Милують слух веселощі дзвіниці.
Ранкове сонце озирає світ.
Мов гострий ніж духмяну паляницю,
юрбу пасхальну крає хресний хід.
Волаючи псалми аж до нестями,
несучі златоткані хоругви,
до церкви причет сунеться рядами
повз тужбу сиротини, біль вдови...
Якесь розкішне різнобарвне панство,
якась тисячолітня давнина...
На лицях зажирнілих – суте чванство.
У постатях – величність напускна.
І от уже змією громіздкою
по вистланим на cхідцях килимам,
лисніючи парчею, мов лускою,
процесія вповзає в пишний храм.
Малинові лунають передзвони –
диякон, не шкодуючи зусиль,
ззиває люд в святенницю Мамони!..
I в сум’яттí біжу я геть звідтіль!..
|
|
