У ВІНОК КОБЗАРЕВІ
Десь заснула Україна,
Вимотана горем,
Тараса лиш гнів палає
Понад синім морем.
Вже сто років він злітає
З Дніпрової кручі,
Ой, коли ж то заіскряться
В ватрах наші душі?
Сплять діброви, тихо в гаю,
Вітри похилились,
Як приблуда-сиротина
Украйна схилилась,
Тихо-тихо заплакала,
Богу помолилась,
Кобзарева лиш могила
Й досі не скорилась –
Все нашіптує про волю,
Сонні душі мучить.
Ой, коли ж то біль Тараса
В серця наші влучить?
І згадає Україна
Заповіт гарячий,
І понесе кров ворожу
Дніпр старий, незрячий,
У те море, що козацьким
Колись називалось,
І згадаються літа ті,
Як воно впивалось
Тою кров'ю гарячою,
П'яніло і рвалось –
Лиш козацького запалу
Те море боялось.
Не вернеться, бо холодна
Крівця в жилах ллється.
Тарасова та могила
З наших душ сміється.
Хоч і сором признатися,
Що поробиш – мушу:
Так, ми втратили навіки
Кобзареву душу!
|
|