сирої ями, закидай землею. Більше нема. Я не існую.
А серце його у мене. Ще з того часу, коли обмінялися цими шматочками пульсуючої плоті. Таке непотрібне, у мене.
Люди, а де моє серце? На який смітник його викинули сьогодні? А хоча, мовчіть. Вас не пече......
|
|
