Вже темна нічка на дворі,
І срібний човник угорі
Пливе собі поміж зірками.
Погасли вже давно вогні…
Чомусь не спиться лиш мені,-
Сиджу, окутаний думками.
Стрибають образи в очах:
Маленькі дітки на плечах,
Їх оченята, наче зорі…
Це ті, що кинуті всіма,
Це ті, в чиїх серцях зима
Від злої долі, болю й горя.
До моїх туляться грудей,
Хоч і принижень од людей
Чимало у житті зазнали.
І їх оголені тіла
Так прагнуть ласки і тепла…
Кого ж вони в мені пізнали?
Немов до рідного, біжать,
На руки вилізти спішать;
Їх кришталеві голосочки
Лунають, начебто орган…
Хоч і в душі багато ран,
Та мелодійні, мов дзвіночки…
Мій дім наповнений дітьми,
Уже не вмитими слізьми,
Бо затихають люті болі!
Минув немилосердний страх,
І місце на моїх руках
Без бою ділять між собою.
Це все в уяві постає…
Та ось і ранок настає
І мої думи враз розвіяв.
Та знаю я лише одне:
Настане час, їх біль мине,
І вродить рясно те, що сіяв.
Моя молитва на устах,
До неба рветься, наче птах,
Всевишньому сказати: «Милуй
Ті незахищені серця,
Не відвертай Свого лиця…
За них боротися дай сили…»