Якщо зважити сьогодні мій спокій то його вага ні на грам не буде відрізнятись від ваги мого тіла. Так, сьогодні я в гармонії сама з собою. Але опісля кількох днів хаосу. Яка ціна того спокою? Велика. Кілька таблеток валер’янки, дві безсонні ночі, трохи сліз (+ повна апатія до будь чого) і вуаля – я знову на своєму місці, більш загартована, більш стійкіша і готова далі йти. Смішно мабуть це звучить, знаю, але що тут поробиш. Я повинна бути тобі вдячна, ти скажеш, мабуть за щастя, яке я тобі подарував? Не сміши, яке щастя? Безтурботність, закоханість, повна віддача себе спричинили одне – розруху. Хіба це щастя? Щаслива я була до поки ти не довів протилежного. Сумніви, підозри, звинувачення – ти не вмів бути щасливим. Дурбецало – ось хто ти. А вдячна я тобі за те, що ти мене загартовуєш. Бувало я тільки складу все на полички, а ти заглянеш крізь шпарину минулого до мене просто так, (навіщо? для чого?) а потім так гупнеш дверима, що все, що я складала впаде на землю, а інколи поштовх такий сильних, що і полиці злітають з завіс. І для чого ти це робиш? Дурбецало – ось твоє покликання. Твоєї тиші вистачає рівно на пару днів, ну максимум тижня, а потім ти вирішуєш, чому ж не відкрити ще раз ті двері й не подивитись як я поживаю? Якого ж ляпаса мені хочеться тобі дати за оцю твою думку! Та чи проблема в тих дверях? Чи проблема в тому, що я не закрила на ключ їх? Та чи не виб’єш ти ті двері, навіть якщо вони будуть закриті? І що би ти робив, якби я і не закривала ті двері? Питань більше чим відповідей. Але кому потрібні ті відповіді. Мені ні. Одне скажу тобі правдиво, я так втомилась від цих твоїх візитів. Випадкові зустрічі (та чи випадкові?), твої дзвінки, повідомлення, Боже, як це насправді вимотує. Але все менше і менше я реагую на них, на тебе. Я живу в цьому місті все своє життя, є люди яких я не бачу роками, а тут такі випадковості з дня в день. От прокляття. На горизонті мого життя ти десь далеко махаєш рукою, мовляв, я тут подивись, я є. А я і бачу та не чую, і твій образ все далі і далі…
Я навчилась не бачити тебе, проходячи в 10 сантиметрах від тебе. Насправді це сумно, адже людина яку я виціловувала з ніг до голови, пальцями перебираючи волосся, людина чий запах був миліший ніж запах всіх прянощів світу, стала така чужа і ненависна. Вчора було дивне відчуття (з яким звісно ж я знову таки навчилась справлятись), відчуття пустоти коли я пройшла повз тебе, як попри привид. Містику відчуттів додавав дим цигарок (мабуть ти нервував, адже курив багато), крізь який я ледь бачила тебе, а ти стояв як в тумані, містичному тумані колишніх почуттів. Кого ти чекав? Мене? Її? Випадковості, такі в житті бувають випадковості. Можливо моя підсвідомість десь дуже глибоко тішиться сама собою і голосно регоче з цього всього, розуміючи, що саме випадковий збіг є зовсім і не випадковим. А можливо, якраз чекаючи її ти зовсім не хотів тієї випадковості. Але як зазначалось вище, кому потрібні відповіді на ці запитання. Тобі? Їй? Не мені, це точно. Дивно одне в цій безглуздій ситуації, ми не разом, ти з нею та і я не сама, але ти не припиняєш нагадувати мені про своє існування. От дурбецало. Кілька днів після усвідомлення твого «щастя» не могла вкласти у голові одне. Якщо тобі так добре, то для чого повертаєшся? – відповідь одна – похвалитись. Уяви собі, як сильно я ненавиджу тебе, як сильно ти розчарував мене як людина, що я навіть людського виправдання знайти не можу. Ти це робиш з особливою жорстокістю, тобто з особливою насолодою ти хочеш, щоб я спостерігала, як ти її любиш, яка вона ця нова пасія, яке кохання. І можливо, страждала, бідкалась, що втратила це все. Більше варіантів нема, уявляєш. Ні я могла б подумати про те, що ти мене любиш і повертаєшся до мене, щоб показати, як без мене не можеш, що випадковості ось ті не випадкові, що показуєш мені, що не жилець без тебе, люба. Але, що дасть так думати? – підніме самооцінку мені? Яка прикрість її рейтинг й так дуже високий і явно не завдяки тобі. Думки про те, що ти ще любиш викликають сміх. Ти жорстокий, ти занадто жорстокий, щоб любити мене. Та і чи потрібно мені це, мене спитав? Саме смішне в цій ситуації те, що ти звинувачуєш мене у відьомстві (мені ці лестощі до вподоби), мою від природи здатність притягувати мужчин тільки виглядом в перемішку (все ж таки без зайвої скромності) з деколи саркастичним розумом і інтригуючим вмінням фліртувати ти плутаєш з магією. Хоча сам ще роки два назад піддався цим чарам. Можливо й справді магія? Не думаю. Хоча хто зна, хто зна…
Будь обережний любий, щоб не обернулось тобі боком твоя демонстрація любощів, адже махати палкою перед розлюченим звіром ну дуже ризиковано. А ти вдосталь розлютив мене – дурбецало. Не знаючи мотивів, заклинаю – припини. А далі я промовчу. І мовчатиму й надалі. Ти змусив забути мову на якій ми розуміли один одного, тепер все, що я здатна тобі дати це мовчання і неможливість розгледіти тебе. Повір мені, це найкраще що могло статися з тобою. Бачить Бог, я не хотіла…
19.02.2015 р.
|
|
