(байка)
Жив кактус,весь зелений від нудьги.
Сидів у горщику,нікому непомітний.
Він простягав до сонця колючки
Та намагався бути щирим і привітним.
Але ніхто на нього не дививсь.
Повідвертались від колючого сусіда.
Так і сидів ,похмуро нахиливсь
І думу свою думав з ранку до обіда.
"За що мені таке бридке життя?
Навіщо в цім страшнім,жорстокім світі жити?
Зів*яну краще,зникну в забуття,
Бо нІкому мене такого полюбити!"
Але на дворі сонечко пекло,
Пташки співали весело та дуже жваво.
Метелики сідали на вікно,
Підморгуючи крильцями йому лукаво.
Від радості той кактус розомлів.
Надув із гордістю всі колючки на щічках.
Та й не одразу якось зрозумів,
Що луснув зверху,наче лід на талій річці.
І диво сталося-розцвів старий
Яскравой квіткою,безмежно гарной вроди.
"Дивись!Дивись!Наш дідуган живий!",-
Кричали квіти різних типів та породи.
І не важливо,що в обід сто літ
Вже виповнилось ще в позаторішнім році.
Розквітнуть може,навіть,старий дід,
Якщо хоч крапля любощів застрягне в оці.
Лунная соната відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Это философские вопрос!Это кому как!А вообще-то я не очень большой специалист по этим вопросам!)Хотя как психолог ,могу сказать-здесь бывают диаметрально противоположные мнения.Т.е.это вопрос сугубо субъективный.Каждый выбирает себе сам!
