Коли бралася писати цього листа, то згадувала останню розмову з братом «пишеш в стіл?», що на мові літераторів означає – ні для кого, для себе, адже ти не даєш нікому читати цього (в особливості тій людині, якій це назначено). І хоча ти з столом трохи схожий (такий же дубовий як і він) і я майже наважилась віддати трилогію листів тобі на перечитування, - я все одно з гірким присмаком розумію, що не варто. Так, вчора мене спитали «А чому ти не даси прочитати цього? Можливо це щось змінить?». «Хммм, - подумала я, що ж це змінить?» Ти подорослішаєш? Ти нарешті навчишся відповідати за свої вчинки і слова? Ти почнеш поважати мене? Ти нарешті зрозумієш, як сильно я люблю тебе і більше ніколи не образиш? Ти за для нас зробиш все можливе і неможливе? Ти перестанеш вдавати (бути) егоїстичним дурнем? Ти зрозумієш що треба робити далі? Ти наважишся це зробити? Ти більше ніколи не посягнеш на мою свободу, життя, і психічне здоров’я? Ти навчишся чути? Ти кінець кінців перестанеш мене гризти/мучити/давити/добивати і просто любитимеш??? О, мільйони питань. Але ні однієї відповіді. Хоча скоріш за все відповідь є, просто як завжди, вона мене не влаштовує. На всі запитання 1 відповідь – НІ.
Я кілька днів не своя, не твоя, нічия, якщо вже відверто. Ти знову увірвався в життя, перекаламутив все і зник. От як чинять боягузи-егоїсти. Так, саме боягузи і саме егоїсти. Якщо б в музеї була вакансія експоната «людина боягузоегоїст» то ти б без жодного конкурсу отримав цю роботу. Як ти боїшся мене, чи можливо того, що пов’язано зі мною – відповідальності. Так, скоріш за все. Я не розумію, навіщо ти припхався знову. У тебе чудова дівчина, перспективи, робота (майбутня), будинок, ну все, про що можна мріяти, а ти що? – до мене тягнешся… навіщо? Ми це проходили і безуспішно. Тільки от боляче ти мені робиш. Приходиш-йдеш, приходиш-йдеш. Розказуєш, що жити не можеш – зникаєш, повертаєшся і знову по колу. А я? а як мені бути? Не порадиш? Невже можна бути таким егоїстом? Ти вигадав собі, бо таки придумав, що тобі хочеться бути зі мною. Ідея фікс. А далі що? а далі і нема… А знаєш чому? Тому що це максимум твоїх старань, ти не здатен на більше. Є люди обмежені у словниковому запасі, є люди обмежені в емоціях, а ти обмежений своєю стелею. Все! Баста! Фініш! Далі ти не здатен зайти, так ніби, святим маком посипали лінію переді мною, а ти як демон не здатен підійти ближче, все крапка. А ще кажеш що любиш. Кого? Себе? це себе ти рятуєш від мене? А за для чого повертаєшся? Ти мене доводиш до божевілля. І знову таблетки, ночі сліз, ти нормальний?
Хочеш знати, що я? ти стільки часу просив тобі сказати. Так слухай, я скажу, я не ти, я вмію, я можу, я знаю що треба сказати, як треба зробити, але не роблю і не кажу – інстинкт самозбереження. Я знаю, що тільки маленька слабкість, одна, однісінька і ти знищиш мене, втопчеш, зітреш з лиця Землі як завжди. А я жити хочу… я вмираю з тобою… чи без тебе… яка різниця… Бо мої почуття не вимірюються ліжком, пестощами, словами. Мені важко навіть писати про це, бо в грудях стискає, очі вологі, а комок у горлі такий, що змушена дихати носом, ні не відпускає. Я не згадую, так як ти, наші любощі, я не згадую слова, розмови і т.д., я всього лиш люблю. О, як я тебе люблю… Ти моє повітря, мій день, моя ніч, мої сльози, моє щастя, натхнення, стимул, віра, надія, ти все… і нічого… Розлюбити не змогла, бути разом не судилось. Але ж любити мені ніхто не забороняє. Дуже болиш мені ти, скоро рік як болиш… а я все перемотую рани сміхом, сарказмом, посмішкою, а вони кровоточать, не бачать люди то. Кому є діло. Хтось тішиться з того, що ми не разом, хтось зловтішається. Не перший день живу і розумію, що тобі буде краще без мене, дійсно, щиро то кажу, але і знаю, що ні одна не зробить тебе щасливим. Чуєш ні одна. Люби її хоч до смерті, а вона все одно не зробить. А я ж тебе любила, як я любила тебе. Віддано, самознищуючись, щиро, до божевілля любила – така любов буває раз в ніколи – і це правда. Яка ж я була щаслива з тобою, Господи яка ж я була щаслива. Ти посмів забрати це все у мене того літа, відібрав, вирвав, знищив, а я бач вижила. І так люблю, я так люблю,що ти не те що так не вмієш – тобі й не снилося таке.
Знаєш чому я не відповім тобі взаємністю, знаєш чому не скажу цього всього? Бо ти мене знищиш. Ти вмієш, ти здатен. Ти поморочиш голову, а потім скажеш, вибач, не можу, і все по колу і все по колу. Тому чи варто знову вмирати? Я ненавиджу тебе за те, що ти зробив, я люблю тебе так, як люди кохати не вміють. Та я ніколи не повернусь до тебе, бо це вб’є мене. Ти вб’єш мене… знову… і не говори, що не зробиш цього, я довіряла тобі, я віддала тобі все що мала… а ти зробив жертву з себе, мені оголосив вирок – і я відбуваючи довічне покарання зараз дивлюсь на те, який ти «щасливий» і на те, як ти мені показуєш мізерні страждання свої за мною. Ти колись казав, що я найкраще що було в твоєму житті, і добавляв, що і найгірше. Щасливий ти, що можеш так сказати, вдавати що щасливий… А мені гірко від тої любові. Любові яку ти не здатен почути, побачити, взяти, любові з якою ти не знаєш, що робити. Тому я і мовчу, бо хочу жити.
|
|
