я впаду на клавіші важкими краплями дощу…
я закрию світ на тяжке, невловиме "прощу"…
мов на дикому полі безсмертник солоний зацвів,
моє серце озветься: простила-простили-простив…
я біжу по траві і немає межі моїм крилам,
їх заплели у небо й постелили під ноги схилам,
посвятили їх в рицарі світла і замучили словом,
що звучить, мов присяга, єдиним законом…
я біжу по траві і немає межі моїм жилам,
їх вкопали у землю і тепер виростаю новим
Зіллям зеленої злуки, терпким трипіллям
Слів, що не змовкають у тиші… мов сіллю
я розсипаюсь у собі. Тут терня і… пекуче
серце механічно з своїм "простила" тріпоче…
Мій Стікс. Моя дихотомія. І скло,
Що зветься склянкою. Зіпсуте молоко
Моє загусло в грудях, мов сметана…
Замовкла музика в мені…як завше, п’яна…
Все марю спокоєм, холодним і світляним,
Тим відчуттям злиття і танцем давнім…
Напевне, не однакові всі сльози, що падають
На клавіші роялю. Одні радують,
А інші - снігом минулорічним, зрадою
Огортають серце моє, не відрадою…
_______
Світло перемогло, і навіть вже любов
Не має більше сил, і не турбує кров
Ні ревність, ні бажання, ні страхи…
Я стала лиш частиною мети…
