Сміялася, раділа, ним хвалилася.
Упала і трішечки забилася.
І сльози із очей її швиденько покотилися.
А як старалася вона, щоб друзі не помітили
її вразливу душу, щоб також зненавиділи.
Й вона собі сказала: мушу.
І мусила вона усе змінити:
на волю випустити сльози
і болю більше нетерпіти.
І знову сльози покотилися рікою.
Одна сльоза потрапила у грунт,
А інші перли витерла рукою.
На місці тому, де сльоза упала
повиростали дикії гвоздики.
Вона його найбільш за все кохала.
не на весіллі грали ті музики.
Так, їй циганка долю-горе нагадала.
Усвіті й досі чути її плачі і крики.
Коханого хвороба зла забрала,
І на могилі тій ростуть дикі гвоздики.
