Схопивши першу тарелю, яка потрапила під руку, я з усієї сили тріснула нею о підлогу.
Ти на мить зажмуриш очі, відчувши в колінах дивну знемогу.
Я спитала тебе, чим я заслужила таке, коли я казала, що можу
Жити сама, ну а ти казав, що завтра виставиш сторожу
Перед вікном моїм і серце захистиш квітками.
А я космос спекла, переклала його пирогами
Не для тебе, для мами і батька свого старого,
Ну а ти прийшов (якого біса святого?)
І тепер, просиш - дай поцілунку, я знаю, ти хочеш помріять…
А я відповідаю, досить по собі людей мірять!
Іди геть, не то зараз схоплю серпа, сокиру, мотику й рогача!
Будеш до ранку збирати в сусідів скарги чи давать драпача!
На що ти отвітиш, кохана, зведи на шиї моїй руки…
Не давай себе сліпити дикій, злій миттєвості розлуки…
Я ж прийшов, як обіцяв. Ти ще й посміла -
Злитися на мене, мов я крила
Десь згубив. Дивися, все зо мною
Ну ходи…ну обійми ж мене косою…
Я зітхну. Коханий, коли б знав…
Що косу далекий ворог обтинав,
Що, невидимий, забрав мою красу…
Як тепера пару тобі складу?
Цей невидимий - то час і небеса…
Цоканням годинника їм стеляться плеса,
Гори, ріки - все під них пішло,
Перемелена і я. Давно змело
І красу, і тихий голосок…
І кохання волошкового стіжок
Он, під оберегом, обіпав…
Де ж ти, милий, все життя гуляв?
Ти зітхнеш. У вуса скриєш сміх,
Я за піч схоплюся. Сріблить сніг
Мою косу стрижену в вікні,
Що на місто впала. В пелені
Я зберу і хліб, і серця шмат…
Прощавай, коханий, милий кат…
Не піду нікуди, кажеш ти.
Я дійшов таки до тебе, до мети.
Подивись на мене - теж старий,
Та люблю тебе міцніш, ніж молодий!...
Так до смерті будем сперечатись -
Варто чи не варто нам вінчатись…