Страшні слова, коли вони мовчать,
Коли вони зненацька причаїлись,
Коли не знаєш, з чого їх почать,
Бо всі слова були уже чиїмись...
Ліна Костенко
***
У періоди творчої кризи,
У час "сну" або "пауз" в віршах,
Нападають на мене капризи,
А життя - це суцільний аншлаг...
І хотілось писати... Не можу...
Бо, як хтось із відомих сказав,
Тут слова мої не допоможуть,
Бо ці ж самі слова хтось писав.
У період такого застою
Сходжу з розуму, рвусь на шматки...
Музо! Кличу тебе! Будь зі мною!
Вже в чеканні перо і листки.
Може хтось знає, що ж це за штука,
Це ж у кожного автора є,
Коли не піднімаються руки
І спустошене серце твоє.
Коли буря відсутня й натхнення,
Ти тоді не напишеш й рядка,
І чекаєш ідеї, прозрення.
Треба час. Я в терпінні. Чека.
Ну і знов... Вірш не дала скінчити....
Знов покинула муза мене.
Ну і як можна з нею так жити?
...
(тут колись я планую скінчити,
Адже творчий застій - це мине?)
