Олеже, нещодавно прочитала твоє інтерв’ю із Ольгою Лист. Зацікавилася. Тож вирішила зустрітися з тобою та поспілкуватися не тільки про творчість, але і про інші аспекти життя. Давай розпочнемо з самого початку, від школи. Погоджуєшся?
- Та можна спробувати.
- Розкажи про своє дитинство, шкільні роки, і, зрештою, про про те, чому вирішив обрати фах журналіста?
- Про дитинство… Сам себе інколи запитую, яким же воно було? Добрим, приємним, чи не дуже. Мабуть, не дуже. Коли мені було десь три роки я ненароком впав та розбив скляну пляшку із солодкою водою. Осколок від неї потрапив у ліву частину голови, через що шрам залишився і до нині. Щоправда, я категорично тоді відмовився, щоб рану мені зшивали, адже дуже боявся лікарів. У дитячий садок не ходив, бо він був аж за три кілометри від Підбрусеня. Достатньо було протьопувати шість кілометрів на день. І так одинадцять років. Навчання у першому класі, коли мене мама привела у школу, спочатку асоціювалося з тюрмою.
- З тюрмою?
- Так. Бо не мав права уже робити що заманеться вдома, мусив писати палички і гачечки, вчити літери, рахувати слоників на уроці математики. А ще пригадую наше знайомство з усіма учнями-першокласниками. Це був урок музики. Кожному запропонували розказати віршика чи заспівати пісню. Чомусь усі боялися. Я набрався сміливості, хоча в ногах був такий мандраж, що думав впаду, підняв руку та вийшов перший на клас.
- Що ти співав?
- Аліно, навряд чи повіриш, але я років п’ять тому дізнався автора цих слів. Це був Марко Боєслав, а пісня повстанська «Рости, рости, черемшино, Широко й ся розвивай, А ти, молода дівчино, про кохання забувай…». Це прабабуся Софія Романюк навчила, адже на її життєвому шляху довелося побачити стільки біди, що у двох словах не розповім. Вона була ув’язнена та засуджена на три роки позбавлення волі за Україну, ту державу, де ми, онуки, тепер живемо.
- Яка була реакція вчительки?
- Вона не знала, що сказати, бо після мене вже ніхто з учнів не співав і віршиків не розказував. Від цього дня, хоч був і малий, я зрозумів, що мені потрібно вчитися і ще раз вчитися. Мій дід, син прабабусі, Микола Романюк, коли навчався у школі, по пам`яті, уявляєте, намалював карту тодішнього Дубенського району. Райцентр тоді розташований був у селі Верба. Щоправда, карту забрали на виставку, а дідусю просто подякували та похвалили. Шкода, але він не мав змоги вивчитися через бідність. Саме так, йому також довелося пережити чимало. Він був учасником бойових дій у Німеччині, але це знову ж окрема тема розмови. І, до речі, майстерно грав у шахи. Розповідав, що у самого бургомістра (голови громади) постійно вигравав. За це німець дуже цінував його.
- І що, дід навчив тебе грати?
- Аякже. Пригадую, на шкільні змагання постійно мене тренував дідусь. Потім я навчив цієї гри майже усіх хлопців із нашого села. А вже потім вони мене готували до змагань. Результат був успішним – перше місце у Миколаївській школі, третє – у Млинівському районі. Але це було вже давно.
- А як вчився у школі, був відмінником?
- Був. У четвертому класі. Похвальний лист і до нині бережу з табелем, бо вже у старших класах дуже не подобалася математика і все, що з нею пов’язане. Хоча моя мама Тетяна Гаврилевич, і її брат Василь Романюк - сильні математики. Що ж вдію, понесло мене трохи не в той бік.
- А гуртки відвідував?
- Так. За всі одинадцять років навчання у школі мені довелось грати роль Діда Мороза. А ще пригадую, як ми з однокласниками, а нас було шестеро, танцювали в одному із новорічних номерів ламбаду. Зал від сміху ледве не луснув. Мені тоді довелось із Володимиром Окуневським танцювати, а він порівняно зі мною - слон, а я - моська. І у нього під час танцю ще й спідниця почала спадати. Люди мої милі, як згадаю, то ще й тепер сміюся. А драмгурток… Ми ставили чимало драматичних вистав. І в одній із них мені довелося в шостому класі вперше поцілувати свою однокласницю. Для мене це було… Не можу передати як це було. Ледве крізь землю не провалився від сорому. А ще ж потім на Млинівській сцені… Думав, що то така ганьба, сором, перед людьми дівчину цілувати. Але якось пройшло це все. А сьогодні приємо згадати ті часи, ой як приємно… Дякую усім вчителям із Миколаївської школи, а особливо керівникам Антоніні Миколайчук та Любові Адамчук.
- А скільки класів у Миколайвській школі ти закінчив?
- Лише дев’ять, бо більше не було, - посміхається. - А далі два роки навчання пройшли у Повчанській загальноосвітній школі.
- Що ж пригадується із Повчанської школи?
- Було чого тільки. Ніби й вчився непогано, встигав брати участь майже у всіх творчих заходах, що відбувалися у школі, декламував, досліджував, писав. Захистив наукову роботу у Малій академії наук України на тему: «Життєвий і творчий шлях Грицька Чубая». Брав участь у спортивних змаганнях: шахи, біг. Участь в олімпіадах – також моє. Інколи переглядаю дома похвальні листи і грамоти, яких найбільше отримав саме у Повчанській школі. Дякую моїм наставникам і вчителям, бо це, швидше, їхня заслуга, а не моя. Ще раз повторюся, але скажу, що миколаївські та повчанські педагоги навчили мене, насамперед, бути людиною і знання, отримані у цих навчальних закладах, мені неабияк знадобилися у майбутньому.
- Ти закінчив у минулому році Українську академію друкарства та здобув фах редактора-видавця. Де використовуєш набуті знання?
- У журналістиці, «ФРАМі», тижневику «Замок», де я зараз працюю, на дубенському порталі 06356.in.ua і, зрештою, вдома.
- Поділись розповіддю про студентські роки…
- Після школи хотів вступити до університету Івана Франка у Львові на факультет журналістики. Не вдалося, бо «не підійшла довідка» приймальній комісії. Я дуже тоді образився, бо вперше зіткнувся із хабарництвом. Згодом подав документи до Рівненського державного гуманітарного університету – не вистачило шести балів для вступу на факультет документознавства та інформаційної діяльності. Тож знову місце пропало і рік також. Розчаруванню не було меж. Думав, все, більше жодної вишки мені треба, нехай вчаться «розумніші», а мені вистачить диплому із Харківського Міжнародного інституту економіки та менеджменту.
- Не зрозуміла, а як ти туди взагалі потрапив?
- Просто. На форму навчання - екстерн. Хто, принаймні, знає, що це таке, той мене розуміє. Постійно приходять навчальні матеріали, їх потрібно вчити, робити контрольні, надсилати до Харкова тощо.
- І що, отримав диплома?
- Так. За спеціальністю «Менеджер по персоналу». Також зберігаю його вдома.
- А якже академія друкарства?
- У 2006 році вступив тільки на підготовче відділення. І так рік за роком пройшли цілих - шість.
Продовження інтерв'ю у наступному записі.
Аліна ШУМЕЙКО, м. Львів
для поралу 03656. in.ua
|
|
