За столиком у затишному куточку, утвореному тонованими скляними стінами кафе, розташувалися четверо - двоє широкоплечих хлопців і двійко дівчат-білявок. Хлопці, перебиваючи одне одного, щось голосно розповідали дівчатам. Білявки у відповідь то хихотіли, то відверто реготали.
Від мого столика я бачив лише спини дівчат, зато хлопців міг роздивитися у деталях. Роздивлявся і дивувався - так, відсторонено - хто б це міг з ними ділити трапезу. Морди побиті і прищаві, зуби криві і через один ростуть, руки у наколках, голоси застуджено-гундосі, тематика розповідей шансонно-шаблонна, лексика - базарно-привокзальна. Та найгіршими були очі - порожні, байдужі, ледь не мертві, не очі - так, розм'яклі і облиплі пилом льодяники. Час від часу один з хлопців кидав свій бургер на стіл і хапав забрудненими соусом пальцями за рукав - то свого товариша, то котрусь з білявок, мабуть, привертав увагу до кульмінації своєї чергової розповіді.
Я швиденько закінчив обід і вийшов з кафе. Вже на вулиці спокусився - дай-но гляну крізь скло, що ж там за дівчата з тими добродіями. Зайшов за прозорий ріг кафе і подивився...
...та ні, нормальні хлопці. Цілком нормальні. І чого я до них присікався? "На себе треба дивитися!" - кинув мені чийсь набундючений відбиток у скляній стіні кафе, і я поспішив у власних справах.
|
|
