Під чорним сонцем сяючого небокраю
Лежало щось в пакеті і стогнало,
Обідране людською невагомістю і простотою,
Усе прокльони й докори кидало.
Невпинні кроки самопізнання,
Лилися спокоєм його буття.
Він проклинав,
Усе, що знав -
Та знов в своїй крихкій уяві,
Ламав ту хвилю почуттів,
що накривала й не пускала
і тупо сміючись,
Кусала, рвала
й знову накривала.
Бажання просто жити
Втекли від нього,
щоб спалити,
Ту суть її обману,
яку він знав вже достеменно.
Пусті моменти прояву
захоплення і фальші
вливались в кров
й травили мертве тіло,
До скону вигорілі думки,
щомить рубали
йому Богом дані поцілунки.
Він довго марив і гукав її,
Та серпантин гнилих образ,
щоразу відрізав від слів,
І спокій згас....
І ринув гній з розідраних очей...!
І сон забув про своє немовля...!
Страшенно втомлений,
у тіні світла захований,
Мить розкладання
вже чекав.
