Автор - Софія Кримовська
| 1. |
22.10.2011 18:15
якась сторінка така незручна... Ні вірш не прочитаєш нормально, рядками, ні напишеш комусь іншому! |
|
| 2. |
23.10.2011 10:07
***
Залиши мене. Тут, у слові.
Хоч апострофом, якщо звуком
не захочеш. Буду ранковим
м’ятним подихом. Першим рухом
сонних вій. Ароматом п’яним
кави чорної із вершками.
Залиши. Дай хоча б зів’яну
у букетику біля рами.
Тільки б слово твоє, найперше,
стало словом моїм останнім.
Кажуть, крапкою бути легше,
тільки рано мені ще, рано... |
|
| 3. |
23.10.2011 10:08
Рукописи
Не обертайся. Зараз просто йди.
Не перечитуй знову нашу осінь.
Закрий щоденник, виправляти досить
дві фрази суті на відро води.
Спали його. Рукописи горять
і навіть руки три хвилини гріє
на віру і любов твоя надія...
Не переписуй чистовик на п’ять.
Залишимо прозаїкам слова,
не втискуй їх у форму та у рими.
Вже від самого заголовку зимно...
А, втім, я можу бути не права... |
|
| 4. |
23.10.2011 10:09
***
Зеленими були мої слова.
Їм дозрівати б, щоб тобі медами
вони ставали. Кругом голова
від цвіту і кохання поміж нами...
Спинався червень бігти по траві
і розганяти зграї ластівчині.
А я зі словом ще була на «ви».
(Чи вже воно на «ти» зі мною нині?)
Палало літо вишнями в саду,
губило сонце в зелені проміння.
Ти думав – я без тебе пропаду.
Ти був правий, бо пропадаю нині
у літі, у листві та у літах,
хоча тебе згадати вже несила.
Мої слова достигли на гілках
і падають, і котяться по схилу.
І зовсім не медові – гіркота.
Ну що візьмеш з покрученої дички
у передосінь?..
Тільки сивий птах
видзьобує в гіллі малі кислички. |
|
| 5. |
23.10.2011 10:10
Присвяти затерті
Відбилося сонце од вікон навпроти.
Північна оселя з думками у сніг.
Я вранці приходжу, нечасто і потай,
у твій вічнотемний холодний барліг.
Налий мені чаю, я п’яна прозрінням,
вірші почитай, щось нове або ні...
Я, може, востаннє сьогодні порину
у ту маячню, що торік бубонів...
Я, власне, прощатись. Ну що ти, поете,
куди мені пнутись у музи тепер?
Присвяти затерті. Я - вільна. Я - в Лету.
Ти пишеш про смерть.
А ніхто не помер. |
|
| 6. |
23.10.2011 10:14
Осінь – тонка поетка
Осінь прийшла і сіла поруч на лаві в парку,
перебирала листя жовте. А я листки.
Поруч гуляли діти, грали у шахи, карти,
поруч палили листя, звісно, і цигарки.
Я ж бо – ну справді дивна – в парку читала вірші.
Ти, я не знаю точно, мабуть, писала їх.
Осінь – тонка поетка, певне, з усіх найліпша.
Не полишай писати. Де ще той перший сніг… |
|
| 7. |
23.10.2011 10:14
***
Наостанок були слова
і холодна рука, як вирок.
День у сутінки відпливав
і чіплялась за погляд віра.
Та не плакалось більше, ні,
не просилась любов у прийми.
Ти помер назавжди в мені…
Засудомив лише у римах. |
|
| 8. |
23.10.2011 10:16
Тему запропонував Борода. Я ще до таких глобальних тем не готова. Перші судоми писати на глобальні теми минули одразу з розумінням, що нічого геніаольного не напишу - немає чого туди лізти....... Наступна тема буде більш земна і прозаїчна! А ця попахує пафосом.... |
|
|
Автор - Борода
| 1. |
23.10.2011 08:34
Збожеволіло небо від жаху,
блискавиці звивались, як змії,
а над урвищем зраненим птахом
билась мова в останній надії.
В крайку кутала змерзлії ноги,
в вишиванці ховаючи сльози,
шепотіла молитви небога,
і у груди вже вперлись морози. |
|
| 2. |
23.10.2011 08:35
«Чую, сестро, твої я молитви!» -
грім могутньо озвався з-за хмари
і зригнулись козацькі могили,
затремтіли вітри-яничари.
«Як то ви, ненаситні, посміли
до провалля приперти сестрицю?» -
грім посипав вогненнії стріли,
оголив ще прадідівську крицю. |
|
| 3. |
23.10.2011 08:37
А у полі вже вольностей вітер
шикував нездоланнії раті,
малював із поломаних літер:
«Не позволимо мову зломати!»
Позбирав усі коми в долоню
і опсипав, неначе зірками:
«Будь славетная, рідная мово,
і живи разом з нами віками!» |
|
| 4. |
23.10.2011 14:17
Я знаю те. Рукописи горять.
Я бачив - кольоровими вогнями горіло все, що було поміж нами, внизу збирався попіл, як печать... |
|
|
