Безмежність простору в підсвідомости. Кричали "ТИ!", казали "гей ти, мершій ТИ лети!". Збирався дослідити бодай мізерну частину цього нового та незвіданого ВСЕсвіту, чи то пак, світу де ВСЕ ...
І дальі кричать...
Дратуюсь...
Куди летіти???
Навіщо???
Невже без не неможна?
Життя є сон, як в Кльдерона!
Потік думок крізь призму внутрішнього Я. І в підсвідомість знову й знову. Усе розтягується, це Ґума світу! Проплили літери (вони казали, щось про цифри). Усе відображається в колах. Ці кола наче збільшувальне скло, калейдоскоп чи просто призма обмежености оптичного сприйняття.
Повна розслабленість тіла, яка при цому не надавала жодної легкості, ба навіть навпаки! Але всеж, так приємно застигнувши статуєю, звільнившись від думок...
Кричать...
І знов дратуюсь...
Відчуваю аґресію у кулаках, вона змушує їх стискатись все сильніше... і... КРИК, на цей раз мій, чи... ні, це я, бо всі дивляться на моє тіло! Облича косяться... розтягуютьсяяяяяЯЯЯ... і наче розтікаються - нагадує "Сон" Далі, ч шось таке...
Розпирає від сміху, і тіло розковується, невидимн ЩОСЬ відпускає його.
Забув про місію досліджень підсвідомости...
Сміятись! Хоч через силу, по при біль... гортанне (чи трахейне, якщо не глибше) "ХА_ХА_ХА!"
