Автор - a.dankiv
| 1. |
09.05.2013 16:08
Все, що ти бачиш - тільки темрява... Лиш пізніше, з першими променями ясності, розумієш, що ти бачиш контури, не заповнені тишею або мовчанням. Тоді ти промовляєш вголос чуже ім'я, яке колись сам носитимеш, наче улюблену книгу, завжди і всюди з собою. І почуєш звук, зрозумієш, що вакуум і темрява навколо тебе наповнюється чимось гіркувато-терпким. Це смак твоєї музики. Тобі подобається бути богом, якому подобається бути творцем всього сущого і ще ненародженого з глибин підсвідомості. Ти розмовляєш з кимось про мову, про літери, які виникають одна за одною, ніби виринають з води на поверхню або з'являються у язиках полум'я. І продовжуєш говорити, ніби питаючись поради у когось. Але тут нікого! Мені здається, що ти створюєш все це для когось. Можливо, для неї? Не знаю чому, але її відсутність тобі не перешкоджає невпинно розмахувати руками, задумано дивитись вглиб землі, кидати погляди в небо, наздоганяючи їх думками й повертаючись назад, у звичне становище речей, які одна за одною виникають нізвідки, а потім виникають одна з одної і т.д. На десятий день важкої праці тобі хтось із людей дорікнув, що світ, створений тобою, нудний та сірий. Довго розмірковуючи над вирішенням проблеми, ти в кінці кінців придумав рішення: вшити в подушечку мізинця на лівій долоні мікроскопічне серце, яке більше виглядало на м'яку іграшку. Воно забилось і люди, не знаючи що буде дальше, порозходились по домівках.
Блін! З ким ти там розмовляєш знову?
Люди відчували, мріяли, плакали, сміялись, боялись, раділи... і тобі, мабуть, це подобалось спостерігати, бо ти завше міг коли схочеш сміятись, розважатись, і тим самим забути на мить, що ти невимовно само...
... і хочеш любити. |
|
| 2. |
09.05.2013 16:48
цікаво: хтось проголосує чи ні) |
|
|
Автор - Doll
| 1. |
09.05.2013 16:38
Мені в дитинстві казали, що можна говорити з морем. Тоді цього я ще не розуміла, а зараз так сумую за тим часом. Я стояла перед морем весною і тонула в його запамореченій схвильованості. Так хотіла кричати, але мовчала, тільки в середині все розривалося на шматки. А море це все відчувало, ставало норовливим і зшивало порвані клітини душі. Після того я усміхнулася, легко, щиро, зі сльозами, а море стало тихішим, заспокоїло мене, порадило робити все, як тільки я цього хочу. Це єдина порада, яку я дотримуюсь до цих пір.
Але чи все було так просто? Життя проходить, і залишаються непомітними хвилини, дні, місяці, роки, події, зустрічі, погляди, почуття. Лише на стариих сторінках щоденника я знаходжу оцінки, які виставляла своїм емоціям: егоїзму, надопіці, фальшивості, натхненню, ламкості. А зараз нічого не відчуваю, відключила звичку завжди сподіватися. Це я назвала власним визначенням - "молочна тиша".
Це коли молодість вже не повернеш, а старість не зустрінеш (це я знаю точно). Коли життя триває так мало, справжнє життя, без докорів, порад, стуку, нав'язливості. Я знову хочу опинитися на березі моря, сама, десь під вечір, коли Сонце заходить, а море позіхає, коли ми розмовлятимемо про силу і наполегливість серця, яке не має сваритися з кров'ю і яке хоче відчувати любов, яке прагне відпочити, але не може нічого цього зробити, яке живе за сказаними заповідями і яке не може написати свої правила.
Так хочеться бути собою, відключити телефон, промовчати про від'їзд, а самій кайфувати від безмежності моря, від улюбленого кольору, від самої схожості з морем: моє кучеряве волосся вдало акомпонує з хвилями, які шепочуть малюнки в моїй голові про рай.
Задоволення.
Вічність. |
|
|
